На фото: о. д-р Андрій Михалейко та Володимир Сергійчук

В Українському католицькому університеті 7 березня презентували двотомник «Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки (1939 – 1987)».

Про це CREDO повідомила прес-служба УКУ.

Упорядником книжки став професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Володимир Сергійчук. У двотомнику вперше опублікували документи радянських спецслужб, де зафіксовано сторінки життя та діяльності Глави УГКЦ.

Директор Інституту історії Церкви УКУ о. д-р Андрій Михалейко наголосив, що двотомник документів – це велике доповнення до джерельної бази, пов’язаної з дослідженням постаті Патріарха Йосипа Сліпого, зокрема, періоду 1945 – 1963 рр: «Аналізуючи документи, ми бачимо конфлікт двох абсолютно різних та непримиренних світоглядів. Сліпий вживав нормальну й очевидну для церковного та українського середовища термінологію, а інша сторона розцінювала це як шпіонаж та зраду, – коментує історик. – Цікавим є вибір часу для допитів Патріарха, які проводили до глибокої ночі або ж починали опівночі. Це також певний засіб психологічного тиску».

У книзі, за словами упорядника Володимира Сергійчука, оприлюднили протоколи допитів Патріарха, доноси, доповідні, ордери на арешти, список вилученого майна тощо. «Документи відбирали так, щоб показати постать Йосипа Сліпого у різних аспектах – побуті, релігійній, науковій діяльності, і не тільки як релігійного діяча, а й як державника», – зазначив упорядник. Однак історик застерігає, що протоколи допитів не є стенограмами: «Їх писав слідчий, який міг вписувати у протоколи все, що завгодно. Пізніше на суді Патріарх заявить, що його примушували підписувати те, чого він не казав».

Також, як зазначив Володимир Сергійчук, оприлюднені документи демонструють справжнє ставлення більшовицької влади до Української Греко-Католицької Церкви, намагання зламати цю Церкву. «Це документи противника, того, хто нищив УГКЦ. І вони свідчать, яких надлюдських зусиль довелося докласти Патріархові та його послідовникам, щоб відстояти власні переконання та інтереси України».

]]> http://www.credo-ua.org/2012/03/60058/feed 1 http://www.credo-ua.org/2012/02/58415 http://www.credo-ua.org/2012/02/58415#comments Tue, 07 Feb 2012 12:27:07 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=58415

Інститут історії Церкви Українського католицького університету приєднався до міжнародного проекту «Пам’ять націй».

Про це CREDO повідомила прес-служба УКУ.

Інтернет-портал працює над створенням архівів зі свідчень людей, які пережили комуністичний та нацистський тоталітарні режими. Інститут розмістив на порталі чотири інтерв’ю, щоб представити різні аспекти діяльності Української Греко-Католицької Церкви в умовах підпілля.

«Це чотири інтерв’ю з архіву Інституту історії Церкви (ІІЦ): з отцем Володимиром Маргітичем, отцем Миколою Цариком, сестрою Маркією Башинською та отцем Методієм Костюком, – розповідає науковий працівник ІІЦ УКУ Лідія Губич. – Ми намагалися підібрати інтерв’ю та уривки так, щоб представити якомога ширшу і повнішу картину життя і діяльності УГКЦ в умовах підпілля. З одного боку, кожне інтерв’ю є унікальним історичним джерелом, а з іншого – за ним конкретна людина, яка різними способами висловлювала протест проти репресій радянської влади і відстоювала, часто дуже дорогою ціною, право на свободу та віру». Тематично архів Інституту історії Церкви містить матеріали, свідчення очевидців періоду підпілля Української Греко-Католицької Церкви (1946-1989рр).

Минулого року до проекту «Пам’ять націй» долучилася низка українських організацій. Цифровий архів інтернет-порталу створили у 2008 році чеські інституції – товариство «Пост Беллюм», Чеське радіо та Інститут дослідження тоталітарних режимів. В архіві зберігаються відео-, аудіоматеріали, біографічні довідки, фотографії, а також щоденники, мемуари та інші архівні документи.

]]> http://www.credo-ua.org/2012/02/58415/feed 2 http://www.credo-ua.org/2011/12/55235 http://www.credo-ua.org/2011/12/55235#comments Sat, 10 Dec 2011 10:53:20 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=55235

Щоб знищити греко-католицького єпископа Закарпаття, комуністи вдалися до послуг відомого сталінського диверсанта Павла Судоплатова

Він був владикою лише три роки – з 1944-го по 1947-й. Коли одягав єпископські ризи, був практично незнаний загалу. Через три роки вказівку на його вбивство особисто віддавав тиран однієї з наймогутніших імперій – Сталін. За три роки єпископства Теодор Ромжа залишив по собі яскравий слід – Папа Іван Павло ІІ оголосив його блаженним. Він був «як той ясний метеор, що яскраво заблищав на небосхилі, а відтак раптом згас», – скаже про нього інший єпископ-мученик Павло Гойдич, який був засуджений на пожиттєве ув’язнення. І донині Теодор Ромжа оповитий німбом таємничості, попри те, що книжки про нього вийшли англійською, італійською, угорською та українською мовами.

Буття

Цього року у квітні Федорові-Юрію Ромжі могло виповнитися красних сто років. Вік, який у гуцульському селищі Великий Бичків, де він народився, трапляється. Але все склалося зовсім інакше. Він загинув у 36 років, коли був молодий, дужий і сповнений енергії та задумів. Його батько Павло Ромжа працював службовцем на залізниці, тож сім’я мала сталий дохід. Але в родині, де живуть дев’ятеро дітей, великих статків не назбираєш. Тож виростав Федір у скромних умовах.

Фото: Теодо Ромжа гімназист. 1929 рік

Під час навчання у Хустській гімназії він уже виявляв зацікавленість релігією – на канікулах вдома читав Апостола в церкві, співав у криласі. Ще до закінчення студій у Хусті він уже бачив себе священиком-місіонером, який навертатиме людей до християнської віри. Певну роль у цьому відіграв монах-єзуїт візантійського обряду Василій Буржуа, який проводив душпастирську роботу у довколишніх селах. Його приклад, очевидно, надихав і молодого гімназиста.

У 1930 році єпископ Мукачівської єпархії Петро Гебей благословляє відмінника Хустської гімназії Теодора Ромжу на навчання до Риму у Папський університет Грегоріана. Чотири роки він навчається у Колегії Германікум-Гунгарікум. Але як католик східного обряду ходить до церкви святого Антонія, яку відвідували і росіяни-католики, що проживали в Римі. Зближення з ними приводить до того, що він змінює напрям своїх студій. У 1934-му переходить у Колегію Руссікум, де готувалося чимало місіонерів для навернення Росії до католицизму. До них належав і Теодор Ромжа.

Можна лише дивуватися моральному духові та стійкості богословів, які збиралися агітувати православну Москву за підпорядкування Папі Римському, та ще й за комуністичного режиму! Із нинішньої висоти це була наївна утопія. Але люди, які готувалися її втілювати, були готові до найвищої самопожертви. Це були своєрідні камікадзе, воїни Христової армії, готові були померти з Божим іменем на вустах. Чимало з них і стали мучениками в атеїстичній Росії.

Фото для нового закордонного паспорта. 1939 рік

Час навчання в Руссікумі став переломним у долі Теодора Ромжі. Його життя стало чітко запрограмованим – жертва заради віри. Іншого варіанта в комуністичній Росії для католицького місіонера не могло бути. Але після семи років навчання в Римі він повертається додому, де відбуває військову повинність у Празькому училищі військових священиків. Після армійської служби єпархія направляє його душпастирем у села Березово та Нижній Бистрий Хустського району.

Але це не те, чого потребував Ромжа. У листі до товариша у Швейцарію він іронічно пише: «Тутешня моя робота не має майже нічого спільного з місійною діяльністю: вже виджу, що за п’ять років із мене буде добрий сільський піп». Втім, він вирізняється з-поміж інших греко-католицьких панотців. Власне, ламає сам стереотип уніатського священика. Під впливом Руссікуму відпустив довгу чорну бороду, що на Закарпатті асоціювалася завжди з православ’ям. Був вірним і дуже бережливим до православних літургійних приписів, які досконало вивчив у колегії. Окрім того, залишався сучасною людиною – до вірних їздив на велосипеді. Полюбляє рибалити, лижний відпочинок, цигарки, радіо.

Але бачить, що на Закарпатті знайти себе йому не вдається. Тому мріє про докторат у Римі. Проте на заваді стає політика. 22 вересня 1938 року його знову мобілізують до війська. Однак Чехословаччина не наважується на війну з Гітлером і врешті-решт розпадається. Закарпаття окупує Угорщина. У нових умовах влітку 1939-го єпископ Олександр Стойка йменує 28-річного Теодора Ромжу, з яких той сім років простудіював у Римі, професором Ужгородської духовної семінарії. На цей час у молодого священика вже був закордонний паспорт, проте він мусив підпорядковуватися волі керівництва. Це був останній шанс піти місіонерським шляхом. З цього часу доля Теодора Ромжі від нього вже не залежала. Все розвивалося наперед визначеним руслом.

Теодор Ромжа.1944 рік

У семінарії він, крім усього іншого, виконує обов’язки духовного наставника, тобто стежить за душевним станом кожного семинариста. Всі відзначають високу вимогливість Ромжі як до себе, так і до інших. Молодий викладач налаштований критично до порядків у семінарії. «Пора би, врешті, покінчити зі старою, дряхлою традицією, яка, по-моєму, базується на принципі матеріальної зацікавленості, – пише він ректору Руссікому. – Мені здавалося дуже дивним, коли добрим називали парафію, де священик має високі прибутки, а поганою – де невисокі. Це означає, що критерієм «доброго» чи «поганого» приходу є не любов до Бога і досконале життя вірних, а щось матеріальне». Він і далі залишався ідеалістом-місіонером, для якого найцінніше – це самопожертва.

Сходження

Мукачівська греко-католицька єпархія в ті часи була ареною великої політичної боротьби. Угорщина хотіла зробити її своїм інструментом у справі мадяризації тутешнього населення, але наштовхувалась на опір. Єдності не було навіть у самому керівництві єпархії. За таких обставин раптово помирає єпископ Олександр Стойка, у якого в останні роки виникли деякі суперечності з мадярами. Угорці нарешті отримали можливість одягнути єпископську митру на свого кандидата. Але Рим був проти, тому процес призначення нового єпископа затягується.

2 січня 1944 року Апостольський Престол призначає лише тимчасового адміністратора Мукачівської єпархії – угорського Гайду-Дорозького єпископа Миколая Дудаша. Усе різко змінює ситуація на Східному фронті. Бої точаться вже в Карпатах, і всім зрозуміло, що незабаром радянські війська вступлять на Закарпаття.

У таких умовах 24 вересня 1944-го єпископом Мукачівської єпархії призначено Теодора Ромжу. До сьогодні можна сперечатися, чому Рим обрав саме його. Адже Ромжі було лише 33 роки, і на той час він був наймолодшим єпископом у всій Вселенській церкві. Наймолодшим він був і серед запропонованих кандидатур.

Теодор Ромжа з племінницями у гуцульському вбранні

Історики церкви наголошують на тому, що Ромжа мав добру ватиканську підготовку, був політично нейтральним і практично невідомим, себто за ним не було жодного негативу, який могла би виставити як компромат нова влада. Але головним, можливо, було те, що Ромжа готувався до місіонерської роботи саме в Росії. Йому була добре знайома не лише російська мова, культура, духовність, а й особливості російської ментальності, політичної ситуації. Про це яскраво свідчить той факт, що, ставши єпископом, ще до приходу совєтів він негласно висвячує в єпископи каноніка Олександра Хіру та ще кількох священиків. Тобто готує їх до роботи в підпіллі.

Ще 1939 року, коли кордон СРСР проліг по Карпатах, він написав ректору Руссікуму: «Як ви дивитесь на близькість радянського кордону? Адже він, здається, лише за 60 кілометрів від Ужгорода. Тут говорять усяке. Але нехай буде, що буде! Адже моя ціль – апостольська робота серед них. Нікуди тікати не буду. І що за біда, як вб’ють: умерти за Христа – значить вічно жити». Із 1944-го Теодор Ромжа отримав так довго плекану місіонерську стезю – став єпископом за безбожного комуністичного режиму. Попервах очевидних сутичок не виникало: тривала війна, влада була зайнята облаштуванням нового життя. Питання греко-католицької церкви не було першочерговим. Більшість закарпатців були глибоко віруючими людьми і належали саме до греко-католиків.

Тому викликати релігійне невдоволення серед них у той час, коли треба агітувати за новий лад, було вкрай нерозумним. У свою чергу, церква на чолі з Ромжею демонструє лояльність до влади. Теодор Ромжа завжди відзначався аполітичністю. Для нього віра в Бога ніколи не була сумісною з політичними інтригами. За нових умов це стало доктриною Мукачівської греко-католицької єпархії, котра обрала політику невтручання в історичні процеси, що відбувалися на її очах. Очевидно, керівництво розуміло, що будь-який відвертий супротив лише розв’яже руки її ворогам.

Доля греко-католиків Галичини у 1939–1941 роках не залишала сумнівів у тому, що атеїстично-православна Москва не толеруватиме католицької церкви. Тому коли Теодорові Ромжі пропонують підписати Маніфест про возз’єднання Закарпаття з Україною, він відповідає: «Маніфест є політичним документом, а єпископ не повинен займатися політикою». Випливли на поверхню і старі міжконфесійні суперечки. Побувавши у Москві й отримавши благословення Московського патріарха, православні вірники починають наступ на греко-католицькі храми. Їхню самовпевненість посилює позиція влади, в якій переважають комуністи і русофіли, котрі явно симпатизують православ’ю.

