За повідомленням ТСН, дві пляшки займистої суміші в оселю греко-католицького священика кинули представники нео-язичницької релігії рідновіри, яким греко-католики минулого року спалили капище.

Отець Михайло Пилипів, декан Бучацької єпархії УГКЦ, оселя якого постраждала, каже: «Були такі слова: «Тебе приріжуть або пристрілять на ліжку. Коли перед тим я був раз там,то навіть їхній адвокат сказав, що тебе вже давно пора усипити. Що ти тут ходиш?».

Рідновіри будь-які звинувачення на свою адресу відкидають, мовляв, хату греко-католик підпалив сам. Твердять, у такий спосіб священик хоче уникнути покарання за організацію побиття чотирьох рідновірів минулого літа.

Два роки тому язичники поблизу одного з тамтешніх сіл відкрили паломницький «духовно-оздоровчий центр». У відповідь місцеві священики на тому ж подвір’ї звели свій духовний центр.

Власне конфлікт розпочався торік, коли поблизу с. Саджівці Гусятинського району Тернопільської області відбулося зіткнення християн (греко-католиків і православних) і рідновірів. Причиною конфлікту стало зведення провідниками нео-язичницької релігії капища Перуну, проти якого виступила християнська спільнота села.

Рідновіри твердять, що християни намагаються вижити їх із села. Саме для цього збудували поруч свій духовний центр. За словами рідновірів, греко-католикам у сільській раді надали землю, на яку претендували вони. Греко-католики ж запевняють – діють на прохання сільської громади.

Помирити греко-католиків та рідновірів взялася ОДА. Для цього була створена навіть робоча група по примиренню. Чи закінчаться переговори миром – невідомо, утім, обидві релігійні громади налаштовані рішуче і поступатися не збираються.

За матеріалами: РІСУ

Релігійна нетолерантність стала однією з основних причини переслідувань меншин – такі висновки опублікувала сьогодні в Лондоні Minority Rights Group – організація, що займається правами меншин.

У рапорті стверджується, що від переслідувань страждають християни, мусульмани та інші релігії у країнах, де вони знаходяться у меншості.

Релігійна нетолерантність стала новим расизмом, – вважає Марк Латтімер, – директор Minority Rights Group, – багато людей дискримінують через їх приналежність до певної релігії.

Наприклад, в Іраку викрадають, ґвалтують та вбивають християн, а також визнавців інших релігій, які у цій країні належать до меншості.

Життя релігійних меншин у деяких країнах обмежують приписи стосовно реєстрації релігії. Наприклад, у Єгипті, де держава визнає лише іслам, християнство та юдаїзм, бахаїсти можуть отримати паспорт тільки тоді, коли скажуть неправду про те, до якої релігії вони належать. Від 2001 року багато країн ввели або посилили реєстрацію релігійних спільнот. Зокрема, Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Сербія, Туркменістан та Узбекистан.

У США та Європі щораз більше починають контролювати та утискати мусульман. Часто це відбувається в рамках антитерористичних акцій.

Нагадаємо, з минулого тижня понад двадцять афганських християн, яких звинувачують у тому, що вони навертали мусульман, перебувають у в’язниці. Їм загрожує смертний вирок, оскільки у країні діє закон шаріату, що приписує страту відступників від ісламу.

За матеріалами: wiara.pl

Понад двадцять афганських християн, звинувачених у навернені мусульман, з минулого тижня знаходяться в ув’язненні. Їм загрожує смертний вирок, оскільки в Афганістані діє закон шаріату, що приписує страту відступників від ісламу.

Крім того, була затримана ще одна група людей, яких звинувачують у недозволених контактах із Заходом. Остаточне число затриманих, як і їх вік, невідомі. Донос на християн зробив афганський політик, депутат нижньої палати парламенту Абдул Статтар Кавасе. Тепер він вимагає публічної страти сповідників Христа.

В Афганістані, де бушує громадянська війна, працює понад тисяча гуманітарних організацій, які фінансує Захід. При цьому декільком християнським благодійним організаціям було заборонено продовжувати перебувати в країні, оскільки їх персонал був звинувачений у релігійній діяльності і спробах навернення мусульман. «Конвертити у християнство з Афганістану давно живуть у ситуації неймовірних труднощів і загроз, проте останні події показали, що вжиті проти них акції носять системний характер», – заявив представник організації «Christian Solidarity Worldwide» Мервін Томас. Ця організація відстежує ситуацію християн в Афганістані.

За матеріалами: sibcatholic.ru

У Пакистані ще один католик став жертвою закону про богохульство. Християни у цій країні не тільки не можуть відкрито висловлювати свої переконання стосовно Корану чи Магомета, але, крім цього, їх часто несправедливо звинувачують у богохульстві, зводячи таким чином особисті рахунки.

73- річного католика Ремата Масіха його сусід, з яким вони сперечаються через землю, звинуватив у богохульстві. Тепер чоловікові загрожує смертна кара. На захист обвинуваченого виступила Католицька Церква. Католики пообіцяли забезпечити Ремата Масіха юридичною допомогою. Єпископат Пакистану засудив дії влади. Уряд не рахується з правами людини, владі байдужа доля своїх громадян, пишуть католицькі ієрархи у заяві Комісії Єпископату зі справ справедливості та миру.

За матеріалами: Radio Watykańskie

Роздратування парламентарія викликали кадри хрещення і спільної молитви декількох афганців, які транслював місцевий телеканал «Noorin TV». А. Хавас запропонував «публічно стратити» учасників цього відеоролика і закликав колег направити відповідний запит генеральному прокурору.

Відео обурило також студентів Кабульського університету. Сотні учнів влаштували акцію протесту, під час якої викрикували смертельні погрози на адресу новонавернених християн і закликали вигнати з країни іноземних місіонерів.

В результаті в Афганістані була припинена діяльність двох християнських гуманітарних організацій – норвезької «Церковної допомоги» і американської «Всесвітньої церковної служби».

За даними правозахисників, сьогодні багато афганських християн ховаються через ймовірність розправи з боку влади.

За матеріалами: Седмица.Ru

Для цього ісламісти ретельно вистежують християн. Більше 18 000 цивільних осіб – християн і тих мусульман, які, на думку ісламістів, не надто ревно сповідують віру Мухаммеда, було вбито «Аш-Шабааб» протягом минулих 3 років. Один мільйон сомалійців покинули свої рідні місця через страх перед організацією ісламістів.

Сомалі через війну двох кланів давно не має президента та уряду. Форма правління в Сомалі – анархія. Борці «Аш-Шабааб» контролюють більшість південних районів Сомалі. Тимчасовий президент Сомалі, який мало що вирішує, шейх Схаріф Шайкх Ахмед – також затятий прихильник шаріату.

Сомалі нараховує 8 млн. жителів. З них приблизно 5 000 людей є християнами. У рейтингу країн, де відбуваються переслідування християн, Сомалі займає 5-е місце. У минулому році ісламісти вбили тут 15 християн, у тому числі жінок і дітей.

