CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » проповіді Папи

Папа: Християнство не є релігією страху, але довіри та любові до Отця

часопис CREDO — Wed, 23 May 2012 14:54:56 +0000

Під час загальної аудієнції у середу, 23 травня, Папа продовжив цикл катехиз про молитву. Цього разу він говорив про дитинну любов, з якою християни ставляться до Бога. Святий Павло навчав, що Святий Дух спонукує нас взивати до Бога «Авва-Отче!» і Церква від самих початків прийняла цей заклик, передовсім, у молитві «Отче наш».

«Християнство не є релігією страху, але довіри та любові до Отця, який нас любить», – наголосив Папа, пригадуючи, що неодноразові висловлювання святого Павла на згадану тему говорять про прийняття Святого Духа, дару Воскреслого Ісуса, який вчиняє нас у Христі, Єдинородному Синові, Божими дітьми. Сучасна людина, за словами Бенедикта XVI, можливо не відчуває краси, величі та глибокої розради, що випливає з можливості звертатися до Бога як до «отця». Це пов’язане з існуючою кризою батьківства, адже постать батька не завжди достатньо присутня і не завжди позитивна в щоденному житті багатьох людей. Але саме в Євангелії, в стосунках Ісуса з Небесним Отцем можемо побачити, яким є справжнє батьківство, що Бог є Любов’ю, і що «ми, через нашу дитинну молитву, входимо в це коло любові, яка очищає наші прагнення та нашу поведінку, позначену замкненістю та самодостатністю».

Боже буття Отцем, зазначив Папа, набирає двох вимірів. «Насамперед, Бог є нашим Батьком, тому що є нашим Творцем», – пояснив він, додаючи, що кожна людина бажана Богом і є Божим чудом. Святий Дух, в свою чергу, відкриває нам другий вимір Божого батьківства. Ісус, в повноті «Син», єдиносущний Отцеві, став такою ж людською істотою, як і ми, через що ми можемо приєднатися Його особливої приналежності до Бога.

Святіший Отець вказав на те, що святий Павло пригадує нам, що християнська молитва ніколи не є виключно нашою дією, але взаємною з Богом, Який діє першим: це Святий Дух взиває через нас, а ми можемо молитися, бо отримуємо спонуку від Святого Духа. Крім того, молитва Христового Духа в нас та наша молитва в Ньому не є виключно індивідуальним актом, але – дією всієї Церкви. «В молитві відкривається наше серце, ми входимо у сопричастя не лише з Богом, але якраз з усіма Божими дітьми, з якими становимо одність», – сказав на завершення Бенедикт XVI, закликаючи присутніх навчитися відчувати в молитві красу того, що ми є Божими дітьми та можемо призивати Його з довір’ям, з який дитина звертається до батьків, які її люблять.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Коли молимось, земля єднається з Небом, – Бенедикт XVI

часопис CREDO — Mon, 21 May 2012 11:58:32 +0000

У неділю перед молитвою «Ангел Господній» Папа Римський говорив про Вознесіння Господнє, яке в цей день відзначали римо-католики.

«Вознесіння означає сповнення спасіння, яке почалось від миті Втілення, – наголосив Святіший Отець. – Вознесіння вказує нам, що в Ісусі Христі наша людська природа піднесена до Господньої висоти. Кожного разу, коли молимось, земля єднається з Небом. Коли підносимо до Господа нашу довірливу молитву в Христі, вона, мов кадило, підіймається крізь небеса, сягаючи Самого Бога, Який її вислуховує та задовольняє.

Благаймо Пресвяту Діву Марію, щоб допомогла нам вдивлятись у небесні благодаті, які нам обіцяє Господь, і стати вірогідними свідками Його Воскресіння, справжнього Життя».

Після молитви та благословення Папа закликав молитися за працівників суспільної комунікації. Всесвітній день суспільних комунікацій Церква відзначає саме 20 травня, закликаючи до молитви, щоб комунікація, в кожній її формі, завжди служила для нав’язування з ближніми справжнього діалогу, який ґрунтується на взаємопошані, слуханні та взаємоподілі.

24 травня припадає празник Пресвятої Богородиці, Помічниці християн, яку в особливий спосіб почитають у санктуарії Шешан біля Шанхаю. Папа закликав єднатись у молитві з усіма католиками Китаю, щоб вони залишились вірними Церкві та Наступникові святого Петра, з послідовністю живучи вірою, яку сповідують.

Бенедикт ХVІ привітав тисячі учасників італійського руху на захист життя, які зібрались у залі імені Папи Павла VІ у Ватикані, заохочуючи їх завжди бути свідками і будівничими культури життя.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Молитва – це присутність Святого Духа

часопис CREDO — Wed, 16 May 2012 15:45:54 +0000

Молитва не схожа на інші дії людини. Молитва – це таємне діяння Бога в нас, це присутність Його Духа, – говорив сьогодні під час загальної аудієнції Святіший Отець Бенедикт XVI. Сьогодні Папа розпочав цикл катехиз, присвячених молитві у листах св. Павла.

Бенедикт ХVІ окремо зупинився на 8-му розділі Послання святого Павла до Римлян. Він вказав на необхідність відкрити серце на діяння і присутність Святого Духа та просити Ісуса Христа, щоб підтримував нашу молитву, опромінював її Своїм світлом, вчиняв її згідною з Божою волею.

Під час загальної аудієнції Папа наголосив, що молитва святого Павла проявлялась у великій різноманітності форм і він прагнув усвідомити вірних, що молитва є даром, плодом живої, дійсної, оживляючої присутності в нашій душі Отця і та Христа Ісуса через Духа Святого. В молитві Святий Дух заступається за нас у спосіб, який неможливо висловити словами і який веде до Божих висот.

Якщо дозволимо, щоб нами на молитві керував Святий Дух, а не дух світу, то зможемо жити справжньою свободою Божих дітей. Ще одним наслідком такої молитовної постави є поглиблення нашого зв’язку з Богом такою мірою, що ніщо і ніхто, ні жодна життєва ситуація не зможуть його знищити. Молитва не звільняє від випробувань та страждань, однак, дозволяє нам їх пережити і вийти їм назустріч з довір’ям до самого Ісуса.

Молитва не замикається сама у собі, а відкривається на терпіння і потреби ближніх, стаючи заступництвом за інших, шляхом надії, виразом Божої любові, яка влита у наші серця Святим Духом.

Святий Павло навчає, що у молитві ми повинні відкритись на присутність Святого Духа, який прагне привести нас до єдності з Богом усім серцем і всім нашим єством.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Папа про умови духовного зростання

часопис CREDO — Mon, 07 May 2012 10:09:41 +0000

У неділю, 6 травня, площу Святого Петра у Ватикані заповнили прочани та туристи з різних країн світу, які зібрались, щоб разом з Папою помолитись Богородичною молитвою «Царице Неба», почути від нього недільне повчання та отримати апостольське благословення.

Перед проказуванням молитви Папа коментував євангельський уривок, в якому Ісус називає Себе виноградною лозою, а Небесного Отця – виноградарем. Він зазначив, що в Біблії часто говориться про Ізраїльський народ, як про плідний виноградник, якщо він залишається вірним Богові, і навпаки. Справжнім же Божим виноградником є Христос, Який через жертву любові дарує нам спасіння, відкриваючи можливість стати частиною цього виноградника.

Святіший Отець пояснив, що це відбувається в день нашого Хрещення, коли Церква «прищеплює нас, немов пагони, у Христове Пасхальне таїнство, в Його Особу». І з цього коріння ми отримуємо цінні соки, щоб брати участь в божественному житті, зростаючи, зв’язані Його любов’ю. «І якщо плодом, який маємо принести, є любов, його передумовою є якраз оце «перебування»», – зауважив Бенедикт XVI, додаючи, що потрібно завжди перебувати у єдності з Ісусом, бо без Нього ми нічого не можемо. Чи це не суперечить свободі? Папа зазначив, що якщо «людина схиляє своє серце до доброго, та просить в Бога допомоги, то отримує сили, потрібні для того, щоб виконати свої справи», а тому «свобода людини і Божа могутність просуваються разом».

«Дорогі друзі, кожен з нас є, немов, пагін, який живе лише тоді, коли щодня зростає в молитві, участі в Святих Тайнах, в любові, в єдності з Господом», – сказав на завершення Бенедикт XVI, заохочуючи просити в Божої Матері благодаті залишатися міцно вкоріненими в Ісусі, щоб «кожна наша дія в Ньому мала свій початок і в Ньому також своє сповнення».

За матеріалами: Радіо Ватикан

Що сказав Папа нововисвяченим священикам

часопис CREDO — Mon, 30 Apr 2012 09:41:23 +0000

«Римська традиція здійснювати священичі рукоположення у Четверту неділю Пасхи, неділю «Доброго Пастиря», наповнена дуже багатим змістом», – зазначив Бенедикт XVI на початку проповіді, виголошеної у неділю, 29 квітня, на Службі Божій в базиліці Святого Петра у Ватикані, під час якої він уділив пресвітерське рукоположення дев’ятьом дияконам, випускникам римських духовних семінарій.

Зі Святішим Отцем співслужили кардинал-вікарій та єпископи-помічники Римської дієцезії, настоятелі семінарій та парохи новопресвітерів.

