CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » вихід УГКЦ з підпілля

Як виглядало навчання у підпільних семінаріях УГКЦ?

часопис CREDO — Tue, 10 Jan 2012 13:43:39 +0000

Навчання майбутніх священиків відбувалося індивідуально, в монаших спільнотах і в своєрідних «підпільних семінаріях» у різних місцевостях, зокрема: смт. Зимна Вода біля Львова (з 1956, єп. Микола Чарнецький, єп. Петро Козак, протоігумен Филимон Курчаба для редемптористів), с. Дора на Івано-Франківщині (з 1968 р., о. Михайло Косило), м. Тернопіль (з кін. 1970-х рр., о. Василь Семенюк, вихованець о. Косила), м. Івано-Франківськ (з 1980-х, єп. Павло Василик), с. Боржавське на Закарпатті (з поч. 1980-х рр., о. Іван Марґітич), м. Самбір (з сер. 1980-х рр., о. Микола Куць ЧНІ), м. Дрогобич (з кін. 1980-х рр., о. Мирон Бендик) і м. Львів (єп. Володимир Стернюк, о. Богдан Білинський та інші).

Переважно навчання тривало досить довго та було індивідуальним. Одного чи декількох кандидатів закріплювали за старшим освіченим священиком, який забезпечував їх довоєнними підручниками, диктованими перекладами з латини або інших мов і, водночас, доповнював їхню загальну освіту. Індивідуальний підхід до навчання був зумовлений ще й тим, що більшість підпільних семінаристів працювали і тому вчитися могли лише у свої вихідні дні. Іноді заняття проводилися семестрами, якщо на це дозволяв профіль роботи. Так, о. Григорій Канак працював мотористом на кораблі та 3 місяці був у рейсі (вчився сам з книжок, магнітофонних записів Служб Божих), а наступні 3 місяці мав відпочинок. У цей час він стаціонарно навчався в Івано-Франківській підпільній семінарії під керівництвом владики Павла Василика. Деколи наука затягувалася через службу в армії: о. Зиновій Гончарик вчився у о. Косила в Яремчі впродовж 1977-78 і 1980-84 рр . Бувало й таке, що підготовка починалася ще в шкільні роки, і тому навчання тривало дуже довго. Так, Олег Говера став семінаристом підпільної семінарії о. Василя Семенюка, будучи учнем 7 класу (14 років):

“Я почав студіювати в досить ранньому віці. І через те мій курс був вже механічно розкладений… розтягнутий трохи на довший проміжок часу. За той час, поки я студіював, вже два випуски в семінарії були… І вік ще був досить молодий, так що я студіював довший час”.

Самі заняття один викладач міг проводити в різних місцях і з різною періодичністю. Отець О. Говера згадує, що він навчався “і в межах Франківська, було і поза Франківськом. Навіть часом були і в домі отця Василя біля Яремча. Часом там збиралися, часом в Делятині. Була в нас також квартира, якою могли користати. Фактично, в цілому зборі ми досить рідко збиралися, оскільки треба було певної конспірації, бо чим більше людей, тим більше замітно. Треба було зважати на те, що сусіди часом приглядалися, і навіть бувало таке, що повідомляли певні органи. Через те тут треба було діяти дуже обережно… Траплялись випадки, що викривали ті чи інші місця. Тому ми змушені були перебиратися в інші квартири…

У підпільній семінарії була програма так розрахована, що збиралися студенти в певний час на лекції. То було, скажімо, раз на тиждень чи на два тижні. Пізніше давали додому [завдання]… Треба було підготувати лекції, чи навіть давали довідкову літературу, з якої треба було скористати… оскільки не було можливості щодня там збиратися, просто не було фізичної можливості. Фактично графіка такого стабільного — де, коли, в якому часі, в якому місці будуть навчання — не було, оскільки реґулювалися нам дні. Часом випадало швидше, часом пізніше”.

Зрозуміло, що навчальна програма була значно вужчою, ніж у колишніх регулярних семінаріях і включала лише найважливіші та найнеобхідніші предмети. До таких належали моральне і пасторальне богослов’я, догматика, канонічне право, обрядовість, Святе Письмо, філософія, Церковна історія, а також етика та церковний спів . Найповніший перелік дисциплін маємо зі спогадів про «підпільну семінарію» о. М. Косила: катехизис (за підручником Ф. Шпіраґо у 3 томах, переклад Я. Левицького), моральне богослов’я (за підручником Нольґена в рукописному перекладі С. Лукача, пасторальне богослов’я (за підручником Юліана Пелеша), літургіка (за рукописним підручником «Обряди» о. С. Лукача), подружнє право (за підручником Мильницького та рукописним конспектом лекцій о. С. Лукача), канонічне право, герменевтика, патрологія (за підручником о. В. Лаби), апологетика, пасторальне право, історія Вселенської Церкви, філософія, історія України, церковнослов’янська мова, основи грецької та латинської мов, церковний спів (за підручниками Полотнюка і Дольницького), догматика, гомілетика, біблійна історія.

Підпільні греко-католицькі богослови студіювали також православну літературу. Але і після закінчення навчання молоді священики, за їхніми інтерв’ю, досить часто відчували певний брак знань. У таких випадках допомагало спілкування зі старшими й досвідченими душпастирями та самоосвіта.

(Відповідь на це питання взята із статті: Ks. Borys Gudziak, Switlana Hurkina, Oleh Turij “Hierarchia i ducchowienstwo ukrainskiego Kosciola greckokatolickiego w podziemiu” / Polska -Ukraina. 1000 lat sasiedztwa t. 4 (Przemysl 1998), яка також опублікована в: Історія релігії в Україні, т. 4: Католицизм / за ред. П. Яроцького, Київ 2001).

Світлана Гуркіна, о. Олег Говера, 2.maidan.org.ua

Як виглядав шлюб в УГКЦ за часів підпілля?

часопис CREDO — Mon, 02 Jan 2012 17:27:39 +0000

На фото: отець Василь Вороновський дає шлюб у час підпілля УГКЦ

У Катехизмі сьомою із Святих тайн є Тайна подружжя. Без Божого благословення не можна жити. Ця переконаність приводила молоді пари до складання присяги перед Богом.

Взяти шлюб, для традиційно віруючих, в часи тоталітарного режиму означало – або йти до офіційно дозволеної церкви, або шукати можливості взяти шлюб у підпільних греко-католицьких священиків.

Радянська влада прагнула тримати під контролем діяльність Православної Церкви і забороненої УГКЦ.

Парафіяльні священики православних церков щомісячно писали звіт про проведені заходи в храмі. Зокрема в звіті зазначалось хто та які Таїнства отримав. Особлива увага приділялася хрещенню дітей і вінчанню молодих пар. Отже прізвища тих, хто прийняв цей обряд передавалися контролюючим органам. Звідти інформація надходила на місце праці молодих. 80% молоді були формальними членами ВЛКСМ, а будь-яка участь комсомольців в житті церкви (що суперечило Статутові ВЛКСМ) була категорично заборонена. Засобами впливу на непокірних були збори колективу (на яких бажано було «покаятися») або перенесення відпустки у менш сприятливий час, також – позбавлення грошових премій та інших пільг. А коли особа була особливо впертою в своїй «нерозкаяності», то її переводили на менш оплачувану чи непрестижну працю. Були випадки звільнення з керуючої посади. Це відлякувало молодих від церкви і поповнювало ряди тих, хто вибирав життя без шлюбу взагалі, щоб не переживати приниження, морального і матеріального.

Випадок із п. Надею Кузицькою зі Львова. У 1971 році п. Надія, котра працювала на заводі телеграфної апаратури, взяла шлюб з своїм чоловіком в церкві Св. Юрія. Церква була недалеко від дому. Шлюб брали в час відпустки та в будний день. Коли ж п. Надя повернулась на роботу, її викликали на розмову з секретарем комсомольської організації цеху (Надя була секретарем комсомолу на своїй дільниці). Пізніше були комсомольські збори, на яких всі «осудили» її вчинок, а також – переведення на іншу дільницю.

Молодь, котра дотримувалась греко-католицького обряду і відвідувала підпільні Богослуження, вирішувала питання із шлюбом через довірених осіб пов’язаних із підпільними священиками. Ці особи: монахині чи монахи, активісти підпільної УГКЦ, намагалися підготувати молодих до Таїнства шлюбу. Обов’язковими були знання катехизму та Сповідь. У визначений день приїжджав священик.

От, як згадує про це єп. Филимон Курчаба:

«Щоб не наражати священика тим, що він часто приходить і багато людей збираються – сестри монахині приготовляли до шлюбу. Катехизували, що то Сповідь, Причастя, та Правди віри, – оті основні речі без котрих саме шлюбування було б не важливе.»

Ніяких оповідей при приготуванні до шлюбу в часі перебування УГКЦ в підпіллі не було. Про порядність пари поручалася особа, котра запрошувала отця, або ті, хто готував пару до шлюбу.

Отець перед сповіддю екзаменував молодих і проводив з ними науку. Після Таїни сповіді відбувалася Свята Літургія, і тільки тоді обряд вінчання. Залежно від часу і місця молоді могли бути одягнені в традиційну шлюбну одежу, або в цивільну. Перстені були обов’язковими. Також, мусили бути свідки, найчастіше це була найближча рідня молодих.

Бували випадки коли священик писав протокол шлюбу, але це була формальність: після написання урочистого протоколу і підпису молодих – його спалювали, або розривали, щоб він не потрапив у чужі руки.

Згадує п. Когут Марта зі Львова: «Моїй доньці Оксані шлюб давав отець Роман Чолій в Зимній Воді. Пізно вночі зібралася найближча родина. Спочатку була Сповідь, (до якої ми всі приступили) а потім отець став писати протокол, випитуючи дані у молодих. Всі настрашилися, бо якби цей протокол потрапив в чужі руки, то Оксана мала б неприємності в інституті. Та отець, закінчивши протокол, наказав молодим підписатися під ним. Він казав всі формальності повинні бути належно виконані. А після Служби Божої спалив ті папери».

Священик також нагадував про необхідність офіційно зареєструвати державний шлюб, який Церква вважала важливим, а також наголошував про нерозривність шлюбу в Греко-Католицькій Церкві.

Згадує п.Катерина Радкевич зі Львова.

«Наші діти були виховані по-релігійному, то знали, що беруть шлюб і присягають, і мають жити до смерті: чи буде ліпше, чи буде гірше. Вони мусили розуміти, що таке родинне гніздо. Що вони будуть мати дітей, будуть їх виховувати і що їм не вільно розходитися. Вони то мусили пам’ятати складаючи присягу вірності аж до смерти. В нас не вільно розводитися. Церква розводу не давала ніколи, і розводитись не можна. І добре знали, що Бог поблагословить, і вони з молитвою все витривають в добрім…»

У випадку, коли шлюб брали молоді різних конфесій, отець Смаль ставив обов’язкову умову переходу на одну віру. Зміна конфесії мусіла бути підтверджена згодою батьків.

У 1974 році брали шлюб п. Михайло К. і п. Ольга І. Ольга була з Хмельниччини, православна. Тільки після згоди її матері, що донька стає греко-католичкою – отець Смаль дав молодим шлюб.

Також важливим було питання, чи охрещені. Були випадки, коли приїжджали родини з Казахстану чи з Сибіру, деколи навіть із Східної України. Тоді хрестили не тільки тих, хто одружувався, а часто і їхніх дітей.

У випадку, як не було можливості знайти священика, щоб взяти шлюб, молоді давали собі взаємну присягу в присутності батьків перед образом. Коли ж все-таки була нагода зустрітися з греко-католицьким священиком, навіть через кілька років, – брали шлюб.

Ірина Коломиєць, єп. Филимон Курчаба
, 2.maidan.org.ua

Інститут історії Церкви УКУ відкриває архіви

часопис CREDO — Tue, 27 Dec 2011 15:45:12 +0000

Інститут історії Церкви Українського католицького університету спільно з сайтом «Майдан» розпочинає новий проект «Підпільна Церква в умовах тоталітарної держави». Відтепер читачі можуть запитати у експертів УКУ про те, як служили священики у підпіллі, що тоді мотивувало людей йти у монастирі, де навчалися семінаристи тощо.

Відповіді ґрунтуватимуться на матеріалах архівів Інституту історії Церкви УКУ (ІІЦ), зокрема на свідченнях очевидців з періоду підпілля УГКЦ (1946-1989 рр). Ці свідчення працівники Інституту історії Церкви почали збирати із часу заснування Інституту в 1992 році. На сьогодні це більше 2 тис. інтерв’ю, повідомляє Прес-служба УКУ.

«Здебільшого факти про період підпілля УГКЦ можна було зібрати на основі свідчень самих очевидців, – пояснює молодший науковий співробітник Інституту Лідія Губич. – Ці інтерв’ю зробили дуже вчасно, адже багатьох людей, котрі були учасниками цих подій, і котрі зуміли широко розкрити історію цього періоду, уже немає серед живих».

На запитання читачів також відповідатимуть безпосередні учасники подій – люди, які в тоталітарних умовах зберегли церковні традиції, ієрархію, передали спадкоємність молодшим поколінням. «Часом на ваші запитання можуть відповісти люди, яких уже немає серед живих, але їх відповіді є в архівах Інституту історії Церкви. Таким чином, ви зможете стати учасником такого незвичайного діалогу», – зазначають організатори проекту.

Проект «Підпільна Церква в умовах тоталітарної держави» стартував близько місяця тому. Уже зараз читачі запитують експертів про різні аспекти діяльності підпільної Церкви, зокрема, як виглядав підпільний шлюб, якою була мотивація тих, хто йшов у підпільні монастирі, яким був навчальний процес у підпільних семінаріях, чи є дані, скільки таких семінарій існувало?

З архівами Інституту історії Церкви зараз працюють здебільшого науковці, дослідники, іноді звертаються журналісти. Також на базі архіву студенти УКУ проходять щорічну практику. Завдяки такому проекту, матеріали архівів та живі свідчення людей стануть доступні кожному.

Запитати експертів можна тут.

У Львові говоритимуть про становище УГКЦ після 20 років підпілля

часопис CREDO — Wed, 23 Nov 2011 16:09:39 +0000

«УГКЦ: 20 років після підпілля. Здобутки, труднощі та перспективи становлення духовно-богословської ідентичності» – такою є тема конференція кафедри богослов’я УКУ, яка відбудеться 24-25 листопада.

