У вівторок 25 травня Томас Маккенна зустрівся з молоддю та родинами у храмі святого Миколая в Києві. Після Меси, якою розпочалась зустріч, Томас Маккенна розповідав про життя святої Джанни, яка стала прикладом для наслідування для кожної жінки, а також для кожного лікаря. Також п. Томас розповів про свою ідею створення спілки лікарів ім. св. Джанни і поділився особистими спогадами, бо неодноразово зустрічався і спілкувався з родиною святої, розмовляв з її чоловіком. На завершеня присутні вшанували мощі св. Джанни, які привіз п. Томас.

У середу, 26 травня Томас Маккенна зустрічався з лікарями і медичними працівниками у міській лікарні в Українці (біля Києва), де також йшлось про створення спілки лікарів ім. св. Джанни. Особливевраження справили на Маккенна студенти з Медичного університету в Києві, зустріч з якими відбулася перед полуднем. «Дуже приємна атмосфера», – сказав п. Маккена – «Видно в очах цієї молоді, які в майбутньому будуть лікарями, що вони прагнуть чогось доброго і хочуть захищати моральні цінності, тільки їм у цьому потрібно допомогти…»

Ввечері у храмі св. Олександра в Києві п. Томас зустрівся з лікарями і парафіянами. Це була нагода порозмовляти на тему християнської моралі в лікарській практиці, а також задати запитання та отримати відповідь. Знайшлися такі лікарі, які прагнуть, щоб у їхньому кабінеті на стіні знаходилася фотографія св. Джанни і щоб організувати спілку лікарів її імені також і в Україні.

За матеріалами: Католицький Медіа-Центр

Місце проведення Конгресу, Лурд, обрано не випадково. Доктор Франко Бальцаретті, представник медиків-католиків при ООН прокоментував це так: «Лурд вчить нас особливо переживати в нашій професії, в нашій щоденному житті, притчу про доброго самарянина і працювати в дусі співпереживання хворому».

Медичні працівники мають потребу в постійному підвищенні кваліфікації. Медикам-католикам, за словами доктора Бальцаретті, так само необхідне духовне підживлення. Тому в Лурді учасників Конгресу чекають не тільки засідання, але й духовна підтримка, молитви за колег, хворих, їх сімей, а також за священиків, за Церкву і Святішого Отця.

Представник медиків-католиків також пояснив значення теми Конгресу. Перша сесія присвячена «Богу – творцю», в ній йтиметься про навколишнє середовище. На другій сесії під назвою «Ісус Христос, який страждає і лікує» буде запропонована для роздумів тема медпрацівників і їх служіння хворим і найслабшим. У наступних сесіях, «Дух життя» і «Церква як Тіло Христове», мова піде про оперативність католицької організації. Наприкінці Конгресу пройде нова сесія, на якій будуть порушені актуальні теми аборту і штучного запліднення.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Власник приватної психіатричної клініки Славомир Вольняк розповідає про вісьмох осіб, які потрапили до нього через священиків. «Можна сказати, що священики врятували їм життя. Для віруючих вагомим є те, що говорить священик, отже це можна використати в добрий спосіб» – пояснює він.

Шишковскі регулярно зустрічається на конференціях зі священиками-екзорцистами. «Я обговорив прояви хвороби і терапію осіб, яких відіслали до мене священики. Одна з них страждала від шизофренії, друга від депресії, що супроводжувалася сильним страхом, третій докучали нервові розлади. Тепер вже в середньому два рази на місяць випадає, що до мене потрапляють пацієнти, яким це порадили священики» – розповідає про цьогорічну зустріч.

Близько двох тижні тому в Лодзі виник Центр духовної допомоги. Особи, які туди звертаються, отримують допомогу у формі молитви, поради, скерування до психолога, психіатра або екзорциста. «Рішення виникло на основі особистої молитви, а також на базі душпастирського досвіду» – пояснює автор ідеї центру, священик-екзорцист Ґжеґож Корчак.

В центрі працює кільканадцять світських волонтерів, які мають досвід в так званому духовному супроводі. До них звертаються ті, хто скаржиться на дивне або погане самопочуття, наприклад, почуття страху, браку сенсу життя, депресивні стани, численні життєві невдачі. Приходять сюди також батьки, стурбовані інтересами або вчинками своїх дітей.

За матеріалами: Milites Christi Imperatoris

У 1868 року у французькому містечку Лурді Бернадеті Субіру 18 разів об’являлась Непорочна Діва Марія. Лурд є тепер всесвітньовідомим чудотворним Марійським місцем, де зцілення отримали сотні хворих, а Всесвітній день хворого встановлений саме у день літургічного спомину Пречистої Діви Марії з Лурду. Цьогоріч День хворого проходитиме 11 лютого під гаслом «Церква на служінні любові до хворих».

Паломництво мощей святої Бернадети у Римі займається УНІТАЛСІ – італійська асоціація, яка організовує прощі хворих до Лурду та до інших відпустових місць. Сьогодні, 9 лютого, пополудні мощі будуть урочисто виставлені в Папській базиліці Святої Марії Більшої.

Від 9 до 11 лютого Папська Рада у справах душпастирства медичних працівників проводить міжнародний симпозіум, присвячений християнському значенню людського страждання у світлі Пастирського послання «Спасенного болю» святої пам’яті Папи Івана Павла ІІ.

Вранці у четвер, 11 лютого, у Всесвітній день хворого, Святіший Отець Бенедикт ХVІ очолить Святу Літургію у ватиканській базиліці святого Петра, де будуть знаходитись мощі святої Бернадети, а о 16-ій годині хворі та волонтери УНІТАЛСІ пройдуть процесійним походом із статуєю Пресвятої Богородиці з Лурду від замку святого Ангела до площі святого Петра у Ватикані, де отримають благословення Папи Бенедикта ХVІ. Процесійний похід завершиться молитвою до Пречистої Діви Марії за всіх тих, хто страждає тілесно та душевно.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

Про це повідомляє відомий журнал Wired. Передбачається, що ці організми будуть повністю підкорятися своєму творцеві і зможуть жити практично вічно, якщо тільки не буде ухвалено рішення, що їм час померти, відзначає видання.

Новий проект, який планує створити DARPA, отримає назву BioDesign. За заявою управління, в проекті будуть використовуватися останні досягнення біотехнологій, які дозволять створювати живі і здатні дихати істоти з «певними біологічними якостями».

Клітини штучних організмів будуть володіти опірністю процесам старіння і смерті.

Wired пише, що інформація про творця істоти буде записана в його ДНК, завдяки чому DARPA сподівається уникнути «перехоплення» організмів супротивником.

Таким же чином планується реалізувати повне підпорядкування штучних істот. Послідовність дій синтетичних організмів також буде записуватися в їх ДНК і згодом може бути розшифрована.

На випадок, якщо істота вийде з-під контролю, DARPA має намір передбачити «клітинний вимикач», за допомогою якого можна знищити організм. Яким чином це планується реалізувати, поки невідомо.

Для того щоб BioDesign увінчався успіхом, DARPA має намір вкласти 20 мільйонів доларів у розвиток синтетичної біології та 7,5 мільйона доларів у дослідження з аналізу і зміни геному.

Опис BioDesign можна знайти на 265-й сторінці 522-сторінкового проекту бюджету DARPA на 2011 фінансовий рік.

У 2009 році міністерство оборони США профінансувало розробку робота на паровому двигуні, що харчується біомасою, зокрема, травою, деревами, старими меблями і трупами.

Тоді ж повідомлялося, що Пентагон виділить $ 4 млн на проект з телепатичного зв’язку.

За матеріалами: Корреспондент

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

У людей у вегетативному стані відкриті очі і збережена діяльність вегетативної нервової системи. Але, як вважала більшість лікарів, через ураження головного мозку контакт з пацієнтом все одно неможливий.

Автори дослідження, опублікованого в журналі «New England Journal of Medicine», заперечують цю точку зору. Вчені заявляють про те, що хворі у вегетативному стані – на відміну від хворих у комі – усвідомлюють, що відбувається навколо.

Для аналізу мозкової діяльності учасників експерименту вчені використовували пристрій функціональної магнітно-резонансної томографії . Здорових учасників під час сканування попросили уявити, що вони грають в теніс. У випадку всіх здорових людей томограф зафіксував активність у моторних ділянках кори головного мозку, що регулюють рух.

Це ж сталося у випадку чотирьох з 23 пацієнтів, що перебувають у вегетативному стані.

У випадку з хворим з Бельгії вчені поставили йому кілька запитань. Томограф зафіксував нейронну активність мозку, яку дослідники витлумачили як негативні або позитивні відповіді. Пацієнт правильно відповів на п’ять із шести питань про події в його житті.

Доктор Едріен Оуен з кембриджського Центру медичних досліджень сказав, що вчені були вражені результатами сканування.

«Ми були вражені тим, що пацієнт був здатний відповісти на поставлені питання – тобто він був здатний регулювати хід своїх думок», – сказав Оуен.

За його словами, одним з результатів дослідження може стати участь пацієнтів у вегетативному стані у виборі ліків: «Ви могли б запитати їх, чи вони відчувають біль, і якщо так, то дати їм знеболюючі препарати. Ви могли б запитати їх потім, як вони себе почувають».

Як відзначає Бі-бі-сі, результати дослідів вчених викликають багато етичних питань.

Зараз припинення лікування пацієнта, який перебуває в перманентному вегетативному стані, не вважається протизаконним. Однак, якщо буде доведено, що хворі в такому стані не втрачають свідомості, ця законодавча норма може бути змінена – навіть у разі, якщо хворий дасть зрозуміти, що сам хотів би померти.

Нагадаємо , у листопаді минулого року в Бельгії лікарі виявили, що пацієнт, паралізований після автокатастрофи, перебуває в свідомості. 23 роки до цього вони вважали, що він перебуває у вегетативному стані.

За матеріалами: Корреспондент

___________________________________________________________

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

На підтвердження цього гасла наголошуюється на простих заходах, як утримання від вживання тютюну, здорове харчування та регулярна фізична активність, помірне вживання алкоголю та захист від інфекцій, які зумовлюють рак. Саме на цьому останньому заході зосереджена цьогорічна кампанія, адже на 12 мільйонів нових випадків захворювання раком у світі, приблизно 20 відсотків викликані інфекційними захворюваннями.

Як відомо, рак є основною причиною смерті в усьому світі і за оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, передбачається, що з 2005 до 2015 року від злоякісних пухлин у світі помруть 84 мільйони осіб. Тривожною є статистика ракових захворювань в Україні, де раком хворіє кожний 50-ий мешканець і щороку констатують понад 150 тисяч нових випадків захворювання. Найпоширеніша локалізація раку в Україні, як і у всьому світі – це легені.

Водночас, 40 процентів онкологічних патологій можна попередити згаданими заходами, змінюючи стиль власного життя, зокрема повністю утримуючись від вживання тютюну та зменшуючи вживання алкоголю. Рак найкраще лікується, коли його виявляють у ранній стадії.

Католицька Церква не залишається осторонь проблем, пов’язаних з онкологічними захворюваннями. Мексиканські єпископи оприлюднили спеціальне послання на Всесвітній день боротьби проти раку, наголошуючи, що він є проблемою, яка вимагає спільної відповіді всього суспільства.

Єпископи Мексики також звернули увагу на потребу спільно виробити стратегію у боротьбі із захворюванням, об’єднавши зусилля не тільки духовенства та благодійних організацій, але й держави, громадських організацій, асоціацій пацієнтів ті інших установ, а також ЗМІ.

За матеріалами: Радіо Ватикан

___________________________________________________________

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

Доктора Хауса знають, здається, всі. Геніальний діагност, атеїст, цинік, бунтівник і наркоман, який кожен день грає зі смертю, щоб не віддати їй жодної людини.

Цієї осені виходить шостий сезон серіалу про цього Шерлока Холмса від медицини, і немає сумнівів – як і раніше, в лічені години серії будуть переведені на безліч мов і розлетяться по всьому світу. Але ми будемо говорити не про кіно, а про реальність. Доктора Томаса Болти, геніального нью-йоркського лікаря-діагноста, який щодня намагається знайти ключ до зцілення нового пацієнта, і до того ж щирого християнина, багато хто вважає прототипом Хауса. «Нескучному Саду» Болти розповів про своє ставлення до хворих, до віри і до Хауса.

