CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » духовні роздуми

Як вбити віру

часопис CREDO — Wed, 18 Apr 2012 09:18:29 +0000

Справа, радість, право та обов’язок проповідника-християнина – звіщати світові Добру Звістку про Христа. Про Його пришестя у світ, хресну смерть і воскресіння, про те, що це означає для нас, людей.

Якщо цю звістку вдалося комусь передати, якщо з допомогою Святого Духа хтось у неї повірив, – тоді, якщо спитають, можна вже й поговорити на тему «а чого саме прийняття цієї звістки як сенсу життя вимагає від нас особисто». Християнство – не збірник правил про те, коли і що не можна їсти, кому з ким не можна спати і т.д. Цей перелік правил займає навіть не десяте – сто двадцять п’яте місце у християнстві. І якщо душа (яка, за Августином, християнка у своїй природі) відкриває для себе сяючий світ Господа і Його надію, то вона сама шукатиме додаткові способи любити Господа і служити Йому, сама відкриє для себе красу цнотливості, красу стриманості, красу таїнств. Так закохані поспішають обмінятися обіцянками і клятвами.

“ Християнство – не збірник правил про те, коли і що не можна їсти, кому з ким не можна спати

Але для цього вона, душа, має принаймні підозрювати, що за загатою кам’яних і квадратних, на перший погляд безглуздих заборон і відмов Є ДЖЕРЕЛО, заради якого все й виникло. Що є та краса, вічно юна і древня, яку «надто пізно» полюбив святий Августин.

Є речі, які не можна нав’язувати. Це як манна: якщо її збирати і накопичувати, вона гниє.

Віра – дивовижна квітка. Крізь товщу асфальту вона проростає. Наявність ворогів – справжніх ворогів і переслідувачів – укріплює її. Презирство до неї тільки дає їй сильніше сяяти. Кров мучеників – її насіння. Вбийте одного – на його могилі навернуться десятеро. Так вона діяла від початку: «ані меч, ні нагота, ні небезпека чи смерть» не страшні їй, бо її джерело – в Тому, чий трон є хрест смерті, чия корона – вінець терновий, чия слава – Його рани.

Ця квітка в’яне і вмирає тільки від примусу.

Справжній, хитрий і розумний ворог віри – один, але він і людей може використати задля своєї мети.

“ Аби по-справжньому відвернути людей від Церкви, до неї треба примушувати ходити

Аби по-справжньому вбити цнотливість як концепт, одразу для всього покоління, його потрібно нав’язувати. Аби по-справжньому вбити в дитині молитву і спроби спілкування з Богом, потрібно силоміць тягати його до церкви, примушувати тихо бути на Службі, хоча їй більше за все хочеться вийти з цього задушливого й нудного приміщення на вулицю і погратися машинкою, або й просто поспати. Примушувати тримати піст перед Причастям і т.д.

Аби по-справжньому відвернути людей від Церкви, до неї треба примушувати ходити. Вимагати виконання її приписів – до зародження віри, де факто, для всіх і в обов’язковому порядку, незалежно від того, чи ти взагалі віриш у Христа, чи ні… і тим менше шансів, що коли-небудь повіриш.

За такого режиму витримають і вистоять лише найстійкіші. Коли гоніння – вистояли легше: тами виразніше видно, де правда.

Аби завдати реального удару правді, не потрібно її забороняти. Вона просочиться крізь щілини, вона зросте квіткою із сухої землі і, вирісши, стане ще сильніша. Пам’ятаєте, останнє радянське покоління, як ми навіть зі «Словника атеїста» вибирали біблійні цитати і смакували їх, як мед?

Аби завдати їй справжнього удару, її потрібно нав’язувати, годувати нею силоміць, поки не знудить. Із годящою приправою: «ми спасемось, а ти ні», а ще «я ж про тебе, паразите, турбуюся, про твоє спасіння».

Аби не дати людині пізнати захват таїнства Примирення, потрібно з дитинства носаками заганяти її в сповідальницю, і на роботі вимагати довідку про сповідь.

Пам’ятаєте той анекдот про Солженіцина: «Що ви, не треба його забороняти! Щоб його перестали читати, треба просто ввести його книжки до шкільного курсу…»

Істина покликана зробити нас вільними. Насильницьке нав’язування істини суперечить її власній природі.

Алан П. Крістіан OPs

Духовна боротьба: як не піддатися спокусі?

часопис CREDO — Sun, 11 Mar 2012 08:41:44 +0000

Святий Августин каже, що і в спокушуванні Христа ми маємо віднайти себе. Маємо знати, що Христос із нами і тоді, коли ми у спокусі. То Він дає нам сили її подолати, якщо ми цього щиро прагнемо і про це просимо.

Бути уважними!

Святий Лука розпочинає описання того, як Господь був спокушуваний, із вельми значущого зауваження: «Ісус, повний Духа Святого, повернувся з-над Йордану». Далі ж сказано: «і Дух повів Його в пустиню» (інший переклад – «перебував у Дусі на пустині»). Ці вказівки мають для нас практичне значення. Саме тоді, коли ми з’єднані з Богом, сповнені Святого Духа, – приготуймося до спокус! І не думаймо, що як спокуси приходять, то вочевидь усе погано. Ні! Саме тому, що було дуже добре, тепер має настати випробування. «Через те, що ти був приємний Богові, потрібно, аби спокуса тебе випробувала» (Тов 12,13 за Вульгатою). «Бо золоту проба – вогонь, а бездоганному – горно пониження» (Сир 2,5). Будьмо уважні, бо наша відданість Богові має бути випробувана.

Відзначмо також, що спокушання Господа має певний ритм. Сатана тричі підступається до Ісуса, він непоступливий у своїх діях: переможений раз, повертається вдруге, переможений вдруге – б’є третій раз. І навіть по третій перемозі, як зазначає Євангеліст, лукавий відступив від Ісуса тільки «до певного часу». Тому – чуваймо! Відкинувши одну спокусу, не тріумфуймо надто швидко. Не радіймо надто рано, гадаючи, що боротьба вже позаду. Сатана ніколи не дає просто так перемогти! Ми постійно в дорозі, а отже – постійно «під обстрілом». Що ж то за життя?!! – подумає хтось. А прекрасне життя! На міру величі людини. Як дорога закінчиться, не омине нас нагорода, повна звитяга. А нині – мусимо боротися. Як саме? – наслідуючи Ісуса, тримаючись Його всім своїм єством. Гасімо «всі розпечені стріли лукавого» (Еф 6,16) вірою, надією і любов’ю, Словом Божим і таїнствами, смиренним поклонінням і спогляданням Бога єдиного, живого і правдивого.

Діяти швидко!

По-друге, під час спокуси потрібно діяти одразу (лат. statim). Ісус розправляється зі спокусою швидко, рішуче, одразу. Обриває спокусу одним реченням зі Святого Письма, як вістрям меча (див. Еф 6,10-20). І так перемагає! Цим Він дає нам вказівку, як поводитися в битві: не придивлятися до спокуси, не зволікати з її відкиненням, інакше поразка неминуча. Варто вправлятись у доброму володінні мечем Слова Божого, у швидкості відкидання будь-яких спокус. Мати таке вміння – то справжній скарб!

Не дискутувати!

З принципом statim тісно пов’язаний наступний: зі спокусником не можна дискутувати. Господь Ісус не провадить до мудрих розмов із сатаною. Це для нас важлива вказівка: не можна входити у діалог зі злим духом. Саме так вчинила Єва. Дала себе втягнути у розмову з дияволом, і хоча зробила це із найкращими намірами, стаючи на захист Бога, Якого сатана звинувачував, – однак все одно програла. Час дискусії подіяв на користь сатани, який насамперед спровокував жінку до надмірності у словах, а потім і до грішного вчинку (див. Бут 3,1-6). Тямовитість сатани така гостра, а сила спокуси така велика, що в боротьбі з ними не можна мудрагелити, розраховуючи на свої сили. Стаючи на герць зі спокусником, людина сама не вистоїть!
Отже, де брати сили.

Меч Божого Слова

Отак ми приходимо до вельми важливого принципу поведінки у спокусі: треба спиратися на Слово Боже. Святий Павло в Посланні до ефесян скаже: «візьміть… меч духовний, тобто Слово Боже» (Еф 6,17). У Біблії знайдемо міць для перемоги над злом. Це найвідповідніша зброя в сутичці з сатаною!

Піст

Звернімо увагу на ще одну важливу вказівку з євангельського уривка про спокушування Ісуса. Сатана спокушує Його, коли Він постить 40 днів.
Прийнявши це умертвлення, Ісус готується виконувати місію, доручену Отцем. Розпочинаючи діло спасіння, Він уже приймає хрест. Це – для тебе й за тебе. Для підтримки нас і для повчання, що не насичення є найважливіше, а спасіння. Крокуючи дорогою спасіння, ми мусимо стати на духовний бій із сатаною – і перемогти. Лукавого ж не перемагають із повним животом! Тобто – аби результативно подолати спокусу, потрібний піст, умертвлення тіла і почуттів.

Безпечне пристановище

Ним є Діва Марія. У Пресвятій Діві проявляється життєва постава Ісуса-Переможця: сатана ніколи не перемагав Її! Марія, дана нам з хреста як Мати (див. Йн 19,27), становить безпечний притулок і дієвий захист від атак злого духа. Іконографія представляє її як жінку, яка ламає стріли сатанинських спокус.

Якщо своє прагнення віддавати шану самому Богові ми ввіримо в руки Марії, то воно буде живим і сильним прагненням, яке надаватиме нам сил для духовної боротьби за правду й добро у наших серцях.

DEON.pl

Впусти Лазаря додому

часопис CREDO — Wed, 07 Mar 2012 16:32:24 +0000

Роздуми до Слова Божого на четвер ІІ тижня Великого Посту

ЛК 16, 19-31:

Був собі один чоловік багатий, що одягавсь у кармазин та вісон та бенкетував щодня розкішно. Убогий же якийсь, на ім’я Лазар, лежав у нього при воротях, увесь струпами вкритий; він бажав насититися тим, що падало в багатого зо столу; ба навіть пси приходили й лизали рани його. Та сталося, що помер убогий, і ангели занесли його на лоно Авраама. Помер також багатий, і його поховали. В аді, терплячи тяжкі муки, зняв він очі і побачив здалека Авраама та Лазаря на його лоні, і він закричав уголос: Отче Аврааме, змилуйся надо мною і пошли Лазаря, нехай умочить у воду кінець пальця свого й прохолодить язик мій, бо я мучуся в полум’ї цім. Авраам же промовив: Згадай, мій сину, що ти одержав свої блага за життя свого, так само, як і Лазар свої лиха. Отже тепер він тішиться тут, а ти мучишся. А крім того всього між нами й вами вирита велика пропасть, тож ті, що хотіли б перейти звідси до вас, не можуть; ані звідти до нас не переходять. Отче, сказав багатий, благаю ж тебе, пошли його в дім батька мого; я маю п’ять братів, нехай він їм скаже, щоб і вони не прийшли в це місце муки. Авраам мовив: Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають. Той відповів: Ні, отче Аврааме, але коли до них прийде хто з мертвих, вони покаються. А той відозвавсь до нього: Як вони не слухають Мойсея і пророків, то навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять.