20 років минуло від того часу, коли УГКЦ вийшла з підпілля і почала відбудовувати своє життя на різних рівнях. Одним з центральних вимірів повноцінного життя і розвитку Церкви є її богослов’я, розвиток богословської школи, науки і освіти, – зазначають організатори. – У 2005 році в Українському католицькому університеті відбулася конференція «Кайрос», яка показала що у богословському просторі УГКЦ є позитивні зміни. Настав час для того, щоб застановитися над такими питаннями – якими є здобутки 20-літнього розвитку богослов’я УГКЦ; з якими труднощами і викликами стикалося богослов’я УГКЦ і в чому є найбільші проблеми сучасного його стану; які цілі та завдання Церква окреслює перед богословами сьогодні; які головні перспективи подальшого розвитку богословської освіти і науки в УГКЦ. Ці та інші питання будуть предметом доповідей, обговорень, дискусій на конференції, повідомляє Прес-служба УКУ.

«Формат конференції – науково-практичний. ЇЇ ціль не просто представити і обговорити наукові доповіді, а також зосередитися на конкретних практичних проблемах формування богословських шкіл УГКЦ та завданнях, які мають викладачі теології у богословських навчальних закладах. Таке обговорення є основним завданням секційних засідань», – пояснює завідувач кафедри богослов’я УКУ Віктор Жуковський.

Місце проведення – корпус філософсько-богословського факультету УКУ (вул. Хуторівка, 35а).

Чи надавати УГКЦ статус репресованої Церкви, Парламент вирішить пізніше

часопис CREDO — Wed, 07 Sep 2011 15:03:56 +0000

На сьогоднішньому засіданні ВР було вирішено перенести розгляд проекту Постанови про надання УГКЦ статусу репресованої Церкви. Ініціаторами законопроекту є Деревляний В.Т. та Шлемко Д.В.

У пояснювальній записці до проекту Постанови Верховної Ради України «Про надання Українській Греко-Католицькій Церкві статусу репресованої Церкви» наголошується, що протягом панування на території України комуністичного терору УГКЦ піддавалася гонінням і переслідуванням.

«Одразу після радянської окупації Західної України нова влада діяла дуже швидко, щоб знищити Церкву. 11 квітня 1945 року було заарештовано Митрополита Йосифа Сліпого та інших ієрархів. Більшість єпископів згодом померла у засланні. Після невдалої спроби силою змусити єпископів зректися єдності з Римом, радянська влада під страхом смерті зібрала 216 священиків 9-10 березня 1946 року в Соборі Святого Юра (м. Львів), де відбувся так званий «Львівський Синод». Було скасовано унію Берестейського Собору, на якому Українська Греко-Католицька Церква офіційно приступила до церковної єдності з Апостольським Престолом. Церкву насильно приєднано до Російської Православної Церкви. Після цього були заарештовані та заслані до таборів праці сотні священиків, ченців, черниць та вірних мирян, дуже часто разом зі своїми дружинами та дітьми, а майно церкви було конфісковано державою. У період між 1946 та 1989 роками Українська Греко-Католицька Церква була найчисельнішою забороненою Церквою в світі. Водночас вона стала найбільшою структурою суспільної опозиції радянській системі в СРСР. Незважаючи на жорстокі переслідування, Церква продовжувала жити підпільно доти, поки її було легалізовано 1 грудня 1989 року», – йдеться у документі.

У ньому наголошено, що Проект Постанови Верховної Ради України «Про надання Українській Греко-Католицькій Церкві статусу репресованої Церкви» розроблено з метою встановлення історичної справедливості щодо Української Греко-Католицької Церкви та визнання за нею статусу репресованої з подальшим законодавчим закріпленням відповідних прав.

За матеріалами: РІСУ

Патріарх Любомир (Гузар): «Ми є людьми, які щойно пробуджуються до свободи…»

часопис CREDO — Mon, 15 Aug 2011 13:17:07 +0000

Цими днями українці відзначають 20-ту річницю незалежності своєї держави. За два десятки років виросло нове покоління, яке не знає впливу комуністичного режиму, відбулося чимало подій, що змінили, іноді навіть докорінно, життя в Україні. Чи зуміли українці оцінити здобуту на початку 90-х і омріяну, часто вистраждану попередниками незалежність; яким є релігійно-духовне, церковне, суспільне обличчя сучасної, молодої України; чим живе в ній і як розвивається, зокрема, Українська Греко-Католицька Церква?

Про це — сьогоднішня розмова РІСУ з людиною, яку, згідно з соціологічними опитуваннями, визнають для себе беззаперечним моральним авторитетом українці різних соціальних прошарків і культурних традицій, різних конфесій і віросповідань, — Предстоятелем УГКЦ в 2001-2010 роках Патріархом Любомиром (Гузаром).

— Ваше Блаженство, ми наближаємося до двадцятиліття незалежності України. Чим для Вас є ця незалежність? Чи можна сказати, що ми цінуємо свою свободу, незалежність і вміємо нею користуватися?

Свобода – це могти робити добро, щоби бути свобідним

— Гадаю, ми не користаємо достатньо з того дару незалежності. Бо незалежність народу, держави — то є приблизно так само, як незалежність особи. Людина повинна бути свобідною, щоби бути собою. Господь Бог дає нам це і каже: «Якщо будете сповняти мій закон, що Бог дав ще на горі Синай (а пізніше Ісус Христос поширив це в Нагірній проповіді) — то будете свобідними, будете вільними». Не знаю, чи ми достатньо вміємо цінувати свободу. Свобода – це не є робити, що мені хочеться, сваволя. Свобода – це могти робити добро, щоби бути свобідним. Хто сповняє волю і закон — є свобідний, не є зв’язаний, поневолений. Чи ми вміємо це достатньо шанувати? Мені здається, що не використовуємо ще достатньо ту незалежність, свободу, яку ми одержали 20 років тому. Є різні на це причини: може бути пряме незнання, страх бути свобідним, бо свобода — то відповідальність. Одно слово, боїмося бути свобідними, боїмося наслідків нашої свободи, бо це означає відповідальність. Ми щойно йдемо до використання тої незалежності, свободи. Така моя думка, що ми ще не зробили того, що повинні були зробити, хоча, як я вже сказав, маємо підставу, маємо можливість. Тільки вона не використана ще належно.

— Чи можна сказати, що сьогодні незалежність України є такою, якою Ви її собі омріяли, ще коли мешкали на поселеннях, більше як 20 років тому?

— Знаєте, це трошки теоретичне питання, бо остаточно ми були дуже свідомі, що діялося в Україні півстоліття перед тим, що діялося за більшовицького режиму. Годі було думати, що ті люди будуть цілковито почуватися свобідними.

Я наведу приклад для порівняння. Практично ціле ХХ століття ми були під чиєюсь окупацією. Була австрійська окупація, польська, був той маленький проміжок часу визвольних змагань, пізніше більшовицька окупація, німецька, знову більшовицька. Одно слово, люди не були свобідні. Коли ми жили за кордоном у таборах для чужинців, як нас називали, то там були представники різних народів. Я пригадую, як на нас завжди справляла гарне враження литовська група. Чому? Вони були вільними практично 20 років від Першої світової війни до Другої світової війни. Але вони були людьми дуже серйозними, я би сказав, зрілими — вміли не тільки поводитися, а співжити, співпрацювати, бо вони пережили 20 років незалежності. Ми цього не мали. І годі було мріяти, що то буде якнайкраще. Але конкретно я не знаю, чи хтось із нас уявляв собі, як то буде.

Ми є людьми, які щойно пробуджуються до свободи, які починають вчитися бути свобідними в повному значенні того слова: внутрішньо свобідними, зовнішньо свобідними, людьми, свідомими своєї гідності, свідомими гідності інших людей

Я думаю, що те, що ми пережили за останні 20 років, — цілком закономірне. Ми є людьми, які щойно пробуджуються до свободи, які починають вчитися бути свобідними в повному значенні того слова: внутрішньо свобідними, зовнішньо свобідними, людьми, свідомими своєї гідності, свідомими гідності інших людей. Свобода для мене і для всіх людей. Ми щойно вчимося. Може, соціологи чи спеціалісти, які знають історію, процеси людської поведінки, могли собі все це уявляти, але не такі пересічні люди як я. Уявлення були різні, але то були дуже теоретичні уявлення. Я не пригадую, щоб були якісь великі дискусії на тему, якою буде Україна конкретно. Ми говорили «незалежна, самостійна, багата, країна талановитих людей». То можна було так сказати теоретично, але як практично то буде виглядати, наприклад, така річ — отой брак довіри, брак ініціативи, страх перед відповідальністю… Були певні дискусії, але то вже в 90-ті роки. Пригадую, були вже навіть статті в західноєвропейських медіа на ті теми. Але, знаєте, це все треба було побачити, пережити.

— Коли Ви вперше прибули в Україну після багатьох років проживання в діаспорі, яке враження на Вас справили тодішні українські реалії? І в яких саме напрямках, на Вашу думку, відбулися найсуттєвіші зміни?

— Я вже кілька разів за різних нагод про це говорив, бо це мене дуже потрясло. Це був 1990 рік. Я приїхав до Львова, мого рідного міста. На вулицях ніхто не усміхався. Люди йшли як зачаровані — пригноблені, згорблені, не дивилися вгору, не дивилися в очі одне одному, немовби якийсь страшний внутрішній тягар несли. Одно слово, не відчувалося анітрохи життєрадісності в тому місті. Якесь таке місто, я би сказав, пригноблених людей. Львів, який колись, навіть ще за польських часів, я ще це пам’ятаю, був повний життя. А то мене дуже пригнобило.

Я ще один приклад наведу, який також згадував за інших обставин. Я був гостем родини, яка під час нашого спілкування показала родинний альбом. У ньому були знимки з весілля. Молодята, дружби, батьки, всі і вся — двадцять-тридцять, а може і більше осіб на знимці. Що мене дуже, як то сказати, заскочило — на тих знимках ніхто не усміхався, хоча то весілля, і всі мають веселитися. А в кожного були такі поважні вирази обличчя. Я виростав в Америці, там після вінчання, зазвичай, молодята з дружками і дружбами їдуть робити світлини. То є весілля, то є забава. А тут знимки більше виглядали як похоронні, а не як весільні. Це було дивно для мене.

Мене вразило, наскільки все це сьогодні змінилося. І зміни я бачу переважно в поведінці молоді. Молоді люди виростають вже в якомусь іншому, я б сказав, ставленні — не бояться сміятись. Знаєте, як то молоді — галасувати, так скажемо. Мені здається, що вони поводяться цілком природно. І це для мене гарний знак, що те минуле, яке дуже тяжіло на плечах тих бідних людей, що жили в комуністичному «раю», вже якось минає.

Наведу ще один приклад. Я приїхав до Львова вперше в 1990 році, а потім — у 91-му, 92-му, 93-му. Тоді наші товариства, Українська молодь Христові й інші, почали вже існувати, запрошували на зустрічі. То я дуже радо йшов. Але там молодь боялася говорити. Вони сиділи, дуже уважно слухали, але не говорили. Аж прикро. І з дітьми так само. Діти були такі неймовірно чемні, аж до пересади. Тихенько, рівненько сиділи, навіть не рухалися, не хотіли сколотити тишу. Дуже неприродна обставина для дітей і для молоді. Молодь звичайно рухлива, непосидюща; інакше зі старшими людьми. Але молодь — то були навіть прикрі зустрічі. Людей треба було навіть «штуркати». Велика проблема була, щоб поставили питання, щоб спілкувалися. Богу дякувати, сьогодні вже цього немає. Коли зустрічаюся з молодими, зі студентами в якихось школах чи що, то вже є цікаві питання. Одно слово, молодь уже ожила, Богу дякувати. І я вважаю, що це вже великий крок уперед.

— За час незалежності Україна мала вже чотирьох президентів і були різні системи влади. Як би Ви оцінили власне ці періоди в контексті стосунків держави з Церквами, з різними конфесіями і взагалі релігійної свободи за 20 років?

— Бачите, між тими чотирма президентами чи чотирма групами владних людей я не бачу якоїсь різниці – всі однакові. Багато говорять про демократію і такі всякі речі. Але різниці не бачу. Щодо Церкви, на загал я би сказав, що держава поважає Церкву. Може, тому, що її боїться. Ми все ще перебуваємо під впливом минувшини, і такі проблеми є не тільки в України, а й у всіх, хто вийшов із-під такого режиму.

Держава і Церква також не знають, як поводитися одна з одною. Україна була під різного роду окупаціями. Отже, ставлення Церкви до держави завжди було як до окупаційної влади

Держава і Церква також не знають, як поводитися одна з одною. Як я згадав, Україна була під різного роду окупаціями. Отже, ставлення Церкви до держави завжди було як до окупаційної влади. Богу дякувати, наша Греко-Католицька Церква якось завжди трималася з народом, боронила народ, терпіла з народом, раділа з народом. Але як поводитися супроти рідної влади, української незалежної влади, ми не знали. Ми вчимося. Ще й до сьогодні вчимося. І нема сумніву, що влада також вчиться. Наша сьогоднішня, скажімо так, владна верхівка вихована за радянських часів і боїться Церкви, бо Церква – це підстава незалежності, свободи, основа для людей, які думають, розуміють, що таке людська гідність, домагаються в якийсь спосіб, щоб цю свободу шанували, домагаються правди, справедливості. Маємо такий, на жаль, здається, неповторний момент, як Помаранчева революція, в якій Церква також відіграла роль щонайменше своєю присутністю, своїми молитвами. Ми не хотіли якоїсь зміни, якихось фундаментальних соціологічних, політичних змін. Народ хотів правди і справедливості. Влада супроти Церкви, думаю, повинна бути надзвичайно обережною і пильнувати, щоб Церква, не дай Боже, не почала чогось, що було б наперекір владі.

В Україні є різні Церкви, конфесії, релігійні організації, але ніхто за тих 20 років не збирався робити якусь революцію чи піднімати революційні рухи. Однак той, хто проповідує правду й свободу, завжди небезпечний для влади, яка хоче все контролювати. І тому бачите, на загал я сказав би, що ставлення непогане, хоча влада хотіла контролювати Церкви. І до сьогодні те саме робить – хоче контролювати Церкви, бо боїться. І це цілком природно. Якби була свобода, правда і справедливість, про яку говорить Церква, то ми б інакше виглядали.