Сомалійські християни мусульманського походження, на думку активістів «Аш-Шабааб», однозначно заслуговують смерті як зрадники ісламу. Однак і до тих, хто з народження виріс у християнських сім’ях, ставлення не більш терпиме. Maдобе Абді з місцевості Maхадай не був мусульманином, він виріс прийомною дитиною у християнській родині. І все ж, ісламісти з «Аш-Шабааб» переслідували його і врешті-решт вбили. До своєї смерті, 15 березня, Абді керував підпільної громадою християн. Його вбивці не дозволили навіть поховати його. Вони кинули його тіло на поталу собакам. Такий страхітливий приклад вони хотіли показати всім, хто не бажає сповідувати іслам.

За матеріалами: Седмица.Ru

]]> http://www.credo-ua.org/2010/04/21840/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/04/21184/ http://www.credo-ua.org/2010/04/21184/#comments Thu, 15 Apr 2010 11:14:08 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=21184
Як стало відомо організації Open Doors, колишній патріарх Ортодоксальної Еритрейської церкви почав голодовку, на знак протесту. 2 квітня поліцейські затримали 25 членів церкви «Full Gospel Church» в столиці Асмері. Як стало пізніше відомо Open Doors, жінки і чоловіки утримуються в поліцейських дільницях № 2 і № 5, які користуються поганою славою. Майбутнє затриманих християн поки що невідоме.

Декількома днями пізніше – 7 квітня – арештована ще одна група з 27 християн в місті Асебе, у тому числі 11 жінок. Чоловіки і жінки належать до різних християнським спільнот і зустрілися для спільної молитви в приватному будинку. Їх місцезнаходження невідоме. Open Doors вже з початку березня цього року нарахувала 80 арештів християн в цій країні.

Протягом минулих тижнів владою були проведені і інші арешти християн у цій африканській країні. 11 з них було затримано 10 березня в Накфі. 27 березня арештовано 17 молодих чоловіків. Open Doors просить християн помолитися за звільнення всіх затриманих, і щоб Бог зберіг їх від фізичних тортур. Еритрея займає 11 місце в списку країн, в яких найсильніше переслідуються християни.

Колишній патріарх Ортодоксальної Еритрейської церкви Abune Antonios почав голодовку з 5 квітня. 83-річний християнин в той же час протестує проти домашнього арешту, під яким він перебуває з 2005, а також за свободу віросповідання в Еритрєї. Діабетику відмовляють у відповідному медичному постачанні.

За даними церковних керівників приблизно 2.200 християн перебувають в ув’язненні по всій країні, в поліцейських дільницях, армійських таборах або вантажних контейнерах, де вони утримуються в антисанітарних умовах. Багато хто сидить протягом місяців або років без офіційного звинувачення або судочинства про ув’язнення.

За останніми даними мінімум 12 християн вже померли в полоні, в результаті жахливих умов ув’язнення і недостатнього медичного обслуговування. У травні 2002 президент Ісайя Афеворк об’явив про 30 церковних спільнот, які вважаються в країні нелегальними. Лише Ортодоксальна Еритрейська, Католицька церква, а також євангельсько-лютеранська церква і іслам визнані урядом Еритрєї. З тих пір уряд забороняє будь-які приватні зібрання, і закриває церковні будівлі, які не належать до вищеназваних спільнот.

Довільні арешти є звичайними справамив цій країні на північному сході Африки. Як повідомляє агентство Рейтер, посилаючись на організацію з прав людини: «Довільні арешти, тортури, страти, порушення свободи віросповідання, а також примусова праця є повсякденними справами в Еритрєї». «Люди підвішені за руки на деревах, годинами висять під пекучим сонцем». Про такий метод жорстоких тортур повідомляє агентство Рейтер посилаючись на повідомлення очевидців.

Одна жінка, яка є членом забороненої церкви, повідомила: «Ми проводили по 23 години в день, в земляній клітці. Жара була нестерпною. Потім ми босоніж повинні були бігати протягом години щодня по гострих скелях, усіяних шипами. І якщо ми бігли не досить швидко, то нас били жорсткими пластиковими прутами».

Організація з надання допомоги переслідуваним християнам Open Doors, просить допомоги в молитві за християн Еритрєї.

За матеріалами: christusimperat.org

«Вони сказали, що вб’ють наших людей, – сказав священик Лео Десаї з єпархії Дінайпур. – Ми перебуваємо в паніці і боїмося виходити з укриття».

Напад стався після того, як суд виніс рішення на користь селян-християн у земельній суперечці.

«Більшість тутешніх людей – неграмотні і не мають ніяких документів на землі своїх предків, – пояснив священик Ентоні Сена. – Місцеві мусульмани захоплюють землі, і потім на цьому ґрунті починаються суперечки».

У Бангладеш з 143.9 мільйонів жителів країни 83% є мусульманами, 16% – індуси і лише 0.2% – християни (переважно католики).

За матеріалами: Седмица.ru

Лікарі повідомили, що у постраждалого було пошкоджено більше 80% шкіри, тому шансів врятувати його практично не було.

Масіха підпалили екстремісти на очах у дружини на площі перед комісаріатом поліції, яка не робила ніяких дій. Після того, як дружина прийшла в поліцію, щоб вимагати розслідування інциденту, її там згвалтували.

Сім’я християн Масіха працювала у багатого мусульманина – чоловік був водієм, а дружина – хатньою робітницею. У грудні минулого року працедавець зажадав, щоб вони стали мусульманами. Християни відмовилися і попросили звільнення. Однак господар їм відмовив.

У понеділок, напередодні державного свята – дня Пакистану, християнські громади штату Пенджаб провели маніфестацію з вимогою покарати винних у підпалі чоловіка і згвалтуванні дружини. Маніфестація була зупинена поліцією і розігнана у зв’язку з «загрозою терроризму».

В останні місяці християни, які становлять 1,6% населення країни Пакистану, все частіше ставали жертвами екстремістів. На початку березня живцем спалили 12-річну дівчину з християнської сім’ї, яка служила в будинку мусульманина. Син господаря згвалтував її, а коли вона проговорилася про це подругам і факт став відомий у місті, він облив дівчину бензином і підпалив.

Пакистанський конгрес християн і кілька інших християнських асоціацій висловили рішучий протест у зв’язку зі спаленням одновірців і зажадали від влади провести справедливе розслідування інциденту і покарати винних.

Федеральне міністерство Пакистану з прав меншин поки ніяк не відреагувало на протести християн. А між тим, у 2009 році, у Пакистані було заживо спалено 6 християн, у тому числі четверо жінок.

За матеріалами: РroСatholic.ru

«Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне» (Мт 5,10)

«Там, де виникає конфлікт між… законом і моральним правом Католицької Церкви, її члени повинні протиставлятись… закону і бути слухняними закону Церкви» (Гіларі Беллок).