Один із способів розуміння Біблії полягає в тому, що вона пояснює себе сама. Тобто щоб зрозуміти один текст, потрібно глянути в інший, де вжито ті самі або подібні слова, фрази тощо. Вже на початку притчі про багача написано, що він одягався в кармазин та вісон. У Біблії одяг має важливе значення, характеризує особистість, вказує на серце. Розгляньмо детальніше – за допомогою інших біблійних текстів, – про що може нам розповідати така згадка про вбрання, як «кармазин та вісон».

Кармазин та вісон

Вих 25,4: кармазин та вісон – «податі» для Господа.

Вих 26,1 – з вісону й кармазину Господь сказав спорудити храмину.

З цих текстів видно, що кармазин і вісон були сакральними тканинами, призначеними для Бога. Багач одягався в кармазин та вісон, тобто присвоював собі те, що належить Богові. Подумай, чи не можеш пригадати щось подібне зі свого життя? Чи не вбирався ти в якісь Божі «матеріали»? Чи не ставив себе на Його місце? Лише Йому належить слава, лише Його Слово і Його воля мають абсолютну цінність, лише Він керує всім… Зупинись і подумай, чи не перебирав ти на себе того, що належить Богу?

Прочитай ще один текст із Одкровення:

І дано їй (Дружині Агнця – Церкві), щоб одягнулася у вісон чистий, ясний, вісон же – це праведність святих (Одкр 19,8).

Яка різниця між багачем і дружиною Агнця – Церквою! Про багача написано, що він одягався у кармазин та вісон. Зверни увагу на активну форму – одягався, багач одягав сам себе. Що написано про Церкву? І дано їй, щоб одягнулася у вісон чистий. Від кого дано? Від Бога. Коли перестанеш дбати про власну «славу», про неї подбає Бог. Послухай, що написано про Ісуса:

Отче, прийшла година! Прослав свого Сина, щоб Син твій тебе прославив (Йн 17,1).

“ Те, що ти найбільше прагнеш забути і викинути за брами свого життя, – це твоє ім’я, твоя сутність!

Спробуймо відшукати багача і Лазаря у власному серці.

Назовні можна виглядати багачем, робити вигляд «духовно багатої людини», а десь поза брамами твого серця лежить Лазар – темна, ранима тінь твого життя, щось, чого ти в собі не приймаєш, що прагнеш забути і не згадувати навіть сам собі, не кажучи вже про інших. Лазар – це завдані тобі рани, тінь твоєї «багатої» особистості, ті події, які ти хочеш викреслити зі своєї біографії.

Але саме Лазар у цій притчі є тим, хто має ім’я. Ким хочеш бути – багачем без імені, кимось знаним, на кого всі звертають увагу, завжди з приклеєною усмішкою, кимсь, хто багато осягнув і домігся в житті… чи, може, прагнеш бути ніким для світу, але для Бога мати своє ім’я, справжнє, невигадане, бути «вбогим у дусі»? Те, що ти найбільше прагнеш забути і викинути за брами свого життя, – це твоє ім’я, твоя сутність!

“ Ти любиш себе таким, яким ти є, чи постійно намагаєшся бути кимсь іншим, «більш гідним любові»?

Можливо, своє справжнє ім’я ти прикриваєш кармазином та вісоном – власною побожністю. Тобто з матеріалів, призначених для храму Бога, споруджуєш храм собі. У Книзі Одкровення написано про велику блудницю – Вавилон, одягнену в порфіру і прикраси, в руці у неї золотий келих, але наповнений різними гидотами (пор. Одкр 17,4-6). Багач убраний у прекрасні шати, але в серці має брак любові, брак милосердя. Чи маєш ти милосердя до свого власного Лазаря? Спробуй дати відповіді на такі запитання (попереджаю, це ризиковано):

- Як реагуєш, коли в тебе щось не виходить? Розумінням себе чи критикою та злістю на себе?

- Як сприймаєш критику інших?

- Як ставишся до тих, хто тобі нагадує тебе самого і твоє життя?

- Чи маєш сміливість говорити про своє життя і не соромитися при цьому? Наприклад, чи маєш сміливість визнати темні сторінки своєї родини?

Усі ці запитання можна змістити в одному: ти любиш себе таким, яким ти є, чи постійно намагаєшся бути кимсь іншим, «більш гідним любові»?

Лазар – це образ Ісуса, Який помирав так само, за брамами міста, викинутий із суспільства. Що це означає для нас? Це означає, що КОЛИ МИ ПОЗБУВАЄМОСЯ ЛАЗАРЯ ЗІ СВОГО ЖИТТЯ, ТО ПОЗБУВАЄМОСЯ ТАКОЖ ІСУСА!!!

Прочитаймо уважно Євр 13,11-14:

Бо котрих звірят кров архиєрей заносить у святиню за гріхи, тих м’ясо палиться за табором. Тому й Ісус, щоб освятити народ власною своєю кров’ю, СТРАЖДАВ ПОЗА МІСТОМ. Тож виходьмо до Нього ЗА ТАБІР, несучи наругу Його, бо ми не маємо тут постійного міста, а майбутнього шукаєм.

Чи цей текст не нагадує тобі Лазаря, який страждав за брамами палацу?

Наруга Ісуса – це твоя наруга, бо Син Божий взяв її на себе. Твою наругу, твої рани, твоє приниження, усе, що тебе в житті скривдило, Ісус узяв на себе і зробив своїм. Немає такої рани у твоєму житті, якої не пережив би Ісус.

Пригадай собі власну «наругу» і розкажи про неї Ісусові у молитві. Порозмовляй з Ісусом про те, що ти прагнув забути.

15 хвилин щирости

часопис CREDO — Wed, 07 Mar 2012 14:54:04 +0000

Про щоденний іспит сумління

…Молитва потребує боротьби

«Молюся тоді, коли хочу». «Навіщо маю молитися через силу?» Такі твердження здаються дуже «людськими». А насправді це пастка. Щоб розгледіти її, подумаймо, чи можемо сказати те саме стосовно людини: «Чому маю любити всупереч волі?» «Навіщо вибачати через силу?»

Якщо хочемо налагодити стосунки з людьми, доведеться долати власний опір. Якщо бажаємо поглибити зв’язок із Богом, мусимо молитися «всупереч собі». Така концепція молитви не означає тільки волюнтаристичне зусилля, а й вимагає від нас боротьби і жертви.

«Авва, яка чеснота або справа є найважчою з усіх?», – запитали ченці відомого отця пустелі, Агатона. «Мабуть, молитва. Бо завжди, коли людина хоче молитися, диявол намагається їй перешкодити. Будь-яку іншу справу, якщо будемо витривалі, з часом виконуватимемо легко. А в молитві боротьба потрібна до останнього подиху».

Що ж, у житті чимало справ вимагають боротьби. Це стосується й любови. Подружні трагедії виникають від того, що люди перестають боротися за любов, відмовляються від діялогу та самозречення. На запитання, чи приносить ця боротьба страждання, може відповісти лише той, хто насправді кохає. Закохані пари, люблячі батьки, всі містики знають, що ярмо боротьби за любов солодке, а тягар – легкий.

Молитва є виявом любови, нашої вірности Богові, за неї недостатньо «заплатити» трошки доброї волі.

Вправи

Вправа 1

Накресли графік часу, присвяченого молитві. Горизонтально зазнач роки життя, які пам’ятаєш. Вертикально – час молитви. Графік може бути неточним, але щирим. Подумай, скільки часу за життя ти присвятив молитві. Чи достатньо цього?

Склади такий самий графік кількох останніх місяців. Він буде набагато точнішим.

Поміркуй над одержаними результатами. Що ти відчуваєш? Що можеш сказати Богові про свою молитву?

Вправа 2

Молитву не оцінити лише витраченим на неї часом. Можна молитися багато, але з почуття обов’язку, ніби з примусу, не від серця. Можна довго стояти перед Божим вівтарем і вийти з храму без полегші.

Зроби ще один графік, тепер складніший.

Горизонтально впиши періоди життя: дитинство, юність, молодість… Вертикально познач шкалою від мінус 5 до плюс 5 силу прагнення молитви. Що хочеш сказати Богові, роздумуючи над цим графіком?

Вправа 3: Підсумок

У який період ти молився довше, ревніше, інтенсивніше? Що спонукало до цього? Що допомагало?

Коли ти молився мало, недбало, формально або й не молився зовсім? Чи розумієш, чому занедбав молитву? Що перешкоджало молитися? Як тоді виглядало твоє життя?

Хто найбільше допомагав у розвитку молитви?

За який період ти хотів би подякувати Богові? За який – просити прощення?

Що хочеш сказати Господові про свою молитву колись і тепер?

Уривок взято з книжки «15 хвилин щирости»

Автор: Юзеф Августин

Видавництво: Свічадо

Скільки часу Вам потрібно для того, щоб зробити щоденний іспит сумління?

Автор книжки, Юзеф Авґустин, переконує, щоб для цього вистачить всього лиш 15 хвилин на день.

«Вимагати від душі звітування – за думки, слова і, врешті, вчинки» – ось як потрібно згадувати та аналізувати кожну годину від пробудження до хвилини іспиту, – переконує автор, використовуючи працю «Духовні вправи» святого Ігнатія Лойоли.

Практичні вправи, конкретні запитання та легкий стиль написання цієї книжки допоможуть Вам вдосконалити свій щоденний іспит сумління.

Де придбати:

1. Скориставшись послугою «Книга-поштою»: а/с 808,м. Львів, 79008;

2. За допомогою електронної пошти: bookshop@svichado.com;

3. На сайті «Свічадо».

4. За телефоном (032)235-73-16;

5. У крамницях «Свічадо»: м. Львів, вул. Лисенка, 2; м. Київ, вул. Покровська, 6, ст.м. «Контрактова площа». Запитуйте також у парафіяльних крамницях.

У школі страждання

часопис CREDO — Wed, 22 Feb 2012 06:58:42 +0000

Фото: ashley rose / flickr.com

Прийняте і свідомо пережите страждання може стати школою чеснот і стимулом для розвитку.

“ Страждання вчить бути смиренним

Страждання вчить бути смиренним. Смирення – це життя у правді, згода на те, який ти є і яке місце посідаєш у житті. Страждання доводить до нашого відома, яка багаторівнева наша залежність від інших: від медперсоналу, друзів, сім’ї, а насамперед – від Бога. Що більше страждання, то більше розуміння, що ми само по собі неспроможні задовольнити всі свої потреби, і більша згода на допомогу інших. Смирення є протилежністю гордині та зле сприйнятої самостійності.