У таких умовах єпископ провадить енергійну діяльність. Двічі зустрічається з головою Народної Ради Закарпатської України Іваном Туряницею. Домагається звільнення заарештованих священиків. Навесні вирушає в архієрейську подорож, відвідуючи парафії Хустського, Виноградівського та Іршавського районів. На цей час церкві вже було заборонено випускати друковану продукцію та займатися з дітьми. У єпископа залишився один вихід: особистим прикладом і власним словом зміцнювати віру своїх вірних. Це дає результат: після деякого успіху православізація захлинулась.

Теодор Ромжа бачить, як розвиваються події в Галичині. Там, після арешту греко-католицьких єпископів, була створена група з кількох священиків, які «проголосили» скасування унії та приєднання до Московської патріархії. Щоби унеможливити такий варіант на Закарпатті, він особливу увагу звертає на священиків. Морально слабших направляє за кордон або взагалі звільняє від душпастирських обов’язків. Інших попереджає або присоромлює. У такий спосіб йому вдається домогтися стійкості кліру. Понад те, бачачи гоніння своєї церкви, греко-католики ще тісніше гуртуються. На свято Іллі в Боронявському монастирі, оточеному переважно православними селами, на відпуст 1946 року, замість звичайних 5 тис. прочан, прийшли у чотири рази більше. Наприкінці своєї проповіді Ромжа закликав усіх підняти правицю й урочисто присягнути на вірність правдивої віри до смерті. Те саме повторилося в Мукачівському монастирі, де зібралась доти небачена кількість віруючих – 50 тис.

А єпископ не здається. Його подорожі Закарпаттям тривають місяцями. Він не минає навіть найменшого села. Коли влада конфіскувала єпархіальний автомобіль, він їздить возами, а то й ходить пішки. Місіонер, який готувався працювати в далеких чужинах, був потрібний власному народові.

Хрест

Доля греко-католицької церкви була вирішена наперед. У Радянському Союзі для неї місця не було. Питання полягало лише в тому, як і коли прийде кінець. Якщо на Галичині приводом її знищення стала підтримка Української повстанської армії, то на Закарпатті «пришити» було нічого. Тому розв’язка затягувалась. Головною перепоною «львівського варіанта» став Теодор Ромжа. «Переконайте Ромжу – і багато уніатських священиків перейде у православ’я», – радив Москві один зі зрадників унії. Але переконати людину, яка готувалася все життя до сповідництва та мук, було неможливо. Після кількох спроб це зрозуміли всі.

У звіті Уповноваженого Ради у справах Російської православної церкви І. Ромера за третій квартал 1947 року зроблено однозначний висновок: «Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій, найбільш зручній формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпатської області до Риму». Буквально за кілька тижнів він із радістю рапортував, що єпископ Ромжа «несподівано» загинув.

Правда про загибель єпископа повністю відкрилася лише недавно. У 1998 році у Москві вийшли спогади генерала НКВС Павла Судоплатова, начальника 4-го розвідувально-диверсійного управління, яке займалося диверсіями і терором. Саме під керівництвом цього нелюда розроблялися і коїлися вбивства видатних українців Євгена Коновальця (вбив особисто), Шумського, Шухевича та багатьох інших. У своїх мемуарах кремлівський кат детально описує спецоперацію з ліквідації Теодора Ромжі.

Ініціатором був Микита Хрущов, який був першим секретарем ЦК КПУ. Судоплатов розкриває ще одну маловідому причину такого рішення. Він пише, що Ромжа володів відомостями про ситуацію в керівних колах України, про плановані заходи проти бандерівського руху. Ця інформація до єпископа надходила від черниць, які тісно спілкувалися із жінкою Івана Туряниці, першого секретаря обкому партії та облвиконкому. «Обидві посади той обіймав одночасно і користувався великою повагою та любов’ю населення, – пише Судоплатов. – На гаслах і транспарантах, розвішаних в Ужгороді до жовтневих свят, було написано: «Хай живе 30-та річниця Жовтневої революції та Іван Іванович Туряниця!»

Від Ромжі відомості про ситуацію в українському керівництві потрапляли до Ватикану. А звідти через московську агентуру – до Кремля. Це створювало справжню небезпеку для Хрущова у владних інтригах. Тому постала потреба таємно ліквідувати всю уніатську церковну верхівку в Ужгороді, яка надає усіляке сприяння бандерівцям. Сталін дав добро на знищення «терористичного гнізда Ватикану» на Закарпатті.

В Ужгород зі своєю групою виїхав сам Судоплатов і пробув майже два тижні. Він особисто знав усе керівництво українських націоналістів і хотів з’ясувати їхні зв’язки і контакти з Ромжею. На жаль, детальніше про це сталінський терорист №1 не пише. 26 жовтня в селі Лавки на Мукачівщині відбувалося освячення храму. Оскільки на той час вже була накладена заборона на поїздки священиків без дозволу Уповноваженого у справах релігійних культів, єпархія наперед повідомила владі про візит у село єпископа. Таким чином кадебісти могли спланувати і підготувати замах. До зупинки Ромжа приїхав автобусом, а звідти до села – кіньми.

Проте після служби і обіду селяни попередили, що на околиці стоять авто з військовими. Зважаючи на те, що вже наближалася ніч, люди попросили владику заночувати в селі. Наступного дня єпископ, два священики та два семінаристи вирушили на бричці в дорогу. Ось як описує те, що трапилося очевидець отець Маслей: «Від’їхавши 2–3 кілометри від села, ми помітили, що на нас насувається велика вантажна машина «Студебекер». Владика, як завжди, молився на вервиці. Ми сиділи задом до напрямку руху і все бачили. Ледве встигли вигукнути, як у той момент автомобіль, спускаючись із гори, на повній швидкості наїхав на нас. Коляска від удару перетворилася на купу трісок. Помітивши, що ми живі, нападники підбігли до нас і почали бити різними металевими предметами».

На щастя, на дорогу виїхало поштове авто. Щоби їх не впізнали, кадебісти вскочили у «бобик» і втекли. Поштовики ж відвезли постраждалих одразу до мукачівської лікарні, де їм надавали допомогу до пізньої ночі. У Теодора Ромжі були два переломи щелепи. Вціліли лише сім зубів, які до того ж хиталися. Була пошкоджена нога і численні рани на тілі вже від ударів нападників. Більше постраждав отець Бачинський. Можливо, його, як старшого за віком, убивці сприйняли на єпископа. Він мав тріщину черепа і численні переломи. Три тижні пролежав майже цілком непритомний.

Судоплатов зізнається, що напад на Ромжу був підготовлений погано. Внаслідок організованої автомобільної аварії єпископ був лише поранений. «Хрущов запанікував і знову звернувся по допомогу до Сталіна. Він стверджував, що Ромжа готувався до зустрічі з високопоставленими зв’язковими з Ватикану, – розповідає генерал-лейтенант НКВС. – Тоді до Ужгорода прибули міністр держбезпеки УРСР Савченко та начальник токсикологічної лабораторії Майрановський із наказом ліквідувати Ромжу».

Біля єпископа цілодобово чергували черниці-василіянки, які працювали сестричками. Здоров’я його покращувалося і небезпека для життя минула. Щоб провести спецоперацію, у лікарню терміново приймається медсестра, агент місцевих органів безпеки. Але монахині невідступно сидять у палаті і стережуть єпископа. Під час нічного обходу 1 листопада головний лікар Бергман наказує їм слідувати за ним. Коли за кілька хвилин вони повернулися, єпископ уже помирав. Як зізнається Судоплатов, Ромжу було вбито уколом з отрутою кураре. Останніми його словами були: «О, Ісусе!»

Привезти тіло Ромжі з Мукачевого до Ужгорода дозволили лише пізно ввечері, щоби не здіймати великого ажіотажу. Проте по всій дорозі люди зустрічали похоронну процесію зі сльозами на очах. День похорону 4 листопада став на Закарпатті незвичайним. Були скасовані залізничні й автобусні маршрути у напрямку Ужгорода, щоби перешкодити вірникам попрощатися з улюбленим єпископом.

Олександр Гаврош, Український тиждень

]]> http://www.credo-ua.org/2011/12/55235/feed 9 http://www.credo-ua.org/2011/09/50544 http://www.credo-ua.org/2011/09/50544#comments Fri, 09 Sep 2011 12:12:25 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=50544

Як повідомлялося, 7 вересня 2011 року Верховна Рада перенесла розгляд проекту постанови про надання УГКЦ статусу репресованої Церкви.

Починаючи з 1939 р., радянська влада почала репресії проти УГКЦ. Вони особливо посилилися після смерті Митрополита Андрея (Шептицького). 11 квітня 1945 р. було заарештовано майже весь єпископат УГКЦ. 9-10 березня 1946 року відбувся т.зв. «Львівський Собор», на якому було скасовано Берестейську унію (1596), а УГКЦ насильно приєднано до Російської Православної Церкви. Після цього значна частина клиру і вірних УГКЦ перейшла в підпільний стан існування. З поч. 90-х ХХ ст. відроджена УГКЦ почала ставити питання про надання їй статусу репресованої Церкви.

Із запитанням, які історичні підстави для отримання УГКЦ статусу репресованої і які можуть бути наслідки прийняття цієї постанови, РІСУ звернулася до отця Андрія Михалейка, директора Інституту історії Церкви Українського католицького університету у Львові.

Найперше, якщо говорити про питання реабілітації Української Греко-Католицької Церкви, варто зауважити, які можна подати документи на підтвердження того, що УГКЦ на Галичині було репресовано? Очевидно, що ключовою подією, яка стосується цього питання, був Львівський Собор 1946 року. Існують різні думки, різні погляди на цей Собор. Отже, православна історіографія твердить, що це зібрання було свобідним актом греко-католиків з метою порвати із Ватиканом і об’єднатися з Російською Православною Церквою. Натомість, греко-католицька історіографія ніколи не сприймала і не сприймає це зібрання як легітимний Собор, оскільки йому бракувало церковно-правової й канонічної легітимності. На ньому не був присутній жодний єпископ Греко-Католицької Церкви, тому що всі єпископи були вже майже рік перед цією подією заарештовані. Отже, як і в православній, так і в греко-католицькій канонічній традиції зібрання такого типу, які не є скликані легітимними єпископами, не можуть вважатися чинними, тобто їхні рішення не є правочинними. Це своєрідний церковно-правовий аргумент, який підкреслює, що це зібрання не можна вважати чинними.

На сьогодні відома інформація про документи радянських органів безпеки, які безпосередньо готували це зібрання. Зокрема, існує «Інструкція №58» від 15 березня 1945 року. Вона з’явилася за рік перед Собором. Резолюцію цього документу затвердив Йосип Сталін. У Інструкції йшлося про те, що всередині Уніатської Церкви слід організувати ініціативну групу, яка б мала займатися питанням проведення Собору. Також було постановлено заарештувати греко-католицьких єпископів, які в той період ще перебували на свободі. Крім «Інструкції № 58», є й низка інших таємних документів, які тепер опубліковані. Вони дуже чітко описують, як був проведений Львівський Собор, яких заходів було вжито для ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, як підбирали учасників Собору. Наприклад, в одному із документів йшла мова про те, що 60-70 % учасників Собору мусили бути тими людьми, які б зголосилися до співпраці з відповідними радянськими органами. До того ж, радянська влада виділила відповідну суму грошей на його проведення. Радянські органи безпеки суттєво впливали на роботу ініціативної групи, яку очолював священик, доктор Гавриїл Костельник. І лише з дозволу цієї групи, очевидно, греко-католицькі священики могли залишатися при своїх парафіях, виконувати душпастирські функції.

Уже на підставі опублікованих документів, які сьогодні більше не є таємницею, можна зробити висновок, що Українська Греко-Католицька Церква не самоліквідувалася. Натомість, її було насильницьки ліквідовано. Це не було виявом волі її духовенства чи її вірних. На підставі цього, я вважаю, можна сміливо вважати, що УГКЦ була репресованою Церквою. Як ми знаємо, після проведення Львівського Собору тих, хто не погоджувався із його рішеннями, переслідували, депортували до Сибіру.

Якщо говорити про те, які наслідки для УГКЦ буде мати затвердження постанови «Про надання Українській Греко-Католицькій Церкві статусу репресованої Церкви», то вони, передусім, будуть правового та юридичного характеру. Українська Греко-Католицька Церква зможе претендувати, як і будь-які інші особи чи установи, що були репресовані, на цілковиту реабілітацію.

Якщо рішення про те, що УГКЦ була репресованою, Верховна Рада України прийме остаточно як загальноукраїнське ствердження, то Українська Греко-Католицька Церква зможе претендувати на те, щоб держава повернула їй майно, конфісковане в 1945-1947 роках.

***

Витяг із книги Богдана Боцюрківа «Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950)» (Львів, 2005. — С. 90-91):

«15 березня 1945 р. Карпов подав Сталіну, Молотову і Берії десяти сторінковий документ, відомий як «Інструкція № 58». Після ознайомлення з поданими пропозиціями, радянський керівник 17 березня наклав на документі резолюцію: «Т-щу Карпову. Согласен. И.Сталин».

20 квітня голова РСРПЦ у листі до Хрущова виклав ті положення «Інструкції», що стосувалися України:

Організувати у Львові православну єпархію, на чолі якого поставити єпископа (з українців) з титулом єпископа Львівського і Тернопільського, який мав об’єднати православні приходи Львівської, Станіславської, Дрогобицької і Тернопільської областей.

Надати Львівському і Тернопільському єпископу, а також усім православним служителям цієї єпархії право на ведення місіонерської праці.

Надати у розпорядження єпархії у м. Львові як кафедральний собор один із греко-католицьких (уніатських) соборів.

Зміцнити Почаївську православну лавру в місті Крем’янці Тернопільської області, зробивши її настоятеля вікарієм Львівського єпископа.

