– Сподіваюсь, що Ви слухали виступ Президента Віктора Януковича у четвер. Президент під часті оплески зали розповідав про успіхи своїх 100 днів і плани на понад 20 років. Чи вдасться, на Вашу думку, Президентові реалізувати своє головне виборче гасло «Україна для людей»?

– Почну з того, що – ні, не слухав. Не слухав, бо це якесь таке сумнівне задоволення. Знаю лише побіжно з кількох якихось викладів, бо я регулярно знайомлюся з новинами в інтернеті. Я думаю, що це все одно, навіть те, що я там прочитав, і те, що знаю – чи слухав би я, чи не слухав, то не мало б такого особливого значення. Тому що є одна справа – це промова, це слова, з якими виступав так званий Президент, а інша справа – це реальна практика його режиму. І ця практика є насправді жахливою.

– Зацитую одну з головних тез, зокрема, до яких українських громадян звертався Президент, коли говорив про потребу «протягом 5 років завершити приватизацію державного майна як широкомасштабний проект трансформації державної власності»? Чи це відобразиться на поліпшенні рівня життя пересічного українця? До кого взагалі звернена така програма?

«Президент панічно боїться своєї країни, свого народу – якщо це його народ, якщо це його країна… А може, тому й панічно боїться, що він насправді поводиться тут як окупант»

– Я не беруся таке судити, бо приватизація, деприватизація, реприватизація – це для мене, щиро кажучи, темний ліс. Можливо, все треба приватизувати, можливо – нічого не треба, я тут не фахівець, не знаю. Але повторюю: це слова, а дія буде все одно якоюсь іншою. Я б узагалі не аналізував цього послання, а краще б придивився до того, в якій атмосфері воно відбувалося, на естетику, так би мовити, цього явища, всю цю брежнєвсько-щербицьку стилістику, цей розгін мирних демонстрантів біля палацу «Україна», і те, як це все кількома захисними смугами, щитами «Беркута», спецслужб відгороджувалося, тобто те, що вже неодноразово повторено від учорашнього дня: Президент панічно боїться своєї країни, свого народу – якщо це його народ, якщо це його країна… А може, тому й панічно боїться, що він насправді поводиться тут як окупант.

– У якій мірі можна довіряти декларації Президента про «європейський вибір» України? Про це вчора також ішлося, поруч із декларацією про стратегічне партнерство з Росією? В якому напрямку рухатиметься Україна – до ЄС чи до Росії?

– Зрозуміло, що Україна рухається до Росії. Не те що рухається до Росії – Україна чекає дальших російських вказівок, куди їй рухатися. А вказівка з Росії, мабуть, така, що ви поки що створюєте вигляд, ніби ви не відмовляєтеся від ЄС, а насправді рухаєтеся за нашим планом, виконуєте пункт за пунктом. Ось, наприклад, питання НАТО, яке вже, здається, остаточно знято з порядку денного. Тепер можна поступово готувати Україну і громадську думку до того, що вступ до ЄС також вкрай небажаний. І це буде якось із часом виконуватись. Тому що зрозуміло, чому так категорично блокувала Росія наш вступ до НАТО. Тому що НАТО – це абсолютно безумовно перша сходинка для будь-якої східноєвропейської країни перед вступом до Європейського Союзу. Власне кажучи, зрив вступу до НАТО уже означає ніби де-факто, що перспектива Євросоюзу для нас теж закривається. Але ж не можна так відразу змінювати риторику. Ось вона – ця риторика залишається ще нібито проєвропейською. Там ще є певні розрахунки українського керівництва на якісь інвестиції з Заходу, на дерибан якихось там всіляких допомог, ну, і Міжнародний валютний фонд, напевне, все ще важливий для них. Тому категорично, відверто і радикально відвернутися від Заходу, як їм би то хотілося, вони поки що не можуть, можливо, навіть і не хочуть. Але зрозуміло, що поки цей режим при владі, на всіх цих євроінтеграційних устремліннях треба ставити хрест і треба розуміти, що це все не більше як слова.

«» …Поки цей режим при владі, на всіх цих євроінтеграційних устремліннях треба ставити хрест і треба розуміти, що це все не більше як слова

– Після продовження оренди Чорноморського флоту Росії багато хто з аналітиків, журналістів, інтелектуалів, і не тільки в Україні, але й на Заході, заговорив про можливість розпаду України. Чи вбачаєте Ви загрозу територіальній цілісності України? Або так: Україна без Криму, як Грузія без Осетії та Абхазії?

– Ну, а навіщо такій Україні територіальна цілісність? Я б не боровся за неї як за якусь таку остаточну цінність. На мій погляд, варто було б іще 2005 року повести лінію на відокремлення Донбасу і Криму, й на сьогоднішній день ми б мали стійку проукраїнську більшість – десь відсотків понад 70. А так ми змушені як держава цілком і повністю підлягати волі цієї частини населення, якій ця держава не потрібна, яка її ненавидить, не любить і яка обирає до влади ворогів цієї держави.

– Продовження оренди Чорноморського флоту в Україні, реформа судочинства, законодавство, яке полегшує формування коаліції, відхід від НАТО – перший крок до так званої позаблоковості України, куди так поспішає Президент і його уряд. Чому ж так поспішає пан Янукович?

