CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » переслідування

Епідемія антихристиянського насильства

часопис CREDO — Wed, 23 May 2012 09:11:54 +0000

Американський Інститут Гейтстоун опублікував чергову доповідь про переслідування християн в арабських і азіатських країнах. За твердженням авторів дослідження, антихристиянське насильство в мусульманських країнах набуло вигляду епідемії.

Доповідь містить статистику випадків переслідувань християн по країнах в алфавітному порядку і за категоріями, таким як «напад на церкви», смертна кара і тюремне ув’язнення за «богохульство» , «сексуальне насильство, приниження немусульман, які розглядаються як зіммі (спільна назва для немусульманського населення).

Мета доповіді – задокументувати випадки переслідування християн в ісламському світі, що стали відомими, довести, що антихристиянське насильство «набуло вигляду епідемії» і систематичні гоніння на християн слід розглядати як взаємопов’язані й такі, що своїм корінням сягають радикального світогляду, що виправдовується шаріатом.

У квітні найважчим часом для християн стали Великодні свята, що відзначилися терактами у Нігерії, вбивством пастора після Пасхального богослужіння в Туреччині, арештами християн на Великдень в Ірані.

У доповіді акцентується увага на переслідуванні християн в Малі, звідки раніше не надходила інформація про насильство. Один із християнських активістів був обезголовлений в Тімбукту, зайнятому повстанцями-туарегами й ісламістами, що воюють за введення законів шаріату в країні.

Авторам публікації, Девіду Горовіцу з Freedom Center та Реймонду Ібрагіму з Middle East Forum, належить серія щомісячних статей, що описують випадки антихристиянського насильства в мусульманському світі.

За матеріалами: Католицький Оглядач

Індія: гонитель християн навернувся до Христа

часопис CREDO — Wed, 16 May 2012 13:26:55 +0000

Колишній індуїстський радикал, Ніландри Кангар, один із сільських старост в Індії, відомий активними переслідуваннями і навіть вбивствами деяких прихильників Христа, сам став християнином і сприяє зростанню християнської громади.

За інформацією агенції «Fides», причиною навернення стало оздоровлення його дочки, за яку молився місцевий протестантський пастор. Вражений прикладом християнської молитви, батько спонукав до молитви також і свою сім’ю: колишні гонителі християн тепер самі моляться, читають Біблію і проповідують Євангеліє.

Тепер Ніландри Кангар разом з протестантським пастором перебуває у в’язниці. Місцева влада звинувачує їх у прозелітизмі. У минулому Кангар сам багато разів звинувачував у цьому християн.

Уже не вперше в Індії навертаються гонителі християн. Як ми повідомляли раніше, в індійському штаті Орісса, де 4 роки тому християн спалювали живцем, ґвалтували і мучили, їх колишні вбивці і насильники навертаються і масово приходять вибачатися.
Також у християнство навернувся лідер індуїстського терористичного угрупування, яке займалося підривом церков.

За матеріалами: Католицький Оглядач

«Війна проти Ісуса»

часопис CREDO — Wed, 16 May 2012 09:59:00 +0000

«Упродовж трьох століть триває систематична кривава війна проти Ісуса», – пише відомий італійський журналіст і письменник Антоніо Соцці. Книжка під такою назвою з’явилася на книжковому ринку видавництва св. Станіслава.

«Це ідеологічна війна, в якій можливо все. Важко повірити, що так мало християн звернули на це увагу, а ще менше намагалася захиститися від жорстокої агресії», – вважає автор. Тому він написав книжку, яка є історією цієї війни, що проявляється з перших століть християнства, але особливо інтенсивно в останні три століття. Соцці згадує довгий список впливових людей, чия думка призвела до дискредитації Біблії та криміналізації Церкви. Маркс звинуватив християн в канібалізмі, Гітлер стверджував, що це великий труп, відповідальний за 20 століть воєн, нацистський ідеолог Альфред Розенберг стверджував, що Римська Церква є найпідступнішим ворогом німецького народу.

Чорну легенду християнства раніше створювали просвітителі Вольтер, Девід Юм, Іммануїл Кант. У своїй боротьбі проти Ісуса вони прийняли брехню і наклеп, як законні методи. «Треба брехати, як чорт, небоязко, не тільки час від часу, але безсоромно і безперестанку», – писав Вольтер в одному листі.

Автор аналізує, як католики опинилися в групі, що вважається нижчою, на рівні з євреями і неграми.

У наступній частині книги Соцці розповідає про війну в сфері науки. Він показує, що вчені, неприхильні до Церкви, зробили все, щоб довести, що Євангелія написали не безпосередні свідки подій, а вони були написані набагато пізніше, в кінці століття. З боку «експертів», часом дуже титулованих, наступив своєрідний напад на божественність Ісуса, сумнів у чудесах, описаних в Євангеліях, і факті Воскресіння. Підсумовуючи ці зусилля, Альберт Швейцер заявив, що «Ми можемо (…) писати про дії Ісуса на основі ненависті. (…) Це була ненависть не стільки до особи, як до аури надприродності, яка оточує цю людину. Цитовані автори хотіли представити Ісуса, як просту людину, позбавити Його вишуканого одягу, який він носив, і знову кинути Йому на плечі лахміття, в якому Він ходив дорогами Галілеї».

Ці науковці, мотивовані ненавистю, не приховують своїх почуттів, що ставить під сумнів надійність їхніх досліджень. Один з них писав: «Усе скінчено. Ми втомилися від апокаліптичних візій. Ми втомилися від мучеників. Християнство пережило дві тисячі років. Але це все». Таким чином Соцці, посилаючись на теорію, що тексти Євангелія не написали ті, хто безпосередньо контактував з Ісусом, саркастично стверджує, що метою сучасної критики не було переконатися, що Марко, Матей, Лука та Іван насправді є авторами цих текстів, а просувати припущення. «Така позиція ставить хрест на всій науковій дискусії», – підсумовує він.

Він посилається також на дослідження філологів, археологів, які підтверджують, що Новий Завіт написали безпосередні свідки, подаючи правдиві факти, і що побачить це кожен, хто, як сказав один учений, «тільки проводить дослідження без ідеологічних упереджень». І що «є щось піднесене у твердженні, що всі відкриття і всі наукові аналізи підтверджують автентичність Святого Письма, а також наше переконання, що ми маємо в руках незмінне, істинне слово Боже».

