Журнал «Сто талантів» «Видавництва «Свічадо» організовує низку святкових заходів з нагоди відзначення п’ятої річниці заснування. Свята-презентації відбуваються протягом липня та серпня у парафіях Львова.

Перше свято-презентація відбулося в рамках «Веселих канікул» у парафії свв. Володимира і Ольги 16 липня. Підлітки взяли участь у іграх та конкурсах та отримали подарунки, зокрема книги з бібліотеки «Сто талантів» та новинку видавництва «З підлітками спокійно про…батьків. З батьками спокійно про …підлітків». Ведучим свята був добре знайомий читачам «Сто талантів» ангел Іно.

Подібні зустрічі заплановані у храмі Покрову Пресвятої Богородиці, у храмі смч. Йосафата та спільно з оо. Оріоністами.

Вчора, 1 червня, розпочало мовлення християнське «Радіо Марія».

Наразі в ефірі радіо чути лише музику. Наступного тижня розпочнеться трансляція Служби Божої та молитви Літургії Годин, повідомив CREDO директор «Радіо Марія» о. Олексій Самсонов. Поступово на хвилях «Радіо Марія» можна буде слухати катехези та інші соціальні й релігійні програми.

Крім постійних працівників радіо (7 чоловік), над програмами працюють волонтери, яких вже є більше сотні.

Слухати «Радіо Марія» можна на хвилях 69,68 FM у Києві та околицях міста. Незабаром трансляція передач розпочнеться в інтернеті. Надалі діапазон мовлення «Радіо Марія» охопить всю Україну.

Нагадаємо, Українське християнське «Радіо Марія» є 54-ою радіостанцією Католицької Церкви у світі і входить до складу «Світової сім’ї «Радіо Марія».

В Україні розпочинає мовлення християнське «Радіо Марія». Воно стане 54-ою радіостанцією Католицької Церкви у світі і ввійде до складу «Світової сім’ї «Радіо Марія».

Особливістю «Радіо Марія» в Україні є орієнтація на всіх християн. У сітці мовлення будуть представлені програми християн різних конфесій.

«Радіо Марія» є унікальним ще й тому, що відкрите до всіх людей доброї волі. Практика волонтерських радіостанцій втілюється у багатьох країнах. Відтепер і в Україні кожен, хто хоче спробувати себе у ролі християнського журналіста, може ним стати. Для цього потрібно звернутися в редакцію зі своїми пропозиціями і отримати схвалення вашої ідеї.

З травня трансляцію передач можна буде слухати в інтернеті, на сайті «Радіо Марія». А з 1 липня на хвилях 69,68 FM у Києві. Надалі діапазон мовлення «Радіо Марія» охопить всю Україну.

«Радіо Марія» буде представлена журналістами редакції у храмах Києва: Прокафедральному соборі Святого Олександра, храмі Святого Миколая, у парафіях Воздвиження Хреста Господнього та Пресвятої Діви Марії Матері Церкви. Презентація відбудеться 30 травня об 11 годині.

Українська редакція «Радіо Марія» буде вчитися на найкращих зразках радіопрограм, які вже існують на аналогічних радіо у різних країнах світу. Разом з тим, українські слухачі зможуть почути оригінальні програми власного виробництва.

Довідка

«Радіо Марія» було засноване як парафіяльна радіостанція 1983 року в Аркеласко Дерба провінції Комо–Міланська дієцезія. Це був час, коли багато священників влаштовували біля дзвонів антени, щоб вірні, особливо хворі люди, могли їх чути. Метою радіо було оповіщення новин парафіянам і допомога їм у молитві через служіння Літургії та молитви на вервиці. Таку функцію «Радіо Марія» виконувало до січня 1987 року. Саме тоді з метою незалежності радіостанції від парафії а також проведення широкомасштабної євангелізації, було засноване товариство «Радіо Марія», до якого ввійшли священики та миряни.

Через три роки радіопрограми були повністю оновлені завдяки спільній праці людей різних віросповідань. У цей час вже було охоплено радіомовленням усі райони Італії, тому в 1990 році «Радіо Марія» вважали національною радіостанцією. Починаючи з 1990 року, це радіо почало поширюватися різними куточками світу. Нині у світі існує понад 30 радіостанцій «Радіо Марія. Вони існують завдяки праці волонтерів та фінансовим пожертвам радіослухачів.

Тема онлайн-конференції «Конфесійні ЗМІ: проблеми редагування, особливості аудиторії»

Запитання від Світлана Бабинська

Христос воскрес! Отче, знаю Вас не тільки як талановитого медійщика, а і як доброго душпатиря. Отже в мене питання про правду. Якщо я, як журналіст маю обов`язок висвітлювати правду, також як християнка покликана до цього, то якже мені подавати правду про певні аспекти церковного життя, які, наприклад, єрархія (або керівництво РО) воліла б не афішувати, але які паскудять життя багатьом вірянам і не тільки?

Воістину Воскрес!

Вітаю, пані Світлано! Дякую на доброму слові. Я дуже зачервонівся і далі не можу писати…

Так, журналіст – це слуга правди, а тим паче християнський журналіст. Світська влада, а також церковна не є вищою кастою самим фактом того, що є владою. Це так само люди, які повинні відповідати за свої вчинки. Про владу потрібно говорити правду, незважаючи на те, що це часто буває невигідно.

Ми стали свідками гарного прикладу журналістів ТСН, які ризикують втратити роботу, але не хочуть втратити самих себе і власну совість.

Пані Світлано, кожна людина, та й журналіст зокрема, щодня робить вибір: йти за правдою чи за зручністю. Правда не завжди зручна, але без неї взагалі жити неможливо. Питання вибору – перед кожним.

Запитання від Олег

Слава Ісусу Христу! Як пояснити те, що 70% відвідувачів сайту «КРЕДО» приходять з США? Невже там настільки велика аудиторія україномовних римо-католиків?

Навіки слава!

Вітаю, пане Олеже! Ми були б не проти, якби нас так багато читали в США, де зрештою є дуже багато українських емігрантів. Найбільше читачів нашого сайту з України – 80,01 %, решта з-за кордону: 6,55 % – з Польщі, 3,66 % – з Італії, 1,83 % – з США, 1,43 % – РФ.

Вас скоріш за все ввела в оману ось ця статистика http://www.alexa.com/siteinfo/credo-ua.org. Це результат, зібраний з браузерів, в котрих стоїть Alexa Toolbar, або інформація що якимось чином попала в Alexa, де є вкаладка Audience. Фактично поданий в Alexa відсоток показує не кількість відвідувань, а кількість відвідувань читачами, котрі так чи інакше шлють статистику в Alexa.

Запитання від anatolius

1. Отче, як Ви оцінюєте загальний стан католицьких медіа в Україні? Греко-Католицьких і Римо-Католицьких?

2. Наскільки в церковних ЗМІ є актуальним класичний девіз журналіста «Люди повинні це знати»? Де є межа між доцільністю викладення матеріалу («не нашкодити») і замовчуванням певних явищ і проблем?

1. Як на мене, то стан католицьких медіа в Україні бажає кращого. Наразі Католицька Церква в Україні ще не усвідомила наскільки важливо грамотно подавати інформацію, створювати свої ЗМІ та втримувати їх на належному рівні. Це тим паче болить, оскільки в доктрині Католицької Церкви про необхідність католицьких медіа сказано та написано було дуже багато. Наразі справи виглядають так, що в душпастирських планах (де такі є) більше ресурсів вкладається в цемент, аніж в проповідування, також за допомогою медіа-ресурсів. Прес-секретарі в єпархіях є скоріше винятком аніж правилом. А такі прес-секретарі повинні бути не лише в єпархіях, а й у парафіях. Про парафіяльні сайти мова була вище. Єпархіяльні сайти в римо-католицьких дієцезіях з’явилися зовсім недавно. Про всі греко-католицькі не знаю.

Слід віддати належне тим людям, які працюють в церковнх ЗМІ, бо зробили чимало. Але праця Католицької Церкви в Україні у сфері ЗМІ на сьогодні лише в зародку, все ще по переду.

2. Не можу говорити про всі церковні ЗМІ, адже кожен із них – це своя, окрема «парафія». Факт, що така межа повинна стояти. Церковні ЗМІ не повинні бути такими самими як тзв. світські ЗМІ, як і світські ЗМІ ніколи не будуть такими як церковні. Інформація має велику силу і значення, тут Америки я не відкрию – це аксіома. Повинно бути золоте правило між «люди повинні це знати» та «не нашкодь». Замовчувань не повинно бути, а також не повинно бути висвітлювання неперевіреної інформації. Слід керуватися мудрістю. Як на мене, то дуже часто шкода завдається саме тим, що деякі теми замовчуються та не порушуються або взагалі, або недостатньо.

Ставлення питання «порушувати проблему чи ні» має на увазі, що реципієнти раніше не могли чогось довідатися. Отож, якщо ми про це не скажемо, то про це знати й не будуть. На сьогодні ця модель є неактуальною. Поки люди довідаються про якусь подію із церковного ЗМІ, то вони про цю подію вже давно знатимуть із інших джерел. Підхід до цього питання вимагає зміни пріоритетів у церковних ЗМІ, які повинні не так повідомляти про якусь подію, як пояснювати позицію Церкви до тієї події чи явища.

У січні 1984 р. близько тисячі журналістам Іван Павло ІІ сказав, що Церква повинна бути як ДІМ ЗІ СКЛА, де всі можуть побачити, що відбувається, і як вона свою місію вірності Христові і євангельському переданню.

Джон Патрік Фоллі, голова Папської Ради у Справах ЗМІ додав, що журналісти повинні допомагати мити вікна того дому.

Це лозунг для церковного медійщика.

Вирішення медійного питання в Католицькій Церкві бачу в освіті. Чим більше католиків знатимуть що їхня ж Церква вчить про медіа, тим більше будуть користуватися саме цим вченням, а не баченням окремих осіб із духовенства, які дуже часто мають позиції відверто протилежні вченню Католицької Церви.

Запитання від Орест Іванчо

Отче Миколо, моє запитання не стосується провідної теми, але воно стосується РКЦ. Чому серед клиру РКЦ в Україні такий великий відсоток іноземців? За статистикою Держкомнацрелігій їх майже половина. І протягом останніх років пропорція не змінюється. А щодо ЗМІ, чи є якісь наукові журнали РКЦ в Україні?

Вітаю, пане Оресте! Після довгих років войовничого комунізму, на початку дев’яностих років римо-католицького духовенства було лише кілька осіб. Тому допомагали священики-іноземці. Пропорція змінюється. Щороку священики-іноземці повертаються додому та висвячуються місцеві.