Губернатор штату Табаско, Томас Ґаррідо Канабаль, керував загонами «червоних сорочок», що своєю діяльністю нагадували радянську лігу безбожників. Загони Канабаля плюндрували і грабували храми, переплавляли церковні дзвони, висміювали релігію, переслідували і мордували священиків. Промовистим фактом, що характеризує особистість Канабаля, є імена його трьох синів: Сатана, Люцифер, Ленін! У 1935 р. в Мексиці, на взірець часів французької революції, запроваджено новий, поганський календар. Наприклад, 15 липня було «святом циркуля і компаса», на знак «пошани і прихильності до масонства».

Майже двадцять років тому, а саме 25 вересня 1988 р., Святіший Отець Іван Павло ІІ підніс до лику святих отця-єзуїта Міґеля Августина Про Хуареса, якого замордували в Мехіко 23 листопада 1927 р. Ця беатифікація мала символічний вимір: вона нагадувала й освячувала мучеництва Мексиканської Церкви у 20-30-х рр. минулого століття, одночасно виражаючи моральне визнання чи навіть моральну реабілітацію тих мексиканських католиків, які, всупереч волі Єпископату, для оборони своєї віри повстали зі зброєю в руках супроти безбожної держави. Чотири роки потому, 22 листопада 1992 р., до лику блаженних Римо-Католицької Церкви були зараховані Крістобал Магалланес і його 24 товариші (з них 22 – священики). Вони були вибрані з-поміж 200 мучеників, замордованих у 1926-1937 рр. У проповіді під час беатифікаційної Святої Меси Іван Павло ІІ тоді сказав: «Ці мученики нашого століття погодилися на смерть, публічно проголошуючи свою вірність Євангелію і пробачаючи своїх переслідувачів. Більшість із них помирали з вигуками: «Хай живе Христос-Цар і Діва з Гваделупи!»

29 січня 1995 р. відбулась канонізація Рафаеля Ґвізар і Валенсія (1878-1936) – єпископа Вера Круз. 12 жовтня 1997 р. Святіший Отець беатифікував наразі останнього мексиканського мученика — отця-августина Еліяса дел Сокорро Нієвеса, якого розстріляли 10 березня 1928 р.

Проти «католицьких забобонів»

Мексиканські мученики свідчили про свою віру у часи, коли в їхній країні поширювалося, як про це сказав Папа Пій ХІ, «діоклетіанське переслідування християн», інспіроване масонством – рушійною силою мексиканської революції. Революція розпочалася у 1910 році виступами проти правителя Мексики (з 1877 р.) Порфиріо Діаза, а закінчилася у 1920 р. захопленням влади Альваро Обрегоном. Слід зауважити, що мексиканська революція набирала щораз то більше радикального характеру, загострювалося її чітке антикатолицьке спрямування.

Під час президентства Карранзи, Конституанта, засідаючи в Кверетаро, ухвалила і проголосила 5 лютого 1917 р. відкрито антикатолицьку Конституцію, яка, з поправками, вже кілька років зобов’язувала до цього. Стаття 24, одночасно гарантуючи релігійну свободу, забороняла публічно здійснювати культ поза стінами церков. Стаття 3 позбавляла Католицьку Церкву будь-якого впливу на освіту і забороняла їй ведення усіх освітніх закладів. Від цього моменту школярство мало «опиратися на досягнення наукового прогресу» і боротися з «неуцтвом і його наслідками: рабством, фанатизмом і забобонами». Формально це означало світське, а фактично — атеїстичне виховання. Стаття 5, стверджуючи, начебто чернечі обіти суперечать «свободі людини», знищувала монаші ордени. Згідно 27 статті, релігійні інститути не могли ані володіти майном, ані набувати жодної нерухомості. Увесь маєток Католицької Церкви, включно з місцями культу, перейшов у власність держави. Федеральна влада і влада штатів могла вирішувати, чи святині використовуватимуться за призначенням. Найбільше антикатолицьких записів містила стаття 130, яка de jure позбавляла Церкву статусу юридичної особи. Священики, а дана стаття називала їх «такими, що виконують професію чиновника культу», позбавлялися активного і пасивного виборчого права. Усі мали реєструватися у державних установах, а влада штату отримала право визначати максимальну кількість священиків, «необхідних для місцевих потреб». Ними могли бути тільки мексиканці. Священикам-іноземцям заборонили перебувати у Мексиці. Для відкриття нового храму вимагалося отримати дозвіл, з яким був пов’язаний ряд обтяжливих вимог. Законними шлюбами, які визнавала держава, були тільки цивільні. Духовенство не могло критикувати «фундаментальні закони країни і правлячу владу», а релігійні видавництва і часописи взагалі не могли порушувати політичних питань. Також було заборонено засновувати товариства і організації, назва яких вказувала б на зв’язок з будь-яким віровизнанням. На практиці це означало заборону християнських профспілок. До того ж «виконуючих професію чиновника культу» позбавлено права бути спадкоємцями за заповітом: вони не могли успадковувати майно інших духовних осіб, а також приватних, з якими не були родичами до четвертого коліна.

Хоча під час президентства Карранзи і його наступника Обреґона не всі антикатолицькі пункти цієї Конституції чітко виконувались, однак мексиканські католики були громадянами «другого ґатунку». Характерним прикладом антиклерикальної позиції тієї влади була тенденція робити світськими назви місцевостей, що складалися з двох слів релігійного значення, скорочуючи їх до одного. Таким чином, наприклад, Вера Круз (Справжній Хрест) став Веракрузом.

Президентство «антихриста»

Відкрита війна з Церквою розпочалася 1 грудня 1924 року, коли новим президентом Мексики став «особистий ворог Бога», «el anticristo» Еліас Плутарко Каллес — соціаліст і масон, член ложі «Геліос» у своєму рідному місті Суаймас в штаті Сонора. Фанатичний антиклерикал, Каллес вирішив остаточно ліквідувати католицизм у Мексиці. Один з французьких дипломатів, який перебував тоді в Мексиці, сказав, що Каллес «виступав проти релігії в якийсь містичний чи то апокаліптичний спосіб».

Разом з Луїсом Моронесом, який очолював Регіональну Мексиканську Робітничу Конфедерацію (CROM), створену 1918 року, він спочатку, на взірець французької революції, спробував створити державну Церкву під проводом патріарха-самозванця – сімдесятирічного о. Переса. Коли ж цим нічого досягти не вдалося, Каллес доручив запровадити в життя усі антицерковні постанови Конституції, до яких додав ще свої, дуже чіткі виконавчі розпорядження. 14 червня 1926 р. президент підписав декрет, який офіційно мав назву «Положення, що реформує карний кодекс», а неофіційно – «Положенням Каллеса». Новий декрет забирав у Церкви решту свобод. За носіння сутани поза стінами храмів священиків штрафували у розмірі 500 песо (на той час приблизно 250 доларів) і могли заарештувати на п’ять років за критику влади. Було зачинено всі католицькі школи і більшість церков, депортовано священиків-іноземців. Проведено примусову реєстрацію всіх священиків (близько 4000). Для подальшого виконання своїх пастирських обов’язків вони мусили отримати дозвіл від влади. Священиків, які не «зареєструвалися», заарештували.