Католицький Оглядач

Євросоюз повинен стати на захист християн

часопис CREDO — Fri, 11 May 2012 15:53:08 +0000

До якої міри Арабська весна дотримується постулатів, пов’язаних із такими цінностями, як демократія і права людини? Чи буде повага до відмінних спільнот і культур?

Ці питання пролунали під час конференції, яка відбулася 9 травня в Брюсселі, в Європарламенті. Конференцію скликала Комісія єпископатів Євросоюзу (COMECE) у співдії з політичними угрупованнями: Європейською народною партією (EPP) та Європейськими консерваторами і реформаторами (ECR).

Представники різних країн Близького Сходу, а також таких організацій, як Aid to the Church in Need, Open Doors International, Pew Forum on Religion & Public Life надали свої рапорти й аналізи становища.

«Демократизація Близького Сходу не приносить полегшення тамтешнім, щораз більше переслідуваним християнам. Це дуже гірка правда за рік після Арабської весни. Якщо Європейський Союз насправді хоче стояти на захисті прав людини, то має зайняти чітку позицію на захист християн Близького Сходу. Ми вимагаємо реакції на кожен акт дискримінації, а також постійного порушування цієї теми в політичних і торгових контактах Європи з арабськими країнами», – сказав посланець від групи ECR Конрад Шиманський. А делегат від EPP Ян Ольбрихт підкреслив, що «Європейський Союз, підтримуючи демократичні рухи і співпрацюючи з ними, має робити це за умови дотримання демократичних принципів, таких, як свобода віросповідання».

«Так звана Арабська весна у Магрібі й Машреку на початку 2011 року має розглядатися як один із найпроблемніших моментів, системна зміна ХХІ століття. Під час Арабської весни молоді люди домагалися свободи, рівноправ’я, права на працю, громадянських прав і вшанування прав людини. Вони мріяли про гідне життя у своїх країнах, мир і добробут. Підставу нового суспільного і політичного ладу мають становити універсальні цінності, які виходять із поваги до людини та її прав. Беручи до уваги суспільно-релігійний аспект, належить пам’ятати, що релігійний вимір є невід’ємним елементом суспільного життя у сфері моральності та поведінки, які спираються не тільки на людські цінності, а й на духовні», – сказав др. Джой Велла Гаучі з COMECE.

Конференція також стала нагодою вислухати свідків, які говорили про те, як насправді виглядає релігійна свобода в арабських країнах; нагодою ознайомитися з рапортами про становище християн в арабських країнах. У заході взяло участь близько 200 осіб. Серед доповідачів були Бертольд Пельстер («Допомога Церкві в потребі»), др. Корнеліус Гульсман (головний редактор Arab-West Report), о.П’єрбаттіста Піццабалла (кустош Святої Землі), о.Пьотр Мазуркевич (генеральний секретар СОМЕСЕ), архиєпископ Юсеф Сьоїф (маронітський архиєпископ Кіпру).

За матеріалами: wiara.pl

Еритрея: переслідування і безправ’я

часопис CREDO — Fri, 11 May 2012 15:28:24 +0000

«Бідний нещасливий народ, оплутаний ідеологією комунізму в африканській версії, чия мета – якомога довше втриматися при владі, а суть – нищити людську гідність в Африканському Розі». Так оцінює становище в Еритреї організація Open Doors, яка 12 травня розпочинає міжнародну кампанію молитви за Еритрею.

Уже десять років християни Еритреї переслідувані своєю державою. Соціалістичний уряд президента Ісайяса Афеворкі визнав християнство в Еритреї «ворогом народу». Тортури, смерть в одиночках, пресинг, примушення зректися віри – це будні тамтешніх сповідників Христа. На це звертає увагу Open Doors, яка відслідковує проблему переслідувань християн у сучасному світі.

Починаючи з 12 травня 2002 року в Еритреї легальним є іслам і три християнські віросповідні спільноти: Еритрейська Православна Церква, Католицька Церква і лютерани. До «неслухняних», й через це переслідуваних, відносяться євангелічні спільноти, п’ятидесятники та харизмати. За такими ведеться стеження, проводяться обшуки, людей залякують, замикають в одиночних камерах військових в’язниць, у корабельних контейнерах. Багато з них помирають від виснаження, рапортує Open Doors.

Але й «легальність» трьох названих християнських Церков залишає бажати кращого. Переслідування зачіпають православне та католицьке духовенство, лютеранських пасторів. Патріарх Православної Церкви Абуне Антоніос від 2007 року перебуває під домашнім арештом, православних і католицьких кліриків змушують відбувати військову службу (раніше вони мали звільнення від неї), вірні зазнають репресій, храми перебувають під ризиком закриття.

Переслідування пов’язані з особою президента Афеворкі особисто. Він привласнив собі право вирішувати, кому жити, кому ні. Сам Ісайяс Афеворкі походить із християнського середовища. У 1966-1968 роках відбував військову науку в Китаї (то був час кривавих переслідувань християн у Піднебесній). 1970 року він став одним із засновників Еритрейського народного фронту визволення (EPLF), руху за незалежність Еритреї від Ефіопії. Після воєнного здобуття незалежності став на чолі тимчасового уряду, а від травня 1993 року – президент країни.

Офіційною «державною» Церквою є Еритрейська Православна, яку від 2007 року очолює Абуне Діоскорос, поставлений після відсторонення Патріарха Абуне Антоніоса. Open Doors звертає увагу, що Діоскорос є «маріонетковим правителем», політиком, дипломатом, але не духовною особою. За критику його поставлення на чолі ЕПЦ чимало православного духовенства потрапило до в’язниць, а на їхні місця призначено «вірних режимові» людей. Натомість «підпільна Церква» стала переслідуваною.

Останні підрахунки Open Doors називають число 1000 християн – тих, хто досі залишається під арештом, у військових частинах та інших місцях відсторонення. За останні 20 років половину православних храмів замкнено. Ув’язненим віруючим відмовляють у відвідуваннях, їхні близькі не можуть передавати їм передачі, в тому числі й ліки. У великодній період режим арештував 21 християнина, серед них 11 жінок, які зараз перебувають у воєнному центрі Сава. Отож 12 травня Open Doors розпочинає 40-денну молитовну кампанію, яка називається «Люблю Еритрею».

За матеріалами: wiara.pl

Про психіатрію за часів СРСР: «Я бачила, знала – і мовчала»

часопис CREDO — Tue, 24 Apr 2012 09:08:07 +0000

Декому з католиків України, Києва зокрема, знайоме ім’я п.Анни Стретович-Гарболінської. Вона написала книжку спогадів про те, як жилося католикам «за совєтів» – на підставі історії своєї родини. Вона також перекладала книжки о.Юзефа Августина SI. Тепер же о.Юзеф публікує давні розмови з нею….