Від імені патріарха Московського і всієї Русі та синоду Російської Православної Церкви випустити спеціальне звернення (української і російською мовами) до духовенства і віруючих Уніатської Церкви та широко розповсюдити його по уніатських приходах.

Організувати всередині Уніатської Церкви ініціативну групу, яка повинна буде декларативно заявити про розрив із Ватиканом і закликати уніатське духовенство до переходу на православ’я.

Організувати православні братства в містах Луцьку і Львові, надавши цим братствам право місіонерської та благодійницької діяльності, причому завданням братств буде зміцнення православ’я і протиставлення його католицизму.

Вжити заходів до ліквідації автокефалії польської православної церкви., з проведенням відповідних заходів для її цілковитого приєднання до Московської патріархії.

Оформити приєднання до Московської патріархії Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії (Закарпатська Україна), згідно з виявленим із їхнього боку колективним бажанням і згодою Синоду сербської православної церкви (в юрисдикції якої дотепер перебуває Мукачівсько-Пряшівська єпархія),

Для підготовки кадрів священнослужителів і місіонерів відкрити курси в містах Києві, Луцьку, Львові й Одесі, взоруючись на організацію та програму московських пастирсько-православних курсів».

РІСУ

]]> http://www.credo-ua.org/2011/09/50544/feed 3 http://www.credo-ua.org/2011/05/45059 http://www.credo-ua.org/2011/05/45059#comments Mon, 16 May 2011 15:09:45 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=45059

За іронією долі вслід за святкуванням Дня перемоги Україна вшановує жертв політичних репресій. Зокрема, згідно з указом попереднього президента, вшановування має відбуватися в кожну третю неділю травня.

Проте в наш час цю дату можна назвати «святом» цинізму.

«Переконаний, що пам’ять про невинно убієнних не згасне ніколи, бо це потрібно не тільки близьким, рідним, це потрібно всім нам, живим… Закликаю згадати тих, хто був знищений каральною системою… Повсякденну турботу держави мають відчувати громадяни, які пережили часи терору», – йдеться у зверненні Януковича з нагоди Дня пам’яті жертв політичних репресій, оприлюдненому на його сайті.

Цю «повсякденну турботу» на повну силу влада показала буквально тиждень тому, спробувавши повернути Україну в комуністичне минуле.

Ще тиждень тому ніхто із влади не згадував про «каральну систему», «репресивну машину» І, головне, про колір прапора, під яким правили ті, хто призвів до «невинно убієнних».

Провідні телеканали тиждень тому старанно прикрашали свої логотипи георгіївськими стрічками. Окремі з них 15-го травня (в День пам’яті жертв репресій) уже почепили траурні стрічки.

Дехто відзначився особливо: жалобна символіка «майоріла» на тлі КВНу та іншого продукту комедійного жанру. Хоча вищезгаданим указом розважальні програми в цей день мають бути зняті з ефіру.

У випусках основних телеканалів не вдалося побачити бодай якихось сюжетів про комуністичні репресії. Не кажучи вже про, здебільшого, відсутність репортажів із Биківні, де відбувалась панахида за тисячами невинно загиблих.

Кому цікава картинка без бійок…

Усі вечірні випуски новин за 15 травня були присвячені підсумкам 9 травня у Львові. А саме пошукам тих, хто завадив гарно відзначити День перемоги в Галичині.

Але ані 15-го, ані 9 травня провідні телеканали не показали інший бік Дня Перемоги.

Зокрема, сюжетів про тих людей, які з досвіду власної історії не можуть вважати цю дату святом. Заразом, пояснили би, чому у Львові так болісно сприймають червоні прапори.

Майже типова історія зі Львова

Марта Цегельська пережила польську, німецьку й радянську владу. Її життя – це готова книжка на сотні сторінок.

Для неї червоний прапор і «прапор Перемоги» є символом покаліченого життя, адже найжахливіші спогади починаються саме з 1945 року. Її історія – одна із сотень тисяч тих, хто відчув за радянського правління тюрми, заслання, переслідування, убивства, катування, смерті близьких.

Зі своїм майбутнім чоловіком Артемієм Цегельським Марта познайомилася в музичній школі у Львові. Вона грала на піаніно, він – професійний скрипаль із вищою освітою. Однак скрипка була не головним покликанням Артемія. Бачив себе, насамперед, священиком. Це духовне стремління згодом покалічило і його долю, і долю його сім’ї.

Висвячував Артемія на греко-католицького священика сам Андрій Шептицький в 1942 році. До 45-го року отець разом із дружиною Мартою працював у Стрийській єпархії УГКЦ на Львівщині.

«У 45 році ми приїхали до Львова. Чоловік працював в оперному театрі в оркестрі. Крім того, викладав у богословській академії, а ще мав парохію на Замарстиневі, там була велика каплиця святого Йосафата.

Але тут почалося переслідування після так званого лжесобору. Тоді 50% священиків згодилися перейти на православ’я. А 50% вважали, що не можна міняти присягу, бо то не є рукавички, що присяга – справа совісті. Між цими людьми був і мій чоловік», – розповідає Марта Цегельська.

Почалися виклики в Комітет державної безпеки (КДБ), вимагали відмовитися від греко-католицької віри. Обіцяли за це будь-яку посаду в музичній галузі. Так тривало півроку. «Зрештою йому сказали, що якщо не підпишеш, ми тебе арештуємо».

17 січня 1946 року на Святвечір Цегельського арештували в його власній квартирі.

Рік він сидів у тюрмі на Лонцького у Львові. Потім його засудили на п’ять років каторжних робіт у Воркуті.

«Я лишилася із трьома дітьми й старою мамою. Я могла працювати музикантом, але з моїми незакінченими музичними студіями – лише в дитячих садочках, де була мінімальна плата. Так я шила, продавала». Щоб не стояти за прилавком і отримувати більшу зарплатню, пішла навчатися на товарознавця.

Минуло чотири роки, жінка зігрівала себе думками про швидке повернення чоловіка. Якось вона йшла з роботи, її по дорозі зупинив слідчий. Відвів Марту в найближчий відділок міліції. «Там за столом сидить воєнний і зачинає мені говорити – признайтеся, хто вас привів в організацію ОУН».

Марта була шокована, запевняла, що ніколи не мала стосунку до жодних організацій, у неї фізично на це часу навіть не було – голова завжди була зайнята тільки одним: як прогодувати дітей.

На допит привели її колишнього однокласника. Той сказав, що вона йому давала заборонену націоналістичну літературу. «Я як то почула, то як крикнула: Ромко! Як ти брешеш!»

Жінку протримали в райвідділку цілу ніч і наступний день. Не отримавши від Марти потрібних зізнань, відправили в ту ж тюрму, що її чоловіка чотири роки тому. «Для мене то була страшна трагедія. Мама стара лишилася з дітьми. Немає кому допомогти, що вони їстимуть», – згадує Марта.

Внутрішні страждання посилювали фізичними: «Те, що вони мене били, я вже не дивилася, нехай б’ють. Але вони мене морально хотіли вбити. Сказали, що моя мама померла й дітей пороздавали в інтернати. Думали, тоді я вже точно в чомусь зізнаюся. Я дістала шок – не знала, для чого мені тепер жити, без чоловіка, мами й дітей. Потім дали мені підписати папір, що я їду на Білий Медведь, на Сибір».

У Марти Цегельської лише одне припущення, чому її запідозрили в співпраці з ОУН. Священик Стрийської єпархії, де працював її чоловік, був одружений із рідною сестрою Степана Бандери.

Сам провідник ОУН не раз заходив у гості до сестри, з якою Марта мешкала по сусідству. Особисто Цегельська не мала зі Степаном Бандерою жодного контакту. Але це вже нікого не цікавило.

На Сибір Марта поїхала разом із мамою й дітьми. Історія про смерть матері виявилася звичайним шантажем.

«Їхали два місяці. Діти мучилися, дуже хворіли. Так нас довезли до Томська. У Томській області висадили найбільш хворих, бо боялися, що не виживуть. Потім посадили на корабель із гарною назвою «Хмельницький». У вантажне відділення».

Марта і Артемій Цегельські після весілля

Поселили Цегельську в селі Красний Яр у Красноярському краю. Жили в бараках у жахливих антисанітарних умовах. Найбільше докучали воші. «Що ми мали із собою? Усе, що ми нажили із чоловіком, у нас пограбували, все забрали. Люди потім розповідали, як машинами з нашої хати речі вивозили».

Каже, що тамтешні мешканці їм дуже допомагали. Бо насправді були такими ж переселенцями, але з більшим досвідом. У них умови були ще гірші – коли їх привезли в Красний Яр, не було ні бараків, ні магазинів. «Вони нас дуже жаліли, щось помогти, може молоко дитині принести. Дуже були гарні люди, але то все були люди з Полтавщини, Херсонщини».

Одним із найяскравіших спогадів – зустріч із чоловіком. Після п’яти років таборів, йому дали чистий паспорт і гроші на квиток до Львова. Але він хотів знайти свою сім’ю. «Були страшні морози, ріка замерзла, а він собі купив санчата, поставив там дерев’яний куферок, якісь лахи, скрипку й із тим пішов нас шукати. Пройшов 100 кілометрів і знайшов… Питав людей і допитався».

Жили Цегельські в Красному Яру до 1956 року. Там народився ще один син.

Працюючи музикантом, Артемій Цегельський не полишив на Сибіру духовне життя. Щонеділі в будинку Цегельських відправлялися таємні церковні служби.

«І були литовці, і була бабця старенька німкеня, і був православний професор зі східної України, і був дід-старообрядець. Усі вони дійсно були щасливі на тій літургії, і кожний хрестився по-різному, по різному молився, але це була радість», – згадує дочка Марти, Леся Цегельська-Крип’якевич.

Після смерті Сталіна й реабілітації, Цегельські вернулися до Львова, їх поновили там, де вони працювали раніше. Але у велику квартиру, з якої їх забрали в заслання, давно вже вселили інших людей.

Але найважчим було усвідомити, що тоталітарна система нікуди не зникла. Чоловіка знову переслідували. У дворі будинку, де мешкала сім’я Цегельських, постійно перебувала людина з органів, яка пильнувала, хто йде до них у гості.

Регулярними були й обшуки, шукали все, що могло вказувати на зацікавлення Цегельського релігією. «Мій чоловік страшно любив книжки, то була ходяча така енциклопедія, він мав прекрасні богословські книжки, німецькі, і ми мали бібліотеку. Вони приходили до нас, робили ревізії, усе, що тільки можна було, усе забирали.

Я не раз грішила думками, бо думала собі: Боже, чи не краще нам було сидіти на Сибіру, бо там уже люди нас знали, ніхто нас не чіпав. А тут приїхали і йому далі погрожують – як ми тебе ще зловимо раз, ми тебе арештуємо».

Отець Артемій дійсно продовжував займатися підпільним служінням. Хрестив дітей, давав шлюби, учив дітей молитв, уласноруч переписуючи молитовники.

«Ми знали, що наше життя було подвійним, ми знали, що того не можна говорити в школі, що, коли говориш по телефону, то думай добре, бо кожне слово слухають, не називали ніяких прізвищ, говорили шифрами. Ми ту практику конспіративну засвоювали з дитинства.

Тому як приходив до нас обшук, то брат відразу з вікна на шнурочку звішував якісь там цінні фотоплівки. А мама сідала на кріслі, яке мало такий верх, що піднімався, а там були всі зошити, за якими тато вчив семінаристів і в яких мама переписувала ручкою історію України. Сховок був також у піаніно», – розповідає Леся Цегельська-Крип’якевич, донька.

За годину розмови Марта Цегельська і її донька не пролили жодної сльози. За своє складне життя навчилися витримки. Тільки під кінець оповіді 91-річна жінка не втримала емоцій. Почала згадувати, як її особисто благословляв Шептицький.

«І то пан Бог і митрополит Шептицький дав опіку моїм дітям і родині. Я маю стільки років, я стара людина, я не знаю, чому досі живу, адже скільки молодих умирає від страшних хвороб. Але Бог мене так винагородив, що маю добрих дітей і я щаслива, що я пережила таке життя».

І от, переживши таке життя, Марта Цегельська отримує нові удари.

У розпал обговорення закону про «червоні прапори» запитую в нардепа-регіонала, родом з Галичини, Ярослава Сухого: «А як же ті літні люди, які пережили тюрми та заслання, червоний прапор – це символ їхньої особистої трагедії?»

Сухий відповів у притаманному йому стилі:

«Це їхні проблеми, якщо їх лякає червоний прапор, хай закриються в хаті й пересидять той страшний день 9 мая».

«Когда я слышу, что на западной Украине молодые и сопливые, предлагающие отменить этот праздник, у меня одно желание – перегнуть через коленки и дать ремнем по жопе», – уже пояснював іншим журналістам необхідність святкування річниці 9 травня 45-го року Сухий.

«Прапор – це є реліквія, прапор перемоги треба шанувати, якщо ти не хочеш того шанувати, то дай іншому можливість», – апелювала в телеефірах Ганна Герман.

Хто ж вшанує пам’ять таких людей, як Марта Цегельська?

Без цинізму, лукавства та червоних прапорів у рідному місті.

Мар’яна П’єцух, Історична правда

]]> http://www.credo-ua.org/2011/05/45059/feed 0 http://www.credo-ua.org/2011/04/43191 http://www.credo-ua.org/2011/04/43191#comments Tue, 05 Apr 2011 07:45:56 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=43191

Останнє iнтерв’ю видатної людини, дисидента i полiтв’язня
… Ця розмова зав’язалась мимоволi, коли ми записували розповiдь Iвана Геля про одного з його побратимiв — В’ячеслава Чорновола. Щоби пояснити обставини спiльної нелегальної дiяльностi, пан Гель мусiв пояснювати i свою роль у тих подiях. Тож урештi ця розмова нас так захопила, що вiд особистих питань до Iвана Геля втриматись не вдалося, хоча це й не було темою розмови.

