Підготував фотовиставку член спілки фотографів України Ігор Андрійович. Як зазачають організатори, глядачам буде представлено серію фотографій з історії становлення чотирьох греко-католицьких парафій столиці.

За матеріалами: sobornews.org

– Отче, під час візиту до Львова Папа Римський Іван Павло II, зокрема, відвідав і Вашу парохію, де провів Службу Божу. А що змінилось у житті парохії за період після відвідин Понтифіка?

Для мене це величезний знак Бога, бо вперше вільно апостольська нога вступила на нашу землю. Щодо особи Івана Павла ІІ, то це була унікальна людина. А ми, хто готував його візит, могли відчути, як від цієї людини сходить мир і добро. Тому візит Святішого Отця – це джерельце, яке виливається і наповнює спраглу землю. Це було величезне щастя, я це бачу і по молоді, і по тому, як розвивається парохія. У нас дуже багато молоді, діточок, дуже багато старших людей, які розкриваються у вірі. Це самі по собі добрі люди, але вони були трохи загублені. Я більш ніж упевнений, що ласка Божа, яка вилилася на нашу парохію, наше місто, нашу землю через цього Божого чоловіка, вона дієва.

– Львів вважають містом доволі релігійним. На вашу думку, наскільки віра львів’ян насправді є глибокою. Може, це суто прояв обрядовості?

- Коли наша Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, то були скептики, які приїжджали з-за кордону й казали: дивно, що ваші храми такі повні, але такий нині світ, це триватиме років 10, не більше. Вдячний Богові за те, що відтоді вже минуло 20 років, але в наших церквах віруючих так само багато. Дякую Богові, що стаю старшим і починаю краще бачити, як Господь Бог міняє людей. Звичайно, деякі люди приходять до церкви лише для того, щоб виконати обряд, і це теж дуже добре. Бо в якийсь момент така людина задумається над своєю вірою.

– Але все ж значна частина людей ходить до церкви лише час від часу, тільки на великі свята…

- Це проблема тих людей, бо вони не можуть засмакувати духовного життя. І тим вони себе дуже обкрадають, У момент нашої сповіді є момент, коли Ісус поєднує нас із собою, прищеплює і вливає в нас дар Божественного життя, і ми тоді починаємо жити, починаємо відчувати, як це було зле, коли був голодний, а тепер наситився, як це було зле, коли був спраглий, а тепер цієї спраги не відчуваю. Бог саме в такий спосіб ознаменовує присутність у нашому житті.

Я молитиму Бога, щоб у нас ніколи не сталося, як на Заході, де храми стоять порожніми, хоча в різних поколіннях буває по-різному. От Папу Бенедикта XVI запитували, чи є такі люди, що без покликання прориваються у вашу спільноту? І він дуже гарно відповів: напевно, треба говорити про зраджене покликання. Священик так само залишається людиною, і деколи так буває, що він веде себе не найкраще. І коли такого одного виставити і постійно про це розказувати – мовляв, дивіться на образ всієї Церкви – це, звісно, своє робить. Але надовго цього не вистачає, бо гляньмо на сучасне суспільство, де найбільшою трагедією є не рак, а депресія. Люди, які мають достаток, мають добру можливість зростати, відчувають себе в душі порожніми, покинутими, залишаються замкнутими.

– Отче, чим відрізняється життя церковної громади та робота священика в селі та на парохії, розташованій у великому місті?

- Церква – це не замкнена інституція. Церква – це прем’єр-міністр і Папа Римський, це селянин і священик, це лікар і вчитель, це тато і мама. Церква – це ми. Всі, хто став учнями Ісуса Христа, маємо дуже різні покликання, але кожен на своєму місці служимо Господеві тоді, коли ми свою роботу виконуємо з душею. У селі це легше зробити, бо є локальна громада, менша спільнота, де одне одного знає і де всі про все знають, і це є краща модель Церкви.

У місті на великих парохіях є друга дуже велика небезпека – анонімне християнство. Така людина вповні не відкривається. До прикладу, я зайшов, мене ніхто не знає, тихенько помолився і вийшов – через це пропадає відчуття спільноти. Тому священикам, які працюють у місті, на це треба звертати особливу увагу. Тому що бути учнем Ісуса Христа – це вміти співпереживати твій біль і твою радість. Коли ми залишаємось анонімними християнами, котрі приходять і виконують певні релігійні обов’язки, ми перестаємо бути сім’єю.

– В який спосіб священики, які працюють у великому місті, можуть долати проблему анонімного християнства?

- Людей об’єднує якесь спільне завдання, спільна робота. Скажімо, в церкві Різдва Пресвятої Богородиці хтось склав пожертву, щоб купити цеглу, хтось більше попрацював фізично, хтось молився, тобто ми були разом, і це давало змогу нам у такий спосіб об’єднатися і збудувати храм. Є дуже гарна практика при парохії проводити реколекції з виїздом на два дні подружніх пар. Вони всі між собою починають приятелювати, їхні діти починають товаришувати. Також при церкві діє катехитична Школа, де займається понад 3000 дітей. Я бачу, як ці дітлахи виростають. І хоча в нас величезна церква, є великий конференц-зал, класи, однак нам недостатньо місця для того, щоб у такий спосіб провадити роботу.

– Нині Львів принаймні на дві третини є греко-католицьким і приблизно на третину – православним із вкрапленням деяких інших конфесій. Наскільки ця багатоконфесійність впливає на життя городян. Зрештою, що міняють у житті екуменічні Богослужіння, які останнім часом доволі часто проводять у місті?

- Ісус Христос молився, щоб ми всі були єдині. Думаю, нам – тим, хто вірить в Ісуса Христа, – взагалі не має про що сперечатись. Але, на жаль, картина тепер така, як ви її описали. Для мене можливість пізнати іншу людину, її спосіб мислення так само дає змогу пізнати самого себе.

Якщо так, то треба не вивищуватися над іншими, а більше полюбити те, що Господь Бог мені відкрив. І це дозволить із більшою повагою ставитись і до інших людей, які так само мають певні вартості, і можливо, перебувають у стані пошуку. Тому думаю, що такий погляд на іншу людину, яка відрізняється від мене, але так само, як і я, покликана до єдності в Ісусі Христі, дає можливість зростати у вірі. Думаю, що ми робимо перші кроки, і Греко-Католицька Церква в тому відношенні мені подобається, тому що вона по-Божому ставиться до інших людей.

– Тривалий час Греко-Католицька Церква перебувала в підпіллі, і це був один статус і відповідні проблеми. Тепер, уже понад 20 років, вона діє легально і тут є інший момент – влада ставиться до Церкви лояльно. Чи немає тут іншої небезпеки, власне спокуси близькості до влади?

- Небезпека завжди є. Звичайно, з’являються політичні партії, які намагаються перехитрити, думають, що вони прийдуть і будуть щось там тицяти або в якийсь спосіб хитрувати, щоб люди за них голосували. Такі спокуси є, і вони завжди бувають, коли бачать, що тут злидні, обіцяють матеріально допомогти. Це велика небезпека, тому що бути Христовим – це завжди залишатися вірним, бути Христовим – це ніколи не йти на компроміс із неправдою, хитрістю. Бути Христовим – це ніколи не йти на компроміс із темрявою, це завжди залишатися при Бозі.

Ми як Церква покликані виховати людей щирих, добрих, щоб вони в майбутньому могли присвятити своє життя праці для народу. Але вважаю, що нині наша віра є ущербною. Є дуже гарне гасло “Воскрес Христос – Воскресне Україна”. Переконаний, коли ми це світло Христового Воскресіння принесемо у своє життя, то матимемо прекрасну державу.

Дуже люблю свою Церкву за те, що, попри всі обставини, вона ніколи не була безхребетною, вона стоїть твердо на камені, на фундаменті, яким є Христос. Це дуже правильна постава влади стосовно Церкви. І тоді Церква з приємністю, а не з обов’язку може молитися за людей, які є при владі, а водночас може їм докоряти. Людина здатна допомогти іншій людині, навіть такій, яка дуже багато про себе думає, і навіть владі. А Церква вільною може бути тоді, коли вона до кінця віддана Христові.

«Львівська Газета», №14 (559)

За матеріалами: ugcc.lviv.ua

]]> http://www.credo-ua.org/2010/04/21893/feed/ 3 http://www.credo-ua.org/2010/03/17882/ http://www.credo-ua.org/2010/03/17882/#comments Thu, 18 Mar 2010 10:20:00 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=17882
До 20-ї річниці виходу УГКЦ з катакомб та її офіційної легалізації Інститут історії Церкви Українського Католицького Університету підготував виставку «До Світла Воскресіння крізь терни катакомб».

Відкриття експозиції відбудеться 23 березня 2010 року о 16.00 у Національному музеї ім. Андрія Шептицького (м. Львів, пр. Свободи, 20).

В її основу лягли матеріали Інституту, передусім спомини очевидців та активних учасників підпілля, які було зібрано протягом 1992-2009 рр., документи державних архівів, фотографії з приватних збірок. У виставці показано життєві історії представників греко-католицького клиру, чернецтва, мирян, у кожній з яких — неповторна людська доля. Всі разом вони є свідченням глибокої християнської віри та незламної вірності своїй Церкві й народу

Хронологічно виставка охоплює період від 1939-го до 1991 рр. та відображає три важливі етапи трагічної і водночас героїчної історії УГКЦ ХХ ст. — насильницьку ліквідацію, підпілля та легалізацію в 1989 р. За задумом розробників проекту матеріали фотовиставки на окремих прикладах повинні узагальнити й представити становище цілої Церкви в умовах переслідувань, розкрити форми спротиву й підпільної діяльності духовенства та мирян, методи боротьби за визнання своїх прав.

У ХХ ст. мільйони українців стали жертвами не лише воєн чи збройних конфліктів, але й тоталітарних систем та пропагованих ними людиноненависницьких ідей. Жертвою навмисного переслідування релігії та свідомого насадження атеїзму стала й Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ). Організовану радянською владою та її репресивними органами розправу над непокірною Церквою довершив так званий Львівський «собор» 1946 року, згідно з ухвалами якого вона перестала офіційно існувати і «возз’єдналася» з Російською Православною Церквою. Ліквідована та заборонена сталінським режимом УГКЦ розпочала нову сторінку своєї історії – історію мужнього та героїчного спротиву, незламності духа і величезної сили віри у Христа та Його остаточну перемогу над силами темряви. Боротьба греко-католиків за пошанування своїх громадянських прав стала не лише складовою частиною протистояння тоталітарному режимові, але й процесів демократизації та українського національного відродження наприкінці 1980-х рр.

Цією виставкою Інститут історії Церкви прагне висловити подяку усім відомим і невідомим мученикам та ісповідникам віри, які своїм життєвим подвигом спричинились до того, щоб Українська Греко-Католицька Церква відродилась на українській землі оновленою та збагаченою.

Виставку можна оглянути 23.03.2010 – 15.04.2010 (вівторок – неділя) від 10.00 до 18.00 год.
Контакти: Інститут історії Церкви Тел.: 276-27-77; Ел. пошта: inbox@ichistory.org

За матеріалами: ugcc.lviv.ua

Як повідомив директор Інституту історії Церкви Українського католицького університету о. Андрій Михалейко, переконливим свідчення того, що собор 1946 року проводився спільними зусиллями парткерівництва, державних структур та органів держбезпеки у співпраці з Руською Православною Церквою, є документи, віднайдені дослідниками історії Церкви у фондах Державного галузевого архіву СБУ та Центрального державного архіву громадських організацій України.