– Ви народилися в Україні за часів СРСР. Як жилося в радянському Союзі?

– Відповім анекдотом. «Як вам живеться? – Добре. – А газети читаєте? – Аякже! Звідки б ми інакше знали, що нам живеться добре?» Громадяни СРСР могли прочитати в газетах, що в них чудове життя. Перш ніж настала гласність, преса повідомляла, що тільки наше є найкраще, а радянський народ – найбільш прогресивний і розвинений народ у світі. Ущипливі жартуни знайшли цьому станові медичне визначення: прогресивний параліч. Радянський параліч був якнайбільше прогресивним… Інші коментували програмний політичний вірш Маяковського – «Мы говорим: Ленин, подразумеваем – партия, мы говорим: партия, подразумеваем – Ленин». Коментар був такий: «І отак ціле життя: одне говоримо, а інше маємо на думці».

“ Насмішники казали, що ми живемо в країні, де швидкість стуку (доносу) перевищує швидкість світла…

Про те, що діялося за правління окремих керівників, ми зазвичай довідувалися вже тільки по їх смерті. Наступник розпочинав своє правління з тотальної критики попередника – поливав брудом, витягував назовні всілякі проблеми, що назріли в суспільстві. Може, завдяки цій тактиці новий правитель будував упевненість у собі, а громадяни діставали через пресу відомості про становище у країні. Політика дезінформації стосувалася не тільки зовнішніх справ, а й того, що діялося по наш бік «залізної завіси». Відомості про життя Заходу дехто діставав, потайки слухаючи Радіо Свобода чи Голос Америки, і розповідали про це нечисленним довіреним людям, щоб не нажити серйозних неприємностей. Насмішники казали, що ми живемо в країні, де швидкість стуку (доносу) перевищує швидкість світла…

Ми перебували у повній ізоляції від того, що діялося на світі – не лише у політичному чи економічному сенсі, а й культурному. Інтелігенцію переслідували, чимало поетів, письменників, композиторів були змушені емігрувати, а хто залишився – перебував під пильним наглядом відповідних органів.

Кілька поколінь радянських громадян жили у цілковитій духовній пустці – у широкому значенні цього слова, в умовах «стукацтва», страхів і опортунізму. Генетика була заборонена як «реакційна» наука, а психоаналіз, метою якого, зокрема, є звільнення людини від страхів, був визнаний «диверсійним».

– Ви говорите про духовну пустку. Однак Ви народилися в релігійній сім’ї і з дитинства виховувалися в християнському дусі.

– Я народилася 1937 року, за часів кривавого атеїзму. Церкви ще раніше були майже повністю знищені: з них позривано хрести, священиків убивали або засилали до Сибіру. Мені, однак, пощастило. Над моєю колискою схилялася усміхнена мама, а зі стіни дивився образ Матері Божої. І дерев’яного хреста ми ніколи не ховали.

“ Коли до дому вривалися ті, хто кричав – познімайте ікони, або вас перестріляємо! – бабця відповідала спокійно: стріляйте

За роки світових війн бабця втратила чоловіка і двох синів, залишилася тільки єдина донька – моя мама. У неї Друга світова відібрала чоловіка. Отож коли до дому вривалися ті, хто кричав – познімайте ікони, або вас перестріляємо! – бабця відповідала спокійно: стріляйте. І додавала: «Бійтеся не тих, хто вбиває тіло, а тих, хто вбиває душу». Це речення на підставі Євангелія було першим, що мені запало в серце. На запитання, коли саме я почала молитися, відповідаю, що ходити, говорити і молитися я розпочала одночасно. В найранішому дитинстві навчилася від бабці, що коли Бог у моєму житті буде на першому місці, то все інше стоятиме на потрібних місцях. Багато таких побожних слів я почула від неї.

– З релігійного дому Ви, однак, мусили йти до атеїстичної школи.

– Спершу я старалася захищатися і захищати Бога. Потім зрозуміла, що потрібно мовчати. У 10 років я стала піонеркою: кандидатів вишикували в лінійку, проголосили, що ми тепер «діти Леніна-Сталіна». Ані мене, ані когось іншого про згоду ніхто не питав. До мене прийшов неспокій, бо священик, до якого бабця мене повезла хрестити, сказав щось зовсім інакше: що я дитя Бога. То чиїм дитям я була? А червоний галстук, без якого навіть до школи не впускали? Я ховала його в кущах, щоб не йти в ньому додому. На сповіді ж відповідь священика була проста: «Ти не можеш служити двом панам, і вибір належить тільки тобі». Цей вибір не був легким і став підставою для багатьох подальших подій у житті. Я продовжувала ховати галстук у кущах. Але в піонерах не ходять довічно…

На жаль, у дорослому житті схожі ситуації поставали раз по раз. Деякі рішення я приймала, не усвідомлюючи виразно цієї «подвійної гри». Були також рішення, виправдані думкою «А чи я маю якийсь вибір?» Мій жаль за гріхи мав різні рівні, а сповідь більше нагадувала ковзання по поверхні. Так минало життя. Совість ставала дедалі важча. Особливо коли проблеми вибору почали стосуватися моєї праці. Я психіатр.

– Воістину, буття психіатром у Радянському Союзі мало бути дорогою крізь страждання…

– Мій стаж налічує 42 роки. Постійно у психіатрії, змінювався лише профіль. Спершу я працювала у психіатричній лікарні і водночас у відділі судово-психіатричної експертизи, потім як психіатр у позалікарняній службі здоров’я. У ті роки, коли з психіатрії було виокремлено наркологію як осібну спеціалізацію, що займалася лікуванням узалежнень, мене призначили на амбулаторне лікування осіб, які страждають від алкогольної залежності.

“ Коли працювала у відділі експертиз, постійно чула голос сумління, яке болісно допікало мені: «Що ти робиш??» А я цьому голосу постійно відповідала: «А що, я маю вибір?»

