«Знищення релігійних структур не могло не зачепити своєю кривавою рукою і українську землю. Розправа над Церквою перетворилася на безчинство і беззаконня, в побиття невинних. Тільки восени 1937 року співробітники НКВС у Полтавській області заарештували 646 церковників. Після Другої світової війни жертвою ленінсько-сталінської партії стала Українська Греко-Католицька Церква, заборонена в 1946 році», – говориться в документі.

Щоб вшанувати пам’ять загиблих священнослужителів і віруючих на державному рівні, Лев Бірюк пропонує створити комітет з організації спорудження монументу на їхню честь. Крім того, документом передбачено рекомендувати Держкомітету телебачення і радіомовлення забезпечити широке висвітлення в засобах масової інформації подій, пов’язаних зі знищенням священнослужителів і віруючих під час правління комуністичного режиму.

Представники Компартії негативно поставилися до цієї ініціативи. «У соратників Юлії Тимошенко криза жанру. Вони хапаються за будь-яку тему, щоб нагадати про себе. До історії треба ставитися дбайливо. Установка такого монумента викличе протистояння в суспільстві», – вважає народний депутат Леонід Грач (КПУ).

За матеріалами: РІСУ

Пам’ятні заходи розпочалися о 12.00 урочистою ходою від Монумента жертвам політичних репресій до Пам’ятного хреста, спорудженого в глибині лісу. Після покладання квітів до хреста, ієрархи та духовенство українських церков відслужили Панахиду за душі загиблих внаслідок політичних репресій українців та представників інших народів та національностей.

Від УГКЦ участь в молебні взяв Владика Богдан (Дзюрах), Керівник Адміністрації Патріаршої курії, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ. Серед учасників заходу були Посол США в Україні п. Джон Теффт, Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні п. Даніель Карон, представники Посольств Польщі та Чехії.

В рамках Дня вшанування жертв політичних репресій безпосередньо в Биківнянському лісі була представлена виставка «Репресована духовність». Її, з благословення Блаженнішого Любомира, Глави УГКЦ, підготували Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000» спільно з Галузевим державним архівом СБУ та Київською міською організацією Всеукраїнського об’єднання «Меморіал». Виставка представляє фотографії, документи та інші архівні матеріали, які розповідають про нищення комуністичним режимом релігії, Церкви та традиційної обрядовості в Україні.

«Пам’ять про жертви жахливого терору, спричиненого комуністичним режимом на території України, спонукає нас до спільної молитви за блаженний упокій душ невинно вбитих братів і сестер наших. Водночас ця пам’ять є воланням до нас, нині живучих, зробити все, щоб була донесена до всіх людей в Україні і поза її межами правда про злодіяння большевицько-комуністичного режиму на наших землях. Маємо старатися, щоб була остаточно засуджена ця ідеологія і ця система, що спричинила стільки зла нашому народові і нашій державі», – сказав в коментарі Владика Богдан.

Довідка

Лісова зона поблизу с. Биківня є найбільшим в Україні похованням жертв комуністичних політичних репресій. Протягом 30-40-их років ХХ століття в Биківні здійснювалося масове захоронення людей, страчених органами НКВС у Києві. За даними науковців тут поховано понад 100 тисяч осіб.

Радянська влада цілковито замовчувала те, що відбувалося у Биківні. Вперше інформацію про масштабні поховання жертв комуністичних репресій у Биківнянському лісі оприлюднили представники німецької окупаційної влади у 1941 році. Радянський Союз у свою чергу проголосив, що знайдені останки належать жертвам німецьких окупантів, які цинічно використовують результати власного злочину для проведення антирадянської пропаганди.

Вперше про те, що биківнянські жертви – це злочин НКВС було заявлено лише у 1989 році. Четверта державна комісія під тиском фактів і свідчень очевидців визнала, що у Биківні поховані жертви радянських комуністичних репресій. Як мовилося в одному з офіційних документів, «у квітні 1989 року під час слідства виявлені й вилучені предмети з особистими ознаками, написами, гравіруванням та іншими особливостями, по яких вдалося встановити конкретних розстріляних осіб, знайти і вивчити сотні архівно-кримінальних справ відносно жертв масових репресій довоєнних років, які у той час були розстріляні у м. Києві та захоронені в 19 – 20 кварталах Дніпровського лісництва поблизу с. Биківня».

У 1995 році на виконання розпорядження Президента України від 11 серпня 1994 року «Про заходи щодо вшанування пам’яті жертв політичних репресій, похованих у селищі Биківня» було засновано Меморіальний комплекс жертвам політичних репресій 1930-х років. Постановою Кабінету Міністрів України від 22 травня 2001 року на його основі було створено Державний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили». У травні 2006 року Указом Президента України Заповіднику було надано статус національного. Постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2007 року «Про невідкладні заходи щодо подальшого розвитку Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» заповідник було передано до сфери управління Українського інституту національної пам’яті, який здійснює організаційне та науково-методичне управління заповідником дотепер.

Указом Президента України №183/2010 «Про відзначення у 2010 році Дня пам’яті жертв політичних репресій» від 17 лютого 2010 року визначено заходи, які мають здійснюватися центральними і місцевими органами виконавчої влади до Дня пам’яті жертв політичних репресій 16 травня 2010 року.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

В експозиції виставки понад 50 унікальних фотодокументів про історію УГКЦ у роки підпілля: архівні фото, рукописи, церковна атрибутика, які збирали працівники музею впродовж 13 років.

За словами в.о. директора музею Оксани Романів, найцінішим серед усіх експонатів є архів обкому Компартії України. «Тут є документи, які якраз свідчать про те, як радянська влада намагалася контролювати абсолютно все, що відбувалося у церкі, – наголосила вона на відкритті виставки. – Є спеціально розроблена інструкція про те, як священик має сповідати людину, яка прийшла до нього на сповідь, як «витягувати» з неї потрібну інформацію. Окрім того, тут є особисті речі священників, які працювали в підпіллі».

Прикарпатський письменник Василь Гук презентував на виставці свою книгу про підпільну церкву «Святиня крізь століття».

За його словами, у книзі йдеться про життя та діяльність греко-католицьких священників в умовах підпілля. У ній містяться рідкісні документи, уривки листів, стародруків та фото церков, які зібрані в різних архівах Прикарпаття.

Автор повідомив також, що книга «Святиня крізь століття» виграла грант Наукового товариства ім. Шевченка у США, проте вийшла накладом всього 300 примірників.

За матеріалами: РІСУ

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

Ще двадцять років тому греко-католики змушені були хрестити своїх дітей у приватних домах. За проведення богослужінь у 60-70-х роках греко-католицькому священику загрожувало кілька років ув’язнення, у 80-х арешт міг тривати до 15 діб, або все обмежувалося адміністративним штрафом.

Минає двадцять років з часу виходу УГКЦ з підпілля. Майже півстоліття, з 1946 до 1989 року, Українська греко-католицька церква документально існувала лише в звітах КГБ.

Радянська влада бадьоро звітувала про влиття УГКЦ в Російську православну церкву, хоч насправді греко-католицьку церкву банально знищували, а духовенство відправляли у заслання в різні куточки СРСР. Наперекір тотальному нищенню священики і надалі проводили богослужіння, таємно виконуючи свою місію в домівках парафіян.

Ось так раніше проходили богослужіння

Інститут історії церкви Українського католицького університету презентував у Києві виставку архівних матеріалів, присвячену трагічним і водночас героїчним сторінкам в історії УГКЦ. Експозиція архівних матеріалів, частина яких лише нещодавно розсекречена архівом Служби безпеки України, висвітлює три віхи з історії греко-католицької церкви в ХХ столітті – насильницька ліквідація, підпілля та легалізація.

Журналістка Першого каналу Юля Банкова – одна з багатьох, кого в середині 80-х хрестили вдома. Своїх церков греко-католики просто не мали. В храмах, де до 1945 проводилися богослужіння, радянське керівництво, організувало склади, спортзали або туберкульозні лікарні. Часто церкви УГКЦ передавали у користування Російській православній церкві.

«Часи підпілля я відчула, – каже Юля. – Усіх нас – дітей у родині по маминій лінії – хрестили вдома. У тісну калуську квартиру священик приходив чотири рази, останній, коли хрестили наймолодшу, я пам’ятаю».

Географія місць відбування покарань греко-католицьких священиків

На виставці, що відкрилася у столичному храмі святого Василія Великого, Юля поглядом на старих знімках шукає прадіда, греко-католицького священика, який за своє уніатське переконання відсидів по тюрмах.

«У 1949, після псевдособору (1946), який постановив ліквідувати УГКЦ, його, як і багатьох інших, забрали, – розповідає Юлія Банкова. – Прадід очолював парафію у селі Кліщівна Рогатинського району, а опинився у Чернігівській тюрмі. Велику бібліотеку отця Михайла «совєти» спалили просто на подвір’ї на очах у дітей. Від свого святого отця маю кілька пожовтілих молитовників (видрукуваних на початку ХХ століття, а, може, й раніше), розп’яття на стіні, яким він, певно, благословляв вірян та стареньке фото… без дати, але здогадуюсь, що то десь 30-і роки: на ньому молоді священики з Блаженнійшим Митрополитом Андреєм. Серед усіх і мій отець Михайло. Неймовірно красивий у своїй рясі, якийсь суворий і смиренний. Я ним пишаюся».

Греко-католицька церква налічувала перед початком Другої світової війни 2387 парафій і 3,6 млн. вірних, 2352 єпархіальних священики, 31 чоловічий і 121 жіночий монастирі й чернечі доми. Під опікою Церкви діяли Богословська академія, три духовних семінарії, де навчалося 480 студентів.

Директор Інституту історії церкви Українського католицького університету священик Андрій Михалейко розповідає, що переслідування Української греко-католицької церкви почалися одразу з приходом радянської влади на Західну Україну. Окупанти з 1939 року організували кампанію залякування і дискредитації греко-католицького єпископату і духовенства.

«Це була перша хвиля репресій проти греко-католицької церкви, – розповідає Андрій Михалейко. – Тривало це приблизно до 1941 року. Радянська влада вилучала нашу періодику, переслідувала священиків, але церков ніхто не нищив. Друга хвиля почалася в 1945 році відразу після смерті Андрея Шептицького, його наступник Йосиф Сліпий встиг попрацювати лише 5 місяців до 11 квітня 1945 року. Через рік на так званому львівському “соборі” було вирішено “повернути” греко-католицьку церкву у лоно православ’я, до “церкви-матері” – російської православної церкви, хоча греко-католицька церква ніколи в своїй історії не була їй підпорядкована».

