CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » проповіді Папи

Послання Святішого Отця з нагоди ХХ Всесвітнього Дня Хворого (11 лютого 2012 року)

часопис CREDO — Thu, 09 Feb 2012 07:01:07 +0000

«Встань та іди, віра твоя спасла тебе» (Лк. 17, 19)

Дорогі брати і сестри!

З нагоди Всесвітнього Дня Хворого, який відзначатиметься 11 лютого 2012 року, у свято Божої Матері з Лурду, я хотів би оновити свою духовну близькість з усіма хворими, які перебувають у лікарнях та інших оздоровчих місцях чи під опікою своїх сімей, і запевнити їх в турботі та любові до них всієї Церкви. Приймаючи з щирістю і з любов’ю кожне людське життя, найперше слабке і хворе, християнин виражає важливий аспект свого євангельського свідчення, наслідуючи приклад Христа, який схилявся над матеріальними і духовними хворобами людини, аби лікувати їх.

1. Цього року, впродовж якого готуємось до урочистого святкування Всесвітнього Дня Хворого, що відбудеться у Німеччині 11 лютого 2013 і присвячене взірцевій постаті євангельського самарянина (пор. Лк. 10, 29–37), я хотів би наголосити на «таїнствах зцілення», тобто таїнстві Покаяння і Примирення, а також таїнстві Єлеопомазання, яке досягає своєї природної повноти в Євхаристії.

Зустріч Ісуса з десятьма прокаженими, про яку розповідається в Євангелії від св. Луки (пор. Лк. 17, 11–19), зокрема, слова, які Христос Господь говорить до одного з них: «Встань та іди, віра твоя спасла тебе» (Лк. 17, 19), допомагають усвідомити важливість віри для осіб, які під тягарем страждань і хвороб наближаються до Господа. У зустрічі з Ним вони мають реальний досвід того, що той, хто вірить, ніколи не самотній! Бог через Свого Сина ніколи не залишає нас наодинці з нашими тривогами і стражданнями, Він завжди з нами і допомагає нам їх переносити, хоче зцілити глибину наших сердець (пор. Мк. 2, 1–12).

Віра цього прокаженого, котрий побачив, що видужав, і єдиний – на відміну від інших – сповнений подиву й радості, одразу повернувся до Ісуса, щоб висловити Йому свою вдячність, показує, що відновлення здоров’я є ознакою чогось ціннішого, ніж звичайне одужання у фізичному сенсі, є ознакою спасіння, яким Бог обдаровує нас через Ісуса Христа; це виражають слова Ісуса: віра твоя спасла тебе. Той, хто в стражданні та хворобі кличе Господа, може бути впевнений, що Його любов ніколи не залишить і що любов Церкви, яка є продовженням у часі спасенного діла Христа, ніколи не підведе. Фізичне зцілення є виразом глибшого спасіння та показує, наскільки важливою для Христа є ціла людина, душею і тілом. Кожне таїнство виражає і приводить в дію близькість самого Бога, який абсолютно безкорисливо «приходить до нас через матеріальні речі,… Він використовує їх як інструмент для нашої зустрічі з Ним» (Проповідь під час Літургії з чином освячення Мира, 1 квітня 2010 р.). «Так стає видимою єдність створіння і спасіння. Таїнства є виразом тілесності нашої віри, яка обіймає тіло і душу – всю людину» (Проповідь під час Літургії з чином освячення Мира, 21 квітня 2011 року).

Головним завданням Церкви, безумовно, є проповідь Царства Божого, «але якраз саме це проповідування має бути процесом зцілення: щоб перев’язати рани зламаних сердець (Іс. 61, 1)» (там само), відповідно до місії, покладеної на учнів Ісуса (пор. Лк. 9, 1–2, Мт. 10, 1; 5–14, Mк. 6, 7–13). Зв’язок між фізичним здоров’ям та відновленням зраненої душі допомагає нам краще зрозуміти «таїнства зцілення».

2. На таїнстві Покаяння часто були зосереджені роздуми пастирів Церкви, саме через його величезне значення на шляху християнського життя, бо «уся дієвість Покаяння полягає у відновленні нам Божої благодаті і в з’єднанні нас у найбільшій приязні з Богом» (Катехизм Католицької Церкви, 1468). Церква продовжує проповідувати прощення і примирення, про яке говорив Ісус, і постійно запрошує людство до покаяння та віри в Євангеліє. Вона закликає словами апостола Павла: «Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював через нас. Ми вас благаємо замість Христа: Примиріться з Богом!» (2 Кор. 5, 20). Ісус у своєму житті проповідував і уприсутнював милосердя Отця. Він прийшов не засуджувати, але пробачити і спасти, дати надію навіть у найглибшій темряві страждання і гріха, щоб дарувати життя вічне, щоб в таїнстві покаяння, завдяки «лікам сповіді», досвід гріха не перетворився у відчай, але зустрівся з Любов’ю, яка прощає і змінює (пор. Іван Павло II, Постсинодальне Апостольське Повчання Reconciliatio et paenitentia, 31).

Бог, «багатий милосердям» (Еф.2, 4), як батько з євангельської притчі (пор. Лк. 15, 11–32), не зачиняє серця перед жодним зі своїх дітей, але чекає їх, шукає їх, йде до них, коли через відмову від спільності вони потрапляють в неволю самотності і розділення, кличе їх, щоби зібралися навколо Його столу і з радістю взяли участь у святкуванні прощення і примирення. Момент страждання, в який може з’явитися спокуса піддатися зневірі та розпачу, перемінюється в благодатний час, який дає можливість повернутися до тями, і так як блудний син з притчі, задуматися над своїм життям, визнаючи помилки і невдачі, затужити за Отцем і Його близькістю та повернутися до Його Дому. Він, у Своїй великій любові, завжди і скрізь стежить за нашим життям і чекає на нас, щоб кожній дитині, яка повертається до Нього, зробити подарунок повного примирення і радості.

3. З Євангелія бачимо, що Ісус завжди виявляв особливу турботу про хворих. Він не тільки посилав своїх учнів, щоб зцілювали їхні рани (пор. Мт. 10, 8; Лк. 9, 2; 10, 9), але для них також встановив спеціальне таїнство: Помазання хворих. Послання св. Якова свідчить про існування сакраментального жесту в першій християнській громаді (пор. 5, 14–16): через Помазання хворих, яке супроводжує молитва священиків, вся Церква віддає хворих стражденному і прославленому Господу, щоби Він полегшив їхні страждання і спас їх, і закликає їх до духовного з’єднання зі стражданнями і смертю Христа, щоб так вони стали причетними до дібр люду Божого.

У цьому Таїнстві ми споглядаємо подвійну таємницю, в якій Ісус драматичним способом опинився на Оливній Горі, де Отець показав Йому дорогу страждань як найвищий акт любові, яку Він прийняв. У цю годину випробувань Христос є посередником, «переносячи на себе, беручи на себе страждання і муки світу, перетворюючи їх у волання до Бога, заносячи їх перед очі Бога і складаючи в Його руки, і тим доводячи їх до моменту відкуплення» (Lectio Divina, Зустріч з духовенством Риму, 18 лютого 2010 р.). «Оливний Сад також є місцем, звідки Він вознісся до Отця, тому він є місцем відкуплення… Ця подвійна таємниця Оливної Гори також вічно «жива» в сакраментальних оліях Церкви.., олія є ознакою доброти Бога, яка торкається нас» (Проповідь під час Літургії з чином освячення Мира, 1 квітня 2010). У Помазанні хворого олія – матерія таїнства – дана нам «як Божі ліки – як засіб, який в цю хвилину переконує нас в Його доброті, який має нас зміцнити і втішити, але який водночас, незалежно від хвороби, скеровує думку до кінцевого зцілення, до воскресіння (див. Як. 5, 14)» (там само).

Це таїнство сьогодні заслуговує більшої уваги як у теологічних роздумах, так і в пастирському служінні серед хворих. Відповідне застосування сутності літургійних молитов, які можуть бути використані в різних життєвих ситуаціях, пов’язаних з хворобою, а не тільки наприкінці життя (пор. Катехизм Католицької Церкви, 1514), вказує на те, що помазання хворого не повинно розглядатися як таїнство меншої ваги, аніж інші. Ставлення до хворих з увагою та пастирською турботою є з одного боку знаком чуйності Бога до тих, хто страждає, а з іншого – приносить духовну користь так само й для священиків і всієї християнської спільноти, бо все, що робимо найменшому з братів, робимо для самого Христа (пор. Мт. 25, 40).

4. Про «Таїнства зцілення» Св. Августин каже: «Бог зцілює всі твої слабкості. Будуть зцілені всі твої слабкості, не бійся… Лише дозволь Йому тебе вилікувати, не відштовхуй Його руки» (Пояснення псалма 102, 5: PL 36, 1319–1320). Це цінні інструменти Божої благодаті, які допомагають хворому повніше уподібнитися до таємниці смерті та воскресіння Христа. Говорячи про ці два таїнства, я хотів би підкреслити важливість Євхаристії. Коли її прийняти у хворобі, то у надзвичайний спосіб вона спричинюється до тієї переміни, яка включає особу, котра живиться Тілом і Кров’ю Христа, в жертву, яку Він склав Отцеві з самого себе для спасіння усіх. Уся церковна громада, і особливо парафіяльні спільноти повинні намагатися запевнити можливість частого приступання до сакраментальної Євхаристії тим, хто за станом здоров’я або через свій вік не може відвідувати місця культу. Таким чином цим братам і сестрам надається можливість зміцнити стосунки з Христом розп’ятим і воскреслим беручи участь, через жертвування свого життя з любові до Христа, у місії Церкви. З цього погляду важливо, щоб священики, які виконують своє трепетне служіння в лікарнях, клініках і будинках хворих, відчули себе справжніми «слугами хворих», знаменнями і знаряддями Христового співчуття, яке повинно досягти кожну людину, яку діткнуло страждання» (пор. Послання на XVIII Всесвітній День Хворого, 22 листопада 2009 року).

Уподібнення до Пасхальної Таємниці Христа, яке досягається також у практикуванні духовного Причастя, набуває особливого значення, коли Євхаристію уділяють і приймають як «останнє напуття» (передсмертне Причастя). У цей момент життя ще чіткіше звучать слова Господа: «Хто тіло моє їсть і кров мою п’є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня» (Ів. 6, 54). Відповідно до визначення св. Ігнатія Антіохійського, Євхаристія – особливо як останнє напуття – є «ліками безсмертя, протиотрутою від смерті» (Послання до Ефесян, 20, 5 PG, 661), таїнство переходу від смерті до життя, від цього світу до Отця, який чекає на всіх у небесному Єрусалимі.

5. Тема цього послання на XX Всесвітній День Хворого: «Встань та іди, віра твоя спасла тебе», також стосується наближення року Віри, який починається 11 жовтня 2012 року і буде успішною та цінною можливістю заново відкрити для себе міць і красу віри, щоб поглибити її суть і свідчити про неї у щоденному житті (пор. Апостольське послання Porta Fidei, 11 жовтня 2011 року). Прагну заохотити хворих і терплячих, щоб завжди знаходили безпечний якір у вірі, що живиться слуханням Божого Слова, особистою молитвою і таїнствами; водночас пастирів закликаю завжди бути готовими уділити їх хворим. Нехай священики на зразок Доброго Пастиря, як провідники довіреної їм пастви, будуть сповнені радістю, турботливі до найслабших, убогих, грішників і показують їм нескінченне милосердя Бога сповненими втіхою словами надії (див. Св. Августин, Epistola 95, 1: PL 33, 351–352).

