CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » духовні роздуми

Для чого НЕ годиться християнство

часопис CREDO — Sun, 15 Jan 2012 07:27:53 +0000

Як про Бога, так і про християнство буває легше сказати, чим це «не є», аніж «що це таке».

Дніпропетровська письменниця Ольга Чигиринська, співавтор книжки «Християнство: складні питання», виклала свої застереження для тих, хто зважується наблизитися до християнства впритул. Хто пробує вхопити рукою проводи високої напруги…

1. Християнство не годиться для державної або національної ідеології.

Як то кажуть, перевірено століттями. І взагалі воно не годиться на роль ідеології, оскільки будь-яка ідеологія незмірно вужча, тісніша, замкненіша. Ризи Христові не можна перекроювати на знамена. Якщо ти потребуєш національної ідеї, маршової пісні, і щоб у колону по чотири, і щоби стіни тремтіли від «Ура!!!» – друже, тобі не сюди.

Я не виключаю варіанту, за якого саме віра виведе твій народ із біди. Наприклад, у XVII столітті поляки вже майже зовсім було лягли під шведів, але тут раптом спротивився Ясногірський монастир, і поляки очуняли. Або – історія Жанни… Буває, що Бог чомусь вирішує посміхнутися якійсь нації саме як нації.

“ Християнство – не НЛП, не лайф-коучінг і не Карнегі

Але якщо ти розраховуєш, що ця посмішка буде саме для твого народу… Друже, тобі точно не сюди.

2. Християнство не годиться як засіб зробити своє особисте життя кращим, підвищити його якість і т.д.

Християнство – не НЛП, не лайф-коучінг і не Карнегі.

Я не виключаю варіанту, що саме віра витягне тебе з лайна. Таке з людьми трапляється, і частенько. Але при цьому я даю стовідсоткову гарантію, що попереду буде ще одна купа, причому її розміри і смердючість будуть напряму пов’язані з глибиною твоєї віри: своїх вибраних Бог випробовує не на жарт.

Ні, звичайно, можна залишатися на рівні «Халєлюя, Ісус любить вас!» Ручки догори і скакати радісно під музичку. Багато хто так і робить. Роками. Нема питань. Якщо тебе влаштовує роль вічного немовляти в Христі – ну то вперед.

“ Бути християнином – це як бути закоханим або поетом

Якщо ж ти почнеш зростати у Христі – якість свого персонального життя погіршуватиметься, I guarantee it. Для тебе виявляться закритими чимало шляхів покращити життя «прямщаз». Зрештою, якщо в тебе ще залишилися ілюзії, то почитай-таки Євангеліє і замислись над тим, як погано кінчили всі його автори і головний герой.

Тобі воно треба?

3. Християнство не годиться як спосіб позбутися сумнівів, набути душевний спокій, загоїти рани тощо.

Друже, з цим прямуй до психотерапевта, однозначно, і посилай подалі всіх, хто заводить пісню «Христос – найкращий психотерапевт». Христос – НЕ психотерапевт. Він – Відкупитель. Він відпустить твої гріхи, а не лікуватиме від неврозу.

Звісно, я не виключаю варіанту, що саме у християнстві раптом знайдеться саме той вітамін, якого тобі так бракувало. Скажімо, екзистенційна криза хоп – і зникне. Але, по-перше, гарантувати цього не можна. А по-друге, можна гарантувати, що все буде навпаки. Ну, мине те, що в тебе зараз болить. Якщо залишишся на рівні «халєлюя» – може, й біль не повернеться. Але якщо бодай трохи просунешся – все, амба. Тебе мучитиме невідповідність новим ідеалам – і тебе самого, і довколишніх. Це як мінімум. Щоправда, муки чергуватимуться з короткими моментами всеохопної радості. Ключове слово тут – короткими. Чи ти, може, гадаєш, що як навчишся бачити свою душу, то відкриєш у ній квітучий сад? Ти відкриєш там багато смердючих куп. Певну частину, звісна річ, можеш зуміти вичистити за життя. Якщо пощастить. Бо нові купи наваляться так само швидко, як швидко будеш чистити. Може, краще жити, просто нічого про це не знаючи?

4. Християнство не годиться як спосіб «стати кращим», виховати силу характеру, розвинути емпатію або ще щось, що там у твоєму списку марень про себе, хорошого.

Так, не виключено, що раптом у тебе це вийде. Траплялося, і не раз. Однак закавика є: люди, які реально стають кращими, геть не відчувають, що вони стали кращі. Навпаки, їхня власна думка про себе сильно погіршується. Чим далі, тим більше їм видається, що оцю особистість, на цей актуальний момент наявну, милосердніше всього буде швиденько закопати…

“ Якщо твоя мета – самовдосконалення, а не Бог, то якийсь там шаолінь тобі допоможе краще

Більше того, якщо ти реально просунешся в напрямку виховання себе на хорошого, то можеш перетворитися на такого доброчесного долдона, що нормальна людина, на тебе дивлячись, подумає: ой, друже, краще б уже ти залишався нормальним грішником.

Коротше кажучи, якщо твоя мета – самовдосконалення, а не Бог, то якийсь там шаолінь тобі допоможе краще.

…Тут можна піднести руку і запитати – а позитив якийсь існує, га?

Чесно відповім: друже, не знаю.

Бути християнином – це як бути закоханим. Або поетом. Великий ризик, маленький профіт. Ніхто не гарантує, що закохаєшся в хорошу людину. Або станеш хорошим поетом. Ніхто не гарантує, що тебе полюблять у відповідь – чи твій коханий, чи публіка…

Але чому ж тоді люди закохуються і пишуть вірші?

Ти будеш причетний до Любові й Краси. Це справедливо і для християнина, і для закоханого, і для поета.

А що ця причетність тобі дасть… цілком можливо, що самі лишень страждання. Ти страждатимеш, як страждає на наших вулицях людина з хорошим музичним смаком, коли звідусіль гримить попса. Як художник, який відчуває своє безсилля перед невимовною красою, намагається перенести її в малюнок, а потім рве і нищить свої недолугі роботи… Як лікар перед невиліковною хворобою. Хіба кого в такій ситуації сильно втішає те, що він – хороший лікар, художник або музикант?

Ні. От і ти не зможеш. Ти будеш причетний до Любові й Краси – але не володітимеш ними, і не зможеш навіть перебувати з ними постійно поруч, завжди їх споглядати. Можливо, колись – по смерті, після довгих болісних зусиль. І швидше за все – тільки по смерті. А за життя – ти бігтимеш за райдугою, тебе вважатимуть ідіотом і тикатимуть у тебе пальцем.

Подумай ще раз, чи воно тобі треба. Доки ти ще в це не встряг, доки не відчув цієї причетності, доки ще можеш сприймати християнство як «систему», конструкцію, гасла, знамена, поклони.

Якщо ти в це втягнешся – тобі хана. Уже й захочеш на все плюнути, покинути, розвернутися й піти – а не зможеш.

Такі справи.

Владика Дмитро про втрачену гармонію у відносинах людини з Богом

часопис CREDO — Thu, 12 Jan 2012 12:09:14 +0000

Різдво Христа має за мету повернути людину до повноти життя з Богом і таким чином відновити і перемінити увесь світ. Про це йдеться у Різдвяному посланні владики Дмитра (Григорака), єпископа-ординарія Бучацької Єпархії УГКЦ.

Владика констатує: «відносини людини з Богом – це найголовніші і визначальні відносини у всесвіті. Вони визначають лице світу і його майбутнє. Зв’язок з Богом – найперший і найсуттєвіший із 4-ох головних зв’язків, які зумовлюють життя людини, а саме: зв’язок з Богом, зв’язок людини з іншими людьми, зв’язок людини з собою, зв’язок людини з світом природи».

На думку Бучацького архиєрея, відновлення тісного зв’язку з Богом веде до гармонізації всіх інших відносин людини, включно з її ставленням до природного довкілля: «світ природи, який чутливо реагує на людське зло різними катаклізмами і природними лихами (що яскраво ілюструють останні 100 років) теж гармонізується та існує для того, для чого був створений Богом: для прослави свого Творця і для добра людини».

Владика Дмитро констатує, що шлях до відновлення втраченої гармонії відносин є довгий і тернистий, однак Господь підтримує нас на цьому шляху та вказує людству дорогу спасіння через Свою Церкву, яку Він провадить і постійно в ній перебуває, зокрема і в особливий спосіб – у семи Святих Таїнствах, і через них дає нам нове життя у Христі та переображує людину в істоту богоподібну.

«Господь прийшов, щоб дати нам Себе – життя вічне і встановити нерозривну єдність між людиною і Богом у своїй Особі. Відновлюючи цю первісну єдність між людиною і Богом, Господь відновлює первісну вселенську гармонію всього творіння з Творцем. Так Господь будує Своє Царство і запрошує кожного з нас стати учасником цього будівництва», – наголошує церковний ієрарх і завершуючи своє Різдвяне послання – закликає: «Не марнуймо жодного дня: час, прожитий не для Бога, прожитий даремно».

За матеріалами: ecoburougcc.org.ua

Адвент: зупинитися, озирнутися …

часопис CREDO — Mon, 28 Nov 2011 07:50:00 +0000

Господь в мудрості Своїй створив пори року так, щоб дари і благословення кожного з них були натяком на ті, що принесе нам майбутнє. Весна – початок нового життя, саме ж життя знаходить зрілість влітку. Осінь приносить повноту, яка поступається місцем довгому зимовому відпочинку.

Церква встановила часи літургійного року, які перетікають один в одного. Настав Адвент. Що він принесе нам такого, що могло б стати основою Різдва? І що дасть нам Різдво такого, що б залишилося з нами на весь рядовий час?

Часто наш Адвент – це божевільна метушня в приготуваннях до одного-єдиного грудневого дня. Святкування Різдва схоже на сплеск, за яким йде мертвий штиль втоми та байдужості. Часом ми навіть раді, що все нарешті скінчилося і ми можемо повернутися до повсякденного життя.

Ставлячись так до Адвенту та Різдва, ми багато чого себе позбавляєм. Давайте краще спробуємо в повноті відчути всю їхню насиченість.
Яка духовність цього часу? Як провести його, щоб набути його дари?

Читання Адвенту вказують на те, що ми і так вже знаємо, якщо ми достатньо уважні: наше особисте і суспільне життя позбавлене повноти. Їй бракує чогось: миру, радості у Господі, любові. Нас мучать конфлікти, депресія, гнів і страх. Усвідомлюючи це, ми бажаємо впевненості в тому, що життя, може бути, і буде краще.

Краще життя – те, чого бажає Бог для кожного з нас. Він бажає, щоб наші серця отримали дар любові, наші повсякденні справи – радість, а наша свідомість – спокій. І ми тут же відгукуємося: «Так, це було б добре, але не зараз. Можливо, пізніше».

Чому б не попросити Бога допомогти нам знайти ці дари зараз – принаймні в найближчому майбутньому – адже вони не призначені лише для потойбічного життя!

Ми дозволяємо суспільству чинити на нас тиск, змушуючи робити те, чого ми самі не особливо бажаємо. Пам’ятайте, суспільство може запропонувати нам багато гарного, але це не християнське суспільство. Краще звернутися до Христа за допомогою у прийнятті рішень про те, хто і що буде визначати наше життя. Христос не залишить нас у вирі суєти, але дасть нам заспокоєння – якщо ми дозволимо.

Чекати й слухати

Адвент – час очікування Христа, Який прийде до нас не в якомусь неймовірно далекому майбутньому, але дуже скоро. Ми чекаємо. Чекаємо спокійно, знаючи, що обіцянки Адвенту неодмінно здійсняться.

Один з кращих образів Адвенту взятий у пророка Ісаї: «перекують свої мечі на рала … і не вчитимуться більше воювати. Прийдіть, і будемо ходити в світлі Господнім» (Іс. 2. 4-5). Вважаючи, що це стосується лише міжнародних відносин, ми випускаємо з огляду саму суть. Це стосується також наших внутрішніх конфліктів і битв. Це ми – ті, хто навчається воювати з самим собою. Це ми забуваємо ходити в світлі Господнім. Адвент – можливість укласти внутрішнє перемир’я, перекувати мечі на «рала» мирної роботи.
Як? Відведіть собі час самоти. Зосередьтеся на словах Писання або на самому Господі. Заспокойтеся. А потім задайте Богу питання: «Що я можу зробити, щоб стати більш відкритим Тобі? Як мені навчитися чекати, не впадаючи в паніку?»

А потім слухайте. Чекайте і слухайте в мовчанні. Яка б відповідь не виникла у глибині вашого серця, прийміть її як пораду від Господа.

Будьте готові слідувати їй. Якщо Бог дає нам вказівку, але ми їй не слідуємо, наступного разу нам буде важче Його почути. Відкритість керуванню виникає з щирого бажання та готовності слідувати йому, навіть якщо це важко. Якщо ваше бажання слухати і коритися щире, то ви отримаєте пораду.

Пожинати плоди

Зробити з Адвента час тихого очікування мені допомогли додаткові півгодини молитви щоденно. Ні, подумаєте ви, це не для мене. У мене вже зовсім немає часу.

У моєму житті ці півгодини творять чудеса: у мене більше енергії, тому що серце моє спокійне, все робиться швидше, тому що я дозволяю Богу допомагати мені, стосунки з близькими поліпшуються, тому що я не піддаюся суєті і напрузі, організувати дрібниці життя простіше, тому що Бог допомагає мені визначити, що важливіше … Але найголовніше – світло Господа – в моєму серці.

