Гаслом і прощі, і Дня молоді є слова Ісуса Христа: «Блаженні чисті серцем».

О. Ян Собіло, Генеральний Вікарій Харківсько-Запорізької дієцезії, зазначив, що у паломництві беруть участь молоді люди переважно з цієї дієцезії, але з кожним роком збільшується кількість учасників з інших куточків України, як також з Польщі, Словаччини та інших країн. Таким чином, паломництво стає міжнародним, а, одночасно, й екуменічним, адже в ньому крім римо та греко-католиків, беруть участь також і православні. Проща є свідченням того, що християни можуть спільно молитись, що всі ми є дітьми одного Небесного Отця, підкреслив о. Ян Собіло, додаючи, що промовистою рисою цього паломництва є те, що воно провадить до храму Бога Отця Милосердного.

Цей храм споруджувався протягом п’яти років (1999-2004) за рахунок пожертвувань вірних з України та добродіїв з інших країн світу, зокрема Канади, Польщі, Італії. Знаменно, що наріжний камінь для храму Бога Отця Милосердного був взятий з фундаментів базиліки святого апостола Петра у Ватикані і 1998 року його посвятив Слуга Божий Папа Йоан Павло ІІ. Урочисте посвячення храму відбулось 7 серпня 2004 року.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Перевізник не зміг одразу полагодити несправність, а компанія Сас, якій належить транспортний засіб, не доклала зусиль, щоб прочани вчасно повернулися на Україну.

Як розповів у телефонному режимі о. Тарас Милян (Голова Молодіжної Комісії Львівської Архиєпархії), який також перебуває з прочанами, люди вже четвертий день перебувають під відкритим небом. Загалом у поїздці взяло участь 83 особи, серед яких двоє літніх, троє неповнолітніх та одна вагітна жінка.

о. Тарас розповів, що вони вже звернулися до українського консульства у Франції та Швейцарії, які пообіцяли надати допомогу у вирішенні цієї проблеми.

На цю хвилину влада Франції надала українським прочанам приміщення спортивного комплексу, також пообіцяли надати обід, адже до цього часу, паломники харчувалися за власний кошт.

З останньої телефонної розмови стало відомо, про обіцянку перевізника, сьогодні по обіді, надати транспортний засіб для повернення на Україну.

Курія Лвівської Архиєпархії звернулися про допомогу до Львівського міського голови п. Андрія Садового, який, у свою чергу, пообіцяв посприяти у вирішенні цієї ситуації.

За матеріалами: ugcc.lviv.ua

Під час Меси у базиліці клоуни подякували Божій Матері «за надання їм допомоги і підтримки в минулому році».

Паломництво клоунів у Мехіко стало вже традицією. Згідно з деякими джерелами, останнім часом до нерукотворного образу Божої Матері Гваделупської щорічно здійснює паломництво близько 14 мільйонів осіб.

Нагадаємо , на весні цього року копія ікони Матері Божої Гваделупської побувала в Україні.

За матеріалами: Седмицы.Ru

Проща запланована в рамках відзначення 145-ої річниці з дня народження Слуги Божого Митрополита Андрея та року християнського покликання з наголосом на богопосвячене життя.

Учасники чувань матимуть можливість роздумувати «Про тих, що живуть по євангельським радам» з пастирського послання Митрополита Андрея. Зокрема учасники зосереджуватимуться над трьома євангельськими чеснотами – убожества, послуху та чистоти.

Молитва розпочнеться о 20:30 від усипальниці родини Шептицьких, а потім монашество зі свічками вирушить до парафіяльного храму Собору Пресвятої Богородиці у якому буде відслужена вечірня, утреня, акафіст та молебень до Богородиці. О 6:00 відбудеться чин освячення води з читанням молитов за оздоровлення.

Кульмінацією чувань стане Архиєрейська Божественна літургія, яка розпочнеться о 9:00. Її очолить Преосвященний владика Богдан Дзюрах, Єпископ-помічник Київської архиєпархії, секретар Синоду Єпископів УГКЦ.

За матеріалами: ugcc.lviv.ua

У суботу, 17 липня, у Бердичеві зібралися численні групи паломників, які пішки йшли до кармелітського санктуарію, щоб 18 липня разом відсвяткувати урочистість Матері Божої св. скапулярію. Цього року лише піших паломників до Бердичева прийшло близько 2,5 тис. осіб. Окрім українців, серед них були представники багатьох інших країн: Грузії, Вірменії, Росії, Польщі, Білорусі, Молдови та Камеруна.

Традиційно, за кілька днів до кармелітського свята, з різних куточків України до Бердичева вирушають групи прочан. Цього року таких груп було 11. Це:

19-те Подільське паломництво з Хмельницького


19-те Житомирське паломництво з храму св. Софії

18-те паломництво Шепетівка – Полонне

13-те паломництво Київ – Фастів

18-те Францисканське паломництво (Житомир, парафія Яна Дуклі)

15-те паломництво з Биківки

2-ге велопаломництво з Харкова.

Також були окремі групи прочан з Самгородка, Білої Церкви, Андрушівки та Білорусі.

За даними організаторів, наймолодшому паломнику лише 8 місяців, а найстаршому – 78 років. Обидва у дорозі були 6 днів.

Для більшості прочан паломництво є подорожжю не стільки географічною, скільки духовною. Адже час, проведений у паломництві наповнений молитвою, конференціями та слуханням Божого слова. А ще, за переконаннями самих паломників, це сильна духовна школа, у якій вчителем є сам Бог.

Юлія П’янтківська (Рівне):


- Цей час, проведений у паломництві був для мене прекрасним; присутність Бога і Марії відчувалась від початку і до кінця паломництва. Я вже 8-ий рік хожу у Подільске паломництво. Останні 3 роки я йду просто заради того, щоб подякувати Богові за все, що Він робить у моєму житті. І кожного разу бачу плоди паломництва. Вони – як зерно- проявляються поступово: змінюється мій менталітет, мої прагнення та бажання.

Анатоль Каткович (Будслав, Білорусь):


- Людині, яка ніколи не ходила у паломництво важко передати словами свої враження. Мені це дає великий духовний заряд. Останні 2 км до Бердичева я не йшов, а летів.

Валентина Лишевич (с. Рихальськ , Житомирська обл.)