В Інституті Святого Томи з Аквіну видається квартальник.

Запитання від Валентин

Вітаю Вас, шановний о. Микола.

2) Як ви відноситеся до обряду хрещення у дорослому віці? Також, важлива ваша особиста думка. Дякую Вам за щирі відповіді.

Вітаю, пане Валентине!

1) Тому що християни ще себе не віднайшли в сучасності, думаємо, що сьогодні можна діяти тими ж засобами що сто років тому.

Я не знаю як вирішити. Але знаю, де шукати відповідь. Потрібно серйозніше ставитися до слів Христа: «Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє». Треба йти, колись на майдани, сьогодні – в пресу та інші ЗМІ.

2) Позитивно ставлюсь. Тим паче, якщо людина не була хрещена в дитинстві, а зараз це робить свідомо та добровільно. Ще позитивніше ставлюсь до хрещення немовлят з умовою, що їх будуть виховувати в християнському дусі. Негативно ставлюсь до хрещення «про всяк випадок», «щоб не плакало», «щоб вроки не чіплялися» і т.д., тобто, коли хрещення приймається не з віри, а з інших причин, навіть на перший погляд добрих. Хрещення може прийматися лише з віри. Самої людини або її батьків у випадку хрещення немовляти.

Одного разу я відмовив батькам хрестити дитину, бо бачив, що ці батьки не будуть виховувати у вірі, хрестять для годиться. Був великий скандал. Але я інакше не можу. Хрещення – це не забавка. Переважно я дуже тішуся хрещенню, батьки дійсно хочуть виховувати дитину у вірі і це добре усвідомлюють. В реалізації це буває так як все у житті – по різному, але хочуть і багатьом батькам дійсно вдається виховувати у вірі своїх дітей.

Стосовно дорослих. В Україні є багато нехрещених. Не вважаю, що їх потрібно насильно хрестити, чи навіть їх якось схиляти до цього. Цим людям потрібно показати перспективи життя з Богом, зрозуміти навіщо їм Христос та спасіння. А вони вже нехай вибирають. Віра повинна бути свідомою.

Запитання від Ірина

Вибачте, отче, що не по темі. Але мені дуже важливо знати Вашу думку. Є одна дорога мені людина, не хрещена. Й він вважає, що то й не потрібно. Ось цитата: «Можна вірити в Бога та не ходити в церкву та навіть бути нехрещеним. Це нормально.» Прокоментуйте, будь-ласка, чи це дійсно нормально? Дякую.

Вітаю пані Ірино!

Згідно його світосприйняття – це нормально. Він дійсно може вірити в Бога і не ходити в церкву та бути неохрещеним. Це його право як вільної людини. Але увага – в такому випадку він вірить не в справжнього Бога, а в свого приватного, собою вигаданого.

Щоб трохи розібратися в цій ситуації, слід собі дати відповідь на питання – а що таке взагалі віра? Можливо, мається на увазі лише погодження із фактом, що десь там є хтось, хто створив світ, можливо, це Бог. То це не віра.

В посланні апостола Якова 2, 19 читаємо: «і біси вірують, та тремтять». Темні духи добре знають що Бог є і яким Він є, не лише припускають що Він, можливо, десь є, вони це знають, але бісів не можна назвати віруючими. Віра – це щось більше аніж припускання про існування Бога.

Слово «віра» співзвучне та близьке по значенні із словом «вірність». Вірити в Бога – це бути йому вірним, виконувати Його волю, бути слухняним Богові.

Бог об’явився в Ісусі Христі, який заснував Церкву, в ній ми йдемо до спасіння.

Скоріш за все, ми маємо справу не з віруючою людиною, а з агностиком, який хоч і має певні намагання пошуків Бога, але вони зупиняються на практичному атеїзмі.

Хоч ще раз повторюсь, кожна людина має право вибирати як їй вірити, це її право. Не може лише називати невірства – вірою.

Щиро Вам бажаю, Ірино, допомогти цій людині зустрітися із Богом. Такі зустрічі змінюють та роблять щасливим.

Запитання від Ігор, Львів

Отче Миколо, часто, коли читаю релігійні видання, то здається, що автори не вміють говорити звичайною, людською мовою. Те саме можна говорити і про проповіді. Звідки автори набираються такого «клерикального» сленгу, особливо, коли вони не священики? І чому вони його використовують, що цим хочуть показати?

Вітаю, Ігоре! Мені складно говорити про мотиви інших людей. Напевно, кожен з авторів хоче показати щось своє, інше. Можливо, такий сленг дає почуття приналежності до особливої «одуховленої» касти, відчуття досягнення чогось таємничого. Можливо, справа в комплексах, які змушують приховувати складними словами власну некомпетентність. Це відбувається згідно принципу – «чим складніші та вишуканіші слова, тим мудріше виглядатиму» (дарма, що в сумі ті всі слова нічого не означають). В тих випадках, коли я зустрічався із подібним, то на мою думку це був наслідок недостатнього підготування проповіді чи статті, коли автор сам не зовсім знає, що хоче сказати, а сказати щось треба.

Запитання від Алла Бойко

Завжди з величезним інтересом і із задоволенням читаю CREDO. Отче, дякую за відповіді, які щойно прочитала – вони дійсно дуже цікаві. Прошу дати відповіді на такі мої питання:

2. Чи плануєте розширювати аудиторію? Якщо так, то яким чином? 3. З якими проблемами редагування CREDO стикаєтcя у повсякденній праці? Дякую за відповіді.

Вітаю, пані Алло! Будь ласка. Дякую й Вам.

Ні, до всіх ми не пишемо, це неможливо і не входить в концепцію CREDO. Дещо орієнтуємося, хто є нашими читачами, намагаємося вийти назустріч їхнім очікуванням.

Так, плануємо. Як вже писав вище, хочемо щоб часопис був в багатьох інших місцях, де є наші читачі. Але це організаційне питання. Наразі, поза парафіями часопис не продається. Хотілося б, щоб таких парафій було більше. Розвиток залежатиме від того, наскільки окремі настоятелі захочуть,щоб їхні парафіяни мали таке видання. В якомусь сенсі, смаки настоятеля – смаки парафії.

Сайт розширює свою аудиторію якимось чином сам-собою, людям подобається його контент, друзі радять друзям, «кидають» лінки. Використовуємо соцмережі: твіттер, фейсбук, живий журнал.

Проблеми найрізноманітніші. Від банального «як встигнути» по «чи це беремо». Кожна доба має лише 24 години. Оскільки цього неможливо змінити, то до цього потрібно пристосуватися і встигати наскільки можна з роботою. Завжди є бажання охопити всі католицькі новини та аналітику плюс суспільні матеріали, які стосуються життя та моральності. Але потрібно вибирати, над якоюсь темою працювати, а якусь відкинути.

Одна з проблем – цікаво писати про релігійність. Читачі не будуть читати будь-що, їм потрібно представити духовне життя так, щоб їм хотілося про це прочитати.

Наступна проблема – це коментатори. Майже всі наші коментатори – це переважно зрілі люди, однак інколи трапляються не зовсім адекватні тзв. «тролі». Приміром, чіпляється коментатор якоїсь теми і лише її мусолить або ображає інших, намагається привернути до себе увагу. Начебто, нічого страшного, нехай собі пишуть, але поряд із такими людьми не завжди інші, врівноважені люди хочуть коментувати. Рівень культури в інтернеті загалом – залишає бажати кращого. Інколи юзери ховаючись за ніком виливають бруд на інших у коментарях. Спілкування повинно розвивати, робити кращим а не навпаки. Хоч з іншого боку, проблемне спілкування допомагає нашим читачам зрозуміти або переосмислити у що вони вірять і чому. А віра має бути свідомою.

Дякую РІСУ за можливість провести цю веб-конференцію.

Дякую читачам за запитання!

Нехай Господь благословить!

Тема онлайн-конференції «Конфесійні ЗМІ: проблеми редагування, особливості аудиторії»

Запитання від Olena

Слава Ісусу Христу! Отче Миколо, дуже дякую Вам та всьому колективу CREDO за Вашу роботу. Ще рік-півтора тому про журнал і веб-сайт CREDO знали дуже небагато людей (принаймні з тих, які не є римо-католиками). Сьогодні ваше видання, і особливо веб-сторінку, читають не тільки католики, але й світські люди, вірні інших церков, зокрема, як мені відомо, дуже Вас люблять протестанти. Скажіть будь ласка, як за такий короткий термін Вам вдалось зробити ресурс настільки популярним? В чому головний секрет «привабливості» CREDO?

Навіки слава! Вітаю, пані Олено! Я та весь колектив CREDO дуже тішимося з того, що наша робота знаходить свого адресата. Дякую також і Вам за добрі слова в нашу адресу! Так розумію, що Ви хочете, щоб я відмовився від одного з наших редакційних найсокровенніших секретів? Бо якщо я поясню «у чому секрет», то це вже буде не секрет. Жартую. Все просто – секрету немає. Ми робимо те, що нам подобається. А це проста формула складної штуки під назвою «щастя» – робити те, що дійсно подобається. Мушу зізнатися, що коли починав працювати в CREDO, то не думав що зацікавлення цією інформацією буде таким великим. Не можна сказати що, у деякі дні тисяча двісті відвідувачів (сімсот з яких унікальні) на нашому сайті – це дуже багато, але коли взяти до уваги, що сайт працює заледве рік, а тематика, яку порушуємо, є дуже вузькою, то ці цифри приємно дивують мене особисто. Якщо є люди, яких цікавить наш ресурс, то це означає, що потрібно працювати й надалі в цьому руслі. CREDO – це передовсім католицький ресурс, ми порушуємо католицькі новини та тематику, але це не заважає некатоликам читати наш сайт та друковане видання. Як було видно з опитувань на нашому сайті, крім римо- та греко-католиків веб-сторінку також читають протестанти та православні. Це свідчить про те, що потрібно й далі залишатися самими собою – католиками, показувати своє справжнє ставлення до інших конфесій. Бути відвертими. Справжніми. Не бавитися в роблення гарних мін. Якщо нас, як католиків, православних і протестантів щось роз’єднує, то не боятися казати про це. Якщо об’єднує багато речей (а їх є набагато більше) – казати про це. Люди потребують справжності. Ніхто не хоче пишних, помпезних, але порожніх слів, навіть якщо ті дуже гарно звучать,. Люди не хочуть марнувати свій час на переливання з пустого в порожнє, а шукають правди, якою вона є стосовно своєї конфесії та інших, та й загалом життя. Якщо протестанти можуть більше дізнатися про Католицьку Церкву через читання CREDO – дяка Богові, ще більше людей переконається, що ми маємо більше спільного, аніж відмінного, а це вже щось на дорозі до єдності.