Адвент стає святом очікування Господа – часом мирного і радісного передчуття великого дару, який ми скоро отримаємо.

Вище голову!

«Підніміть ваші голови вгору, бо ваше визволення близьке» (Лк 21. 28). Месія вже прийшов 2000 років тому і надав у наше розпорядження все необхідне для спасіння. Зараз від нас вимагається особиста відповідь. Ми повинні зробити свою частину роботи.

Хтось сказав: «Бог дуже любить бідних, тому він створив їх так багато». Але якщо Бог любить їх, то чому вони відчувають таку потребу і нужду? Причини різні – брак освіти, гноблення і експлуатація. Але може бути, в цьому є частина провини і самих бідних? Лінощі, небажання відмовитися від деяких вад, наприклад, пияцтва? Ніякий порятунок неможливий, якщо він не супроводжується нашими власними зусиллями.

Адвент – заклик до морального поводження, що веде до спасіння. «Покайтеся і віруйте в Євангеліє» (Мк 1. 15), – говорить Христос і показує нам, як це зробити. Прощати тих, що кривдять нас, відмовитися від егоїзму, цінувати те, що ми зазвичай приймаємо як належне.

Один письменник сказав: «Знати волю Божу – найвище знання, знайти волю Божу – найвище відкриття, творити волю Божу – найвище досягнення».

Procatholic.ru

Про розумний устрій природи

часопис CREDO — Thu, 25 Aug 2011 08:56:33 +0000

Чи хочеш, перерахую тобі різновиди інших тварин щодо нас і один до одного, тобто природу кожного, спосіб народження і виховання, місцеперебування, вдачі і закони спільного проживання. Чому одні живуть стадами, інші – поодинці; одні травоїдні, інші хижаки: одні люті, інші лагідні, одні прив’язані до людини і біля неї живляться, інші неприборкані і люблять свободу. Одні близькі до розумності та здатні вчитися, інші зовсім безглузді і не здатні до навчання. Одні мають більше почуттів, інші менше; одні нерухомі, інші переходять з одного місця на інше, а ще інші дуже швидкі. Одні вирізняються і величиною, і красою, або ще чимось, а інші, або дуже малі, або дуже потворні, або те і те. Одні міцні, інші слабкі; одні мстиві, інші підозрілі і підступні, ще інші необережні; одні працелюбні і дбають за свій дім, інші зовсім бездіяльні і безтурботні? … Чому одні плазують по землі, інші – прямохідні, одні люблять сушу, інші – сушу і воду; одні охайні, інші неохайні; одні живуть парами, інша ні; одні помірковані, інші пожадливі; одні багатоплідні, інші не багатоплідні; одні живуть довго, інші – ні ? Вичерпалося б у мене слово, якщо б все детально описувати .

Розглянь природу тих, хто плаває, хто ковзає і ніби літає вологою стихією, дихає власним повітрям, а в нашому повітрі піддається тій же небезпеці, якій ми – у воді. Досліди їх звичаї, пристрасті, народження, величину, красу, прив’язаність до місця, подорожі, як вони сходяться і розлучаються, властивості майже близькі до властивостей земних тварин, а в інших навіть спільні. …

Розглянь також зграї птахів неспівочих та співочих, різноманітність в їх вигляді та кольорі. Яка причина солодкого співу у птахів співучих, і від кого це? Хто дав конику стрибунцю гусла на груди? Хто дає птахам ці пісні і щебетання на гілках дерев, коли, опівдні збуджені до співу сонцем, наповнюють вони звуками ліса і супроводжують співом подорожнього? Хто сплітає лебедину пісню, коли розпростирає він крила в повітрі, і ними ніби виводити вірш миру? … Чому павич, чванливий мідійський птах, так любить убрання і честь … велично, витягнувши шию, виступає і колоподібно, розгорнувши блискучі золотом та усіяні зірками пір’я, виставляє свою красу на показ любителям? …

«Подивуйся природній тямущості безсловесних і, якщо можеш, дай цьому свої пояснення»

Подивуйся природній тямущості безсловесних і, якщо можеш, дай цьому свої пояснення. Як у птахів гнізда … влаштовані безпечно і водночас гарно, з усіма зручностями для пташенят? Звідки у бджіл і павуків стільки працьовитості та мистецтва? В них соти складені з шестикутних чашок, звернених одна на іншу й укріплених перегородками. … І все це з таким мистецтвом бджоли роблять в темних вуликах, коли їх будівлі невидимі. А павуки з тонких і майже повітряних ниток, простягнутих у різні напрямки, і з речовин непомітних для погляду, тчуть чудні тканини, які б служили їм житлом. … Не говорю про скарбниці та їх охоронців у мурашок, про запас їжі, відповідно до часу, і про те, що ще, як відомо, розповідають про їх подорожі, ватажків і про суворий порядок справ.

А якщо доступні тобі причини цього, і ти пізнав, скільки в цьому розуму, то розгляньмо відмінності між рослинами. … Розглянь різноманіття і багатство плодів, особливо ж неперевершену красу найнеобхідніших з них. Розглянь сили коренів, соків, квітів, запахів не тільки найприємніших, а й здорових, привабливість і якість фарб. Розглянь також коштовність і прозорість каменів. Природа, як на спільному бенкеті, запропонувала тобі все: і те, що потрібно для тебе, і що служить твоєму задоволенню, щоб ти, окрім іншого, із самих благодіянь пізнав Бога, і зі своїх потреб придбав більше відомостей про себе самого.

Після цього перейди широту і довготу спільної всім матері – Землі, обійди морські затоки, що з’єднуються одна з одною і з суходолом, красу лісів, річок, рясні і невичерпні джерела, не тільки холодних і придатних для пиття вод, що течуть поверхнею землі, а й тих, які під землею пробираються якимись щілинами, і … пробиваються потроху, де тільки можуть, і безкорисно для нашого вжитку в багатьох місцях дають різні лікувальні властивості завдяки теплим лазням. Скажи, як і звідки це? Що означає ця велика і природна тканина? Тут все гідне хвали: чи станемо щось розглядати у взаємному відношенні, чи окремо.

З якої причини Земля стоїть твердо і неухильно? Що підтримує її? Яка у неї опора? Бо розум не знаходить, на чому це базується, окрім Божої волі. Чому земля, то піднята на вершини гір, то опущена в рівнини, до того ж так різноманітно, часто і поступово змінює свої розташування, і цим багатше задовольняє наші потреби і полонить нас своєю різноманітністю? … Скрізь [вона] служить найпрозорішим доказом всемогутності Божої! А море, … як воно, і нічим не зв’язане, і перебуває у своїх межах. … Що зібрало в ньому води? Що поєднало їх? Чому море і підіймається, і перебуває у своєму місці, ніби соромлячись берегової суші? Чому і приймає в себе всі ріки, і не збільшується, через перенасичення своєї величини, чи з іншої, не знаю, якої ще причини? … А струмків, які первинні джерела? Розшукуй, людино, коли можеш досліджувати і знайти! Хто прорив річки на рівнинах і в горах? Хто дав їм безперешкодну течію? Яке диво протилежностей – і море не переповнюється, і річки не зупиняються! Що поживного у водах? … Нехай і я насолоджусь декількома словами, розмірковуючи про втіхи, які Бог посилає!

Тепер, залишивши землю і земне, щоб слово в мене йшло порядком, піднімись на крилах думки в повітря. Звідти поведу тебе до небесного, на саме небо, вище неба і так далі. Не наважується, правда, слово підніматися високо, а піднесеться втім не понад те, що дозволено. Хто розлив повітря – це рясне багатство, яке не зменшується, яким користуються не згідно з достоїнствами і випадками, яке не утримують межі, розповсюджується не за віком,… його приймають без перенасичення. Уділяється воно кожному рівною мірою. … Повітря, в якому тіла, і з яким слово, у якому світло і ті, хто освячуються? … Розглянь і те, що далі від повітря. …

Але якщо ти пройшов розумом повітря і все, що у повітрі, то разом зі мною торкнись неба і небесного. Але тут нехай провадить нас більше віра, ніж розум, якщо тільки зрозумів ти свою неміч, коли розглядав те, що найближче до тебе і дізнався про спосіб пізнання того, що вище від розуму, а не залишився цілковито земним і відданим земному, тим, хто не знає навіть і цього, тобто свого незнання.

Хто округлив небо, розставив зірки? Краще ж сказати, що таке саме небо і зірки? Чи можеш сказати це ти, людина пишномовна, яка не знає і того, що під ногами, не можеш привести до певної міри себе самого, а виявляєш допитливість про те, що вище твоєї природи, і бажав би обійняти невимірне? Припустімо, що ти осягнув … сходження зірок і сонця, якісь частини та їх підрозділи і все те, за що ти звеличуєш свою дивну науку, проте це ще не є розумінням сущого, а лише спостереження за якимось рухом, який підтверджує тривала вправа, що приводить до єдності спостереження багатьох. Потім придумали закон і возвеличили ім’ям науки. Так видозміни місяця стали відомими для багатьох, і зір прийняли за початок пізнання! Але якщо ти дуже обізнаний у цьому і хочеш, щоб дивувалися тобі за правом, скажи: яка причина такого устрою та руху? …

Воно [сонце] чудове, як наречений, швидке і велике, як велетень. … Така його сила, що від краю до краю все обіймає своєю теплотою, і нема нічого, що не відчуває її. … Все ним сповнюється, і зір – світлом, і тілесна природа – теплом. Водночас, коли воно зігріває, то не спалює, … для всіх відкрите і всіх однаково обіймає. Сонце … просвічує погляд, як Бог – ум. … А чим від початку приведено сонце в рух? Що невпинно рухає та обертає його – незмінне у своєму законі, у справжньому сенсі нерухоме, невтомне, живоносне і, як справедливо оспівують поети, життєдайне, ніколи не припиняє ні течії, ні благодіянь своїх? … Як сонце спричиняє і розділяє пори року, кожна з яких приходить у свій час? … Чи пізнав ти природу і видозміни місяця, міру його світла та його шляхи? І як сонце панує над днем, а він – над ніччю?…

Уривок зі Слова 28. Переклад за виданням. Слово 28, о богословіи второе. Творенія иже во святых отца нашего Григория Богослова, Архієпископа Константинопольскаго. Спб.: Издательство П.П.Сойкина. – Т.1. – С. 391–413. Переклав В.Жуковський

Св. Григорій Богослов (IV СТ.), Християнин і світ

Чи достатньо «мати Бога в серці»?

часопис CREDO — Sat, 21 May 2011 18:24:42 +0000

Роздуми до Слова Божого на V Неділю Великодня

Я – путь, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене. (Йн 14, 12).

Учні питають Ісуса про місце куди Він іде. Ісус відповідає, що Він сам є дорогою, а також істиною і життям.

Ісус називає себе дорогою, що веде до Отця. Чи може людина поєднатися з Богом без посередництва Ісуса Христа?До Бога людині не можна прийти інакше як тільки через Ісуса Христа. Розкол, що вчинив гріх, поміж людиною і Богом є занадто великий, щоб людина могла його усунути сама. Доводиться чути, як хтось говорить: «Мені Церква непотрібна, я Бога маю в серці, я перед ним особисто каюсь». Але чи може така людина бути до кінця впевненою, що Бог їй пробачив? Чи це дійсно Бог в її серці, а може це її уява про Бога? Тільки Христос є дорогою до Бога і лише через Нього ми можемо поєднатися з Богом. Бо лише Ісус Христос «є примирення за наші гріхи, і не лише за наші, а й за гріхи усього світу» (1 Йн 2, 2).

Розкол що вчинив гріх стосується також можливості пізнання Бога. Ми можемо собі скільки завгодно уявляти Бога, будувати різні гіпотези і космології, але чи в них ми зможемо знайти дійсно того правдивого Бога, якого ніхто ніколи не бачив? Скільки б людина не намагалась самотужки пізнати правду про Бога, прийти до Бога, без посередництва Христа не може обійтись. Істину про Бога можемо пізнати лише в Ісусі Христі, в Ньому і через Нього. Ісус Христос є правдивою іконою невидимого Бога ( див. Йн 1, 18). Щоправда пізнаємо Його через віру, а не безпосередньо, проте в Ісусі Христі знаходимо впевненість віри.

В Ісусі Христі ми віднаходимо втрачену через первородний гріх дружбу з Богом. Саме перебування з Богом надає правдивого сенсу і вартості нашому життю. Більше того, лише в Ісусі Христі ми отримуємо правдиве життя. Не можемо ми успадкувати вічного життя без Ісуса Христа, отже з поєднання з Ісусом Христом у вірі тут, в земному житті, починається наше вічне життя з Богом в небі…

Як уникнути байдужості?

часопис CREDO — Fri, 07 Jan 2011 16:34:33 +0000

1. Небезпечність байдужості

У великій небезпеці перебувають ті душі, які не переймаються повсякденними гріхами і таким чином примиряються з духовною холодністю, не думаючи навіть про те, щоб визволитися з цього. Тут не йде мова про повсякденні гріхи, які поповнюємо через звичайну людську слабість, тобто такі як: непотрібні слова, різні внутрішні хвилювання тощо, тут мовиться про ті щоденні гріхи, які поповнюємо цілком добровільно, особливо, коли їх повторюємо.