Критики ламають голову, намагаючись пояснити феноменальний успіх серіалу про Хауса: одні переконані, що секрет – у геніальній грі британського актора Х’ю Лорі, інші вихваляють афористичні тексти, багато хто переконаний, що успіх Хауса пояснюється колосальним страхом смерті в сучасному суспільстві. А можливо, сучасне суспільство просто сумує за цим? Вантаж лицемірства і байдужості став надто великий, і неважливо, наскільки неприємно почути правду, головне – щоб її сказали?

Так, Хаус – бунтівник. На крижані правила пристойності, за якими не чути справжніх почуттів, його відповідь – говорити те, що думаєш. На жорстку систему страхової медицини, що обмежує повноваження лікаря, його відповідь – бойкот і порушення правил.

За формальними ознаками «Доктор Хаус» – це інтелектуальний детектив, тільки замість злодіїв-злочинців – хвороба, яка таїться і завдає смертельного удару нишком. А в боротьбі з ворогом усі засоби добрі: можна вирубати уколом пацієнта, який не розуміє власної колристі, таємно проникнути до його будинку у пошуках отрути або інфекції, майже поліцейськими методами дізнатися минуле, обдурити начальство, що не дає дозволу на операцію.

Аудиторію до екранів притягує спроба доктора вершити долі, часом здається, що його битва за приречених хворих – це суперечка з Богом. Це притягує, одночасно лякаючи. Не відразу стає зрозуміло, що атеїст-Хаус теж болісно шукає своє місце в світі і часом шанобливо схиляється перед задумом Творця.

Так, він гнівно переконував пацієнтку зробити за медичними показаннями аборт і позбутися «плоду» («Дитини», – переконує його пацієнтка, яка категорично відмовилася від вбивства. «Ні, саме плоду», – наполягає Хаус), а потім, під час пренатальної операції через надріз в матці, ще ненароджене немовля хапає його за палець, і вже далі доктор, дивуючи колег, не вирішується іменувати маленьку людину «плодом». (Епізод заснований на широко відомому в Америці випадку, суперечки про реальність якого тривають, але справжність фотографій маленької ненародженої ручки визнається більшістю.)

Доктор Болті: не прогинатися під світ

«Одного разу журналістка запитала мене, які ліки я прописую найчастіше. Я відповів: «Надію». «Хто ж виробляє ці ліки», – запитала вона. «Той же, хто створив небо й землю». Діагност, не «прогинається під світ» і жертовно бореться за пацієнтів, – в дійсності є, хоча він це й заперечує, прототипом кіношного доктора. Вони дивно схожі (навіть зовні), але при цьому – зовсім різні.

Приватній клініці 47-річного Томаса Болті на Манхеттені вже десять років. Лікар широкої практики за освітою, він працює діагностом, хоча офіційно такої спеціальності не існує. Він на зв’язку цілодобово, його пацієнтам не страшні багатогодинні нью-йоркські пробки: у годину-пік доктор Болті домчить до них і на роликах.

Набираючи номер, я знала, що подзвоню до приймальні, і сподівалася, що мені дадуть хоча б телефон секретаря. Трубку зняв сам Болті, виявилося, що ніякої приймальні немає. Телефон клініки доктора Болті працює цілодобово сім днів на тиждень.

Коли він працював у звичайній лікарні, за годину треба було прийняти п’ять хворих (12 хвилин на людину), і на дошку вивішувалися імена лікарів з кращими показниками. «Мене запитали, чому я не на початку списку, я відповів, що в таких списках найкращі лікарі в самому кінці», – сміється Болті. Свою клініку він заснував, щоб мати можливість приймати пацієнта стільки, скільки потрібно.

Болті дуже схожий на Хауса прагненням розгадати загадку хвороби і вирвати з її лап людину, яка йому довірилась. Болті дуже не схожий на Хауса тим, що вірить і покладається на Бога, а до пацієнта намагається проявити всю можливу любов, повагу і увагу.

Пацієнти Болті заповнюють анкету з 32 сторінок, відповідаючи на питання про свою хворобу, про побут, звички, хобі та закордонні поїздки. Ретельне дослідження відповідей часто дає ключ до розгадки.

«У сучасній страховій медицині лікар перетворюється на позбавлений індивідуальності механізм, а пацієнт для нього – сукупність симптомів і медичних папірців», – говорить Болті. Саме в цьому він бачить корені більшості лікарських помилок, наслідки яких розсьорбує у своїй клініці.

Загадки Болті: нічого магічного

Одного разу до Болті записався на прийом чоловік, який 40 років страждав найсильнішою мігренню. Він вживав відразу шість різних ліків: одні проти мігрені, інші – нейтралізуючі побічні дії перших. Болі були такими сильними, що чоловік цілими днями лежав у ліжку. Лікарі виписували нові й нові препарати і тільки Болти звернув увагу на згаданий пацієнтом побіжно симптом – непереносимість яєчного жовтка. Таке буває при отруєнні важкими металами. Дійсно, в організмі було виявлено підвищений вміст ртуті. Болті прописав засіб, що виводить метали з тканин, і два роки по тому мігрень відступила.

Деякі історії схожі на детектив. Ось пацієнтка скаржиться на мігрень, що раптово виникла, висип, непереносимість мила і втому. Аналізи виявляють в організмі гексан, нафтопродукт, що вражає нервову систему. «Розкажіть мені про свій будинок, чим він відрізняється від інших», – запитує Болті. Жінка з гордістю розповідає про нове розкішне помешкання, перебудоване з двох квартир. Виявляється, що її ліжко стоїть в колишній кухні, якраз навпроти того місця, де раніше була плита. Розкривають стіну – і виявляють стару газову трубу з витоком!

«Мене притягує традиція взаємин лікаря і пацієнта, це схоже на відносинам батьків з дитиною, – каже Болті. – З пацієнтами я довго розмовляю, обговорюю різні речі, ми обідаємо разом – це особистий, але в той же час професійний контакт. У результаті таких бесід я дізнаюся багато чого, що не розкажуть іншому лікарю».

Болті жорстко критикує сучасну страхову систему, коли в процес лікування залучено менше лікарів і медсестер, ніж нелікарів. «В церкві немає посередника між вами і священиком, ви йдете до нього прямо і говорите про все. Я не вірю в системи-посередники! Я впевнений, що пацієнт разом з лікуючим лікарем може сам стежити за ходом лікування ».

Неуважність лікарів до дрібниць викликає у Болті гнів. Він згадує історію зі свого дитинства: у його матері почалося сильне запалення ясен. Лікар звелів видаляти всі зуби. Повернувшись додому, вона розридалася. Тоді батько прочитав в одному медичному довіднику, що в такій ситуації потрібно прийняти велику дозу вітаміну С. За порадою батька мати так і зробила і незабаром одужала. На радощах вона принесла у подарунок довідник лікареві, але той викинув його, сказавши, що її «чудесне зцілення» не має жодного стосунку до вітаміну С. «Ось щире невігластво і свідома тупість», – обурюється Болті.

Коли Болті розгадує чергову медичну загадку, так і хочеться вигукнути: а що тут складного? Одного разу до нього на прийом записалася власниця картинної галереї на Лонг-Айленді. Кілька років тому в неї почалися сильні шкірні висипання. Болісний свербіж був постійним, жінка практично здерла з себе шкіру. Її намагалися вилікувати найкращі дерматологи, ревматологи, фахівці з внутрішніх захворювань – і ніхто не зміг встановити причину хвороби. У процесі розмови з хворої Болті з’ясував, що вона вживала «Зестра», ліки, які застосовують при хронічній серцевій недостатності та підвищеному тиску. Вона вживала їх п’ять років, щодня, і, хоча тиск давно було нормальним, лікар, що її лікував, жодного разу не радив зробити перерву. Болті порекомендував зробити коротку перерву в прийомі ліків і зателефонувати йому наступного дня, змірявши тиск. Наступного дня жінка була у нестямі від радості – тиск був нормальним, а висипка зникла! Вона не могла повірити, що розгадка була така проста і що інші лікарі не прочитали навіть список побічних ефектів, де висип вказаний під номером один. «Я не зробив нічого магічного, – говорить Болті, – нічого, що не повинен зробити звичайний лікар – пройтися вдумливо за списком ліків, які приймає пацієнт».

Секрет у тому, що «звичайних» лікарів все менше. «Я спостерігаю по коледжу, що в сучасну американську медицину не беруть тих, хто хоче допомагати людям, беруть конкурентоспроможних індивідуалістів, у яких відмінні оцінки, – каже Болті. – Змінився сам тип лікаря – набирають тих, кому потрібні гроші, хто готовий заробляти. Ви ж не захочете, щоб в Церкві були священики, які могли б приділити сповіді або розмові лише фіксовані 15 хвилин! »

Спокуса поставити себе на місце Бога

На відміну від Хауса доктор Болті рідко опиняється в ситуації «життя або смерть»: «Я лікую хронічні захворювання. А тут тільки три варіанти: або це метаболічна проблема, або анатомічна (тоді можна зробити небагато – тільки спробувати зменшити симптоми або оперувати), або вплив навколишнього середовища».

Щоправда, визнає Болті, є люди, у яких причина хвороби йде від голови, їм подобається хворіти. Наприклад, у чоловіка розвивається респіраторне захворювання, завдяки якому дружина буде проводити з ним більше часу. Схоже на Хауса, який впевнено говорить про своїх пацієнтів «всі люди брешуть»? Але про самого Хауса доктор Болті висловлюється досить різко:

- Успіх фільму, напевно, у грі Хью Лорі – він прекрасний актор, він міг би зіграти пожежника так, що це принесло би колосальний успіх фільму. Але я зустрічав таких людей, як Хаус і хотів би про це поговорити з автором сценарію «Доктора Хауса». Герой зарозуміло спілкується з начальницею, х хворим, грубить колегам, але йому все сходить з рук, тому що він розгадує таємниці. Я все життя пам’ятаю зарозумілість лікаря – хірург, який оперував мого батька, високий ірландець, що пройшов війну, головний лікар, він одного разу зупинив помахом руки рух машин, переходячи вулицю, і я подумав: ось це зарозумілість!

- І головного героя не виправдовує те, які складні діагностичні загадки він розплутує?

- Взагалі я критично ставлюся до таємниць і медичних загадок у фільмі, зазвичай я знаю на них відповідь, але мені не подобається те, як лікування представляється у фільмі. Наприклад, Хаус говорить пацієнту, що у того пухлина, направляє його на МРТ, а пацієнт відмовляється. Тоді Хаус робить йому в ліфті укол, пацієнт падає без свідомості, йому роблять МРТ, і виявляється, що пухлини й справді не було. Така самовпевненість – неправильний посил для суспільства.

Великою є спокуса лікаря поставити себе на місце Бога. Саме так чинить Хаус. Але так бути не повинно – ми завжди маємо бути смиренними. Ми повинні розуміти, що ми не найбільша сила в світі, є Сила вища від нас, а ми тут на дуже короткий час.

Мене вразило те, як Ісус вимив ноги учням, подумайте: він миє ноги людям, які ходять у сандалях, а отже, їхні ноги брудні, а він миє їх і живе серед простих людей, – ось це образ і приклад для нас.

- Ви говорили про те, що головна відмінність вас від доктора Хауса в тому, що ви віруючий, а він – атеїст. Ви пишете в одному з есе, що слово «релігія» для сучасної людини несе негативний відтінок.

- Так, сьогодні люди ставляться з упередженням до релігії, іноді це буває обґрунтовано – наприклад, я не стану слухати кришнаїтів. Але ось в Афганістані солдати роздають Біблію місцевим жителям, і при цьому вони просто передають інформацію, а не пояснюють її, не доносять, не розкривають її людям.

Головне в проповіді – коли ти бачиш щасливу людину і поступово розумієш, чому вона така щаслива

- Як же розкривати Слово Боже?

- Головне в проповіді – коли ти бачиш щасливу людину і поступово розумієш, чому вона така щаслива. Цим шляхом я прийшов до християнства. Моя мати не впихати в мене християнство насильно і не казала: «Якщо ти не підеш на конфірмацію, то підеш до пекла». Якщо людина думає, що вона сповідається, жертвує десятину і Бог буде нею задоволений, – це неправильно. Ми приходимо у світ, щоб знайти мудрість, зробити життя інших кращим – і це найліпша нагорода нам. Потрібно підігрівати цікавість, бажання дізнатися більше, розібратися. Мати Тереза казала: «Треба менше говорити, словесна проповідь – не те місце, де відбувається зустріч. Візьміть мітлу і приберіть людині будинок, цього буде достатньо ».