Священик Андрій розповідає, що такий наступ на греко-католицьку церкву радянська система виправдовувала передусім не релігійними мотивами. Радянська держава сприймала УГКЦ як структуру, що всіляко сприяє діяльності українського визвольного руху, зокрема ОУН, та частково УПА. Крім того, церква підпорядковувалася Папі Римському та Ватикану, а ця держава на думку влади була ворожою до Радянського Союзу.

«Дотепер важко порахувати скільки духовенства української греко-католицької церкви постраждали через репресії, – зауважує співрозмовник. – Ми все пробуємо звести докупи масив цифр, який маємо з різних джерел, але інформація дуже розпорошена. Точно можна сказати, що лік убитих йде на сотні, репресованих та засуджених – на тисячі».

Середина 50-х років ХХ століття стала промінцем світла для УГКЦ. Багато репресованих священиків повернулося додому. Митрополит Йосиф Сліпий, який, хоч і відбув ув’язнення, але не мав права повертатися на батьківщину, слав листи-підбадьорення в Україну з переконанням, що церква ось-ось відродиться. Хоч УГКЦ так і не отримала дозволу на офіційну діяльність, зате активізувалося церковне підпілля.

«У 60-80-х роках на західній Україні діяли підпільні священики, – пояснює Андрій Михалейко. – Якщо хтось з людей хотів прийняти таїнства, які відбувалися лише за участі священика, з ним просто заздалегідь домовлялися і запрошували додому. За греко-католицькими звичаями хрестили дітей, давали шлюб. На великі свята (як от на Великдень), люди з села збиралися у наперед домовленій хаті, де і святили паски. Обряд тривав кілька годин, як правило в нічний час. За проведення богослужінь у 60-70-х роках греко-католицькому священику загрожувало кілька років ув’язнення, у 80-х арешт міг тривати до 15 діб, або все обмежувалося адміністративним штрафом».

На зорі незалежності України рух за визнання Греко-католицької церкви активізувався. У 1987 році духовенство і миряни офіційно заявили про свій вихід з підпілля, а вже через рік стали відкрито збиратися на богослужіння. Подвиг підпільників греко-католицької церкви визнав й папа Іван Павло ІІ, проголосивши блаженними мучениками представників УГКЦ.

Виставка архівних матеріалів, присвячена 20-річчю виходу УГКЦ з підпілля триватиме до 1 лютого у київському храмі святого Василія Великого.

В основу виставки лягли матеріали Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету, передусім спомини очевидців та активних учасників підпілля, які було зібрано протягом 1992-2009 років, документи та фотографії з Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Центру досліджень визвольного руху (Львів), приватних збірок. Дизайн виконала Ольга Сало.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/01/13237/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/01/10993/ http://www.credo-ua.org/2010/01/10993/#comments Mon, 04 Jan 2010 12:10:38 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=10993
В архівах України зберігається понад тисячу документів, які засвідчують причетність вищого керівництва Комуністичної партії до знищення Української Греко-Католицької Церкви. Більшість з них чекають на розсекречення.

Про це в інтерв’ю «Німецькій хвилі» сказав заступник начальника державного архіву СБУ Сергій Кокін. За його словами, нещодавно оприлюднений лист, у якому Нікіта Хрущов, тодішній керівник компартії УРСР, повідомляв Сталіну про ліквідацію «уніатської» церкви, з великою вірогідністю є автентичним.

Більше того, Кокін переконаний, що другий чи третій примірник цього листа може зберігатися в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, який був колись партійним архівом ЦК української компартії. «Методом текстуального аналізу можна підтвердити, правдивий це екземпляр чи ні. Бо зрозуміло, що перший примірник пішов у Москву, а другий залишився тут», – зауважив Кокін.

Дослідник констатує, що у документосховищі СБУ історики нині знаходять чимало свідчень про планомірне нищення української греко-католицької церкви. Історики вже розсекретили 240 документів, складених співробітниками держбезпеки СРСР, які стежили за священиками, допитували їх, катували і на основі цих «вибитих» даних писали звіти для Хрущова, розповідає Сергій Кокін.

Він упевнений, що історичну правду про знищення уніатської церкви слід відновити. Однак чи вдасться за цими доказами порушити кримінальну справу й засудити винних, дослідник не береться стверджувати. Заступник начальника державного архіву Служби безпеки України вважає, що цим мають займатися фахові юристи.

«Ліквідація національної церкви, за визначенням Рафаеля Лемкіна, (львів’янина, який створив та впровадив у міжнародне право концепцію геноциду) є ознакою геноциду, бо це було спрямовано проти певної групи людей. Виникає питання, чому було ліквідовано саме Українську Греко-Католицьку Церкву, коли залишалися ще інші конфесії», – сказав Сергій Кокін.

За матеріалами: Zaxid.net

Українська греко–католицька церква є особливим світлом не лише в релігійному, а й у національному житті України. Одним зі свідчень цього є вперті намагання спочатку царського, а потім радянського режиму ліквідувати УГКЦ. Після 1946 року Греко–католицька церква України була найбільш переслідуваною релігійною громадою у світі. Однак у грудні 1989–го церква вийшла з підпілля і цілком офіційно поновилася.

Полоцький Собор

Унійна церква виникла у 1569 році після союзу (унії) Київської православної митрополії з Римом. Упродовж кількох століть церкві випало пережити непрості часи як у внутрішньоукраїнських взаєминах, так і в стосунках із католицькими та православними сусідами. Але період справжніх випробувань розпочався після трьох поділів Польщі, в кінці XVIII століття. Тоді церква, як і вся Україна, виявилася розділеною між двох імперій — Російською та Австро–Угорською. І якщо в другій їй удалося зберегтися та розвинутися, то Російська імперія використала різноманітні засоби, аби її знищити.

Першого великого удару по уніатах завдала цариця Катерина ІІ. Саме за її протекторатом у 1794 році було засновано «місію Садковського» — православну інституцію, яка під проводом єпископа Переяславського та Бориспільського Віктора Садковського навертала уніатів до православ’я. Завдяки отій місії уніати лише за два роки втратили понад 2300 церков. Катерині ІІ удалося також знищити майже всю ієрархію «католиків східного обряду». Адже її виконавці ліквідували всі, окрім Полоцької, єпархії. А Київському митрополиту заборонили перебувати в Києві.

Під час правління імператорів Павла І та Олександра І позиції Унійної церкви дещо відновилися. Натомість із приходом до влади Миколи І знову застосовано низку обмежень для уніатів. Найгірше, що ці заходи підтримав унійний єпископ Йосиф Сємашко. Утім відкрита розправа розпочалася у 1831 році, після невдалого польського повстання. Першими зазнали репресій отці Василіяни, які ще в 1772 році нараховували 1235 ченців на цій території. У 1832–му влада Російської імперії ліквідувала їхні згромадження. Тоді ж було закрито всі католицькі школи та семінарії, а так звану «греко–з’єднану» (термін греко–католики був упроваджений в Австро–Угорщині) церковну Колегію підпорядкували православному Святійшому Синоду.

У 1837 році три уніатські єпископи: Сємашко, Лужинський та Зубко — звернулися до духовенства. Вони вимагали погодитися на перехід їхніх парафій на православ’я та підписатися під відповідним актом. Невдовзі понад 160 «упорствующих» священиків депортували в Сибір. Проте справу «возз’єднання» ускладнив старенький митрополит Йосафат Булгак, який, перебуваючи у Петербурзі, категорично відмовився від ліквідації унії. Лише його смерть у 1838 році відкрила шлях до «возз’єднання». Урочисті похорони та могила при монастирі Олександра Невського, де ховали православних митрополитів, мали б стати для народу свідченням, що Булгак у кінці життя перейшов у російське православ’я.

12–13 лютого 1839 року в Полоцьку відбувся собор Унійної церкви. На ньому троє єпископів та 21 представник вищого духовенства від імені 1305 священиків, яких «переконали» приєднатися, затвердили «Синодальний акт» про «повернення до православ’я». Втім останнього удару по Унійній церкві в Росії було завдано в 1875 році. Тоді ліквідували Холмську єпархію, яка розташовувалася на території так званого «Варшавського князівства».

Львівський «саморозпуск»

Іншою була доля греко–католиків у Галичині. Зважаючи на події, які відбувалися в Росії, австрійський уряд у 1807 році домігся відновлення Галицької митрополії. Це забезпечило подальший розвиток Української греко–католицької церкви. Проблеми в УГКЦ виникли в час І Світової війни — тільки–но на територію Галичини ввійшли російські війська. Тоді заарештували і відправили в Росію Галицького митрополита Андрея Шептицького. Незважаючи на становище в’язня, Шептицькому вдалося поновити греко–католицьку ієрархію в Росії.

Наступний прихід російського режиму, на цей раз у вигляді більшовиків, відбувся з початком ІІ Світової війни. Його основний удар по греко–католицизму припав на 1945—1946 роки. Це не означає, що перед тим не було репресій та переслідувань. Просто після завершення війни зникли основні перешкоди для ліквідації УГКЦ. 1 листопада 1944 року помер надзвичайно популярний у народі митрополит Шептицький. А в лютому 1945 року на Ялтинській конференції західні союзники погодились на анексію Галичини Радянським Союзом.

У квітні 1945–го, ув’язнивши митрополита Йосифа Сліпого, усіх єпископів та частину духовенства, НКДБ взялося за операцію прямої ліквідації греко–католицької церкви. Для цього було створено «ініціативну групу» з числа духовенства, яка мала б вести роботу щодо приєднання УГКЦ до Руської православної церкви. Втім найінтенсивніше в цей період працювали органи безпеки, які знаходили додаткові аргументи для «упірних», як їх називали, священиків.

Незважаючи на офіційні протести греко–католиків, влада постановила провести «возз’єднання» УГКЦ та РПЦ у 1946 році — в рік 350–ліття Берестейської унії. Для цього було підібрано й відповідний день — першу неділю Великоднього посту або ж неділю Православ’я. Цікаво, що в цей же день було організовано Собор у Полоцьку в 1839 році. До речі, цього дня читають анафему усім розкольникам. На цей раз колишні священики–уніати мали б «проклясти» гетьмана Мазепу.

Єдиною проблемою в підготовці Собору стала нестача єпископів (вони ж були ув’язнені). Але НКВС за місяць до Собору вирішило цю проблему. Тоді представники «ініціативної групи» у Києві здійснили чин приєднання до православної церкви, а два неодружені священики — отці Михайло Мельник та Антоній Пельвецький — стали єпископами РПЦ.