Одна черниця написала свідчення: «Я постійно прагнула до досконалості. В ордені, пізнавши харизму та ідеали, включилася в них усім серцем. Працювала понад сили, а по ночах штурмувала молитву. Ставала “дедалі досконалішою”. Щоправда, сестри інколи натякали, що я “ширяю попід небеса, не тримаючись землі”, але я не звертала на це уваги. Вважала, що моя досконалість – найважливіша. Зрештою, я для цього вступила в орден! Коли стали проявлятися перші ознаки мого трудоголізму, я їх ігнорувала. Ще більше працювала і молилася, кажучи, що так хоче Бог. Однак Бог хотів чогось іншого. З’явилися перші прояви хвороби, як з’ясувалося пізніше – невиліковної. Спершу я бунтувала, не могла зрозуміти, чому, я ж бо ціле життя віддала Богові, служила Йому днями й ночами! Якщо Він отак нагороджує своїх друзів, то я більше не хочу такої дружби. Я страждала фізично, психічно, а найбільше – духовно. Коли біль душі став нестерпний, я поволі повернулася до Розарію. Спершу вслухалася в молитву сестер, сама не могла молитися. Поволі віднаходила радість поклоніння Пресвятим Дарам. Почала роздумувати над сенсом страждань, медитуючи над книгою Йова. І тоді прийшло світло. Я зрозуміла себе, своє страждання, своє прагнення до духовного перфекціонізму і реальний нарцисизм, які вони далекі від Бога. Я погодилася зі своєю смертельною хворобою. І Бог зробив так, що моє життя діаметрально змінилося. Не знаю, скільки часу ще маю, але знаю, що найбільшим даром, який я отримала від Бога, була моя хвороба».

“ Страждання вчить мужності, дає внутрішню силу й міць

Страждання вчить мужності, дає внутрішню силу й міць, воно є сталлю для душі (Ф.Хоган). Деякі форми страждання і болю тривають довгі роки. Ті, хто це зносить, здатні мужньо й навіть героїчно терпіти будь-яку хворобу і страждання та їх наслідки, наприклад, численні операції або тривале каліцтво. Чеснота мужності також допомагає підтримувати інших. Тоді людина не замикається у світі власних болів, а стає відкрита на інших, підтримує їх.

Страждання може набирати героїчних форм, зокрема в граничних ситуаціях. Таким часом був Голокост. Для тисяч людей від був утратою їхньої людяності, розчарувань у вірі та шляхом до атеїзму. Для інших же став дорогою людського зростання і поглиблення віри. До найбільш широко відомих описань Голокосту належать спомини Елі Візеля. В одному з епізодів табірного життя він описує «смерть Бога, який помирає разом із людиною».

Серед тих, для кого Голокост став часом «позитивної дезінтеграції», варто пригадати імена св.Максиміліана Марії Кольбе, блаж. Стефана Вікентія Фреліховського і Януша Корчака.

“ Страждання є школою мудрості

Найвідомішою є смерть о.Кольбе, який пожертвував своє життя за порятунок співв’язня. Отець Фреліховський пройшов через табори Штуттгофа, Заксенхаузена і Дахау. Повсюди, наражаючи життя на небезпеку, він потаємно виконував пастирське служіння: правив Євхаристію, сповідав, організовував спільні молитви, допомагав хворим і помираючим. Героїчною є також смерть Януша Корчака, який загинув разом зі своїми вихованцями у Треблінці.

Страждання є школою мудрості. Воно змінює бачення багатьох випадків, які можуть здаватися дрібними й неважливими, але дозволяють побачити суть справ. Ось свідчення: «Моє життя склалося вдало: добрий чоловік, діти, перспектива погідної старості. Несподівано прийшла хвороба чоловіка – операція, боротьба за життя, інвалідне крісло. Спершу все завмерло, стало пусткою. Я автоматично їздила до лікарні, сиділа біля ліжка, навіть не молилася. Не відчувала жалю й не питала “За що?” Потім усвідомила, що все, що було раніше важливе, втратило цінність. Я почала думати інакше, замислюватися, що в житті найважливіше. Клопоти про матеріальні речі відійшли на другий план, а можливість бути з близькою людиною стала головною».

“ Страждання також є дорогою до свободи

Страждання також є дорогою до свободи. Перестають бути цінними успіх, кар’єра, багатство, амбіції, плани… Людина відходить від мислення світу цього і стає вільніша, відкрита на духовний світ. Вочевидь цей досвід не одразу стає «бонусом» страждальця. Зазвичай цей процес вимагає часу, переосмислення, подолання спротиву.

Час страждання є благодаттю, яка може доповнити примирення і прощення. Нам потрібно простити Бога. Вочевидь, об’єктивно ми не маємо що Йому прощати, бо Він – сама любов, доброта і святість, нашою єдиною відповіддю має бути вдячність і прославлення. Однак із суб’єктивної точки зору ми Бога звинувачуємо за страждання, хвороби, болі, зло. Маючи в собі ці докори, складно зайняти позицію вдячності й любові. Треба насамперед «простити Богові Його провину», аби встановити з Ним глибший зв’язок. Дуже точно цю проблему виразив Жорж Бернанос, вклавши в уста Бога прохання до стражденного: «Прости Мене. Настане день, коли ти все зрозумієш і подякуєш Мені. Але зараз єдине, чого Я від тебе очікую, – це пробачення. Прости Мене».

Час страждань учить розуміння й милосердя. Він доводить, що прощення не завжди можливе одразу. Страждання може бути часом дозрівання до пробачення інших. Воно може бути пожертвуване за примирення і прощення. Варто єднати його зі Страстями Спасителя.

Страждання провадить до внутрішнього спокою, який починається від пробачення собі. Примирення з собою – найскладніша справа. Ми нездатні простити собі життєві помилки, гріхи, слабкості, не вміємо погодитися з історією свого життя… Святий Йоан Золотоустий писав про «перетворення ран на перлини». Бог до нас ласкавіший набагато більше, ніж ми самі до себе. Аби простити собі, ми насамперед маємо повірити, що Бог уже давно простив, стер і перемінив те, чим ми й надалі докоряємо собі.

“ Час страждань учить розуміння й милосердя

Страждання визволяє з глибин душі чесноту вдячності. В такий період усе крутиться довкола нас, ми маємо тенденцію до егоцентризму, здається, що не існує нічого крім нашого болю. Ми зосереджуємося на собі й можемо ростити в собі негативні почуття. Натомість вдячність і почуття гумору дозволяють вирватися з деструктивного «самоспоглядання». Вдячність дозволяє помічати щоденне добро і любов ближніх.

Страждання – це школа терпеливості. Ця чеснота потрібна зокрема тоді, коли хвороба затягується, коли ми безсилі, потребуємо опіки. Вона особливо цінна, коли настає старість, бракує сил, добігає кінця життєвий час. До всього цього додається, можливо, усвідомлення, що ти залишився в тіні або й узагалі став непотрібним, «використаною річчю». Сьогодні над міру, особливо у рекламі, підкреслюється цінність молодого віку. Люди старші, які колись вважалися мудрими, сьогодні щораз то більше потрапляють на узбіччя життя. Для них це важкий урок терпеливості.

“ Страждання народжує вміння співчувати, спів-відчувати

Страждання народжує вміння співчувати, спів-відчувати. Завдяки йому ми можемо помітити страждання іншої людини,зрозуміти її, вслухатися в її біль і – якщо це можливе – втішати й допомагати. Стара приказка каже, що здоровий хворого не зрозуміє, як і ситий – голодного. А пізнання своєї крихкості зроджує в душі позицію доброго самарянина.

Свята Фаустина писала у своєму «Щоденнику»: в душі стражденній ми повинні бачити Ісуса розіп’ятого, а не дармоїда і тягар для спільноти. Душа, яка страждає з підкоренням волі Божій, випрошує більше Божого благословення для монастиря, аніж усі сестри, які працюють. Бідний той дім, у якому немає хворих; Бог не раз уділяє великі благодаті з огляду на стражленні душі, й багато кар віддаляє тільки заради них (пор. «Щоденик» 1268).

Хворий не тільки вимагає, він також і багато дає. Праця з неповносправними вчить безкорисливої любові. Про це свідчать спільноти «Арки», повні волонтерів.

Бенедикт XVI назвав спроби повного усунення страждання із життя «випиханням любові» і «деградацію людини». Такі спроби, писав Папа, це псевдотеологія. Їхнім наслідком може бути тільки пустка життя і пустка смерті. Людина, яка відступає перед стражданням, – замикається перед життям. Криза західного світу значною мірою викликана таким вихованням і такою філософією, яка хоче спасти людину без хреста, всупереч хресту, а отже – всупереч істині.

Stanisław Biel SJ, DEON.pl

«Бажаю, щоб слід кожного з вас зробив щасливою Україну», – Ансельм Ґрюн

часопис CREDO — Tue, 21 Feb 2012 12:39:28 +0000

До Львова 17 лютого завітав о.Ансельм Ґрюн – монах-бенедиктинець із Німеччини, християнський письменник, психоаналітик, духовний провідник, реколекціоніст.

Одна із зустрічей під час трьох днів його візиту, що мала назву «Сенс життя: як віднайти шлях до власної сутності, відкрити свою місію у цьому світі?», відбулася в храмі Пресвятої Євхаристії (Домініканському соборі). Ось про що говорив о.Ансельм:

Сенс життя. «Сотворимо людину» (Бут 1,26-27)

Кожна людина – це образ Божий. Отці Церкви навчають, що потрібно прийняти цей образ і намагатися якнайкраще реалізувати його. Якщо сядемо в тиші й почнемо пізнавати себе, то відкриємо в собі подобу Божу.

Ніхто не здатний уповні реалізувати образ Божий. Наше завдання – пізнавати його й наближатися до нього.

Депресії є наслідком хибних уявлень людини про саму себе: в недооцінці чи, навпаки, переоцінюванні.

Як прийти до сумісності з власним образом:

І. «Побудувати предвічну вежу». Якщо хочеш будувати вежу, сядь і розміркуй про засоби (див. Лк 14,28-30). Вежа – це людина. Засобами є здібності, таланти, історія нашого життя з усіма падіннями та проблемами.

ІІ. Залишити свій неповторний слід на цій землі. «Цей слід творить світ». Важливим є промінь світла, який людина залишає при зустрічі з іншими.

5 способів занурення в самих себе.

Там, де мешкає Бог, ми:

І. Вільні від влади людей, очікувань, думок інших про нас.

ІІ. Зцілені, спасенні й цілісні. У світі ми перебуваємо під тиском отриманих ран, а всередині нас – простір Бога.

ІІІ. Первісно сотворені, автентичні. Часто ми живемо тим, чого від нас вимагають. Варто повторювати слова Ісуса після Воскресіння: «Це Я» – застосовуючи їх до себе у значенні «це я сам».

ІV. Чисті та ясні. Багато людей власними діями чинять тиск самі на себе. Наше завдання – не карати себе за провини, а прориватися всередину.

V. Перебуваємо вдома – там, де живе таємниця Бога в нас. Кожна Свята Літургія провадить нас усередину себе. Через Святе Причастя Христос входить в нас і відкриває нам цей простір. Усі свята літургійного року скеровані на те, щоби привести нас туди. Шлях літургійного року – «терапевтичний». Кожне свято має безпосередній зв’язок із нами.

Місія християнина в цьому світі. «Ви – світло світу» (Мт 5,14)

Християнин – це набагато більше, ніж кружляння довкола себе. Ісус посилає нас у цей світ. Кожен може залишити промінь сяйва Ісуса там, де перебуває.