Св. Тереза з Авіля записала: «Нехай Господь Бог охоронить нас від гріха, від якого ми втратимо уважність». А отець Альварес говорив: «Ті незначні сварки, вияви неприязні, надмірна цікавість, вияви нетерпеливості, брак стриманості не вбивають душі, однак роблять її такою слабкою, що як трапиться якась важка спокуса, вона не матиме сили, щоб їй протистояти й очевидно впаде». Отож повсякденні гріхи, з однієї сторони, ослабляють душу, а з другої, позбавляють її Божої помочі, адже Бог є скупим для тих, хто не є щедрим у ставленні до Нього. «Хто скупо сіє, скупо буде жати» (2 Кор. 9, 6). Цих гріхів насамперед повинна боятися душа, яка отримала особливі ласки від Бога. Отож найбільше повинна боятися їх тоді, коли приймають різкі форми, як під час приступів амбіцій, жадності, неприязні чи невпорядкованого почуття, спричиненого якоюсь особою. Душам, які перебувають під впливом таких пристрастей, нерідко здається те, що й азартним гравцям, які, зазнавши багато поразок, урешті промовляють: «Ставлю все», – і втрачають усе, що ще мали. Бідною є душа, яка перебуває під впливом якоїсь земної пристрасті, бо пристрасть нас засліплює і не дозволяє досягти того, що насправді чинимо.

Отож перейдімо до практичних роздумів, щодо того, що ми повинні чинити, щоби визволитися з нещасного стану духовної байдужості.

2. Як боротися з байдужістю?

Потрібно, по-перше, мати тверде прагнення звільнитися від цього стану. Добре прагнення приносить полегшення в праці й дає силу, щоб йти вперед. Будьмо твердо переконані в тому, що хто на шляху до Господа не просувається вперед, той завжди відступає, а безперервно відступаючи, врешті впаде у прірву.

По-друге, стараймося пізнати, яка вада є в нас найголовнішою й атакує несподівано: гнів, амбіції, невпорядковані почуття до осіб або речей. Тверда, рішуча воля, з Божою допомогою, може подолати все.

По-третє, слід усунути нагоду до такого типу гріхів, у протилежному випадку всі наші постанови завершаться нічим.

І врешті, по-четверте, не слід довіряти своїм силам, а безперервно молитися до Бога з довірою, щоби допомагав нам у небезпеках і звільнив від тих спокус, під впливом яких ми б могли поповнити гріх. Тут, власне, йдеться, про відому молитву: «І не введи нас у спокусу»(Лк. 4, 9). Це є обітниця Бога, яку Він не може не виконати. Тому завжди потрібно молитися, молитися завжди. Я безперервно повторюватиму, що потрібно молитися, потрібно завжди молитися: «Боже мій, допоможи мені, поспіши мені на допомогу».

livingrosary.org.ua

Людина знаходить Господа коли йде Його шукати: роздуми Карла Ранера на Богоявлення

часопис CREDO — Thu, 06 Jan 2011 16:57:52 +0000

Пропонуємо вашій увазі роздуми видатного католицького богослова Карла Ранера на свято Богоявлення, опубліковані у збірці «Літургійний рік» у 1953 році.

В останні дні ми пишно відсвяткували Різдво – ми самі або, у всякому разі, інші. Ми раділи, – так, не завжди легко бути в святковому настрої, так що ми принаймні були спокійні і задумливі, або навіть злегка сумні. Але тим не менше всі ми відчували щось менш буденне і банальне, ми були трохи піднесені і більш сприйнятливі до речей, які перевершують повсякденну прозаїчність. Адже в ці дні наше серце стало серцем дитини, серцем одного-єдиного Дитятки.

Наприкінці святкувань у календарі значиться свято Богоявлення. Це також Різдвяне свято, яке у четвертому столітті християнської ери Західна Церква перейняла у Східної. Воно було поміщене поруч із Різдвом, що святкується 25 грудня.

Це – свято об’явлення, одкровення Спасителя і Відкупителя людей, причому не тільки Його народу, але і «всіх народів», язичників, людства в цілому. Воно проголошує, що нам з’явилася прихильність і людяність нашого Бога і Спасителя Ісуса Христа. У це свято нам явлено, що Бог тут, з нами, поки ще тихо і приховано, поки ще як прихована весна, спокійна й впевнена у своїй перемозі. Він ще наче знаходиться у маленькому насіннячку, захованому під зимовим ґрунтом, але воно вже здобуло перемогу над мороком і холодом. Це свято сповіщає нам: «Бог тут, Він став людиною, ввійшов в бідність і тісноту нашого життя». Він став одним з нас, і тепер більше не може бути жодного сумніву в тому, який результат драми людства, що розгорнулася на історичній сцені. Він дарував нам переконання – або благословенну віру, – що ця трагедія, що здається абсурдною імпровізацією, просочена кров’ю і сльозами, насправді йде до божественної мети з тих пір, як сам Бог не просто спостерігає за нею як глядач, але бере участь в ній і вимовляє вирішальні, безповоротні репліки. Урочистість об’явлення Господа: в ньому ми вічно святкуємо Святу Ніч, найбільш ясну ніч посеред наших похмурих днів, ніч, яка прийняла маленьке вічне світло, сяюче в нашій темряві.

І все ж у цьому «другому святі Різдва» є нова риса, яка була не так помітна в першому. Не тільки Бог прийшов до нас, але в силу цього божественного жесту і люди приходять в рух, самі вирушають до Того, Хто прийшов до них. Це свято, «велике свято», як його назвали в Середні століття, в Німеччині називають «святом Трьох Королів». І як би бідно і антиісторично це не виглядало з богословської точки зору – адже об’єкт святкування не становлять ані Волхви, що зі Сходу прийшли до Різдвяних ясел, ані тим паче королі, і взагалі невідомо, чи було їх троє, – все ж вираз «Три короля » вказує на важливий аспект таємниці, що прославляється: через безліч помилок перші люди вирушили на старанні пошуки Немовляти, їх Спасителя, блукаючи і мандруючи. Таким чином, в цей день святкується благословенна мандрівка людини в пошуках Бога, в паломництві всього життя. Людини, яка знаходить Господа тому, що йде Його шукати.

Насправді, коли ми читаємо перші вірші другого розділу Євангелія від Матея, ми читаємо нашу власну історію, історію нашого вічного паломництва. У них розповідається про волхвів, які прийшли з далекого Вавилону. Вони слідують за зіркою і, проклавши шлях через пустелю, щасливо досягають мети, наполегливо запитуючи серед байдужої холодності і політичних розрахунків, поки не знаходять Дитятко та не поклоняються Цареві і Спасителю.

Ми помічаємо нашу історію, чи, скоріше, вона повинна бути такою. Хіба не всі ми є мандрівниками, людьми, які не мають постійного притулку, навіть у тих випадках, коли в дійсності нам не потрібно залишати батьківщину? Як швидко біжить час, як швидко йдуть дні, як вірно те, що ми постійно чимось стаємо і проходимо повз чогось: ми почали з якогось місця і з якогось моменту, і ось ми вже в дорозі, ми завжди йдемо вперед і ніколи не повертаємося на колишнє місце. Цей шлях проходить через дитинство, через палку юність, через зрілість, через деякі свята і багато буднів, через висоти і приниження, через чистоту і гріх, через любов і ілюзію: все далі і далі, без зупинки, зі Сходу життя на Захід смерті. І настільки безперервний, настільки невичерпний це рух, що часто ми його навіть не помічаємо, нам здається, що ми стоїмо на місці, тому що в ногу в нами рухається все, що нас оточує і з чого ми могли б зробити висновок, що наше життя знаходиться в русі.

Але куди веде цей шлях? Може бути, з тих пір, як ми прийшли у цей світ, ми були лише включені в потік, який все рухається і рухається, а ми не знаємо куди і змушені підкоритися, обмежитися тим, щоб вести себе порядно і тихо? І нам не дозволено питати, куди насправді веде цей потік? Або ж ми насправді шукаємо в нашій подорожі якусь мету, знаючи в глибині серця, що існує якась мета, яким би складним і довгим не був шлях? А може бути, людина – це лише точка у світі, де вона знаходить пекуче знання про свою незначущість? Наш дух запалюється лише для того, щоб зі скорботою дізнатися, що, виникнувши з мороку порожнечі, ми знову потрапимо туди? Подібно до зірки, яка запалюється на своїй похмурій траєкторії в повній темряві на одну лише мить, коли проходить через нашу атмосферу? Може бути, ми блукаємо, щоб остаточно заблукати? Може бути, серцю і духу не слід заздалегідь запитувати про закон, що регулює наш шлях, щоб не застигнути в жаху перед німим, відчайдушним «ні» як єдиною відповіддю? Або взагалі не потрібно ставити таких питань? Але чи може серце заборонити нам?

Ні, ми прекрасно знаємо: мета нашої мандри зветься Богом. Він живе в недосяжній далечині. І дорога до цієї мети може здатися занадто довгою і важкою. Незбагненно навіть те, що самі ми маємо на увазі, коли говоримо «Бог»: фундамент будь-якої реальності, море, в яке впадають всі мандрівні струмочки нашої ностальгічної тяги. Трансцендентність, те безіменне, що знаходиться за межею, яке виходить за рамки усього, що нам знайоме. Безкрайня загадка, що включає в себе всі інші загадки і заважає шукати остаточну розгадку на землі, у сфері знайомого і того, що можна довести; безмежність і нескінченність – і в той же час чиста простота, яка вбирає в себе реальність, істину, світло, життя і любов. Величезний потік всього творіння через усі часи, через всякі зміни і події спрямовується до Нього.

Отже, Волхви вирушили в дорогу. Їх серце спрямовуються до Бога, в той час як ноги прямують до Вифлеєму. Вони шукали Його, а Він привів їх туди, де вони Його шукали. Це вони жадають Спасителя в голоді й спразі правди, вважаючи, що людина не повинна нехтувати жодним кроком, раз Бог робить тисячу кроків назустріч людині. Вони шукають Його, Який є порятунок, на небесах і в серці, в безмовності і поряд з людьми, навіть серед євреїв і в їх Священному Писанні. Вони бачать самотню зірку, що зійшла на небі. А Він, у Своєму благословенному сходженні, робить так, що навіть їх астрологія, якою б безумною вона не була, допомогла хоча б на цей раз: адже їх серце не знало нічого кращого. І воно повинно було затремтіти, коли теорія, яка походить з загадкової звістки про очікування єврейського спасіння і з їх астрології, тепер несподівано стала на практиці абсолютно конкретною подорожжю. Напевно вони навіть боялися свого полум’яного серця, може бути, для них було б набагато зручніше не приймати всерйоз настільки ірреальну, непрактичну річ. Але у них було сильне серце і велика зухвалість: вони послухали, й вирушили в дорогу.

Але раптово, як тільки вони залишили за спиною батьківщину, як тільки наважилися ризикнути, їх серце знайшло легкість. Вони йдуть далі по звивистих стежках, але в очах Божих саме вони є дорогою, яка веде до Нього, тому що Його шукають з вірністю. З тремтінням і хвилюванням вони віддаляються від того, що для них близько і звичайне, знаючи, що всім доведеться змінитися в процесі мандрівки, знову і знову вирушати в дорогу на пошуки Вітчизни, яка є чимось більшим, ніж намет для відпочинку під час паломництва. Вони знають, що життя означає перетворення і становлення, а досконалість вимагає все нових і нових змін.

Отже, вони йдуть. Дорога довга, ноги втомилися, на серце часто стає тяжко і сухо. Але серце шукачів Бога витримує, вони самі не знають, звідки безперервно береться їх мужність і сила – адже вони йдуть не від себе самих, яких ледь вистачає, але все-таки вистачає. Дух не лякається. Вони не дивляться зверхньо на людей, повз яких проходять. Вони йдуть поруч з ними і розмірковують: Бог покличе і їх, коли Йому буде завгодно, але ми не повинні зраджувати світло тільки тому, що воно ще не засяяло для інших. Від єрусалимських книжників вони отримують цілу низку докладних відомостей, а від царя – таємно прораховане завдання. Але в усьому цьому їх вухо чує тільки небесне послання, бо серце їх переповнене блага і бажання. Коли вони прибувають на місце і стають на коліна, вони роблять те, що робили завжди, ще під час пошуку та мандрівки. Вони приносять невидимому Богові, який став видимим, золото своєї любові, ладан свого благоговіння і мирру своїх страждань.

То ж підемо і ми по повному пригод шляху серця до Бога! Побіжімо по ньому! Забудемо те, що знаходиться позаду нас. Все перебуває в безперервному становленні: як і раніше відкриті всі життєві можливості, адже ми ще можемо знайти Бога. Назустріч втраченій людині поспішає Бог, найдрібніша реальність якого перевершує всі наші найсміливіші ілюзії, Бог – вічна молодість, на землі якого немає місця втомленій покірності. Ходімо ж через пустелю! А ти, серце, не лякайся, побачивши цілий потік мандрівного людства, людей, згорблених під вагою таємного страждання і які йдуть вперед, на перший погляд, безцільно і абсурдно. Не бійся, адже наприкінці засяє світло. Святе Письмо показує нам, де знайти Спасителя.

Почався новий рік. І в ньому всі дороги ведуть від Сходу на Захід, крізь безкрайні пустелі життя, біля самої межі з минулим. Але цим шляхом можна зробити благословенне паломництво до Абсолютного, навпростець до Бога. В дорогу, серце моє, вперед! Адже там сяє зірка. Золото любові, ладан спраги і мирра страждань: все, що потрібно, ти несеш з собою.

