Понад 80 мільйонів європейців живуть у злиднях. Установи Європейського Союзу часто ставлять собі питання: як покращити добробут цих людей. У понеділок про боротьбу з бідністю у Брюсселі говорили й із лідерами найбільших релігійних спільнот Європи. Адже саме при церквах, мечетях чи синагогах віддавна практикуються методи допомоги найбільш незахищеним.

Зустріч європейських очільників із представниками християнства, ісламу, юдаїзму та деяких східних віросповідань уже не перша. Особливо актуальними консультації з різними релігійними конфесіями стали після того, як економічна криза призвела до зростання армії європейців, що живуть за межею бідності. Минулого року результатом подібного діалогу був заклик до представників економічної й фінансової сфер Європи більше керуватися етичними принципами.

А таких у Євросоюзі аж 17 відсотків населення. Тому Європейська комісія, що розробила стратегію розвитку співдружності до 2020 року, закликає до солідарності, а релігійні спільноти, що у допомозі найнезахищеним мають великий досвід, могли б посприяти політикам, які турбуються проблемами бідності.

«Ми повинні використати наші найщиріші вірування, щоб подолати виклики сьогодення і повернути надію тим мешканцям нашого континенту, що її втратили, – каже голова Європарламенту Єжи Бузек. – У серці всього «європейського проекту» має завжди залишатися обіцянка більшого добробуту. І не лише обіцянка, бо ми мусимо знайти спосіб подолання справжніх проблем та допомоги людям».

Голова Європейської ради Герман Ван Ромпей нагадав, що основою всіх релігій є любов. Тому всі ті, хто не має матеріальних можливостей, повинні відчувати себе повноцінними громадянами, отримавши доступ до освіти, роботи, медичного обслуговування і так далі.

«Саме у цьому й полягає так звана «м’яка сила» Європи, що відома всьому світові, й саме тому подолання бідності на нашому континенті є таким важливим, – каже Герман Ван Ромпей. – Союз європейських цінностей – це союз усіх громадян, включно з нужденними».

Євроустанови не коментують заборону релігійних символів

Присутність у залі конференцій Єврокомісії такої великої кількості релігійних лідерів не могла не викликати інтересу до іншої актуальної теми. Йдеться про проблему носіння релігійних ознак у публічних місцях – зокрема, паранджі, з якою борються у низці європейських держав, та присутності розп’ять у громадському житті.

І голова Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу, і голова Європейської ради Герман Ван Ромпей відмовилися її коментувати.

«Проблема релігійних символів не входить до компетенції європейських інституцій. Їхню долю можуть вирішувати тільки національні уряди кожної з країн-членів європейського блоку», – зазначили вони.

За матеріалами: Радіо Свобода

Про це в суботу 10 липня заявила Рада Кардиналів з організаційних та економічних питань Святого Престолу та Губернаторства Граду Ватикан. Члени Ради збиралися в 45-й раз під головуванням держсекретаря Ватикану кардинала Тарчизіо Бертоне.

Президент Префектури економічних справ Святого Престолу архиєпископ Де Паоліс представив фінансовий звіт за 2009 рік, в якому заявлено про доходи (250 мільйонів євро) та витрати (254 млн євро). Дефіцит складає 4 мільйони, тобто приблизно 5 мільйонів доларів США.

До складу Святого Престолу входять всі установи Римської Курії, Папські представництва по всьому світу (гл. об. Нунціатури, що діють на рівні посольств), а також три інформаційні агенції Церкви: газета «Оссерваторе Романо», Ватиканське Радіо та Ватиканський телевізійний центр. Всі ці установи фінансуються головним чином внесками, які надходили від різних дієцезій, чернечих згромаджень, а також на добровільні пожертви віруючих.

В органах Святого Престолу трудяться 2762 людини: 766 представників духовенства, 344 – чернецтва (261 чоловік і 83 жінки) і 1652 мирянина (1201 чоловік і 451 жінка).

Архієпископ Де Паоліс також представив фінансовий звіт за 2009 рік Граду Ватикан, який теж цього року відчув на собі наслідки світової економіко-фінанової кризи.

Дефіцит Губернаторства склав 7,8 мільйона євро. У Ватикані працює 1891 чоловік, з яких 38 – ченці чоловічої статі і 27 жіночої, 1543 мирянина і 283 мирянки.

У цих цифрах не враховано пожертви від збору «Лепта святого Петра». Ці гроші вживаються виключно для того, щоб допомогти найбіднішим місцевим церквам. У 2009 році Лепта Св. Петра принесла в Рим 82 мільйони доларів. Найбільші внески надійшли від католиків США, Італії, Франції, а також Кореї і Японії.

За матеріалами: Радио Ватикан

Ватикан розчарований результатами саміту глав держав та урядів країн «Великої вісімки».

За словами державного секретаря Апостольської Столиці кардинала Тарчізіо Бертоне, Ватикан розраховував на більш конкретні кроки у боротьбі з кризою, зокрема на введення оподаткування банків та фінансові трансакції.

Ієрарх вказав на «проблеми найбільш слабких» та труднощі, з якими зустрічається молодь та безробітні. На його думку, світові лідери не змогли знайти відповіді на ці питання.

Саміт G8 відбувався 25-26 червня неподалік від канадського Торонто, а увечері 26 червня відкрився саміт G20, що тривав до 27 червня.

На самітах «вісімки» та «двадцятки» лідери країн обговорювали питання світового соціально-економічного розвитку та додаткового сприяння бідним країнам і країнам, що розвиваються. Також увагу було приділено питанню міжнародної безпеки. Новою темою G8 в цьому році стала проблема охорони здоров’я дітей і жінок по всьому світу, з особливим акцентом на допомогу бідним державам.

Нагадаємо, за кілька днів до відкриття Саміту французькі єпископи звернулись до учасників G20, підкресливши, що держави не повинні обтяжувати майбутні покоління своїми боргами, та закликали подумати про родини і вбогих – категорії, які найбільше відчули наслідки кризи.

За матеріалами: Radio Watykańskie

Держави не повинні обтяжувати майбутні покоління своїми боргами – підкреслюють французькі єпископи у зверненні до учасників Саміту G20.

Сім’ї та вбогі – це категорії, які найбільше відчувають наслідки кризи, вважають католицькі ієрархи. Крім того, їх турбує атмосфера недовіри, що поширюється, у стосунках між владою та фінансовими установами, державою та громадянами, працівниками та підприємствами.

Єпископи підкреслюють, що громадяни мають право знати, чи у фінансовій системі було зроблено усе необхідне для того, щоб у майбутньому забезпечитись від зловживань.

Саміт G20 відбудеться 26-27 червня у канадському Торонто.

За матеріалами: КАІ

Про етику в економіці кардинал Тарчизіо Бертоне говорив під час зустрічі з керівництвом федерації італійських підприємств Confindustria.

Держсекретар Ватикану нагадав, що у витоків економічної кризи стоїть недостача моральних цінностей. Ієрарх підкреслив, що для подолання фінансової кризи необхідна співпраця всіх керівників та суспільних сил. Установи повинні повернути довіру суспільства. Потрібно протидіяти безробіттю, яке шкодить також і підприємствам.

Кардинал Бертоне наголосив також на тому, що велике значення має політика для зміцнення сім’ї. Зменшення народжуваності негативно впливає на економіку, – зазначив держсекретар Ватикану.

За матеріалами: wiara.pl

Хоч можна зауважити деякі моменти покращення, криза і надалі погіршує умови життя мільйонів людей, які не дають собі ради в забезпеченні фундаментальних життєвих потреб. По-суті, як наголошує архиєпископ Томазі, для того, щоб забезпечити всім глобальний та тривалий розвиток, потрібні нове регламентування і нова всесвітня система управління. На його думку, дотримання прав людини у економічній, цивільній та політичній сферах є єдиною можливістю для того, щоб зруйнувати коріння кризи.