- Я у паломництві вже не впреше. Для мене це можливість поспілкуватись, почути духовні роздуми, помолитись. Цього року прочани з нашої парафії, вирушаючи у паломництво, окрім особистих інтенцій, молились також за те, щоб у парафії відновились родинні кола.

Цього року у паломництві з Шепетівки йшов також єпископ-помічник Києво-Житомирської дієцезії Станіслав Широкорадюк. У дорозі він вів конференції та Хресну дорогу. Але загалом він був таким самим прочанином, як і решта:

- Я йшов як простий паломник, у францисканському хабіті. Для мене це були дні радості, у яких також був гарний молитовний дух. Але ми почали плакати, коли побачили купола Бердичівського санктуарію, тому що це означало закінчення паломництва. Вважаю, що найкращим плодом паломництва є те, що молодь, цвіт Церкви, завдяки паломництву підняті на духу.

У суботу, звертаючись до паломників, владика Станіслав зазначив, що для самих паломників ці дні були виконанням власної місії особистого поглиблення віри, любові та надії. Долаючи шлях, паломники також хотіли цим ділитись з усіма, кого зустрічали. На завершення єпископ Станіслав Широкорадюк сказав: «Не треба плакати, треба радіти, що ми змогли п’ять днів жити самим Богом, жити Його словом, жити тією радістю, яка походить з уст Божих. Хочу побажати всім жити цими словами, щоб ці дні подорожі дали нам заряд, який допоможе повернутись до своїх обов’язків. І хочу всім побажати, щоб ми наступного року у ще більшій кількості зустрілися тут».

Тетяна Багінська, ведуча паломництва з Шепетівки розповіла CREDO , що присутність серед них єпископа була для паломників великою радістю:

- Отець єпископ був для нас прикладом витривалості, покори і простоти. І нам, паломникам, дивлячись на нього було набагато легше йти. Вже другий рік тішимось його присутністю у нашому паломництві, і якщо будуть сприятливі обставини, то сподіваємось, він буде з нами і наступного року.

Дух радості і веселості, які намагаються підтримувати ведучі паломництв, надзвичайно імпонує значній частині молоді. Однак є люди, які б воліли, щоб атмосфера прощі була більш стриманою. Роман Ганський з Житомира розповів CREDO , що під час паломництва йому дуже не вистачало тиші:

- Паломництво взагалі – це покутна практика. А відбувалось воно як дискотека. Я, наприклад, йду і хочу помолитись, а змушений був слухати пусту «говорильню» ведучих, які хочуть розвеселити. Вважається, що хто не стрибає і не танцює – той не модний. Я цього не розумію. Чого я повинен стрибати і танцювати? Я вважаю, що це не католицька духовність, а протестантська. Відомий вислів каже що «Бог промовляє в тиші». А від цієї музики, яка супроводжувала паломництво, в мене голова боліла.

Веселі і розчаровані, задоволені і не дуже, у суботу після обіду паломники звідусіль почали стікатись до майдану перед Бердичівським санктуарієм. У цей день Бердичів був схожий на маленький Єрусалим, до якого приходять паломники з усього світу. Співи прочан і їх прапори наповнювали вулиці старого єврейського містечка.

Коли всі групи паломників зібрались і були урочисто представлені, розпочалась Меса, яку очолив єпископ Станіслав Широкорадюк. Під час проповіді провінціал Краківської провінції Босих Кармелітів Анджей Рушала розповідав про значення скапулярія, який охочі могли прийняти наступного дня. За словами о. Анджея, цей маленький шматочок тканини символізує духовний одяг Пресвятої Діви Марії. Тому той, хто носить скапулярій, знаходиться під особливою опікою Богородиці.

Урочисту Месу наступного дня відправляли близько 50 священиків та відразу чотири єпископи: єпископ Києво-Житомирської дієцезії Ян Пурвінський, який очолив Богослужіння, та його єпископи-помічники Станіслав Широкорадюк та Віталій Скомаровський, а також єпископ Кам’янець-Подільської дієцезії Леон Дубравський. Присутніх на Месі людей, за підрахунками організаторів, було близько 15 тисяч.

Свою проповідь єпископ Віталій Скомаровський присвятив роздумам над читанням з Євангелія від святого Йоана, яке звучало у цей день. У ньому Господь Ісус під час Своєї хресної муки доручає Марії свого улюбленого учня, промовляючи «Жінко, ось син твій», а учню каже «ось Матір твоя». «І від тієї хвилі учень взяв Її до себе», – як каже Євангеліє. Владика Віталій наголосив, що Діва Марія є матір’ю кожного учня Ісуса Христа. Розмірковуючи над духовним материнством Марії, яке почалось у Благовіщенні і безперервно триває по сьогодні, єпископ Скомаровський сказав: «Марія знаходить своїх дітей не серед найближчих родичів, а серед тих, які будуть розділяти Її безмежну віру і довіру Богові, серед тих, які будуть тривати з Ісусом аж до кінця». Завершуючи роздуми, владика закликав усіх християн, за прикладом св. апостола Йоана, «взяти Марію до себе», дати Їй місце у своєму щоденному житті, визнати Її материнство і роль у дорозі до спасіння.

Надзвичайну опіку Марії її мандруючі діти, зібрані перед кармелітським санктуарієм, відчули майже в той самий момент: немилосердна спека, що стояла вже другий день, змінилась на свіжий вітерець, а палюче сонце закрила хмара. Очевидці помітили, що ця хмара на чистому небі була якраз такого розміру, щоб закрити ту частину міста, де знаходився кількатисячний натовп прочан.

Вже за кілька годин після закінчення урочистостей, майдан перед храмом спустів – паломники роз’їхались по домах. Ймовірно, у пам’яті кожного з них ця мандрівка до Марії залишить якийсь слід. Але можна сказати точно, що рівно через рік, багато з них знову вирушать у дорогу, щоб таким наочним способом знову пережити своє земне паломництво до небесної Батьківщини. А отці-кармеліти з Бердичева знову докладатимуть максимум зусиль, щоб паломники почували себе якнайкраще.