Напередодні Собору львівська газета «Вільна Україна» опублікувала звинувачення прокуратури ув’язненим греко–католицьким єпископам. Це стало попередженням для духовенства, яке залишилося на волі. Собор відбувся 8—10 березня 1946 року. НКВС організувало там «надзвичайні заходи безпеки». Частину духовенства звезли до Львова, навіть не повідомляючи, куди їх везуть.

Із погляду як православ’я, так і католицизму Собор не може бути чинним, якщо його скликають і проводять ієрархи іншої церкви. А організатори Собору на момент його проведення були священиками чи єпископами Російської православної церкви. У ті роки усі єпископи УГКЦ та близько 350 священиків були репресовані й відбували покарання. Для церкви розпочався період підпілля, або ж катакомб.

«Возз’єднання» на Чернечій горі

Ще однією проблемою для більшовиків стала греко–католицька церква на Закарпатті. Як не дивно, вона мала свою окрему «унійну» історію. Оскільки Закарпаття довший час перебувало поза іншими українськими землями, унія місцевих священиків із католицькою ієрархією відбулася в Ужгороді у 1646 році. Увесь цей період Мукачівська єпархія не підпорядковувалася ані Київському, ані Галицькому митрополитам. Однак про вагу церкви в краю свідчить той факт, що ужгородський замок ще з XVIII століття служив семінарією для місцевих уніатів. А уже в 1939 році, проголошуючи незалежність Карпатської України, закарпатці обирали своїм президентом саме греко–католицького священика — отця Августина Волошина.

Прихід «совітів» на Закарпаття восени 1944 року збігся з призначенням нового єпископа — владики Теодора Ромжі, який активно душпастирськи працював із вірними. Основною «сценою» для драми місцевої греко–католицької церкви став монастир святого Миколая, розташований на Чернечій горі поблизу Мукачева. 28 серпня 1946 року, на Успіння Богородиці, владика Ромжа проповідував тут для 50 тисяч вірних. Не маючи можливостей «переконати» владику та його священиків, більшовики навесні 1947 року захопили монастир святого Миколая. Саме тут планувалося проголосити для вірних акт приєднання до російської церкви. З цією метою запросили православних єпископів та колишніх греко–католицьких священиків із Галичини. Але під час чергової прощі, 28 серпня 1947 року, тисячі прочан пройшли повз монастир і рушили до Мукачівського храму.

Отримавши санкції найвищого партійного керівництва, 27 жовтня 1947 року МДБ здійснює замах на владику Ромжу. Коли він повертався з однієї із сільських парафій, на запряжену кіньми дерев’яну бричку єпископа на лісовій дорозі наїхала вантажівка. Незважаючи на потужний удар, а також на те, що співробітники МДБ залізними кілками побили пораненого єпископа, Теодор Ромжа вижив. Його привезли до лікарні. Щоб закінчити «справу», 1 листопада йому ввели смертельну ін’єкцію. Прикметно, що відкритий протест проти таких дій МДБ висловили навіть троє єпископів РПЦ.

Смерть єпископа не змусила греко–католицьких священиків до співпраці, відтак на Закарпатті не вдалося «ліквідувати» церкву за львівським сценарієм. Двох найвпливовіших священиків — Олександра Хіру та Миколу Муранію — засудили на 25–річні терміни, а 93 священики краю загинули в тюрмах та концтаборах.

Позбавивши Мукачівську єпархію керівництва, унію було ліквідовано шляхом підписання акту про перехід греко–католиків до православ’я. Цей процес очолив отець Кондратович, який, між іншим, був членом Комуністичної партії Угорщини. Формально акт зачитали знову ж таки на Успіння Богородиці, 28 серпня, тепер уже 1949 року, в монастирі святого Миколая, що на Чернечій горі. Під актом підписалося менше половини закарпатського духовенства. Більшість із них згодом розкаялися й повернулися до підпільної греко–католицької церкви. Як і на Галичині, греко–католики Закарпаття мужньо пережили п’ятдесятиліття переслідувань у катакомбах…

Двадцять років тому було знято заборону на діяльність Української греко-католицької церкви.

Упродовж понад чотирьох десятиліть Українська греко- католицька церква (УГКЦ) була найбільш переслідуваною релігійною громадою у світі. Нині виповнюється 20 років із часу появи першого радянського офіційного документа, що став підставою визнання греко-католиків та виходу церкви з підпілля.

1939–1941 РОКИ: передвістя лихоліть

Що таке радянська влада, 4 млн греко-католиків Галичини зрозуміли з перших днів приєднання Західної України до СРСР. Тоді більшовики заборонили релігійне навчання у школах, націо налізували церковні маєтки й закрили всі релігійні видавництва. І все це почалося ще до виборів до Народних зборів, на яких мали прийняти звернення до уряду з офіційним проханням про приєднання до УРСР.

На всі ці речі митрополит Андрей Шептицький відповів закликом до духовенства «не мішатися політики і світських справ», а в листі до Папи Пія ХІІ просив благословення «вмерти за Віру й Церкву». Не останньою причиною цього стала звістка про вбивство більшовиками в рідному маєтку Шептицьких брата митрополита і його дружини.

У цей час також почастішали випадки залякування та безслідного зникнення священиків, водночас влада розпочала підготовку до «возз’єднання уніатів». З цією метою в жовтні 1940-го було створено Тернопільсько-Галицьку єпархію РПЦ. Утім, радянсько-німецька війна стала на заваді цим планам.

«Другі совіти»

Другий прихід більшовиків (у 1944 році) несподівано був менш трагічним. Як і минулого разу, радянська влада остерігалася робити надто радикальні кроки, зважаючи на величезний авторитет Шептицького у Західній Україні. Та були й інші вагомі причини: війна тривала, й не було певності, чи погодиться західний світ на захоплення СРСР колишньої частини Польщі – Галичини. Не меншою проблемою став і націоналістичний рух опору, що паралізував дії влади на цій території.

Вже 4 вересня 1944 року митрополит Шептицький на засіданні Архієпархіального Собору висловив думку, що «безбожництво перестало бути прапором боротьби для Совєтів…» Утім, така ситуація не протривала довго. Спочатку 1 листопада 1944 року помер Андрей Шептицький, а в лютому 1945-го Рузвельт і Черчилль у Ялті дали згоду на нові кордони Радянського Союзу.

Головною мішенню для НКВС став новий митрополит Йосиф Сліпий. Вимагаючи засудження діяльності українського руху опору, його змусили підготувати перше пастирське звернення із осудом політичних убивств. Проте у зверненні жодного разу не було згадано ні ОУН, ні УПА, до того ж виявилося, що документ із митрополичої канцелярії не поширився поміж духовенства та вірних, а був лише переданий представникам влади.

У цей час відбувається візит делегації УГКЦ до Москви, яку очолив архімандрит Климентій Шептицький. Як жест доброї волі делегація греко-католицької церкви передала на Червоний Хрест 100 тис. крб, а також лист від Йосифа Сліпого до радянського уряду з проханням не лише повернути всі права церкві, а й «допустити до викладання релігії в усіх народних і середніх школах», а також «виділити в Москві та Києві по одній церкві для використання греко-католиками, які там проживають…» Такі сміливі вимоги не могли не обурити партійного керівництва, тож останньою інстанцією, куди запросили церковну делегацію в Москві, стала Ставка Верховного Головнокомандування, де чітко дали зрозуміти, що майбутнє УГКЦ залежатиме від їхнього ставлення до УПА.

Климентію Шептицькому вдалося організувати безпрецедентні, хоча й безрезультатні переговори між керівництвом НКДБ та УПА, що відбулися на Тернопільщині. Проте після Ялтинської конференції більшовики могли вже не стримуватися. 11 квітня 1945 року було арештовано та відправлено до Києва митрополита Сліпого, а вслід за ним єпископів і частину священиків. Відтоді почалося відкрите переслідування УГКЦ.

Львівський Собор

Ув’язненням церковної ієрархії силові структури розв’язали собі руки щодо формальної ліквідації УГКЦ. Для цього було створено Ініціативну групу із во з з’єднання греко-католицької церк ви з православною, яку доручили очолити отцю Гавриїлу Костельнику. Саме він ще за часів Польщі представляв в УГКЦ напрям «восточників», які обстоювали чистоту східного обряду. Проте це не заважало Костельникові ще з 1930-х років гостро виступати проти «червоного режиму». За часів «перших совітів» НКВС арештував і замордував одного з трьох синів отця Гавриїла, а двоє інших записалися добровольцями в дивізію «Галичина». Очевидно, що Костельникові нелегко далася згода на співпрацю, а багато очевидців вбачали в цьому кроці розпач і велику особисту драму священика.

Керівники Ініціативної гру пи отці Гавриїл Костельник, Михайло Мельник та Антоній Пельвецький у листі до Ради народних комісарів УРСР описали стан «безвластя, дезорганізації та анархії», що панував в УГКЦ, і запропонували шлях приєднання до РПЦ. І хоча на той момент Ініціативну групу підтримували у Львові лише четверо з 65 священиків, на її боці були все радянське судочинство й каральна система. За допомогою останньої, а також РПЦ (патріарх Алєксій телеграмою благословив починання Костельника) розпочалася підготовка до Собору.

Єдиною перепоною була відсутність єпископів, адже лише вони мають право скликати і проводити собори. Але це питання своєрідно вирішилося в другій половині лютого 1946 року. Тоді делегація Ініціативної групи відвідала Київ, де в Києво-Печерській лаврі священики здійснили чин приєднання до православної церкви. За кілька днів отців Мельника і Пельвецького було введено в сан єпископів.

Львівський Собор, що відбувся 8–10 березня 1946 року, з канонічного погляду став нонсенсом, адже його організували і провели священики, які на той час уже не були греко-католиками, але були ієрархами РПЦ. На той час усі єпископи-греко-католики, окрім одного, який загинув у лікарні НКВС, перебували в ув’язненні.

У стилі радянської репресивної системи закінчилася й співпраця з організаторами Собору: у вересні 1948 року в Львові посланець НКВС застрелив Костельника; незабаром у потязі отруїли й Михайла Мельника; Антон Пельвецький раптово помер у своїй резиденції.

«Церква мовчання»

Наступні чотири десятиліття діяльності УГКЦ назвали мовчанням, адже з 1945 по 1950 рік було репресовано 344 священики, а після Собору формально УГКЦ перестала існувати. Та все ж це була формальність. Ще до початку 1950-х влада не знала, як діяти і як розпустити монастирі, що залишалися вірними ідеї унії. А після смерті Сталіна на Галичину стали повертатися із заслання священики.