– Я б сказав, що тут поспішає пан Путін, пан Янукович виконує вказівки. А пан Путін поспішає тому, що така уже професійна стилістика – вхопити якомога більше тоді, коли дається. В російській мові є таке слово – «пруха», от воно «прьот» і досягається мета за метою.

– Скажіть, будь ласка, Ви поставили свій підпис під «Зверненням інтелектуалів до парламентів, урядів, народів світу». Чи є якась реакція на це Ваше звернення? Чи Ви відчуваєте підтримку?

– Ні, ніякої підтримки. Підтримку зараз із боку світової спільноти відчуває український режим на чолі з Януковичем.

– А в чому причина?

– Причина, мабуть, у тому, що так склалася на сьогодні світова констеляція. У такий несприятливий політично час ми зараз усі потрапили. Тобто, з одного боку, значно наростила свою потужність і свою впливовість Росія, а Захід вирішив, що для нього найважливіше – це підтримувати з нею добрі, більш-менш якісь-такі згладжені стосунки. Ціною цього є, наприклад, ось така країна, як наша.

– Що, на Вашу думку, перешкоджає об’єднанню опозиції: різні цілі, різні програми, нерозуміння ситуації чи все докупи?

«…І я не очікував, ми всі не очікували, що режим насправді поведеться так брутально»

– Все докупи, звичайно. Але передусім – не сформувався гідний клас нашого політикуму, тобто немає відповідної широти мислення, немає саможертовності, немає здатності відступити якусь частину власних, особистих інтересів на користь спільним інтересам. Але не можна відкидати й того, що є об’єктивні причини. Вони полягають у тому, що все-таки наша опозиція досі не оговталася. Вони не очікували, як і, зрештою, не тільки політики, – і я не очікував, ми всі не очікували, що режим насправді поведеться так брутально. Тобто останні 5 років була цілковита свобода зібрань, наприклад, тодішня опозиція в цій країні робила, що хотіла: місяцями-тижнями мітингували в Києві, звозили своїх людей до Києва звідти з тих Донбасів і витворяли, одним словом, що хотіли. Тобто ми не уявляли собі, що оці теперішні, що вони так абсолютно брутально це все потопчуть, цю певну вже традицію політичної толерантності, й що вони закинуть нас в якийсь абсолютно неототалітарний стан. І тут, мабуть, потрібний певний, власне, час, щоб почати виробляти якусь іншу тактику, якісь нові шляхи, як цьому протистояти. Можна протистояти в якомусь правовому полі, в законному, і поки що ми на це вчилися, так би мовити. Але дуже складно протистояти, коли будь-що, будь-які конституційні норми просто нехтуються, нехтуються, скажімо так, – міліцейськими кийками. Конституційний Суд потім залюбки підтвердить, що все це відбувалося на законних підставах. Тобто існує певна, і вона видається зараз непорушною, монолітність цієї системи, цього режиму. От у таких умовах опозиція в Україні ще ніколи не працювала. Тому це має бути абсолютно якийсь новий досвід, він набувається, й я маю надію, що десь почне спрацьовувати.

– Це якраз тема, котрої хотіла торкнутися: про різні громадські організації, численні комітети порятунку, але все це впирається в стіну певної соціальної апатії в суспільстві, існує якась немічність. Дуже болісна тема: як подолати цей стан у суспільстві, щоб зробити крок уперед?

«…Це – анахронічний режим, це режим із минулого, це якась брежнєвщина, яка впала на наші голови. Вони приречені на те, щоб діяти неправильно…»

– Він мусить визріти. Тобто є об’єктивні речі, загалом це не соціальна апатія, хоча, мабуть, це частково і вона. Це ще значною мірою більшість суспільства, яке очікує покращення свого життя, так банально кажучи. Вони все ще пов’язують якісь свої сподівання на, скажімо, добробут і достаток, на позитивні зміни в цьому сенсі, як їм обіцяли ці добродії, котрі зараз при владі. Невдоволення цими добродіями мусить накопичитися, воно не може виплюхнутися так відразу ж. Будь-які їхні дії насправді приречені бути неправильними, тому що це – анахронічний режим, це режим із минулого, це якась брежнєвщина, яка впала на наші голови. Вони приречені на те, щоб діяти неправильно, але всьому свій час. Тобто цього ще поки що не видно, поки що в них залишається цей резерв звалювання усіх негараздів на своїх попередників.

– Чим переконати переконаних однодумців Президента Віктора Януковича, його міністрів, зокрема, міністра освіти Дмитра Табачника в тому, що Донецьк – це не тільки Партія регіонів, а, за словами Івана Малковича, – це Стус, Сосюра, Іван Дзюба, Солов’яненко, які любили й шанували українську мову? Як їх можна переконати?

– Я б не переконував цих людей ні в чому. Їх не можна переконати. Це безнадійний випадок – їх у чомусь переконувати.

– В есе «Центрально-східна ревізія», на мій погляд, Ви створили потужну метафору руйнації, коли написали про «руїни мов, слів, письмен – руїни рухомої пам’яті». Мені цей образ нагадав «Собор у риштуванні» Євгена Сверстюка. Чи українська мова в руїні? Як зупинити процес?