Цьогоріч, доречі, ця турбота, окрім загальної організації, помічалась також у таких дрібних деталях, як, наприклад, покроплення дороги водою, щоб паломникам було легше дихати та у регулярному вивезенні сміття. Завдяки співпраці з міською владою, була максимально мобілізована й медична служба. Священики ж особливо тішились з роботи Служби порядку, яка працювала у тому секторі, де відбувалась сповідь: кожному пресвітеру, який підходив до виділеного під сповідь газону, негайно видавався стілець, пляшка з водою, серветка та стула. Бездоганний порядок підтримувався також на всій території, де відбувались урочистості.

Кармеліт о. Марк Громотка, який безпосередньо займався організацією, розповів CREDO , що волонтерів їм не бракувало – у самій лише службі порядку працювало близько 60 чоловіків. Зголошувались не лише парафіяни, а й люди, які є нечастими гостями у церкві. Багато парафіян також щороку беруть паломників до себе на нічліг. Решту ж вдалося розмістити на ночівлю у місцевих школах.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/07/31249/feed/ 20 http://www.credo-ua.org/2010/07/30733/ http://www.credo-ua.org/2010/07/30733/#comments Wed, 14 Jul 2010 07:39:27 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=30733
Понад 400 працівників податкової інспекції Тернопільської та Івано-Франківської областей взяли участь у професійній прощі до Марійського духовного центру Зарваниця. Паломництво відбулося з нагоди професійного свята — Дня працівника податкової служби, а також 20-ї річниці заснування Державної податкової адміністрації України.

Божественну Літургію очолив синкел у справах мирян Тернопільсько-Зборівської єпархії о. Андрій Романків.

«Духовним світлом для людини є Ісус Христос… Ми покликані з вірою усвідомити, що Господь є господарем нашого життя, прагнути жити у гармоніїї з Богом, – зазначив у зверненні до паломників о. Андрій. – Стараймося робити добрі настанови, бути милосердними до інших, ставати духовно зрячими, щоби наша духовна сліпота не перешкоджала нам пізнавати Бога».

Відтак відбулися Чин освячення води та Хресна дорога. Паломники відвідали купіль св. Анни та отримали благословення мощами святих.

За матеріалами: tze.org.ua

Очікують і на приїзд офіційних осіб, як представлятимуть Апостольську столицю. Про це повідомив владика Василій Семенко під час наради у Зарваниці, присвяченій підготовці до Всеукраїнської прощі.

Голова Тернопільської ОДА Михайло Цимбалюк під час наради доручив представникам міліції забезпечити охорону правопорядку та громадського спокою, а також організувати паркування автотранспорту на прилеглих до Зарваниці територіях.

Представники МВС та МНС, військові, розіб’ють у цьому населеному пункті наметові містечка та організують роботу польових кухонь, що дозволить додатково забезпечити харчуванням прочан.

Особливу увагу буде приділено медичному забезпеченню паломників – в часі прощі у селі чергуватимуть чотири сучасні реанімобілі, а у місцевому фельдшерсько-акушерському пункті діятиме цілодобовий медичний штаб. Забезпечуватимуть медики надання необхідної допомоги й на шляхах, якими йтимуть до святині паломники – тут діятимуть мобільні медичні групи.

Санстанції доручено забезпечити перевірку торгових точок та місць харчування, а також об’єктів водопостачання.

Встановлять у Зарваниці, а також й на автозупинках, розташованих на шляхах, які ведуть до неї, додаткові громадські вбиральні.

Аби прочани могли відшукати дорогу до Зарваниці на в’їздах в область та Теребовлянський район встановлять стаціонарні великорозмірні карти-схеми, на яких буде позначено шлях прочан.

Михайло Цимбалюк наголосив, що потрібно докласти всіх зусиль, аби Зарваниця гідно зустріла прочан, як правдивий європейський відпустовий паломницький центр, до числа яких вона по праву належить.

За матеріалами: zaxid.net

У 254-ту річницю коронації ікони Бердичівської Богоматері, сотні людей вирушили у місце, в якому, за словами кардинала губернатора Ватикану Джованні Лайоло, «виявилася воля та любов Божа, де протягом багатьох років демонстрували фальшивість релігії, але культ Матері Божої не був знищений, куди Марія приваблює вірних з усієї України».

Цього року вже в черговий раз іде у паломництві Генеральний вікарій Києво-Житомирської Дієцезії єпископ Станіслав Широкорадюк, який так пригадує початки свого прочанського руху: «Вперше ми розпочали паломництво у 1988 році, коли група з 15 осіб разом зі мною впродовж 2-х днів пройшли пішки 60 кілометрів до Славути, де була освячена каплиця. Тоді нас привітав отець Мартинян Дажицький, який з радістю сказав, що це початок відновлення паломницького руху. Наступного року ми з Полонного ішли до Шепетівки, бо там був мною побудована церква, згодом до Буртина… Так з Полонного зростало паломництво, кожного разу більше і більше лідей ішло пішки на освячення чергового новозбудованого мною храму».

Минулого року єпископ Станіслав Широкорадюк, ідучи до Бердичева, дякував під час прощі Богородиці за 25-річчя свого пастирського служіння та 800-річчя Ордену Менших Братів, до якого він належить. Саме він на початку 1990-х років розпочав паломництво з Шепетівки до Бердичева і розповідає наступне: «Коли виникла нагода в 1991 чи 1992 році іти до Бердичева, то ми враз з отцем Серафимом розпочали паломництво з Шепетівки до Бердичева – це біля 120 кілометрів. Коли у 1994 році надійшла моя номінація на Єпископа, і мене назначили у Житомир і згодом у Київ, то я мав вже низку інших відповідальностей, а паломництво продовжував Орден Братів Менших. Минулого року я вже як єпископ ходив в Паломництво і цього року знову іду цілий етап паломництва – 5 днів!»

Довідка

У ранні часи існування християнства був звичай відвідувати «Землю Обітувану», де Ісус Христос, Син Божий, був зачатий від Духа Святого, народився від Діви Марії, страждав при Понтії Пилаті, був розп’ятий, помер і був похований, зійшов у пекло. на третій день воскрес із мертвих і вознісся на небеса.

Миряни, котрі відвідали «Землю Обітувану» приносили «Паломи» – це так зване пальмове віття, що в давніх часах було символом «оазису», місцем відпочинку та наявності життєдайної води. З часом цих мирян від слова «паломи» почали називати «паломниками». Згодом також почали називати паломниками тих, котрі мандрували по святих місцях, щоб втамувати спрагу словами істини. Паломництво в Україні, також називали «богомолінням і прощою».

