CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » культура

Владі Риму Папа говорив про християнські та суспільні цінності

часопис CREDO — Thu, 12 Jan 2012 14:51:11 +0000

Криза, як нагода для оновлення суспільного мислення та відновлення цінностей, роль християнської громади в житті суспільства, важливість гостинності та відкритості, цінність солідарності та необхідність сприяння культурі законності – ці теми заторкнув Папа Бенедикт XVI, приймаючи у четвер, 12 січня, представників місцевої та регіональної влади Риму.

Спочатку Святіший Отець прийняв на окремій аудієнції пані Ренату Польверіні, яка очолює центральноіталійський регіон Лаціо, центром якого є місто Рим, мера Риму Пана Джанні Алеманно та Пана Ніколу Дзінґаретті, який очолює Римську провінцію. Опісля, в Климентинському залі Апостольського палацу відбулася зустріч з працівниками, очолюваних ними місцевих та регіональних адміністративних органів.

Бенедикт XVI зазначив, що вже протягом кількох років регіон Лаціо, як багато інших частин світу, зазнає наслідків економічної кризи та ще раз пригадав, що її корінням є моральна криза. На його думку, теперішня криза може стати нагодою для перевірки того, чи «цінності, покладені в основі суспільного життя, породили справедливіше, солідарніше та чесне суспільство, чи часом, навпаки, не існує необхідність глибокого переосмислення». Важливу роль у цій ділянці, за словами Папи, може відіграти освітня та виховна діяльність християнської громади, спрямована на те, щоб «цінності, які протягом століть вчинили Рим та довколишні території світлом для світу, були по-новому прийняті, як фундамент кращого майбутнього для всіх».

Святіший Отець звернув увагу на важливість оновленого гуманізму, в центрі якого стоятиме людська особа, відкриття стосункового виміру людини, притемненого індивідуалізмом. Віра навчає, що людина – це істота покликана жити у взаєминах з іншими, лише в стосунках з іншим вона може зрозуміти себе саму. Відкрити цей вимір, «як складову частину свого життя є першим кроком до творення гуманного суспільства», – зазначив Бенедикт XVI, додаючи, що завданням інституцій є сприяти зростанню усвідомлення єдності, в якій кожен важливий для цілості.

Для цього потрібні цінності прийняття і гостинності та солідарності. «Вимогою любові та справедливості є те, щоб у важкі хвилині ті, хто має більші можливості, подбали про тих, які живуть у несприятливих умовах», – пригадав Папа, вказуючи на завдання інституцій підтримувати ті дійсності, від яких залежить добро суспільства. А це – родини, зокрема, багатодітні, молодь, яка шукає праці та житла. «Це все є важливим для того, щоб уникнути небезпеки, що молодь стане жертвою злочинних організацій, які пропонують легкі заробітки та не шанують цінності людського життя», – наголосив Бенедикт XVI, говорячи й про необхідність сприяння культурі законності, допомагаючи громадянам зрозуміти, що «закони потрібні для того, щоб належно спрямувати численні позитивні сили, присутні в суспільстві, і, таким чином, сприяти спільному благу».

«Шановні представники влади, виклики є складними та численними. Перемога можлива настільки, наскільки зміцнюватиметься усвідомлення того, що доля кожного пов’язана з долею усіх», – сказав на завершення Святіший Отець, запевняючи їх у постійній молитві та поручаючи заступництву Пресвятої Богородиці.

За матеріалами: Радіо Ватикан

До Папської Ради з питань культури вперше увійшли миряни

часопис CREDO — Wed, 14 Dec 2011 11:56:46 +0000

Папа призначив 8 нових членів Папської Ради з питань культури, серед яких, окрім двох кардиналів і трьох єпископів, вперше знайшлося місце іншим особам: священикові і двом мирянам.

Священик – це професор Паризького Католицького Інституту Франсуа Буск. Миряни – це 65-річний французький філософ, професор Сорбонни Жан-Люк Маріон і 76-річний естонський композитор Арво Пярт, що черпає творче натхнення з біблійних і літургійних текстів. Досі членами цієї ватиканської дикастерії були виключно кардинали і єпископи.

Крім того, Святіший Отець призначив 11 нових консульторів Папської Ради з культури: сімох священиків і чотирьох мирян, у тому числі двох жінок. Серед них є не лише теологи і гуманітарії, а й представники точних наук.

За матеріалами: sibcatholic.ru

Сакрум чи балванум?

часопис CREDO — Mon, 14 Nov 2011 13:34:27 +0000

Минулої суботи закінчили основні реставраційні роботи на колоні Яна з Дуклі у Львові. Однак колона повертається в архітектурно-історичний ландшафт міста знову без зображення святого. Питається – чому?

Уродженець Лемківщини Ян з Дуклі з`явився у Львові, як подають джерела, 1444 року. Помер 1484 року й був похований у тому ж костелі Бернардинців. Вважається, що Ян з Дуклі за життя був причетний до низки оздоровлень і чудес, а після смерті вже як патрон міста оборонив Львів під час кількох воєн, втім і під час облоги козаками Хмельницького разом з татарами Тугай-бея. За все це Ян з Дуклі удостоївся згодом увійти до сонму католицьких святих.

Як би там не було, але понад чотири століття перший католицький святий, що жив у Львові, був «небесним покровителем» нашого міста, а його кам’яний образ від 1736 року увінчував колону на площі «перед бернардинами».

Здавалось би, гідна вшановування постать, важливий персонаж європейської релігійної історії, один з тих львів’ян, якими можемо пишатися перед усім цивілізованим світом. Однак його скульптурі не судилося стояти на своєму місці ні впродовж 45 років панування у Львові радянської влади, ні упродовж 20 років української незалежності. Промовиста спадкоємність традиції. Нинішній український Львів у справі трактування пам’яток історії й культури успадкував значною мірою підходи Львова радянського.

Тут варто нагадати, як провадили «політику пам’ятників» у радянські часи. 12 квітня 1918 року Раднарком нової більшовицької держави видав декрет «Про зняття пам’ятників, встановлених на честь царів та їхніх слуг, і розробку проектів пам’ятників Російської Соціалістичної Революції». Декрет передбачав повалення монументів, які «не мали історичної та художньої вартості», і створення замість них «творів революційного монументального мистецтва». Що це означало для пост-царської Росії, а також для пізніше окупованих більшовиками територій – знаємо.

У камерній провінційній Галичині після Другої світової війни, коли «совєти» почали господарювати тут вдруге, не багато залишилось пам’ятників з ідеологічним звучанням, які потрібно було б зруйнувати. Галицькі русини мали свої скульптурки здебільшого на цвинтарях. Поляки своїх «царів та їхніх слуг» забрали з собою в процесі так званої «репатріації». Тож головними об’єктами, які не узгоджувалися з радянською пам’ятниковою політикою, стали малі скульптурні форми сакрального характеру. Серед перших потерпілих від радянського пам’ятникоборства були скульптура Діви Марії на нинішньому проспекті Свободи та скульптура Яна з Дуклі на колоні «перед бернардинами».

Пам’ятники нової безбожної влади були носіями вже не сакрального, а меморіального змісту – «чтоби помнілі». Однак для більшості місцевого населення всі ці безіменні «невідомі солдати», безликі «робітники і колгоспники» та стели з п’ятикутними зірками були всього лиш кам’яними чи металевими ідолами нової влади, звані місцевою мовою балванами. Після розпаду СРСР більшість із них швидко і безболісно була демонтована, бо «як виявилось» не мали жодної художньої чи історичної цінності, а служили виключно справі «балванізації» місцевого населення.

За двадцять років української незалежності в Галичині в цілому, а у Львові зокрема в справі з пам’ятниками виявилися три тенденції: часткове відновлення старих пам’яток (передусім сакрального змісту), спорудження нових монументів (передусім національно-історичного змісту), а також подальша, хоч і новітня, балванізація культурного простору.

Тільки балванізація тепер відбувається не на догоду якійсь ідеології, а в основному задля туристичного бізнесу.

А що таке пам’ятник? У будь-якому словнику можна прочитати, що це споруда, призначена для увіковічення людей, подій, «визначних» об’єктів, інколи «видатних» тварин чи персонажів літератури і кіно. Для об’єктів історичного характеру ще слід було б додати – яка має хоч якесь відношення до місця, у якому її споруджено. Виключенням, хоч часто й сумнівним, можуть бути пам’ятники героям, що мають ще й виховне значення.

Натомість скульптури святих чи членів Святої родини мають передусім сакральне та естетичне значення. Сакрум – як відомо – це сфера святості, довкола якої концентруються вірування, обряди та релігійні практики. Але це також властивість, якою на постійній чи тимчасовій основі можуть наділятися деякі предмети, особи, місця чи часові проміжки. За концепцією Платона – це ще й духовна гармонія й інтелектуальна привабливість.

Тепер запитання – під яке з цих визначень потрапляють ті балвани, які за останні роки спотворили вулиці старого Львова?

Схема їх з’яви частково зрозуміла – у місті є багато митців і небагато замовників. Тож коли з’являється замовник-спонсор (вуйцьо з діаспори, крутелик з влади чи власник модного ресторану), на якому можуть заробити і пов’язані з чиновниками митці, і пов’язані з корупцією чиновники, то справа збереження й розвитку гармонійного культурного простору в межах старого Львова програє з такими аргументами.

Ну і, звісно ж, туристичний бізнес. Туристів щораз більше, їм треба десь фотографуватись, з чогось дивуватись, чимось захоплюватись – щоб приїхали ще і залишили у Львові якнайбільше грошей. Це зрозуміло. Питання ціни.

Якщо туристам зі сходу, з галицького села чи зі славного міста Сихова подобається попивати вино біля блазня з бочкою під «Масандрою»; мацати «щось сороміцьке» у металевих штанях спотвореного Мазоха; натирати пальця пародійному Никифорові чи фотографуватися біля карикатурного монаха на проспекті Свободи, то чи це означає, що ми маємо повністю балванізувати старий Львів їм на догоду?

Невже не зрозуміло, що, культивуючи сферу балванум, ми скорочуємо сферу сакрум?