Свою назву ця неділя отримала від євангельського уривку, який читається під час Служби Божої, в якому Христос називає Себе Добрим Пастирем. «Постать пастиря, така важлива в Святому Письмі та, звичайно, дуже важлива для окреслення священика, здобуває повноту правдивості та ясності в Христовому обличчі, у світлі Таїнства Його смерті та воскресіння», – зазначив Єпископ Риму, коментуючи це читання.

Перша характеристика, яку нам пропонує уривок з Євангелії від Йоана, це: «добрий пастир життя своє віддає за овець» (Ів 10,11). Папа вказав, що в цих словах бачимо вершину об’явлення Бога як пастиря свого народу, якою є Ісус, що помер на хресті та воскрес, переводячи з Собою кожну людину від смерті до життя. Ось чому в особі Ісуса збігаються образи і Доброго Пастиря і Первосвященика, що звершує жертвоприношення.

Прочитаний уривок з Діянь Апостолів розповів про свідчення святого Петра перед старшинами народу після зцілення кульгавого. «Петро з глибокою щирістю стверджує, що «Ісус є каменем, що був відкинений вами, але Який став наріжним каменем», і додає: «нема ні в кому іншому спасіння, бо й імени немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися» (4, 10-11)», – сказав Бенедикт XVI, пояснивши, що ці слова вказують на пасхальний досвід Ісуса, Який, відкинений провідниками Свого народу, став основою нової святині, початком нового Божого народу. Друге ж читання, почерпнуте з Першого Послання святого Йоана, говорить про плід Христової Пасхи, про те, що кожен з нас став справді Божою дитиною. І кожному з нас відкритий шлях до оглядання Божого обличчя.

«Дорогі кандидати до свячень, це туди Добрий Пастир бажає вас привести! Це туди священик покликаний вести вірних, ввірених йому: до справжнього життя у повноті», – підсумував ці читання Святіший Отець, пригадуючи, що Христос тричі повторює, що «добрий пастир віддає своє життя за овець». «Біблійна постать царя-пастиря, головним завданням якого є управляти Божим людом, зберігати його єдиним та провадити його, уся ця царська місія, цілковито здійснюється в Ісусі Христі через жертовний вимір, через жертву Його життя», – додав Бенедикт XVI, зазначаючи, що на цю перспективу зорієнтовані також обряди свячень, через які «священик є тим, хто в особливий спосіб занурений у таїнство Христової Жертви, через глибоку особисту єдність з Ним, для того, щоб продовжувати Його спасенну місію». Здійснювані чинності наголошують на тому, що для священика «щоденна відправа Служби Божої не означає звершення ритуальних функцій, але – сповнення місії, яка глибоко та повністю заторкує його існування в єдності з Воскреслим Христом в Його Церкві, яка продовжує здійснювати відкупительну Жертву».

Папа наголосив, що цей євхаристійно-жертовний вимір невіддільний від пастирського та становить осередок істини та спасенної сили, від яких залежить успішність будь-якої діяльності. «Проповідування, діла та жести різного характеру, які Церква здійснює через свої численні ініціативи, втратять свою спасенну плідність, якщо зменшуватиметься служіння Христового Жертвоприношення. А воно довірене висвяченим священикам», – наголосив Бенедикт XVI, побажавши, щоби це Боже слово просвітлювало все життя нововисвячених. «І коли тягар хреста ставатиме важчим, знайте, що це – найцінніший час для вас та людей, довірених вам: тож, з вірою та любов’ю відновляючи своє «так, з Божою допомогою цього бажаю”, ви співпрацюватимете з Христом, Верховним Первосвящеником, пасучи Його вівці, може навіть ту одну, яка загубилася, але задля якої на небесах діється велика радість», – сказав на завершення Папа.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Проповідь Папи під час подячної Меси з нагоди його 85-річчя

часопис CREDO — Mon, 16 Apr 2012 15:08:05 +0000

«У день мого народження та хрещення, 16 квітня, літургія Церкви дала мені три дороговкази, які вказали мені, куди веде дорога, і які допомогли мені її віднайти», – зазначив Папа Бенедикт XVI на початку проповіді, виголошеній під час Служби Божої в каплиці Святого Павла, яку він очолив з нагоди свого 85-річчя.

На спільну молитву з Римським Архиєреєм прибула делегація з його батьківщини Баварії та німецькі єпископи.

Три «дороговкази», згадані Святішим Отцем, це – літургічний спомин святої Бернадети Субіру, візіонерки з Лурду, святого Бенуа Йозефа Лябре, який за словами Папи є одним з найособливіших святих в історії Церкви, та перебування в пасхальному таїнстві, адже того року, коли народився Йозеф Ратцінґер, 16 квітня була Велика Субота.

Свята Бернадета зростала в настільки убогій французькій сім’ї, що нам важко й уявити, навіть не маючи змоги відвідувати школу. Але ця проста дівчинка мала серце, здатне бачити, вона змогла побачити Божу Матір, а в Ній – відбиток Божої краси та доброти. Марія вказала їй на джерело цілющої води, яка, за словами Папи, є образом істини, яка виходить нам назустріч у вірі. «Щоб могти жити, щоб стати чистими, ми потребуємо, щоб у нас зродилася ностальгія за істиною, за справжнім життям», – додав Бенедикт XVI, зазначаючи, що цей день і свята Бернадета були для нього знаком, який вказував на те, «звідки походить жива вода, якої ми потребуємо». Святіший Отець зазначив, що поряд з тим, що ми знаємо та вміємо, що є важливим, ми не повинні «втрачати просте серце та простий погляд, здатні побачити те, що є суттєвим», а також молитися, щоб Господь допомагав нам зберігати ту покору, завдяки якій наше серце має згадану здатність.

Святого Бенуа Йозефа Лябре, жебручого паломника з XVIII століття, що нічого не мав, і нічого не залишав для себе з того, що отримував, крім найнеобхіднішого, і який перейшов цілу Європу, відвідуючи її святині, Бенедикт XVI назвав «насправді європейським святим». За його словами, цей дещо особливий святий, який мандрує від святині до святині, не бажаючи робити чогось іншого, крім молитви та свідчення, не становить ідеалу, до якого всі повинні прагнути, але, напевно, є дороговказом, що вказує на суттєве. «Він показує нам, що Самого Бога вистачає. Поза всім, що може існувати у цьому світі, чого ми можемо потребувати, тим, що має значення, що є суттєвим, є пізнати Бога», – сказав Папа, додаючи, що європейський вимір цього святого показує нам, що той, хто відкривається на Бога, не відчужується від світу й людей, тому що в Бозі всі ми є братами.

«Того самого дня, коли я народився, я також відродився з води та Святого Духа», – вів далі Бенедикт XVI, висловлюючи вдячність батькам, які у дуже важкі тодішні часи дали йому змогу побачити світ. Папа зауважив, що людське життя саме в собі ще не є даром. Знаємо, чим може ризикувати людина на своєму життєвому шляху, знаємо, яких труднощів чи жахливих подій може зазнати, так що зроджується запитання: «Чи воно справедливо ось так просто давати життя?» Святіший Отець наголосив, що життя буде сумнівним даром, якщо залишається саме по собі, натомість, стає справжнім даруванням, якщо разом з ним можна дарувати обітницю, яка сильніша від будь-якої загрози. Запорукою такої обітниці є відродження у святому Хрещенні, але ми повинні зростати в ньому. Посилаючись на той факт, що його Хрещення відбулося у Велику Суботу, літургія якої згідно з тогочасним звичаєм вже була передвісником пасхального світла, Бенедикт XVI зазначив, що це є своєрідним образом наших днів, коли, з одного боку, ще є мовчання Бога, Його відсутність, однак, в Христовому воскресінні ми вже заздалегідь маємо передсмак Божого світла, яке показує нам дорогу та допомагає прямувати вперед.

«Стою перед обличчям останнього періоду мого життя і не знаю, що мене чекає. Знаю, однак, що Боже світло існує, що Він воскрес, і що це світло сильніше від будь-якої темряви, що Божа доброта сильніша від будь-якого зла у цьому світі. І це допомагає мені з впевненістю іти вперед», – сказав на завершення Святіший Отець.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Папа: Святкування Пасхи – не просто згадка про події, а зустріч з воскреслим Господом

часопис CREDO — Mon, 16 Apr 2012 09:50:44 +0000

«Щороку, святкуючи Пасху, ми наново переживаємо досвід перших Ісусових учнів, досвід зустрічі з Ним воскреслим», – зазначив Папа Бенедикт XVI на початку свого повчання перед молитвою «Царице неба» в неділю, 15 квітня.

Папа нагадав, що євангеліст Йоан розповідає, як апостоли побачили Господа у вечір самого дня воскресіння та «по восьми днях». І цей день, перший у тижні, названий пізніше «Господнім днем», став днем зібрання християнської громади для звершення свого культу – Пресвятої Євхаристії. «У дійсності, святкування Господнього дня є дуже сильним доказом Христового Воскресіння, адже лише надзвичайна та поворотна подія могла спонукати перших християн розпочати культ, відмінний від єврейської суботи», – зауважив Святіший Отець.

Далі Папа звернув увагу на те, що християнський культ є не просто згадкою про події з минулого, але – зустріччю з воскреслим Господом, Який перебуває поза простором і часом, уприсутнюючись, водночас, в громаді, промовляючи до нас через Святе Письмо та розламуючи для нас Хліб вічного життя. З’являючись Своїм учням, воскреслий Ісус вітав їх словами: «Мир вам!». За словами Святішого Отця, традиційне привітання «shalom», тобто побажання миру, набрало нового виміру, воно «стало даром того миру, який може дати тільки Ісус, тому що він є плодом Його радикальної перемоги над злом».