За матеріалами: Католицький Медіа-Центр

Подільське паломництво розпочалось Месою у хмельницькому храмі Христа Царя. Така кількість людей з наплічниками тут збирається лише раз на рік і лише з цього приводу. Серед паломників не лише українські католики, а й громадяни Росії, Польщі, та, навіть, Камеруна. Ці останні є студентами Вінницького Медуніверситету.

Молодь і люди середнього віку, миряни, монахині і священики – для багатьох з них це вже не перше паломництво. Кожен прочанин має свої причини щороку вирушати у дорогу.

Миколай Журавльов (Хмельницький):

Я в паломництво йду вже вп’яте чи вшосте. Для мене це – класний похід, духовна релаксація. Виключаєшся з буденності, в якій щоденно знаходишся, і потрапляєш в атмосферу, де можеш забути про все і сконцентруватися по-перше, на реколекціях, по-друге на молитві, і по-третє, на спілкуванні з друзями. У паломництві береш якийсь ритм молитви, і після його закінчення маєш шанс цей ритм підтримувати. Якщо це вдається, то починаєш набагато серйозніше відчувати присутність Бога. Багато корисного також отримую з конференцій, які слухаю у паломництві.

Ольга Левицька (Хмельницький):

Я помітила, що якщо я йду у паломництво, то в мене все складається добре цілий рік. А якщо не піду, то рік проходить марно. У паломництві людина присвячує свій час, свої сили Богові, і завжди відчуваються плоди цього.

Олександр Пількевич (Камянець-Подільський):

Маю намір усю дорогу йти і молитись за дівчину, яка днями померла. Хочу також на колінах помолитись за неї біля Бердичівської ікони Діви Марії.

Наталя Дьякова (Москва):

Я була у Красилові на Школі Християнського життя і Євангелізації, і дуже рада, що є можливість продовжити реколекції паломництвом. Я взагалі у паломництві вперше, оскільки зовсім нещодавно лише прийняла Хрещення. Поки що мене переповнює радісне очікування, але мої друзі з Москви, які ходили у паломництво до Бердичева раніше, у захваті від нього. Я бачу тут зараз людей, з моєї парафії, які спеціально приїхали до України заради цього паломництва.

Організаторами паломництва до Бердичівського санктуарію є брати-капуцини. «З відродженням Церкви в Україні почали відроджуватись і традиційні форми релігійності, – сказав CREDO о. Юстин Русін OFM Cap. – А однією з них, ще з раннього Середньовіччя, є паломництво».

Бердичівський санктуарій ще за часів Речі Посполитої був центром, який збирав паломників. Тому особливих складнощів з вибором місця паломництва у капуцинів не виникло. За 19 років, протягом яких проводиться Подільське паломництво, його організатори не раз бачили добрі плоди цієї справи.

«Зараз у це паломництво йде переважно молодь, – каже о. Юстин. – Є люди, які у ньому знайшли свого чоловіка чи дружину. Є люди, які під час паломницьких реколекцій розпізнали своє покликання до священства, чи до монашества. І тільки Бог знає, скільки молитов було вислухано за рідних і близьких, або про звільнення від залежності, алкоголізму. Напевно є також безліч інших плодів, які виміряти неможливо».

Наступні дні для паломників будуть наповнені молитвою, слуханням Божого Cлова і конференціями. А ще будуть мозолі, буде втома і купа незручностей, пов’язаних з мандрівним життям. Проте люди, які йдуть цим шляхом, вірять, що у всьому цьому буде присутній Бог.

Протягом наступних днів дорога Подільського паломництва пройде через Красилів, Старокостянтинів, Старий Остропіль, Любар та Іванопіль. У двох перших містах паломників братимуть на ночівлю місцеві парафіяни, далі ж їм доведеться ночувати у школах, спортзалах або в наметах.

або

Ніколи не думала, що Летичів так далеко

Бажання піти у паломництво до Летичева з Кам’янця-Подільського я плекала довгих два роки. І ось нарешті цього року все склалося якнайкраще і я пішла вперше. Збиралася і готувалася до паломництва довго: старанно підбирала зручний одяг і взуття, діставала друзів, які неодноразово йшли, різними запитаннями про паломництво.

Нарешті 1 липня! Прибігла на сьому ранку на Службу Божу у Кафедральний собор свв. ап. Петра і Павла, адже одразу виходимо на Летичів. Все! Нарешті вийшли. В очах – радість, на обличчі – усмішка, а попереду – дорога.

Перший день був би не таким важким, якщо б у мене було трошки більше розуму

Усі дружно за отцем Олександром Коцюром повторюємо: «Ми — сімнадцяте паломництво з Кам’янця-Подільського до Летичева!», – і кричимо, що настрій в нас «Ха-ха!». За весь час паломництва ми ще не один десяток разів повторимо це. Сонце палить нестерпно вже зранку, день обіцяє бути довгим і спекотним. Йдемо, йдемо… Навколо багато людей, нас порахували і, отже, нас не просто багато, а саме 380, це не враховуючи священиків і монахинь, яких теж багато. Ще є бажання і співати, і молитися. І ось перша зупинка. Ще так все легко і просто, що навіть не задумуюсь, що попереду ще кілометрів 30.

Знову в дорогу. Вже з першого дня розуміємо, що організація і дисципліна – на дуже високому рівні завдяки службі порядку, а особливо завдяки директору паломництва о. Роману Пархомцеву. Виходимо з подружками з надією, що і надалі буде так легко йти… Але тут в усе вмішується сонце і спека стає нестерпною. Вже не хочеться йти, не хочеться нічого… Але ще є запал і бажання самопожертви, тому я вирішую до наступної зупинки не просто не їсти, але і не пити. Але ми пропускаємо одну зупинку і наступна аж через 10 км. Нарешті зупинка. Ноги болять вже нестерпно і ось він, перший мозоль! Заради фото для матеріалу після зупинки сідаю в машину обслуговування на пару хвилин, щоб зробити кілька фото колони, і втрачаю свідомість… Роблю висновок — пити треба обов’язково! І ось вже обід. І далі в дорогу. Також в усіх є можливість піти до сповіді і на духовну розмову, адже в паломництві йшло 9 священиків.