На такі дії влади відповідь мексиканських католиків була рішучою: католицькі організації, що їх уряд мав намір знищити, посилили опір. Згодом серед них найважливішу роль відіграли: Народна Ліга Захисту Релігійної Свободи (LNDLR), що була створена у 1924 р., Католицька Акція Мексиканської Молоді (ACJM), що виникла ще у 1913 р., і створений у 1925 р. Народний Союз (UP). Саме ACJM і UP незабаром стали рушійною силою повстання молодих офіцерів. Спочатку організовувались маніфестації, що вимагали скасування антикатолицьких статей Конституції. Понад два мільйони мексиканських католиків підписали у цій справі петицію до влади, яку Конгрес, на жаль, відкинув. Коли уряд заборонив носити релігійні ознаки (емблеми, символи), членів ACJM зобов’язали носити офіційну відзнаку із зображенням Гваделупської Божої Матері.

11 липня 1926 р. мексиканський Єпископат, на знак протесту проти переслідування Церкви, вирішив припинити будь-який публічний культ, починаючи з 1 серпня. Протягом трьох років у храмах Мексики не відбувалось жодних богослужінь. Святі Служби можна було відправляти лише приватно, а Таїнства уділяти тільки у випадку крайньої необхідності. 14 липня 1926 р. єпископи апробували план бойкоту державних підприємств і закладів, запропонований LNDLR, а 21 липня видали пастирське послання, в якому заявили: «Дух і літера Конституції, дії влади, відкрита солідарність з масонськими товариствами, надання в офіційний спосіб допомоги протестантам і схизматикам — усе це свідчить, що метою є знищення католицизму (…) Церква може існувати без десятини, без власності, без монахів і монахинь, і навіть без святинь, але в жодному разі — без свободи і незалежності (…) Надійшов час сказати non possumus (лат.: ми більше не можемо). Ми були б злочинцями, якби мовчали у такій ситуації».

Бойкот, який був найрезультативнішим у центрально-західній Мексиці, охопив чотири сектори: розважальну сферу, торгівлю, транспорт і школярство. Католики припинили ходити до кінотеатрів і театрів, їздити державним транспортом і користуватись засобами державної комунікації, купувати газети, вони вилучали свої заощадження із державних банків, до мінімуму обмежили використання електроенергії, а вчителі-католики відмовилися працювати у світських школах. Був такий момент, коли над мексиканським суспільним сектором витав привид банкрутства. На жаль, у жовтні акція протесту зазнала поразки, здебільшого через відсутність солідарності й підтримки з боку багатших католиків.

Тим часом, зважаючи на щораз частіші акти насилля, які здійснювала влада, згаданий вище sui generis (лат.: свого роду) страйк мексиканського духовенства, всупереч волі Єпископату, який будь-що прагнув уникнути відкритого конфлікту, став сигналом до загальнонародного повстання на захист віри.

Аптекар, фермер і священик

3 серпня 1926 р. у Гвадалахарі, в місцевій церкві Гваделупської Божої Матері, забарикадувалося близько 400 озброєних католиків, яких оточили відділи федеральної армії (федералес). Повстанці капітулювали, коли у них закінчилася амуніція. Джерела американського консульства називали число жертв: 18 вбитих і 40 поранених. Наступного дня в Сауайо, штат Мічоакан, 240 солдат атакували місцеву парафіяльну церкву. Серед убитих були парох парафії і його вікарій. 14 серпня у Чальчіуїтес, штат Закатекас, урядові агенти ліквідували місцеве відділення ACJM і розстріляли о. Луїса Батіза, який був духівником відділення. Саме отець Батіз, мабуть, першим у момент екзекуції вигукнув: «Viva Cristo Rey!» — «Хай живе Христос-Цар!»

Кровопролиття в Чальчіуїтес спричинило ланцюгову реакцію у вигляді локальних повстань у центрально-західній частині Мексики. Група фермерів, якою керував колишній полковник мексиканської армії Педро Кінтанара, намагалась звільнити отця Батіза, але, на жаль, прибули до Чальчіуїтес занадто пізно. Однак вони захопили місцеву скарбницю і оголосили повстання. Кінтанару вдавалося контролювати територію, яка охоплювала усю північну частину штату Халіско, допоки федеральні війська не відтіснили його. 28 вересня Луїс Наварро Оріхел, бурмістр міста Пенхамо штату Гуанахуато, розпочав наступне повстання. Отримавши у битві з федералес у відкритому полі біля Пенхамо поразку, Наварро Оріхел відступив у важкодоступні гірські райони Гуанахуато і далі вів партизанську боротьбу. Наступні місцеві повстання розпочали Трінідад Мора 29 вересня у штаті Дуранго і колишній генерал Родольфо Гальєгос 4 жовтня в південній частині Гуанахуато. Як і Наварро Оріхела, Мора і Гальєгос були розбиті у відкритому полі, після чого відійшли у гори й розпочали партизанські дії. Штат Халіско, а особливо регіон Лос Алтос, що лежить на північний схід від Гвадалахари, незабаром виявився найбільш охопленим повстання.

Повстанська акція на початку була дуже спонтанною і не мала єдиного командування. Аж по кількох місяцях Народна Ліга Захисту Релігійної Свободи вибрала офіційного провідника руху і визначила дату початку загальнонародного повстання. Провідником став двадцятисемилітній Рене Капістран Гарса, юрист, що був обдарований великою харизмом і очолював Католицьку Акцію Мексиканської Молоді. Початок повстання було призначено на 1 січня 1927 року.

Французький історик Жан Меєр, автор монументальної тритомної праці «La cristiada», присвяченої цьому повстанню, написав: «Повстанці, найчастіше селяни, були скромними людьми без військового досвіду, мали цілком релігійне бачення світу і риторику. Тому їх глумливо називали «крістерос», а їхнє повстання «крістіадою». Церква почувала себе змушеною припинити культ, але народ, відділений від того, що вважав коренем життя, вибрав загальну тайну кривавої жертви – крістіаду». Назва «крістерос» (христосівці) походить з того, що повстанці боролися і гинули в ім’я Христа-Царя. Самі крістерос називали себе популярес — ті, що з народу, дефенсорес — захисники або лібертадорес — визволителі.

Повстання крістерос офіційно розпочалося у свято Нового 1927 року, проголошенням Рене Капістраном Гарсою маніфесту «А la Nacion» («До народу»), де декларувалась «година перемоги, яка належить Богові».