— Згідно з Конституцією України, Церква відділена від держави. Чи власне Церква вважає таку форму співіснування з державою оптимальною? А насправді в Україні є сьогодні так, як це написано в Конституції? І чи можлива в нас прийнята на Заході секулярна форма стосунків Церкви і держави, конфесій і держави?

— Для мене і всіх тих, що виховувалися на Заході, відокремлення держави і Церкви — цілком природне, бо це дві соціологічні, соціальні групи, які мають дуже різні цілі. Церква є для духовного добра народу, релігійного добра народу передовсім і всього того, що з цього випливає. А держава має забезпечити добробут, наскільки це можливо, хоча це не є найважливіше, — щоб кожна людина могла спокійно жити. Водночас держава мусить подбати й про духовні цінності: про науку, культуру, свободу Церкви. Тобто, вони одна одну доповнюють. І добре, що вони є відокремлені.

Скажімо, в Ірані релігійний елемент контролює державу. Це недобре ані для держави, ані для їхньої релігії, бо ставить релігію в дуже важку ситуацію. Держава – це спільнота людей для забезпечення нормального життя, розвитку, а Церква чи релігійні організації – для суто релігійних цілей. Коли Церква проповідує свободу, то не через те, що держава того не робить. Церква проповідує свободу, бо це послідовне розуміння нашої людської гідності. Отож Церква не є проти держави, Церква і держава доповнюють одна одну. Тому я таке відокремлення вважаю закономірним і корисним для України, бо якщо держава почне керувати Церквами або якщо Церкви почнуть керувати державою, то горе нам. З того жодної потіхи нікому не буде.

— Протягом цих 20 років, відколи УГКЦ вийшла з підпілля й інші Церкви теж почали вільно розвиватися, багато говорять про духовне відродження України. На Вашу думку, воно відбулося насправді чи це просто імітація?

— Ще не відбулося. Відбувається. Потрошку люди починають розуміти, що є духовна площина, є моральні закони, що існує Бог. І починають, я так би сказав, до цього призвичаюватися, сприймати серйозно. Але ми ще аж ніяк не зробили того всього, що треба. Ми ще живемо здобутками наших батьків і дідів. Ми ще не дійшли до переконання, що все це є частиною нормального людського життя.

Треба ще додати елементи такого роду, як, скажімо, культура — як засіб для духовного відродження. Культура має два основних визначення. Перше – це вартості, які регулюють ставлення людини до людини, а друге — більш творче, тобто культура в значенні мистецтва. Ми є нацією, яка виростала на християнстві. Є в українській історії й інші елементи, скажімо, юдаїзм тощо. Але саме християнство було тисячу років щонайменше домінантним елементом у формуванні нашої культури. І воно увійшло в наш духовний простір, вплинуло на наше духовне обличчя. Годі собі уявити українську літературу чи мистецтво без Бога. Навіть у людей, які здавалося б далекі від Бога і Церкви. Бо поняття Бога є в самій структурі культури. Викресліть Бога — і література наша припинить існувати.

Ми йдемо до церкви на великі свята, але нам важко бути християнами від понеділка до суботи

Одного разу, пригадую, я мав нагоду зустрітися з творцями культури, з творчими людьми. Я запропонував їм таку думку: чому Церква зацікавлена в мистецтві? Бо ви, митці — чи в образотворчому мистецтві, чи в літературі, чи в чомусь іншому — продовжуєте, наближуєте до людей певні духовні цінності. Для когось здорова література може бути свого роду першим кроком до Бога. Я навіть назву це місійним завданням мистецтва, культури. От це в українському народі є. Впродовж тисячі років ми це виплекали. Хоч як комуністи намагалися це затерти, їм не вдалося. Навіть пригадую такий момент: я чув, десь в Брезні хтось з тих великих комуністів говорив своєю мовою «як Бог дасть». Але для нього це, напевно, не було як релігійна вартість. То було як частина мови, бо так кажуть. Але воно віддзеркалює, що хтось колись це дуже серйозно сприймав, і воно увійшло в душу народу. Культура — не та, що називають популярна культура, а та, на якій базується ставлення людей до людей, — то така річ, що дуже глибоко сидить. І її знищити чи витерти неможливо. Отож мені здається, дуже важливим сьогодні є те, щоби ми ту нашу християнську культуру зробили усвідомленим елементом у житті нашого народу.

Знаєте, ми ходимо до церков. Особливо в Західній Україні. Але й на Сході багато людей іде до церкви. Журналісти стверджують, що на Великдень цього року щонайменше 5 мільйонів осіб було в церкві. Це, скажімо, майже одна десята цілого населення. Це поважне число в нашому світі. Ми йдемо до церкви на великі свята, але нам важко бути християнами від понеділка до суботи. А нам цього треба — нам треба християнство зробити усвідомленим. Мені здається, що ми ще багато маємо перед собою.

— А яким чином це можна було би втілювати? Чи має Церква якісь інструменти?

— Інструменти є: нормальне життя Церкви, богослужіння, проповідь, школа, християнська родина, плекання християнських звичаїв, християнська література, християнське мистецтво. А також те, що сьогодні є дуже популярним словом – євангелізація, коли той, хто серйозно вірить, з переконанням, ділиться своєю вірою зі своїм ближнім. Таким чином релігія входить знову в свідомість народу.

— Ви не раз говорили, що однією з улюблених Ваших аудиторій, тих, з ким Ви любите спілкуватися, є молодь. А чому саме вона?

— З двох причин. Перша – це, знаєте, старого не навернете, старших важко змінювати. Хоча і з ними треба говорити, не можна відштовхувати і казати, що то вже все. З ними треба і варто говорити, бо вони мають життєвий досвід, життєву мудрість. А молоді люди — то майбутнє. І не зіпсоване ще життям. Молодь готова прийняти. Я маю на увазі молодь, яка вже трошки критично думає, так по п’ятнадцяти роках. Одно слово, то вже люди, які починають замислюватися: «А що зі мною буде далі?»

А друга причина – знаєте, мені дуже приємно, що я мав нагоду слухати людей, які орієнтуються в молодіжній ситуації і які мені кажуть, що наша молодь, незважаючи на ті різні клопоти, які сьогодні маємо, досить позитивно ставиться до життя. То є люди, які думають, які шукають чогось тривалого, солідного, що забезпечить не тільки хліб насущний на столі, а й певну духовність, свободу, духовний простір. Я не знаю, скільки Господь Бог дасть мені життя, але я хотів би використати нагоди, щоб зустрічатися з молодими.

Я був у нашому банківському інституті, та зустріч поєднала відразу і Львів, і Харків, і Київ, і Черкаси. І вони ставили запитання, цікаві, духовні питання. Друга така зустріч була в консерваторії в Дніпропетровську. Також дуже гарні питання. Одно слово, ці молоді люди цікавляться чимось. І не тільки як заробити гроші, як збагатіти, як вигідно жити, але щось усередині в них працює. І так приємно з ними поспілкуватися. Тому я майже ніколи не відмовляюся, коли мене запрошують говорити з молодими, навіть якщо це мені не дуже легко виходить, але я це дуже радо роблю. Бо в якийсь спосіб чую, що сію щось на добру землю, що там є щось варте, що вони слухають і ставлять питання, які мене змушують замислюватися. Тому я дуже радо на них звертаю увагу.

Ті з нас, кому сьогодні 50 і понад років, ми такі є як є – продукт минулого століття, і то не найкращих його моментів. Дай Боже, щоб ми зберегли молодь гарною, чистою і такою ідеалістичною. І здається, що, незважаючи на всі ті різні примани, що нам дуже часто приходять із Західної Європи — ідеалом є сильний, багатий, той, що може робити, що хоче, — є дуже багато позитивного. Якщо хочемо думати про майбутнє, то думаймо про молодь.

— Серед молоді є певна частка людей бізнесу. Коли в Україні після 70 років комунізму починався бізнес, це часто відбувалося методами, які, м’яко кажучи, були досить далекими від духовності. Як, на Вашу думку, взагалі може поєднуватися бізнес і духовність? Як Ви говорите з цими молодими людьми бізнесу про духовність?

Бути чесним бізнесменом цілком можливо, так само, як бути чесним політиком, тільки треба хотіти цього

— Я мав зустріч з групою десь близько 50-ти бізнесменів. Не знаю, якого вони походження, хто вони. Запросили, та й добре. Я до них прийшов та й кажу: слухайте, я хочу тільки сказати одну річ передовсім, що мені Бог дав благодать і ласку — в своєму житті я зустрів чесного бізнесмена. Отже, бути бізнесменом і бути чесним одне одного не виключає, навіть якщо люди думають, що кожен політик і кожен бізнесмен — то мусить бути злодій, це неправда. Я ту людину знав, чесного бізнесмена. Отже, бізнесмен може бути чесним. Я від того починаю. Вони роблять великі очі й сподіваються, що я буду картати чи щось таке. Бути чесним бізнесменом цілком можливо, так само, як бути чесним політиком, тільки треба хотіти цього. Треба цінувати це. Треба розуміти, що це дає справжнє задоволення людині. Не нагромадити купу грошей всякими ходами, а бути свобідним; бути паном грошей, а не дати їм собою оволодіти.

— Ваше Блаженство, є також частка української молоді, яка цікавиться богослов’ям, в тому числі богослов’ям як фахом. Що, на Вашу думку, можуть запропонувати сучасні українські богослови, які навчаються чи вже закінчили навчання, Україні, суспільству? Чи в нас твориться богословська думка, яка знову ж таки 70 років не творилась?

— Я Вам дам відповідь, яка є не дуже гарна і приємна. Отже, скільки у нас є людей, які закінчили богословські студії на вищому, академічному рівні? Чи то було в Римі, в Бельгії, в Англії чи ще десь. А з другого боку, скільки богословських творів з’явилось за останні десять років? Та й маєте відповідь. Мені здається, що наше богослов’я стоїть на дуже слабкому рівні. Є багато талановитих людей, які мали нагоду вчитися, але виглядає, що вони дуже ліниві або дуже налякані. Проте чого тут боятися, то є наука. Не треба боятися. Раз вони до того готувалися, то мають працювати і бути творчими богословами.

Я маю докторат із богослов’я, але ніколи не вважав себе богословом. Чому? Бо я не писав, не творив, не студіював професійно богослов’я. Я був душпастирем, десь якісь послання написав. А це люди, які кажуть, що вони є богословами, вони мають магістерки, ліценціати і докторати, і Бог зна що. А де результати вашої праці? Я не бачу. Підрахуйте, то було б цікаво. Гадаю, що не одному з нас Ви відкрили б очі на нашу дійсність. Ми маємо Український католицький університет, який старається виховати, посилає за кордон, у дуже престижні університети, де вони можуть не одного доброго навчитися. Але чомусь неможливо запалити наших богословів. А без здорового богослов’я далеко не зайдемо. Тому мені від цього прикро.

Я був би мило заскочений, якби Ви мене переконали, що кожен, хто захистив вищі богословські студії, за останні п’ять років написав одну солідну книжку

Я був би мило заскочений, якби Ви мене переконали, що кожен, хто захистив вищі богословські студії, за останні п’ять років написав одну солідну книжку, не принагідну статтю в парафіяльному бюлетені, а солідну книгу. Таку книгу, на яку хтось зреагував, а вже навіть, може, хтось цитує. Зробіть таке дослідження. То дуже важливо. Багато хто їде на богослов’я. І є такі сфери богослов’я, які наші студенти просто-таки бояться взяти в руки. Приміром, біблістика. Скільки в нас є спеціалістів зі Святого Письма? Спеціалістів, а не тих, що навчилися читати і писати щось таке маленьке. Скільки є в нас спеціалістів із догматичного богослов’я? Скільки в нас пишуть справді солідні праці про літургійне богослов’я? Щиро Вам скажу, я не є задоволений тим, що до мене доходить; однак застерігаюся, може, я є не належно проінформований.

— А чи Церква готова приймати богословів? Чи є для них робочі місця в Церкві? Вони можуть викладати в УКУ, в інших навчальних закладах. А далі? Чи вони можуть працювати в церковній структурі?

— А чого вони не йшли тоді в бізнес? Ніхто не змушував їх у богослов’я йти. Вони самі його вибрали.

Я впевнений, що богослов може мати будь-яку працю. Але ми маємо тільки п’ять семінарій та університет. Я не кажу, що в нас є тисячі богословів. Однак якби кожен з тих професорів, що в семінаріях, написав солідну книжку. Що йому перешкоджає? Вони мають обов’язок, якщо вони хочуть називатися богословами.

Тим паче, що ми боролися, щоби богослов’я було визнано в державі як наукова дисципліна. Її визнали, хоча, може, й не стовідсотково, як би мало бути, але все ж таки. Тому в нас повинна бути ріка богословських книжок, адже є величезна потреба в нашій богословській думці. Я не кажу про переклади. Багато перекладів є, і деякі з них надзвичайно добрі, але що з того. А де наше богослов’я? Де наша творчість богословська?

Каплиця у патріаршій резиденції під Києвом

— Дотична до богослов’я тема освіти. Як Ви думаєте, чого потребує українська школа, щоб змінитися в доброму розумінні? І навіщо Церква стільки років хоче, щоб їй дозволили відкривати свої навчальні заклади?

— Щоб дати дітям виховання. Я не можу присягнути, але чув і пригадую, що коли були вибори (скільки тих виборів ми вже пережили!), ректорати університетів наказували людям, за кого вони мають голосувати. Що це за виховання? То рабів виховують. Чи на то маємо університети, щоб рабів виховували? Університети є, щоб виховувати не тільки професіоналів, а й чесних людей. І Церква в Америці чи в інших державах може мати низку своїх університетів. Ми маємо наразі тільки один. І повинні змагатися, щоб його втримати.

Чого Церква хоче? Щонайменше до середньої освіти, до рівня 17-18 років, не тільки дати дитині знання, а й виховати її. Виховати, щоби та дитина була чесною, а друга річ — щоб вона те набуте знання вміла використовувати мудро. Не тільки сиділа перед комп’ютером і нагромадила купу знань, з якими не знає, що робити. Вона не є вихована, не є сформована. Нам треба не тільки інформації, а й формації. Бачимо, що є дуже гарні приватні школи, є дуже гарні державні школи, де є солідні вихователі, професори, вчителі, які справді є вихователями. Але також є чимало такого, що тільки би дати якусь посвідку, що він там був стільки і стільки років, або, ще гірше, ту посвідку купив.