Втім, питання про пам’ятки і пам’ятники у Львові – це насправді питання не тільки про сакрум і профанум, про етику й естетику, це питання про те, хто ми. Чи ми насправді можемо вважати себе християнами, католиками (східного чи західного обряду) і європейцями? Гадаю, що ні. І буду так вважати, принаймні доти, поки на колону «перед бернардинами» у Львові не повернеться Ян із Дуклі.

Володимир Павлів, ZAXID.NET

Католицьку премію на Венеціанському кінофестивалі отримали бельгійські режисери

часопис CREDO — Wed, 07 Sep 2011 15:14:13 +0000

У Венеції, в рамках Венеціанського міжнародного кінофестивалю, відбулося вручення католицької премії Роберта Брессона. Її отримали брати Жан-П’єр та Люк Дарденн — дует бельгійських кінорежисерів, що є сценаристами, продюсерами і режисерами своїх фільмів. Премію вручив голова Папської Ради зі справ соціальної комунікації кардинал Клаудіо Марія Челлі.

Під час вручення кардинал Челлі звернув увагу на особливий характер цьогорічної премії. Її лауреати не знімають фільми на релігійну тематику, а зосереджуються виключно на людині, на драмах, які вона переживає, на її прагненнях та страхах. За словами ієрарха, ці досягнення у пошуку правди про сучасну людину було оцінено.

За словами бельгійських режисерів, католицька премія – це для них велика честь. «Католицизм, як і наші фільми, характеризується особливою чутливістю до людських страждань і людської слабкості», – підкреслив Жан-П’єр Дарденн.

68-й Венеціанський міжнародний кінофестиваль стартував 31 серпня і триватиме до 10 вересня 2011 року.

За матеріалами: wiara.pl

Світ культури і світ християнства

часопис CREDO — Wed, 07 Sep 2011 12:33:51 +0000

Нам не потрібне зіставлення світу культури і світу християнства – то поняття несумісні. По суті нас цікавить християнство в українській культурі. Тут ми почуваємось певно: українська тисячолітня культура є християнською.

Наше письмо звідти – від християнських провідників Кирила і Мефодія. Наша література спершу прийшла звідти. Малярство наше теж в основному звідти.Бо звідти дух нашого народного життя.З піснею складніше, бо вона йде від часів дохристиянських. Але в цілому дух української пісні породжений з християнською традицією. Козацькі пісні і думи взагалі співав кобзар – Божий чоловік. Думаю, органічній українській культурі не загрожує культурно-цивілізаційна повінь – і не тільки їй.

Але їй загрожує тотальне засмічення товаром найдешевшого ґатунку. І тут вже боротьба йде на полі особистості. Опір культури, опір нерозмінного таланту, опір національного виховання. Звичайно, природне перемагає. Але багато спокушається і йде за вітром… А загалом навернення молоді до християнства після падіння системи насильства – то факт, до якого треба ставитися з увагою розумного педагога. У церквах є багато відштовхуючих чинників, може більше, ніж було колись, до «вільного
ринку».

“ Особиста духовно-моральна постава – то і є головним чинником в нашому світі

Особиста духовно-моральна постава – то і є головним чинником в нашому світі. Нинішня церква – то громада особистостей, доволі розсіяних. Таке явище, як масовий осуд і масовий опір зникло. Нині відповідальність падає на саму людину. Вона ослаблена у споживацькому суспільстві, а від неї хтось чекає свідомості, відповідальності і навіть мужності. Від кожного дуже багато залежить – більше, ніж він думає. На шахівниці він є фігурою, включеною в життєво важливу гру.

Специфіка української ситуації в наш час – порожнеча на верховинах, куди люди поглядають з надією на «провідну верству». Звичайно, весь світ переживає кризу особи. Брак особистостей. Але високі ніші в багатьох країнах наповнені особистостями високої кваліфікації. У нас «на наших самотніх вівтарях лиш вітер віє». Як у часи Тичини. Але найгірше – брак людей великої віри, що сміють і хочуть зайняти ті ніші. Бо ті ніші жертовні. Є багато тих, що хочуть «посісти місце».

А високе місце завжди потребує високої особи. І то передусім духовної і моральної висоти. У нас вигадують фікцію «совість нації». А та совість має сидіти в кожному, хто йде на ниву Служіння. Скрізь потрібні особистості.

Специфіка творчості християнина мало відрізняється від творчості гідного митця, що відчуває відповідальність перед Богом і людьми. Ким є християнин? Людиною віри, а то значить і людиною честі. Служіння вимагає любові від усіх. От тільки маловіри акцентують релігійність, а, тим часом християнин йде вперед, як казав Гоголь. І він має віру в серці, а не в атрибутах фарисейських.

Не можу назвати прикладу поєднання хисту і благодаті, але я певен, що Т. Шевченка підносила віра до верховин, а маловірний І. Франко таки піднявся до біблійних висот у «Мойсеї». Релігійно обдарований В. Стус у великому болі досягає релігійної екзальтації, а о. Ярослав Лесів у великому стражданні стає християнським поетом. Творча людина має бути «вічним революціонером».

Правдива творчість у нашому світі не принесе лаврів, але й не загубиться в бульбашках сезону. Її помітять. Вона має і матиме своїх поціновувачів.

Слово мало і матиме вплив. І добре слово, і гниле слово. Не даром Євангелія застерігає перед відповідальністю за кожне слово. Нині люди голодні на добре, животворне слово.

Євген СВЕРСТЮК, Християнин і світ

Культура життя і культура смерті у сучасному суспільстві

часопис CREDO — Thu, 28 Jul 2011 11:29:14 +0000

Спостерігаючи за багатьма культурологічними змінами, які відбуваються у світі, стає надто важко передбачити, яким буде наше майбутнє. В Інтернеті можна знайти інформацію про те, що до 2075 року у всіх державних об’єднаннях узаконять евтаназію. На сьогодні лише декілька країн світу мають легалізовану евтаназію, однак сучасні тенденції несприйняття людського страждання, вияви надмірного егоїзму, вибір того, що є кориснішим та вигіднішим у житті людини, виразно засвідчують, в якому напрямку ми рухаємося. Твориться нова культура осмислення людського життя і його подальшого прийняття або знищення. Якою вона є?

Вражаючий факт: чимало відомих людей (кінозірки, співачки, бізнес-жінки) відверто зізнаються, що заради кар’єри, успіху чи приватного життя вчинили аборт і не жаліють про цей вчинок. За допомогою сучасних новітніх біотехнологій проводять преімплантаційну діагностику людських ембріонів, мета якої – дати можливість народитися лише тій дитині, яка абсолютно здорова, тієї статі, що найбільше бажають батьки, а виявлені під час обстеження вади – знищити, позбавляючи дитину її права на життя. Це можливо завдяки використанню допоміжних репродуктивних технологій, які з одного боку реалізують завітне бажання бути батьком чи матір’ю і мати власну дитину, а з іншого – спричиняють до непоправної шкоди людському життю, тому що народження однієї дитини, зазвичай, дається ціною життя декількох інших дітей.

«Криза моралі, яка поширюється у суспільстві, немов онкологічне захворювання в організмі людини, завдаючи їй смертельної шкоди»

Сьогодні відверто говорять про гомосексуалізм, подружню невірність, вільне статеве співжиття (чимало молодих людей переконані, що перше побачення з дівчиною має закінчитись статевим стосунком) та інші вияви ліберальної поведінки людини, які нав’язують як «нормальне явище», тому що всі так роблять. Для «безпечного сексу» молоді та старшокласникам роздають презервативи, які мають захистити їх від різних венеричних захворювань та СНІДу. На загал цей феномен можна схарактеризувати терміном «культура смерті». Основна причина цього – криза моралі, яка поширюється у суспільстві, немов онкологічне захворювання в організмі людини, завдаючи їй смертельної шкоди. Усе це свідчить про низький рівень культури та морального виховання, яке би ґрунтувалося на християнських та загальнолюдських цінностях. Постає питання, як змінити цю ситуацію? Яку альтернативу можна пропонувати, і що потрібно зробити, щоби протистояти цим негативним виявам?

«Питання чітке: в якому світі я хочу жити, за якими правилами, як можу змінити ці вияви культури смерті?»

Відповідь повинен дати кожен із нас. Питання чітке: в якому світі я хочу жити, за якими правилами, як можу змінити ці вияви культури смерті? Питання не з простих, однак над ними варто замислитися.

Один із основних чинників вияву людської жорстокості, неповаги, легковажності, безвідповідальності – помилкове розуміння свободи людини та втрата певних моральних та духовних орієнтирів у житті. Кожен із нас – вільна людина, здатна робити певний вибір у житті, але ми є морально відповідальними за всі вчинки перед собою, суспільством та Богом. Сучасна культура пропонує багато спокусливих пропозицій: хочеш бути успішною людиною, але перешкодою стала вагітність – позбудься її; твоє здоров’я погіршилось через важку хворобу – позбав себе життя через евтаназію; ти молода людина і прагнеш відчути вповні смак життя – насолоджуйся ним без жодних обмежень… Чимало людей приймають ці пропозиції і мимоволі стають заручниками безвихідних ситуацій, які відтак породжують страх, депресію, суїцидні нахили тощо. Як цьому зарадити?

«Кожен із нас – вільна людина, здатна робити певний вибір у житті, але ми є морально відповідальними за всі вчинки перед собою, суспільством та Богом.»

Важливу роль у такій ситуації має відіграти Церква. Покликана рятувати душі та допомагати людям у їхній земній мандрівці до небесної батьківщини, Церква зобов’язана напоумляти своїх вірних і пропонувати їм своєрідну альтернативу, яка полягає в тому, що лише через солідарність можна побороти бідність, лише добром можна викорінити зло, лише прощення може бути ефективним засобом для примирення між людьми, лише любов має силу зцілювати рани. Прислухавшись до голосу власного сумління, у якому кожна людина здатна відчути голос Божий, необхідно без найменшого лукавства визнати свої недоліки і працювати, щоби почати викорінювати егоїзм, байдужість, легковажність, неповагу, а натомість сіяти любов, мир, радість, доброту, усмішку. Можливо, легше перервати вагітність, аніж народити дитину, прийняти її, опікуватися, любити, виховувати, ділитися з нею успіхами чи невдачами. Можливо, легше дати людині укол, щоб вона спокійно померла, аніж простягнути їй свою руку, обійняти, бути поруч, розділяти її біль, страждання, хворобу з великим переконанням, що ми безсилі перед хворобою, однак до кінця солідарні з людиною, яка для нас була, є і залишиться дорогою. Можливо, важче контролювати свої емоції та почуття, ніж піддаватися статевому пориву, однак правдивою любов’ю керує розум і серце людини, здатні вгамовувати наші пристрасті і опановувати їх. Усе це можна назвати виявами культури життя, яка розглядає людину в іншому світлі.