Тим, хто працює у сфері охорони здоров’я, а також сім’ям, які бачать у своїх близьких стражденне обличчя Господа Ісуса, ще раз дякую від свого імені та всієї Церкви, що завдяки професійним навичкам і мовчазній присутності, часто навіть не вимовляючи імені Христа, в конкретній формі свідчать про Нього (пор. Проповідь під час Літургії з чином освячення Мира, 21 квітня 2011 року).

До Марії, Матері Милосердя і Зцілення Хворих, підносимо наші довірливі очі та наші молитви, нехай Її материнське співчуття, яке вона відчула, стоячи поряд з Сином, що вмирав на хресті, оточує і підтримує віру і надію кожної хворої та терплячої особи в процесі зцілення ран душі й тіла.

Усіх запевняю, що пам’ятатиму вас у молитві, і уділяю кожному особливе Апостольське Благословення.

З Ватикану, 20 листопада 2011 року, в свято Ісуса Христа, Царя Всесвіту.

Benedictus PP. XVI

Переклад «Католицького Оглядача»

У Посланні на Великикй Піст Папа закликав турбуватися про ближніх

часопис CREDO — Tue, 07 Feb 2012 14:36:45 +0000

Фото: Grzegorz Gałązka/DEON.pl

Сьогодні у Ватикані проголошено Послання Бенедикта XVI на Великий Піст. Цей час повинен минути «під знаком молитви й ділення, мовчання і посту, в очікуванні на пасхальну радість», – пише Папа.

Ми не повинні бути нездатними до милосердя щодо стражденного, а наші власні справи та проблеми ніколи не повинні поглинати нас настільки, щоб серце ставало глухим на волання ближнього, – вказує папське Послання. Великий Піст – це нагода замислитися над тим, що становить осердя християнського життя: над любов’ю. Це найвідповідніший час відновити з допомогою Слова Божого і таїнств свою дорогу віри – не тільки особисту, а й спільнотну.

Темою папського звернення стали слова з Послання до євреїв: «Турбуймося один про одного для заохоти до любові й добрих учинків». Папа підкреслює три аспекти християнського життя, що випливають із цих слів: турбота про ближнього, взаємність і особиста святість. Цей вірш зі Святого Письма закликає не дистансуватися, не виявляти байдужості щодо долі братів – на відміну від поширеної сьогодні позиції відсторонення, яка означає егоїзм, хоч і прикривається «повагою до сфери приватного».

Велика заповідь любові до ближнього наказує і закликає усвідомлювати, що я співвідповідальний за того, хто, як і я сам, є створінням і дитям Божим. Той факт, що ми спокрівнені в людстві, а часто й у вірі, має нас приводити до бачення в іншій людині справжнього «альтер его», другого себе, безконечно любленого Богом, – зазначає Папа. Турбота про ближнього означає, що ми прагнемо йому чи їй добра з усіх точок хору: фізичної, моральної та духовної.

Бенедикт XVI зауважує, що сучасна культура перестала розрізняти добро і зло, тоді як потрібно міцно підкреслювати, що добро існує і перемагає. Добром – додає Папа – є те, що зроджує, захищає і підтримує життя, братерство і спільноту. Любити ближнього означає відкритися на його потреби.

Що саме заважає сучасним людям дивитися па ближніх гуманно? Так само як багатому – на Лазаря, а священикові й левіту – на побитого самарянина, їм стають на заваді матеріальне багатство і достаток, а крім цього – надання пріоритету власним інтересам і справам. Натомість смирення серця і пережите власне страждання можуть збудити в людині співчуття, зауважує Святіший Отець.

Щодо турботи про духовне благо людини, то Папа згадує про «братнє напучування» як аспект християнського життя. Сьогодні, загалом беручи, з великою чутливістю підходять до питання опіки в контексті фізичного і матеріального блага ближніх, натомість майже повістю оминають мовчанкою духовну відповідальність за братів, хоча традиція Церкви зараховує братнє напучування до справ милосердя щодо душі. Важливо зберегти цей аспект християнської любові, підкреслює Папа. «Не можна мовчати перед лицем зла». Ідеться про тих християн, які допасовуються до панівної ментальності замість того, щоб застерігати братів від таких способів мислення та дій, які суперечать правді й не ведуть до добра. При цьому, звісно, потрібно не забувати, що християнське напучування не повинне виглядати як осудження або звинувачення.

Взаємна турбота має провадити до конкретної, щораз то більшої любові. Життєвий час цінний тим, щоб ми відкривали й виконували добрі вчинки з любові до Бога. Завдяки цьому росте і розвивається Церква, аби осягнути повноту досконалості Христа, додає Бенедикт XVI.

На завершення Святіший Отець підкреслює: у світі, який вимагає від християн оновленого свідчення любові до Господа і вірності Йому, всі віруючі повинні відчувати потребу «змагання любові», поспішати з учинками добра та служінням.

За матеріалами: DEON.pl

Проповідь Папи на завершення Тижня молитов за єдність християн

часопис CREDO — Fri, 27 Jan 2012 14:58:31 +0000

У проповіді, виголошеній 25 січня під час вечірні в Папській базиліці святого Павла за мурами, Святіший Отець Бенедикт XVI закликав християн з відвагою та великодушністю продовжувати шлях до єдності.

Екуменічне богослужіння за участю представників різних християнських Церков, які служать у Римі, та делегацій з інших країн, відбулося в день свята Навернення святого Павла і було приурочене завершенню Тижня молитов за єдність християн. З цієї нагоди Папа вказав на приклад Апостола Народів, який показує, як добро перемагає зло.

Святіший Отець зауважив, що навіть якщо здається, що шлях до повного відновлення сопричастя є ще дуже довгим і має багато перешкод, слід з оновленою рішучістю прямувати до тієї єдності, яка є Божою волею. «Зрештою, – додав він, – на цьому шляху не бракує і позитивних знаків віднайденого братерства та спільного почуття відповідальності перед обличчям великих проблем, які терзають наш світ».

Папа запропонував поглянути на приклад святого Павла, який перед обличчям будь-яких труднощів завжди зберігав стійку довіру до Бога. З молодого віку він вирізнявся ревністю, через яку також переслідував Церкву, а згодом перемінився у невтомного апостола Христового Євангелія. Як зауважив Бенедикт XVI, навернення святого Павла не було плодом довгих внутрішніх роздумів чи особистих зусиль. «Воно, – сказав він, – це, передовсім, діло благодаті Бога, Який діяв згідно зі Своїми незбагненними шляхами».

Ось чому в посланні до Галатів святий Павло пише: «Живу вже не я, а Христос живе у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене» (Гал 2,20). Як пояснив Папа, навернення Павла не обмежується етичним виміром, як навернення від неморального життя до морального, ані інтелектуальним виміром, як зміна способу розуміння дійсності, а є, радше, «радикальним оновленням власного буття, багатьма аспектами схожим на відродження».

«Коли підносимо нашу молитву до Бога, робімо це з вірою у те, що будемо перетворені та уподібнимося до Христового образу», – підкреслив Бенедикт XVI, додаючи, що це особливо справджується в молитві за єдність. Адже навіть якщо в наші дні досвідчуємо болючу ситуацію поділів, «ми, християни, повинні дивитися в майбутнє з надією», тому що «присутність воскреслого Христа кличе всіх нас християн спільно діяти на користь добра. Об’єднані у Христі, ми покликані брати участь в Його місії, а нею є нести надію туди, де панують несправедливість, ненависть та відчай», – наголосив Святіший Отець.

Зважаючи на ще дуже довгий і повний перешкод шлях до видимої єдності, очікування, за словами Папи, повинно бути терпеливим та сповненим довіри, однак, «терпеливе очікування не означає пасивності чи безвольного підпорядкування обставинам, але означає бути готовими відповісти на будь-яку нагоду для спільності та братерства, яку нам дарує Господь». «Усе це, – підсумував Бенедикт XVI, – є причиною радості та великої надії й повинно додати нам відваги, щоб продовжувати наші зусилля, спрямовані на те, щоб спільно осягнути фінішну пряму, знаючи, що наші зусилля не є даремними в Господі».

За матеріалами: Радіо Ватикан

«Мовчання і Слово як шлях євангелізації»

часопис CREDO — Tue, 24 Jan 2012 14:35:08 +0000

Повний текст послання Святішого Отця Бенедикта XVI на 46-ий Всесвітній день соціальної комунікації, що припадає на 20-те травня. Цього року темою дня соціальної комунікації обрано «Мовчання і Слово як шлях євангелізації».

Дорогі брати і сестри

У зв’язку із наближенням Всесвітнього дня соціальної комунікації 2012, хочу поділитися з вами деякими роздумами стосовно аспекту процесу людської комунікації, про який, не зважаючи на його важливість, часто забувають, однак на даний час є необхідно про нього згадати. Він стосується відносин між мовчанням і словом: двома аспектами комунікації, які повинні зберігати між собою рівновагу, наслідувати один одного і доповнювати, щоб досягнути автентичного діалогу і глибокої близькості між людьми. Коли слово і мовчання виключаються навзаєм, комунікація погіршується або тому, що викликає певне непорозуміння, або навпаки – створює атмосферу холоду; коли ж мовчання і слово доповнюють один одного, то комунікація набирає цінності та значення.

Мовчання є інтегральною частиною комунікації і без нього не можуть існувати слова, багаті контекстом. В тиші слухаємо і краще пізнаємо самих себе, народжуються ідеї і набирають глибини, ми краще розуміємо те, що хочемо сказати або те, чого очікуємо від інших, і вибираємо як виразити себе. Замовкаючи, дозволяємо іншій особі говорити, виражати себе, а самі уникаємо того, щоб бути повністю прив’язаними до своїх слів та ідей, без відповідного обміну думками. таким чином створюється простір для взаємного слухання, і можливими стають глибші людські відносини. У мовчанні, наприклад, розуміється найбільш автентичні елементи комунікації між закоханими; жести, вирази обличчя та мова тіла є знаками, якими вони об’являють себе один одному. У мовчанні промовляють радість, турбота і терпіння, які власне в ньому знаходять інтенсивну форму вираження. Власне з мовчання виникає більш активна комунікація, яка вимагає чутливості і здатності слухати, від чого часто проявляється істинна міра і характер відносин. Там, де є багато повідомлень і інформації, мовчання стає необхідним для розрізнення того, що важливе від того, що неважливе або другорядне. Глибші роздуми допомагають нам відкрити зв’язок, що існує між подіями, які на перший погляд виглядають не пов’язаними між собою, оцінити та проаналізувати повідомлення. Завдяки цьому можна ділитися роздумами та відповідними думками, що дає можливість для автентичного, спільного пізнання. Для цього необхідно створити відповідне середовище, свого роду «екосистему», в якій би підтримувалась рівновага між мовчанням, словами, зображеннями та звуками.