У своїй доповіді представник Апостольської Столиці зупинився на Рапорті ООН про негативні наслідки фінансової кризи, якими є ганебна ситуація голоду в світі, зростання нерівності в світі, мільйонне безробіття та нові форми бідності, як також соціальна незахищеність найуразливішого прошарку людей. Посилаючись на соціальну енцикліку Папи Венедикта XVI «Caritas in Veritate», він зазначив, що ці явища є наслідком розриву між економічною діяльністю, завданням якої є примножувати багатства, та політичною, до якої належить функція забезпечувати справедливість.

Архиєпископ Томазі наголосив на тому, що рівність та справедливість є фундаментальними критеріями для управління світовою економікою, але досягти дотримання людських прав можливо лише тоді, коли держави перетворюватимуть ці принципи у закони. Спільною метою повинен бути захист людської гідності, яка об’єднує всіх людей в одну родину, а ця єдність «вкорінена у наступних фундаментальних принципах: центральне місце людської особи, солідарність, субсидіарність та спільне добро».

Постійний Спостерігач Апостольської Столиці звернув увагу на те, що плани подолання кризи, які беруть до уваги лише питання реформування фінансової системи чи економічні моделі, а не зважають на потреби людей, не є ефективними. Навпаки, наголошує він, їм потрібно гарантувати доступ до ресурсів з метою покращити умови життя та дозволити їм віддати свої таланти на служіння місцевій спільноті та загальному спільному добру. Це, підкреслив архиєпископ Томазі, завжди було завданням соціальної доктрини Церкви.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

]]> http://www.credo-ua.org/2010/03/17167/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/02/14648/ http://www.credo-ua.org/2010/02/14648/#comments Fri, 12 Feb 2010 19:10:37 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=14648
Нещодавно у Львові під проводом Блаженнішого Любомира відбулося засідання Синоду Української Греко-Католицької Церкви у якому взяли участь єпископи УГКЦ з України, Європи, США, Канади, Бразилії, Аргентини та Австралії.

І хоч основною темою робочих засідань Синоду були питання євангелізації, цей найвищий церковний орган українських греко-католиків розглянув та ухвалив низку рішень, які стосуються деяких актуальних проблем суспільного життя нашої країни.

Зважаючи на те, що УГКЦ належить до однієї з найбільших католицьких церков східної традиції, авторитет якої в українському суспільстві невпинно зростає, цілком доречно ознайомитися із поглядом цієї Церкви на проблеми, які хвилюють багатьох українців.

У даному випадку маю намір бути лише ретранслятором окремих ухвал Синоду, а висновки нехай зробить читач.

З-поміж прийнятих Синодом, документів, безперечно, заслуговує на увагу Звернення щодо теперішньої суспільно-економічної ситуації в Україні й світі, яке віддзеркалює погляд УГКЦ на світову фінансово-економічну кризу і в якому пропонуються шляхи її подолання.

Передусім Церква відзначає, що нинішня криза не є суто економічною. За економічними факторами прихована криза духовна. При цьому Церква нагадує, що впродовж століть вона разом з народом переживала дуже скрутні ситуації різного характеру, часом набагато грізніші, ніж сьогодні.

Але загрози наставали й минали. Періоди розбрату, неволі, кріпацтва, окупацій та пов’язаних з ними різноманітних переслідувань обов’язково змінювалися на періоди відродження і розквіту. Так було в історії. Однак наша надія побудована не на принципі циклічності, якого вчить історичний досвід. Християни мають дивитися глибше. У цьому зв’язку Синод УГКЦ нагадує, що дві тисячі років тому не тільки Палестина, а й уся тодішня людська цивілізація переживала величезну кризу, правдоподібно значно страшнішу, ніж сьогоднішня, як під матеріальним, так і культурним та духовним оглядом.

І саме в той момент до людей прийшов Божий Син – на перший погляд, немічне, від початку переслідуване Немовля – остаточно піднісши світ з руїни. Це наглядний доказ Божої опіки над людством, і в цьому є основа нашої надії на розв’язання нинішніх складних соціально-економічних проблем. Не від могутніх цісарів, не від філософів, не від земних мудреців, але від «Агнця, який бере на себе гріхи світу», та науки, яку Він приніс, – походили розв’язки й порятунок людства. Пам’ятаймо, що ці розв’язки і запропонований Ним порятунок є вічними й стосуються усіх часів і народів.

Сьогоднішня криза, здавалося б, є дуже далекою від релігійних понять. І все ж Церква вчить пам’ятати дві речі: по-перше, наші дії мають бути згідними з Божим законом, а по-друге – саме у нашій вірі в Бога, в надії на Його допомогу є можливі розв’язки.

Важливо прислухатися й до такої поради Церкви: використаймо цей час для застанови над своїм дотеперішнім життям та не біймося його змінити, якщо це нам підказує наше християнське сумління.

Левову частку дискусій Синод УГКЦ присвятив питанням єдності традиційних християнських церков, вирішенню такої важливої проблеми українського суспільства як міжконфесійний поділ. З цього приводу було оприлюднене Синодальне послання, у якому згадані проблеми розглядаються крізь призму відзначення двадцятиліття легалізації УГКЦ, а також шістдесятип’ятиліття з дня смерті Митрополита Андрея (Шептицького) й двадцятип’ятиліття з дня смерті Патріарха Йосифа (Сліпого) – беззаперечних духовних авторитетів Церкви і України.

Власне, драматична історія і багатий досвід УГКЦ дають їй підстави зробити практичні висновки. У цьому контексті Синод чітко задекларував позицію Церкви щодо набуття нею власного патріархату.

Так, останнє двадцятиліття засвідчило, що домогтися визнання патріархатів, проголошених нащадками Київської Церкви, не легко. Проте, УГКЦ покликана сповнити слова заповіту Патріарха Йосифа: «Ніколи не відмовляйтеся від Патріархату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти!» А тому УГКЦ й надалі наполегливо переконуватиме світову християнську спільноту, що Києво-Галицький патріархат міг би стати «серцем» для західної та східної «легень» одного Тіла Церкви Христової, або, як про це писав Патріарх Йосиф, «Київський Патріархат мав бути, і з певністю став би ним, рятунком церковної єдності у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдності».

При цьому ідея патріархату трактується УГКЦ не як самоціль чи політично умотивована мета. У ній зосереджені питання не лише устрою Церкви, а й єдності її Божого народу та його святості.

Останніми роками в Україні розгорнулася широка дискусія щодо проблеми Київської Церкви, тобто об’єднання нинішніх Церков давньої київської традиції в одну Київську Церкву. Точиться ця дискусія і в середовищі греко-католиків. А тому не дивно, що Синод УГКЦ висловився і з цього приводу. Зокрема у посланні наводиться уривок із «Концепції екуменічної позиції Української Греко-Католицької Церкви», у якому викладені такі засади об’єднавчого процесу:

«Церковна єдність із Вселенським Архиєреєм стала однією з фундаментальних засад ідентичності УГКЦ, а тому будь-які подальші екуменічні кроки не можуть підважувати значення цієї єдності й мають розбудовуватися з її урахуванням .

УГКЦ виходить із засади, що всі три Церкви (УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ) мають спільну історичну спадщину Київської Церкви.

УГКЦ, проте, не вважає нинішні поділи в православ’ї в Україні бажаними чи узаконеними. Навпаки, УГКЦ вітатиме будь-які кроки до всеправославного примирення в Україні та об’єднання нинішніх гілок православ’я в одну Православну Церкву, вважаючи, що таке примирення та об’єднання стануть важливими чинниками на шляху духовного відродження України».

Логічним концептуальним продовженням цих засад стало Послання «Один Божий народ у краї на Київських горах», виголошене з приводу повернення осідку предстоятеля УГКЦ до Києва:

«Кожна конфесійна гілка Київської Церкви, історично близька до одного з християнських центрів, не мусить втрачати свої освячені часом конфесійні зв’язки. Сьогодні можна переконано стверджувати, що вимога розірвати ті чи ті зв’язки, яку так часто озвучували в історії України, довела свою неспроможність. Заміна юрисдикційної підлеглості на сопричасне сестринство дала б можливість не лише зберегти цінні аспекти дотеперішніх зв’язків, а й збагатити ними спільну скарбницю Київської Церкви».