«Дорого брати й сестри, – закликав на завершення Бенедикт XVI, – приймаймо дар миру, який нам приносить воскреслий Ісус, дозвольмо, щоб наше серце наповнилось Його милосердям. Таким чином, силою Святого Духа, того Духа, Який воскресив Христа із мертвих, також і ми зможемо нести ближнім цей пасхальний дар. Нехай нам цю благодать випросить Пресвята Марія, Мати Милосердя».

За матеріалами: Радіо Ватикан

Проповідь Папи у Великий Четвер під час Меси Господньої вечері (повний текст)

часопис CREDO — Fri, 06 Apr 2012 11:47:18 +0000

Великий Четвер – не тільки день встановлення святої Євхаристії, сяйво якої безперечно перевершує і ніби вбирає у себе все інше. Великий Четвер – це також і темрява ночі на Оливній горі, в яку вступає Ісус зі своїми учнями; це – також самотність і покинутість Ісуса, який з молитвою виступає назустріч темряві смерті. Це – також Юдина зрада, схоплення Ісуса і Петрове зречення; обвинувачення перед Синедріоном і видача язичникам, Пилатові. В цю годину спробуймо глибше зрозуміти ці події, бо в них відбувається таємниця нашого спасіння.

Ісус ступає в ніч. Ніч означає відсутність зв’язку, через що один не бачить іншого. Це – образ нерозуміння, затемнення істини. Це – той простір, в якому розвивається зло, яке має ховатися від світла. Сам Ісус є світлом і істиною, зв’язком, чистотою і добром. Ісус ступає в ніч. Врешті, ніч є символом смерті, остаточної втрати єдності і життя. Ісус ступає в ніч, щоби подолати її і розпочати новий Божий день в історії людства.

На цьому шляху Він зі своїми учнями співав псалми про визволення і порятунок Ізраїля, що нагадували про першу Пасху в Єгипті, про ніч визволення. Зараз, як звично, Він іде, щоб молитися на самоті і щоб говорити як син із батьком. Але, не так як звично, Він хоче, щоби неподалік Нього були троє учнів – Петро, Яків і Йоан. Це ті троє, хто бачив Його преображення – сяйво Божої величі від Його людської постаті, і ті, хто бачив Його посеред закону і пророків, між Мойсеєм і Іллею. Вони чули, як Він говорив з обома про свій «Вихід» у Єрусалимі. Вихід Ісуса в Єрусалимі – які сповнені таємниці слова! Вихід Ізраїля із Єгипту був подією втечі і спасіння Божого народу. Яким би мав бути Вихід Ісуса, в якому має остаточно виконатися зміст історичної драми? І ось вони стали свідками першого етапу цього Виходу – крайнього приниження, яке було істотним кроком виходу на волю у нове життя, до якого спрямований Вихід. Та учні, близькості яких Ісус шукав у цю годину крайньої нужди задля людського почуття захищеності, швидко заснули. Хоча вони ще почули декілька слів Ісусової молитви і побачили його поставу. І те й інше глибоко вразило їх, і вони на всі часи передали це християнському світові. Ісус каже Богові: Авва. Це значить – Отче, як додають учні. Але це не звикла форма звертання до батька, це дитяче слово, ніжне слово, яким ніхто не наважувався звертатися до Бога. Це слово того, хто є справжнім «дитям», сином батька, який поєднаний із Богом найглибшою єдністю.

Коли ми запитаємо себе, яка найбільш характерна риса образу Ісуса у Євангеліях, то мусимо сказати: це Його стосунки з Богом. Він завжди перебуває у спілкуванні з Богом. Серцевиною його особистості є перебування із Отцем. Через Христа ми справді пізнаємо Бога. «Ніхто Бога ніколи не бачив», каже святий Йоан. «Єдинородний Син, що в лоні Отця, Той Сам об’явив». (Йо. 1,18) І тепер ми знаємо, яким насправді є Бог. Він є тим Отцем, втіленим Добром, якому ми можемо довіритися. Євангеліст Марко, який записував спогади святого Петра, розповідає нам, що Ісус до слова «Авва» додав: Тобі все можливе (Мк 14,36). Той, хто є Добром, одночасно має і силу. Сила є добро, а добро є сила. Такої довіри ми можемо навчитися з Ісусової молитви на Оливній горі. Перш ніж почнемо роздумувати про зміст Ісусового прохання, мусимо звернути увагу на те, що євангелісти кажуть про поставу Ісуса підчас молитви. Матей і Марко кажуть, що Він упав долілиць (Мт 26,39), тобто прийняв поставу цілковитої самовіддачі, яка збереглася в римській літургії в Страсну П’ятницю. А Лука каже, що Ісус молився навколішки. В Діяннях апостолів він повідомляє, що святі молилися, стоячи на колінах: Стефан під час каменування, Петро – при воскресінні мертвого, Павло – на шляху до мученицької смерті. Лука таким чином накреслив невелику історію, як майбутня Церква молилася на колінах. Стоянням на колінах християни вступають в Ісусову молитву на Оливній горі. Перед загрозою сили зла вони сміливо протистоять світові на колінах, але як діти, вони стоять на колінах перед Батьком. Перед величчю Бога ми, християни, падаємо на коліна і визнаємо його Божественність, але в цьому жесті ми також виражаємо нашу впевненість у Його перемозі.

Ісус бореться з Отцем. Він бореться з самим собою. Він бореться за нас. Він переживає страх перед силою смерті. Перш за все це звичайне потрясіння, властиве кожній людині і кожній живій істоті перед лицем смерті. Але для Ісуса за цим стоїть набагато більше. Він вдивляється в темряву ночі зла. Він бачить брудний потік всієї брехні і всього ницого в тій чаші, яку йому доведеться випити. Це потрясіння цілком чистого і святого перед повінню всього зла світу, яка насувається на Нього. Він бачить і мене і молиться за мене. Тому ця мить смертного страху Ісуса є важливою частиною справи спасіння. Тому послання до Євреїв оцінює боротьбу Ісуса на Оливній горі як священицьку діяльність. У цій проникнутій смертним страхом молитві Ісуса Господь виконує завдання священика: він забирає провину людства, він бере нас усіх на себе і відносить нас до Отця.

Зрештою нам треба також звернути увагу на зміст Ісусової молитви. Ісус каже: «Отче, Тобі все можливе: забери від мене цю чашу!.. А проте, – не як я хочу, але як Ти»… (Мк 14,36). Людська природна воля Ісуса страхається . Він просить, щоб це його оминуло. Але як Син, Він вкладає свою людську волю у волю свого Отця: Не Я, а Ти. Таким чином Він перемінив поставу Адама, первісний гріх людини, і цим зцілив людство. А постава Адама була: Не те, чого хотів Ти, Господи, а я сам хочу бути Богом. Ця зарозумілість і є власне суттю гріха. Ми думаємо, що є вільними і самими собою, тільки коли слідуємо за власною волею. Бог видається нам протилежністю нашої свободи. Треба звільнитися від Нього, як ми думаємо: от тоді ми станемо вільними. Це – основоположний бунт, який пронизує історію, і основоположна брехня, яка фальсифікує наше життя. Коли людина протиставляється Богові, вона протиставляється і правді про себе, а тому стає не вільною, а відчуженою. Вільними ми стаємо щойно тоді, коли знаходимося в правді про себе, коли перебуваємо в єдності з Богом. Тоді ми дійсно стаємо «як Бог» – а не тоді, коли протиставляємо себе Богові, хочемо його позбутися чи заперечуємо його існування. В борні молитви на Оливній горі Ісус знищив хибне протиставлення послуху і свободи і відкрив шлях до свободи. Тож просімо Господа, щоби Він привів нас до відповіді «Так» волі Божій і зробив справді вільними. Амінь

Бенедикт XVI

Католицький Медіа-Центр

Проповідь Папи у Вербну Неділю

часопис CREDO — Mon, 02 Apr 2012 11:07:14 +0000

У Пальмову, або Вербну Неділю Папа очолив урочисту Месу та виголосив проповідь на площі Святого Петра у Ватикані. На початку Богослужіння відбулося посвячення пальмових і оливкових галузок та пройшла урочиста процесія, що є згадкою в’їзду Ісуса до Єрусалиму.

«Пальмова Неділя – це широкі двері, через які входимо у Страсний Тиждень, тиждень, під час якого Господь Ісус прямує до вершини свого земного життя», – розпочав свою проповідь Святіший Отець, зазначаючи, що Ісус іде до Єрусалиму, щоб сповнити Писання, щоб бути піднесеним на хресті – троні, на якому Він царюватиме повіки, притягаючи до Себе людство всіх часів.

Під час цієї останньої подорожі, вів далі Папа, трапилася особлива подія, «яка посилює очікування того, що має статися, та спричиняється до того, що увага до Ісуса ще більше посилюється». На шляху, яким йшов Спаситель, сидить сліпий жебрак, який, довідавшись про те, що надходить Ісус, починає кричати: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся наді мною!» Його надаремне намагаються примусити замовкнути, врешті, Сам Ісус кличе його та запитує: «Що хочеш, щоб я вчинив тобі?» «Учителю, щоб я знову бачив» – каже той, а Ісус відповідає: «Іди, віра твоя спасла тебе». І той почав бачити. Саме після цього чуда, супроводжуваного закликом «Сину Давидів», серед народу зросли месіанські очікування, і люди запитували, чи той Ісус, що йде до Єрусалиму, не є Месією, новим Давидом? І чи з Його входом до святого міста не прийшов час відновлення Давидового царства?

