CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » екуменізм

Кардинал Кох відмовляється святкувати ювілей Реформації

часопис CREDO — Mon, 30 Apr 2012 15:20:17 +0000

Глава Папської ради зі сприяння християнській єдності кардинал Курт Кох відмовляється святкувати ювілей Реформації. На думку кардинала, 500-річчя Реформації – подію, що розколола Католицьку Церкву, не можна називати святом. Кардинал Кох класифікує прийдешню дату як «спогад про Реформацію».

«Ми не можемо святкувати гріх», – заявив кардинал і додав, що усвідомлює той факт, що після цього виступу може уславитися «анти-екуменістом».

Кох розраховує замість святкування ювілею бути присутнім на «двосторонньому визнанні провини» за прикладом Йоана Павла II, який в 2000 р. вибачився за помилки і гріхи Католицької Церкви за 2000 років. Тоді ж Йоан Павло II засудив розкол в християнському світі.

За матеріалами: Католицький Оглядач

Нідеральтайх — екуменічний монастир у Німеччині

часопис CREDO — Fri, 27 Apr 2012 12:51:39 +0000

Розповідь греко-католицького паломника з України про відвідини незвичайного бенедиктинського абатства

Є на берегах Дунаю у Нижній Баварії особливий монастир — бенедиктинське абатство Нідеральтайх (Niederaltaich), яке населяють монахи не тільки латинського, а й візантійського обряду. Цей монастир є одним із найдревніших у Баварії і був заснований ще у 741 р., тобто ще за три століття до Великого Розколу між Римом і Константинополем. Приблизно дві третини з трьох десятків ченців і послушників є «римлянами», а одна третина — «візантійцями», як вони одні других називають. Йдеться однак про єдину чернечу спільноту, поділену на дві молитовні громади. Єдиною ця спільнота є не тільки тому, що всі монахи живуть за правилом св. Бенедикта, а й тому, що монастирем керує єдиний абат (=ігумен), який належить до обох обрядів — він щомісячно міняє власний обряд, а тому має бути добрим знавцем обох літургійних традицій. Але передусім спільна відправа Євхаристії в День Господній єднає чернечу спільноту обох обрядів. Св. Меса і Божественна Літургія відправляються майже почергово — кожної 2-ої і 4-ої неділі щомісяця бенедиктинці відправляють спільну Божественну Літургію у візантійському обряді, а в усі інші неділі — у латинському.

Цікаво, що майже всі монахи візантійського обряду є німцями, римо-католиками чи колишніми протестантами. В останні десятиліття монастир провів величезну перекладацьку роботу, щоб уможливити відправу всіх візантійських богослужінь німецькою мовою. Співають бородаті ченці-«візантійці», до речі, в основному за «Київським розпівом», але інколи також як у Греції. Інколи деякі з них співають невеликі змінні частини часослова церковнослов’янською чи французькою мовами. Літургійний день розпочинається о 5.30 утренею, а закінчується в 19.30 повечір’ям. Євхаристія у східному обряді відправляється зазвичай ще один раз чи двічі щотижня, окрім двох неділь щомісячно. При цьому кожна спільнота має свою окрему каплицю і свою власну церкву. Тоді як «римляни» відправляють свої богослужіння у затишній каплиці та величезній базиліці в стилі бароко, «візантійці» моляться у невеликій каплиці св. Миколая і однойменному «великому храмі», стіни якого ще потребують розпису. Ця церква розташовується в приміщенні колишньої монастирської броварні, закритої через нерентабельність. Має монастир і зв’язки з місцевими українськими греко-католиками — беатифікований Іваном-Павлом ІІ священномученик о. Петро Вергун († 1957) був у свій час облатом монастиря Нідеральтайх і в 1936 р. відправив першу візантійську Літургію у цій обителі. Облат — це немонах (мирянин чи клирик), який зобов’язується, наскільки можливо, жити в дусі правила св. Бенедикта і плекає зв’язок із відповідним монастирем. Абат монастиря о. Маріанус Бібер (Bieber) підтримує постійні контакти з Апостольською Екзархією УГКЦ в Німеччині й Скандинавії, котру очолює владика Петро Крик. Саме від української Церкви монастир Нідеральтайх отримав у подарунок мощі «священомученика Пахомія» — облатське ім’я о. П. Вергуна, виставлені для почитання в ніші праворуч від входу до візантійської каплиці, де зазвичай відбуваються щоденні богослужіння. Сьомого лютого — день поминання блаженного П. Вергуна, є в монастирі святом.

Існування спільноти візантійського обряду в Нідеральтайхському монастирі пояснюється висловленим папою Пієм ХІ у 1924 р. бажанням, щоб деякі бенедиктинці прийняли східний обряд і вивчали духовну спадщину Східної Церкви. Таким чином цей найстарший у Західній Церкві чин, засновник якого — Бенедикт Нурсійський, є також святим Православної Церкви, мав зробити значний внесок у пожвавлення контактів із Православ’ям після закінчення комуністичних переслідувань християнства в Радянському Союзі. Другим бенедиктинським монастирем у Західній Європі, який плекає візантійський обряд, є абатство Шеветонь (Chevetogne) у Бельгії.

До візантійської літургії місцеві монахи ставляться з німецькою ретельністю — не скорочують фактично нічого, а тому наприклад щоденна утреня триває приблизно стільки ж, скільки й Божественна Літургія. Ніхто тут ніколи й не чув про якісь «читані Служби Божі», все співається на високому рівні, і це при тому, що зазвичай присутніми є лише половина монахів-«візантійців», тобто біля п’яти братів — усі інші працюють на парафіях. Коли я розповів їм, що в моїй рідній єпархії на південній Тернопільщині є і «Суплікація» (відправа перед Євхаристійними Дарами), і Хресна Дорога, а причащаються зазвичай клячучи, вони щиро обурилися і засоромили — як це греко-католики могли так перемішати обряди, та назвали це «літургійним синкретизмом». Різницю між чистим візантійським і нашим реальним обрядами пояснює наступний анекдотичний випадок. У переддень свята Стрітення за Григоріанським календарем (його додержуються обидві літургійні спільноти), тобто 1-го лютого, іноки після утрені відправили водосвяття. А, думаю собі, це для освячення свічок на наступний день свята. Але монахи мене «обломали». Виявляється, ніякого освячення свічок на Стрітення у візантійському обряді немає, воно є тільки в латинському. А водосвяття у візантійському обряді відправляється щомісячно на початку місяця.

Малий храм св.Миколая

Символ віри рецитується в Нідеральтайхському монастирі підчас богослужінь у візантійському обряді винятково без «філіокве», і поминається на Літургії не «вселенський архиєрей», а просто «папа Риму». У зв’язку з цим пригадується ще один комічний випадок, свідком якого я став. Одного разу один ієромонах-«візантієць» через нестачу священиків у Німеччині був змушений відправляти Месу в тутешній монастирській базиліці — зазвичай там відправляють «римляни». Підчас промовляння Нікео-Константинопольського символу віри, коли парафіяни й латинські співбрати саме вимовляли «і від Сина», він раптом «чисто випадково» закашлявся.

У Нідеральтайхському монастирі почитають не тільки католицьких, а й православних святих — наприклад, Серафима Саровського і Сергія Радонезького, а також Григорія Паламу. Після другої світової війни в монастирі перебували два російськомовні біженці, один із яких став католицьким монахом і написав багато книг про історію Руської Церкви. До монастирського комплексу належить також «Екуменічний Інститут» — невелика будівля, серцевиною котрої є велика богословська бібліотека з наголосом на екуменічній тематиці, де є навіть книги українською та російською мовами. У цій установі працює в своєму кабінеті вже похилий віком, але юний розумом отець Іренеус (Irenäus Totzke), який за власними словами походить із онімечених східноєвропейських слов’ян і добре розмовляє російською мовою та є великим знавцем музичної спадщини Східних Церков. До речі, цей сивочолий католицький ієромонах отримав від Румунської Православної Церкви почесний титул архімандрита (!). Він розповідає, що православні Церкви завдячують поширення літургійної багатоголосності греко-католикам, від яких ця була перейнята спочатку Православною Церквою спочатку в Україні, а потім і в Росії. Але о. Іренеус незадоволений актуальним станом екумени — він вважає, що теперішні християни змирилися з розколом Церкви, призвичаївшись до нього, і вже не сприймають його як скандалу, з яким треба терміново покінчити. Пізніше я дізнався, що о. Іренеус споминав колись на Літургії не тільки «папу Рима», а й православних патріархів, доки хтось не доніс цього «самоуправства» начальству. О. Іренеус вважає уніатські Церкви колоніальними, бо ж без поневолення латинськими панами православних земель унії напевно не було б. Його враження від зустрічей із греко-католиками підчас власних богословських студій у Римі є радше негативними, бо тоді серед «уніатів» переважало несприйняття екуменічного зближення з Православ’ям. Заспокоюю його, що Східні Католицькі Церкви також поволі вже осучаснюються, починають ставати екуменічними, а він висловлює великі надії на нового главу УГКЦ, про котрого досі читав тільки позитивне.