– Я маю велику надію, що її носії знову змобілізуються. Вся проблема в тому, що за попереднє правління начебто виникла така ілюзія про те, що тодішня влада займалася українізацією. Насправді там було, на мій погляд, лише кілька таких правильних рішень, скажімо, кінодубляж. Але в цілому це була профанація правильної проукраїнської мовної політики в нашій країні. Тому, може, така от ситуація опозиційності додасть нашій українській мові зараз більше сил. Я хочу думати про це позитивно.

– Що, на Вашу думку, потрібно зробити, щоб зупинити потік вуличного жаргону до ЗМІ? В чому першопричина явища, бо ж нині лаються вже політики, депутати, міністри?

– Я думаю, не треба цього зупиняти. Хай воно йде, воно є таке, воно відображує, несе в собі образ, скажімо так, не надто благополучної, не надто щасливої країни. Якщо почати це якось фільтрувати і блокувати, то воно від цього не перестане бути реальністю. Єдине, що в медіях буде якась зовсім інша, фальшива картинка цієї дійсності. Я не думаю, що вона і зараз у нас надзвичайно правдива, у нас із усіх медій залишився насправді тільки вже інтернет. Не думаю, що це якесь таке першорядне і дуже важливе завдання. Хай виливається.

– Запитання трохи з іншого кошика, але дотичне до теми. Як Вам вдається втриматись у літературі? Що має переважати – тема, мова чи обрана певна цільова група читачів?

– Я думаю, що не можна таке розробляти, це невірно – розробляти собі якусь стратегію й визначати пріоритет. Література непередбачувана, реакція читачів завжди непередбачувана, сам процес завжди непередбачуваний. І, мабуть, сила літератури в тому, що тут не можна нічого якось наперед розрахувати. Треба писати, як тобі хочеться, як тобі цікаво – це єдиний пункт інструкції, якщо така існує.

– Пане Андруховичу, як просувається Ваша робота над абеткою, чи ви вже знайшли місто на літеру «И»?

– Так, я знайшов на «И», у Швеції є місто Истад.

– А чи знайшли Ви відповідник до українського «кохатися» в російській мові?

– Ні, його не існує в російській мові. Є слово «любить», звичайно, але це – «кохати», а от кохатися – це «заниматься любовью». Хіба що так, такою формулою можна перекласти.

– А що втрачає чи здобуває твір у перекладі ? Скажімо, Ваші «Перверзії» німецькою мовою? Чи вже готовий переклад, коли вийде книжка?

– Ні, все ще працюємо, з великими довготривалими перервами, тому що ані я не маю часу підганяти перекладачку, ні вона насправді немає зараз багато часу, щоб продовжувати роботу. Десь на одну третину перекладено, але є купа всіляких складностей. Тут уся особливість ситуації полягає в тому, що цей твір я писав 15 років тому. У мене багато що змінилося: власні підходи, моє ставлення до якихось темних його фрагментів. Це не тільки буде переклад, це буде якась така оновлена версія. Там обов’язково будуть місця, де ми з перекладачкою домовляємося, що ми відступаємо від мого тодішнього українського оригіналу і робимо дещо інакше.

– А коли з’явиться на світі Ваша нова книжка про 111 міст?

– Ох, коли б я знав! Це якраз із розряду тієї непередбачуваності. Я був упевнений, що закінчу її ще в березні цього року. Насправді ми вже маємо початок червня, а в мене залишається суттєва частина цих міст, тобто про них іще не написано. Тобто ці міста у плані є, та насправді – це 20 міст, про які я ще ні слова не написав. Поки що я так обережно кажу – можливо, до кінця року роботу закінчу, а можливо, і ні. Зрештою, не найголовніше видати це швидше, а найголовніше, мабуть, щоб воно вийшло в мене таким, як я хочу.

– Пане Андруховичу, останнє запитання: якби сталось, що Вас обрали Президентом України, яким був би ваш перший крок?

– Ні, я не відповім на Ваше запитання, тому що я категорично відкидаю таку перспективу і можливість. Відповідно моє мислення не того рівня, щоб я міг собі уявляти перший крок Президента.

– А чеський драматург, письменник і публіцист Вацлав Гавел, який став президентом?

– Так то ж Гавел. Мені до нього далеко. Але дякую Вам за таку візію.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/06/27008/feed/ 3 http://www.credo-ua.org/2010/05/25801/ http://www.credo-ua.org/2010/05/25801/#comments Fri, 28 May 2010 06:49:10 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=25801

«Перебуваючи вперше у Львові, я мав можливість помилуватися пам‘ятниками й храмами міста. Відверто, не сподівався знайти його так по-мистецькому величним. Особливо вразила мене багатоконфесійна гармонія – є різні вияви християнства, оригінально втілені й висловлені у мистецтві», – ділився враженнями архиєпископ Джанфранко Равазі на зустрічі з українськими митцями, яка відбулась 26 травня у львівському Палаці мистецтв.