- У чому для вашої справи принципово бути віруючим або атеїстом?

- Мені пригадується есе Мігеля де Унамуно «Моя релігія» – про агностицизм. Агностицизм був і моєю релігією, і сам Унамуно мені подобався, мені теж завжди хотілося, щоб у мене було десять дітей, як у нього. Він написав в есе про агностицизм, що агностик – це людина, яка говорить: «Слухай, Бог, я хочу вірити, але Ти ніколи не показуєшся, покажи мені, що Ти існуєш». Гірше за все – бути атеїстом, тому що вони готові заперечувати саму можливість того, що щось там є. Адже поки людина не просвітлена, вона може бути тільки агностиком, а не атеїстом, адже якщо наука повністю не спростовує Бога – як можна бути атеїстом?!

«Звичайно ж, всі ми згодні з тим фактом, що краще народжувати не хворих дітей, – сказав в інтерв’ю юрист пан Лучано Еузебі, радник асоціації «Наука і Життя ».- Проблема полягає в тому, яким чином цього добиватися».

Порушуючи Закон номер 40, людині з генетичною аномалією не дають права на життя. На думку Еузебі, суддя в цьому випадку не мав права суперечити Конституції, адже в його обов’язки входить протилежне. В даний час закон визнає зародок суб’єктом, і, отже, визнає за ним право на життя не залежно від його можливостей або якості життя.

За матеріалами: Радио Ватикан

Пропонуємо Вашій увазі статтю спеціаліста в галузі гінекології та акушерства др. Мачея Барчентевича про Напротехнологію, як спосіб лікування безпліддя згідно з навчанням Церкви. Голова Фонду Інституту Лікування Подружнього Безпліддя ім. Йоана Павла ІІ також є членом Комісії до справ біоетики при Конференції Єпископату Польщі.

Звертаючи увагу на дискусії, які вже більше року тривають у засобах масової інформації світу на тему легалізації процедур запліднення на склі, зацікавленість суспільства і, очевидно, усвідомлення значення цих слів значно зросли. Позиція Католицької Церкви у питаннях зі сфери біоетики надалі залишається чіткою. Йоан Павло II і Бенедикт XVI, а також значна кількість єпископів багаторазово говорили про свою позицію і черговий раз вона була підтверджена у проголошеному у грудні 2008 року документі Конгрегації Науки віри: Інструкція «Dignitas personae», яка стосується деяких біоетичних проблем: «Церква, захищаючи гідність людей, гідність подружжя, гідність зачатої дитини, єдність подружнього акту, як єдиного властивого місця для зачаття людського життя, врешті людського життя як такого (порівнюючи з абортивним характером практик, пов’язаних з штучним заплідненням), категорично проти «усіляких «технік штучного гетерологічного запліднення, а також технік штучного гомологічного запліднення, які заміняють подружній акт».

Подружжя, яких торкнулась проблема неплідності, запитують: «Що ми отримаємо замість цього?» Чи штучне запліднення і методи «in vitro» є єдиною відповіддю на ситуацію, коли бажання отримати потомство перекреслюється неможливістю передачі життя? Сьогоднішній медичний «mainstream», з уст професорів – творців дітей з пробірки і власників лабораторних фабрик дітей (так званих, клінік «in vitro»), хочуть нас переконати, що саме так і є. Цим самим заперечується надбання медицини у сфері лікування проблем, пов’язаних з фертильністю, починаючи з 1978 року, коли було доведено до народження першої дитини, з-поміж дуже багатьох вже раніше зачатих «у пробірці». Тим часом, якщо ми порівняємо результати лікування безпліддя при конкретних виявленнях хвороби 50 років тому і сьогодні, виявляється, наприклад, що при класичному лікуванні ендометрію (в 50-х роках XX століття) шанс на можливість народження дитини складав приблизно 50% – сьогодні in vitro при патологіі ендометрію дає 27% шансів; хірургічне лікування синдрому полікістозних яйників (дослідження з 1981 року) давало 55-77% шансів для пацієнтів, сьогодні in vitro дає 21-27%. Не дивлячись на постійне інформування про «успіхи репродукційної медицини», результати лікування є гіршими, ніж раніше. Чому?

За класичним методом спочатку розпізнається причина хвороби і лише після цього відбувається лікування, залежно від результатів обстеження. Комітети експертів гінекологічних товариств говорять взагалі про щось інше: діагностування причини пониженої подружньої плідності (яка має тривати протягом декількох місяців, іноді навіть протягом року, беручи до уваги фізіологічний цикл жінки, необхідність поступового пізнання її фізіологічних механізмів, перевірка правильності анатомічної будови і паралельного обстеження стану здоров’я чоловіка) є «марнуванням репродуктивного часу» і «подружжям, які страждають від неможливості мати потомство, слід якнайшвидше запропонувати найсучасніші і найбільш ефективні методи лікування, тобто, спочатку – штучне запліднення, а після невдалої спроби (очікуваної, оскільки ефективність штучного запліднення є дуже низька) – наступні процедури, пов’язані зі штучним заплідненням: in vitro, ICSI та всі інші найбільш складні способи уникнення проблеми» (без визначення причини). Пам’ятаючи наведені вище факти, які стосуються ефективності пропонованих методів, слід запитати: чому б не розпізнавати і не лікувати причини? Чи відповідь знаходиться в тому, що лікування завдає клопотів (лікареві) при сумлінному виконанні своєї роботи і значно зменшує його прибутки? Ця проблема характерна не лише для Польщі, але й в усьому світі відступається від класичних діагностичних і терапевтичних методів, заперечується цінність, наприклад, урологічного і андрологічного лікування при чоловічому безплідді, щоб якнайшвидше і як можна більше пацієнтів направити на «vitro».

Лікарі, які хочуть розпізнавати і лікувати, напевно, належать до меншості у середовищах, які займаються проблемою пониженої плідності подружніх пар. Але це власне до них скерував своє звернення, розміщене в енцикліці «Humanae Vitae» Папа Римський Павло VI у 1968 році. У 24 номері цієї енцикліки він пише: «Ми прагнемо звернутися зі словами заохочення до науковців, які можуть принести багато добра для подружжя, сім’ї і спокійного сумління, якщо завдяки спільному зусиллю у проведенні досліджень будуть віддано намагатись пояснити різні чинники, які впливають на властиве регулювання людської плідності. (…) Таким чином науковці, а особливо католицькі вчені, доведуть зі своєї сторони, що аспекти справи виглядають так, як цього навчає Церква, що головним чином «не може бути великої суперечності з Божими законами, які стосуються з однієї сторони передання життя, а з іншої – піклування про правдиве подружнє кохання».

Одним з тих людей, які відповіли на цей заклик, присвячуючи увесь свій час і енергію на пошук цього пояснення і гідних людини методів лікування проблем, які стосуються людської гідності, був професор Томас Хілджерс, який спочатку працював у Єзуїтському Університеті Крейтона, а потім в Інституті Папи Римського Павла VI в місті Омаха, штаті Небраска у США. Він разом з групою своїх співробітників створив модель Крейтона, тобто модель цілісного «піклування про фертильність» ( Creighton Model Fertility Care System – популярний у Америці метод натурального планування сім’ї), а на його основі – NaProTechnology – новий розділ гінекологічногіі, яка у комплексний і новаторський спосіб трактує плідність і неплідність жінки. У цій галузі використовуються раніше надбані знання у гінекології, ендокринології, а також операційне втручання, відоме до цього часу, а іноді навіть відкинуте лікарями-гінекологами. Її новаторство полягає на поєднанні і створенні стандартизованої моделі детального спостереження, аналізів даних і висновків, а також на революційному ставленні до процедурного лікування. У 2004 році Інститут ім. Папи Римського Павла VI видав підручник професора Хілджерса «NaProTechnology – Хірургічна і медична практика», який містив зібрані до цього часу результати обстеження і результати лікування при багатьох гінекологічних захворюваннях, а не лише при безплідді.

NaProTechnology – Natural Procreative Technology. Технологія Натурального Відтворення Потомства, вже отримала право на присутність у католицьких засобах масової інформації, і навіть «Газета Виборча» (Gazeta Wyborcza), декілька разів присвятила для неї місце на своїх шпальтах.

Чим є NaProTechnology, якою є суттєва різниця в порівнянні з раніше використовуваними прогресивними методами? Чому це є прогресом? Основним знаряддям Naprotechnology є Creighton Model FertilityCare™ System (CrMS). Ця система полягає на стандартизації спостережень за біомаркерами – виділеннями, натуральне виникнення яких є ознакою здоров’я жінки і її плідності. Власне вміле розпізнання біомаркерів дозволяє парі завагітніти або уникнути вагітності. Якщо гінекологічне здоров’я жінки погіршиться, то зміна у біомаркерах, за якими стежитиме жінка, повідомить їй про це.

Підставою NaProTechnology є поглиблення суб’єктного обстеження: отримуємо від подружньої пари інформацію, яка стосується перебігу циклу жінки, яку у жоден інший спосіб, ніж спостереження Creighton Model FertilityCare System, отримати не можна. Це є переломом у діагностичних можливостях, також у сфері об’єктного обстеження (тобто фізичного лікарського обстеження і додаткових обстежень: УЗД, рентген і лабораторних), оскільки їх проведення можна ідеально достосувати до фізіологічного циклу жінки, що надає лікареві незрівнянно більше можливостей розпізнавання причин безпліддя і інших жіночих захворювань у спосіб, який відрізняється від традиційного. Ці можливості виникають власне з суб’єктного сприймання подружньої пари, яка потребує лікування. Це подружжя може стати «експертом» з власної плідності, пізнати свій власний біологічний ритм, його порушення, щоб зробити можливою співпрацю з лікарем та інструктором.»

Після менш ніж 3 місяців співпраці з інструктором CrMS подружжя потрапляє до лікаря, який, пояснюючи дані, розміщені у картах обстежень, а також усі раніше отримані результати додаткових обстежень, які пара приносить з собою, після лікарського обстеження спрямовує на наступні, чітко допасовані до індивідуального циклу даної жінки, обстеження. Протягом 3-5 місяців триває друга фаза діагностики. Включає вона також (якщо це необхідно) процедури, пов’язані з хірургічним втручанням, такі як: гістеросальпінгографія (ГСГ), гістероскопія, лапароскопія – які є одночасно елементом лікування. Після встановлення причини безпліддя пара направляється на фармакологічне, гормональне лікування, також чітко допасоване до індивідуальних потреб. Якщо ж відбуваються відхилення у результатах обстеження чоловіка, то йому також призначаються ліки. Так, отже, після приблизно 6-8 місяців ми маємо опинитись у ситуації, коли місячні цикли та анатомія (прохідність фаллопієвих труб, відсутність злук, вилікувані можливі вогнища патологіі ендометрію і т.п.) будуть правильними, і під час наступного етапу, постійно спостерігаючи за правильністю гормональних обстежень, очікуємо на зачаття. Рекомендуємо подружні акти у «віконечку плідності», яке відкривається завдяки присутності правильного виділення слизу шийки матки і очікуємо близько 12 місяців на зачаття. Увесь діагностично-лікувальний процес триває приблизно 18-24 місяців. Це саме той час, під час якого більшість подружжя мають отримати очікуваний результат. Якщо ні, то ми усвідомлюємо, що зробили усе можливе і морально допустиме для того, щоб допомогти подружжю. Для тих подружніх пар, які відчувають до цього покликання, це може бути вказівкою до того, щоб думати про усиновлення.

NaProTECHNOLOGY керується взагалі відмінним від Допоміжних Репродуктивних Технологій (англ. абревіатура ART) філософським підходом до лікування пацієнтів з безпліддям. NaProTECHNOLOGY сприймає дитину, як дар, що суперечить визнанню права на дитину, так як це стверджує інструкція Donum Vitae: «Правдиве і властиве право на дитину суперечить його гідності і природі. Дитина не є якоюсь річчю, яка б належала подружжю, і не може сприйматись як предмет власності. Дитина є насамперед даром, і то «найбільшим», найбільш безкоштовним для подружжя, живим свідоцтвом взаємної вірності його батьків…»

Якщо говорити про ефективність NaProTECHNOLOGY, то для цього ми можемо скористатись з найновішої роботи, з вересневого (2008) номеру «Journal of the American Board of Family Medicine: Outcomes From Treatment of Infertility With Natural Procreative Technology in an Irish General Practice; Joseph B. Stanford, MD,MSPH, Tracey A. Parnell, MD and Phil C. Boyle, MB». У дослідженні в Ірландії, на основі практики Сімейного лікаря у місті Гелвей, у 1998-2002 роках до лікаря звернулось 1239 подружніх пар з приводу безпліддя. Середній вік жінок – 35,8 років, середня тривалість безпліддя – 5,6 років. 33% раніше лікувались за допомогою ART. Показник вагітностей склав 52%. Протягом цього часу вдалось допомогти 140 подружжям після невдалого лікування ART, тобто допоміжних репродуктивних технологій «in vitro».