Святіший Отець зазначив, що також приготування до в’їзду до Єрусалиму спричинилося до оживлення месіанських надій. Ісус прибуває зі сторони Оливної гори – звідки, згідно з пророцтвами, мав прийти Месія. Всіх огортає ентузіазм: люди стелять свою одіж та пальмові галузки, починають вигукувати слова Псалма: «Осанна, благословенний хто йде в ім’я Господнє. Благословенне царство, що надходить, отця нашого Давида!» Як пояснив Бенедикт XVI, цей святковий заклик, записаний всіма чотирма євангелистами, «виражає однодушне переконання в тому, що в Ісусі Бог відвідав свій народ, що так очікуваний Месія нарешті прийшов». Отож, зростає очікування на діло, яке Христос довершить, увійшовши до міста.

Старозавітні пророцтва про Месію, пригадав далі Папа, передвіщали, що Він прийде сповнити давню обітницю, яку Бог дав Авраамові: «Виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе… Тобою всі племена землі благословлятимуться». «Отож, Той, Якого натовп вітає, як благословенного, є, одночасно, Тим, в Якому буде благословенне ціле людство», – сказав Бенедикт XVI, додаючи, що у Христовому світлі «людство визнає себе глибоко об’єднаним та огорнутим плащем Божого благословення». Тому, в сьогоднішньому святі ми повинні навчитися правильно дивитися на людство, на народи світу, на різні культури та цивілізації. «Погляд, який вірний отримує від Христа – це погляд благословення… здатний збагнути красу світу та співчувати його вразливості», – зауважив Папа.

Але, вів далі Папа, люди, що вітали Ісуса, мали своє бачення Месії, своє розуміння того, як повинен діяти обіцяний та очікуваний Цар. І тому, зовсім не випадково, через кілька днів вони кричали: «Розіпни!», – бо розчарувалися тим, як Ісус здійснював свою царственість. «Саме в цьому – наголосив Бенедикт XVI, – суть сьогоднішнього свята також і для нас. Ким для нас є Ісус з Назарету? Яку ідею маємо про Месію, яку ідею маємо про Бога. Це – вирішальне питання, якого ми не можемо оминути, особливо тепер, коли протягом цього тижня ми покликані іти за нашим Царем, Який обрав своїм троном хрест; ми покликані іти за Месією, Який не гарантує нам легкого земного щастя, але – небесне щастя, Боже блаженство».

Наприкінці Святіший Отець звернувся до молоді. «Нехай Пальмова Неділя буде для вас днем рішення прийняти Господа та йти за Ним до кінця, рішення зробити Його Пасху смерті й воскресіння сенсом свого християнського життя. Це рішення, яке веде до справжньої радості», – сказав Бенедикт XVI, вказавши також на приклад святої Клари з Ассізі, яка 800 років тому, захоплена життям святого Франциска, якраз у Квітну Неділю залишила батьківський дім, щоб цілковито посвятитися Господу Богу.

Папа побажав, щоб в ці дні християни сповнювалися почуттями прослави, як це було з тими, які зустрічали Ісуса в Єрусалимі, та вдячності Богові за той Його великий дар, свідками й учасниками якого ми будемо під час Страсного Тижня.

Богослужіння закінчиться молитвою «Ангел Господній» та Апостольським благословенням.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Проповідь Папи під час Меси в Гавані

часопис CREDO — Thu, 29 Mar 2012 10:03:18 +0000

У середу, 28 березня, Святіший Отець прибув на площу Революції імені Хосе Марті в столиці Куби місті Гавані, де зібралися сотні тисяч кубинців, щоб почути слова Наступника святого Петра, єднаючись на Євхаристії.

«Благословенний Ти, Господи Боже, Благословенне Твоє святе і преславне ім’я» – цією старозавітною піснею прослави Всевишнього з книги пророка Даниїла Бенедикт XVI розпочав свою проповідь в столиці Куби. Вона є завершенням біблійної розповіді про трьох єврейських юнаків, що потрапили до вавилонського полону і яких цар, за те, що вони не зреклися своєї віри, вкинув до розпаленої печі. Чудесно врятовані, вони прославляють та благословляють Творця. «В дійсності, – сказав Бенедикт XVI, – Бог ніколи не залишає своїх дітей, ніколи про них не забуває. Він – понад нами і може спасти нас своєю могутністю».

«Коли ви перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете учнями моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас», – говорить Ісус, слова Якого записав святий євангеліст Йоан. Папа зазначив, що істина є прагненням людської істоти, а її шукання передбачає справжню свободу. Однак, багато-хто віддає перевагу спрощеним шляхам, уникає цього завдання. Деякі насміхаються над можливістю знати її, або заперечують її існування. Наслідками цього, за словами Святішого Отця є замкненість у самих собі. Інші, неправильно зрозумівши це шукання істини, доходять до фанатизму, замикаючись у «своїй власній істині» та накидають її іншим. Такі також не можуть бути Ісусовими учнями.

«Правда про людину є неминучою передумовою для осягнення свободи, тому що в ній відкриваємо основи етики, з якою всі можуть зіставитись, і яка вміщає чіткі та зрозумілі формулювання про життя і смерть, обов’язки і права, про подружжя, сім’ю та суспільство, врешті, про непорушну гідність людської істоти», – вів далі Бенедикт XVI, додаючи, що християнство, підтримуючи ці цінності, не нав’язує, але пропонує Христове запрошення пізнати істину, «яка визволяє». Покликанням віруючого є передавати це запрошення своїм сучасникам. Ісус допомагає подолати егоїзм та ненависть, адже той, хто чинить зло, є рабом гріха і ніколи не здобуде свободи.

«З глибоким переконанням у тому, що Христос є справжньою міркою людини, та знаючи, що в Ньому перебуває сила, необхідна для подолання будь-якого випробування, бажаю відкрито звіщати вам Господа Ісуса, як Дорогу, Істину та Життя. В Ньому всі знайдемо повноту свободи, світло для глибшого зрозуміння дійсності, щоб перемінювати її оновлюючою могутністю любові», – сказав Папа, наголошуючи, що Церква живе для того, щоб вчинити всіх учасниками того єдиного, що вона має, тобто, Самого Христа. Щоб це здійснювати, вона потребує релігійної свободи. Це право, як в індивідуальному, так і спільнотному вимірах, є, за словами Святішого Отця, виявом єдності людської особи, яка є, одночасно, і віруючим і громадянином.

«Коли Церква наголошує на цьому праві, вона не домагається якихось привілеїв», – додав Бенедикт XVI, пояснюючи, що йдеться лише про можливість здійснювати завдання, доручене їй Засновником, усвідомлюючи, що «там, де уприсутнюється Христос, там людина зростає в своїй людяності та віднаходить суть свого існування».

За матеріалами: Радіо Ватикан

Папа про умови зцілення і спасіння

часопис CREDO — Tue, 20 Mar 2012 10:17:41 +0000

«Щоб бути зціленим, кожен повинен визнати, що є недужим; кожен повинен визнати свій гріх, аби Боже прощення, вже подароване на хресті, могло здійснитися в його серці та житті», – на це звернув увагу Папа Бенедикт XVI, промовляючи перед молитвою «Ангел Господній» у неділю, 18 березня.

Святіший Отець зазначив, що великопосний шлях до Пасхи – це шлях з Ісусом через «пустелю», тобто час на те, щоб більше прислухатися до Божого слова та викривати спокуси, «що промовляють у нас всередині». На обрію цього шляху вимальовується хрест. Ісус знає, що він є вершиною його місії. В Євангелії від святого Йоана читаємо, як Спаситель говорить про Себе: «Тож так, як Мойсей змія підняв у пустині, так треба Синові Чоловічому бути піднесеним, щоб кожен, хто вірує у нього, жив життям вічним» (Йн 3,14-15). Папа пояснив, що ці слова стосуються події зі Старого Завіту, коли на Ізральський народ у пустелі напали отруйні гадюки, від укусів яких багато людей померло. Тоді Бог наказав Мойсеєві зробити мідяного змія та поставити на жердину, а кожен, хто на нього поглянув, був вилікуваний. «Також Ісус, – додав Бенедикт XVI, – буде піднесений на хресті для того, щоб кожен, хто в небезпеці смерті задля гріха, був спасенний, звернувшись до Нього, померлого за нас».

Святий Августин, слова якого навів Святіший Отець, цю подію прокоментував, зазначаючи, що лікар, наскільки це від нього залежить, приходить, щоб врятувати людину, і якщо хтось не дотримується його приписів, той сам себе руйнує. «Спаситель прийшов у світ. І якщо ти не хочеш бути Ним спасенний, то сам себе засуджуєш», – сказав Бенедикт XVI, цитуючи згаданого Отця Церкви, та додав: «Отож, якщо такою безмежною є милосердна любов Бога, Який дійшов до того, що віддав свого Єдиного Сина як викуп за наше життя, великою є також наша відповідальність». Адже, як навчав святий Августин: «Бог засуджує твої гріхи, і якщо також і ти їх засуджуєш, то єднаєшся з Богом».