Лише приблизно половина монахів постійно живуть у монастирі, адже ієромонахи — монахи-священики, переважно душпастирюють у римо-католицьких парафіях, інколи досить далеко від Нідеральтайху — один навіть у Швеції. Зв’язок із матірною обителлю вони підтримують хіба що нечастими візитами до монастиря. Зате зарплати цих священиків становлять одну з основ економічного виживання абатства Нідеральтайх, бо монастирі у Німеччині не отримують фінансової допомоги від Церкви, яка фінансується церковним податком з вірян, а перебувають на повному самофінансуванні. Іншим значним джерелом покриття поточних витрат монастиря є готель, у який переробили частину обителі. Адже теперішня кількість насельників є набагато меншою від колишньої, тому багато колишніх келій в іншому випадку стояли б порожніми. Монастир також має невеликі землеволодіння, котрі обробляє один найнятий селянин. Біля базиліки розташована монастирська книгарня з богословською і паломницькою літературою. Один із монахів займається виготовленням цілющих лікерів за таємничими старовинними рецептами, змішуючи спирт із різними травами. До монастиря належить також велика школа-гімназія, де працюють вчителями і кілька монахів. Існує також товариство приятелів монастиря Нідеральтайх, члени якого регулярно надають обителі матеріальну допомогу.

Внутрішній вигляд базиліки

Гостями монастирського готелю є переважно паломники з Баварії та інших частин Німеччини, і навіть із близької німецькомовної Австрії та трохи дальшої Швейцарії, котрі часто приїздять спеціально для того, аби пережити візантійську літургію на рідній німецькій мові. Нажаль, численні православні й греко-католицькі громади в цих країнах Західної Європи відправляють богослужіння майже виключно національними мовами, незрозумілими для місцевого населення. Значна частина відвідувачів монастирських богослужінь є протестантами, лютеранами і навіть кальвіністами, яким сухий і раціональний протестантизм не може дати того, що їм пропонує багата візантійська літургійна спадщина. У містичній атмосфері невеликої візантійської каплиці, де є багато чудових ікон і традиційних лампад, вони напрочуд швидко вчаться запалювати свічечки перед іконами, робити «метанії» і навіть хреститися як християни східного обряду. Багато римо-католицьких і протестантських паломників регулярно приїжджають на певні свята — вони їдуть інколи навіть кілька сотень кілометрів спеціально для того, щоб побути на візантійській літургії. Колишній абат Емануель Юнґклаусен (Emmanuel Jungclaussen) — білобородий старець, який написав кілька книг про Ісусову молитву і цим ознайомив німецькомовних читачів із молитовною містикою Східної Церкви, також народився у протестантській родині в колишній Східній Німеччині.

Монахи пропонують паломникам брати участь у різноманітних курсах про духовність і в медитаціях. Особливою популярністю користується курс «Монастир на певний час (Kloster auf Zeit)». Суть його зводиться до того, що різні люди, деякі з яких навіть не є християнами, на протязі двох тижнів живуть звичним життям бенедиктинців: вони зобов’язуються відвідувати всі богослужіння — звичайно, при цьому можна обирати обряд, читають із Святого Письма й Передання та працюють разом із ченцями в монастирській господарці, нарешті трапезують спільно з іноками. Всі їдять мовчки, тоді як один із монахів голосно читає з Святого Письма, чернечого правила св. Бенедикта та іншу духовну літературу, також про духовність інших релігій — наприклад, із книги про духовний шлях однієї німецької буддистки. Тільки в неділі і свята дозволено говорити за столом, але лише на обіді. Чоловіки різноманітних професій і різного віку одягають на себе чернечі габіти, щоб бодай на кілька тижнів відпочити від суєтного гамору модерного споживацького суспільства та в монастирській тиші почути у власній душі голос Божий.

Цікавим є духовний шлях брата Йоганнеса. Цей молодий чернець походить із недалекої баварської столиці Мюнхена, виріс у католицькій родині, але шукав духовності спочатку аж у далекій екзотичній Індії. Саме там якийсь індус-аскет подарував йому книжечку про «Щирі розповіді прочанина» англійською мовою. Прочитавши цю всесвітньовідому історію про Ісусову молитву, Йоганнес збагнув, що містика є не тільки в східних релігіях, а й у рідному християнстві, а тому й вступив у монастир Нідеральтайх, де знайшов доброго духовного наставника, який ознайомив його з ісихастською «сердечною» молитвою. Тепер Йоганнес, який недавно повернувся з курсів російської мови у Відні, відповідає за вишкіл новиків у Нідеральтайху.

Снідаючи разом із гостями монастиря (монахи снідають у своєму колі), можна почути ще багато інших екуменічних життєвих історій. Наприклад, одна лютеранка, яка вважає, що була колись трохи біснуватою, розповідає, як вона зцілилася саме в тутешньому монастирі за молитвами св. чудотворця Миколая. На запитання, чому ж вона не стала католичкою і як віра в святих узгоджується з її віровизнанням, вона відповідає, що може зробити для відновлення єдності Церкви набагато більше, залишаючись лютеранкою. Її екуменічна праця вже привела до того, що тепер у її рідній парафії пастор змінив своє первісно негативне ставлення до Католицької Церкви і почав почитати Пресвяту Богородицю. Далі вона повідомляє щось майже неймовірне — виявляється, в Євангелично-Лютеранській Церкві Німеччини вже засновуються монастирі, а в одному з них недавно запрошені насельниками єзуїти навіть проводили ігнатіанські екзерциції — місячні духовні вправи. Перепитую, чи є там вічні обіти, і вона підтверджує. А я собі думаю: що б на це сказав Лютер, чи не перевертається реформатор у гробі?

Велика церква св. Миколая

А ось закутана в хустку реформатка з Швейцарії, яка після перебування в цьому монастирі остаточно вирішила залишити протестантизм. Однак вона ще не обрала, ставати їй католичкою чи православною. Негайно пропоную їй компромісний варіант — стати греко-католичкою. Але тут зразу ж виникає практично-лінгвістична проблема: де ж це в Швейцарії є греко-католицька громада, в якій відправи відбувалися б німецькою мовою? До речі, багато хто з паломників помилково вважає візантійську чернечу спільноту бенедиктинців православним монастирем. «Православність» асоціюється для пересічних німців передусім із візантійським обрядом. Місцеве сільське населення називає візантійський храм у монастирі «російською церквою (Russenkirche)».

Нарешті, від одного з гостей я почув щось таке, що примусило мене задуматися над границями нашої конфесійності. Виявляється, один із священиків візантійського обряду, який народився в римо-католицькій родині, в молодості хотів переходити на Православ’я, але якийсь православний монах порадив йому цього не робити, натомість залишатися католиком і працювати для єдності Церкви в рідній конфесії. Саме це і чинять бенедиктинці в абатстві Нідеральтайх. Тутешні монахи є носіями східної духовної традиції у західному світі. Щорічно монастир проводить екуменічні читання, на які запрошуються відомі богослови всіх конфесій та всі бажаючі. Обитель навіть видає власний щоквартальний журнал «Una Sancta» (лат. «Єдина Свята»), в якому тематизуються передусім католицько-православний екуменізм і Східні Церкви. Але й без усього цього абатство Нідеральтайх мало би свій великий сенс для католицько-православної екумени. Адже цей монастир уже сам по собі є живою маленькою моделлю розділеної людьми, але єдиної в Бога Церкви, в якій мирно уживаються різні обряди і навіть богословські традиції. Тому й не дивно, що деякі монахи цієї обителі вважають себе православними, не заперечуючи своєї католицькості — вони неначе випереджають наш час розколу Церкви, вже живучи в єдиній і неподільній Церкві Сходу і Заходу. Врешті решт, православ’я і католицькість чи кафоличність — це два нерозривні атрибути єдиної Христової Церкви, до якої неминуче належать як визнання правдивої віри в літургійному богопочитанні, так і соборність.