Ще кращі результати документує у своїх роботах професор Хілджерс, можливо, тому, що у нього є кращі, ніж в Ірландії можливості хірургічного лікування. Результати обстежень були опубліковані у 2004 році, у підручнику «The Medical & Surgical Practice of NaProTECHNOLOGY». Загальні результати, показник вагітностей після лікування безпліддя за допомогою NaProTECHNOLOGY у часових проміжках показують, що:

1) до 12 місяців отримано 44% вагітностей,


2) до 24 місяців – 62% вагітностей,


3) протягом 48 місяців від початку лікування – 71%

Залежно від причини неплідності (непрохідність фаллопієвих труб, патологія ендометрію, синдром полікістозних яйників, відсутність овуляції), віку пацієнтів, а також часу лікування (до 72 місяців) NaProTECHNOLOGY допомогла у заплідненні і народженні дітей від 40 до 80 відсотків подружжям, які звернулись за допомогою. NaProTECHNOLOGY допомагає також у ситуаціях, коли причиною безпліддя є чоловічий фактор. Існують, звичайно, ситуації, коли допомогти неможливо, наприклад, через генетичні фактори, деякі вроджені вади родових органів, відсутність фаллопієвих труб або неможливість хірургічної корекції їх непрохідності, цілковита відсутність сперматозоїдів у еякуляті. Багато пар (77%) з тих, яким не вдалось народити дітей завдяки лікуванню, погодились на усиновлення.

Корисним для подружньої пари повне усвідомлення гінекологічного і статевого здоров’я завдяки постійному спостереженню за ним, поглиблення відносин через краще розуміння себе. NaProTechnology дає багатьом подружжям надію на гідне, ефективне лікування відхилень організму, причини їх неплідності з вшануванням їх інтимності і справжньої мови кохання.

До цього часу лікарі, які хотіли спеціалізуватись у цій новій галузі, проходили навчання у США, Північній Америці та в Ірландії. У Польщі перший курс навчання розпочався наприкінці листопада і на початку грудня 2008 року у м. Любліні. Організатором курсу був «Фонд Інститут Лікування Подружнього Безпліддя» (www.leczenie-nieplodnosci.pl і www.infertility.pl/ru ), у співпраці з «Pope Paul VI Institute» з Омаха (США) і «The Women’s Wellness and FertilityCare™ Centre» з Торонто (Канада).Навчання і надалі триває у формі 13 місячного післядипломного навчання для інструкторів Creighton Model Fertility Care System, а також 6-місячне навчання для лікарів. NaProTechnology дозволяє брати участь у профілактиці і лікуванні безпліддя не лише лікарям-гінекологам, але також й сімейним лікарям. У цій галузі була введена нова категорія інструкторів, які співпрацюють з лікарем і пацієнтами (Fertility Care Practitioners), з метою якомога повнішого використання даних з обстеження циклу і біомаркерів.

Введення NaProTechnology в Україні може у значний спосіб покращити результати діагностики і лікування безпліддя та інших захворювань у сфері гінекології та акушерства, а також може зробити можливим її подальший розвиток з перспективою поширення у сусідніх країнах.

Раніше подружжя з України приїздили у різні міста Польщі з метою зустрічі з інструктором. Тепер така можливість існує в Україні, у м. Рівне та м. Вінниця, оскільки у листопаді 2009 року в Ірландії розпочали перший курс навчання інструктори з України.

Для отримання детальнішої інформації стосовно Напротехнології в Україні ви можете контактувати з:
отцем Григорієм Драусом – + 38 097 517 06 42, 0931300467, draus@ukr.net, або безпосередньо з інструкторами – др. Оксаною Фурман – + 38 067 606 06 28, ofurman@meta.ua (м. Вінниця) , Владленою Онопрійчук, vladlena.onopriychuk@gmail.com (м. Рівне).

З польської переклала Владлена Онопрійчук

Наші сучасники, говорячи про аборт, розглядають його найчастіше як абстрактний феномен, породжений економічними труднощами, занепадом суспільної моралі, браком елементарних знань з планування сім’ї та ін. Згадують також про жінку, яка змушена нести увесь тягар фізіологічних (а також, як останнім часом доведено, психологічних) аспектів цієї маніпуляції. Трохи рідше говорять про дитину, яка помирає жорстокою смертю, та про негативний вплив аборту на сім’ю. Натомість про існування ще одного обов’язкового учасника трагедії — лікаря, який виконує маніпуляцію, — переважно замовчують.

Акушер-гінеколог, який виконує аборт, та особи, що допомагають йому в цьому (анестезіолог, медсестра та ін.) переважно залишаються в тіні легальності аборту. І все ж це реальні люди. Лише вони бачать процес знищення дитини від початку до кінця. Це в їхній руці опиняється кюретка, яка шматує живе тіло найменших представників людського роду. Це вони бачать, як за інструментом тягнеться мініатюрна, цілком людська ручка або ніжка. Це їхній обов’язок скласти докупи частини пошматованого маленького тіла, щоб переконатися, що нічого не залишилося в матці (ризик післяабортних ускладнень у жінки!). Це в їхні руки потрапляє дитя, отруєне в материнському лоні фармакологічними препаратами, і на їхніх очах безнадійно намагається зробити перший вдих, щоб потім, не по-людськи покинуте, померти в лотку під умивальником.

Як можна витримати все це? Адже ті, чиїми руками виконується аборт, це цілком пристойні і всіма шановані люди. Колись вони вирішили присвятити себе порятунку життя матері і дитини, і, запевняю вас, загалом дотримались своєї обітниці. Завдяки їхній високій кваліфікації, самопосвяті і недоспаним ночам було врятовано не одне людське життя. Це вони, нехтуючи власними інтересами та інтересами своєї сім’ї віддають своє здоров’я і час порятунку зовсім незнайомої жінки. Часто матері довгі роки згадують їх як своїх рятівників. І водночас — виконавець аборту… Що ж спричинює існування такої амбівалентності? Як сприймати таку людину — як злочинця чи жертву, скажімо, якоїсь випадковості? Якою є частка вини цих медиків за те, що виконується їхніми руками, і чи не відбивається тягар провини за жорстоко знищене невинне життя на їхньому житті та їхніх сім’ях?

Медики, які виконують аборт або сприяють його проведенню, є загалом пересічними громадянами суспільства — такими ж, як і інші. Вони користають із всезагальних благ і страждають від негараздів, поділяють досягнення, а водночас стереотипи і хибні погляди.

Одним із таких стереотипів нашого часу є прагнення «легкого» життя: уникання зусиль, відмова від розвитку власної духовності, зречення від відповідальності.

З давніх-давен людям притаманно перекладати відповідальність за свої провини і невдачі на інших — слабших і безборонних. Цей феномен відомий ще з часів Старого Заповіту, відколи в староєврейської громади виник звичай складати свої гріхи та провини на жертовне козеня, щоб потім відвести його на загибель (див. Левіт 16, 21). Звідси він дістав назву «офірного цапа». Розглядаючи в такому світлі генез аборту, Філіп Ней пише: «Сильніші, не заглиблюючись у сутність проблем, прагнуть покарати, «виправити» або вбити найневинніших, призначаючи їх на роль «жертовного козеняти». Таке трапляється, коли люди не можуть або не хочуть піднятися до рівня вимог, що стоять перед ними, неспроможні залагодити конфлікти, перебороти страхи, виправити невдалий вибір та подолати деструктивні тенденції. Принесення в жертву «жертовного козеняти» не вирішує проблеми, а лише тимчасово згладжує конфлікт. Тут бачимо circulus viciosus, в якому основна проблема лише набирає обертів. Якщо «жертовне козеня» вбивають (покарання невинного за деструктивні вчинки інших членів суспільства), відчуття провини злочинців поглиблюється, і вони шукають все нових і нових жертв у нескінченному циклі».

З другого боку, широке запровадження контрацепції в останні десятиліття спричинило формування принципово відмінного, ніж раніше, ставлення до людської плідності. У ставленні до статевої близькості тепер домінує гедоністичний компонент, натомість дитина сприймається як її «побічний продукт», який при потребі можна легко усунути. Сама вагітність сприймається радше як сукупність змін, що відбуваються в організмі жінки у зв’язку з появою ембріону, тобто сама дитина випадає з фокусу уваги. В цій ситуації аборт сприймається лише як припинення прогресування цих змін і повернення жінки до звичайного, «невагітного» стану. Отже, з’явилася категорія людей нібито позбавлених людської сутності, або, як говорить Ф. Ней, «дегуманізованих» — діти, уже зачаті, але ще не народжені. На цих людях — цілком реальних, проте для суспільства невидимих і німих — найзручніше «помститися» за свої помилки, сексуальну вседозволеність, матеріальні нестатки та брак відповідальності — отже, призначити їм роль «офірного цапа».

«Феномен «офірного цапа» — це спроба поміняти місцями зло та невинність. Зло перекладають на невинну жертву, а її/його невинність перебирає на себе злочинець. Тому найневинніші — ідеальні кандидати для цієї ролі. Убити людину нелегко, тому спочатку жертву слід дегуманізувати, не позбавивши водночас невинності. Оскільки того, хто чинить опір, знищити важко, кандидат на цю роль повинен бути німим та позбавленим права голосу. Із цих міркувань ідеальною жертвою є ненароджене дитя».

У суспільстві, де легальність аборту триває впродовж зміни хоча б одного-двох поколінь, утверджується низка нездорових тенденцій, спричинених появою великої групи людей, які страждають від так званого «синдрому вцілілих» — сукупності психологічних проблем, які виникають у людини, що вижила в ситуації, яка однаковою мірою могла спричинити її загибель. Як приклад, можна тут згадати вцілілих на війні або при стихійних лихах: у них мимоволі виникає питання, чому вони вижили, тоді як такі самі, як вони, люди — не ліпші і не гірші — в цій же ситуації загинули. Люди, які однаковою мірою могли народитися або загинути внаслідок аборту — аналогічна категорія. У постсоціалістичних країнах для кожної народженої людини існує 80 шансів із 100, що вона могла загинути в материнському лоні. Ситуація часто погіршується тим, що у сім’ї, де народилася дитина, в результаті аборту було знищено її братів-сестер. Ось як описує свій стан одна з наших співвітчизниць:

«У нашій країні відбувається масове самогубство. Розглядаючи свій родовід, я усвідомлюю, що багатьох людей тут не вистачає: загиблі на війні; зіслані в концтабори, які ніколи звідтамти не повернулися; проте найбільше — убиті діти із сім’ї, у якій я виросла. У мене повинно було народитися п’ятеро братів-сестер. Моє дитинство мусило бути інакшим. Я не зростала б такою самотньою… Я завжди відчувала потребу перебувати в оточенні багатьох людей, інакше мені здавалося, що я перестаю існувати… Я постійно намагалася завоювати серед своїх однолітків першість, щоб мене помітили і оцінили… На жаль, усі ці мої здогадки ніколи не зможуть повернути до життя моїх братів та сестер».

Страждаючи від почуття провини за існування, вцілілі не вірять у власне довге життя, не будують планів на майбутнє, неспроможні відчути глибоку любов і прив’язаність до іншої особи, а головне — не цінують свого власного життя і життя інших людей. Звідси висновок: «Якщо моє життя нічого не варте, то аналогічно не має жодної цінності життя іншої людини, зокрема, дитини, яка ще не народилася». Отже, лікар-гінеколог, який належить до категорії «вцілілих», мусить мислити так: «Якщо нічого не вартує моє життя, то тим більше нічого не варте життя дитини, яку виношує моя пацієнтка. Вона просить зробити аборт, бо має ті чи інші проблеми, тому, позбавляючи її необхідності народжувати цю дитину, я роблю їй лише добро».

Виступаючи за аборт, суспільство висуває низку обґрунтувань його доцільності:

«Дослідників цієї проблеми найбільш вражає дивовижна готовність, з якою батьки призначають своє ненароджене дитя на роль «жертовного козеняти». Переважно їх про це і не запитують, адже тоді лунали б гучні протести. Отже, щораз більшу кількість людей вдається переконати в необхідності позбавлення життя їхнього ненародженого нащадка.