Загалом перший день був би не таким важким, якщо б у мене було трошки більше розуму. Попереду видніється с. Стара Гута – місце першого нічлігу. Всіх дівчат розбирають по хатах, хлопці йдуть розбивати намети. В голові крутяться думки про те, щоб помитися, поїсти і лягти спати, але головна: «Дякую Тобі, Боже, що створив мене дівчиною!»

Всі танцюють і веселяться, а я шкутильгаю поруч

Моментально заснули і моментально настав ранок. Приходимо на місце збору, не встигаємо поставити сумки, як чуємо голос отця Руслана Кармаліти і його улюблене «Форму-є-мо колону!» І разом з піснею «Знову в дорогу» рушаємо. Ранок розпочинається з молитви, але молитися не хочеться зовсім. Змушую себе хоч послухати, якщо вже не співати. Йдемо далі, а я на зупинку чекаю, як на звільнення. Але йти легше – сонце не пече зовсім.

Кілька зупинок і уже с. Тинна – місце, де буде відпустова Меса і обід. Відчуваю себе грішницею, яка не любить Бога, бо зразу хочеться їсти, а не йти на Месу. Але переборюю себе. Одразу після Служби з дівчатами біжимо за обідом, бо раптом не вистачить. Усім всього вистачило — сидимо щасливі. Знову про себе нагадує мозоль, йду до медичної служби, вони мені його проколюють. Ну от і все – ходити не можу. Розумію, що просто занадто себе жалію. Роблять оголошення, що має співати гурт «Тавор» і тихо ненавиджу свої мозолі – всі танцюють і веселяться, а я шкутильгаю поруч, роблячи фото. Нема справедливості!

І знову ж таки вирушаємо. Але раптом справедливість з’являється і мені дозволяють кілька хвилин проїхатися, щоб зробити ще фото, ось воно щастя. Але ці хвилини минають швидко і треба йти далі…

До нічлігу дорога здавалася невимовно довгою, хоча і були зупинки, і йти було не так далеко, якихось 15 кілометрів. Доходимо до нічлігу. І от цей переломний вечір: вже не хочеться нічого, хочеться йти додому, назад в Кам’янець, хочеться спати і комусь віддати свої ноги, які вже всі у ранах, хочеться просто здатись. Але ось в такий момент згадалось ЧОМУ я йду до Летичівської Богородиці. І, прокинувшись зранку, знаходжу сили йти далі, а ще додаткові отримую на ранковій Месі…

Команда священиків з семінаристами проти команди паломників. Ги-ги… Виграли паломники

Вже весь день йду і молюся, слухаю усі-усі конференції, співаю усе, а о.Олександр, який веде паломництво, допомагає своїми жартами, які завжди влучні і смішні, а найголовніше – добрі і додають наснаги йти далі. Починаю вдумуватися у слова пісень і чути голос музичної служби. Вони співають і грають просто прекрасно, а пісні справді глибокі. І під їх спів починаю помічати красу своєї рідної землі, України. Усі ці поля і ліси, долини і річки переконують, що Бог мене любить і що Він є! За цим усім обід настає швидко, дуже швидко ми доходимо до с. Солобковець! А після обіду одразу йдемо на стадіон дивитися футбольний матч. Команда священиків з семінаристами проти команди паломників». Ги-ги… Виграли паломники. А далі якісь команди грають між собою.

В цей час дехто з паломників разом з о. Лаврентієм Жезіцьким, який грає на баяні, співають народні пісні, а інші танцюють, а ще інші – обливаються водою. І як результат – частина паломників виходить з Солобковець мокрими-премокрими, і я в тому числі. До нічлігу теж доходимо швидше, день якийсь найлегший. Знову раптово надходить ранок і треба йти на Месу, проскакує бажання поспати довше і не йти на Месу, але Бог кличе і, переборовши лінь, прибігаю до Нього.

Маниківці нас зустрічають усмішками і танцями

«Знову в дорогу!» лунає з гучномовців. Попереду день дороги. І сьогодні знаходяться сили. На все-все, а особливо на молитву. Найцікавіше, що вже не тіло і втома керують мною, а я керую усім. Але з’являється нова проблема — комарі, які мене страшенно люблять. До Маниковець, де в нас був нічліг, доходжу скусана. Але в цей день була найкраща конференція! Пастор Володимир розповідав нам про наркозалежність: настільки доступно, а деколи строго і дуже правдиво, що, як на мене, мали задуматись усі!

Маниківці нас зустрічають усмішками і танцями. Також гурт «Сіон» заспівав декілька своїх пісень. Вони класні! Паломники хором скандують: «Сіон — молодці!». Ще трошки танцюємо і йдемо спати, адже завтра попереду близько 45 км і дуже ранній підйом!

Прокинувшись зранку (ну не зовсім зранку, а ще вночі, бо як-не-як – лише четверта), розумію, що попереду довга дорога і ставлю собі постанову пройти усе пішки! Через хвилину згадую — мені сьогодні 20! Приходимо до місця зустрічі і з усіх сторін посипалися вітання і посмішки. Життя прекрасне! І впевненість, що я все зможу, зростає. Але вже в Деражні я підвертаю ліву ногу, одночасно щось стріляє в правому коліні. Так болить, що навіть еластичний бинт не допомагає, але я ще намагаюсь ходити і посміхатись. Та в один момент стає просто неможливо не просто стояти, а навіть сидіти, і їду. Поки їду, ненавиджу себе за самовпевненість і за те, що йшла, вже не покладаючись на Бога. Але як тільки стає трошки легше, прошу зупинити машину посеред поля і майже за кілометр від колони шкутильгаю ще з декількома унікалами за усіма. Нарешті відпочинок і я доганяю усіх, а всіх під кінець паломництва – близько 500.

Заходжу, стаю на коліна, сльози ллються рікою і ллється молитва

Останній ривок до Летичева. І ось вже Санктуарій Летичівської Богородиці…. Заходжу, стаю на коліна, сльози ллються рікою і ллється молитва, і дякую за усе, що пережила: за фізичні проблеми, за прекрасні умови, в яких ми ночували, і за людей, які нас приймали, за можливість молитви, за людей які поруч, за те, що дійшла. І встаю з колін з впевненістю, що Марія допоможе мені у тому, про що я так Її просила, і з упевненістю, що наступного року, я піду обов’язково, щоб ще раз зрозуміти, що Бог мене любить такою, якою створив!