Я завжди любила свою роботу. Господь обдарував мене співчуттям до хворих. Я працювала ревно, з відданістю. Але відчуття важкості, тягаря не полишає мене. Насамперед це через роботу судовим експертом у роки гострої боротьби з «непокірними», незадоволеними станом справ у державі. На обстеження у наше відділення потрапляли психічно хворі люди або з підозрами на хворобу, злочинці та підозрювані у скоєнні злочинів. Обов’язковій судово-психіатричній експертизі підлягали також ті, хто був суджений за «політичними» статтями, тобто всі «вороги системи». Якщо хтось був підозрюваний у «політиці», то ніс карну відповідальність. І медична процедура в таких випадках мала виразну ідеологічну основу, була знаряддям репресій, що служили для морального катування людей. Під час праці експертом я зустрічала таких людей, психічно покалічених. Як фахівець, я була певна, що розумово ці люди повністю здорові, але їм приписувано тяжкі психози, аби їх знищити. Бо після «експертизи» таку людину скеровували на відповідну «терапію», в спеціальні закриті клініки, де їх тримали до повного «вилікування» і давали їм психотропні препарати.

Як настала гласність, чимало таких справ потрапили в газети. Я читала ті матеріали й навіть деяких людей упізнавала…

– Якою була Ваша реакція?

– Коли працювала у відділі експертиз, постійно чула голос сумління, яке болісно допікало мені: «Що ти робиш??» А я цьому голосу постійно відповідала: «А що, я маю вибір?» Цей внутрішній діалог тривав майже безперервно… Дивовижно, але тільки зараз, розмовляючи з Вами, отче, я зрозуміла, що ніколи з цього не сповідалася. Вперше кажу про це вголос. Чому? Сама не знаю! Я ж бо виразно це все усвідомлювала: бачила, знала – і мовчала! І жила з цим постійним, гнітючим тягарем нечистої совісті. Можливо, той досвід був занадто важкий, а моя віра – занадто слабка, щоби зрозуміти масштаб несправедливості, свідком якої я була.

Траплялися й інші випадки, коли я применшувала значення того, що було незгідне з моїм сумлінням, хоча у серці мала відчуття, що повинна сказати «ні».

– Ви також працювали у наркології.

– Займалася нею від моменту її виникнення в 1970-х, за часів Брежнєва. Реакція лікарів-психіатрів на виникнення наркослужби була, м’яко кажучи, іронічна і безтурботна. Настали «радісні» часи: залізна завіса почала іржавіти, народ потроху діставався за кордон, про який раніше можна було тільки марити. Часи Брежнєва – це щедрі столи і ріки спирту. Все і всюди робилося за пляшку самогону.

Здавалося б, наркологічна служба в такому контексті мала бути безумовно потрібною і вельми шляхетною справою. Але цій галузі було надано обов’язки суто бюрократичні – насамперед, викривання і реєстрації п’яниць, що нас, наркологів, смішило. Ми жартували, що список алкоголіків – це ще один перепис населення СРСР. До обов’язків наркологів входило також і лікування узалежнених, але насправді воно залишалося тільки на папері. Важливим було тільки провадження статистики.

Статистичних даних від нас постійно вимагали прерізні інстанції: адміністрація служби здоров’я, різні відповідальні, «кабінети», влада. А при кожному поданні паперів ми діставали виразні вказівки, як саме ці папери мають виглядати. Причому різні довідки для одного й того самого органу за той самий період, відповідно до різних вказівок, виглядали повністю несхоже. Брехня, перекручування дійсності, вислужування перед владою – і жодного голосу спротиву. Чому? Адже тоді вже не можна було виправдатися страхом за свою шкуру. Випливало це радше з традицій комуністичної психіатрії та нашої безвідповідальності. Було зрозуміло, що брешуть усі, на всіх рівнях, і всі це знають. Тому я й надалі загрузала у саморозгрішенні, повторюючи: «Яке це має значення, чи мої дані правдиві, що це змінить у загальній ситуації?» І робила так, «як усі». Робила і сміялася. Тоді – сміялася. Проте всі ми сміялися лише до певного часу.

– Що саме Ви маєте на увазі?

– Всю нашу людську і суспільну дійсність, яка проявилася допіру після падіння комунізму. Ейфорія від свободи, повалення пам’ятників вождів, нова валюта, поява вбогих із простягненою рукою, інтелігенція і ветерани, які щось шукають по смітницях, тривога і страх в очах людей, які втратили роботу, публікації по нові самогубства відомих особистостей, вибух гострих психозів і неврозів серед звичайних людей – як психіатр, я бачила це чіткіше від інших.

Колос на глиняних ногах повалився, країна стала руїною. І я не можу бути деінде – я паросток цієї землі, який пробився на денне світло крізь землю, просочену кров’ю революцій, війн, голоду і канібалізму, жертв тероризму. Я – стеблина цієї землі, надламана рукою дитячої піонерської організації, що зросла під пильним оком донощиків. Як бути інакшою?? В купі цих розвалених цеглин я – така сама цеглинка. Бачила, знала – і мовчала. На такій купі сміття ще довго нічого не зможе вирости. А як жити нашим дітям? Що по мені залишається моїм онукам та їхнім онукам? Я відповідальна за те, як їм живеться тепер.

Усвідомлення своєї співучасті розриває мені душу. Пригнічує почуття провини перед наступними поколіннями. Як психіатр я добре розумію свій стан, його причини. Сама від цього звільнитися неспроможна. Моє серце вкрите ранами, які починають кривавити, щойно згадаю про їхнє походження. Ці рани не лікуються ні хірургічними методами, ні фармакологічними.

– Для віруючих вихід є завжди.

– Віра в Боже милосердя – це єдине, що мене підтримує. Віра в те, що Бог терпеливий і добрий, бо Він є Любов. Знаю, що вислуховує мене, коли до Нього звертаюся. Він – мій єдиний Лікар. Сокрушення, щирий жаль у таїнстві сповіді приносять мені велике полегшення. І я вірю, що Ісус забере в мене цей біль і вилікує мої рани. Я вірю! Нехай буде навіки прославлене Твоє велике Милосердя, Господи Боже!

Довідка

Анна Стретович-Гарболінська померла в Києві 7 жовтня 2010 року після тривалої хвороби нирок. Свій життєвий шлях і досвід віри виклала в автобіографічній книжці «Ланцюг віри» (видавництво WAM, Краків, 2005). Належала до римо-католицької парафії Воздвиження Святого Хреста (Київ, Святошин).

DEON.pl

100 років Кім Ір Сену: моліться за християн Кореї!

часопис CREDO — Fri, 13 Apr 2012 08:54:22 +0000

Християни вважаються ворогами номер один у Північній Кореї та зазнають гонінь. У списку країн, де християн утискають найбільше, КНДР посідає перше місце, повідомляє міжнародна благодійна правозахисна організація Open Doors.