Микола Крокош, Релігія в Україні

Якою була мета ІІ Ватиканського Собору?

часопис CREDO — Thu, 19 Apr 2012 23:52:07 +0000

Другого лютого 1962 року, півстоліття тому, Римський Архиєрей Іван XXIII офіційно оголосив про скликання II Ватиканського Собору, який сьогодні вважається однією з найвизначніших подій у сучасній історії Католицької Церкви. Тодішній Понтифік зазначив, що дата початку II Ватиканського Екуменічного Собору (11 жовтня 1962 року) прив’язана до початку Ефеського Собору, який відіграв величезну роль в історії Церкви. Адже він проголосив Марію Богородицею. На жаль, смерть Папи Івана XXIII завадила йому завершити Собор, тому це зробив його наступник Павло VI, який у 1965 році урочисто оголосив про закриття ІІ Ватиканського Собору. Хоча від початку Собору минуло майже 50 років, проте й досі тривають дискусії про його діяльність і плоди для сучасної Церкви. Відтак, використовуючи нагоду близького ювілею, редакція часопису вирішила представити нашим читачам ряд статей та інтерв’ю на дану тему. У цьому номері пропонуємо вам нашу розмову із о. д-ром Михайлом Димидом, автором численних публікацій, присвячених цьому Собору.

«Церква активізувала діалог із сучасним світом»

– Рік, що настав, на півстоліття відділяє нас від року 1962. Саме тоді розпочався Другий Ватиканський собор. Яка мотивація чи, радше, передумови скликання собору, який не лише кардинально оновив життя Католицької Церкви, але й приніс нове думання в суспільне життя?

- У 1962 році Собор готувався в старому стилі, тобто як такий, що повинен був засудити різні помилки сучасного світу. Загалом, консервативна частина кардиналів не брала участі в дособоровій праці, бо вважали, що документи вже написані і це буде тільки як «свято». Також, завдяки впливу богослова Іва Конґара, папа Іван XXIII включив екуменізм як мету Собору. Відтак це сприяло присутності ще тридцяти семи гостей з інших християнських громад. Така ситуація сприяла можливості нових учасників не лише зустрітись із римо-католицькими єпископами, інформувати свої спільноти, але й здійснювати взаємний вплив. Багатьом єпископам довелось буквально «навернутися» до екуменізму. Про це свідчать різні частини пособорових документів, зокрема «Про Боже Об’явлення в історії», «Про Церкву-Сопричастя», «Про екуменізм», «Про апостольство мирян». Саме вони містили надзвичайно цінні думки про «старе забуте». Однак, окрім екуменізму, основна мета Собору полягала у «молитовному відновленні Церкви».

Під час відкриття собору Папа Іван XXIII зазначив, що «одна справа є основа віри, друга – як вона передається сучасникам». Опісля, його наступник, Папа Павло VI, визначив чотири точки для обговорення: точне визначення концепції Церкви, віднова Католицької Церкви, єдність християн, діалог із сучасним світом. Така візія «породила» феномен, який зібрав багатьох єпископів, сприяв розумінню суспільством Другого Ватиканського собору як щось відкрите до суспільства, і, водночас, показав його як значну церковну подію. А найважливіше – мав світовий відгомін через висвітлення у провідній світовій пресі, зокрема в New York Times, Unità і Le Monde. Як зазначив Ів Конґар, «через безсилля це могло статися».

– Боже провидіння приготувало Папі Івану ХХІІІ таку місію як скликання Собору. У чому неординарність його як людини і Глави Вселенської Церкви, якою довелося керувати у дуже відповідальний момент?

- Для кращого розуміння постаті цього Понтифіка раджу переглянути фільм режисера Джорджі Капітані «Іван ХХІІІ – Папа миру». У ньому Римський Архиєрей постає як людина, яка вірить у силу сильної інституції Церкви, але водночас працює над тим, щоб кожен вірний відчував себе в Церкві як удома, щоби був вільним від накладених різноманітними канонами обмежень та відчував присутність Святого Духа. Саме у фільмі показано протиставлення двох понять Церкви, з одного боку – Папа та його розуміння Церкви, з іншоого – держсекретар Доменіко Тардіні, який негативно сприймає нововведення та трактує намагання Папи як намір послабити Церкву як інституцію. Тобто, негативом для інституції вважалась простягнута рука до кожної людини. Проте Римський Архиєрей Іван ХХІІІ у своєму житті вважав, що оскільки главою Вселенської Церкви є Ісус Христос, тому Церкві потрібен пророчий динамізм, який досягається більшою відкритістю до дарів Святого Духа. Наявним прикладом такого життєвого кредо є його біографія. Наприклад, будучи нунцієм у Болгарії, він у часі негод допомагав православним. Хоча ті вважали таку поміч як намір переманити їх до Римо-Католицької Церкви. Але згодом вони побачили не підступність, а чисту любов до людини.

Також, коли людина знаходиться поза інституцією, це не означає, що Церква не може до неї промовити. Святий Дух може промовити і створити членом Церкви цю особу, яка навіть не є в інституції чи не зовсім згідна з інституцією. У фільмі можна знайти багато подібних моментів, чи то в підтримці страйкарів, чи то благословення молодої пари, де один із подругів був комуністом.

– Тепер не бракує інформації про «Другий Ватикан», зокрема про документи, які було прийнято. Що, на Вашу думку, отче-докторе, було найважливішим, якщо оцінювати ці конституції, декрети і декларації через півстоліття після їхнього прийняття?

- Оцінювати документи, тобто «передання» Собору, можна тоді, коли проаналізуємо, як відбулась їхня «рецепція» (прийняття – прим. ред.). Коли місцеві Церкви приймають і роблять своїм якесь багатство, тоді місцева Церква стає суб’єктом, який сприймає, асимілює роботу Собору.

Люди переважно отримують інформацію не через «тексти», а через «пресу». Така рецепція – це пошук змін у власній місцевій Церкві. Потрібно вміти розрізняти «зовнішній ефект» пособорових документів і рецепцію. Приклад зовнішнього ефекту – це заява, що в Церкві повинна бути соборність, тому, окрім Папи, повинен ще бути єпископат. Проте така заява ще не означає, що ми дійшли до колегіальності. У цьому контексті Собор відкрив канонічні рамки Церкви. Однак стоїть питання, де і коли можна виходити поза них, щоб не бути осудженим?

У 1969 році відбувся перший колегіальний папський Синод, який роздумував про колегіальність на основі Другого Ватиканського собору. І такі зібрання до 1985 року функціонували як колегіальне тіло. Опісля, за кардинала Йосифа Рацінгера (теперішнього Римського архиєрея) було встановлено «закон лійки». Тобто відбувається процес збирання різноманітних пропозицій, думок, які потім переходитимуть через «горнило лійки», де Римський Архиєрей приймає остаточну думку. Поряд із тим позитивний поштовх до розвитку «колегіальності» надав кардинал Ґодфрід Данелс, і ця колегіальність основувалась на Святих Таїнствах. Далі відбулись дебати щодо «колегіальності» та «інкультурації». У їх часі Отці виступили проти римської централізації і за те, щоб статути Єпископських конференцій будувались на богословських основах. Однак в малих групах ситуацію «поміняли» і наслідком такої поведінки Римської курії стала девальвація статусу Єпископських конференцій, бо «сопричастя» було звужене до послуху центру. А у 1998 році вийшов апостольський лист «Apostolos suos», який зменшив роль Єпископських конференцій. Відтоді вони вже не є «особливою реалізацією колегіальності єпископа», хіба що діють одноголосно. Звідси можна робити висновок, що важливе питання для Другого Ватиканського собору втратило свою силу. Оскільки колегіальність Церков виявляється в місцевих Церквах, то теперішній Римський Синод Єпископів не виявляє такої колегіальності.

Щодо підготовки до Другого Ватиканського собору, то існувала ще одна утопія згідно з нею біля Папи повинен бути постійний законодавчий Синод, а курія була б його виконавчою структурою. Проте цього не сталося. Чому? Бо Другий Ватиканський собор став розглядати Церкву не з сторони місцевих Церков, а з погляду універсальної еклезіології, Але саме місцеві Церкви творять універсальну Церкву. Наприклад, на Римському Синоді Єпископів у 1974 році Римська курія говорила про дехристиянізацію суспільства, натомість африканські єпископи воліли обговорювати питання літургійного оновлення тощо.