Підпільні відправи, свячен ня священиків та єпископів, феномен мандрівних отців і монахів, які з’являлися в різних місцях і підтримували вірних, стали реальністю, якої не міг подолати режим. У серпні 1968 року в доповідній записці відділу пропаганди й агітації ЦК КПУ згадувалося, що в західних областях України проживають 800 «невозз’єднаних уніатських священиків і монахів». І це було відчутно, адже в той час греко-католики несанкціоновано відкрили та проводили богослужіння у близько 200 «недіючих» храмах.

Водночас питання УГКЦ набуло широкого розголосу в західному світі: у 1963-му Москва погодилася звільнити після 18-річного ув’язнення Йосифа Сліпого. Хворий 70-річний митрополит, який потрапив на ІІ Ватиканський Собор, одразу порушив питання мільйонів греко-католиків. Його свідчення від імені «Церкви мовчання» на довгі роки стало проблемою не лише Москви, а й, хоч як це парадоксально, Ватикану.

Епоха «перебудови» збіглася в часі з масовою активізацією катакомбної УГКЦ. У серпні 1987 року велика група духовенства та мирян оголосилча, що виходить із підпілля, й звернулася до Папи Івана Павла ІІ з проханням, щоб він підтримав легалізацію УГКЦ. Надалі активність греко-католи ків вийшла за межі Галичини. Завдяки частим делегаціям, петиціям і численним голодуванням вони стали присутніми та помітними у Москві.

Не маючи можливості ефективно цьому протистояти, 20 листопада 1989 року Рада в справах релігій при Раді міністрів УРСР прийняла заяву, в якій стверджувалося, що «при умові беззастережного дотримання Конституції… греко-католики можуть користуватися усіма правами, встановленими законом для релігійних об’єднань…» Це був кінець катакомбного етапу й початок нової історії греко-католицької церкви.

Греко-католицизм в Україні: злети й падіння

1596 рік Синод єпископів Київської митрополії під проводом Михайла Рогози приймає рішення увійти в єдність із Римом, зберігаючи традиційний східний православний обряд. Затверджено унію в Бересті (Бресті)

1620 рік Внаслідок протекції Петра Сагайдачного висвячується новий православний митрополит Йов Борецький: частина уніатів (греко-католиків) повертається до православ’я

1646 рік Паралельно до структур уніатів Берестейської унії на землях Закарпаття Ужгородська унія закріплює єдність із Римом Мукачівської та Пряшівської єпархій

1648–1654 роки Внаслідок визвольної війни Богдана Хмельницького повністю ліквідується унія на Лівобережжі України

1772 рік З приєднанням Правобережжя України до Росії ліквідовуються всі уніатські єпархії (окрім Полоцької в Білорусі)

1808 рік Створення Галицької єпархії на території Австро-Угорщини

1839 рік Повна ліквідація унії на землях Волині, Правобережжя та Білорусі

1875–1876 роки Ліквідація унії на Холмщині й Підляшші, внаслідок чого більше 200 тис. уніатів перейшло до римо-католиків

1905 рік Спроба відродження на землях Російської імперії під виглядом неоуніатства (донині є парафія у Костомолотах над Західним Бугом у Польщі)

1946 рік Березневий собор у Львові, який під тиском комуністичної влади проголосив об’єднання з Російською православною церквою

1948–1950 роки Ліквідація Ужгородської унії (насильницьке повернення до православ’я Закарпаття і Пряшівщини)

1989 Вихід греко-католиків із підпілля

Довідка Тижня

У результаті Берестейської унії 1596 року Київська митрополія розділилася. Більшість єпископату на чолі з Митрополитом Київським прийняли унію з Римом, натомість більшість нижнього клиру та української шляхти залишилися в православї. Тому УГКЦ вважає себе спадкоємицею Київської Церкви Володимирського хрещення. На початку XVII ст. робилися спроби відновити єдність Київської митрополії, козацькі повстання початку XVII століття і революція під проводом Богдана Хмельницького відбувалися під гаслами захисту православ’я. Та згодом пристрасті вщухли. Внаслідок поділів Польщі, а відповідно й території України унійна церква мала окрему історію в Російській та Австро-Угорській імперіях. У Росії унію було знищено у кілька етапів протягом ХІХ ст. Натомість в Австрії греко-католики (термін з’явився у 1774-му) переживають відродження, що сягнуло апогею за часів митрополита Андрея Шептицького (1900–1944). Після катакомбного періоду (1946–1989) УГКЦ відновила й примножила свою структуру і на сьогодні є найбільшою східною католицькою церквою у світі. Очолює УГКЦ Верховний архієпископ Києво-Галицький Блаженніший Любомир (Гузар).

Отче Віталію, розкажіть про історію Вашого життя. Що саме стало передумовою Вашої участі в житті підпільної Церкви та подальшої активної діяльності?

Народився я у Львові після ІІ світової війни – здається на перший погляд, в дуже несприятливий і нещасливий час руйнування нашої Церкви, яку насильно було загнано у катакомби, а національно-визвольний рух брутально придушено. Дякую Божому Провидінню, що народився і виховувався в побожній християнській сім’ї. Батьки виховували мене в любові до Бога і до рідного народу. Те, що я обрав духовний шлях, напевно закладено у ґенах, адже мої діди і прадіди були священиками. Серед цієї сприятливої духовної атмосфери я зростав, так що навчання у совєтській школі та в університеті не вплинуло на мій християнський світогляд.

У Львові були набагато кращі обставини і можливості розвинути цей світогляд, ніж у районному центрі чи селі. Тут легше можна було одержати правдиву інформацію, а також прочитати якусь заборонену безбожним режимом книжку. Від дитинства я був пов’язаний із Сестрами Служебницями і Отцями Василіянами. Сестри Служебниці були особливо активними в часи підпілля і мали дуже добрий вплив на дітей і молодь. Особливо тепло хочу відгукнутися про сестру Діогену Кулинич, завдяки якій багато нинішніх єромонахів ЧСВВ отримали ласку покликання. Сестри Служебниці готували мене до першого св. Причастя майже рік. З дитинства я також мав можливість читати не тільки релігійні книжки, але також національно-патріотичного змісту. Майже щодня ходив на св. Літургію до Львівської римо-католицької катедри, що дало змогу окрім духовного корму оволодіти польською мовою і читати нею духовну літературу. Приблизно раз на місяць брав участь у св. Літургії в нашому обряді в умовах підпілля, яку здебільшого відправляли отці василіяни, а також отці редемптористи Богдан Репетило і Євстахій Смаль.

Після закінчення середньої школи в 1968 році одержав ласку покликання вступити до Василіянського Чину. Постійні гоніння не давали можливості в умовах підпілля отримати систематичну духовну формацію, але все ж таки мої тодішні духовні настоятелі робили усе можливе, щоб ми, молоді ченці, набули доброго монашого вишколу. Незважаючи на героїзм часів підпілля, не варто їх однак надмірно ідеалізувати, оскільки підпільна формація мала свої труднощі та недоліки, а саме: неможливість систематичного виховання і освіти. Поважні труднощі відчувалися у богословському вишколі кандидатів до священичого стану, який можна приблизно прирівняти до заочної форми навчання. Відрадним й позитивним елементом у цьому вишколі був особливо відчутний тоді дух жертви й посвяти та готовність зазнати переслідувань Христа ради. Підручниками для богословських студій були конспекти з філософії та богослов’я, перекладені переважно з латинської мови. Приблизно раз на місяць семінаристи збиралися на підпільні лекції на приватних помешканнях особливо довірених мирян. Кожне таке зібрання відбувалося із строгим дотриманням правил безпеки. Щоб не бути викритими каральними органами, доводилося щоразу змінювати місце зустрічей. Паралельно я навчався на німецькій філології у Львівському державному університеті ім.Івана Франка, який закінчив в 1975 році. У серпні того ж року я отримав єрейські свячення з рук Преосвященного Владики Володимира Стернюка. Про мої свячення знало обмежене коло осіб, навіть моїм батькам не було відомо про це майже два роки. Перед вступом до Чину я доповнював отримані раніше скорочені богословські студії під проводом о. д-ра Єроніма Тимчука, ЧСВВ.

Влітку 1980 року я вступив до ЧСВВ і розпочав душпастирську діяльність. На початку був капеланом сестер служебниць у Львові, а також відправляв св. Літургію на помешканнях вірних. Восени 1981 року одержав від настоятелів призначення обслуговувати вірних на Тернопіллі. Приблизно двічі на місяць я їздив до Теребовлі, де зупинявся у підпільному монастирі Сестер Служебниць (настоятелькою якого була с. Сільвестра Засійбіда), або на помешканнях мирян. Після смерті о. Йосифа Риделя, ЧСВВ настоятелі призначили мене також обслуговувати вірних в Тернополі, пастирем яких був померлий сповідник віри. Загалом напередодні 1989 року Тернопіль обслуговувало небагато священиків. Організацією виходу нашої Церкви з підпілля у Тернополі займалося лише троє греко-католицьких священиків: отець-редемпторист Михайло Хрипа, ЧНІ, о. Іван Сеньків з Борщева, а також я.

Якою була Ваша діяльність під час виходу УГКЦ в Україні з підпілля та опісля цього? Де і з ким Ви працювали у той час, у яких подіях брали участь?

У суботу 19 серпня 1989 року я відправив прилюдну Службу Божу на цвинтарі у Тернополі, а коли відправляв наступного дня, мене хотіли заарештувати. Після св. Літургії я попросив вірних оточити мене тісним кільцем, щоб не дати змоги працівникам міліції і особам в цивільному мене схопити. Під час походу з вірними вулицями Тернополя вони постійно йшли за нами і намагалися нас залякати. Тоді я попросив мирян розступитися і промовив до працівників каральних органів, чи не соромно їм слідкувати за нами і радив їм не займатися цим ганебним цькуванням вірних УГКЦ. Ці слова дуже не сподобалися особі у цивільному, можливо він був старшим за військовим званням, і він намагався за це вдарити мене. Вірні відштовхнули його і в цей момент у них щез страх перед переслідувачами.