P.S. Дякую організаторам паломництва за можливість дійти до Марії, людям, що приймали нас, — за дах над головою і їжу, а паломникам, які йшли поруч, — за посмішки.

Як вже повідомлялося, крім паломників з Кам’янця-Подільського, до Летичева прийшла також група з Томашполя та паломник з Бурштина.

У відпустових урочистостях взяло участь близько 7 тис. вірян.

фото: Олеся Чижевська, о. Олександр Просянюк

«Блаженні чисті серцем» — це не тільки гасло наступної прощі до Храму Бога Отця Милосердного і Третього Дня Молоді в Запоріжжі — це одночасно завдання і обіцянка для кожної людини: той, хто дбає про чистоту серця, є блаженним, тобто щасливим.

Люди часто шукають щастя не там де треба… Пропонуємо шукати його в чистоті серця.

Проща розпочнеться у неділю, 25 липня о 10.00 Євхаристією в місті Мелітополі.

День Молоді розпочнеться 01 серпня о 12.00 урочистою Літургією на закінчення прощі в Запорізькому Храмі Бога Отця Милосердного.

З собою потрібно взяти

На прощу:

- Вервицю і пісенник «З Марією в дорозі».

- Продукти (все, що робиться за допомогою окропу, консерви, сухі харчі), ложку, тарілку, чашку.

- Особисті ліки в достатній кількості (також пластир та еластичний бинт), предмети особистої гігієни.

- Зручне, не нове взуття (не шльопанці), капелюх і одяг від сонця, плащ на випадок дощу (не парасольку!), теплий одяг, змінне взуття та одяг, спальний мішок і туристичний килим (або дві ковдри і поліетилен).

- Намет (або домовся про місце в наметі товариша).

- Речі везе автомобіль, але візьми також невеличкий рюкзак, щоб нести із собою необхідні в дорозі речі та воду.

На День молоді: туристичній килимок (карімат) та 20 гривень за участь.

Треба обов’язково повідомити організаторів Дня Молоді про Вашу участь. Запрошуємо молодь від 16 до 35 років.

Каплиця в Мелітополі знаходиться за адресою: вул. Дзержинського, 225 (біля нового автовокзалу, йти через міст над залізничною колією біля 5-10 хв.), телефон 0619-423093 або 0619-420361.

Храм Бога Отця в Запоріжжі знаходиться біля Цирку. Зупинка транспорту «Україна» або «Цирк».

Якщо є запитання:

Щодо прощі – о. Андрій 097-561-91-77; 061-218-58-49; o.andriypopov@gmail.com

Щодо Дня Молоді – Юля 067-720-94-51.

Учора, 1 липня з Томашполя та Кам’янця-Подільського вирушили паломництва до Санктуарію Летичівської Богородиці, що у Летичеві Хмельницької області.

Паломники з Кам’янця-Подільського вийшли від Кафедрального Собору св. ап. Петра та Павла після ранкової Служби Божої, яка розпочалась о 7.00 годині. О 8.00 вирушили паломники з Томашполя.

У XVII Паломництві до Летичівської Богородиці Кам’янець-Подільський – Летичів йде понад 400 паломників, повідомила наш кореспондент Олеся Чижевська, серед них – 9 священиків, 11 семінаристів та 10 монахинь.

«Зараз йде на 100 чоловік більше у порівняні з минулим роком», – розповів CREDO один з керівників паломництва о. Роман Пархомцев.

У дорозі паломники моляться, співають, слухають конференції та навіть танцюють. Уже є перші травми: мозолі та сонячні опіки. За перших півтора дня не було жодного дощу і паломники увесь час йдуть під пекучим сонцем.

Учора Кам’янецькі паломники подолали 33 кілометри, сьогодні планують пройти 27.

Зараз Кам’янець-Подільське паломництво зупинилось у с. Тинна, де у ці хвилини триває урочиста Служба Божа з нагоди храмового свята Матері Божої Тиннянської.

Паломництва з Кам’янця-Подільського та Томашполя прибудуть до Санктуарію Летичівської Богородиці 5 липня, де вечірньою Службою Божою розпочнуться відпустові урочистості, які завершаться наступного дня Євхаристійною процесією вулицями Летичева.

Проща також присвячена річниці з дня смерті блаженних отця Миколая Конрада і дяка Володимира Прийми.

0 9.00 годині усі бажаючі прочани збиратимуться в селі Ямельня, біля хреста, на місці якого загоном НКВС 26 червня 1941 року були жорстоко закатовані священик та дяк. Присутніх ознайомлять з історією села Страдч та розкажуть багато цікавого й повчального з життя блаженних мучеників, пам’ять яких цього дня вшановуватимуть.

Цікаво, що до прочан долучиться група з 20 велосипедистів, парафіян Церкви Пресвятої Богородиці Володарки України, які колоною їхатимуть зі Львова.

Після цього буде відслужено молебень. Згодом, миряни вирушать пішою ходою до відпустового місця Страдч.

Об 11.00, в каплиці біля святої Страдецької гори, розпочнеться Архиєрейська Божественна Літургія, яку очолить Преосвященний Владика Тарас (Сеньків), Апостольський Адміністратор Стрийської єпархії УГКЦ.

За матеріалами: ugcc.lviv.ua

У духовному центрі Зарваниця оргкомітет запланував 3 імпровізованих «простори» радості, творчості і пісні, євангелізаційно-концертну програму тощо.

Учасники пішої ходи вирушать 25 червня від Катедрального собору Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці і протягом 2 днів пройдуть 56 кілометровим маршрутом Тернопіль-Струсів-Зарваниця.

Джерело: www.tze.org.ua

1 липня з Кам’янця-Подільського вирушає паломництво до Санктуарію Летичівської Богородиці.

Паломництво – це подорож, яка сповнена молитви, різних труднощів, і гостинності інших людей, а також взаємного свідчення віри. Це реколекції в дорозі.

Для того, щоб взяти участь у паломництві, потрібно:

- мати відповідний стан здоров’я, могти щодня пройти відстань 30 км;

- скромно вдягатись. (плечі та живіт у дівчини повинні бути закриті);

- ввічливо та культурно поводитись: залишати після себе порядок на місцях відпочинку та нічлігах.

Паломник бере з собою:

- Відповідне взуття на різну погоду: спеку, дощ, болото). Високі підбори, платформи та шльопанці краще залишити вдома.