Проти повстанців воювали три види урядових військових формувань: регулярні федералес, парамілітарні відділи аграрістас (чоловіки-аграрії, які, взамін за одержану від держави землю, були щодо неї абсолютно лояльні; вони належали до контрольованих владою аграрних організацій, в яких їх піддавали відповідній атеїстичній та соціалістичній обробці) і сили суспільної оборони (загальні рухи місцевих прибічників влади). Спочатку погано озброєні крістерос одержували успіх тільки у сутичках з відділами аграрістас і суспільної оборони, не маючи великих шансів у боротьбі з федералес, що перевищували їх з огляду на озброєння і вишкіл. Проте уряд недооцінив повстанців. Коли генерал Хесус Феррейра готував наступ на крістерос у штаті Халіско, то легковажно стверджував, що «це буде кампанія, легша від полювання». Однак незабаром виявилося, що влада зовсім не врахувала феномену, який вже неодноразово проявляв себе в історії: люди без жодної військової освіти можуть бути вродженими військовими геніями. Так сталося підчас крістіади. Командирами крістерос, які досягли найбільших успіхів у боротьбі з федералес, були: аптекар Хесус Дегольядо, священики Арістео Педроса і Хосе Рейєс Вега й неписьменний фермер Вікторіано Рамірес. Останній отримав прізвисько El Catorce (Чотирнадцять), бо після втечі з в’язниці йому вдалося самостійно ліквідувати відділ переслідування, що складався з чотирнадцяти осіб.

Держава «христосівців»

23 лютого 1927 р. крістерос нарешті переламали хід протистояння, перемагаючи з’єднані сили федеральної армії з аграрістас під Сан Франціско дел Рінкон у штаті Гуантахуато. Незабаром крістерос здобули наступну велику перемогу під Сан Хуліян у штаті Халіско, розгромивши елітний відділ кавалерії. Тим часом федеральні війська почали застосовувати метод «реконцентрації» — удар виключно по цивільному населенню. Він полягав на тому, що на охоплених повстанням територіях уряд визначав цивільному населенню короткий період часу (від кількох днів до кількох тижнів), коли воно мало переселитися на інші території, здебільшого у сусідні штати. Після закінчення визначеного терміну на цю територію входили відділи федералес, які без суду розстрілювали усіх зустрічних людей, грабували і спалювали селянські господарства і здійснювали наругу над церквами. Влітку 1927 року здавалося, що повстання буде придушене. Проте завдяки зусиллям Вікторіано Раміреса, під командуванням якого повстанцям вдалося поступово опанувати регіон Лос Алтос, крістіада вистояла у найважчий момент. Також тоді LNDLR вирішила остаточно визначити головнокомандуючого відділів крістерос, бо виявилось, що військовий провід крістіади переріс можливості Ліги.

Перший визначений нею провідник, що не мав жодного військового досвіду, Рене Капістран Гарса, відмовився у липні 1927 року від посади внаслідок невдалої місії до США, метою якої було здобути кошти для потреб повстання. Не мало успіху командування також іншого католицького лідера, засновника Народного Союзу – Анаклета Гонзалеса Флореса. Гонзалес Флорес, за освітою вчитель-юрист, організував відділ, який складався переважно зі студентів і діяв у центрально-західній частині Мексики. Але вже 1 квітня 1927 року Маестро, як називали його друзі, був арештований федеральними агентами. Після жорстокого слідства його розстріляли, у момент смерті він пробачив генералові федералес, який керував екзекуцією.

Тоді Ліга визнала, що для успіху повстання ним мусить командувати досвідчений військовий. Діючи прагматично і жертвуючи своїми засадами, вона обрала провідником колишнього генерала федеральної армії, якому запропонувала удвічі вищу офіцерську винагороду, аніж та, яку він отримував. Цим генералом-найманцем був Енріке Горостієта — атеїст, ліберал і масон, який, щоденно будучи свідком релігійного запалу крістерос, навернувся і повірив у слушність справи, за яку боровся. Ось що він писав одному зі своїх друзів: «Вважаєш, з такими людьми ми могли б програти? Ні, бо ця справа є святою і з такими захисниками вона не може загинути». Горстієта переформував невпорядковані загони крістерос у партизанські відділи. Він надав окремим частинам номери і ввів офіцерські чини, тим самим зробивши верифікацію чинів полковників і генералів, які раніше надали собі місцеві командири.

Крістерос на контрольованих територіях створили свій адміністративний апарат як на рівні штатів (губернаторів), так і на місцевому рівні (бурмістрів). У проголошеній 1 січня 1928 р. конституції «La Constitucion de los Cristeros» вони протиставляли централістичній й атеїстичній моделі держави свою, цілком католицьку концепцію устрою, в якій центральним пунктом був Господь Бог (стаття 1 стверджувала, що мексиканський народ «визнає і віддає честь Господу Богу, Всемогутньому і Найвищому Творцеві Всесвіту»). Це мала бути децентралізована держава, з широкими повноваженнями територіального самоврядування у сфері громадського порядку, освіти і культури, дрібного виробництва, і навіть у податкових питаннях. Ця держава мала бути очищена від бюрократії, в якій ступінь державного контролю обмежувався до необхідного мінімуму.

На своїх зелено-біло-червоних хоругвах, поруч з орлом ацтеків, крістерос розміщали на білому тлі зображення Божої Матері з Гваделупи.

Державно-конституційне мислення крістерос було чітко інспіроване енциклікою «Quas primas», яку Папа Пій ХІ проголосив 11 грудня 1925 року. Вона затверджувала свято Христа Царя «для встановлення у безбожному світі панування Христа». В енцикліці Папа закликав повністю підпорядкувати Христу приватне і громадське життя, віддати Його Божественній владі народи і держави, впорядковувати світ у дусі любові й миру: «Pax Christi in Regno Christi» — «Мир Христовий у Христовому Царстві».

Відділи федералес, застосовуючи метод «реконцентрації», з вигуками «Baja los curas! Baja los fanaticos!» — «Геть священиків! Геть фанатиків!» — і навіть з «Viva el demonio!» на устах пацифікували території Мексики, охоплені повстанням.

Зради й екзекуції

Президент, який відходив — Кальєс, підтримав екс-президента Алваро Обрегона, який добивався перевиборів і 1 липня 1928 р. «виграв вибори». Однак він не встиг зайняти посаду, оскільки ще перед присягою, яка була призначена на 1 грудня, через два тижні після виборів, 16 липня, його застрелили у Мехіко. Виявилося, що замах здійснив молодий католицький інтелектуал Хосе де Леон Торал, якого глибоко вразила екзекуція одного єзуїта і трьох світських католицьких діячів, що відбулася у столиці Мексики півроку тому, 23 листопада 1927 р.

У той день були розстріляні: отець Міґель Августин Про Хуарес, його брат Умберто Про Хуарес, Луїс Сегура Вілкіс і Хуан Тірадо. Їх звинуватили в участі у невдалому замаху 13 листопада на життя Обрегона. Екзекуцію, на яку запросили журналістів і фоторепортерів, було проведено без жодного судового процесу, за особистим наказом Кальєса.

Впродовж 1928 р. крістерос утримували значну перевагу над урядовими силами. Під час трирічного повстання чисельність їхніх відділів постійно зростала, сягаючи на початку 1929 р. майже 50 тисяч осіб. Армія крістерос майже на 90% була народною армією. Вона користувалась активною підтримкою переважної більшості селян, особливо у південно-західній і центральній частині країни.

Однак остаточна доля крістіади вирішилася не на полях битв, а за столом переговорів, до якого крістерос не були допущені. Це була найбільша драма католицьких повстанців. Чому ж так сталося?