Це iнтерв’ю записували в той час, коли вже давно минули подiї, якi
ми в ньому обговорювали. Але Iван Гель, видається, жив ними,
вiн до дрiбниць пам’ятав кожну мить тiєї боротьби, кожне слово
своїх друзiв та ворогiв. Таким вiн i залишиться для нас — щирим, щедрим на добро, справжнiм.

- Чому так стається, що хтось робить у життi кар’єру, а хтось, як ви, пробує щось комусь довести, за щось бореться, за це i страждає?

- Менi не треба було приходити до нацiональної iдеї в якомусь вiцi, вона була в моїй кровi з дитинства. Мiй батько воював рядовим стрiльцем, вуйко Зеновiй Тершаковець був крайовим провiдником ОУН. Двi тiтки — рiднi сестри мами — були сестрами-василiянками i потiм певний час вiдсидiли в тюрмi. Крiм того, одна тiтка була зв’язковою ОУН.

Я принципово вiдмовився вступати до комсомолу, за що вже в останньому класi мене вигнали iз середньої школи, тож мусiв закiнчувати вечiрню.

Коли 1961 року, до столiття вiд дня смертi Шевченка ми з другом поклали терновий вiнок до його пам’ятника в Києвi, то далi все закрутилося якось само собою — знайомство з київськими шiстдесятниками, розповсюдження самвидаву… Вперше мене заарештували 1965-го i наступного року засудили за ст. 62-ю, ч. 1 i ст. 64-ю Кримiнального кодексу УРСР до трьох рокiв таборiв суворого режиму — за розповсюдження українського самвидаву та “органiзацiйну дiяльнiсть”.

- Важко було в той час займатись пiдпiльною дiяльнiстю?

- Загалом за три роки мiж першим i другим ув’язненнями вдалося непогано попрацювати на самвидавiвському полi боротьби. Я влаштував справжню фабрику самвидаву, бо до газет та на радiо нас не допускали.
Коли заарештували iсторика Валентина Мороза, то я видав його велику – десь на 300 сторiнок – книгу “Серед снiгiв”. I таку саму книгу “Листи з-за грат” Михайла Гориня видав. Загалом понад десяток видань вдалося розмножити i розповсюдити.

До речi, якщо обмiн лiтературою у дисидентському середовищi був активний, то каналами зв’язку ми одне з одним старалися не дiлитись.
Дiяли так, щоб арешт будь-кого i можлива здача людиною iнформацiї якнайменше зашкодили результативностi боротьби iнших. Хоча, у
принципi, людей, якi давали слабину, у тому середовищi затятих борцiв було мало. I Чорновола, i подружжя Калинцiв, i Михайла Осадчого, i мене на допитах ламали, аби виказали якнайбiльше спiльникiв, у цих справах допитували десятки й сотнi осiб, частина з яких мала всi шанси “загримiти” разом iз ними. Та цього не сталося — до суду по своїх справах ми йшли самi, без “хвоста”. Скажiмо, у моїй справi допитали 117 людей, але жодного з них тодi не засудили.

- Чому вам наступного разу дали в рази бiльший термiн ув’язнення, анiж першого?

- Бо коли мене заарештували вдруге, я вже проходив як “особо опасний прєступнiк”, “особо опасний рєцидiвiст”. Тому мене засудили на 15 рокiв, з яких десять – особливо суворого режиму. Вийшов на волю аж пiсля “дзвiнка”, вiдсидiвши всi 15 лiт. Це було 13 сiчня 1987 року.

У великому мiстi жити менi знову не дозволили, цього разу вирiшили, що
“лiпше” менi буде в селi. Я працював колгоспним пастухом, пас… 183 корови.

- I знову займались пiдпiльною роботою?

- 17 липня 1987-го менi сповнилося 50 рокiв. У гостi на ювiлей приїхало чимало полiтв’язнiв, зокрема, В’ячеслав Чорновiл, Михайло Горинь, Зорян Попадюк, деякi учасники пiдпiлля ще 40-х рокiв. Ми, тобто троє згаданих осiб, сiли в стодолi, де ще моя мама зберiгала сiно, обговорили ситуацiю i саме тодi ухвалили вiдновлення видання “Українського вiсника”. Чорновiл став вiдповiдальним редактором, Горинь — його заступником, а я — вiдповiдальним секретарем. Тодi ж обговорили чернетку знаменитого листа В’ячеслава Чорновола до Михайла Горбачова, ми з Михайлом Горинем внесли туди i свої пропозицiї.

Однак потiм вони на мене дуже стали тиснути — з проханням очолити Комiтет захисту Української Греко-Католицької Церкви.

- Вiрили в те, що вдасться вiдродити Церкву, заборонену десятилiттями?

- Зрозумiло, i боротьба за легалiзацiю УГКЦ була важливою складовою нацiонально-визвольного руху. КДБ теж розумiло це, тому протидiяло нам рiзними способами. Коли стали можливими мої телефоннi розмови з
Римом, кардинал Любачiвський (пiд впливом iнформацiї, яку поширювало КДБ) навiть звiдти просив мене: “Пане Гель, ви борiться бiльше за Церкву, а не за державу, бо тут тiльки й мови, що ваша дiяльнiсть є не релiгiйною, а полiтичною”.

Я ж йому на це вiдповiв: “Ми одночасно боремося за легалiзацiю Церкви i за Українську державу — вони невiд’ємнi одна вiд одної, це двi складовi української ментальностi. Українець вiдчуватиме задоволеними свої нацiонально-духовнi потреби тiльки тодi, якщо будуть досягнутi обидвi мети”.

Любачiвський iз тим погодився.

- А потiм була та знаменита демонстрацiя, органiзована вашим комiтетом, коли на вулицi вийшли сотнi тисяч людей, котрi вимагали повернення їм Церкви. То був переломний момент?

- Так, 17 вересня 1990 року, за даними КДБ, 250 — 260 тисяч прихильникiв вiдновлення офiцiйної дiяльностi УГКЦ на українських теренах рухалися в колонах i ще 50 — 60 тисяч стояли на тротуарах… Далi вже було легше. Пiд тиском мiжнародної спiльноти Горбачов змушений був у цьому питаннi здатися.

- Ви, вашi соратники боролись за iдеали, а сьогоднi маємо клубок полiтико-економiчних суперечностей… Ви розчарованi?

- Аж нiяк! Знаєте, у нас iз Чорноволом бували дискусiї. I одна полемiка ось така. Вiн був великий оптимiстом i казав: “Iване! Та ми маємо прекраснi стартовi можливостi, через два роки у нас буде прекрасна держава”. А я йому: “Славку! Ми — як нацiя — нинi майже не маємо елiти, не маємо управлiнських навичок. I найгiрше те, що в нас бiльшовицька психологiя, “совок” у головах людей. Iз тим “совком” так скоро не збудуємо гарної держави”.

Я це розумiв вiд самого початку, тому не розчаровувався. Але, запевняю вас, маємо те пережити i переживемо. У цьому я з Чорноволом погоджувався.

- А якщо загрузнемо в тiй трясовинi ще дуже надовго?

- Недарма ж Мойсей водив євреїв 40 лiт пустелею на шляху до землi обiтованної. Але пiсля 1991 року помруть два поколiння й усе стане на
своє мiсце. Ми будемо жити в демократичнiй, з гарним добробутом державi, я в цьому не сумнiваюся. Не всi з нас того дочекаються,
але хто сказав, що щастя полягає тiльки в тому, аби жити в якомусь
iдеальному свiтi. Iдеальним свiт усе одно нiколи не буде, люди
завжди будуть чимось незадоволенi, матимуть клопоти. Щастям є
знати, що ти рухаєшся у правильному напрямку, якихось омрiяних тобою цiлей домiгся, а якiсь — зробив досяжними.

- Пане Iване, Ви заплатили високу цiну за свої переконання. Якби повернути час назад, погодились би на цю Голгофу знову?

- Я щасливий, бо навiть нинiшнi нашi досягнення вважаю значно бiльшими, якщо порiвняти з тим, що маємо ще покращити. Тому загалом
вважаю себе найщасливiшою людиною в Українi — адже я боровся i перемiг, належу до цiлого поколiння переможцiв. А тi, хто боровся передi мною i вiддав у цiй боротьбi своє життя, так i не побачили величi синьо-жовтого прапора над країною, не почули вiдкритого могутнього звучання нашого нацiонального гiмну як державного.

Я ж боровся i здобув! Що може бути кращим у життi?

Андрiй Ганус, Експрес

Документальний фільм про Українську Греко-Католицьку Церкву Казахстнау.
Її історію та сучасність.

]]> http://www.credo-ua.org/2011/03/42525/feed 0 http://www.credo-ua.org/2010/09/32863 http://www.credo-ua.org/2010/09/32863#comments Thu, 09 Sep 2010 11:47:33 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=32863
Вдруге у Верховній Раді депутати від БЮТ зареєстрували проект Постанови про надання Українській Греко-Католицькій Церкві статусу репресованої.

Торік парламент не ухвалив цього документа. Релігієзнавці вважають, що вдруге виносити Постанову напередодні виборів недоречно.

Якщо б народні депутати надали УГКЦ статус репресованої, то відновили б, передусім, історичну справедливість щодо однієї з найбільших релігійних громад в Україні, зауважив у розмові прес-секретар Глави УГКЦ отець Ігор Яців. Адже мовою архівних документів і свідчень тисяч вірних і духовенства доведено, що УГКЦ більше 40 років зазнавала репресій.

Майже півстоліття репресій

8 березня 1946 року у Святоюрському соборі у Львові, під охороною НКВС, зібрали більше 200 священиків на так званий псевдособор, на якому, за наказом Сталіна, була ліквідована УГКЦ. Це зібрання узаконило тортури і переслідування вірних церкви і священиків, які відмовились переходити до Російської Православної Церкви.

Донині невідомі долі тих священиків, які відмовилися взяти участь у псевдособорі і визнати його рішення. У 1946 році були арештовані 10 єпископів, близько півтори тисячі священиків, сотні монахів.

А рік раніше ув’язнили Главу Церкви Митрополита Йосипа Сліпого та інших ієрархів. Чимало з них померли на засланні. Ще 17 грудня 1945 року Хрущов писав Сталіну, що «проведено работу по разложению униатской церкви и переходу униатского духовенства в православную церковь». Відтак ще тоді було відомо, що створена так звана «ініціативна група» з ліквідації УГКЦ це була лише реалізація плану сталінського режиму.

УГКЦ перейшла у підпілля і була найбільш організованою опозиційною структурою до комуністичної системи. Попри заборону, життя Церкви продовжувалось: висвячували священиків, хрестили дітей, відправляли богослужіння, діяли таємні семінарії. З Заходу перевозили літературу і часописи. Протягом років репресій радянська система зруйнувала структуру Церкви, фізично і морально знищила багато вірних і духовенства.

У гpудні 1989 року УГКЦ домоглася своєї офіційної легалізації.

Кравчук і Ющенко обмежились популістськими обіцянками

4 роки тому Глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар звертався до української влади з проханням про офіційне визнання державою статусу репресованої Церкви. Це було б відновлення історичної справедливості і визнало б право на певну реституцію. Але неодноразово Глава Церкви наголошував, що УГКЦ свідома можливостей держави, але є досвід країн-сусідів, які це питання уже давно вирішили, бо мусили це зробити з огляду на вимоги Європейського Союзу.

Отець Ігор Яців зауважив, що Церква старалась отримати офіційне визнання від держави. Подані численні матеріали. Це є питання, яке потребує свого розгляду, каже отець Ігор, але йому важко прогнозувати, чи є на це політична воля.

Ані Президент Леонід Кравчук, ані Віктор Ющенко, які заявляли про історичну справедливість щодо духовенства та вірних УГКЦ, не зробили у цьому напрямку жодного кроку. Обом главам держави забракло політичної волі. Статус репресованої Церкви визнали обласні ради Львівщини, Тернопільщини та Івано-Франківщини.

Релігієзнавець Андрій Юраш зазначає, що подання проекту постанови у парламент у нинішньому складі не матиме позитивного результату. Бо більшість парламенту і влада загалом сьогодні має упереджене ставлення до церков із самостійним баченням.

«Я вважаю, що шансів для успішного вирішення цього питання немає. Не варто це питання піднімати зараз, а було б розумно дочекатись слушного моменту, щоб ухвалити у пакеті з іншими законопроектами, ідентичними до цього і комплексно вирішити», – каже релігієзнавець.

Водночас він наголошує, що ніхто немає сумніву у тому, що УГКЦ зазнала найбільших репресій у минулому столітті, це доведено величезною кількістю матеріалів, які зберігаються у фондах Державного галузевого архіву СБУ та Центрального державного архіву громадських організацій України, інших українських та західних архівах.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/09/32863/feed 6 http://www.credo-ua.org/2010/07/30956 http://www.credo-ua.org/2010/07/30956#comments Thu, 15 Jul 2010 14:31:25 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=30956
14 Липня народний депутат Лев Бірюк (БЮТ) зареєстрував у Верховній раді проект постанови «Про увіковічення пам’яті священнослужителів і віруючих, невинно загиблих у часи правління комуністичного режиму в Україні». У пояснювальній записці Л. Бірюк нагадує, що з початку 1930-х років з більш ніж 100 тис. представників духовенства Російської імперії в живих залишилися трохи більше 40 тис.

«Знищення релігійних структур не могло не зачепити своєю кривавою рукою і українську землю. Розправа над Церквою перетворилася на безчинство і беззаконня, в побиття невинних. Тільки восени 1937 року співробітники НКВС у Полтавській області заарештували 646 церковників. Після Другої світової війни жертвою ленінсько-сталінської партії стала Українська Греко-Католицька Церква, заборонена в 1946 році», – говориться в документі.