При цьому переконують, що це потрібно зробити:

задля добра жінки, наприклад: « Інакше ти не зможеш закінчити навчання (добудувати дім)»;

заради добра родини, напр.: «Наше прізвище не буде заплямоване народженням бідолахи із сумнівною спадковістю»;

для добра держави, напр.: «Економічна ситуація не постраждає від напливу нероб»;

заради світового добра, напр.: «Земля перенаселена, і через це вимирають дерева»…

Ми виявили, що більшість батьків, які добровільно призначають своїх малюків на роль «жертовного козеняти», в дитинстві самі зазнали знущань або нехтування. Дорослі, до яких погано ставились у дитинстві, легше піддаються чужому впливу, особливо якщо відчувають загрозу бути покинутими партнером або своєю родиною. Майже завжди це бідні та погано поінформовані люди, від яких суспільство, що занедбало їх, прагне посвяти найдорожчого».

Отже, поява категорії людей, які одержують професійний вишкіл для вбивства ненародженої дитини і введення аборту у коло повсякденних обов’язків лікаря, медсестри та ін. — це феномен, спричинений «суспільним замовленням»: патологічною потребою суспільства принесення в жертву невинних.

Медицина

Минуле століття відзначилося неймовірним розвитком медичної науки. Стало реальністю таке, про що раніше доводилося лише мріяти: винайдення антибіотиків, синтезування фармакологічних препаратів, які дають змогу прецизійно впливати на будь-які функції людського організму, трансплантація органів, зрештою, запліднення в пробірці та інші допоміжні репродуктивні технології. На обрії — клонування людини. Технічні можливості набувають пріоритету над доцільністю з точки зору здорового глузду. Це створює, навіть у пересічного медика, ілюзію всесильності, і, як наслідок, вседозволеності.

Непомірна замедикаментизованість усього процесу прокреації людини — від зачаття і до народження, можливість у будь-якому напрямку впливати на усі його ланки, спричинило до появи парадоксального відчуття відсутності участі жінки у власній вагітності і власних пологах. Про покликання материнства і пов’язану з цим покликанням жертовність тут забувають. У суспільстві загалом побутує думка, що тепер вже неможливо зачати, виносити, народити та вигодувати дитину без допомоги медицини. Вагітність все більше сприймається як абстрактне, не позначене особистістю людини явище, у якому дитина відіграє лише другорядну роль, а ілюзія вседозволеності спокушає простими технічними маніпуляціями вирішувати складні життєві проблеми.

Особистість

Самого лише рішення зробити аборт замало. Щоб ідея стала дійсністю, потрібен виконавець. Отже, суспільство цілеспрямовано підштовхує певних людей для вирішення проблем, до виникнення яких ці люди особисто непричетні. Таким чином, виконавець аборту стає лише виконавцем суспільного замовлення. Чи кожна людина погодилась би на виконання аборту? Безперечно, що ні. Навіть не кожен медик, незважаючи на те, що переривання вагітності в медичних колах завоювало тверду позицію «справи меншого зла», яка, як вважається, цілком оправдана через ризик кримінального аборту і можливості загибелі жінки. Отже, повинна існувати категорія людей, які спроможні переступити «табу» недоторканості людського життя, вважаючи це лише частиною своїх повсякденних обов’язків.

Філіп Ней вважає, що такі люди зазнали в дитинстві важкої психологічної травми, яка негативно вплинула на розвиток їхньої особистості — знущань або занедбання з боку найближчих людей (батьків та інших членів сім’ї). Вони особливо чутливі до впливу оточення і на всі пропозиції ззовні схильні реагувати радше позитивно, незважаючи на суб’єктивну моральну оцінку запропонованої діяльності. Підсвідомо будучи під страхом бути покинутими та відторгнутими (як це вже колись трапилося з ними у дитинстві), вони бояться або не вміють сказати «ні». Таких людей найуспішніше вдається «завербувати» для виконання морально сумнівних суспільних практик, як, наприклад, аборт. Це «слухняні» працівники, які не відчувають внутрішньої свободи у виборі «Що добре, а що зле».

У цій ситуації особливого значення набуває феномен, який Мільгрем6 описав такою фразою: «Майже кожного можна змусити вчинити жорстокість під маскою науковості і тиском авторитету». Операція штучного переривання вагітності, яка ще в 30-х роках минулого століття на сторінках медичних видань знаходила однозначно негативну оцінку (наприклад, серія статей у «Лікарському віснику» — виданні Українського лікарського товариства у Львові тих часів), у теперішній медичній літературі описується винятково з технічного боку, без жодної згадки про її сутність. Аборт тут описується як припинення прогресування в організмі жінки змін, спричинених наявністю в матці ембріону. Будь-яка згадка про дитину, яка при цьому гине жорстокою смертю, сприймається як моралізаторство або анахронізм. Такої думки дотримуються надзвичайно авторитетні в медицині особи, отже, створюється ілюзія, що status quo стосовно аборту не викликає жодних тривог.

З моменту легалізації аборту у більшості країн світу минув не один десяток років, отже, виростають все нові покоління, які можна віднести до категорії «вцілілих». З’являється все більше людей, які живуть без надії на майбутнє і переконання у цінності власного життя. Народившись «бажаними» дітьми у сім’ях, де були аборти, вони у ставленні до наступного покоління підсвідомо обирають переважно такий же стиль, який був у їхніх батьків. Виконавці аборту походять саме з такого середовища, і з кожним поколінням кількість людей, які можуть погодитись на «вбивство козла відпущення», зростає.

Будь-яку людську трагедію можна схематично зобразити як трикутник, гранями якого є Злочинець, Жертва і Спостерігач. Грані трикутника можуть мінятися місцями, отже, той, хто в одній ситуації відіграє роль Злочинця, в іншій стає Спостерігачем або Жертвою. У випадку аборту Жертвою є, безперечно, дитина. Також — її мати, батько та діти з цієї сім’ї, які страждатимуть від синдрому вцілілих. Лікар, який виконує аборт, займає, на перший погляд, роль Злочинця. Проте чи абсолютно однозначною є така оцінка?

Розглядаючи проблему появи виконавця аборту, Філіп Ней пише:

«…Виконавець повинен бути професійно компетентним, дієвим і готовим виконати призначену йому роль. Безперечно, когось вдається завербувати. Найкраще відразу шукати зацікавлених осіб — тих, кого через пережитий біль, озлобленість або цікавість найлегше спокусити грошима або владою… Хоч кожен з цих людей робить свій вибір самостійно, до участі в справі, яка руйнуватиме їхні особистості так само, як вони нищитимуть невинне життя, їх делікатно підштовхують. Маємо підстави стверджувати, що до виконання аборту або участі в ньому спонукають психічні травми дитинства та періоду здобування медичної освіти. Отже, певних людей суспільство призначає для виконання найбруднішої в історії людства роботи…»

«У дитинстві більшість центуріонів (виконавців аборту — прим. моя) зазнали знущань та занедбання, які призвели до появи невирішених внутрішніх конфліктів. До того ж багато з них походять із сімей, де були аборти. Обираючи медицину як фах, вони розпочинають навчання з палким бажанням допомагати людству й піклуватись про хворих та немічних. Загалом, з когорти студентів вони не виділяються, проте раніше пережите могло позначити їхні особистості глибокою досадою, зачарованістю смертю або жадібним прагненням влади та грошей».

Таким чином, лікар, який виконує аборт, колись (наприклад, у дитинстві) займав у трагічному трикутнику місце жертви. Ранимість його особистості, спричинена занедбанням або насильством у ранньому віці, зробила цю людину особливо чутливою до усього, що хоч якимось чином дає змогу заповнити ці прогалини. Відчуття власної могутності у вирішуванні питань життя і смерті, самоутвердження через матеріальне збагачення, можливість принизити свою жертву (пацієнтку) та ін. — усе це лише способи вирішити глибокі внутрішні конфлікти, які сягають корінням у минуле. За даними Ф. Нея, 30% виконавців аборту перенесли в дитинстві важку психічну травму; матері 20% з них робили аборти, а 25% виконавців перенесли аборт особисто.

«Відбір виконавців абортів відбувається по-різному: за їх активною участю або ні, свідомо або неусвідомлено. Як лікарів, їх приваблює найрадісніше з переживань — приймати у світ дитя, яке народжується. Чому ж вони обирають водночас найогиднішу роботу, наймерзенніший злочин, та переходять від величного до безглуздо жахливого: деякі лікарі частину робочого дня допомагають народженню бажаних дітей, а решту часу знищують малюків, від яких відмовились власні матері, і навіть не замислюються над такою невідповідністю».

Підсвідоме почуття провини змушує виконавця аборту шукати виходу в зловживанні алкоголем та наркотиками, азартних іграх, всепоглинаючому прагненні заробляння грошей. Можливо, деяких з цих людей воно змушує ставати трудоголіками. Усі ці пристрасті — лише втеча від внутрішнього дискомфорту, який підсвідомо виникає від причетності до знищення собі подібних (за термінологією Ф. Нея, «біологічної провини»). Водночас у них виникають труднощі у стосунках з іншими людьми, особливо у сім’ї: з чоловіком, дружиною та власними дітьми. За даними IIPLCARR,10 при опитуванні колишніх виконавців аборту виявилось, що 32% з них відчували суттєві психологічні труднощі, а 16% через почуття провини і депресію серйозно думали про самогубство. Часто у них виникали страхітливі сновидіння, пов’язані з цією діяльністю. У час виконання абортів 40% цих людей страждали від алкогольної та наркотичної залежності. Перебороти ці труднощі, навіть після усвідомлення їх сутності, нелегко. 32% з опитаних лікарів і надалі часто мучаться почуттям провини, проте більшість почуває себе прощеними: 80% — Богом, 75% — собою самими, 40% — дітьми, яких вони знищили, 20% — суспільством, 10% — матерями і батьками ненароджених дітей.

«Чи можна звикнути до виконання абортів настільки, щоб не відчувати страху та провини? Дійсно, особистість лікаря може деформуватись такою мірою, що ніщо на світі, навіть перспектива смерті, не зворушує його. Проте ми ніколи не зустрічали виконавця абортів, який би захоплювався своєю працею або гордо розповідав про найвдаліші маніпуляції. Усі вони, без винятку, різною мірою відчувають сором та провину, і радше намагаються змовчати.»

Внутрішні конфлікти виконавця аборту переважно невидимі для його оточення, що пояснюється існуванням захисних психологічних механізмів, які дають змогу пристосуватися до складних ситуацій без катастрофічної втрати цілісності особистості. Найчастіше така людина являється світові як оптиміст, надзвичайно впевнений у собі, із твердим переконанням, що йому доступні усі можливості, який обіцяє іншим часто набагато більше, ніж може зробити (за термінологією, яка вживається у згаданій праці, це «танцюрист»). Справжньою метою цієї маски є прагнення приховати свої слабкості, які можуть стати причиною того, що цю людину відштовхнуть або покинуть. Натомість в інших ситуаціях, коли вичерпується життєва енергія, така людина виступає як повна протилежність попереднього образу («бідолаха») — як похмурий, агресивний тип, який не любить ні себе, ні інших, деколи з ознаками фізичних або душевних страждань, який чекає, що хтось помітить його і пожаліє. Ці «маски», хоч і допомагають пристосуватися до складних життєвих ситуацій, перешкоджають розвиткові особистості та формуванню взаємин з іншими людьми. Переважно під час виконання аборту медик виступає як «танцюрист», отже, людина, яка абсолютно впевнена у правильності того, що робить; тоді маска «бідолахи» залишається для родинного кола, що утруднює життя усій сім’ї.

Ф. Ней створив модель виконавця аборту як образ людини, яка здійснює вирок над істотою, що перед ним особисто нічим не завинила. Як аналогію, він наводить приклад «призначеного» чоловіка, який відводив у пустелю жертовне козеня, та центуріона, який командував розп’яттям Ісуса Христа. Він пропонує образ «Центуріона» як символ людини, що професійно байдуже нищить невинне життя, допоки… в одну мить не прозріє: «Тоді завіса в храмі роздерлася надвоє, зверху аж до низу. Бачивши ж, сотник, що стояв проти нього, що так віддав духа, сказав: «Чоловік цей справді був Син Божий.» (Мк 15; 38-39).

Злочин чи особиста трагедія?