- Щось на голову від сонця.

- Ложку, тарілку (глибоку) і кружку.

- Два звичайні бинти, один – еластичний.

- Ліки, які ви вживаєте.

- Ковдру або спальний мішок.

- Якщо є можливість – намет.

Паломники, які приїжджають 30.06.2010 до Кам’янця-Подільського на нічліг, повинні заздалегідь про це повідомити організаторів.

Реєстрація паломників – 1 липня від 6.30 біля Кафедрального Собору у Кам’янці-Подільському.

Служба Божа - о 7.00.

Вихід – о 8.00.

Кошти:

На покриття коштів, пов’язаних з паломництвом, потрібно заплатити 60 гривень. Друга особа з сім’ї платить 30 гривень. Наступні особи з сім’ї не платять.

Особи, які приєднуються пізніше, нехай розділять ту суму, яка їх зобов’язує, на 5 днів і отримають ту суму, яку мають заплатити.

Якщо ви неспроможні заплатити вказану суму – зверніться до організаторів.

Кількість учасників паломництва потрібно подати до 25 червня за телефонами:

0672325926 – о. Роман Пархомцев,

0675382093 – о. Олександр Коцюр.

Чи так на роду було написано, чи, може, Ігор Іванів за збігом обставин потрапив у шалений вихор випадковостей, та прожиті ним два останні десятиліття неможливо виміряти аршином усталеної житейської логіки. З молодих літ доля поставилася до нього вельми прихильно: здобув дві вищі технічні освіти, впевнено піднімався щаблями кар’єри на потужному підприємстві в Пермі та в геофізичному управлінні, мав чарівну дружину Лесю і двох милих доньок. І раптом як грім серед ясного неба — рішення стати священиком. Він нічого не робив абияк, тому й на духовній стезі невдовзі набув авторитету доброзичливого й мудрого душпастиря. Перебуваючи «у штаті» Всевишнього цілителем людських душ, він через кілька років сам несподівано зазнав жорстокого удару. П’яний водій на величезній швидкості протаранив його «Жигулі». Від отриманих тоді травм священик почав катастрофічно втрачати зір. Згодом світ в його очах набув лише химерних тіней. «На все Божа воля, — смиренно підсумовує 66–річний отець Ігор наслідки тієї ДТП. — Мабуть, Господь вирішив, що я маю бути саме таким. Взамін він дав мені духовні очі, тому зі щирою молитвою несу свій хрест».

　 Феноменальні можливості пам’яті

Я знав, що отець Ігор мешкає у своєму рідному селі Микитинці, розташованому в передмісті Івано–Франківська, і не має власної парафії. Тож неабияк здивувався, коли він обрав місцем нашої зустрічі церкву Різдва Христового, що в протилежному кінці обласного центру. «Приходьте, — каже, — я там правитиму службу Божу. Починається вона о 7.30».

Зважаючи на ранній час і будній день, у храмі зібралося з півсотні іванофранківців. Майже половина з них — молоді люди, котрі, як з’ясувалося згодом, прийшли сюди для сповіді і причастя. Серед чотирьох священиків, які проводили Богослужіння, біля престолу я відразу впізнав отця Ігоря, бо євангельські тексти він виголошував, не зазираючи у Святе Письмо. З–поміж парафіян, мабуть, навряд чи хтось помітив, що він — незрячий. Феноменальні можливості пам’яті проявилися після аварії, аби хоч якось компенсувати втрачені можливості зору. Донька Оксана прочитала частини Євангелія на магнітофон, отець Ігор прослухав записи разів десять і запам’ятав усе до єдиного слова. З того часу він «від а до я» виконує весь складний ритуал Богослужіння — навіть літургії. Такі нагоди трапляються, коли настоятелі храмів із різних парафій Прикарпаття просять тимчасово виконати їхні обов’язки. Він самостійно провів службу Божу в московській каплиці УГКЦ біля римо–католицького собору Непорочного Зачаття, куди з’їжджаються українці–заробітчани греко–католицького обряду з усієї Білокам’яної поспілкуватися рідною мовою і попросити Господньої підтримки.

Молитва від печалі

Його перехід від успішної світської кар’єри до духовного служіння відбувався без поспішностей. На початку дев’яностих років минулого століття УГКЦ вийшла з підпілля, сподіваючись на поповнення добрими священиками нового «призову». Отець Степан, при якому Ігор Іванів був дяком на громадських засадах, наполегливо радив йому вступити до духовного навчального закладу. Вибір на користь церкви для начальника геофізичного загону із солідною зарплатою, звісно, був не простим. «Я ще за радянських часів, — пригадує, — любив ходити до церкви, але остерігався насмішок, хоч і не був членом партії. Хтось–таки мене запримітив у храмі, бо парторг згодом іронізував: «То ти, Ігоре, в церкві свічки гасиш?» Мої сумніви щодо подальшої діяльності остаточно розвіялися, коли побачив, хто приміряє священицькі ризи — переважно трактористи, електрики, завгоспи. Наша ж церква, безумовно, потребувала інтелектуалів».

У 1993–му він вступив до духовного інституту, аби здобути третю вищу освіту. Через п’ять років новоявленого душпастиря висвятили на Ясній Горі, в стінах знаменитого Гошівського монастиря. А потім стався ще один крутий поворот — на його дорозі стрівся розгнузданий водій «без гальм».

— Ви, бачу, справжній оптиміст, — підбадьорюю незрячого співрозмовника, вражений теплом його голосу та приязною усмішкою, що майже не сходила з лиця.

— То правда, Іванку, — підтверджує. — Та якщо чесно, то інколи непомітно підкрадається печаль: могло ж усе бути по–іншому. Я багато молюся і в цьо­му передусім знаходжу душевну рівновагу, а фізичну — у спортивних силових вправах. Щоразу встаю о четвертій ранку і беруся за гантелі. Піднімаю їх щонайменше тисячу разів, потім обливаюся холодною водою. Далі — годинна молитва. Так починаю кожний день.