Запитання від Галичанин

Христос Воскрес! Отче Миколо, Ви робите гарний католицький україномовний часопис. А чи він поширюється в Галичині? Бо тут серед римо-католиків не люблять україномовної преси.

Воістину Воскрес! Вітаю Галичанине! Дякую на доброму слові. Так, CREDO є у Львові, зокрема в римо-католицькій катедрі, римо-католицькій парафії св. Антонія та Українському Католицькому Університеті. Звісно, хотілося б, щоб місць, де можна придбати часопис, було більше, але це поки що попереду і це радше питання не мовне, а організаційне. Те, що хтось любить чи не любить читати якоюсь мовою, – це його особиста справа. Кожен має право читати тією мовою, якою йому подобається. Хоч переважно ті люди, які позиціонують себе відвертими неприхильниками якоїсь преси, через те що вона укрмовна, скоріш за все взагалі не читають жодної преси. Якщо почати друкувати CREDO польською мовою, то я певно би став лауреатом премії Дарвіна (дається за найбезглуздіші вчинки), адже польською мовою видається стільки прекрасних католицьких часописів, до яких далеко навіть успішним українським тзв. розкрученим журнальним брендам, не те що нам – все ж початківцям.

Запитання від Ігор Савчак

Шановний отче, а чи виникають «тертя» з церковним керівництвом під час редакційної роботи? Чи є теми, які священноначалію не подобаються? Чи доводилося припиняти роботу над певними темами через «побажання» єрархії?

Вітаю, Ігоре! «Тертя» виникають в будь-якій роботі, навіть у «Windows’і», який доводиться перезавантажувати. А що вже казати про живих людей із різним світоглядом, різним віком або навіть різними мистецькими вподобаннями? Це життя. Так, мій єпископ не дуже тішиться із порушування тзв. «дражливих питань» про педофілію окремих священиків, про які трублять всі ЗМІ так, неначе це єдина проблема, та наче такі ганебні випадки стаються лише серед цієї суспільної групи. Але я дуже дякую Богові, що мій єпископ – мудра людина, і розуміє, що в цій ситуації мовчати – означає нашкодити ще більше. Тому ми про це говоримо. Було багато тем, які треба було розкрити за бажанням єпископа, а заборонених ще не було. І дуже з цього тішусь.

Запитання від Ігор Скленар

Христос воскрес, о. Миколо, маю до вас два питання:

1) Як вам вдається «втриматися на плаву» в сучасних економічних реаліях? Практика релігійного видання показує, що в Україні, особливо в УГКЦ, неодноразово засновували періодику різного ідейно-тематичного напрямку, але вона виживала у межах року-двох і причини цього були різні, особливо матеріальні.

2) Чи ви як редактор католицького журналу відчуваєте потребу в спеціальній журналістській освіті?

Воістину Воскрес! Вітаю пане Ігоре!

1) Ваше запитання має на увазі, що нам таки «вдається втриматися на плаву». Це не зовсім так. Проект CREDO -це передовсім друковане видання, а потім вже інтернет-сайт. На жаль, на сьогодні нам не вдається друкувати часопис щомісяця. Причин нерегулярного виходу є багато: одна із них – що ми маємо дуже скромне фінансування.

Доля CREDO є такою ж, як і згаданих Вами видань. CREDO було засновано у 1992 році, з 2001-го по 2006-тий не видавалось. Сподіваюсь, більше перерв не буде.

2) Не зовсім зрозумів друге запитання. Чи воно стосується мене особисто, чи загалом релігійних журналістів? Але спробую відповісти. Так, я гадаю, що релігійний журналіст та редактор повинен мати спеціальну освіту і не лише журналістську. Журналіст, що працює в релігійній сфері, може в ній працювати лише за умови, що буде знатися на богослів’ї та на журналістиці. Якщо бракуватиме одного з цих двох елементів, то рано чи пізно десь праця кульгатиме – автор проявлятиме свою некомпетентність як журналіст, або як релігійний журналіст. Саме в цій царині, як на мене, найчастіше трапляються помилки, чого не трапляється так часто в спортивній або музичній журналістиці. До коментування футбольного матчу не допустять журналіста-профана, який із видів спорту тямить лише у шахах. Натомість маю дуже багато прикладів, коли будь-який журналіст вважає себе компетентним писати про релігію, і робить те, що й кожен некомпетентний – «сплітає про бліх». Гадаю, що всім відомий анекдот про студента-неука який пішов на іспит з біології, а вивчив лише про бліх, який білет би не витягнув – говорив лише те що знав: «Риба… У неї є луска… а якби замість луски була шерсть – то там були би блохи!» Нещодавно я саме такого стилю читав репортаж про одну урочисту Літургію, у якій журналіст не помітив ані вищого духовенства – католицького та православного єпископа (Московського Патріархату – а це вже подія), ані державної влади, представники якої були спеціальними гістьми, ані послів іноземних держав. Написав лише «про бліх», тобто те, що зумів осягнути рівнем своїх пізнань – що під час Меси збирали гроші, у яких «не відмовляли ані старі, ані малі».

Звісно, не кожне видання може собі дозволити спеціального релігійного журналіста (хоча повинно, якщо претендує писати на таку тематику), але принаймні редактори повинні звертати увагу на те, що про будь-що повинні писати люди, які хоча б дещо орієнтуються в тематиці.

Ця проблема стосується звичайних ЗМІ, які пишуть на релігійну тематику, а останнім часом пишуть все більше. Натомість в тзв. «релігійних ЗМІ» є інші проблеми. В релігійних виданнях можуть працювати люди, які добре знаються у справах релігії, мають значний духовний розвиток, але зовсім не знаються власне на журналістиці як такій. Це стається у тих випадках, коли редактор набирає колектив редакції не за професійними ознаками, а за «набожністю». В таких випадках у текстах помітно надмір єлейності, але мінімум журналістської праці. Нібито тексти статті або новини перетворюються на роздуми на вільну тему окремого побожного графомана.

Основи журналістики повинні бути пройденими не дивлячись на рівень особистої набожності окремих журналістів, а окремі журналісти, якщо беруться за якусь сферу (релігійну зокрема), повинні бути в ній компетентними.

Запитання від Марічка

Слава Ісусу Христу, отче Миколо. Єпископ Леон Дубравський отримав в певних колах славу «Першого єпископа блогера», хоча знаємо, що деякі православні єрархи теж мають блоги в живому журналі (напр., владика Євстратій Зоря) чи на інших популярних майданчиках. скажіть, будь ласка, чи це лише данина моді або дійсно єпископ Леон та інші душпастирі розуміють важливість проповіді завдяки інтернет-ресурсам? Чи є реальні результати цього медіаслужіння? І взагалі, як часто користується духовенство РКЦ інтернетом, Церква відчуває потребу розвивати своє медіаслужіння онлайн чи, все таки, надає перевагу традиційним друкованим ЗМІ? Наперед дякую за відповідь!

Навіки слава, пані Марічко!

Власне про це і йдеться, що єпископ Леон Дубравський є першим єпископом-блогером серед римо-католицьких єпископів, а не взагалі серед єпископів в Україні.

Про те, що таке блогерство для єпископа, то треба би було запитати у нього самого та відповідно в «інших душпастирів». Але деякі висновки можемо зробити без прямих запитань – інтернет-сайт CREDO є засобом медіаслужіння Кам’янець-Подільської дієцезії, єпископом якої і є єпископ Леон. Загалом, вважаю що духовенство ще не зрозуміло важливість проповіді через Інтернет. Саме тому Святіший Отець Бенедикт XVI цього року написав послання до священиків, у якому наголосив на важливості використання мережі для проповідування. Сам факт існування такого листа свідчить про те, що Святіший Отець бачить брак в цьому служінні серед кліру. Про результати казати поки що рано. Напевно можна сказати про нагальну потребу в такому служінні.

Про все духовенство РКЦ сказати не можу. Я всіх не знаю. Інтернетом користується багато священиків, це вже не диковинка як кілька років тому. На CREDO та в Живому Журналі кілька Католицьких священиків веде свої блоги, це може послужити як певен позитивний показник. Дуже часто під блогами священиків ведуться жваві дискусії, що свідчить про те, що отці порушують саме актуальні та близькі читачам теми. З того що бачу, то насьогодні дуже актуальна присутність священиків в інтернеті, віряни хочуть бачити своїх пастирів не лише раз на тиждень на Літургії, а коли є потреба, а ті є часто – питання, проблеми. Звісно краще прийти особисто і порозмовляти. Найкраще взагалі мати духовного отця регулярно з ним спілкуватися, але не всі мають можливість часто спілкуватися, інколи просто бояться підходити та «турбувати дрібницями», а інтернет дає можливість такого легкого, простого спілкування.

Загалом, використання ЗМІ духовенством бажає кращого, а саме проповідування як таке. Цього дуже сподіваюсь.

Запитання від Ірина

На Вашу думку, чи мають парафії мати свій особистий сайт, де б поміщалася її історія, новини, фото та інші цікаві матеріали?

Вітаю, пані Ірино! Звісно, парафії повинні мати такі сайти. Тим паче, що створення простого сайту-візитки не вимагає багато часу, грошей та знань. Є чимало безкоштовних платформ, з якими може розібратися навіть новачок, для цього не потрібно наймати програміста. Сайти парафій – це необхідність. Вони дуже потрібні. Прикладів практичного використання веб-сайту парафії є безліч. Дуже часто люди просто хочуть довідатися о котрій годині відправляється Служба Божа в парафії «N», як зв’язатися з настоятелем. Крім того, сайти парафій дуже би допомогли студентами для написання наукових праць та взагалі будь-яких досліджень. Але наразі небагато парафій РКЦ мають свої сайти.

Запитання від Андрій

1) Скажіть, будь ласка, яка команда і скільки годин роботи на тиждень потрібно для створення такого журналу і веб-сайту, як КРЕДО.

3) яка головна мотивація особисто Вашої, як редактора, роботи і як Ви бачите розвиток проектів – і сайту, і друкованного видання. Яка мета CREDO?

Вітаю, пане Андрію!

1) Більшість команди CREDO можна побачити ось тут credo-ua.org/about-us. Про кількість годин відповісти важче. Правильно буде сказати – всі, що можна. У нас це жартівливо називається «CREDOголізмом».