Два тижні опісля, 3 вересня, я відправив перше публічне богослужіння у Теребовлі, також на цвинтарі біля могили Січових Стрільців. У цей недільний день мешканці Княжого міста після більше 4 десятків років знову побачили рідні синьо-жовті стяги. У проведенні відправи допомогло тернопільське молодіжне товариство Вертеп і Тернопільська філія Української Гельсінкської Спілки на чолі з правозахисником п. Левком Горохівським. Впродовж 3 місяців я щонеділі відправляв св. Літургію на цвинтарі. Влада робила чимало спроб розігнати вірних. В неділю 10 грудня 1989 року після відправи св. Літургії декілька тисяч вірних з хорогвами і синьо-жовтими прапорами пішли до Теребовлянського райкому домагатися легалізації нашої Церкви. Після закінчення цієї акції проходячи біля церкви св. Миколая, вірні відкрили її і ми урочисто увійшли у храм і він став знову греко-католицьким. Комуністичні владоможці були дуже розгублені й намагалися силоміць захопити церкву. Тоді я сказав тодішним партійним бонзам, якщо вони це вчинять, я буду ховати померлих не в храмі, а біля райкому партії. Це змусило їх залишити нас у спокої, але провокацій і розпалювання міжконфесійних суперечок вони звичайно не припиняли.

Увечері того ж дня я повертався через Тернопіль до Львова й довідався, що наші вірні зайняли колишній римо-католицький костел у центрі міста (нинішню катедру), який влада перед тим передала РПЦ (як це робила тоді з багатьма закритими до того святинями). У храмі перебувало біля 40 православих священиків на чолі з владикою Лазарем Швецем (нині – митрополитом Сімферопольським і Кримським УПЦ МП). Я підійшов до владики Лазаря і більше 3 годин з ним розмовляв. При цьому намагався заспокоїти вірних. Згодом я побачив, як у храм увійшли декілька десятків осіб у військовій виправці і зрозумів, що вони вчинять провокацію проти нашої Церкви. Щоб до цього не дійшло, я попросив вірних покинути храм, чого вони не бажали спочатку робити. Коли вірні залишили церкву, я порадив їм вдатися до безстрокового пікетування обкому партії. Отець Іван Сеньків брав безпосередню участь у цій акції і доклав багато зусиль, щоб влада нарешті передала собор у користування нашій Церкві. 22 грудня 1989 р. у цьому храмі було відправлено першу Службу Божу за участю оо. Ігора Возьняка, ЧНІ, Івана Сеньківа і Віталія Дудкевича, ЧСВВ.

У Львові, як відомо, першою до УГКЦ перейшла Преображенська церква. Після неї, у грудні 1989 р. – церква св.Андрія на вул. Варшавській на чолі з о. Григорієм Собечком, а 18 січня 1990 року влада передала Отцям Василіянам монастирську церкву св. Онуфрія.

Впродовж 1990 року я душпастирював в Теребовлі і перевів у лоно нашої Церкви чимало церков. У січні 1991 р., настоятелі скерували мене до монастирського храму свв. Апостолів Петра і Павла у Дрогобичі, де я душпастирював 6 місяців і в липні 1991 року виїхав на студії до Риму, де навчався до 1997 року.

Якими були Ваші тогочасні очікування та уявлення про УГКЦ в майбутньому – через, наприклад, 20 років?

У той час під впливом ейфорії майбутнє виглядало у рожевих кольорах. У 1989 році нам бажалося бачити нашу Церкву такою ж сильною, якою вона була до 1946 року. У моральному сенсі це справді відповідало дійсності, однак структурно вона була знесилена. Старші за віком священики, сповідники віри, не мали вже сил, а молодим не вистачало досвіду. Я вже говорив якось, якщо б наша Церква вийшла з підпілля на двадцять років раніше, тоді б її становище було набагато кращим. Усі ми були зовсім не приготованими до нових умов, до свободи. Не мали ні друкованого слова, ні семінарій, ні достатнього числа церков. Усім не вистачало адміністративного досвіду. Це й не дивно, адже у часи підпілля головним завданням було вижити і вистояти це лихоліття.

20 років тому, на загал ми не замислювалися щодо можливості виникнення у Церкві різних поважних проблем, які вже тоді почали виявлятися і закладалися. Перший тривожний сигнал пролунав у обрядовому протистоянні (навколо вживання слова «православний»), коли відправи у ті часи відбувалися біля колишнього кармелітського монастиря на вул Винниченка у Львові. Вже тоді я підсвідомо передчував, що у нашій Церкви невдовзі будуть виникати чималі труднощі, які сьогодні крізь призму часу і набутого досвіду слід вважати закономірними.

Наскільки справдилися ці Ваші передчуття? Як тепер Ви схильні оцінювати нинішнє становище УГКЦ? У чому бачите її осягнення і сильні сторони, у чому – слабкість? Якщо можливо, конкретизуйте.

Важливо завжди бути реалістом й бачити динаміку розвитку. Якщо від моменту одержання права на легалізацію наприкінці 1989 року і до 1992–93 років в УГКЦ спостерігалися ейфорія і загальне піднесення, то після 1994 року почався помітний спад. Проте такий стан речей був закономірним. Майже п’ятдесят років комуністичного режиму дали свої наслідки і у свідомості багатьох наших вірних, а також духовних осіб далі живе homo sovieticus. Окрім того слід не забувати, якщо до 1946 році Галичина була суцільно греко-католицькою, то на сьогодніший день вона є такою лише на дві третини.

Прибувши на студії до Риму в 1991 році, я розповідав про своє бачення стану Церкви моїм настоятелям. Подібні думки, напевно, висловив і мій співбрат о. Матей Гаврилів, ЧСВВ. Тодішний протоархимандрит, галичанин о. д-р Ізидор Патрило і о. Северіян Якимишин уважно прислухалися до наших думок, однак на жаль серед отців василіянської обителі в Римі народжених й вишколених на чужині, знайшовся один, що сприйняв це з певним недовір’ям і прокоментував мої слова як «хворобливий песимізм». Коли три роки опісля почали виникати різні проблеми, я запитав його, чому тоді він так неуважно поставився до моїх застережень, він не дав жодної відповіді. Цей єромонах вважає себе і сьогодні великим експертом і знавцем стану Василіянського Чину і Церкви в Україні і надалі притримується подібних стереотипів.

Цьогорічні святкування 20 роковин виходу Церкви з катакомб та її розбудови в умовах свободи, дозволяють зробити певні підсумки, а саме: від самого початку відродження було досягнуто низку ключових перемог, як-от: право на вільне існування і поширення діяльності нашої Церкви поза Галичину. Маємо семінарії і вишколених молодих священиків. Це, звичайно, сильні сторони.

Слабкі сторони вбачаю насамперед у тому, що творення наших Єпархіяльних установ відбувалося хаотично і до них потрапляли випадкові люди, які часто підривали авторитет Церкви та Єрархії. Значно послабили Церкву й розходження у обрядовому питанні. Цю проблему не вдалося розв’язати ще за часів Митрополита Андрея, коли існували 2 табори «восточників» і «западників». Це розходження існувало також за часів підпілля (владика Володимир Стернюк, отці редемптористи й студити та більшість світського духовенства колишньої Львівської архиєпархії складали табір «восточників», а владика Софрон Дмитерко, отці василіяни і більшість світських священиків колишніх Станиславівської і Перемишльської єпархій належали до табору «западників»). Після легалізації у лоно нашої Церкви в Україні влилася група священиків, що перейшли з Православної Церкви і нечисленна група тих, що прибули з діаспори. Вони за ментальністю відрізнялися від священиків підпільної Церкви і це також викликало різні протиріччя.

Найбільш драстично протистояння відбувалося у обрядовому питанні і у вживанні слова «православний». Доходило навіть до маразму, коли зміст проповіді в деяких храмах суцільно зводився до налаштовування вірних на «шкідливості» вживання слова «православний».

Вже тоді я з о. Матеєм Гаврилівим звертали увагу на неприпустимість загострювання обрядового питання, яке лише завдасть шкоди, однак, як це не боляче стверджувати, нас обох тоді не сприйняли й ми стали «білими воронами» серед своїх співбратів у Чині.

При цьому бажаю зазначити, що добре вишколені старші довоєнні священики попри різні розходження, «вміли між собою говорити» та ніколи не дозволяли собі робити різких висловів, як це почали робили представники молодої ґенерації.

Позицію Отців Василіян у цьому питанні хотів вирівняти протоархимандрит о. Ізидор Патрило, коли восени 1990 року прибув до нас з Риму. Звертаючись у церкві св. Онуфрія до зібраних отців, він просив не “загострювати” обрядове питання й наголошував на потребі толерантності до тих, що мають інші погляди. Старші наші отці загалом сприйняли ці слова спокійно, хоча можливо не з усім погоджувалися. Інакше реагували представники молодої ґенерації. На жаль, до порад о. Протоархимандрита тодішні місцеві настоятелі не прислухалися. Деякі з них зайняли крайнє становище в обрядовому питанні, що згодом призвело до конфліктних ситуацій серед Сестер Василіянок і спричинило виникнення різних «традиційних рухів».

Боляче мені чути, коли на адресу заслуженого перед Церквою Василіянського Чину лунають критичні зауваження, хоча щиро мушу визнати, що деякі колишні співбрати у діяли деструктивно і за це були справедливо вилучені з Чину. Головній Управі ЧСВВ та Українській Провінційній Управі дуже боляче за тих ченців. Разом з тим, хочу зазначити, що Отці Василіяни були дуже жертовними в часи підпілля і сьогодні активно трудяться у винограднику Христовому. Конструктивну критику деяких сторінок в історії ЧСВВ вважаю корисною, однак василіянофобські і необґрунтовані звинувачення можу назвати лише шкідливими. Набагато краще допомогти Василіянському Чинові міцно стати на ноги. Вірю, що обов’язково так станеться і Чин займе властиве йому місце у нашій Церкві. Слід зауважити, що Отці Василіяни у Римі, Польщі, Канаді і США дотримуються східного обряду. Українські заробітчани у Римі (серед них парохіяни церкви св. Андрія Первозванного у Львові) спокійно сприймають і не обурюються вживанням слова “православний”. Варто поставити крапку у цьому питанні і прислухатися, що каже католицька Церква і зокрема Інструкція Конгрегації Східних Церков про застосування літургічних приписів. Канон 39 (Кодексу канонів Східних Церков) виразно вимагає «сумлінно зберігати і підтримувати обряди Східних Церков, як спадок усієї Католицької Церкви».