Один із таких документів – телеграма №82 Народного Комісара Держбезпеки СРСР тов. Меркулова до Наркома Держбезпеки УРСР тов. Савченка від 25 січня 1946 року, що містила чітку інструкцію з проведення собору у Львові (див. у додатку): «Повідомляємо, що дозвіл на проведення собору греко-католицької церкви у м. Львові отримано. У зв’язку з цим у розпорядження Раднаркому УРСР наркомом фінансів Союзу буде переведено 400 тис. рублів для передачі їх через агента «Птіцина» ініціативній групі».

«…З метою успішного проведення собору введіть до складу делегатів не менш як 60-70% агентури. Забезпечте також достатнім процентом агентури у складі запрошуваних на собор представників мирян з інтелігенції. Завчасно перевірте всіх інших делегатів і гостей, з тим щоб не допустити ворожий і неблагонадійний елемент», – передбачалося далі.

Відомчою інструкцією НКВС наказувалося повести хвилю арештів серед керівництва УГКЦ і «активних уніатів», а за 10-15 днів до собору повідомити через пресу про арешти керівників Церкви і склад їхнього злочину. Також цей документ дає дозвіл на висвячення двох священиків УГКЦ на православних єпископів: «Проти посвячення в єпископи «Іванова» і «Шевчука» заперечень немає». І справді, 24-25 лютого 1946 року у Володимирському соборі м. Києва відбулася хіротонія двох учасників «ініціативної групи» з проведення собору – о. Михайла Мельника і о. Йосипа Пельвецького.

Важливо, що при цьому керівництво НКВД бажало якнайретельніше втаємничити власну причетність до нібито церковного заходу: «Особливо звертаємо вашу увагу на необхідності дотримання умов найсуворішої конспірації щодо нашої участі у підготовці та проведенні собору».

За інформацією Інституту історії Церкви УКУ, перед початком ІІ Світової війни Українська Греко-Католицька Церква налічувала 2387 парафій з 3,6 млн. вірних, мала 2352 єпархіальних священики, 31 чоловічий і 121 жіночий монастирі та чернечі доми. Під опікою Церкви діяли Богословська академія і 3 духовні семінарії, де навчалося 480 студентів.

Згідно з листом, написаним 24 вересня 1949 року першому секретарю ЦК КП(б)У М.Хрущову Головою Ради у справах Руської Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР Г.Карповим, за час із березня 1946 року до серпня 1949 року до РПЦ було передано «3001 уніатська приходська церква, 1242 священики, 463 диякони і 1018 псаломників у Закарпатській, Дрогобицькій, Львівській і Станіславській областях».

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

]]> http://www.credo-ua.org/2010/03/17152/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/02/14280/ http://www.credo-ua.org/2010/02/14280/#comments Mon, 08 Feb 2010 16:58:38 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=14280
У Прикарпатському музеї визвольних змагань в Івано-Франківську відкрилась виставка фотодокументів до 20-річчя виходу з підпілля Української Греко-Католицької Церкви. На виставці представлено фотодокументи про будні УГКЦ в умовах радянського режиму.

В експозиції виставки понад 50 унікальних фотодокументів про історію УГКЦ у роки підпілля: архівні фото, рукописи, церковна атрибутика, які збирали працівники музею впродовж 13 років.

За словами в.о. директора музею Оксани Романів, найцінішим серед усіх експонатів є архів обкому Компартії України. «Тут є документи, які якраз свідчать про те, як радянська влада намагалася контролювати абсолютно все, що відбувалося у церкі, – наголосила вона на відкритті виставки. – Є спеціально розроблена інструкція про те, як священик має сповідати людину, яка прийшла до нього на сповідь, як «витягувати» з неї потрібну інформацію. Окрім того, тут є особисті речі священників, які працювали в підпіллі».

Прикарпатський письменник Василь Гук презентував на виставці свою книгу про підпільну церкву «Святиня крізь століття».

За його словами, у книзі йдеться про життя та діяльність греко-католицьких священників в умовах підпілля. У ній містяться рідкісні документи, уривки листів, стародруків та фото церков, які зібрані в різних архівах Прикарпаття.

Автор повідомив також, що книга «Святиня крізь століття» виграла грант Наукового товариства ім. Шевченка у США, проте вийшла накладом всього 300 примірників.

За матеріалами: РІСУ

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

Свою діяльність у Полтаві релігійна громада храму Пресвятої Трійці Української Греко–Католицької церкви починала зі служби отця Юрія Кролевського, котрий приїздив до обласного центру з віддаленого майже на сотню кілометрів селища, та ще й у «позиченому» на годину–півтори приміщенні… Сьогодні для полтавських греко–католиків храмом є облаштований власними руками колишній сарайчик–«побутівка» площею 25 «квадратів», де затісно навіть половині прихожан. Про виділення землі для будівництва повноцінного храму вперше попросили міську владу ще навесні 2005 року. Й одразу одержали відкоша від тодішніх очільників мерії. Однак ті принаймні не водили нікого за ніс, не обнадіювали й не змушували марно витрачати час, нерви та кошти. Пізніше, вже за нової «демократичної» БЮТівської мерії, для місцевої громади УГКЦ почалися ходіння по колах справжнісінького пекла…

Чи є у Полтаві гетто для братів–християн?

Зі сподіваннями на зміни у владних кабінетах після «революційних» подій полтавські греко–католики в лютому 2007 року знову звернулися до мерії із «земельним» проханням. Причому плани в них були тоді майже наполеонівські, адже мали намір між двома «спальними» мікрорайонами збудувати не лише храм — комплекс споруд із сиротинцем, їдальнею для малозабезпечених і домом милосердя. Існував навіть проект, на реалізацію якого в міста «просили» один гектар забур’яненої землі. Однак і в БЮТівській мерії його швидко «зарубали», зіславшись на те, що, згідно з «діючими нормативами, розміщення монастирського храмового комплексу рекомендовано в приміській зоні». Зрештою, такий комплекс звели в іншому місті України.

— Ще після першої відмови нинішньої мерії ми пішли до міського голови Андрія Матковського, — каже о. Юрій Кролевський. — Тоді я особисто запитав його, чи дає він нам слово мера, що землю для нашого храму в Полтаві все ж виділять, аби ми не витрачали даремно час і гроші на нові проекти. Пан голова запевнив, що його слово з цього приводу тверде, треба тільки зменшити площу ділянки і підшукати інше місце для церкви, бо там же, де ми пропонуємо, мовляв, живуть православні… Моя відповідь меру була такою: «У Полтаві ж немає гетто для греко–католиків. А оскільки наша громада УГКЦ одна–єдина на все місто, то як нам розминутися з представниками інших конфесій?»

«Охоронна грамота», що стала фільчиною…

За пропозицією чиновників «пошукати щось іще», самі парафіяни знайшли на околиці міста ділянку, розташовану між вулицями Селянською і Великою. Йшлося про невеликий занедбаний сквер неподалік кінцевої зупинки тролейбуса. Із майже 40 соток цієї зеленої зони, значну частину якої займали старезні та повалені вітром дерева (невдовзі їх узагалі спиляли), 19 соток пропонувалося виділити під забудову. З одного боку сквер «упирається» в «розливайку», а з іншого — в територію дитсадка. У міськвиконкомі спершу дали добро громаді й порадили мерщій готувати ескізну пропозицію, з якою «принципово погодилася» й архітектурно–містобудівна рада Полтави.

До речі, за виготовлення того ескізу громада заплатила тоді сім тисяч гривень. А через місяць очолювана першим заступником міського голови комісія погодила й акт вибору ділянки з відповідним креслярським додатком. Цю «охоронну грамоту» 13 (!) підписами скріпили керівники мерії та її дозвільні й контролюючі служби, а також чотири депутатські комісії міськради.

Однак подальше «проходження» документів у міськвиконкомі зупиняють спочатку нібито у зв’язку зі змінами до «профільних» законів, а потім вирішують винести питання про… доцільність уже погодженого будівництва храму на громадські слухання та розгляд іще якоїсь депутатської «спецкомісії». При цьо­му наймають ще й завжди безпрограшну для підтвердження мерської правоти соціологічну службу, якій належить опитати мешканців прилеглих вулиць, чи вони не проти сусідства з церквою греко–католиків. Наскільки коректними і моральними є подібні опитування, коли визначати долю майбутнього храму однієї конфесії пропонують представникам інших? Зрештою, чому, скажімо, не питали про доцільність сусідства з майбутньою синагогою мешканців сусідніх вулиць, коли кілька років тому та ж Полтавська міськрада виділила єврейській громаді міста землю для спорудження культової споруди?

Брудна «соціологія» й агітатори в рясах

— Коли під час наступної зустрічі з мером я запитав його про це, пан Матковський аж розлютився, — пригадує священик Юрій Кролевський. — Але терпіти таку наругу над релігійними почуттями громади, нашою вірою — зрештою, над здоровим глуздом було вже несила. Хоча раніше, коли мене запросили на засідання тієї «особливої» комісії й повідомили, що, згідно з їхнім соцопитуванням, лише 25 відсотків мешканців Селянської та Великої висловилися за будівництво нашого храму, тому воно неможливе, я бачив, як більшість присутніх депутатів опускала очі й відвертала погляди, бо їх пік сором.

Про те, хто насправді замовляв музику згаданого «волевиявлення», розповідає голова громади храму Пресвятої Трійці Євген Хайлов: «Саме тоді, коли в мерії вирішувалося наше земельне питання, до нас почали приходити знайомі підприємці, активісти громадського життя. Вони розповідали про візити до їхніх офісів священиків УПЦ Московського патріархату, котрі особисто закликали­ їх виводити людей на акції протесту проти будівництва в місті храму УГКЦ, організовувати збір підписів. Мовляв, наша церква для Полтави «чужа», вона суто «західняцька», войовничо налаштована до православ’я… Мені, вихідцеві з Дніпропетровщини, повірте, є що відповісти на подібні закиди. Та ми не уподібнювалися таким агітаторам у рясах і, навпаки, намагалися навести мости християнського порозуміння».

— Коли торік трапилася нагода влаштувати у Полтаві виставку вишитих ікон відомого священика Дмитра Блажієвського, ми хотіли, щоб із нею ознайомилися якомога більше земляків, — продовжує пан Євген. — Тож заздалегідь домовилися з адміністрацією найпрестижнішої в місті Галереї мистецтв, виготовили кольорові запрошення. Одне з них наші представники повезли архиепископу Полтавському і Миргородському УПЦ Московського патріархату Філіпу. Однак він тоді сказав їм, що не хоче «займатися рекламою греко–католиків». Хоча про них там не згадувалося жодним словом. Зате наслідки того візиту ми відчули вже за лічені хвилини, коли з Галереї мистецтв, підпорядкованої міськвиконкому, зателефонували з вибаченнями: мовляв, не можемо прийняти виставку, бо на цей день запланували інший захід… Тільки після звернення до керівництва облдержадміністрації нам надали невелику залу в обласній бібліотеці.

Слово, що сіє розбрат

Апогеєм «війни» з полтавськими греко–католиками стала опублікована торік у березні в газеті міськради розлога стаття під заголовком «Будівництво храму Української греко–католицької церкви у Полтаві — виклик українському православ’ю». Свій підпис під нею поставив добре відомий полтавцям депутат міськради «від комуністів», винятково «русскоязичний» українофоб, колишній армійський політпрацівник, який неодноразово в тій же газеті на догоду керівництву мерії «мочив» Івана Мазепу, Симона Петлюру та інших українських героїв.