15 квітня Північна Корея відзначає сторіччя з дня народження засновника держави – Кім Ір Сена. Попри те, що він помер ще 1994 року, Кім Ір Сен де-юре понині залишається главою держави і має вшановуватися як божество.

Керівник Open Doors у Німеччині Маркус Роде відзначає, що християни вважаються в цій країні «реакційними елементами».

«Християни заперечують культ династії Кім, але мусять співпрацювати з держструктурами, аби не наражати свої сім’ї та спільноти на ризик. Кожний день для них – це перевірка на міцність», – відзначив німецький глава Open Doors.

Цілі християнські родини заслано в трудові табори, повідомляє Маркус Роде. На сьогодні в цих таборах перебуває близько 70 тис. християн.

«Ми можемо діяти лише в підпіллі. Якщо хтось нас запитує, як можна реально допомогти християнам у Північній Кореї, то ми відповідаємо, що допомога нашим проектам була б однією з таких можливостей. Насамперед, ми допомагаємо християнам на місцях, щоб вони змогли просто вижити – надаємо їм продукти харчування та ліки. Також організовано трансляцію радіопередачі – ми передаємо їм портативні радіоприймачі на сонячних батареях, аби християни могли отримувати інформацію і брати участь у Месах», – розповідає Маркус Роде.

З огляду на очікувані урочистості на честь Кім Ір Сена Open Doors просить молитися за християн на недільних св.Месах.

Маркус Роде відзначає, що протестів з боку північнокорейських дипломатів проти діяльності Open Doors поки що не було.

«Вони знають нас, тому що ми завжди закликаємо до молитви за людей у Північній Кореї. Протестів немає, але ми напевно тримаємо першість у списку небажаних організацій. Відомо, що в цій країні є трудові табори. Тому немає сенсу протестувати, якщо те, про що ми говоримо, має незаперечні докази», – сказав правозахисник.

У Північній Кореї мешкає близько 24 млн. осіб. Серед них, на думку правозахисників, від 200 до 400 тис. християн.

«Закликаючи до молитви, ми просимо не тільки молитися за переслідуваних християн КНДР, а й за всю державу. Ми сподіваємося, що ця країна все ж таки звільниться від жорстокої диктатури», – сказав керівник Open Doors у Німеччині.

За матеріалами: katolik.ru

Хартум: вигнання християн триває

часопис CREDO — Thu, 29 Mar 2012 11:41:03 +0000

Сотні тисяч християн Судану повинні упродовж трьох тижнів полишити цю країну, яка позбавила їх громадянства. Barnabas Fund повідомляє, що ультиматум стосується 700.000 тисяч осіб.

«До 8 квітня вони повинні виїхати із категорично ісламського Судану», в іншому разі вони «розглядатимуться як іноземці», що надзвичайно небезпечно «за режиму, вкрай ворожого до не-мусульман і не-арабів», сказано в інформації.

Більшість християн утекли на північ Судану під час довготривалої громадянської війни, яка зрештою привела до створення Республіки Південний Судан, проголошеної в липні минулого року. Й ось тепер їм доведеться повертатися: Судан позбавив їх громадянства. «Існують побоювання, багато християн, які залишаться в Судані після крайнього терміну виселення, зіткнуться з переслідуваннями або примусовою репатріацією», – вважає оглядач британського Barnabas Fund.

Експерти також побоюються, що масова втеча викличе гуманітарну катастрофу в тій ситуації, за якої становище і в Судані, і в Південному Судані залишається дуже важким.

«Попри те, що довга громадянська війна нарешті завершилася й Південний Судан відділився, християни продовжують страждати в обох державах, – каже Патрік Сухдео, міжнародний директор Barnabas Fund. – У Південному Судані посилюється напруження, оскільки сюди втікають сотні тисяч людей із Судану, де продовжуються звірства Омара Аль-Башіра, який прагне ісламізувати й повністю арабізувати свою країну».

Між тим молода держава Республіка Південний Судан стоїть перед продовольчою кризою: засуха знищила всі зернові. Згідно з інформацією ООН, майже п’ять мільйонів осіб можуть постраждати від цієї кризи, мільйонові життів конкретно загрожує голод. Прибуття хвилі біженців лише загострить це становище.

«Наші брати й сестри потребують вашої допомоги й молитов, оскільки вони змушені виїхати зі своїх домівок і відновлювати своє життя деінде», – каже директор Сухдео.

За матеріалами: Православие.Ru / Barnabas Fund

У Європі тривають переслідування християн

часопис CREDO — Wed, 28 Mar 2012 11:38:30 +0000

Центр дослідження нетерпимості та дискримінації стосовно християн (некомерційна організація, зареєстрована у Відні) оприлюднив 19 березня щорічну доповідь за результатами 2011 року.

У доповіді відображено головні факти порушення свободи віросповідання і найяскравіші прояви дискримінації християн у Європі. Також у ній представлено статистичні відомості, висловлювання різних офіційних осіб та аналіз релігійної свободи у європейському контексті.

Президент Центру Гудрун Куглер відзначає: «Дослідження показують, що у Європі 85% злочинів, здійснених на ґрунті релігійної нетерпимості, були скеровані проти християн. Настав час для відкритої суспільної дискусії з цієї проблеми. Ми відзначаємо дискримінаційні обмеження у сфері професійної діяльності: внаслідок неповаги до свободи совісті християн відсторонюють від виконання службових обов’язків (серед них судді, лікарі, медсестри, акушерки і фармацевти). Вчителі й батьки школярів також стикаються з проблемами у школах, коли намагаються висловити свою незгоду з «сексуальною етикою» в тому вигляді, в якому держава її нав’язує. Наше дослідження показує, що лише за умови шанобливішого ставлення до релігії загалом і християнства зокрема суспільство може бути на висоті таких основоположних європейських цінностей, як повага до свободи».

Релігійна свобода у 2011 році

2011 рік був позначений суспільною дискусією про місце релігії в суспільстві у зв’язку зі злочином громадянина Норвегії Андреаса Брейвіка, яке було поспішно і несправедливо кваліфіковане як прояв «християнського фундаменталізму». Опоненти християнства проводили аналогію з мусульманським тероризмом. Ця думка була із захватом прийнята засобами інформації по всьому світу.