«Можливість вибору обмежена культурою життя і культурою смерті. Третього не дано.»

Всі ми повинні зробити вибір, яку культуру хочемо поширювати в цьому світі і якої культури хочемо бути прихильниками? Можливість вибору обмежена культурою життя і культурою смерті. Третього не дано.
Які корисні поради можна дати людям, що замислюються над цим? Як практично долучитися до розбудови культури життя в сучасному світі? Насамперед, варто розпочати з морального та духовного виховання в сім’ї. Потрібно плекати і розвивати в родинах повагу, любов, відповідальність, порядність, жертовність та щирість. Від того, якою буде наша сім’я, залежить яким буде наше суспільство. І тут не йдеться про матеріальне забезпечення, добробут, а передовсім, про моральне виховання, духовне життя, почуття відповідальності та довіри. Я переконаний, що коли в домашньому середовищі панує мир, злагода, взаємоповага та пошана, відкритість до потреб інших, солідарність та любов, то будь-які труднощі, з якими б не стикалися члени цієї родини, можна буде подолати. І навпаки, брак взаємної довіри, замкнутість у собі, відчуження, брак спілкування, розлука та егоїзм – вияви того, що за певних обставин людина опиниться в безвихідній ситуації. Наведу два приклади з життя, які трапилися за останні кілька місяців.

«Необхідно боротися за життя за будь-яких обставин, де б ти не перебував.»

У липні цього року, коли я повертався з роботи додому, довідався про сумну подію. З десятиповерхового будинку на моїй вулиці кинувся юнак 17-18 років. Ця подія вразила усіх, хто бачив тіло молодої людини і багато крові на асфальті. Чимало людей запитували себе: чому так сталося, чи можна було уникнути цього? Вбиті горем батьки повторювали лише одну фразу: «Для чого ти нам це зробив?». Життя непросте. Інколи трапляються події, які ти не в силі змінити. Можеш стати заручником певних обставин і складатиметься враження, що ситуація безвихідна. Переживатимеш внутрішній дискомфорт, і це може породити думку про суїцид. Багато людей знаходять вирішення своїх проблем в алкоголі, наркотиках чи суїцидних спробах. Але це не вихід. Необхідно боротися за життя за будь-яких обставин, де б ти не перебував. Немає причин опускати руки, навіть якщо ти самотній. Є завжди Той, хто готовий тебе почути і допомогти.

«Сьогодні медицина безсила перед певними недугами, однак силу людського духу не може зламати навіть невиліковна хвороба.»

Інший випадок. Цього літа, також у липні, через онкологічне захворювання відійшла у вічність студентка нашого факультету – с. Йосафата, СНДМ. Їй виповнилося лише 26 років. Немало зусиль, часу та енергії приклало багато людей для пошуку ефективного лікування її недуги – меланоми. Сьогодні медицина безсила перед певними недугами, однак силу людського духу не може зламати навіть невиліковна хвороба. За весь час своєї недуги с. Йосафата відважно свідчила те, як можна радіти життю, кожному дарованому Богом дню, присутності поруч дорогих тобі людей і, водночас, очікувати на відхід із цього світу для зустрічі з Богом. Для мене вона залишилася прикладом особи, яка навчила мене і багатьох, хто був поруч із нею, як відважно переносити фізичний біль, страждання і хворобу. Не закриватися у собі, не опускати рук, а навпаки, опинившись у безвихідній ситуації, коли твій шлях день за днем наближається до кінця, радіти життю і дарувати іншим легку усмішку, радість і глибокий мир.

«Якщо хочемо ширити в цьому світі культуру життя, то повинні спершу бути готовими простягнути руку допомоги тим людям, які, можливо, втратили сенс життя»

Якщо хочемо ширити в цьому світі культуру життя, то повинні спершу бути готовими простягнути руку допомоги тим людям, які, можливо, втратили сенс життя, віру, розчарувалися в інших чи зіткнулися з проблемами, які не можуть вирішити. Ми повинні спитати себе, чи зробили усе, щоб допомогти цій людині у її життєвій ситуації? З іншого боку, ми повинні бути солідарними з тими, які через невиліковні хвороби потребують нашої присутності, тепла, уваги і любові. Бути поруч з такою людиною, взяти її за руку і супроводжувати в останні дні її життя до зустрічі з Богом – велике завдання. Воно породжує надію, що одного дня і ми будемо на такій дорозі, але чи буде хтось, готовий запропонувати нам свою солідарність, чи радше наша смерть настане через рішення когось, хто вважатиме, що «має право» розпоряджатися нашим життям?

о. д-р Ігор Бойко Християнин і світ

Трансформація європейської культури в ранньому християнстві

часопис CREDO — Mon, 25 Jul 2011 14:23:19 +0000

Чи обов’язково культурній людині ходити у театр? Існує стереотип, що християни ходять до театру лише на ті вистави, які висвітлюють реальне життя людини і відображають добру християнську мораль. А чи завжди так було? Скептики напевно скажуть, що християнський релігійних рух свідомо позбавляв європейську культуру багатьох вимірів, як от театр, деяких жанрів музики і багатьох видів розваг, оскільки цетром християнської культури було і досі є самовідречення і служіння Богові. А що кажуть ранньохристиянські автори про античну культуру, і яку культуру вони творили не лише у своїх проповідях чи письмових працях, але й у своїй пастирській діяльності?

«Людська біологічна слабкість є умовою людської культури»

Еріх Фромм, «Втеча від свободи»

«І коли так усе це має розпастися, якими ж слід вам бути святими у всім вашім житті
та в побожності, очікуючи і прискорюючи день Божого приходу,
коли небо, палаюче, розтане і первні, розпалені, розтопляться!»

2 Пт. 3,11-12

«Оскільки в І ст. по Р.Х. Палестина, де проповідував Ісус Христос та його послідовники, перебувала під пануванням римлян, перші риси християнської культури мали як юдейське, так і греко-римське забарвлення»

Щоби краще зрозуміти витоки християнської культури, потрібно, насамперед, усвідомити, що євангельська проповідь ранньохристиянських палестинських апостолів-апологетів поєдналася з античною юдейською, греко-римською, перською та іншими системами цінностей, освіти, релігійних уявлень та політично-економічними зв’язками тодішнього світу. Оскільки в І ст. по Р.Х. Палестина, де проповідував Ісус Христос та його послідовники, перебувала під пануванням римлян, перші риси християнської культури мали як юдейське, так і греко-римське забарвлення, для яких були характерні космополітизм, віра в одного Бога, нова мораль, а також нова віра. У палестинських містечках та у великих містах юдейської діаспори Римської імперії ІІ-IV ст. на духовному рівні витворився такий синтез культури, який став взірцем для розвитку європейської культури на наступні дві тисячі років.

«На противагу античній культурі, яка втрачала свої духовні ідеали і моральні принципи, християни запропонували прості і зрозумілі гуманістичні принципи»

На противагу античній культурі, яка втрачала свої духовні ідеали і моральні принципи, християни запропонували прості і зрозумілі гуманістичні принципи: людина – найвища цінність у цьому світі (Бог приніс себе в жертву заради спасіння людини), всі люди рівні перед Богом незалежно від соціального статусу, інтелектуального рівня чи національності, любов до людини (до «ближнього») – основний принцип морального життя. Такими ж простими і природними були сподівання християн на майбутню винагороду і вічне блаженство для всіх знедолених і пригнічених у цьому світі та про покарання для тих, хто чинить зло і використовує владу, силу чи гроші несправедливо.

Водночас більшість ранньохристиянських мислителів мали, здебільша, добру класичну освіту і приймали християнство у зрілому віці, усвідомлюючи тупики язичницької культури і вбачаючи вихід у християнському світогляді. Розумом відмовляючись від принципів і стереотипів античної культури, багато з них все ж мислили категоріями грецької чи римської логіки, жили духом класичної культури, водночас трансформуючи відповідно до нових принципів. Внутрішня напруга старої культури з новим культурно-релігійним рухом була надзвичайно складною. З одного боку, ця напруга виливалась у гострі полемічні дискусії, а з іншого – у пряме переслідування і фізичне знищення християнських громад старою політичною елітою. За три-чотири сторіччя ситуація кардинально змінилася. Тому, якщо перечитувати ранньохристиянські тексти, можна знайти гостру критику культури тодішнього суспільства з домішком крайнього відречення і посиленого відчуття нового приходу Спасителя, який мав би принести з собою Суд над усіма людьми, як живими, так і мертвими. Після Суду мав би наступити новий і вічний вік справедливого і щасливого життя, де основою нового бутя і нової культури має бути непорушна і незаплямована гріхом гармонія між Богом і людьми.

«Цицерон одним із перших порівняв театр з людським життям»

Найяскравішим виразом античної культури без сумніву можна назвати театр, який поєднував як творче слово, поезію, спів, так і образотворче мистецтво, перформанс, архітектурну геніальність та розташування будівлі театру в античному полісі поруч зі святинями, термами, базарами і урядовими спорудами. Театр зародився у давній Греції, у якій на щорічних фестивалях в Афінах на честь Діоніса відбувалися драматичні виступи-змагання ще у IV ст. до Р.Х. Вічні трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда, Аристофана та Менандра були написані у V-IV ст. до Р.Х. Але театр не завжди схвально сприймали античні інтелектуали. Наприклад, філософ Платон прирівнював драматургів і акторів до ремісників, які змішують біль із задоволенням, замість того, щоб піднімати свої уми до вищих філософських матерій. Все ж пізніша філософська традиція, яку на державному рівні підтримували імператори, сприймала театр за позитивну основу філософського способу життя.