2) Матеріали на часопис пишуть дописувачі, про них (зауважу, що не про всіх) Ви можете побачити на вищевказаному веб-посиланні. Зарплату отримує два працівники, які є у штаті. Ці люди більше ніде не працюють, а тому мусять мати утримання. Решта команди: автори, перекладачі, веб-майстер – це волонтери. Вони працюють безкоштовно, бачать в цьому служінні сенс.

3) Веб-сайт CREDO та друковане видання CREDO – це один проект. Праця в ньому – це моє служіння як священика. Кожен священик передовсім є слугою Слова Божого. Заохочення Святішого Отця Бенедикта XVI «Священик і душпастирство в цифровому світі: нові засоби масової інформації на служінні слова» (http://www.credo-ua.org/2010/01/13059/) ще раз нагадали про велику нагальність служіння священика в ЗМІ та Інтернеті зокрема. Основою праці кожного священика є проповідування. Друк чи електроніка лише допомагають дійти до більшої кількості людей: як вірян, так і людей пошуку.

Плани дуже скромні. Перше завдання – потрібно частіше випускати друковане видання. Часопис має виходити раз на місяць, але через багато перешкод сьогодні ми не можемо виходити щомісяця. Веб-сайт CREDO чекає на переорганізацію розділів, зміну дизайну та двигунця.

Мета CREDO показана у нашому слогані: «думати – не боляче, вірити – не страшно». Віра може бути лише свідомою, особисто прийнятою, а з часів совка та у теперішню добу тзв. раціоналізму певні сили намагаються втокмачити в голову, що віра є чимось забобонним, темним і виключає будь-яке вживання розуму. Тобто – з точністю «до навпаки». Після свідомого і осмисленого прийняття віри може з’явитися страх, що віддатися Богові – це щось втратити, від чогось відмовитися (хоча б від гріха). Але це не так, саме в прийнятті Божої Волі людина стає вільною, та вповні стає людиною. Отож, віра як на перший погляд здається – не страшна, вона дає спокій тому, хто її приймає.

Веб конференція триватиме до 11 травня. Запитання можна ставити ТУТ

Директор Релігійно-інформаційної служби України – про нові проекти, редакційні принципи та місію видання і про те, чи чекати від нової влади наступу на релігійні свободи.

Релігійно-інформаційна служба України, що працює у Львові на базі Українського католицького університету, має багато спільного з «Телекритикою». Засновані в 2001 році, працюючи за рахунок ґрантів, обидві організації мали в той час справу з тематикою, якій у медіа приділялось непропорційно мало уваги в порівнянні з її суспільною значущістю. В обох сферах відтоді відбулись значні позитивні зрушення, однак виникло й чимало нових проблем, остання з яких – незбагненні наміри нової влади – тримає журналістів у стані напруженої невизначеності. Обидва видання поєднують прагнення працювати за стандартами й безсторонньо висвітлювати події у своїй галузі з виразною громадянською позицією та місією. Для РІСУ ця місія – допомогти церкві в її добрих справах, бути посередником між релігією і суспільством, руйнувати стереотипи.

Ось і директор РІСУ Тарас Антошевський руйнує стереотипні уявлення про керівника релігійного видання, будучи людиною сучасною й відверто говорячи про речі, які є табу подекуди навіть у світській журналістиці. Сам він належить до греко-католицької церкви, однак РІСУ, на відміну від більшості своїх конкурентів, є позаконфесійним виданням, що висвітлює життя всіх релігій і конфесій, представлених в Україні, не оминаючи й важливих подій за кордоном. За це творцям видання часто дістається – від представників усіх релігій і конфесій. Адже не всі вони готові до публічності.

Тараса та його гостинних колег, яких, попри належність до різних християнських церков, єднає небайдуже ставлення до релігійного життя в Україні, я відвідав у редакції РІСУ в приміщенні УКУ у Львові. В тутешній атмосфері немає нічого клерикального – і університет, і редакція радше нагадують затишну науково-дослідницьку установу десь «там», у справжній Європі…

- Тарасе, з моменту вашого останнього спілкування з «Телекритикою» минув понад рік. Що нового в РІСУ?

- Новий портал, нові проекти, ідеї, дуже серйозні виклики і грандіозні плани. У грудні минулого року ми запустили новий портал РІСУ , який відповідає сучасним вимогам до сайтів інформаційних агентств і тим навантаженням, які йому доводиться приймати на себе із зростанням аудиторії. Змінилася структура, дизайн, «мотор» сайту, з’явились нові можливості, збільшилась кількість розділів, наших власних аналітичних текстів, інтерв’ю тощо. Змінились блоги: суттєво зросла кількість блогерів, і кількість статей у розділі – за перші три місяці роботи нового сайту їх кількість перевищила загальну кількість за попередні два роки. Тепер це найбільш коментований розділ порталу.

Ми вивели окремий підпортал «Бібліотека», який має особливу популярність на свята, коли люди цікавляться текстами обрядових пісень. Ще один підпортал – «Релігійний туризм», щодо якого в нас дуже далекосяжні плани. Ми бачимо в цій темі велику перспективу, адже релігійний туризм – це така потрібна українцям можливість трохи відволіктись від політичного і суспільного життя. Зараз цей проект лише починає розгортатись. На ньому публікуватимуться матеріали про різні релігійні пам’ятки та цікаві місця, у майбутньому ж буде створена інтерактивна карта України, де можна буде, натиснувши на населений пункт чи регіон, побачити інформацію про об’єкти релігійного туризму, а також готелі, ресторани, крамниці. Звичайно, коли проект стане популярним, він може зацікавити й потенційних рекламодавців. Робитимуться й спільні проекти з туристичними фірмами. Власне, на Львівщині вже є зацікавлені компанії, які готові залучити нас до розробки маршрутів – як для релігійного туризму, так і для паломництва.

Планується створення регіональних підпорталів – «Захід», «Схід» тощо, де публікуватимуться не такі значущі в масштабах України, але цікаві локальним аудиторіям матеріали. До їх створення збираємось залучити регіональних журналістів. Ще один наш великий план – робити електронний журнал. Зараз ми маємо готове технічне забезпечення, але ще не маємо достатніх коштів для того, щоб зробити це якісно.

- Що це буде за видання?

- В Україні немає жодного науково-популярного релігієзнавчого журналу. Є видання, які створюють науковці, але вони не є масовими і не відповідають вимогам сучасного ринку преси. Ми хочемо зробити якісний мультимедійний інтернет-журнал з інформацією про важливі релігійні події України і світу, якісною аналітикою, відеоматеріалами. Коштів на друк і розповсюдження ми не маємо, а електронний варіант зробити набагато простіше.

Колись в Україні був такий журнал – «Людина і світ». Він був дуже високої якості, але в 2004 році держава вирішила, що це невигідно, й закрила його. Відтоді було кілька спроб створити або додаток до релігійного тижневика, або самостійний глянцевий релігійний журнал. За ці проекти брались дуже серйозні люди, та, на жаль, жоден із них не дійшов до запуску першого номера.

- Журнал буде безкоштовним чи платним? І яка планується періодичність?

- Платним. Ми будемо виходити з того, що, якщо комусь цікава ця тематика, він зможе заплатити гроші, еквівалентні вартості популярного друкованого журналу. Плануємо щомісячник, але є також інша ідея – почати зі щоквартальника, рік випускати його безкоштовно, а потім перевести у щомісячний і платний режим. Та спершу нам треба остаточно визначитись, яким ми хочемо його бачити.

- Не боїтеся, що люди не захочуть платити за контент, вважаючи, що можуть прочитати достатньо цікавого на сайті РІСУ, причому безкоштовно?

- Журнал не повторюватиме матеріали сайту, публікуватиме лише оригінальні статті. До того ж, його горизонти будуть ширшими. Як і наш сайт, він розповідатиме про всі релігії, і не тільки про українські, але й про світові події. РІСУ – неприбуткова організація, що утримується за рахунок ґрантів, і ми є одним із небагатьох ЗМІ, що не приховує своїх джерел фінансування. Тепер ми хочемо запропонувати якісне видання, за яке цільова аудиторія, яка цікавиться цією темою й хоче читати більше, думаю, зможе заплатити.

- Чи можете ви кількісно оцінити потенційну аудиторію такого проекту?

- Думаю, вона невелика. Можливо, навіть сотні людей, а може, й кілька тисяч. Але, якщо подивитись на вузькоспеціалізовані веб-ресурси, побачимо, що деякі з них мають кращі показники, ніж видання, що намагаються розповідати про все потроху. Люди, які цілеспрямовано приходять на цей ресурс, постійно читають його, бо хочуть бути в курсі саме цієї теми. Приклад, що спадає на думку – католицьке видання Credo з Поділля, яке за короткий час свого існування має чудовий рейтинг та якісну аудиторію. Воно популярне, бо воно – цікаве, його хочеться читати.

- Галичина, – про всю Україну не говоримо, вона дуже різна, в тому числі дуже строката її релігійна мапа, – за рівнем релігійності, заангажованості населення в церковне життя близька до сусідньої Польщі. Чому ж, на відміну від Польщі, де чимало популярних і навіть прибуткових релігійних засобів масової інформації, тут немає нічого подібного?

- Все ж відмінність є дуже суттєва. Навіть у комуністичній Польщі релігійні свята були святами державними, а церква була найсерйознішою опозицією до держави. Я пам’ятаю, як у дитинстві, в 70-х, 80-х роках, дивився польське телебачення – в них були програми про християнські свята, найбільші з них святкувалися на державному рівні! Церква відігравала там дуже важливу роль, і зараз, можливо, перебуває у гіршому становищі щодо впливу на маси, ніж за радянських часів. У нас плекалася дволикість: там ти член Компартії, бо це дозволяє тобі робити кар’єру; коли ж приходиш додому, таємно святиш паску, живеш підпільним церковним життям. Зрозуміло, що таке церковне життя ніяких газет не потребувало. При тому до війни у Львові з 150 українських видань значну частину становили церковні, і деякі з них були дуже популярні.

Зараз є дуже добрі парафіяльні видання – можливо, найкращі, які є у Греко-католицької церкви зараз. Це невеликі проекти, але вони мають свою аудиторію й не залежуються – люди читають їх від початку до кінця. З дитячого додатку до самвидавної парафіяльної газетки вийшов журнал «Ангелятко», який став одним з найкращих видань для дітей в Україні. Натомість дійсно добрих і сучасних масових церковних видань немає.

- Чому так? Хто винен?