Папа зазначив, що іноді людина більше любить темряву, бо прив’язана до своїх гріхів. «Але лише відкриваючись на світло, лише щиро сповідуючи свої провини перед Богом, можна знайти справжній мир і справжню радість», – додав він, пригадуючи про важливість Святої Тайни покаяння, зокрема, під час Великого Посту.

«Дорогі друзі, завтра відзначатимемо урочисте свято святого Йосифа. Від щирого серця дякую всім, які згадуватимуть про мене у своїх молитвах у день моїх іменин», – сказав на завершення Бенедикт XVI, особливо прохаючи молитися за його Апостольський візит до Мексики й на Кубу, який розпочнеться наступної п’ятниці.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Послання Святішого Отця Бенедикта XVI на Великий Піст 2012 року

часопис CREDO — Wed, 22 Feb 2012 05:01:53 +0000

«Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10, 24), – цей заклик святого Апостола Павла став темою Послання Папи Бенедикта XVI на Великий Піст 2012 року.

Браття і сестри!

Великий піст дає нам ще одну нагоду замислитися над серцем християнського життя – любов’ю. Адже це справді сприятливий час, щоб через Слово Боже і святі тайни ми відновили свій шлях віри, як особистий, так і спільнотний. Це шлях позначений молитвою, діленням, тишею і постом, час очікування пасхальної радості.

Цього року хочу запропонувати декілька думок у світлі короткого біблійного тексту, взятого з Послання до євреїв: «Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10, 24). Це речення з уривку, у якому автор закликає надіятися на Ісуса Христа як первосвященика, який здобув для нас прощення та доступ до Бога. Плодом прийняття Христа є життя, основане за трьома богословськими чеснотами, що означає прийти до Господа «із щирим серцем у повноті віри» (Євр. 10, 22), непохитно тримати «визнання нашої надії» (Євр. 10, 23), стараючись разом із братами постійно «поступати з любов’ю і робити добрі діла» (Євр. 10, 24). Також для того, щоб підтримувати цю євангельську поведінку, важливо брати участь у літургійних та молитовних зустрічах спільноти, зважаючи на есхатологічну ціль – повне сопричастя у Бозі (Євр. 10, 25). Акцентую увагу на 24 стиху, який у кількох словах пропонує цінне і завжди актуальне повчання про три аспекти християнського життя: увагу до ближнього, взаємність і особисту святість.

1. «Проявімо увагу»: відповідальність щодо ближнього.

Першим елементом є запрошення звернути увагу: тут вжито грецьке слово катаноейн, яке означає добре спостерігати, бути уважним, дивитися з усвідомленням, зауважувати якусь дійсність. Ми читаємо про це в Євангелії, коли Ісус запрошує учнів «спостерігати» за птахами у небі, які хоч і не працюють важко, однак є об’єктом турботливого Божого Провидіння (пор. Лк. 12, 24), і «усвідомити» колоду в своєму оці перед тим, як дивитися на скалку в оці брата» (пор. Лк 6, 41). Чуємо про це також у іншому уривку того ж Послання до євреїв, де є запрошення «звернути увагу на Ісуса» (3, 1), апостола і верховного священика нашої віри. Отже, слово, яке відкриває наше звернення, запрошує затримати погляд на іншому, а передусім на Ісусові, і бути уважними одні до одних, не бути чужими, байдужими до долі братів.

Натомість часто стикаємося з протилежним почуттям – байдужістю, яка народжується з егоїзму, прикритого маскою пошани до «приватної сфери». Сьогодні також сильно звучить голос Господа, який кличе кожного з нас дбати про іншого. Сьогодні також Бог кличе нас бути «сторожами» наших братів (пор. Бут. 4, 9), встановлювати стосунки, характерними для яких є взаємна турбота, увага до добра іншого та до всього його добра.. Велика заповідь любові до ближнього вимагає і спонукує до усвідомлення відповідальності щодо тих, які, як і я, є створіннями та дітьми Божими: бути братами в людському вимірі, і в багатьох випадках також і вірі, – що мусить спонукати нас до того, щоб бачити в іншому правдивого іншого мене, якого безмежно любить Бог. Якщо ми розвиваємо цей погляд братерства, з нашого серця природно буде випливати солідарність, справедливість, а також співчуття. Слуга Божий папа Павло VI стверджував, що світ страждає сьогодні передусім від відсутності братерства: «Світ хворий. Його біль не так у розтраті ресурсів чи в захопленні цих ресурсів кимсь, як у браку братерства між людьми і народами» (Енц. Populorum progressio, 26 березня 1967, №66).

Бути уважним до іншого означає бажати добра йому чи їй у всіх аспектах – фізичних, моральних і духовних. Здається, що сучасна культура втратила відчуття добра і зла, тому потрібно акцентовано підтвердити, що добро існує і виграє, тому що Бог є «добрий і робить добро» (Пс. 119, 68). Добро – це те, що піднімає, захищає і сприяє життю, братерству і сопричастю. Бути відповідальним щодо ближнього означає бажати і робити добро іншому, бажаючи, щоб також і він відкрився на логіку добра. Цікавитися братом означає хотіти розплющити очі на його потребу. Святе Письмо застерігає від небезпеки затвердіння серця через своєрідну «духовну анестезію», яка робить людей сліпими до страждання інших. Євангелист Лука переказує дві притчі Ісуса, в котрих є приклади такої ситуації, яка може виникнути в серці людини. У притчі про доброго самарянина священик і левіт байдуже «проходять повз» нещасного, якого обікрали і побили розбійники (пор. Лк. 10, 30 – 32). У притчі про багача розповідається про чоловіка перенасиченого благами, який не помічає страждань бідного Лазаря, котрий помирає з голоду перед його дверима (пор. Лк. 16, 19). В обох випадках маємо справу з чимось протилежним до «вияву уваги», погляду любові і співчуття. Що ж є на перешкоді цьому людяному і турботливому погляду на брата? Інколи це матеріальне багатство і ситість, інколи пріоритетність власних інтересів і власних переживань. Ми не повинні бути ніколи нездатними «мати милосердя» до тих, які страждають, а серце ніколи не повинні надміру переповнювати наші справи і наші проблеми, роблячи нас глухими до крику бідного. Натомість саме покірність серця і особистий досвід страждання можуть стати джерелом внутрішнього пробудження до співчуття та емпатії: «Праведний знає справу бідних, а розбещений не має зрозуміння» (Прип. 29, 7). Так стає зрозумілим блаженство «тих, які плачуть» (МТ. 5, 4), тобто тих, які зможуть вийти із самих себе, щоб зворушитися болем інших. Зустріч з іншим та відкривання серця на його потреби є нагодою до спасіння та блаженства.

«Звернути увагу» на брата означає також турбуватися про його духовне благо. І тут я хочу пригадати аспект християнського життя, який на мою думку, призабули, – братнє виправлення для вічного спасіння. Сьогодні практично всі стали дуже чутливими до теми турботи і любові щодо фізичного і матеріального блага інших, але майже завжди мовчать про духовну відповідальність за братів. Так не було в ранній Церкві та у спільнотах зі справді зрілою вірою, де хвилювалися не тільки про тілесне здоров’я брата, а також про здоров’я його душі, скерованої до останнього призначення. У Святому Письмі читаємо: «Докоряй мудрому – він тебе полюбить. Дай мудрому пораду, він стане ще мудрішим. Навчи праведника, і він знання побільшить» (Прип. 9, 8 і наст.). Сам Христос наказує докоряти братові, який грішить (пор. Мт 18, 15). Дієслово, яке вживають, щоб передати братнє виправлення, – еленкейн, – те саме, яке вказує на пророчу місію властивого християнам викриття генерації, яка віддається злу (пор Еф. 5, 11). Традиція Церкви серед діл милосердя для душі називає також «Грішника навернути». Важливо відродити цей вимір християнської любові. Не можна мовчати на зло. Думаю тут про ставлення тих християн, які з людської поваги чи просто зі зручності пристосовуються до загальної ментальності замість того, щоб застерегти своїх братів від способу думання і дій, які є протилежними до істини, і не йдуть дорогою добра. Однак християнським докором не має керувати дух засудження чи звинувачення. Ним завжди керує любов і милосердя, він витікає зі справжнього піклування про благо брата. Апостол Павло стверджує: «Коли би хтось попав у якусь провину, то ви, духовні, такого наставляйте духом лагідности, пильнуючи себе самого, щоб і собі не впасти у спокусу» (Гал. 6, 1). У нашому світі, просякнутому індивідуалізмом, необхідно знову відкрити важливість братнього виправлення, щоб разом іти до святості. Навіть «праведник впаде сім разів» (Прип. 24, 16), як каже Писання, бо всі ми є слабкі та недосконалі (пор 1 Ів. 8, 1). Отже, великим служінням є допомагати і дозволяти, щоб нам допомогли читати правдиво себе самих для покращення свого життя і доброго курсу шляхом Господнім. Завжди потрібний погляд, який любить і виправляє, який знає і впізнає, який розуміє і прощає (пор. Лк. 22, 61), бо так робив і робить Бог з кожним із нас.

2. «Одні одним»: дар взаємності.