Важливим є символ світла. Ісус каже: «Я – Світло світу» (Йн 8,12). У Нагірній проповіді Він промовляє: «Ви – світло світу… Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт 5,14-16). Ісус наголошує на важливості кожної окремої особи та її діяльності у світі.

В Євангелії від Луки читаємо: «Світло тіла – око» (Мт 6,22). Це буває особливо помітно в стареньких людях, які зберігають Cвітло Боже всередині себе.

Всередині себе ми –

І. Царі й цариці. Кожен з нас є паном над собою і не повинен дозволяти іншим втручатися в нас.

ІІ. Пророки і пророчиці. Кожен з нас є «словом». У кожному відображається щось інше. Кожен – неповторний. Через кожного Бог промовляє щось окреме до світу.

ІІІ. Священики. Кожен з нас є оберегом святості. Ми покликані берегти святе, освячувати світ.

Отже, сенс життя – жити своєю власною сутністю, неповторним образом Бога у собі. А життєве завдання – лікувати людей любов’ю.

Ісус посилає учнів (нас) зцілювати прокажених – тих, хто не може прийняти самого себе. Ми повинні приймати кожного. Ісус посилає учнів виганяти демонів – неправильні образи Бога і самих себе. Ми повинні говорити людям правду про них і вказувати шлях до Бога. Ісус посилає учнів воскрешати померлих. Ми маємо пробудити людей до радості, там, де завмерло життя.

Галина Калинська-Корчук,
членкиня ЛМГО «Українська молодь – Христові»

Для чого НЕ годиться християнство

часопис CREDO — Sun, 15 Jan 2012 07:27:53 +0000

Як про Бога, так і про християнство буває легше сказати, чим це «не є», аніж «що це таке».

Дніпропетровська письменниця Ольга Чигиринська, співавтор книжки «Християнство: складні питання», виклала свої застереження для тих, хто зважується наблизитися до християнства впритул. Хто пробує вхопити рукою проводи високої напруги…

1. Християнство не годиться для державної або національної ідеології.

Як то кажуть, перевірено століттями. І взагалі воно не годиться на роль ідеології, оскільки будь-яка ідеологія незмірно вужча, тісніша, замкненіша. Ризи Христові не можна перекроювати на знамена. Якщо ти потребуєш національної ідеї, маршової пісні, і щоб у колону по чотири, і щоби стіни тремтіли від «Ура!!!» – друже, тобі не сюди.

Я не виключаю варіанту, за якого саме віра виведе твій народ із біди. Наприклад, у XVII столітті поляки вже майже зовсім було лягли під шведів, але тут раптом спротивився Ясногірський монастир, і поляки очуняли. Або – історія Жанни… Буває, що Бог чомусь вирішує посміхнутися якійсь нації саме як нації.

“ Християнство – не НЛП, не лайф-коучінг і не Карнегі

Але якщо ти розраховуєш, що ця посмішка буде саме для твого народу… Друже, тобі точно не сюди.

2. Християнство не годиться як засіб зробити своє особисте життя кращим, підвищити його якість і т.д.

Християнство – не НЛП, не лайф-коучінг і не Карнегі.

Я не виключаю варіанту, що саме віра витягне тебе з лайна. Таке з людьми трапляється, і частенько. Але при цьому я даю стовідсоткову гарантію, що попереду буде ще одна купа, причому її розміри і смердючість будуть напряму пов’язані з глибиною твоєї віри: своїх вибраних Бог випробовує не на жарт.

Ні, звичайно, можна залишатися на рівні «Халєлюя, Ісус любить вас!» Ручки догори і скакати радісно під музичку. Багато хто так і робить. Роками. Нема питань. Якщо тебе влаштовує роль вічного немовляти в Христі – ну то вперед.

“ Бути християнином – це як бути закоханим або поетом

Якщо ж ти почнеш зростати у Христі – якість свого персонального життя погіршуватиметься, I guarantee it. Для тебе виявляться закритими чимало шляхів покращити життя «прямщаз». Зрештою, якщо в тебе ще залишилися ілюзії, то почитай-таки Євангеліє і замислись над тим, як погано кінчили всі його автори і головний герой.

Тобі воно треба?

3. Християнство не годиться як спосіб позбутися сумнівів, набути душевний спокій, загоїти рани тощо.

Друже, з цим прямуй до психотерапевта, однозначно, і посилай подалі всіх, хто заводить пісню «Христос – найкращий психотерапевт». Христос – НЕ психотерапевт. Він – Відкупитель. Він відпустить твої гріхи, а не лікуватиме від неврозу.

Звісно, я не виключаю варіанту, що саме у християнстві раптом знайдеться саме той вітамін, якого тобі так бракувало. Скажімо, екзистенційна криза хоп – і зникне. Але, по-перше, гарантувати цього не можна. А по-друге, можна гарантувати, що все буде навпаки. Ну, мине те, що в тебе зараз болить. Якщо залишишся на рівні «халєлюя» – може, й біль не повернеться. Але якщо бодай трохи просунешся – все, амба. Тебе мучитиме невідповідність новим ідеалам – і тебе самого, і довколишніх. Це як мінімум. Щоправда, муки чергуватимуться з короткими моментами всеохопної радості. Ключове слово тут – короткими. Чи ти, може, гадаєш, що як навчишся бачити свою душу, то відкриєш у ній квітучий сад? Ти відкриєш там багато смердючих куп. Певну частину, звісна річ, можеш зуміти вичистити за життя. Якщо пощастить. Бо нові купи наваляться так само швидко, як швидко будеш чистити. Може, краще жити, просто нічого про це не знаючи?

4. Християнство не годиться як спосіб «стати кращим», виховати силу характеру, розвинути емпатію або ще щось, що там у твоєму списку марень про себе, хорошого.

Так, не виключено, що раптом у тебе це вийде. Траплялося, і не раз. Однак закавика є: люди, які реально стають кращими, геть не відчувають, що вони стали кращі. Навпаки, їхня власна думка про себе сильно погіршується. Чим далі, тим більше їм видається, що оцю особистість, на цей актуальний момент наявну, милосердніше всього буде швиденько закопати…

“ Якщо твоя мета – самовдосконалення, а не Бог, то якийсь там шаолінь тобі допоможе краще

Більше того, якщо ти реально просунешся в напрямку виховання себе на хорошого, то можеш перетворитися на такого доброчесного долдона, що нормальна людина, на тебе дивлячись, подумає: ой, друже, краще б уже ти залишався нормальним грішником.

Коротше кажучи, якщо твоя мета – самовдосконалення, а не Бог, то якийсь там шаолінь тобі допоможе краще.

…Тут можна піднести руку і запитати – а позитив якийсь існує, га?

Чесно відповім: друже, не знаю.

Бути християнином – це як бути закоханим. Або поетом. Великий ризик, маленький профіт. Ніхто не гарантує, що закохаєшся в хорошу людину. Або станеш хорошим поетом. Ніхто не гарантує, що тебе полюблять у відповідь – чи твій коханий, чи публіка…

Але чому ж тоді люди закохуються і пишуть вірші?

Ти будеш причетний до Любові й Краси. Це справедливо і для християнина, і для закоханого, і для поета.

А що ця причетність тобі дасть… цілком можливо, що самі лишень страждання. Ти страждатимеш, як страждає на наших вулицях людина з хорошим музичним смаком, коли звідусіль гримить попса. Як художник, який відчуває своє безсилля перед невимовною красою, намагається перенести її в малюнок, а потім рве і нищить свої недолугі роботи… Як лікар перед невиліковною хворобою. Хіба кого в такій ситуації сильно втішає те, що він – хороший лікар, художник або музикант?

Ні. От і ти не зможеш. Ти будеш причетний до Любові й Краси – але не володітимеш ними, і не зможеш навіть перебувати з ними постійно поруч, завжди їх споглядати. Можливо, колись – по смерті, після довгих болісних зусиль. І швидше за все – тільки по смерті. А за життя – ти бігтимеш за райдугою, тебе вважатимуть ідіотом і тикатимуть у тебе пальцем.

Подумай ще раз, чи воно тобі треба. Доки ти ще в це не встряг, доки не відчув цієї причетності, доки ще можеш сприймати християнство як «систему», конструкцію, гасла, знамена, поклони.

Якщо ти в це втягнешся – тобі хана. Уже й захочеш на все плюнути, покинути, розвернутися й піти – а не зможеш.

Такі справи.

Владика Дмитро про втрачену гармонію у відносинах людини з Богом

часопис CREDO — Thu, 12 Jan 2012 12:09:14 +0000

Різдво Христа має за мету повернути людину до повноти життя з Богом і таким чином відновити і перемінити увесь світ. Про це йдеться у Різдвяному посланні владики Дмитра (Григорака), єпископа-ординарія Бучацької Єпархії УГКЦ.

Владика констатує: «відносини людини з Богом – це найголовніші і визначальні відносини у всесвіті. Вони визначають лице світу і його майбутнє. Зв’язок з Богом – найперший і найсуттєвіший із 4-ох головних зв’язків, які зумовлюють життя людини, а саме: зв’язок з Богом, зв’язок людини з іншими людьми, зв’язок людини з собою, зв’язок людини з світом природи».

На думку Бучацького архиєрея, відновлення тісного зв’язку з Богом веде до гармонізації всіх інших відносин людини, включно з її ставленням до природного довкілля: «світ природи, який чутливо реагує на людське зло різними катаклізмами і природними лихами (що яскраво ілюструють останні 100 років) теж гармонізується та існує для того, для чого був створений Богом: для прослави свого Творця і для добра людини».

Владика Дмитро констатує, що шлях до відновлення втраченої гармонії відносин є довгий і тернистий, однак Господь підтримує нас на цьому шляху та вказує людству дорогу спасіння через Свою Церкву, яку Він провадить і постійно в ній перебуває, зокрема і в особливий спосіб – у семи Святих Таїнствах, і через них дає нам нове життя у Христі та переображує людину в істоту богоподібну.

«Господь прийшов, щоб дати нам Себе – життя вічне і встановити нерозривну єдність між людиною і Богом у своїй Особі. Відновлюючи цю первісну єдність між людиною і Богом, Господь відновлює первісну вселенську гармонію всього творіння з Творцем. Так Господь будує Своє Царство і запрошує кожного з нас стати учасником цього будівництва», – наголошує церковний ієрарх і завершуючи своє Різдвяне послання – закликає: «Не марнуймо жодного дня: час, прожитий не для Бога, прожитий даремно».

За матеріалами: ecoburougcc.org.ua

Адвент: зупинитися, озирнутися …

часопис CREDO — Mon, 28 Nov 2011 07:50:00 +0000

Господь в мудрості Своїй створив пори року так, щоб дари і благословення кожного з них були натяком на ті, що принесе нам майбутнє. Весна – початок нового життя, саме ж життя знаходить зрілість влітку. Осінь приносить повноту, яка поступається місцем довгому зимовому відпочинку.

Церква встановила часи літургійного року, які перетікають один в одного. Настав Адвент. Що він принесе нам такого, що могло б стати основою Різдва? І що дасть нам Різдво такого, що б залишилося з нами на весь рядовий час?