«Життєва драма має бути зіграна цілісно і чесно, незалежно від того, яку роль тобі відвів Бог»

Цицерон одним із перших порівняв театр з людським життям. У праці «Про моральні обов’язки» він стверджував, що, щоб жити розумно, потрібно зрозуміти, що кожній людині призначена своя роль, яку потрібно зіграти бездоганно. Розмірковуючи про долю знатних людей, Цицерон називає їх «вмілими акторами, які зіграли добре свої партії у драмі життя аж до кінця, а не як ненавчені актори, які зірвалися в останній дії». Подібні думки висловлював і Сенека, який наголошував, що людині не підвладна зміна життєвої ролі, все, що ми можемо змінити, – це якість нашої гри: «з життям, як і з виставою, – неважливо як довго триває дія, радше, наскільки добре її зіграють. Немає різниці, коли ти зупинишся. Зупиняйся, коли тобі завгодно, лише вважай, щоб завершальний акт тобі добре вдався». Епіктет розвинув цю думку, наголошуючи, що життєва драма має бути зіграна цілісно і чесно, незалежно від того, яку роль тобі відвів Бог. Марк Аврелій у «Медитаціях», порівнюючи життя людини з грою актора, акцентував на людській автономності під божественним контролем. Інші греко-римські автори вважали, що роль призначила людині Фортуна. Вони вірили, що це – сила, яка керує людським життям, втручається в нього і час до часу його винагороджує. Лукіян із Самосати стверджував, що кожна людина може грати навіть кілька ролей у житті, але кожну окрему роль написала людині Фортуна. Філософ Плотін вважав, що то не Фортуна, а божественне провидіння готує людську роль і керує нею.

З поширенням християнства прийшло і глибоке переосмислення культури і театру, оскільки жага насолоди і видовища домінувала у часи розквіту Римської імперії І–ІІ ст. по.Р.Х. Театр, який колись формував мораль, патріотизм і благородство греків за часів Еврипіда, став місцем прилюдних безсоромних сцен, боїв гладіаторів, а згодом і прилюдних екзекуцій християн і євреїв, і тому християнські автори висміювали театр як місце ідолопоклоніння, аморальності і розмаїтої розбещеної поведінки. Тертуліян забороняв брати участь чи відвідувати театральні вистави, оскільки в них пропагували безбожність і злобу, а Климент Олександрійський стверджував, що актори і глядачі не мають сорому і поглинуті гріхом, а сам Господь забороняє зрілим християнам відвідувати вистави. Заборони на відвідування театру також звучали з уст іших Отців Церкви (Лактація, Арнобія, Йоана Золотоустого, Августина). Ці та інші перестороги призвели до того, що вже у VII ст. у християнському світі театр майже повністю зник, хоч театральні дійства з новим значенням і призначенням увійшли в різноманітні літургійні дійства християнської Церкви.

«Той, отже, хто бездоганно виконує роль драми життя, яку йому дав Бог зіграти, знає, що треба зробити і як витривати докінця»

Доля театру – лише ілюстрація трансформації давньої культури. Впродовж перших століть становлення християнства ще перед тим, як театр був майже витісненим з тодішньої культури Римської імперії, деякі богослови використовували метафору драми для пояснення людського життя. У ІІІ ст., вже згадуваний Климент Олександрійський, описуючи зрілого християнина, який страждає за віру, говорив: «Той, отже, хто бездоганно виконує роль драми життя, яку йому дав Бог зіграти, знає, що треба зробити і як витривати докінця». У IV ст., Методій Олімпійський стверджував, що «освічені люди казали нам, що наше життя фестина і що ми прийшли у театр, щоб зіграти драму правди, тобто справедливості, борячись з дияволом і його демонами, які задумують підступи проти нас». Відомі також слова про життя і театр Боеція, філософа і вчителя з VI ст., який у творах поєднував тогочасні філософські та християнські ідеї. Коли його неправдиво засудили за злочини і посадили до в’язниці, він, очікуючи на страту, написав відомий твір «Розрада від філософії», де розповів, як Пані Філософія прийшла заспокоїти його у стражданнях. Коли Боецій сумнівався у сповненні божественного провидіння у своєму житті, вона запитала: «Чи це твій перший вихід на сцену життя? Чи ти прийшов сюди непідготований і чужий для сцени?»

«Коли театр знову з’явився у середньовічній Європі в XI–XII ст., він був дітищем християнської Церкви»

Коли театр знову з’явився у середньовічній Європі в XI–XII ст., він був дітищем християнської Церкви. Під час Пасхальних служб, а згодом і на Різдво, до богослужень додавали співані діалогічні сцени про життя Христа. Священики грали біблійних героїв і повторювали біблійні історії. Згодом виступи ставали довшими і їх переносили за межі церковної будівлі на сходи перед храмом або на найближчі базари. До XIV ст. драматизації, які називали містичними виставами, почали включати моральні історії з життя святих або героїчні історії з життя непересічних людей, ролі виконували вже професійні актори. У XVI ст., в пік епохи Ренесансу, театр знову став секулярним, комерційним і широко розповсюдженим в Італії, Іспанії, Франції, Англії та інших країнах.

«Про багатьох античних поетів чи письменників ми знаємо тільки тому, що їх цитував християнський письменник і богослов Климент Олександрійський»

Християнські мислителі як справжні культурологи вивчали багатий матеріал попередніх культур. Вони підтверджували ідеали нової культури своїми роздумами і доказами, посилаючись на найкращі здобутки античних авторів. У таких Отців Церкви, як Афінагор, Іриней Ліонський, Іполит Римський, Оріген, Амвросій чи Григорій Богослов, на одній сторінці органічно поєднувалися посилання на Святе Письмо з посиланнями на Гомера, Платона, Аристотеля, юдейського філософа Філона Олександрійського, Еврипіда, Цицерона, Сенеку, Теокріта та Каллімаха. Про багатьох античних поетів чи письменників ми знаємо тільки тому, що їх цитував християнський письменник і богослов Климент Олександрійський. Очевидно, що цитування біблійних текстів набагато перевищувало цитування греко-римських авторів. Апологети, які відстоювали християнську віру в полеміці з язичниками і юдеями, і будівничі нової культури підсилювали принципи цієї культури постійним зверненням до божественного авторитету. Інакше неможливо було подолати інерцію і традиціоналізм старої культури. Вибираючи з минулого найкраще, християнські автори зосереджували увагу на культуротворних принципах творчої і законодавчої діяльності Бога, провіденційному характерові існування світу, свободі вибору людини, спасаючій жертві Христа, любові людини до Бога і ближнього та майбутньому спасінні людства. Християнська віра і принципи конкретно вплинули на поведінку людей у суспільстві, на стосунки між ними, на їхній одяг, на зображення у їхніх оселях та храмах, на співі і читанні чи писанні. Це все сформувало сукупність життєвого досвіду, яку ми називаємо новою християнською культурою.

Олег Кіндій, Християнин і світ

«Інкультурація Євангелія» чи «євангелізація культури»?

часопис CREDO — Tue, 05 Jul 2011 09:20:59 +0000

Інкультурація Євангелія сьогодні сприймається Церквою як одне з першочергових і невідкладних завдань, особливо ця тема близька тим, хто присвятив себе вивченню Євангелія через своє покликання, тобто богословам. Але тут необхідно зробити декілька пояснень, які стосуються самого терміну «інкультурація». Точніше, спробуємо змінити цей термін, щоб стверджувати абсолютно протилежне: пріоритетним і невідкладним завданням Церкви сьогодні, як і завжди, є не «інкультурація Євангелія», а «євангелізація культури».

Щоб зрозуміти це твердження, потрібно звернутися до самих витоків, тобто до мандата, ввіреного Ісусом Одинадцятьом: «Ідіть в світ і проповідуйте Євангеліє всьому творінню». У цих словах зі всією ясністю виявляється місія Церкви: проголошувати Євангеліє всьому людству, не виключаючи жодну людину. А оскільки кажучи про «людство» ми говоримо про «культуру» — про спосіб життя, поведінку, світовідчуття, шкалу цінностей, творчості і так далі – то місію Церкви можна визначити як зобов’язання «євангелізувати культуру».

Син Божий прийшов на світ не для того, щоб прогулятися і люб’язно поговорити з людьми, захоплюючись їх справами і досягненнями. Він втілився, щоб спасти світ, викупивши його Своєю смертю і Воскресінням від панування диявола – «князя світу цього». Син Божий прийшов в світ, щоб долучити людину до Своєї благодаті.

Якщо не ставити цю істину на перше місце, то проголошення Євангелія перестане бути першочерговою місією Церкви. І якби хтось був виключений з абсолютної потреби в Ісусові Христові, то Церква втратила б свою ідентичність і свої підстави, а християнство виявилося б розмитим і прісним.

Якраз у зв’язку з цим у багатьох виникає питання: євангелізувати світ, проголошувати Ісуса єдиним Спасителем людей завжди і всюди – чи не означає заперечувати самобутні і оригінальні цінності кожної культури, незалежно від віри в Христа?

Безсумнівно, у в світі, де не було проголошено Євангеліє, можуть бути цінності, які християнин називає «насінням Логосу», semina Verbi, фрагментами Слова Божого – Ісуса Христа. Звичайно, невіруючі не знають про це, але в цьому переконані ті, хто за допомогою Одкровення дізнався, що через Нього, в Ньому і заради Нього все було створено. Отже, ці фрагменти, або насіння, не руйнуються поширенням благодаті, але благодаттю приводяться до їх Початку, стають частинками дивної і несподіваної мозаїки. Це перша форма своєрідного діалогу, в який Церква завжди вступала, захоплюючись і читаючи в них «відбитки», як говорили в середні віки, засвоюючи ці елементи культури в своїх діяннях.

Але проповідь Євангелія виходить далеко за ці рамки: за своєю природою вона направлена на те, щоб звільнити людство із стану гріха, щоб прославити його і привести до його моделі – Христа, «первістка серед багатьох братів». Цю мету і цей плід Євангелія християнин осягає із Слова Божого і особливо – з написаного апостолом Павлом. Як ми бачимо з Послання до Римлян, Павло, з одного боку, похмурими тонами описує інтелектуальне і етичне розкладання людства, що відкидає Євангеліє; а з іншого боку, з радістю називає плодом Духа відродження людини, радикальне оновлення його виборів і поведінки, прояснення його розуму і зцілення волі.

Впевненість у всьому цьому може виходити лише від віри і ніяк не може бути щасливим висновком люб’язної бесіди з невіруючим. Навпаки, невіруючий вважатиме божевіллям і спокусою розп’ятого Ісуса Христа, Спасителя. Адже саме в Ньому полягає суть проповіді і християнської пропозиції, і саме така проповідь парадоксальним чином стає силою і мудрістю Бога.