Радио Ватикан

Матеріальний і духовний світи

часопис CREDO — Tue, 04 Jan 2011 12:43:37 +0000

Живучи у цьому матеріальному світі, ми відчуваємо присутність ще іншого світу – духовного. Це найперше проявляється у нас самих: маємо тіло, але ще маємо і душу. Є у нашому житті те, що ми не можемо назвати матерією, фізичним явищем і тому робимо висновок, що думка, мрія, почуття, бажання, віра, любов та інше, все це відноситься до духовного світу.

У подібний спосіб ми відчуваємо, що у цьому матеріальному світі є ще присутній і невидимий духовний світ. Саме наш світ постав від духовного начала, бо матерія породжує лише іншу матерію. А ми знаємо, що матерія не є вічна, вона мусить мати початок і йде до свого завершення. Отож, присутність духовних істот була ще перед існуванням цього матеріального світу. Ці істоти є і по-сьогодні серед нас.

Вони впливають на наше життя через нас самих, тобто через наші бажання і рішення, наші діла. Духовні сили хочуть змінити цей світ. Ми є тими, котрі втілюють їхні бажання у цьому матеріальному світі. Можемо зауважити, що не всі бажання є однаковими? Є такі, котрі приносять користь людині і цьому світу, а є такі, котрі зводять до шкоди і, навіть, до знищення.

Зауваживши різні нахили, ми можемо зробити простий висновок: є різні духовні сили. До кого ми прислухаємося? З ким будемо співпрацювати? Кому довіримо долю нашого життя і долю людства?

Ангели – це безтілесні духи (тому невидимі) і безсмертні, як і наші душі; але їх Бог обдарував більш високими силами і здібностями, ніж людину. Розум їхній досконаліший, ніж наш. «Ангел» з грецької мови означає «вісник».

Добрі ангели після духовного випробування є безгрішними і радо виконують волю Божу. Бог відкриває Свою волю ангелам, а вони виконують її та сповіщають людям. Добрі ангели – це помічники людини, їхня ціль – допомогти нам спастися.

Злі ангели злі духи мають іншу ціль – вони не хочуть, щоб людина була з Богом і щоб спаслася. Вони роблять все можливе, щоб віддалити людину від Бога. Вони не були позбавлені своєї вищості над людиною, своїх здібностей і тому перевищують людську природу. Нажаль, свої переваги вони використовують не для добра слабших, але навпаки, щоб знищити план добра і позбавити людину радості.

Духи є, але які? Треба розрізняти духів!

Потрібно пам’ятати, що на наші рішення в житті впливають ці духовні істоти. Добрі ангели нас запрошують робити добро, а злі схиляють до зла. Саме від того, що ми виберемо, залежить кому ми послужимо і з ким зв’яжемо своє майбутнє і теперішнє життя. Не раз ми відчуваємо, що якась сила так впливає сильно на нас, що зробити якийсь злий вчинок нам стає дуже легко. За якийсь час ми приходимо по повної свідомості і шкодуємо за цим, бо насправді ми не хотіли робити саме це і саме в такий спосіб. Це ми називаємо спокусою, яка заволоділа нами.

Тому ніколи не потрібно спішити із своїми рішеннями чи діями. Потрібно спокійно подивитися на результат задуманого, запланованого.

Відчуваємо, що нас хтось підводить до якогось рішення, але подумаймо: куди це приведе нас? Яке буде майбутнє? Якщо доброго нічого немає в кінцевому результаті, тоді все веде до зла. і все буде змарноване. Не можна марно надіятися, що якось буде потім, потрібно бути вже переконаним, що все вийде на добро.

Боротися з духовними силами потрібно лише духовною зброєю

Визнаючи досконалість духовних сил, можемо із покорою прийняти нашу слабкість у боротьбі з ними. Наша сила є в Бозі. У час духовної боротьби, коли приходять спокуси, потрібно взивати про поміч і Бог пошле своїх ангелів, котрі би захищали нас перед нападами злих сил. Кожен з нас має ангела хоронителя, котрий готовий нам допомогти і котрий чекає нашого звернення про допомогу. Просімо духовні сили, щоб хоронили нас перед злими вчинками і також в часі добрих учинків, щоб ми витримали у добрих намірах до кінця.

Молитва до Ангела-Хоронителя

Святий Ангеле, посланий до моєї грішної душі і до мого життя повного пристрастей, ніколи не залишай мене грішного і не відступай від мене через мою нестриманість і непостійність. Не допусти, щоб злий дух оволодів мною через пристрасті мого смертного і немічного тіла. Зміцни мої духовні і тілесні сили в боротьбі з гріхами і спокусами цього світу. Наставляй мене на спасенну дорогу.

О святий Ангеле Божий, хоронителю й захиснику моєї нерозкаяної душі і немічного тіла, прости і ти мені все, чим образив я тебе і Бога нашого у всіх днях життя мого, і коли чим согрішив минулої ночі, захисти мене у нинішній день. Охороняй мене від усякої спокуси диявольської, щоб я ніякими гріхами не гнівив Бога нашого, і молися за мене до Господа, щоб Він утвердив мене у страсі Своїм і вчинив мене достойним рабом Своєї безмірної благости. Амінь.

За матеріалами: rozdum.org.ua

Поклади свою дошку на землю

часопис CREDO — Mon, 03 Jan 2011 14:45:44 +0000

Чому ми часто поводимось так напружено у своїх стосунках з Богом, з ближніми, з самими собою? Згадаю відомий психологічний приклад.

Якщо на землі лежить дошка, пройти по ній, не спіткнувшись, може практично будь-хто. Якщо цю ж саму дошку підняти метри на два, пройде по ній вже далеко не кожен. А якщо її встановити над прірвою або між хмарочосами, пройти по ній зуміють тільки лічені одиниці. У чому справа, адже дошка та ж сама? – Дошка та ж сама, та не той самий ризик. Якщо зашпортаєшся на землі – нічого не трапиться, спіткнешся на невеликій висоті -вдаришся, зробиш неправильний крок на великій висоті – розіб’єшся на смерть. Наше тіло надто себе цінує, так воно влаштоване, і тому тремтить і напружується, якщо відчуває небезпеку, нехай малоймовірну, зате неймовірно грізну.

Цей приклад допомагає нам зрозуміти важливу річ: чим вище ми себе підносимо, тим більше тремтимо і напружуємося від страху впасти. Але якщо для тіла природно цінувати себе понад усе, бо втративши себе, воно втрачає все, то для душі, для особистості така поведінка невиправдана, і непробачна. Цінувати себе вище всього іншого у неї немає ні найменших підстав.

«Та хто ж це цінує себе над усе?», – спитають. – «Я тільки й роблю, що повторюю, який я окаянний грішник, порох і попіл і взагалі аз’ багатогрішний! Тільки й гризу себе за всі промахи і провини, що здійснив вчора і третього дня!»

У тому-то й справа. Важливо не те, яку ти собі ставиш оцінку. Важливо те, що ти невпинно себе оцінюєш. Що ти тільки і зайнятий, що самим собою. Ось це і означає, що ти для себе – найвища цінність.

Ступінь нашого самозвеличення можна досить точно виміряти арифметично, у відсотках. Подивіться, скільки часу протягом дня ваші думки зайняті вами – не важливо, схвалюєте ви себе при цьому чи засуджуєте, – і скільки Богом або оточуючими? Про Бога ми згадуємо хіба що під час обов’язкової молитви – для багатьох це 10-15 хвилин на добу, – та ще скільки-то раз побіжно, а про оточуючих, якщо не пристають, і зовсім майже не згадуємо. Так, а про себе? – А ось про себе ми майже ні на мить не забуваємо! Ось вам і точне співвідношення у відсотках: «я-не я – 90% -10%» (навіть не точне, швидше оптимістичне).

Ось і виходить: поки я для себе така собі надцінність, поки я, так би мовити, не покладу свою дошку на землю, я неодмінно буду тремтіти і напружуватися.

«Покласти свою дошку на землю» означає взагалі перестати про себе судити: «Я й сам не суджу себе» (1 Кор 4,3). Якщо я християнин, то, значить, я цілком і повністю віддав себе Христу. Вже віддав, а не тільки збираюся це зробити. І значить, я вже собі не належу. А якщо так, то яке право я маю себе судити? – «Хто ти, що судиш чужого раба?» (Рим 14,4). А оскільки для нас думати про себе і судити, оцінювати себе практично одне і те ж, то, отже, потрібно просто перестати думати про себе.

Як це зробити? – Думати про Бога, звісно, але не так це просто. У людей, містично обдарованих і покликаних, на освоєння подібної практики йдуть десятиліття. На щастя, Бог далеко не всіх призначив бути містиками. У кожного з нас є відмінний і доступний спосіб відволіктися від себе: думати про інших. Щодо інших – нам все ж таки легше думати не в сенсі «оцінювати», хоча на це ми завжди готові, але в сенсі: «Як би принести їм благо?». Це завдання теж не найпростіше, лавірувати між байдужістю і нав’язливістю – справа не з легких. Але тим краще – буде, чим зайнятися, буде, чим себе від себе відвернути!

А помилки – звичайно, вони теж будуть! Хто я, щоб не помилятись, за кого себе маю? Але для того й існує сповідь: помилився – висповідався, впав – піднявся, забруднився – помився! І більше після цього себе вже не гризти! Ми ж не згадуємо, який у нас вчора був одяг брудний, якщо нам вдалося його випрати.

Terra Mariana

Чи існує логічна віра?

часопис CREDO — Fri, 17 Dec 2010 15:23:29 +0000

Одна з перспектив: Бог – логіка. А друга? Логіка – Бог? Я студентка математики. Вже три роки намагаюся інтерпретувати навколишню дійсність власне з точки зору математики.

Раціональне пізнання, яке опирається на правах логіки, до мене промовляє краще, ніж емоційне, в основі якого лежить уява і асоціації. Я вчуся аналізувати, інтерпретувати, робити висновки і підраховувати. Шукати аналогії, зауважувати схожості і різниці, рахувати і називати. Всі спостереження намагаюся логічно довести і дати їм чітке визначення. Однак, є така сфера, в якій я заперечую всім розділам математики. Негую математичний аналіз, логіку, теорію ймовірності, лінійну алгебру, теорію мір і дроби, поглиблений матаналіз і навіть дискретну математику. Це – сфера віри.

Визначення, теореми і докази значно слабнуть, зіштовхуючись з таємницею Бога

Бог, спасіння, вічне життя, довіра Безсмертному, всюдисущість Єдиного Бога, Один Бог в трьох особах… Чи справді математика все це негує та заперечує? А може все навпаки, може це віра підважує тези математики і логіки? Я не знаю відповіді на ці запитання. Знаю одне: віра – це те місце, де математичні права і аксіоми підлягають ослабленню. Навіть більше – вони зникають. Визначення, теореми і докази значно слабнуть, зіштовхуючись з таємницею Бога. І це зовсім не означає, що вони помилкові або непотрібні. Просто вони не задовольняють основної аксіоми: «Для Бога немає нічого неможливого».

Немає способу на те, щоб підрахувати межі Божого Милосердя. Площу Його любові і турботи про людину годі вирахувати навіть при використанні дробів. Аналіз Божої всюдисущості не принесе результатів, навіть якщо роздумуватиму над n-вимірним простором з використанням комплексного аналізу. Я не впораюся з визначенням стаціонарного розкладу, використовуючи матриці переходу та ланцюги Маркова та цілу теорію графів і похибок, щоб визначити ймовірність отримання спасіння. Жодне скінченне чи нескінченне число, окреслене чи не окреслене на вимірній площині не визначить моєї відстані до Отця. А може радше Його близькості до мене. Його тотальної присутності, необмеженої благодаті, яку наново отримую щодня.

Це один спосіб бачення. Одна з перспектив. Бог – логіка. А інший? Логіка – Бог?

Вірую. Віра – це віра. Якщо я це зможу довести, то все, у що вірю, перестане бути вірою, а перетвориться у знання.

Вірую і, можливо, те, що напишу, буде досить контроверсійне, але, на мою думку, саме віра відіграє в математиці дуже важливу роль, як і в кожній точній науці і у всіх емпіричних дослідженнях. Перед кожним іспитом вірю, що професор вибере ті нечисленні теорії, які я в стані довести. Вірю, що в черговий раз методом спроб і помилок я таки дійду до правильного розв’язання. А теореми? Адже кожна з них поки не стала теоремою, була припущенням, гіпотезою. Треба було повірити, що даний процес або явище дійсно відбувається. І віра в успіх привела до способу довести, що все саме так, призвела до підтвердження тези. А простір n-, n+1- … вимірний? Адже це також уява. Я не бачу об’єктів, які описані в тих просторах. Але вірю, що все так і є. Схоже як проблематика кулі, яка після візуалізації приймає вигляд квадрату (одне з питань топології), квадратура кола, це все суперечить поточним уявленням.