У Зверненні до Предстоятелів українських Православних Церков, зокрема подано важливе богословське підґрунтя греко-католицького розуміння єдиної помісної Української (Київської) Церкви:

«Єдина помісна Українська Церква воскресне сопричастям Церков київської традиції, які самі себе і одна одну вважають спадкоємицями Святоволодимирового Хрещення. Кожна з Церков іпостасно-самобутня у власному очоленні і священноначаллі, кожна рівна у звершенні Таїнства спасіння».

Не важко побачити, що греко-католицька «модель» церковної єдності не спрямована та творення якоїсь нової тоталітарної «імперії» чи конфесійної «цивілізації», яка б претендувала на роль Четвертого Рима. Особливістю пропонованої УГКЦ візії Київської Церкви якраз і є прагнення жити в мирі зі своїми сусідами.

Уже після завершення Синоду Блаженніший Любомир так пояснив бачення УГКЦ проблеми єдності: «Ми свідомі того, що в нашому народі забракло єдності і нашим бажанням є щоб, крім збереження єдності між нами, греко-католиками, старатися робити всі заходи для відновлення тої єдності, яка колись у нас була за часів Володимирового хрещення». Водночас УГКЦ не робить собі жодних ілюзій, що можна легко, за один день повернути первісну єдність. «На жаль, за нами довгий шлях заперечення єдності», – констатував Глава УГКЦ.

За словами Блаженнішого Любомира, створення єдиної Помісної Церкви має відбутися у формі сопричастя – єдність у вірі, при збереженні літургійних, богослужбових особливостей кожного. «Ми всі є рівними… Ми однаковими маємо бути лише у святій вірі. А вже певні напрацювання, традиція – у кожного можуть бути різними. Ми маємо навчитися бути толерантними один до одного, приймати одне одного таким, яким він є, не наполягати, що ми всі маємо уподібнитися одній чи іншій гілці».

Наостанок суттєве зауваження Глави УГКЦ: у Синодальному посланні висловлений не остаточний рецепт, а тільки пропозиція. «Це є пропозиція. Це не є досконало випрацювані рекомендації, що тільки так потрібно робити. Це є наше бажання, наш пошук того, як ми можемо знайти одне одного».

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

За таких умов також не можна обмежити податки. Професор Тедескі прокоментував для Ватиканського Радіо всесвітню економічну кризу в світлі енцикліки «Caritas in veritate». На його думку, вихід з кризи забере щонайменше 5-7 років, і полягатиме в затягуванні паску.

«Перш за все я вважаю, що відповідальність за кризу неправильно поклали на банки і фінансистів – сказав ватиканський банкір. – Не там знаходиться джерело кризи. Банки спричинилися всього лише до її поглиблення, намагаючись вирішити проблеми, які з’явилися ще раніше, тобто занепад економічного розвитку. Вони намагались завуалювати його за допомогою різних фінансових кроків. Старалися штучно стимулювати розвиток через збільшення заборгованості, як громадської, так і сімейної. Сьогодні потрібно зменшити цю заборгованість. У зрілих економічних системах, як в Європі чи Сполучених Штатах, це може тривати 5-7 років. І це означає застосування непопулярних кроків. Існує лише один спосіб повернути господарсько-фінансову рівновагу, ним є затягування паску» – сказав професор Тедескі.

Директор ватиканського банку нагадав також, що криза довела до серйозних змін в геополітиці. Сьогодні, наприклад, від 35 до 40 відсотків заборгованості американців є в руках китайців. За 10 років власне Китай домінуватиме в світі – говорить професор Тедескі. Вже сьогодні він підкорює Африку, яка стає для нього джерелом мінералів і дешевої робочої сили. Водночас той, хто домінує в економічній сфері, накидає світові і свою культуру, ментальність, цінності і спосіб дії – застерігає голова ватиканського банку.

За матеріалами: Milites Christi Imperatoris

___________________________________________________________

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

Коментуючи папський документ, ватиканський дипломат зазначив, що на теперішню ситуацію у світі впливають наступні чотири явища. По-перше – це поява нової технічної ідеології, яка завдає шкоди пізнавальним здібностям розуму. Другим є поступ глобалізації. По-третє – це зростання ролі релігії з одночасним поступом секуляризації. І, врешті – поява нових економічних лідерів, що порушує дотеперішню геополітичну рівновагу.

На думку архиєпископа Мільйоре, відповіддю на сучасну кризу повинна стати зміна способу споживання. Ми повинні споживати менше матеріальних благ, а більше – стосункових, таких як охорона здоров’я, освіта, культура чи спорт, тобто усе те, що формує особу, одночасно вимагаючи людської праці. Адже жодна машина не може замінити людину в опіці над хворим чи в процесі виховання. Важливим змістом енцикліки «Любов у істині» є пригадка світові цінності братерства, якого бракує сучасному капіталізмові. Представник Святішого Отця в ООН зазначив, що завдяки глобалізації ми стаємо ближчими одні до одних, але це автоматично не робить нас братами.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Марія П’ясецька («Єдність»): «Моральна вищість ринкової економіки» – це книжка, яка принесла Вам відзнаку в рамках нагороди ім. Юзефа Мацькєвіча. В своїх словах подяки Ви сказали, що це велика честь отримати нагороду в конкурсі під девізом: «Лише правда буває дійсно цікава», адже у своїй книжці Ви намагалися донести власне правду – противлячись «популярній брехні». Що це за брехня і чому вона стала популярною в наш час?

М. В.: Мені йшлося про пануюче переконання, начебто держава забезпечує людський добробут, дбаючи про соціальний захист. В парі з ним з’являється другий забобон, що люди, як одиниці, в сфері економіки егоїстичні та шкідливі, а в зв’язку з цим економічне життя має регулюватися доброчинною державою.

Такий колективізм, проголошуваний в історії абсолютними монархами, лівими і бюрократичними системами, перечить здоровому глуздові і білійній правді. Людина грішна, але краще працює в умовах свободи, несучи відповідальність за свої вчинки, ніж під постійним наглядом влади. Це краще підходить людській натурі та гідності. Тому Мойсей вивів колись ізраїльтян з Єгипту, де вони мали повну чашу в неволі.

Якщо йдеться про соціальні допомоги, то уряди нічого не продукують, просто забирають в одних, щоб віддати іншим, а по дорозі чимало залишається в кишенях бюрократії. Це невпинна несправедливість. Доброчинність повинна полягати на вільній діяльності на користь потребуючих, а не на визискові працьовитіших і мудріших рештою. А саме до цього призводить вирівнювання шансів «опікунчими» державами.

- Основна ідея вашої книжки опирається на Святому Письмі. Які його частини були найважливішими та найбільш надихаючими в справі пов’язування економіки з моральністю та культурою?

Насамперед мушу зауважити, що, оскільки Святе Письмо не дуже часто говорить про економіку, погляди християн на цю сферу життя найчастіше формуються світськими аргументами. Інколи береться до уваги наука Церкви чи думка теологів, в протестантизмі – творців Реформації. Польські католики звертаються до навчання Йоана Павла ІІ, де, зрештою, знаходимо підтвердження вищості вільної економіки (еницикліка «Centesimus annus»).

Вільна економіка, яка шанує приватну власність, – морально краща, а одночасно ефективніша на практиці

Тим не менше, як завжди треба розпочати від Святого Письма. Центральна і ключова біблійна заповідь економічного життя всім добре відома, адже звучить «не кради!». Вона означає охорону чесно здобутої власності. Оскільки, до суті власності належить свобода нею розпоряджатися, економічна вільність також посередньо виникає з цієї заповіді. Вільна економіка, яка шанує приватну власність, таким чином морально краща, а одночасно, власне тому, ефективніша на практиці. Лібералізм, зазвичай, посилається лише на ефективність, але справжня причина вищості вільної економіки саме моральна.