Він осліп настільки, що за сонячної погоди бачив лише тьмяні контури моєї фігури. Фахівці однієї з провідних московських клінік дали надію на відновлення зору до чотирьох відсотків, проте ця спроба коштує великих грошей. На підтвердження отець дістав із глибин своєї барсетки видану російськими ескулапами «калькуляцію» — 79 500 рублів лише за проведення операції. Якщо сюди додати оплату двох тижнів перебування в клініці та вартість ліків, то без 20 тисяч американських доларів і починати нічого. «Такі кошти мені й не снилися», — журиться о. Ігор. Та за якусь мить його обличчя світлішає: «Знаєте, до французького Лурда та Єрусалима я також вирушав майже з порожніми кишенями. І з Божою поміччю успішно завершив обидві непрості мандрівки, хоча й із такими пригодами, що інколи аж дух захоплювало».

Довга дорога до Лурду

Життя в постійній темряві для енергійної людини, якою, поза сумнівом, був і залишається незрячий микитинецький священик, бажало чогось яскравого. Кілька років тому отець задумав здійснити першу прощу в Зарваницю, що на Тернопіллі. Сотня кілометрів — не близький світ і для зрячого. Заворушився сумнів: а чи зможе туди дійти? Після невтомної молитви до Святої Діви ніби почув її відповідь: «Іди й нічого не бійся». У дорозі було важко, але він здолав її в товаристві провідника. Нагородою стала вдячна молитва до чудодійного образу Зарваницької Богоматері.

Згодом о. Ігор відвідав майже всі відомі святі місця на Прикарпатті, зокрема Гошів і Погоню. Його так захопила паломницька стихія, що наприкінці літа 2008 року він повідомив про готовність вирушити в далеку пішу подорож до розташованого в передгір’ї Піренеїв французького Лурда — одного з найпопулярніших у католицькому світі центрів поклоніння Діві Марії. Він каже, що кожна проща — не просто мандрівка, яка допомагає відчути особливу атмосферу святих місць. Передусім — це можливість зосередитися на молитві, і чим важча дорога, тим вагоміше кожне слово, звернуте до небес.

— Ми з паламарем Степаном Парахоняком вийшли з Івано–Франківська вранці 22 вересня, — поринає у спогади о. Ігор. — Степан котив велосипед, на якому був прив’язаний наш скромний скарб — одяг, взуття та трохи харчів, а я йшов позаду, тримаючись за багажник. За перший день подолали 33 кілометри. На ночівлю, як правило, зупинялися в помешканнях священиків. В Україні із цим узагалі було дуже просто. У Польщі та ФРН також орієнтувалися на костели і так вирішували «житлову» проблему. Дійшли до Дрездена, а звідти поїхали автостопом, бо йти по автобанах там не дозволено. Спробували було скористатися другорядними дорогами — заблукали й повернулися назад у Дрезден. Нам порадили підходити до заправок і питати, хто їде в напрямку Франції. Так дісталися аж до Лурду.

Упродовж майже трьох місяців перехожі і проїжджі не переставали захоплюватися дивними мандрівникам з України, а довідавшись про мету їхньої подорожі, просили в Лурді помолитися за них Діві Марії. Цілий зошит побажань дотепер зберігається в домашньому архіві священика.

Без шекеля в кишені

Ще з більшими пригодами добирався о. Ігор із молодим провідником Андрієм Калюжним до Святої Землі. Цього разу мандрівники не покладалися лише на свої ноги, бо дістатися Ізраїлю суходолом за короткий час (планували зустріти Різдво Христове на історичній батьківщині Сина Божого) було нереально й небезпечно, зважаючи на безперервні близько­східні конфлікти. Вийшли з обласного центру Прикарпаття 6 грудня минулого року в напрямку Одеси. Рухалися переважно попутним транспортом. У Південній Пальмірі мали намір, аби було дешевше, сісти на корабель, який курсує до Хайфи. Та спізнилися на останній рейс перед закриттям навігації. З великими потугами, позичивши грошей в одеського духовенства, вмовили місцеве представництво «Аеросвіту» продати їм пільгові авіаквитки до Тель–Авіва.

— «Боїнг » приземлився в аеропорту Бен–Гуріон опівночі, — розповідає мій співрозмовник. — Нас ніхто, звісно, не зустрічав, а самі не знали ні куди йти, ні куди їхати. З’їли залишки бутербродів, привезених з України, й задумалися, що робити далі. Мій провідник розгублено мовив: «Отче, може, вернемося додому?» А як вернемося, коли маємо квитки на зворотний рейс через 13 днів? «Молися, Андрію, — кажу хлопцю, — воно якось вирішиться». І рішення, на диво, знайшлося швидко. Я пригадав, що коли йшов пішки в Зарваницю, то ночував у Бучачі в монастирі отців Василіян. Одна жінка, яка викладала там англійську мову для дітей, тоді сказала, що в грудні їхатиме з групою земляків на Святу Землю. У моєму записнику був номер її мобільного телефону. Андрій знайшов його і зателефонував. Виникло побоювання, що в Ізраїлі зв’язку не буде. Та, Боже милий, я почув Оксанин голос. Це був порятунок.

Знайома вчителька запропонувала взяти таксі та їхати до них у курортне місто Нетанія, за 90 кілометрів від аеропорту. Мовляв, ми заплатимо таксистові. Так, не маючи в кишені жодного шекеля, долара чи євро, прикарпатські прочани знайшли прихисток на Землі обітованій — шість днів спали в готелі й харчувалися разом із тернополянами. Після їхнього від’їзду мешкали в обителі християнської місії. Та найголовніше, що отець Ігор взяв участь у співслужінні в храмі Гробу Господнього, у храмі Преображення Господнього на горі Тавор та у храмі Різдва Христового у Вифлеємі. Просив у Всевишнього благодаті для України і всіх добрих людей, котрі зустрічалися на його шляху.

Враження

Андрій Калюжний, провідник о. Ігоря:

— Так мало статися, що під час святкування 100–річчя Степана Бандери у Старому Угринові я зустрів першого провідника о. Ігоря — паламаря Степана Парахоняка, який розповів про прочанські дороги до Лурда. Було й інше диво: десь за півтори години в Ізраїльському посольстві без жодних проблем нам із отцем відкрили візи на 45 днів, ще й щиро побажали добрих відвідин святих місць.

Така далека проща для мене була вперше. Мені важко все усвідомити, бо подумки я ще на Святій Землі. Єрусалим для мене — тільки початок, своєрідне народження, а радше — спонука, за прикладом отця Ігоря, до праці в ім’я Господнє.