«Творити – означає уподібнюватися до Бога, брати участь у таїнстві. Упродовж століть віра й мистецтво були сестрами й осягали спільну мету – представити невидиме у видимому. Нині ці взаємини послабились. Щоб їх відновити, треба зробити певні кроки», – розповідав про творчі плани Джанфранко Равазі. Він мріє організувати павільйон Ватикану на Бієнале 2011 року у Венеції. Вже є пропозиція швейцарського архітектора спроектувати цей павільйон на воді у венеціанській лагуні. Відтак складною проблемою залишається підбір митців, яких запрошуватимуть з різних континентів.

У цьому контексті представник Апостольської столиці закликав українців: «Зробіть ваше мистецтво доступним для світу, щоб ми його знали, читали, бачили, розуміли. Посилайте, демонструйте нам ваші творчі шедеври. Допоможіть нам пізнати вас. Для мене важливо, щоб не тільки російський продукт доходив до Ватикану. Я стараюсь популяризувати й культуру інших народів».

Однак, на запитання учасника розмови про конкретну адресу, на яку можна надсилати свої пропозиції, Президент Папської ради у справах культури зізнався, що поки такої спеціальної мистецької скриньки на веб-сайті Ватикану нема. Але запевнив, що цю проблему у майбутньому вирішать.

Також Владика Джанфранко розповів про кінофестиваль, який відбувається щороку в Римі й запевнив, що радо вітатиме на ньому молодих режисерів будь-якого віросповідання і походження, які творять на духовну тематику. Отже, якщо є охочі і гідні претенденти з України, то їм варто зголоситися. Архиєпископ Равазі озвучив побажання перебувати у постійному контакті з українськими митцями. Прощаючись, він висловив надію найближчим часом побачитись з ними в стінах Ватикану.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

Вчора, 24 травня розпочався візит в Україну Президента Папської Ради у справах культури архиєпископа Джафранко Равазі. До 26 травня він перебуватиме у Львові, де бере участь у Міжнародній біблійній конференції під назвою «Святе Письмо в катехизі, духовності та культурі України», що відбувається приміщенні греко-католицької Семінарії Святого Духа у Львові. Форум організували Патріарша катехитична комісія Української Греко-Католицької Церкви та Катехитично-педагогічний інститут Українського Католицького Університету у Львові.

Під час урочистого відкриття конференції Архиєпископ Львівський Ігор Возьняк, ЧНІ, перечитав привітання від Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира Гузара. До присутніх звернувся з вітальним словом Голова Конференції Римо-Католицьких Єпископів України Львівський Митрополит Мечислав Мокшицький.

З доповіддю «Святе Письмо і культура» виступив Президент Папської Ради у справах культури архиєпископ Джанфранко Равазі. Переклад на українську мову його книги «Коментар Пісні пісень» представив Координатор біблійного проекту Української Греко-Католицької Церкви отець Тарас Барщевський. Відбулась також презентація інших видань Патріаршої катехитичної комісії.

Програма перебування у Львові Архиєпископа Равазі включає відвідини католицьких та православних храмів, зустріч з міським головою Львова, студентами Національного Університету імені Івана Франка та львівськими митцями.

Завтра, 26 травня, Президент Папської Ради у справах культури Архиєпископ Джафранко Равазі відбуде до Києва.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Більш як чверть жителів великих міст України (28,1%) останній раз відвідували музей один-два роки тому. Майже така сама кількість опитаних (26,4%) останній раз була у музеї три-п’ять років тому, передає УНІАН з посиланням на дані дослідження Інституту Горшеніна.

Кожний п’ятий респондент (21,5%) заявив, що відвідував музей більш як п’ять років тому, а кожний десятий (11,2%) – півроку назад. Були в музеї протягом останніх трьох місяців 4,5% опитаних, а 8,3% заявили, що ніколи не відвідували музеї.

Водночас переважна більшість респондентів (85%) вважає, що держава недостатньо фінансує музеї в Україні. І лише 5,3% опитаних вважають державне фінансування достатнім для музеїв.

Більш як половина жителів великих міст України (55,2%) вважають, що пропагувати відвідання музеїв мають держава і самі музеї однаковою мірою. Майже чверть опитаних (23,4%) вважає таку пропаганду прерогативою держави, а 13,2% висловили думку, що цим мають опікуватися музеї. Важко відповісти на це питання 8,2% респондентів.

Більш як половина жителів міст з населенням понад мільйон чоловік (51,5%) вважають, що для залучення молоді до відвідування музеїв слід зробити відвідування музеїв школярами і студентами пільговими або безкоштовними.

Вважають ефективним способом залучення молоді до відвідування музеїв обговорення виставок на шкільних уроках 44,8% респондентів, а 32,1% – активну пропаганду музеїв у ЗМІ.

Висловили думку, що необхідно проводити більше виставок сучасного мистецтва, 30,1%, проводити «дні відкритих дверей» – 27,8% опитаних. Кожний п’ятий респондент (20,2%) вважає ефективним способом пропаганди музеїв серед молоді організацію батьківськими комітетами і керівництвом шкіл і вишів відвідування музеїв школярами і студентами.

Крім того, експерти Інституту Горшеніна під час дослідження з’ясували, що переважна більшість опитаних (84,2%) негативно ставиться до того, що урядовці беруть з музеїв у тимчасове користування роботи відомих художників та інші предмети мистецтва для прикрашання своїх кабінетів і адміністративних будівель.