Так, ми зустрічаємося саме з мудрістю, з «думкою» Христа – яку може передати нам лише Святий Дух. Людина, залишена на свої власні сили, ніколи не зможе її зрозуміти, а «мудрість людська» може порахувати її лише божевіллям. Таким чином, немає жодної можливості вступати в «діалог» зі світом щодо цієї думки, і тут немає сенсу говорити про посередництво між віруючими і невіруючими. Спасіння здійснюється лише божевіллям Хреста, і апостол Павло стверджував, що єдина річ, яку він знає і проповідує, «в немочі і в страху і у великому трепеті» – це Ісус Христос, і притому розп’ятий.

Християнин завжди відчуває в собі прагнення і необхідність продовжувати цю проповідь, щоб світ навернувся, щоб повернувся до дійсної людяності. Проте на противагу цьому сьогодні поширена ідея, нібито така проповідь нешаноблива до ближнього. Зрозуміло, ні в якому разі не можна порушувати свободу віросповідання і тим більше схиляти до чогось совість людини. Але Церква зобов’язана нести Христа всім народам через завдання, дане їй Христом. Більше того, навернення світу – це сама причина Втілення: невже Син Божий втілився і зійшов на хрест для того, щоб люди залишалися завжди тим, чим вони були, ну, хіба що більш усвідомлено? На жаль, так деякі стверджують сьогодні і в лоні Церкви, не помічаючи, що тим самим позбавляють сенсу і значущості саму особу Христа.

Поширене також упередження, що віра в Євангеліє веде до втрати або порушення власної людської і культурної ідентичності. Але все якраз навпаки: саме віра, повертаючи людину Ісусові Христові, повертає їй її достовірність. Ось чому «інкультурація Євангелія», «євангелізація культури» означає звільнення.

Якщо ми зрозуміємо все вищесказане, то для нас матиме сенс і вислів «інкультурація Євангелія». Перш за все, така інкультурація не означає зводити Євангеліє на прийнятний і відповідний рівень, відповідно до людської думки. Якщо це відбувається, то неминуче порушується трансцендентний характер Божественної таємниці. З іншого боку, необхідно звільняти проповідь від непотрібних нашарувань, які розмивають її суть.

Часто ми говоримо про «оновлення», що цілком прийнятно відносно благовіствування, але лише в тому випадку, якщо ми ясно усвідомлюємо: не Євангеліє слід оновлювати відповідно до світу, а світ потребує постійного оновлення відповідно до Євангелія. Євангельська ж істина непорушна і завжди актуальна.

Кожен християнин і вся Церква повинні прагнути до оновлення культури силою благодаті. Той, хто вірує, з великою увагою відноситься до труднощів і сумнівів невіруючих, прагнучи відповідати на них і розсіювати сумніви, основуючи зустріч з невіруючими на «природному розумі», за яким, як стверджував святий Тома Аквінський, всі зобов’язані слідувати.

Повернемося до Євангелія. Поза сумнівом, чим конкретнішою стає його дія в часі і в просторі, тим більше прокидається і дозріває нова людська культура, починаючи з оновленого людства, в якому основні здібності, – інтелектуальні і естетичні – досягають найбільшого вираження. Досить подумати про ту теоретичну і практичну спадщину, яку було розроблено в ході роздумів над ортодоксією, викладеною в «Сумі» Св. Томи Аквінського. Або про християнські досягнення в області архітектури, музики, живопису, де символічно відбивається зміст віри і християнського богопоклоніння.

Але культура означає не лише це: перш за все, це менталітет, виховання почуттів, формування цивілізації, одним словом гуманізм, заснований на любові до ближнього. Він розцвів впродовж християнської історії як тлумачення і здійснення Євангелія.

Коли Євангеліє стає дієвим відповідно до свого трансцендентного змісту, то від цього виграє вся природа людини, що прийняла його. І інакше бути не може: доброчесність благодаті відкупляє і прославляє ту саму природу, яка, як пише святий Тома Аквінський, не знищується, але прямує до досконалості.

Радио Ватикан ,

font size=”-2″> Католицький Оглядач

Шекспір був католиком

часопис CREDO — Thu, 02 Jun 2011 13:37:42 +0000

Шекспір, ймовірно, був католиком, але навряд чи святим, – сказав Архиєпископ Кентерберійський Роуен Вільямс.

Так глава Англіканської Церкви підтвердив гіпотези вчених щодо релігійності одного з найвидатніших письменників англійської літератури і реформатора театру.

Предстоятель англікан сказав, що він не має переконливих доказів про зв’язок драматурга з католицизмом, але вважає, що Шекспір був католиком і мав багато друзів і колег з Римо-Католицької Церкви.

«Наскільки він був віруючим і як він реалізовував свою віру – я не маю поняття. Багато в чому Шекспір був не особливо приємною людиною, він завжди шокував інших. Наприкінці життя Шекспір скуповував зерно і землі в Стратфорді. Якщо він був християнином, то не святим», – сказав англіканський Архиєпископ Роуен Вільямс. Він зазначив, що в творчості Шекспіра ключовими є поняття прощення і благодаті Божої.

Розмова про католицизм автора «Макбета» є предметом численних суперечок і досліджень у медіа та серед науковців. Британський журналіст Френсіс Філіпс підтвердив основні аргументи на користь припущення, що Шекспір був католиком. Публіцист наголосив, що на освіту і світогляд поета вплинуло католицьке виховання. На його думку, відсутність біографічних записів Шекспіра пояснити можна тим, що драматург сам знищив докази свого католицького віросповідання, оскільки побоювався, що як представник забороненої релігії втратить життя. Шекспірівські біографи Пітер Акройд і Клер Асквіт звертають увагу, що в п’єсі «Гамлет» зашифровані натяки на імена його знайомих католиків.

Джон Пірс, професор з університету Аве Марія, у штаті Флорида, у свої праці «Боротьба за Шекспіра», нагадує, що поет походить зі Стратфорда, в Йоркширі, колиски католицького неоконформізму. Документи 1592 років також показують, що батько Вільяма, Джон відмовлявся брати участь в англіканських богослужіннях.

За матеріалами: Католицький Оглядач

Член Британської академії наук говоритиме у Львові про релігію, культуру та секуляризм

часопис CREDO — Thu, 12 May 2011 13:21:43 +0000

Міжнародний семінар «Релігія в публічному просторі» відбудеться 13-14 травня в Українському католицькому університеті. Цією подією кафедра філософії УКУ відкриває рік, присвячений проблемам вивчення релігії та її ролі в публічному просторі.

«Мета нашого першого семінару – окреслити поняття публічного простору з точки зору множинності релігій та культур, – розповідає завідувач кафедри філософії УКУ Володимир Турчиновський. – Починаючи від релігійного фундаменталізму і закінчуючи відверто секуляристськими політичними тенденціями, котрі присутні не лише в західноєвропейських суспільствах, але й на пострадянському просторі, зокрема, в Україні».

Усі виступи та обговорення під час першого дня семінару, в п’ятницю, 13 травня, відбуватимуться у відкритому форматі, – повідомляє прес-служба УКУ.

«Запрошуємо усіх бажаючих приєднатися до лекцій та дискусій на тему «Релігія і секуляризація». Основними доповідачами будуть: Дейвід Мартін (David Martin), член Британської академії наук, що був професором Лондонської школи економіки; Віктор Єленський, доктор філософ. наук, президент Української асоціації релігійної свободи, професор УКУ; Берніс Мартін (Bernice Martin), колишній викладач соціології Лондонського університету», – зазначив Володимир Турчиновський.

Другий день міжнародного семінару присвячений питанню ролі соціології релігії як академічної дисципліни та концепції викладання соціології релігії в сучасному університеті. Участь у дискусії – за спеціальними запрошеннями від організаторів.

Семінар відбуватиметься в конференц-залі Філософсько-богословського факультету Українського католицького університету (вул. Хуторівка, 35а, м. Львів).

У Львові говоритимуть про віру і культуру в сучасному світі та релігійну свободу в Україні

часопис CREDO — Thu, 28 Apr 2011 15:37:01 +0000

В Українському католицькому університеті 13-14 травня відбудеться XIV Всеукраїнська науково-практична конференція «Релігія і влада в Україні: культурна традиція, сучасний досвід та перспективи», яку організовує Інститут релігії та суспільства УКУ.

На конференції планують обговорити питання Київського християнства з перспективи богослов’я ХХІ століття, чи можлива в Україні «державна» Церква. Також говоритимуть про ідею єдиної Київської церкви, якими є сучасні взаємостосунки між релігіями, конфесіями та юрисдикціями, як співвідноситься віра й культура в сучасному світі.

За словами Президента Інституту релігії та суспільства УКУ Мирослава Мариновича, ще перед обранням Віктора Януковича президентом, в Україні була випрацювана концепція державно-церковних стосунків. «Зараз суспільству нав’язується ідея однією домінуючої церкви – квазідержавної, а це дуже небезпечно для релігійної свободи. Власне на конференції ми будемо аналізувати ці процеси», – зазначив він.

На конференції будуть діяти такі секції: богословсько-канонічна, історична, суспільно-політична, медійна.

Конференція відбудеться в Українському католицькому університеті у Львові (вул. Свенціцького, 17). До участі запрошують молодих науковців та студентів. Оголошення надсилати до 30 квітня на адресу irs@ucu.edu.ua.

Зв’язок єврейської культури з українською невипадковий, – ізраїльський професор

часопис CREDO — Wed, 13 Apr 2011 13:47:35 +0000

Зв’язок єврейської культури та літератури з українською є невипадковим. Більш як половина єврейських авторів народилися в Україні, чи провели тут значну частину життя. Про це в УКУ зазначив поет, перекладач та літературознавець, д-р Університету Бар-Ілан (Ізраїль) Велвл Чернін.

в Українському католицькому університеті 12 квітня він прочитав відкриту лекцію «Місце України у формуванні сучасної єврейської літератури» Також з 4 по 12 квітня Вевл Чернін в УКУ читав курс лекцій для студентів магістерської історичної програми, повідомляє прес-служба УКУ.