Часто наш Адвент – це божевільна метушня в приготуваннях до одного-єдиного грудневого дня. Святкування Різдва схоже на сплеск, за яким йде мертвий штиль втоми та байдужості. Часом ми навіть раді, що все нарешті скінчилося і ми можемо повернутися до повсякденного життя.

Ставлячись так до Адвенту та Різдва, ми багато чого себе позбавляєм. Давайте краще спробуємо в повноті відчути всю їхню насиченість.
Яка духовність цього часу? Як провести його, щоб набути його дари?

Читання Адвенту вказують на те, що ми і так вже знаємо, якщо ми достатньо уважні: наше особисте і суспільне життя позбавлене повноти. Їй бракує чогось: миру, радості у Господі, любові. Нас мучать конфлікти, депресія, гнів і страх. Усвідомлюючи це, ми бажаємо впевненості в тому, що життя, може бути, і буде краще.

Краще життя – те, чого бажає Бог для кожного з нас. Він бажає, щоб наші серця отримали дар любові, наші повсякденні справи – радість, а наша свідомість – спокій. І ми тут же відгукуємося: «Так, це було б добре, але не зараз. Можливо, пізніше».

Чому б не попросити Бога допомогти нам знайти ці дари зараз – принаймні в найближчому майбутньому – адже вони не призначені лише для потойбічного життя!

Ми дозволяємо суспільству чинити на нас тиск, змушуючи робити те, чого ми самі не особливо бажаємо. Пам’ятайте, суспільство може запропонувати нам багато гарного, але це не християнське суспільство. Краще звернутися до Христа за допомогою у прийнятті рішень про те, хто і що буде визначати наше життя. Христос не залишить нас у вирі суєти, але дасть нам заспокоєння – якщо ми дозволимо.

Чекати й слухати

Адвент – час очікування Христа, Який прийде до нас не в якомусь неймовірно далекому майбутньому, але дуже скоро. Ми чекаємо. Чекаємо спокійно, знаючи, що обіцянки Адвенту неодмінно здійсняться.

Один з кращих образів Адвенту взятий у пророка Ісаї: «перекують свої мечі на рала … і не вчитимуться більше воювати. Прийдіть, і будемо ходити в світлі Господнім» (Іс. 2. 4-5). Вважаючи, що це стосується лише міжнародних відносин, ми випускаємо з огляду саму суть. Це стосується також наших внутрішніх конфліктів і битв. Це ми – ті, хто навчається воювати з самим собою. Це ми забуваємо ходити в світлі Господнім. Адвент – можливість укласти внутрішнє перемир’я, перекувати мечі на «рала» мирної роботи.
Як? Відведіть собі час самоти. Зосередьтеся на словах Писання або на самому Господі. Заспокойтеся. А потім задайте Богу питання: «Що я можу зробити, щоб стати більш відкритим Тобі? Як мені навчитися чекати, не впадаючи в паніку?»

А потім слухайте. Чекайте і слухайте в мовчанні. Яка б відповідь не виникла у глибині вашого серця, прийміть її як пораду від Господа.

Будьте готові слідувати їй. Якщо Бог дає нам вказівку, але ми їй не слідуємо, наступного разу нам буде важче Його почути. Відкритість керуванню виникає з щирого бажання та готовності слідувати йому, навіть якщо це важко. Якщо ваше бажання слухати і коритися щире, то ви отримаєте пораду.

Пожинати плоди

Зробити з Адвента час тихого очікування мені допомогли додаткові півгодини молитви щоденно. Ні, подумаєте ви, це не для мене. У мене вже зовсім немає часу.

У моєму житті ці півгодини творять чудеса: у мене більше енергії, тому що серце моє спокійне, все робиться швидше, тому що я дозволяю Богу допомагати мені, стосунки з близькими поліпшуються, тому що я не піддаюся суєті і напрузі, організувати дрібниці життя простіше, тому що Бог допомагає мені визначити, що важливіше … Але найголовніше – світло Господа – в моєму серці.

Адвент стає святом очікування Господа – часом мирного і радісного передчуття великого дару, який ми скоро отримаємо.

Вище голову!

«Підніміть ваші голови вгору, бо ваше визволення близьке» (Лк 21. 28). Месія вже прийшов 2000 років тому і надав у наше розпорядження все необхідне для спасіння. Зараз від нас вимагається особиста відповідь. Ми повинні зробити свою частину роботи.

Хтось сказав: «Бог дуже любить бідних, тому він створив їх так багато». Але якщо Бог любить їх, то чому вони відчувають таку потребу і нужду? Причини різні – брак освіти, гноблення і експлуатація. Але може бути, в цьому є частина провини і самих бідних? Лінощі, небажання відмовитися від деяких вад, наприклад, пияцтва? Ніякий порятунок неможливий, якщо він не супроводжується нашими власними зусиллями.

Адвент – заклик до морального поводження, що веде до спасіння. «Покайтеся і віруйте в Євангеліє» (Мк 1. 15), – говорить Христос і показує нам, як це зробити. Прощати тих, що кривдять нас, відмовитися від егоїзму, цінувати те, що ми зазвичай приймаємо як належне.

Один письменник сказав: «Знати волю Божу – найвище знання, знайти волю Божу – найвище відкриття, творити волю Божу – найвище досягнення».

Procatholic.ru

Про розумний устрій природи

часопис CREDO — Thu, 25 Aug 2011 08:56:33 +0000

Чи хочеш, перерахую тобі різновиди інших тварин щодо нас і один до одного, тобто природу кожного, спосіб народження і виховання, місцеперебування, вдачі і закони спільного проживання. Чому одні живуть стадами, інші – поодинці; одні травоїдні, інші хижаки: одні люті, інші лагідні, одні прив’язані до людини і біля неї живляться, інші неприборкані і люблять свободу. Одні близькі до розумності та здатні вчитися, інші зовсім безглузді і не здатні до навчання. Одні мають більше почуттів, інші менше; одні нерухомі, інші переходять з одного місця на інше, а ще інші дуже швидкі. Одні вирізняються і величиною, і красою, або ще чимось, а інші, або дуже малі, або дуже потворні, або те і те. Одні міцні, інші слабкі; одні мстиві, інші підозрілі і підступні, ще інші необережні; одні працелюбні і дбають за свій дім, інші зовсім бездіяльні і безтурботні? … Чому одні плазують по землі, інші – прямохідні, одні люблять сушу, інші – сушу і воду; одні охайні, інші неохайні; одні живуть парами, інша ні; одні помірковані, інші пожадливі; одні багатоплідні, інші не багатоплідні; одні живуть довго, інші – ні ? Вичерпалося б у мене слово, якщо б все детально описувати .

Розглянь природу тих, хто плаває, хто ковзає і ніби літає вологою стихією, дихає власним повітрям, а в нашому повітрі піддається тій же небезпеці, якій ми – у воді. Досліди їх звичаї, пристрасті, народження, величину, красу, прив’язаність до місця, подорожі, як вони сходяться і розлучаються, властивості майже близькі до властивостей земних тварин, а в інших навіть спільні. …

Розглянь також зграї птахів неспівочих та співочих, різноманітність в їх вигляді та кольорі. Яка причина солодкого співу у птахів співучих, і від кого це? Хто дав конику стрибунцю гусла на груди? Хто дає птахам ці пісні і щебетання на гілках дерев, коли, опівдні збуджені до співу сонцем, наповнюють вони звуками ліса і супроводжують співом подорожнього? Хто сплітає лебедину пісню, коли розпростирає він крила в повітрі, і ними ніби виводити вірш миру? … Чому павич, чванливий мідійський птах, так любить убрання і честь … велично, витягнувши шию, виступає і колоподібно, розгорнувши блискучі золотом та усіяні зірками пір’я, виставляє свою красу на показ любителям? …

«Подивуйся природній тямущості безсловесних і, якщо можеш, дай цьому свої пояснення»

Подивуйся природній тямущості безсловесних і, якщо можеш, дай цьому свої пояснення. Як у птахів гнізда … влаштовані безпечно і водночас гарно, з усіма зручностями для пташенят? Звідки у бджіл і павуків стільки працьовитості та мистецтва? В них соти складені з шестикутних чашок, звернених одна на іншу й укріплених перегородками. … І все це з таким мистецтвом бджоли роблять в темних вуликах, коли їх будівлі невидимі. А павуки з тонких і майже повітряних ниток, простягнутих у різні напрямки, і з речовин непомітних для погляду, тчуть чудні тканини, які б служили їм житлом. … Не говорю про скарбниці та їх охоронців у мурашок, про запас їжі, відповідно до часу, і про те, що ще, як відомо, розповідають про їх подорожі, ватажків і про суворий порядок справ.

А якщо доступні тобі причини цього, і ти пізнав, скільки в цьому розуму, то розгляньмо відмінності між рослинами. … Розглянь різноманіття і багатство плодів, особливо ж неперевершену красу найнеобхідніших з них. Розглянь сили коренів, соків, квітів, запахів не тільки найприємніших, а й здорових, привабливість і якість фарб. Розглянь також коштовність і прозорість каменів. Природа, як на спільному бенкеті, запропонувала тобі все: і те, що потрібно для тебе, і що служить твоєму задоволенню, щоб ти, окрім іншого, із самих благодіянь пізнав Бога, і зі своїх потреб придбав більше відомостей про себе самого.

Після цього перейди широту і довготу спільної всім матері – Землі, обійди морські затоки, що з’єднуються одна з одною і з суходолом, красу лісів, річок, рясні і невичерпні джерела, не тільки холодних і придатних для пиття вод, що течуть поверхнею землі, а й тих, які під землею пробираються якимись щілинами, і … пробиваються потроху, де тільки можуть, і безкорисно для нашого вжитку в багатьох місцях дають різні лікувальні властивості завдяки теплим лазням. Скажи, як і звідки це? Що означає ця велика і природна тканина? Тут все гідне хвали: чи станемо щось розглядати у взаємному відношенні, чи окремо.

З якої причини Земля стоїть твердо і неухильно? Що підтримує її? Яка у неї опора? Бо розум не знаходить, на чому це базується, окрім Божої волі. Чому земля, то піднята на вершини гір, то опущена в рівнини, до того ж так різноманітно, часто і поступово змінює свої розташування, і цим багатше задовольняє наші потреби і полонить нас своєю різноманітністю? … Скрізь [вона] служить найпрозорішим доказом всемогутності Божої! А море, … як воно, і нічим не зв’язане, і перебуває у своїх межах. … Що зібрало в ньому води? Що поєднало їх? Чому море і підіймається, і перебуває у своєму місці, ніби соромлячись берегової суші? Чому і приймає в себе всі ріки, і не збільшується, через перенасичення своєї величини, чи з іншої, не знаю, якої ще причини? … А струмків, які первинні джерела? Розшукуй, людино, коли можеш досліджувати і знайти! Хто прорив річки на рівнинах і в горах? Хто дав їм безперешкодну течію? Яке диво протилежностей – і море не переповнюється, і річки не зупиняються! Що поживного у водах? … Нехай і я насолоджусь декількома словами, розмірковуючи про втіхи, які Бог посилає!