Підсумовуючи, підкреслю теми, які заторкнув Собор: християнам не можна жити в роз’єднанні; священство мирян є дуже важливим, тобто священство – це всі охрещені і миропомазані, а пресвітерство – окремий вид священства; літургійне оновлення відродить Церкву; у Церкві первинною є Таїна, опісля приходить єрархія; в кожній вірі на землі присутні елементи Церкви; єпископська колегія – це собор усіх єрархів, навіть православних; Східні Церкви і їхня Православна традиція потребують постійного відновлення. «Євангеліє починало ставати нормою у християнському житті».

– Що на практиці означала така новація як впровадження у літургійну практику Західної Церкви національних мов?

- Конституція «Священний собор» мала великий відгомін у Католицькій Церкві, бо внесла два основні наголоси. Перший – свідома участь вірних у Літургії відповідно до їхнього дару та ролі. Тобто через Хрещення усіх задіяно до Літургійного життя. Тому потрібно відкинути «прихожанство», спостерігання, а брати участь у Літургії. Даний постулат призвів до того, що в Римо-католицькій Церкві було повернуто престіл так, щоб пресвітер служив Літургію обличчям до людей. Це мало б сприяти участі всіх у Господній трапезі. А другий наголос – визнання народних мов придатними до служіння Святих Таїнств. Це було конечним кроком, адже спілкування з Богом, особливо в часі Літургії, вимагає активної і живої мови. Неможливо активно і на живо спілкуватись, якщо ти не володієш тією мовою, не можеш висловити найінтимніші питання. Ще один елемент, який ввела конституція Собору, – це Боже Слово під час Літургії. Так гомілія-проповідь стає повноцінною частиною Літургії. Для цього відбувається скорочення Літургії та її інкультурація. Адже кожному народові притаманні його власні відчуття. На кожній землі своє сприйняття Господа Бога, яке дарує ця земля. І усе це має бути елементами спільної молитви. З іншого боку, слід зауважити, що на реформах потерпіла як латинська мова, що майже повністю зникла з літургійних текстів, так і давня церковна музика.

Варто додати ще один позитивний момент рішень Собору, пов’язаний з Літургією та конституцією «Про Боже Об’явлення», – це центральність Божого Слова. Відтак кожен вірний може і повинен слухати слова Старого і Нового Завітів. Тепер Євангеліє стає канонічним, тобто повинно бути як норма в християнському житті. Церква віддається Слову, а не Слово – Церкві. Тільки євангелізовані християни можуть бути служителями Слова. Слово – це зерно життя і віри.

– У той час, коли тривав Собор, слідкувати за ним могла тільки частина українських греко-католиків з числа емігрантів. А як виглядало представництво УГКЦ на цьому архиважливому церковному форумі? Розкажіть про участь у ньому Патріарха Йосифа Сліпого.

- Другий Ватиканський собор, чи не вперше став нагодою для усіх українських єпископів у діаспорі сходитися на регулярні зустрічі. Досі попередні зустрічі відбувались лише з нагод єпископських хіротоній, які вимагали присутності мінімум трьох єпископів тої самої Церкви. Згодом такі чисельні зустрічі стали первістком відновлення синодального руху в УГКЦ. Сьогодні ми маємо Синод, який став уже звичним явищем, натомість п’ятдесят років тому такого не було.

Поряд з тим прибуття Патріарха, тоді ще митрополита, Йосифа Сліпого, було надзвичайною подією на цьому Соборі. Його приїзд надав кілька імпульсів нашому єпископатові. Він спричинив в УГКЦ літургійну реформу. Від того часу в УГКЦ почали відправляти Літургію Івана Золотоустого українською мовою.
Варто зазначити, що Другий Ватиканський собор надав потужний імпульс у справі усвідомлення невідкладності патріаршого звершення УГКЦ.

Цей же Собор допоміг зрозуміти нашим єрархам, що уніатизм та екуменізм – це різні поняття. Ціль УГКЦ – не навертати православних до правдивої віри, а признати, що в них є правдива віра і потрібно двом уламкам однієї Церкви із правдивою вірою знову прийти до служіння довкола одного Євхаристійного престолу. І це дуже важливий момент, який можна прослідкувати у працях патріарха Йосифа особливо після Собору.

Щодо Східних Католицьких Церков назагал, то Собор допоміг їм заговорити про свою ідентичність. Колись було немислимо навіть уявити собі, що ідентичність Східної Католицької Церкви може бути не Римо-Католицькою, і що ця Церква радше повинна бути ближчою до Православної, своєї спів-Церкви. Наприклад, природним середовищем УГКЦ є роз’єднана Українська Православна Церква. Це концепт, який ми вкладаємо під висловом «Київська Церква». Тому можна сміливо ствердити, – і водночас бути в сопричасті з Римською Церквою, – що УГКЦ насамперед Київська, а відтак і Римо-Католицька Церква. Стверджувати про таку істину і вбачати в цьому не протистояння, а доповнення двох великих сутностей Церкви – допоміг саме Другий Ватиканський собор.
Також можна говорити про нове усвідомлення Східних Католицьких Церков. Вони були повноцінними Церквами, які забезпечували спасіння своїм вірним ще до проголошення «унії» із Римським престолом. Таке трактування надає цим Церквам нову свідомість для переходу від стану «унії» до «сопричастя», від підпорядкування і пристосування директивам із Риму до спільного обговорення і вирішення у свій питомий спосіб своїх еклезіяльних питань. Якісна зміна полягає у тому, що розрізняється спосіб виконування примату Папи Римського відносно римо-католицьких єпархій, які прямо підпорядковані юрисдикції свого Патріарха, котрий одночасно є і Папою римським, та спосіб діяння щодо своєправних Східних Церков. Останні, будучи зорганізовані в синодальні структури, мають повне право самі вирішувати справи своєї Церкви. Вони постають як колегіальне тіло, до якого Глава повного колегіального тіла може тільки мати довір’я і благословляти без особливої інтервенції чи контролю, який би міг поставити під сумнів принцип взаємолюбові.

Варто зазначити, що найбільш відомими українцями на Соборі стали Патріарх Йосиф Сліпий, Митрополит Максим Германюк та отець Атанасій Великий.

– А як постанови Другого Ватиканського собору стосувались тодішньої УГКЦ у підпіллі?

- Цю тему варто поглибити. Напевно, найкращим, наймасштабнішим засобом передання постанов Собору до переслідуваних християн було «Радіо Ватикан». Поряд із тим важко прогнозувати, наскільки були сприйняті рішення про екуменізм православними, які допомагали переслідувачам. Те саме відноситься до Декрету про Східні Католицькі Церкви, який наголосив на поверненні Літургії до «старих традицій». Хоча тоді було немислимим молитися як православні, бо «не було б різниці у вірі» між греко-католиками і православними, і ціль виживання у підпіллі тоді б вичерпалася. Про це можна більше довідатися у статті протоєрея Петра Ґаладзи під заголовком «Сприйняття Другого Ватиканського собору ГрекоКатоликами в Україні» в журналі «Ковчег» за 2001 рік. Автор передає думку єромонаха Дам´яна (Богуна), що оскільки Собор відбувався в час утисків греко-католиків комуністичним режимом, то було очікування заяви колеґіяльного тіла: «Радянський Союз не повинен існувати». А оскільки такого не сталося, то греко-католики «були розчаровані тим Собором». Можна собі уявити, як сприймалися соборові вказівки щодо повернення до давніх традицій, коли натомість виявом самобутності «було латинізоване богослуження, яке власне, і давало греко-католикам змогу виявляти свою окремішність супроти російського православ´я», до якого були вони примусово навернені комуністичним режимом.

«Відповіді на актуальні питання повинен дати «Третій Ватикан»»

– У середині січня цього року в австрійській столиці відбулася конференція «Згадуючи майбутнє. 50 років ІІ Ватиканського собору». Цей захід провів Інститут догматичної теології Відня. Як передають Мас-медіа, доповідачі розглядали різні аспекти післясоборової діяльності Церкви. Погодьтеся, що титул, тема конференції є досить провізоричною. Що вартувало б зробити, щоб актуалізувати рішення Собору, зробити їх зрозумілими для християн як в Україні, так і поза її межами, приблизити до способу мислення людини третього тисячоліття?

- Напевно, одним із документів, які могли бути проміжною ланкою між самим Собором і очікуваннями Божого народу, є Завіщання Блаженнійшого Патріярха Йосифа, котре потребує доброї інтерпретації та пояснення. Це може бути першим завданням, яке повинно здійснюватись на практичному рівні, передаватися і співпереживатися всім духовенством і мирянством.