Процес сучасної комунікації значно мірою керується питаннями, які прагнуть знайти відповіді. Пошукові системи та соціальні мережі стали вихідною точкою комунікації багатьох людей, які шукають поради, ідей, інформації та відповідей. У нашому часі інтернет все більше стає форумом для питань і відповідей. Що більше, часто сьогодні людину просто закидають відповідями на питання, яких вона ніколи не ставила, і потребами, яких ніколи не відчувала. Якщо ми прагнемо розпізнати і зосередитись на істинно важливих питаннях, тоді мовчання стає цінним даром, який дає нам можливість правильно розрізнити серед багатьох стимулів і відповідей. У цьому складному та різноманітному світі комунікації багато людей ставлять перед собою основні питання людського існування: Хто я? Що я можу знати? Що я повинен робити? На що можу надіятися? Важливо є утвердити тих, хто ставить ці запитання, і відкрити можливість для глибшого діалогу, що складається із слів, обміну думками, але також із запрошення до роздумів і мовчання, які часом можуть бути більш красномовними, ніж поспішна відповідь і дозволить тому, хто запитує, досягти власної глибини, відкритися на шлях відповіді, який Бог записав у серці людини.

Цей безперервний потік запитань показує велике бажання людини шукати істину, більш чи менш важливу, яка дасть сенс і надію для існування. Людина не може задовольнятися простим і толерантним обміном скептичними думками про життя: всі ми шукаємо істину і ділимося цієї глибокою тугою, особливо в наш час, коли «люди, які діляться інформацією, діляться самими собою, своїм баченням світу, надіями та ідеалами» (Послання на Всесвітній день соціальної комунікації, 2011).

Цікаво розглянути різні форми веб-сайтів, програм та соціальних мереж, які можуть допомогти сучасній людині пережити моменти рефлексій і справжніх питань, але і знайти простір мовчання, можливості для молитви, медитації або ділення Словом Божим. У стислому повідомленні, часто не довшому, ніж рядок у Біблії, можна висловити глибокі думки, якщо не нехтувати розвитком свого внутрішнього життя. Не дивно, що різні релігійні традиції, самотність і тиша, є привілейованими просторами, які допомагають людям знайти себе та істину, яка надає сенсу всім речам. Бог біблійного одкровення говорить без слів: «Як показує хрест Христа, Бог також говорить у тиші. Мовчання Бога, досвід віддалення від Всемогутнього і Отця становить вирішальний етап земного шляху Сина Божого, втіленого Слова. (…) Мовчання Бога є продовженням його попередніх слів. У ці моторошні моменти він промовляє у таємниці Його мовчання» (Постсинодальне Апостольське Повчання «Verbum Domini», 30 вересня, 2010, 21). У мовчанні Хреста промовляє Божа любов, яка є найбільшим даром. Після смерті Христа земля перебуває у тиші та у Велику суботу, коли «Цар заснув, а Бог в людській плоті викликав тих, що спали упродовж століть» (див. Читання на Святу Суботу), лунає голос Божий, сповнений любові до людства.

Якщо Бог говорить з людиною в тиші, то в мовчанні і людина виявляє можливість поговорити з Богом і про Бога. «Нам потрібна тиша, яка стає спогляданням, що дозволяє нам увійти в мовчання Бога і так сягнути туди, де народжується Слово, Слово відкуплення» (Проповідь під час Літургії на закінчення пленарного засідання Міжнародної богословської комісії, 6 жовтня, 2006). Коли йдеться про велич Бога, наша мова завжди невідповідна, і так відкривається простір мовчазного споглядання. З цього споглядання народжується з усіх своїх внутрішніх сил нагальна потреба місій, нагальна необхідність «звіщати те, що ми бачили й чули» (пор. 1 Ів. 1, 3). Мовчазне споглядання дозволяє нам зануритися в джерело Любові, яке веде нас до нашого ближнього, відчувати його біль і дати йому світло Христове і Його послання життя, Його дар цілковитої любові, яка рятує.

У мовчазному спогляданні виявляється ще сильніше те одвічне Слово, через яке був створений світ і задуманий план спасіння, який Бог здійснює через слова і дії в історії людства. Як зазначає Другий Ватиканський Собор, Боже одкровення відбувається «через дії і слова, що мають внутрішню єдність: справи доконані Богом в історії спасіння ілюструють і підтверджують науку і справи, висловлені словами, а слова звіщають діла і прояснюють таємниці, що містяться в них» ( «Dei Verbum», 2). Цей план порятунку має свій апогей в особистості Ісуса з Назарету, посередникові та повноті одкровення. Він показав нам справжнє обличчя Бога Отця та через Його хрест і воскресіння вивів нас з рабства гріха і смерті до свободи дітей Божих. Основне питання щодо сенсу людського життя міститься в таємниці Христа, це відповідь, здатна обдарувати миром неспокійне серце людини. З цієї таємниці народжується місія Церкви, і саме ця таємниця стимулює християн проголошувати надію і порятунок, щоб свідчити, що любов, яка сприяє людській гідності, будує справедливість і мир.

Слово і мовчання. Виховання себе до комунікації означає навчитися спілкуватися, споглядати, а не тільки говорити. Це особливо важливо для тих, хто бере участь у ділі євангелізації: і мовчання, і слово є важливими і невід’ємними елементами діяльності Церкви в галузі засобів масової інформації, щоб знову проповідувати Христа в сучасному світі. Марії, чиє мовчання «слухає і чинить так, що родить Слово» (Молитва під час зустрічі з італійською молоді в Лорето, 1–2 вересня 2007 року), довіряю все діло євангелізації, яку Церква здійснює через засоби суспільної комунікації.

Ватикан, 24 січня 2011 року, свято св.Франциска Сальського

BENEDICTUS PP XVI

Переклад «Католицького Оглядача»

Про що говорив Папа у своїй першій проповіді в новому році

часопис CREDO — Mon, 02 Jan 2012 13:35:21 +0000

«Ісус – це світло, дорога і мир», – наголосив Папа Бенедикт XVI у проповіді під час Служби Божої у Ватиканській базиліці Святого Петра, яку він очолив 1 січня з нагоди урочистості Пресвятої Богородиці Марії та 45-го Всесвітнього дня миру.

Святіший Отець зауважив, що для того, аби бути благословенними, слід перебувати у світлі, що променіє з Божого обличчя. Першими цей досвід зазнали віфлеємські пастухи, які за голосом ангела прибули на місце народження Спасителя. Тому, джерелом надії є стояти разом з пастирями перед Богом, не у величній палаті, але в стаєнці, перед Дитям, покладеним у яслах, адже з цієї Дитини випромінюється нове світло, що сяє в темряві ночі. Будь-яке благословення виходить від Христа, від Його імені, що означає «Бог спасає», та з Його людського обличчя, в якому Господь «бажав приховати Свою славу, щоб повністю об’явити Свою доброту».

Папа закликав прийняти Ісуса до свого життя, а це можемо зробити за допомогою Божої Матері Марії «Яка прийняла Ісуса в Собі та привела Його на світ для всього людського роду». «Вона – благословенна між жінками, – підкреслив Бенедикт XVI, – усе Її життя перебуває в Господньому світлі, в радіусі дії імені та обличчя Бога, втіленого в Ісусі, Вона готова зберігати та роздумувати у Своєму серці над кожною річчю, яка стосується Її Сина». І саме тому Марія є матір’ю та прикладом Церкви.

Звертаючи увагу на тему Всесвітнього дня миру «Виховувати молодь до справедливості і миру», Святіший Отець зазначив, що це завдання стосується кожного. Сьогодні виховувати – це виклик, і на це, за словами Папи, існує принаймні дві причини. По-перше, в сучасному технологічному світі виховувати, а не просто навчати, вимагає усвідомленого рішення, а по-друге, релятивістська культура взагалі ставить запитання: «Чи виховувати має сенс?» та «До чого виховувати?»

За словами Бенедикта XVI, молоді необхідно засвоїти цінність та методи мирного співжиття, взаємопошани та взаєморозуміння, адже юнаки й дівчата є відкритими на таку поведінку, але суспільна дійсність, в якій вони зростають, може спонукати їх думати та діяти по-іншому. «Лише солідне виховання їхнього сумління, – сказав Святіший Отець, – може допомогти їм подолати цю загрозу та вчинити їх здатними боротися, завжди розраховуючи лише на сили істини та добра». В цьому й проявляється відповідальність сім’ї, школи, але також – релігії, яка покликана допомагати пізнавати, що Бог є любов.

«По-суті, йдеться про те, щоб допомогти дітям, підліткам та молоді розвивати особистість, яка поєднуватиме глибоке відчуття справедливості з пошаною до ближнього, із здатністю виходити назустріч конфліктам без нахабності, але з прощенням та примиренням», – зазначив Бенедикт XVI.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Різдвяне послання «Urbi et Orbi» (місту Риму та світові) Папи Римського Бенедикта XVI (25 грудня 2011)

часопис CREDO — Mon, 26 Dec 2011 12:10:07 +0000

Дорогі брати й сестри з Риму та всього світу!

Христос народився для нас! Слава Богу на висотах та мир на землі людям, яких Він любить. Нехай же до всіх дійде відлуння Вифлеємської благовісті, яку Католицька Церква звіщає на всіх континентах, долаючи будь-які національні, мовні та культурні кордони. Син Пречистої Діви Марії народився для всіх, Він – Спаситель усіх.

Саме так Його призиває давній літургійний антифон: «Еммануїле, наш царю та законодавче, надія та спасіння народів: прийди спасти нас, Господи, наш Боже». Veni ad salvandum nos! Прийди спасти нас!. Це – волання людини кожного часу, яка відчуває, що не спроможна сама подолати труднощі і небезпеки. Вона потребує вкласти свою руку в руку більшу та сильнішу, руку, яка з висот простягається до неї. Дорогі брати й сестри, ця рука – це Христос, що народився у Вифлеємі з Пречистої Діви Марії. Він – рука, яку Бог простягнув людству, щоб допомогти йому вийти з рухомих пісків гріха та поставити його на ноги на скелі, на міцній скелі Своєї Істини та Своєї Любові.

Так, саме це означає ім’я цієї Дитини, ім’я, яке згідно з Божою волею, Йому дали Марія та Йосиф: Він називається Ісус, що значить «Спаситель» (пор. Мт 1,21; Лк 1,31). Він був посланий Богом Отцем, щоб спасти нас, передусім, від глибокого зла, вкоріненого в людині та історії: від того зла, яким є відокремлення від Бога, самовпевнена гордість чинити по-своєму, ставати до змагання з Богом та займати Його місце, вирішувати, що є добром, а що – злом, бути паном життя і смерті (пор. Бт 3,1-7). Ось це – велике зло, великий гріх, від якого ми, люди, не можемо спастися, якщо не ввіримося Божій допомозі, якщо не взиватимемо до Нього: «Veni ad salvandum nos! – Прийди спасти нас!».

Сам факт підносити до Небес це прохання вже ставить нас у належні умови, ставить нас перед правдою про себе самих: у дійсності, ми є тими, що ввізвали до Бога та були спасенні. Бог – Спаситель, а ми є тими, що перебувають у небезпеці. Він – лікар, а ми – недужі. Визнати це є першим кроком до спасіння, до виходу з лабіринту, в якому ми самі себе закриваємо нашою гордістю. Піднести очі до Неба, простягнути руки та просити допомоги – це шлях до виходу, за умови, що є Хтось, Хто вислуховує та може прийти нам на допомогу.