Позитивною подією 2011 року стало слухання в Європейському суді з прав людини «справи Лаутсі». Велика палата Європейського суду відхилила рішення першої інстанції, вказавши, що присутність розп’ять у навчальних класах державних шкіл Італії, країни з переважанням католицької більшості, не суперечить світському характеру шкіл, не є фактом релігійної пропаганди і не є посяганням на релігійну свободу п.Лаутсі.

Другою важливою подією 2011 року стала резолюція Парламентської Асамблеї ОБСЄ, в якій висловлено підтримку проведенню суспільної дискусії з проблеми нетерпимості та дискримінації християн у Європі. У цій резолюції міститься заклик переглянути наявне законодавство, яке потенційно може призвести до негативних наслідків стосовно християн.

Статистика говорить про масштаби проблеми

74% респондентів у Великій Британії заявили, що «християни частіше за представників інших релігій зазнають дискримінації».

84% випадків вандалізму у Франції, який дістає дедалі більше поширення, скеровані проти християнських храмів.

95% випадків проявленого насильства на релігійному тлі у Шотландії були скеровані проти християн.

За 2011 рік Центр зареєстрував 180 випадків проявлення нетерпимості та дискримінації проти християн, розділивши їх на такі групи: порушення свободи віросповідання; порушення свободи слова; порушення свободи совісті; порушення колективних прав свободи релігії; виключення християн із соціального та суспільного життя; репресії проти релігійних символів; образа, наклепи і ширення негативних стереотипів; злочини на тлі ненависті; вандалізм і профанація; злочини на тлі ненависті до окремих осіб.

Видатні особистості про ситуацію

«На жаль, у деяких країнах, головно на Заході, дедалі частіше в політичних і культурних колах, а також у засобах масової інформації зустрічаються прояви неповаги, ворожості або зневаги стосовно релігії загалом і християнства зокрема» (Папа Бенедикт XVI, 10 січня 2011 р.).

«Головна небезпека – це спроби використати релігійне різноманіття як привід до виключення із суспільно-політичних реалій континенту ознак християнської цивілізації, що немовби зробить наш континент більш дружнім до нехристиян» (митрополит Волоколамський Іларіон, 12 вересня 2011 р.).

«Право мати релігійні переконання і поводитися згідно з власною совістю вступає в конфлікт із правом ображатися… і втрачати ґрунт під ногами. Закон більше не є «золотою серединою». Намагаючись захистити тих, хто вважає себе ображеним, він уже не захищає свободу віруючих. Слід виправити цей нездоровий дисбаланс через суди і парламент» (редакційна стаття Daily Telegraph, 18 січня 2011 р.).

«Дивовижно, як багато в атеїстів нетерпимості до тих, хто має віру» (лорд Кріс Паттен, 12 квітня 2011 р.).

За матеріалами: religare.ru

Беатифікаційна справа в’язня радянських таборів вже у Ватикані

часопис CREDO — Thu, 22 Mar 2012 13:36:56 +0000

Процес беатифікації багаторічного в’язня радянських таборів американського єзуїта польського походження ввійшов в «римську» стадію. Справа о. Вальтера Цішека, який помер 8 грудня 1984 року, досі провадилася у Сполучених Штатах.

Процес було розпочато ще у 1990 році, через шість років після смерті слуги Божого з Візантійської єпархії Пассаік, з якою він був пов’язаний з огляду на обряд, а потім у 1996 році був переведений до єпархії Аллентаун, з якої походив.

Народився о. Цішек у родині польських емігрантів, після вступу до єзуїтів пішов добровольцем на місіонерську роботу в Росію та прийняв Східний обряд. На момент початку ІІ Світової війни перебував на польській території, окупованій Червоною Армією. Заарештований у 1940 році, упродовж 23 років він знаходився в ув’язненні в Радянському Союзі, з яких 15 років відбув у трудових таборах у Сибіру. Тільки у 1963 році зміг повернутися до США, після того, як його виміняли на двох радянських агентів.

У 2006 році єпархією Аллентаун були направлені до Конгрегації у справах канонізації святих матеріали щодо о. Цішека, зокрема 45 свідчень очевидців і написані ним спогади. Минулого року це було доповнено також іншими документами, зокрема з єзуїтських архівів у США та у Римі. Справу тепер веде ватиканська дикастерія. Нинішній постулатор підготує так зв. Рositio, тобто задокументовану біографію з інформацією, що свідчить про героїчні чесноти Слуги Божого.

За матеріалами: Католицький Оглядач

Ув’язнені-атеїсти заздрили віруючим: їм легше!

часопис CREDO — Mon, 12 Mar 2012 13:11:23 +0000

Час наших невеликих зречень під час Великого Посту сприяє тому, щоб належно оцінити зусилля віри старших поколінь.

Журналісти Благовест-инфо поспілкувалися з архиєпископом митрополитом Каунаським Сігітасом Тамкявичюсом, який у 1980-ті відсидів п’ять років в таборах за свою віру.

– Ви сказали, що в таборі віра стала тільки міцнішою, і згадали, що ув’язнені-атеїсти навіть трохи заздрили віруючим: «Тобі от легше, ти віриш…» А як складалися в таборі стосунки віруючих різних конфесій?

– Для мене це був дуже цікавий досвід. До ув’язнення я, звичайно, спілкувався з православними, але ті контакти були доволі рідко. А в таборі довелося жити разом християнам різних конфесій: і католикам, і православним, і лютеранам та іншим протестантам… Ми спілкувалися по-дружньому, відзначали свята одні одних. Наприклад, Різдво і Пасху святкувати і за григоріанським, і за юліанським календарем. У цьому сенсі ув’язнення допомогло нам зблизитися. Звичайно, ми багато розмовляли, сперечалися про релігію, але то були діалоги, ми не сварилися.

– Литва має свій досвід переслідувань, репресії стосовно віруючих розпочалися пізніше, але є свої страждальці за віру. Наскільки вони знані католикам Литви?

– Триває процес беатифікації трьох єпископів, які постраждали в роки радянської влади: це Вільнюський єпископ Мечислав Рейніс, який 1953 року загинув у Володимирській тюрмі; Тельшяйський єпископ Вінцентас Борисявичюс, розстріляний 1947 року, і Кайшядорський єпископ Теофілюс Матульоніс, тричі суджений.

– Днями Ви відвідали Бутовський полігон, де було розстріляно десятки тисяч людей, серед них – сотні новомучеників. Чи є в Литві меморіальні місця масових страт?