До крістіади приєдналася значна група священиків, багато з яких загинули мученицькою смертю. Натомість мексиканський Єпископат був проти збройного повстання, хоча частина ієрархів вважали, що завдяки крістіаді буде можливим змінити або скасувати антикатолицькі статті Конституції 1917 р. Найвизначнішою постаттю, довкола якої об’єдналися ті, що боролись з Кальєсом, був архієпископ Гвадалахари — Франціско Ороско і Хіменес. Переважна більшість єпископів були змушені залишити країну. Перебуваючи у вигнанні в США, вони намагалися впливати на американську суспільну думку, інформуючи її про переслідування Церкви в Мексиці.

Тінь Ку-Клукс-Клану

Окремою проблемою, яка позначилась на долі крістіади, була позиція уряду Сполучених Штатів Америки. Важливо зазначити, що від початку конфлікту уряд був вороже налаштований до крістіади. Адміністрація президента Келвіна Куліджа підтримувала Кальєса доставкою зброї, одночасно накладаючи ембарго на продаж озброєння для крістерос. Під час президентства наступника Куліджа — Герберта К. Гувера, за допомогою американської військової авіації було придушено вищезгадане повстання Ескобара. Взамін за сприяння, надане Кальєсу, північноамериканська сторона розраховувала на зміну постанови 1925 р., яка обмежувала іноземцям можливості експлуатації мексиканських родовищ нафти.

У боротьбі з Католицькою Церквою уряд підтримували всі північноамериканські парамасонські організації, зокрема YMCA або Ку-Клукс-Клан. Зрештою, остання відома своїм рішучим антикатолицьким характером.

Невигідний компроміс

Впродовж усього часу тривання крістіади у важкій ситуації була Апостольська Столиця. Папа Пій ХІ засудив переслідування Церкви в Мексиці в енцикліці «Iniqius afflictisque» (18 листопада 1926 р.). Коли ж, нарешті, з’ясувалось, що США послідовно підтримує мексиканський уряд, Святіший Отець визнав: перед цілком реальною загрозою остаточного знищення католицизму в Мексиці потрібно розпочати переговори, якщо є така можливість. Так вважала і більшість мексиканських єпископів.

Старання Морроува, що намагався завершити повстання, підтримував отець Джон Дж. Бурке — керівник американської Національної Конференції у справах Суспільної Допомоги. Апостольський делегат у США П’єтро Фумассоні-Бйонді призначив о. Бурке своїм представником у всіх справах, пов’язаних із мексиканським релігійним конфліктом.

1 травня 1929 р. Портес Гіл, відповідаючи на запитання одного іноземного кореспондента, заявив, що католицьке духовенство у будь-який час може розпочати здійснювати культ, однак за однієї умови: воно має дотримуватись закону.

Порозуміння (arreglos) між урядом і Єпископатом було остаточно підписане 21 червня 1929 р. Без сумніву, це був успіх влади. Єпископи зобов’язалися визнати Конституцію 1917 р., а уряд призупиняв дію деяких її антикатолицьких постанов: обмежено закон щодо реєстрації священиків; навчання релігії могло відбуватися у церквах (хоча й надалі було заборонене в школах); всі громадяни, а також духовенство, отримали право складати петицію в справі реформ статей Конституції. Церкві зобов’язались повернути частину «націоналізованих» святинь, а крістерос мали потрапити під амністію. Єпископат відкликав страйк і поновив відправу богослужінь. Вперше після трирічної перерви, 27 червня 1929 р., по всій Мексиці можна було почути гомін церковних дзвонів.

Вже цитований Жан Меєр писав: «Повстанці були розчаровані, бо не розуміли підстав компромісу і почувалися зрадженими. Насправді ж нічого не змінилося, а декларація доброї волі президента не давала їм жодної гарантії. Проте вони склали зброю і повернулися до дому, хоча з усім цим не погоджувалися. Як діти Церкви, вони послухали своїх єпископів, хоч були переконані, що Церкву ошукали. Вони були сумні, збентежені, засоромлені й упокорені, коли віддавали зброю ворогам віри, зброю, яку раніше здобували одну по одній у боротьбі, в якій полягли тисячі». Згідно оцінки цього історика, під час повстання крістерос загинуло близько 90 тисяч людей, зокрема 55 тисяч з урядового боку.

Порушення порозуміння

На жаль, умови порозуміння від червня 1929 р. не були дотримані урядом. Щойно крістерос склали зброю, замість обіцяної амністії їх очікували арешти і розстріли. Серед повстанців після закінчення крістіади було більше жертв, ніж підчас її тривання! У результаті методичного полювання на людей було замордовано понад 500 командирів крістерос. Однією з перших жертв був отець Арістео Педроза, розстріляний через два тижні після оголошення амністії. За правління наступних президентів, залежних від Кальєса, зокрема Паскуаля Ортіса Рубіо (насправді він у листопаді 1929 р. програв вибори католицькому кандидату Хосе Васконселосові, але результати виборів сфабрикували) й Абелардо Родрігеса (1932-34) переслідування Церкви тривали далі. Виданий урядом 21 грудня 1931 р. декрет називав Церкву «торговельною організацією, яка збагачується завдяки визиску народу». Була обмежена кількість духовенства: для 50 тисяч мешканців призначався лише один священик і була відкрита одна церква. В сумі на 16 мільйонів мешканців душпастирську працю могли легально вести тільки 333 священики. У деяких штатах введено додаткові обмеження, наприклад, священики, які клопоталися про дозвіл на працю, повинні були мати повних 50 років і бути одруженими!

У 1934 р. Конгрес прийняв закон про «вільне і соціалістичне виховання молоді». У рамках цього соціалістичного виховання проводилась урядова атеїзація мексиканської молоді за наступними тезами: «Кожна дитина з п’яти років належить державі. Все зло походить від клиру. Бог не існує, релігія є міфом, а Біблія — брехнею». Таке «соціалістичне виховання» поєднувалось вз сексуальною освітою. При цьому використовували радянський досвід, який прямував до вільної любові.

Антикатолицьке шаленство дійшло до зеніту у штаті Табаско. Губернатор цього штату, Томас Ґаррідо Канабаль, керував загонами «червоних сорочок», що своєю діяльністю нагадували радянську лігу безбожників. Загони Канабаля плюндрували і грабували храми, переплавляли церковні дзвони, висміювали релігію, переслідували і мордували священиків. Промовистим фактом, що характеризує особистість Канабаля, є імена його трьох синів: Сатана, Люцифер, Ленін! У 1935 р. в Мексиці, на взірець часів французької революції, запроваджено новий, поганський календар. Наприклад, 15 липня було «святом циркуля і компаса», на знак «пошани і прихильності до масонства».

Вищезгадані злодіяння зумовили у 30-х рр. неодноразові напади крістерос на військові пости, урядовців і державних вчителів.