Ісус Христос є доказом того, що Бог вислухав наші волання. І не лише це! Бог має до нас таку велику любов, що не міг залишатися Сам у Собі, що вийшов із Себе Самого та увійшов в нас, розділяючи до кінця нашу людську природу. Відповідь, яку Бог дав в Ісусі на волання людини безмежно перевищує наші сподівання, доходячи до такої солідарності, яка не може бути просто людською, але – Божою. Тільки Бог, Який є любов’ю, і любов, яка є Богом, могла обрати спасти нас цим шляхом, який, напевно, є довшим, але таким, який шанує істину про Нього і про нас: шлях примирення, діалогу, співпраці.

Ось чому, дорогі брати й сестри з Риму та всього світу, під час Різдва 2011 року звернімось до Вифлеємського Дитяти, до Сина Пречистої Діви Марії, і скажімо: «Прийди спасти нас!» Повторюймо це, духовно єднаючись з багатьма людьми, які переживають особливо складні ситуації, стаючи голосом тих, які позбавлені голосу.

Разом просімо Божої допомоги народам Африканського Рогу, які страждають від голоду та нестачі продовольства, іноді загострених також постійним станом невпевненості. Нехай же не забракне допомоги міжнародної спільноти численним біженцям, що походять з цього регіону, гідність яких зазнає важких випробувань.

Нехай Господь дасть утішення народам Південного Сходу Азії, особливо – Таїланду й Філіппін, які досі зазнають серйозних труднощів з причин нещодавніх повеней.

Нехай же Господь допоможе людству, зраненому багатьма конфліктами, які ще й сьогодні скривавлюють планету. Нехай Він, що є Князем Миру, дарує мир та стабільність Землі, яку Він обрав, щоб прийти у світ, заохочуючи відновлення діалогу між ізраїльтянами та палестинцями. Нехай же вчинить так, щоб припинилося насильство у Сирії, де вже пролилося багато крові. Нехай посприяє повному примиренню та стабільності в Іраку та Афганістані. Нехай же дарує всім складовим частинам суспільства північноафриканських та близькосхідних країн оновлені сили для будування спільного блага.

Нехай же народження Спасителя підтримає перспективи діалогу та співпраці для пошуку погоджених розв’язок у М’янмі. Нехай Різдво Відкупителя забезпечить політичну стабільність країн африканського регіону Великих Озер та супроводжує зобов’язання мешканців Південного Судану для забезпечення прав усіх громадян.

Дорогі брати й сестри, звернімо погляд до Вифлеємської Яскині: Дитятко, яке споглядаємо, є нашим спасінням! Воно принесло у світ всеохоплююче послання примирення і миру! Відкриймо Йому наші серця, приймімо Його у наше життя. З довірою та надією повторюймо: “Veni ad salvandum nos!”

Радіо Ватикан

«У покорі немовляти нам явилася Божа доброта»

часопис CREDO — Mon, 26 Dec 2011 12:04:51 +0000

«Раніше, перед Христовим об’явленням, люди багатьма способами розповідали та створювали людські зображення Бога. Сам Бог різними способами промовляв до людей. Але тепер сталося щось більшого: Він явився», – зазначив на початку проповіді Папа Бенедикт XVI, під час нічної різдвяної Служби Божої, яку він очолив в базиліці Святого Петра.

Святіший Отець звернув увагу на те, що зі слова «з’являтися» розпочинається читання з Апостола, і цим словом Церква підсумовує суть Різдва. Бог з’явився, отож, Він – не лише якась ідея, не лише щось, що можна відчути на основі слів. Але чи це дійсно Він?

Святий Павло навчає: «з’явилися Божа доброта… та Його любов до людей». За словами Папи, перед обличчям жахіть, які її оточували, людині передхристиянських часів, здавалося, що й Бог є деспотичним та жорстоким. Отож, об’явлення Божої доброти було для людини справжнім світлом. Святіший Отець пригадав, що в усіх богослуженнях Різдва цитується уривок з Книги Ісаї: «Бо хлоп’ятко нам народилося, сина нам дано; влада на плечах у нього; і дадуть йому ім’я: Чудесний порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру». «Стоїмо віч-на-віч перед візією, яка значно виходить за межі історичного моменту в напрямку того, що є таємничим, вміщеним у майбутнє. Дитина, в усій свої слабкості, є могутнім Богом. Дитина у своїй убогості й залежності, є Отцем довічним», – зазначив Бенедикт XVI, додаючи, саме через те, що об’явився дитиною, Бог «протиставляється будь-якому насильству та приносить послання миру».

Різдво є об’явленням Бога та Його великого світла. Він народився у стаєнці, а не в царських палатах. Саме цей вимір Різдва, пригадав Папа, уприсутнив святий Франциск Ассізький, коли 1223 року святкував його в місцевості Ґреччіо поруч з волом, ослом та яслами, повними сіна. Він з новою глибиною відкрив людськість Ісуса. «Оця людськість Бога стала якнайбільш видимою саме тоді, коли Божий Син, народжений з Пречистої Діви Марії, був сповитий пелюшками та покладений у ясла», – сказав Бенедикт XVI, пояснюючи, що святкуючи з особливою урочистістю Різдво, святий Франциск не мав на меті сперечатися з тим, що Церква вважає найбільшим святом Пасху, бо ж втілення є передумовою воскресіння. «Об’явилася Божа доброта та Його любов до людей». За словами Святішого Отця, саме біля ясел ці слова здобувають нову глибину: «У Дитині в вифлеємській стаєнці можна, так би мовити, доторкнутися Бога та Його пестити». Так віра стає любов’ю, а літургічний рік отримує другу вершину, «свято, яке є, насамперед, святом серця».

І це, наголосив Папа, не має нічого спільного з сентименталізмом, адже саме в досвіді людськості Ісуса об’являється велике таїнство віри. «Франциск, – сказав він, – любив Ісуса-дитину через те, що у Ньому ясно явилася Божа покора. Бог став убогим. Його Син народився в бідній стаєнці». І сьогодні, коли Різдво перетворюється на «свято крамниць, сліпуче світло яких приховує таїнство Божої покори», Святіший Отець заохочує просити Бога, щоб допоміг поза вітринами побачити Дитя у яслах, «щоб відкрити справжню радість і справжнє світло».

Наприкінці Бенедикт XVI звернув увагу на те, що той, хто сьогодні хоче увійти до храму Різдва Христового у Вифлеємі, зауважує, що величезні двері, через які до святині входили імператори, сьогодні замуровані. Залишився лише прохід висотою у півтора метра. «Хто хоче увійти до місця народження Ісуса, – сказав Папа, – мусить схилитися. Мені здається, що в цьому виражена найглибша істина, якій хочемо дозволити доторкнути нас у цю святу ніч: якщо хочемо знайти Бога, який об’явився як Дитина, то ми повинні зійти з коня нашого «просвітленого» розуму. Потрібно усунути наші фальшиві впевненості, свою інтелектуальну гординю, яка заважає нам відчути Божу близькість. Ми повинні іти внутрішнім шляхом святого Франциска – дорогою, яка веде до цієї повної зовнішньої та внутрішньої простоти, завдяки якій серце стає здатним бачити. Ми повинні схилитися, так би мовити, духовно іти пішки, щоб могти пройти через брами віри й зустріти Бога, Який відрізняється від наших упереджень та суджень: Бога, Який прихований в покорі новонародженого Немовляти».

Бенедикт XVI побажав, щоб святкування Різдва допомогло відмовлятися від зосередженості на матеріальному, щоб допомогло нам ставати простими. «І молімося в цей час, – додав він, – насамперед за тих, які змушені переживати Різдво у бідності, у стражданнях, в мігрантських умовах, щоб і їх об’явився промінь Божої доброти».

За матеріалами: Радіо Ватикан

Різдвяне звернення Папи Римського Бенедикта XVI до Римської Курії

часопис CREDO — Sat, 24 Dec 2011 00:10:55 +0000

Дорогі кардинали,

брати єпископи та священики,

дорогі брати і сестри,

Нагода, заради якої ми сьогодні зібралися, завжди є зворушливою. Свято Різдва вже на порозі, і тому велика родина Римської Курії зібралася для того, щоб щиро обмінятися привітаннями і побажати один одному радісного та духовно плідного святкування цього свята Бога, Котрий Воплотився і оселився між нами (пор. Ів. 1, 14). Для мене ця зустріч є нагодою не лише для того, щоб висловити вам мої особисті побажання, але і для того, щоб виразити мою вдячність і вдячність Церкви кожному з вас за ваше щедре служіння; я прошу вас передати це усім співпрацівникам нашої чисельної родини. Особливу подяку хочу висловити Декану Колегії кардиналів, кардиналу Анджело Содано, котрий виступив зі зверненням від імені усіх присутніх, а також усім працівникам різних відділів Курії та Губернаторства, й тих, хто своє апостольське служіння несе у Папських представництвах у всьому світі. Усі ми віддані поширенню у світі дзвінкого послання, яке в ту ніч у Вифлеємі звіщали ангели: «Слава во вишніх Богу, а на землі мир людям доброї волі» (Лк. 2, 14), з метою принести радість і надію нашому світові.

Наприкінці цього року Європа перебуває в економічній і фінансовій кризі, яка в остаточному розрахунку полягає у етичній кризі, яка загрожує Старому Континентові. Хоч такі вартості, як солідарність, діяльність для інших, відповідальність за бідних і терплячих, часто не беруть до обговорення, часто бракує мотивуючої сили, яка була би здатна схилити індивідів і великі групи суспільства до відмови і пожертви. Знання і добра воля не завжди йдуть в парі. Воля, яка боронить особисті інтереси, затемнює знання, а знання ослаблене і не здатне підкріпити волі. Тому з цієї кризи випливають фундаментальні питання: де є світло, яке могло би освітити наше знання не лише загальними ідеалами, але конкретними імперативами? Де є сила, яка підносить нашу волю? Саме на ці питання має відповідати наше проголошення Євангелія, нова євангелізація, щоб послання стало подією, а проголошення вело до життя.