Далі потрібно видати брошуру, в якій зрозумілою мовою буде подано десять, двадцять думок Другого Ватиканського Собору і практичні наслідки для християн. Наприклад, там повинні бути такі пункти: нічого без православних; Просвіщення, Подружжя; Антична традиція, тобто про час, коли ми були однією Київською Церквою; Літургія, яка єднає; Священство, яке є іншим від пресвітерства тощо. Все потрібно подати зрозумілим текстом, щоб через своє простолюддя кожна окрема Церква уповні змогла прийняти рішення Собору.

Серед нашого духовенства можна почути багато неточних інформацій про Собор. Особливу увагу варто звернути на Літургію. Наприклад, потрібно поставити запитання, як сьогодні розвивається український переклад Вечірні й Утрені? У нашій Церкві широко вживається «Молитвослов», підготовлений і виданий Чином Святого Василія Великого у 1990 році. Хоча у вступі до цієї книги зазначено, що вона «не офіційна». Тоді, коли буде офіційний переклад? Коли ми зможемо говорити про книги Тріоді і Мінеї, які вповні вимолюються хіба що одинокими Студитами, що не зацікавлені українською мовою, бо їхня харизма, яку шанується, – збереження старослов’янської мови.

Варто розглянути вплив Другого Ватиканського собору на пожвавлення наукової богословської діяльності (зацікавлення власним духовним скарбом) та на розвиток і тенденції чернечого життя УГКЦ.

– У церковних колах упродовж останніх років не бракує дискусій про нагальність проведення Всеправославного собору. Як відомо, існують певні протиріччя між позицією Константинополя і Москви, зокрема й у питанні проведення такого Собору. Яка Ваша думка з цього приводу?

- Вплив Ватиканського собору на Православні Церкви був неминучим. Визнання Собором однієї єпископської колегії католицьких і православних єпископів і того, що всі Таїнства Православної Церкви є правдивими – це далекосяжні кроки Католицької Церкви. Також дуже важливою є заява, що апостольська спадкоємність Православної Церкви – ідентична до Католицької. Думаю, що гучне проголошення тих істин, як і сам факт ІІ Ватиканського собору, мали б допомогти Православній Церкві уникати боязні скликати Всеправославний собор.

Надалі, щоб заглибитись у це питання, хочу запитати: що підштовхнуло Римо-Католицьку Церкву відректися способу анатем і почати пропонувати позитивні розв’язки питання в любові і пошані до інославних? І тут запитання, коли ж така переміна, яка тоді під час Собору здійснилась в Римо-Католицькій Церкві, дійде до Православних Церков? Зібрати єпископат стількох реально Помісних Церков буде великим кроком вперед до єдності всієї Вселенської Церкви. Гадаю, що це стане нагодою відчути для Православних, що Вселенська Церква не може такою бути без Римо-Католицької, і навпаки. Теж відомо, що не може успішно спрацювати соборність і собор без первосвященика, і це скоріше чи пізніше приведе на порядок денний питання вселенського примату Римського Архиєрея. Ми повинні відчути, що не можемо жити без єдності, яка вказуватиме на нашу повноцінність. Відтак рішення цього Всеправославного собору повинна прийняти кожна помісна Церква, і тоді він відповідатиме своїй назві.

Гадаю, що цей Собор відбудеться, адже уже пройшло чотири всеправославні передсоборові наради і твориться консенсус над темами майбутнього Собору. Наприклад, відновлення церковного правила, що стосується посту; питання дати Пасхи; питання шлюбу; відносини з Православними Церквами в усьому християнському світі; Православ’я та екуменічний рух; вклад Православних Церков для досягнення християнських ідеалів: миру, свободи, братерства і любові між народами – і ліквідація расової дискримінації; Православна діаспора; Автокефалія і як вона повинна бути проголошена; Автономність і як це має бути проголошено; диптихи. І якщо на певні питання вже отримано погодження усіх сторін, то з інших ще дискутують, зокрема про те, як їх вирішуватимуть на цьому Всеправославному соборі. Одні стверджують, що кожна з Церков має мати однакове представництво, інші – що повинні взяти участь усі «канонічні» єпископи. Оскільки Святий Дух є рушієм Церкви, то Господь благословить усі починання, і Собор відбудеться.

– Питання зовсім не риторичне: чи не назріла потреба у скликанні ІІІ Ватиканського собору? І якщо б його було скликано, то які питання мали б розглядатися на ньому як основні.

- Відомий італійський ігумен Ензо Біанкі з Бозе під час конференції, присвяченій Другому Ватиканському Собору, виступив із темою «Майбутнє Другого Ватиканського собору в Церкві і модерному світі». У своєму виступі він зазначив, що цей Собор вважається як реформа, проте нині така думка відхиляється Церковним проводом. Хоча Іван XXIII скликав Собор для реформи – aggiornamento і сопричастя. Натомість інші стверджують, що це лише продовження традиції. Щодо цієї теми навіть Ів Конґар написав книгу «Правдиві і фальшиві реформи в Церкві», яка читалась в тому сенсі: що перед тим не було, а тепер є. Отці Церкви завжди свідчили, що Церкву потрібно реформувати. Проте сьогодні богословська література і заяви вчительського уряду не говорять про реформу Церкви і койнонію Церков. А це основна проблема прийняття Другого Ватиканського собору. Задля цього, на мою думку, потрібно Третій Ватиканський собор, який би уточнив попередні питання. Так, відомий богослов Карло Мартіні вже неодноразово пропонував скликання такого Собору. На його думку, важливими до обговорення є наступні точки: ставлення Римо-Католицької Церкви до розлучених; єпископів слід вибирати чи призначати?; питання целібату римських пресвітерів; дійсна роль католицьких мирян; уточнити відносини між єрархією Церкви і політикою.

Щодо питання Східних Католицьких Церков, то, на мою думку, Римо-Католицька Церква більше сприяє Православним, аніж Східним Католицьким Церквам. Тоді потрібно поставити запитання, чи ми не є православними, які відновили сопричастя з Римом згідно з Флорентійськими договорами? Якщо ми є тими православними, то чому існують різні дисциплінарні питання формату «то не для вас, а це для того часу, коли православні поєднаються, і тоді можливі зміни». Проте слід вважати, щоб наше становище не було подібне до становища приєднаних територій. Раніше ми були підпорядковані Конгрегації Поширення Віри, тепер Конгрегації у справах Східних Церков. Натомість Собор закликає нас залишатись вірними нашій Традиції. У цьому випадку потрібно бути собою, говорити від свого імені зі всіма Церквами світу. А це нам має прояснити Третій Ватиканський собор.

Дмитро Наконечний
, sde.org.ua

«В екуменічному діалозі «пілотом» є Святий Дух», – кардинал Кох

часопис CREDO — Wed, 18 Apr 2012 09:56:03 +0000

Твердження, що Католицька Церква створює перешкоди в екуменічному діалозі – помилкове. На цьому наголосив 16 квітня в Римі голова Папської ради сприяння християнській єдності кардинал Курт Кох.

Навпаки – додав швейцарський кардинал – Католицька Церква, більше ніж інші, віддана справі відновлення єдності. Ватиканський ієрарх спростував критику, що мовляв, під час понтифікату Бенедикта XVI діалог з православними став більш інтенсивним, ніж з протестантами. Кардинал Кох відзначив, що Папа свідомо призначив його головою Ради, вважаючи, що, як колишній єпископ Базелю, принесе свій досвід роботи саме з протестантськими спільнотами.

На думку ієрарха, зараз намічається відхід від «екуменізму консенсусу» в бік «екуменізму відмінностей», заснованого на подоланні різниць, які є нездоланними. Кардинал Кох визнав, що не зацікавлений останнім варіантом, оскільки його постійною метою є єдність Церкви. «Проміжна мета», якою було б визнання всіх Церков з їх різноманітністю, теж не переконує ієрарха.

Голова Папської ради сприяння християнській єдності, визнав, що після II Ватиканського Собору надії досягти єдності були занадто високі. Не варто забувати, нагадав ієрарх, що поділ з Реформатськими Церквами триває протягом 500 років, а православ’ям – тисячу, а з давніми Церквами Сходу, навіть понад 1500 років. Кардинал порівняв екуменічний рух до подорожі літаком, яка, хоча і починається з швидкого старту, після тривалого польоту може привести до думки: «не витримаю». Але тут «пілотом є Святий Дух», закінчив кардинал Кох.