Папа Пій ХІ ще двічі засудив переслідування Церкви у Мексиці, зокрема 29 вересня 1932 р. в енцикліці «Acerba animi» і 19 березня 1937 р. в енцикліці «Divini Redemptoris» (про безбожний комунізм).

Лицарі Колумба

Під час повстання крістерос і в період пізніших переслідувань у 30-х рр. Мексиканську Церкву підтримували Лицарі Колумба (Knights of Columbus). Лицарі Колумба виникли у 1882 р. в місті Нь-Хевен (штат Коннектікут) і, згідно із задумом свого засновника — отця Майкла Дж. Макґіуні — були католицькою альтернативою масонству. Товариство було створене для потреб ірландських католиків, які опинились у США в етнічному гетто, оточені звідусіль антикатолицькими протестантами. З часом Товариство Лицарів Колумба почало об’єднувати католиків й інших національностей, а його структури на початку ХХ ст. сформувались поза межами Сполучених Штатів, зокрема, у Мексиці. Тисячі мексиканських лицарів Колумба боролися в рядах крістерос і були активними діячами Народної Ліги Захисту Релігійної Свободи. Натомість їхні американські друзі організували повстанцям фінансову допомогу і висували вимоги вашингтонській адміністрації щодо дипломатичної інтервенції на захист переслідуваної Церкви в Мексиці. У лютому 1935 р. Лицарі Колумба адресували президенту Франкліну Делано Рузвельту листа, в якому інформували про існування «незаперечних доказів, які підтверджують факти зривання розп’ять (…) і розстріли католиків разом із священиками на східцях церков». Відповіді вони не дочекались — Рузвельт «був палким масоном шотландського обряду, мав 32-ий рівень втаємничення і тішився з того, що йому нещодавно вдалося у межах «великої ложі штату Джорджія» підвищити свого сина Еліота до рівня магістра при «519-ій ложі архітекторів Нью-Йорка».

Місія Ретінгера

Безпощадна боротьба з Церквою дещо послабшала наприкінці 30-х рр. завдяки Лазаро Карденасу, який став президентом Мексики 30 листопада 1934 р. Карденас, колишній голова PNR, хоча й вороже ставився до релігії, однак був, передусім, мексиканським націоналістом. Бачачи рішучий опір мексиканського народу антикатолицькій політиці уряду, він почав шукати порозуміння з Церквою. Це стало можливим після повалення системи Максімато і остаточного усунення від влади Кальєса, якого разом з Моронесом, з огляду на звинувачення у приготуванні державного перевороту, в квітні 1936 р. вигнали з країни. На початку 1937 р. почали скасовувати обмеження щодо кількості священиків, а сотні церков, які впродовж років були закриті, відчинилися. У листопаді 1937 р. відхилили звинувачення проти архієпископа Руїса і Флореса й єпископа Манріке і Сарате, які перебували у вигнанні, — тепер вони могли повернутися до Мексики. В 1938 р. майже всі храми у цілій Мексиці були відкриті, і священики нарешті могли вільно відправляти богослужіння. Останні крістерос повертались додому.

Відкрита війна з Церквою закінчилася, однак налагодження формально-юридичних відносин між мексиканською державою і Церквою сталося аж на початку 90-х рр. під час президентства Карлоса Салінаса де Гортані. Сталося це після змін у мексиканській Конституції, яку ухвалив Конгрес на зламі 1991-92 рр. Отже, понад сімдесят років держава повертала Церкві статус юридичної особи. Мексиканські священики, нарешті, отримали виборче право, скасовано заборону відправляти богослужіння поза місцями культу, які, зрештою, були визнані власністю Церкви. Також дозволялось носіння духовного строю в публічних місцях, адже до цього часу священик не міг, наприклад, вийти в сутані на вулицю. Отже, коли Папа Іван Павло ІІ здійснював свої перші два візити до Мексики, у лютому 1979 р. і травні 1990 р., він формально міг бути заарештований «за невідповідний одяг».

Вищезгадане налагодження відносин аж ніяк не означало кінця ворожості мексиканської влади до Церкви. 20-24 березня 1995 р. в палаці мистецтв у Мехіко відбувся всесвітній конгрес масонства. Засідання відкрив Сальвадор Ордас Монтес — великий магістр мексиканського масонства. У своїй вступній промові він нападав на Католицьку Церкву за те, що та «втручається у політику». Другого дня на засіданні головувала Марія Де Лосангелос Морено — протестантка, голова Революційно-інституційної партії (PRI), яка від самого початку була політичною еманацією масонства.

В січневому номері за 1970 р. щомісячника «New Age», що є офіційним органом шотландського обряду американської масонства, «брат» Вільям Д. Люїс з Гвадалахари, який має 32-ий рівень втаємничення, писав: «Якщо теперішній уряд (Революційно-інституційна партія), впаде — буде втрачено можливість відкритої діяльності масонства».

Зрештою, 6 липня 1997 р. вперше PRI у парламентських виборах не здобула абсолютної більшості. Час покаже, чи стане це переломним моментом у новітній історії Мексики, чи буде це також початком кінця могутності мексиканського масонства.

Заява мексиканського Єпископату від 1998 р. про те, що Церква у цій країні надалі є об’єктом нагляду, свідчить, що ставлення влади до неї досі істотно не змінилося.

Словничок:

Вандея – департамент на заході Франції, мешканці якого у 1793-96 рр. повстали зі зброєю проти дій влади Французької республіки, спрямованих на знищення Католицької Церкви. Повстання об’єднало глибоко релігійних селян, частину міських ремісників, провінційну знать і духовенство.

«Fronda» 15/16

переклад о. Роман Терлецький

Френсіс Ан Шухін належав до «катакомбної» (офіційно забороненою владою) Католицької Церкви Китаю і був єпископом-коад’ютором в місті Баодінг. У листопаді минулого року він приєднався до «Патріотичної Асоціації китайських католиків», яку контролюють комуністи. Своє рішення він пояснив тим, що робить це для блага Церкви.

Після цього кроку, який був сприйнятий здебільшого, як зрада віри і єдності Церкви, «катакомбний єпископ» написав листа Папі, в якому запевнив Понтифіка у своїй вірності Церкві і Наступнику св. Петра. Відповіддю на нього і став лист кардинала Бертоне.

«Апостольська Столиця свідома того, що ваша приналежність до «патріотичної асоціації» породжує чимало спокус і створює серйозні проблеми. Вам в ситуації, що склалася, слід було б уникати подібного рішення», – пише кардинал Бертоне до коад’ютора єпархії Баодінг. Разом з тим, високопоставлений ватиканський ієрарх стверджує, що у цій ситуації, єпископ Ан Шухін має охопити своїм пастирським піклуванням як «катакомбних», так і «патріотичних» католиків.

Кардинал Бертоне згадує і про долю ординарія тієї ж єпархії єпископа Джеймса Су Жіміна, якого за вірність Папі неодноразово було ув’язненню. Як наслідок, він був позбавлений можливості контактувати з паствою і виконувати свої єпископські обов’язки. Звістки про його стан перестали надходити з 1997 р. У 2003 р. його бачили в тюремній лікарні в Баодінге, після чого його слід знову зник. Кардинал Бертоне також відзначив, що Ватикан знає про те, як деякі єпископи «патріотичної» Церкви були змушені прийняти сан саме в цій деномінації, проте в душі зберігають вірність Апостольської Столиці і намагаються діяти в єдності з нею.