Ми хочемо дати людям можливість вибрати. Хочете до державного університету? Ваше право. Хочете до приватного університету? Ваше право. Хочете до університету, який будується на християнських засадах? Прошу, можете послати дитину, є такі. Тому ми настоюємо, починаючи не від університетів, починаючи від садочків, а особливо середньої освіти, середньої школи, щоби виховувати дітей. Не тільки наповнювати їх знаннями, а виховувати, і щоб батьки були раді: от дитина закінчила школу і не тільки має знання, а й готова йти в життя.

Нагороди, подарунки та відзнаки Блаженнішого Любомира (Гузара)

— За цих 20 років Греко-Католицька Церква багато в чому змінилася. Чим вона живе сьогодні? Які в неї найважливіші справи, проблеми?

— Два-три роки тому ми прийняли певну програму на цей час. Ми той процес називаємо працею трьох команд. Перша команда, яка почала працювати десь три роки тому, мала допомогти нам вирішити чинні проблеми — адміністративні, фінансові тощо. І я можу сказати, що ця команда цілком себе виправдала, знайшла способи, як певні труднощі подолати, щоби Церква функціонувала. Це перше.

Друга команда, яку обрав Синод, складається, здається, з десяти єпископів, а її головою є, якщо я не помиляюсь, митрополит Степан (Сорока). Вони мають представити Синодові, якою хочуть бачити Церкву через 10-20 років. Тобто візію майбуття. Візія – це ціль, якої ми хочемо досягнути. Вони над тим працюють. Я знаю, що вже мали минулого року в грудні, січні, квітні засідання. Збиралися з цілого світу і працювали над візією. Наскільки я поінформований, ця справа ще не є завершена. Якою ми хоче бачити нашу Церкву за 10-20-30 років? Це дуже складна річ, але, мені здається, вельми цікава. Вона показує життєздатність нашої Церкви: ми не хочемо тільки плисти з рікою, ми хочемо бачити нашу Церкву Церквою в повному значенні того слова.

Що означає бути Церквою? То нелегка проблема. Здавалось би, розгорніть Святе Письмо, Катехизм — там усе написано. Наша Церква є не тільки в Україні, але я беру конкретно Україну. Що сталося з нашими людьми за минулі 70 років? Чи дев’яносто — 70 комуністичних і 20 вільних? Що сталося? Я прислухаюся до різних людей. Щиро Вам кажу, я цілком повернувся в Україну вже в 1993 році, однак дуже багато чого вчуся ще. То що ж сталося з нашими людьми? Ми не хочемо фантазувати, не хочемо писати, що Церква має бути така і така, як пише Катехизм. Ми хочемо писати, яка має бути Українська Греко-Католицька Церква. Дай Боже, може, і об’єднана Київська Церква. Якою вона повинна бути? Беручи до уваги конкретні дані. Нехай це буде Північна Америка, Південна Америка, які також мають свою специфіку. Якою там Церква має бути? Чи вона вже має бути цілком мексиканською, чи вона ще може бути трошки українською? Що вона має дати своєму середовищу? Що вона повинна дати Вселенській Церкві? Це дуже складні питання. Над цим працює комісія, але не тільки вони. Тепер буде Синод в Бразилії. І я так зрозумів, що дискусія над цим буде головною темою.

Для стратегії ми створили третю команду, яка працює над тим, як нам дійти до цілі, як здійснити візію. Якими засобами та шляхами? Які люди нам потрібні, щоб здійснити візію, яку випрацювала друга команда і яку, скажімо, прийняв Синод і ціла наша церковна спільнота? Візія то є, так би сказати, другий продукт. Бо якщо ми маємо візію і хочемо до неї дійти, хочемо її здійснити, то використовуємо стратегію, робимо поодинокі малі крочки. Отже, під цим оглядом відбувається, Богу дякувати, дуже позитивний рух нашої Церкви. Ми не хочемо тільки, як я згадав, плисти з водою, куди занесе, аби лиш було. Ні, ми хочемо бути творцями. Хочемо нашу Церкву поставити на ноги, так, як найкраще ми це можемо зробити при помочі інтелектуальних й інших засобів. Отже, я на це дивлюсь дуже позитивно, якщо ми далі серйозно продовжуватимемо ту працю, що її три роки тому почали. А властиво, я пригадую, ми її почали дев’ять років тому. То був перший Синод, де ми поставили собі питання, чим є наша Церква і яка її ідентичність.

Перламутрова панагія – подарунок від Блаженнішого Митрополита Володимира

— А як Ви ставитесь до того, що Церква присутня в мас-медіа? Бо часом є дуже різні думки.

— Якби Ісус Христос був тут, то Він би напевно писав на комп’ютері. Я так думаю.

— А чи користувався б Він соціальними мережами? Як Ви гадаєте?

— Я наведу Вам приклад. Є записане в Святому Письмі, отже, що Ісус Христос прийшов, а за Ним багато народу, над Тиверіадське озеро. Трудно усвідомити, які великі були ті групи. Як сказано, чотири-п’ять тисяч самих чоловіків, а жінок і дітей не числили навіть. То Ісус Христос робить таку річ: люди сидять на горі, а Він у човні, але не на березі, а за кілька метрів від берега. Чому? Бо вода дуже добре відбиває голос. Отже, Він вживав, так би мовити, природного засобу, щоб посилити голос. А чим є радіо чи телебачення? Засіб для підсилення голосу. Замість того, щоб говорити до п’ятьох людей, говорите до п’яти мільйонів. Але ж, по суті, говорите те саме. Так само й тут. Ісус застосовував сучасні Йому природні засоби.

Сьогодні не бути присутнім у комунікаційному просторі — то самогубство

Для мене це є доказом, що Ісус Христос не цурався нормальних, природних засобів комунікації. І якби тоді було телебачення чи радіо, Він би застосовував їх. На мою думку, Церква теж повинна застосовувати. Тільки бачите, надзвичайно важливо, щоб Церква дуже-дуже сумлінно дотримувалася засад здорової журналістики, чи взагалі комунікаційної політики, щодо правди, щодо моралі. Церква не може собі дозволити таких нісенітниць, які ми дуже часто чуємо. Церква мусить бути справді на службі правди. І тоді воно має свою ціль. То не має завжди бути тільки катехизація чи релігійна тематика, але воно завжди мусить бути правдиве, шанобливе і нікого не ображати. Одно слово, дотримуватися принципів здорової християнської, можна навіть сказати релігійної журналістики чи комунікативної політики. Сьогодні не бути присутнім у комунікаційному просторі — то самогубство, десь кілька тижнів тому про це говорив Папа. Для мене тут немає сумнівів.

— Коли трошки більше як півроку тому Ви оголосили про відхід від керування Греко-Католицькою Церквою, Ви між іншим казали, що хочете зняти цей важкий тягар. Чи є у Вас відчуття, що дійсно його зняли? Чи все ж таки щось із нього на Вас залишилося? Як взагалі виглядає тепер Ваш день?

— Три питання і три відповіді. Безумовно, що тягар відповідальності з мене спав. Я не мушу вже турбуватися, що діється з дня на день, реагувати, планувати, збирати людей. Тим паче, що вже й сили немає. Багато людей кажуть, що оскільки я на емеритурі, то маю багато часу. То правда. Часу маю досить — сили нема. Приходить пора, коли людина вже не має того розмаху.

Отож, тягар щоденного ведення Церкви з моїх пліч спав. Обрали гарну людину – Блаженнішого Святослава, він молодший, повний енергії, але вже має досвід життя. При помочі тих, хто його вибирав, при помочі духовенства, монашества, мирян справа йде вгору.

Друге питання – чи я взагалі ще щось роблю. Бачите, я вже не пхаюся багато чогось пропонувати. Коли прийшла зміна, обрали Блаженнішого Святослава, я йому представив кілька, на мою думку, основних справ, щоби прямо звернути його увагу на них, бо він прийшов новий у глобальну ситуацію. Але поза тим я нічого не роблю, щоби щось диктувати, пропонувати. Я заявив одразу, що не буду нічого говорити. Проте я відкритий: якщо хочете запитати, порадитись — чи Блаженніший, чи інші владики, чи миряни, священики, — прийдіть, я готовий з мого досвіду, з мого знання допомогти. Я не пхаюся, не вказую, що маєте робити те чи це. А якщо хтось захоче порадитися, то прошу, приходьте, чи зателефонуйте, чи напишіть. Я не є далеко, не забув про свою Церкву і хочу послужити, але в такій формі.

Коли я мав першу прес-конференцію, я, може, тоді занадто енергійно говорив, і люди думали, що я буду з ранку до ночі працювати. Однак я собі усвідомив одну річ: сьогодні не маю такої сили, яку мав 20-30 років тому. Та й, як згадував, не хочу пхатися, щоб не робити замішання. Є наш Глава, є Синод, Патріарша курія й інші структури, які працюють.

Я дійшов до переконання, що тепер повинен більше часу присвячувати молитві за нашу Церкву. Вважаю це найважливішим моїм завданням сьогодні. Церква потребує молитви. Людина мусить говорити з Богом – а це є молитва. Маючи той досвід, розуміючи ті труднощі, які є перед Церквою, то що я можу і повинен сьогодні робити? Можливо, більш нормальним було б, якби я міг жити в монастирі. Якби я мав силу і здоров’я, повернувся би до свого монастиря. Але я вже не можу фізично, це практично майже неможливо. Проте молитися можна, і я вважаю, що це є найважливішим для мене сьогодні. Це є найважливіша річ, і тим я можу справді допомогти. Господь Бог нашими молитвами розпоряджається. Я не диктую Господеві, ані не намагаюся Йому порадити, що би Він мав тепер робити. Я молюся, а Господь вже Сам знає, кому і як треба, і все зробить.

Розмовляли Оксана Шкодзінська та Тарас Антошевський, РІСУ

65 років тому в СРСР заборонили УГКЦ

часопис CREDO — Fri, 11 Mar 2011 10:05:28 +0000

65 років тому була заборонена Українська Греко-католицька церква. 8-9 березня 1946 року на Львівському соборі, який ще називають псевдособор, було ухвалено рішення про перехід греко-католиків в лоно Російської православної церкви.

Ті, хто відмовився, були репресовані. Тисячі священиків- греко-католиків опинилися в радянському концентраційному таборі ГУЛАГ. Серед них і провідник УГКЦ Йосип Сліпий, який керував церквою з заслання 18 років її підпільного становища. Заборона була знята з церкви у 1990 році.

Бі-Бі-Сі запитала викладача Львівського університету та Православної семінарії Андрія Юраша, чому Львівський собор, який 65 років тому оголосив про саморозпуск Греко-католицької церкви, часто називають “псевдособором”?

А. Юраш:
По-перше, на той час, коли був скликаний цей собор, вся ієрархія УГКЦ була репресована, ув’язнена. Тобто, церква вже залишилася без свого проводу, який єдиний, згідно з церковними традиціями і канонами, є правосильний і чинний скликати собори свого рівня. Друга загальна і зрозуміла обставина – це втручання державних органів влади, НКВС, ради у справах російської православної церкви при Раднаркомі СРСР, які, звичайно, докладали зусиль, щоб максимально легітимізувати це зібрання духівництва і показати його правочинність.

Бі-Бі-Сі:
Але, здається, запрошення на собор були розіслані також і деяким керівникам УГКЦ. Чи це було просто своєрідним прикриттям і створенням видимості легітимності?

А. Юраш:
Мені здається, що такого вже не могло бути на той час, тому що до часу проведення собору вже вся верхівка ієрархічна УГКЦ була в ув’язненні. Ще у квітні 45-го року практично всі єпископи, кілька чільних настоятелів монастирів уже були у катівнях НКВС. Тобто, запрошення їм в принципі не могли надсилати. Звичайно, запрошення розсилалися усім священикам, деканам, тобто, це вже середня і нижче середньої ланки. Вищої ланки УГКЦ на той час вже не було на волі. Тобто, уже, відповідно, і запрошення вони не могли ні приймати, ні заперечувати. Коли зрозуміли, що практично ніхто з єпископів, ніхто з чільних керівників монаших спільнот УГКЦ не готовий і не бажає співпрацювати з органами радянської влади щодо переходу у православ’я, вони були насильницьки усунуті з самого процесу.

Бі-Бі-Сі:
Чому Сталіну потрібно було ліквідовувати УГКЦ?

А. Юраш:
Питання УГКЦ треба розглядати у двох площинах, на мій погляд. По-перше, це була загальна стратегія Радянського Союзу в той час стосовно Ватикану, який сприймався як один із головних ворогів і опонентів ідеологічних, і відповідно, УГКЦ, яка безпосередньо підпорядковувалася Ватикану і виглядала як один із найбільш згуртованих своєрідних загонів Ватикану, існування якого на теренах Радянського Союзу ніхто не міг допустити. По-друге, на той час налагодилася вже стратегічна співпраця між радянською атеїстичною державою і верхівкою православної церкви, яка з 1943 року після історичної зустрічі зі Сталіним трьох митрополитів – тогочасних лідерів російського православ’я – отримала сприяння на всіх рівнях, включилася і стала частиною ідеологічної машини Радянського Союзу, і відповідно, яка зі свого боку демонструвала максимальне бажання опанувати релігійний простір Радянському Союзу, долучивши до себе обрядово дуже близьких греко-католиків. Звісно, про реальні наслідки, про реальні пріоритети віруючих цієї спільноти ніхто не питав і не збирався цікавитися.

Бі-Бі-Сі:
Як вдалося греко-католикам пережити десятиліття заборони в радянські часи? От інколи, говорячи про церкву тих часів, люди називають її катакомбною. Чи не є це перебільшенням?