- Хочеться вірити, що крадіжка є лише обочиною життя…

Звісно ж, не слід собі її уявляти, як лише кишенькову. Дуже небезпечна нечесність бізнесменів по відношенню до партнерів, ліниво переслідувана державними органами. Корупція і різноманітні махінації, не раз легалізовані поганим правом, мають ще більший вимір. Найбільші крадіжки чинить однак влада за допомогою механізмів податкового визиску. Нічого дивного, що думка Святого Письма про державну владу дуже критична (пор. Суд. 9; 2 Сам. 8 і 12 і т.д.).

В Польщі половина грошей проходить через публічний сектор, де часто тринькається, розкрадається і використовується всупереч наших побажань. Прикладом можуть бути пенсії: платимо чималі податки, які відразу виплачуються, а взамін отримуємо обіцянки, що колись, якийсь інший уряд забере в молодих, а нам заплатить. Ми б отримали значно більше заощаджуючи в банках або інвестуючи – ну і, звичайно, добре виховуючи своїх дітей.

- Турбота про те, щоб пов’язати економіку і моральність, присутня в протестантській традиції. Особливо Іван Кальвін розвивав цю думку і то не лише теоретично, а й через практичну економічно-суспільну діяльність в Женеві. Боровся з надлишком і безробіттям, позитивно ставлячись до існування капіталу, кредиту, банківської системи і торгівлі. Пишучи про торгівлю підкреслював: коли людина береться до цієї професії, повинна прикластися до неї так, як до служби Богові. Адже воістину ніхто не здолає своєму покликанню, який би спосіб життя не обрав і якою дорогою не пішов, якби не знав і не був цілковито переконаний, що Бог задоволений з його служби. Як можна відчитати послання Кальвіна сьогодні? Коли Бог задоволений зі служби людини у сфері вільної економіки?

У Кальвіна вже в Женеві з’явилася схильність до державної інтервенційності, до регулювання проявів економічного життя, які можуть залишитися вільними. В кальвіністській та пуританській традиції існує ще й спрощена ідея, що матеріальний достаток – це доказ вибраності Богом. Я б посперечався. Натомість, дуже слушно було підмітити в роботі підприємця чи купця чи в інших професіях певне покликання, дорогу Божої служби. Перевіркою відповідності вибору такого типу покликання здається користь для ближніх: хто завдяки своїй підприємності утримує родину, створює робочі місця, доставляє клієнтам корисні речі, а також призначає щось на харитативні цілі, той добре служить Богові.

- Здається, сьогодні немає багато праць які б переконували, що економічне життя не може бути морально нейтральне. В художній літературі гарно цю проблему представив, наприклад, Бальзак в «Батько Горіо». Що, крім Біблії, надихнуло Вас на такий спосіб мислення? Ви пишете, що тези з вашої книжки – це ехо розмов з батьком. Що в цьому плані було для Вас важливе і надалі залишається актуальним?

Почну від того, що матеріальні блага необхідні для людського існування, а тим самим продукування таких речей – морально добре. Отже, професійна діяльність, підприємництво, винахідництво – внутрішньо добрі, бо служать конкретному добру ближніх. Можуть бути викривлені, але не мусять.

Економічна криза виникла виникла через з шкідливі та нечесниі фінансові маніпуляцій юридичної влади США: устав демократів, діяльності Центрального банку і, контрольованих державою, фінансових установ

Батько передусім навчив мене шукати зв’язки між причиною та наслідком у сфері економіки, котрі часто бувають перекручені. Наприклад, сьогодні людей часто переконують, що економічна криза – це наслідок ліберального капіталізму, а насправді криза виникла через з шкідливі та нечесниі фінансові маніпуляцій юридичної влади США: устав демократів, діяльності Центрального банку і, контрольованих державою, фінансових установ .

Нечесні маніпуляції певних банків зросли на такому підгрунті. Батько показав мені також те, який вплив на поведінку людей мають хороші або погані законодавчі рами. Тобто те, за що відповідає державна влада і для чого існує. Ну і, звісно ж, я вже змалку знав, до яких парадоксів призводить соціалізм.

- Чи існують чинники, які нищать моральне відчуття людини у сфері економіки? Як від них можна вберегтися?

Людина прагне до покращення матеріального добробуту і це нормально. Хоче утриматися сама і утримати свою родину. Питання, як це робить. В принципі, є два шляхи забезпечення свого існування: економічний і політичний (третій метод – це злочин, але я не мушу цього пояснювати). На економічному шляху працюється, організовується, твориться. На політичному – входиться в держапарат і користується благами створеними іншими. І тут міститься головна небезпека.

Протягом двадцяти років кількість різноманітних публічних службовців в Польщі зросла утричі. Більшість з них, отже, це несвідомі паразити. Що більше, службовці часто реалізовують несправедливі і закручені закони, перетворюючись на переслідувачів громадян.

Іншим способом державу морально корумпує роздавальництво. Замість того, щоб краще працювати, простягається рука по соціальну допомогу. В результаті маємо мільйони фальшивих пенсіонерів, та мільйони працівників у сферах економіки, які отримують дотації, яким живеться краще, ніж працівникам вільної зони. Наслідком цього політичного наросту на економіці стає нерентабельність підприємництва, а з цього в свою чергу виникає трагічно високе безробіття. Подальші наслідки – це втеча на еміграцію і уникання народження дітей.

- Але ж і Ви, і багато з хто нас – держслужбовці. Це погано?

Міліціонер, солдат чи суддя звісно ж потрібні, адже обороняють нашу безпеку. Однак, в рамах бюрократичної системи їхня ефективність зменшується. Робота вчителів чи лікарів була б організована краще, стала б ефективнішою і прибутковішою в умовах вільного ринку. Вони роблять потрібні речі, але гірше, ніж могли б. Часто деморалізуються. Школа і лікарня часто живуть за приписами і вказівками влади, а не реалізацією своїх завдань.

- Що можуть зробити молоді читачі «Єдності», які стоять на порозі професійної кар’єри – як повинні на практиці протиставитися «популярній брехні»?

Попереджаю, це вимагає плавання проти течії. Бути чесним працівником – це віддавати більшість свого заробітку на податки. Бути чесним підприємцем – це стати до того ж жертвою насміхань сорока установ державного контролю. Бути чесним службовцем – це наражатися на конфлікти між моральним обов’язком і несправедливим законом. Але, як зауважив Платон, краще бути скривдженим, ніж кривдником. Щоправда, існує можливість політичних дій з метою ліквідації панівного бюрократичного устрою. Але і ця дорога дуже важка. Той, хто входить до політичної партії – розчиняється в системі. Той, хто його критикує, наражається на цькування. Однак, Ісус не обіцяв нам успіхів, лише труднощі.

Міхал Войцєховські – нар. 1953 р., перший світський католик у Польщі, який став професором теології. В основному займається біблійними студіями, а також древньою культурою і християнством в сучасному світі. Опублікував, між іншим, 24 різних книжки, останнім часом: «Про бюрократичний устрій», «Біблійний погляд на світ» і «Етика Біблії». Мешкає з родиною в Ольштині.

Щороку на Землі збільшується кількість людей, яким нічого їсти.

Кількість голодуючих у всьому світі в 2009-му році досягла 1,02 мільярда осіб. Про це заявила директор Всесвітньої продовольчої програми ООН Джозеф Шіран під час прес-конференції в Лондоні.

«В цьому році кількість голодуючих як ніколи велика. У багатьох людей в світі не знайдеться навіть тарілки їжі», – сказала Шіран.

За її словами, наразі об’єми гуманітарної допомоги, які надаються голодуючим, «є найменшими за всю історію».

Голова Всесвітньої продовольчої програми зазначила, що ситуація з підвищенням кількості голодуючих веде до катастрофи і загрожує «світу, безпеці і стабільності у багатьох регіонах планети».

На думку Шіран, відбулося «зіткнення двох буревіїв – світової фінансової кризи та подорожчання продуктів».

«На генеральній асамблеї ООН і на самміті G20 у Піттсбурзі лідери країн світу отримають ідеальну можливість для того, щоб обговорити проблему голоду», – зазначила Шіран.