Щоб вшанувати пам’ять загиблих священнослужителів і віруючих на державному рівні, Лев Бірюк пропонує створити комітет з організації спорудження монументу на їхню честь. Крім того, документом передбачено рекомендувати Держкомітету телебачення і радіомовлення забезпечити широке висвітлення в засобах масової інформації подій, пов’язаних зі знищенням священнослужителів і віруючих під час правління комуністичного режиму.

Представники Компартії негативно поставилися до цієї ініціативи. «У соратників Юлії Тимошенко криза жанру. Вони хапаються за будь-яку тему, щоб нагадати про себе. До історії треба ставитися дбайливо. Установка такого монумента викличе протистояння в суспільстві», – вважає народний депутат Леонід Грач (КПУ).

За матеріалами: РІСУ

Пам’ятні заходи розпочалися о 12.00 урочистою ходою від Монумента жертвам політичних репресій до Пам’ятного хреста, спорудженого в глибині лісу. Після покладання квітів до хреста, ієрархи та духовенство українських церков відслужили Панахиду за душі загиблих внаслідок політичних репресій українців та представників інших народів та національностей.

Від УГКЦ участь в молебні взяв Владика Богдан (Дзюрах), Керівник Адміністрації Патріаршої курії, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ. Серед учасників заходу були Посол США в Україні п. Джон Теффт, Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні п. Даніель Карон, представники Посольств Польщі та Чехії.

В рамках Дня вшанування жертв політичних репресій безпосередньо в Биківнянському лісі була представлена виставка «Репресована духовність». Її, з благословення Блаженнішого Любомира, Глави УГКЦ, підготували Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000» спільно з Галузевим державним архівом СБУ та Київською міською організацією Всеукраїнського об’єднання «Меморіал». Виставка представляє фотографії, документи та інші архівні матеріали, які розповідають про нищення комуністичним режимом релігії, Церкви та традиційної обрядовості в Україні.

«Пам’ять про жертви жахливого терору, спричиненого комуністичним режимом на території України, спонукає нас до спільної молитви за блаженний упокій душ невинно вбитих братів і сестер наших. Водночас ця пам’ять є воланням до нас, нині живучих, зробити все, щоб була донесена до всіх людей в Україні і поза її межами правда про злодіяння большевицько-комуністичного режиму на наших землях. Маємо старатися, щоб була остаточно засуджена ця ідеологія і ця система, що спричинила стільки зла нашому народові і нашій державі», – сказав в коментарі Владика Богдан.

Довідка

Лісова зона поблизу с. Биківня є найбільшим в Україні похованням жертв комуністичних політичних репресій. Протягом 30-40-их років ХХ століття в Биківні здійснювалося масове захоронення людей, страчених органами НКВС у Києві. За даними науковців тут поховано понад 100 тисяч осіб.

Радянська влада цілковито замовчувала те, що відбувалося у Биківні. Вперше інформацію про масштабні поховання жертв комуністичних репресій у Биківнянському лісі оприлюднили представники німецької окупаційної влади у 1941 році. Радянський Союз у свою чергу проголосив, що знайдені останки належать жертвам німецьких окупантів, які цинічно використовують результати власного злочину для проведення антирадянської пропаганди.

Вперше про те, що биківнянські жертви – це злочин НКВС було заявлено лише у 1989 році. Четверта державна комісія під тиском фактів і свідчень очевидців визнала, що у Биківні поховані жертви радянських комуністичних репресій. Як мовилося в одному з офіційних документів, «у квітні 1989 року під час слідства виявлені й вилучені предмети з особистими ознаками, написами, гравіруванням та іншими особливостями, по яких вдалося встановити конкретних розстріляних осіб, знайти і вивчити сотні архівно-кримінальних справ відносно жертв масових репресій довоєнних років, які у той час були розстріляні у м. Києві та захоронені в 19 – 20 кварталах Дніпровського лісництва поблизу с. Биківня».

У 1995 році на виконання розпорядження Президента України від 11 серпня 1994 року «Про заходи щодо вшанування пам’яті жертв політичних репресій, похованих у селищі Биківня» було засновано Меморіальний комплекс жертвам політичних репресій 1930-х років. Постановою Кабінету Міністрів України від 22 травня 2001 року на його основі було створено Державний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили». У травні 2006 року Указом Президента України Заповіднику було надано статус національного. Постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2007 року «Про невідкладні заходи щодо подальшого розвитку Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» заповідник було передано до сфери управління Українського інституту національної пам’яті, який здійснює організаційне та науково-методичне управління заповідником дотепер.

Указом Президента України №183/2010 «Про відзначення у 2010 році Дня пам’яті жертв політичних репресій» від 17 лютого 2010 року визначено заходи, які мають здійснюватися центральними і місцевими органами виконавчої влади до Дня пам’яті жертв політичних репресій 16 травня 2010 року.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

В експозиції виставки понад 50 унікальних фотодокументів про історію УГКЦ у роки підпілля: архівні фото, рукописи, церковна атрибутика, які збирали працівники музею впродовж 13 років.

За словами в.о. директора музею Оксани Романів, найцінішим серед усіх експонатів є архів обкому Компартії України. «Тут є документи, які якраз свідчать про те, як радянська влада намагалася контролювати абсолютно все, що відбувалося у церкі, – наголосила вона на відкритті виставки. – Є спеціально розроблена інструкція про те, як священик має сповідати людину, яка прийшла до нього на сповідь, як «витягувати» з неї потрібну інформацію. Окрім того, тут є особисті речі священників, які працювали в підпіллі».

Прикарпатський письменник Василь Гук презентував на виставці свою книгу про підпільну церкву «Святиня крізь століття».

За його словами, у книзі йдеться про життя та діяльність греко-католицьких священників в умовах підпілля. У ній містяться рідкісні документи, уривки листів, стародруків та фото церков, які зібрані в різних архівах Прикарпаття.

Автор повідомив також, що книга «Святиня крізь століття» виграла грант Наукового товариства ім. Шевченка у США, проте вийшла накладом всього 300 примірників.

За матеріалами: РІСУ

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

Ще двадцять років тому греко-католики змушені були хрестити своїх дітей у приватних домах. За проведення богослужінь у 60-70-х роках греко-католицькому священику загрожувало кілька років ув’язнення, у 80-х арешт міг тривати до 15 діб, або все обмежувалося адміністративним штрафом.

Минає двадцять років з часу виходу УГКЦ з підпілля. Майже півстоліття, з 1946 до 1989 року, Українська греко-католицька церква документально існувала лише в звітах КГБ.

Радянська влада бадьоро звітувала про влиття УГКЦ в Російську православну церкву, хоч насправді греко-католицьку церкву банально знищували, а духовенство відправляли у заслання в різні куточки СРСР. Наперекір тотальному нищенню священики і надалі проводили богослужіння, таємно виконуючи свою місію в домівках парафіян.

Ось так раніше проходили богослужіння

Інститут історії церкви Українського католицького університету презентував у Києві виставку архівних матеріалів, присвячену трагічним і водночас героїчним сторінкам в історії УГКЦ. Експозиція архівних матеріалів, частина яких лише нещодавно розсекречена архівом Служби безпеки України, висвітлює три віхи з історії греко-католицької церкви в ХХ столітті – насильницька ліквідація, підпілля та легалізація.

Журналістка Першого каналу Юля Банкова – одна з багатьох, кого в середині 80-х хрестили вдома. Своїх церков греко-католики просто не мали. В храмах, де до 1945 проводилися богослужіння, радянське керівництво, організувало склади, спортзали або туберкульозні лікарні. Часто церкви УГКЦ передавали у користування Російській православній церкві.

«Часи підпілля я відчула, – каже Юля. – Усіх нас – дітей у родині по маминій лінії – хрестили вдома. У тісну калуську квартиру священик приходив чотири рази, останній, коли хрестили наймолодшу, я пам’ятаю».

Географія місць відбування покарань греко-католицьких священиків

На виставці, що відкрилася у столичному храмі святого Василія Великого, Юля поглядом на старих знімках шукає прадіда, греко-католицького священика, який за своє уніатське переконання відсидів по тюрмах.

«У 1949, після псевдособору (1946), який постановив ліквідувати УГКЦ, його, як і багатьох інших, забрали, – розповідає Юлія Банкова. – Прадід очолював парафію у селі Кліщівна Рогатинського району, а опинився у Чернігівській тюрмі. Велику бібліотеку отця Михайла «совєти» спалили просто на подвір’ї на очах у дітей. Від свого святого отця маю кілька пожовтілих молитовників (видрукуваних на початку ХХ століття, а, може, й раніше), розп’яття на стіні, яким він, певно, благословляв вірян та стареньке фото… без дати, але здогадуюсь, що то десь 30-і роки: на ньому молоді священики з Блаженнійшим Митрополитом Андреєм. Серед усіх і мій отець Михайло. Неймовірно красивий у своїй рясі, якийсь суворий і смиренний. Я ним пишаюся».

Греко-католицька церква налічувала перед початком Другої світової війни 2387 парафій і 3,6 млн. вірних, 2352 єпархіальних священики, 31 чоловічий і 121 жіночий монастирі й чернечі доми. Під опікою Церкви діяли Богословська академія, три духовних семінарії, де навчалося 480 студентів.

Директор Інституту історії церкви Українського католицького університету священик Андрій Михалейко розповідає, що переслідування Української греко-католицької церкви почалися одразу з приходом радянської влади на Західну Україну. Окупанти з 1939 року організували кампанію залякування і дискредитації греко-католицького єпископату і духовенства.

«Це була перша хвиля репресій проти греко-католицької церкви, – розповідає Андрій Михалейко. – Тривало це приблизно до 1941 року. Радянська влада вилучала нашу періодику, переслідувала священиків, але церков ніхто не нищив. Друга хвиля почалася в 1945 році відразу після смерті Андрея Шептицького, його наступник Йосиф Сліпий встиг попрацювати лише 5 місяців до 11 квітня 1945 року. Через рік на так званому львівському “соборі” було вирішено “повернути” греко-католицьку церкву у лоно православ’я, до “церкви-матері” – російської православної церкви, хоча греко-католицька церква ніколи в своїй історії не була їй підпорядкована».

Священик Андрій розповідає, що такий наступ на греко-католицьку церкву радянська система виправдовувала передусім не релігійними мотивами. Радянська держава сприймала УГКЦ як структуру, що всіляко сприяє діяльності українського визвольного руху, зокрема ОУН, та частково УПА. Крім того, церква підпорядковувалася Папі Римському та Ватикану, а ця держава на думку влади була ворожою до Радянського Союзу.

«Дотепер важко порахувати скільки духовенства української греко-католицької церкви постраждали через репресії, – зауважує співрозмовник. – Ми все пробуємо звести докупи масив цифр, який маємо з різних джерел, але інформація дуже розпорошена. Точно можна сказати, що лік убитих йде на сотні, репресованих та засуджених – на тисячі».

Середина 50-х років ХХ століття стала промінцем світла для УГКЦ. Багато репресованих священиків повернулося додому. Митрополит Йосиф Сліпий, який, хоч і відбув ув’язнення, але не мав права повертатися на батьківщину, слав листи-підбадьорення в Україну з переконанням, що церква ось-ось відродиться. Хоч УГКЦ так і не отримала дозволу на офіційну діяльність, зате активізувалося церковне підпілля.

«У 60-80-х роках на західній Україні діяли підпільні священики, – пояснює Андрій Михалейко. – Якщо хтось з людей хотів прийняти таїнства, які відбувалися лише за участі священика, з ним просто заздалегідь домовлялися і запрошували додому. За греко-католицькими звичаями хрестили дітей, давали шлюб. На великі свята (як от на Великдень), люди з села збиралися у наперед домовленій хаті, де і святили паски. Обряд тривав кілька годин, як правило в нічний час. За проведення богослужінь у 60-70-х роках греко-католицькому священику загрожувало кілька років ув’язнення, у 80-х арешт міг тривати до 15 діб, або все обмежувалося адміністративним штрафом».

На зорі незалежності України рух за визнання Греко-католицької церкви активізувався. У 1987 році духовенство і миряни офіційно заявили про свій вихід з підпілля, а вже через рік стали відкрито збиратися на богослужіння. Подвиг підпільників греко-католицької церкви визнав й папа Іван Павло ІІ, проголосивши блаженними мучениками представників УГКЦ.

Виставка архівних матеріалів, присвячена 20-річчю виходу УГКЦ з підпілля триватиме до 1 лютого у київському храмі святого Василія Великого.

В основу виставки лягли матеріали Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету, передусім спомини очевидців та активних учасників підпілля, які було зібрано протягом 1992-2009 років, документи та фотографії з Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Центру досліджень визвольного руху (Львів), приватних збірок. Дизайн виконала Ольга Сало.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/01/13237/feed 0 http://www.credo-ua.org/2010/01/10993 http://www.credo-ua.org/2010/01/10993#comments Mon, 04 Jan 2010 12:10:38 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=10993
В архівах України зберігається понад тисячу документів, які засвідчують причетність вищого керівництва Комуністичної партії до знищення Української Греко-Католицької Церкви. Більшість з них чекають на розсекречення.

Про це в інтерв’ю «Німецькій хвилі» сказав заступник начальника державного архіву СБУ Сергій Кокін. За його словами, нещодавно оприлюднений лист, у якому Нікіта Хрущов, тодішній керівник компартії УРСР, повідомляв Сталіну про ліквідацію «уніатської» церкви, з великою вірогідністю є автентичним.

Більше того, Кокін переконаний, що другий чи третій примірник цього листа може зберігатися в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, який був колись партійним архівом ЦК української компартії. «Методом текстуального аналізу можна підтвердити, правдивий це екземпляр чи ні. Бо зрозуміло, що перший примірник пішов у Москву, а другий залишився тут», – зауважив Кокін.