- Винна в цьому в першу чергу ієрархія: у неї немає розуміння необхідності створення такої преси. Коли кілька років тому запиталися, чому Українська греко-католицька церква, одна з найбільших у країні, не має свого центрального друкованого органу, глава церкви сказав: «а навіщо?». Він не бачив у цьому потреби. Звичайно, коли так, то ніхто не буде нічого робити. Коли знизу йдуть ініціативи, церква не висловлює готовності їх підтримувати. Священику чи єпископу легше знайти гроші на будівництво нового храму, ніж на видання, в якому його ще й можуть критикувати.

А потім ми дивуємось, що одна брудна замовна стаття в обласній пресі робить фурор, виливаючи на церкву бруд, а люди вірять – бо не мають альтернативного джерела інформації. Від світських видань ми не дочекаємось великих матеріалів про церкву, це не їхнє завдання. А церковної преси – немає. Була газета «Арка», яка називалась релігійно-суспільним виданням, але вона так і не стала тим, чим мала бути – аналогом польського Tygodnika powszechnego. Зрештою, була Комісія з соціальних комунікацій, якої більше немає. Я до кінця не розумію, навіщо було її ліквідовувати, але такою була воля керівництва УГКЦ. Попри це все, церква може похвалитись чудовими медійними проектами, як, наприклад, аудіокниги Патріарха Любомира Гузара.

- Але, поза тим, в Україні в принципі може бути масова християнська газета, телеканал, радіо? Чи є для цього ніша, потенційна аудиторія, попит?

- Це щось схоже на християнську демократію. Коли під час соціологічних опитувань люди висловлюють ставлення до цієї ідеології, виявляється, що дуже багатьом вона подобається. Але партії з такою назвою нікуди не проходять, хіба що в місцеві ради. Стільки побожних, віруючих людей у країні – і така безбожна влада. Людина побожно живе в церкві, але безбожно – в суспільстві. І видання, яке мало би виправляти цю ситуацію, сприяти порозумінню, на жаль, немає.

Хоча є прекрасні проекти – наприклад, православні мають канал «Глас». Там розповідають не лише про церковне життя і не лише церковною мовою, і його хочеться дивитися. В інтернеті особливо активне протестантське середовище: їхні форуми, сайти знайомств мають найбільшу аудиторію серед релігійних веб-ресурсів. Там люди знаходять альтернативне спілкування. І, до речі, що більше вони занурюються в це альтернативне спілкування у своєму середовищі, тим далі вони відсуваються від ЗМІ загального інтересу. Але інтернетом користується переважно молодь і люди середнього віку, для старших він менш доступний. Є ще дитячі християнські телепрограми, ті ж аудіокниги й багато інших якісних речей, які просто потребують грамотного піару.

- Чи те, що ви висвітлюєте життя всіх конфесій, і не лише християнських, не створює вам проблем? У коментарях до ваших публікацій можна побачити масу претензій до вас із боку представників різних церков: мовляв, і тим дарма даєте висловитись, і тим дарма допомагаєте…

- Звичайно, це створює незручності. Немає, напевно, жодної конфесії чи релігійної організації, яка б нас не дзьобала. Тому що кожен хотів би бачити щось своє. Колись протестанти висловлювали претензії, що ми, мовляв, мало звертаємо на них увагу. Ми просили їх присилати нам їхні новини, бо, на жаль, не можемо бачити всіх важливих подій, які відбуваються в їхньому середовищі. Останнім часом вони вже краще представлені в інтернеті, і ми можемо вибирати з їхніх публікацій те, що нас цікавить. Нас страшенно критикували за те, що ми запросили до ведення блога мусульманку Людмилу Маєвську. Але на всі ці претензії ми маємо що заперечити.

Найгірше, коли на рівні підсвідомості в людини є небажання визнавати, що в світі існують інші люди з іншими думками. «Чому ви про них пишете? Якщо ви не будете про них писати, їх не буде!» – це все одно, що «якщо я чогось не бачу, то воно не існує». Але ж так не є! Можна заплющити очі, створити для себе гетто (або «канонічну територію») і вважати, що нічого іншого у світі немає. Але проблема людей, які прагнуть так поводитись, у тому, що вони не можуть протиставити нічого якісного неприємним для них процесам і тенденціям. Якщо на території, що належить до парафії священика, активізуються якісь нові релігійні організації, і люди починають іти до них – винен передусім священик, неспроможний втримати людей. І це не значить, що кожну нову церкву можна таврувати, називаючи деструктивною сектою.

- Але ж повинна бути якась межа? З таким ліберальним підходом кожен пастор, що приїхав до України звідкись із Африки чи місць іще віддаленіших, згуртував навколо себе кількох людей і оголосив їх церквою, матиме доступ до вашого ресурсу. За якими критеріями ви відрізняєте церкви від «не-церков»?

- По-перше, інформація відсіюється за масштабом. Ми цікавимось передусім загальноукраїнськими новинами, а якщо повідомляємо про місцеву подію, то вона повинна бути знаковою. Наприклад, якщо священик сільської парафії усиновив двадцятьох дітей, це цікаво. Якщо ж пастор приїхав і тільки починає проводити якісь заходи, в масштабі України це не подія. А ось нова церква, яка збирає на служіння 10-15 тисяч людей – це вже щось серйозне, це вже не жарти. Ігнорувати їх неможливо.

- Чи є якісь релігійні групи, які ви все ж вважаєте сектами?

- Слова «секта» ми не вживаємо. Хоча, як історик, я не бачу в цьому нічого поганого, тому що християнство також спочатку вважалося черговою єврейською сектою.

Скажімо так, є речі, які, на нашу думку, належать до сфери бізнесу, а не релігії. Наприклад, моє особисте спілкування з Церквою саєнтології дає мені підстави вважати, що вона не є релігією. Це бізнес, який має певні релігійно-філософські, психологічні засади. Атеїзм не можна до кінця вважати релігією, хоча у Радянському Союзі він фактично нею був. Але писати про життя атеїстів… Згідно з принципом свободи совісті вони мають право на існування, я його не заперечую. Але ми пишемо про віру в Бога, а не відсутність віри. Якщо ці організації проводитимуть великий релігійний захід, ми, напевно, про нього повідомимо, бо не хочемо закривати очі на важливі події у цій сфері. І, що характерно, такі організації найбурхливіше розвиваються там, де традиційні церкви неспроможні забезпечити всі духовні потреби.

- Яка ваша редакційна політика щодо конфліктів – як внутрішньоконфесійних, так і міжконфесійних? Адже їх багато, й доводиться висвітлювати…

- Звісно, доводиться. Ми стараємось не пропускати таких ситуацій хоча б тому, що часом ці конфлікти для розв’язання потребують об’єктивного погляду збоку. Якщо конфлікт міжконфесійний, ми стараємось подати позицію всіх його учасників – за можливості, бо не завжди вона є, інколи одна зі сторін категорично відмовляється говорити. Багато церков не хочуть, щоб ЗМІ писали про їхні проблеми.

Але тут є велика небезпека. Наприклад, одна зі сторін може бути неправа, але більш майстерно поводитись із інформацією. Ми, на жаль, не завжди спроможні глибоко дослідити конфлікт, хоча б тому, що в нас є кореспонденти далеко не в кожній області. Інколи просто не маємо достовірних джерел, достатніх для повноцінного проникнення в тему. Але робимо для цього все можливе.

Часом, висвітлюючи такі конфлікти, нам удається налагодити конструктивні стосунки з представниками тих церков, які до того ставились до нас погано. Бували випадки, коли наш матеріал ставив крапку в тривалому протистоянні. Здебільшого йдеться про суперечки за церковне майно.

Трапляється, що одній із сторін дуже не подобається, що ми висвітлюємо позиції всіх учасників конфлікту. Від однієї з новостворених релігійних організацій, – або, як кажуть, «сект», – ми навіть маємо прокляття. Але щось я не відчуваю, щоб воно діяло.

- На вас часто тиснуть, вимагаючи, щоб ви не публікували невигідну для церков інформацію?

- Справжнього тиску немає. Бувають прохання. А деколи ми самі, отримавши інформацію, притримуємо її, розуміючи, що з ситуацією ще не все зрозуміло. Нехай краще матеріал вийде пізніше, але ми з’ясуємо всі обставини до кінця. Це часто може вберегти і від спроб цілеспрямованого введення в оману, і від мимовільних помилок журналістів.

Одним із принципів нашої діяльності є «не нашкодь»: повідомляючи про будь-що, ми прагнемо зробити це так, аби в результаті нашої інформації люди не розчарувались і не стали переконаними безбожниками. Щоб вони розуміли, що проблема, яка сталася, стосується людської частини церкви, а люди є люди, вони грішать; що вона стосується конкретної людини, ситуації, але не церкви загалом.

- А як щодо аргументу «не лізьте в це, бо це – внутрішня справа церкви»?

- Треба чітко розуміти, що є внутрішньою справою. Наприклад, був скандал із звинуваченнями священнослужителів у нетрадиційній сексуальній орієнтації. Ми про це не писали. По-перше, для того, щоб про таке писати, треба мати достовірні факти. По-друге, це був конфлікт між кількома священнослужителями, деякі з них намагалися його вивести на широкий загал. З’ясувати його справжні обставини і встановити суспільну вагу було неможливо.

Інша річ – ситуація в Одесі, де на журналістів нібито насилали прокляття за те, що вони написали про розцінки на послуги церкви. Ця ситуація не внутрішня, а публічна: йдеться про відносини духовенства з мирянами. Це вже питання не внутрішньоцерковне, а суспільне, і журналіст може про це писати. Як і про випадки, коли громада збирає на храм, але будівництво храму стоїть на місці, натомість поруч росте будинок священика. Звісно, спершу варто спробувати вплинути на такого священика через єпархію, але, якщо не допомагає, тоді чом би не звернутись до преси? Тоді священнослужителі будуть розуміти, що за їхніми діями, які можуть бути не завжди правильними, хтось стежить, і краще усвідомлюватимуть відповідальність. Це те саме, що прозорість світської влади. Церква утримується коштом парафіян, і парафіяни мають право знати, куди йдуть їхні кошти.

Є, звісно, частина діяльності церкви, яка є закритою до певного часу. Наприклад, священний синод, або обрання єпископів у католиків. Але за якийсь час ця інформація оприлюднюється. При цьому дуже важливо, щоб церкву не змушували відмовлятися від своїх канонічних правил і жити за політичними принципами. Навіть за законами демократії. Є випадки, в яких церква повинна керуватися виключно своїми законами. Але ніде в канонічному праві не написано, що не може мирянин, зокрема й журналіст, критикувати священика. А вже коли священик починає займатись політикою, він взагалі не має ніяких підстав обурюватись тим, що про нього говорять як про політичного діяча, а не про духовну особу.