За матеріалами: Українська правда

- Енцикліка раніше чи пізніше, ця чи наступна вплине на уми тих, хто в той чи той спосіб формує процеси майбутнього. Я вірю в це.

Енцикліка Папи Римського Бенедикта XVI Caritas in Veritate, опублікована цього літа, містить багато соціальних і політичних настанов, які могли б стати корисними і для представників влади, і для кожного пересічного громадянина. Проте написаний документ доволі складною мовою теології. Для того, аби розтлумачити деякі тези Енцикліки, ZAXID.NET звернувся до першого віце-ректора Українського католицького університету Мирослава Мариновича.

- Почнімо розмову з такого запитання: опублікування Енцикліки – це справді важлива подія чи просто чергове підбиття церквою підсумків і проголошення настанов?

- Це є важлива подія вже хоча б тому, що Католицька церква має цілу традицію соціальних енциклік. Починаючи з Rerum Novarum, написаної наприкінці ХІХ сторіччя. Всі понтифіки намагаються підтримувати цю традицію. Навіть незалежно від якихось конкретних подій чи потреб регулярність виходу таких енциклік є дуже важливою для церкви. Якщо ж говорити саме про цю Енцикліку, то, думаю, суттєвим є те, що з часу Populorum Progressio Павла VI, тобто від 1967 року змінилися обставини у світі, які характеризують поняття розвитку. І фактично Енцикліка побудована так, що кожен її розділ фіксує з одного боку те, що було сказано Папою Павлом VI, а потім подається те, що ми нині маємо у світі. І часто таке порівняння підтверджує, що поява цієї Енцикліки – це не просто дань систематичності, традиціям. Її поява спричинена потребою оцінити обставини, які швидко змінюються, зокрема, й в умовах кризи. Власне Папа Бенедикт XVI чітко зазначає, що внаслідок змін обставин потрібно чітко розтлумачити деякі положення соціальної доктрини церкви в новому історичному контексті.

- Текст нової Енцикліки на Вас особисто навіює оптимізм чи песимістичні думки?

- Важко сказати однозначно. Бо інколи для мене певні означення, що нібито вказують на погіршення ситуації, ознаменовують виклики, є нагодою зайнятися пошуком шляху до поліпшення. Зрештою сам Папа стверджує, що нинішню фінансову кризу треба осмислювати не як покарання, а як нагоду, щоб, так би мовити, перегрупуватися, осмислити, і ухвалити правильне рішення. Тобто навіть криза – це нагода. Я не знаю, чи людству вдасться нею скористатися, але у будь-якому випадку, це нагода.

- Наскільки Бенедикту XVI, який ще до сходження на Святий Престол був відомим у світі теологом, вдалося підняти соціальну проблематику у своїй Енцикліці?

- Мені завжди імпонує, коли богослов’я прив’язують до життя. Богослов’я має звучати у відповідному соціальному вимірі. Тоді воно перестає бути схоластичним й набуває ознак майже прикладної науки. Читаючи Енцикліку, можна зрозуміти, як Христова наука діє в суспільних обставинах. Там навіть чітко можна побачити й порівняти: логіка світу є такою, а логіка соціальної доктрини церкви, за якою стоїть логіка отців церкви, логіка Христового вчення, – такою. І це зіставлення двох логік є для мене дуже важливим. Тому я не дивуюся, що Бенедикт вдається до чистого богослов’я, а доповнює його соціально-прикладними моментами.

- Які моменти Вам особливо заімпонували в Енцикліці? Чи були й такі, щодо яких у Вас виникало несприйняття?

- Я захоплювався у багатьох випадках точністю визначень, які я моментально собі виписував. А от де я відчуваю якийсь дискомфорт, то це в тому, що ця Енцикліка є занадто латинською, занадто західнохристянською, побудованою на раціо, на логіці. Проглядається намагання на кожен елемент життя знайти якийсь термін. А моя східнохристиянська натура потребує трохи більшої образності, більших емоцій. Тобто мені б хотілося трохи оживити цю Енцикліку.

- Багато дискусій навколо Енцикліки було спровоковано намагання Папи подати рекомендації щодо реформування світових інституцій, міжнародних організацій. Чи не вважаєте Ви, що Бенедикту XVI не треба було втручатися у справу організації глобальної влади?

- У мене таке враження виникло лише раз за час прочитання Енцикліки, коли церква занадто конкретно сформулювала свою рекомендацію. А це доволі небезпечно. Адже за п’ять років ситуація змінитися, і така рекомендація у нових умовах може виявитися нежиттєздатною. Але чим загалом є сильна ця енцикліка, то це нагадуваннями, що про те й про те святі отці вже говорили, попереджали. До їхніх слів не дослухалися й розвиток світу пішов в іншому напрямі. А зараз ми переконуємося, що те, що рекомендували Папи раніше, було слушним. Тобто варто зайвий раз нагадати світові, що церква дає рекомендації, пропозиції, а слухати чи не слухати – це воля ваша. Але майте відвагу потім зробити відповідні висновки. Завжди можна пояснити, чому сталася певна халепа. Можна звалити вину на кризу, на терористів тощо, але ж треба доходити до суті речей.

- Читаючи енцикліку, Ви звертали увагу на якісь моменти, які б послугували корисною рекомендацією саме для України?

- Звичайно, от, наприклад, така цитата: «Без правди, без довіри й любові до правди немає свідомості й суспільної відповідальності. А суспільна діяльність стає залежною від приватних інтересів та логіки влади, призводячи до поділу суспільства». Чи ще, наприклад: «Коли Бога спихають на задній план, то наша здатність розпізнання природного порядку, мети і блага починає слабнути». Дуже добре підходить до української ситуації таке пояснення: «Основні причини відсталості в розвитку мають суть нематеріального характеру». Це мені особливо сподобалося, бо я постійно говорю про духовні основи нашої кризи. Папа закликає шукати основні причини відсталості в інших вимірах, передовсім «у волі, яка часто занедбує обов’язки солідарності, у мисленні, яке не завжди правильно могло скерувати бажання». А головною причиною Папа називає дефіцит братерства між людьми й між народами. За його словами, «глобалізоване суспільство зближує нас, але не робить братами». Чому для мене такою дорогою залишається Помаранчева революція, бо там було братерство, там була любов. І ми стали спроможними на дивовижні речі. А потім ми знову повернулися до стану атомарної розрізненості, коли я існую лише для себе, мене не цікавить ні ближній, ні брат, ніхто. У такому стані марно намагатися подолати кризу, збудувати нормальне суспільне життя. Це немислимо, ми приречені на відсталість, бо ми не можемо спромогтися на цю «адгезію», Папа використав такий термін, що означає щеплення. У цьому випадку мова йде про суспільне щеплення між людьми.

- Тобто мова йде про світ побудований на підмурівку взаємної любові?

- У цьому контексті дуже цікавою є така фраза, яка багато кому в нашому суспільстві може видатися безглуздою: «Немає інтелекту – немає любові. Існує збагачена інтелектом любов та інтелект сповнений любові». Для нас це може звучати як абсурд. Я зразу ж уявляю Табачника, який, нібито, стверджує: «Я все знаю, я все вивчив, усі суспільні технології, аби добитися якихось своїх інтересів. Мені однаково: збрехати чи не збрехати, бути цинічним чи не бути. Поняття любові немає, є лише інтелект». І цей інтелект позбавлений любові, тобто позбавлений своєї основи, й таким чином перетворений на страхіття.

- В Енцикліці доволі багато уваги приділено глобалізації. Чи проглядаються нотки демонізації цього явища?