Кожен найменший, найнезначніший випадок, який відхиляється від припущення, не задовольняє умов – заперечує тезу, призводить до суперечностей. І саме в цьому полягає краса співставлення віри, духовного життя і тієї простої, описаної і дослідженої логіки. Господь Бог ніколи не говорить останнього слова. Це та таємничість, та єдина щілинка, недоговореність, той єдиний недосліджений випадок і є тією крапкою над «і», яка закінчує доказ. Це та мілісекунда під час аналізу явища, на протязі якої я повинен довіритися. І ще одне. Я не можу застосовувати однакової одиниці виміру до різних явищ. Адже об’єм води не вимірюється сантиметрами, а одиницями ваги не вимірюють тиску. Роздумуючи над проблемою суперечностей між логікою, тобто наукою, і вірою, слід визнати, що якщо ми не можемо виміряти Бога, то це ще не означає, що з Ним щось негаразд. А може це наша одиниця вимірювання невідповідна?

Агнєшка Шимчак, bosko.pl

Радість – це не ефект таблетки

часопис CREDO — Fri, 17 Dec 2010 12:10:54 +0000

Євангельські читання під час Адвенту рекомендують Його як фахівця в галузі всіх людських проблем. Того, хто має всі кваліфікації на світі.

Картина за вікном не пробуджує жодного ентузіазму. Бо що в ній позитивного? Досить лише глянути.

А якщо до цього всього ще й переглянути кілька інформаційних вітрин, то пригніченню немає меж. Зима атакувала, країна паралізована – чуємо навколо. А якби й цього було мало, то, не обтяжуючи наших мисленнєвих апаратів, і самі починаємо повторювати те саме. І починається.

Роздратування поганяє роздратуванням і призводить до наступного. Рівень фрустрації сягає зеніту. Бо падає сніг, але тільки зверху! Це тільки зима, а решта життя? О, в ці райони краще взагалі думками не заходити. Вони з певністю не наповнять нас позитивним зарядом. І тут нарікання з певністю не закінчиться закупівлею п’яти лопат до відгортання снігу за завищеними цінами, щоб вийти з дому назустріч тому всьому, що називається справжнім життям.

Гіркота, розбитість, хронічний темп, а в душі звучить «Crazy is my life». А світ? Як завжди світ переповнений сумнівів. Отже, що з таким світом робити? Домінувати в ньому, запанувати, заарканити? Рішуче не піддаватися? Чи ми самі настільки сильні, щоб порадити собі з цим?

Таке боксування негараздів знову приводить до сумнівів. І змушує кожну сучасну людину сягнути по принаймні дві таблетки на день. Одну, щоб швидко заснути, а другу – щоб швидко прокинутися. Медицина все частіше розводить руками, демонструючи свою безпорадність.

Хвилинку. А чи ми раптом ні про що не забули? А може радше про Когось? Про Когось, хто може нам допомогти знести навіть найважчі болячки нашого існування? Хтось такий існує! Він приходить без комплексів, посеред зими, не зважаючи на морози і обставини.

Євангелії Адвенту рекомендують Його як фахівця в галузі всіх людських проблем. Того, хто має всі кваліфікації на світі. Він називає всі наші хвороби. Це без сумніву ідеальний діагност. Настільки високої кваліфікації, що запобігає, радить і ставить діагнози. Це не простий фельдшер, хоча виконує дуже прості процедури. Інколи, в разі потреби, робить радикальні розтини і масу різних операцій, після яких пацієнт не раз потребує досить довгої реабілітації.

Найбільш дивовижне в Ньому те, що вмудряється робити перев’язки багатьом пацієнтам одночасно. Годує людину вітамінами, брак яких призводить до духовної цинги. Знає, який фармацевтичний склад для кого найкращий і в яких дозах. Цей Лікар має таємничі знання. Він надзвичайно прихильний до людей. Ідучи до Його кабінету, ми точно застанемо Його там, незважаючи на час чи пору дня і ночі. Він не має графіку роботи, Він просто чекає.

Не ображається, не кривиться. Не вивішує таблички з написом «кількість місць обмежена». Додатково має ще й той плюс, що в наші кризові часи не використовує жодного тарифу оплат. Не б’є по кишені, не зруйнує фінансово, бо найохочіше приймає ватиканську валюту, тобто «Нехай благословить Вас Господь!». Будучи під Його наглядом, людина має всі шанси вийти здоровою, не побитою і не покаліченою. З радістю і надією на те, що: «немає таких засмучених серць, які б не були зцілені…».

Агнєшка Броварек, wiara.pl

Оновитися та очікувати

часопис CREDO — Fri, 17 Dec 2010 11:19:08 +0000

Іншу радість дає світ, а інша радість в Бозі. Чи наше сумління свідчить про те, що ми вже можемо радіти, чи підказує, що слід взятися до праці над собою?

Швидше за все Бог не вимагає від нас відречення від доброго імені, не очікує, щоб ми залишили родину, покинули роботу і друзів, аби йти за Ним. Навпаки, Він сподівається, що, йдучи слідом за Ним, будемо вдосконалюватися і відповідно формувати своє життя та середовище. Він часто запитує про нашу злість, помсту, образи, необачність, зранену любов до себе, нехіть, зневагу. Хоча боротьба з цими пороками не завжди вимагає героїзму, а однак часто це важка праця. Не завжди легко виявляти свою доброту чи щедрість ворогам та допомагати тим, хто в потребі.

Іншу радість дає світ, а інша радість в Бозі

Ми повинні навчитися затримуватися скрізь там, де важка праця, смуток, кривда. Бачити Бога в стражданні, зусиллі праці над собою, але вірити, що і радість також від Бога. Не закривати своїх очей та вуст, щоб серце залишилося відкритим. Повторювати «Довіряю Тобі!» і знати: чи справді довіряю, чи лише хочу довіритися, але мені бракує сил.

Хочемо того, що добре і шляхетне, а одночасно піддаємося поганому

Інша радість – та, яку нам дає світ, а інша радість в Бозі. Світ заохочує нас, щоб ми тішилися добробутом, привілеями і славою. Наша радість повинна виливатися з переконання, що хоча б незначною мірою нам вдалося приготуватися на прихід Господа та з усвідомлення, що зустріч наближається. Помічаємо в собі подвійність натури. Хочемо того, що добре і шляхетне, а одночасно піддаємося поганому. Голос, який пригадує нам наші обов’язки та суддя, який видає вироки щодо правоти наших вчинків, – це наше сумління. Чи наше сумління свідчить про те, що можемо радіти чи підказує, що слід взятися до праці?

Що ми самі можемо про себе сказати? Хто ми? Чи справді кращі і придатніші від інших? Терпеливіші? На що ставимо акценти у житті і чому віддаляємося від Бога через брак старанності, лінощі та хтивість? Яку вартість мають для нас піст, покута, молитва?

Почнімо кожну справу в своєму житті виконувати якомога досконаліше і у відповідному порядку. Бажаючи заслужити на Божу любов Отця, ми повинні формувати своє життя на взірець Сина. Використовуючи час Адвенту, спробуймо задуматися, що і як робити, щоб плідно працювати над своєю відновою і очікувати на прихід Господа.

Ядвіга Ноцонь, wiara.pl

Десять правил, щоб добре жити

часопис CREDO — Thu, 21 Oct 2010 16:18:56 +0000

Десять правил св. Альфонса Марії де Ліґуорі

1. Зранку, тільки прокинувшись, розпочинай день з молитви; щодня присвяти півгодини на роздумування або принаймні на читання якоїсь духовної книжки; старайся щодня брати участь у Службі Божій, відвідувати Найсвятіші Тайни й образ Матері Божої; протягом дня відмовляй вервицю; ввечері зроби іспит сумління, завершивши актом покути.

2. Часто приступай до сповіді й хоча б раз на тиждень приймай св. Причастя, а навіть частіше, якщо в змозі, за порадою духовного отця.

3. Вибери собі постійного сповідника, досвідченого і побожного, завжди керуйся його вказівками: як коли йдеться про духовні справи, так і про всі інші; не відходь від нього без важливого й обґрунтованого приводу.

4. Уникай неробства, поганого товариства, нескромних розмов, а передусім злих нагод, особливо тих, які становлять небезпеку для стриманості.

5. У момент, коли зазнаєш спокус, особливо тих, які загрожують чесноті чистоти, зроби знак Святого Хреста, заклич святі імена Ісуса і Марії, аж до того моменту, поки не зникне спокуса.

6. Якщо поповниш якийсь гріх, відразу жалуй за нього і постанови виправитися; а якщо гріх є важким, якнайшвидше іди до сповіді.

7. Коли тільки можеш, старайся слухати проповіді й відвідувати конференції; стань членом якоїсь релігійної спільноти тільки з тією метою, щоб турбуватися про своє вічне спасіння.

8. Часто молися до Пресвятої Діви Марії й, за порадою духовного отця, щоб ушанувати Її, впровадь піст у суботу й під час Її головних свят або якусь іншу форму умертвлення.

9. У важких і болісних випадках, таких як: хвороби, втрата речі чи близьких осіб, переслідування, у всьому погоджуйся з Божою Волею, старайся тоді зберігати внутрішній спокій душі, промовляючи: «Так хоче Бог (або: Так хотів Бог), отож нехай так буде».

10. Раз у рік старайся взяти участь у реколекціях, які відбуватимуться в якомусь реколекційному будинку або у спеціальному місці; якщо це неможливо, то постарайся, принаймні, відправити реколекції у своєму помешканні, віддаючись у ті дні молитвам, духовному читанню і збереженню тиші; таким способом постарайся взяти участь у щомісячному дні зосередження раз на місяць, прийнявши св. Причастя й уникаючи, наскільки це можливо, будь-яких розмов.

livingrosary.org.ua

Як діє освячуюча благодать?

часопис CREDO — Wed, 21 Jul 2010 13:20:33 +0000

Питання: Розкажіть, будь ласка, про дію освячуючої благодаті в людині. Як розпізнати її дію? (Лариса, Рига)

Відповідь з роботи о. В. Данилова «Богослов’я внутрішнього життя»

Надприродні здібності

Щоб прищеплене душі надприродне життя – освячуюча благодать могла діяти вона повинна мати органи дії – надприродні здібності. Вони утворюються з удосконалення природних здібностей. Такими здібностями є влиті чесноти і дари Духа Святого.

А. Влиті чесноти

Влиті чесноти поділяються на богословські і моральні. Богословськими вони називаються тому, що їх предметом є Бог. Моральні – тому що їх предметом є моральні якості в людині.

Розглянемо богословські чесноти:

а) Віра. Вона направляє людину до надприродної мети. Основний її плід – духовна сила.

б) Любов. Вона з’єднує людину з надприродною метою. Основний плід її – радість.

в) Надія. Вона бажає надприродною мети. Основний плід її – спокій.

Богословські чесноти являють сутність духовного життя. Моральні чесноти і дари Духа Святого розвивають богословські чесноти. Всім надприродним життям повинна керувати любов. Влиті чесноти людина втрачає від гріха, але вони повертаються через покаяння. У розвитку цих чеснот межі немає.

Головні моральні чесноти:

а) розсудливість

б) справедливість

в) мужність

г) помірність

Недостатньо, щоб воля прагнула до ідеалу. Вона повинна сформувати нову людину і це здійснюється за допомогою вище названих головних моральних чеснот. Вони реалізують любов у діло. Вони теж вливаються Богом, але можуть бути й набутими.

Влиті чесноти направляють людину до надприродної мети. Але оскільки вони вливаються тільки в стані праведності (тобто можуть бути у людини не завжди), то якщо у людини немає надбаних моральних чеснот, вона може впасти. Якщо ж у людини є надбані чесноти, але немає влитих, то людина, важко згрішивши, втрачає надприродну спрямованість свого життя.

Б. Дари Святого Духа

Дари Святого Духа – це особливі стани душі, які роблять її здатною до сприйняття особливих натхнень Святого Духа. Усього ж звичайних дарів Духа Святого сім. Це дар: знання, розуму, мудрості, ради, мужності, побожності, страху Божого. Дари це не активні вміння як надбані чесноти. Вони діють за ініціативою Бога при пасивному розташуванні душі. Але чесноти користуються дарами Святого Духа для свого розвитку і є природною підставою для дії дарів Святого Духа. Сутність християнської досконалості заснована на чеснотах, особливо на любові, але розвиток духовного життя залежить від натхнень Духа Святого, Котрий приділяє благодаті своїх дарів, влитих чеснот.

В. Натхнення

Натхнення – це благодать, яка діє на людину, духовний рух в душі, що спонукає нас до співучасті з Богом в будь-якому акті розуму, волі і дії. Звучить воно в душі по-різному: тихо, сильно, наполегливо. Про натхнення Христос каже: «шум його (духу) чуєш, а не відаєш, звідки приходить і куди відходить» (Йн.3: 8).

Треба вміти відрізняти натхнення Боже від натхнень сатани або від власних бажань. У зв’язку з цим ап. Йоан казав: «не кожному духові вірте, а випробовуйте духів, чи вони від Бога» (1Йн.4: 1).

У зв’язку з цим практичне значення має порада св. Ігнатія Лойоли в розпізнанні духів, наведена у його «Духовних вправах».

Голос Божий зазвичай говорить у внутрішній тиші мовчазної душі, що вимагає внутрішньої зосередженості. Коли ми чуємо в собі цей голос, треба подумки сказати: «Говори, Господи, слуга Твій (я) слухає» (1Сам.3: 9). Потім треба слідувати натхненню Божому, бо в ньому воля Божа і бути спокійним, хоча би воно могло спочатку здаватися незрозумілим.

Про натхнення від Бога можна просити, приймати їх з вдячністю і смиренням, використовувати їх для співучасті з Божою волею.