Ключовою темою цього року, а також наступного, є: як нам сьогодні звіщати Євангеліє? Як віра, як жива сила, може сьогодні стати дійсністю? Зрештою, усі церковні події року, що минає, стосувались цієї теми. Серед них подорож до Хорватії, Всесвітній День Молоді у Мадриді, подорож до моєї рідної країни Німеччини, а також до Африки – Беніну – для підписання пост-синодального документу про справедливість, мир та примирення, який тепер повинен викликати конкретні результати у різних місцевих церквах. Однаково запам’ятались подорожі до Венеції, Сан-Марино, Євхаристійний Конгрес у Анконі та поїздка до Калабрії. Важливою подією була і зустріч у Асижі як для різних релігій, так і для тих, хто різними шляхами шукає істини та миру, представляючи новий крок у поступі до них. Встановлення Папської Ради нової євангелізації є водночас і вказівником на Синод, що проходитиме наступного року на цю є тему. Рік Віри, на відзначення початку Собору п’ятдесят років тому, також належить до цього контексту. Кожна з цих подій має свою особливу характеристику. В Німеччині, де почалася Реформація, екуменічне питання, з усіма його випробуваннями і надіями, природно набрало особливої важливості. Тісно пов’язане з цим, у центральній точці дебатів, постійно виникає запитання: Якою є реформа Церкви? Як вона відбувається? Які її шляхи і мета? Із занепокоєнням не тільки віруючі, але також люди назовні спостерігають, що ті люди, які регулярно ходять до церкви, щоразу старші, а їхня кількість постійно спадає; що відзначається стагнацією у священичих покликаннях, як росте скептицизм і брак віри. Що ми повинні з тим робити? Тривають дискусії про те, що треба зробити, щоб відвернути ці тенденції. Очевидно, варто зробити багато речей, але здійснення того одноосібно не розв’язує проблем… Причиною кризи Церкви в Європі, як я сказав у Фрайбурзі, є криза віри. Якщо ми не знайдемо відповіді на неї, якщо віра не поверне своєї життєвості, стаючи глибоким досвідом і реальною силою завдяки зустрічі з Ісусом Христом, всі інші реформи залишаться недієвими.

У цьому контексті зустріч із радісним прагненням Африки до віри принесло велике підбадьорення. Ні виснаження віри, яке тут переважає, ні часто висловлюване відчуття того, що християнство вже набридло, там не виявляються. Серед усіх проблем, терпінь та випробувань, які Африка очевидно переживає, там можна відчути радість людей від того, що вони є християнами, піднесені внутрішньою радістю від знайомства з Христом та приналежності до Його Церкви. Від цієї радості походить і сила служити Христові у скрутних ситуаціях людського терпіння, сила покласти себе до Його диспозиції, не шукаючи власної вигоди. Зустріч із цією вірою, яка є готовою до пожертви та сповненою радості, є потужним засобом проти виснаження християнством, яке зараз переживає Європа.

Наступним засобом проти виснаження вірою був прекрасний досвід Всесвітнього Дня Молоді у Мадриді. Це було застосування нової євангелізації на практиці. Знову і знову, на Всесвітніх Днях Молоді, можемо бачити нову, молодшу форму християнства, яку я би розділив на п’ять точок.

1. По-перше, існує новий досвід католицизму, вселенськості Церкви. Ось що вразило молодь та усіх учасників: ми походимо з усіх континентів, але хоча ніколи не зустрічали один одного, ми знаємо один одного. Ми говоримо різними мовами, живемо у різний спосіб життя, належимо до різних культур, однак легко об’єднуємося у одну велику родину. Зовнішнє розділення та розбіжності релятивізуються. Нами всіма керує один Господь Ісус Христос, в якому об’являється правдиве людство і водночас образ самого Бога. Ми молимось однаково. Та сама зустріч з Ісусом Христом глибоко торкнула нас з однаковою структурою інтелекту, волі та серця. І на кінець, наша спільна літургія промовляє до наших сердець і об’єднує у велику родину. У цьому контексті сказати, що люди є братами і сестрами – це не просто ідея: вона стає дійсним спільним досвідом, що породжує радість. І так ми досить чітко розуміємо: незважаючи на усі випробування та часи темряви, належати до всесвітньої Церкви, до Католицької Церкви, яку нам дав Господь, – чудово.

2. Звідси випливає новий спосіб життя нашого людства, нашого християнства. Для мене найважливішим досвідом тих днів була зустріч із волонтерами Всесвітнього Дня Молоді: близько 20 тисяч молодих людей, котрі присвятили кілька тижнів або місяців свого життя для того, щоб працювати над технічними, організаційними та матеріальними приготуваннями до Всесвітнього Дня Молоді, і таким чином доклались до того, що ця подія пройшла без перешкод. Ті, хто віддає свій час, завжди віддають частину свого життя. На завершення дня ці молоді особи були очевидно і відчутно сповнені великим відчуттям радості: час, який вони віддали, мав велике значення; віддаючи свій час і працю, вони знайшли час, вони знайшли життя. І тут мені стає зрозумілою одна важлива річ: ця молодь віддала частину свого життя у вірі не тому, що її про це просили, не для того, щоб здобути Небеса, не для того, щоб уникнути небезпеки Пекла. Вони не робили це для того, щоб реалізувати себе. Вони не шукали самих себе. Мені на думку спав образ дружини Лота, яка, обернувшись назад, перетворилась на соляний стовп. Як часто життя християн визначається тим, що спершу вони дбають про себе, скажімо так: вони роблять добро для себе. І наскільки великою є спокуса для усіх людей турбуватися перш за все про себе; зважати лише на себе і водночас ставати внутрішньо спустошеними, ставати «соляними стовпами». Але у цьому випадку не йшлося про самореалізацію чи прагнення жити для себе. Ці молоді люди робили добро, навіть за власну ціну, навіть якщо це вимагало жертви, просто тому, що робити добро і допомагати іншим – чудово. Треба просто зробити крок. Цьому передує зустріч з Ісусом Христом, що запалює у нас любов до Бога і до ближніх та звільнює від задоволення власного его. Словами молитви Святого Франциска Ксаверського: «Я роблю добро не для того, щоб таким чином потрапити до Неба, і не тому, що у інакше Ти кинеш мене у Пекло. Я роблю це через Тебе, мій Царю і мій Господи». Таке ж ставлення я зустрів і в Африці, наприклад серед Сестер Матері Терези, котрі присвячують себе покинутим, хворим, бідним та страждаючим дітям, не просячи нічого для себе, і так стають внутрішньо багатими та вільними. Це – правдиве християнське ставлення. Також незабутньою для мене стала зустріч із неповносправною молоддю у мадридському Центрі Святого Йосифа, де я зустрів таку ж готовність покласти себе до диспозиції інших – готовність віддати себе, яка зрештою походить від зустрічі з Христом, Котрий віддав себе за нас.

3. Третім елементом, який займає все більш природне і центральне місце у Всесвітніх Днях Молоді та в духовності, що виходить з них, є адорація. Я досі згадую той незабутній момент під час мого візиту до Великобританії, коли десятки тисяч переважно молодих людей у Гайд Парку відповіли промовистою тишею у адорації на сакраментальну присутність Господа. Те ж саме відбулося у меншому масштабі у Загребі, а потім знову у Мадриді, після буревію, який перешкодив праці мікрофонів і таким чином – проведенню нічного чування. Бог насправді є завжди присутній. Але знову ж таки, фізична присутність Воскреслого Христа є чимось іншим, чимось новим. Воскреслий Господь входить посеред нас. І тоді ми не можемо не сказати разом із Святим Томою: «Мій Господь і мій Бог!» Адорація є перш за все актом віри – віри, як такої. Бог не є просто якоюсь можливою чи неможливою гіпотезою стосовно походження усього. Він – присутній. І якщо він тут, то я кланяюся перед ним. І тоді мій розум, воля і серце відкриваються на Нього і для Нього. У Воскреслому Христі присутній Воплочений Бог, Котрий страждав за нас, бо любить нас. Ми входимо у цю впевненість у Божій відчутній любові до нас з любов’ю у наших серцях. Це – адорація, і це визначає моє життя. Лише так я можу правильно брати участь у відправі Євхаристії і приймати тіло Господнє.

4. Наступним важливим елементом Всесвітніх Днів Молоді є таїнство Сповіді, яке все більше і більше стає невід’ємною частиною цього досвіду. Тут ми усвідомлюємо, що знову і знову потребуємо прощення, і що прощення приносить відповідальність. Відкритість на любов присутня в людині, насаджена в ній Творцем разом із здатністю відповідати Богові вірою. Але присутня також, внаслідок грішної історії людства (наука Церкви говорить про первородний гріх), і схильність, протилежна до любові,– схильність до егоїзму, до того, щоб закритись на собі, тобто до зла. Знову і знову моя душа затьмарюється тим гравітаційним тяжінням, що присутнє в мені. Саме тому ми потребуємо смиренності, яка постійно просить Бога про прощення, яка прагне очищення і пробуджує в нас протидію, позитивну силу Творця, що виводить нас нагору.

5. На останок я хотів би сказати про останню рису, яку не слід випускати з уваги, про духовність Всесвітніх Днів Молоді, а саме – радість. Звідки вона береться? Як її пояснити? Звичайно, що до цього причетні багато факторів. Але на мою думку, вирішальною є впевненість, що базується на вірі: я є бажаним; я маю певне завдання в історії; мене приймають, мене люблять. Джозеф Піпер у своїй книзі про любов показав, що людина може приймати себе лише тоді, коли її приймають інші. Вона потребує присутності ближнього, кажучи йому більш ніж просто словами: «Добре, що ти є». Лише завдяки Тобі можу існувати Я. Лише тоді, коли людину приймають, тоді вона може прийняти себе сама. Ті, кого не люблять, не можуть любити навіть самих себе. Це відчуття прийняття походить перш за все від інших людей. Але всяке людське прийняття – крихке. Зрештою ми потребуємо відчуття того, що нас приймають безумовно. Лише тоді, коли Бог приймає мене, і я впевнений у цьому, тоді я точно знаю: добре, що я існую. Добре бути людиною. Якщо ж людське відчуття того, що Бог її приймає і любить, втрачається, тоді більше немає відповіді на питання про те, чи взагалі добре бути людиною. Сумніви стосовно людського існування стають все більше непереборними. Там, де починає переважати сумнів стосовно Бога, неминуче з’являється сумнів стосовно людства. Сьогодні ми бачимо, як широко розповсюдився цей сумнів. Ми бачимо це у безрадісності, у внутрішньому сумі, які сьогодні можна прочитати на обличчі стількох людей. Лише віра дає мені впевненість: добре, що я існую. Добре бути людиною, навіть у важкі часи. Віра робить людину щасливою із самої глибини. І це – один із найпрекрасніших досвідів Всесвітніх Днів Молоді.

Було б занадто довго зараз заглиблюватись у деталі зустрічі у Асижі, хоча важливість цієї події є дуже великою. Давайте просто подякуємо Богові за те, що ми, як представники світових релігій та представники течій у пошуках істини, змогли зустрітися того дня в атмосфері дружби та взаємоповаги, в любові до істини та у спільній відповідальності за мир. Тому надіймося, що від цієї зустрічі зародилось нове бажання служити миру, поєднанню та справедливості.

На завершення я хочу від усього серця подякувати усім вам за підтримку загальної місії, яку Господь доручив нам як свідкам його істини, і бажаю усім вам тієї радості, яку Бог захотів вилляти на нас через Воплочення свого Сина. Благословенного усім вам Різдва! Дякую.

Переклад «Католицького Оглядача»

Папська катихиза про Непорочне Зачаття Діви Марії

часопис CREDO — Thu, 08 Dec 2011 13:59:29 +0000

Сьогодні, з нагоди урочистості Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, Папа молився разом з тисячами вірних, які зібрались перед ватиканською базилікою Святого Петра та виголосив катихизу про сьогоднішнє свято.