Тепер, залишивши землю і земне, щоб слово в мене йшло порядком, піднімись на крилах думки в повітря. Звідти поведу тебе до небесного, на саме небо, вище неба і так далі. Не наважується, правда, слово підніматися високо, а піднесеться втім не понад те, що дозволено. Хто розлив повітря – це рясне багатство, яке не зменшується, яким користуються не згідно з достоїнствами і випадками, яке не утримують межі, розповсюджується не за віком,… його приймають без перенасичення. Уділяється воно кожному рівною мірою. … Повітря, в якому тіла, і з яким слово, у якому світло і ті, хто освячуються? … Розглянь і те, що далі від повітря. …

Але якщо ти пройшов розумом повітря і все, що у повітрі, то разом зі мною торкнись неба і небесного. Але тут нехай провадить нас більше віра, ніж розум, якщо тільки зрозумів ти свою неміч, коли розглядав те, що найближче до тебе і дізнався про спосіб пізнання того, що вище від розуму, а не залишився цілковито земним і відданим земному, тим, хто не знає навіть і цього, тобто свого незнання.

Хто округлив небо, розставив зірки? Краще ж сказати, що таке саме небо і зірки? Чи можеш сказати це ти, людина пишномовна, яка не знає і того, що під ногами, не можеш привести до певної міри себе самого, а виявляєш допитливість про те, що вище твоєї природи, і бажав би обійняти невимірне? Припустімо, що ти осягнув … сходження зірок і сонця, якісь частини та їх підрозділи і все те, за що ти звеличуєш свою дивну науку, проте це ще не є розумінням сущого, а лише спостереження за якимось рухом, який підтверджує тривала вправа, що приводить до єдності спостереження багатьох. Потім придумали закон і возвеличили ім’ям науки. Так видозміни місяця стали відомими для багатьох, і зір прийняли за початок пізнання! Але якщо ти дуже обізнаний у цьому і хочеш, щоб дивувалися тобі за правом, скажи: яка причина такого устрою та руху? …

Воно [сонце] чудове, як наречений, швидке і велике, як велетень. … Така його сила, що від краю до краю все обіймає своєю теплотою, і нема нічого, що не відчуває її. … Все ним сповнюється, і зір – світлом, і тілесна природа – теплом. Водночас, коли воно зігріває, то не спалює, … для всіх відкрите і всіх однаково обіймає. Сонце … просвічує погляд, як Бог – ум. … А чим від початку приведено сонце в рух? Що невпинно рухає та обертає його – незмінне у своєму законі, у справжньому сенсі нерухоме, невтомне, живоносне і, як справедливо оспівують поети, життєдайне, ніколи не припиняє ні течії, ні благодіянь своїх? … Як сонце спричиняє і розділяє пори року, кожна з яких приходить у свій час? … Чи пізнав ти природу і видозміни місяця, міру його світла та його шляхи? І як сонце панує над днем, а він – над ніччю?…

Уривок зі Слова 28. Переклад за виданням. Слово 28, о богословіи второе. Творенія иже во святых отца нашего Григория Богослова, Архієпископа Константинопольскаго. Спб.: Издательство П.П.Сойкина. – Т.1. – С. 391–413. Переклав В.Жуковський

Св. Григорій Богослов (IV СТ.), Християнин і світ

Чи достатньо «мати Бога в серці»?

часопис CREDO — Sat, 21 May 2011 18:24:42 +0000

Роздуми до Слова Божого на V Неділю Великодня

Я – путь, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене. (Йн 14, 12).

Учні питають Ісуса про місце куди Він іде. Ісус відповідає, що Він сам є дорогою, а також істиною і життям.

Ісус називає себе дорогою, що веде до Отця. Чи може людина поєднатися з Богом без посередництва Ісуса Христа?До Бога людині не можна прийти інакше як тільки через Ісуса Христа. Розкол, що вчинив гріх, поміж людиною і Богом є занадто великий, щоб людина могла його усунути сама. Доводиться чути, як хтось говорить: «Мені Церква непотрібна, я Бога маю в серці, я перед ним особисто каюсь». Але чи може така людина бути до кінця впевненою, що Бог їй пробачив? Чи це дійсно Бог в її серці, а може це її уява про Бога? Тільки Христос є дорогою до Бога і лише через Нього ми можемо поєднатися з Богом. Бо лише Ісус Христос «є примирення за наші гріхи, і не лише за наші, а й за гріхи усього світу» (1 Йн 2, 2).

Розкол що вчинив гріх стосується також можливості пізнання Бога. Ми можемо собі скільки завгодно уявляти Бога, будувати різні гіпотези і космології, але чи в них ми зможемо знайти дійсно того правдивого Бога, якого ніхто ніколи не бачив? Скільки б людина не намагалась самотужки пізнати правду про Бога, прийти до Бога, без посередництва Христа не може обійтись. Істину про Бога можемо пізнати лише в Ісусі Христі, в Ньому і через Нього. Ісус Христос є правдивою іконою невидимого Бога ( див. Йн 1, 18). Щоправда пізнаємо Його через віру, а не безпосередньо, проте в Ісусі Христі знаходимо впевненість віри.

В Ісусі Христі ми віднаходимо втрачену через первородний гріх дружбу з Богом. Саме перебування з Богом надає правдивого сенсу і вартості нашому життю. Більше того, лише в Ісусі Христі ми отримуємо правдиве життя. Не можемо ми успадкувати вічного життя без Ісуса Христа, отже з поєднання з Ісусом Христом у вірі тут, в земному житті, починається наше вічне життя з Богом в небі…

Як уникнути байдужості?

часопис CREDO — Fri, 07 Jan 2011 16:34:33 +0000

1. Небезпечність байдужості

У великій небезпеці перебувають ті душі, які не переймаються повсякденними гріхами і таким чином примиряються з духовною холодністю, не думаючи навіть про те, щоб визволитися з цього. Тут не йде мова про повсякденні гріхи, які поповнюємо через звичайну людську слабість, тобто такі як: непотрібні слова, різні внутрішні хвилювання тощо, тут мовиться про ті щоденні гріхи, які поповнюємо цілком добровільно, особливо, коли їх повторюємо.

Св. Тереза з Авіля записала: «Нехай Господь Бог охоронить нас від гріха, від якого ми втратимо уважність». А отець Альварес говорив: «Ті незначні сварки, вияви неприязні, надмірна цікавість, вияви нетерпеливості, брак стриманості не вбивають душі, однак роблять її такою слабкою, що як трапиться якась важка спокуса, вона не матиме сили, щоб їй протистояти й очевидно впаде». Отож повсякденні гріхи, з однієї сторони, ослабляють душу, а з другої, позбавляють її Божої помочі, адже Бог є скупим для тих, хто не є щедрим у ставленні до Нього. «Хто скупо сіє, скупо буде жати» (2 Кор. 9, 6). Цих гріхів насамперед повинна боятися душа, яка отримала особливі ласки від Бога. Отож найбільше повинна боятися їх тоді, коли приймають різкі форми, як під час приступів амбіцій, жадності, неприязні чи невпорядкованого почуття, спричиненого якоюсь особою. Душам, які перебувають під впливом таких пристрастей, нерідко здається те, що й азартним гравцям, які, зазнавши багато поразок, урешті промовляють: «Ставлю все», – і втрачають усе, що ще мали. Бідною є душа, яка перебуває під впливом якоїсь земної пристрасті, бо пристрасть нас засліплює і не дозволяє досягти того, що насправді чинимо.

Отож перейдімо до практичних роздумів, щодо того, що ми повинні чинити, щоби визволитися з нещасного стану духовної байдужості.

2. Як боротися з байдужістю?

Потрібно, по-перше, мати тверде прагнення звільнитися від цього стану. Добре прагнення приносить полегшення в праці й дає силу, щоб йти вперед. Будьмо твердо переконані в тому, що хто на шляху до Господа не просувається вперед, той завжди відступає, а безперервно відступаючи, врешті впаде у прірву.

По-друге, стараймося пізнати, яка вада є в нас найголовнішою й атакує несподівано: гнів, амбіції, невпорядковані почуття до осіб або речей. Тверда, рішуча воля, з Божою допомогою, може подолати все.

По-третє, слід усунути нагоду до такого типу гріхів, у протилежному випадку всі наші постанови завершаться нічим.

І врешті, по-четверте, не слід довіряти своїм силам, а безперервно молитися до Бога з довірою, щоби допомагав нам у небезпеках і звільнив від тих спокус, під впливом яких ми б могли поповнити гріх. Тут, власне, йдеться, про відому молитву: «І не введи нас у спокусу»(Лк. 4, 9). Це є обітниця Бога, яку Він не може не виконати. Тому завжди потрібно молитися, молитися завжди. Я безперервно повторюватиму, що потрібно молитися, потрібно завжди молитися: «Боже мій, допоможи мені, поспіши мені на допомогу».

livingrosary.org.ua

Людина знаходить Господа коли йде Його шукати: роздуми Карла Ранера на Богоявлення

часопис CREDO — Thu, 06 Jan 2011 16:57:52 +0000

Пропонуємо вашій увазі роздуми видатного католицького богослова Карла Ранера на свято Богоявлення, опубліковані у збірці «Літургійний рік» у 1953 році.

В останні дні ми пишно відсвяткували Різдво – ми самі або, у всякому разі, інші. Ми раділи, – так, не завжди легко бути в святковому настрої, так що ми принаймні були спокійні і задумливі, або навіть злегка сумні. Але тим не менше всі ми відчували щось менш буденне і банальне, ми були трохи піднесені і більш сприйнятливі до речей, які перевершують повсякденну прозаїчність. Адже в ці дні наше серце стало серцем дитини, серцем одного-єдиного Дитятки.

Наприкінці святкувань у календарі значиться свято Богоявлення. Це також Різдвяне свято, яке у четвертому столітті християнської ери Західна Церква перейняла у Східної. Воно було поміщене поруч із Різдвом, що святкується 25 грудня.

Це – свято об’явлення, одкровення Спасителя і Відкупителя людей, причому не тільки Його народу, але і «всіх народів», язичників, людства в цілому. Воно проголошує, що нам з’явилася прихильність і людяність нашого Бога і Спасителя Ісуса Христа. У це свято нам явлено, що Бог тут, з нами, поки ще тихо і приховано, поки ще як прихована весна, спокійна й впевнена у своїй перемозі. Він ще наче знаходиться у маленькому насіннячку, захованому під зимовим ґрунтом, але воно вже здобуло перемогу над мороком і холодом. Це свято сповіщає нам: «Бог тут, Він став людиною, ввійшов в бідність і тісноту нашого життя». Він став одним з нас, і тепер більше не може бути жодного сумніву в тому, який результат драми людства, що розгорнулася на історичній сцені. Він дарував нам переконання – або благословенну віру, – що ця трагедія, що здається абсурдною імпровізацією, просочена кров’ю і сльозами, насправді йде до божественної мети з тих пір, як сам Бог не просто спостерігає за нею як глядач, але бере участь в ній і вимовляє вирішальні, безповоротні репліки. Урочистість об’явлення Господа: в ньому ми вічно святкуємо Святу Ніч, найбільш ясну ніч посеред наших похмурих днів, ніч, яка прийняла маленьке вічне світло, сяюче в нашій темряві.