Таке «сторожування» щодо інших контрастує з ментальністю, яка, обмеживши життя тільки до земного виміру, не бачить його в есхатологічній перспективі і приймає будь-який моральний вибір во ім’я індивідуальної спільноти. Таке суспільство, як теперішнє, може стати глухим як до фізичного страждання, так і до духовних і моральних вимог життя. Не так повинно бути у християнській спільноті! Апостол Павло запрошує шукати те, що спонукає до «миру та до взаємного збудування» (Рм. 14, 19), допомагаючи «ближньому на добро, для збудування» (Рм. 15, 2), не шукаючи власної користі, «лише для багатьох, щоб спаслися» (1 Кор. 10, 33). Це взаємне виправлення і заохочення в дусі побожності і любові повинно бути частиною життя християнської спільноти.

Учні Господа, з’єднані з Христом через Євхаристію, живуть у спільноті, яка зв’язує їх одні з одними як членів одного тіла. Це означає, що інший мені належить, що його життя і його спасіння стосуються мого життя і мого спасіння. Торкаємось тут дуже глибокого елементу сопричастя: наше існування взаємозв’язане з існуванням інших, як у добрі, так у злі; як гріх, так і дія любові мають також суспільний вимір. У Церкві, містичному тілі Христа, справджується така взаємність: спільнота не перестає каятись і просити прощення за гріхи своїх синів, але також постійно радіє і ликує зі свідчень чеснот і любові, які в ній проявляються. «Різні члени нехай дбають однаково одні про одних» (1 Кор. 12, 25), – стверджує святий Павло, бажаючи, щоб ми були одним тілом. Любов до братів, виявом якої є милостиня, – типова великопосна практика поруч з молитвою і постом – закорінена у цій спільній приналежності. Навіть у конкретному переживанні щодо найбідніших кожен християнин може висловити свою участь в єдиному тілі, яким є Церква. Взаємна увага до інших – це також визнання добра, через яке Господь діє у них, і подяка з ними за чуда благодаті, які добрий і всемогутній Бог продовжує чинити в своїх дітях. Коли один християнин помічає в іншому діяння Святого Духа, то повинен тільки радіти щодо цього і возносити славу Отцеві Небесному (пор. Мт. 5, 16).

3. «Щоб заохочувати нас взаємно в любові і добрих ділах»: іти разом у святості.

Цей вислів із Послання до євреїв (Євр. 10, 24) спонукає нас бачити універсальний заклик до святості, постійний шлях у духовному житті, прагнути більших харизм і щораз вищої та пліднішої любові (пор. 1 Кор. 12, 31 – 13, 13). Ціллю взаємної уваги є взаємний стимул до реальної щораз більшої любові, «як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, поки день не стане повний» (Прип. 4, 18), очікуючи на те, щоб жити незахідний день у Бозі. Час, даний у нашому житті, є цінним для того, щоб сповнити добрі діла в любові до Бога. Так сама Церква росте і розвивається, щоб досягти повної зрілості у Христі (пор. Еф. 4, 13). У такій динамічній перспективі зростання звучить звернення, яке спонукає нас взаємно осягати повноту любові і добрих діл.

На жаль, завжди є небезпека спокуси бути літеплими, придушувати Духа, відмовлятися «торгувати талантами», які були нам подаровані для добра нашого та інших (пор. Мт. 25, 25 і наст.). Ми всі отримали духовне і матеріальне багатство для сповнення божественного плану, для добра Церкви і для особистого спасіння (пор. Лк. 12, 21; 1 Тм. 6, 18). Духовні наставники пригадують, що той, хто в житті віри не йде вперед, той іде назад. Дорогі брати і сестри, приймімо завжди актуальне запрошення прагнути до «високої мірки християнського життя» (папа Іван Павло ІІ, Апост. лист «Novo Millenio ineunte», 6 січня 2001, № 31). Мудрість Церкви щодо визнавання і проголошення блаженними і святими деяких зразкових християн є також у тому, щоб викликати в інших бажання наслідувати їхні чесноти. Святий Павло закликає: «Пошаною один одного випереджайте» (Рм. 12, 10).

Перед світом, який вимагає від християн відновленого свідчення любові і вірності Господу, нехай всі відчують невідкладну потребу почати змагатися у любові, у служінні і в добрих ділах (пор. Євр. 6, 10). Цей заклик є особливо сильним у святому часі приготування до Пасхи.

З побажанням святого і плідного Великого посту, поручаю вас заступництву Пресвятої Діви Марії і від серця уділяю всім апостольське благословення.

З Ватикану, 3 листопада 2011 р. Б.

Переклад Прес-служби УГКЦ в Італії

Папа поділився своїми роздумами про молитву Ісуса на хресті

часопис CREDO — Wed, 15 Feb 2012 15:57:08 +0000

Під час загальної аудієнції, яка відбулась 15 лютого, Папа Бенедикт ХVІ запропонував зібраним роздумати над молитвою Господа Ісуса на хресті, яку описав у своїй Євангелії святий апостол Лука. Святіший Отець зазначив, що євангеліст передав нам три речення, які Спаситель промовив, будучи розп’ятим на хресному дереві; перший і третій вислів – це молитва, звернена до Отця, натомість другий – обіцянка розкаяному злочинцеві, що був розп’ятим поруч Ісуса.

Папа заохотив присутніх у залі призадуматись над тими трьома реченнями-молитвами Ісуса. Відразу після розп’яття, в той час, як солдати кидали жереб на одежу Ісуса, Спаситель промовив першу молитву до Свого Небесного Отця: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк. 23, 34). Господь просить прощення для тих, які завдали Йому страшного болю, здійснюючи в першій особі Своє повчання, висловлене під час Його прилюдної діяльності: «Любіть ворогів ваших, добро чиніте тим, які вас ненавидять» (Лк. 6, 27). Для тих, які прощатимуть своїм зловмисникам, Христос пообіцяв: «Велика буде ваша нагорода, й будете Всевишнього синами» (Лк. 6, 35). Ісус не лише прощає своїм кривдникам, що Його розіп’яли, але й заступається за них перед Отцем, стає на їх захист. Наслідування цієї поведінки Ісуса можемо спостерегти також під час каменування святого Стефана, першого християнського мученика, який, під час того, як у нього кидали камінням, молився: «Господи, не постав їм цього за гріх» (Діяння Ап. 7, 60).

Порівнюючи молитву Ісуса і молитву святого Стефана, Папа Бенедикт ХVІ зазначив, що Стефан скеровує своє звернення до воскреслого Спасителя і просить, щоб вчинок його каменування не був на осудження для тих, які це робили; а Ісус звертається до Отця і не лише просить прощення для своїх вбивць, але й вказує, що вони не свідомі того, що чинять. Спаситель ставить те незнання, несвідомість, як привід Свого прохання про Отцеве прощення, бо ж це незнання залишає відкриту дорогу до навернення.

Друге речення Ісуса, яке нам передав святий Лука, є словом надії, відповіддю на прохання одного із розбійників, що були розп’яті поруч Ісуса на Голготі. Злочинець, маючи перед очима Ісуса, розкаявся у своїх злочинах, зрозумів, що перед ним не звичайна людина, а Божий Син, тому й звертається до Нього з проханням: «Ісусе! Згадай про мене, як прийдеш у Своє Царство» (Лк. 23, 42). А відповідь Христа перевищує саме прохання: «Істинно кажу тобі: Сьогодні будеш зо мною в раї» (Лк. 23, 43). На думку Папи, цією відповіддю Месія дарує розкаяному грішникові «міцну надію на те, що Божа доброта може доторкнутись до нас також і в останній миті життя і щира молитва, навіть після неправедного життя, зустрічає відкриті обійми доброго Отця, Який чекає повернення сина».

Далі Святіший Отець окремо зупинився над останніми словами Ісуса на хресті: «Отче, у Твої руки віддаю Мого духа» (Лк. 23, 46). Ці слова, сказані у час хресного страждання, є сильним криком цілковитого ввірення себе Богові. Зверненням «Отче» Ісус пригадує нам подію, коли він як дванадцятилітній хлопець залишився на три дні у храмі без Марії та Йосифа, й Свій постійний глибокий стосунок з Небесним Отцем. На хресті Спаситель в повноті, в любові, переживає той синівський зв’язок з Богом-Отцем, Який надихає Його молитву. А словами «у твої руки віддаю духа мого» Христос засвідчує про те, що Він повністю та беззастережно ввіряється у руки Отця. Цей вислів, за словами Бенедикта ХVІ, є молитвою сповненою довіри в Божу любов. Молитва Ісуса перед лицем смерті є драматичною, як і молитва кожної людини в останній момент її життя на землі, але, одночасно, позначена глибоким спокоєм, що родиться з довіри до Отця і з бажання цілковито Йому ввіритися. В Гетсиманському саду Ісус віддався в руки «синів людських», які прийшли, щоб Його схопити, а тепер, повисши на хресті, Він звертається до Отця, вказуючи на ті руки, у які Він насправді хоче повністю віддатись.

«Дорогі брати та сестри, слова, які Ісус промовив на хресті в останній момент Свого земного життя, подають нам зобов’язуючі вказівки для нашої молитви, але також відкривають її на спокійну довіру і на міцну надію. Ісус, Який просить Отця простити тих, які Його розпинають, запрошує нас до важкого акту молитви також і за тих, які нас кривдять, які нам пошкодили, вміючи завжди прощати, щоб світло Боже могло просвітити їхнє серце; тобто, запрошує нас в нашій молитві жити такою ж самою поведінкою милосердя та любові, яку має Бог щодо нас», – сказав Папа, процитувавши також слова молитви «Отче Наш»: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». А на закінчення Папа наголосив на тому, що Спаситель, ввіряючись в останні хвилини Свого земного життя в руки Отця, передає впевненість у тому, що, незважаючи на страшні випробування та всі страждання, ніколи не випадемо з Божих рук, тих рук, які нас створили, нас підтримують і нас супроводжують на шляху нашого життя, бо ж керовані безмежною та вірною любов’ю.