«Дрогі брати та сестри, сьогодні Церква урочисто святкує непорочне зачаття Марії. Як проголосив блаженний Пій ІХ в Апостольському листі «Ineffabilis Deus» з 1854 року, Вона, «через особливу ласку та привілей Всемогутнього Бога, з огляду на заслуги Ісуса Христа Спасителя людського роду, була збережена і звільнена від будь-якої плями первородного гріха». Це таїнство віри вміщають у собі слова привітання, яким звернувся до Неї Архангел Гавриїл: «Радуйся, благодатна, Господь з Тобою» (Лк. 1,28). Вислів «благодатна» вказує на чудесне діло любові Бога, Який, через Свого Єдинородного воплоченого, померлого та воскреслого Сина, забажав повернути нам життя і свободу, втрачені через гріх», – цими словами сьогодні, 8 грудня, Папа Бенедикт ХVІ розпочав свою катихизу з нагоди урочистості Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії.

Папа нагадав, що вже від ІІ століття на Сході та на Заході Церква вшановувала Пренепорочну, яка своїм «так» Богові наблизила Небо до землі, стаючи матір’ю Божого Сина.

Папа зазначив, що також і нам подарована «повнота благодаті», адже, як навчає святий Апостол Павло, Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа благословив нас всяким духовним благословенством та вибрав нас ще перед заснуванням світу, щоб ми були святі і непорочні, призначивши нас для Себе як Своїх дітей через Ісуса Христа, тобто, – усиновленими дітьми.

Це усиновлення, за словами Папи, ми одержуємо за посередництвом Церкви у Хрещенні. А тому, як навчає свята Гілдеґарда: «Церква, отже, є дівою-матір’ю усіх християн», Яка у таємничій силі Святого Духа зачинає їх і дає світові, жертвуючи Господеві.

На завершення Папа заохотив усіх піднести щирі молитви до Непорочної Діви Марії, благаючи у Неї заступництва перед Її Сином і допомоги у тому, щоб з вірою відсвяткувати Христове Різдво, яке наближається.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Проповідь Папи під час Меси в Ламеція-Терме

часопис CREDO — Mon, 10 Oct 2011 08:39:03 +0000

Вчора, 9 жовтня Папа Бенедикт XVI, під час візиту до Калабрії, очолив недільну Месу в промисловій зоні міста Ламеція-Терме, на яку зібралися кілька десятків тисяч вірних.

На початку проповіді Папа висловив радість з приводу своїх перших відвідин Калабрії та спільної Євхаристійної молитви з мешканцями того італійського регіону, дякуючи, зокрема, за таке тепле та гостинне прийняття.

Далі Святіший Отець прокоментував євангельську притчу про весільний бенкет, на який були запрошені численні гості. Ісус Христос порівнює Небесне Царство до такого царського весільного бенкету, а Господа Бога – до Царя, Який справив своєму синові весілля. Запрошених було багато, однак, стається нечувана річ: деякі із них відмовляються взяти участь у тому святкуванні, бо мають інші справи; а деякі запрошені навіть насмілюються зневажливо відкинути запрошення царя. «Бог є великодушним до нас, Він пропонує нам Свою дружбу, Свої дари, Свою радість, але часто ми не приймаємо Його слова, виявляємо більше зацікавлення іншими речами, ставимо на перше місце наші матеріальні справи, наші інтереси», – наголосив Святіший Отець, додавши, що Боже запрошення натрапляє навіть на ворожу, агресивну реакцію людини, однак, навіть у такій ситуації, Господь не перестає бути великодушним до нас: Він не зневірюється і висилає своїх слуг, щоб запросили багатьох інших осіб.

Наслідком відкинення царського запрошення на весільний бенкет першими запрошеними стало розширення того запрошення на усіх, навіть на найбідніших, знедолених та покинутих. Слуги збирають усіх тих, яких зустрічають, і так бенкетний зал наповнюється гостями. Доброта царя не має меж, адже усім дана можливість відповісти на його запрошення. Проте, є одна умова, щоб залишитись на святі, а саме, – весільна одіж, у яку повинні бути вбрані гості. Заходячи у бенкетних зал, цар зауважив, що деякі не мали такого одягу і наказав, щоб ці особи були випроваджені геть.

Цитуючи святого Григорія Великого, Папа зазначив, що ті, які прийняли Боже запрошення, мають віру, бо саме віра відкрила їм двері до царської світлиці, однак їм не вистарчає весільної одежі, тобто – милосердної любові. Святий Григорій наголосив, що кожен з нас, хто має віру у Бога, вже бере участь у тому весільному бенкеті, але, якщо не зберігає благодаті милосердної Любові, то не може сказати, що має весільну одежу. Папа пригадав, що усі ми є покликані до того, щоб сісти за один стіл до трапези з Господом Богом, щоб завдяки вірі увійти до весільної світлиці, але нам необхідно вдягнути і зберігати весільний одяг, яким є життя у глибокій любові до Бога та наших ближніх.

Після того Папа Венедикт ХVІ промовив: «Дорогі брати та сестри! Я приїхав, щоб розділити з вами радості та надії, труднощі та старання, ідеали та натхнення цієї дієцезіальної спільноти» – додаючи, що він свідомий труднощів та проблем, з якими зустрічається місцева спільнота, зокрема, безробіттям та кримінальністю. Але Папа висловив довіру мешканцям даного регіону, переконуючи в тому, що вони, без сумніву, справляться з нелегкими завданнями, які на них покладені, та подолають усі труднощі, що трапляються на їхньому шляху, задля кращого майбутнього. Він заохотив їх ніколи не впадати у песимізм, але звертатись до своїх ресурсів віри та людських якостей, докласти усіх зусиль для зросту співпраці між собою і братерства.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Папа закликав звертатися у молитві до Богородиці

часопис CREDO — Sun, 09 Oct 2011 13:32:22 +0000

Сьогодні наприкінці Служби Божої в південноіталійському місті Ламеція-Терме, Святіший Отець Бенедикт XVI виголосив коротке слово перед молитвою «Ангел Господній».

Святіший Отець закликав вірних звернутися до Пресвятої Богородиці, яку в місяці жовтні особливо вшановуємо, як Царицю святого Розарію. Папа висловив свою радість з того, що на калабрійській землі є багато Марійських санктуаріїв, а між народом – її живе почитання. Бенедикт XVI заохотив і надалі практикувати Марійну набожність в світлі навчання Другого Ватиканського Собору, Апостольської Столиці і своїх місцевих пастирів. Папа віддав під покров Пресвятої Богородиці всю спільноту місцевої Церкви, заохочуючи її разом крокувати у вірі, надії й любові, спомагаючи священиків у їхньому служінні, допомагаючи батькам і вчителям у нелегкому завданні виховання, підтримуючи хворих і страждаючих, зберігаючи дух чистоти й великодушності в молоді.

«Нехай віра святих відновить світ! Разом із ними також і ви, відновлюйте свою любу Калабрію!» – закликав Святіший Отець.

Після цього, Папа разом з вірними помолився «Ангел Господній» і уділив усім присутнім своє апостольське благословення.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Бенедикт XVI: Бог вірний у любові

часопис CREDO — Mon, 03 Oct 2011 15:07:45 +0000

Про вірність Бога у любові до людини та про план спасіння говорив Папа Бенедикт XVI під час недільної катехизи перед молитвою Ангел Господній у неділю, 2 жовтня.

Катехизу Папа побудував на євангельському уривку, який Римо-Католицька Церква призначила на цю неділю, що закінчується словами Ісуса Христа, скерованими до первосвящеників та книжників ізраїльського народу: «Відніметься від вас Царство Боже й дасться народові, що буде приносити плоди його» (Мт. 21, 43). Як наголосив Венедикт ХVІ, ці слова примушують нас призадуматись над тим, яка велика відповідальність покладена на тих, які покликані трудитись у Божому винограднику, зокрема, яким доручено завдання керувати, та заохочують нас відновити цілковиту вірність Ісусові Христові, Який є Каменем, що його відкинули будівничі (див. Мт. 21, 43), вважаючи Його ворогом закону і небезпекою для суспільного порядку. Але Він, відкинутий і розп’ятий, воскрес із мертвих, стаючи наріжним каменем, на якому сміло може опертись фундамент кожного людського життя та всього світу. На цю істину вказує нам притча Ісуса про невірних працівників, яким господар доручив опікуватись своїм виноградником. Папа пригадав, що господар представляє самого Бога, в той час, як виноградник символізує Його народ, як також життя, що Господь нам дарує, щоб ми, з Його ласкою та нашими зусиллями, робили добро. Святий Августин, коментуючи цей біблійний уривок, вказує, що «Бог обробляє нас як землю, щоб зробити нас кращими». Однак, на жаль, дуже часто людина відповідає Богові невірністю, що переходить у відкинення Бога. «Гордість та егоїзм перешкоджають розпізнати та прийняти навіть найцінніший Божий дар: Його Єдинородного Сина», – наголосив Святіший Отець, додавши, що Бог сам віддається у наші руки, дозволяє на те, щоб стати незглибимою тайною слабкості і виявляє Свою всемогутність у вірності плану любові, який, однак, передбачає також і справедливе покарання лиходіїв (див. Мт. 21, 41). Папа наголосив, що лише у Христі, через Христа і з Христом будується Божа Церква, народ нового Завіту.

На закінчення Бенедикт ХVІ зазначив, що Господь завжди поруч і Він діє в людській історії та супроводжує нас за допомогою особливої присутності Своїх ангелів, яких сьогодні Церква вшановує як «Охоронців». «Від початку аж до години смерті людське життя оточене їхнім постійним заступництвом», – наголосив Папа.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Папа про кризу віри та свідчення Христа

часопис CREDO — Mon, 26 Sep 2011 09:19:55 +0000

Наприкінці третього дня апостольського візиту до Німеччини, 24 вересня, Папа Бенедикт XVI зустрівся з Радою Центрального Комітету Німецьких Католиків та з молоддю.

Зустрічаючись з представництвом Центрального Комітету Німецьких Католиків, Папа подякував їм за зусилля, спрямовані на те, щоб захищати інтереси католиків та підтримувати апостольську діяльність Церкви та католиків у суспільстві.

Як основу для роздумів Святіший Отець запропонував образ спеціальних програм під назвою exposure, які застосовуються в рамках допомоги країнам, що розвиваються, та полягають у тому, що різні особистості прибувають до якоїсь крани, де протягом певного часу поділяють щоденне життя з місцевими бідняками, щоб з цього досвіду зачерпнути напрямні для акцій солідарності. «Уявімо собі, що така програма відбувається тут, у Німеччині, – запропонував Бенедикт XVI. – Експерти з якоїсь далекої країни виявлять бажання протягом тижня пожити в середньостатистичній німецькій сім’ї. Тут їх захопить багато речей, наприклад, добробут, впорядкованість, продуктивність. Але з неупередженим поглядом вони б зауважили також і велику бідність: бідність в тому, що стосується людських стосунків та убогість у релігійній сфері».