Дослідник констатує, що у документосховищі СБУ історики нині знаходять чимало свідчень про планомірне нищення української греко-католицької церкви. Історики вже розсекретили 240 документів, складених співробітниками держбезпеки СРСР, які стежили за священиками, допитували їх, катували і на основі цих «вибитих» даних писали звіти для Хрущова, розповідає Сергій Кокін.

Він упевнений, що історичну правду про знищення уніатської церкви слід відновити. Однак чи вдасться за цими доказами порушити кримінальну справу й засудити винних, дослідник не береться стверджувати. Заступник начальника державного архіву Служби безпеки України вважає, що цим мають займатися фахові юристи.

«Ліквідація національної церкви, за визначенням Рафаеля Лемкіна, (львів’янина, який створив та впровадив у міжнародне право концепцію геноциду) є ознакою геноциду, бо це було спрямовано проти певної групи людей. Виникає питання, чому було ліквідовано саме Українську Греко-Католицьку Церкву, коли залишалися ще інші конфесії», – сказав Сергій Кокін.

За матеріалами: Zaxid.net

Українська греко–католицька церква є особливим світлом не лише в релігійному, а й у національному житті України. Одним зі свідчень цього є вперті намагання спочатку царського, а потім радянського режиму ліквідувати УГКЦ. Після 1946 року Греко–католицька церква України була найбільш переслідуваною релігійною громадою у світі. Однак у грудні 1989–го церква вийшла з підпілля і цілком офіційно поновилася.

Полоцький Собор

Унійна церква виникла у 1569 році після союзу (унії) Київської православної митрополії з Римом. Упродовж кількох століть церкві випало пережити непрості часи як у внутрішньоукраїнських взаєминах, так і в стосунках із католицькими та православними сусідами. Але період справжніх випробувань розпочався після трьох поділів Польщі, в кінці XVIII століття. Тоді церква, як і вся Україна, виявилася розділеною між двох імперій — Російською та Австро–Угорською. І якщо в другій їй удалося зберегтися та розвинутися, то Російська імперія використала різноманітні засоби, аби її знищити.

Першого великого удару по уніатах завдала цариця Катерина ІІ. Саме за її протекторатом у 1794 році було засновано «місію Садковського» — православну інституцію, яка під проводом єпископа Переяславського та Бориспільського Віктора Садковського навертала уніатів до православ’я. Завдяки отій місії уніати лише за два роки втратили понад 2300 церков. Катерині ІІ удалося також знищити майже всю ієрархію «католиків східного обряду». Адже її виконавці ліквідували всі, окрім Полоцької, єпархії. А Київському митрополиту заборонили перебувати в Києві.

Під час правління імператорів Павла І та Олександра І позиції Унійної церкви дещо відновилися. Натомість із приходом до влади Миколи І знову застосовано низку обмежень для уніатів. Найгірше, що ці заходи підтримав унійний єпископ Йосиф Сємашко. Утім відкрита розправа розпочалася у 1831 році, після невдалого польського повстання. Першими зазнали репресій отці Василіяни, які ще в 1772 році нараховували 1235 ченців на цій території. У 1832–му влада Російської імперії ліквідувала їхні згромадження. Тоді ж було закрито всі католицькі школи та семінарії, а так звану «греко–з’єднану» (термін греко–католики був упроваджений в Австро–Угорщині) церковну Колегію підпорядкували православному Святійшому Синоду.

У 1837 році три уніатські єпископи: Сємашко, Лужинський та Зубко — звернулися до духовенства. Вони вимагали погодитися на перехід їхніх парафій на православ’я та підписатися під відповідним актом. Невдовзі понад 160 «упорствующих» священиків депортували в Сибір. Проте справу «возз’єднання» ускладнив старенький митрополит Йосафат Булгак, який, перебуваючи у Петербурзі, категорично відмовився від ліквідації унії. Лише його смерть у 1838 році відкрила шлях до «возз’єднання». Урочисті похорони та могила при монастирі Олександра Невського, де ховали православних митрополитів, мали б стати для народу свідченням, що Булгак у кінці життя перейшов у російське православ’я.

12–13 лютого 1839 року в Полоцьку відбувся собор Унійної церкви. На ньому троє єпископів та 21 представник вищого духовенства від імені 1305 священиків, яких «переконали» приєднатися, затвердили «Синодальний акт» про «повернення до православ’я». Втім останнього удару по Унійній церкві в Росії було завдано в 1875 році. Тоді ліквідували Холмську єпархію, яка розташовувалася на території так званого «Варшавського князівства».

Львівський «саморозпуск»

Іншою була доля греко–католиків у Галичині. Зважаючи на події, які відбувалися в Росії, австрійський уряд у 1807 році домігся відновлення Галицької митрополії. Це забезпечило подальший розвиток Української греко–католицької церкви. Проблеми в УГКЦ виникли в час І Світової війни — тільки–но на територію Галичини ввійшли російські війська. Тоді заарештували і відправили в Росію Галицького митрополита Андрея Шептицького. Незважаючи на становище в’язня, Шептицькому вдалося поновити греко–католицьку ієрархію в Росії.

Наступний прихід російського режиму, на цей раз у вигляді більшовиків, відбувся з початком ІІ Світової війни. Його основний удар по греко–католицизму припав на 1945—1946 роки. Це не означає, що перед тим не було репресій та переслідувань. Просто після завершення війни зникли основні перешкоди для ліквідації УГКЦ. 1 листопада 1944 року помер надзвичайно популярний у народі митрополит Шептицький. А в лютому 1945 року на Ялтинській конференції західні союзники погодились на анексію Галичини Радянським Союзом.

У квітні 1945–го, ув’язнивши митрополита Йосифа Сліпого, усіх єпископів та частину духовенства, НКДБ взялося за операцію прямої ліквідації греко–католицької церкви. Для цього було створено «ініціативну групу» з числа духовенства, яка мала б вести роботу щодо приєднання УГКЦ до Руської православної церкви. Втім найінтенсивніше в цей період працювали органи безпеки, які знаходили додаткові аргументи для «упірних», як їх називали, священиків.

Незважаючи на офіційні протести греко–католиків, влада постановила провести «возз’єднання» УГКЦ та РПЦ у 1946 році — в рік 350–ліття Берестейської унії. Для цього було підібрано й відповідний день — першу неділю Великоднього посту або ж неділю Православ’я. Цікаво, що в цей же день було організовано Собор у Полоцьку в 1839 році. До речі, цього дня читають анафему усім розкольникам. На цей раз колишні священики–уніати мали б «проклясти» гетьмана Мазепу.

Єдиною проблемою в підготовці Собору стала нестача єпископів (вони ж були ув’язнені). Але НКВС за місяць до Собору вирішило цю проблему. Тоді представники «ініціативної групи» у Києві здійснили чин приєднання до православної церкви, а два неодружені священики — отці Михайло Мельник та Антоній Пельвецький — стали єпископами РПЦ.

Напередодні Собору львівська газета «Вільна Україна» опублікувала звинувачення прокуратури ув’язненим греко–католицьким єпископам. Це стало попередженням для духовенства, яке залишилося на волі. Собор відбувся 8—10 березня 1946 року. НКВС організувало там «надзвичайні заходи безпеки». Частину духовенства звезли до Львова, навіть не повідомляючи, куди їх везуть.

Із погляду як православ’я, так і католицизму Собор не може бути чинним, якщо його скликають і проводять ієрархи іншої церкви. А організатори Собору на момент його проведення були священиками чи єпископами Російської православної церкви. У ті роки усі єпископи УГКЦ та близько 350 священиків були репресовані й відбували покарання. Для церкви розпочався період підпілля, або ж катакомб.

«Возз’єднання» на Чернечій горі

Ще однією проблемою для більшовиків стала греко–католицька церква на Закарпатті. Як не дивно, вона мала свою окрему «унійну» історію. Оскільки Закарпаття довший час перебувало поза іншими українськими землями, унія місцевих священиків із католицькою ієрархією відбулася в Ужгороді у 1646 році. Увесь цей період Мукачівська єпархія не підпорядковувалася ані Київському, ані Галицькому митрополитам. Однак про вагу церкви в краю свідчить той факт, що ужгородський замок ще з XVIII століття служив семінарією для місцевих уніатів. А уже в 1939 році, проголошуючи незалежність Карпатської України, закарпатці обирали своїм президентом саме греко–католицького священика — отця Августина Волошина.

Прихід «совітів» на Закарпаття восени 1944 року збігся з призначенням нового єпископа — владики Теодора Ромжі, який активно душпастирськи працював із вірними. Основною «сценою» для драми місцевої греко–католицької церкви став монастир святого Миколая, розташований на Чернечій горі поблизу Мукачева. 28 серпня 1946 року, на Успіння Богородиці, владика Ромжа проповідував тут для 50 тисяч вірних. Не маючи можливостей «переконати» владику та його священиків, більшовики навесні 1947 року захопили монастир святого Миколая. Саме тут планувалося проголосити для вірних акт приєднання до російської церкви. З цією метою запросили православних єпископів та колишніх греко–католицьких священиків із Галичини. Але під час чергової прощі, 28 серпня 1947 року, тисячі прочан пройшли повз монастир і рушили до Мукачівського храму.

Отримавши санкції найвищого партійного керівництва, 27 жовтня 1947 року МДБ здійснює замах на владику Ромжу. Коли він повертався з однієї із сільських парафій, на запряжену кіньми дерев’яну бричку єпископа на лісовій дорозі наїхала вантажівка. Незважаючи на потужний удар, а також на те, що співробітники МДБ залізними кілками побили пораненого єпископа, Теодор Ромжа вижив. Його привезли до лікарні. Щоб закінчити «справу», 1 листопада йому ввели смертельну ін’єкцію. Прикметно, що відкритий протест проти таких дій МДБ висловили навіть троє єпископів РПЦ.

Смерть єпископа не змусила греко–католицьких священиків до співпраці, відтак на Закарпатті не вдалося «ліквідувати» церкву за львівським сценарієм. Двох найвпливовіших священиків — Олександра Хіру та Миколу Муранію — засудили на 25–річні терміни, а 93 священики краю загинули в тюрмах та концтаборах.

Позбавивши Мукачівську єпархію керівництва, унію було ліквідовано шляхом підписання акту про перехід греко–католиків до православ’я. Цей процес очолив отець Кондратович, який, між іншим, був членом Комуністичної партії Угорщини. Формально акт зачитали знову ж таки на Успіння Богородиці, 28 серпня, тепер уже 1949 року, в монастирі святого Миколая, що на Чернечій горі. Під актом підписалося менше половини закарпатського духовенства. Більшість із них згодом розкаялися й повернулися до підпільної греко–католицької церкви. Як і на Галичині, греко–католики Закарпаття мужньо пережили п’ятдесятиліття переслідувань у катакомбах…

Двадцять років тому було знято заборону на діяльність Української греко-католицької церкви.

Упродовж понад чотирьох десятиліть Українська греко- католицька церква (УГКЦ) була найбільш переслідуваною релігійною громадою у світі. Нині виповнюється 20 років із часу появи першого радянського офіційного документа, що став підставою визнання греко-католиків та виходу церкви з підпілля.

1939–1941 РОКИ: передвістя лихоліть

Що таке радянська влада, 4 млн греко-католиків Галичини зрозуміли з перших днів приєднання Західної України до СРСР. Тоді більшовики заборонили релігійне навчання у школах, націо налізували церковні маєтки й закрили всі релігійні видавництва. І все це почалося ще до виборів до Народних зборів, на яких мали прийняти звернення до уряду з офіційним проханням про приєднання до УРСР.

На всі ці речі митрополит Андрей Шептицький відповів закликом до духовенства «не мішатися політики і світських справ», а в листі до Папи Пія ХІІ просив благословення «вмерти за Віру й Церкву». Не останньою причиною цього стала звістка про вбивство більшовиками в рідному маєтку Шептицьких брата митрополита і його дружини.

У цей час також почастішали випадки залякування та безслідного зникнення священиків, водночас влада розпочала підготовку до «возз’єднання уніатів». З цією метою в жовтні 1940-го було створено Тернопільсько-Галицьку єпархію РПЦ. Утім, радянсько-німецька війна стала на заваді цим планам.

«Другі совіти»

Другий прихід більшовиків (у 1944 році) несподівано був менш трагічним. Як і минулого разу, радянська влада остерігалася робити надто радикальні кроки, зважаючи на величезний авторитет Шептицького у Західній Україні. Та були й інші вагомі причини: війна тривала, й не було певності, чи погодиться західний світ на захоплення СРСР колишньої частини Польщі – Галичини. Не меншою проблемою став і націоналістичний рух опору, що паралізував дії влади на цій території.

Вже 4 вересня 1944 року митрополит Шептицький на засіданні Архієпархіального Собору висловив думку, що «безбожництво перестало бути прапором боротьби для Совєтів…» Утім, така ситуація не протривала довго. Спочатку 1 листопада 1944 року помер Андрей Шептицький, а в лютому 1945-го Рузвельт і Черчилль у Ялті дали згоду на нові кордони Радянського Союзу.

Головною мішенню для НКВС став новий митрополит Йосиф Сліпий. Вимагаючи засудження діяльності українського руху опору, його змусили підготувати перше пастирське звернення із осудом політичних убивств. Проте у зверненні жодного разу не було згадано ні ОУН, ні УПА, до того ж виявилося, що документ із митрополичої канцелярії не поширився поміж духовенства та вірних, а був лише переданий представникам влади.

У цей час відбувається візит делегації УГКЦ до Москви, яку очолив архімандрит Климентій Шептицький. Як жест доброї волі делегація греко-католицької церкви передала на Червоний Хрест 100 тис. крб, а також лист від Йосифа Сліпого до радянського уряду з проханням не лише повернути всі права церкві, а й «допустити до викладання релігії в усіх народних і середніх школах», а також «виділити в Москві та Києві по одній церкві для використання греко-католиками, які там проживають…» Такі сміливі вимоги не могли не обурити партійного керівництва, тож останньою інстанцією, куди запросили церковну делегацію в Москві, стала Ставка Верховного Головнокомандування, де чітко дали зрозуміти, що майбутнє УГКЦ залежатиме від їхнього ставлення до УПА.