За матеріалами: Радіо Ватикан

«Христос увійшов в нашу історію і в ній продовжує жити», – Бенедикт ХVІ

часопис CREDO — Fri, 10 Feb 2012 14:52:36 +0000

Від 9 до 11 лютого в Римі триває конгрес на тему: «Ісус – наш сучасник». В програмі заходу дискусії, розмови, інтерв’ю з різними церковними особистостями та людьми культури. До учасників конгресу свого листа направив Папа Бенедикт ХVІ.

Після попередньої подібної зустрічі, яка відбулась у 2009 році на тему «Бог сьогодні. З Ним чи без Нього усе змінюється», цьогорічний захід має на меті підкреслити сучасність Ісуса, Його характер живої, реальної особи, Яка несе світло та надію, що можуть бути орієнтирами шляху людства, яке ввійшло у час великих перемін і виборів.

Серед доповідачів конгресу кардинал Анджело Баньяско, Президент Єпископської Конференції Італії, який розпочав цьогорічну зустріч, кардилал Камілло Руїні, Президент комітету з культурних проектів Єпископської Конференції Італії, єпископ Ріно Фізікелла, Президент Папської Ради сприяння новій євангелізації, та кардинал Джіанфранко Равазі, Президент Папської Ради з питань культури.

До учасників конгресу скерував свого листа Папа Бенедикт ХVІ, у якому пригадує, що Христос увійшов на нашу історію і в ній Він продовжує жити, перебувати у слабкому тілі, тобто Церкві, яка постійно потребує очищення, але водночас є наповнена Божою любов’ю. Папа наголосив, що сучасність Ісус виявляється в особливий спосіб у Пресвятій Тайні Євхаристії. Після прочитання листа Святішого Отця, до присутніх промовив кардинал Баньяско, зазначаючи, що саме віра робить нас сучасними Ісусові Христові, вказуючи на важливу роль Церкви, адже Христос та Церква є двома реальностями, що дуже тісно переплетені одна з одною. Під час зустрічі було наголошено, що історія Ісуса Христа не пов’язана виключно із минулим, але вона перевищує час та завжди зберігає вимір сучасності.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Послання Святішого Отця з нагоди ХХ Всесвітнього Дня Хворого (11 лютого 2012 року)

часопис CREDO — Thu, 09 Feb 2012 07:01:07 +0000

«Встань та іди, віра твоя спасла тебе» (Лк. 17, 19)

Дорогі брати і сестри!

З нагоди Всесвітнього Дня Хворого, який відзначатиметься 11 лютого 2012 року, у свято Божої Матері з Лурду, я хотів би оновити свою духовну близькість з усіма хворими, які перебувають у лікарнях та інших оздоровчих місцях чи під опікою своїх сімей, і запевнити їх в турботі та любові до них всієї Церкви. Приймаючи з щирістю і з любов’ю кожне людське життя, найперше слабке і хворе, християнин виражає важливий аспект свого євангельського свідчення, наслідуючи приклад Христа, який схилявся над матеріальними і духовними хворобами людини, аби лікувати їх.

1. Цього року, впродовж якого готуємось до урочистого святкування Всесвітнього Дня Хворого, що відбудеться у Німеччині 11 лютого 2013 і присвячене взірцевій постаті євангельського самарянина (пор. Лк. 10, 29–37), я хотів би наголосити на «таїнствах зцілення», тобто таїнстві Покаяння і Примирення, а також таїнстві Єлеопомазання, яке досягає своєї природної повноти в Євхаристії.

Зустріч Ісуса з десятьма прокаженими, про яку розповідається в Євангелії від св. Луки (пор. Лк. 17, 11–19), зокрема, слова, які Христос Господь говорить до одного з них: «Встань та іди, віра твоя спасла тебе» (Лк. 17, 19), допомагають усвідомити важливість віри для осіб, які під тягарем страждань і хвороб наближаються до Господа. У зустрічі з Ним вони мають реальний досвід того, що той, хто вірить, ніколи не самотній! Бог через Свого Сина ніколи не залишає нас наодинці з нашими тривогами і стражданнями, Він завжди з нами і допомагає нам їх переносити, хоче зцілити глибину наших сердець (пор. Мк. 2, 1–12).

Віра цього прокаженого, котрий побачив, що видужав, і єдиний – на відміну від інших – сповнений подиву й радості, одразу повернувся до Ісуса, щоб висловити Йому свою вдячність, показує, що відновлення здоров’я є ознакою чогось ціннішого, ніж звичайне одужання у фізичному сенсі, є ознакою спасіння, яким Бог обдаровує нас через Ісуса Христа; це виражають слова Ісуса: віра твоя спасла тебе. Той, хто в стражданні та хворобі кличе Господа, може бути впевнений, що Його любов ніколи не залишить і що любов Церкви, яка є продовженням у часі спасенного діла Христа, ніколи не підведе. Фізичне зцілення є виразом глибшого спасіння та показує, наскільки важливою для Христа є ціла людина, душею і тілом. Кожне таїнство виражає і приводить в дію близькість самого Бога, який абсолютно безкорисливо «приходить до нас через матеріальні речі,… Він використовує їх як інструмент для нашої зустрічі з Ним» (Проповідь під час Літургії з чином освячення Мира, 1 квітня 2010 р.). «Так стає видимою єдність створіння і спасіння. Таїнства є виразом тілесності нашої віри, яка обіймає тіло і душу – всю людину» (Проповідь під час Літургії з чином освячення Мира, 21 квітня 2011 року).

Головним завданням Церкви, безумовно, є проповідь Царства Божого, «але якраз саме це проповідування має бути процесом зцілення: щоб перев’язати рани зламаних сердець (Іс. 61, 1)» (там само), відповідно до місії, покладеної на учнів Ісуса (пор. Лк. 9, 1–2, Мт. 10, 1; 5–14, Mк. 6, 7–13). Зв’язок між фізичним здоров’ям та відновленням зраненої душі допомагає нам краще зрозуміти «таїнства зцілення».

2. На таїнстві Покаяння часто були зосереджені роздуми пастирів Церкви, саме через його величезне значення на шляху християнського життя, бо «уся дієвість Покаяння полягає у відновленні нам Божої благодаті і в з’єднанні нас у найбільшій приязні з Богом» (Катехизм Католицької Церкви, 1468). Церква продовжує проповідувати прощення і примирення, про яке говорив Ісус, і постійно запрошує людство до покаяння та віри в Євангеліє. Вона закликає словами апостола Павла: «Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював через нас. Ми вас благаємо замість Христа: Примиріться з Богом!» (2 Кор. 5, 20). Ісус у своєму житті проповідував і уприсутнював милосердя Отця. Він прийшов не засуджувати, але пробачити і спасти, дати надію навіть у найглибшій темряві страждання і гріха, щоб дарувати життя вічне, щоб в таїнстві покаяння, завдяки «лікам сповіді», досвід гріха не перетворився у відчай, але зустрівся з Любов’ю, яка прощає і змінює (пор. Іван Павло II, Постсинодальне Апостольське Повчання Reconciliatio et paenitentia, 31).

Бог, «багатий милосердям» (Еф.2, 4), як батько з євангельської притчі (пор. Лк. 15, 11–32), не зачиняє серця перед жодним зі своїх дітей, але чекає їх, шукає їх, йде до них, коли через відмову від спільності вони потрапляють в неволю самотності і розділення, кличе їх, щоби зібралися навколо Його столу і з радістю взяли участь у святкуванні прощення і примирення. Момент страждання, в який може з’явитися спокуса піддатися зневірі та розпачу, перемінюється в благодатний час, який дає можливість повернутися до тями, і так як блудний син з притчі, задуматися над своїм життям, визнаючи помилки і невдачі, затужити за Отцем і Його близькістю та повернутися до Його Дому. Він, у Своїй великій любові, завжди і скрізь стежить за нашим життям і чекає на нас, щоб кожній дитині, яка повертається до Нього, зробити подарунок повного примирення і радості.

3. З Євангелія бачимо, що Ісус завжди виявляв особливу турботу про хворих. Він не тільки посилав своїх учнів, щоб зцілювали їхні рани (пор. Мт. 10, 8; Лк. 9, 2; 10, 9), але для них також встановив спеціальне таїнство: Помазання хворих. Послання св. Якова свідчить про існування сакраментального жесту в першій християнській громаді (пор. 5, 14–16): через Помазання хворих, яке супроводжує молитва священиків, вся Церква віддає хворих стражденному і прославленому Господу, щоби Він полегшив їхні страждання і спас їх, і закликає їх до духовного з’єднання зі стражданнями і смертю Христа, щоб так вони стали причетними до дібр люду Божого.