Завершуючи відповідь на це запитання, не можу оминути цих неприємних проблем, що спіткали нашу Церкву впродовж останніх 6 років, а саме: конфлікт у львівському храмі святих Ольги і Єлизавети, самопроголошення єпископом колишнього підпільного священика зі Стрия і конфліктну ситуацію у Бучацькій Єпархії. Насторожує і наводить на певні роздуми, що ці конфлікти вибухли майже одночасно. Їх намагалися роздути деякі неприхильні до нашої Церкви масмедії, що мовляв в УГКЦ вибух розкол. Насправді ці події мали маргінальний характер, як і сьогоднішня діяльність прихильників о. Догнала (так званих «підгорецьких отців» – Т. Г.). Шість років тому вони з Чехії прибули в Україну натворивши перед тим у своїй країні багато скандалів. Українська Провінція ЧСВВ не хотіла їх прийняти і дуже шкода, що ми тоді не спротивилися і їх прийняли. Мені дуже боляче, що вони духовно скалічили і зомбували своїми сумнівними практиками вірних, яких ще доведеться лікувати. Ці неприємні проблеми особисто сприймаю і розцінюю, як зовнішні спроби розколоти Церкву. Правдиву Церкву пекельні сили не подолають, як у цьому ми переконалися 20 років тому. Ці скандальні духовні особи не мають перспективи, вони є маргінальними явищами. Вони ще можуть деякий час паразитувати, доки структури Церкви належно не зміцніють. Необхідно на майбутнє навчитися з цих неприємних подій своєчасно реагувати на різні виклики і не чекати, доки «не вдарить грім з неба».

До речі, як Ви схильні оцінювати факт численного переходу священиків до УГКЦ з Православної Церкви?

Загалом оцінюю позитивно. Більшість з них у часи переслідувань не знали про існування підпільної Церкви. Бажаючи стати священиками вони вступали до православних семінарій. Перебуваючи в РПЦ вони не почували себе комфортно і більшість з них перейшла до УГКЦ за переконанням. Катакомбна УГКЦ в 1989 р. нараховувала приблизно три сотні священиків і ми тоді вибивалися із сил, щоб обслужити усі ті парохії, що до нас переходили у лоно нашої Церкви. З деякими священиками, що перейшли в УГКЦ, траплялися проблеми. Однак заради істини слід визнати, що поважніші проблеми виникали від «підпільників», про що я зазначив у попередніх запитаннях..

А коли Ви та інші греко-католики довідувались про рішення ІІ Ватиканського собору, то як сприймали ті його документи, в яких, зокрема, стверджується, що Православна Церква є такою ж спасенною як Церква Католицька (зокрема, з огляду на те, що наші вірні в часи переслідувань часто йшли на самопожертву саме за вірність Католицькій Церкві, як єдино правдивій)?

Рішення Другого Ватиканського собору до священиків та єпископів доходили, але про втілення їх у життя не йшла мова, оскільки основним завданням підпільної Церкви було – вистояти. Сам я читаючи твердження про рівність Православної Церкви з Католицькою психологічно це не сприймав, оскільки ця Церква стояла на послугах режиму, вороже ставилась до нашої і це загалом перешкоджало ставитись до неї інакше.

Мабуть, слід відразу уточнити. що йшлося саме про тодішню Російську Православну Церкву – єдину, з якою у повоєнні роки мали справу галичани, тож не дивно, що саме через призму стосунків з нею бачилось усе Православ’я…

Звичайно. У часи підпілля отці василіяни займали дуже рішучу позицію щодо відвідування храмів режимної РПЦ і трактували такі вчинки як зраду. Водночас інші отці це толерували і дозволяли відвідувати православні храми. Загалом більшість галичан традиційно в душі вважали себе греко-католиками, хоча і відвідували православні храми.

Дозволю собі не погодитись з владикою Євстратієм (Зорею) УПЦ КП, що «УГКЦ зберегла сама себе, тому, що вона була українською Церквою, а не тому що вона – «міст сопричастя» чи щось подібне» (див. статтю: «Екуменізм – але без «подвійного дна», Патріярхат, число 4, 2009). УГКЦ – в першу чергу Христова Церква. Головне її завдання – голосити Євангеліє й проповідувати Царство Боже, а не пропагувати «українськість». «Українськість» для УГКЦ мала б бути похідною від бажання зробити Христове Євангеліє максимально доступним і зрозумілим для українського народу.

Оминаючи всі проблематичні місця церковної історії, зазначимо, що свою «українськість» УГКЦ зберегла лише завдяки єдності з Апостольським престолом. Теза совєтської історіографії щодо виникнення Греко-католицької церкви внаслідок «експансії папського Ватікану з метою національного поневолення слов’янських народів» не витримує жодної критики. Адже, для хорватів, поляків і словаків Католицька церква стала єдиним консолідуючим чинником у період втрати їхньої державної незалежності. А українці, що свого часу були окуповані Австро-Угорщиною чи Польщею мали більше прав і свобод в національно-церковних питаннях, аніж українці, що перебували під владою православної Російської імперії.

Просякнена євангельським духом «українськість» УГКЦ може стати «мостом сопричастя» й для інших народів. Власне, недоліком УГКЦ є бажання залишитись в межах «українства», що дуже відчутне на східних теренах України та в діаспорі, де греко-католицькі священики намагаються обмежитись виключно україномовним населенням, вихідцями із Західної України.

«Уніатизм» чи «унійний рух»?

У статті «Екуменізм як тест на помісність» (Патріярхат, число 4, 2009) д-р Микола Крокош закликає до: боротьби з «духом уніатизму», який ще живий в УГКЦ; «кардинальної богословської переоцінки Берестейської унії»; визнання, що «місія унії – відновити єдність Церкви через підпорядкування Східної Церкви Західній – зазнала повного краху». Якби це було так – на сьогодні УГКЦ вже б не існувало.

Перш за все, слід принципово розрізняти «уніатизм» та «унійний рух». Уніатизм – це діяльність окремої конфесії, спрямована на насильницьке підпорядкування собі іншої конфесії. Така діяльність спирається не лише на агресивні методи релігійної пропаганди, але й на підтримку окремої держави. Класичним прикладом «уніатизму» є спроба Російської православної церкви МП ліквідувати постанови Берестейської унії і розірвати єдність УГКЦ з Апостольським престолом за допомогою більшовицької репресивної системи та львівського псевдособору 1946 року.

Прикладом «унійного руху» є діяльність російського філософа Володимира Соловйова, котрий засудив «уніатизм» Росії, назвавши ліквідацію Греко-католицької церкви «гріхом, що важким тягарем висить на совісті Росії» (Русская идея, 1889), а в останній праці Три разговора (1900) описує есхатологічну візію: православний монах Іван обіймає папу Петра зі словами: «Заради Христової єдності шануймо нашого брата Петра!», а протестантський професор Паулі вигукує «Tu es Petrus! Тепер це абсолютно доведено і поза всяким сумнівом!» У 1924 році ще один російський священик Павел Флоренський в англійському часописі публікує статтю «Записка о христианстве и культуре», у якій вказує на необхідність вироблення тез стосовно об’єднання з Римо-католицькою церквою, наголошуючи на чіткому формулюванні «першості честі й загальнохристиянської ініціятиви, що справедливо належать Римському єпископу». Український поет Євген Маланюк кілька місяців після подій львівського псевдособору 1946 року занотує: «Проблема моєї Батьківщини єсть проблема релігійна: жертва – від землі до неба – готика, перетята Візантією і Монголами. Отже, зв’язать «оба пасы сего времени» (і тут велична задача греко-католицизму!) і навчитися рости д’горі. Хто знає, як переоцінить історія Хомишина (поминаючи всі «але», що були зв’язані з його національною природою…). «Копула» Шептицького мала допіру увінчати стрільчастість Храму, що його мали й могли збудувати Хомишини».

Існує певна закономірність: унійні рухи повставали не внаслідок політичних маніпуляцій, як у випадку «уніятизму», але як реакція на конкретну й видиму присутність зла. Жодна «баламандська конференція» не має права засуджувати унійний рух скерований на єдність з Апостольським престолом, що може абсолютно спонтанно виникнути у будь-якій православній Церкві. Засудити унійний рух означало би заперечити право на релігійну свободу.

Унія: зрада чи захист?

У випадку Берестейської унії, важливу роль відіграла єзуїтська пропаганда, зокрема діяльність о. Петра Скарги, SJ, чиї праці заклали доктринальну основу Унії. Саму ж Унію варто розглядати не стільки у контексті відносин між Західною й Східною церквами, скільки у контексті реформаційних процесів, проти яких тоді була скерована діяльність ордену Єзуїтів. Значна частина української шляхти була під впливом протестантизму. Кальвінізм став своєрідною аристократичною модою: один із провідних лідерів Берестейської унії, єпископ Іпатій Потій, до навернення у православ’я був кальвіністом, а ті, що ніби були православними, як грек Кирило Лукаріс, – чільний представник інтелектуальної еліти Острозького духовного центру, – вже як Константинопольський патріярх був звинувачений у кальвінізмі. Вплив Реформації позначився і на діяльності церковних братств: вони ставали все більше незалежними від церковної ієрархії і будь-якої миті могли перерости у самостійні протестантсько-православні громади. Користі від східних патріярхів було мало, вони згадали про Київську митрополію лише тоді, коли необхідно було поповнити спустошену казну. Що було робити єпископам Київської митрополії, до кого звертатись за допомогою? Залишався тільки Рим, котрий після Тридентського собору розгорнув успішну контрреформаційну кампанію.

Можна поставити риторичне запитання: якби не відбулась Берестейська унія, чи не поглинула б Україну Реформація, чи встояла б в Україні Православна церква, чи мала б вона таку постать як митрополит Петро Могила, чи була б Києво-Могилянська академія?.. Так, за це довелось заплатити дорогою ціною, ціною крові у безглуздій братовбивчій війні. Чи німецька церква не платила кров’ю в часи Реформації? Однак, нікому в Німеччині не спадає на думку поставити під сумнів справу Мартіна Лютера, навпаки, можна почути твердження, що Мартін Лютер врятував Католицьку церкву.

Якщо ж УГКЦ – церква Христова і її еклезіологічна ідентичність визначається містичним Тілом Христовим, то чи варто греко-католикам «шукати нової еклезіологічної ідентичності, нового богословського підґрунтя», як це пропонує у вище згаданій статті д-р М. Крокош?