За словами літературознавця, «Місце України у формуванні сучасної єврейської літератури» – тема досі невивчена. «Якщо у сучасному Ізраїлі торкнутися питання, що таке Україна, то більшість євреїв асоціюють її з такими містами як Бердичів, Одеса, Чернівці, Умань, але ці знання досить поверхові. Однак зв’язок єврейської культури та літератури з українською є невипадковий».

Розповідаючи про становлення єврейської літератури у Східній Європі, Вевл Чернін зазначив, що вона розвивалася на трьох мовах – івриті, їдиші та російській. «Нова єврейська література починається з кінця XVIIIст. рухом «Аскала». А на території України виникає так звана хасидська література, яка вплинула на подальший розвиток новітньої єврейської літератури».

Звісно ж, важливим центром єврейської літератури була Одеса. «Уявити сучасну ізраїльську культури без Одеси неможливо. Єврейська література на російській мові почала розвиватися у 30-ті роки ХІХ ст. саме в Одесі. А батьком російської єврейської прози вважають Йосифа Рабіновича. Він був попередником Шолом-Алейхема», – сказав Вевл Чернін.

Видатних єврейських письменників, які мають безпосередній стосунок до України дуже багато. Серед них – Менделе Мойхер-Сфорім (у своїх творах вживав, як пряму мову, українську, написану єврейськими буквами), Володимир Жаботинський (був першим єврейським автором, який написав статтю про Шевченка та встановив чіткий зв’язок між українським та єврейським національними рухами), поет Шауль Черніховський (створив багато слів для древньоєврейської мови, завдяки їм євреї можуть описати Україну).

«Цікавою та всесвітньовідомою постаттю звісно ж є Шолом-Алейхем, котрий народився в Переяславі. Він вперше ввів у єврейську літературу персонажів не євреїв, які були цікавими та живими. Вони говорять грамотною українською, наповненою фразеологію. Шолом-Алейхем не заглиблюється у відносини українців та євреїв. Але саме він створює образ таких міст як Київ, Одеса тощо», – зазначив Вевл Чернін.

Літературознавець наголосив, що тема про місце України у єврейській літературі ще досі мало досліджена, тому тут є велике поле для взаємної співпраці.: «Немає кращого засобу, щоб познайомитися один з одним як культура. До того ж, у наших народів є багато спільного».

Зазначимо, що уже два роки Український католицький університет співпрацює з університетом Hebrew з Єрусалиму у сфері дослідження єврейської історії, культури, етнографії та літератури. Це вже третій курс лекцій гостьових професорів з Ізраїлю в УКУ.

Довідка

Д-р Велвл Чернін — викладач літератури їдиш в університеті ім. Бен-Гуріона, університеті Бар-Ілан та Московському державному університеті, автор п’яти поетичних збірок на їдиш та однієї на івриті. Його численні твори видавались в перекладі на українську, російську, англійську, французьку та німецьку мови. Лауреат літературної премії ім. Гофштейна. Укладач і співредактор «Антології єврейскої поезії. Українські переклади з їдишу».

Пам’ятник пихатості

часопис CREDO — Tue, 15 Feb 2011 14:11:44 +0000

У період Ренесансу, коли Брейгель малював свою картину, історія Вавилонської вежі обросла новим сенсом.

Людська пиха сягнула небес. Найвищий поверх гігантської вежі ховається у хмарах. Господнє покарання вже близько. Вражаюча будівля виглядає як руїна, з якої обсипається каміння. А до того ж вона ще й небезпечно похилилася вліво. Люди, які працюють на будові мов мурашки в мурашнику, не усвідомлюють загрози, яка насувається.

Натхненням для художника стала історія будування Вавилонської вежі, що знаходиться у Книзі Буття. Розгніваний зухвалістю будівельників, Бог зробив так, що вони почали говорити різними мовами і настільки не могли порозумітися, що покинули будову. Однак, Брейгель зобразив поразку будівельників зовсім по іншому. Вежа вражає своїми розмірами в порівнянні до намальованого з лівого боку міста, але видно, що її фундаменти нетривкі. Ця будова може асоціюватися навіть з гігантським замком на піску. Архітектурні подробиці автор підгледів під час своєї подорожі до Риму, де він, між іншим, мав змогу побачити руїни славнозвісного Колізею.

Брейгель зобразив гордість будівельників у сцені на першому плані картини у нижньому лівому куті. Ініціатор будови, король Німрод, прибув зі своєю свитою аби наглядати за каменярами. Люди відриваються від роботи та падають навколішки перед своїм монархом, наче перед Богом. Це віддавання пошани виглядає ще жалюгідніше, ніж конструкція вежі.

У період Ренесансу, коли Брейгель малював свою картину, історія Вавилонської вежі обросла новим сенсом. З’явилася нова течія, звана гуманізмом, яка підкреслювала можливості та силу людини, була виразом гордості з розвитку науки, техніки, чудових досягнень в мистецтві. Почалося відходження від середньовічного способу мислення про ницість людського існування. Однак, вже тоді застерігалося, що попри захоплення людськими можливостями, не слід ставити людину на місце, яке належить виключно Богові. Саме про це намагається нам сказати картина Брейгеля, яка в наш час здається ще більш актуальною.

Лєшек Сліва, wiara.pl

«Казкову» мапу України почали малювати в Києві

часопис CREDO — Wed, 09 Feb 2011 14:22:37 +0000

У Києві почали створювати «казкову» мапу, яка об’єднає всю інформацію про місця народження героїв українського фольклору та сучасних казок.

Як повідомила автор проекту створення мапи, керівник Всеукраїнської мистецької агенції «Традиція» Марина Применко, серед перших героїв, які потраплять на мапу, будуть відомі українські богатирі Кирило Кожум’яка і Котигорошко, коротун Незнайко і навіть Коза-дереза, чиє місце народження, відповідно до мапи, приписується Київщині.

На віртуальній казковій мапі будуть вказані місця, де встановлені пам’ятники, проходять свята, присвячені народним героям, а також розміщені легенди, що підтверджують появу того чи іншого героя в певному місті чи області.

За словами авторів проекту «Казкова карта України», вони досягли угоди з колегами з Москви, що створюють російський варіант подібної мапи, домовившись обмінюватися інформацією про нових учасників своїх проектів і легендами, знайденими регіональними істориками та краєзнавцями. Ця угода допоможе уникнути появи одних і тих самих героїв на обох мапах, а також посилить спільний пошук нових слідів в історіях про казкарів і казки.

Головна мета соціального проекту – популяризація та осучаснення українських казок.

Довідка

Всеукраїнська мистецька агенція «Традиція» – мистецька організація, місія якої – сприяти розвитку та популяризації українського мистецтва, зробити його співзвучним сучасності, зберігаючи при цьому рівновагу між традицією та інновацією; формувати та розвивати національну ідентичність, створюючи нове мистецьке середовище.

Контактна інформація

Тел.: +3 8050 6000 190

e-mail: ukrainianfairytale@gmail.com

За матеріалами: civicua.org

Різдвяний напів-інсайт серед натовпу на Львівському Ринку

часопис CREDO — Mon, 10 Jan 2011 14:36:45 +0000

Мій баварський приятель є людиною порядної християнської якості. З натури він добряк і дещо сентиментальний романтик. Гостинність його дому широко і далеко відома: гостям він завжди приділить максимум часу, зі смаком підбере маршрути не тільки по вулицях і провулках рідного міста, але й заповідними куточками Баварії, не забуваючи включити до маршруту відвідини двох-трьох славетних монастирів та декількох культових кнайп.

Мій баварський приятель любить гостей і не любить емігрантів. Емігранти намагаються виконати за нього ту частину праці, яка не є цікавою, але робить його міцнішим і не дає можливості «втратити форму», як він то називає. Хоча, безумовно, триповерхова кам’яниця, де він живе зі своєю родиною, має потребу в прибиральниці, бажано європейського, тобто слов’янського – радше українського – походження.

Але від п’ятьох своїх дітей він вимагає самостійно прибиратися на всьому їхньому поверсі — не тільки у кімнатах. Бо інакше, каже, ми не виживемо серед вирію натовпів емігрантів-пролетаріїв.

Мій баварський приятель має безліч друзів і знайомих — порядних християн, добрих громадян і патріотів свого міста і своєї країни, гостинних і відкритих на потреби інших людей. Де би ті не жили. Але й вони так само відносяться до емігрантів, як і мій добрий приятель: тобто не люблять і використовують, водночас зі смутком звертаючи увагу на те, як охоплює дряблість послаблені комфортним обслуговуванням м’язи.

Але ось вже декілька років, як мій добрий баварський приятель та безліч його друзів й знайомих почали дещо напружено відноситися до гостей певного географічного ґатунку, тобто до прибульців з далеко-східної Європи на термін «щоб у вас свята провести».

Напруження зростає: свят є багато, і гості якось швидко і натурально перетворюються на емігрантів, що не мають бажання бути пролетаріями — тобто братися за роботу і хліб собі здобувати.

Гості швидко перетворюються на емігрантів, які не є проти того, щоби господарі-автохтони продовжували для них святкувати та й влаштовували їм екскурсії з коштів соціальних податків.

Гості кажуть: «Як у вас гарно! Яка краса! Які чудові традиції!»

Гості журяться: «Як смутно, що в нас того не заховалося! Який жаль, що в нас того не має! Жах — але у нас руїна, біда і злидні…»

У гостей родиться пропозиція: от якби і в нас було, як і у вас. Щоби і традиції відновити, і власний стиль відбудувати, і поновити, і з руїни підняти…

За пропозицією приходить і рішення: «А знаєте, ми у вас тепер жити будемо, бо у вас усе в порядку і красно-гарно, і відремонтовано, і не зруйновано, і по вітру не спущено.»

Мій добрий баварський приятель разом з усіма своїми друзями тільки нещодавно здогадався про те, що будь які емігранти разом з комфортом обслуговування привносять водночас ту руїну, яка є їх Батьківщиною — тією батьківщиною-руїною , від якої вони хочуть втекти, але є приреченими завжди носити її в своїй душі.

Емігрантська душа є прірвою і безоднею, яка всисає в себе красу і добробут чужої хати, намагаючись вилікувати себе від власної руйнуючи порожнечі. Марно намагаючись, бо та руїна і порожнеча є тільки віддзеркаленням стану речей у тій далечині, з якої втіклося. Тому — марно лікувати примару у потойбіччі люстра, марно…

Віртуальна реальність не підлягає лікуванню, відродженню, відбудові та реабілітації. Але якщо – крім віртуальної — іншої реальності вже нема?