Г. Духовні радості

Це духовні порухи, почуття, що підвищують настрій, полегшують роботу над собою, викликають радість. Вони допомагають нам молитися і брати участь, співпереживати життя Христа. Ці порухи почуттів можуть бути звичайними, наприклад радість при молитві і надзвичайними, наприклад радість покаяння, яка супроводжується даром сліз.

Ці порухи почуттів можуть відбуватися:

а) від природних причин у вразливих людей

б) від сатани, при спокусі, наприклад гординею

в) від Бога, що бажає залучити нас до себе.

Якщо ці порухи почуттів походять від Бога, то вони дуже корисні:

- Вони дають прагнення до спілкування з Богом і викликають до Нього любов, дають пізнання в переживанні того, що «Бог є Любов» (1Йн.4: 8).

- Вони полегшують молитовну працю, особливо неофіту.

- Вони допомагають волі долати перешкоди у здійсненні добрих справ.

Небезпеки при отриманні «духовних радощів»:

- Вони породжують духовний егоїзм, тобто виконання обов’язків перед Богом і ближніми заради отримання духовних насолод.

- Вони породжують зарозумілість, гординю і самообман.

Як же поводитися при «духовних радощах»?

По-перше, їх можна просити у Бога заради допомоги у виконання волі Божої.

По-друге, коли вони з’являються у душі (якщо вони від Бога), слід насититися ними, бо їх прихід – це прихід «Гостя» і ми повинні надати Йому гостинність. При цьому відбувається зростання в душі благодаті життя, душа ушляхетнюється. І лише за відсутності вільного часу, слід вибачитися перед Богом і зайнятися нагальними справами.

По-третє за прихід цих духовних порухів від Бога слід Його подякувати.

По-четверте, приймати ці почуття слід зі смиренністю.

По-п’яте, їх слід використовувати для полегшення виконання волі Божої.

І, нарешті, по-шосте, не слід сподіватися на їх сталість.

Д. Духовна сухість

Це відсутність духовної радості, яка полегшує молитву і здійснення добрих справ, її втрата з незрозумілих, на початку, причин. Людині здається, що Бог назавжди залишив її. Але при випробуванні совісті причину духовної сухості легко встановити. Її причини: гріх, втома, хвороба, заклик до більшої досконалості.

Духовна сухість – це один з етапів духовного розвитку людини.

Допускаючи духовну сухість Бог:

а) Показує, що ми без Нього слабкі і виховує в нас смирення

б) Він хоче вдосконалити нашу любов до Нього і до ближніх: позбавити її від духовного егоїзму і зробити безкорисливою

в) Духовна сухість вчить нас більше цінувати духовні цінності і показує нам суєтність всього земного.

Поведінка при духовній сухості.

По-перше, якщо духовна сухість – від гріха, то треба покаятися.

По-друге, якщо вона не з нашої вини (від хвороби, втоми, як заклик до більшої досконалості), то треба прийняти її спокійно, з терпеливістю і навіть з радістю, вбачаючи в ній доброзичливість до себе з боку Бога.

По-третє, треба виявити стійкість, мужність, не впадати у відчай і навіть старанніше служити Богові.

По-четверте, треба уважно вивчати духовний рух у своїй душі, щоб зрозуміти Божу волю по відношенню до себе і на підставі цього вивчення знаходити правильну поведінку.

Давид, або Бог про стежку гріха

часопис CREDO — Thu, 22 Apr 2010 15:14:34 +0000

2 Сам 11–12, 25

Спробуємо розглянути уривок зі Слова Божого, у якому розповідається про ізраїльського царя Давида, і докладніше зупинимось на історії його гріха з Ветсавією. Святе Письмо є словом, яке Бог спрямовує до кожного з нас особисто, словом Доброї Новини, словом пророцтва. Також і ця подія зі Старого Завіту не є звичайним описом, але пророцтвом для нашого життя. У ній показано конкретну ситуацію, до якої і ми можемо потрапити, часто навіть не усвідомлюючи цього.

Дорога гріха

На початку біблійного тексту вміщено розповідь про боротьбу царя Ізраїля проти аммоніїв. Цій війні передувала важлива подія дипломатичного характеру: помер старий правитель аммоніїв, і Давид вислав до цього народу своїх посланців. Новий цар Ханун, син померлого, не довіряв Давидові, не вірив у його добрі наміри і зневажив послів:

І повелів Ханун схопити слуг Давида, пообголювати їм бороди наполовину, пообтинати одежу аж по бедра та й відіслати.

Вчинок Хануна був жестом найбільшої погорди, абсолютно неприйнятним для тогочасної ментальності. Давид не міг не відреагувати на це приниження, бо зневажили його авторитет і славу. Цар, який залишив би таке приниження безкарним, міг одразу позбутися трону, бо вже ніхто не ставився б до нього з повагою і не довіряв би йому. Тому Давид негайно відреагував і послав командуючого своїх військ Йоава, щоб він знищив ворогів. Після перших перемог Давид вирішив почати облогу столиці аммоніїв — Рабби.

Звернемо увагу на цей момент історії. Давид воює за царську гідність, демонструючи свою силу. Але не чинить цього прямо, бо, висилаючи своїх людей, сам залишається в Єрусалимі. І саме в цьому є корінь проблеми. Бо ж саме цар є тим, хто повинен йти разом зі своїми воїнами як їх голова, очолювати військо. Коли ізраїльтяни просили Самуїла встановити над ними царя, то говорили:

І щоб ми були також як усі народи, і цар наш судив нас, щоб виступав перед нами й провадив наші війни.

Цар, отже, є тим, хто скеровує свій народ, особливо у важких ситуаціях. Та Давид, який вже неодноразово доводив, що йому не бракує сміливості, залишається вдома. Деякі екзегети говорять, що причиною такого вчинку царя могла була його старість, якісь внутрішньодержавні проблеми; можливо, він на той момент був занадто важливим для держави, щоб наражатись на небезпеку… Однак біблійний текст є досить критичним до Давида, адже через таку поведінку цей ізраїльський правитель стає подібним до інших, язичницьких царів. Той, який повинен бути Божим знаком посеред свого народу і ставитись до урядування як до служіння, а не як до влади, починає використовувати царські повноваження у власних інтересах. Інші йдуть воювати, а Давид залишається в Єрусалимі. Так він вступає на вузьку дорогу неправедності, відкриває браму свого серця злому духові, стає беззахисним перед гріхом, який чигає на нього.

Давид висилає полки на війну за захист своєї гідності від тих, хто її принизив. Але залишаючись при цьому в Єрусалимі, цар ставить під сумнів честь іншого, тобто чоловіка Ветсавії. Адже в той час, як його війська борються з аммоніями, Давид вдома здобуває дружину воїна, який воює, захищаючи його гідність. Отже, цар, який має владу, вирішує її використати, та не для служіння своєму народові, а для задоволення власних бажань. Перейдімо до тексту:

Одного дня під вечір, Давид уставши з своєї постелі й проходжуючись по покрівлі царської палати, побачив із даху жінку, що купалась. Була та жінка вельми гарна. І послав Давид розпитатись, хто та жінка. І йому відповіли: “Це Ветсавія, дочка Еліяма, жінка Урії, хеттита.” Тоді Давид послав за нею посланців, і як вона прийшла до нього, він зліг з нею. І очистившися від своєї нечистоти, повернулася додому. Зачала жінка й послала Давидові сказати: «Я — вагітна.»

Давид, подібно до інших царів, починає хворіти владою, робить її привілеєм і використовує для реалізації своїх прагнень. Він бачить гарну жінку, жадає її. А будучи царем, може все, тому бере її собі, втамовуючи своє бажання. Давид усвідомлює, що Ветсавія — дружина іншого, і він не має на неї прав. Але також знає, що влада дає йому імунітет, абсолютну «безкарність», тому вирішує скористатися нею.

У тексті написано:

Була та жінка вельми гарна.

Такий самий вираз був використаний у 1 Сам. 17 в описі Давида. Отже, перед нами дві гарні людини, які зустрілись. Але те, що в першому уривку передано як позитивне в описі образу Давида (тому що він — невисокого зросту, русявий, приємний на вигляд — був обраний Богом як цар, в той час як інші — сильні, зрілі чоловіки, які більше, з суто людського погляду, підходили для цієї посади, — були відкинуті), у другому випадку стає пасткою. Ветсавія гарна. Краса — це дар, бо вона, хоча й мізерно, та все ж передає ту красу, якою є Ягве. Але ця врода замість того, щоб бути Божим даром, стає пасткою, в яку потрапляє Давид, конструюючи велику брехню, зловживаючи владою.

Згідно з біблійним текстом Ветсавія була помічена Давидом в усій своїй красі під час купання, яке у четвертому вірші показано як ритуальне купання жінки після місячного циклу. Ця згадка свідчить про те, що Ветсавія саме увійшла у плідний період, а тому немовля, яке вона зачала після ночі, проведеної з Давидом, є його дитиною. Батьківство царя безсумнівне.

Давид взяв те, чого йому не можна було брати. Перехід від споглядання чогось гарного до володіння ним є для царя чимось очевидним та автоматичним. Для нього не існує перешкод. Він знає, що Ветсавія є дружиною іншого чоловіка, але ігнорує цей факт. Просто бере її. Для нього це звичний порядок речей: бачити і брати. Як виразно тут повторюється історія Адама і Єви! Достатньо пригадати дерево пізнання добра і зла: змій і жінка, яка бачить, що плоди дерева гарні та бажані, протягає руку і зриває плід. Цей випадок розкриває перед нами парадигму спокуси. В чому ж вона полягає? Одного дня натрапляємо на щось, що нас приваблює, проте є недозволеним. У той момент знаємо, що коли Бог нам щось забороняє, то це означає, що ця річ не принесе нам добра, не допоможе у житті, а приведе до смерті. Усвідомлюємо також, що, ігноруючи цю заборону, розриваємо наш зв’язок з Богом як стосунки довіри та любові. Бо любов бачить у заборонах не обмеження, а можливість здобути життя у повноті. Проте ми часто вважаємо, що Бог не дозволяє нам робити чогось, що могло б бути корисним для нашої самореалізації. Коли потрапляємо у якусь захоплюючу ситуацію, яка, як знаємо, не є для нас призначеною, з’являється думка: «Хіба може бути, що така прекрасна річ — не для мене? Не вірю, що Божі приписи послужать для мого добра. Не вірю також, що Його слова про те, щоб я не брав ані плоду з дерева, ні дружини іншого, або щоб не відповідав злом за зло, приведуть мене до життя у повноті. Вже не довіряю Богові. Бачу гарні плоди, красиву жінку, вирішую, що потребую цих речей для того, щоб бути щасливим, і, — отже, беру їх.» Єва взяла плід, Давид — Ветсавію.

Велика брехня спокуси полягає у тому, що щось здається корисним для нашого життя, але насправді таким не є. Не йдеться про те, що ця річ не є доброю взагалі, але про те, що не призначена саме для нас. Спокуса — це велика брехня, наслідком якої є смерть. Задоволення, яке нібито криється у такій брехні, виявляється смертельною пасткою. І все це викладено в історії Давида, який, як помазаник Господа, цар, повинен був бути тим, “хто читає закон Господа вдень і вночі”. Він, як найшанованіша людина в країні, мав би знати та тлумачити Закон, а також першим бути йому слухняним. Саме на цьому тримався весь його царський авторитет. Але Давид перестав бути таким царем Ізраїля, яким бачив його Бог, і став подібним до інших правителів, які не слухають Закону Божого, а керуються лише власною волею. Тому він бере те, чого йому не можна було брати, маючи владу, використовує її для своїх цілей. І все це зробив цар, якому Господь дав обітницю вічного союзу, Давид — Помазаник, прообраз Месії, який повинен вийти з його роду, наповненого Божою силою. Вже після гріха пророк Натан нагадав Давиду все, що Бог вчинив для нього:

Так говорить Господь Бог Ізраїля: Я тебе помазав царем над Ізраїлем, Я тебе врятував з руки Саула, дав тобі дім пана твого й жінок пана твого на твоє лоно, дав тобі дім Ізраїля та Юди, а якщо б цього було ще замало, додав би ще того й цього.

Давидові Бог дав усе. Тому від нього вимагалось лише приймати дар. Однак він вирішує «брати», захопити власноруч щось, що йому не належить. Давид перестає бути тим, хто приймає Господній дар, натомість — прагне бути автономним, незалежним, хоче мати те, чого бажає. Таким чином він нехтує Божою обітницею піклування і дарування.

Так Давид стає царем, який перетворює на річ все, чого торкається (як у міфі про царя Мідаса), — хоча, як правитель, він повинен бути тим, хто (як написано у книзі Второзаконня) є братом народу, який кожного захищає, про кожного турбується. Але такий цар, коли зловживає владою, починає трактувати людей як предмети.. Він використовує інших для того, щоб залагодити власні справи! Інші стають речами: Ветсавія, яку Давид використовує, щоб втамувати свою хіть, слуги, які змушені робити негідні вчинки (Давид посилає їх, щоб вони привели йому жінку на одну ніч, і до того ж жінку заміжню). Згодом те саме відбувається з чоловіком Ветсавії, якого цар використовує доти, допоки може приховувати свій вчинок, а потім позбувається його, як речі, що стала непотрібною. Крім того, на сумлінні Давида ще й інструменталізація, опредмечування Йоава, генерала, який змушений убити свого солдата, якого насправді має обов’язок захищати. А також опредмечування всієї ситуації і людей, яких Давид використовує як хоче і коли хоче, перетворюючи їх на маріонетки у своїх руках.