Телефонне опитування на тему «Музеї України» проводилося 21-23 травня. Всього було опитано 1200 респондентів в містах-мільйонниках: Києві, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Одесі і Львові у віці від 16 років. Квотами були регіон проживання, стать і вік респондентів. Похибка репрезентативності дослідження не перевищує +/-3,2%.

За матеріалами: Українська правда. Життя

Народилася Л.Спаська в Умані, але дитинство її минуло в батьківському маєтку неподалік містечка Ківерці Луцького повіту. Отримавши невелику спадщину після смерті матері, вона приїхала до Парижу і прожила тут чотири роки. З-поміж численних студій Лідія обрала Академію малярства і скульптури Рудольфа Жульєна. Тут зав’язалися знайомства, які додадуть неповторних штрихів у її долю. Незвичайна жінка Єлизавета Кузьміна-Караваєва, відома в історії під чернечим ім’ям Матері Марії, прихистить молоду художницю в гуртожитку для емігрантів. Тут була каплиця, в якій часто молилася благородна черниця. Лідія зберігатиме малюнок цієї каплиці із зображенням Матері Марії та її сина Юрія до останніх своїх днів.

У церкві Святого Сергія Радонезького молода художниця знайомиться із сестрою Іоанною (в миру — Юлією Миколаївною Рейтлінгер), яка навчить її темперної техніки іконопису, зі священиком і філософом Сергієм Булгаковим, який заснував у Парижі інститут богослов’я. Його студент Василь Спаський невдовзі стане нареченим Лідії…

У творчості художниці чільне місце займають портрети. Ще змалку вона довго вдивлялася в людські обличчя, чим спантеличувала незнайомих. За творче життя Лідії Спаської об’єктами її уваги стали сотні особистостей. У кожній вона знаходила щось добре, властиве саме цій людині. Доля, закидаючи художницю в багато куточків колишнього Союзу, давала поживу для творчості. В Карпатах, на Кавказі, в Казахстані, багатьох інших місцях талановита жінка створила десятки пейзажів, в яких земна краса постає в усьому її розмаїтті. Величний краєвид із зображенням споруд Троїцького монастиря капуцинів в Острозі нині прикрашає стіни відновленого Національного університету «Острозька академія». Інший пейзаж — «Замкова гора в Острозі» — зберігається в музеї Тараса Шевченка в Торонто. А квіткові натюрморти художниці настільки яскраві й живі, що, здається, ніколи не зів’януть.

Велика композиція «Повстання робітників у селі Новомалині 1905 року» додала художниці віри у власні сили. Робота демонструвалася на виставках у Рівному, Києві і Москві, була удостоєна грамоти Української республіканської ради профспілок.

Ця картина та інші історичні полотна, як-от «Битва з татарами під Острогом 1578 року», «Северин Наливайко в Острозі», «Повстання острозьких міщан проти княгині Анни Алоїзи Ходкевич 1636 року», «В’їзд Богдана Хмельницького в Острог у грудні 1648 року», спонукають до висновку, що художній стиль Лідії Спаської сформувався не без впливу імпресіонізму. У батальних та групових сценах чітко розмежовано передній і задній плани, дотримано строгої симетрії у побудові композиції, що переконливо свідчить про творчу зрілість художниці.

Із середини 50-х років минулого століття мисткиня відчула внутрішню потребу малювати ікони й розписувати храми. Хоча в часи войовничого атеїзму займатися цим мистецтвом було небезпечно, Лідія Спаська ризикнула, бо побачила в цьому свій шлях до Бога.

Її іконописні роботи стали окрасою храмів різних країн.

А починалося все із зустрічі зі знайомим отцем — Сергієм Кульчицьким. Саме він запросив художницю в історичну місцевість Дермань. Для сільської церкви вона створила картину «Голгофа» та ікону Петра і Павла. На замовлення цього ж священика, який переїхав служити на північ Росії, Лідія Іванівна розписувала церкви в Архангельську, Мурманську, Великому Устюзі. Тамтешній архієпископ Гавриїл запропонував їй написати ікони для соборів в Астрахані і Ташкенті. Пензлю Лідії Спаської належать також полотна «В’їзд Господній в Ієрусалим» та «Нагорна проповідь Ісуса Христа» у Свято-Троїцькому соборі в Луцьку. А храм Святого Феодосія Чернігівського в цьому місті вона розписала майже повністю.

Дослідниця творчості художниці Ярослава Бондарчук не помилилася, коли зазначила: «Образ умираючого на хресті Спасителя («Розп’яття»), що Лідія Спаська намалювала для одного з вівтарів костелу Успіння Діви Марії в Острозі, вражає внутрішнім глибоким змістом. Суть якого — в необхідності власної жертви і страждання для спасіння людства»…

]]> http://www.credo-ua.org/2010/05/23020/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/03/16986/ http://www.credo-ua.org/2010/03/16986/#comments Tue, 09 Mar 2010 16:18:19 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=16986
Міжнародний музичний проект «Три Рима» буде реалізовано навесні цього року спільними зусиллями Російської православної і Римо-Католицької церков. «Акція охопить три найважливіші для християнської культури географічні центри – Москву, Стамбул і Рим», – повідомив керівник Московського синодального хору, заслужений артист Росії Олексій Пузаков.

Головними учасниками проекту стануть Російський національний оркестр під управлінням Михайла Плетньова спільно з Московським Синодальним хором. В рамках проекту, 20 травня в знаменитому Ватиканському залі папських аудієнцій імені Павла IV, який вміщує п’ять тисяч осіб, відбудеться концерт російської музики. На ньому звучатимуть твори Чайковського, Мусоргського, Рахманінова, голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату митрополита Волоколамського Іларіона.

Гостями вечора стануть, як очікується, Папа Римський Бенедикт XVI, ієрархи і представники Католицької Церкви та інших християнських конфесій. До цього концерти відбудуться у Москві (25 березня, храм Христа Спасителя) та Стамбулі (26 березня, храм-музей «Агіа Іріні»). У цих містах у виконанні Російського національного оркестру і Московського синодального хору прозвучить ораторія митрополита Іларіона «Пасія за Матвієм».

Ідея такого масштабного і значущого культурного проекту народилася восени минулого року на зустрічі митрополита Іларіона з Бенедиктом XVI.

За матеріалами: NEWSru.ua

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

]]> http://www.credo-ua.org/2010/03/16986/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/03/16981/ http://www.credo-ua.org/2010/03/16981/#comments Tue, 09 Mar 2010 14:46:48 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=16981
9 березня, в Омську (Росія), греко-католицька громада Покрова Пресвятої Богородиці, спільно з Сибірським центром української культури «Сірий Клин» вшанували пам’ять Тараса Шевченка.

У 196-ту річницю з дня народження поета, відбулося покладання квітів біля каменя, на місці якого має бути встановлено пам’ятник Кобзарю. Відтак парафіяльний священик о. Теодор Мацапула, ВС, відслужив Панахиду за душу Тараса Шевченка, та за душі тих, які загинули за українську державність. Також священик виголосив проповідь.

Опісля було зачитано вірші Шевченка та співали пісні на його слова. Незважаючи на сибірські морози та похилий вік багатьох парафіян, у спільній молитві взяла участь чимала кількість людей.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

]]> http://www.credo-ua.org/2010/03/16981/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/03/16746/ http://www.credo-ua.org/2010/03/16746/#comments Fri, 05 Mar 2010 11:01:58 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=16746
3 березня, у Ватикані, німецький художник з Лейпцига Міхаель Трігель зробив з натури перші ескізи до майбутнього портрета Папи Римського Бенедикта XVI. Цей портрет замовила католицька єпархія баварського Регенсбургу, – повідомило агентство KNA.

Понтифіка заздалегідь попередили про те, що під час аудієнції в залі знаходиться німецький портретист.

Чи то жартома, чи всерйоз Бенедикт XVI назвав про художника Міхаеля Трігеле «Мій Рафаель».

Агентство нагадало, що великий італійський художник Ренесансу Рафаель (1483-1520) працював над портретом Папи Юлія II (1503-1513).

Художник Міхаель Трігель родом з Ерфурта. Понад сорок років він називав себе невіруючим, але при цьому парадоксальним чином завжди тяжів до Католицької Церкви. У 2009 році він написав портрет Регенсбургського єпископа Герхарда Людвіга Мюллера.

Роботу над портретом Бенедикта XVI Міхаель Трігель обіцяв завершити за кілька місяців.

За матеріалами: Седмица.Ru

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

]]> http://www.credo-ua.org/2010/03/16746/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/02/14932/ http://www.credo-ua.org/2010/02/14932/#comments Tue, 16 Feb 2010 10:05:46 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=14932
У Швейцарії розкупили три тисячі примірників роману львівського письменника Тимофія Гавриліва «Де твій дім, Одіссею?»

Філософський роман львівського письменника, 38-річного Тимофія Гавриліва «Де твій дім, Одіссею?» став бестселером у книгарнях Швейцарії. Його видали 3-тисячним накладом у липні минулого року. Тепер збираються робити додатковий тираж.

— У Швейцарії в книгарнях щомісяця з’являються сотні книжок. Я боявся, що роман загубиться між ними, — каже Тимофій Гаврилів у столичному агентстві «Главред-медіа». — Та він став лідером продажів серед новинок. Про мою книжку досі виходять передачі на телебаченні та радіо. Швейцарське видавництво «Амман Ферлаґ» попросило її після того, як у періодиці вийшли кілька перекладів моїх прозових творів і поезій німецькою.

Роман побачив світ у серії «Меридіан». Протягом 30 років у ній видають твори письменників з усього світу. Гаврилів — перший український автор, який потрапив до цієї серії. Роман переклав німець Гаральд Фляйшман.

— Переклад вийшов бездоганний. Гаральд розпитував мене, коли щось не розумів. Я добре знаю німецьку, але сам не зміг би перекласти. Для цього треба було би писати новий роман.

Директор львівської літагенції «Піраміда» Василь Гутковський видав книжку «Де твій дім, Одіссею?» 2007-го.

— Випустили 2 тисячі примірників, досі їх не можемо розпродати. У нас так уже повелося: прославишся на Заході, а тоді вже станеш популярним на батьківщині.

Твір складається із чотирьох історій про українця, який подорожує світом. Критики називають його найекспериментальнішим з-поміж романів українською мовою. А тим часом Тимофій Гаврилів пише нову книжку «Рожевий світ» — про пригоди сучасних українців. Навесні її презентуватимуть на книжковому ярмарку в Києві.

За матеріалами: Газета.ua

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

Тема потреби в євангелізації, збереженні історії Церкви, важливості свідчень тощо вже затерта до дірок. Як і що робити – ніби знають всі. Тільки от взяти і зробити – завжди руки не доходять. А у священників і парафіян греко-католицької церкви св.Параскеви П’ятниці с.Опришівці з передмістя Івано-Франківська (на фото) руки дійшли!

Для того, щоб охопити усні, писемні та ще й фотоспогади, треба було не багато й не мало – зняти фільм. Історичні записи-хроніки про досить детальну історію парафії знайшлися в місцевих архівах. Вірні зберегли за комуністичних часів багато речей, книг та фотографій, а що найважливіше – особистих спогадів. Так, на 100-річчя церкви св.Параскеви в Опришківцях та 20-річчя її відновлення, що припало на 2008 рік, і виник документальний фільм на півтори години. Він охопив час від заснування парафії в Опришківцях (ХVII ст.) і аж донині, включаючи кадри зі Святої Літургії 1990 року, яку відслужив сьогоднішній настоятель, тим самим знаменуючи відновлення парафії св.Параскеви.

Злети і падіння

Опришківська парафія св.Параскеви П’ятниці бачила багато: раптову зміну настоятелів та священиків, які служили тут десятиріччями; пожежі, що палили святині дощенту та урочисту відбудову нових храмів; за комуністичних часів – “перехід” на православ’я, занепад – і підпільну греко-католицьку семінарію. До речі, з неї вийшло кілька сучасних владик. Серед них – Кир Володимир Війтишин, нинішній єпарх Івано-Франківський.

Важлива частина фільму – свідчення очевидців комуністичних часів, нині вже старших парафіян, для яких ця церква була рідною все життя. Ці свідчення тим більше цінні, що з кожним днем свідки тих часів поступово відходять по Вічну Нагороду. І нам, нащадкам, важливо встигнути.

Фільм! Фільм! Фільм!

Сценарій до фільму написали о.Тарас Огар, сотрудник (вікарій – прим.ред) парафії св.Параскеви, та пан Роман Чорненький. Презентувала фільм Студія Мирослава Бойчука – а сам п.Мирослав виступив режисером фільму, який назвали «Дорога, правда і життя…».

Мовою документального фільму вдалося передати не лише історію парафії, її яскраві та сумні сторінки та цікавинки з сучасного життя церкви св.Параскеви. З тактом творці поставилися і до періоду, коли парафія номінально “перейшла на православ’я”. Зрештою, нині цей час варто віддати Божому милосердю – суд сучасників рідко бачить суть тодішньої ситуації та може її оцінити. У фільмі також було використано багато архівних матеріалів – зокрема, з «Собору на крові», документального фільму про Львівський псевдособор 1946 р. Цей взаємозв’язок дуже важливий, адже унаочнює зародження історично-церковного кіно в Україні.

Не проблема, а виклик

Звісно, факт, що католицьких парафій та храмів обох обрядів, історія яких заслуговує інколи не лише на фільм, але й на цілий серіал, в нас набагато більше, ніж самих фільмів. Але це не привід нічого не робити! І справа не в храмах і обрядах, а в історії Церкви, яка має бути збережена найбільшою мірою. Адже навіть малої частинки таких фільмів вистачило б на цілий фестиваль документального кіно!
Звісно, окрім простого пошуку спонсорів треба ще написати сценарій, знайти режисера, підібрати історичний матеріал… Але все це можливо – так само можливо, як і записувати диски з церковними піснями, створювати сайти, видавати книги та періодику – аби лише зберегти та виплекати те, що Бог щедро дав нам. Все ж таки недарма гроші в Євангелії часто називають талантами. Як відомо, навіть один такий талант в землю заривати все ж не варто.

Разом з The Beales до Топ-10 увійшли The Dark Side of the Moon групи Pink Floyd, Thriller Майкла Джексона, альбом Achtung Baby відомих миротворців U2, а також (What`s the story) Morning Glory британської четвірки Oasis.

Як зазначають упорядники католицького чарту, цей список є «ідеальним матеріалом для прослуховування тим, хто випадково потрапить на острів» і «вказує шлях до хорошої музики».

L`Osservatore Romano, яка відрізняється доволі консервативною спрямованістю, останнім часом набула сучаснішого тону. Так, наприклад, у низці останніх її номерів публікувалися рецензії на книги про Гаррі Поттера та новинки кінопрокату. Зокрема, нещодавно на сторінках газети критики «пройшлися» по блокбастеру Джеймса Кемерона «Аватар», назвавши його картиною «дуже сентиментальною і з купою запозичень».

За матеріалами: РІСУ

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

Р. Cтарр, якому в липні виповниться 70 років, зізнався, що в молодості збився з дороги: спочатку, ще за часів “бітлів”, він експериментував з ЛСД та марихуаною, а після розпаду музичного гурту в 1970-і роки набув залежність від алкоголю та кокаїну, пише британська газета «Дейлі телеграф».

У своєму недавньому інтерв’ю американській газеті “Лос-Анджелес таймс” Р. Старр, який вже кинув пити і покінчив з багаторічною звичкою викурювати по 60 сигарет на день, зізнався, що релігія відіграє дуже важливу роль у його житті.

«Відчуваю, що, чим старшим стаю, тим більше вчуся керувати своїм життям», – сказав музикант, додавши, що шукав себе протягом багатьох років.

«Бог присутній в моєму житті. І я не ховаюся від цього … Думаю, що мої пошуки почалися з шістдесятих років. Я на багато років збився з правильного шляху, але, слава Богу, знайшов дорогу назад», – сказав музикант.

Зараз Рінго вегетаріанець. Він одружений на 62-річній акторці Барбарі Бах, яка колись зіграла дівчину Бонда, і має три будинки – в Лос-Анджелесі,
Лондоні і Монако.

За матеріалами: Седмица.Ru

Виставка, вже названа фахівцями одним з найбільш помітних подій у мистецькому житті Італії XXI століття, відкрилася 8 жовтня минулого року в присутності державного секретаря Святого престолу кардинала Тарчизіо Бертоне та італійського прем’єра Сільвіо Берлусконі і завершила роботу в останній день січня. На ній були виставлені твори найвидатніших художників Старого світу, серед яких – Леонардо, Тіціан, Караваджо, Ель Греко, Ван Дейк, Тьєполо, Мантенья, Гольбейн-молодший, їхні картини прибули сюди з музеїв і приватних колекцій різних країн.

Особливий ефект справило включення до експозиції великої кількості чудових давньоруських ікон новгородського, псковського, володимирського, московського письма із зібрання Державної Третьяковської галереї. Зображення особливо шанованих на Русі святих – преподобного Сергія Радонезького, святителя Миколая, Георгія Побідоносця, Бориса і Гліба, апостолів Петра і Павла – природно і логічно виглядали поряд з картинами, які представляють інших християнських святих – Франциска Ассизького, Антонія Падуанського, Катерину Сієнський, Жанну д’Арк.

Організатори виставки з Папської ради з культури, сказали, що в такий спосіб вони намагалися проілюструвати відому тезу Папи Івана Павла II про «дві частинилегенів, якими дихає християнська Європа».

За матеріалами: NewsRu.com

Собор святого Мела був побудований в 1840 році.

У навечір’я Різдва до опівночі в соборі молилися парафіяни. Пожежа почалася близько п’ятої години ранку, коли в храмі вже нікого не було.

З єпархії, очолюваної нині єпископом Колм О’рейлі, родом мати Мела Гібсона, Енн Рейлі. Вона назвала сина Мелом на честь святого, який був єпископом Лонгфорда у V столітті. Під час пожежі в храмі згоріло багато історичних реліквій, у тому числі єпископський посох святого Мела.

«Зараз парафія катедрального собору – одна велика родина, занурена в жалобу», – зазначив єпископ Колм О’рейлі і висловив надію, що Мел Гібсон в пам’ять про свого небесного покровителя внесе посильну допомогу на відновлення катедрального собору в Лонгфорді.

За оцінками єпископа, відновлення собору обійдеться в суму близько 10 мільйонів євро.

За матеріалами: Риа Новости

Однак сюжет фільму будуватиметься не стільки навколо Спасителя, скільки навколо людей, причетних до Його розіп’яття – прокуратора Понтія Пілата, царя Ірода, Юди та первосвященика Кайяфи.

«Значною мірою це буде розповідь про ключових персонажів цієї драми. Ми хочемо зняти фільм у дусі «Гладіатора» про події I століття нашої ери», – прокоментував продюсер проекту Білл Маккей.

За його словами, в основі «Воскресіння Христа» буде всім відомий біблійний сюжет і сучасні наукові відкриття.

Зйомки фільму почнуться в липні 2010 року на території Ізраїлю, Марокко та Європи. Бюджет проекту оцінюється в 20 мільйонів доларів.

Наразі найуспішнішим фільмом, присвяченим Спасителю, є стрічка Мела Гібсона «Страсті Христові», яка вийшла в 2004 році і заробила в світовому прокаті більше 600 мільйонів доларів.

За матеріалами: Седмица.Ru

В цьому році в нашому фестивалі, який організовують священики з ордену Серця Ісуса, взяли участь представники 8 парафій: з Понінки, Полонного, Першотравенська, Биківки, Романова, Кам’яного Броду, Буртина, Черніївки.

Ініціатором фестивалю став о. Ян Подобінський, серцянин, настоятель з Першотравенська. Проект розпочинався з парафіяльного фестивалю, але вже за кілька років виріс до міжпарафіяльного масштабу. Тоді місцева влада запропонувала перенести фестиваль з храму до будинку культури, на що організатори з радістю погодились. З тих пір Фестиваль Колядок став доборою традицією Першотравневська.

За десять років у нашому фестивалі взяли участь парафії з різних куточків Київсько-Житомирської дієцезії.

За матеріалами: Католицький Медіа-Центр