Відверто погромницька стаття містила всі ознаки забороненого чинним законодавством розпалювання релігійної ворожнечі. Адже церква, що має в Україні мільйони вірян, у тому брудному опусі названа «уніатською», такою, що є «троянським конем», способом переходу від православ’я до католицизму римського обряду», інструментом «поголовного окатоличування українського народу за рахунок будівництва в центральних і східних регіонах України католицьких церков» тощо. При цьому «знаковий» для УГКЦ митрополит Андрей Шептицький у хворобливій уяві автора пасквілю постає «слугою» Гітлера і Сталіна…

Наголосимо: у статті йшлося не про якісь загальні історико–світогляд­ні суперечки — безпосереднім приводом для її написання названо саме «звернення в Полтавську міську раду» настоятеля згаданої парафії УГКЦ стосовно виділення земельної ділянки для спорудження храму на вулиці Селянській, 2–а. Як з’ясувалося, «патронував» появу цієї огидної публікації в газеті міської ради сам мер. Адже в розмові із членами громади УГКЦ тодішній редактор газети повідомив їм про те, що він був проти публікації статті, яка сіяла розбрат між полтавцями, тож надрукували її тільки за особистим наполяганням міського голови. До речі, невдовзі після того, як у газеті з’явилася відповідь на неї отця Юрія, редактора звільнили з посади…

«Краще на храм дивитися, ніж на п’яниць під вікнами»

Чи справді звичайні полтавці «не сприймають» земляків Греко–Католицької конфесії й не хочуть, щоб в останніх з’явився невеликий храм? Щоб відповісти на подібні запитання, власкор «УМ» влаштував своє «опитування» мешканців згаданих вулиць. «Так, колись приходили, питали, чи не проти я тієї церковної стройки, — каже пенсіонерка з вулиці Великої. — Я сказала, що мені все одно, хай краще церква там буде, ніж оце бухарики в тому палісаднику тиняються. А зять, знаю, записався проти, бо йому ж ті, хто питав, сказали, що то буде церква якась «не наша». Рішуче «ні» храму висловила тільки одна співбесідниця — молода жінка з вулиці Селянської, котра підійшла до нас із малолітньою донькою. «Церква там і даром нє нужна! — відрізала вона. — Навіщо викорчовувати парк? А до церков звідси й так недалеко — і біля інституту зв’язку є, й у сусідніх Яківцях». Про те, що в Полтаві та довколишніх селах узагалі немає жодного греко–католицького храму, жінка, звісно, не знала. Як і про те, що «викорчовувати» сквер ніхто не збирався, бо ж, згідно з ескізним проектом, територія храму «претендувала» тільки на половину скверу.

— В оцьому домі на п’ять квартир я прожила вже більше сорока років, — каже пенсіонерка, колишня працівниця «Полтавахолоду» Галина Губаренко. — Та не пам’ятаю, щоб мене чи сусідів питали про ту церкву. Я не проти її будівництва. Краще ж на храм Божий дивитися, ніж на оцих п’яниць під вікнами, які перетворюють на туалет уже не тільки сквер, а й наш двір. Коли темно, там узагалі страшно ходити. Як і жити в нашому домі, де постійно «вибиває» світло, а дах лагодили ще за царя Панька.

«Молитва» завдовжки шість кілометрів

Як бачимо, пересічних полтавців із цієї забутої владою околиці хвилюють, в основному, приземленіші проблеми. Переважно ті, до вирішення яких мали б докласти рук можновладці. Однак у них, здається, не тільки передні кінцівки зайняті війною з «неугодними» греко–католиками. Останні ж у відповідь на таке свавілля змушені стукати в усі двері. Не дісталися ще, здається, тільки до брами Всевишнього… Бо ж улітку під час зустрічі предстоятеля УГКЦ Блаженнійшого Любомира Гузара з Юлією Тимошенко архиепископ серед інших проблем порушив і ту, що стосувалася виділення землі для полтавського храму.

— Як розповідали потім помічники Блаженнійшого, Юлія Володимирівна тоді намагалася показати, наскільки серйозно перейнялася нашими клопотами, й одразу попросила з’єднати її з мером Матковським, — каже о. Юрій. — Для нього така увага виявилась несподіванкою, і він дещо розгубився, однак пообіцяв Прем’єрці неодмінно посприяти вирішенню проблеми, тільки, мовляв, не хоче вести переговори з цим «незговірливим» полтавським священиком, тобто зі мною. Але то були обіцянки–цяцянки…

Щоб не поглиблювати конфлікту, полтавські греко–католики вдовольнили навіть ту, м’яко кажучи, дивну забаганку мера. Тож на останню зустріч із керівництвом міста, що відбулася кілька місяців тому, пішов уже інший священик — отець Роман. Разом із головою громади Євгеном Хайловим і дияконом Володимиром. Прийняв їх секретар міськради, найближчий соратник міського голови Олександр Козуб. І одразу приголомшив «новиною»: на вулиці Селянській храму не буде за жодних обставин. А перед цим чиновники з міськвиконкому поки що напів­офіційно запропонували оглянути іншу ділянку, фактично у передмісті, серед новозбудованого котеджного селища Яр…

Однак місце те — за три кілометри від найближчої зупинки громадського транспорту. Тож членам громади довелося б щоразу долати шестикілометрівку (по 3 км туди і назад) пішки та ще вистоювати службу Божу. Для тих, хто має поважний вік і хвороби, така ноша практично не підйомна. То хіба можна прийняти таку, з дозволу сказати, «пропозицію»? «Коли я нагадав секретарю міськради, що мерія фактично відібрала в нас уже погоджену всіма інстанціями земельну ділянку на вулиці Селянській, пан Олександр сказав, що йому не подобається мій тон, і вигнав нас із дияконом Володимиром із кабінету, — пригадує Євген Хайлов. — Залишився тільки отець Роман, але з ним розмова була короткою та безпредметною: мовляв, не подобається пропонована ділянка в Яру — шукайте іншу…»

Однак тепер уже нічого «шукати» і просити у мера Матковського та його БЮТівської команди полтавські греко–католики не збираються. Не лише тому, що після чергових обіцянок міської влади не хочуть пускати за вітром гроші на нові проекти. «Ми вже впевнилися: доки у Полтаві при владі Матковський і компанія, землі для храму нам тут не бачити, — констатує о. Юрій Кролевський. — Та, знаєте, Українська Греко–Католицька Церква пережила вже стільки, що ніяка «матковщина» її не зупинить. Церква ж бо — то не тільки будівлі, насамперед — люди. І в Полтаві наш храм усе одно буде».

На поклін — тільки до московського патріарха

— Дивує інше, — продовжує отець Юрій. — Коли одновірці на Західній Україні дізнаються про наші полтавські ходіння по муках, вони не можуть повірити в те, що такі капості греко–католикам робить БЮТівська влада міста. Бо ж там, у західних областях, Юлія Тимошенко та її соратники — «католики», ревніші за Папу Римського… Та нас уже не обдуриш. Хоча б тому, що маємо з чим порівнювати ті облудні БЮТівські «благодіяння». Ще під час моєї служби священиком у Біликах тамтешній голова сільради просто не захотів підписувати рішення сесії про виділення громаді земельної ділянки. А наші скарги на знахабнілого містечкового «князька» всюди «відфутболювали». Врешті–решт написали Прем’єр–міністру (ним був тоді Віктор Ющенко) і, чесно кажучи, навіть не сподівалися на відповідь. Тож були вражені, коли невдовзі в село приїхали двоє представників Кабміну і нагадали голові сільради про необхідність виконувати закон. Тоді він швидко все підписав…

Зрештою, про справжні «пріоритети» сьогоднішніх біло–сердечних «батьків» Полтави чи не найпромовистіше влітку говорили бігборди із зображеннями патріарха Московського Кирила. А коли патріарх заїхав до Криму, там, одержуючи від нього «благословення», активно позував для фотокамер і мер Полтави Андрій Матковський. Невдовзі його світлини з Кирилом та розповідями про «вікопомну» зустріч широко «розпіарили» у полтавській пресі…

]]> http://www.credo-ua.org/2010/01/11977/feed/ 5 http://www.credo-ua.org/2010/01/10993/ http://www.credo-ua.org/2010/01/10993/#comments Mon, 04 Jan 2010 12:10:38 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=10993
В архівах України зберігається понад тисячу документів, які засвідчують причетність вищого керівництва Комуністичної партії до знищення Української Греко-Католицької Церкви. Більшість з них чекають на розсекречення.

Про це в інтерв’ю «Німецькій хвилі» сказав заступник начальника державного архіву СБУ Сергій Кокін. За його словами, нещодавно оприлюднений лист, у якому Нікіта Хрущов, тодішній керівник компартії УРСР, повідомляв Сталіну про ліквідацію «уніатської» церкви, з великою вірогідністю є автентичним.

Більше того, Кокін переконаний, що другий чи третій примірник цього листа може зберігатися в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, який був колись партійним архівом ЦК української компартії. «Методом текстуального аналізу можна підтвердити, правдивий це екземпляр чи ні. Бо зрозуміло, що перший примірник пішов у Москву, а другий залишився тут», – зауважив Кокін.

Дослідник констатує, що у документосховищі СБУ історики нині знаходять чимало свідчень про планомірне нищення української греко-католицької церкви. Історики вже розсекретили 240 документів, складених співробітниками держбезпеки СРСР, які стежили за священиками, допитували їх, катували і на основі цих «вибитих» даних писали звіти для Хрущова, розповідає Сергій Кокін.

Він упевнений, що історичну правду про знищення уніатської церкви слід відновити. Однак чи вдасться за цими доказами порушити кримінальну справу й засудити винних, дослідник не береться стверджувати. Заступник начальника державного архіву Служби безпеки України вважає, що цим мають займатися фахові юристи.

«Ліквідація національної церкви, за визначенням Рафаеля Лемкіна, (львів’янина, який створив та впровадив у міжнародне право концепцію геноциду) є ознакою геноциду, бо це було спрямовано проти певної групи людей. Виникає питання, чому було ліквідовано саме Українську Греко-Католицьку Церкву, коли залишалися ще інші конфесії», – сказав Сергій Кокін.

За матеріалами: Zaxid.net

Цього року виповнилось 20 років з того часу, коли Українська Греко-Католицька Церква змогла легально здійснювати місію серед своїх вірних, та повертатись на ті терени, де її було ліквідовано 200-300 років тому.

Поглянувши на статистичні дані, можна із впевненістю сказати, що ціль «номер один» виконано – кількісні показники сягнули «докатакомбного» рівня і навіть перевищили його. А масова еміграція українців в ХХ столітті спричинила розвиток значних закордонних осередків УГКЦ. Нелегальний період також дав поштовх формуванню нової парадигми Української Греко-Католицької Церкви, яка була справжньою наснагою ці два десятиліття. А саме, що УГКЦ – це Церква мучеників, а, як відомо, «мученики – це насіння Церкви», бо без остраху крокують із Христом на Голгофу.