За матеріалами: Католицький Оглядач

Міжконфесійна Хресна Дорога у Городку

часопис CREDO — Sat, 07 Apr 2012 08:22:16 +0000

У Велику Середу у Городку, що на Хмельниччині, вулицями міста пройшла міжконфесійна Хресна Дорога, яку організували священики та семінаристи Греко- та Римо-Католицької Церкви.

У Хресній ході взяли участь жителі міста – римо- та греко-католики, а також православні.

Під час Хресної Дороги, яка розпочалася від римо-католицького храму св. Станіслава, вірні молилися в різних намірах. Пригадували, як багато Ісус вистраждав за людські гріхи, несучи на Оливну гору важкий хрест, а також дякували Богу за Його любов, перепрошували Господа за гріхи.

Хрест по черзі несли священики, монахині, молодь, діти та представники церковних спільнот. Хода завершилася біля греко-католицького храму спільною молитвою усіх віруючих та піснею «Чи ти був на Голгофі».

Патріарх Варфоломій І засуджує антиекуменічні настрої в Греції

часопис CREDO — Tue, 03 Apr 2012 15:09:24 +0000

Патріарх Константинопольський Варфоломій І висловив стурбованість і жаль з приводу антиекуменічних заяв деяких грецьких православних єрархів. Дехто з них навіть піддав Папу анафемі.

У листі до архиєпископа Афінського і всієї Греції Ієроніма Патріарх Варфоломій І висловив стурбованість, що таке ставлення «може поставити під загрозу єдність Церкви в цілому і єдність Православної Церкви зокрема».

Причиною заяви стали поведінка деяких грецьких православних єпископів, які в останні дні піддали критиці Церкву Греції за участь у міжнародному екуменічному русі та проведенні православними двосторонніх і багатосторонніх богословських діалогів з християнами інших конфесій.

Духовний лідер світового православ’я заявив у своєму листі, що до цих пір заяви, в яких критикувався екуменізм, з’являлися в Церкві Греції в «обмеженому масштабі», але те, що сталося останнім часом, «досягло неприйнятного рівня». Варфоломій І посилається на недавню позицію митрополита Пірей Серафіна, який 4 березня піддав анафемі Папу Бенедикта XVI і «тих, хто з ним», а також протестантів, прихильників та учасників екуменічного руху, а також юдеїв і мусульман. Це сталося під час літургії в першу неділю Великого Посту, яка також називається Неділею Православ’я.

Патріарх Константинопольський закликав архиєпископа Афінського і Священний Синод Грецької Церкви, який він очолює, офіційно спростувати і засудити ці невиправдані і небезпечні заяви й дії. За словами Патріарха, вони знаходяться в протиріччі з рішеннями, прийнятими спільно Православними Церквами. Предстоятель написав, що «маючи на увазі відповідь і офіційну позицію Церкви Греції, залишає за собою право вжити заходів на загальноправославному рівні, щоб запобігти повторенню подібної ситуації».

За матеріалами: Католицький Оглядач

Папа та Глава Англіканської Церкви відслужили вечірню

часопис CREDO — Tue, 13 Mar 2012 11:23:04 +0000

«Вибрати Бога означає терпеливо, погоджуючись з Його ритмом, розвивати екуменічний та міжрелігійний діалог». На це звернув увагу Папа Бенедикт XVIу своїй проповіді 10 березня, під час вечірні в римській базиліці святого Григорія, в присутності архиєпископа Кентерберійського Роуена Вільямса, Примаса Англіканської Співдружності.

Екуменічне богослуження відбулося в монастирі, з якого 596 року вирушила група монахів-бенедиктиців на місію серед племені англів. Воно було приурочене літургійному спомину святого Папи Григорія Великого та 1000-річчю камедульської гілки Чину Бенедиктинців, монахи якої сьогодні служать в базиліці святого Григорія.

Пригадуючи історію Отців Камедулів та коментуючи її у світлі послань святого Павла, Папа пригадав як видатні постаті з минулого, так і роль монахів у історії сучасних місій, їхню постійну молитву, постійність якої іноді сягає героїзму.

Святіший Отець також звернув увагу на те, що цей монастир є місцем, в якому зродився особливий зв’язок між християнством британських земель та Церквою Риму, а екуменізм є характеристикою сучасної камедульської духовності. «Безперервна присутність монахів на цьому місці, – зазначив Бенедикт XVI, – вже сама по собі є свідченням вірності Богові та Його Церкві, яку ми з радістю звіщаємо всьому світові».

Маючи на увазі присутність англіканської делегації та те, що вони разом з архиєпископом Вільямсом запалили дві свічі перед престолом святого Григорія, Папа висловив сподівання, що «цей знак», покладений перед вівтарем, на якому святий приносив Євхаристійну жертву, «стане не лише згадкою про нашу братерську зустріч, але також спонукою для всіх вірних, католиків та англіканців» з нагоди відвідин римських святинь з оновленою ревністю молитися та діяти на корить єдності, «щоб жити повністю згідно з отим «щоб усі були одно», з яким Ісус звертався до Небесного Отця».

За матеріалами: Радіо Ватикан

У Городку католицькі семінаристи зустрілися з православним єпископом

часопис CREDO — Mon, 12 Mar 2012 09:48:09 +0000

Фото: кл.Ростислав Грабовський

У Вищій Духовній Семінарії Святого Духа у Городку Хмельницької області 9 березня відбулась зустріч професорів та семінаристів із представником Православної Церкви Київського Патріархату – митрополитом Хмельницьким і Кам’янець-Подільським Антонієм.

Про це CREDO повідомив кл. Євген Фізер.

«Архиєпископ розповів нам про його співпрацю із католицьким духовенством, між іншим з єпископом Кам’янець-Подільської дієцезії РКЦ Леоном Дубравським, а також з деякими католицькими священиками. Разом ми обговорювали різні питання можливої співпраці наших конфесій. Владика показав нам ті сфери нашого життя, які нас єднають.

Ця зустріч була одним з кроків будування єдності християн. Незважаючи на різні історичні непорозуміння, потрібно дивитися в майбутнє, щоб разом вести людей до Господа Бога», – повідомив семінарист Євген.

Папа зустрінеться з Главою англіканців

часопис CREDO — Thu, 08 Mar 2012 14:15:53 +0000

У суботу, 10 березня, Папа Бенедикт XVI відвідає римський монастир Святого Григорія на горі Челіо з нагоди тисячоліття з часу заснування камальдолійского скиту «Сакро Еремо», а також візиту архиєпископа Кентерберійського Роуена Уїльямса.

З главою Англіканської Спільноти Святіший Отець зустрінеться в суботу вранці в Ватикані. Увечері того ж дня Папа очолить Першу Вечірню свята Успіння святого Григорія Великого.

Це стане важливим екуменічним моментом під знаком Камальдолі, на відстані тисячі років від заснування Сакро Еремо (священного Скиту) святим Ромуальдом. Папа Римський і архиєпископ Кентерберійський вже втретє будуть зустрічатися в монастирі на горі Челіо, звідки свого часу Григорій Великий посилав ченців, щоб вони принесли Євангеліє жителям Англії.

У своєму повідомленні настоятель монастирської спільноти Святого Григорія побажав, щоб зустріч між Папою Римським і архиєпископом Кентерберійським стала стимулом «для всіх віруючих, римських католиків і англіканців» до досягнення повної єдності християн.

Символічно, що після закінчення Вечірні Папа з архиєпископом Кентерберійським попрямують до каплиці Святого Григорія, щоб запалити лампаду, а також встановити кельтський кам’яний хрест, привезений спеціально з Кентербері. Таким чином отримає сприятливе продовження довга традиція дружніх відносин між Англіканським Співтовариством і римським монастирем отців-камальдулов.

В неділю, 11 березня, в рамках святкувань, відбудеться конференція «Монашество і екуменізм», під час якої почесний гість – архиєпископ Кентерберійський Роуен Вільямс – виступить на тему «Чернечі чесноти і екуменічні надії». Отець Роберт Хейл, настоятель монастиря в Нью Камальдолі, прочитає доповідь про «Відносини між чернечого спільнотою Святого Григорія на горі Челіо і Кентербері і з усім Англіканським Співтовариством».