Ця розповідь має характер парадигми. Кожен повинен замислитись над нею і поставити собі запитання: «Чи щось подібне має місце в моєму житті?» Бо в цьому оповіданні виявляється схема, типова для гріха, яку можна відчитати в кожному оповіданні про гріх у Біблії, в кожному переступі людини. В історії Давида елементи цього механізму можемо побачити у двох основних сценах:

1) Ветсавія вагітна та сповіщає про це Давида.

2) Давид кличе Урію і намагається приховати свій гріх, а коли йому це не вдається, — вбиває його.

Давид починає від перелюбу, від моменту пожадання, яке втамував за одну ніч, і доходить до вбивства. Цей ланцюжок подій показує нам динаміку гріха. У Біблії написано:

Зачала жінка й послала Давидові сказати: «Я — вагітна». Тоді Давид послав до Йоава: «Пришли до мене Урію, хеттита.»

Отже, вона вагітна. І цей факт відкриває нам те, що є слабким місцем кожного гріха, наслідком якого завжди є щось «несподіване», щось, що не бралось до уваги тим, хто грішив. У нашому оповіданні це зазначено коротким висловом: «Я — вагітна». Отож, коли людина робить щось незгідне з волею Бога, тобто — щось проти життя, проти добра, проти інших, коли вона піддається спокусі, погоджується на неї, то після цього завжди трапляється щось несподіване і також невідворотне, що неможливо змінити. Якщо роблю зло, то зло залишається, і ніхто не може його стерти! Не можемо сказати: «Витремо з пам’яті те, що було вчора. Я помилився, вчинив зле, тому забудьмо про це і живімо так, ніби нічого не сталось.» Що зроблено — залишається назавжди! Незалежно від того, подобається нам це чи ні. В уривках Святого Письма, в яких розповідається про гріх, завжди можемо простежити цю закономірність. Очевидною є ця істина і в історії Давида та Ветсавії. Дружина Урії вагітна: перелюб вплинув на її життя. Цей факт залишається, його неможливо проігнорувати. Так само і вчинений гріх не забувається і змінює людину. У розповіді видно цю зміну в тілі вагітної Ветсавії. Ось між нею і Давидом з’являється нове життя, дитина. Але наслідки є завжди, навіть тоді, коли вони непомітні неозброєним оком, бо гріх неодмінно впливає на життя людини.

Через ці події відкривається і друга характерна риса кожного гріха: переступ, реалізуючись, виходить поза плани і наміри того, хто згрішив. Зло, вчинене один раз, породжує ланцюг зла, який можна зупинити тільки завдяки втручанню Бога, Божому спасінню. Гріх заражає людей і починає впливати на їхню поведінку. Якщо чиню зло іншому, він захоче відплатити мені тією ж монетою, тобто й він захоче зробити зло. А якщо зможе зробити його мені, зробить і комусь іншому. А я, не визнаючи гріха, намагатимусь його приховати і таким чином продовжуватиму чинити зло, дедалі більше падати. Цю закономірність прослідковуємо у нашій розповіді, в якій Давид стає образом кожної людини, яка грішить.

Давид лише прагнув втамувати пожадання, але трапляється несподівана річ, якої він не хотів, — з’являється дитина. Тоді цар, щоб приховати свій гріх, змушений робити щораз більше зло. Давид посилає за чоловіком Ветсавії і намагається зробити так, щоб здавалось, що маля, яке вона чекає, є дитиною Урії. А отже, кличе його до себе, питає про вісті з війни, які Давида в цю мить зовсім не цікавлять, вдає з себе доброго царя, який дбає про добро своїх слуг, і говорить:

Йди до свого дому та помий собі ноги.

Що означає насправді: йди і спи зі своєю жінкою. Давид намагається використати Урію, щоб приховати свій гріх. Тобто він не просто забрав дружину в Урії, але ще й хоче зробити його батьком своєї дитини. Перед цим гріхом, наслідки якого відкрились, Давид має дві можливості: або визнати свій гріх і таким чином розірвати ланцюг зла, або намагатись приховати вчинене, а це неможливо зробити інакше, як тільки вчинивши ще одне зло. Цар, вибравши другий варіант, намагається заволодіти вже не тільки дружиною Урії, а і його батьківством. Тому він, як вже було зазначено, грає роль турботливого царя і робить лицемірний жест, посилаючи воїна додому, щоб він нібито відпочив і радів з дружиною після важких та виснажливих військових подій. Крім цього, проявляє вдавану великодушність, посилаючи їм вечерю зі свого столу. І все це робить лише заради того, щоб приховати перелюб і своє батьківство.

На відміну від Давида, Урія залишається вірним Закону. Цей хеттит, який, можливо, був чужоземцем, дотримується Закону Ізраїля більше, ніж його цар, чистокровний ізраїльтянин. Адже Закон передбачає, що солдати під час війни, яка ведеться в ім’я Ізраїля, повинні дотримуватись чистоти, утримуючись від співжиття з жінкою. І Урія робить так, пояснюючи Давидові мотиви свого рішення:

Давидові сказали: «Урія не пішов додому.» Тоді Давид спитав Урію: «Хіба ти не прийшов з дороги? Чому не йдеш додому?» Урія ж відповів Давидові: «Ковчег, Ізраїль і Юда перебувають в наметах; мій пан Йоав і слуги мого пана таборяться в чистім полі, а я мав би йти додому, щоб їсти й пити та коло жінки спати? Як жив Господь і як ти сам живий, того я не зроблю!»

Цар повинен бути гарантом Закону Ягве для свого народу, але саме він першим його порушує. Чужоземець натомість залишається вірний Божим приписам і своєму народові аж до смерті. Йоав та усе військо живуть у наметах, а отже, й Урія не йде до своєї дружини. Його рішення виразно контрастує з позицією Давида, за честь якого воюють солдати, в той час, як він сам прокидається лише пізно ввечері і забирає дружину в того, хто пішов на війну.

Урія залишається вірним Богові та людям. Але цей його вчинок і слова до царя, які останній повинен був сприйняти як докір сумління, не стримують Давида від наступних кроків. Він ще глибше падає в гріх і, напоївши чоловіка Ветсавії, намагається заглушити його сумління. Гадає, що таким чином в Урії прокинуться «тваринні інстинкти», сильніші, ніж людська вразливість, і змусять його піддатись сексуальному бажанню. Але навіть алкоголь не в змозі знищити совість солдата. Тому Давид зважується на остаточний крок — смертельний вирок Урії. Через нього ж і пересилає наказ Йоаву:

Постав Урію в найгарячішому бою спереду, і відступіть від нього, щоб він був убитий і вмер.

Зло досягає крайньої межі. Людину викинули з життя як непотрібну річ, яка комусь заважала. Давид не лише змушує Йоава умертвити солдата, але й самому Урії, який не усвідомлює небезпеки, вручає смертельний вирок на нього самого. Таким чином гріх, набуваючи парадоксальної форми, стає досконалим. Давид, почавши від ліні, а потім піддавшись пожаданню, врешті-решт стає вбивцею. Зло займає щораз більше простору в житті царя. Єдиний спосіб перервати гріх — визнати його, інакше — він розширюється дедалі більше. Після першого гріха приходить наступний, втягуючи у це коло інших людей. У переступі Давида брали участь і Ветсавія, і слуги, які привели її та напоїли Урію, і Йоав, який віддав наказ вбити невинного. Отже, доходимо висновку: людина, яка обирає гріх або погоджується на нього, сама стає його жертвою і чинить жертвами інших.

Давид не хотів убити Урію, не носив у собі прагнення зла, бажання помсти чи ненависті. Все це могло бути збігом обставин: що саме того дня встав пізно, що побачив гарну жінку, яка купалась, що її купання було ритуальним, а отже, вона була в плідному періоді. Але Давид піддався спокусі і є винним, оскільки послідовно погодився на кожен з описаних вище гріхів.

У Біблії підкреслено: людина повинна усвідомлювати, що коли грішить, то сама стає жертвою переступу таі його наслідків. Лавина гріха не виправдовує її, лише виявляє правду про людську слабкість і є доказом того, що людина потребує Божого пробачення і милосердя. Слова Ісуса на хресті: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять,» — це глибока істина! Дозволити Богу пробачити себе означає визнати, що я — лише людина, яка не знала, що робить, яка зробила зло, не усвідомлюючи його наслідків. Тому, увійшовши в досвід зла, побачивши його обсяг, важливо усвідомити, що гріх є більшим за нас, виходить поза межі нашого контролю. Починається все від переступу, який спочатку здавався чимось гарним, переходить через фази втягування інших людей в зону гріха, і нарешті, надходить момент, коли людина усвідомлює, що сама стала жертвою, програла, була обманута гріхом. Давид пройшов весь цей шлях зла.

Повернімось до тексту. Урія виходить на найнебезпечніше місце на полі бою і, полишений всіма, гине в пастці. Разом з його смертю ситуація повинна була розв’язатись:

Довідавшись жінка Урії, що її чоловік Урія поліг, заходилась оплакувати свого мужа. А як пройшла жалоба, Давид послав за нею й узяв до свого дому, й вона стала йому за жінку й вродила йому сина.

Здається, все повернулось до «норми»: перелюб приховали, бо вони тепер чоловік і жінка, й дитина народжується у сім’ї. Здається, що ситуація «врятована», хоч і ціною смерті невинної людини. Але насправді все лише починається. Бо далі читаємо:

Та вчинок, якого допустився Давид, не сподобався Господеві.

Зовні Божого Закону дотримано: Давид співживе з Ветсавією після її ритуального купання, як наказує Закон, Ветсавія оплакує чоловіка, згідно з Законом, цар бере її до себе після закінчення періоду жалоби, передбаченого Божими приписами. Але Закону дотримано лише зовні, насправді ж його порушено. І саме в цей момент з’являється Натан. Тепер Бог втручається у ситуацію, щоб виявити те, що вчинив Давид, і робить це рішуче:

Господь послав пророка Натана до Давида, і він прийшов до нього та сказав йому…

У цьому місці Святого Письма вміщено розповідь про багатого і бідного. Вислухавши її з уст Натана, Давид як цар і охоронець Закону за Божим наказом має обов’язок винести вирок, дати оцінку цій історії. Його реакція цілком слушна — він запалюється гнівом і кричить:

Як жив Господь! Чоловік, що зробив те, заслужив смерть.

На це Натан відповідає коротко:

Ти — той чоловік!

Що сталось насправді? Натан має на меті викрити злочин царя. Його посилає Бог, який бажає виявити гріх Давида, звільнити його від зла, що тяжіє над ним. Тому Натан починає не зі звинувачень, а з оповідання, яке начебто не стосується особисто Давида. В цьому полягає мета оповіді: вона повинна торкнутись серця грішника, а не запустити негайно всі його захисні механізми. Можемо уявити, що було б, якби Натан увійшов до Давида, гримнувши дверима, і з криком: «Царю, що ти робиш?! Переспав з дружиною свого придворного, засудив його на смерть і тепер береш її до свого дому?! Так не можна! Це проти добрих звичаїв!» Давид напевно відреагував би агресивно, захищаючись всіма можливими способами, можливо, навіть послав би пророка на смерть за образу гідності. Натан чинить зовсім по-іншому — розповідає історію, яка на перший погляд не стосується царя. Від неї Давид не мусить захищатись, тому що не відчуває нападу. В такому випадку може собі дозволити винести об’єктивний і критичний вирок, кажучи, що негідна поведінка має бути засуджена і той, хто вчинив злочин, заслуговує на смерть. Тільки тоді, коли Давид дав історії відповідну оцінку, побачив у ній зло, Натан говорить:

Ти — той чоловік!

Після цих слів Давид вже не міг захищатись, бо усвідомлював огидність зробленого ним гріха. Саме це є дорогою Бога, Який входить в історію людини. Через те, що Давид усвідомив зло, яке вчинив, стає здатним також визнати свій гріх.

Згрішив я проти Господа!

Вираз «проти Господа» спрямовує нас до Псалма 51, який вважається його молитвою після визнання гріха з Ветсавією:

Помилуй мене, Боже, з милости твоєї; з великого милосердя твого зітри мої провини. Обмий мене повнотою від вини моєї, очисти мене від гріха мого. Провини бо мої я знаю, і гріх мій завжди передо мною. Тобі, тобі єдиному, згрішив я, і зло на очах твоїх учинив я, щоб ти у вироку твоїм був оправданий і правий, коли будеш судити.

В цьому уривку відкривається дуже важлива правда, яка полягає у тому, що кожен гріх проти іншої людини (в історії Давида — перелюб, брехня, вбивство) — це також гріх проти Бога! Щоразу, коли людина вирішує зробити зло, виступає проти Господа! Бо Він насправді є першою і головною жертвою кожного гріха. Він є найвищим і єдиним Добром, солідарним з кожною людиною. Тому зло, спрямоване проти якоїсь особи, обов’язково стосується і Бога. Давидові, який усвідомлює це і просить Божого милосердя, Господь дарує пробачення, але й карає. У біблійному тексті написано:

Та Господь прощає тобі гріх твій: ти не вмреш. Тільки ж за те, що ти таким учинком тяжко образив Господа, дитина, що в тебе народилась, напевно вмре.