Підпільний період сформував нове обличчя Української Греко-Католицької Церкви. І хоч часом цей «мученицький» лейтмотив останніх двадцяти років, в середовищі греко-католиків, набирав девіантного характеру, і ті страждання, які б повинні були сприяти глибшому засвоєнню євангельських принципів життя, а також свого роду очищенням, часом ставали козирною картою сатисфакції та самозадоволення. Те піднесення в УГКЦ, яке панувало на початку 90-х мало якісно (і кількісно) інший характер, ніж в тих християнських спільнотах, які в час існування СРСР втішались певною мірою свободи. На початку свого відродження, Греко-Католицька Церква не відчувала сильної потреби в здійсненні місійної діяльності, як в середині себе (до чого Церкву закликає ІІ Ватиканський собор) так і назовні. Величезна кількість священичих та монаших покликань, переповнені храми – це, без перебільшення, «інвестиція» мученицької смерті тисяч греко-католиків радянського періоду. Однак двадцять років тому тільки поодинокі особи дозволяли собі стверджувати, що піднесені та духовно спраглі люди, які тоді наповнили храми, потребують не просто богослужбових відправ (в яких вони мало, що розуміли), а «Благої вісті» і, що не отримавши цього, вони скоро підуть і з храмів, і з церковного життя взагалі.

Звичайно, є безліч помилок і невдач, які пов’язані із проблемами росту і становлення. Однак, наступні 20 років вже не дадуть УГКЦ права на помилки. А основи для подальшого поступу все-таки були закладені. Це й освітні можливості для духовенства і богословських кадрів, матеріальна база тощо. Тому в подальші роки греко-католики повинні більше зосередитись над відродженням, а подекуди і формуванням власної богословської науки. А також над віднайденням моделей втілення києво-візантійської спадщини в комплексі із здобутками всієї Католицької Церкви. А свою матеріальну базу вміло використати для ефективного функціонування структур Церкви та організації її діяльності. Головним чином, на мою думку, сьогодні УГКЦ найбільше потребує справжньої внутрішньої місії, якою було зневажено на початку відродження. Для цього необхідне формування парафіяльних спільнот, однак спочатку потрібно знайти відповідні моделі, які б були глибоко закорінені у власну традицію. Бо, як показує досвід, перенесення на «східний» грунт навіть успішних римо-католицьких парафіяльних проектів, не завжди може сприяти позитивному результату. В цьому напрямку, необхідно скористатись досвідом Православної Церкви в ХХ столітті, з якою УГКЦ має споріднену ідентичність. А саме відродити в Церкві «євхаристійну екклезіологію», яку у свій час описав о. Микола Афанасьєв. Тим паче, що Римо-Католицька Церква вже давно скористалась із цього.

Гадаю, період, коли Греко-Католицька Церква пожинала плоди свого підпілля, підходить до кінця. І мученики ХХ століття тепер повинні стати для нас прикладом не тільки свого тріумфу над смертю, а також і взірцями робітників у винограднику Господньому.

Двадцять років тому було знято заборону на діяльність Української греко-католицької церкви.

Упродовж понад чотирьох десятиліть Українська греко- католицька церква (УГКЦ) була найбільш переслідуваною релігійною громадою у світі. Нині виповнюється 20 років із часу появи першого радянського офіційного документа, що став підставою визнання греко-католиків та виходу церкви з підпілля.

1939–1941 РОКИ: передвістя лихоліть

Що таке радянська влада, 4 млн греко-католиків Галичини зрозуміли з перших днів приєднання Західної України до СРСР. Тоді більшовики заборонили релігійне навчання у школах, націо налізували церковні маєтки й закрили всі релігійні видавництва. І все це почалося ще до виборів до Народних зборів, на яких мали прийняти звернення до уряду з офіційним проханням про приєднання до УРСР.

На всі ці речі митрополит Андрей Шептицький відповів закликом до духовенства «не мішатися політики і світських справ», а в листі до Папи Пія ХІІ просив благословення «вмерти за Віру й Церкву». Не останньою причиною цього стала звістка про вбивство більшовиками в рідному маєтку Шептицьких брата митрополита і його дружини.

У цей час також почастішали випадки залякування та безслідного зникнення священиків, водночас влада розпочала підготовку до «возз’єднання уніатів». З цією метою в жовтні 1940-го було створено Тернопільсько-Галицьку єпархію РПЦ. Утім, радянсько-німецька війна стала на заваді цим планам.

«Другі совіти»

Другий прихід більшовиків (у 1944 році) несподівано був менш трагічним. Як і минулого разу, радянська влада остерігалася робити надто радикальні кроки, зважаючи на величезний авторитет Шептицького у Західній Україні. Та були й інші вагомі причини: війна тривала, й не було певності, чи погодиться західний світ на захоплення СРСР колишньої частини Польщі – Галичини. Не меншою проблемою став і націоналістичний рух опору, що паралізував дії влади на цій території.

Вже 4 вересня 1944 року митрополит Шептицький на засіданні Архієпархіального Собору висловив думку, що «безбожництво перестало бути прапором боротьби для Совєтів…» Утім, така ситуація не протривала довго. Спочатку 1 листопада 1944 року помер Андрей Шептицький, а в лютому 1945-го Рузвельт і Черчилль у Ялті дали згоду на нові кордони Радянського Союзу.

Головною мішенню для НКВС став новий митрополит Йосиф Сліпий. Вимагаючи засудження діяльності українського руху опору, його змусили підготувати перше пастирське звернення із осудом політичних убивств. Проте у зверненні жодного разу не було згадано ні ОУН, ні УПА, до того ж виявилося, що документ із митрополичої канцелярії не поширився поміж духовенства та вірних, а був лише переданий представникам влади.

У цей час відбувається візит делегації УГКЦ до Москви, яку очолив архімандрит Климентій Шептицький. Як жест доброї волі делегація греко-католицької церкви передала на Червоний Хрест 100 тис. крб, а також лист від Йосифа Сліпого до радянського уряду з проханням не лише повернути всі права церкві, а й «допустити до викладання релігії в усіх народних і середніх школах», а також «виділити в Москві та Києві по одній церкві для використання греко-католиками, які там проживають…» Такі сміливі вимоги не могли не обурити партійного керівництва, тож останньою інстанцією, куди запросили церковну делегацію в Москві, стала Ставка Верховного Головнокомандування, де чітко дали зрозуміти, що майбутнє УГКЦ залежатиме від їхнього ставлення до УПА.

Климентію Шептицькому вдалося організувати безпрецедентні, хоча й безрезультатні переговори між керівництвом НКДБ та УПА, що відбулися на Тернопільщині. Проте після Ялтинської конференції більшовики могли вже не стримуватися. 11 квітня 1945 року було арештовано та відправлено до Києва митрополита Сліпого, а вслід за ним єпископів і частину священиків. Відтоді почалося відкрите переслідування УГКЦ.

Львівський Собор

Ув’язненням церковної ієрархії силові структури розв’язали собі руки щодо формальної ліквідації УГКЦ. Для цього було створено Ініціативну групу із во з з’єднання греко-католицької церк ви з православною, яку доручили очолити отцю Гавриїлу Костельнику. Саме він ще за часів Польщі представляв в УГКЦ напрям «восточників», які обстоювали чистоту східного обряду. Проте це не заважало Костельникові ще з 1930-х років гостро виступати проти «червоного режиму». За часів «перших совітів» НКВС арештував і замордував одного з трьох синів отця Гавриїла, а двоє інших записалися добровольцями в дивізію «Галичина». Очевидно, що Костельникові нелегко далася згода на співпрацю, а багато очевидців вбачали в цьому кроці розпач і велику особисту драму священика.

Керівники Ініціативної гру пи отці Гавриїл Костельник, Михайло Мельник та Антоній Пельвецький у листі до Ради народних комісарів УРСР описали стан «безвластя, дезорганізації та анархії», що панував в УГКЦ, і запропонували шлях приєднання до РПЦ. І хоча на той момент Ініціативну групу підтримували у Львові лише четверо з 65 священиків, на її боці були все радянське судочинство й каральна система. За допомогою останньої, а також РПЦ (патріарх Алєксій телеграмою благословив починання Костельника) розпочалася підготовка до Собору.

Єдиною перепоною була відсутність єпископів, адже лише вони мають право скликати і проводити собори. Але це питання своєрідно вирішилося в другій половині лютого 1946 року. Тоді делегація Ініціативної групи відвідала Київ, де в Києво-Печерській лаврі священики здійснили чин приєднання до православної церкви. За кілька днів отців Мельника і Пельвецького було введено в сан єпископів.

Львівський Собор, що відбувся 8–10 березня 1946 року, з канонічного погляду став нонсенсом, адже його організували і провели священики, які на той час уже не були греко-католиками, але були ієрархами РПЦ. На той час усі єпископи-греко-католики, окрім одного, який загинув у лікарні НКВС, перебували в ув’язненні.

У стилі радянської репресивної системи закінчилася й співпраця з організаторами Собору: у вересні 1948 року в Львові посланець НКВС застрелив Костельника; незабаром у потязі отруїли й Михайла Мельника; Антон Пельвецький раптово помер у своїй резиденції.

«Церква мовчання»

Наступні чотири десятиліття діяльності УГКЦ назвали мовчанням, адже з 1945 по 1950 рік було репресовано 344 священики, а після Собору формально УГКЦ перестала існувати. Та все ж це була формальність. Ще до початку 1950-х влада не знала, як діяти і як розпустити монастирі, що залишалися вірними ідеї унії. А після смерті Сталіна на Галичину стали повертатися із заслання священики.

Підпільні відправи, свячен ня священиків та єпископів, феномен мандрівних отців і монахів, які з’являлися в різних місцях і підтримували вірних, стали реальністю, якої не міг подолати режим. У серпні 1968 року в доповідній записці відділу пропаганди й агітації ЦК КПУ згадувалося, що в західних областях України проживають 800 «невозз’єднаних уніатських священиків і монахів». І це було відчутно, адже в той час греко-католики несанкціоновано відкрили та проводили богослужіння у близько 200 «недіючих» храмах.

Водночас питання УГКЦ набуло широкого розголосу в західному світі: у 1963-му Москва погодилася звільнити після 18-річного ув’язнення Йосифа Сліпого. Хворий 70-річний митрополит, який потрапив на ІІ Ватиканський Собор, одразу порушив питання мільйонів греко-католиків. Його свідчення від імені «Церкви мовчання» на довгі роки стало проблемою не лише Москви, а й, хоч як це парадоксально, Ватикану.

Епоха «перебудови» збіглася в часі з масовою активізацією катакомбної УГКЦ. У серпні 1987 року велика група духовенства та мирян оголосилча, що виходить із підпілля, й звернулася до Папи Івана Павла ІІ з проханням, щоб він підтримав легалізацію УГКЦ. Надалі активність греко-католи ків вийшла за межі Галичини. Завдяки частим делегаціям, петиціям і численним голодуванням вони стали присутніми та помітними у Москві.

Не маючи можливості ефективно цьому протистояти, 20 листопада 1989 року Рада в справах релігій при Раді міністрів УРСР прийняла заяву, в якій стверджувалося, що «при умові беззастережного дотримання Конституції… греко-католики можуть користуватися усіма правами, встановленими законом для релігійних об’єднань…» Це був кінець катакомбного етапу й початок нової історії греко-католицької церкви.