- Від релігійних журналістів я не раз чув нарікання на медіа, які женуться за скандальними, конфліктними новинами і не звертають уваги на конструктив. Чи відчуваєте ви диспропорцію інтересу ЗМІ і аудиторії на користь повідомлень про конфлікти?

- Дуже часто журналісти, женучись за «швидко і сенсаційно», втрачають шанс зробити щось дійсно «цікаво і сенсаційно», а до того ж ще й якісно. Диспропорція справді є – часто дрібний скандальчик у церкві привертає більшу увагу медіа, ніж тема, над якою треба сісти й серйозно попрацювати. Редактор підганяє, журналіст поспішає, на виїзд на місце не має часу, тож не дивно, що нерідко цікаві і знакові події проходять повз журналістів. Є також і проблема нерозуміння релігійної специфіки.

Але я помічаю, що релігійна тематика щораз більше з’являється у ЗМІ, і не лише у скандальному вимірі. Позитивні тенденції, безперечно, є. Журналісти, які мислять, які цікавляться не лише грішми та рейтингом, самі звертають очі в бік церкви. Вони перевтомлені політикою, насильством, злом, несправедливістю і безвідповідальністю, а релігія – це те, що може дати внутрішній спокій і моральне очищення. Тому я прогнозую ще більшу популярність релігійної тематики.

- До речі, перед останніми виборами глава УГКЦ закликав вірян не голосувати проти всіх. Ви писали про це? Який резонанс мала ця подія у вашому середовищі?

- Ми висвітлювали це, але не коментували, бо за традицією такі речі редакція не коментує. Власне, це був випадок, коли коментарів не довелося шукати – вони самі «прийшли» у вигляді статей та постів у блогах. Здебільшого люди просто не розуміли цієї заяви. Дещо згодом Блаженніший Любомир пояснив, що мав на увазі. Він трактує небажання обирати між одним і другим кандидатом як ухиляння від відповідальності. Але можна по-різному дивитись на це питання. У нас популярне поняття «меншого зла», але чи може християнин взагалі обирати зло – менше чи більше?

Поза тим, проблемою подібних звернень є те, що навіть мудра думка може бути подана таким чином, що її не зрозуміє й неправильно потрактує аудиторія. Коли ти публічна людина і щось говориш для широкої аудиторії, ти маєш передбачати, як тебе зрозуміють, і подати так, щоб зрозуміли якнайкраще. Блаженніший Любомир Гузар вихований в іншому середовищі, інколи він висловлюється особливим, не кожному зрозумілим, чином – т.зв. діаспорна говірка. Цього разу він висловив свою позицію, яка була сприйнята як позиція всієї церкви, а в тих обставинах – ще й як заклик голосувати за певного кандидата.

- Що ж, переміг той кандидат, який переміг, маємо ту владу, яка є. Чи не відчуваєте ви загрози релігійним свободам?

- Я відчуваю загрозу, тому що ця влада не може підтримати, захистити будь-яку свободу. За своєю ідеологією, мисленням вона скерована проти свободи, зокрема й релігійної. Політики, які прийшли до влади, дуже хочуть наслідувати російський приклад ставлення до конфесій, надаючи привілеї одній або декільком із них. Але привілейовані церкви від того самі прогрáють – навіть ті, які отримують нагороди й подяки за підписом Віктора Федоровича, – бо вони себе таким чином дискредитують. Вони також матимуть спокусу перетворитись на державне відомство із здійснення обрядів, і захищати свою діяльність чи бездіяльність за допомогою владного ресурсу, заважаючи конкурентам розвиватись. Натомість переслідувані, хоч і матимуть гірші умови для розвитку, пройдуть через ще одне випробування, а християнство під час випробувань загартовується. Тож не впадаймо в паніку.

Але для церкви цей наступ на свободи також буде викликом – вона повинна знов нагадати політикам про те, що значить жити по-християнськи. Цього, на жаль, не було зроблено перед виборами. Коли всі кандидати наввипередки оголошували себе християнами, треба було скласти перелік принципів, які формують поняття «жити по-християнськи», і за пунктами перевірити кожного з цих політиків. Були поодинокі випадки – наприклад, голова Конференції римо-католицьких єпископів України архієпископ Мечислав Мокшицький сказав, що жоден із кандидатів не відповідає християнським засадам. Але це був окремий маленький голос. Плачевним у цих виборах, на мою думку, було те, що церковні діячі, підтримуючи того чи іншого кандидата, робили це не тому, що він як людина відповідає християнським моральним засадам, а заради своїх корпоративних інтересів, які цей кандидат обіцяв захищати. Церква не повинна чинити так.

- У вас є внутрішня готовність ставати ще більшими дисидентами, ніж ви є, і протистояти цьому наступу на свободу?

- Я з дитинства був дисидентом, хоча не завжди це було мудро Бути дисидентом, звісно, не самоціль. Мені б дуже хотілось у своїй професійній діяльності допомагати церкві бути моральним арбітром у цьому суспільстві. Яскравий приклад – послання Греко-католицької церкви, видане понад 10 років тому, але досі часто згадуване в пресі, про злочин затримування зарплатні. Журналісти часто кажуть мені, що подібних роз’яснювальних послань повинно бути більше. І я хотів би допомогти донести такі важливі речі до суспільства.

- Маєте таку нагоду зараз, адже тема, про яку ви згадали, надзвичайно важлива і злободенна. Яка кара чекає на людину, яка скоює гріх, що волає про помсту до Бога, затримуючи зарплатню своїм найманим працівникам?

- Я знаю багато прикладів, коли люди, які вчинили недобре, невдовзі зазнавали великих нещасть Можливо, прямого зв’язку й немає. Але є важливе поняття страху Божого. Якщо ти не платиш грошей своїм працівникам, а сам жируєш, то чи не боїшся ти, що тобі снитимуться вночі голодні діти? (Добрий метод залякувати бізнесменів, які часто є забобонними).

Однак і нам не слід забувати, що гроші – це ще не все, і не найважливіше що є в цьому світі. Вони допомагають робити багато хороший речей. Але часто я не можу зрозуміти, чому журналіст ображається, що є порушення свободи слова, якщо більшу частину своєї зарплати отримує в конверті. Бо якщо є «лівак», значить є таке замовлення, а тоді ЗМІ стає «джинсовою» фабрикою, а не рупором свободи думки.

Темою першого випуску програми «Знаки часу» є Христове Воскресіння. В другому випуску програми присвяченій Дню хворого (Неділя розслабленого – 25 квітня) будемо роздумувати про віру і зцілення, лікарів і хворих. Переглянути її можна буде в суботу 24 квітня.

Християнська телестудія «Апостол» діє з жовтня 2008. Свою мету вона бачить у євангелізації через телебачення та популяризація УГКЦ у ЗМІ.

В 2009 році телестудія створила фільми: про вертеп спільноти «Еммануїл» при монастирів Отців Василіан (Майзлі), фестиваль «Вгору серця-2009», прощу Василіанської молоді до Гошева, постать отця Ігора Михайляка, ЧНІ. Також для християнського супутникового телеканалу «CNL – Україна» було створено кілька десятків сюжетів для новин, в яких висвітлювалися події церковного життя Івано-Франківської єпархії УГКЦ.

За матеріалами: Прес-служба Івано-Франківської єпархії

]]> http://www.credo-ua.org/2010/04/21851/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/04/21058/ http://www.credo-ua.org/2010/04/21058/#comments Wed, 14 Apr 2010 13:48:19 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=21058
Святий Престол все більш активно присутній в інтернеті: вже доступний новий блог, який веде інформаційний центр Ватикану.

З п’ятниці, 9 квітня інформаційний он-лайн бюлетень Святого Престолу «Vatican Information Service» (VIS), завів собі блог, який містить, окрім щоденних випусків, що розсилаються безкоштовно за підпискою, новини іспанською, англійською, французькою та італійською мовами за останні роки. Через блог можна також увійти в Twitter і на ватиканський портал YouTube . Блог оновлюється щодня близько 15.00 за римським часу. Адреса блогу: www.visnews.org .

За матеріалами: Agnuz

Трансляції будуть супроводжуватися коментарями англійською, французькою, німецькою, іспанською та італійською мовами. На сайті також можна буде скачати тексти проповідей і виступів Бенедикта XVI під час Страсних і Великодніх Служб.

За матеріалами: Благовест-Инфо

Конференція проходила у приміщенні василіянського інституту філософсько-богословських студій ім. митрополита Й. В. Рутського в Брюховичах біля Львова, адже саме отцям Чину Святого Василія Великого доручено керівництво над Українською секцією Папського Радіо.

Розпочалася святкова зустріч із подячної молитви, яку очолив довголітній працівник радіо, вислужений Секретар Східної Конґреґації, Владика Софрон Мудрий, ЧСВВ. На початку конференції на адресу дирекції Ватиканського радіо прозвучали привітання від Високопреосвященнішого Архиєпископа РКЦ Івана Юрковича, Митрополита Львівської архидієцезії Римо-католицької церкви Архиєпископа Мечислава Мокшицького, влади міста та області.

«Важливим критерієм оцінювання будь-якої справи, а вданому контексті – радіо, є її творчий доробок і сьогоднішня конференція показує усі ці надбані скарби», – сказав о. Віталій Дуткевич (ЧСВВ), синкел у справах духовенства, який привітав радіо із значним ювілеєм від імені Високопреосвященного Владики Ігоря (Возьняка), духовенства та усіх вірних Львівської архиєпархії. Отець Віталій зазначив, що ретроспективний погляд дає нам можливість побачити успішну діяльність Ватиканського Радіо протягом 50-ти років, коли радіохвилі, долали залізну завісу безбожництва і напоювали спраглі душі Словом Божим. Водночас наступні двадцять років показали, як успішно редакція радіо діяла у час відновлення української державності та продовжує миттєво реагувати на виклики сучасності.

Про діяльність в минулому, сьогодення та плани на майбутнє розповідали духовенство, науковці, католицькі журналісти та довголітні радіослухачі. Гостем конференції був Монсеньйор Поль Тайґ, Секретар Папської Ради Суспільних Комунікацій, керівник української секції Ватиканського Радіо. У своїй доповіді Монсеньйор Поль наголосив на необхідність Церкви, користаючись досягненнями цифрових технологій, дати людям можливість пізнати Євангелія, а одним із таких форм є радіо, яке у всесвітній мережі можна слухати в реальному часі.