Безперечно, виконавець аборту несе свою частку вини і відповідальності за трагедію, учасником якої він стає. Він убиває невинне дитя, глибоко кривдить його матір і завдає непоправної шкоди сім’ї. Ця провина ще більша через те, що існують переконливі дані про шкідливість аборту в різних (не тільки у фізичному) аспектах. Пересічна людина не може знати усього цього, натомість медик — мусить. Отже, задовольняючи прохання пацієнтки і замовчуючи про можливість шкідливих наслідків маніпуляції, він винен у найбільшій мірі, хоча б тому, що цілком свідомо завдає життю і здоров’ю людини непоправної шкоди.

Проте існує й інший бік справи: усі інші задіяні особи сприймають аборт абстрактно, медик же бачить цю операцію якнайбільш конкретно. Саме лікар, що виконує аборт, змушений від першої і до останньої миті споглядати трагедію, яка потім відтворюється у його страшних снах.

«За мовчазною згодою суспільства, «жертовними козенятами» стають ненароджені діти і когось треба призначити, щоб убити їх. Батьки піддаються цим навіюванням і жертвують своїх дітей, а суспільство їх відкрито схвалює і полегшує безглузду смерть. Батьки знаходять виконавця, який зробить це за плату. Майже так само, як чоловік, «призначений на це», що відводив козеня в пустелю. З певного моменту виконавець аборту продовжує свій шлях самотньо. Батьки залишаються чекати в затінку дерев, натомість він провадить жертовну тваринку до місць, де зникають останні залишки трави. Там, можна бути певним, козеня загине. Батьки не хочуть чути жалісних криків та бачити смерть — виконавець аборту мусить. Це його робота, проте ніщо не може ціну, яку він за неї платить — власну самодеструкцію».

Мабуть, саме з цієї точки зору потрібно оцінювати провину виконавця аборту. Безперечно, ця людина винна: перед знищеною безборонною дитиною, яка так ніколи й не побачила сонця, перед її батьками, братами й сестрами, які не змогли прихильно прийняти її у цей світ, перед Господом, в очах якого вчинила страшний гріх. Проте провина виконавця аборту лише часткова, адже рішення залежало від батька і матері малюка, від їхніх близьких і знайомих. Саме від цих людей медик одержує «замовлення», виконання якого створює ілюзію вирішення багатьох проблем. Йдеться про спостерігачів: тих, хто повинен би запобігти трагедії та підтримати молодих батьків у ситуації «небажаної вагітності», натомість вони декларують свою непричетність до того, що відбувається, і тим лише підтримують конфлікт. Саме ці люди, тримаючись осторонь, пасивно штовхають вагітну жінку на безвихідь, де аборт виглядає єдиним можливим рішенням, і саме вони ставлять лікаря високої кваліфікації, завдяки вмінню і зусиллям якого врятовано не одне людське життя, в таку ситуацію, з якої йому не зручно виплутатись, не убивши. Пізніше спостерігачі осуджують і одних, і других, утверджуючись у цей спосіб у своїй непричетності і невинності.

Тягар гріха, який у своїй найвідвертішій конкретності падає на плечі виконавця аборту, завдає особистості цієї людини непоправної шкоди. Те, що ми робимо іншим, ми в тій же мірі робимо собі: отже, знецінюючи до нуля життя дитини, яку він убиває, виконавець аборту знецінює водночас власне життя, насамперед у своїх очах. Гнітючий тягар провини спричинює депресію, ускладнює спілкування з найближчими людьми, не дає змоги стати «найкращими на світі» чоловіком чи дружиною, батьком або матір’ю — такими, як хотілось би бути. Найменші життєві катаклізми, які сприймаються підсвідомо як справедлива кара, можуть призвести до цілковитого краху.

«Не можу більше… Колись, будучи п’яним, я не відчував під руками живої плоті і не бачив понівеченого тіла. Ось перед моїми очима крихітна дитяча ручка. Вона відірвана від тулуба. Не можу дивитись на це маленьке личко. Ні, я не збожеволів: це не абстракція, це цілком конкретна дитина, що довірилась безпеці материнського лона. Тільки що я вбив її, позбавив життя найжорстокішим із можливих способів. Безліч разів у внутрішній суперечці я майже переконував себе, що це все потрібно задля добра жінки, що ця істота — не дитина, прагнув довести собі й іншим, що аборт має вагомі обґрунтування. Проте водночас якесь незбагненне зло зростало у мені, а я цього не помічав. Тепер усі сумніви розвіялись: як можна робити добро, вбиваючи дітей?»

«Знаю, що робити це мене спонукали помилкові аргументи. Як таке могло трапитись зі мною? Я схибив, вчинив нерозважливо, проте відчуваю, що погодився на цю мерзенну справу заради багатьох людей. Тепер — досить. Мені байдуже, що це право жінки, що за законодавством аборт є легальним. Ненавиджу цю роботу. Як несправедливо, що інші звалили на мої плечі те, чого самі ніколи не відважилися б зробити!»

Прослідкуймо обороти «трагічного трикутника». Той, хто народився як «бажана дитина», як «вцілілий» у низці вагітностей, той, хто ймовірно страждав у дитинстві від насильства і занедбання («жертва»), стає виконавцем аборту — «злочинцем». Далі «жертвою» є дитина, яка загинула в лоні матері, а також її батьки, брати-сестри і суспільство загалом — усі, хто страждає від негативних наслідків аборту в різних аспектах. Водночас частина цих людей могла б вплинути на перебіг трагедії, але не зробила цього («спостерігачі»). Грані трикутника міняються місцями, і виконавець аборту знову потрапляє на місце «жертви», яка за вбивство одержує еквівалентну відплату — власну самодеструкцію. Водночас з’являється все більше людей, які, формально належачи до категорії «спостерігачів», страждають від спричинених абортом знецінення власної особистості і безнадії (наприклад, «вцілілі), а отже, неспроможних чинити опір і вирватись з протореної колії («жертви»). З цього середовища походить зростання попиту на «операцію» і поява все більшої кількості її виконавців, які відзначаються готовністю взятися за це завдання. Коло замикається: трагедія аборту набирає обертів.

Кардинально змінити ситуацію може лише одне: повинен з’явитися хтось настільки мужній, щоби, незважаючи на усталену думку, на власні страхи і комплекси зуміти сказати «ні». Черпаючи сили у безмежності Божої любові і милосердя, з вірою у Христову жертву, якою відкуплено назавжди усіх грішників, можна навчитися прощати не тільки іншим, але й собі самому, і нарешті зуміти знайти правильне рішення. Лише у цей спосіб вдасться «перепинити шлях дракону».

Для лікаря це єдина можливість вирватися з протореної кривавої колії. Відчуваючи свою провину, колишній виконавець аборту може навчитись дивитися на себе по-іншому, ніж досі — як на Боже творіння, до якого Господь ставиться з величезною любов’ю. Добре, якщо знайдеться хтось, хто зможе допомогти побачити це, і зрозуміти, що усі життєві труднощі, які раніш спонукали до виконання абортів, можна трактувати зовсім інакше — лише як перешкоди на шляху до Господа. Медик, наділений глибокими знаннями про людську природу, із духовністю часто вищою, ніж пересічно, зобов’язаний поділитися цим своїм даром із людьми, які до нього звертаються. Його обов’язок — чесно оцінити ситуацію і разом з вагітною жінкою та її родиною знайти інший вихід. Саме такого лікаря пацієнти хочуть бачити.

Проте йдеться не лише про медиків. Неоціненною буде допомога тих, хто зуміє спинити руку, в якій опинився смертоносний інструмент: це може звучати парадоксально, проте саме на їхнє втручання виконавець аборту підсвідомо сподівається до останньої хвилини. Адже у справах життя і смерті невинних сторонніх не буває.

Зореслава Городенчук,

кандидат медичних наук, лікар акушер-гінеколог

Дивний випадок стався з бельгійцем, який будучи 23 роки в коматозному стані, перебував у повній свідомості. При цьому лікарі стверджували, що його мозок мертвий. Це ще один урок багатьом фахівцям, який залишив відкритим питання про вегетативний стан.

На думку директора програми з біоетики Міжнародного університету Trinity International Universit Джона Кілнера, цей випадок змусить лікарів і рідних хворого бути гранично обережними, і діагноз «перманентний вегетативний стан» не буде ставитися з такою легкістю, як раніше.

Колишній президент Центру біоетики та людської гідності підкреслив, що детальне обстеження дозволяє поставити більш точний діагноз. Хворий може бути в стані, коли неможливо зареєструвати сигнали, що дозволяють припустити, що мозкова діяльність триває; у пацієнта можливе мінімальний прояв свідомості. Також можливі різні стадії і стани, що вимагають іншого рівня підтримки, ніж кома.

Стан багатьох пацієнтів було визнано «перманентно непритомним» помилково. Визначення їх стану згідно з уявленнями сучасної медицини – «вегетативний». Доктор Кілнер розповідає, що часто ставлення до тих, кого називали «овочами», було напівлюдським, і до них виявляли мінімум поваги і турботи.

Невролог Стівен Лоурі, виявив, що його пацієнт, бельгієць Ром Хоубен перебуває у повній свідомості, але не здатний обмінюватися сигналами з навколишнім світом. Згідно зі статистичними даними, наведеними доктором Стфвеном Лоурі, четверо з десяти хворих зі схожим діагнозом перебувають у тому ж стані, що й Ром .

Ром Хоубен, якому вже виповнилося 46 років, будучи студентом потрапив в автомобільну аварію. При обстеженні пацієнта лікарі поставили діагноз «
«кома», тіло Хоубена не відповідало на подразники, в тому числі і очі, які часто виступають детектором стану. Але всі ці роки мозок Рома функціонував. Доктор Лоурі, обстежуючи пацієнтів, що знаходяться в комі, провів сканування мозку Рома Хоубена, і зробив висновок, що мозок хворого здоровий. Це відкриття було зроблено 3 роки тому, але вся історія була оприлюднена з дозволу Хоубен тільки зараз.

Хоубен поки що не може повною мірою рухатися, зараз він спілкується за допомогою мовного терапевта, який допомагає йому пересувати курсор на сенсорному екрані. «Я кричав, але ніхто мене не чув, – розповідав Хоубен в інтерв’ю Daily Mail, – весь цей час я буквально мріяв про краще життя. Чи був я засмучений, розчарований … Я не можу знайти слова, щоб описати те, що я відчував весь цей час. «Ром назвав день, коли лікарі зробили це відкриття, своїм другим днем народженням і мріє написати книгу про те, що пережив. «Я хочу читати, розмовляти з друзями за допомогою комп’ютера, насолоджуватися життям, зараз люди знають, що я більше не мертвий.»

За матеріалами: Christian Today

Християнство принесло на Русь невідому доти форму медичної допомоги населенню – монастирські лікарні. Важко встановити дату появи найпершої такої лікарні. З літописів відомо, що вони існували вже в ХІ-ХІІ ст. у Києві та Переяславлі. В одній скандинавській сазі говориться про те, що Ольга – донька Рюрика – влаштувала лікарню, де доглядом за хворими займались жінки. Можливо, це була одна з перших монастирських лікарень в Україні.

Це не означає, що до хрещення Київської Русі медицини як такої не існувало. Навпаки, вона навіть успішно розвивалася. Народних лікарів називали «лєчьцами». Про них говориться в «Руській Правді» – найдавнішому зводі законів, який був складений за Ярослава Мудрого у першій чверті ХІ ст. «Руська Правда» законодавчо встановлювала оплату праці лікарів: людина, яка завдала шкоди здоров’ю іншої людини, повинна сплатити штраф у державну казну та оплатити лікування постраждалого.

Проте саме при монастирях зароджувалась медична наука. Коли до них потрапляли античні та ранні середньовічні медичні рукописи, слов’янською мовою їх перекладали монахи. Відомі переклади з грецької мови – «Аскліпово та Галіна» (від Асклепія та Галена), «Галінове на Іппократє» (коментар Галена до праць Гіпократа) тощо. Під час перекладу ченці доповнювали тексти своїми знаннями, що ґрунтувалися на досвіді народного лікування. Однією з найпопулярніших книг ХІ ст. був «Ізборник Святослава», що був переписаний двічі: 1073-го і 1076 рр. «Ізборник…», який містив медично-гігієнічні відомості, – справжня енциклопедія Давньої Русі. Знання з анатомії можна було знайти у відомому «Шестодневі» Йоана Болгарського (Х ст.), який використовувався на Русі аж до XVIII ст.