І все ж у цьому «другому святі Різдва» є нова риса, яка була не так помітна в першому. Не тільки Бог прийшов до нас, але в силу цього божественного жесту і люди приходять в рух, самі вирушають до Того, Хто прийшов до них. Це свято, «велике свято», як його назвали в Середні століття, в Німеччині називають «святом Трьох Королів». І як би бідно і антиісторично це не виглядало з богословської точки зору – адже об’єкт святкування не становлять ані Волхви, що зі Сходу прийшли до Різдвяних ясел, ані тим паче королі, і взагалі невідомо, чи було їх троє, – все ж вираз «Три короля » вказує на важливий аспект таємниці, що прославляється: через безліч помилок перші люди вирушили на старанні пошуки Немовляти, їх Спасителя, блукаючи і мандруючи. Таким чином, в цей день святкується благословенна мандрівка людини в пошуках Бога, в паломництві всього життя. Людини, яка знаходить Господа тому, що йде Його шукати.

Насправді, коли ми читаємо перші вірші другого розділу Євангелія від Матея, ми читаємо нашу власну історію, історію нашого вічного паломництва. У них розповідається про волхвів, які прийшли з далекого Вавилону. Вони слідують за зіркою і, проклавши шлях через пустелю, щасливо досягають мети, наполегливо запитуючи серед байдужої холодності і політичних розрахунків, поки не знаходять Дитятко та не поклоняються Цареві і Спасителю.

Ми помічаємо нашу історію, чи, скоріше, вона повинна бути такою. Хіба не всі ми є мандрівниками, людьми, які не мають постійного притулку, навіть у тих випадках, коли в дійсності нам не потрібно залишати батьківщину? Як швидко біжить час, як швидко йдуть дні, як вірно те, що ми постійно чимось стаємо і проходимо повз чогось: ми почали з якогось місця і з якогось моменту, і ось ми вже в дорозі, ми завжди йдемо вперед і ніколи не повертаємося на колишнє місце. Цей шлях проходить через дитинство, через палку юність, через зрілість, через деякі свята і багато буднів, через висоти і приниження, через чистоту і гріх, через любов і ілюзію: все далі і далі, без зупинки, зі Сходу життя на Захід смерті. І настільки безперервний, настільки невичерпний це рух, що часто ми його навіть не помічаємо, нам здається, що ми стоїмо на місці, тому що в ногу в нами рухається все, що нас оточує і з чого ми могли б зробити висновок, що наше життя знаходиться в русі.

Але куди веде цей шлях? Може бути, з тих пір, як ми прийшли у цей світ, ми були лише включені в потік, який все рухається і рухається, а ми не знаємо куди і змушені підкоритися, обмежитися тим, щоб вести себе порядно і тихо? І нам не дозволено питати, куди насправді веде цей потік? Або ж ми насправді шукаємо в нашій подорожі якусь мету, знаючи в глибині серця, що існує якась мета, яким би складним і довгим не був шлях? А може бути, людина – це лише точка у світі, де вона знаходить пекуче знання про свою незначущість? Наш дух запалюється лише для того, щоб зі скорботою дізнатися, що, виникнувши з мороку порожнечі, ми знову потрапимо туди? Подібно до зірки, яка запалюється на своїй похмурій траєкторії в повній темряві на одну лише мить, коли проходить через нашу атмосферу? Може бути, ми блукаємо, щоб остаточно заблукати? Може бути, серцю і духу не слід заздалегідь запитувати про закон, що регулює наш шлях, щоб не застигнути в жаху перед німим, відчайдушним «ні» як єдиною відповіддю? Або взагалі не потрібно ставити таких питань? Але чи може серце заборонити нам?

Ні, ми прекрасно знаємо: мета нашої мандри зветься Богом. Він живе в недосяжній далечині. І дорога до цієї мети може здатися занадто довгою і важкою. Незбагненно навіть те, що самі ми маємо на увазі, коли говоримо «Бог»: фундамент будь-якої реальності, море, в яке впадають всі мандрівні струмочки нашої ностальгічної тяги. Трансцендентність, те безіменне, що знаходиться за межею, яке виходить за рамки усього, що нам знайоме. Безкрайня загадка, що включає в себе всі інші загадки і заважає шукати остаточну розгадку на землі, у сфері знайомого і того, що можна довести; безмежність і нескінченність – і в той же час чиста простота, яка вбирає в себе реальність, істину, світло, життя і любов. Величезний потік всього творіння через усі часи, через всякі зміни і події спрямовується до Нього.

Отже, Волхви вирушили в дорогу. Їх серце спрямовуються до Бога, в той час як ноги прямують до Вифлеєму. Вони шукали Його, а Він привів їх туди, де вони Його шукали. Це вони жадають Спасителя в голоді й спразі правди, вважаючи, що людина не повинна нехтувати жодним кроком, раз Бог робить тисячу кроків назустріч людині. Вони шукають Його, Який є порятунок, на небесах і в серці, в безмовності і поряд з людьми, навіть серед євреїв і в їх Священному Писанні. Вони бачать самотню зірку, що зійшла на небі. А Він, у Своєму благословенному сходженні, робить так, що навіть їх астрологія, якою б безумною вона не була, допомогла хоча б на цей раз: адже їх серце не знало нічого кращого. І воно повинно було затремтіти, коли теорія, яка походить з загадкової звістки про очікування єврейського спасіння і з їх астрології, тепер несподівано стала на практиці абсолютно конкретною подорожжю. Напевно вони навіть боялися свого полум’яного серця, може бути, для них було б набагато зручніше не приймати всерйоз настільки ірреальну, непрактичну річ. Але у них було сильне серце і велика зухвалість: вони послухали, й вирушили в дорогу.

Але раптово, як тільки вони залишили за спиною батьківщину, як тільки наважилися ризикнути, їх серце знайшло легкість. Вони йдуть далі по звивистих стежках, але в очах Божих саме вони є дорогою, яка веде до Нього, тому що Його шукають з вірністю. З тремтінням і хвилюванням вони віддаляються від того, що для них близько і звичайне, знаючи, що всім доведеться змінитися в процесі мандрівки, знову і знову вирушати в дорогу на пошуки Вітчизни, яка є чимось більшим, ніж намет для відпочинку під час паломництва. Вони знають, що життя означає перетворення і становлення, а досконалість вимагає все нових і нових змін.

Отже, вони йдуть. Дорога довга, ноги втомилися, на серце часто стає тяжко і сухо. Але серце шукачів Бога витримує, вони самі не знають, звідки безперервно береться їх мужність і сила – адже вони йдуть не від себе самих, яких ледь вистачає, але все-таки вистачає. Дух не лякається. Вони не дивляться зверхньо на людей, повз яких проходять. Вони йдуть поруч з ними і розмірковують: Бог покличе і їх, коли Йому буде завгодно, але ми не повинні зраджувати світло тільки тому, що воно ще не засяяло для інших. Від єрусалимських книжників вони отримують цілу низку докладних відомостей, а від царя – таємно прораховане завдання. Але в усьому цьому їх вухо чує тільки небесне послання, бо серце їх переповнене блага і бажання. Коли вони прибувають на місце і стають на коліна, вони роблять те, що робили завжди, ще під час пошуку та мандрівки. Вони приносять невидимому Богові, який став видимим, золото своєї любові, ладан свого благоговіння і мирру своїх страждань.

То ж підемо і ми по повному пригод шляху серця до Бога! Побіжімо по ньому! Забудемо те, що знаходиться позаду нас. Все перебуває в безперервному становленні: як і раніше відкриті всі життєві можливості, адже ми ще можемо знайти Бога. Назустріч втраченій людині поспішає Бог, найдрібніша реальність якого перевершує всі наші найсміливіші ілюзії, Бог – вічна молодість, на землі якого немає місця втомленій покірності. Ходімо ж через пустелю! А ти, серце, не лякайся, побачивши цілий потік мандрівного людства, людей, згорблених під вагою таємного страждання і які йдуть вперед, на перший погляд, безцільно і абсурдно. Не бійся, адже наприкінці засяє світло. Святе Письмо показує нам, де знайти Спасителя.

Почався новий рік. І в ньому всі дороги ведуть від Сходу на Захід, крізь безкрайні пустелі життя, біля самої межі з минулим. Але цим шляхом можна зробити благословенне паломництво до Абсолютного, навпростець до Бога. В дорогу, серце моє, вперед! Адже там сяє зірка. Золото любові, ладан спраги і мирра страждань: все, що потрібно, ти несеш з собою.

Радио Ватикан

Матеріальний і духовний світи

часопис CREDO — Tue, 04 Jan 2011 12:43:37 +0000

Живучи у цьому матеріальному світі, ми відчуваємо присутність ще іншого світу – духовного. Це найперше проявляється у нас самих: маємо тіло, але ще маємо і душу. Є у нашому житті те, що ми не можемо назвати матерією, фізичним явищем і тому робимо висновок, що думка, мрія, почуття, бажання, віра, любов та інше, все це відноситься до духовного світу.

У подібний спосіб ми відчуваємо, що у цьому матеріальному світі є ще присутній і невидимий духовний світ. Саме наш світ постав від духовного начала, бо матерія породжує лише іншу матерію. А ми знаємо, що матерія не є вічна, вона мусить мати початок і йде до свого завершення. Отож, присутність духовних істот була ще перед існуванням цього матеріального світу. Ці істоти є і по-сьогодні серед нас.

Вони впливають на наше життя через нас самих, тобто через наші бажання і рішення, наші діла. Духовні сили хочуть змінити цей світ. Ми є тими, котрі втілюють їхні бажання у цьому матеріальному світі. Можемо зауважити, що не всі бажання є однаковими? Є такі, котрі приносять користь людині і цьому світу, а є такі, котрі зводять до шкоди і, навіть, до знищення.

Зауваживши різні нахили, ми можемо зробити простий висновок: є різні духовні сили. До кого ми прислухаємося? З ким будемо співпрацювати? Кому довіримо долю нашого життя і долю людства?

Ангели – це безтілесні духи (тому невидимі) і безсмертні, як і наші душі; але їх Бог обдарував більш високими силами і здібностями, ніж людину. Розум їхній досконаліший, ніж наш. «Ангел» з грецької мови означає «вісник».

Добрі ангели після духовного випробування є безгрішними і радо виконують волю Божу. Бог відкриває Свою волю ангелам, а вони виконують її та сповіщають людям. Добрі ангели – це помічники людини, їхня ціль – допомогти нам спастися.

Злі ангели злі духи мають іншу ціль – вони не хочуть, щоб людина була з Богом і щоб спаслася. Вони роблять все можливе, щоб віддалити людину від Бога. Вони не були позбавлені своєї вищості над людиною, своїх здібностей і тому перевищують людську природу. Нажаль, свої переваги вони використовують не для добра слабших, але навпаки, щоб знищити план добра і позбавити людину радості.

Духи є, але які? Треба розрізняти духів!