За матеріалами: Radio Watykańskie

Суд в дистрикті Пенджаб в північній частині Пакистану не мав сумніву, що подружжя Муніра Масіха і Рукії Бібі вчинило святотатство. Щоправда ще в січні їх випустили на волю під заставу, але після вчорашніх судових дебатів їх засудили до ув’язнення на найближчу чверть століття.

Справа тягнеться від грудня 2008 року. На думку агенції AsiaNews, ісламські фундаменталісти підкупили поліцію, щоб та «відкрила нові докази». Внаслідок поновленого слідства подружжя було звинувачене в богохульстві.

«Закон про богохульство», введений в Пакистані в 1986 році, є найчастіше використовуваним правовим положенням, спрямованим проти місцевих християн. Він передбачає покарання на довічне ув’язнення за образу Корану, а також смертну кару за образу Магомета. За останні два місяці вже трьох християн засудили до тривалого ув’язнення на основі цього несправедливого закону.

У січні трибунал в Файсалабаді засудив на довічне ув’язнення 26-річного Імрана Масіха за осквернення і профанацію Корану. Він начебто зумисне спалив вірші Корану, а також книжку арабською мовою з метою «підбурити до міжрелігійної ненависті і образити почуття мусульман». 25 лютого трибунал в Карачі також засудив на довічне ув’язнення іншого християнина Камара Давида, який нібито образив почуття мусульман богохульними телефонними розмовами. Захисники прав людини оголосили, що у справі Муніра Масіха і Рукії Бібі складуть апеляцію до Верховного Суду в Лахорі.

За матеріалами: Milites Christi Imperatoris

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

]]> http://www.credo-ua.org/2010/03/16726/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/03/16717/ http://www.credo-ua.org/2010/03/16717/#comments Fri, 05 Mar 2010 07:56:05 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=16717
Євросоюз створив робочу групу з протидії гонінь християн у країнах, де найбільше переслідувань.

«Ми створили робочу групу і виробляємо механізм двосторонніх дій Європи і окремих країн, в яких утискаються права християн», – сказав Міністр закордонних справ Італії Франко Фраттіні в інтерв’ю газеті «Daily Avvenire».

Він повідомив, що до кінця квітня Євросоюз складе спеціальні настанови для посольств країн ЄС в тих державах, де мають місце гоніння на християн.

Міністр відзначив, що це безпрецедентний документ, і виразив надію на те, що він допоможе «пильніше спостерігати за ставленням до релігійних меншин», в першу чергу до християн в країнах, які заслуговують на «особливу увагу».

Першими в списку таких країн стоять Північна Корея, Іран, Сомалі і Саудівська Аравія.

«У християн ніколи не було політичної групи, яка могла б запропонувати їм серйозну підтримку через уряди країн, в яких вони проживають. Ми самі залишилися наодинці, коли намагалися оскаржити рішення про розп’яття (в італійських школах)», – заявив глава МЗС Італії.

За матеріалами: ІРС

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

]]> http://www.credo-ua.org/2010/03/16717/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/03/16692/ http://www.credo-ua.org/2010/03/16692/#comments Thu, 04 Mar 2010 16:16:39 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=16692
Невідомі озброєні люди серед білого дня увірвалися до навчального центру монахів-салезіанцев в місті Кветта, повідомила 3 березня німецька редакція «Радіо Ватикан».

Центр, де навчалися діти християн і мусульман, був пограбований, а іноземним фахівцям пригрозили розправою, якщо вони не залишать країну.

Досі невідомо, хто саме несе відповідальність за цей напад – мусульманські фундаменталісти, представники т.зв. «Визволитеьної армії Белуджістана» або просто кримінальні злочинці.

Напад на Салезіанський навчальний центр, як повідомляє «Радіо Ватикан», відбувся ще 6 лютого, але про нього стало відомо лише зараз.

У Кветті близько 70% населення неписьменні. Салезіанци, представники католицького монашого ордену (Товариство св. Франциска Сальського), працюють в цьому місті з 1998 року. Їх зусилля були спрямовані на вирішення освітніх програм та підготовки кадрів.

За матеріалами: Седмица.Ru

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

]]> http://www.credo-ua.org/2010/03/16692/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/03/16330/ http://www.credo-ua.org/2010/03/16330/#comments Mon, 01 Mar 2010 09:56:35 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=16330
У неділю, 28 лютого, після молитви «Ангел Господній» разом з тисячами вірних на площі Святого Петра у Ватикані, Папа Бенедикт XVI звернувся із закликом щодо ситуації в Іраку, звертаючи особливу увагу на замахи, вчинені проти християн.

Він сказав: «З глибоким смутком я сприйняв трагічні повідомлення про нещодавні вбивства християн у місті Моссулі та з тривогою слідкував за іншими епізодами насильства, здійсненими на багатостраждальній іракській землі, внаслідок яких постраждали беззахисні люди, приналежні до різних віросподівань». Бенедикт XVI зазначив, що під час духовних вправ-реколекцій, які тривали минулого тижня у Ватикані, він часто молився за жертви цих замахів, а сьогодні духовно єднається з молитвою за мир і відновлення безпеки, яку проводить Рада Єпископів Ніневії – регіону на півночі країни, запевняючи свою духовну близькість усім християнським спільнотам Іраку.

«Не втомлюйтесь і надалі бути закваскою добра для батьківщини, до якої ви повноправно приналежите протягом століть», – побажав він.

Папа також звернувся із закликом до іракської влади, щоб докладала всі зусилля для відновлення безпеки, особливо забезпечуючи її найуразливішим релігійним меншостям. «Висловлюю побажання, щоб не піддаватися спокусі надати перевагу тимчасовим та частковим інтересам над цілісністю та фундаментальними правами кожного громадянина». А вітаючи присутніх на площі Святого Петра іракців, Бенедикт XVI також звернувся із закликом до міжнародної спільноти не шкодувати старань, спрямованих на те, щоб забезпечити Іраку майбутнє примирення та справедливість.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

Лідер місцевого уряду зажадав від католиків зректися християнства і сповідувати «культ духів», який, за його словами, є єдино допустимою релігією в провінції Салаван.

У Лаосі більшість мешканців сповідують буддизм. Християни становлять лише 1,5 відсотка населення, серед них католиків усього 40 тисяч. Діюча Конституція Лаосу гарантує право християн та інших релігійних меншин на вільне сповідування релігії, без будь-якої дискримінації і покарань.

Міжнародні правозахисні організації неодноразово висловлювали занепокоєння у зв’язку з дискримінацією християн в Лаосі, проте влада країни все частіше звинувачує християн в тому, що їхня релігія загрожує політичній стабільності.

За матеріалами: Риа Новости

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію