Питання: Розкажіть, будь ласка, про дію освячуючої благодаті в людині. Як розпізнати її дію? (Лариса, Рига)

Відповідь з роботи о. В. Данилова «Богослов’я внутрішнього життя»

Надприродні здібності

Щоб прищеплене душі надприродне життя – освячуюча благодать могла діяти вона повинна мати органи дії – надприродні здібності. Вони утворюються з удосконалення природних здібностей. Такими здібностями є влиті чесноти і дари Духа Святого.

А. Влиті чесноти

Влиті чесноти поділяються на богословські і моральні. Богословськими вони називаються тому, що їх предметом є Бог. Моральні – тому що їх предметом є моральні якості в людині.

Розглянемо богословські чесноти:

а) Віра. Вона направляє людину до надприродної мети. Основний її плід – духовна сила.

б) Любов. Вона з’єднує людину з надприродною метою. Основний плід її – радість.

в) Надія. Вона бажає надприродною мети. Основний плід її – спокій.

Богословські чесноти являють сутність духовного життя. Моральні чесноти і дари Духа Святого розвивають богословські чесноти. Всім надприродним життям повинна керувати любов. Влиті чесноти людина втрачає від гріха, але вони повертаються через покаяння. У розвитку цих чеснот межі немає.

Головні моральні чесноти:

а) розсудливість

б) справедливість

в) мужність

г) помірність

Недостатньо, щоб воля прагнула до ідеалу. Вона повинна сформувати нову людину і це здійснюється за допомогою вище названих головних моральних чеснот. Вони реалізують любов у діло. Вони теж вливаються Богом, але можуть бути й набутими.

Влиті чесноти направляють людину до надприродної мети. Але оскільки вони вливаються тільки в стані праведності (тобто можуть бути у людини не завжди), то якщо у людини немає надбаних моральних чеснот, вона може впасти. Якщо ж у людини є надбані чесноти, але немає влитих, то людина, важко згрішивши, втрачає надприродну спрямованість свого життя.

Б. Дари Святого Духа

Дари Святого Духа – це особливі стани душі, які роблять її здатною до сприйняття особливих натхнень Святого Духа. Усього ж звичайних дарів Духа Святого сім. Це дар: знання, розуму, мудрості, ради, мужності, побожності, страху Божого. Дари це не активні вміння як надбані чесноти. Вони діють за ініціативою Бога при пасивному розташуванні душі. Але чесноти користуються дарами Святого Духа для свого розвитку і є природною підставою для дії дарів Святого Духа. Сутність християнської досконалості заснована на чеснотах, особливо на любові, але розвиток духовного життя залежить від натхнень Духа Святого, Котрий приділяє благодаті своїх дарів, влитих чеснот.

В. Натхнення

Натхнення – це благодать, яка діє на людину, духовний рух в душі, що спонукає нас до співучасті з Богом в будь-якому акті розуму, волі і дії. Звучить воно в душі по-різному: тихо, сильно, наполегливо. Про натхнення Христос каже: «шум його (духу) чуєш, а не відаєш, звідки приходить і куди відходить» (Йн.3: 8).

Треба вміти відрізняти натхнення Боже від натхнень сатани або від власних бажань. У зв’язку з цим ап. Йоан казав: «не кожному духові вірте, а випробовуйте духів, чи вони від Бога» (1Йн.4: 1).

У зв’язку з цим практичне значення має порада св. Ігнатія Лойоли в розпізнанні духів, наведена у його «Духовних вправах».

Голос Божий зазвичай говорить у внутрішній тиші мовчазної душі, що вимагає внутрішньої зосередженості. Коли ми чуємо в собі цей голос, треба подумки сказати: «Говори, Господи, слуга Твій (я) слухає» (1Сам.3: 9). Потім треба слідувати натхненню Божому, бо в ньому воля Божа і бути спокійним, хоча би воно могло спочатку здаватися незрозумілим.

Про натхнення від Бога можна просити, приймати їх з вдячністю і смиренням, використовувати їх для співучасті з Божою волею.

Г. Духовні радості

Це духовні порухи, почуття, що підвищують настрій, полегшують роботу над собою, викликають радість. Вони допомагають нам молитися і брати участь, співпереживати життя Христа. Ці порухи почуттів можуть бути звичайними, наприклад радість при молитві і надзвичайними, наприклад радість покаяння, яка супроводжується даром сліз.

Ці порухи почуттів можуть відбуватися:

а) від природних причин у вразливих людей

б) від сатани, при спокусі, наприклад гординею

в) від Бога, що бажає залучити нас до себе.

Якщо ці порухи почуттів походять від Бога, то вони дуже корисні:

- Вони дають прагнення до спілкування з Богом і викликають до Нього любов, дають пізнання в переживанні того, що «Бог є Любов» (1Йн.4: 8).

- Вони полегшують молитовну працю, особливо неофіту.

- Вони допомагають волі долати перешкоди у здійсненні добрих справ.

Небезпеки при отриманні «духовних радощів»:

- Вони породжують духовний егоїзм, тобто виконання обов’язків перед Богом і ближніми заради отримання духовних насолод.

- Вони породжують зарозумілість, гординю і самообман.

Як же поводитися при «духовних радощах»?

По-перше, їх можна просити у Бога заради допомоги у виконання волі Божої.

По-друге, коли вони з’являються у душі (якщо вони від Бога), слід насититися ними, бо їх прихід – це прихід «Гостя» і ми повинні надати Йому гостинність. При цьому відбувається зростання в душі благодаті життя, душа ушляхетнюється. І лише за відсутності вільного часу, слід вибачитися перед Богом і зайнятися нагальними справами.

По-третє за прихід цих духовних порухів від Бога слід Його подякувати.

По-четверте, приймати ці почуття слід зі смиренністю.

По-п’яте, їх слід використовувати для полегшення виконання волі Божої.

І, нарешті, по-шосте, не слід сподіватися на їх сталість.

Д. Духовна сухість

Це відсутність духовної радості, яка полегшує молитву і здійснення добрих справ, її втрата з незрозумілих, на початку, причин. Людині здається, що Бог назавжди залишив її. Але при випробуванні совісті причину духовної сухості легко встановити. Її причини: гріх, втома, хвороба, заклик до більшої досконалості.

Духовна сухість – це один з етапів духовного розвитку людини.

Допускаючи духовну сухість Бог:

а) Показує, що ми без Нього слабкі і виховує в нас смирення

б) Він хоче вдосконалити нашу любов до Нього і до ближніх: позбавити її від духовного егоїзму і зробити безкорисливою

в) Духовна сухість вчить нас більше цінувати духовні цінності і показує нам суєтність всього земного.

Поведінка при духовній сухості.

По-перше, якщо духовна сухість – від гріха, то треба покаятися.

По-друге, якщо вона не з нашої вини (від хвороби, втоми, як заклик до більшої досконалості), то треба прийняти її спокійно, з терпеливістю і навіть з радістю, вбачаючи в ній доброзичливість до себе з боку Бога.

По-третє, треба виявити стійкість, мужність, не впадати у відчай і навіть старанніше служити Богові.

По-четверте, треба уважно вивчати духовний рух у своїй душі, щоб зрозуміти Божу волю по відношенню до себе і на підставі цього вивчення знаходити правильну поведінку.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/07/31384/feed/ 1 http://www.credo-ua.org/2010/04/22015/ http://www.credo-ua.org/2010/04/22015/#comments Thu, 22 Apr 2010 15:14:34 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=22015

2 Сам 11–12, 25

Спробуємо розглянути уривок зі Слова Божого, у якому розповідається про ізраїльського царя Давида, і докладніше зупинимось на історії його гріха з Ветсавією. Святе Письмо є словом, яке Бог спрямовує до кожного з нас особисто, словом Доброї Новини, словом пророцтва. Також і ця подія зі Старого Завіту не є звичайним описом, але пророцтвом для нашого життя. У ній показано конкретну ситуацію, до якої і ми можемо потрапити, часто навіть не усвідомлюючи цього.

Дорога гріха

На початку біблійного тексту вміщено розповідь про боротьбу царя Ізраїля проти аммоніїв. Цій війні передувала важлива подія дипломатичного характеру: помер старий правитель аммоніїв, і Давид вислав до цього народу своїх посланців. Новий цар Ханун, син померлого, не довіряв Давидові, не вірив у його добрі наміри і зневажив послів:

І повелів Ханун схопити слуг Давида, пообголювати їм бороди наполовину, пообтинати одежу аж по бедра та й відіслати.

Вчинок Хануна був жестом найбільшої погорди, абсолютно неприйнятним для тогочасної ментальності. Давид не міг не відреагувати на це приниження, бо зневажили його авторитет і славу. Цар, який залишив би таке приниження безкарним, міг одразу позбутися трону, бо вже ніхто не ставився б до нього з повагою і не довіряв би йому. Тому Давид негайно відреагував і послав командуючого своїх військ Йоава, щоб він знищив ворогів. Після перших перемог Давид вирішив почати облогу столиці аммоніїв — Рабби.

Звернемо увагу на цей момент історії. Давид воює за царську гідність, демонструючи свою силу. Але не чинить цього прямо, бо, висилаючи своїх людей, сам залишається в Єрусалимі. І саме в цьому є корінь проблеми. Бо ж саме цар є тим, хто повинен йти разом зі своїми воїнами як їх голова, очолювати військо. Коли ізраїльтяни просили Самуїла встановити над ними царя, то говорили:

І щоб ми були також як усі народи, і цар наш судив нас, щоб виступав перед нами й провадив наші війни.

Цар, отже, є тим, хто скеровує свій народ, особливо у важких ситуаціях. Та Давид, який вже неодноразово доводив, що йому не бракує сміливості, залишається вдома. Деякі екзегети говорять, що причиною такого вчинку царя могла була його старість, якісь внутрішньодержавні проблеми; можливо, він на той момент був занадто важливим для держави, щоб наражатись на небезпеку… Однак біблійний текст є досить критичним до Давида, адже через таку поведінку цей ізраїльський правитель стає подібним до інших, язичницьких царів. Той, який повинен бути Божим знаком посеред свого народу і ставитись до урядування як до служіння, а не як до влади, починає використовувати царські повноваження у власних інтересах. Інші йдуть воювати, а Давид залишається в Єрусалимі. Так він вступає на вузьку дорогу неправедності, відкриває браму свого серця злому духові, стає беззахисним перед гріхом, який чигає на нього.

Давид висилає полки на війну за захист своєї гідності від тих, хто її принизив. Але залишаючись при цьому в Єрусалимі, цар ставить під сумнів честь іншого, тобто чоловіка Ветсавії. Адже в той час, як його війська борються з аммоніями, Давид вдома здобуває дружину воїна, який воює, захищаючи його гідність. Отже, цар, який має владу, вирішує її використати, та не для служіння своєму народові, а для задоволення власних бажань. Перейдімо до тексту:

Одного дня під вечір, Давид уставши з своєї постелі й проходжуючись по покрівлі царської палати, побачив із даху жінку, що купалась. Була та жінка вельми гарна. І послав Давид розпитатись, хто та жінка. І йому відповіли: “Це Ветсавія, дочка Еліяма, жінка Урії, хеттита.” Тоді Давид послав за нею посланців, і як вона прийшла до нього, він зліг з нею. І очистившися від своєї нечистоти, повернулася додому. Зачала жінка й послала Давидові сказати: «Я — вагітна.»

Давид, подібно до інших царів, починає хворіти владою, робить її привілеєм і використовує для реалізації своїх прагнень. Він бачить гарну жінку, жадає її. А будучи царем, може все, тому бере її собі, втамовуючи своє бажання. Давид усвідомлює, що Ветсавія — дружина іншого, і він не має на неї прав. Але також знає, що влада дає йому імунітет, абсолютну «безкарність», тому вирішує скористатися нею.

У тексті написано:

Була та жінка вельми гарна.

Такий самий вираз був використаний у 1 Сам. 17 в описі Давида. Отже, перед нами дві гарні людини, які зустрілись. Але те, що в першому уривку передано як позитивне в описі образу Давида (тому що він — невисокого зросту, русявий, приємний на вигляд — був обраний Богом як цар, в той час як інші — сильні, зрілі чоловіки, які більше, з суто людського погляду, підходили для цієї посади, — були відкинуті), у другому випадку стає пасткою. Ветсавія гарна. Краса — це дар, бо вона, хоча й мізерно, та все ж передає ту красу, якою є Ягве. Але ця врода замість того, щоб бути Божим даром, стає пасткою, в яку потрапляє Давид, конструюючи велику брехню, зловживаючи владою.

Згідно з біблійним текстом Ветсавія була помічена Давидом в усій своїй красі під час купання, яке у четвертому вірші показано як ритуальне купання жінки після місячного циклу. Ця згадка свідчить про те, що Ветсавія саме увійшла у плідний період, а тому немовля, яке вона зачала після ночі, проведеної з Давидом, є його дитиною. Батьківство царя безсумнівне.

Давид взяв те, чого йому не можна було брати. Перехід від споглядання чогось гарного до володіння ним є для царя чимось очевидним та автоматичним. Для нього не існує перешкод. Він знає, що Ветсавія є дружиною іншого чоловіка, але ігнорує цей факт. Просто бере її. Для нього це звичний порядок речей: бачити і брати. Як виразно тут повторюється історія Адама і Єви! Достатньо пригадати дерево пізнання добра і зла: змій і жінка, яка бачить, що плоди дерева гарні та бажані, протягає руку і зриває плід. Цей випадок розкриває перед нами парадигму спокуси. В чому ж вона полягає? Одного дня натрапляємо на щось, що нас приваблює, проте є недозволеним. У той момент знаємо, що коли Бог нам щось забороняє, то це означає, що ця річ не принесе нам добра, не допоможе у житті, а приведе до смерті. Усвідомлюємо також, що, ігноруючи цю заборону, розриваємо наш зв’язок з Богом як стосунки довіри та любові. Бо любов бачить у заборонах не обмеження, а можливість здобути життя у повноті. Проте ми часто вважаємо, що Бог не дозволяє нам робити чогось, що могло б бути корисним для нашої самореалізації. Коли потрапляємо у якусь захоплюючу ситуацію, яка, як знаємо, не є для нас призначеною, з’являється думка: «Хіба може бути, що така прекрасна річ — не для мене? Не вірю, що Божі приписи послужать для мого добра. Не вірю також, що Його слова про те, щоб я не брав ані плоду з дерева, ні дружини іншого, або щоб не відповідав злом за зло, приведуть мене до життя у повноті. Вже не довіряю Богові. Бачу гарні плоди, красиву жінку, вирішую, що потребую цих речей для того, щоб бути щасливим, і, — отже, беру їх.» Єва взяла плід, Давид — Ветсавію.

Велика брехня спокуси полягає у тому, що щось здається корисним для нашого життя, але насправді таким не є. Не йдеться про те, що ця річ не є доброю взагалі, але про те, що не призначена саме для нас. Спокуса — це велика брехня, наслідком якої є смерть. Задоволення, яке нібито криється у такій брехні, виявляється смертельною пасткою. І все це викладено в історії Давида, який, як помазаник Господа, цар, повинен був бути тим, “хто читає закон Господа вдень і вночі”. Він, як найшанованіша людина в країні, мав би знати та тлумачити Закон, а також першим бути йому слухняним. Саме на цьому тримався весь його царський авторитет. Але Давид перестав бути таким царем Ізраїля, яким бачив його Бог, і став подібним до інших правителів, які не слухають Закону Божого, а керуються лише власною волею. Тому він бере те, чого йому не можна було брати, маючи владу, використовує її для своїх цілей. І все це зробив цар, якому Господь дав обітницю вічного союзу, Давид — Помазаник, прообраз Месії, який повинен вийти з його роду, наповненого Божою силою. Вже після гріха пророк Натан нагадав Давиду все, що Бог вчинив для нього:

Так говорить Господь Бог Ізраїля: Я тебе помазав царем над Ізраїлем, Я тебе врятував з руки Саула, дав тобі дім пана твого й жінок пана твого на твоє лоно, дав тобі дім Ізраїля та Юди, а якщо б цього було ще замало, додав би ще того й цього.

Давидові Бог дав усе. Тому від нього вимагалось лише приймати дар. Однак він вирішує «брати», захопити власноруч щось, що йому не належить. Давид перестає бути тим, хто приймає Господній дар, натомість — прагне бути автономним, незалежним, хоче мати те, чого бажає. Таким чином він нехтує Божою обітницею піклування і дарування.

Так Давид стає царем, який перетворює на річ все, чого торкається (як у міфі про царя Мідаса), — хоча, як правитель, він повинен бути тим, хто (як написано у книзі Второзаконня) є братом народу, який кожного захищає, про кожного турбується. Але такий цар, коли зловживає владою, починає трактувати людей як предмети.. Він використовує інших для того, щоб залагодити власні справи! Інші стають речами: Ветсавія, яку Давид використовує, щоб втамувати свою хіть, слуги, які змушені робити негідні вчинки (Давид посилає їх, щоб вони привели йому жінку на одну ніч, і до того ж жінку заміжню). Згодом те саме відбувається з чоловіком Ветсавії, якого цар використовує доти, допоки може приховувати свій вчинок, а потім позбувається його, як речі, що стала непотрібною. Крім того, на сумлінні Давида ще й інструменталізація, опредмечування Йоава, генерала, який змушений убити свого солдата, якого насправді має обов’язок захищати. А також опредмечування всієї ситуації і людей, яких Давид використовує як хоче і коли хоче, перетворюючи їх на маріонетки у своїх руках.

Ця розповідь має характер парадигми. Кожен повинен замислитись над нею і поставити собі запитання: «Чи щось подібне має місце в моєму житті?» Бо в цьому оповіданні виявляється схема, типова для гріха, яку можна відчитати в кожному оповіданні про гріх у Біблії, в кожному переступі людини. В історії Давида елементи цього механізму можемо побачити у двох основних сценах:

1) Ветсавія вагітна та сповіщає про це Давида.

2) Давид кличе Урію і намагається приховати свій гріх, а коли йому це не вдається, — вбиває його.

Давид починає від перелюбу, від моменту пожадання, яке втамував за одну ніч, і доходить до вбивства. Цей ланцюжок подій показує нам динаміку гріха. У Біблії написано:

Зачала жінка й послала Давидові сказати: «Я — вагітна». Тоді Давид послав до Йоава: «Пришли до мене Урію, хеттита.»

Отже, вона вагітна. І цей факт відкриває нам те, що є слабким місцем кожного гріха, наслідком якого завжди є щось «несподіване», щось, що не бралось до уваги тим, хто грішив. У нашому оповіданні це зазначено коротким висловом: «Я — вагітна». Отож, коли людина робить щось незгідне з волею Бога, тобто — щось проти життя, проти добра, проти інших, коли вона піддається спокусі, погоджується на неї, то після цього завжди трапляється щось несподіване і також невідворотне, що неможливо змінити. Якщо роблю зло, то зло залишається, і ніхто не може його стерти! Не можемо сказати: «Витремо з пам’яті те, що було вчора. Я помилився, вчинив зле, тому забудьмо про це і живімо так, ніби нічого не сталось.» Що зроблено — залишається назавжди! Незалежно від того, подобається нам це чи ні. В уривках Святого Письма, в яких розповідається про гріх, завжди можемо простежити цю закономірність. Очевидною є ця істина і в історії Давида та Ветсавії. Дружина Урії вагітна: перелюб вплинув на її життя. Цей факт залишається, його неможливо проігнорувати. Так само і вчинений гріх не забувається і змінює людину. У розповіді видно цю зміну в тілі вагітної Ветсавії. Ось між нею і Давидом з’являється нове життя, дитина. Але наслідки є завжди, навіть тоді, коли вони непомітні неозброєним оком, бо гріх неодмінно впливає на життя людини.

Через ці події відкривається і друга характерна риса кожного гріха: переступ, реалізуючись, виходить поза плани і наміри того, хто згрішив. Зло, вчинене один раз, породжує ланцюг зла, який можна зупинити тільки завдяки втручанню Бога, Божому спасінню. Гріх заражає людей і починає впливати на їхню поведінку. Якщо чиню зло іншому, він захоче відплатити мені тією ж монетою, тобто й він захоче зробити зло. А якщо зможе зробити його мені, зробить і комусь іншому. А я, не визнаючи гріха, намагатимусь його приховати і таким чином продовжуватиму чинити зло, дедалі більше падати. Цю закономірність прослідковуємо у нашій розповіді, в якій Давид стає образом кожної людини, яка грішить.

Давид лише прагнув втамувати пожадання, але трапляється несподівана річ, якої він не хотів, — з’являється дитина. Тоді цар, щоб приховати свій гріх, змушений робити щораз більше зло. Давид посилає за чоловіком Ветсавії і намагається зробити так, щоб здавалось, що маля, яке вона чекає, є дитиною Урії. А отже, кличе його до себе, питає про вісті з війни, які Давида в цю мить зовсім не цікавлять, вдає з себе доброго царя, який дбає про добро своїх слуг, і говорить:

Йди до свого дому та помий собі ноги.

Що означає насправді: йди і спи зі своєю жінкою. Давид намагається використати Урію, щоб приховати свій гріх. Тобто він не просто забрав дружину в Урії, але ще й хоче зробити його батьком своєї дитини. Перед цим гріхом, наслідки якого відкрились, Давид має дві можливості: або визнати свій гріх і таким чином розірвати ланцюг зла, або намагатись приховати вчинене, а це неможливо зробити інакше, як тільки вчинивши ще одне зло. Цар, вибравши другий варіант, намагається заволодіти вже не тільки дружиною Урії, а і його батьківством. Тому він, як вже було зазначено, грає роль турботливого царя і робить лицемірний жест, посилаючи воїна додому, щоб він нібито відпочив і радів з дружиною після важких та виснажливих військових подій. Крім цього, проявляє вдавану великодушність, посилаючи їм вечерю зі свого столу. І все це робить лише заради того, щоб приховати перелюб і своє батьківство.

На відміну від Давида, Урія залишається вірним Закону. Цей хеттит, який, можливо, був чужоземцем, дотримується Закону Ізраїля більше, ніж його цар, чистокровний ізраїльтянин. Адже Закон передбачає, що солдати під час війни, яка ведеться в ім’я Ізраїля, повинні дотримуватись чистоти, утримуючись від співжиття з жінкою. І Урія робить так, пояснюючи Давидові мотиви свого рішення:

Давидові сказали: «Урія не пішов додому.» Тоді Давид спитав Урію: «Хіба ти не прийшов з дороги? Чому не йдеш додому?» Урія ж відповів Давидові: «Ковчег, Ізраїль і Юда перебувають в наметах; мій пан Йоав і слуги мого пана таборяться в чистім полі, а я мав би йти додому, щоб їсти й пити та коло жінки спати? Як жив Господь і як ти сам живий, того я не зроблю!»

Цар повинен бути гарантом Закону Ягве для свого народу, але саме він першим його порушує. Чужоземець натомість залишається вірний Божим приписам і своєму народові аж до смерті. Йоав та усе військо живуть у наметах, а отже, й Урія не йде до своєї дружини. Його рішення виразно контрастує з позицією Давида, за честь якого воюють солдати, в той час, як він сам прокидається лише пізно ввечері і забирає дружину в того, хто пішов на війну.

Урія залишається вірним Богові та людям. Але цей його вчинок і слова до царя, які останній повинен був сприйняти як докір сумління, не стримують Давида від наступних кроків. Він ще глибше падає в гріх і, напоївши чоловіка Ветсавії, намагається заглушити його сумління. Гадає, що таким чином в Урії прокинуться «тваринні інстинкти», сильніші, ніж людська вразливість, і змусять його піддатись сексуальному бажанню. Але навіть алкоголь не в змозі знищити совість солдата. Тому Давид зважується на остаточний крок — смертельний вирок Урії. Через нього ж і пересилає наказ Йоаву:

Постав Урію в найгарячішому бою спереду, і відступіть від нього, щоб він був убитий і вмер.

Зло досягає крайньої межі. Людину викинули з життя як непотрібну річ, яка комусь заважала. Давид не лише змушує Йоава умертвити солдата, але й самому Урії, який не усвідомлює небезпеки, вручає смертельний вирок на нього самого. Таким чином гріх, набуваючи парадоксальної форми, стає досконалим. Давид, почавши від ліні, а потім піддавшись пожаданню, врешті-решт стає вбивцею. Зло займає щораз більше простору в житті царя. Єдиний спосіб перервати гріх — визнати його, інакше — він розширюється дедалі більше. Після першого гріха приходить наступний, втягуючи у це коло інших людей. У переступі Давида брали участь і Ветсавія, і слуги, які привели її та напоїли Урію, і Йоав, який віддав наказ вбити невинного. Отже, доходимо висновку: людина, яка обирає гріх або погоджується на нього, сама стає його жертвою і чинить жертвами інших.

Давид не хотів убити Урію, не носив у собі прагнення зла, бажання помсти чи ненависті. Все це могло бути збігом обставин: що саме того дня встав пізно, що побачив гарну жінку, яка купалась, що її купання було ритуальним, а отже, вона була в плідному періоді. Але Давид піддався спокусі і є винним, оскільки послідовно погодився на кожен з описаних вище гріхів.

У Біблії підкреслено: людина повинна усвідомлювати, що коли грішить, то сама стає жертвою переступу таі його наслідків. Лавина гріха не виправдовує її, лише виявляє правду про людську слабкість і є доказом того, що людина потребує Божого пробачення і милосердя. Слова Ісуса на хресті: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять,» — це глибока істина! Дозволити Богу пробачити себе означає визнати, що я — лише людина, яка не знала, що робить, яка зробила зло, не усвідомлюючи його наслідків. Тому, увійшовши в досвід зла, побачивши його обсяг, важливо усвідомити, що гріх є більшим за нас, виходить поза межі нашого контролю. Починається все від переступу, який спочатку здавався чимось гарним, переходить через фази втягування інших людей в зону гріха, і нарешті, надходить момент, коли людина усвідомлює, що сама стала жертвою, програла, була обманута гріхом. Давид пройшов весь цей шлях зла.

Повернімось до тексту. Урія виходить на найнебезпечніше місце на полі бою і, полишений всіма, гине в пастці. Разом з його смертю ситуація повинна була розв’язатись:

Довідавшись жінка Урії, що її чоловік Урія поліг, заходилась оплакувати свого мужа. А як пройшла жалоба, Давид послав за нею й узяв до свого дому, й вона стала йому за жінку й вродила йому сина.

Здається, все повернулось до «норми»: перелюб приховали, бо вони тепер чоловік і жінка, й дитина народжується у сім’ї. Здається, що ситуація «врятована», хоч і ціною смерті невинної людини. Але насправді все лише починається. Бо далі читаємо:

Та вчинок, якого допустився Давид, не сподобався Господеві.

Зовні Божого Закону дотримано: Давид співживе з Ветсавією після її ритуального купання, як наказує Закон, Ветсавія оплакує чоловіка, згідно з Законом, цар бере її до себе після закінчення періоду жалоби, передбаченого Божими приписами. Але Закону дотримано лише зовні, насправді ж його порушено. І саме в цей момент з’являється Натан. Тепер Бог втручається у ситуацію, щоб виявити те, що вчинив Давид, і робить це рішуче:

Господь послав пророка Натана до Давида, і він прийшов до нього та сказав йому…

У цьому місці Святого Письма вміщено розповідь про багатого і бідного. Вислухавши її з уст Натана, Давид як цар і охоронець Закону за Божим наказом має обов’язок винести вирок, дати оцінку цій історії. Його реакція цілком слушна — він запалюється гнівом і кричить:

Як жив Господь! Чоловік, що зробив те, заслужив смерть.

На це Натан відповідає коротко:

Ти — той чоловік!

Що сталось насправді? Натан має на меті викрити злочин царя. Його посилає Бог, який бажає виявити гріх Давида, звільнити його від зла, що тяжіє над ним. Тому Натан починає не зі звинувачень, а з оповідання, яке начебто не стосується особисто Давида. В цьому полягає мета оповіді: вона повинна торкнутись серця грішника, а не запустити негайно всі його захисні механізми. Можемо уявити, що було б, якби Натан увійшов до Давида, гримнувши дверима, і з криком: «Царю, що ти робиш?! Переспав з дружиною свого придворного, засудив його на смерть і тепер береш її до свого дому?! Так не можна! Це проти добрих звичаїв!» Давид напевно відреагував би агресивно, захищаючись всіма можливими способами, можливо, навіть послав би пророка на смерть за образу гідності. Натан чинить зовсім по-іншому — розповідає історію, яка на перший погляд не стосується царя. Від неї Давид не мусить захищатись, тому що не відчуває нападу. В такому випадку може собі дозволити винести об’єктивний і критичний вирок, кажучи, що негідна поведінка має бути засуджена і той, хто вчинив злочин, заслуговує на смерть. Тільки тоді, коли Давид дав історії відповідну оцінку, побачив у ній зло, Натан говорить:

Ти — той чоловік!

Після цих слів Давид вже не міг захищатись, бо усвідомлював огидність зробленого ним гріха. Саме це є дорогою Бога, Який входить в історію людини. Через те, що Давид усвідомив зло, яке вчинив, стає здатним також визнати свій гріх.

Згрішив я проти Господа!

Вираз «проти Господа» спрямовує нас до Псалма 51, який вважається його молитвою після визнання гріха з Ветсавією:

Помилуй мене, Боже, з милости твоєї; з великого милосердя твого зітри мої провини. Обмий мене повнотою від вини моєї, очисти мене від гріха мого. Провини бо мої я знаю, і гріх мій завжди передо мною. Тобі, тобі єдиному, згрішив я, і зло на очах твоїх учинив я, щоб ти у вироку твоїм був оправданий і правий, коли будеш судити.

В цьому уривку відкривається дуже важлива правда, яка полягає у тому, що кожен гріх проти іншої людини (в історії Давида — перелюб, брехня, вбивство) — це також гріх проти Бога! Щоразу, коли людина вирішує зробити зло, виступає проти Господа! Бо Він насправді є першою і головною жертвою кожного гріха. Він є найвищим і єдиним Добром, солідарним з кожною людиною. Тому зло, спрямоване проти якоїсь особи, обов’язково стосується і Бога. Давидові, який усвідомлює це і просить Божого милосердя, Господь дарує пробачення, але й карає. У біблійному тексті написано:

Та Господь прощає тобі гріх твій: ти не вмреш. Тільки ж за те, що ти таким учинком тяжко образив Господа, дитина, що в тебе народилась, напевно вмре.

Зупиняємось перед дуже важким фактом, який, здавалося б, суперечить Божому милосердю, — смертю дитини. Який значення може мати ця подія? Вона відкриває повноту правди про вчинений гріх! Давид сам був виправданий, але наслідком кожного переступу є щось невідворотне, що вражає слабкого: страждання невинного виявляє гріх, нерозумне зло, справжнє обличчя лихого вчинку. І це залишається таємничою необхідністю, щоб зло можна було розпізнати і засудити, щоб зло визнали тим, чим воно є насправді: недоречністю, шаленством, нещастям, смертю! Тому що тільки тоді, коли людина усвідомить це і визнає гріх, — дійде до навернення, тобто не прагнутиме згрішити знову.

Зло виявляється через наслідки, через невинну жертву, яка їх зазнає. Дитина вмирає, викриваючи всю історію гріха свого батька. Але насправді Давид умертвив її раніше, коли прийняв рішення створити видимість, що вона є нащадком Урії. Тоді вбив це немовля внутрішньо, тому що викреслив його зі свого життя. Давид хотів, щоб дитина перестала існувати для нього. І його бажання стало дійсністю.

На основі цієї історії можна дійти ще одного висновку: немає справжнього життя ціною чиєїсь смерті. Дитина de facto могла залишитись живою лише тому, що Урія був вбитий. Бо його смерть дозволила Давидові взяти Ветсавію собі за законну дружину, а через це також визнати своє батьківство. Але дитина помирає, бо була потреба, щоб хтось проголосив своєю смертю, що зло — неприйнятне і гріх не може дати життя. Урія та немовля ще не усвідомлювали цього послання. Та у майбутньому Хтось умре, щоб остаточно виявити безглуздя, нонсенс зла, і тим самим показати безконечність Божого милосердя. Це буде Хтось невинний, але вже не несвідомий, як Урія і дитина, Хтось, Хто цілком усвідомлюватиме свою смерть за вчинені гріхи, щоб таким чином завершити справу спасіння — досконало і остаточно.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/04/22015/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/02/13682/ http://www.credo-ua.org/2010/02/13682/#comments Tue, 02 Feb 2010 15:32:57 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=13682
Оскільки диявол сам впав через брак покори, то хоче знищити в людині найперше покору. Причиною його падіння стала гордість, саме тому він майстерно готує для кожного тисячі шляхів, які ведуть до гордості, і так ненавидить усі, навіть найменші вияви покори.

Щоб не потрапити на манівці, треба триматися єдиної правильної дороги – якою є Ісус. Одного разу Господь сказав: «Навчіться від мене, бо я лагідний і покірний серцем» (Мт. 11, 29). Ісус Христос багато чого міг би сказати – навчіться від мене посту, молитви, терпеливості, але Він чомусь наголошує на лагідності та на покорі.

Два кроки до покори…

Мабуть, не кожен відразу може усвідомити важливість і неминучість покори у стосунках з Богом, однак той, хто справді шукає Бога і хоче стати Божою дитиною в повноті, зрозуміє, що власна впертість та амбіції тільки віддаляють від Бога. Тому найперше мусимо брати приклад з нашого Господа, Який є прикладом найбільшої покори і самопожертви.

Ісус говорив: «Коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за мною» (Лк. 9, 23).

Отже, перший крок – «зректися себе» . Ніхто не може йти за Ісусом, поки не прийме цього рішення. Неможливо виконати Боже призначення для свого життя, якщо постійно думати про власні бажання і плани: нереально догодити собі та Богові одночасно. Допоки ми свідомо і добровільно не капітулюємо перед Богом, не зречемося себе, ми не зможемо служити Йому в повноті. Для апостола Павла момент капітуляції та підкорення настав дорогою до Дамаску, після того, як яскраве світло збило його з ніг.

Однак незалежно від того, яким способом відбулася наша капітуляція перед Ісусом, вона ніколи не є остаточною, ми мусимо віддавати себе щодня нашому Господу. Той же Павло потім писав: «Я щодень умираю» (1 Кор. 15, 31а). Адже одна справа – момент впокорення і підпорядкування себе Богові, а зовсім інша -щоденна практика, яку мусимо здійснювати до кінця життя, можливо, навіть п’ятдесят разів на день. І це має стати звичкою кожного християнина.

Отже, крок другий – «щодня брати на себе свій хрест» . Дуже часто ці слова трактують так, ніби йдеться про справу, яку треба зробити один раз у житті, але Ісус чітко каже нам робити це щодня. Кожен день Бог дає християнинові шанс взяти свій хрест, а чи зробимо ми це чи ні, залежить тільки від нас.

Хрест – це предмет, на якому ми можемо покласти наше життя, як це зробив за ради нас Ісус Христос. Коли Ісус йшов на смерть, Він сказав: «…я кладу моє життя, щоб знову його взяти. Ніхто його в мене не забирає, бо я сам кладу його від себе. Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати» (Ів. 10, 17-18). Він міг не піти на хресну смерть, адже як людина Ісус теж мав спокуси, оскільки мав дві природи: Божу і людську, тобто був правдивим Богом і правдивою людиною одночасно. Однак саме як людина Ісус вибрав коритися Божій волі: «Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а твоя буде воля!» (Лк. 22, 42).). Коли Він так молився у Гетсиманському саду, напевно, в Нього була спокуса – дозволити «легіонам ангелів» врятувати Його від смерті, як Божого Сина (Мт. 26, 53). Однак: «Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, Він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж – хресної» (Фил. 2, 6-8).

Бог так само і від нас не вимагає нашого життя, а чекає його як добровільну жертву (Рим. 12, 1). Коли Божа воля пересікається з нашою волею і нам треба робити вибір, не варто сприймати це як нещастя, а навпаки – можливість послужити Богові: «Отак і ви, як зробите все, що звелено вам. Кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити» (Лк. 17, 10). Бог не потребує нашого приниження, як рабів, але хоче, щоб ми усвідомили, що коритися Йому – наш обов’язок.

Принцип щоденного хреста повністю суперечить тому, чого хоче наша тілесна людина, проте, як бачимо, саме на хресті Ісус здобув перемогу: «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних, і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жадне тіло не величалося перед Богом» (1 Кор. 1, 26-29). Звучить парадоксально, але Бог показав, що існує слабкість, яка походить від Нього, яка сильніша за будь-яку нашу силу. У немічності і немудрості хреста Бог переміг всяку силу і мудрість цього світу, якщо ми навчимося цієї «немічності та немудрості», то зможемо перемагати в Його перемозі над усім злом.

… і дві найбільші перешкоди

Для того, щоб коритися комусь і повністю віддати своє життя, потрібна довіра.

Недовіра до Бога – перша перешкода до покори. Ми не зможемо віддати себе Богові, поки не навчимося довіряти Йому, а довіряти можна тільки тому, кого добре знаєш. Отже, щоб довіряти Богові, треба прагнути пізнати Його, цього можна досягти, якщо читати Його слово, роздумувати над Божим характером і тим, що Він зробив для нас. Що більше ми розумітимемо, як сильно Бог любить нас, то легше буде не боятися віддати себе Його святій волі, бо «досконала любов проганяє страх» (1 Ів. 4, 18). У Своєму Слові Бог неодноразово говорить, що любить нас (напр. Пс. 144, 9), ніколи не зводить з нас очей (Пс. 138, 3), дбає навіть про найменші дрібниці в нашому житті (Мт. 10, 30), завжди прощає нас (Пс. 85, 5) і має тільки добрі плани на наше життя (Єр. 29, 11). Бог любить нас набагато більше, аніж ми можемо собі уявити! Найбільшим виявом Його любові є жертва Божого Сина заради нас: «Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками» (Рим. 5, 8). Якщо ми хочемо дізнатися, наскільки Бог любить нас, треба частіше дивитися на розп’ятого Ісуса, Який в муках віддав за нас своє життя. Ніхто не зробив для нас більше, аніж Він. Чи могли б ми зробити це заради тих, кого любимо? Вже не кажучи про тих, кого ми не любимо, а що більше – тих, хто не любить чи зневажає нас? На цьому етапі усвідомлення Божої любові до нас зникає дилема – як бути повністю покірним Богові, адже коритися тому, хто так сильно любить, як Він, не проблема, а привілей.

Напевно, найяскравіший приклад людської довіри до Бога – вчинок Авраама, який був настільки покірний Богові, що був готовий на все заради Нього, навіть принести в жертву свого улюбленого сина. Якщо б він не був впевнений, що Бог ніколи не допустить нічого, що не було б для його добра, то точно би не корився. Проте Авраам не просто корився, він корився відразу (Бут. 22, 3) і всупереч своїм бажанням. І це стало для нього причиною благословення.

Гордість – друга перешкода до повної покори Богові, коли ми не хочемо визнавати власну нездатність керувати своїм життям. Гордість – це найдавніша спокуса диявола, якій піддалися Адам і Єва, яка й досі віддаляє людей від Божої присутності. Прагнення «бути, як Бог» (Бут. 3, 5) перетворює наше життя на боротьбу з Богом, однак виграти цю битву в нас немає шансів. Ми – не Бог, і ніколи Ним не станемо, навпаки, допоки ми прагнемо керувати Божою волею, то стаємо схожі на сатану, який бачив себе через призму власної гордості. Святий Апостол Іван пише: «…гординя життя, – не від Отця» (1 Ів. 2. 16), тому наша гордість ніколи не наблизить нас до Бога: «Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать» (Як. 4, 6).

Покора чи лжепокора?

Правдива покора – вияв духовної зрілості. Якщо дияволу не вдається зруйнувати в людині свідоме бажання коритися, то він намагається підсунути шлях до лжепокори (фальшивої покори). Проте правдиву покору легко відрізнити від фальшивої, якщо бути чесним з собою та Богом. Справжня покора дає людині відчуття радості, спокою (навіть коли треба визнати гріх) і сили, а фальшива покора забирає усіляке бажання вправлятися в чеснотах, на серці з’являється неспокій і неможливість простити собі свої гріхи. Перемогти лжепокору можна роздумуючи про те, що Ісус зробив для нас на хресті, віддаючи Йому свої слабкості та гріхи. Це вияв правдивої покори людини, яка усвідомлює свою грішність і водночас свою відкупленість у смерті та воскресінні Христа, Який остаточно переміг гріх.

Щоб вправлятися в покорі треба у кожній ситуації брати приклад з Ісуса – найбільшого можливого вияву покори, роздумувати над Його Словом і застосовувати Його в щоденному житті: не хвалитися самому (як це робив фарисей в святині – Лк. 18, 11-12), не очікувати похвали, бо це веде до втрати наших заслуг (Мт. 6, 1-2), не прив’язувати власного серця до похвали, але ставитися до Бога як до Творця і Подателя усілякого добра (1 Кор. 4, 7), вчитися терпеливо зносити справедливі докори і працювати над собою, так само терпляче приймати несправедливі докори, як це робив Ісус. Саме тоді прийде усвідомлення, що ніщо земне не зробить нас вартісними ні достаток, ні зовнішність, ні думка інших, а тільки наші стосунки з нашим Господом Ісусом Христом. На практиці, звичайно, втілити все важче, проте, якщо бажання коритися Богові вписане в наш дух, то втілювати його в життя для людини мало би бути природніше, аніж йти всупереч цьому бажанню.

Варто щоденно розважати над тим, що таке правдива покора:

покора – це правда про себе і про Бога. Самі від себе ми не маємо нічого – все, що ми маємо походить від Бога: «Що маєш, що б не одержав» (1 Кор. 4, 7);

покора - це поклоніння нашого духу Богові, це бажання бути відкритим на Його благодать і приносити плоди, котрі не походять від нас, але є Його даром;

покора – визнання, що Бог є усім, що від Нього маємо усе добро;

покора – найкращі ліки від нашої гордості.

Святі називали покору хлібом, який треба вживати з кожною стравою. Це порівняння в повноті відображає важливість покори у кожній хвилині нашого життя.

Наше бажання бути покірними має охоплювати нашу волю, розум і дух.

Покора волі - покладати всі свої надії, клопоти і плани тільки на Бога з усвідомленням, що самі ми нічого не можемо.

Покора розуму - оскільки основна боротьба з дияволом проходить в нашому розумі, то дуже важливо зажди пам’ятати, що жодні наші розумові здібності не можуть перевищити Божої дії, яка найчастіше непідвладна для розуміння людському розуму (1 Кор. 1, 26-29).

Покора духа – це усвідомлення, що ми інструментом в руках Божих, і всі дари, які маємо, не можемо заслужити.

Якщо ми прийняли рішення віддати своє життя Богові, то наша рішучість не раз піддаватиметься випробуванням, часом доведеться виконувати важкі, нецікаві чи навіть неможливі на перший погляд завдання. Часто випаде робити зовсім не те, що хотілось би, але тільки тоді, коли навіть всупереч власної волі виконувати Божу волю, можна стати справді щасливою людиною в повноті.

Тому не варто сперечаєтеся з Богом, не бажаючи визнавати Його право розпоряджатися нашим життям. Прийшов час віддати і підпорядкувати себе – Божій благодаті, милосердю і мудрості:

«Серце моє, о Господи, не горде, та й очі мої не несуться вгору. Я не женусь також за тим, що велике й дивне для мене. Я втихомирив і заспокоїв мою душу, немов дитятко на руках у матері своєї, немов дитя – душа моя у мене. Надійсь, Ізраїлю, на Господа віднині і повіки» (Пс. 131).

]]> http://www.credo-ua.org/2010/02/13682/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/01/11040/ http://www.credo-ua.org/2010/01/11040/#comments Mon, 04 Jan 2010 16:08:47 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=11040
Важливим елементом духовного життя християнина є молитва. Безумовно, що розуміння самого поняття молитви є надзвичайно широким. У широкому розумінні молитва є єднанням людини з Богом, піднесення душі до Бога, живий зв’язок людини зі своїм Творцем. У більш вузькому розумінні слово «молита» використовують для того, щоб означити певну техніку молитви.

Як говорить Катихизм Католицької Церкви, «Християнська молитва — це зв’язок, який ґрунтується на союзі між Богом та людиною у Христі. Вона — дія Бога і людини; вона випливає від Святого Духа і від людини, повністю спрямована до Отця, в єднанні з людською волею Сина Божого, що став людиною». З такого глибшого розуміння молитви випливає її велике значення в житті кожної людини. Св. Йоан Золотоустий говорить: «Молитва є могутньою зброєю, невичерпним скарбом, невичерпним багатством, джерелом, матір’ю безчисленних дібр». Коли людина молиться, вона таким чином визнає Бога володарем свого життя. Молитва є виявом покори, через яку людина віддає себе небесному Отцеві, як доброму і люблячому батькові. Молитва є певною купіллю, занурюючись у яку людина очищає свою душу, щоб бути спроможною для виконання волі Божої і слухання його слова. Тому так важливою умовою молитви є вміння слухати слово Боже, через яке до людини промовляє Бог у тиші її серця.

У Старому Завіті Бог говорить через пророка Єремію: «Слухайте голос мій і чиніть так, як вам заповідаю, і будете моїм народом, я ж буду вашим Богом» (Єрем. 11, 4–5). Одкровення молитви в Старому Завіті вписується в період між падінням і піднесенням людини, між скорботним кликанням Бога до його перших дітей: «Де ти? [...] Що ти це наробила?» (Бут. 3,9–13) — і відповіддю Єдинородного Сина, що приходить у світ («Ось іду, щоб учинити волю твою Боже») (Євр. 10,5–7). Тому молитва пов’язана з історією людей. Вона — зв’язок з Богом у подіях історії. Бог першим закликає людину до себе, людина має лише почути цей заклик. Ісус Христос говорить, що «справді блаженні ті, що слухають Боже Слово і його зберігають» (Лк. 11,28).

Молитва, як дар Божий, спонукає людину робити вибір, який спрямований на щораз більше зближення до Бога, цей вибір робиться не просто раз і назавжди, людина може осягнути його, коли живе духовним життям, перебуває у молитві, і таким чином дихає подихом Бога. Як наголошує Катехизм Католицької Церкви: «У молитві цей крок любові вірного Бога завжди є першим, а крок людини завжди є відповідь». Вступ до особистого взаємозв’язку з Отцем або оновлення через прийняття Його Сина, як Спасителя і Господа, отримання сили Його Духа, створює необхідну основу для правдивої християнської молитви.

Апостол Павло у посланні до Тимотея говорить: «Перед усім, отже, благаю, щоб відбувалися прохання, молитви, благання, подяки за всіх людей» (1Тим. 2,1). Він наголошує на необхідності молитви в ділі спасіння. Молитва у християнському досвіді є певною наукою, що вчить по-справжньому і справжнього життя у Христі того, хто молиться. Як слушно зазначає Тома Шпідлік, що саме так вчилися молитися і ті святі, яких ми тепер вважаємо як зразок добрих молільників, бо вони були досконалі в розмові з Господом Богом. Кожна християнська молитва починається в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, це певне занурення у життя Святої Трійці, це відкриття внутрішньої гармонії і любові, яку сприймаємо через віру. Святе Письмо говорить про віру, як про довір’я людини до Господа. У Євангелиста Матея читаємо: «І все, чого проситимете в молитві з вірою, одержите» (Мт. 21,22). Отже, з вірою молитва виходить від того, хто йде за Христом і з’єднує свої бажання з Його бажаннями, молиться в Його Ім’я.

Молитву ще називають розмовою, контактуванням і спілкуванням, за допомогою слів, чи без них, або усамітненість з Самим Богом, яка відбувається в Дусі і через Духа, який буквально оселився в людському тілі, і в самому центрі людської особистості.

Прикладом і Вчителем молитви є Ісус Христос. Сам Він часто молився, і слід одразу зауважити, що молитва Ісуса Христа відрізнялася від загальноприйнятої. В усякому разі апостоли, бачивши його молитву, просили: «Господи, навчи нас молитися!”»(Лк. 11,1). У Своїй молитві Він представляє людей, оскільки Він прийняв людську природу у Своєму Воплоченні, і Він, приносячи Самого Себе, приносить їх як дар Отцеві. Він — Слово, що «прийняло плоть» — приєднується у Своїй людській молитві до всього того, чим живуть Його «братии» (Євр. 2,12). Христос молиться часто, молиться прилюдно і на самоті, молиться особисто і у спільноті, у відповідальні моменти свого життя і місії, дякує і просить. Його молитва є різноманітною, однак завжди вона є щирою і глибокою.

Ісус Христос також навчає молитви інших, спочатку — апостолів, а через них усіх інших. І, найбільшою новизною є те, що він навчив своїх послідовників взивати «Отче», тобто він вчить глибокого синівського зв’язку з Богом.

У молитві християнин ніколи не повинен відчувати себе самотнім, має бути постійне усвідомлення дії Святого Духа. Сам Святий Дух таємно включається в молитву, починає відповідати тими самими словами, які промовляє людина. Це і є ключ, що відкриває двері внутрішнього життя. Без включення Святого Духа в молитву слова є немічними і позбавленими конкретно особистого змісту.

Молитва допомагає зростати духовно через зміцнення нашої віри і збільшення любові. Молитва носить не лише особистісний характер, але і, у великій мірі, спільнотний. Отож, характеристики християнської молитви є дуже широкими.Важко описати її всесторонньо, однак можна виділити її окремі, найбільш суттєві риси та характеристики, перш за все, розуміння молитви як єднання людини з Богом.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/01/11040/feed/ 1 http://www.credo-ua.org/2009/10/6929/ http://www.credo-ua.org/2009/10/6929/#comments Wed, 14 Oct 2009 06:42:17 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=6929

На березі Генезаретського озера стояв човен. Дорогі у Христі, цей човен може стати для кожного з нас ключовим предметом у наближенні до розуміння важливості віри, яка деколи може поставити під сумнів людський досвід. Якщо би досвід не передавався з покоління в покоління, то кожній людині потрібно було би розпочинати все спочатку і не було би такого прогресу, який є сьогодні. Досвід – це велика цінність, але ця цінність деколи, стає перешкодою в прогресі. Абсурд?

Ісус підійшов і попросив Симона дозволити проповідувати із човна. Ще такого не ніхто не бачив, щоб хтось розказував про Бога у такий спосіб. Але Петро тут не перечив. Відразу погодився, може він не встиг до кінця зрозуміти, що хотів Ісус? Ісус говорив дивні речі, але в них хотілось вірити. Це не було щось нове, бо часто повторював, що він прийшов лише доповнити закон. Ісус не заперечував досвід минулих праотців і патріархів. Це було щось на зразок оновлення. Симон не був красномовним і не дуже розумівся в проповідництві. Він був рибаком і в цьому він розумівся добре. Слухати Христа йому було любо. Експеримент із човном теж пішов добре, і човен Петра увійшов в історію: це була проповідальниця Месії.

Месія на цьому не зупинився. Він мав ще одне прохання, яке було ще більш незвичним.

Досвід допомагає і перешкоджає

Коли Ісус закінчив проповідувати, то звернувся до Симона із наступним проханням: «Відчали на глибінь та й закиньте Ваші сіті на ловитву» (Лк. 5, 4). Поставити себе в черговий раз на сміх? У першому випадку можна було оправдати, що човен не проповідальниця, але була потреба і це було найкращим рішенням. Але після невдалої ловитви, найкраще піти відпочити, змирившись із невдалим днем.

Петро запротестував: «Господи, ми цілу ніч ловили рибу і нічого не впіймали: хіба хтось у білий день ловить рибу?» Петро, досвідчений рибалка, говорив із свого власного досвіду та за наукою інших. Його можемо зрозуміти. Дуже часто ми, як і Петро, пригадуємо Богові багато аргументів з нашого минулого чи з досвіду інших людей. І кажемо: «а хіба це можливо?»

Наш досвід може стати перешкодою у вірі. Спогади, переконання і все інше можуть легко найти причину і заперечити тому, що нам пропонує Бог.

Приклад із тим, як нам буває важко простити людині нам явно показує цю трудність. Господь нам каже: «прощати!», а наш досвід каже: «я це вже робив і не допомогло». Ось ми і стоїмо на роздоріжжі, як Петро.

Тоді, коли просить Бог

Потрібно тут зауважити, що до нього говорив сам Господь, а не проста людина. Потрібно і нам зауважити, що до нас говорить сам Господь!

Коли ми шукаємо різні оправдання, Господь не відповідає цим самим, не заперечує нам і не переконує нас. Він просто нас просить!

Маючи вільну волю, Ми можемо повірити у те, що «Неможливе в людей, можливе є в Бога» (Лк. 18, 27). Але як бути із нашим минулим? Нашими знаннями, досвідом та іншими здобутками людства? Дуже часто наш минулий досвід нам допомагає уникнути помилок і покращити все те, що ми робили до цього часу.

Цьому заперечити неможливо, так як не можна заперечити, що Бог нас ніколи не обманув і нікому не зробив щось погано!

Наш досвід може стати перешкодою у вірі. Спогади, переконання і все інше можуть легко найти причину і заперечити тому, що нам пропонує Бог.

Приклад із тим, як нам буває важко простити людині нам явно показує цю трудність. Господь нам каже: «прощати!», а наш досвід каже: «я це вже робив і не допомогло». Ось ми і стоїмо на роздоріжжі, як Петро.

Однак Петро послухав, і попри всі свої аргументи та передбачення, в сітях знайшов багато риби.

А ми?

Що ми зробимо? Кого ми послухаємо? Кому довіримо ми своє життя? Ми відчуваємо різницю між тим, коли до нас говорить Бог і тим, коли говорить проста людина?

Якщо довіряти Богові, то спочатку потрібно навчитись слухати Бога. Слухати у кожній хвилині твого життя, а далі закидати сіті туди, де погані люди навіяли тобі, що там вже нічого доброго не буде! Господь дає надію там, де наш досвід чи досвід інших людей заперечує зміну на краще.

І що робити із нашим досвідом, щоб він нам допомагав?

Один мудрець сказав: перед тим, як вживати розум, очисти його від всього, що шкодить йому приймати мудрі рішення. Саме тоді будеш мати досвід, що буде тоді корисним і не буде перешкоджати у вірі!

У незнайомому місті один юнак відвідував славні, відомі місця. Входячи до храмів, він використовував кожну можливість, щоб поєднати пізнання цікавого із приватною молитвою. Після старовинної церкви зайшов до музею, де автоматично перехрестився і вклонився в сторону ікони, що була відразу при вході.

Звичайно, що він відчув на собі здивовані погляди інших людей, які своїм виглядом обличчя промовили: «Навіть, якщо тут є ікони на виставці, це не означає, що потрібно поводитися, як в церкві».

Люди обмежили поклоніння Богу до окремих місць, до окремих правил зовнішнього етикету і узалежнили до того, що скажуть люди. Душа деколи забувається про це і автоматично робить те, що робили колись первісні люди. Можливо вони багато чого не знали, але пізнавали Бога на кожному місці, вони не були такі близькі до наукових відкриттів, але не були такі далекі від Бога, можливо вони не поводились «етично правильно», але вони продовжили рід людський, який зараз хоче сам себе знищити.

Батько показував сину незнайоме місто. Вони жили у маленькому містечку, і тому для малюка все було нове та цікаве. Особливе враження справив музей. Це була історична подія, адже він вперше в житті переступив поріг місця, де все було таким цікавим і цінним, різноманітним і оригінальним, старовинним і загадковим. Хотілось дивитися і дивитися, щоб краще запам’яталось. Видавалось, наче все було в казці.

Група глядачів у супроводі провідника просувалась вперед, слухаючи цікаві оповіді про те, як було колись, чого тепер немає.

В один момент, оглядаючи одну із музейних кімнат, син запитав у батька: «А чому у нашій церкві люди стають на коліна, моляться та співають, а тут всі мовчать, постійно ходять, розглядають довго Бозю?» Батькові стало незручно перед іншими людьми, бо малолітньому сину не пояснив, що це таке «музей».

Екскурсовод поспішив на допомогу і сказав: «сюди люди приходять, щоб побачити, як було колись, а до церкви люди йдуть, щоб продовжувати те, що почалось колись. Музей це лише пам’ять про Бога, а церква – це живе місце для Бога».

Батько, коли повернувся до свого містечка, наступного дня зайшов до церкви. Після молитви перед іконою згадав вчорашній день, почуті слова і продовжив у своїх роздумах:

«Музей – це пам’ятка про те, що було колись і чого вже нема. А церква – це продовження того, що було і що буде існувати, поки ти будеш далі продовжувати те, що було почато твоїми предками. Церква і буде живим храмом поки ти не перетвориш його у музей, де будуть приходити і розглядати лише культурну цінність, без відчуття духовності. Будуть слухати оповідання екскурсовода без проповіді Живого слова, будуть щоразу відчувати себе далекими від того, що мало би стати домом, де є зустріч людини і Творця.»

У старовинному місці влада прийняла рішення взяти під охорону старовинні пам’ятки. Одного дня прийшов представник влади і на очах у всіх по правій стороні вхідних дверей повісив табличку: «Пам’ятка старовини. Музейна цінність. Охороняється державою».

В одній державі є центральний храм. У ньому молились відомі князі. Кажуть, що доки буде стояти цей храм, до того часу буде існувати цей народ. Щоб помолитись у цьому храмі самому, потрібно заплатити вхідний квиток: «Музей….», а щоб помолитись спільно, то потрібно дозвіл Високодостойної влади. Не дивуймося, бо це задля того, щоб зберегти таку важливу історичну музейну цінність.

Роздумуєш у своєму серці: «Що таке є народ, без храму?» і «Що таке храм, без народу»?

Життя повне проблем. Одна проблема за другою переслідують і відчуваєш, що цьому не буде кінця. Руки часто опускаються і так гасне надія. Надія… коли гасне надія, то слово життя позбавляється таких прикметників : радісне, спокійне, щасливе, бажане, насичена. В часі безнадії твій розум переповнений думками про те, як змінити в своєму житті щось, як допомогти самому собі, як врятувати себе від біди. На небі сонце, а в твоєму житті похмуро. Йдеш зажурений вулицями міста, думаєш постійно про своє нещастя і тут чуєш знайомий голос, що просив милостиню. Жебрак мене впізнав ще з далека. Я йому ніколи не давав гроші. У мене є свої принципи, він це знає. При цьому він ніколи не мовчить, коли я проходжу повз нього.

І цього разу, як завжди, просив мене про якийсь гріш. Чим ближче я підходив до нього, тим голосніше від волав. Я мовчки пройшов повз нього … У мене і так своїх проблем багато. Нічого не змінилось, милостині не було.

- Ок, Даси мені завтра! – веселим голосом крикнув жебрак мені вслід.

Я усміхнувся дуже щиро. Завтра? Ото так, жебрак дав мені шанс! Відстрочку! Він думає, що щось зміниться. Він має надію…

Ось так убогий дав багатому те, що бракувало. Дав в милостиню “НАДІЮ”.

Навіть страшно уявити собі, що буде, коли зникнуть жебраки? Хто буде свідчити надію, хто буде нагадувати про милосердя, хто буде тебе чекати, щоб поблагословити і побажати доброго дня?

В якісь мірі ми всі маємо бути жебраками… особливо духовними…

Одного дня ти мене запитав, як у мене справи. Я відповів, що справи ідуть погано. Тоді ти відразу почав розпитувати про них і справді почав цікавитись ними до деталей.

Услід за цим прийшли твої повчання, які я вже давно знав і про це тобі сказав. Тоді ти почав мене переконувати, свідчачи прикладами життів інших людей, як вони переборювали подібні проблеми. Але я і це не сприйняв, тому реагував байдуже на це, підтакуючи головою. Мої очі дивились на тебе, а серцем був десь далеко…

Через якийсь час ти замовк. Я теж продовжував мовчати. Прийшла тиша, якась дуже дивна тиша. За хвилю пролунав твій милий шепіт, у якому були прості слова: «Хоч тебе не розумію, та все ж хочу тобі допомогти. Буду молитись за тебе і дуже вірю, що Бог тобі допоможе і вірю також в тебе, що цю кризу перебореш… і все буде добре, так… все буде добре.»

Знову наступила тиша, у якій ми були просто присутні, немов насолоджуючись свіжим подихом надії.

Так, саме цього я потребував. Потребував не так розуміння, як підтримки, віри у моє майбутнє, відчуття присутності того, хто бажає мені просто добра. Потребував не повчання, а того, хто мені дасть надію і скаже те, у що я перестав вірити: все буде добре.

Та все ж найбільше хотілось переконатись, що я не один, тобто не самотній.

Мені робили часто зауваження, яким я часто противився. Було єдине бажання: не слухати нічого. Скажу відверто: я розумів їх важливість, але не міг їх сприйняти.

Все ніби просто, але водночас складно. Істина була близько мене, але… Одного дня прийшов Він, зацікавився мною, моїм життям, моїми труднощами до глибини і почав радити, як покращити моє життя. Я слухав його радо, приймав радо його поради і основне, що відродилась надія на зміну життя.

Завершилась духовна розмова. Час розставатися. Коли Він збирався відходити, я залишився здивований, бо зрозумів, що Він мені сказав те, що говорили інші, але це було якось по-іншому.

Він зауважив це і мовив: Це сказав, не для того, щоб лише сказати тобі щось, але, щоб допомогти тобі і бути поруч з тобою і твоїх кроках до зміни.

Тоді я зрозумів, що таке Зауваження (правдиве). Це таке, що зауважує не лише “щось”, але ще і «когось» і дає «жити».

Погляньте на жнива … Великі … мало робітників.

Погляньте на Церкву … Велика … мало духовних наставників … духівників … духовних провідників …

Просімо Господаря жнив, щоб дав добрих духовників для нас. щоб зуміли зауважувати в нас не тільки те, що поправити, але те, що удосконалити. Щоб робили усе з любові.

Порівнювати не можна! Можна вибрати те, що краще

У житті часто ми стоїмо перед вибором: як діяти у складній ситуації, коли бачимо, що хтось живе не так як слід. Ми бажаємо йому допомогти і не як не будь, а по-справжньому. Отож, вартує збагнути, що краще зробити для того, щоб досягти справді очікуваної мрії…

У духовному житті порівняння недоречні! Вони можуть викликати грішні бажання: заздрості, розпачу, зневіри, знеохоти і т.д. Коли ж вживаємо порівняння для розпізнання духів, побудови духовного шляху, то в такому випадку дуже потрібно, порівнюючи, зробити вибір із застосуванням вислову: Краще нехай буде так.

Отож краще читати далі ніж байдуже покинути цю сторінку

Краще …

– Краще заохочувати, ніж примушувати

– Краще очікувати, ніж вимагати все і відразу

– Краще стати другом і авторитетом, ніж ворогом через антипатію і відразу

– Краще бути для іншого тим, ким ти є: другом, батьком, жінкою, коханим, ніж тим, ким ти себе хочеш показати: моралістом, міліціонером, наставником, …

– Краще показати приклад своїм життям, ніж заохочувати словами іншого

– Краще передбачити наперед, ніж критикувати і дорікати потім

– Краще показати, як потрібно робити, ніж вказувати, як не потрібно робити

– Краще любити половину життя, ніж половину життя ворогувати

– Краще шукати те, що зближує, ніж те, що роз’єднує

– Краще довіряти, показуючи свою любов, ніж контролювати, знищуючи довіру

– Краще шукати миру, ніж боротися з тими, хто приносить неспокій

– Краще підтримати у чомусь доброму, що вже є, ніж нагадувати про погане, яке колись було

– Краще дивитися у майбутнє, ніж жити минулим

– Краще усміхнутися першому, ніж чекати коли, будеш другим

– Краще розчаруватися в своїх думках про людину, ніж в самій людині

– Краще зробити зараз те, що можеш, ніж мріяти про те, що можеш зробити завтра

– Краще молитися за себе ще за життя, ніж надіятися, що хтось після твоєї смерті тебе згадає

– Краще ….

Так, Ми можемо виграти справу і бути переможцями, але у той час можемо програти ближнього: чоловіка, жінку, дитину, батьків… і потерпіти жорстоку поразку.

Можливо, тому ми часто не відчуваємо радості у нашій сліпій правоті? Бо щоразу переконуємось у тому, що слід було програти у особистих принципах ніж програти і втратити дорогу нам людину?

Одного разу Учитель покликав іти за собою одного гордого і самовпевненого учня, який мав багато негативних рис… Учитель був терплячим і довго очікував, щоб той учень перейшов ряд випробувань, і щоб одного разу сказав цілком свідомо і цілком щиро: «Учителю, Ти ж знаєш, що я Тебе люблю…»

Пройшли роки і ці слова вірності і любові були засвідчені життям і смертю. Це був апостол Петро, який потім сам свідчив: (2 Петра ,3 17) Краще бо, – коли така вже воля Божа, – страждати, робивши добро, ніж зло творивши. Бо й Христос, щоб привести нас до Бога, один раз постраждав за гріхи наші: праведник – за неправедних, умертвлений тілом, але оживлений у дусі…

Не для тих, хто в депресії… але хто зна?

Одного разу, мій друг пообіцяв мені, що мене підтримає у час моїх труднощів. Я йому довірився, але коли прийшли проблеми, він просто не знайшов для мене часу. Отож, я зробив висновок: немає у мене друга і не вартує довіряти іншим.

Пригадую, що колись мене попросили допомогти. Скажу відверто: я доклав усіх зусиль, але вкінці мені ніхто й не подякував. Отож, я зробив висновок: весь світ є невдячним: не вартує допомагати іншим.

Одним з болючих моментів було те, що коли до мене прийшло натхнення і я намалював картину та ще й склав до неї вірш, тоді я відразу почав показувати людям, щоб оцінили, але багато навіть не звернули на це уваги. Дехто ще й підсміхався. Отож, відтоді я зробив висновок: не вартує творити щось, бо люди і так не оцінять.

Та все ж найважчим в житті було тоді, коли я освідчився в коханні одній дівчині. У відповідь вона усміхнулась і пішла геть. На наступний день про це всі знали і багато хто мене підколював цим. Від того часу я перестав довіряти іншим мої почуття, а особливо дівчатам.

Також не можу забути випадок, коли на моїх очах захворіла дорога мені людина, і вона була ще молода, їй тільки б жити. Я просив Бога, але він не почув мене. Вона померла… і я сказав: «Немає Бога, ба й навіть, якщо і є, то він байдужий до нас…» Я перестав молитися…

Вкінці я пообіцяв сам собі, що ніколи і нікому не відкрию мого серця. І не виконав моєї обіцянки, я не витримав… Доказом цього є цей лист. Отож: не вартує більше вірити, навіть, самому собі.

Вибачте, не так виразився….

Але не спішіть читати далі, бо можете розчаруватися у своїх переконаннях і ви.

Я лише хотів сказати, що:

- не вартує ідеалізувати всіх і все, бо світ не є таким ідеальним;

- не вартує впадати в крайнощі і робити поспішні висновки, бо світ не крутиться довкола тебе;

- не вартує ранити себе після розчарування, бо кожного разу, коли приходить розчарування, тоді відкриваються очі на повну правду, яку раніше не зауважуєш.

Багато людей розчарувалося тоді, коли взнали, що сонце не крутиться довкола них, а вони – довкола сонця, але це не була вина сонця чи вчених, які відкрили це явище.

Тому, коли відкриваємо щось нове у людині, у своєму житті, треба просто з радістю подякувати за це і ще раз призадуматися, що нам ще не все відомо, але помалу все ж таки відкривається.

Ось так…

Розчарування – це безцінний дар, що веде пізнання повної правди. Але чи ти готовий прийняти цей дар???

Одна побожна жінка у неділю не прийшла до церкви. Це зауважив священик і наступної неділі поцікавився причиною відсутності. Та жінка сором’язливо розказала свою пригоду. Коли вона вже була недалеко від церкви, швидко проїхала машина, що стрімко в’їхала в калюжу. Звичайно, що брудна вода вимастила її спідницю і тому вона повернулась додому, а так як іншого святкового одягу не було, то залишилась вдома.

Отець здивувався і сказав: «Ви засумнівались в Бозі? Засумнівались, що Він вас прийме у брудному одязі або несвятковому?»

Цього разу жінка на мить задумалась і відповіла: «Сумніватися в Бозі? Мабуть, ні. Бог нас всіх приймає такими, якими ми є. А от в наших прихожанах, так. Не раз я була свідком як вони докоряли комусь за одяг, вказуючи на осквернення святого місця.»

Священик тільки зітхнув.

Пам’ятаймо, що церковні люди мимоволі створюють іншим людям образ Бога через свої поучення, правила поведінки і, навіть, погляд.

Чи завжди той образ відповідає дійсності? А може це просто комусь щось було не до смаку і він придумав та й пояснив іншим: що «угодно Богові», а що ні?

Цікаво знати, а що буде із такими, котрі всім пояснювали про Божі вподобання тоді, коли зустрінуть самого Бога? Чи вони з Ним також будуть дискутувати, а може в багатьох переконаннях розчаруються?

Або про те, як культурно нагадують про смерть

Сучасний світ повний різноманітної інформації, повний різних винаходів і пропозицій. З кожним днем стає все більш неможливо бодай ознайомитися, а не те, що б пам’ятати про це все.

У якийсь момент задумуєшся і усвідомлюєш цю незчисленність і те, що водночас сам є якоюсь частиною цього універсу, немов маленька піщинка.
І так твоє життя у цьому хаосі може просто десь згубитись, а потім стати забутим і незаміченим. Саме тому, ти час від часу нагадуєш іншим про своє існування, як це роблять інші з тобою. Сідаєш перед телевізором і тобі відомі фірми часто нагадують, що вони ще є. Йдеш по вулиці, а рекламні стенди все частіше привертаються увагу, щоб ти часом не забув про необхідні для життя речі.

Одного дня вирішив просто пройтися десь, щоб пізнати частину того, що є скарбом і може мене збагатити. Йду по вулицях старого містечка і оглядаю стародавні пам’ятки. Вони лишень своєю присутністю вже щось нам нагадують, а точніше – історію, говорять про те, що було колись давно.

Жителі цього містечка не є такими спостережливими як я. Мабуть, вони вже звикли і не потребують довгого споглядання, щоб заглибитися у те, що людство залишило, як цінність, для інших поколінь. Поволі увагу привертає мур. Високий, камінці широкі, мабуть також старовинний. Кожний мур оберігає щось дуже цінне. Приховує від ока інших, і в цей же час сам стає об’єктом споглядання.

Ще здалеку було видно, як люди підходили до цього муру і щось пильно роздивлялись. Це були рекламні плакати, які я, наближуючись, побачив. У мене природно виклик бунт проти надоїдливої реклами, яку понатикували всюди. Природно і сам зацікавився тим, що рекламували і що так приваблювало перехожих. На велике здивування побачив фотографії людей, їхні прізвища, а також слова співчуття. Здогадався. Тут вивішують оголошення тих, хто нещодавно помер. Значить – це не реклама, а може і реклама… У цих розыдумах окинув трохи оком і пішов далі.

Моє життя продовжується, і тепер вже з пригадкою про те, що колись і мої земські кроки зупиняться …

Усвідомлюю, давно вже не задумувався над цим. Хм… Мабуть не було кому мeні пригадати…

Кажуть є такі монахи, що вітаються один із одним словами: Пам’ятай, що помреш!

Вечірній час – це час відпочинку. Люди вертаються до своїх домів, щоб відпочити після нелегкого дня, набратися сил, щоб розпочати наступний. Хто на машинах, хто добирається міським транспортом. Всі спішать до місця відпочинку. Час від часу ці два світи зустрічаються поглядами: хтось з них співчуває, а хтось можливо трішки заздрить. Особливо це помітно на автобусній зупинці, біля якої є світлофор. Машини мусять зупинитися на червоне світло. І відразу потрапляють у зону оглядання тих, хто чекає на зупинці свій міський транспорт. Обмінюються поглядами і далі кожний йде згідно своїх роздумів, думаючи, що краще мати свій чи загальний транспорт.

Пізнього вечора червоного світла не було. Було мигаюче жовте, що дає багато свободи руху, але закликає до великої уваги, бо при цьому може бути небезпека. Машини в цей час рухались помалу, але не зупинялись, окрім деяких …

Одна якась машина зупинилась і опустилось вікно. Стало видно чоловічу постать. Очі чоловіка пристально дивились на якесь дівча, що стояло очікуючи на свій автобус. Ці очі дивились пристрасно, а уста підсвиснули, привертаючи увагу. Спокусливий погляд запрошував сісти в машину. Але щось насторожило пожадливого чоловіка. Він запримітив, що за кілька кроків стояв інший чоловік, одягнений у монаший одяг. Їхні погляди зустрілись. Монах кивнув і усмішкою привітався. Той відповів і в цю мить спокусливі очі, перемінились. Стид, ніяковість. Завівся мотор, піднялось бічне вікно, машина рушила. Світлофор далі продовжував мигати жовтим світлом.

Всім відома мудрість “перед тим, як сказати, добре подумай” нам пояснює багато наших помилок. З кожним було таке, що вилетіло якесь слово з наших уст і дало початок якійсь проблемі. Ми потім кажемо, що не хотіли і що само вирвалось, але слово вже полетіло і його вже не зловиш. Мудрість нам пояснює і нас вчить, щоб ми не повторювали більше помилок. Та все ж помилки стаються знову. Цього разу приходить якийсь сумнів до мудрого вислову: бо думати думалось, але по-нерозумному було сказано. Бодай так було сказано.
Одного разу мудрий вчитель сказав: перед тим, як маєш щось зробити – добре подумай, а перед тим, як думати – добре помолися.

Молитва очистить розум від пристрастей і пустих помислів, від грішних пожадань і зайвих емоцій. Молитва приносить спокій і мир, наповнює розум світлістю і простотою. Коли молишся, то спілкуєшся із Богом у Святому Дусі. Єднаєшся із Святим, Дух очищує тебе від усякої скверни. В часі молитви дотикаєшся до джерела премудрості і черпаєш з нього мудрість. Таким чином у кожній ситуації ти стаєш провідником мудрості.

Згадуючи події із Євангелії, тепер можна зрозуміти, чому після наказу іти і проповідувати по всьому світу Євангеліє, було також наказано молитися 10 днів і очікувати зіслання Святого Духа. У молитві апостоли очищували своє серце від всього злого, щоб у чисте серце прийшов Дух.

Це пояснює християнам, що сила нашої проповіді залежить не від нашого мудрування і талантів, а найперше від Дару Святого Духа, від благодаті Його. Ця благодать зійшла не тільки на апостолів, але на всіх, до кого вони промовляли. Таким чином у чисте серце в часі проповіді вливалась наука св.Євангелія. Ісус каже, що не можна пришивати нової латки до старої одежі. Так не можна оскверненим гріхом розумом, пізнавати Божі істини. Спочатку потрібно себе очистити сльозами покаяння і умиротворення.
В історії християнства багато відомо фактів, як великі розумні люди звертались до простих монахів-старців, які були й неграмотні. Звертались і отримували мудрі поради. Ця мудрість була Божою мудрість, не людською.

Отож, якщо будеш говорити чи діяти не думаючи, то будеш нерозумним!
А якщо будеш думати, не помолившись, то будеш тим, хто показує свій розум і його грішність.

Хоча,… бувають такі випадки, коли молишся і відразу говориш, боячись, що грішний розум може все зіпсувати…

У кожному випадку, просімо Дарів Святого Духа, щоб просвітив і очистив нас від скверни і спас душі наші.