Климентію Шептицькому вдалося організувати безпрецедентні, хоча й безрезультатні переговори між керівництвом НКДБ та УПА, що відбулися на Тернопільщині. Проте після Ялтинської конференції більшовики могли вже не стримуватися. 11 квітня 1945 року було арештовано та відправлено до Києва митрополита Сліпого, а вслід за ним єпископів і частину священиків. Відтоді почалося відкрите переслідування УГКЦ.

Львівський Собор

Ув’язненням церковної ієрархії силові структури розв’язали собі руки щодо формальної ліквідації УГКЦ. Для цього було створено Ініціативну групу із во з з’єднання греко-католицької церк ви з православною, яку доручили очолити отцю Гавриїлу Костельнику. Саме він ще за часів Польщі представляв в УГКЦ напрям «восточників», які обстоювали чистоту східного обряду. Проте це не заважало Костельникові ще з 1930-х років гостро виступати проти «червоного режиму». За часів «перших совітів» НКВС арештував і замордував одного з трьох синів отця Гавриїла, а двоє інших записалися добровольцями в дивізію «Галичина». Очевидно, що Костельникові нелегко далася згода на співпрацю, а багато очевидців вбачали в цьому кроці розпач і велику особисту драму священика.

Керівники Ініціативної гру пи отці Гавриїл Костельник, Михайло Мельник та Антоній Пельвецький у листі до Ради народних комісарів УРСР описали стан «безвластя, дезорганізації та анархії», що панував в УГКЦ, і запропонували шлях приєднання до РПЦ. І хоча на той момент Ініціативну групу підтримували у Львові лише четверо з 65 священиків, на її боці були все радянське судочинство й каральна система. За допомогою останньої, а також РПЦ (патріарх Алєксій телеграмою благословив починання Костельника) розпочалася підготовка до Собору.

Єдиною перепоною була відсутність єпископів, адже лише вони мають право скликати і проводити собори. Але це питання своєрідно вирішилося в другій половині лютого 1946 року. Тоді делегація Ініціативної групи відвідала Київ, де в Києво-Печерській лаврі священики здійснили чин приєднання до православної церкви. За кілька днів отців Мельника і Пельвецького було введено в сан єпископів.

Львівський Собор, що відбувся 8–10 березня 1946 року, з канонічного погляду став нонсенсом, адже його організували і провели священики, які на той час уже не були греко-католиками, але були ієрархами РПЦ. На той час усі єпископи-греко-католики, окрім одного, який загинув у лікарні НКВС, перебували в ув’язненні.

У стилі радянської репресивної системи закінчилася й співпраця з організаторами Собору: у вересні 1948 року в Львові посланець НКВС застрелив Костельника; незабаром у потязі отруїли й Михайла Мельника; Антон Пельвецький раптово помер у своїй резиденції.

«Церква мовчання»

Наступні чотири десятиліття діяльності УГКЦ назвали мовчанням, адже з 1945 по 1950 рік було репресовано 344 священики, а після Собору формально УГКЦ перестала існувати. Та все ж це була формальність. Ще до початку 1950-х влада не знала, як діяти і як розпустити монастирі, що залишалися вірними ідеї унії. А після смерті Сталіна на Галичину стали повертатися із заслання священики.

Підпільні відправи, свячен ня священиків та єпископів, феномен мандрівних отців і монахів, які з’являлися в різних місцях і підтримували вірних, стали реальністю, якої не міг подолати режим. У серпні 1968 року в доповідній записці відділу пропаганди й агітації ЦК КПУ згадувалося, що в західних областях України проживають 800 «невозз’єднаних уніатських священиків і монахів». І це було відчутно, адже в той час греко-католики несанкціоновано відкрили та проводили богослужіння у близько 200 «недіючих» храмах.

Водночас питання УГКЦ набуло широкого розголосу в західному світі: у 1963-му Москва погодилася звільнити після 18-річного ув’язнення Йосифа Сліпого. Хворий 70-річний митрополит, який потрапив на ІІ Ватиканський Собор, одразу порушив питання мільйонів греко-католиків. Його свідчення від імені «Церкви мовчання» на довгі роки стало проблемою не лише Москви, а й, хоч як це парадоксально, Ватикану.

Епоха «перебудови» збіглася в часі з масовою активізацією катакомбної УГКЦ. У серпні 1987 року велика група духовенства та мирян оголосилча, що виходить із підпілля, й звернулася до Папи Івана Павла ІІ з проханням, щоб він підтримав легалізацію УГКЦ. Надалі активність греко-католи ків вийшла за межі Галичини. Завдяки частим делегаціям, петиціям і численним голодуванням вони стали присутніми та помітними у Москві.

Не маючи можливості ефективно цьому протистояти, 20 листопада 1989 року Рада в справах релігій при Раді міністрів УРСР прийняла заяву, в якій стверджувалося, що «при умові беззастережного дотримання Конституції… греко-католики можуть користуватися усіма правами, встановленими законом для релігійних об’єднань…» Це був кінець катакомбного етапу й початок нової історії греко-католицької церкви.

Греко-католицизм в Україні: злети й падіння

1596 рік Синод єпископів Київської митрополії під проводом Михайла Рогози приймає рішення увійти в єдність із Римом, зберігаючи традиційний східний православний обряд. Затверджено унію в Бересті (Бресті)

1620 рік Внаслідок протекції Петра Сагайдачного висвячується новий православний митрополит Йов Борецький: частина уніатів (греко-католиків) повертається до православ’я

1646 рік Паралельно до структур уніатів Берестейської унії на землях Закарпаття Ужгородська унія закріплює єдність із Римом Мукачівської та Пряшівської єпархій

1648–1654 роки Внаслідок визвольної війни Богдана Хмельницького повністю ліквідується унія на Лівобережжі України

1772 рік З приєднанням Правобережжя України до Росії ліквідовуються всі уніатські єпархії (окрім Полоцької в Білорусі)

1808 рік Створення Галицької єпархії на території Австро-Угорщини

1839 рік Повна ліквідація унії на землях Волині, Правобережжя та Білорусі

1875–1876 роки Ліквідація унії на Холмщині й Підляшші, внаслідок чого більше 200 тис. уніатів перейшло до римо-католиків

1905 рік Спроба відродження на землях Російської імперії під виглядом неоуніатства (донині є парафія у Костомолотах над Західним Бугом у Польщі)

1946 рік Березневий собор у Львові, який під тиском комуністичної влади проголосив об’єднання з Російською православною церквою

1948–1950 роки Ліквідація Ужгородської унії (насильницьке повернення до православ’я Закарпаття і Пряшівщини)

1989 Вихід греко-католиків із підпілля

Довідка Тижня

У результаті Берестейської унії 1596 року Київська митрополія розділилася. Більшість єпископату на чолі з Митрополитом Київським прийняли унію з Римом, натомість більшість нижнього клиру та української шляхти залишилися в православї. Тому УГКЦ вважає себе спадкоємицею Київської Церкви Володимирського хрещення. На початку XVII ст. робилися спроби відновити єдність Київської митрополії, козацькі повстання початку XVII століття і революція під проводом Богдана Хмельницького відбувалися під гаслами захисту православ’я. Та згодом пристрасті вщухли. Внаслідок поділів Польщі, а відповідно й території України унійна церква мала окрему історію в Російській та Австро-Угорській імперіях. У Росії унію було знищено у кілька етапів протягом ХІХ ст. Натомість в Австрії греко-католики (термін з’явився у 1774-му) переживають відродження, що сягнуло апогею за часів митрополита Андрея Шептицького (1900–1944). Після катакомбного періоду (1946–1989) УГКЦ відновила й примножила свою структуру і на сьогодні є найбільшою східною католицькою церквою у світі. Очолює УГКЦ Верховний архієпископ Києво-Галицький Блаженніший Любомир (Гузар).

Отче Віталію, розкажіть про історію Вашого життя. Що саме стало передумовою Вашої участі в житті підпільної Церкви та подальшої активної діяльності?

Народився я у Львові після ІІ світової війни – здається на перший погляд, в дуже несприятливий і нещасливий час руйнування нашої Церкви, яку насильно було загнано у катакомби, а національно-визвольний рух брутально придушено. Дякую Божому Провидінню, що народився і виховувався в побожній християнській сім’ї. Батьки виховували мене в любові до Бога і до рідного народу. Те, що я обрав духовний шлях, напевно закладено у ґенах, адже мої діди і прадіди були священиками. Серед цієї сприятливої духовної атмосфери я зростав, так що навчання у совєтській школі та в університеті не вплинуло на мій християнський світогляд.

У Львові були набагато кращі обставини і можливості розвинути цей світогляд, ніж у районному центрі чи селі. Тут легше можна було одержати правдиву інформацію, а також прочитати якусь заборонену безбожним режимом книжку. Від дитинства я був пов’язаний із Сестрами Служебницями і Отцями Василіянами. Сестри Служебниці були особливо активними в часи підпілля і мали дуже добрий вплив на дітей і молодь. Особливо тепло хочу відгукнутися про сестру Діогену Кулинич, завдяки якій багато нинішніх єромонахів ЧСВВ отримали ласку покликання. Сестри Служебниці готували мене до першого св. Причастя майже рік. З дитинства я також мав можливість читати не тільки релігійні книжки, але також національно-патріотичного змісту. Майже щодня ходив на св. Літургію до Львівської римо-католицької катедри, що дало змогу окрім духовного корму оволодіти польською мовою і читати нею духовну літературу. Приблизно раз на місяць брав участь у св. Літургії в нашому обряді в умовах підпілля, яку здебільшого відправляли отці василіяни, а також отці редемптористи Богдан Репетило і Євстахій Смаль.

Після закінчення середньої школи в 1968 році одержав ласку покликання вступити до Василіянського Чину. Постійні гоніння не давали можливості в умовах підпілля отримати систематичну духовну формацію, але все ж таки мої тодішні духовні настоятелі робили усе можливе, щоб ми, молоді ченці, набули доброго монашого вишколу. Незважаючи на героїзм часів підпілля, не варто їх однак надмірно ідеалізувати, оскільки підпільна формація мала свої труднощі та недоліки, а саме: неможливість систематичного виховання і освіти. Поважні труднощі відчувалися у богословському вишколі кандидатів до священичого стану, який можна приблизно прирівняти до заочної форми навчання. Відрадним й позитивним елементом у цьому вишколі був особливо відчутний тоді дух жертви й посвяти та готовність зазнати переслідувань Христа ради. Підручниками для богословських студій були конспекти з філософії та богослов’я, перекладені переважно з латинської мови. Приблизно раз на місяць семінаристи збиралися на підпільні лекції на приватних помешканнях особливо довірених мирян. Кожне таке зібрання відбувалося із строгим дотриманням правил безпеки. Щоб не бути викритими каральними органами, доводилося щоразу змінювати місце зустрічей. Паралельно я навчався на німецькій філології у Львівському державному університеті ім.Івана Франка, який закінчив в 1975 році. У серпні того ж року я отримав єрейські свячення з рук Преосвященного Владики Володимира Стернюка. Про мої свячення знало обмежене коло осіб, навіть моїм батькам не було відомо про це майже два роки. Перед вступом до Чину я доповнював отримані раніше скорочені богословські студії під проводом о. д-ра Єроніма Тимчука, ЧСВВ.

Влітку 1980 року я вступив до ЧСВВ і розпочав душпастирську діяльність. На початку був капеланом сестер служебниць у Львові, а також відправляв св. Літургію на помешканнях вірних. Восени 1981 року одержав від настоятелів призначення обслуговувати вірних на Тернопіллі. Приблизно двічі на місяць я їздив до Теребовлі, де зупинявся у підпільному монастирі Сестер Служебниць (настоятелькою якого була с. Сільвестра Засійбіда), або на помешканнях мирян. Після смерті о. Йосифа Риделя, ЧСВВ настоятелі призначили мене також обслуговувати вірних в Тернополі, пастирем яких був померлий сповідник віри. Загалом напередодні 1989 року Тернопіль обслуговувало небагато священиків. Організацією виходу нашої Церкви з підпілля у Тернополі займалося лише троє греко-католицьких священиків: отець-редемпторист Михайло Хрипа, ЧНІ, о. Іван Сеньків з Борщева, а також я.

Якою була Ваша діяльність під час виходу УГКЦ в Україні з підпілля та опісля цього? Де і з ким Ви працювали у той час, у яких подіях брали участь?

У суботу 19 серпня 1989 року я відправив прилюдну Службу Божу на цвинтарі у Тернополі, а коли відправляв наступного дня, мене хотіли заарештувати. Після св. Літургії я попросив вірних оточити мене тісним кільцем, щоб не дати змоги працівникам міліції і особам в цивільному мене схопити. Під час походу з вірними вулицями Тернополя вони постійно йшли за нами і намагалися нас залякати. Тоді я попросив мирян розступитися і промовив до працівників каральних органів, чи не соромно їм слідкувати за нами і радив їм не займатися цим ганебним цькуванням вірних УГКЦ. Ці слова дуже не сподобалися особі у цивільному, можливо він був старшим за військовим званням, і він намагався за це вдарити мене. Вірні відштовхнули його і в цей момент у них щез страх перед переслідувачами.