Упродовж історії Греко-католицька церква практично не отримувала підтримки з боку тих держав, під чиєю владою вона перебувала. Навпаки, відразу після Берестейського синоду вона постійно зазнавала утисків та загроз ліквідації з боку різних урядів. У кращому випадку греко-католиків толерували, як це було в часи Австро-Угорської монархії. Про який «дух уніатизму» може йти мова, коли УГКЦ ніколи не виступала в ролі «державної церкви», відповідно не могла вдатися до дій, котрі б могли бути кваліфіковані як «уніатизм»? Харизмою Греко-катлицької церкви була і є підтримка унійного руху, яку успішно зреалізував священномученик Йосафат. Її продовжили слуга Божий митрополит Андрей (див. збірник: Митрополит Андрей Шептицький та греко-католики Росії) та ісповідник віри патріярх Йосиф. Чи варто відмовлятись УГКЦ від власної харизми, чи не втратить вона тоді свою історичну тяглість, чи не буде це потрактоване як зрада? Послідовність та вірність сформованій історично харизмі (навіть якщо така харизма комусь дуже недовподоби) – найкращий тест на помісність. В іншому випадку, навіщо тоді УГКЦ помісність?…

Київ – 20-ліття відновлення легального стану Греко-католицької церкви в Україні є приводом проаналізувати наскільки затято й продумано діяла сталінська система. Ознайомлення у архіві СБУ лише з однією справою – справою отця Петра Вергуна – дає чітке розуміння того, як крок за кроком, планомірно й професійно реалізовувалася зла воля зі знищення не лише верхівки УГКЦ, а й усієї церкви.

Голодомор, репресії, винищення інтелігенції та священиків… Такий слід залишила по собі в історії радянська система. Але досі історики оприлюднюють і оприлюднюють прямі свідчення, «пряму мову» тих, хто виступав головними ініціаторами тих злочинів.

«За проектом знищення УГКЦ стоїть сталінський режим і його вірні слуги», – зазначив владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду єпископів УГКЦ, коментуючи інформацію про лист Микити Хрущова до Йосипа Сталіна, в якому тогочасний керівник компартії УРСР звітується про справу ліквідації УГКЦ.

Лист Хрущова до Сталіна не є сенсацією, але він підтверджує те, що тепер знову пробують «вибілити». Лист заперечує намагання представити ліквідацію УГКЦ «мало не як самочинний процес, що зародився в лоні самої церкви», каже владика Богдан. Нищення церкви було заплановане Сталіним і здійснене у «тісній співпраці із вірними слугами безбожного режиму», наголошує він.

Справа № 148372

Справа як справа. Одна із тисяч і тисяч. Жовто-коричнева папка (колір усього державного радянського діловодства) з номером: № 148372. У паперовому конверті, такого ж кольору, фотографії в анфас і в профіль. Жовті листки протоколів допитів, писані чорнилом і майже скрізь однією і тією ж рукою. Лише один аркуш – доповнення до зізнань – писаний олівцем і рукою самого Петра Вергуна у першу ніч після арешту з 22 на 23 червня 1945 року. З кожним наступним протоколом підпис заарештованого стає все менш чітким та впізнаваним, а згодом й взагалі втрачає автентичні риси. Як і сама людина, яка все більше віддаляється від життя, бо над нею монотонно й бездушно чинить насильство – творить «справу» – радянська система.

Петра Вергуна затримав співробітник 4-го відділу Берлінського оперсектору НКВС. Помешкання обшукали й нібито знайшли якусь шифрограму. Отця Вергуна одразу вивезли до Києва. Протокол затримання складено 22 червня 1945 року.

Перший протокол допиту виглядає як звичайна формальність, мовляв, людину затримали і намагаються дізнатися більше про те, хто ж вона.

«Народився 18 листопада 1890 року у Городку на Львівщині. Навчався на богословському факультеті Празького університету… працював у Берлінському Українському університеті асистентом… Став єпископом, намісником Папи Римського в Німеччині з 23 жовтня 1940 року…», – розповідав слідчому Петро Вергун.

І потім кожне з оцих, сказаних ще на першому допиті слів, використають для побудови все нових і нових звинувачень. Не лише проти Вергуна, а й проти усіх греко-католиків.

Прості запитання й прогнозовані висновки

«До якої політичної організації ви входили?», – запитує слідчий.

Петро Вергун, якщо вірити протоколу, відповідає, що з 1937 року по 1938 він «входив до української організації «Громада» у Берліні…»
«Організація ставила на меті побудову національної української держави… Практично не було зроблено нічого.., – сказано далі. – Вийшов із організації через політичну боротьбу між націоналістами та прибічниками гетьманату».

Слідчий запитує: «Ким були ваші прихожани?»

Петро Вергун (так написано у протоколі) відповів: «Мої прихожани – це виключно українці. Станом на 1 січня 1945 року їх нараховувалося у Берліні 1 мільйон 200 тисяч. Обслуговували їх 19 священиків».

А далі йде підпис, ще чіткий і повний: «Петро Вергун, Апостол, Візитатор і Адміністратор з правами Єпископа».

Після першого допиту Петро Вергун, прочитавши протокол, попросив папір і написав олівцем «доповнення до моїх зізнань».

«На запитання про політичне кредо я відповів, – пише Вергун – що Служба Богові, його церкві й свойому народові – це суть мого життя. Я прошу, щоб 900 000 українських емігрантів і 300 священиків могли повернутися до рідного краю. Я передав листа митрополиту Йосипу Сліпому до урядів у Москві та Києві із цим проханням».

Більше Петро Вергун нічого не писав своєю рукою. Видається, що навіть не він підписував усі протоколи допитів. А навіть якщо й підписував, то лише механічно виконував формальність, якої так дотримувалися ті, хто крок за кроком нагромаджував звинувачення.

Зате маховик системної провокації працював мов вічний двигун – розмірено й монотонно. Слідчий не лінувався чи не щоночі викликати на допит, ставити й ставити одні й ті ж запитання, поступово вплітаючи нові прізвища, нові «факти». Протоколи писалися багатослівно, але у звичній, виробленій НКВС, манері.

За ними вже не було людини, була лише жертва. І тепер ніхто не дізнається напевне, чи було у тих протоколах хоч слово, сказане власне Петром Вергуном.

Звинувачення висунули 5 березня 1946 року

Після важких і виснажливих допитів, більшість яких проводилися уночі, отцю Петру Вергуну висунули звинувачення.

Серед іншого там йшлося про «зв’язок із Коновальцем та Бандерою», «інформування митрополита Шептицького», «активну участь у боротьбі за українську незалежну буржуазну державу», «проведення антирадянської політики Ватикану проти Комуністичної партії», «зв’язок із німецькими розвідувальними органами і здійснення, за їхнім завданням, зрадницької діяльності».

6 березня 1946 року Петро Вергун ніби-то визнав себе винним, хоча підписи під висунутими звинуваченнями є ідентичними тим, що були на усіх, окрім перших, протоколах допитів.

За час слідства у Вергуна розвився туберкульоз, що і засвідчив тюремний лікар.

Суд проходив за зачиненими дверима. Військовий трибунал, що складався з трьох суддів і двох секретарів, засудив отця Петра Вергуна разом з іншими ієрархами Української греко-католицької церкви (Сліпим, Будкою, Чарнецьким), до 8 років ув’язнення з повною конфіскацією майна. Покарання Вергун відбував у ГУЛАГу.

Останній прихисток

Після звільнення з каторжних робіт у червні 1952 року отець Петро Вергун перебував на засланні. Через рік його привезли у селище Ангарське Богучанського району Красноярського краю.

Знесилений хворобами та сталінськими тюрмами й концтаборами, Петро Вергун помер 7 лютого 1957 року. Поховали його у тому ж Ангарському. На могилі спочатку поставили березовий хрест, а згодом пам’ятник.

24 квітня 2001 року «у присутності Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декретів мучеництва, героїчних чеснот та чуд 52 Слуг Божих. Серед них 28 Слуг Божих Української греко-католицької церкви». Мучеником за віру визнано і отця Петра Вергуна.

26 липня 2004 року мощі отця Петра Вергуна перевезли до України.
Частина їх тепер зберігається у Кафедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Стрию, частину мощів перенесли до храму Благовіщення Пречистої Діви Марії у Городку. А 14 жовтня 2004 року частину мощів передали до Німеччини, де вони покояться у Кафедральному храмі Покрова Пресвятої Богородиці Мюнхена.

З нагоди 20-річчя виходу з підпілля Української Греко-Католицької Церкви до її Глави – Верховного Архиєпископа Києво-Галицького кардинала Любомира Гузара звернувся з листом Голова Конференції Римо-Католицьких Єпископів України Архиєпископ-Митрополит Львівський Мечислав Мокшицький.

У листі,зокрема, сказано:

«Розділяємо радість святкувань 20-ліття легалізації Греко-Католицької Церкви в Україні. За часів переслідування і гонінь греко-католицьке духовенство, монашество і миряни, які залишилися вірними Апостольському Престолу, постійно знаходили духовну опіку в поодиноких діючих храмах латинського обряду. Символом твердині віри стала для них Львівська катедра Успіння Пресвятої Діви Марії, де католики двох традицій – західної і східної разом молилися під час Богослужінь, а в ризниці греко-католицькі священики підпільно сповідали своїх вірних, святили паски та Йорданську воду за юліанським церковним календарем. Також костели у Східному Поділлі послужили довголітнім пристановищем для багатьох підпільних греко-католицьких ієреїв і монахів, з числа яких були висвячені нові єпископи для Української Греко-Католицької Церкви.

Гідною для наслідування прикметою тих важких десятиліть була відсутність міжнаціональних і міжобрядових протистоянь та взаємних підозр і недовіри. Усюди відчувалася вселенськість Католицької Церкви.

Величезною радістю для всіх нас стало рішення Ватикану про відновлення структур Католицької Церкви в Україні та піднесення до кардинальської гідності Архиєпископа Львівського для вірних латинського обряду Мар’яна Яворського і Верховного Архиєпископа УГКЦ Любомира Гузара.

З ініціативи церковного проводу, який підтримало вище керівництво держави, у червні 2001 року відбувся візит в Україну Святішого Отця Івана Павла ІІ, який під час папських літургій у Львові проголосив нових блаженних. Слуга Божий Іван Павло ІІ закликав тоді польський і український народи простити один одному за заподіяні кривди та разом будувати добросусідські взаємини.

Не так давно, під час візитів ad limina римо-католицьких і греко-католицьких єпископів України, про нагальну потребу таких діянь нагадав Святіший Отець Бенедикт ХVI. Практичному втіленню цих закликів у повсякденне життя духовенства, чернецтва і мирян покликані сприяти започатковані спільні зустрічі й Конференції Синоду Єпископів УГКЦ і Конференції Римо-Католицьких Єпископів України.

Згадуючи нині у своїх молитвах Свідків Віри та всіх тих, хто боровся за легалізацію Греко-Католицької Церкви в Україні, будьмо гідними їхнього подвигу».