– Я вперше опинився в Бутово. Це місце справило на мене глибоке враження. Дуже сумно, що постраждало так багато неповинних людей. Але Бутово свідчить не тільки про їхні страждання, про несенні віруючим народом свого хреста, а й про Воскресіння, про перемогу над смертю. В Литві таке пам’ятне місце (звичайно, не такого масштабу), – це меморіал Тускуленай. Після війни багатьох борців з комунізмом розстрілювали у в’язницях НКВС, по околицях Вільнюса, і ночами закопували на території парку Тускуленай. Після 1990 року там знайдено рештки 724 страчених, також тіло єпископа В.Борисявичюса. Загалом у нас багато де розстрілювали. В Литві є Гора хрестів, де щороку в кінці липня відбувається великий молебень. Там не страчували, але коли хтось потрапляв до в’язниці за віру, то люди на волі ставили хрест. А бувало, що ставили хрест на подяку Господу за духовну допомогу під час тяжких випробувань.

– Розкажіть, будь ласка, про Вашу діяльність за радянських часів. Як Ви опинилися за ґратами?

– Я закінчив семінарію в Каунасі, 1962 року. Ми, молоді священики, збиралися раз на місяць-два, говорили про гоніння на Церкву. До єдиної на той час семінарії дозволялося приймати тільки п’ятьох студентів на рік, і це на всю Литву, а помирало щороку близько 30 священиків – пропорції очевидні. Ми думали, що треба щось робити, і зрозуміли: дуже важливо, щоби про все, що у нас діється, дізнався світ. І вирішили збирати матеріали про гоніння, про обмеження прав віруючих. Так я на 11 років став редактором підпільного видання «Хроніка Католицької Церкви Литви». Вона виходила майже регулярно, приблизно раз на три місяці. Випускати її було нелегко, не міг же я вийти на майдан і відкрито сказати: надсилайте нам матеріали! Але коли наші матеріали почали читати по [закордонному] радіо, збирати відомості стало легше, люди стали сміливіші.

Найважче було передати хроніку на Захід, адже контактів не було. Наші емігранти приїжджали дуже рідко, їх пускали тільки у Вільнюс, іноді в Каунас, на короткий час, і повсюди за ними слідкували. В ті часи ми якось познайомилися в Москві з людьми, які мали стосунок до «Хроніки поточних подій» (підпільний правозахисний бюлетень – ред.), їм ми привозили свою «Хроніку», два машинописні примірники. Один вони залишали собі, використовували у своєму виданні, а другий якось передавали на Захід, оскільки у Москві були акредитовані іноземні журналісти. В підсумку, приблизно через два місяці після друку ми чули «хроніку» по радіо. Було багато радості, що цей номер КДБ уже не зможе знищити.

Я бачив, як це було важливо для нас усіх. Одна справа, коли терпиш і ніхто не знає. І зовсім інша, коли розумієш, що люди десь не тільки знають, але, можливо, і підтримують, і моляться, і демонстрації влаштовують…

– Ви випускали «Хроніку» понад десять років, і вас ніхто не чіпав?

– Було кілька обшуків, але для арешту потрібні підстави. І ми їх дали 1978 року: коли влада стала пускати чутки, що «Хроніка» публікує брехню, ми – п’ятеро священиків: Альфонсас Сварінскас, Йозас Здебскіс, Вінцас Велавичюс, Йонас Кауняцкас і я – заснували «Католицький комітет захисту прав віруючих». У своїх заявах описували конкретні факти репресій і гонінь, а потім надсилали ці листи то Брежнєву, то Косигіну, то Гришкявичюсу (перший секретар ЦК КП Литви – пер.). За п’ять років діяльності випустили 54 документа. Нам погрожували одразу, 1979 року, але як до влади прийшов Андропов, у Москві стали арештовувати правозахисників, «релігійників», і ми зрозуміли: наш час близько. На початку 1983 року арештували о.Сварінскаса, а мене взяли під варту прямо в залі суду над ним. Думаю, ті 10 років, що я отримав, – не страшно, але якби повернути час назад, то ми робили б те саме, хіба що краще! (сміється)

– Відомо, що під час гонінь Церква закаляється, а як усе добре, то на неї чекають духовні випробування…

– Під час гонінь люди обирають різні шляхи. Перший – шлях компромісів. Не секрет, що і в католиків, і в православних не бракувало людей, які жили не за вірою, співпрацювали з безбожною владою і навіть завдавали шкоди Церкві. Інші ж обирали життя тихе, щоб нікому не лізти на очі, рідко ходити до церкви. Перші багато втратили, другі залишилися ледь-ледь віруючими, але це, сказати б, така «віра-культура». А треті, які відверто стояли на своїх позиціях, ходили до храмів, голосно заявляли, що вони віруючі, не йшли на поступки – вони, звісно, страждали. Але я певен, що не тільки їхня власна віра, але й віра всіх інших людей стала від цього ще міцнішою.

Тепер же, коли становище спокійне, спокус дуже багато. Багатьом видається, що головне – це гроші, речі, мало працювати, багато мати. Але й сьогодні все залежить від людини. Якщо вона хоче слідувати своїй релігії, то добре, що для цього є всі можливості. Ну а якщо хтось «визначає» для релігії у своєму житті 10%, і решту для всіляких благ, то він багато втрачає.

У Ватикані обговорюють зростання релігійної ворожнечі у світі

часопис CREDO — Thu, 08 Mar 2012 12:54:57 +0000

Близько 70% населення у світі живе в країнах, де обмежуються релігійні права людини, і ця цифра постійно зростає. Ця тема стала предметом зустрічі у вівторок у Папському Університеті Antonianum у Римі.

Дослідження на тему «Вивчення обмежень релігійної свободи у світі» провели напередодні соціологи американського дослідницького центру Pew Forum. До Ватикану для обговорення його результатів прибув автор доповіді, директор програми з вивчення ролі релігії у суспільному житті Pew Forum Браян Грім.

За його словами, соціологи брали до уваги не лише факти офіційного обмеження віросповідувань та релігійних практик, а й соціальну напруженість у регіонах.

«Ми бачимо, що більшість людей, що переслідуються з релігійних причин, гинуть від рук своїх співгромадян, аніж внаслідок урядових переслідувань», – зазначив Браян Грім.

«Соціальна ворожнеча коливається від переслідування віруючих іншими членами суспільства або групами суспільства. – Розповів соціолог. – Це може бути пов’язане зі злочинами на ґрунті ненависті. Ми також вивчали злочини внаслідок соціальної ненависті, що включають в себе фізичне насильство та навіть убивство».