За матеріалами: Радио Ватикан

Православно-католицькі переговори зайшли у глухий кут

часопис CREDO — Wed, 15 Feb 2012 06:07:10 +0000

Переговори офіційної православно-католицької комісії нещодавно зайшли у глухий кут. Це констатував кардинал Курт Кох, глава Папської ради сприяння християнській єдності. Він є основним доповідачем великої міжнародної екуменічної зустрічі в Інсбруку, яка триватиме до 15 лютого. Під час зустрічі головним чином розглядається позиція Церков у питаннях етики.

Християнські Церкви щодо етичних питаннях, нарешті, повинні говорити в один голос, – зауважив кардинал Курт Кох. У бесіді з католицьким агентством «Kathpress» ієрарх назвав необхідністю для Церков виступати з єдиною думкою в таких важливих сферах, як дослідження на стовбурових клітинах, аборти і евтаназія; те саме стосується шлюбу та сім’ї, а також явища гомосексуалізму.

На думку кардинала, сьогодні в екуменічному діалозі важливо поєднати етику і віру, адже розбіжності між Церквами стосуються в основному питань образу людини. Тому слід розвивати «загальну християнську антропологію». Це одна з найважливіших задач екуменічного руху.

Кардинал Кох висловився також про стан діалогу з Православними Церквами. Сьогодні на порядку денному найгострішим питанням тут є позиція Єпископа Риму. Переговори офіційної православно-католицької комісії нещодавно зайшли у глухий кут. Останнє пленарне засідання спільної комісії відбулося у вересні 2010 року у Відні та було присвячене саме ролі Єпископа Риму в єдності Церкви у першому тисячолітті. У Відні не було досягнуто згоди щодо підписання спільного документа. Православна сторона повідомила також, що шукати надалі згоди з цього історичного питання не має сенсу. Ватиканський ієрарх, однак, сподівається на продовження діалогу у цьому напрямку.

На думку кардинала, сприяння християнській єдності – це не хобі для обраних, а обов’язок для всіх охрещених.

За матеріалами: Католицький Оглядач

Католики і православні Великобританії прямують до єдності

часопис CREDO — Tue, 31 Jan 2012 08:12:36 +0000

Єпископ Ангелос и архиєпископ Саутворку Кевін Макдональд

Минулого тижня Римо-Католицька Церква і Східні Православні Церкви Великобританії зробили «безпрецедентний» крок щодо зближення.

Церкви презентували книжку під назвою «Спільні заяви», в якій перераховані ті питання, в яких досягли богословської згоди між конфесіями, а також заяви Папи Бенедикта XVI та керівництва Сирійської, Коптської та Вірменської Православних Церков.

Метою «Спільних заяв» є розширення екуменічної співпраці та підвищення рівня інформованості людей про схожість між конфесіями.

Книжку розробив Католицько-Східно-Православний Регіональний, а представили єпископ Ангелос, генеральний єпископ Коптської Православної Церкви у Великобританії, а також католицький архиєпископ Кевін Макдональд (архиєпископ-емерит Саутворка).

Єпископ Ангелос сказав, що між двома церквами набагато більше спільного, ніж того, що розділяло їх упродовж останніх 1600 років: «Це дуже добре, що ми з нашої кафедри проповідуємо любов, але якщо наші Церкви не працюють разом, то в очах наших вірян це виглядає досить лицемірно. Якщо ми, як керівники Церкви, як священики і пастори Церкви не можемо будувати взаємини і розширяти співробітництво між нашими Церквами на землі, на якій ми живемо, тоді нам буде дуже складно проповідувати любов, прощення і прийняття. Саме тому я дуже радий бути частиною цього документа».

Архиєпископ Макдональд заявив: «Хоча в минулому існували відмінності, вони вже не виправдовують поділу, що триває, і це заклик до Церков зібратися разом і рухатися в напрямку ближчого спілкування».

За матеріалами: Католицький Оглядач

Які у католиків відносини з протестантами?

часопис CREDO — Fri, 27 Jan 2012 06:06:19 +0000

У ватиканському виданні «L’Osservatore Romnano» співробітник Папської ради у справах сприяння християнській єдності о. Грегорі Фейрбенкс пише про стан діалогу між католиками і протестантами. Він зазначає, що в 2011 р. тривав плідний діалог з лютеранами, кальвіністами, баптистами, анабаптистами та іншими християнськими громадами, такими як Армія Спасіння.

Діалог з кальвіністами стосується присутності Христа в Церкві і світі, а також розуміння Церкви як спільноти. З анабаптистами Папська рада у цьому році буде вести діалог на тему хрещення дітей і дорослих. Загальна мета діалогу з баптистами – створити спільну базу для вивчення Святого Письма.

О. Фейрбенкс звертає увагу, що Армія Спасіння, яка присутня в 121 країнах світу, не визнає жодного таїнства. Ватикан веде з цим товариством неформальний діалог з 2007 р. У 2011 р. відбулася зустріч на тему святості, а в цьому році відбудуться спільні розмови про підхід до місій та деяких богословських питань.

«Всі ці зустрічі свідчать про пошук Католицькою Церквою повної єдності з іншими Церквами і християнськими громадами», – підсумовує в своїй статті о. Грегорі Фейрбенкс.

За матеріалами: Католицький Оглядач

Кардинал Курт Кох нагадав справжню мету екуменізму

часопис CREDO — Thu, 26 Jan 2012 10:25:43 +0000

Наприкінці Тижня молитов за єдність християн кардинал Курт Кох, Президент Папської Ради сприяння єдності християн, поділився в інтерв’ю своїми думками про молитовний тиждень та про стан екуменічних стосунків.

Він зазначив, що Тиждень молитов за єдність християн є, саме, початком екуменічного руху, і ми не маємо права забувати про цей початок, тому що «молитва є фундаментом екуменізму». Другий Ватиканський Собор говорить, що якщо екуменічний рух не хоче втрати свою душу, то повинен завжди відбуватися в молитві. «Через молитву виявляємо, що не ми, людські істоти, є творцями єдності; ми навіть не здатні передбачити, якою буде єдність і коли прийде. Але ми повинні робити все, що є в наших можливостях, щоб бути відкритими на Святого Духа, бо це Він бажає цієї єдності і Він її нам подарує», – зазначив кардинал Кох, а відповідаючи на запитання про виклики, які сьогодні стоять перед екуменізмом, зазначив: «Протягом останніх років і десятиліть ми трохи втратили з поля зору мету екуменічного руху».

На думку Президента Папської Ради сприяння єдності християн, слід наново призадуматися та запитати себе, якими дійсно, є цілі. За його словами, для католиків і православних остаточною метою є повна єдність у вірі, в Святих Тайнах та священнодійствах Церкви.

Говорячи про наставлення Папи, кардинал Кох зазначив, що Святіший Отець зайняв щодо цього цілком чітку позицію, яку представив під час зустрічей з вірними, присвятивши цій темі свої повчання з нагоди загальної аудієнції та перед молитвою «Ангел Господній». Пригадуючи про тему цьогорічного Тижня молитов за єдність християн, він наголошував, що «ми всі будемо перемінені перемогою Господа нашого Ісуса Христа, підкреслюючи, що продовжувати екуменізм, шлях до єдності ми зможемо лише тоді, коли будемо готові дозволити на постійну переміну. Йдеться, отже, про екуменізм в розумінні навернення всіх нас до Христа».

За матеріалами: Радіо Ватикан

Церкви Одеси вже 10 років разом моляться за єдність

часопис CREDO — Thu, 19 Jan 2012 13:02:33 +0000

Єпископат і священики різних християнських конфесій Одеси вже протягом останніх 10 років проводять спільні молитви за єдність християн. Про це 18 січня, відкриваючи богослужіння в одеському римсько-католицькому соборі Успіння Пресвятої Богородиці, говорив єпископ Одесько-Сімферопольської дієцезії РКЦ Броніслав Бернацький.

«Сьогодні ми зібралися, як учні Ісуса Христа, щоб разом з нашим Спасителем молитися за єдність християн, як і Він молився перед своєю смертю про єдність Своєї Церкви», – сказав він.

«Але крім молитви Христос чекає від нас також дій і любові. Він сказав: полюбіть одне одного, як я полюбив вас. Під час цього богослужіння ми будемо молитися про любов, як про знак, за яким пізнають учнів Христових », – продовжив єпископ.

«І головне, щоб ми могли молитися про взаємну любов не тільки сьогодні – але й надалі. Я дуже радий, що в Одесі християнські церкви подружилися, і вже 10 років ми спільно молимося. Ми віримо, що ця молитва нас буде ще більше зміцнювати. Нехай Господь усіх нас благословить».