Два тижні опісля, 3 вересня, я відправив перше публічне богослужіння у Теребовлі, також на цвинтарі біля могили Січових Стрільців. У цей недільний день мешканці Княжого міста після більше 4 десятків років знову побачили рідні синьо-жовті стяги. У проведенні відправи допомогло тернопільське молодіжне товариство Вертеп і Тернопільська філія Української Гельсінкської Спілки на чолі з правозахисником п. Левком Горохівським. Впродовж 3 місяців я щонеділі відправляв св. Літургію на цвинтарі. Влада робила чимало спроб розігнати вірних. В неділю 10 грудня 1989 року після відправи св. Літургії декілька тисяч вірних з хорогвами і синьо-жовтими прапорами пішли до Теребовлянського райкому домагатися легалізації нашої Церкви. Після закінчення цієї акції проходячи біля церкви св. Миколая, вірні відкрили її і ми урочисто увійшли у храм і він став знову греко-католицьким. Комуністичні владоможці були дуже розгублені й намагалися силоміць захопити церкву. Тоді я сказав тодішним партійним бонзам, якщо вони це вчинять, я буду ховати померлих не в храмі, а біля райкому партії. Це змусило їх залишити нас у спокої, але провокацій і розпалювання міжконфесійних суперечок вони звичайно не припиняли.

Увечері того ж дня я повертався через Тернопіль до Львова й довідався, що наші вірні зайняли колишній римо-католицький костел у центрі міста (нинішню катедру), який влада перед тим передала РПЦ (як це робила тоді з багатьма закритими до того святинями). У храмі перебувало біля 40 православих священиків на чолі з владикою Лазарем Швецем (нині – митрополитом Сімферопольським і Кримським УПЦ МП). Я підійшов до владики Лазаря і більше 3 годин з ним розмовляв. При цьому намагався заспокоїти вірних. Згодом я побачив, як у храм увійшли декілька десятків осіб у військовій виправці і зрозумів, що вони вчинять провокацію проти нашої Церкви. Щоб до цього не дійшло, я попросив вірних покинути храм, чого вони не бажали спочатку робити. Коли вірні залишили церкву, я порадив їм вдатися до безстрокового пікетування обкому партії. Отець Іван Сеньків брав безпосередню участь у цій акції і доклав багато зусиль, щоб влада нарешті передала собор у користування нашій Церкві. 22 грудня 1989 р. у цьому храмі було відправлено першу Службу Божу за участю оо. Ігора Возьняка, ЧНІ, Івана Сеньківа і Віталія Дудкевича, ЧСВВ.

У Львові, як відомо, першою до УГКЦ перейшла Преображенська церква. Після неї, у грудні 1989 р. – церква св.Андрія на вул. Варшавській на чолі з о. Григорієм Собечком, а 18 січня 1990 року влада передала Отцям Василіянам монастирську церкву св. Онуфрія.

Впродовж 1990 року я душпастирював в Теребовлі і перевів у лоно нашої Церкви чимало церков. У січні 1991 р., настоятелі скерували мене до монастирського храму свв. Апостолів Петра і Павла у Дрогобичі, де я душпастирював 6 місяців і в липні 1991 року виїхав на студії до Риму, де навчався до 1997 року.

Якими були Ваші тогочасні очікування та уявлення про УГКЦ в майбутньому – через, наприклад, 20 років?

У той час під впливом ейфорії майбутнє виглядало у рожевих кольорах. У 1989 році нам бажалося бачити нашу Церкву такою ж сильною, якою вона була до 1946 року. У моральному сенсі це справді відповідало дійсності, однак структурно вона була знесилена. Старші за віком священики, сповідники віри, не мали вже сил, а молодим не вистачало досвіду. Я вже говорив якось, якщо б наша Церква вийшла з підпілля на двадцять років раніше, тоді б її становище було набагато кращим. Усі ми були зовсім не приготованими до нових умов, до свободи. Не мали ні друкованого слова, ні семінарій, ні достатнього числа церков. Усім не вистачало адміністративного досвіду. Це й не дивно, адже у часи підпілля головним завданням було вижити і вистояти це лихоліття.

20 років тому, на загал ми не замислювалися щодо можливості виникнення у Церкві різних поважних проблем, які вже тоді почали виявлятися і закладалися. Перший тривожний сигнал пролунав у обрядовому протистоянні (навколо вживання слова «православний»), коли відправи у ті часи відбувалися біля колишнього кармелітського монастиря на вул Винниченка у Львові. Вже тоді я підсвідомо передчував, що у нашій Церкви невдовзі будуть виникати чималі труднощі, які сьогодні крізь призму часу і набутого досвіду слід вважати закономірними.

Наскільки справдилися ці Ваші передчуття? Як тепер Ви схильні оцінювати нинішнє становище УГКЦ? У чому бачите її осягнення і сильні сторони, у чому – слабкість? Якщо можливо, конкретизуйте.

Важливо завжди бути реалістом й бачити динаміку розвитку. Якщо від моменту одержання права на легалізацію наприкінці 1989 року і до 1992–93 років в УГКЦ спостерігалися ейфорія і загальне піднесення, то після 1994 року почався помітний спад. Проте такий стан речей був закономірним. Майже п’ятдесят років комуністичного режиму дали свої наслідки і у свідомості багатьох наших вірних, а також духовних осіб далі живе homo sovieticus. Окрім того слід не забувати, якщо до 1946 році Галичина була суцільно греко-католицькою, то на сьогодніший день вона є такою лише на дві третини.

Прибувши на студії до Риму в 1991 році, я розповідав про своє бачення стану Церкви моїм настоятелям. Подібні думки, напевно, висловив і мій співбрат о. Матей Гаврилів, ЧСВВ. Тодішний протоархимандрит, галичанин о. д-р Ізидор Патрило і о. Северіян Якимишин уважно прислухалися до наших думок, однак на жаль серед отців василіянської обителі в Римі народжених й вишколених на чужині, знайшовся один, що сприйняв це з певним недовір’ям і прокоментував мої слова як «хворобливий песимізм». Коли три роки опісля почали виникати різні проблеми, я запитав його, чому тоді він так неуважно поставився до моїх застережень, він не дав жодної відповіді. Цей єромонах вважає себе і сьогодні великим експертом і знавцем стану Василіянського Чину і Церкви в Україні і надалі притримується подібних стереотипів.

Цьогорічні святкування 20 роковин виходу Церкви з катакомб та її розбудови в умовах свободи, дозволяють зробити певні підсумки, а саме: від самого початку відродження було досягнуто низку ключових перемог, як-от: право на вільне існування і поширення діяльності нашої Церкви поза Галичину. Маємо семінарії і вишколених молодих священиків. Це, звичайно, сильні сторони.

Слабкі сторони вбачаю насамперед у тому, що творення наших Єпархіяльних установ відбувалося хаотично і до них потрапляли випадкові люди, які часто підривали авторитет Церкви та Єрархії. Значно послабили Церкву й розходження у обрядовому питанні. Цю проблему не вдалося розв’язати ще за часів Митрополита Андрея, коли існували 2 табори «восточників» і «западників». Це розходження існувало також за часів підпілля (владика Володимир Стернюк, отці редемптористи й студити та більшість світського духовенства колишньої Львівської архиєпархії складали табір «восточників», а владика Софрон Дмитерко, отці василіяни і більшість світських священиків колишніх Станиславівської і Перемишльської єпархій належали до табору «западників»). Після легалізації у лоно нашої Церкви в Україні влилася група священиків, що перейшли з Православної Церкви і нечисленна група тих, що прибули з діаспори. Вони за ментальністю відрізнялися від священиків підпільної Церкви і це також викликало різні протиріччя.

Найбільш драстично протистояння відбувалося у обрядовому питанні і у вживанні слова «православний». Доходило навіть до маразму, коли зміст проповіді в деяких храмах суцільно зводився до налаштовування вірних на «шкідливості» вживання слова «православний».

Вже тоді я з о. Матеєм Гаврилівим звертали увагу на неприпустимість загострювання обрядового питання, яке лише завдасть шкоди, однак, як це не боляче стверджувати, нас обох тоді не сприйняли й ми стали «білими воронами» серед своїх співбратів у Чині.

При цьому бажаю зазначити, що добре вишколені старші довоєнні священики попри різні розходження, «вміли між собою говорити» та ніколи не дозволяли собі робити різких висловів, як це почали робили представники молодої ґенерації.

Позицію Отців Василіян у цьому питанні хотів вирівняти протоархимандрит о. Ізидор Патрило, коли восени 1990 року прибув до нас з Риму. Звертаючись у церкві св. Онуфрія до зібраних отців, він просив не “загострювати” обрядове питання й наголошував на потребі толерантності до тих, що мають інші погляди. Старші наші отці загалом сприйняли ці слова спокійно, хоча можливо не з усім погоджувалися. Інакше реагували представники молодої ґенерації. На жаль, до порад о. Протоархимандрита тодішні місцеві настоятелі не прислухалися. Деякі з них зайняли крайнє становище в обрядовому питанні, що згодом призвело до конфліктних ситуацій серед Сестер Василіянок і спричинило виникнення різних «традиційних рухів».

Боляче мені чути, коли на адресу заслуженого перед Церквою Василіянського Чину лунають критичні зауваження, хоча щиро мушу визнати, що деякі колишні співбрати у діяли деструктивно і за це були справедливо вилучені з Чину. Головній Управі ЧСВВ та Українській Провінційній Управі дуже боляче за тих ченців. Разом з тим, хочу зазначити, що Отці Василіяни були дуже жертовними в часи підпілля і сьогодні активно трудяться у винограднику Христовому. Конструктивну критику деяких сторінок в історії ЧСВВ вважаю корисною, однак василіянофобські і необґрунтовані звинувачення можу назвати лише шкідливими. Набагато краще допомогти Василіянському Чинові міцно стати на ноги. Вірю, що обов’язково так станеться і Чин займе властиве йому місце у нашій Церкві. Слід зауважити, що Отці Василіяни у Римі, Польщі, Канаді і США дотримуються східного обряду. Українські заробітчани у Римі (серед них парохіяни церкви св. Андрія Первозванного у Львові) спокійно сприймають і не обурюються вживанням слова “православний”. Варто поставити крапку у цьому питанні і прислухатися, що каже католицька Церква і зокрема Інструкція Конгрегації Східних Церков про застосування літургічних приписів. Канон 39 (Кодексу канонів Східних Церков) виразно вимагає «сумлінно зберігати і підтримувати обряди Східних Церков, як спадок усієї Католицької Церкви».

Завершуючи відповідь на це запитання, не можу оминути цих неприємних проблем, що спіткали нашу Церкву впродовж останніх 6 років, а саме: конфлікт у львівському храмі святих Ольги і Єлизавети, самопроголошення єпископом колишнього підпільного священика зі Стрия і конфліктну ситуацію у Бучацькій Єпархії. Насторожує і наводить на певні роздуми, що ці конфлікти вибухли майже одночасно. Їх намагалися роздути деякі неприхильні до нашої Церкви масмедії, що мовляв в УГКЦ вибух розкол. Насправді ці події мали маргінальний характер, як і сьогоднішня діяльність прихильників о. Догнала (так званих «підгорецьких отців» – Т. Г.). Шість років тому вони з Чехії прибули в Україну натворивши перед тим у своїй країні багато скандалів. Українська Провінція ЧСВВ не хотіла їх прийняти і дуже шкода, що ми тоді не спротивилися і їх прийняли. Мені дуже боляче, що вони духовно скалічили і зомбували своїми сумнівними практиками вірних, яких ще доведеться лікувати. Ці неприємні проблеми особисто сприймаю і розцінюю, як зовнішні спроби розколоти Церкву. Правдиву Церкву пекельні сили не подолають, як у цьому ми переконалися 20 років тому. Ці скандальні духовні особи не мають перспективи, вони є маргінальними явищами. Вони ще можуть деякий час паразитувати, доки структури Церкви належно не зміцніють. Необхідно на майбутнє навчитися з цих неприємних подій своєчасно реагувати на різні виклики і не чекати, доки «не вдарить грім з неба».

До речі, як Ви схильні оцінювати факт численного переходу священиків до УГКЦ з Православної Церкви?

Загалом оцінюю позитивно. Більшість з них у часи переслідувань не знали про існування підпільної Церкви. Бажаючи стати священиками вони вступали до православних семінарій. Перебуваючи в РПЦ вони не почували себе комфортно і більшість з них перейшла до УГКЦ за переконанням. Катакомбна УГКЦ в 1989 р. нараховувала приблизно три сотні священиків і ми тоді вибивалися із сил, щоб обслужити усі ті парохії, що до нас переходили у лоно нашої Церкви. З деякими священиками, що перейшли в УГКЦ, траплялися проблеми. Однак заради істини слід визнати, що поважніші проблеми виникали від «підпільників», про що я зазначив у попередніх запитаннях..

А коли Ви та інші греко-католики довідувались про рішення ІІ Ватиканського собору, то як сприймали ті його документи, в яких, зокрема, стверджується, що Православна Церква є такою ж спасенною як Церква Католицька (зокрема, з огляду на те, що наші вірні в часи переслідувань часто йшли на самопожертву саме за вірність Католицькій Церкві, як єдино правдивій)?

Рішення Другого Ватиканського собору до священиків та єпископів доходили, але про втілення їх у життя не йшла мова, оскільки основним завданням підпільної Церкви було – вистояти. Сам я читаючи твердження про рівність Православної Церкви з Католицькою психологічно це не сприймав, оскільки ця Церква стояла на послугах режиму, вороже ставилась до нашої і це загалом перешкоджало ставитись до неї інакше.

Мабуть, слід відразу уточнити. що йшлося саме про тодішню Російську Православну Церкву – єдину, з якою у повоєнні роки мали справу галичани, тож не дивно, що саме через призму стосунків з нею бачилось усе Православ’я…

Звичайно. У часи підпілля отці василіяни займали дуже рішучу позицію щодо відвідування храмів режимної РПЦ і трактували такі вчинки як зраду. Водночас інші отці це толерували і дозволяли відвідувати православні храми. Загалом більшість галичан традиційно в душі вважали себе греко-католиками, хоча і відвідували православні храми.