Будь яка еміграція несе в дар країнам своєї втечі біль і руїну своєї істинної Батьківщини, від якої не втечеш.

Але поки що воно не є еміграція — поки що воно є гість.

Той, який втішає нашу пиху своїми «ах!» і підносить нашу самооцінку до пекельної висоти.

І ми залюбки готові пригощати гостей скарбами наших атракціонів — наших традицій і заповітних звичаїв.

І не хочемо помічати того, як миготить у ласих очах заздрісне бажання перетворитися з гостя на емігранта — того емігранта, який насолоджується ладом чужої хати, тобто господарює. Тобто не є емігрантом, але радше окупантом.

Але ми того бажаємо не помічати, бо поки що мружимо очі від медових словес: «Яка краса! Які традиції! Який лад! Які ви молодці, що змогли все це утримати і не втратити!»

Вибачаюсь: не ми, але мій добрий баварський приятель зі своїми незліченними друзями, що вони вже відчувають серед солодощів словес гірку отруту чужої руїни, яку — свята правда! – не вони створили і до якої ані вони, ані їх діти аж ніяк не причетні.

Не ми! Бо ми поки що тільки намагаємося відновити своє красень-місто через масові наїзди ласих до екзотики знищених традицій туристів з такого близького, що аж майже рідного для нас, індустріально-березового сходу.

І є у цьому таке, що для мене є особливо втішним: сам я вже не гість у цьому чудовому місті, яке гарно святкує згідно прадідівських традицій! Я тут вже більш-менш, менш-більш на постійно — з усією сльозавою гіркотою ненаситних провалів своєї одеської душі… І натовпи, що вирують під ратушою від самого рана і лізуть у надра різдвяного вертепа, щоби «сфоткаца с Багаматер’ю» реагують на мене, як на місцевого, і наставляють фотокамери, і довірливо питають: “Ґде здесь кафе бандєри?». «Там треба пароль знати,» – відповідаю.

«А ми знаєм! – кажуть, – пароль: вєчная слава ґєроям!»

Я не є героєм. І до криївки моя стежка не завертає.

Я є свій — я є емігрантом з Одеси. Я є обслугою.

Але прийдуть інші. Зі сходу. З зіркою.

І що робити, коли Ангел накаже втікати саме тоді, коли Христос народився і ми славимо Його?

Блог дияк. Олександра Чумакова, РІСУ

Богдана Матіяш: Це велика штука – дивитися на інших добрими очима

часопис CREDO — Thu, 09 Dec 2010 14:25:57 +0000

Богдана Матіяш якось відразу стає близькою, даруючи відчуття, що начебто давно вже її знаєш: відкривається і в спілкуванні, і у віршах. Видається, що поетка може обійняти і пригорнути цілий світ – і людей, і звірят, даруючи кожному лагідне слово, тепло руки і, звичайно, добру поезію. Кость Москалець назвав «Розмови з Богом» Богдани Матіяш найсенсаційнішим поетичним виданням 2007 року, а Андрій Бондар припустив, що «Розмови з Богом» «із плином часу стануть культовою книжкою, як стали такими перша збірка Олега Лишеги «Великий міст» або «Діти трепети» Василя Герасим’юка.

Про «Розмови з Богом» і нову збірку «Твої улюблені пси та інші звірі», про літературну критику і перекладацький досвід, про улюблених звірят, добру музику і мовчання як текст – в інтерв’ю Богдани Матіяш.

– Богдано, розкажіть, будь ласка, що стало поштовхом до Вашої розмови з Богом у поетичній формі?

- Складно виокремити щось одне. Мені здається, що так якось все складалося, що не можна було «розмови з Богом» не написати. Я написала цю книжку завдяки двом дуже близьким друзям, яким завдячую багато внутрішніх змін, багато любові, багато дуже міцної довіри й власне віднайдення ось цієї мови, якою написані «Розмови» і про яку я раніше ніби й не підозрювала, що вона в мені десь є. Це було так, ніби я просто заново вчилась говорити. Думала про якісь гарні речі, про які раніше не думала. Справді багато думала про Бога. Тоді, власне, з’явилося відчуття того, що Бог дуже близький, що Він завжди дуже поруч. Не просто катехитичне знання про це, а щоденне відчуття Його постійної й ласкавої присутності, радості бути при ньому й при тих, кого любиш, дитиною. Це все були дуже прості й радісні думки й відчуття. Дуже виразно відчулося, скажімо, як із любові до Бога народжується любов до ближнього, а з любові до ближнього – любов до Бога. Або якими важливими є довіра або прощення, і що вибачити насправді можна – й треба – цілком усе. Із думання про ці та багато інших речей, а також із потреби навчитися говорити і до людей, і до Бога й виросла книжка. А що форма поетична – такий собі ці розмови обрали жанр, і мені залишалося на нього згодитись.

– Для мене Ваші «Розмови з Богом» перегукуються із «Ще однією молитвою» отця Яна Твардовського. Чи був тут якийсь момент літературного впливу чи швидше, це таке співзвуччя думок, поетичного мислення двох людей, духовна спорідненість?

- Я знала вірші о. Яна Твардовського, коли починала писати «Розмови з Богом», але не було їх прямого впливу. Набагато більше я читала Твардовського вже згодом, коли дописала книжку. Його вірші, проповіді, автобіографію. Мене дуже вражало, що деякі речі, про які він писав у віці 90 років, в мені резонували. Що якісь моменти його внутрішнього досвіду були мені дуже близькі. Набагато більше його розуміла, тому, може, що пережила подібний внутрішній досвід говоріння до Бога. Гарно, що в Твардовського він тривав усе життя і що в старості він говорив: довіряю Богові, як дитина. Що ці віра й довіра так міцно збереглися.

– Лірична героїня цієї збірки (думаю, вона тотожна Вам) постає повністю довірливою до Бога, як дитина, і такою ж беззахисною перед світом. Чи не страшно було «відпускати» її на люди, у світ?

- Трохи було лячно – і тому, що в книжці справді було багато речей інтимних, і, по правді, ще й тому, що я нічого про цю книжку не могла сказати в літературному сенсі. Чи добра вона. Чи буде комусь цікава.

Беззахисно насправді стає й тоді, коли в якісь миті в щоденному житті мусиш пояснювати, що справді хочеш ось так жити – довірливо до Бога й просто. Що це не був «одноразовий» літературний прийом, а що це справді щось дуже для тебе важливе. Або що якихось речей просто не потребуєш, а цього навколо не дуже розуміють. Тоді справді часом буває беззахисно.

– В одній з критичних статей Ви торкнулися теми розмови з Богом як літературного жанру, чим була зумовлена його поява?

- Насправді я не знаю, чи ще хтось говорив про подібне явище саме як про жанр. Це було моє припущення, що про нього можна би говорити, коли я писала про книжку Ерика-Еманюеля Шмітта «Оскар і Рожева Пані». Тоді я думала про те, що існує справді дуже багато літератури, змістом якої є розмаїті версії говоріння до Бога. Деякі з цих книжок заживають світової слави. Той же Шмітт, Юстейн Ґордер із його «У дзеркалі, у загадці», Януш Корчак і його книжка «На самоті з Богом. Молитви тих, котрі не моляться», Рількові «Оповідання про Господа Бога», низка прозових текстів і величезний масив поезії, яка теж хоче говорити до Бога – власне їх існування підштовхнуло мене до цієї тези. А поява такого гіпотетичного жанру, певно, зумовлена тим, про що той же Твардовський говорить як про «тугу за Богом». Людина насправді дуже потребує Божої присутності в своєму житті, тільки не завжди і не кожен собі в цьому зізнається або просто не кожен про це думає. Письменник, який цю тугу відчуває, певно, рано чи пізно про Бога писатиме.

– Ви взяли участь в книжковому проекті «Сновиди», розповівши «пану Ляпці»-Малковичу і читачам сім улюблених снів. Якщо в кожній людині є такий коштовний діамант, як Ви побачили це в своєму сні, то чому люди бувають такими лихими, брутальними?

- О, те, що мені приснився діамант, насправді ж не означає, що з усіма своїми рисами й вчинками відповідаю тому, аби могти з ним ототожнити своє життя. Насправді дуже часто буває соромно за те, як живеш, що не вдається – і це стосується і невміння не раз бути терплячим, лагідним, невміння говорити з іншими; соромно теж за те, як легко можеш когось скривдити. Знаю багато своїх недоліків. Але водночас справді знаю, що людям багато що просто не вдається. Не вдається бути такими, як вони хотіли би. І таки знаю, що кожен – це справді дуже цінний і добрий діамант. Що всередині кожної людини є багато добра, яке просто, може, в свій час не «видобули» на поверхню…

А щодо брутальності й лагідності… Насправді щоби бути лагідним і добрим, треба цього ще й хотіти, працювати над тим, щоби ці лагідність і доброта в тобі були. Може, помиляюся, але маю враження, що лагідність є дуже вже «непопулярною» чеснотою в нашому суспільстві. Йому бракує авторитетів, життя яких було би взірцем простоти й доброти. Брутальність набагато легше «квітне», зрештою, не раз маю враження, що вона культивується на державному рівні. До неї не треба докладати жодних зусиль. Зареагувати криком і тиском на речі, які не подобаються, набагато простіше, ніж стриматися. Зрештою, коли більше довіряти іншим людям, вони теж стають добрішими. Це велика штука – дивитися на інших добрими очима. Це багато що змінює.

– А чи бували у Вас віщі сни, які в певний спосіб здійснюються за якийсь час?

- Не кажу, що вони віщі, але так, часом сняться сни, які збуваються.

– Які зі снів колег-сновид-письменників Вам найбільше запам’яталися, вразили?

- Напевно, сни обох Малковичів – Івана і Тараса.

– «Твої улюблені пси та інші звірі» – так називатиметься Ваша нова збірка. Розкажіть трохи про своїх улюбленців. Коли ця книга вийде друком?