Потрібно пам’ятати, що на наші рішення в житті впливають ці духовні істоти. Добрі ангели нас запрошують робити добро, а злі схиляють до зла. Саме від того, що ми виберемо, залежить кому ми послужимо і з ким зв’яжемо своє майбутнє і теперішнє життя. Не раз ми відчуваємо, що якась сила так впливає сильно на нас, що зробити якийсь злий вчинок нам стає дуже легко. За якийсь час ми приходимо по повної свідомості і шкодуємо за цим, бо насправді ми не хотіли робити саме це і саме в такий спосіб. Це ми називаємо спокусою, яка заволоділа нами.

Тому ніколи не потрібно спішити із своїми рішеннями чи діями. Потрібно спокійно подивитися на результат задуманого, запланованого.

Відчуваємо, що нас хтось підводить до якогось рішення, але подумаймо: куди це приведе нас? Яке буде майбутнє? Якщо доброго нічого немає в кінцевому результаті, тоді все веде до зла. і все буде змарноване. Не можна марно надіятися, що якось буде потім, потрібно бути вже переконаним, що все вийде на добро.

Боротися з духовними силами потрібно лише духовною зброєю

Визнаючи досконалість духовних сил, можемо із покорою прийняти нашу слабкість у боротьбі з ними. Наша сила є в Бозі. У час духовної боротьби, коли приходять спокуси, потрібно взивати про поміч і Бог пошле своїх ангелів, котрі би захищали нас перед нападами злих сил. Кожен з нас має ангела хоронителя, котрий готовий нам допомогти і котрий чекає нашого звернення про допомогу. Просімо духовні сили, щоб хоронили нас перед злими вчинками і також в часі добрих учинків, щоб ми витримали у добрих намірах до кінця.

Молитва до Ангела-Хоронителя

Святий Ангеле, посланий до моєї грішної душі і до мого життя повного пристрастей, ніколи не залишай мене грішного і не відступай від мене через мою нестриманість і непостійність. Не допусти, щоб злий дух оволодів мною через пристрасті мого смертного і немічного тіла. Зміцни мої духовні і тілесні сили в боротьбі з гріхами і спокусами цього світу. Наставляй мене на спасенну дорогу.

О святий Ангеле Божий, хоронителю й захиснику моєї нерозкаяної душі і немічного тіла, прости і ти мені все, чим образив я тебе і Бога нашого у всіх днях життя мого, і коли чим согрішив минулої ночі, захисти мене у нинішній день. Охороняй мене від усякої спокуси диявольської, щоб я ніякими гріхами не гнівив Бога нашого, і молися за мене до Господа, щоб Він утвердив мене у страсі Своїм і вчинив мене достойним рабом Своєї безмірної благости. Амінь.

За матеріалами: rozdum.org.ua

Поклади свою дошку на землю

часопис CREDO — Mon, 03 Jan 2011 14:45:44 +0000

Чому ми часто поводимось так напружено у своїх стосунках з Богом, з ближніми, з самими собою? Згадаю відомий психологічний приклад.

Якщо на землі лежить дошка, пройти по ній, не спіткнувшись, може практично будь-хто. Якщо цю ж саму дошку підняти метри на два, пройде по ній вже далеко не кожен. А якщо її встановити над прірвою або між хмарочосами, пройти по ній зуміють тільки лічені одиниці. У чому справа, адже дошка та ж сама? – Дошка та ж сама, та не той самий ризик. Якщо зашпортаєшся на землі – нічого не трапиться, спіткнешся на невеликій висоті -вдаришся, зробиш неправильний крок на великій висоті – розіб’єшся на смерть. Наше тіло надто себе цінує, так воно влаштоване, і тому тремтить і напружується, якщо відчуває небезпеку, нехай малоймовірну, зате неймовірно грізну.

Цей приклад допомагає нам зрозуміти важливу річ: чим вище ми себе підносимо, тим більше тремтимо і напружуємося від страху впасти. Але якщо для тіла природно цінувати себе понад усе, бо втративши себе, воно втрачає все, то для душі, для особистості така поведінка невиправдана, і непробачна. Цінувати себе вище всього іншого у неї немає ні найменших підстав.

«Та хто ж це цінує себе над усе?», – спитають. – «Я тільки й роблю, що повторюю, який я окаянний грішник, порох і попіл і взагалі аз’ багатогрішний! Тільки й гризу себе за всі промахи і провини, що здійснив вчора і третього дня!»

У тому-то й справа. Важливо не те, яку ти собі ставиш оцінку. Важливо те, що ти невпинно себе оцінюєш. Що ти тільки і зайнятий, що самим собою. Ось це і означає, що ти для себе – найвища цінність.

Ступінь нашого самозвеличення можна досить точно виміряти арифметично, у відсотках. Подивіться, скільки часу протягом дня ваші думки зайняті вами – не важливо, схвалюєте ви себе при цьому чи засуджуєте, – і скільки Богом або оточуючими? Про Бога ми згадуємо хіба що під час обов’язкової молитви – для багатьох це 10-15 хвилин на добу, – та ще скільки-то раз побіжно, а про оточуючих, якщо не пристають, і зовсім майже не згадуємо. Так, а про себе? – А ось про себе ми майже ні на мить не забуваємо! Ось вам і точне співвідношення у відсотках: «я-не я – 90% -10%» (навіть не точне, швидше оптимістичне).

Ось і виходить: поки я для себе така собі надцінність, поки я, так би мовити, не покладу свою дошку на землю, я неодмінно буду тремтіти і напружуватися.

«Покласти свою дошку на землю» означає взагалі перестати про себе судити: «Я й сам не суджу себе» (1 Кор 4,3). Якщо я християнин, то, значить, я цілком і повністю віддав себе Христу. Вже віддав, а не тільки збираюся це зробити. І значить, я вже собі не належу. А якщо так, то яке право я маю себе судити? – «Хто ти, що судиш чужого раба?» (Рим 14,4). А оскільки для нас думати про себе і судити, оцінювати себе практично одне і те ж, то, отже, потрібно просто перестати думати про себе.

Як це зробити? – Думати про Бога, звісно, але не так це просто. У людей, містично обдарованих і покликаних, на освоєння подібної практики йдуть десятиліття. На щастя, Бог далеко не всіх призначив бути містиками. У кожного з нас є відмінний і доступний спосіб відволіктися від себе: думати про інших. Щодо інших – нам все ж таки легше думати не в сенсі «оцінювати», хоча на це ми завжди готові, але в сенсі: «Як би принести їм благо?». Це завдання теж не найпростіше, лавірувати між байдужістю і нав’язливістю – справа не з легких. Але тим краще – буде, чим зайнятися, буде, чим себе від себе відвернути!

А помилки – звичайно, вони теж будуть! Хто я, щоб не помилятись, за кого себе маю? Але для того й існує сповідь: помилився – висповідався, впав – піднявся, забруднився – помився! І більше після цього себе вже не гризти! Ми ж не згадуємо, який у нас вчора був одяг брудний, якщо нам вдалося його випрати.

Terra Mariana

Чи існує логічна віра?

часопис CREDO — Fri, 17 Dec 2010 15:23:29 +0000

Одна з перспектив: Бог – логіка. А друга? Логіка – Бог? Я студентка математики. Вже три роки намагаюся інтерпретувати навколишню дійсність власне з точки зору математики.

Раціональне пізнання, яке опирається на правах логіки, до мене промовляє краще, ніж емоційне, в основі якого лежить уява і асоціації. Я вчуся аналізувати, інтерпретувати, робити висновки і підраховувати. Шукати аналогії, зауважувати схожості і різниці, рахувати і називати. Всі спостереження намагаюся логічно довести і дати їм чітке визначення. Однак, є така сфера, в якій я заперечую всім розділам математики. Негую математичний аналіз, логіку, теорію ймовірності, лінійну алгебру, теорію мір і дроби, поглиблений матаналіз і навіть дискретну математику. Це – сфера віри.

Визначення, теореми і докази значно слабнуть, зіштовхуючись з таємницею Бога

Бог, спасіння, вічне життя, довіра Безсмертному, всюдисущість Єдиного Бога, Один Бог в трьох особах… Чи справді математика все це негує та заперечує? А може все навпаки, може це віра підважує тези математики і логіки? Я не знаю відповіді на ці запитання. Знаю одне: віра – це те місце, де математичні права і аксіоми підлягають ослабленню. Навіть більше – вони зникають. Визначення, теореми і докази значно слабнуть, зіштовхуючись з таємницею Бога. І це зовсім не означає, що вони помилкові або непотрібні. Просто вони не задовольняють основної аксіоми: «Для Бога немає нічого неможливого».

Немає способу на те, щоб підрахувати межі Божого Милосердя. Площу Його любові і турботи про людину годі вирахувати навіть при використанні дробів. Аналіз Божої всюдисущості не принесе результатів, навіть якщо роздумуватиму над n-вимірним простором з використанням комплексного аналізу. Я не впораюся з визначенням стаціонарного розкладу, використовуючи матриці переходу та ланцюги Маркова та цілу теорію графів і похибок, щоб визначити ймовірність отримання спасіння. Жодне скінченне чи нескінченне число, окреслене чи не окреслене на вимірній площині не визначить моєї відстані до Отця. А може радше Його близькості до мене. Його тотальної присутності, необмеженої благодаті, яку наново отримую щодня.

Це один спосіб бачення. Одна з перспектив. Бог – логіка. А інший? Логіка – Бог?

Вірую. Віра – це віра. Якщо я це зможу довести, то все, у що вірю, перестане бути вірою, а перетвориться у знання.

Вірую і, можливо, те, що напишу, буде досить контроверсійне, але, на мою думку, саме віра відіграє в математиці дуже важливу роль, як і в кожній точній науці і у всіх емпіричних дослідженнях. Перед кожним іспитом вірю, що професор вибере ті нечисленні теорії, які я в стані довести. Вірю, що в черговий раз методом спроб і помилок я таки дійду до правильного розв’язання. А теореми? Адже кожна з них поки не стала теоремою, була припущенням, гіпотезою. Треба було повірити, що даний процес або явище дійсно відбувається. І віра в успіх привела до способу довести, що все саме так, призвела до підтвердження тези. А простір n-, n+1- … вимірний? Адже це також уява. Я не бачу об’єктів, які описані в тих просторах. Але вірю, що все так і є. Схоже як проблематика кулі, яка після візуалізації приймає вигляд квадрату (одне з питань топології), квадратура кола, це все суперечить поточним уявленням.

Кожен найменший, найнезначніший випадок, який відхиляється від припущення, не задовольняє умов – заперечує тезу, призводить до суперечностей. І саме в цьому полягає краса співставлення віри, духовного життя і тієї простої, описаної і дослідженої логіки. Господь Бог ніколи не говорить останнього слова. Це та таємничість, та єдина щілинка, недоговореність, той єдиний недосліджений випадок і є тією крапкою над «і», яка закінчує доказ. Це та мілісекунда під час аналізу явища, на протязі якої я повинен довіритися. І ще одне. Я не можу застосовувати однакової одиниці виміру до різних явищ. Адже об’єм води не вимірюється сантиметрами, а одиницями ваги не вимірюють тиску. Роздумуючи над проблемою суперечностей між логікою, тобто наукою, і вірою, слід визнати, що якщо ми не можемо виміряти Бога, то це ще не означає, що з Ним щось негаразд. А може це наша одиниця вимірювання невідповідна?

Агнєшка Шимчак, bosko.pl