А. Юраш:
Це аж ніяк не є перебільшенням, бо церква існувала лише як нелегальна структура, в підпільному вигляді. Не можна казати, що церква мала можливості існувати в повному своєму розмаху, як це було в довоєнні часи. Існували окремі спільноти. І тільки нараховувалось 300 або 400 осередків, де було зафіксовано відносно регулярне життя як первинних структур. Звичайно, це все були нелегального характеру, підпільного штибу сіпльноти. Абсолютно зрозуміло, що і віруючі колишні УГКЦ, і, до речі, треба визнати, що значна більшість і парафіяльного духовенства греко-католицького погодилася на запропоновану реформу адміністративну, тобто, приєднання до російської церкви. Погодилась, маючи перед собою кілька таких стратегічних завдань, зокрема, вижити за будь-яких умов і донести духовну місію до народу за неможливості плекання цієї традиції, яка історично була утверджена в регіоні, тобто, в православній формі. І по-друге, маючи на увазі потребу зберегти хоч у будь-якій формі структури церковні на цих теренах, які традиційно були дуже релігійними і які максимально в собі несли заряд не лише того духовного, але й національного змісту, без чого сприйняти греко-католицьку церкву абсолютно неможливо.

Фідель Павленко, Бі-Бі-Сі

Фотовиставка до 20-ї річниці виходу УГКЦ з підпілля

часопис CREDO — Thu, 10 Mar 2011 13:06:55 +0000

Виставка світлин «До Світла Воскресіння крізь терни катакомб» 8 березня відкрилась у приміщенні Дрогобицької Духовної Семінарії.

Експозиція запропонована Інститутом історії Церкви Українського Католицького Університету і підготована ним з нагоди 20-ї річниці виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля та її офіційної легалізації.

Хронологічно фотовиставка охоплює період від 1939 до 1991 рр. та відображає три важливі етапи історії УГКЦ у ХХ ст. – спробу її насильницької ліквідації радянською владою у 1946 р., її підпільну діяльність та легалізацію, котра розпочалась в 1989 році.

В основу експозиції лягли матеріали самого Інституту Історії Церкви, які було зібрано протягом 1992-2008 рр. На двадцяти великих виставкових банерах відвідувачі мають змогу переглянути документи державних архівів, фотографії з приватних збірок, спомини очевидців та активних учасників підпільної УГКЦ.

Матеріали фотовиставки на окремих прикладах узагальнюють й представляють становище цілої УГКЦ в умовах переслідувань, розкривають форми спротиву й підпільної діяльності її вірних, методи боротьби за визнання своїх прав. Виставка ілюструє життєві історії представників духовенства, монашества та мирян катакомбної Церкви. Неповторна людська доля, котра проступає крізь експонати, є свідченням глибокої християнської віри та незламної вірності своїй Церкві й народу.

Як зазначають автори фотовиставки, це – «скромний вислів подяки усім відомим і невідомим мученикам та сповідникам віри, які своїм життєвим подвигом спричинилися до того, щоб Українська Греко-Католицька Церква відродилась на українській землі оновленою та збагаченою».

З експозицією фотовиставки «До Світла Воскресіння крізь терни катакомб» усі бажаючі можуть ознайомитись у актовому залі Дрогобицької Духовної семінарії до 31 березня 2011 р., щодня з 15.00 до 18.00.

За матеріалами: dds.edu.ua

Українська новомучениця Марія Шведа

часопис CREDO — Fri, 14 Jan 2011 17:26:08 +0000

У папській каплиці у Ватикані є велика настінна мозаїка, яку з нагоди 50-літнього священицького служіння Йоана Павла ІІ подарувала йому Колегія кардиналів. На мозаїці зображені мученики нових часів. «Мученики, – пише о. Марко Рупнік, автор мозаїки, – це ті, що своїм життям вказують на Христа, живого в історії». І серед них – українська дівчина Марія Шведа, котру по-звірячому вбили у Львові 1982 року: рятуючи від арешту підпільного греко-католицького священика, вона забрала його сумку з богослужбовими речами. Тоді ця історія наробила багато шуму у світі, про це говорили «Радіо Свобода», Ватикан. Багато з тих, що знали її, вважають її святою. Її імя – серед тих новомучеників, яких Постуляційний центр УГКЦ готує до беатифікації.

Це був справді надзвичайний за дикістю і нелогічністю випадок: у ті часи комуністичний режим уже не вдавався до фізичного знищення греко-католиків. Марія Шведа була тихою, непомітною дівчиною, дуже побожною і зі світлою душею. Любила Христа, Церкву, схилялась серцем до чернечого життя, допомагала підпільним священикам. Мабуть, стала б монахинею… Втім, Провидіння не буває нелогічним. Своєю смертю вона дуже яскраво засвідчила світові терпіння рідної Церкви. Нелогічне радше наше ставлення до своїх мучеників – ми надто мало знаємо про них.

Людей, котрі знали Марію, ще багато серед живих. Однак свідчення про неї досить скупі. З них проглядається образ вродливої життєрадісної дівчини, яка дуже любила Бога – тихо, неекзальтовано, при тому була повністю вкорінена в житті з усіма його буденними проблемами. Хвилювалася за брата, за маму, працювала, допомагала греко-католицьким священикам, передусім, о. Петрові Періжку, в підпільному душпастирюванні.

Народилась Марія Шведа 17 жовтня 1954 р. Батьки, прості селяни, жили в с. Яремкові Самбірського району. У Марійки були старша сестра Стефанія і молодший брат Богдан. Мама, ревна християнка, часто брала із собою дітей на богослужіння. Якось на Службі Божій о. Петра Періжка вразила маленька дівчинка: вона плакала й щиро молилася, щоб тато кинув пити, і в хаті запанував спокій, припинилися сварки та бійки. Відтоді підпільний священик і Марійка стали друзями.

Закінчивши школу 1970 р., Марійка вступила до будівельного технікуму в Брюховичах біля Львова. Однак, здається, наука їй не дуже давалася (втім, як і в школі), і тому через півроку вона залишила технікум і пішла працювати на фабрику “Прогрес”. Жила в сестри, яка вже мала свою сім’ю. Із розповіді Стефанії Скрабут: Ми могли з нею сидіти цілий вечір, а вона всякі історії розказувала – такі смішні. Ніколи не жалілася, як-то буває: мені погано, не можу. Вона завжди весела була. …Було щось в неї таке, що хотілося з нею спілкуватися, завжди вміла порадити, розрадити… Одного разу їдемо в автобусі, мама, я і вона. І от елеватор. А вона дивиться на ті сходинки: «Мамо, чи Ви змогли б по тих сходинках вийти аж нагору?» А мама: «А я знаю, можу чи не можу…» – «Щоб вийти на ті сходи і щоб не було страшно, то треба молитись багато і до церкви ходити…». – От таке могла щось сказати – і воно вразить і пам’ятається.

Згодом Марія перейшла працювати на завод телеграфної апаратури. Ось як згадує про неї с. Надія Витвицька ЧСВВ, яка працювала разом із Марією: “Запам’яталась мені тихою і скромною. Маленька, тендітна дівчинка, зовсім не виглядала на свій вік. Риси лиця дрібні, личко біле, а брови й волосся – чорні. Була непомітною в такім великім колективі за своєю поведінкою. Ніколи не говорила занадто голосно, і я ніколи не бачила її знервованою.

На моє здивування, губи в неї були завжди намальовані. Вбиралася скромно, але гарно. Аж після смерті Марії я довідалася від її товаришки Слави, що в такий спосіб вона намагалася не відрізнятися від інших дівчат.

Коли я не мала роботи, сідала біля неї і допомагала їй, бо Марія працювала від виробітку. Тоді ми могли трохи порозмовляти. Найбільше обговорювали проповіді, а особливо ті, що виголошував о. Казимир, якого Марія теж дуже любила.

Одного разу я попрохала Марію допомогти мені знайти квартиру. Ми поїхали у будинок на вул. Шевченка, де мешкала її сестра – там сусідка шукала квартирантів. Не знала я тоді, що за Марією слідкують. Потім у цеху мені сказав співпрацівник Іван Потягайло: «Ви десь там з Марією шукали квартиру?» Одна моя товаришка розповіла мені, що Іван є «тайником», і з ним треба бути обережною. Дійсно, не один раз потім я бачила його біля катедри».

Марія щодня була на Службі Божій у катедрі, яка відігравала велику роль у житті підпільної Греко-Католицької Церкви. «Пам’ятаю її скромну дівочу постать в костелі на молитві. Чорнява, худесенька, очі опущені. Довго клячала біля Святих Тайн. Скромно одягнена. Від неї вже тоді віяло святістю» (ієромонах Микола-Методій Костюк Студійського уставу).

Сестра Галина Совган: «Я запізнала її з катедри. Була завжди спокійна, врівноважена, ніколи не бачила її зажуреною, похмурою. Молилася довго, в повній задумі. Не існував тоді світ для неї. Це була справжня молитва – розмова з тим, Хто для неї був усім».

Марія дуже хотіла привести свою маму до катедри. Сестра Галина згадує про курйозний випадок, який, втім, засвідчує наполегливість і вигадливість дівчини. «Одного разу вона сказала: “Сьогодні мушу запровадити до катедри маму”. Вигадала для неї історію, щоби тільки та погодилася поїхати до Львова. Сказала, що сестра хвора і потребує, щоб мама приїхала. Спочатку мама відмовила, що не може їхати з порожніми руками, то, може, завтра щось приготує і поїде. Але Марія наполягала, що треба саме сьогодні. Зажурилася, коли мама ствердила, що, оскільки нема часу на приготування, то візьме живу курку. Коли приїхали до Львова, Марія вигадала, що зашвидко, і запропонувала мамі йти до катедри, щоб не мерзнути на вулиці. Як благала вона Бога, щоб та курка сиділа в сумці тихо… і все вдалося. Розповідала, як переживала цю Службу Божу, як просила Бога за свою маму».

І ще таке згадує сестра Галина Совган: Марійка ніколи нічого не шкодувала з того, що мала. «Одна особа часто просила у неї щось з одягу, бо їй здавалося, що коли в це одягнеться, теж їй буде так гарно. І Марія завжди з усмішкою віддавала свої речі». «Була Марія відважна, не раз бували ми на могилі єпископа Чарнецького».

Дівчина щиро любила свого брата, з яким росла. Коли він перебував у Сургуті, то позичила гроші, аби йому вислати, щоби тільки вернувся. «Наставляла мене на праведний шлях, як щось не те зроблю, – згадував брат. – Трошки тримала в руках…»

Через костел дівчина ближче познайомилась із о. Періжком, який поряд із іншими греко-католицькими священиками сповідав там; почала йому допомагати – носила сумку із священичими речами та всім необхідним для Служби Божої, дбала про сповідь та інші Святі Тайни для кожного, хто просив про це. Познайомилась вона і з сестрами Згромадження св. Йосифа. Ходила до них на богослужіння, навіть одного разу була на облечинах. Прагнула сама стати черницею, але сестри у той час не брали кандидаток. За кілька років до смерті перейшла жити до сестер-йосифіток, де був новіціят, який провадила с. Лукіяна Притула. «Таке було спокійне дівчатко, добра була дитина, дуже добра. Молилася, читала», – згадувала черниця.

…У лютому 1982-го Марія написала чоловікові сестри привітання з нагоди іменин: «Працюй, поки час. Не відкладай на завтра. Чини добрі діла, сьогодні маєш час заробити собі на вінець слави в небі… Час втрачений – навіки втрачений». Це дає уявлення про те, чим вона жила свої останні місяці на землі.

Події трагічного 29 вересня розгортались немов за сценарієм. Того дня Марія збиралась поїхати ввечері на іменини до мами Софії. Після роботи пішла на Службу Божу до катедри. Зустрілась із отцем Петром Періжком. Вони трамваєм доїхали до церкви св. Єлизавети і Ольги (колишній костел св. Єлизавети). Там сіли на лавці й розмовляли, священик подарував дівчині образок із Спасителем для мами. У цей момент до них підійшли два «дружинники». Попросили в отця документи. Марійка тим часом тихо відійшла із сумкою священика, де були ризи, молитовник, речі для Служби Божої. Побігла вулицею Тургенєва і забігла в браму будинку №10. «Охоронці» побігли за нею. Одна із мешканок, старенька росіянка, піднімаючись сходами, побачила молоду дівчину, яка, спершись на підвіконня, усміхалась. Високий чоловік гортав релігійну книгу. Потім почулась якась метушня. Спустившись, старенька побачила, як дівчина зробила кілька кроків, тримаючись за стіну і, знесилена, впала. Високий чоловік втік. На стіні видніли криваві відбитки пальців і рук. Сусіди викликали швидку, однак врятувати дівчину не вдалося. Її готували в лікарні до операції, поголили голову, але вона померла через півтори години після «фахового удару в переносицю кулаком з металевим предметом – масивною печаткою або кастетом», – як сказано у висновку судмедекспертизи. Наступними діями «органів» стало звинувачення у вбивстві… о. Періжка, якого вони затримали, але, врешті-решт, відпустили. Жодного розслідування справи не було.

Аж на п’ятий день тіло дівчини віддали рідним. Ховали її у родинному селі Яремкові.

«У суботу приблизно сотня людей вибралася на похорон у село. Зробили вінок з живих квітів. Марійка лежала в рідній сільській хаті, вбрана в усе біле…Тиха осіння днина. В дерев’яній маленькій церковці, яка була замкнена, дзвонив одинокий дзвін. Ми співали побожних пісень і несли Марійку на цвинтар» (ієромонах Костюк). У проповіді римо-католицький священик Людвіг наголосив, що не за Марійку треба молитися, а до Марійки, бо її вічність у раю є запевнена; вона завжди була висповідана і по Святім Причасті.

«Довгий час я себе мучила тим, що якби цього вечора була з нею, того б не сталося. Того дня після роботи я пішла одразу додому. Але з часом я зрозуміла, що Марія дозріла до неба.

…Вона була простою, доброю, скромною, милосердною, вона просто любила людей і вміла приймати те, що Ісус їй готував на щодень» (с. Галина Совган).

Катерина Лабінська, РІСУ

«Термопіли» нашого богослов’я

часопис CREDO — Mon, 27 Dec 2010 14:07:17 +0000

Інтерв’ю з викладачем кафедри богослов’я Українського Католицького Університету, головним редактором часопису «Християнин і світ» Віктором Жуковським

Пане Вікторе, на початку «патріархальне» запитання. Чи можлива помісна Церква без власного богослов’я? Який у нас сьогодні стан справ стосовно цього аспекту помісності?

Це складне питання. Стан справ розвитку «помісного» богослов’я заторкує найглибші, найболючіші пласти самоусвідомлення УГКЦ. Йдеться про проблему ідентичності, чи радше догматичної свідомості УГКЦ, розуміння нею своєї внутрішньої повноти, своєї києво-візантійсько-католицької особливості, унікальних потенційних можливостей, які органічно перебувають в її богословському лоні з одного боку, і катастрофічний брак реалізації цих можливостей – з іншого. Ця ситуація тягнеться ще від Берестейської унії, й історія унійної Церкви ілюструє всю палітру проблем у цій сфері, які з роками лише нагромаджувалися. Характерним елементом «хвороби» нашого богослов’я було творення якогось неприродного й дивного симбіозу: літургійна традиція візантійська (з різноманітними латинськими вкрапленнями, подекуди дуже сильними), а богословлення латинське (з візантійськими вкрапленнями). Літургійно-богословське життя в нас часто не відповідало прадавньому принципу: правило молитви – правило віри ((lex orandi – lex credendi), і це разюча неадекватність в лоні Церкви. (Наприклад, святкуємо Успення Богородиці, як всі православні, й водночас як католики сповідуємо догмат про Внебовзяття Марії). Іншими словами, існував дисбаланс між двома сторонами богословлення: ісповіданням православної віри (orthodoxia) і православним богопочитанням (orthopraxia).

Така роздвоєність духовно-богословської свідомості Церкви донедавна була і значною мірою ще й далі залишається одною з головних проблем нашого богомислення. Вихід з цього лише один: живий, богословський, творчий пошук, за словами Папи Бенедикта XVI, «глибинної єдності в різноманітності». Плід богословського пошуку не повинен бути якимось штучним, теоретично-академічним продуктом, а благодатним вираженням досвіду віри Церкви, яка, залишаючись глибоко вкоріненою в східнохристиянську богословську традицію, водночас переживає у своєму містичному досвіді буттєву єдність з досвідом Західної Церкви. Адже Церква як Містичне Тіло Христове – одна, єдина, й тому різні «помісні» досвідчення життя у цьому тілі не можуть принципово суперечити одні одним, якщо ці досвіди – істинні.

Проблема роздвоєння між «правилом молитви» та «правилом віри» стосується не лише давніх полемічних питань у сфері тріадології, маріології й еклезіології. Проблема співвідношення живої віри Церкви та її літургійно-догматичного вираження насамперед заторкує головний духовний нерв Східної Церкви – її духовно-містичний досвід, віками вивірений святими подвижниками, спосіб духовного діяння, чим завжди було характерне духовно-богословське дихання Церкви Христової на Сході.

З іншого боку, є дуже серйозний брак інтенсивної духовно-богословської пошукової роботи в напрямку кристалізації богословського самоусвідомлення УГКЦ. Виважено вироблена реальна стратегія і системна масштабність мислення повинні містити в собі чітко розпрацьовані на всецерковному рівні тактичні кроки. Передовсім це стосується кардинальної зміни в кадровій політиці, яка, я вважаю, є вкрай незадовільною. Наприклад, у 2005 році відбулась знакова конференція нового покоління «Кай-рос», на яку з’їхалось близько 300 молодих богословів. Якими прекрасними і натхненними виглядали промови, доповіді, дискусії про майбутнє богослов’я УГКЦ! І що далі? Де ці 300 «спартанців», які б могли відстояти «Термопіли» нашого богослов’я перед потужними натисками раціоналізації, секуляризації та споживацько-гедоністичної культури, й започаткувати тяглу та інтенсивну роботу в справі формування богословських шкіл і амбітних молодих богословських програм? Де системна кадрова політика Церкви, яка посилає на навчання, але не дбає про подальше влаштування і фахове зростання молодих богословів? Скільки сотень випускників західних богословських шкіл ми вже маємо?! І чому лише невелика частина з них тепер працює на благо формування богословських середовищ УГКЦ? Справа згуртування наявних богословських кадрів має бути одним із найважливіших пріоритетів УГКЦ. Чому він ним не став за 20 років?!… Інвестування у богословську думку УГКЦ, її школи (маю на увазі творчі спільноти богословів, а не зведення стін), творення благодатного простору інтенсивного богословського діалогу всередині УГКЦ мусить бути пріоритетом №1.

Отож, серйозною проблемою є брак уваги та інвестування у здібних і творчих людей – потенційних носіїв майбутньої богословської думки УГКЦ, а не лише в грандіозні будівничі проекти. Адже богословський заклад – це насамперед духовна школа не лише вмотивованих і відповідальних, а й належно оцінених богословів-духоносців, які мають в Церкві-Тілі Христовому унікальну місію – творити словесну ікону віри, якою Церква внутрішньо, у Дусі Святому, живе. Коли ж творення богословських осередків отримає відповідну, себто пріоритетну увагу, якої я тепер не відчуваю, тоді повноцінно зможуть запрацювати богословсько-видавничі проекти (наприклад видання фундаментальних богословських монографій, підручників), перекладацькі програми, богословські проекти в різних ділянках життя і місії Церкви. Лише згадаю дві з них: широкомасштабна й далекоглядна євангелізаційна стратегія і серйозна мас-медійна політика Церкви. Поки що я не бачу серйозності в розумінні цих пріоритетів. А час спливає, і ми, через свою інертність, неповороткість, недалекоглядність і критичну ситуацію у кадровій політиці, можемо втратити ті позиції у кредиті довіри до Церкви, які заклали її мученики й ісповідники до нас.

Один київський православний богослов, який із симпатією ставиться до Греко-Католицької Церкви, сказав, що за цих двадцять років у сфері богослов’я вона зробила один відсоток від можливого та пів-відсотка від необхідного. Чи це відповідає дійсності? Чи справді все настільки погано?

Це занадто песимістичний погляд, хоча, очевидно, він має під собою підстави, зважаючи на кредит довіри, який мала і поки що ще має УГКЦ, відколи вона вийшла з підпілля, на той потенціал розвитку, який вона мала на початку 90-х. Справді, зроблено набагато менше, ніж могло бути й потрібно було зробити. Гадаю, що причини цього не лише в тому, що часто на керівних посадах опинялись люди, які не мали ні широкомасштабних стратегічних візій, ні досвіду прийняття виважених, але швидких рішень, ні елементарної компетентності. Причина також у виснаженні церковного організму, який виніс півстолітнє підпілля і просто нереально було від стану хронічної втоми від переслідувань швидко перейти до потужного старту на всіх рівнях. Ми повинні тверезо й незаангажовано оцінити обставини, у яких Церква опинилась після виходу з підпілля. Яка плачевна ситуація була тоді в нашому богослов’ї, в нашому кадровому забезпеченні, стосовно нашого священства, стосовно різних вимірів: парафіяльних, пасторальних, духовно-моральних, стосовно богословської освіти! Ми повинні пам’ятати, на якому рівні свого богословського самоусвідомлення були після довгого часу підпілля та еміграції, а також після сильних столітніх впливів західного богословського та культурного менталітету.

Як ми можемо оцінити досягнення в розвитку нашого богослов’я?

На мою думку, оцінювати здобутки за 20 літ відродження і розвитку УГКЦ слід за фундаментальними стратегічними критеріями. Для прикладу наведу три з них: кадровий, інфраструктурний, комунікаційний. Кадровий стан задовільний. Незважаючи на те, що працюють богословські заклади, які щороку випускають сотні спеціалістів із богослов’я, рівень організації праці, тобто менеджмент конкретних програм на різних рівнях не дотягує до доброго. Якщо не брати до уваги семінаристів, які після закінчення богословських студій переважно займаються душпастирюванням, рівень заангажування у творчу богословську роботу молодих спеціалістів не витримує жодної критики. І тут маємо справу з інфраструктурою, розвиток якої, здавалося б на перший погляд, характеризується позитивною динамікою. Проте через брак стратегічного й системного планування, чіткої кадрової політики та якісного менеджменту, рівень інтенсивності й динаміки «реалізуємості» поставлених завдань дуже низький.

Що ж до комунікації, тобто внутрішньоцерковних зв’язків та стосунків з українським суспільством, то тут, на мою думку, найбільші проблеми. Здавалося б, Церква, яка 20 років (не 2-3 роки!) тому вийшла з підпілля, повинна вже мати, як мінімум, один серйозний офіційний загальноцерковний журнал, все-церковну газету, постійну, інтенсивну та професійну присутність у радіопросторі, і, можливо, декілька годин на тиждень телебачення. Всі ці мас-медійні важелі творили б як комунікаційний простір живого внутріщньоцерковного діалогу, так і відкритого, конструктивного спілкування з широкими верствами нашого суспільства. Натомість маємо катастрофічну ситуацію: на грані виживання (чи, можливо, «вимираючі») богословські журнали, місцеві вузько-спрямовані релігійні газети й журнали, які «на ладан дихають» і задовольняють потреби в кращому випадку 1-2 тисяч вірних (замість кількасот тисяч). Причина цієї ситуації – це відсутність чіткої стратегічної програми розвитку мас-медіа УГКЦ, а відтак відповідальної і системної реалізації її на різних рівнях (загальноцерковному, єпархіяль-ному, деканальному тощо). Майже вся робота в цьому напрямку відбувається завдяки відданій праці ентузіастів, часто аматорів. Тут я вже не говорю про необхідність декількох потужних церковних суспільно-богословських Інтернет-проектів, які б зайняли гідне місце в українському та світовому богословському Інтернет-діалозі. Така ситуація є яскравим показником відсутності стратегічного бачення потреб Церкви і її стосунків зі суспільством, яку можна «списати» на продовження «підпільності» в мисленні. Ми пожинаємо ці результати, далі триваємо в тій інерції і рік за роком втрачаємо позиції щодо свого місця і впливу на суспільні процеси в Україні.

Пане Вікторе, постпідпільний час дійшов до завершення. Продовжувати говорити, що ми переживаємо наслідки тих часів великою мірою вже не актуально… А що попереду? Що буде ще через 20 років? Чи про це ще говориться?

У питанні вже є частка відповіді. Чи ще говориться? Теоретично ми вже би мали знати чіткі стратегічні напрямні для розвитку Церкви, але за 20 років не прийняті основоположні рішення у розвитку серйозних мирянських рухів, розвитку капеланства в наших ВНЗ. За 20 років не прийняті навіть програмні документи, які зазвичай приймають у перший рік виходу в публічну сферу будь-якої організації… А якщо й прийняті, то глибина й масштаб їхньої реалізації у кращому випадку «містечкові». А тут йдеться про набагато глибший і ширший рівень – рівень виходу Церкви з підпілля парафіяльних огорож, що мав спричинити вибудовування стратегічних стовпів, на яких базуватиметься подальша праця. Ми ж бачимо, що в багатьох справах, пов’язаних із розвитком богослов’я, більшість каменів у цьому фундаменті ще дотепер не закладено. Тоді постає запитання: як будуть рости стіни, якщо нема повноцінного фундаменту, якщо не було, наприклад, стратегії розвитку євангелізації? Вона тільки недавно почала творитися завдяки відданій праці декількох людей. І це пройшло 20 років, період її найбільшої затребуваності в час виходу з підпілля і необхідності євангелізувати пострадянську Україну.

Але в середині 90-х років був Собор, присвячений євангелізації.

Так, Собори відбувалися, але тут не йдеться про статичний режим обговорення (без сумніву, це важливо й потрібно). Ми навчились годинами, днями засідати в різних форматах, з різних приводів і потреб, але не навчились системно й відповідально впроваджувати рішення цих зібрань у життя, доводити обговорені проблеми до широкого загалу вірних Церкви, до кожного вірного, долучаючи таким чином його до богомислення цілої Церкви. Лише так він відчуватиме себе членом живої, дієвої Церкви, яка динамічно переживає як життя кожного її члена, так суспільства, в якому вона перебуває. Адже Церква – це весь Божий люд, а не лише декілька десятків чи сотень учасників того чи іншого зібрання. Обговорення на різних рівнях, які б цікаві й фахові вони не були, мають завжди приводити до конкретики прийняття рішень і, найголовніше, їх тяглої, системної реалізації тими фахівцями, яких зібрання уповноважує робити цю справу, забезпечує необхідними важелями, і не лише відповідальності, а й правами й реальними можливостями це зробити. Інакше вирішення насущних завдань залишиться на рівні наших засідань, мрій і фантазій.

Це стосується ситуацій на всіх рівнях, від парафії до Архієпархії, від конкретних програм (як «Богословські курси в Києві», які колись організовував УКУ, чи щомісячні «Богословські зустрічі», які організовує кафедра богослов’я у різних університетах Львова) до глобальних євангелізаційних чи видавничих програм (як видання газет і журналів, переклади фундаментальних сучасних богословських монографій і підручників). Чим вони глобальніші, тим більше проявляється безсистемність і відсутність чіткої організації праці, командної злагодженості в роботі, розподіл відповідальності й практичних кроків втілення того, що теоретично напрацьовано. Відсутність цього свідчить про богословську, кадрову, а відтак організаційну незрілість, де лідерські завдатки тих, хто керує на різних рівнях, можна оцінити на підставі того, що зроблено, а що занедбано. Тому проблема християнського лідерства все рельєфніше займає центральне місце в наших богословсько-організаційних потугах.

Пане Вікторе, чи на часі розмови про патріархальний устрій, коли немає фундаменту? Якщо не вирішені питання євангелізації, то чи варто говорити про еклезіологію?

Абсолютно не на часі. До патріархального устрою треба дозріти, дорости, виховати богословів-лідерів і, що дуже важливо, довірити їм місію працівників-служителів на стратегічних напрямках, зі всіма повноваженнями і відповідальністю. Не можна стрибнути вище, ніж ми сьогодні можемо. Як можна говорити про патріархальний устрій, якщо, наприклад, дотепер немає патріаршого видавничого центру, потужного механізму видання праць наших богословів, святоотцівської спадщини, доробку греко-католицьких подвижників, ісповідників, видання часописів, газет тощо. В епоху інформаційних технологій мусить бути серйозно й системно запрограмований на довгу перспективу духовно-просвітницький рушій, який продукує інформаційно-богословські ідеї і подає їх суспільству, який бачить, що це потрібно, що від цього залежить повноцінне життя Церкви.

Тепер панує радше короткозорість і апатія, яка часто спричинена втомою від того, що люди пливуть проти течії неорганізованості, а також від неможливості реалізувати в наших богословських середовищах Богом дані задатки.

Тішить, що в останні роки все інтенсивніше почали працювати патріарші комісії, завдяки чому Церква зростає, набирає досвіду. Однак, знову ж таки, вся ця робота є лише зародком тієї зрілої місії, яка лежить на кожному. Ми ще не «виросли», а деколи наївно думаємо, що кількість проведених конференцій, круглих столів, соборів, інших заходів є показником ефективності та зрілості. Цим показником є переміна нашого середовища, людей, благодатна динаміка християнського життя не лише на парафії, а й у владних структурах, бізнесі, медицині, культурі, науці тощо. Головним показником є авторитет і вплив Церкви на різні суспільні процеси у державі, Церкви, до якої не лише прислухаються, коли це кон’юнктурно вигідно, а й слухають як совість народу.

Скажіть, скільки в нас за останній рік пройшло живих (а не формальних) зустрічей церковних провідників з бізнесом, владою, культурними працівниками, науковцями тощо? Це відповідальність духовних провідників – інтенсивно бути присутніми в цих вимірах суспільного життя, а не лише на проповіді під час недільної Літургії. Іноді може здаватися, що на рівні мирян розуміння основ життя і діяльності Церкви є кращим, ніж на рівні духовенства. Нестача внутрішньоцерковного діалогу, співпраці, єдиного стратегічного погляду є дуже відчутною, а відтак виникають непорозуміння і неорганізованість. Патріарший устрій не може бути «брендом», за яким не стоїть нічого, крім слабких структур, слабкої або взагалі відсутньої стратегії, за яким нема чіткого системного менеджменту, що у співдії з Божою благодаттю ефективно впливає на переміну нас самих і суспільного життя. Внутрішнього богословсько-організаційного дозрівання не можна просто чекати. Патріархальний устрій треба здобувати важкою, послідовною, регулярною, стратегічно й тактично спрямованою працею на всіх рівнях у міцній системній екле-зіологічній зв’язці. Й тоді він прийде не лише де-юре, а й де-факто.

Чи можна говорити про те, що на сьогодні між богословами УГКЦ абсолютно відсутня якась внутрішня комунікація? Немає форумів, видань, де вони б висловлювалися, ні потужних конференцій?

Не можна сказати, що взагалі відсутні. Всі ці виміри комунікації сильніше чи слабше розвинуті. Діалог відбувається, але він дуже слабкий і «тихий», його не чує суспільство. В УКУ в своєму колі, в Тернополі, Івано-Франківську, Закарпатті, Дрогобичі – богослови в своїх середовищах спілкуються, і це добре, динаміка є. Але ця динаміка не має загальноцерковного простору, що могло б бути завдяки одній газеті, часопису, суспільно-богословському веб-порталу тощо. Між нашими богословськими закладами немає творчих богословських зв’язків, активної, регулярної і плідної співпраці. Робились різні спроби уніфікації богословських програм, співпраці щодо їх удосконалення, але до сьогодні потужна й систематична богословська співпраця відсутня. Все пливе за течією. Це свідчить про незрілість, насамперед людей, від яких дуже багато залежить, які ставлять, можливо, не ті акценти, які намагаються зробити щось, що, можливо, не є пріоритетним, першорядним. Треба молитися, щоби Бог усіх нас просвітив, щоб ми гармонійніше співпрацювали й щоб ці двадцять років для нас були уроком, з якого ми б зрозуміли, наскільки важливо вийти не лише зі «зовнішнього» підпілля, а й із «внутрішнього», себто сміливо будувати структури, системи внутрішньої співпраці, постійні зв’язки з суспільством, комунікації, які уможливлять плідну інтенсивну роботу, а не пробуксовування на тих самих темах вже друге десятиліття.

Як Ви гадаєте, на чому мала б зосередитися богословська наука в Греко-Католицькій Церкві з огляду на те, що ми не поза всесвітнім контекстом? На початку ХХ століття православні теологи говорили, що богослов’я буде «еклезіологічним». Водночас вони пішли різними шляхами: шляхом неопатристич-ного синтезу й філософського, ек-зистенціоналістського осмислення святоотцівської традиції. Ми залишались вирвані з цього контексту, і водночас Ви кажете, що наше богослов’я суміжне з їхнім. Отож, куди ми повинні рухатися, про що думати, що маємо досліджувати?

Дивлячись на реалії, на проблеми, про які я сказав, дуже непросто сьогодні розвивати своє богослов’я, зважаючи на передумови, на попередні напрацювання, яких є дуже мало, на обірвану тяглість у переданні. УГКЦ є Церквою Володимирового хрещення, Київською Церквою. Відповідно, богословсько-духовна традиція успадкована з Візантії, вона така ж, як у братів православних. У вірі, богопочитанні, літургійномолитовному, духовному подвижництві ми з ними єдині й фактично не маємо розбіжностей. На цьому акцентував ще Патріарх Йосиф Сліпий, кажучи, що «православні брати за вірою і кров’ю» до нас найближчі. Звідси й повинен виходити головний богословський вектор: заглиблюватись у свою східну природу, і не може бути якогось наголосу на одному аспекті (наприклад, еклезіо-логії) за рахунок іншого (наприклад, біблістики). Богослов’я – єдине й цілісне, і так воно повинно гармонійно й цілісно розвиватися у всіх його ділянках. Найважливіша вимога – це те, що богослов’я має розвиватись у живій єдності з духовним досвідом Церкви, а не бути сухою академічною дисципліною. Богослов’я виродиться у абстрактну теорію лише для «сакрального» кола вибраних, якщо не матиме безпосереднього втілення у різних вимірах пасторального життя, місійно-євангелізаційної діяльності, катехизації, живого та інтенсивного церковно-суспільного діалогу зі світом бізнесу, політики, культури тощо.

Перебуваючи в сопричасті зі Вселенською Церквою, ми відкриті до плідного поділу богословським досвідом із Заходом. Наша перевага в тому, що ми, з одного боку, маємо свою автентику, східнохристиянську, візантійську, духовно й ментально вкорінену в києво-слов’янській традиції, а з іншого боку, ми можемо користуватися духовними скарбами Вселенської Церкви, які добре працюють на її ґрунті. Те, що підходить до нашого «східного ґрунту», можливо, з певною модифікацією, можна перенести й використати в нашому досвіді. Західні богословські школи мають інші методологічні підходи, які деколи дуже відрізняються від візантійських богословських акцентів, іншу історію розвитку й шлях духовного подвигу. Ми, будучи водночас і православними, й католиками, можемо благодатно й творчо осмислювати цих два досвіди у своєму києво-візантійському богослов’ї. Це великий потенціал, якого не має жодна інша помісна Церква. Хоч завжди потрібно пам’ятати про небезпеку примітивного штучного творення богословських конструкцій чи певних теоретично-богословських симбіозів (наприклад, розглядати богословську місію УГКЦ як міст, який не має своєї тотожності, а функціонально обслуговує суто екуменічні потреби католицького й православного світів), у яких спотворюватиметься досвід як одних, так і інших. Ось тут богослови, богословські осередки УГКЦ повинні сказати своє слово й вийти на всецерковний діалог.

Одним із фундаментальних питань є проблема рецепції в УГКЦ римо-католицьких догматів, які були прийняті в ІІ тисячолітті. Як наша східна, православна й водночас католицька, Церква в своєму живому богословському переданні це інтерпретує, «пропускаючи» через живе церковне тіло у Святому Дусі. Необхідний мудрий, братній богословський діалог із римо-католиками, такий самий, який мав би бути з нашими братами православними, поєднаними з нами Володимировим хрещенням. Ця співпраця, черпаючи сили й досвід із нашого важкого та неоднозначного минулого, має дивитись на сучасні виклики й у майбутнє, яке найбільшою мірою залежатиме від того, наскільки богослови УГКЦ, звершуючи свою місію, зможуть вплинути на духовно-моральну атмосферу українського суспільства.

Розмовляв Анатолій Бабинський, Патріярхат

Любомир Гузар російському сайту: «Я не прийшов до Києва, я повернувся»

часопис CREDO — Tue, 07 Dec 2010 14:25:40 +0000

«П’ять років тому, в 2005 році, я не прийшов до Києва, я повернувся. Після двохсот років». Про це в інтерв’ю російському релігійному інтернет-ресурсу «Портал-Credo.Ru» сказав Глава УГКЦ Блаженніший Любомир.

На підтвердження цих слів Предстоятель українських греко-католиків нагадав, що у той час як у Західній Україні, яка після поділу Польщі у XVIII столітті підпала під Австро-Угорську імперію, Греко-Католицька Церква мала можливість вільно розвиватися, то на тих теренах, які відійшли до царської Росії, Церкву потроху ліквідовували: «На початку XIX століття заборонили вибирати греко-католицького митрополита, тому його резиденцію перенесли до Львова», – пояснив Блаженніший Любомир.

У відповідь на запитання московського журналіста, звідки беруться греко-католики на теренах Східної і Південної України, Предстоятель УГКЦ зауважив, що коли за радянських часів людей з Галичини вивозили на Сибір і коли закінчувався їхній термін, то їм було заборонено повертатися на Галичину, і вони осідали на цих теренах. За словами Блаженнішого Любомира, «люди приїжджали сюди на роботу, бо їм тут добре платили, головно на Донбасі, вступали тут до університетів, тому що на Галичині їх не дуже радо приймали. Люди втікали з Галичини, від контролю, а тут вони губилися. Ще така річ – одружувалися. Таким чином, сюди, на Схід, на Північ, на Південь і Центр прибуло дуже багато греко-католиків, ми навіть не знаємо точно скільки, але ми їх відшукуємо, і самі здивовані, що цих людей так багато», – сказав Першоієрарх Церкви.

На підтвердження своєї думки Глава УГКЦ навів приклад, коли з Івано-Франківщини у 50-ті роки кілька десятків сіл перевезли в Миколаївську область, аби там звільнити місце (схоже, як і під Львовом) для військового полігону: «Перевезли тридцять сіл. Сьогодні діти і внуки тих людей пам’ятають, що їхні діди і батьки були греко-католиками, і коли приїжджає наш священик, то він знаходить наших людей, і на цій основі створюються громади», – зауважив Блаженніший Любомир.

У відповідь на запитання видання, чи планується зведення нових церковних споруд у столиці України, крім великого Патріаршого собору, Блаженніший Любомир сказав, що там, де є громади, храми і надалі будуватимуться: «У Києві ще один такий великий собор ми, скоріш за все, будувати не будемо. Але якщо в різних районах міста реєструються громади, то ми просимо, щоби нам надали земельну ділянку для будівництва», – сказав Глава Церкви.

«Цей храм тут, на Лівому березі Дніпра, особливий, – наголосив Першоієрарх Церкви. – Тому що це не храм тільки для Києва. Цей храм – символ єдності нашої Церкви. Ми є в усій Україні, в кожній області, але ми також є і в Західній Європі, Канаді, США, Бразилії, Аргентині та Австралії. Багато нашого народу зараз є в Італії, у Греції, у Португалії, в Іспанії. Цей храм має бути символом єдності українських греко-католиків усього світу. Ці люди – з Північної, Південної Америки, з Європи, звідусіль – вони збирають пожертви на будівництво цього собору. Головне джерело нашого фінансування – це і є люди, розсіяні по усьому світі, які і будують цей храм, і ми усіляко підкреслюємо, що це є храм для всіх», – наголосив Блаженніший Любомир в інтерв’ю російському виданню «Портал-Credo.Ru».

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

«Телетріумф» відзначив фільм про Шептицького

часопис CREDO — Fri, 15 Oct 2010 13:04:11 +0000

Телефільм «Спадщина Андрея Шептицького» увійшов у трійку найкращих документальних фільмів на конкурсі «Телетріумф-2010» у номінації телевізійних документальних фільмів. Стрічку присвячено 20-й річниці виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля.

Метою картини є показати велич діл Митрополита, його невтомну та жертовну працю для добра свого народу. Автори фільму намагались показати ту місію, яку виконав Андрей Шептицький у житті українців не лише на Галичині. Фільм створено рекламно – продюсерським центром «Стар-ТВ» спільно з Львівською Архиєпархією Української Греко-Католицької Церкви.

Напередодні прем’єрного показу документального фільму «Спадщина Андрея Шептицького» (яка відбулась 30 липня у м. Львові) Львівська міська рада ухвалила розпорядження, згідно з яким від 29 липня 2010 року до 2011 року у Львові відзначатимуть Рік Митрополита Андрея Шептицького.

Цього року на здобуття премії надійшло 300 заявок: 201 заявка від загальнонаціональних каналів, 43 заявки від регіональних та місцевих каналів та 56 заявок від студій з виробництва фільмів та програм.

«Телетріумф» – перша українська премія в галузі телебачення, яка щороку відзначає найкращих у сфері телебачення. Цьогорічна премія має найбільшу за всю історію конкурсу кількість номінацій – 47 . Володіти статуеткою Телетріумфу – це визнання професіоналізму та багаторічної праці у сфері телебачення.

Довідка

Митрополит Андрей Шептицький (1901-1944). Упрoдовж 44-років очолював УГКЦ й українське галицьке суспільство в період двох Світових воєн, пережив сім режимів: австрійський, російський, український, польський, радянський, нацистський і знову радянський.

Народився 22 липня 1865 року в селі Прилбичі на Львівщині. Походив зі стародавнього знатного українського роду, який у XIX столітті зазнав полонізації, члени родини стали римо-католиками. Незважаючи на сильну опозицію з боку батька, він вирішує повернутися до свого коріння і стати ченцем Василіянського чину, щоб служити «селянській», як її називали в той час, Греко-Католицькій Церкві.

У віці 36 років Андрей Шептицький, обдарований надзвичайними духовними харизмами, стає Главою Греко-Католицької Церкви. Він невтомно трудиться, щоб примирити різні етнічні групи, і залишає по собі багату спадщину творів на тему суспільних проблем і духовності. Розробляє нові методи служіння. Засновує чин Редемптористів українського обряду та монастирі Студійського Уставу в Україні та інші релігійні згромадження. Він стає фундатором лічниці, Національного музею, Богословської Академії, надає грошову допомогу різним релігійним, культурним та освітнім установам.