- Не можу сказати, що це книга саме про улюбленців, бо це слово прикликає на думку найрадше домашніх тварин. У книжці буде багато різних звірів. Найбільше псів і левів, але також у ній є ведмеді, олені, лосі, вовки, бегемоти, їжаки, різні інші звірі, птахи і риби. Я почала її писати, бо багато думала про те, як теперішній світ відрізняється від того світу, яким він був створений. Мені страшенно шкода того, як живуть звірі. Багато з них живуть у неволі, багато – в майже постійному страху за своє життя. Думала про те, як це все виглядало в раю. Який близький і приязний був стосунок людини до них і як він змінився.

Ця книжка – це візія світу тут і тепер, у якому зі звірятами можна говорити, в якому ніхто не мусить нікого боятися. Світу, в якому навзаєм одні одним довіряється, в якому звірі й люди є приятелями. В якому можна обійняти лева, ведмедя й тигра. Жити десь поруч них. Дуже їх любити. На вихід книжки треба буде ще трохи почекати.

А домашні наші звірята – це пес і кіт, з якими ми встигли вже багато різних речей пережити. Котові дванадцять з половиною років, його звати Барс, або Борсук, псові Піратові майже дев’ять років. Пес чорний і кудлатий, мені до коліна. Кіт – кольору піску. Обоє вони дуже добрі й справді лагідні.

– Як би виглядало для Вас місце, ідеальне для життя?

- Думаю, що місце, де є мій дім, пасує на те, щоби назватися ідеальним для мене. Дуже люблю ходити пішки – й маю для ходіння цілий ліс поруч. Тішуся звірятами, які живуть з нами. Потребую тиші й спокою – і вони також є.

Мені ще бракує, щоби люди, яких люблю, також жили поруч і з ними можна було би часто й просто говорити. І щоби це був світ без жорстокості. Щоби все живе пам’ятало в цьому місці й цьому світі про свого Творця.

– Що для Вас є найважливішим у Вашому перекладацькому досвіді?

- Цей мій досвід не аж такий великий, і я усвідомлюю, що я не є перекладачем як таким, що в мені набагато сильнішою є потреба дивитися на світ очима письменника. Але в перекладі мені справді важливо, що робиш цю працю для інших. Що присвячуєш час і багато роботи не своєму текстові, а іншій особі. І, безумовно, дуже й дуже важливо те, що в перекладі завжди багато вчишся мови – власне, ще й завдяки тому, що під час перекладу дивишся на неї ніби «зсередини».

– Чи Ви знайомі особисто зі Стасюком і Щиґелом, прозу яких перекладали, якщо так, то як це знайомство відбулося і що для Вас означало?

- Зі Стасюком я ніколи не бачилась і не контактувала. А з Маріушем Щиґелом ми знайомі. То була Щиґелова ініціатива познайомитися, бо йому стало цікаво, хто взявся перекладати українською його репортажі для «Потяга-76» та «Київської Русі», й через редакторів цих видань попросив, щоб я до нього написала. Спочатку ми контактували мейлом, згодом бачилися у Варшаві в редакції «Ґазети Виборчої», ще пізніше – у Львові під час цьогорічного Форуму видавців. Сподіваюсь, ця зустріч не остання.

А що для мене означає це знайомство… Напевно, довіру – причому і просто товариську, і довіру фахову. Довіру бачити, як ця людина живе, як працює, якість цієї праці, скромність і привітність, які її супроводжують. Це дуже багато, коли людина тебе запрошує в свій світ, ділиться з тобою тим, як живе, про що думає. Хай навіть це кілька розмов, вони важливі.

– Андрій Содомора говорить про моменти неперекладності, насамперед в поетичних текстах, чи Ви стикалися з подібним, перекладаючи прозу?

- Я не перекладала дуже складних прозових текстів і в них аж дуже проблематичних для перекладу речей мені не траплялося. Але якби перекладала, скажімо, Ґомбровіча, то мала би дуже багато цих моментів неперекладності, над якими довгенько довелося би посушити голову. В художній літературі їх є вдосталь і в поезії, і в прозі.

– Ви захистили магістерську роботу «Мовчання як текст» – назва настільки парадоксальна, що цікаво, про що ж ішлося в цій роботі?

- Ця праця називалась «Мовчання як текст: від герметичності до діалогу», а йшлося в ній про те, щоби прокоментувати літературні твори, в яких досвід мовчання, тиші, замовчування тощо є дуже важливим. Де мовчання або тематизується, або, зрештою, стає підставовою річчю, концептом, на якому будується твір. Тому, з одного боку, я аналізувала семантику мовчання і якісь такі дуже внутрішні його нюанси. Це насправді страшенно цікава річ – внутрішня структура мовчання, і дуже цікаво було про це писати. Входити в якийсь майже лабіринт мовчазних досвідів, щоби врешті відчути й пояснити, чим, скажімо, відрізняється мовчання від тиші, неговоріння від безмовності, німування від німоти, який стосунок вони мають до невиражального й невимовного тощо; які «стосунки» між мовчанням і мовою; що позначають фігури замовчування; якими в кожному конкретному випадку є інтенції мовчання тощо. А з другого боку, я коментувала стратегії письма, які «виростають» із мовчання, як-от «мовчазне письмо» Стефана Малярме, для якого пустоти білого аркуша були не менш важливі, ніж написане; «театр мовчання» Мориса Метерлінка; досвід театру абсурду, графічний експеримент Крістіана Морґенштерна тощо. Пізніше я писала дисертацію «Мовчання як феномен поетики модернізму», але художня мова в мені врешті перемогла наукову, і дисертація про мовчання мовчанням і увінчалась.

– Чи Ви і Ваша сестра Дзвінка є навзаєм для себе першими читачами і критиками?

- Не зовсім так. Ми не раз показуємо свої тексти одразу після написання друзям, і власне вони, а також наша найстарша сестра, Софія, можуть бути першими читачами. А критиками одна для одної ми не є – просто тому, що розуміємо, що кожна пише те, що писати потребує. І ще, вочевидь, тому що сприймаємо навзаєм те, що пишемо. Що воно десь у нас резонує.

– Чиї книги Ви любите? І яким є сам процес читання для Вас – увесь час щось нове, чи перечитування улюбленого?

- Найдужче люблю книжки, в яких багато лагідності й доброти. Що ж до процесу читання, то, здається, одного й другого порівну: тобто читання нового й перечитування. В останні роки багато перечитую дитячих книжок або просто творів улюблених авторів. Зараз хотіла би перечитати Кобилянську й Ірину Вільде. Коли когось любиться, намагаюся прочитати все, що цей автор написав. Так було із Селінджером, Ериком-Еманюелем Шміттом, Прохаськом, Лишегою, Лаурою Есківель. Зараз також читаю багато польських репортажних книжок, мені цікава ціла ця традиція. Читаю багато поезії – власне, української; багатьох авторів люблю і дуже мені бракує зараз поетичної серії, в якій би постійно з’являлися нові книжки.

– Яка музика є Вам близькою? Чи є вона важливою при створенні текстів, чи для них потрібна тиша?

- Дуже люблю жіночий спів. Кілька років тому відкриттям для мене стала співачка Алела Даяна, щось таке дуже мені подобається. Добре почуваюся з класикою. Часто переслуховую колядки або просто якісь старовинні різдвяні мелодії. Також люблю літургійний, церковний спів. А взагалі з музикою майже так само, як із читанням. Є речі, які слухаю постійно, і вони мені не набридають. Скажімо, роками слухаю «Anouar Brahem Trio», просто бо мені пасує цей їхній спокій. Також люблю автентичний спів. А пишеться в тиші.

– Богдано, розкажіть, будь ласка, детальніше про проект «Ерос і Танатос».

- Про цю ідею більше би пасувало розповісти її авторці, поетці Любові Якимчук. Під час цьогорічної варшавської книжкової виставки вона запропонувала українським поетам, які в її межах брали участь у поетичних читаннях, зробити аудіозапис кількох їхніх віршів. Тексти мали пасувати до цих тем – еросу чи танатосу. Й ось такою добіркою – яку об’єднує, окрім теми, ще й запис на польській землі – ці записи й з’явилися в Інтернеті у вільному доступі. В нього ввійшли вірші Галини Крук, Любові Якимчук, Юлії Стахівської, Андрія Любки, Леся Белея. Може, є ще якесь продовження цього проекту, по правді, я просто про це не знаю.

- Які відгуки на Вашу творчість були для вас найважливішими?

- Чесні. І навіть не маю більше, чого додати.

- Часом складається враження, що у нас письменники пишуть одні для одних: бо одні часто виступають критиками інших. Якою є умова доброї критики, на Ваш погляд?

- Критика мала би бути фаховою і чесною. Вона не повинна лестити, запобігати, зводити порахунки, ображати, говорити неправду. Має бути цікаво написана, щоби цей текст сам по собі мав вартість. Критику мали би писати люди, які і розуміють те, з чого виростає цей конкретний твір, і знають контекст, у якому він з’являється, орієнтуються в «літературному ландшафті». Люди, яким цікава ця література.

Мене не дуже бентежить, якщо письменники теж пишуть у жанрі критики, хоча й знаю, що чим довше пишеш «у всіх жанрах», тим менше це йде на користь власній творчості. Але доки фахові критики не дуже дають про себе знати, критику й далі писатимуть письменники – зрештою, вони чи не найліпше відчувають, із чого виростає література, й справді цікаво можуть про це розповісти.

– Досить часто буваєте у Львові, чим для Вас є наше місто?

- Із українських міст – це місто, яке після Києва, де я народилась, найкраще знаю. Дуже люблю Львів. Маю багато місць, куди люблю повертатися. Перше з них – Вірменська церква. Після неї – вулиця Вірменська, «Вірменка» й «Дзиґа», Старий Ринок, Високий Замок і багато-багато інших місць.

– Дякую щиро.

- Я також дуже й дуже дякую.

Довідка

Богдана Матіяш — поетка, перекладач, редактор видавництва й часопису «Критика», представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага).

Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «Розмови з Богом» (2007). Фрагменти «Розмов із Богом» перекладено словацькою, білоруською, польською, англійською та німецькою мовами. Народилася, живе та працює в Києві.

Богдана Матіяш перекладає з польської й білоруської мов. Окремими виданнями вийшли переклади книг: Анджей Стасюк «Фадо» (Київ: «Грані-Т», 2009), Маріуш Щиґел «Ґоттленд» (Київ: «Грані-Т», 2010)