Поміж доповідями учасники конференції мали можливість оглянути виставку на якій представлено унікальні матеріали, що відображають історію української секції Ватиканського радіо.

Під час конференції монсеньйор Вечеслав Тумір, секретар Апостольської Нунціатури в Києві, за багаторічну жертовну та професійну працю для Вселенської Церкви, вручив Папську відзнаку «Орден святого Григорія Великого», кореспондентові Радіо Ватикану в Україні Костянтинові Чавазі, який вже майже 20 років співпрацює з українською та іншими редакціями Папського Радіо.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

Рішення про закриття каналу, який працював вже 14 років, ухвалило міністерство внутрішніх справ автономії. У середу в редакції Аль-Махед був проведений рейд, поліцейські відключили канал від ефіру. Формально християнське телебачення було закрито через відсутність ліцензії на мовлення, але його творець і власник Самір Кумсіх переконаний, що поліція просто хотіла отримати від нього гроші. Кумсіх вже направив скарги до президента Палестини Махмуда Аббаса і прем’єр-міністра Салама Фаяда.

Редакція Al-Mahed Nativity TV знаходиться у Віфлеємі, всього в 350 метрах від ясельної площі і церкви Різдва Христового. Телеканал показує новини, програми про політику, культуру, освіту і т.п., а також проводить трансляції християнських богослужінь.

За матеріалами: Благовест-Инфо

Протягом 2001 року, коли був запущений сайт, відвідувачі зайшли на нього 243 мільйони разів, а минулого року таких відвідувань було вже 1 мільярд 306 мільйонів.

«Це вражаючий зріст, на який не сподівалися відповідальні за www.vatican.va , але який передбачив в своїй далекоглядності Йоан Павло II, коли в половині 90-их років заохочував тодішнього речника Хоакіна Наварро-Вальса, щоб той задумався над реалізацією цього проекту» – пише Тосатті. Він додає, що кожне відвідування автоматично зафіксовується в інтернет-бюро Апостольської Столиці, «в якому працює колектив висококваліфікованих інженерів і техніків».

За матеріалами: Milites Christi Imperatoris

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

]]> http://www.credo-ua.org/2010/03/16308/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/02/14835/ http://www.credo-ua.org/2010/02/14835/#comments Mon, 15 Feb 2010 14:21:32 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=14835

1 лютого виповнюється 9 років із часу заснування редакції Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ). Сьогодні це одне з головних джерел інформації про релігійне життя в Україні. Його особливість серед інших, що це поліконфесійний проект, хоча й існує при Українському Католицькому Університеті.

Очолює РІСУ Тарас Антошевський. Він – корінний львів’янин, який пишається своїм містом. Одружений, має трьох дітей. Греко-католик, у студентські роки був активний в християнському мирянському русі. Закінчив історичний факультет і науково займався історією християнсько-суспільного руху. Ще в школі пробував робити рукописну газету, а першу професійну журналістську практику здобув на радіо «Воскресіння» в середині 90-х років. Політичні симпатії – християнська демократія, свого часу займався виборами, працював у партійному офісі. Після соціологічного моніторингу релігійних процесів прийняв пропозицію працювати над створенням РІСУ і з 1 лютого 2001 року – тісно пов’язаний з цим порталом.

- РІСУ запускалася під візит Івана Павла ІІ в Україну. Якою зараз ви вбачаєте основну мету Служби?

- Ідея інформаційної агенції, яка би об’єктивно інформувала про релігійне життя в Україні у всіх його проявах, існувала й раніше, тобто ще коли не йшла мова про такий візит. Світ часто знав про релігійне життя в Україні із закордонних джерел, тобто переважно перекручено і так, як комусь потрібно. Напевно всі ми розуміємо, що такі джерела, як російський Інтерфакс-релігії, є прикладом цілковитої суб’єктивності і заангажованості. На жаль, у нас не існувало досі поважних релігійно-інформаційних проектів при найвідоміших інформаційних агентствах, як це є в тій самій Росії. Тому ідейні натхненники РІСУ скористалися раптовим зацікавленням релігійною ситуацією в Україні, яка виникла у зв’язку з візитом Папи в Україну. Спочатку в нас була сама лише англійська версія. І ще довший час нашим основним читачем був іноземець чи українська діаспора.

З того часу в нас не змінилася ні ідея, ні мета, ні завдання. Змінився об’єм роботи (тепер це вже 5 мовних версій), відповідно збільшилася кількість людей, що працюють над проектом, та зросли плани. Ми й далі ставимо за ціль об’єктивно інформувати про все, що відбувається в релігійному житті України. Якщо глянути на сторінку редакції на порталі, то там і досі знаходиться гасло, незмінне за 9 років існування РІСУ: «Тримати руку на пульсі релігійного життя України».

- Представники яких конфесій працюють у РІСУ?

- Я би сказав не в РІСУ, а над РІСУ, тобто не лише в редакції, а над проектом загалом. В редакції, яка розташована в Українському Католицькому Університеті, який є власником і засновником РІСУ, працює 6 осіб. Серед них є греко-католики, православний і вірна церкви ХВЄ. Щодо постійних кореспондентів, то серед них переважають римо-католики, але є протестанти і православні. Серед постійних авторів переважають православні. Активно співпрацюємо з баптистами, іншими протестантами, юдеями. Словом, конфесійна палітра – дуже різноманітна. При чому, ми ніколи не звертали найбільшої уваги на конфесійність, а в першу чергу намагалися знайти професіонала, який, маючи журналістські вміння, розуміється в релігійній тематиці і хоче цим займатися.

- Лунає чимало закидів, що РІСУ популяризує іслам в Україні…

- В Україні мало хто пише позитивно про мусульман. Бо такий у нас стереотип. Коли щось погане зробив мусульманин, то відразу звертається увага на його релігію. Але хіба у нас всі злочини роблять лише представники нехристиянських чи т.зв. нетрадиційних віровчень?

Ми пишемо про мусульман те, що є насправді, не завжди так, як їм би хотілось про себе чути. Ми пишемо про їхні свята, звичаї, календар тощо. Зрештою, мусульмани були на українських землях ще до офіційного прийняття християнства як державної релігії. Згадаймо, що князь Володимир знайомився при виборі вірі також з мусульманськими посланцями. А в 14-15 ст. на півдні України сформувалась кримськотатарська мусульманська держава. Сьогодні в Україні проживає доволі багато мусульман. Вони самі нараховують понад мільйон своїх вірних. Вибачте, але ніяка євангельська Церква не може сказати, що в неї стільки своїх віруючих. Чи ми маємо право не звертати на них увагу? Тоді який же з нашого боку це буде об’єктивний погляд на релігійне життя в Україні?

Цікаво, що серед наших блогерів є одна мусульманка. Всі її статті під загальною назвою «Ламання стереотипів» викликають чи не найбільший інтерес та реакцію читачів серед всіх блогерів. І там ведеться дійсно цікава дискусія. На жаль, ніхто інший не є таким активним у відстоюванні своїх поглядів, як ця жінка.

Популяризація передбачає цілеспрямовану діяльність. Для нас цікавіше цілеспрямовано показувати особливість релігійності нашого народу, як вона історично розвивалася, які існували етапи, що було особливого і неповторного. Думаю, що популяризацію чогось варто шукати не в новинах РІСУ, аналітиці, інтерв’ю чи подібних матеріалах, а в зовсім інших розділах.

- РІСУ – це швидше майданчик для інформування та дискусії, або ж спроба сформувати певні релігійні традиції в Україні?

- РІСУ – це насамперед інформаційна агенція, яка має свій великий портал, де є місце і для інформування, і для дискусії. Ми однозначно не формуємо якісь релігійні традиції, бо цим мають займатися релігійні організації, Церкви. Ми можемо формувати певні суспільно-світоглядні традиції, бо як ЗМІ ми так чи інакше впливаємо на суспільство. Скажімо, ми формуємо толерантний погляд на оточення, на інших та їхнє право вірити по-іншому. В цій справі нерідко зустрічаємо опір. І що показово, часто саме ті, хто ще донедавна був на українських землях т.зв. нетрадиційними (як дехто каже — «сектантами»), тепер намагаються поширювати нетерпимість до тих конфесій, які сьогодні не є традиційними на релігійній карті України. Наприклад, євангельських християн часто обурює, що є певні організації, прихильні до православ’я, які вважають протестантів сектантами і борються з ними. Але досить часто апологети євангельського вчення наступають на ті самі граблі і намагають вплинути на законодавство, щоби обмежити діяльність нових релігійних рухів. Тоді в мене виникає запитання: чи не бояться вони, що слідом за тими, з ким борються, до сект зарахують і їх самих? Я, скажімо, за тверде виконання існуючого закону, без поблажок для тих священнослужителів, які мають VIP-прихожан і які можуть непокарано порушувати закон у тій чи іншій формі. Ми за традиції дотримання закону, але за свободу слова і поглядів.

- Оскільки ви активно працюєте з прес-відділами церков, питання наступне: чи можете ви констатувати підвищення професійного рівня цих прес-служб в останні часи? Чи є якась специфіка – регіональна/конфесійна?

- Однозначно, ми констатуємо покращення роботи церковних інформаційних служб. Знаємо, що й самі провідники Церков почали до цієї справи ставитися з більшою повагою. І це не було викликано лише тим, що потрібно оперативно реагувати на закиди суспільства, хоча і це вагомий чинник. Мені здається, що Церкви свідомо починають значно конструктивніше ставитись до ЗМІ, вбачають в них силу, яку можна використати на користь місіонерству, євангелізації, особливо в служінні з молоддю, інтелігенцією тощо.

Ми також помітили, що Церкви розуміють необхідність професійного підходу до медіа-служіння. Тому відкриваються журналістські факультети чи спеціальності в релігійних навчальних закладах (для високого професіоналізму їм ще багато потрібно працювати, але перші кроки вже зроблено), молоді богослови здобувають журналістську освіту у світських вишах. Дехто навіть їде закордон з цією метою.

Зокрема, великий досвід має римо-католицька школа журналістики. Ніяка Церква в світі не розробила такої кількості пастирських документів щодо мас-медіа, як РКЦ. І їх використовують не лише католики.