Папа звернув увагу на те, що ми живемо в час, позначений релятивізмом, що проникає в усі життєві сфери. Іноді цей релятивізм стає навіть войовничим, виступаючи проти тих, які стверджують, що знають, де шукати істину або сенс життя. Це породжує непостійність в стосунках та індивідуалізм, нездатність до жертовності та брак відваги назавжди пов’язати з кимось своє життя обітницею вірності. «Бачимо, що в нашому багатому західному світі багато чого не вистачає, – вів далі Бенедикт XVI. – Багатьом людям не вистачає досвіду Божої доброти. Вони не знаходять жодного контакту з інституційними Церквами та їхніми традиційними структурами. Але чому?» На думку Святішого Отця, це питання вимагає серйозного обміркування, і шукання відповіді на нього є основним завданням Папської Ради сприяння новій євангелізації. Однак, воно стосується кожного з нас. «Церква в Німеччині, – зазначив Папа, – чудово організована. Але чи між структурами знаходиться також відповідна духовна сила, сила віри в живого Бога? Мусимо щиро сказати, що існує переважання структур над Духом. Додам, – вів далі Бенедикт XVI, – справжня криза Церкви у західному світі є кризою віри. Якщо не дійдемо до справжнього оновлення у вірі, вся структурна реформа залишиться неефективною».

Повертаючись до тих, яким не вистачає досвіду Божої доброти, Святіший Отець зазначив, що вони потребують місць, у яких могли б висловити цю свою внутрішню тугу. «Тут ми покликані шукати нових шляхів євангелізації», – додав він, пропонуючи, як один з них, працю невеликих спільнот, в яких можна пережити дружбу, яка поглиблюється частими спільними адораціями Бога. «Тут присутні особи, які розповідають про свої досвіди віри на місці праці та в родинному середовищі й між знайомими, свідчачи, таким чином, нову близькість Церкви до суспільства. Ці люди дедалі краще розуміють, що всі потребують цієї поживи любові, конкретної дружби одні з одними та з Господом», – сказав Бенедикт XVI, побажавши: «Нехай Господь завжди вказує вам дорогу, щоб спільно бути світлом для світу та вказати нашим ближнім шлях до джерела, де вони зможуть задовольнити своє найглибше прагнення життя».

З німецькою молоддю Папа зустрівся у Фрайбурґському виставковому центрі.

«Дорогі юні друзі! Протягом усього дня я з радістю думав про цей вечір, коли зможу бути тут з вами та єднатися з вами у молитві», – розпочав своє слово до молоді Бенедикт XVI, згадуючи також досвід Всесвітнього Дня Молоді в Мадриді та висловивши сподівання, що ця зустріч дозволить ще раз його пережити.

Як основу для роздумів Папа запропонував обряд запалення світла під час пасхального чування, коли від пасхальної свічки світло передається всім присутнім на богослуженні, освітлюючи храм. «Через цей чудесний літургічний жест, який ми повторили під час цього чування, через знаки, промовистіші за слова, нам відкривається таїнство нашої християнської віри. Христос, Який говорить про Себе: «Я – світло світу», запалює наше життя, щоб воно насправді було тим, що ми щойно почули в Євангелії: «Ви – світло для світу». Не наші зусилля чи технологічний прогрес нашого часу приносять світло у цей світ», – сказав Бенедикт XVI, пояснюючи, що постійним є досвід того, що наші старання є обмеженими, страждання невинних та навіть смерть кожної людини породжує непроникну темряву.

Але навіть якщо довкола нас темрява, – вів далі Святіший Отець, – ми, однак, бачимо світло, маленьке полум’я, що є сильнішим від темряви, яка видається нездоланною. Це – воскреслий Христос, Який сіяє у цьому світі. Він переміг смерть. «Очі того, хто вірить у Христа, навіть серед найтемнішої ночі можуть розрізнити світло та бачать проблиски нового дня», – сказав Венедикт XVI, наголошуючи також і на тому, що світло не залишається самим, запалюючи довкола інші світла. Ми не самі, і в найважливіших справах, серед яких – і у вірі та у свідченні, ми потребуємо інших, а інші потребують нас.

Далі Папа звернув увагу на те, що про Себе і про нас Ісус говорить те ж саме: «бути світлом». У житті ми досвідчуємо щоразу нових невдач. Не зважаючи на поступ, світ, як зауважуємо, не стає кращим. І далі існують війни, насильство, бідність, голод… Зло також існує у кожному нашому серці, схильному до егоїзму, заздрості, злоби. Також історія не раз засвідчила, що шкода для Церкви походить не від ворогів, але від літеплих християн. Однак, Христос говорить: «Ви – світло для світу». Чи ж не дивно, що Він не каже: «Наверніться і будьте світлом», а каже: «Ви є світло світу»?. Святіший Отець, повторюючи за святим Павлом, який називає учнів святими, пояснив, що кожен охрищений, ще перед тим, як чинити добрі діла, освячений Богом. «У Хрищенні Господь, так би мовити, запалює світло в нашому житті», – сказав Бенедикт XVI, пояснюючи, що той, хто його зберігає, є святим.

У цьому контексті Папа зауважив, що бути святим не означає бути відірваним від дійсності, чинити якісь надзвичайні неповторні аскетичні подвиги. «Не існує жодного іншого святого, крім Пречистої Діви Марії, який би не зазнав гріха, який би ніколи не впав», – сказав він, зазначаючи, що Христа не цікавить, скільки разів ми упадемо, але – скільки разів з Його допомогою підведемося.

«Свічка світить, якщо дасть полум’ю себе спожити і була би непотрібною, якби віск не підтримував вогонь», – сказав Бенедикт XVI, закликаючи молодь дозволити, щоб Христос палав у них, навіть якщо це вимагає зречень. «Не бійтесь, – сказав він, – використати свої таланти та дарування для Божого Царства та дарувати себе, як віск свічки, щоб через вас Господь просвітив темряву… Я вірю, що ви та багато інших юнаків і дівчат тут, в Німеччині, будете смолоскипами надії, які не залишаться в укритті».

Нагадаємо, апостольська подорож Бенедикта XVI до Німеччини тривала з 22 по 25 вересня.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Бенедикт XVI зустрівся з представниками протестантських Церков Німеччини

часопис CREDO — Fri, 23 Sep 2011 14:21:41 +0000

У рамках апостольської подорожі Бенедикта XVI до Німеччини, у п’ятницю, 23 вересня, в Ерфурті, в капітулярному залі колишнього августиніянського монастиря, відбулась зустріч Святішого Отця представниками Ради Німецької Євангельської Церкви.

Промовляючи до керівництва Євангельської Церкви Німеччини, Єпископ Риму звернув увагу на необхідність того, щоб перед обличчям прогресуючої секуляризації віра була по-новому переосмислена та переживана, а це спричиниться до повернення Бога в поле зору сучасного світу. На думку Папи, завданням екуменічного діалогу є якраз допомагати одні одним глибше та живіше вірити. «Не якісь тактики спасуть нас, спасуть християнство, а – переосмислена та наново пережита віра, через яку Христос, а з Ним – Живий Бог, увійде у цей наш світ. Подібно, як мученики нацистської епохи наблизили нас одні до одних та пробудили першу велику екуменічну відкритість, так само також і сьогодні віра, якщо її глибоко переживати у своєму нутрі, є найсильнішою екуменічною силою у цьому секуляризованому світі, яка нас наново поєднує, ведучи до єдності в Єдиному Господі», – зазначив Папа.

Далі у монастирській церкві відбулося екуменічне богослужіння, в якому взяли участь також представники інших протестантських спільнот.

«Та не лиш за цих молю, але і за тих, які завдяки їхньому слову увірують в Мене» (Ів.17,20), – цими словами Ісуса Христа, з Євангелії від святого Івана, Папа Бенедикт ХVІ розпочав свою промову під час екуменічної молитви з протестантами, звертаючи увагу на те, що Спаситель благав у Свого Отця єдності для нас. Папа підкреслив, що ця молитва Ісуса не є лише чимось минулим, адже Господь просить про єдність тих, які житимуть у майбутньому. За його словами, ми станемо одним тоді, коли захопимося цією молитвою, коли увійдемо у неї, коли станемо її учасниками.

Святіший Отець наголосив, що «фундаментальна єдність полягає у тому, що ми віримо у Бога, всемогутнього Отця, Сотворителя неба і землі; що ми визнаємо Його як Триєдиного Бога: Отця, Сина та Святого Духа». Він підкреслив, що найвища єдність не є самотністю якоїсь окремої одиниці, але єдністю через любов. Ми віримо в конкретного Бога, у те, що Він до нас говорив і став одним із нас. «Свідчити про цього живого Бога – це наше спільне завдання в актуальний час», – підкреслив Вселенський Архиєрей, додаючи, що разом із свідченням про живого Бога ми повинні спільно давати світові відповіді, яких він потребує.

Серйозність віри у Бога виявляється у житті Його словом та у тому, як ми посвячуємось на служіння Його творінню, тобто людині. Наша віра у Господа Бога повинна проявлятись у нашій спільній турботі про людину. Папа пригадав, що віра не є чимось, що ми придумуємо чи узгоджуємо між собою, але є основою нашого життя. Бенедикт ХVІ наголосив, що ми живемо у час, коли нашим завданням повинна бути також оборона людської гідності, від її зачаття до природної смерті, адже сьогодні маємо дуже нечіткі критерії людського буття. Далі, процитувавши відомого філософа та богослова Романо Ґуардіні, «лише той, хто знає Бога, знає людину», Папа наголосив, що у суспільстві, де немає Бога, людиною починають маніпулювати.

Святіший Отець вказав також і на наш обов’язок любити. Щирість нашої віри проявляється, зокрема, через нашу готовність до того, щоб бути повністю до розпорядження Бога та інших. Відкритість на ближнього вказує на правдивість нашої любові до Бога. А на закінчення Папа заохотив усіх приєднатись до Ісусової молитви: «щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав» (Ів.17,21).

За матеріалами: Радіо Ватикан

Проповідь Бенедикта XVI під час Служби Божої на Олімпійському стадіоні Берліна

часопис CREDO — Fri, 23 Sep 2011 09:47:33 +0000

Фото: wiara.pl

Дорогі браття єпископи,

Дорогі брати і сестри,

Коли я дивлюсь на цю обширну арену Олімпійського стадіону, де ви сьогодні зібралися у такій великій кількості, моє серце сповнюється великою радістю і впевненістю. Я всіх вас щиро вітаю: вірних архидієцезії Берліна та інших дієцезій Німеччини, а також численних паломників із сусідніх країн. П’ятнадцять років тому Берлін, столицю Німеччини, вперше відвідав Папа. Ми всі добре пам’ятаємо візит мого попередника, блаженного Йоана Павла ІІ, а також беатифікацію Бернгарда Ліхтенберга та Карла Лайзнера – саме на цьому місці.

Якщо ми подивимось на цих беатифікованих, а також на величезну кількість канонізованих та беатифікованих, то можемо зрозуміти, що означає жити як гілки Христа, істинної виноградної лози, і приносити багаті плоди. Сьогоднішнє Євангеліє знову ставить перед нами образ цієї виткої рослини, яка так пишно поширюється на сході, символ життєвості і метафора краси і динамізму Ісусових стосунків з учнями і друзями.

У притчі про виноградну лозу Ісус не каже: «Ви – виноградина», але: «Я виноградина, а ви – гілки» (Йн.15.5). Іншими словами: «Так як гілки прив’язані до виноградини, так і ви пов’язані зі мною!»

«Але так як ви пов’язані зі мною, так ви пов’язані один з одним». Ця приналежність одні до одних і до Нього не є якимись ідеальними символічними відносинами, але – скажу так – біологічним, життєпередавальним станом приналежності до Ісуса Христа. Такою є Церква, ця спільність життя з ним і заради один одного, спільність, яка закорінюється в хрещенні і поглиблюється та отримує все більше і більше життєвої сили в Євхаристії. «Я – виноградина правдива» насправді означає: «Я є вами, а ви є Мною» – безпрецедентна ідентифікація Господа з нами, Його Церквою.