Греко-католицизм в Україні: злети й падіння

1596 рік Синод єпископів Київської митрополії під проводом Михайла Рогози приймає рішення увійти в єдність із Римом, зберігаючи традиційний східний православний обряд. Затверджено унію в Бересті (Бресті)

1620 рік Внаслідок протекції Петра Сагайдачного висвячується новий православний митрополит Йов Борецький: частина уніатів (греко-католиків) повертається до православ’я

1646 рік Паралельно до структур уніатів Берестейської унії на землях Закарпаття Ужгородська унія закріплює єдність із Римом Мукачівської та Пряшівської єпархій

1648–1654 роки Внаслідок визвольної війни Богдана Хмельницького повністю ліквідується унія на Лівобережжі України

1772 рік З приєднанням Правобережжя України до Росії ліквідовуються всі уніатські єпархії (окрім Полоцької в Білорусі)

1808 рік Створення Галицької єпархії на території Австро-Угорщини

1839 рік Повна ліквідація унії на землях Волині, Правобережжя та Білорусі

1875–1876 роки Ліквідація унії на Холмщині й Підляшші, внаслідок чого більше 200 тис. уніатів перейшло до римо-католиків

1905 рік Спроба відродження на землях Російської імперії під виглядом неоуніатства (донині є парафія у Костомолотах над Західним Бугом у Польщі)

1946 рік Березневий собор у Львові, який під тиском комуністичної влади проголосив об’єднання з Російською православною церквою

1948–1950 роки Ліквідація Ужгородської унії (насильницьке повернення до православ’я Закарпаття і Пряшівщини)

1989 Вихід греко-католиків із підпілля

Довідка Тижня

У результаті Берестейської унії 1596 року Київська митрополія розділилася. Більшість єпископату на чолі з Митрополитом Київським прийняли унію з Римом, натомість більшість нижнього клиру та української шляхти залишилися в православї. Тому УГКЦ вважає себе спадкоємицею Київської Церкви Володимирського хрещення. На початку XVII ст. робилися спроби відновити єдність Київської митрополії, козацькі повстання початку XVII століття і революція під проводом Богдана Хмельницького відбувалися під гаслами захисту православ’я. Та згодом пристрасті вщухли. Внаслідок поділів Польщі, а відповідно й території України унійна церква мала окрему історію в Російській та Австро-Угорській імперіях. У Росії унію було знищено у кілька етапів протягом ХІХ ст. Натомість в Австрії греко-католики (термін з’явився у 1774-му) переживають відродження, що сягнуло апогею за часів митрополита Андрея Шептицького (1900–1944). Після катакомбного періоду (1946–1989) УГКЦ відновила й примножила свою структуру і на сьогодні є найбільшою східною католицькою церквою у світі. Очолює УГКЦ Верховний архієпископ Києво-Галицький Блаженніший Любомир (Гузар).

«Спадщина Андрея Шептицького» – під такою назвою вийшов у світ документальний фільм, відзнятий львівськими телевізійниками.

Кінострічку присвячено 20-й річниці виходу Української греко-католицької церкви з підпілля. Фільм, в основу якого лягли факти з життя Митрополита та його меценатської діяльності, висвітлює непересічну постать духовного провідника українського народу, який усе своє життя присвятив допомозі людям.

Проект здійснено спільно з Львівською архієпархією УГКЦ. Раніше уже були спроби відзняти фільми про Андрея Шептицького, та це – художні стрічки, до яких Церква та історики мали зауваження. «Ми хотіли, аби люди зрозуміли, яку саме спадщину залишив Митрополит, – каже кореспонденту «ВЗ» продюсер фільму Тарас Пастернак. – Спробували показати ту грандіозну місію, яку здійснив Шептицький у житті українців в Галичині й не тільки». Стрічка розповідає про меценатську підтримку Андрея Шептицького української спільноти: від освіти й науки – до культури й громадського життя. Під час роботи над фільмом, працюючи у Центральному державному історичному архіві, Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові, Музеї Андрея Шептицького, автори переглянули й опрацювали гори архівних документів, листів із зверненням до Владики – як від культурно-освітніх закладів, так і від звичайних людей. Жодне прохання не залишилось поза увагою Митрополита.

«Матеріалу було не на один фільм, – розповідає про роботу над фільмом автор сценарію Мар’ян Анчарський. – Ми вибрали найцікавішу інформацію: спогади учнів шкіл, які відвідував Владика, розповіді найкращих знавців, істориків, фахівців, які не один рік працюють над дослідженням постаті Шептицького». За словами сценариста, фільму був потрібен свідок-сучасник Андрея Шептицького, та незадовго до початку роботи його не стало… І це був не останній із тих, хто вживу зустрічався із Митрополитом, – знімальній групі вдалося віднайти останнього живого свідка, з яким Андрей Шептицький спілкувався, відвідуючи Богословську академію у 1936-1939 роках. «Архієпископ Львівської архієпархії УГКЦ Ігор Возьняк скерував нас у Тернопіль до 95-річного отця Миколи Шаварина, який мав змогу спілкуватись із самим Шептицьким, – згадує Мар’ян Анчарський. – Незважаючи на поважний вік та пізній час візиту, він з нами довго спілкувався та розповів безліч цікавих спогадів про Митрополита. Його запис став найціннішим надбанням фільму, багато дослідників навіть не знали про існування такого свідка. Задля таких моментів варто працювати».

Під час роботи автори стрічки записали понад десяток інтерв’ю: від розмови з Главою УГКЦ Блаженнійшим кардиналом Любомиром Гузаром – до бесід із науковцями, істориками, богословами, представниками громадських організацій та закладів, які заснував Андрей Шептицький. Робота над фільмом тривала два місяці, а зйомкам передував тримісячний підготовчий період. «Таких проектів у Львові ніхто не робить, це доволі витратно, – зазначив продюсер Тарас Пастернак. – В умовах кризи важко залучити меценатів та людей, готових підтримати такі починання. Нас підтримав Петро Писарчук».

Прем’єрний показ фільму «Спадщина Андрея Шептицького» уже відбувся у Палаці мистецтв. У кінці жовтня його планують продемонструвати для української діаспори в Брюсселі. «Реалізацією дисків із кінострічкою займатиметься Львівська архієпархія УГКЦ. Усі зібрані кошти підуть на її потреби», – зазначив Тарас Пастернак. «Спадщина Андрея Шептицького» – перший фільм із циклу про історію УГКЦ. У планах – стрічки про Йосипа Сліпого, Владику Володимира Стернюка та репресовану Церкву…

… частина УГКЦ, яка перебувала в підпіллі, всіма силами намагалась зберегти ті практики, які були в Церкві до 1946 року. Однак ці традиції несли на собі печать столітньої латинізації та поступової втрати відчуття цінності і унікальності власної києво-візантійської спадщини.

Ознакою росту людини чи будь-якої організації чи установи є її здатність аналізувати свої дії та вчинки. Усвідомлення того, ким вона є та до чого прагне. Не менш важливою складовою цього процесу є спроможність до критичного огляду пройденого шляху, виявлення помилок та відзначення позитивних тенденцій. 20 років тому Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля та почала поступово відновлювати і налагоджувати всі аспекти церковного буття. У святочних заходах, які відбувались в різних містах України та були присвячені цьому двадцятилітньому ювілею, головна увага була зосереджена навколо самого «катакомбного періоду», а також навколо тріумфального виходу з підпілля. Водночас дуже мало або зовсім не звучало виступів і промов, які б торкались досвіду останніх 20 років, їхнього аналізу. Може скластися враження, що за цим наголосом на «тріумфальному» несвідомо крилася спроба відвернути увагу від проблемних і болючих питань. Святкування проходило в такій атмосфері, ніби з підпілля ми вийшли вчора. Тому в цій невеликій статті я б хотів поділитися роздумами над деякими аспектами нашого пост-підпільного існування останнього двадцятиріччя.

За 20 років Греко-Католицька Церква практично відновила кількісні показники, які мала до 1946 року. Організовано єпархіальні структури, утворено нові єпархії та Екзархати, які охопили територію всієї України. Також завдяки новим політичним умовам, а саме державній незалежності, було відновлено осідок глави Церкви в першопрестольному Києві. Відроджено діяльність духовних шкіл, а Львівську Богословську Академію реорганізовано в Католицький Університет, під дахом якого почали діяльність різні наукові інститути. На хвилі відродження УГКЦ втішалася великою кількістю покликань до монаших згромаджень та священства. У лоні Церкви розпочали роботу соціальні та харитативні організації. Особливого піднесення надав греко-католикам візит в Україну Папи Івана Павла ІІ 2001 року та проголошення блаженними 28 мучеників, які загинули в часи радянського тоталітаризму.

Зазвичай, коли говорять про наше буття в останні 20 років, то зосереджуються саме навколо наведених фактів. Часом в додаток до них можна ще почути про сумну долю визнання Патріаршого статусу УГКЦ і затягування процесу беатифікації митрополита Андрея Шептицького. А в приватних розмовах із духовенством можна почути про нищівну секуляризацію і про те, що якщо зараз не шукати шляхів реорганізації церковного життя, головно парафіяльного, то за кілька років священики займатимуться «душпастирством стін». Насправді тішить те, що греко-католицьке духовенство, а особливо молоде покоління, цим переймається. Проте не всі. Значна частина священиків і далі втішається поволі згасаючою хвилею духовного піднесення двадцятирічної давності. Це тоді, як за статистикою ті, хто за кілька років формуватимуть кістяк впливової еліти і середнього класу нашої держави, сьогодні ставляться до Церкви якщо не байдуже, то навіть вороже. Також на фоні цього вже сьогодні маса номінальних греко-католиків шукає духовного зросту у різних протестантських деномінаціях, а часом у відверто сектантських течіях.

Доводиться констатувати, що в пасторальному вимірі в УГКЦ серед духовенства загалом не відбувається пошуку форм організації парафіяльних спільнот, а місцями трапляється давня практика запозичення римо-католицьких моделей, наприклад, харизматичних.

У зв’язку з підпільним становищем УГКЦ в часі проведення ІІ Ватиканського Собору, сприйняття деяких його рішень в останні 20 років спричинили низку проблем у внутрішньому житті. Насамперед це стосувалось параграфів Собору про ставлення до православних (з цього часу вони вже не називались «схизматиками», а «нез’єдиненими братами») та закріплення на соборному рівні Католицької Церкви потреби плекання власних традицій, а особливо в Східних Католицьких Церквах. Попри всю слушність та своєрідну революцію у сприйнятті східної християнської спадщини Ватиканським Собором, в Україні ці рішення наклалися на складні соціально-політичні умови існування Греко-Католицької Церкви.

В 1946 році за підтримки радянської влади частина УГКЦ була приєднана до Російської Православної Церкви. А в подальші роки в Західній Україні єпархіальні управління Московського Патріархату проводили методичну роботу з викорінення питомих для греко-католиків обрядів та служб. Завдяки чому у свідомості греко-католицького духовенства та вірних склався стійкий образ православного як агресора та окупанта (оскільки представники Російської Церкви співпрацювали із радянськими державними органами та до ІІ Світової війни Московська Патріархія не була присутня на галицьких теренах, таке сприйняття було великою мірою виправданим).

Відповідно, та частина УГКЦ, яка перебувала в підпіллі, всіма силами намагалась зберегти ті практики, які були в Церкві до 1946 року. Однак ці традиції несли на собі печать столітньої латинізації та поступової втрати відчуття цінності і унікальності власної києво-візантійської спадщини.