До нас також звертаються за допомогою у медіа-навчанні церков, і ми бачимо відчутні результати після цього. Так, понад рік тому ми створили при РІСУ «Школу PR-технологій» для церковних організацій. Наші фахівці, які курують цей напрямок, за рік об’їздили всю Україну, провели десятки курсів. Викладали у міжконфесійних групах зацікавлених осіб, так і на рівні семінарій та спеціальних загальноцерковних конференцій. Що приємно, цією темою цікавиться і молодь, і пастори і священики церков. Навіть деякі єрархи, єпископи були слухачами нашого курсу. Іноді ми в редакції називаємо це «пробудженням зверху», коли саме церковне курівництво розуміє важливість медіаосвіти і благословляє створення прес-органів як у центрі, так і регіонах. І ми спеціально не шукаємо зацікавлених, бо це не є основним напрямком роботи РІСУ, проте вони самі звертаються з проханням про допомогу. В абсолютній більшості це представники євангельських Церков. І тут є велика перевага міжконфесійної співпраці, адже коли тренери з різних конфесій в унісон працюють, то цим також показують, що ми можемо співпрацювати і допомагати один одному. Це допомагає руйнувати численні міжконфесійністереотипи.

І що маємо ми в результаті? Кращі новини та прес-релізи, набагато кращу можливість контактувати з церковними ньюзмейкерами в разі нашої потреби, а також дружні, партнерські відносини з релігійними організаціями.

Нерідко нас запрошують на церковні заходи для інформаційної підтримки. Ми навіть маємо приклад, коли наша колега допомогла одній Церкві знайти розуміння в тих ЗМІ, які спочатку ставилися до заходів цієї Церкви відверто войовничо. Професійний підхід журналістки допоміг не пересваритися з газетами, не купляти в них шпальти, не судитися з ними, а знайти в них друзів. Я, зокрема, категорично проти, щоби церкви купували шпальти в ЗМІ для розміщення статей про себе. Одна річ звичайна реклама якихось заходів, а інша річ – замовляння «джинси» або розміщення своєї. Це просто, бо купив і все. Але ж Христос не пропонував грошей чи інших матеріальних благ за те, щоби його люди слухали.

А щодо специфік — я би відзначив в першу чергу роботу прес-служби УПЦ (МП), яка причетна до найкращих релігійних медіа-проектів в Україні. Добре працюють інформаційні служби УГКЦ і деяких дієцезій РКЦ. При чому деякі єпархіальні прес-секретарі є взірцевими; в цих Церквах існують чудові церковні друковані видання, інтернет-ресурси чи телепроекти. Завжди активними є прес-служби УПЦ КП, найбільших євангельських об’єднань. Але навіть невеликі Церкви можуть мати хороші медіа-проекти чи навички роботи з місцевими медіа. Всіх важко перерахувати, бо всіх ми можемо і не знати особисто.

- Якими дослідницькими проектам займається РІСУ? Можливо, у партнерстві з УКУ…

- Дослідження, які ми робимо, мають журналістський характер. Багато років ми здійснюємо проект моніторингу релігійної свободи в Україні за сприяння Фонду підтримки демократії Посольства США в Україні. Нашими сталими партнерами у цій сфері є Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України та Інститут релігійної свободи. Ми досліджуємо українську духовну спадщину разом з працівниками Інституту літургіки УКУ та Національним музеєм у Львові. Ми почали займатися популяризацією релігійного туризму та паломництва Україною і вже знайшли цікавих партнерів, у т.ч. закордонних.

В планах ще є певні проекти, які напевно будуть мати успіх, але про них ще рано говорити.

Звичайно, що одним з наших найближчих партнерів є Інститут релігії та суспільства, проектом якого і є РІСУ. Цей науково-дослідницький заклад здійснює кілька цікавих проектів, які мають позаконфесійний характер, а тому ми їх інформаційно підтримуємо. Наприклад, видання сучасного суспільного вчення різних Церков України і суспільного вчення Отців Церкви. Співпрацюємо з Інститутом Екуменічних студій УКУ, зокрема фахівці з РІСУ викладають деякі дисципліни для студентів спеціальності релігійна журналістика.

Напевно вже багато хто чув про круглі столи РІСУ, присвячені темі «Релігія. Мас-медіа. Суспільство». Ми їх плануємо продовжувати і розвивати в регіонах, де буде в цьому потреба. Але насамперед нашим пріоритетним проектом є об’єктивна інформація про релігії в Україні.

- Ваш проект «Народний репортер» — хороша можливість для молодих журналістів. Чи користуються вони цією можливістю?

- Цей проект створювався в першу чергу для тих новин, які не підходять до формату основних новин РІСУ, але є цікавими. Наприклад, в кожному місті, на парафії відбуваються якісь цікаві речі,про які люди, навіть не маючи журналістських навичок, хочуть розповісти. За правилами у «Народному репортері» не має бути офіційних прес-релізів. А ось студенти там можуть практикуватися. І влітку цього року сюди надсилали свої матеріали молоді журналісти.

Правда, ми сподівалися більшої активності дописувачів. Але можливо ці новини не такі відомі, тому ще не всі потенційні автори про них знають. Проте ми буде активно розвивати і популяризувати цей напрямок вже в форматі нового порталу РІСУ, роботу над яким зараз поступово завершуємо.

До речі, про новий портал. Він забрав у нас багато сил, часу, але ми чим далі, тим більше задоволені своїм новим дитям. Новий портал відкриває величезні можливості краще представити релігійну палітру України. Поступово деякі наші підрозділи перетворюються в окремі підпортали. Наприклад, бібліотека чи розділ, присвячений релігійному туризму. Наші блоги за короткий час стали досить популярними і ми маємо з десяток нових авторів. До речі, тепер ми лише відкриваємо на прохання авторів для них блоги на РІСУ, а далі це повністю їх «канонічна територія».

Зараз для нас постали два важливі завдання: якнайшвидше перенести матеріали зі старого порталу на новий (це тисячі статей), а також «розкрутка» порталу (через тривалі технічні труднощі зі старим порталом і через перехід на новий наш рейтинг дещо впав).

Тому на РІСУ і молоді журналісти, і досвідчені аси можуть для себе знайти місце для самореалізації!

- Що для вас особисто означає християнство – складова Вашої професії чи щось більше?

- Я християнин від народження, так мене виховували. Навіть у радянські часи я не приховував свої погляди, зокрема, ніколи не брав участі у суботниках, які організовували в школі в суботу перед Великоднем, бо йшов святити пасхальний кошик. Слава Богу, що вчителі це розуміли. Більше того, коли ми з однокласниками йшли колядувати на Різдво (а це було у 80-х), то часто починали саме з домівок деяких вчителів. І ще до тепер я з ними найчастіше зустрічаюся в неділю в Церкві.

Свого часу я навіть думав іти вчитися в семінарію на священика, але все ж зупинився на фасі історика, про що не жалію. Тепер я поєдную журналістську діяльність з викладанням історії (тривалий час викладав історію Християнства в семінарії при монастирі, а тепер один з моїх колишніх студентів є настоятелем моєї парафії).

А на роботі я намагаюся бути не представником якоїсь конфесії, а журналістом, редактором, адміністратором. І цього вимагаю від своїх колег.

Таким чином, християнство для мене є дуже важливою складовою приватного життя, а однією з форм самовираження — професійна діяльність. Можна так сказати, що роботою я займаюся лише певну, хоч і велику частину свого життя, а християнином намагаюся бути завжди.

«Гість» потіснив популярний лівий тижневик «Політика», який посідав перше місце протягом 20 років. Тираж «Гостя» з початку 2010 року – понад 150 000 примірників. Ділова газета «Пульс бізнесу» вважає, що в подальшому наклад «Гостя» продовжить зростати – вийшовши на перше місце, журнал забезпечив собі підвищений інтерес рекламодавців.

У минулому році головний редактор «Гостя» священик Марек Ганцарчик прославився у зв’язку зі справою Алісії Тисьонц. Жінка завагітніла у віці 38 років і лікарі попередили її, що під час пологів вона може осліпнути. Проте суд відмовив Тисьонц в праві зробити аборт. Жінка народила, зір у неї погіршився, і вона подала позов до Європейського суду з прав людини, який зобов’язав польську владу виплатити їй 25 000 євро компенсації. «Ми живемо в світі, де мати отримує винагороду за те, що хоче вбити свою дитину», – написав про цю справу о. Ганцарчик. У своїй статті головний редактор журналу порівняв поведінку Тисьонц зі злочинами нацизму. За це «Недільний Гість» був оштрафований польським судом приблизно на 11 000 доларів. Проте о. Ганцарчик відмовився платити штраф і вибачитися перед Тисьонц, і пообіцяв оскаржити рішення суду. Вердикт викликав обурення польської громадськості – згідно з опитуваннями, 80% жителів країни вважають, що суд порушив право віруючих на свободу слова.

За матеріалами: Благовест-Инфо

Засновником журналу є Жан-Баптіст Фуртане, директор видавництва Еммануель. У проекті задіяні три великих і відомих католицьких журнали «La Vie», «Magnificat» i «Il Est Vivant». Метою авторів видання є охоплення якнайширшої аудиторії читачів і представлення католицької віри французькому суспільству. Це має стати реакцією на спроби обмежити віру лише до особистого аспекту й повного закриття її у сфері приватного життя.

Принагідно були опубліковані результати декількох цікавих досліджень. Вони показали, що в ході всієї дискусії, що в даний час продовжується у Франції, про світськість держави і місце релігії в самобутності французів, існує сильна суспільна потреба в духовності. 74 % французів вважає релігію активом суспільства. 75 % з них бажають “позитивної світськості”, тобто такої, що не виключає релігії з публічного простору. Дослідження також показують, що релігія є табу на робочому місці. 58 % французів розмовляють про релігію з родиною, у той час як лише 29 % з колегами по роботі.

За матеріалами: Milites Christi Imperatoris

Фон Геммінген заявив, що робота ватиканських ЗМІ «неефективна» і «непрофесійна», вони занадто докладно висвітлюють другорядні теми і формують у суспільстві невірний образ Церкви. У результаті, вважає священик, може скластися враження, що найголовніше для Святого Престолу – це стосунки з лефевристами, питання латинської Меси і заборона презервативів.

Насправді ж, підкреслив фон Геммінген, Папу хвилюють більш важливі проблеми: проблема Божої присутності в сучасному світі, питання взаємин Церкви і держави, міжрелігійний діалог і захист життя. Саме ці питання, заявив священик, повинні повніше відображатися у ЗМІ.

Фон Геммінген пропрацював на радіо Ватикану 27 років і залишив свій пост в жовтні минулого року. Зараз він живе в Мюнхені і займається збором коштів для місцевої єзуїтської громади.

За матеріалами: Благовест-Инфо