В оповіданнях зберіглися імена жінок-лікарів. Февронія, донька бортника, успішно практикувала лікувальну справу, донька чернігівського князя Євфросинія була «вельми знана в Асклепієвих писаннях». Автором першого вітчизняного медичного трактату (своєрідної «кандидатської дисертації» з медицини) буда Євпраксія Мстиславівна (близько 1108-1180 рр.), донька князя Мстислава Володимировича й онука Володимира Мономаха. З дитинства вона займалась лікуванням, за що отримала прізвисько «Добродея». Вона написала грецькою мовою трактат «Мазі» – твір у п’ятьох частинах, який систематизує розрізнені медичні відомості і містить її власні спостереження, особливо щодо жіночіх хвороб та догляду за новонародженими.
Величезну роль в історії медицини відіграв Києво-Печерський монастир (ХІ ст.), який того часу був своєрідним університетом. Іноки Печерського монастиря прийшли з гори Афон і принесли з собою медичні знання. «Києво-Печерський Патерик» доносить до нас відомості про деяких мешканців Печерського монастиря, які уславилися завдяки своєму лікарському мистецтву. Серед них, наприклад, преподобний Антоній, Доміан, Агапіт Печерський, Пімен Постник та ін.

Одним із найвідоміших лікарів того часу був монах Києво-Печерської Лаври Агапіт. До монастиря він прийшов за преп.Антонія і розгорнув широку діяльність. Лікував і братів, і мирян, які зверталися по допомогу, і не брав грошей за це. З літопису відомо, що коли Володимир захворів, до нього скликали не тількі місцевих лікарів, а й усіх відомих лікарів-іноземців, які жили тут, але попри все хвороба прогресувала. Тоді звернулись у Печерський монастир до преподобного Агапіта. Той вислав князю лікувальний відвар. Невдовзі після цього князь повністю одужав.

Історія донесла до нас, що популярність Агапіта викликала заздрість у його колег, перш за все у Вірменина, котрий до Агапіта безуспішно лікував Володимира Мономаха. Вірменин намагався навіть отруїти Агапіта, але отрута не подіяла. Кажуть бо ж, що «людина людині – вовк, а лікар лікарю – вовчище». Так чи інакше, обидва лікарі увійшли в історію. Один – як уособлення безкористя й гуманізму, інший – як заздрісник, що зробив замах на більш успішного колегу.

А першим українським дерматологом вважаємо преподобного Аліпія (помер 1114 р). Той був іконописцем і в роботі використовував фарби на мінеральній та рослинній основі. Цими фарбами чернець успішно лікував від лепри та інших шкірних захворювань.

Фактично, на Русі не було жодного монастиря без «шпитальних палат», а для надання «скорейшей помощи страждущим… врач всегда должен был находиться в недужном месте», тобто перебувати при монастирі невідступно. На нього покладались обов’язки лікувати не тільки тих, хто жив у монастирі, а й тих, хто приходив молитися, яких потрібно було «…в случае нужды помещать в недужном храме». Це призвело до того, що до XVI ст. в Україні медичну діяльність у «загальнодержавному» маштабі здійснювали, головним чином, представники монастирської медицини. Це був час розквіту давньоруської монастирської медицини, а центром її був Київ.

Шостий рік поспіль у Черкаській центральній районній лікарні трудяться троє капеланів. Це Микола Дудко і брати Бєляєви – Юрій і Веніамін. Підполковник Дудко увірував у Бога ще в армії, розповідав солдатам і офіцерам про Христа. А як настав час звільнятися в запас – замислився, чи не може він принести користь також іншим людям. Молитва дала йому сміливість іти шукати таке місце. Нещодавно ЦРЛ була названа «лікарнею доброзичливого ставлення до дитини», а головний лікар сказав капеланам: «У цьому є і ваша заслуга».

Про те, як саме капелани допомагають хворим, а також і медикам, Микола Дудко розповідає у лекціях. Зокрема, в Київській духовній академії в рамках курсу «Капеланство у госпіталях і лікарнях» він поділився прикладами з життя.

Семимісячного Віталика прозвали «сином лікарні». Його прийняли з діагнозом «запалення легенів і анемія». Разом з лікарем капелани склали список необхідного, все купили. Хлопчик став видужувати, аж тут кудись зникла його мама. Два з половиною місяці її не було видно, потім вона забрала дитину і поїхала додому.

Наступна зустріч з Віталиком відбулася за півтора року. Хлопчик був у жахливому стані, коли до нього хтось підходив – затулявся руками, було схоже, що його били. Спав він, певно, в якомусь ящику, бо щойно побачив тумбочку, як заліз у неї, і щоразу вдавав, що спить, коли до нього підходили. За два дні мама знову зникла з лікарні, а за два тижні надійшла звістка, що вона померла від алкоголю. На хлопчика стали готувати документи, аби передати його в Будинок малюка.

Загалом він прожив у відділенні п’ять місяців. Був такий слабкий, що постійно «підхоплював» хвороби від інших дітей, тож довелося його покласти в ізолятор. Сумно було бачити, як дитина показує пальчиком на вікно – «хочу на вулицю». Капелани приносили йому іграшки, соки, їжу, і молилися, щоби хтось усиновив хлопчика. Зрештою, знайшли серед віруючих молоду бездітну пару. Забирати Віталика з лікарні приїхали його нові батьки, бабуся з дідусем, а проводжати хлопчика вийшли всі працівники дитячого та інфекційного відділень.

Інший випадок – це «подарунок на 8 Березня» минулого року. До лікарні зателефонували: «Вітаємо зі святом, подарунок лежить на сходах». Черговий лікар знайшов згорток, у якому лежала дівчинка. Медики визначили, що їй п’ять днів від народження і що народили її не в лікарні. Два місяці, поки дитина була у відділенні, капеланська служба опікувалася дитиною, молилася, аби знайшлася сім’я і вдочерила її. Зараз нова родина дякує за цей подарунок.

Також капелани ЦРБ відвідують дітей по домівках. Сім’я з села Червона Слобода має п’ятьох дітей, живуть в орендованому житлі. У сім’ї є хворий хлопчик (12 років), інвалід 1-ї групи: не ходить, не розмовляє, не чує, нікого не впізнає. Родина бідує, але провадить побожне життя. Капелани навідують цю сім’ю, організовують збір пожертв, купують їжу, одяг і привозять у село.

Повчальний випадок стався з 32-річною Оксаною. Вона перебувала в лікарні з 8-місячною донькою, в якої було запалення легенів. По завершенні лікування не хотіла виписуватися, казала, що дитина ще хвора. Виглядала вона бідно, в лікарні її підгодовували. Після виписки завідувачка відділення попросила капеланів навідати Оксану. За названою адресою знайшли старий двоповерховий гуртожиток. У кімнаті капелани побачили вдягнену по-зимовому дитину, що спала на ліжку; температура в гуртожитку була така сама, що й надворі. Панував напівморок. На прохання увімкнути світло Оксана ніяково відповіла, що світло й тепло в гуртожитку відключені через заборгованість. Жінці з дитиною купили харчів і дали грошей, які вдалося зібрати у співчутливих людей. Про Оксанине життя розповіли завідувачці відділенням, і за тиждень її з дитиною знову прийняли до лікарні, де вони провели ще місяць, до настання тепла. Таким чином було врятоване здоров’я, а, можливо, і життя дитини.

Завідувачка інфекційним відділенням п. Галина Аза каже про капеланську службу так: «Якось я сама захворіла, мій стан не покращувався; прийшов відчай. Я усвідомила, як важливо в таку мить мати моральну й духовну підтримку! На жаль, у тій лікарні не було капеланів. Видужавши, я повернулася на роботу, і ще більше ціную нашу дружбу з капеланами». А завідувачка дитячим відділенням Черкаської ЦРЛ п. Анна Успенська додає: «Буває, діти в нас залишаються на два-три місяці, а ми чекаємо – чи повернуться їхні батьки? І весь цей час нам допомагають капелани, і подарунки роздають, і дитячий театр на Різдво запрошують, і документи допомагають оформлювати. Ми завжди раді капеланам».

У статті використано матеріали підполковника запасу Миколи Дудка і полковника запасу Валентина Кореневича, директора програми навчання капеланів.


Інформацію можна отримати на сайті www.ktsonline.org

Ще давно, коли східні «нетрадиційні» (хоча для свого часу та місця – навпаки, цілком традиційні) медичні теорії лише входили в моду, і я немало цій моді піддалася, одна розумна людина запитала: а чому тоді люди Сходу взялися переймати медицину Заходу, щойно з’явилася така можливість? Чому вельможні та багаті люди Японії та Китаю воліли лікуватися в європейських лікарів? Досі жоден з адептів фен-шую, припікання та голковколювання не зміг дати на це питання сенсовної відповіді.

Східна медицина тримається на уявленнях про дві космічні сили, Тінь та Світло, одна з яких є пасивною, друга – активною. Перша асоціюється з началом жіночим, друга – з чоловічим. Ці сили по черзі сягають точки екстремуму, який потім змінюється занепадом. Екстремум однієї з сил водночас означає занепад другої. Всі медичні теорії вважали наріжним каменем баланс цих сил в організмі людини, і будь-який розлад пояснювали порушенням цього балансу.

В ті часи, коли склалось таке уявлення, воно було не гіршим за гуморальну гіпотезу, яка панувала в Європі. До того ж, багатий емпіричний досвід, який передавався лікарями з покоління в покоління, накопичив багато корисного в галузях фармакології, гігієни, здорового способу життя. Так, давні порадники з «плекання тіла», як називали в Китаї гігієну, навчали: «Плекання життя полягає в тому, щоб не спати після їжі та не сидіти нерухомо. Краще займатися якимись справами, але не перетруджуючись надміру. Недарма кажуть: «Проточна вода не загниває; двері, якими часто користуються, не гризуть жуки». Не треба наїдатися на ніч, а після вечері краще піти погуляти, проходячи за раз близько п’яти лі». Але разом з такими корисними порадами в цих книжках були й такі, що ґрунтувалися на суцільних забобонах: «Після їжі не можна мити волосся, а після гарячого пиття – витирати піт», «Не можна їсти сушене м’ясо після того, як воно впало у воду».

Прадавні китайці вірили в цілющу й чарівну силу повітря – «ці», – яке вони наділяли магічними властивостями. Саме «ці» накопичувалося та витрачалося людиною протягом життя, через «ці» людина вбирала в себе енергію Тіні та Світла. Тому однією з панацей вважалася техніка правильного дихання. Даос Ґе Хун навчав, що за допомогою дихальних вправ можна позбутися всіх хвороб, оборонитися від змій та тигрів, знаходитися під водою та ходити пішки по воді, не відчувати голоду та спраги й продовжити своє життя на кількасот років. Святий Франциск Ксаверій зазначав, що на китайців не дуже велике враження справляють розповіді про чудеса Господа нашого: для Восьми Безсмертних, яких вони обожнювали, перейти пішки море було справою пересічною.

Насправді ж техніки дихання, практиковані даосами, занурювали людей у змінений стан свідомості через гіповентиляцію або гіпервентиляцію легенів. Тренуючись на якомога довше затримання віддиху, чередуючи ці вправи з інтенсивним диханням, даоси впадали у стан, коли, за словами лікаря Сунь Симяо, «вуха перестають чути, очі перестають бачити, серце перестає мислити». Практикуючи це протягом десятиліть, люди завдавали шкоди функціям головного мозку.

Китайська медицина приділяла мало уваги дослідженню анатомії людини. Церкві часто дорікають, що вона забороняла розтинати трупи з метою дослідження медичних патологій – насправді, такі заборони стосувалися лише публічних демонстрацій та носили періодичний і суто місцевий характер. В історії Китаю офіційної заборони не існувало, але в хроніках зафіксований лише один випадок розтину тіла з метою медичних досліджень: у XI столітті. В Японії це відбулося ще пізніше: 1771 року в м.Осака лікар Маено з учнями потай (!) провів розтин тіла страченої злочинниці, аби перевірити, наскільки відповідають істині китайські анатомічні атласи та порівняти їх із голландськими. Маено пересвідчився, що голландський атлас точний, а китайські побудовано багато в чому на фантазіях. Тоді Маено вирішив перекласти атлас японською мовою. Ця робота зайняла два роки і викликала революцію в японській медицині.