Браян Грім зазначив, що у цій доповіді центр Pew Forum презентує факти і статистику, яку можна використовувати, незважаючи на теологічні чи політичні аргументи. А саме дослідження він назвав найбільш вичерпним серед тих, що стосуються обмежень релігійної свободи у світі.

«Ми дивились ширшими категоріями, ніж просто індивідуальне насильство на релігійному ґрунті. Мова йде про масове насильство, про сектантське насильство, коли люди різних релігійних груп зі зброєю виступають один проти одного, про релігійний тероризм і навіть про війну, де також присутній релігійний елемент».

За матеріалами: Vatican Radio

У Римі виявили лист про мучеництво священиків в СРСР

часопис CREDO — Tue, 06 Mar 2012 13:28:28 +0000

Раніше невідомий лист 32 католицьких священиків про релігійне переслідування в СРСР нещодавно знайшов о. Еугеніуш Сенков, польський єзуїт, співробітник Папського східного інституту в Римі.

Працюючи з документами в бібліотеці, о. Еугеніуш натрапив на лист, який написали ув’язнені на Соловецьких островах католицькі священики.

Лист розпочинається описом незаконних методів ОДПУ, яке порушувало норми радянської конституції про свободу совісті. У ньому йдеться про переслідування католицьких віруючих і священнослужителів, а також антирелігійну діяльність Союзу войовничих безбожників, який закликав до цих переслідувань. Автори пишуть про арешти священиків, які для влади країни були «найгіршим кримінальним елементом», про вироки для невинних, приречених на рабську працю в таборах, де не мали можливості отримувати листи чи допомогу від рідних. «Нас змушують виконувати найважчі роботи: копати ями під фундаменти будівель, переносити великі камені, копати взимку замерзлу землю, а іноді ми повинні стояти на варті по 16 годин безперервно», – писали автори листа.

Треба зазначити, що 2002 року розпочався беатифікаційний процес російських католицьких мучеників ХХ століття.

За матеріалами: Католицький Оглядач

Індійський архиєпископ: Ми потребуємо молитви всієї Церкви

часопис CREDO — Thu, 01 Mar 2012 14:07:18 +0000

Архиєпископ з Індії Фелікс Ентоні Макадо прокоментував заклик Папи молитись у березні за витривалість християн в Азії, які зазнають переслідувань.

За те, щоб Святий Дух додав витривалості тим, які в Азії зазнають переслідувань через Христове ім’я, закликає протягом березня молитися Папа Бенедикт XVI членів Апостольства Молитви та всіх, хто молиться в його намірах. З цього приводу індійський архиєпископ Макадо сказав: «Ми потребуємо цієї солідарності, молитви Вселенської Церкви, того, що Святіший Отець молиться за нас, коли ми перебуваємо в такій ситуації».

Ієрарх зазначив, що витривалість Христових послідовників є дуже цінною, особливо в ситуації, коли уряд здійснює певну дискримінацію, через що християни не мають тих прав, які мали б мати, подібно до представників інших віровизнань.

«Вже Тертуліан говорив, що кров мучеників є насінням нових християн. Наскільки важливим є свідчення християн у Індії, в Азії?» – запитав у єпископа журналіст «Радіо Ватикан», на що єпископ Фелікс Ентоні відповів: «Такою, без сумніву, є історія Церкви. Коли ми переслідувані за добро, яке чинимо, Церква стає ще більш гідною довіри. Важливим є також те, як ми реагуємо: якщо Церква відгукується, черпаючи зі слів Ісуса Христа, то життя Церкви ще більше розквітає».

Індійський ієрарх розповів також і про те, як вірні у його країні переживають Великий Піст. Він зазначив, що в Індії цей період має дуже важливе значення. Люди добровільно чинять різні відречення, оскільки насправді бажають навернення. «Це мене, як пастиря Церкви, дуже ощасливлює», – підсумував архиєпископ Макадо.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Ще одну пакистанську християнку звинувачують у «богохульстві»

часопис CREDO — Tue, 28 Feb 2012 13:19:35 +0000

У Пакистані ще одну християнку мусульманські фундаменталісти звинуватили у «богохульстві». Саіра Кокар, яка працює викладачем в одній зі шкіл в Лахорі, була звинувачена в тому, що вона нібито спалила примірник Корану. Однак, обставини цього «акта богохульства» покриті таємницею і викликають великі сумніви.

Поліція заарештувала Саіру Кокар і почала неофіційне розслідування. Досі ніяких попередніх результатів дізнання не було оприлюднено. Християнські активісти та організації, а також спеціальний радник прем’єр-міністра у справах меншин християнин Пол Бхатті тримають під контролем цей епізод, прагнучи максимально забезпечити безпеку і збереження прав обвинуваченої жінки.

Місцеві джерела повідомили що натовп мусульман увірвався в будівлю, вигукуючи звинувачення на адресу жінки і стверджуючи, що вона спалила священну книгу ісламу. Нападники схопили жінку, але поліція перешкодила її лінчуванню. Керівник місцевої поліції заарештував вчительку-християнку, щоб провести розслідування.

Християнські активісти заявили, що не дозволять повторення справи Асії Бібі, 45-річної матері п’ятьох дітей, яка була засуджена до смерті за вигаданим звинуваченням в «богохульстві». Асія Бібі, яка утримується у в’язниці в Пенджабі, все ще чекає відповіді на свою апеляцію.

За матеріалами: Седмица.Ru

У Пакистані ісламісти напали на християн

часопис CREDO — Thu, 23 Feb 2012 15:40:11 +0000

Десяток озброєних мусульман увірвалися до християнської церкви у Фейсалабаді та серйозно поранили двох християн.

У Саджида Масіха стріляли, він перебуває в критичному стані в лікарні. Оскільки існує загроза гангрени, йому можуть ампутувати руку. Ще одного члена протестантської громади, Бута Масіха, зіштовхнули з даху на висоті близько шести метрів після того, як ударили кілька разів прикладом.

Екстремістський рейд викликаний звинуваченнями, що Церква намагалася євангелізувати мусульман та навертала їх до християнства. Раніше на громаду вже кілька разів вчиняли напади та погрожували пасторові і його сім’ї.

Попри те, що напад стався вчора, християнська громада й досі в шоковому стані. Замість того, щоб переслідувати осіб, які вчинили напад, міліція розпочала розслідування проти Aлтафа Хана , пастора громади, і 20 інших віруючих.

За матеріалами: Католицький Оглядач