За матерілами: Радіо Ватикан

Сімнадцятого вересня виповнюється 20 років з моменту виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля.

З цієї нагоди у п’ятницю 18 вересня о 10 годині в приміщенні Львівської духовної семінарії Святого Духа розпочне роботу наукова конференція, метою якої є висвітлити з наукового погляду момент виходу УГКЦ з підпілля.

Урочисті святкування відбудуться у Львові 20 вересня.

На площі перед церквою св. Архистратига Михаїла буде відправлена урочиста Літургія, та пройде урочиста хода вулицями Львова від церкви святого Архистратига Михаїла до собору святого Юра.

Цього ж дня ж запланована урочиста Академія у Львівському Оперному театрі.

Джерело: Milites Christi Imperatoris

Австрійська католицька інформаційна агенція «Kathpress» повідомила, що має у розпорядженні документ, який підтверджує причетність вищого керівництва комуністичної партії до планомірного знищення Української Греко-Католицької Церкви.

Документ з таємного архіву КПРС від 17 грудня 1945 року, переданий «Kathpress», підтверджує припущення, що Сталін особисто віддавав наказ про знищення Греко-Католицької Церкви в Західній (та Карпатській) Україні. Дослівний переклад листа тодішнього керівника Компартії України Микити Хрущова Сталіну про ліквідацію «уніатської» Церкви 30 липня оприлюднила «Німецька хвиля».

Микита Хрущов звітує Сталіну про виконану роботу. Дослідники говорять про велику ймовірність автентичності листа.

Якщо лист до Сталіна датовано 17 грудням 1945 року і в ньому йдеться про «проведену роботу» зі знищення Церкви та створення «ініціативної групи» з уніатських священиків, то цілком ймовірно, що документ автентичний, прокоментував в інтерв’ю «Німецькій хвилі» завідувач кафедри церковної історії УКУ доктор Олег Турій.

«Я, як дослідник можу припустити, що такий лист міг бути, що він є дуже правдоподібним, бо він вписується в інші відомі документи, які підтверджують причетність Хрущова і особисто Сталіна до ліквідації Церкви. І добре, що документ знайшовся».

Насправді, документальних доказів про планомірне знищення УГКЦ є дуже багато, каже доктор Турій, але цей лист може стати вагомим аргументом.

Найімовірніше, лист було нелегально скопійовано і передано представникам Церкви, зважаючи на те, що українські дослідники практично не мають доступу до таємних архівів Кремля, припускає Турій.

У прес-службі Глави Української Греко-Католицької Церкви повідомили, що станом на четвер Патріарх Любомир не має у розпорядженні цього листа, але не виключає, що документ міг отримати хтось з представників Церкви в Австрії.

Дослівний переклад листа тодішнього керівника української компартії Микити Хрущова Сталіну про ліквідацію «уніатської» Церкви:

Ф17, о125, д 313

Аркуш 29

17.12.1945 ЦК ВКП (б)

Тов. Сталіну Й.В.

Перебуваючи в Москві, я інформував Вас про виконану роботу з метою знищення уніатської церкви та про перехід уніатського духовенства до православної церкви. У результаті проведеної роботи серед уніатських священників була утворена “ініціативна група”. Ця група надіслала на адресу Ради Народних Комісарів Української РСР наступні документи:

1) Лист до Раднаркому про становище греко-католицької церкви в Західній Україні.

2) Лист «ініціативної групи» до усього духовенства греко-католицької церкви. Цей документ вони передадуть священнослужителям лише після того, як ми надамо дозвіл на існування «ініціативної групи».

Передаючи документи співробітнику НКВС та референту з конфесійних питань при Раднаркомі УРСР Даниленку, вони попросили, щоб, в разі позитивного вирішення питання, лист до Раднаркому не публікувався доти, доки вони не розішлють по єпархіях другий документ. Усі документи розробляли церковники, наші люди у створенні цих документів жодної участі не брали.

Пересилаю Вам текст нашої відповіді. Вважаю, що слід зважити на їхнє прохання і дати їм можливість розіслати лист духовенству греко-католицької церкви і лише тоді оприлюднити ці документи в газетах Західної України. Ми запровадили в республіканських газетах колонки “різне” для населення західних регіонів, в яких можна надрукувати ці документи.

Чекаю Ваших розпоряджень.

Якщо у Вас є якісь зауваження до тексту документів уніатів, ми можемо включити їх через наших представників. Що стосується нашої відповіді “ініціативній групі”, то вони повинні – як Ви нам пропонуєте – розіслати текст з моїм підписом або з підписом уповноваженого з питань російської православної церкви при Раднаркомі УРСР.

М.Хрущов.

За матеріалами: РІСУ

У Верховній Раді України зареєстрований законопроект про надання УГКЦ статусу репресованої.

Відповідний проект постанови N4845 зареєстрували 17 липня депутати Іван Денькович, Дмитро Шлемко і Василь Деревляний (БЮТ).

Раніше депутати Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської областей зверталися з проханнями до Президента Віктора Ющенка ініціювати встановлення історичної справедливості щодо УГКЦ на загальнонаціональному рівні.

УГКЦ – найбільша (близько 5,5 млн. віруючих) Католицька Церква східного обряду. Ця Церква була ліквідована сталінським режимом і насильницьки «возз’єднана» з Російською Православною Цeрквою після Другої світової війни. Незважаючи на офіційну заборону і жорстокі переслідування, УГКЦ зберегла свої ієрархічні структури у підпіллі та діаспорі, а у грудні 1989 року домоглася офіційної легалізації.

Навесні 1991 р. Мирослав-Іван кардинал Любачівський, тодішній Глава УГКЦ, повернувся з еміграції до своєї резиденції у Львовi. Сьогодні Главою Української Греко-Католицької Церкви є Верховний Архиєпископ Любомир кардинал Гузар. З 21 серпня 2005 року резиденція Глави УГКЦ знаходиться у Києві. Маючи( за даними Держкомнацрелігій станом на 1 січня 2009 року) 3566 громад, УГКЦ сьогодні посідає одне з провідних місць за кількістю релігійних громад в Україні.

Єпархії УГКЦ існують у Польщі, Німеччині, Франції, Великобританії, США, Канаді, у північній Америці, в Буенос-Айресі (Арґентина), Куритибі (Бразилія) і Мельбурні (Австралія). Українські греко-католики мають також вікаріат у Румунії, громади у Литві (Вільнюс), Латвії (Рига, Даугавпілс та Резекне), Естонії (Таллінн), Молдові (Кишинів), Австрії, Параґваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Іспанії, Греції, Швейцарії, Бельгії, Казахстані та Росії.

За матеріалами: РІСУ

Низка заходів, присвячених 60-річчю насильницької ліквідації Греко-Католицької Церкви в Закарпатті, а також — 20-річчю її виходу з підпілля та перенесенню мощей блаженного Теодора Ромжі, відбулася 26-28 червня в Ужгороді. Очолив святкування Секретар Конгрегації Східних Церков архієпископ Василь (Цириль).

З цього приводу Предстоятель УГКЦ Патріарх Любомир написав владиці Мілану (Шашіку), Апостольському адміністратору Мукачівської греко-католицької єпархії, листа, у якому наголосив на важливості як самого святкування, так і події, яку святкували.

Вітання від Папи Римського Бенедикта XVI учасникам святкувань перетав у листі державний секретар Ватикану Кардинал Тарсіціо Бертоне. Він зокрема зазначив: «Вселенський Архиєрей заохочує залишитися добре вкоріненими в цій Католицькій вірі, яка була певною і твердою підтримкою в таких трагічних часах для вашої історії і заохочує, щоб ці святкування помогли поглибити вірність візантійській церковній традиції і зробили би вас в тому самому часі чутливими на сучасні пасторальні вимоги. Активна присутність Вашої Церкви буде дорогоцінним внеском для утримання молодих у християнській вірі в Європі і щоб протистояти викликам секуляризації та релятивізму».

Розпочалися святкування Міжнародною науковою конференцією «Переслідувана Церква», яка відбулася 26 червня у приміщенні Ужгородської духовної семінарії. Літургійні відправи того дня розпочалися з вечірні, після якої до сьомої ранку тривали молитовні чування монаших чинів.

Головні урочистості відбулися у суботу, 27 червня. Того дня на території Ужгородської духовної семінарії о 10.00 розпочалася Архиєрейська Літургія, яку очолив архиєпископ Василь (Цириль), Секретар Конгрегації для Східних Церков. Після Літургії від храму Перенесення мощей блаженного Теодора до пам’ятника репресованому духовенству перед єпископською резиденцією відбувся хресний хід з мощами блаженного священномученика Теодора Ромжі. Того ж дня у храмі Перенесення мощей блаженного Теодора відслужили Велику вечірню з литією, а відтак розпочалися молитовні чування.

Урочистості з приводу 60-річчя насильницької ліквідації греко-католицької Церкви на Закарпатті та 20-річчя виходу з підпілля завершилися у неділю, в день празника перенесення мощей блаженного Теодора Ромжі, єпископа Мукачівського.

«Важливість цих урочистостей полягає в тому, що цим ми засвідчуємо свою пам’ять про тих, котрі терпіли за свою віру і віддали своє життя за єдність Христової Церкви. Учасниками свята були багато парафіяльних спільнот, численна молодь. Цим ми встановили певний зв’язок з тим складним часом, який Церква пережила, і її воскресінням, яке Церква зараз переживає. Упродовж хресного ходу семінаристи співали Канон Пасхи, що, на мою думку, стало дуже символічним актом: Церква святкувала своє воскресіння», — зазначив у владика Йосиф (Мілян).

Мукачівська греко-католицька єпархія була утворена після Ужгородської унії, укладеної 24 квітня 1646 року. На початках вона не була юридично-церковно визнана. Юридичне визнання було надане в часах правління імператриці Марії Терези буллою Папи Климента XIV 19 вересня 1771 року. За правління владики Андрія Бачинського єпископську резиденцію було перенесено з Мукачева до Ужгорода. Сама єпархія, коли була визнана Папою, була суфраганною єпархією Естерґомського примаса, оскільки знаходилася на території великої Угорщини. Під пануванням Чехословаччини єпархія отримала статус «sui iuris».

Після легалізації Церкви Святий Престол залишив для Мукачівської греко-католицької єпархії статус «sui iuris». Це означає, що вона безпосередньо підпорядкована Апостольському Престолу, а не Главі УГКЦ.

За матеріалами: РІСУ