У спільній молитві, яка розпочала Тиждень молитов за єдність християн, взяли участь римо- та греко-католики, лютерани, вірмени, православні Київського патріархату.

Як ми уже повідомляли, католицькі та лютеранський єпископи написали вчора відкритого листа православному митрополиту Агафангелу, у якому закликали приєднатися до молитви за єдність християн.

Нагадаємо, молитви за єдність християн стали вже щорічною традицією для одеських християн. Започаткували їх отці-паллотини, які ще на початку 2000-х організовували перші спільні молитви католиків, православних і євангельських християн Одеси в храмі святого Климента. Зі встановленням Одесько-Сімферопольської дієцезії РКЦ молитовні зустрічі почали проходити в католицькому кафедральному соборі, а згодом – і в інших храмах міста Одеси.

Тиждень молитов за єдність християн триває з 18 по 25 січня. Цього року він проходить під гаслом: «Усі ми перемінимося перемогою Господа нашого Ісуса Христа» .

Згідно з вже понад столітньою традицією, християни різних конфесій щороку, від 18 до 25 січня, звершують особливу молитву за відновлення єдності між послідовниками Христа, беручи участь в екуменічних богослужіннях, конференціях, концертах та інших заходах. Згідно з прийнятим звичаєм, під час богослужінь в рамках Тижня молитов за єдність християн відбувається обмін проповідниками, тобто екуменічна зустріч щодня відбувається в храмах різних конфесій, під час яких проповідь виголошують служителі інших деномінацій.

Проведення такого молитовного тижня 1908 року започаткував Пол Воттсон, американський пастор англіканського віровизнання, який через рік став католиком.

За матеріалами: od-news.com

Папа поділився своїми роздумами з приводу молитви про єдність християн

часопис CREDO — Wed, 18 Jan 2012 16:46:39 +0000

«Дорогі брати й сестри! Сьогодні розпочинається Тиждень молитов за єдність християн, який вже понад століття проводять християни усіх Церков та церковних спільнот», – цими словами Папа Бенедикт XVI розпочав свою катехизу з нагоди загальної аудієнції, яка у середу, 18 січня, відбулася в залі ім. Папи Павла VI у Ватикані. Зустріч Святішого Отця з вірними збіглася з початком Тижня молитов за єдність християн, який триває від 18 до 25 січня, тож саме цій темі він присвятив свою катехизу.

Насамперед, Папа коротко представив історію цієї, понад столітньої ініціативи, та участі в ній Католицької Церкви. Так, починання тодішнього англіканського пастора, а пізніше – католицького священика Поля Вотсона поблагословив Папа святий Пій Х, а Папа Бенедикт XV своїм листом Romanorum Pontificum від 25 лютого 1916 року заохотив до неї усю Католицьку Церкву. Саме в Тижні молитов за єдність християн, за словами Бенедикта XVI, щороку знаходить найефективніше вираження прагнення Другого Ватиканського Собору до того, щоб шукати повного сопричастя між усіма Христовими учнями. «Цей духовний захід, – сказав він, – який об’єднує християн усіх традицій, спричиняється до усвідомлення нами того факту, що єдність, до якої прагнемо, не може бути результатом лише наших зусиль, але буде, радше, даром, отриманим з висот, про який слід завжди молитися».

Далі Святіший Отець поділився думками щодо теми цьогорічного Тижня молитов за єдність християн. Він пригадав, що допоміжні матеріали приготовляють екуменічні групи з різних регіонів світу, а цього року над ними працювали представники Екуменічної Ради Польщі. За його словами, навіть ця спільна праця є свідченням прагнення єдності та усвідомленням того, що першим шляхом для її осягнення є молитва. Натхнена 15-ю главою з першого Послання святого Павла до Коринтян, ця тема, що звучить: «Всі ми будемо перемінені перемогою Господа нашого Ісуса Христа», відображає також національний історичний та духовний досвіди авторів, – пояснив Папа, – які бажають звернути увагу на те, якою сильною є підтримка християнської віри посеред випробувань та перемін, якими позначена історія Польщі. «Після всебічних дискусій, – відзначив Бенедикт XVI, – обрано тему, зосереджену на перемінюючій силі віри в Христа, зокрема, у світлі важливості, яку вона має для нашої молитви за видиму єдність Церкви – Христового Тіла».

Яким є правдиве значення понять «поразка» та «перемога»? На відміну від поширеного розуміння перемоги в ключі тріумфалізму, Христос, за словами Святішого Отця, вказує на інший шлях, говорить про перемогу, яка осягається через страждаючу любов, взаємне служіння та допомогу найбільш потребуючим. Найбільшим прикладом цього є сам Ісус Христос, перемога Його любові над смертю. «Ми можемо взяти участь у цій перемінюючій «перемозі», якщо дозволимо Богові нас перемінити, якщо працюватимемо над наверненням нашого життя», – сказав Бенедикт XVI, додаючи, що повна видима єдність християн вимагає від нас перемінити та дедалі досконалішого узгодження нашого життя з Христовим образом. «Єдність, про яку молимося, – пояснив він, – вимагає внутрішнього навернення, як спільного, так і особистого». І не йдеться лише про щирість чи співпрацю, але, насамперед, про зміцнення нашої віри в Бога, про початок нового життя у Христі, Який є нашою справжньою та остаточною перемогою, про необхідність відкритися одні на одних та відчувати невідкладність свідчення людині наших часів живого Бога, Який дав Себе пізнати у Христі.

У світлі повчань Другого Ватиканського Собору та свого попередника, блаженного Йоана Павла ІІ, Папа пригадав, що за справу єдності між християнами відповідальна уся Церква, всі охрещені, «які повинні причинятися до зростання вже існуючої часткової єдності між християнами, прямуючи до повного сопричастя в істині та любові». А тому молитва за єдність не є прерогативою лише цього одного тижня в році, але повинна стати частиною молитовного життя всіх християн, в усіх місцях, особливо там, де зустрічаються і працюються разом люди різних традицій.

Як зауважив Святіший Отець, відколи зародився сучасний екуменічний рух, завжди існувало усвідомлення того, що брак єдності стоїть на перешкоді ефективнішого звіщення Євангелія. «Очевидно, в тому, що стосується фундаментальних правд віри, нас єднає набагато більше, ніж розділяє, – сказав Бенедикт XVI. – Однак, поділи залишаються і стосуються також різних практичних і моральних питань, породжуючи безладдя та недовіру, послаблюючи нашу здатність передавати спасенне Христове слово». І це, за словами Папи, становить великий виклик для нової євангелізації, яка може бути пліднішою тоді, коли християни разом звіщатимуть істину Євангелія Ісуса Христа, даючи спільну відповідь на духовну спрагу наших часів.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Тиждень молитов за єдність християн має показати зміст екуменізму, – кардинал Курт Кох

часопис CREDO — Wed, 18 Jan 2012 06:13:13 +0000

Глава Папської ради зі сприяння християнській єдності кардинал Курт Кох в інтерв’ю агентству «SIR» з нагоди Тижня молитви за єдність християн, який розпочинається у всій Церкві 18 січня, відзначив прогрес в екуменічному та міжрелігійному діалозі в період після II Ватиканського Собору. Він пригадав, що Рада зі сприяння християнській єдності, яка була створена папою Йоаном XXIII у 1960 р., ще напередодні Собору, сьогодні веде діалог з 16 різними християнськими спільнотами.

Говорячи про стан діалогу з православними і протестантами, керівник дикастерії зазначив, що якщо у випадку діалогу з православними вдалося зробити багато кроків до наближення, то з протестантськими спільнотами діалог ускладнився. З’явилися три нові виклики: велика кількість реформаторських Церков і поява нових, різні підходи до питань етики та різне розуміння мети екуменізму. Багато реформаторських спільнот бачать єдність як суму всіх Церков. «Такий екуменічний погляд ми, як католики, не можемо прийняти», – підкреслив кардинал Кох.

Кардинал відзначив нове явище в екуменізмі – перехід англікан у католицизм. «Треба пригадати, – підкреслив ієрарх, – що Святіший Отець ясно визначив специфіку даного явища у спеціальній Апостольської конституції Anglicanorum coetibus».

«II Ватиканський Собор говорив про духовність як про душу екуменічного руху і, в цьому сенсі, Тиждень молитви за єдність християн має показати сам зміст екуменізму», – підкреслив глава Папської ради зі сприяння християнській єдності.

За матеріалами: Католицький Оглядач