Східні медичні забобони зашкодили розвиткові медицини на Сході значно більше, ніж тимчасові і випадкові церковні заборони на Заході. Наприклад, жоден хірург не наважувався оперувати жіночі груди – вважалося, що саме там міститься енергія Тіні, властива жінкам, і від будь-якого розтину енергія витече і жінка помре. Японський лікар Ханаока 1804 р. зробив першу в світі операцію під загальним наркозом. Він на 20 років випередив у цій галузі європейців, але через закритість країни ніхто за межами Японії про це не дізнався. Згодом і секрет наркотичного напою був утрачений: учні Ханаоки, з одного боку, ретельно берегли секрет від інших шкіл, а з іншого – не наважалися готувати та вживати його, бо неможливо розрахувати точне дозування фітопрепарату, а невдала доза могла привести до смерті пацієнта. Коли загальний наркоз вдруге прийшов до Японії – це був європейський метод присипляння пацієнта хлороформом, набагато безпечніший.

Навіть найшляхетніші та найбагатші люди Японії й Китаю у XIX ст. не могли вберегтися від хвороб, які в Європі та США залишилися лише на долю бідноти. З усіх 21 синів Наріакі Токуґава, батька останнього сьоґуна, до повноліття дожили тільки 12. Проте йому пощастило значно більше, ніж сьоґунові Іейосі: з 23 його синів вижив лише розумово неповноцінний Іесада. Проте Іесада також помер молодим, як і його спадкоємець, сьоґун Іемоті. Той помер від банального авітамінозу, хвороби бері-бері. А це ж були родини, які могли собі дозволити найкращих лікарів!

Як бідноті, так і багатіям медицину часто заміняла побутова магія. На сьомий день після народження немовляті голили голову, залишаючи лише пасмо волосся над чолом. Дітей голили до семи років, бритву при цьому не дезінфікували – тому діти часто страждали на екзему. Цю екзему не лікували – вважалося, що вона сприяє здоров’ю дитини.
Також ефективним методом захисту вважалося малювання на чолі дитини знаку «пес». Цей знак мав відганяти злих духів. Невідомо, як він діяв на духів, але ми добре знаємо, що мікроби та віруси неписьменні.

Говорячи про східну медицину, не можна не згадати про акупунктуру. Сьогодні ця галузь викликає цікавість у лікарів, проводяться клінічні дослідження, але навіть ентузіасти цієї справи (маю на увазі справжніх лікарів з медичною освітою) стверджують: акупунктура діє не тому, що вздовж тіла пролягають енергетичні меридіани, в яких акупунктура «розкриває канали», – а тому що ці точки розташовані там, де близько до шкіри проходить нерв або судина. Стимулюючи їх натисканням або легким болем, ми сприяємо посиленню або послабленню кровообігу в тому місці, пом’якшуючи або усуваючи таким чином больовий синдром, знижуючи або підвищуючи тиск крові. Акупунктура також нерідко діє як плацебо-терапія – тобто сама віра пацієнта у можливості цього методу мобілізує його внутрішні ресурси. Але треба пам’ятати: акупунктура, виколювання та припікання активних точок є методами масажу, які можуть бути дуже корисними у руках спеціаліста й дуже зашкодити у руках дилетанта, надто коли ними користуються для лікування хвороб, які масажем принципово не лікуються. Не треба вірити людям, яки обіцяють за допомогою акупунктури вилікувати інфекцію або рак. Навіть якщо вони щиро переконані у силі свого методу – вони залишаються не більш ніж щирими шарлатанами. Ще обережніше треба ставитися до припікання. Ось що пишеться у старовинному трактаті з цього методу: «Листя полину гірке та гостре на смак, при використанні у невеликій кількості виділяється тепло, у великій – сильний жар. За природою своєю полин є істинним Світлом і може відновлювати енергію Світла при її виснаженні. Вона одкриває дванадцять головних каналів. Пройти по трьох каналах Тіні для регулювання «ці» та крові, видалити сирість і холод, прогріти матку, зупинити кровотечу, відрегулювати менструальний цикл і полегшити плід. При згорянні вона проникає в усі канали, усуваючи сотні хвороб».

Як бачимо, все обґрунтування дії полину лежить у галузі поетики, а не фізіології: полин гіркий, а гірке традиція ототожнювала з енергією Світла; вогонь – це також Світло, отже, припікання полином має відновити Світло в організмі. Це може подіяти на неосвічену людину, яка під враженням «прадавніх авторитетів» мобілізує свої ресурси й може поздоровшати – але, скоріш за все, від такого лікування залишаться тільки опіки.

Нерідко постає також питання – чи може християнин практикувати гімнастику тайцзі, кунфу або карате? Моя думка така: якщо ставитися до цього як до спорту й не більше – то практикувати спорт не шкідливіше для душі, ніж бігати або плавати. Гімнастика тайцзі з її простими, природними позами і плавними рухами може добре прислужитися літнім або ослабленим після хвороби людям, вагітним жінкам – тобто всім, кому протипоказані різкі рухи, але прописана цілюща фізкультура. Не варто разом з фізичними вправами засвоювати й віру в Тайцзі – «Велику межу», яку китайці вважали за початок всього сущого. Пам’ятаємо: Бог є безмежним.

Минулого тижня до Івано-Франківська завітав неординарний лікар. Лікар, який говорить, що медицина має співпрацювати з церквою і діяти на засадах християнської етики. Професор, доктор медицини Антун Лісець із Хорватії є провідним спеціалістом всесвітнього руху «За життя». Антун Лісець читав лекції про діалог між церквою та медициною у пологовому будинку та медичному коледжі, розповідав студентам Прикарпатського національного університету про повагу до життя, здоров’я, дошлюбної чистоти, шлюбу і Божого дару плідності. Але пан Лісець не обмежується теорією – його особистою гордістю є життя кількох франківських підлітків. 16 років тому, під час першого візиту до нашого міста, він спілкувався з жінками, які стояли в черзі на аборт, і відмовив їх убивати своїх ще не народжених дітей.

- Пане Антуне, то чого не знають франківські лікарі?

Почнемо з того, що в Україні медицина хвора, бо людей, які хотіли стати медпрацівниками, виховували проти Божих заповідей. Фактично, їх виховували так, щоб вони працювали як проститутки, робили те, що хочуть інші. Більшість українських лікарів, на жаль, чинять так, як їх просять. Одна жінка заходить у кабінет і каже: «В мене загроза викидня, збережіть життя моєї дитини». І вони стараються, щоб дитину врятувати. Інша заходить і каже: «Я хочу зробити аборт» і вони допомагають їй вбити ненароджену дитину. То яка це людина, якщо вона робить будь-що, якщо платять? Ще язичник Гіппократ написав у клятві, яку всі лікарі складають, що треба поважати життя людини з моменту її зачаття.

Мета руху «За життя» – сказати людям правду, що не можна брати участь у гріху, треба поважати життя, здоров’я та сімейні цінності. Медицина не може самотужки вирішити всі проблеми, які стосуються здоров’я та життя, бо просто не існує ліків від усіх хвороб. До того ж, багато лікарів насправді працюють проти життя та здоров’я. Якщо вести спосіб життя згідно з Божими заповідями, не буде багатьох непотрібних хвороб.

- Яких гріхів медикам та їх пацієнтам треба уникати, щоб зберегти здоров’я та життя?

Гріхами є: контрацепція, стерилізація, аборти, штучне запліднення, розпуста, перелюб, порнографія, уникання чи відкладання шлюбу через невиправдані причини, аморальне виховання, при якому людську сексуальність намагаються відлучити від подружжя, зачаття і народження, евтаназія, участь у таких діагностичних процедурах, коли шукають хворих дітей з метою вбивства. Гріхом вважається також аморальна освіта, скажімо, обманювати людей, що існує гумовий засіб – презерватив, який врятує від усіх венеричних хвороб.

- Хіба ж презервативи не захищають від більшості венеричних інфекцій?

У 1991 році на конференції з представниками МОЗ ми вперше говорили, що неправильно підтримувати кампанію з пропаганди презерватива як захисного засобу від СНІДу. Я тоді мав враження, що говорив до стіни, бо в Україні проводилася така реклама презервативів, як у жодній іншій країні Європи. А результат? Україна стала найбільш інфікованою СНІДом країною Європи.

Чим більше рекламують презервативи, тим більше людей інфікуються. Дані досліджень, отримані з державних медичних закладів США, підтверджують, що такі захворювання, як СНІД, герпес геніальний, гепатит, сифіліс, хламідіоз, людський вірус папіломи (HPV), що спричинює рак матки, вагінальний трихомоніаз та багато інших, переносяться з презервативом так само, як і без нього. Це політика, бізнес, у якому задіяні великі гроші. Багато медиків навіть не знали, що вони обманюють. З іншого боку, використання презервативів суперечить християнській етиці.

- Які методи контрацепції не суперечать християнській етиці?

З моральної точки зору, вчинки і засоби, які суперечать зачаттю, є гріхом. У церковному шлюбі подружжя має право на сексуальну любов, але без засобів, які забороняють зачаття, в тому числі презервативів. Ця шлюбна любов має бути відкритою до нового життя, яке хоче дати Господь. Тому кожен статевий акт, який намірено позбавлений здатності продовження роду, є гріхом.

Церква дозволяє утримання – в ті дні циклу, коли жінка плідна, пара може відмовитись від сексуальних стосунків. Якщо є виправдані причини для уникнення зачаття, стриманість не вважається гріхом. Сьогодні плідні і неплідні періоди можна дуже просто і точно визначити навіть при неправильних чи нерегулярних циклах за допомогою методів Біллінгса та симптотермічного.

На жаль, українські жінки часто не знають, що більшість контрацептивів є вбивством, бо при їх використанні зачаття все-таки відбувається. Незважаючи на будь-який вид спіралі, зачаття відбувається в середньому 3-4 рази на рік, але спіраль не дозволяє дитині імплантуватися в матку, і дитина гине в перші дні життя. Під час прийняття всіх видів протизаплідних таблеток також нерідко відбувається овуляція і зачаття. Тоді дитина найчастіше вмирає від голоду, бо таблетки сушать залози і зменшують кількість їжі (глікогену) у слизовій оболонці матки.

Спіраль часто викликає запалення і нагноєння у матці, яйцеводах, черевній порожнині, кровотечі, болі, недокрів’я. А жінки, які приймають таблетки, частіше хворіють на рак грудей, шкіри і матки, схильні до інсультів та інфарктів, запалення вен з тромбами, що можуть викликати емболію.

- Забрати життя в будь-який спосіб – це гріх. А подарувати життя? Чому церква проти штучних запліднень?

У службових церковних документах написано, що дитина має право бути зачатою у гідності специфічного акту шлюбної любові. А всі штучні види запліднення – пробірки, інсемінації, клонування – передбачають зачаття без цього специфічного акту. Знаєте, що таке пробірка? Нам говорять, що лише 5% дітей, зачатих у пробірці, народжуються. Знайомий гінеколог, який потім покаявся, розповідав, що насправді криється за цією статистикою. Одного разу він взяв у однієї жінки 70 яйцеклітин. Всіх їх запліднили, але жодної дитини не народилося. Де ці діти? Деяких викинуть на смітник, деяких продадуть на міжнародному ринку. Я навіть у Хорватії читав про чоловіка, який вивозив з України у валізі живих заморожених дітей. Україна стала відомою на весь світ не лише тим, що продає живих заморожених дітей, але й мертвих, абортованих для косметичної індустрії.

- В Україні дуже високий відсоток розлучень, багато дітей народжуються до або поза шлюбом, невже вони є «гіршими» в очах Бога?

Якщо не було церковного шлюбу, то і розлучення не вважається розлученням. Те, що Господь благословить, – на ціле життя. Можна розлучитися формально, не жити разом, але шлюб залишається. Католицька церква не дозволяє ніяких церковних розлучень, але є церковний суд, який може встановити, що це не був взагалі шлюб, що пара обманювала одне одного і вони не хотіли жити у шлюбі. Тоді шлюб може визнатися неважним з самого початку. Зараз подружні пари дуже малою мірою усвідомлюють свої подружні обов’язки, не розуміють, з якою реальністю стикаються, і внаслідок цього не можуть прийняти ті виклики, які походять від цього зв’язку. Це є дуже поважна причина, щоб розірвати шлюб.

Звичайно, якщо людина зачалася без специфічного подружнього акту, до шлюбу, поза шлюбом, від зґвалтування чи штучним способом, вона має право на життя та на те, щоб її поважали. Дитина не винна в тому, як її зачали. Якщо вже Бог покликав до життя, то ніхто не може бути відкинутий. Бог любить кожну дитину.