- Як я вже казав, Папа розглядає його радше як шанс. Він охарактеризовує глобалізацію як «вибух взаємної планетарної залежності». От наведу таку цитату з Енцикліки: «Цей процес, що постав в економічно розвинених країнах, силою своєї природи спричинив втягування всіх економік. Він став головним двигуном виходу з відсталості всіх регіонів і сам по собі представляє велику можливість». Водночас Папа Римський робить таке застереження: «Проте, без керівництва любові у правді цей планетарний імпульс може спричинити виникнення ризику невідомої досі шкоди і нових поділів у людській сім’ї. З цього приводу любов і правда ставлять перед нами нове і творче завдання, очевидно, дуже розлоге і комплексне. Йдеться про те, щоб відкрити розум і зробити його здатним пізнавати і спрямовувати ці імпозантні нові динамічні сили…»

- Чи існують у владних інституціях такі структури, в обов’язки яких би входило сприйняття таких послань церкви, як ця Енцикліка, і опрацювання рекомендацій, котрі в них містяться, для реального втілення?

- Я переконаний, що таких структур не існує. Можливо, хтось із можновладців суто із власної оригінальності й зазирає туди. Але, щоб він проаналізував цей текст з думкою, що тут закладена правда, якої варто навчитися – то до цього представникам влади ще дуже далеко. Я, звичайно, хотів би, щоб було по-іншому, але самі дії влади вказують на це.

- Тобто можна впевнено спрогнозувати, що, як це було і з попередніми енцикліками, сильні світу цього знову не прислухаються до порад отців церкви й знову нарікатимуть, потрапивши у чергову глобальну кризу.

- Ця закономірність закладена в самій логіці цього світу. Згадаймо, що сказано у Новому заповіті: «Любов усіх охолоне». Тобто з того запалу любові, яка була у серці Ісуса, коли він прийшов на Землю й надав імпульс усьому людству, спалахує християнство – величезна жертовна сила. Але поступово ця любов холоне. Відбувається, так би мовити, духовна ентропія. Інакше світ не потребував би нового спасіння, другого пришестя Христа. Тому я ставлюся до цього з приреченістю, яка тим не менше не пригнічує моєї активності. Я не маю наміру сидіти, склавши руки, й очікувати кінця світу. Я намагаюся зробити свої потрібні речі. При цьому я розумію, що швидше за все людство не буде вчитися на своїх помилках.

- З чого у Вас виникає таке песимістичне переконання?

- Ну, візьмемо хоча б знову актуальну економічну кризу. Висновок про те, що фінансові махінації мали негативні моральні наслідки – це річ очевидна. Але те, що етичні порушення набуватимуть фінансового вираження, дуже чітко продемонструвала ця криза. І цей висновок, що аморальність має фінансовий вимір, віднедавна вже мало в кого викликає сумнів. Але що це дало? Чи змінився світ? Чи він захотів бути кращим? Я маю на увазі фінансовий світ.

- Ну, принаймні декларації про це лунали.

- Декларації, може, й так. Але кожен із тих, хто зіграв суттєву роль у всіх цих маніпуляціях, зробив усе для того, щоб головну матеріальну відповідальність поніс не він, а хтось інший. Український приклад тут просто дивовижний: увесь удар впав на народ, а не на банкірів, не на фінансові чи урядові кола. Можливо, ці люди й розуміють такі закономірності, але тиск безпосередніх егоїстичних інтересів – значно сильніший. Кожен думає, що йому вдасться прослизнути повз ними ж спровоковану кризову лавину.

- То який тоді взагалі сенс написання таких енциклік?

- Відповідаючи на це запитання, я хотів би скористатися образом з науки кристалографії. У момент, коли народжується кристалик, створення порядку в його структурі супроводжується зростанням хаосу, ентропії навколо. Тож у мене складається враження, що людський інтелект шукає істину й десь там вирощує той кристалик правди. Але в процесі того вирощування зростає ентропія в усьому людстві, збільшується хаос у головах. Тому я й не сподіваюся, що все людство кинеться читати Енцикліку й там вишукувати собі життєвих настанов. Утім, Енцикліка раніше чи пізніше, ця чи наступна вплине на уми тих, хто в той чи той спосіб формує процеси майбутнього. Я вірю в це.

Довідка ZAXID.NET

Мирослав Маринович народився 1949 в селі Комаровичі на Львівщині. Український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінкської групи. 1978 року за звинуваченням у «проведенні антирадянської агітації і пропаганди» був засуджений до семи років таборів суворого режиму і п’ятьох років заслання. 1997 року Маринович очолив Інституту Релігії і Суспільства при Українському католицькому університету. З 2005 року – віце-ректор УКУ.

Чи є для України шлях до подолання її всеосяжної кризи? Чи виправдана наша надія, і якщо так — у чому полягає основа нашого оптимізму? На ці запитання спробував відповісти Блаженніший Любомир, Патріарх Києво-Галицький УГКЦ, у своїй проповіді в день хіротонії владики Йосифа Міляна 18 червня ц. р. Своєю статтею я хотів би виконати просту роль ретранслятора, з допомогою якого ці думки, висловлені у лівобережному патріаршому соборі УГКЦ в Києві, були б почуті людьми доброї волі по обидва боки Дніпра.

Йдеться знову про одвічне українське «Як будувати Рідну Хату?». І річ не в тому, щоб піддати концептуальній ревізії знаменитий однойменний текст Митрополита Андрея Шептицького. Адже він настільки актуальний, що досить змінити стилістику мови, і публікація такого тексту зробила б честь не одному сучасному діячеві. Отож ідеться про щораз новіші тлумачення давньої теми, яка спроможна і вознести українця на найвищі рівні ентузіазму, і скинути його на найнижче дно зневіри.

Сьогодні ми явно ближчі до другого стану. Бо заворожено-пасивне споглядання українського суспільства за майже прилюдною змовою двох політичних партій проти конституційних прав народу інакше як паралічем волі та зневірою у власних силах не назвеш. Народ, що перебуває у стані такого відчаю, стає іграшкою суспільно-політичних стихій. То в чому тоді наш порятунок?

Те, що церковний єрарх говоритиме про пріоритет Божого закону, який має лежати в основі всякого державотворення, можна легко передбачити. Сучасний український читач уже звик до цього — а відтак автоматично пропускає цю тезу повз вуха. Мовляв, лікарю логічно говорити про помічну дію ліків, правоохоронцеві — про повагу до Кримінального кодексу тощо. Тоді як ми, прості люди, змушені виборювати собі місце під сонцем, і якщо для цього треба, скажімо, обійти закон, перехилити зайву чарчину чи зважитись на щось аморальне — що ж, таке життя, і нема на то ради.

Але, за Патріархом Любомиром, ідеться не про те, що Божому законові слід коритися тому, що він — Божий, тобто даний нам нашим паном, перед яким ми маємо по-рабськи схилятися. На жаль, дуже часто саме таким є наше сприйняття, бо «ми бачимо закон як якийсь тягар, якусь перешкоду для нашого діяння». Натомість Патріарх робить висновок, який буде явно несподіваний для людини постмодерної доби: «Закон, а головно Божий закон, — це наше забороло для збереження нашої свободи. Закон не обмежує нашу свободу, а навпаки — її боронить».

Уявляю, яким нонсенсом прозвучить ця думка для так званого «нового українця», який, упиваючись власною безкарністю, буквально розкошує від повсякчасного зневажання всіх можливих законів. Проте досить лише глянути з цієї перспективи на згадану сороміцьку «ширку» («широку коаліцію» БЮТ і ПР), щоб переконатися: планована лукава конституційна реформа була небезпечним посяганням на свободу всього народу. Тому руйнація цього аморального задуму — незалежно від того, якими безпосередніми мотивами вона була викликана, — оберегла нашу свободу.

Неспроможність новітньої політичної еліти побачити наслідки порушення Божого закону просто вражає. Вона помічає лише ті конкретні вигоди, які на цьому шляху отримує, проте впритул не бачить, які — ще більші — вигоди при цьому втрачає. Хто порахував, скільки вигідних контрактів втратила українська економіка через те, що в ній не впроваджено цивілізовані «правила гри»? Хто порахував суто фінансові втрати від того, що в країні не працює поняття честі, а чийсь хабар легко можна перекрити хабаром більшим? Ніщо в нашому житті не множиться так швидко, як зло. І чи так уже треба кожному дочекатися, щоб воно бумерангом вдарило по тобі чи твоїх дітях, аби згадати про закон відплати?

Ні, тут ідеться не про народний варіант цього закону під назвою «Бозя карає». Він узагалі не карає — караємо себе ми. Блаженніший Любомир нагадав класичну християнську тезу: «Господь Бог створив нас вільними. Він краще, ніж усі інші, респектує нашу свободу». Господь ніби каже: «Їдьте лише цією дорогою, яку я перед вами простелив. Якщо ж ви невиправдано звернете вбік, то або виїдете на зустрічну смугу, або звалитесь у кювет. В обох випадках буде біда». Проте що робити, коли свою свободу ми вбачаємо саме в тому, щоб крутнути кермо в недозволеному місці?!

За Патріархом, «Господь Бог немовби сказав: «Дорогий сину, дорога дочко! Хочеш втішатися своєю свободою, вповні бути собою, якнайкраще вшанувати свою власну гідність? Шануй батька і матір, не вбивай, не чужолож, не кради, не свідчи ложно…» Якби ми все це собі вповні усвідомили, наскільки інакшим було б життя нашого народу в Україні!»

Я переконаний, що більшість людей в Україні погодилися б у душі з цим висновком, але взяти його як обов’язкову вимогу щоденної дії їм не до снаги. Заважають зневіра у власних силах і брак міжлюдської солідарності: «Чому це з мене має все початися?». Натомість переважає надія, що «…мене особисто біда якось омине: десь промовчу, десь доплачу, а десь і по лапі дам іншому». Мільйони в нас сьогодні активно засвоюють цю викривлену «науку вижити», без якої, мовляв, пропадемо. І тому непомітно ми підміняємо велике питання «Як будувати Рідну Хату?», поставлене Митрополитом Шептицьким, нашим куценьким — «Як будувати свою хатку скраю?»

Що ж, добре: «Господь Бог респектує нашу свободу», а тому ми не почуємо гнівливого гуркоту землі чи остережного голосу з хмари. Проте що підказує нам розум?

Закон множення зла — стократ доведений досвідом людства. Безконтрольне й незагнуздане зло множиться нескінченно — як у душі людини, так і в усьому суспільстві. Марно ставити собі за мету позбутися зла: у нашому грішному світі це було б, вочевидь, утопічно. Проте так само марно й утопічно залишати суспільну недугу без нагляду й лікування, сподіваючись, що у мою «хатку скраю» зло не постукає. Сьогодні український суспільний організм пронизаний метастазами морального раку. Чи врятуються буцімто «захищені» клітини, якщо від недуги загине весь організм?

Що можна і треба робити — то це мінімізувати зло, стримуючи його ефективним державним законом, записаним у Конституції, і моральним законом, записаним у людському серці. Іншого шляху немає. Тому прислухаймося до слів, настояних на християнському досвіді, і «не поринаймо у безплідні, а то й безглузді нарікання, очікуючи розв’язок самі не знаємо від кого». Як свідчить Євангеліє, Господь неодноразово обертав недугу, що на смерть, у недугу, що на славу Божу (пор. Йо. 11:4). Але, щоб це сталося, слід захотіти одужати нам самим.

У Латвії офіційно діє фінансова фірма, яка видає позики фізичним особам під заставу душі.

Назва фірми «Kontora», її офіс знаходиться майже у самому центрі Риги. Оцінюють людську душу досить недорого – від 100 до 1000 доларів. Саме таку позику тут можна отримати. Закласти своє безсмертне «Я» може будь-який повнолітній мешканець Латвії.

Охочі отримати таким незвичним засобом кошти повинні заповнити типову угоду, у якій зазначається, що позика береться під заставу «своєї нематеріальної сутності, зокрема безсмертної душі». Необхідно також підтвердити, що душа на даний момент не закладена. У разі, якщо позичальник вчасно не віддає кошти – доведеться віддати свою душу.

В угоді зазначено: «У разі неповернення позики або процентів після завершення 90 днів предмет застави переходить у повне та безумовне розпорядження кредитора». Душу можна викупити чи виміняти, але вже за умовами кредитора.

Про механізм та процедуру «відбирання» людської душі в угоді не зазначено. Не говорить про це і керівник фірми «Kontora» 34-річний Віктор Мірошниченко.

«Чому ми це робимо? А чому банки видають кредити, а чому лізингові фірми видають кредити? Ми хочемо заробити кошти і не більше цього,» – каже пан Мірошниченко.

Віктор Мірошниченко додає, що не боїться Божого суду, нехай його бояться ті, хто заставляє свою душу. А свій бізнес вважає більш гуманним, ніж виробництво зброї, алкоголю чи тютюнових виробів.

«Ось зокрема значні фірми, які продають алкоголь. Окремі люди спиваються, вмирають, розбиваються на машинах. Скільки людей вмирає у світі від алкоголю! Це конкретна річ. Вони не бояться. А продавці зброї? З цієї зброї вбивають людей. Нехай вони бояться, а що нам боятися. Щодо закладу душі, так це звичайна фраза, тут немає жодного підтексту. У нас не секта, ми не вимагаємо підписатися кров’ю, немає у нас сірки. Звичайна фраза. Нічого більше», – каже Віктор Мірошниченко.

Не зважаючи на те, що його фірма бере під заставу людську душу, сам Віктор Мірошниченко не вірить в її існування. Однак не приховує, що страх позичальників втратити душу є кращим забезпеченням прибутку його фірми.

Розрахунок досить вірний. Тільки за два місяці існування фірми «Kontora» її послугами скористалися майже 200 латвійців.

Бі-Бі-Сі не вдалося зустрітися з жодним, хто хотів би отримати кошти під заставу своєї душі. Навпаки, опитані латвійці були обурені існуванням у їхній країні такого виду фінансових послуг.

Зокрема Зігмарс Балодіс, який свого часу пережив клінічну смерть. Він розповів, що коли його вже бездиханне тіло знаходилося на операційному столі, його душа «побачила яскраве світло у кінці тунелю».

«Як можна продати чи закласти свою душу. Я це не розумію. Душа – це не та річ, якою можна торгувати. А тих, хто займається такими, як б сказав, фінансовими махінаціями, треба судити. Виникає запитання, звідки у них на це кошти? Тут щось нечисто», – каже Зігмарс Балодіс.

Латвія найбільше з усіх країн-членів ЄС постраждала від рецесії. Експерти визнають, що у разі, якщо міжнародні кредитори не нададуть черговий транш позики, державу очікує банкрутство. В країні стрімко зростає безробіття, а банки різко скоротили кредитування. Тому пропозицій невеликих компаній з видачі на пільгових умовах невеликих за розміром позик стають більш популярним, зокрема серед молоді.

З огляду на це глави православної, лютеранської та католицької конфесій Латвії виступили із заявою, у якій закликали кредиторів не використовувати розпач людей, які потрапили у біду у важкий кризовий період.

Керівник відділу громадських відносин Латвійської євангельської лютеранської церкви Іварс Купцис говорить: «Керівники церков в цій заяві зазначили, що видача коштів під заставу людської душі є дуже цинічною та аморальною дією. Ми не знаємо, що стало мотивацією для керівництва цієї фірми – бажання нажитися, використовуючи страх перед втратою душі, або ж за цим стоять релігійні цілі – сатанізм та окультизм. Але, як в одному, так і в іншому випадку – це може мати дуже серйозні наслідки. З релігійної точки зору це рівнозначно із запереченням Бога і втратою вічного життя.»

В заяві наголошується, що згідно з угодою, кредитором вважається власник першого примірника угоди. Це означає, що право на душу можна легко і без обмежень віддати третім особам.

Натомість Центр захисту прав споживачів Латвії не отримував скарг у зв’язку з діями фірми «Kontora». За словами керівника відділу комунікацій Саніти Гертмане, відповідно до латвійського законодавства Центр захисту прав споживачів не оцінює моральний аспект надання послуг місцевими фірмами.

Пригостив коктейлем – і у ліжко? Україна стала «раєм для секс-туристів». Дівчата часто стають повіями, навіть не усвідомлюючи цього, – нерідко іноземці користуються з бідності та наївності звичайних студенток, – пише Джеймс Марсон в американській The Christian Science Monitor

У країні, тяжко ураженій економічним спадом, обороти цієї індустрії мають подвоїтися на кінець року до 1,5 мільярда доларів.

Приїхавши на навчання в Київ з рідного містечка на Західній Україні, Тоня вирвалася з понурого провінційного життя, яке ненавиділа змалку. Їй не вдавалося звести кінці з кінцями. Батьки, що заробляють удвох близько 200 доларів на місяць, були фактично не в змозі оплатити її навчання.

Тоня злякалася, що їй доведеться повернутися додому. І тоді вона знайшла спосіб залишитися: продавати своє тіло іноземцям.

«Я мусила вибирати: або працювати проституткою, або їхати додому, – каже вона, зиркаючи нервово довкола. – Ніколи б на це не пішла, якби не обставини. Я не хочу бути повією, але мушу здобути освіту, щоб отримати пристойну роботу».

Тоня – одна з тисяч жінок, зайнятих в індустрії, яка після розвалу Радянського Союзу в 1991 році набула в Україні розквіту: секс-туризм.

Проблема стала настільки гострою, що Юрій Луценко, міністр внутрішніх справ України, заявив недавно на національному телебаченні, що «країна на очах перетворюється на рай для секс-туристів».

Економічна криза розійшлася в Україні серйозніше, ніж у більшості країн Європи, – безробіття зросло за останній рік більше ніж наполовину, – тож правозахисні організації стурбовані, що у відчаї дедалі більше жінок роблять такий самий вибір, як Тоня.

«Ця проблема стояла ще до кризи, а зараз вона просто зяє», – каже Анна Гуцол, голова громадської групи з захисту прав жінок FEMEN.

Пані Гуцол розповідає, що іноземці використовують падіння гривні, яка від початку кризи втратила близько 40% вартості щодо долара та євро. Ще їх приваблює безвізовий режим, уведений для громадян США та ЄС у 2005 році, а також запровадження бюджетних перельотів із країн Євросоюзу.

Міліція прогнозує подвоєння оборотів секс-індустрії до $1,5 млрд.

В останні роки кількість іноземних туристів в Україні стрімко зросла – тільки в 2008-му їх приїхало на 2 мільйони більше, – і хоча немає способу відстежувати їхню діяльність, і влада, і правозахисні організації відзначають, що секс-туристи плодяться як гриби після дощу.

Згідно з лютневим прогнозом міліції, оборот секс-індустрії має зрости більш ніж удвічі, від 700 мільйонів доларів у 2008-му до 1,5 мільярда на кінець поточного року.

Деякі готелі, за словами Гуцол, є «по суті борделями». Так, минулого року було затримано двох консьєржів у двох елітних готелях Києва, яким інкримінувалася допомога постояльцям у пошукові проституток. Десятки сайтів грають на уславленій красі українських жінок і додають до реклами дівчат прайси їхніх «послуг» разом із відгуками клієнтів. Також вони дають поради, як провести дівчат пізно вночі в готель повз охорону.

Багато ресурсів експлуатують міф, нібито проституція в Україні легальна. Насправді це не так, але покарання розраховане тільки на самих повій (а не клієнтів) – у формі штрафів від 6 до 30 доларів. Законопроект, унесений в парламент у лютому, з пропозицією штрафувань клієнтів було тихенько відхилено.

«Ніхто про нас не дбає, – каже Тоня. – І найбільше мене лякає те, що це ніколи не скінчиться».

І в більш прихованих формах теж

Біда не лише в тому, що міліції для вирішення проблеми бракує законодавчих засобів; як звинуватив узимку голова київської міліції, дехто «покриває» проституток і власників борделів.

«У нас є інформація, що [борделі] під «протекторатом» у міліціонерів, – сказав Віталій Ярема у грудні. – Якщо ти їдеш вулицею і бачиш повій – я впевнений, це неможливо без [допомоги] міліції».

Чимало хто вважає, що влада не сприймає проблему всерйоз. Михайло Андрієнко, начальник департаменту боротьби з торгівлею людьми МВС, каже, що «статистика свідчить»: проституція занепадає, бо потенційні клієнти більше не спроможні платити. Він відмовився надати конкретні дані й додав, що секс-туризм – «не така вже й велика проблема, як люди думають».

А от Гуцол запевняє, що проституція не обмежується тими, хто себе рекламує.

Зайдіть у будь-який з барів чи клубів у центрі Києва, де завсідниками є іноземці, і дуже ймовірно, що ви стикнетеся з куцо одягненими дівчатами.

«Починається часто з коктейлю, потім вечеря, – каже Гуцол. – А далі, перш ніж вона будь-що розуміє, дівчина опиняється в ліжку. Вона стає проституткою, навіть не усвідомивши цього».

Деякі заклади відомі своїми «дівчатам вхід безплатний»: жінки отримують безкоштовні напої, у той час як навколо немає чоловіків, хоча пізніше їх з’являються цілі орди.

«Іноземці користуються з бідності та безграмотності дівчат, – каже Гуцол, яка стверджує, що в Україні ніколи не було жіночої емансипації. – Для чого замовляти проститутку, якщо можна просто купити студентці коктейль і пообіцяти повезти її в Париж?»

2 із 3 молодих жінок іноземці пропонують секс

Дослідження, яке FEMEN провела восени, виявило приголомшливе число: 67,5% жінок у Києві віком від 17 до 22 років отримували від іноземців пропозицію сексу за гроші. Швидко наближається Чемпіонат Європи з футболу – 2012, коли тисячі вболівальників здійснять навалу на країну. Й оскільки ні влада, ні суспільство, схоже, не приймають проблему всерйоз, у FEMEN вирішили іти самим на вулиці, аби привернути до неї увагу.

FEMEN, заснована минулого року переважно зі студентів, організувала низку яскравих протестів на центральній площі Києва. Наприклад, одягнені повіями, дівчата ходили з транспарантами, де англійською, німецькою та російською було написано «Україна не бордель» і «Секс не для продажу».

Учасники протесту минулої неділі проігнорували свист купки п’яних українських чоловіків.

FEMEN сподівається розширити свою мережу по Європі, аби поширювати інформацію про торгівлю людьми, в результаті якої українські проститутки заводнили європейські борделі. Але поки що групі є що робити в самій Україні.

У неділю, 14 червня 2009 р., промовляючи до вірних після молитви «Ангел Господній», Папа Бенедикт XVI пригадав, що від 24 до 26 червня у Нью-Йорку відбудеться конференція ООН, присвячена економічно-фінансовій кризі і її впливові на розвиток. Понтифік побажав її учасникам, а також всім відповідальним за громадські справи і долю планети, духа мудрості і людської солідарності «щоб теперішня економічна криза перетворилася у слушну нагоду, здатну сприяти більшій увазі до гідності кожної людської особи і поширювати справедливе розподілення ресурсів і права приймати рішення, з особливою увагою до кількості убогих, яка, на жаль, постійно зростає».

У цьому контексті, зважаючи на святкування урочистості Тіла і крові Господньої, «Хліба життя», Святіший Отець окремо згадав сотні мільйонів людей, які потерпають від голоду. Папа закликав, щоб з нагоди найближчої конференції ООН, як також в інших міжнародних організаціях, були прийняті стратегічні рішення і впроваджені заходи, покликані забезпечити усім основні харчі і гідне життя.

«Наступної п’ятниці, – вів далі Святіший Отець, – у свято Найсвятішого Ісусового Серця, День освячення священиків, розпочнеться Рік Священства, бажаний мною з нагоди 150-ї річниці від дня смерті Святого Пароха з Арсу. Ввіряю вашим молитвам це нове духовне починання, яке йде слідом за Роком святого Павла, що вже добігає до завершення. Нехай цей новий ювілейний рік зможе стати слушною нагодою, щоб поглибити цінність і важливість священичої місії і просити в Господа, аби зробив для Своєї Церкви дар численних і святих священиків».

За матеріалами: Радіо Ватикан