Зупиняємось перед дуже важким фактом, який, здавалося б, суперечить Божому милосердю, — смертю дитини. Який значення може мати ця подія? Вона відкриває повноту правди про вчинений гріх! Давид сам був виправданий, але наслідком кожного переступу є щось невідворотне, що вражає слабкого: страждання невинного виявляє гріх, нерозумне зло, справжнє обличчя лихого вчинку. І це залишається таємничою необхідністю, щоб зло можна було розпізнати і засудити, щоб зло визнали тим, чим воно є насправді: недоречністю, шаленством, нещастям, смертю! Тому що тільки тоді, коли людина усвідомить це і визнає гріх, — дійде до навернення, тобто не прагнутиме згрішити знову.

Зло виявляється через наслідки, через невинну жертву, яка їх зазнає. Дитина вмирає, викриваючи всю історію гріха свого батька. Але насправді Давид умертвив її раніше, коли прийняв рішення створити видимість, що вона є нащадком Урії. Тоді вбив це немовля внутрішньо, тому що викреслив його зі свого життя. Давид хотів, щоб дитина перестала існувати для нього. І його бажання стало дійсністю.

На основі цієї історії можна дійти ще одного висновку: немає справжнього життя ціною чиєїсь смерті. Дитина de facto могла залишитись живою лише тому, що Урія був вбитий. Бо його смерть дозволила Давидові взяти Ветсавію собі за законну дружину, а через це також визнати своє батьківство. Але дитина помирає, бо була потреба, щоб хтось проголосив своєю смертю, що зло — неприйнятне і гріх не може дати життя. Урія та немовля ще не усвідомлювали цього послання. Та у майбутньому Хтось умре, щоб остаточно виявити безглуздя, нонсенс зла, і тим самим показати безконечність Божого милосердя. Це буде Хтось невинний, але вже не несвідомий, як Урія і дитина, Хтось, Хто цілком усвідомлюватиме свою смерть за вчинені гріхи, щоб таким чином завершити справу спасіння — досконало і остаточно.

Найкращі ліки від гордості: про покору в духовній боротьбі

часопис CREDO — Tue, 02 Feb 2010 15:32:57 +0000

Оскільки диявол сам впав через брак покори, то хоче знищити в людині найперше покору. Причиною його падіння стала гордість, саме тому він майстерно готує для кожного тисячі шляхів, які ведуть до гордості, і так ненавидить усі, навіть найменші вияви покори.

Щоб не потрапити на манівці, треба триматися єдиної правильної дороги – якою є Ісус. Одного разу Господь сказав: «Навчіться від мене, бо я лагідний і покірний серцем» (Мт. 11, 29). Ісус Христос багато чого міг би сказати – навчіться від мене посту, молитви, терпеливості, але Він чомусь наголошує на лагідності та на покорі.

Два кроки до покори…

Мабуть, не кожен відразу може усвідомити важливість і неминучість покори у стосунках з Богом, однак той, хто справді шукає Бога і хоче стати Божою дитиною в повноті, зрозуміє, що власна впертість та амбіції тільки віддаляють від Бога. Тому найперше мусимо брати приклад з нашого Господа, Який є прикладом найбільшої покори і самопожертви.

Ісус говорив: «Коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за мною» (Лк. 9, 23).

Отже, перший крок – «зректися себе» . Ніхто не може йти за Ісусом, поки не прийме цього рішення. Неможливо виконати Боже призначення для свого життя, якщо постійно думати про власні бажання і плани: нереально догодити собі та Богові одночасно. Допоки ми свідомо і добровільно не капітулюємо перед Богом, не зречемося себе, ми не зможемо служити Йому в повноті. Для апостола Павла момент капітуляції та підкорення настав дорогою до Дамаску, після того, як яскраве світло збило його з ніг.

Однак незалежно від того, яким способом відбулася наша капітуляція перед Ісусом, вона ніколи не є остаточною, ми мусимо віддавати себе щодня нашому Господу. Той же Павло потім писав: «Я щодень умираю» (1 Кор. 15, 31а). Адже одна справа – момент впокорення і підпорядкування себе Богові, а зовсім інша -щоденна практика, яку мусимо здійснювати до кінця життя, можливо, навіть п’ятдесят разів на день. І це має стати звичкою кожного християнина.

Отже, крок другий – «щодня брати на себе свій хрест» . Дуже часто ці слова трактують так, ніби йдеться про справу, яку треба зробити один раз у житті, але Ісус чітко каже нам робити це щодня. Кожен день Бог дає християнинові шанс взяти свій хрест, а чи зробимо ми це чи ні, залежить тільки від нас.

Хрест – це предмет, на якому ми можемо покласти наше життя, як це зробив за ради нас Ісус Христос. Коли Ісус йшов на смерть, Він сказав: «…я кладу моє життя, щоб знову його взяти. Ніхто його в мене не забирає, бо я сам кладу його від себе. Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати» (Ів. 10, 17-18). Він міг не піти на хресну смерть, адже як людина Ісус теж мав спокуси, оскільки мав дві природи: Божу і людську, тобто був правдивим Богом і правдивою людиною одночасно. Однак саме як людина Ісус вибрав коритися Божій волі: «Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а твоя буде воля!» (Лк. 22, 42).). Коли Він так молився у Гетсиманському саду, напевно, в Нього була спокуса – дозволити «легіонам ангелів» врятувати Його від смерті, як Божого Сина (Мт. 26, 53). Однак: «Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, Він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж – хресної» (Фил. 2, 6-8).

Бог так само і від нас не вимагає нашого життя, а чекає його як добровільну жертву (Рим. 12, 1). Коли Божа воля пересікається з нашою волею і нам треба робити вибір, не варто сприймати це як нещастя, а навпаки – можливість послужити Богові: «Отак і ви, як зробите все, що звелено вам. Кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити» (Лк. 17, 10). Бог не потребує нашого приниження, як рабів, але хоче, щоб ми усвідомили, що коритися Йому – наш обов’язок.

Принцип щоденного хреста повністю суперечить тому, чого хоче наша тілесна людина, проте, як бачимо, саме на хресті Ісус здобув перемогу: «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних, і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жадне тіло не величалося перед Богом» (1 Кор. 1, 26-29). Звучить парадоксально, але Бог показав, що існує слабкість, яка походить від Нього, яка сильніша за будь-яку нашу силу. У немічності і немудрості хреста Бог переміг всяку силу і мудрість цього світу, якщо ми навчимося цієї «немічності та немудрості», то зможемо перемагати в Його перемозі над усім злом.

… і дві найбільші перешкоди

Для того, щоб коритися комусь і повністю віддати своє життя, потрібна довіра.

Недовіра до Бога – перша перешкода до покори. Ми не зможемо віддати себе Богові, поки не навчимося довіряти Йому, а довіряти можна тільки тому, кого добре знаєш. Отже, щоб довіряти Богові, треба прагнути пізнати Його, цього можна досягти, якщо читати Його слово, роздумувати над Божим характером і тим, що Він зробив для нас. Що більше ми розумітимемо, як сильно Бог любить нас, то легше буде не боятися віддати себе Його святій волі, бо «досконала любов проганяє страх» (1 Ів. 4, 18). У Своєму Слові Бог неодноразово говорить, що любить нас (напр. Пс. 144, 9), ніколи не зводить з нас очей (Пс. 138, 3), дбає навіть про найменші дрібниці в нашому житті (Мт. 10, 30), завжди прощає нас (Пс. 85, 5) і має тільки добрі плани на наше життя (Єр. 29, 11). Бог любить нас набагато більше, аніж ми можемо собі уявити! Найбільшим виявом Його любові є жертва Божого Сина заради нас: «Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками» (Рим. 5, 8). Якщо ми хочемо дізнатися, наскільки Бог любить нас, треба частіше дивитися на розп’ятого Ісуса, Який в муках віддав за нас своє життя. Ніхто не зробив для нас більше, аніж Він. Чи могли б ми зробити це заради тих, кого любимо? Вже не кажучи про тих, кого ми не любимо, а що більше – тих, хто не любить чи зневажає нас? На цьому етапі усвідомлення Божої любові до нас зникає дилема – як бути повністю покірним Богові, адже коритися тому, хто так сильно любить, як Він, не проблема, а привілей.

Напевно, найяскравіший приклад людської довіри до Бога – вчинок Авраама, який був настільки покірний Богові, що був готовий на все заради Нього, навіть принести в жертву свого улюбленого сина. Якщо б він не був впевнений, що Бог ніколи не допустить нічого, що не було б для його добра, то точно би не корився. Проте Авраам не просто корився, він корився відразу (Бут. 22, 3) і всупереч своїм бажанням. І це стало для нього причиною благословення.

Гордість – друга перешкода до повної покори Богові, коли ми не хочемо визнавати власну нездатність керувати своїм життям. Гордість – це найдавніша спокуса диявола, якій піддалися Адам і Єва, яка й досі віддаляє людей від Божої присутності. Прагнення «бути, як Бог» (Бут. 3, 5) перетворює наше життя на боротьбу з Богом, однак виграти цю битву в нас немає шансів. Ми – не Бог, і ніколи Ним не станемо, навпаки, допоки ми прагнемо керувати Божою волею, то стаємо схожі на сатану, який бачив себе через призму власної гордості. Святий Апостол Іван пише: «…гординя життя, – не від Отця» (1 Ів. 2. 16), тому наша гордість ніколи не наблизить нас до Бога: «Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать» (Як. 4, 6).

Покора чи лжепокора?

Правдива покора – вияв духовної зрілості. Якщо дияволу не вдається зруйнувати в людині свідоме бажання коритися, то він намагається підсунути шлях до лжепокори (фальшивої покори). Проте правдиву покору легко відрізнити від фальшивої, якщо бути чесним з собою та Богом. Справжня покора дає людині відчуття радості, спокою (навіть коли треба визнати гріх) і сили, а фальшива покора забирає усіляке бажання вправлятися в чеснотах, на серці з’являється неспокій і неможливість простити собі свої гріхи. Перемогти лжепокору можна роздумуючи про те, що Ісус зробив для нас на хресті, віддаючи Йому свої слабкості та гріхи. Це вияв правдивої покори людини, яка усвідомлює свою грішність і водночас свою відкупленість у смерті та воскресінні Христа, Який остаточно переміг гріх.

Щоб вправлятися в покорі треба у кожній ситуації брати приклад з Ісуса – найбільшого можливого вияву покори, роздумувати над Його Словом і застосовувати Його в щоденному житті: не хвалитися самому (як це робив фарисей в святині – Лк. 18, 11-12), не очікувати похвали, бо це веде до втрати наших заслуг (Мт. 6, 1-2), не прив’язувати власного серця до похвали, але ставитися до Бога як до Творця і Подателя усілякого добра (1 Кор. 4, 7), вчитися терпеливо зносити справедливі докори і працювати над собою, так само терпляче приймати несправедливі докори, як це робив Ісус. Саме тоді прийде усвідомлення, що ніщо земне не зробить нас вартісними ні достаток, ні зовнішність, ні думка інших, а тільки наші стосунки з нашим Господом Ісусом Христом. На практиці, звичайно, втілити все важче, проте, якщо бажання коритися Богові вписане в наш дух, то втілювати його в життя для людини мало би бути природніше, аніж йти всупереч цьому бажанню.

Варто щоденно розважати над тим, що таке правдива покора:

покора – це правда про себе і про Бога. Самі від себе ми не маємо нічого – все, що ми маємо походить від Бога: «Що маєш, що б не одержав» (1 Кор. 4, 7);

покора - це поклоніння нашого духу Богові, це бажання бути відкритим на Його благодать і приносити плоди, котрі не походять від нас, але є Його даром;

покора – визнання, що Бог є усім, що від Нього маємо усе добро;

покора – найкращі ліки від нашої гордості.

Святі називали покору хлібом, який треба вживати з кожною стравою. Це порівняння в повноті відображає важливість покори у кожній хвилині нашого життя.

Наше бажання бути покірними має охоплювати нашу волю, розум і дух.

Покора волі - покладати всі свої надії, клопоти і плани тільки на Бога з усвідомленням, що самі ми нічого не можемо.

Покора розуму - оскільки основна боротьба з дияволом проходить в нашому розумі, то дуже важливо зажди пам’ятати, що жодні наші розумові здібності не можуть перевищити Божої дії, яка найчастіше непідвладна для розуміння людському розуму (1 Кор. 1, 26-29).

Покора духа – це усвідомлення, що ми інструментом в руках Божих, і всі дари, які маємо, не можемо заслужити.

Якщо ми прийняли рішення віддати своє життя Богові, то наша рішучість не раз піддаватиметься випробуванням, часом доведеться виконувати важкі, нецікаві чи навіть неможливі на перший погляд завдання. Часто випаде робити зовсім не те, що хотілось би, але тільки тоді, коли навіть всупереч власної волі виконувати Божу волю, можна стати справді щасливою людиною в повноті.

Тому не варто сперечаєтеся з Богом, не бажаючи визнавати Його право розпоряджатися нашим життям. Прийшов час віддати і підпорядкувати себе – Божій благодаті, милосердю і мудрості:

«Серце моє, о Господи, не горде, та й очі мої не несуться вгору. Я не женусь також за тим, що велике й дивне для мене. Я втихомирив і заспокоїв мою душу, немов дитятко на руках у матері своєї, немов дитя – душа моя у мене. Надійсь, Ізраїлю, на Господа віднині і повіки» (Пс. 131).