У цьому Таїнстві ми споглядаємо подвійну таємницю, в якій Ісус драматичним способом опинився на Оливній Горі, де Отець показав Йому дорогу страждань як найвищий акт любові, яку Він прийняв. У цю годину випробувань Христос є посередником, «переносячи на себе, беручи на себе страждання і муки світу, перетворюючи їх у волання до Бога, заносячи їх перед очі Бога і складаючи в Його руки, і тим доводячи їх до моменту відкуплення» (Lectio Divina, Зустріч з духовенством Риму, 18 лютого 2010 р.). «Оливний Сад також є місцем, звідки Він вознісся до Отця, тому він є місцем відкуплення… Ця подвійна таємниця Оливної Гори також вічно «жива» в сакраментальних оліях Церкви.., олія є ознакою доброти Бога, яка торкається нас» (Проповідь під час Літургії з чином освячення Мира, 1 квітня 2010). У Помазанні хворого олія – матерія таїнства – дана нам «як Божі ліки – як засіб, який в цю хвилину переконує нас в Його доброті, який має нас зміцнити і втішити, але який водночас, незалежно від хвороби, скеровує думку до кінцевого зцілення, до воскресіння (див. Як. 5, 14)» (там само).

Це таїнство сьогодні заслуговує більшої уваги як у теологічних роздумах, так і в пастирському служінні серед хворих. Відповідне застосування сутності літургійних молитов, які можуть бути використані в різних життєвих ситуаціях, пов’язаних з хворобою, а не тільки наприкінці життя (пор. Катехизм Католицької Церкви, 1514), вказує на те, що помазання хворого не повинно розглядатися як таїнство меншої ваги, аніж інші. Ставлення до хворих з увагою та пастирською турботою є з одного боку знаком чуйності Бога до тих, хто страждає, а з іншого – приносить духовну користь так само й для священиків і всієї християнської спільноти, бо все, що робимо найменшому з братів, робимо для самого Христа (пор. Мт. 25, 40).

4. Про «Таїнства зцілення» Св. Августин каже: «Бог зцілює всі твої слабкості. Будуть зцілені всі твої слабкості, не бійся… Лише дозволь Йому тебе вилікувати, не відштовхуй Його руки» (Пояснення псалма 102, 5: PL 36, 1319–1320). Це цінні інструменти Божої благодаті, які допомагають хворому повніше уподібнитися до таємниці смерті та воскресіння Христа. Говорячи про ці два таїнства, я хотів би підкреслити важливість Євхаристії. Коли її прийняти у хворобі, то у надзвичайний спосіб вона спричинюється до тієї переміни, яка включає особу, котра живиться Тілом і Кров’ю Христа, в жертву, яку Він склав Отцеві з самого себе для спасіння усіх. Уся церковна громада, і особливо парафіяльні спільноти повинні намагатися запевнити можливість частого приступання до сакраментальної Євхаристії тим, хто за станом здоров’я або через свій вік не може відвідувати місця культу. Таким чином цим братам і сестрам надається можливість зміцнити стосунки з Христом розп’ятим і воскреслим беручи участь, через жертвування свого життя з любові до Христа, у місії Церкви. З цього погляду важливо, щоб священики, які виконують своє трепетне служіння в лікарнях, клініках і будинках хворих, відчули себе справжніми «слугами хворих», знаменнями і знаряддями Христового співчуття, яке повинно досягти кожну людину, яку діткнуло страждання» (пор. Послання на XVIII Всесвітній День Хворого, 22 листопада 2009 року).

Уподібнення до Пасхальної Таємниці Христа, яке досягається також у практикуванні духовного Причастя, набуває особливого значення, коли Євхаристію уділяють і приймають як «останнє напуття» (передсмертне Причастя). У цей момент життя ще чіткіше звучать слова Господа: «Хто тіло моє їсть і кров мою п’є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня» (Ів. 6, 54). Відповідно до визначення св. Ігнатія Антіохійського, Євхаристія – особливо як останнє напуття – є «ліками безсмертя, протиотрутою від смерті» (Послання до Ефесян, 20, 5 PG, 661), таїнство переходу від смерті до життя, від цього світу до Отця, який чекає на всіх у небесному Єрусалимі.

5. Тема цього послання на XX Всесвітній День Хворого: «Встань та іди, віра твоя спасла тебе», також стосується наближення року Віри, який починається 11 жовтня 2012 року і буде успішною та цінною можливістю заново відкрити для себе міць і красу віри, щоб поглибити її суть і свідчити про неї у щоденному житті (пор. Апостольське послання Porta Fidei, 11 жовтня 2011 року). Прагну заохотити хворих і терплячих, щоб завжди знаходили безпечний якір у вірі, що живиться слуханням Божого Слова, особистою молитвою і таїнствами; водночас пастирів закликаю завжди бути готовими уділити їх хворим. Нехай священики на зразок Доброго Пастиря, як провідники довіреної їм пастви, будуть сповнені радістю, турботливі до найслабших, убогих, грішників і показують їм нескінченне милосердя Бога сповненими втіхою словами надії (див. Св. Августин, Epistola 95, 1: PL 33, 351–352).

Тим, хто працює у сфері охорони здоров’я, а також сім’ям, які бачать у своїх близьких стражденне обличчя Господа Ісуса, ще раз дякую від свого імені та всієї Церкви, що завдяки професійним навичкам і мовчазній присутності, часто навіть не вимовляючи імені Христа, в конкретній формі свідчать про Нього (пор. Проповідь під час Літургії з чином освячення Мира, 21 квітня 2011 року).

До Марії, Матері Милосердя і Зцілення Хворих, підносимо наші довірливі очі та наші молитви, нехай Її материнське співчуття, яке вона відчула, стоячи поряд з Сином, що вмирав на хресті, оточує і підтримує віру і надію кожної хворої та терплячої особи в процесі зцілення ран душі й тіла.

Усіх запевняю, що пам’ятатиму вас у молитві, і уділяю кожному особливе Апостольське Благословення.

З Ватикану, 20 листопада 2011 року, в свято Ісуса Христа, Царя Всесвіту.

Benedictus PP. XVI

Переклад «Католицького Оглядача»

У Посланні на Великикй Піст Папа закликав турбуватися про ближніх

часопис CREDO — Tue, 07 Feb 2012 14:36:45 +0000

Фото: Grzegorz Gałązka/DEON.pl

Сьогодні у Ватикані проголошено Послання Бенедикта XVI на Великий Піст. Цей час повинен минути «під знаком молитви й ділення, мовчання і посту, в очікуванні на пасхальну радість», – пише Папа.

Ми не повинні бути нездатними до милосердя щодо стражденного, а наші власні справи та проблеми ніколи не повинні поглинати нас настільки, щоб серце ставало глухим на волання ближнього, – вказує папське Послання. Великий Піст – це нагода замислитися над тим, що становить осердя християнського життя: над любов’ю. Це найвідповідніший час відновити з допомогою Слова Божого і таїнств свою дорогу віри – не тільки особисту, а й спільнотну.

Темою папського звернення стали слова з Послання до євреїв: «Турбуймося один про одного для заохоти до любові й добрих учинків». Папа підкреслює три аспекти християнського життя, що випливають із цих слів: турбота про ближнього, взаємність і особиста святість. Цей вірш зі Святого Письма закликає не дистансуватися, не виявляти байдужості щодо долі братів – на відміну від поширеної сьогодні позиції відсторонення, яка означає егоїзм, хоч і прикривається «повагою до сфери приватного».

Велика заповідь любові до ближнього наказує і закликає усвідомлювати, що я співвідповідальний за того, хто, як і я сам, є створінням і дитям Божим. Той факт, що ми спокрівнені в людстві, а часто й у вірі, має нас приводити до бачення в іншій людині справжнього «альтер его», другого себе, безконечно любленого Богом, – зазначає Папа. Турбота про ближнього означає, що ми прагнемо йому чи їй добра з усіх точок хору: фізичної, моральної та духовної.

Бенедикт XVI зауважує, що сучасна культура перестала розрізняти добро і зло, тоді як потрібно міцно підкреслювати, що добро існує і перемагає. Добром – додає Папа – є те, що зроджує, захищає і підтримує життя, братерство і спільноту. Любити ближнього означає відкритися на його потреби.

Що саме заважає сучасним людям дивитися па ближніх гуманно? Так само як багатому – на Лазаря, а священикові й левіту – на побитого самарянина, їм стають на заваді матеріальне багатство і достаток, а крім цього – надання пріоритету власним інтересам і справам. Натомість смирення серця і пережите власне страждання можуть збудити в людині співчуття, зауважує Святіший Отець.

Щодо турботи про духовне благо людини, то Папа згадує про «братнє напучування» як аспект християнського життя. Сьогодні, загалом беручи, з великою чутливістю підходять до питання опіки в контексті фізичного і матеріального блага ближніх, натомість майже повістю оминають мовчанкою духовну відповідальність за братів, хоча традиція Церкви зараховує братнє напучування до справ милосердя щодо душі. Важливо зберегти цей аспект християнської любові, підкреслює Папа. «Не можна мовчати перед лицем зла». Ідеться про тих християн, які допасовуються до панівної ментальності замість того, щоб застерігати братів від таких способів мислення та дій, які суперечать правді й не ведуть до добра. При цьому, звісно, потрібно не забувати, що християнське напучування не повинне виглядати як осудження або звинувачення.

Взаємна турбота має провадити до конкретної, щораз то більшої любові. Життєвий час цінний тим, щоб ми відкривали й виконували добрі вчинки з любові до Бога. Завдяки цьому росте і розвивається Церква, аби осягнути повноту досконалості Христа, додає Бенедикт XVI.

На завершення Святіший Отець підкреслює: у світі, який вимагає від християн оновленого свідчення любові до Господа і вірності Йому, всі віруючі повинні відчувати потребу «змагання любові», поспішати з учинками добра та служінням.

За матеріалами: DEON.pl