Таким чином після виходу УГКЦ з підпілля спершу виникла низка конфліктних ситуацій, пов’язаних із поверненням колишньої власності у користування Церкві. Однак, окрім зовнішнього протистояння із православними, вже згадані постанови ІІ Ватиканського Собору викликали значне внутрішнє протистояння на літургічному ґрунті та на більш глибинному рівні – віднайдення власної ідентичності, до чого закликав Собор.

Частина священиків і богословів УГКЦ закликала до повернення та відродження східної духовної та богословської спадщини, яка в іншої частини духовенства і мирян асоціювалась із віроломним православ’ям Російської імперії і періоду радянської держави, а збереження старих літургічних практик, богослов’я та духовності визначалось ними як істинно католицьке. На жаль, ця частина греко-католиків не змогла сприйняти оновлене розуміння вселенськості як єдності у різноманітності на противагу старій уніфікації.

На цьому ґрунті в середовищі Греко-Католицької Церкви з різною гостротою виникали конфлікти між самими священиками, між духовенством і парафіянами та між самими вірними. Серед найбільш поширених конфліктів були суперечки навколо вживання в Літургії слова «православний» та щодо причастя вірних: чи приймати його навколішки (латинська практика) чи, відповідно до східної традиції, стоячи – тощо. Більшої глибини сягнула полеміка між богословами УГКЦ на сторінках церковної періодики. Як зазначив нещодавно синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ о. Михайло Дуткевич, протистояння щодо літургійних питань було найбільшим стресом для нашої Церкви у ці 20 років.

Зрозуміло, що це протистояння підсилювалось напруженими відносинами із православними, а саме, ті, хто стояв в обороні «дособорової» практики, апелювали до того, що в часи підпілля греко-католики зберігали цю традицію перед загрозою православно-радянського тандему. Прихильники ж відродження східної традиції намагаються донести до духовенства і мирян образ православ’я з «людським обличчям».

Найбільш болючим результатом цього протистояння став відхід від Греко-Католицької Церкви (і Католицької Церкви взагалі) групи мирян і священиків на чолі з о. Василем Ковпаком, який приєднався до лефевристського руху Римо-Католицької Церкви. Цей рух відзначається негативним ставленням до рішень ІІ Ватиканського Собору та стоїть в обороні тридентійського католицтва, однією із особливостей якого є антиекуменічне налаштування. А саме екуменізм став однією з провідних ідей ІІ Ватиканського Собору. На жаль, доводиться констатувати, що в переважній більшості серед вірних Української Греко-Католицької Церкви ідеї ІІ Ватиканського Собору, головно в тих ділянках, які торкаються ран нашого минулого, чи то відносин із православними, чи очищення від наслідків латинізації, так і не знайшли належного відгуку та рецепції. Як висловився один греко-католицький богослов, серед вірних і частини духовенства сьогодні панує «криптолефевризм», їхні думки збігаються із тим, що відкрито артикулює група на чолі із о. Василем Ковпаком.

Окрім суто церковних проблем, керівництво Церкви і її вірні майже одразу після виходу з підпілля зіткнулись із новою масовою культурою, яка наповнила екрани телебачення та хвилі радіостанцій пропагандою споживацького способу життя. Церква, яка в умовах підпілля дбала тільки про власне існування, а після виходу з катакомб зосередилась на нарощуванні втраченого потенціалу, не змогла витримати конкурентну боротьбу із культурою вседозволеності та релятивістським способом мислення.

Ба навіть більше, часом вона не могла протистояти втягуванню себе в цю споживацьку систему координат. Можна припустити, що це було швидше проблемою росту та збігом зовнішніх обставин і що тільки зараз УГКЦ є достатньо сильною, щоб давати відсіч цим викликам. Але доводиться констатувати, що попереду немалий шмат роботи. І розпочинатись, на мою думку, він повинен із вже згаданого пошуку нових форм організації парафіяльного життя чи, якщо висловлюватись в дусі ІІ Ватиканського Собору, розвитку парафіяльних спільнот. А також через проповідь «сучасною мовою» і за допомогою сучасних засобів.

Певні проблеми в житті УГКЦ останніх 20 років були пов’язані також із стосунками з нашими братами – римо-католиками. Хоч існує низка документів Католицької Церкви, які повинні сприяти утвердженню східної ідентичності греко-католиків, поряд з цим латинське богослов’я, яке є панівним у Католицькій Церкві, нівелює можливість існування Церкви в єдності з Римським Папою, яка б мала відмінну богословську і канонічну традицію. Водночас і надалі відчувається брак знань про ідентичність Східних Католицьких Церков з боку ієрархів, духовенства та вірних Римо-Католицької Церкви. Римо-католики часто надалі сприймають греко-католиків як «переодягнених» латинян (до речі, так само сприймають УГКЦ і православні) та залишаються байдужими до питань, пов’язаних із їхньою власною ідентичністю. Зокрема нещодавно Українській Греко-Католицькій Церкві було відмовлено утворити в Італії (де через трудову еміграцію опинилась велика кількість вірних УГКЦ) Екзархат для українців і вмотивовано це було насамперед відмінністю від латинської практики – наявності одруженого священства.

Отож, за останні 20 років Греко-Католицька Церква доволі успішно розвинула освітню базу. Однак минулого року мій знайомий із Свято-Філаретовського Інституту з Москви (РПЦ) звернувся з проханням порадити йому кілька богословських праць виданих останніми роками в УГКЦ. Я не зразу зміг відповісти, а потім довго міркував, чому при такій великій кількості захищених докторатів студентами греко-католиками в найкращих католицьких освітніх закладах Західної Європи, в нас немає що «почитати»? Попри велику кількість богословів, в нас досі немає власного богослов’я. У книжковому магазині, де продається релігійна література, українські прізвища можна порахувати на пальцях. А це те, що визначатиме наше майбутнє.

Підсумовуючи ці рядки, я розумію, що торкнувся лише невеликої кількості тих запитань і викликів, які виникали чи зараз постають перед УГКЦ. Водночас справедливими будуть закиди, що я не звернув уваги на жодний позитивний аспект розвитку Греко-Католицької Церкви, а таких насправді багато, і я це усвідомлюю. Адже ми маємо, наприклад, масу соціальних і харитативних проектів, успішні наукові інститути тощо. Про це багато сказано і, я впевнений, буде сказано ще більше. Проте сподіваюсь і такий огляд не буде зайвим у нашому розумінні того, що відбувається і що з цим робити.

Власне, що з цим робити, на мою думку чітко прописано в документах Церкви. Перш за все, орієнтиром до будь-якої справи завжди залишається Блага вість. Чи це екуменічні ініціативи чи внутрішньо церковний діалог, вони не можуть відступати від євангельських заповідей любові і прощення. А далі маємо документи Соборів і Синодів Католицької Церкви і Греко-Католицької зокрема. Якщо б всі виконували літургічні приписи до Кодексу Канонів чи звернення Синоду УГКЦ «Про літургійні питання», не було б суперечки на обрядовому рівні. Якщо б усі заглибились у вчення ІІ Ватиканського Собору, то ми б мали зараз справжні парафіяльні осередки християнського життя… Наразі хочеться тільки побажати в наступні 20 років надолужити все, що з різних причин було недопрацьовано чи втрачено. А ресурси для цього, я впевнений, знайдуться.

Автор – головний редактор журналу «Патріархат»

Дозволю собі не погодитись з владикою Євстратієм (Зорею) УПЦ КП, що «УГКЦ зберегла сама себе, тому, що вона була українською Церквою, а не тому що вона – «міст сопричастя» чи щось подібне» (див. статтю: «Екуменізм – але без «подвійного дна», Патріярхат, число 4, 2009). УГКЦ – в першу чергу Христова Церква. Головне її завдання – голосити Євангеліє й проповідувати Царство Боже, а не пропагувати «українськість». «Українськість» для УГКЦ мала б бути похідною від бажання зробити Христове Євангеліє максимально доступним і зрозумілим для українського народу.

Оминаючи всі проблематичні місця церковної історії, зазначимо, що свою «українськість» УГКЦ зберегла лише завдяки єдності з Апостольським престолом. Теза совєтської історіографії щодо виникнення Греко-католицької церкви внаслідок «експансії папського Ватікану з метою національного поневолення слов’янських народів» не витримує жодної критики. Адже, для хорватів, поляків і словаків Католицька церква стала єдиним консолідуючим чинником у період втрати їхньої державної незалежності. А українці, що свого часу були окуповані Австро-Угорщиною чи Польщею мали більше прав і свобод в національно-церковних питаннях, аніж українці, що перебували під владою православної Російської імперії.

Просякнена євангельським духом «українськість» УГКЦ може стати «мостом сопричастя» й для інших народів. Власне, недоліком УГКЦ є бажання залишитись в межах «українства», що дуже відчутне на східних теренах України та в діаспорі, де греко-католицькі священики намагаються обмежитись виключно україномовним населенням, вихідцями із Західної України.

«Уніатизм» чи «унійний рух»?

У статті «Екуменізм як тест на помісність» (Патріярхат, число 4, 2009) д-р Микола Крокош закликає до: боротьби з «духом уніатизму», який ще живий в УГКЦ; «кардинальної богословської переоцінки Берестейської унії»; визнання, що «місія унії – відновити єдність Церкви через підпорядкування Східної Церкви Західній – зазнала повного краху». Якби це було так – на сьогодні УГКЦ вже б не існувало.

Перш за все, слід принципово розрізняти «уніатизм» та «унійний рух». Уніатизм – це діяльність окремої конфесії, спрямована на насильницьке підпорядкування собі іншої конфесії. Така діяльність спирається не лише на агресивні методи релігійної пропаганди, але й на підтримку окремої держави. Класичним прикладом «уніатизму» є спроба Російської православної церкви МП ліквідувати постанови Берестейської унії і розірвати єдність УГКЦ з Апостольським престолом за допомогою більшовицької репресивної системи та львівського псевдособору 1946 року.

Прикладом «унійного руху» є діяльність російського філософа Володимира Соловйова, котрий засудив «уніатизм» Росії, назвавши ліквідацію Греко-католицької церкви «гріхом, що важким тягарем висить на совісті Росії» (Русская идея, 1889), а в останній праці Три разговора (1900) описує есхатологічну візію: православний монах Іван обіймає папу Петра зі словами: «Заради Христової єдності шануймо нашого брата Петра!», а протестантський професор Паулі вигукує «Tu es Petrus! Тепер це абсолютно доведено і поза всяким сумнівом!» У 1924 році ще один російський священик Павел Флоренський в англійському часописі публікує статтю «Записка о христианстве и культуре», у якій вказує на необхідність вироблення тез стосовно об’єднання з Римо-католицькою церквою, наголошуючи на чіткому формулюванні «першості честі й загальнохристиянської ініціятиви, що справедливо належать Римському єпископу». Український поет Євген Маланюк кілька місяців після подій львівського псевдособору 1946 року занотує: «Проблема моєї Батьківщини єсть проблема релігійна: жертва – від землі до неба – готика, перетята Візантією і Монголами. Отже, зв’язать «оба пасы сего времени» (і тут велична задача греко-католицизму!) і навчитися рости д’горі. Хто знає, як переоцінить історія Хомишина (поминаючи всі «але», що були зв’язані з його національною природою…). «Копула» Шептицького мала допіру увінчати стрільчастість Храму, що його мали й могли збудувати Хомишини».

Існує певна закономірність: унійні рухи повставали не внаслідок політичних маніпуляцій, як у випадку «уніятизму», але як реакція на конкретну й видиму присутність зла. Жодна «баламандська конференція» не має права засуджувати унійний рух скерований на єдність з Апостольським престолом, що може абсолютно спонтанно виникнути у будь-якій православній Церкві. Засудити унійний рух означало би заперечити право на релігійну свободу.

Унія: зрада чи захист?

У випадку Берестейської унії, важливу роль відіграла єзуїтська пропаганда, зокрема діяльність о. Петра Скарги, SJ, чиї праці заклали доктринальну основу Унії. Саму ж Унію варто розглядати не стільки у контексті відносин між Західною й Східною церквами, скільки у контексті реформаційних процесів, проти яких тоді була скерована діяльність ордену Єзуїтів. Значна частина української шляхти була під впливом протестантизму. Кальвінізм став своєрідною аристократичною модою: один із провідних лідерів Берестейської унії, єпископ Іпатій Потій, до навернення у православ’я був кальвіністом, а ті, що ніби були православними, як грек Кирило Лукаріс, – чільний представник інтелектуальної еліти Острозького духовного центру, – вже як Константинопольський патріярх був звинувачений у кальвінізмі. Вплив Реформації позначився і на діяльності церковних братств: вони ставали все більше незалежними від церковної ієрархії і будь-якої миті могли перерости у самостійні протестантсько-православні громади. Користі від східних патріярхів було мало, вони згадали про Київську митрополію лише тоді, коли необхідно було поповнити спустошену казну. Що було робити єпископам Київської митрополії, до кого звертатись за допомогою? Залишався тільки Рим, котрий після Тридентського собору розгорнув успішну контрреформаційну кампанію.

Можна поставити риторичне запитання: якби не відбулась Берестейська унія, чи не поглинула б Україну Реформація, чи встояла б в Україні Православна церква, чи мала б вона таку постать як митрополит Петро Могила, чи була б Києво-Могилянська академія?.. Так, за це довелось заплатити дорогою ціною, ціною крові у безглуздій братовбивчій війні. Чи німецька церква не платила кров’ю в часи Реформації? Однак, нікому в Німеччині не спадає на думку поставити під сумнів справу Мартіна Лютера, навпаки, можна почути твердження, що Мартін Лютер врятував Католицьку церкву.

Якщо ж УГКЦ – церква Христова і її еклезіологічна ідентичність визначається містичним Тілом Христовим, то чи варто греко-католикам «шукати нової еклезіологічної ідентичності, нового богословського підґрунтя», як це пропонує у вище згаданій статті д-р М. Крокош?

Упродовж історії Греко-католицька церква практично не отримувала підтримки з боку тих держав, під чиєю владою вона перебувала. Навпаки, відразу після Берестейського синоду вона постійно зазнавала утисків та загроз ліквідації з боку різних урядів. У кращому випадку греко-католиків толерували, як це було в часи Австро-Угорської монархії. Про який «дух уніатизму» може йти мова, коли УГКЦ ніколи не виступала в ролі «державної церкви», відповідно не могла вдатися до дій, котрі б могли бути кваліфіковані як «уніатизм»? Харизмою Греко-катлицької церкви була і є підтримка унійного руху, яку успішно зреалізував священномученик Йосафат. Її продовжили слуга Божий митрополит Андрей (див. збірник: Митрополит Андрей Шептицький та греко-католики Росії) та ісповідник віри патріярх Йосиф. Чи варто відмовлятись УГКЦ від власної харизми, чи не втратить вона тоді свою історичну тяглість, чи не буде це потрактоване як зрада? Послідовність та вірність сформованій історично харизмі (навіть якщо така харизма комусь дуже недовподоби) – найкращий тест на помісність. В іншому випадку, навіщо тоді УГКЦ помісність?…

На Західній Україні церква і миряни відзначають 20–ту річницю виходу Української греко–католицької церкви з підпілля. Апофеозом святкувань стала наймасовіша за останні роки релігійна акція — архієрейська Божественна літургія та урочиста процесія до собору Святого Юра, котра зібрала сотні тисяч вірян. Такої кількості людей місто не бачило з часів візиту до столиці Галичини Папи Римського Івана Павла ІІ у 2001 році.

У недільний ранок кілька десятків тисяч людей у вишиванках зібралися на площі поблизу храму св. Архистратига Михаїла — літургію вирішили відправляти просто неба, адже жодна львівська церква не вмістила б усіх охочих. Місце для служби Божої обрали не випадкове — саме поблизу цієї площі у соборі Архистратига Михаїла двадцять років тому відбулися перші публічні літургії тоді ще забороненої греко–католицької церкви. Нагадаємо, УГЦК перейшла у підпілля після інспірованого сталінським режимом у 1946 році сумнозвісного псевдособору. Священиків та мирян, не згодних з об’єднанням із російською православною церквою, відправляли етапом до сибірських таборів. У таборах провів майже 20 років і тодішній голова УГКЦ кардинал Йосиф Сліпий. Але чимало вірян УГКЦ, попри масові репресії, наважувалися брати участь у церковному житті нелегально — обряди проводили священики в імпровізованих храмах, зазвичай у приватних помешканнях. Тож наприкінці
80–х священики та миряни «на свій страх і ризик» публічно відстоювали УГКЦ, вимагаючи від московського уряду її легалізації та повернення церковного майна.

На ювілейні урочистості прийшли не лише жителі міста — сюди з’їхалися десятки тисяч парафіян з усіх околиць, аби молитвою подякувати Богові за спасіння і відновлення Церкви. Попри величезний натовп людей, обійшлися без послуг міліції — з усім справлялися церковні волонтери. Це й не дивно — всі присутні на літургії щиро усміхалися і були сповнені якоїсь тихої і натхненої радості.

Літургію правив львівський архієпископ Ігор Возьняк, котрий після заборони УГКЦ перейшов у підпілля. Під час проповіді він подякував усім «людям доброї волі і віри», адже до церкви «свобода прийшла через горе трупів та море крові… Підпілля діяло в печерах і підвалах. В’язницях і таборах. Я схиляю голову перед тими, хто так вірно служив Богові». Після літургії присутніх запросили до масового причастя, перед тим висповідавши усіх, хто бажав при святі звільнитися від гріхів. По закінченні «сакральної частини» урочисте зібрання плавно перейшло в кількакілометрову процесію через увесь центр міста. Тисячі людей у вишиванках, з церковними хоругвами, іконами та свічками під молитви і церковний спів простували до собору Святого Юра.

Як розповів «УМ» отець Борис Гудзяк, ректор Українського католицького університету, сьогоднішній день символічно зв’язує минуле та майбутнє, адже вихід УГКЦ з підпілля має колосальне значення для усієї України. «Цей спільний похід дає можливість знайти спільні знаменники. Всупереч розшматованому громадському тілу, Божий народ збирається і відчуває свою цілісність, бачить своє минуле і як воно пов’язане з теперішнім. Саме це відчуття спільності і породжує перспективу на майбутнє. УГКЦ була найбільш репресованою церквою у світі впродовж 45 років і найбільшим механізмом спротиву у цілому Радянському Союзі». За словами отця–ректора, Церква вже відродилась і кількісно, і якісно. Адже, вийшовши з підпілля у 1989 році, УГКЦ мала лише близько трьох сотень священиків. До війни ж їх було близько 2 500. «Місія греко–католицької церкви, як і будь–якої церкви, вести паству до Бога, — каже отець Гудзяк, — свого часу УГКЦ не пішла на компроміси з тоталітарним режимом, який ламав людину, тож бачу в ній надію і моральний авторитет. Якщо кожна українська церква, незалежно від конфесійного поділу, пам’ятатиме про минуле і нестиме науку добра громаді, встоїмо і перед новими викликами у XXI столітті».

Київ – 20-ліття відновлення легального стану Греко-католицької церкви в Україні є приводом проаналізувати наскільки затято й продумано діяла сталінська система. Ознайомлення у архіві СБУ лише з однією справою – справою отця Петра Вергуна – дає чітке розуміння того, як крок за кроком, планомірно й професійно реалізовувалася зла воля зі знищення не лише верхівки УГКЦ, а й усієї церкви.

Голодомор, репресії, винищення інтелігенції та священиків… Такий слід залишила по собі в історії радянська система. Але досі історики оприлюднюють і оприлюднюють прямі свідчення, «пряму мову» тих, хто виступав головними ініціаторами тих злочинів.

«За проектом знищення УГКЦ стоїть сталінський режим і його вірні слуги», – зазначив владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду єпископів УГКЦ, коментуючи інформацію про лист Микити Хрущова до Йосипа Сталіна, в якому тогочасний керівник компартії УРСР звітується про справу ліквідації УГКЦ.

Лист Хрущова до Сталіна не є сенсацією, але він підтверджує те, що тепер знову пробують «вибілити». Лист заперечує намагання представити ліквідацію УГКЦ «мало не як самочинний процес, що зародився в лоні самої церкви», каже владика Богдан. Нищення церкви було заплановане Сталіним і здійснене у «тісній співпраці із вірними слугами безбожного режиму», наголошує він.

Справа № 148372

Справа як справа. Одна із тисяч і тисяч. Жовто-коричнева папка (колір усього державного радянського діловодства) з номером: № 148372. У паперовому конверті, такого ж кольору, фотографії в анфас і в профіль. Жовті листки протоколів допитів, писані чорнилом і майже скрізь однією і тією ж рукою. Лише один аркуш – доповнення до зізнань – писаний олівцем і рукою самого Петра Вергуна у першу ніч після арешту з 22 на 23 червня 1945 року. З кожним наступним протоколом підпис заарештованого стає все менш чітким та впізнаваним, а згодом й взагалі втрачає автентичні риси. Як і сама людина, яка все більше віддаляється від життя, бо над нею монотонно й бездушно чинить насильство – творить «справу» – радянська система.

Петра Вергуна затримав співробітник 4-го відділу Берлінського оперсектору НКВС. Помешкання обшукали й нібито знайшли якусь шифрограму. Отця Вергуна одразу вивезли до Києва. Протокол затримання складено 22 червня 1945 року.

Перший протокол допиту виглядає як звичайна формальність, мовляв, людину затримали і намагаються дізнатися більше про те, хто ж вона.

«Народився 18 листопада 1890 року у Городку на Львівщині. Навчався на богословському факультеті Празького університету… працював у Берлінському Українському університеті асистентом… Став єпископом, намісником Папи Римського в Німеччині з 23 жовтня 1940 року…», – розповідав слідчому Петро Вергун.

І потім кожне з оцих, сказаних ще на першому допиті слів, використають для побудови все нових і нових звинувачень. Не лише проти Вергуна, а й проти усіх греко-католиків.

Прості запитання й прогнозовані висновки

«До якої політичної організації ви входили?», – запитує слідчий.

Петро Вергун, якщо вірити протоколу, відповідає, що з 1937 року по 1938 він «входив до української організації «Громада» у Берліні…»
«Організація ставила на меті побудову національної української держави… Практично не було зроблено нічого.., – сказано далі. – Вийшов із організації через політичну боротьбу між націоналістами та прибічниками гетьманату».

Слідчий запитує: «Ким були ваші прихожани?»

Петро Вергун (так написано у протоколі) відповів: «Мої прихожани – це виключно українці. Станом на 1 січня 1945 року їх нараховувалося у Берліні 1 мільйон 200 тисяч. Обслуговували їх 19 священиків».

А далі йде підпис, ще чіткий і повний: «Петро Вергун, Апостол, Візитатор і Адміністратор з правами Єпископа».

Після першого допиту Петро Вергун, прочитавши протокол, попросив папір і написав олівцем «доповнення до моїх зізнань».

«На запитання про політичне кредо я відповів, – пише Вергун – що Служба Богові, його церкві й свойому народові – це суть мого життя. Я прошу, щоб 900 000 українських емігрантів і 300 священиків могли повернутися до рідного краю. Я передав листа митрополиту Йосипу Сліпому до урядів у Москві та Києві із цим проханням».

Більше Петро Вергун нічого не писав своєю рукою. Видається, що навіть не він підписував усі протоколи допитів. А навіть якщо й підписував, то лише механічно виконував формальність, якої так дотримувалися ті, хто крок за кроком нагромаджував звинувачення.

Зате маховик системної провокації працював мов вічний двигун – розмірено й монотонно. Слідчий не лінувався чи не щоночі викликати на допит, ставити й ставити одні й ті ж запитання, поступово вплітаючи нові прізвища, нові «факти». Протоколи писалися багатослівно, але у звичній, виробленій НКВС, манері.

За ними вже не було людини, була лише жертва. І тепер ніхто не дізнається напевне, чи було у тих протоколах хоч слово, сказане власне Петром Вергуном.

Звинувачення висунули 5 березня 1946 року

Після важких і виснажливих допитів, більшість яких проводилися уночі, отцю Петру Вергуну висунули звинувачення.

Серед іншого там йшлося про «зв’язок із Коновальцем та Бандерою», «інформування митрополита Шептицького», «активну участь у боротьбі за українську незалежну буржуазну державу», «проведення антирадянської політики Ватикану проти Комуністичної партії», «зв’язок із німецькими розвідувальними органами і здійснення, за їхнім завданням, зрадницької діяльності».

6 березня 1946 року Петро Вергун ніби-то визнав себе винним, хоча підписи під висунутими звинуваченнями є ідентичними тим, що були на усіх, окрім перших, протоколах допитів.

За час слідства у Вергуна розвився туберкульоз, що і засвідчив тюремний лікар.

Суд проходив за зачиненими дверима. Військовий трибунал, що складався з трьох суддів і двох секретарів, засудив отця Петра Вергуна разом з іншими ієрархами Української греко-католицької церкви (Сліпим, Будкою, Чарнецьким), до 8 років ув’язнення з повною конфіскацією майна. Покарання Вергун відбував у ГУЛАГу.

Останній прихисток

Після звільнення з каторжних робіт у червні 1952 року отець Петро Вергун перебував на засланні. Через рік його привезли у селище Ангарське Богучанського району Красноярського краю.

Знесилений хворобами та сталінськими тюрмами й концтаборами, Петро Вергун помер 7 лютого 1957 року. Поховали його у тому ж Ангарському. На могилі спочатку поставили березовий хрест, а згодом пам’ятник.

24 квітня 2001 року «у присутності Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декретів мучеництва, героїчних чеснот та чуд 52 Слуг Божих. Серед них 28 Слуг Божих Української греко-католицької церкви». Мучеником за віру визнано і отця Петра Вергуна.

26 липня 2004 року мощі отця Петра Вергуна перевезли до України.
Частина їх тепер зберігається у Кафедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Стрию, частину мощів перенесли до храму Благовіщення Пречистої Діви Марії у Городку. А 14 жовтня 2004 року частину мощів передали до Німеччини, де вони покояться у Кафедральному храмі Покрова Пресвятої Богородиці Мюнхена.

З цієї нагоди у парафіях та єпархіях Церкви в Україні та у діаспорі відбувається низка різноманітних заходів.

18 вересня у Львівській духовній семінарії Святого Духа відбулась наукова конференція, присвячена виходу з підпілля УГКЦ. На ній було представлено декілька доповідей, в яких розкрито досвід життя Церкви у підпіллі, обставини легалізації та реакцію на це радянської влади. Наукові доповіді були збагачені розповідями учасників цих подій.

У неділю, 20 вересня у Львові у Палаці мистецтв було репрезентовано документальний фільм «Спадщина Андрея Шептицького». «Спадщина Андрея Шептицького» – це перший фільм із циклу «Історія Української греко-католицької Церкви ХХ століття». У фільмі використано унікальні спогади тих, хто жив у часи Митрополита, маловідомі архівні матеріали.

Головною подією святкування стала урочиста Архиєрейська Літургія у храмі св. Михаїла у Львові, яка відбулась 20 вересня. Саме поруч з цим храмом 20 років тому духовенство та вірні Церкви відправили першу публічну масову Літургію. Перед початком Богослужіння в усіх храмах Львівської архиєпархії УГКЦ лунав передзвін, який сповіщав «осінь відродження Української Греко-Католицької Церкви».

Божественну Літургію очолив Владика Ігор у співслужінні з Владикою Богданом (Дзюрахом), Єпископом-помічником Київської архиєпархії, Владикою Юліяном (Вороновським), Єпархом Самбірсько-Дрогобицьким, Владикою Михаїлом (Вівчаром), Єпископом-емеритом Саскатунської єпархії, численним духовенством, монашеством, семінаристами та мирянами.

«З глибини свого серця дякую Господеві за сьогоднішній день, за усіх вас зібраних на молитві, за вашу міцну віру, за любов до Бога та любов до Української Греко-Католицької Церкви! Дякую Всемогутньому Богові за великий привселюдний дар діяльності для нашої Церкви, за свято 20-ї річниці легалізації нашої Церкви! Ми дякуємо Богові за те, що Він давав нам мужніх єпископів, безстрашних священиків, молитовних ченців і черниць, відважних мирян, котрі з любові до Бога, до своєї Церкви, свого народу та України поклали життя у далеких просторах Сибіру, Казахстану, північних районах Росії чи Далекого Сходу! Дякуємо за тих, хто був страчений у в’язничних підземеллях, розіп’ятий на стінах, замордований у селах та містах, в яругах і таємних місцях, на нашій землі в Галичині, на Україні, котру розривали всякі зайди-окупанти! Дякуємо Богові за тисячі мучеників, що прийняли жорстоку смерть з любові до Нього та ближніх, що не стали зрадниками своєї віри, Церкви та свого народу! Дякуємо Всевишньому Богові за тих духовних осіб та вірних мирян, котрі плекали у своїх серцях глибоку віру, бездоганне життя та прихильність до своєї Української Греко-Католицької Церкви! Люди чекали, вірили, молилися, страждали, хоч були загнані в глибокі укриття, але дочекалися, з Божою силою перемогли і світло з темряви все-таки засяяло та опромінило душу і лиця тих, хто вірив Богові та очікував на Його святу відповідь», – наголосив у своєму слові Архиєпископ Львівський Ігор Возняк.

Наприкінці Літургії Владика Ігор нагородив грамотами та пам’ятними відзнаками осіб, які своєю відданістю Господеві засвідчили вірність рідній Церкві.

А після Літургії відбулась хресна хода вулицями Львова, у якій взяло участь близько 350 тисяч людей.

Увечері у Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. С. Крушельницької відбулася урочиста академія з нагоди святкування 20-ї річниці виходу УГКЦ з підпілля. На ній зі своїм вітальним словом звернувся Високопреосвященніший Владика Ігор Возняк, розповідаючи присутнім про важке служіння та мученицьку смерть духовенства і вірних підпільної УГКЦ: «Хай наша сьогоднішня зустріч та відзначення 20-ї річниці офіційної легалізації УГКЦ не буде спробою ще раз зворушити історичні рани минулого, а навпаки великою подякою Господеві за найцінніший дар свободи, за всі ті ласки, які Він виявляє до нас, за численні покликання до священичого та чернечого стану, за наші церковні, соціальні, академічні, наукові структури, які стрімко ростуть і розвиваються, за нашу молодь, яка незважаючи на всі виклики сучасності шукає у своєму серці Бога та хоче жити за Його заповідями», – сказав архиєрей.

За матеріалами: РІСУ, ЗІК, Департамент інформації УГКЦ

Сьогодні, 17 вересня у Львові відкрилась виставка греко-католицької преси 1851-2009 рр. під назвою «Християнські голоси» з колекції відомого журналіста Вахтанга Кіпіані, заступника головного редактора телеканалу ТВі. Усі охочі зможуть відвідати її впродовж місяця. Виставка нараховує близько 110 видань і приурочена 20-літтю виходу УГКЦ з підпілля.

«Двадцятиліття виходу УГКЦ з підпілля – одна із найбільш знакових подій новітньої історії держави. 1989-й – це рік перемоги «Солідарності», приходу до влади Вацлава Гавела, створення Народного Руху України, падіння Берлінської стіни, падіння комуністичних режимів у Східній Європі і початку «цивілізованого» розлучення України з Радянським Союзом. У революційних процесах кінця 1980-х в Україні винятково велику роль зіграли українські греко-католики, які своєю подвижницькою духовною та громадською діяльністю сприяли процесам національного відродження», — зазначив Вахтанг Кіпіані.

На виставці представлені як видання УГКЦ, так і не пов’язані безпосередньо з Церквою, але такі, які реалізовували її соціальну місію. Найстарше з цієї групи видань колекції київського журналіста датоване березнем 1851 року – це обіжник («послання») єпископа Перемиського, Самбірського та Сяноцького Григорія Яхимовича.

Доволі повно в колекції представлено самвидавний період існування преси УГКЦ – зокрема, журнал «Християнський голос», що його видавав у Львові політичний і громадський діяч Іван Гель, підпільна «Хроніка Католицької Церкви в Україні», газети «Патріарх» (одноднівка, присвячена Йосифу Сліпому), «Віра батьків» з додатком «Христос Бог Небесний», «Добрий пастир» тощо.

«Щойно вийшовши з підпілля, Церква змогла відразу запропонувати суспільству чіткі духовні орієнтири. Визначну роль зіграла утверджена за фактом, попри комуністичну цензуру, свобода слова. Задовго до виникнення терміну «громадянська журналістика» тисячі українців почали писати, друкувати чи в інший спосіб розмножувати неофіційні тексти та видання», — зазначив Вахтанг Кіпіані.

За його словами, це сприяло тому, що уже на початку 1990-х почала формуватися нинішня система преси УГКЦ, яка включає в себе видання єпархій, парафій, комісій, громадських організацій. Деякі з них виходять безперервно вже майже двадцять років, інші побачили світ лише один раз, з нагоди якоїсь визначної події абощо.

Окрему позицію у колекції складають т.зв. «неформальні» суспільно-політичні та молодіжні часописи, які під час горбачовської «перестройки» активно висвітлювали релігійне відродження українських національних Церков – «Голос», «Слово» (Київ), «Тернистий шлях» (Тернопіль), «Віче», «Спадщина», «Світ дитини» (Львів), «Нова свобода» (Хуст), «На переломі» (Коломия) тощо.

На виставці представлені греко-католицькі видання з Канади, США, Польщі, Італії, Німеччини, Бельгії, Бразилії, Казахстану, Австралії, як також і з Києва, Донецька, Запоріжжя, Харкова, Вижниці, Хмельницького. Але найбільше — понад 30 газет, журналів і обіжників — це ті, які вийшли у Львові.

Загалом, це третя презентація видань з колекції Вахтанґа Кіпіані. Раніше у Києві та Львові проходили виставки самвидавної періодики 1965-1991 років.

За матеріалми: РІСУ