По дорозі до Дамаску сам Христос питає Саула, переслідувача Церкви: «Чого мене переслідуєш?» (Ді 9,4). Цими словами Господь виражає спільну долю, яка виникає з внутрішньої спільності життя Його Церкви з Ним, воскреслим Христом. Він продовжує жити у своїй Церкві у цьому світі. Він присутній серед нас, і ми є з ним. «Чого мене переслідуєш?» Власне Ісус покладає край переслідуванням Церкви. В той же ж час, коли нас утискають через нашу віру, ми не самі: з нами Ісус.

Ісус каже у притчі: «Я – виноградина правдива, а мій Отець – виноградар» (Ів. 15,1), і далі він пояснює, що виноградар береться за ніж, відрізає сухі гілки і очищує ті, що приносять плід, щоб вони приносили більше плодів. Виражаючись словами пророка Езекиїла, які ми чули в першому читанні, Бог хоче вийняти мертві кам’яні серця з наших грудей для того, щоб дати нам живі серця з м’яса (пор. Ез. 36,26). Він хоче подарувати нам нове життя, повне сил. Христос прийшов кликати грішників. Саме вони потребують лікаря, а не здорові (пор. Лк. 5,31). Отже, як про це говорить ІІ Ватиканський Собор, Церква є «універсальним таїнством спасіння» (Lumen Gentium, 48), яка існує для грішників для того, щоб відкрити їм шлях навернення, зцілення і життя. Це – істинна і велика місія Церкви, довірена Їй Христом.

Багато людей бачать лише зовнішню форму Церкви. І це робить Церкву лише однією із багатьох організацій у демократичному суспільстві, чиї критерії і закони застосовуються до завдання оцінювання і давання ради із настільки складною сутністю як «Церква». Якщо до цього додати ще сумний досвід того, що Церква містить як хорошу, так і погану рибу, пшеницю і кукіль, і якщо брати до уваги лише ці негативні аспекти, то вже не видно величного і глибокого таїнства Церкви.

Це слідує тому, що приналежність до цієї виноградини, «Церкви», перестає бути джерелом радості. Незадоволення і незгода починають поширюватися, коли людське перебільшене і помилкове поняття «Церкви», їх «омріяної Церкви», не вдається матеріалізувати! Тоді ми більше не чуємо радісної пісні «Дякую Богу, котрий своєю благодаттю покликав мене до Своєї Церкви», яку покоління католиків співали з великим переконанням.

Господь продовжує: «У мені перебувайте – а я у вас! Як неспроможна гілка сама з себе плоду принести, якщо не перебуватиме вона на виноградині, ось так і ви, якщо не перебуватимете в мені … Без мене ж ви нічого чинити не можете.» (Йн. 15,4).

Перед кожним з нас постає цей вибір. Господь нагадує нам скільки всього поставлено на карту, продовжуючи свою притчу: «Якщо хтось у мені не перебуває, той, мов гілка, буде викинутий геть і всохне; їх бо збирають, кидають у вогонь, – і вони згоряють!» (Йн. 15,6). Щодо цього Св. Августин каже: «Гілка придатна лише до однієї з двох речей: або до виноградини, або до вогню; якщо вона не на виноградині, то її місце у вогні; і для того, щоб уникнути останнього, вона має зайняти місце на виноградині».

Рішення, яке від нас вимагається тут, дає нам чітко усвідомити екзистенціальну важливість наших життєвих виборів. У той же час, образ виноградини є знаком надії і впевненості. Сам Христос прийшов у цей світ через втілення, щоб бути нашим коренем. Які б труднощі чи посухи не падали на нас, Він є тим джерелом, яке пропонує нам воду життя, яка поживлює і посилює нас. Він бере на себе всі наші гріхи, страхи і страждання, він очищує і трансформує нас, у таїнственний спосіб, у добре вино. У скрутні часи нам може здаватись ніби ми самі знаходимося під винним пресом, як виноградини, які цілком розчавлюють. Але ми знаємо, що якщо ми з’єднані з Христом, то стаємо зрілим вином. Бог може перетворити на любов навіть найбільш обтяжливі та гнітючі аспекти нашого життя. Важливо, щоб ми «перебували» в Христі, у виноградині. Євангелист використовує слово «перебувати» кілька разів у цьому короткому уривку. Це «перебування в Христі» характеризує усю притчу. У наші часи невгамовності та браку зобов’язань, коли так багато людей втрачають свій шлях і ґрунт, коли любляча вірність у шлюбі та дружбі стала настільки крихкою та короткотривалою, коли в наших потребах ми взиваємо як учні по дорозі до Еммаусу: «Господи, залишися з нами, бо вже наближається вечір і темрява находить на нас!» (пор. Лк. 24,29), тоді воскреслий Господь дає нам місце схову, місце світла, надії і впевненості, місце відпочинку і безпеки. Коли посуха і смерть обвиваються навколо гілок, тоді майбутнє, життя і радість слід знаходити в Господі.

Перебувати у Христі означає, як ми бачили раніше, перебувати також в Церкві. Уся спільнота вірних була міцно інкорпорована у виноградину, в Христа. В Христі ми належимо один одному. У цій спільності він підтримує нас, і в той же час вірні підтримують одні одних. Вони міцно стоять разом проти негод і пропонують один одному захист. Ті, хто вірять, не є самотні. Ми не віримо самі, але віримо з усією Церквою.

Церква, як провісник Божого слова та уділяч таїнств, з’єднує нас з Христом, правдивою виноградиною. Церква, як «повнота та довершення Спасителя» (Пій XII, Mystici Corporis, AAS 35 [1943] p. 230: «plenitudo et complementum Redemptoris») є для нас запорукою божественного життя і посередником тих плодів, про які притча про виноградник розповідає нам. Церква – це найкращий подарунок від Бога. Таким чином Св. Августин також каже: “Якщо людина любить Церкву Христову, то мусить мати Святого Духа”. Разом з Церквою і у Ній ми можемо проголошувати усім народам, що Христос є джерелом життя, що Він існує, що він є Тим, до кого ми так прагнемо. Він віддає себе. Той, хто вірить в Христа, має майбутнє. Бо Бог не хоче того, що засохло, вмерло, змінилось і в результаті відкинулось: Він хоче того, що є плідне, живе, Він хоче життя в повноті.

Дорогі брати і сестри! Я бажаю усім вам, щоб ви змогли відшукати радість з того, що ви пов’язані з Христом в Церкві, що ви можете знаходити комфорт і спасіння в часі потреби, і щоб ви стали цінною виноградиною Христової радості та любові до цього світу. Амінь.

Переклад: Католицький Оглядач

Завдання політики – це пошук справедливості, – Бенедикт XVI у німецькому Парламенті

часопис CREDO — Fri, 23 Sep 2011 08:47:46 +0000

Учора, в перший день свого паломництва до Німеччини, на запрошення Бундестагу Папа Бенедикт XVI виголосив промову до депутатів у залі Парламенту. Перед тим були лише дві такі зустрічі, коли блаженний Йоан Павло ІІ промовляв в сесійних залах у Римі та Варшаві. Переважно, зустрічі Папи з парламентарями відбуваються спільно з іншими представниками світу політики та дипломатичного корпусу.

Промовляючи до німецьких депутатів, Святіший Отець представив християнське бачення суспільного життя сьогодення, торкаючись глобальних питань.

«Політика повинна бути дбанням про справедливість, створюючи, таким чином, передумови для миру», – наголосив Бенедикт XVI, вказуючи на те, що шукання успіху, властиве кожному політикові, має бути підпорядковане критеріям справедливості та бажанню здійснювати закон. Це, на думку Папи, особливо актуальне сьогодні, коли людина здобула небачені раніше можливості і навіть є здатною знищити світ.

Але як відрізнити добро від зла, справжнє право від уявного? В більшості випадків, – зазначає Святіший Отець, – голос більшості може бути достатнім, але не тоді, коли йдеться про фундаментальні питання, які торкаються гідності людини. «Але те, що в стосунку до фундаментальних антропологічних питань є відповідним та може стати зобов’язуючим правом, сьогодні не є аж таким очевидним само по собі», – додав Бенедикт XVI, саме на цьому прикладі пояснюючи роль християнства в політиці, яке «не нав’язувало державі та суспільству об’явлене право, правопорядок, який походить з об’явлення», але посилалось «на природу та розум, як до справжніх джерел права». Саме в цьому контексті зародилася західна юридична культура, яка й досі залишається визначальною для юридичної культури людства. І саме з цього, ще дохристиянського зв’язку між правом та філософією, відкрилася дорога до прийняття Декларації прав людини.

Однак, протягом останнього півстоліття ситуація змінилася. Ідея природного права сьогодні вважається радше католицькою доктриною, про яку не слід говорити поза католицьким середовищем. Причиною цього, на думку Святішого Отця, є позитивістське бачення природи й розуму, яке вважає, що між «бути» та «мусіти» існує прірва, тому з буття не може випливати обов’язок. Таке ставлення вважає природу набором об’єктивних даних, пов’язаних причинно-наслідковим зв’язком, який не має етичного характеру. Розум, натомість, ототожнюється виключно з науковою сферою.

У Європі в багатьох середовищах існує намагання покласти в основі формалізації права саме такий підхід, що, за словами Папи, призводить до втрати культурного обличчя та зародження радикальних і екстремістських течій. Позитивістський розум, який не здатний відчути щось поза тим, що є функціональним, «схожий до будівлі з залізобетону без вікон, в якому ми самі створюємо клімат та світло, не бажаючи отримати ці речі з просторого Божого світу», – зазначив Бенедикт XVI, вказуючи на необхідність «наново навстіж відчинити вікна», що побачити обширність світу та навчитися це все належно вживати.

Але як може розум віднайти свою велич, та так, щоб не скотитись в ірраціональність? На прикладі екологічного руху, який пригадує про те, що земля має свою гідність, Папа вказав на існування «екології людини», на те, що й людина має певну природу, якою не може маніпулювати на свій розсуд. «Вона є духом та волею, але є також природою, а її воля є правильною лише тоді, коли вона прислухається до природи, її шанує і приймає себе саму такою, якою є, погоджується на те, що не створила себе саму. Саме так і лише так здійснюється справжня людська свобода», – наголосив Бенедикт XVI.

Святіший Отець підкреслив, що культурна спадщина Європи показує нам, що на основі переконання в існуванні Бога Творця розвинулись ідеї прав людини та рівності перед законом, пізнання недоторканості людської гідності й усвідомлення відповідальності за свої вчинки. «Культура Європи народилася через зустріч Єрусалиму, Афін та Риму – з зустрічі між вірою в Бога Ізраїля, філософським розумом греків та юридичним мисленням Риму», – зазначив Венедикт XVI, додаючи: «Через усвідомлення відповідальності людини перед Богом та визнання недоторканої гідності людини, кожної людини, ця зустріч утвердила критерії права, захистити які є нашим завданням у теперішньому періоді».

За матеріалами: Радіо Ватикан