Митрополит Андрей був покровителем митців, студентів, в тому числі і багатьох православних християн, а також піонером в екуменізмі. Він опанував єврейську мову настільки добре, що міг спілкуватися з євреями. Під час його душпастирських візитів у міста єврейські громади зустрічали його з Торою. За роки нацистської окупації він переховував у своїх палатах сотні євреїв. У цей період митрополит пише пастирського листа «Не убий», який став сміливим протестом проти звірства нацистів.

Митрополит Андрей помер 1 листопада 1944 року. Зараз успішно триває процес його беатифікації.

За матеріалами: РІСУ

Фільм «Синдром пам’яті» ображає релігійні почуття греко-католиків

часопис CREDO — Thu, 14 Oct 2010 08:56:06 +0000

Чотирисерійний документально-публіцистичний серіал «Синдром пам’яті» про драматичні події на Волині 1943 року, який наприкінці вересня продемонстрували на державному телеканалі, завдає образи релігійним почуттям великої частини громадян України. Про це у статті «Синдром пам’яті» чи склероз на держзамовлення» пише «Телекритика».

Серіал «Синдром пам’яті», який є спільним проектом газети «2000» та київської студії «Kinoart.EL продакшн» вийшов 27 вересня в ефірі Першого національного, на замовлення якого його й було створено. Вступне слово до фільму записала заступник Глави Адміністрації Президента України Ганна Герман.

Усю другу частину фільму присвячено релігійному аспектові українсько-польських протистоянь загалом і «волинської різанини» зокрема, зазначає видання. «Розріз проблеми нібито влучний. Якби не така деталь. Більшість хронометражу «релігійної» серії автори віддають історії виникнення та понад 400-літнього існування Греко-Католицької Церкви в Україні. Навіть більше. Вони взялися спрогнозувати цій Церкві майбутнє», − пише «Телекритика».

Аналізуючи численні маніпуляційні технології, застосовані у роботі над фільмом, видання визнає: «Парадокс, але документалісти з «2000» примудряються зобразити уніатів водночас як поплічниками поляків у переслідуваннях українців, так і натхненниками терору супроти них самих».

Примітно, що основним експертом з питань УГКЦ у фільмі виступив чинний міністр освіти Дмитро Табачник. Крім інших закидів, висловлених у фільмі міністром на адресу Церкви, він звинуватив греко-католиків у зародженні тероризму в Україні:

«Треба розуміти, що в тих жахливих умовах 40-х років духовні пастирі, греко-католики, не змогли опанувати пристрасті, які оволоділи їх паствою. Вони не стали тим авторитетом духовним, який би зупинив український і польський народи від взаємної братовбивчої війни. Більше того, я думаю, що ще в кінці ХІХ – на початку ХХ століття частина такої радикальної націоналістичної ідеї, яку несли греко-католицькі священики, вона привела до появи на території України терористичних актів».

Таку його пряму мову із фільму приводить видання і зауважує, що цю думку Дмитра Табачника автори фільму залишили безальтернативною, а також підтвердили її таким маніпулятивним аргументом, що один із перших політичних терористів був сином греко-католицького священика.

Окремо автори фільму зупинилися на історії з ліквідацією УГКЦ в 1946 році. Вони визнали, що знищення Церкви було здійснено радянською спецслужбою і підтвердили, що священиків репресовували «одних знищували, інших розтоптували морально». Однак, такі дії влади супроти УГКЦ автори фільму пояснюють так: «З загальнолюдської точки зору таке важко виправдати, але з точки зору історії Греко-Католицька Церква сама прирекла себе на тортури. Через 350 років їй відгукнулися Берестейські угоди», − сповіщає авторський текст.

«Що ж, НКВД як вершитель історичної справедливості. Оригінальне трактування, − зазначає «Телекритика» і продовжує аналізувати фільм. − Але й цього творцям серіалу видалося замало. 1989 року з греко-католиків зняли заборону, розповідають вони. І пояснюють таке рішення Горбачова чомусь як «перший крок до примирення між українським і польським народами». Та далі, устами польського історика, автори пророкують, що залишилося цій уніатській церкві ще недовго: «Як показує історія, всі унії приводять до біди. Ну і тому стоїть Православна Церква на тому, щоб більше такого не повторилося і щоб греко-католики стали вірними або Православної, або Римо-Католицької Церкви. Тоді не буде суперечок і може дійти до єдності», − вказує шлях до українсько-польського порозуміння директор Інституту історії з Вроцлава Ростислав Желебник. Схоже, такий вихід із ситуації авторів «Синдрому пам’яті» влаштовує, бо цим коментарем вони підсумовують усю релігійну частину фільму», − пише видання «Телекритика».

«Очевидно, такою особливою увагою до уніатів Перший національний вирішив збалансувати присутність в ефірі очільника РПЦ, до останнього візиту якого держканал аж окремий сайт запустив. Але чому саме в такому фільмі вирішили наверстати з висвітленням діяльності однієї з конфесій? Справді, у стосунках українців і поляків «унія» багато що змінила. Але до чого тут Волинь 43-го?

Як зазначено у статті, наслідком демонстрації такого фільму можуть бути судові позови на державу від греко-католиків: «Вони також зі своїх податків утримують УТ і його телепродукцію».

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

«Маю моральну певність, що усі ці люди дійсно потерпіли за віру»

часопис CREDO — Fri, 24 Sep 2010 08:55:06 +0000

Минулого року Місія «Постуляційний центр беатифікації й канонізації святих УГКЦ» розпочала два нових процеси – о. Єремії Ломницького та о. Кирила Селецького. Окрім цього, Місія займається процесом 45 новомучеників (список поданий нижче), які постраждали за часів комуністичних переслідувань Української Греко-Католицької Церкви. Цю справу було розпочато невдовзі після проголошення Іваном Павлом ІІ у 2001 р. 27-ми українських мучеників за віру блаженними, чиїми іменами уже названо храми. Про те, як йдуть приготування до беатифікації нових блаженних УГКЦ, розмовляємо із постулятором Місії о. Романом Тереховським.

— Чи стало Вам легше працювати – бо ж коли ви вели попередній беатифікаційний процес, вам доводилось нелегко?

— Ми наростили потенціал, маємо більше технічних можливостей, освіченого персоналу. Але складніше стало у тому плані, що відходять свідки, роки беруть своє. А у тих, котрі пам’ятають, свідчення дуже уривчасті.

— Попередні процеси ініціювала церковна влада. Чи щось змінилось у цьому плані?

— На цей раз ініціатива йшла уже не від єпископів, як у попередніх випадках. З проханням розпочати справу про проголошення блаженним о. Єремії Ломницького звернулися Сестри Служебниці, оскільки він був одним із співзасновників цього згромадження. Отець Ломницький, чернець ЧСВВ, свого часу був дуже знаменитий у середовищі російських греко-католиків, – справді потужна постать у Церкві. Є навіть думка, що Митрополит Андрей Шептицький висвятив його у 1914 р. на єпископа під час ув’язнення, яке разом із ним відбував. Просто не задекларував цього свячення, оскільки священик невдовзі помер на засланні. Тому його готують до беатифікації як мученика за віру.

Інший дуже важливий процес – о. Кирила Селецького, який ініціювали сестри св. Йосифа. Простий парафіяльний священик (він працював на території теперішньої Сокальсько-Жовківської єпархії), о. Селецький був чуйним до потреб часу. Великою мірою саме завдяки йому постають, зокрема, згромадження св. Йосифа, Сестер Служебниць. А ці згромадження з’явились через потребу у катехизації дітей, праці в сиротинцях. Священик потужно спричинився до підняття селян у плані освіти, морального, побожного виховання. Свого часу о. Селецький був живим свідком того, як наприкінці ХІХ ст. у Римі працювала педагогічна система дона Боско, і він спробував, відповідно до українських реалій, впроваджувати її у своєму душпастирстві. Цей Слуга Божий йде як праведник. Процес цей складніший, довготриваліший, комплексніший по документах. Але це така постать, яку неможливо не відзначити. Задум розпочати беатифікаційний процес о. Селецького виношував ще патріарх Йосиф Сліпий. Так що справа ця випробувана десятиліттями – як і ідея отця: дбати про виховання дітей, використовуючи педагогіку ненасильницьку, неавторитарну.

align=right hspace=15>
о. Петро Орос – застрелили на дорозі, коли повертався з Імстичівського монастиря, де відправляв підпільну Службу Божу

— Серед справ 45 новомучеників є деякі, зовсім близькі до нас у часі. Так, у 80-их загинули Марія Шведа, священик Анатолій Гургула із дружиною. Мабуть, над цими справами працювати простіше?…

— Процес о. Гургули дуже складний стосовно доказів. Адже у ті часи комуністична влада вже не поводила себе так агресивно, як на початку – тоді йшли на фізичне знищення, бо було на що списати – колаборанти, вороги народу і т.п. Пізніше стає нелогічно акцентувати увагу на УГКЦ, яка «самоліквідувалась». Перейшли до інших методів – штрафи, тимчасові ув’язнення. Але були люди, які переростали умовини підпілля, і чия діяльність починала набирати масового характеру.

о. Петро Мекелита – 77-літнього священика заарештували у Дрогобичі 1945 року і засудили до 10 років тюрми і 5 років заслання. Помер в ув’язненні.

— Таким був о. Гургула?

— Можливо, його діяльність не була аж такою масовою, але тут треба розуміти, що каральні методи були локальні – в одному районі голова був лояльніший, в іншому – менше. Можливо, в іншому місці усе було б по-іншому. Але факт є – ненависть до віри, яка була впроваджена в дію, і є свідчення віри священика. Про деталі говорити важко – але факт залишається фактом: одного дня священича садиба загорілась. Очевидці стверджують: отець і дружина були зв’язані, перед тим – катовані. Офіційне слідство проголосило: самопідпал. Можна б думати, що йшлося про пограбування, але в такому випадку органи не оминули б нагоди заявити: мовляв, підпільного греко-католицького пограбували, отже було що красти, ось як нажився і т.п. А влада повелась зовсім по-іншому…

— Ще у повоєнних роках була вбита інша священича родина – о. Теодора Німиловича. Тоді ж загинула і служниця та її дитина. Чи може ця дитина бути проголошена блаженною?

— У цьому випадку швидше ні, бо ми не знаємо її імені. Це давня справа. Але є багато дітей мучеників. Все, що створене Богом, йде до спасіння. А дитина йде до спасіння і в силу свого Хрещення. І ось на шляху до того спасіння хтось їй стає перешкодою. Є факт об’єктивний – ненависть до віри, і суб’єктивний – дитина несла в собі зародок вічного життя. Тому дітей беатифіковують.

о. Теодор Німилович

— У списку кандидатів до беатифікації є й ім’я о. Андрія Бандери. Чи вам не приписують вам політику?

— Всі чомусь вважають, що тут є політичний аспект, і про це питають. Уся політика тут у тому, що він, власне як батько Степана Бандери, міг втекти з парафії, з території, яка потрапляла у зону окупації. Оунівці ціною власного життя забезпечили б йому перехід через кордон. Але він сказав: ні, я залишаюсь із парафією. Він був героїчною людиною: сам після смерті дружини виховував сімох дітей і виховав їх достойними патріотами. І ще: отець Бандера є для мене яскравим свідченням того, що УГКЦ є Церква цього народу, цієї землі. Жодна інша Церква не має для мене таких прикладів. Я можу бути не прихильником насильницьких методів боротьби – але в обставинах, що тоді склалися, я схильний виправдовувати людей, що стали заложниками обставин.

о.Михайло Горечко – помер під час Різдвяної Літургії на засланні в Хабарівському краї.

— Чи скоро можемо чекати проголошення нових блаженних УГКЦ?

— По багатьох ми справи уже закінчили в плані доказовості, але по багатьох інших є нестача свідчень (і живих, і документальних), або неясності у них. А за нестачі живих свідків документи мають виняткову цінність – мусимо мати або повноту картини, або свідчення, які б переважали у певних випадках. Не хочеться обрізати список: маю моральну певність, що усі ці люди дійсно потерпіли за віру. Не хотілося б втрачати жодного з цих імен. Хоча й розумію, що на їхньому місці могли б бути інші, не менш достойні.

6. Марія Шведа – дівчину жорстоко вбили у Львові 1982 року, коли поверталася з таємної Служби Божої та намагалася врятувати при затриманні речі священика.

— Кожен час має і потребує своїх святих. Які святі потрібні сьогодні нам?

— Мене тішить те, що ми маємо можливість вибирати. У сьогоднішньому світі є дуже багато мікросвітів – тому що світ дуже глобалізований. Тут дійсність одна, у селі – інша, за кордоном – ще інша. Тому кожен може вибирати близьке для себе. Головне – щоб це було в традиціях живої віри. Людина має живо молитися, а не тому, що хтось сказав – цей святий помічний. Та всі святі помагають. Треба свого серця прикласти, треба, щоб віра була живою, пам’ятати, що рятує нас Господь Бог, перед яким ми маємо ходити чисто і справедливо.

Список новомучеників УГКЦ

1. о. Андрій Бандера

2. о. Йосиф Бучинський

3. о. Степан Венгринович

4. о. Михайло Вовчик

5. о. Августин Волошин

6. бр. Мар’ян Галан ЧНІ

7. о. Микола Галянт

8. о. Михайло Горечко

9. о. Омелян Горчинський

10. о. Йосиф Грицай

11. о. Анатолій Гургула з дружиною

12. о. Мартин Мартинюк

13. o. Рафаїл Хомин

14. о. Йосиф Завадяк ЧСВВ

15. о. Антоній Казновський

16. о. Маріян Кашуба

17. о. Даниїл-Василь Кисілевський

18. о. Григорій Кметь

19. о. Степан Книш

20. о. Петро Кордуба

21. о. Порфирій-Петро Луцик ЧСВВ

22. о. Петро Мекелита

23. о. Теодор Німилович з дружиною

24. о. Павло-Петро Оленський ЧСВВ

25. о. Петро Орос

26. о. Михайло Осадца

27. о. Йосиф Осташевський

28. о. Петро Пастух

29. о. Антон Ричаківський

30. о. Іван Розумний

31. о. Володимир Слюзар

32. п. Стефанія Тарантюк

33. о. Іван Татаринський

34. мати. Моніка ЧСВВ Теодорович-Полянська

35. о. Григорій Хамчук

36. о. Ярослав Чемеринський

37. о. Степан Чеховський

38. о. Володимир Чубатий

39. п. Марія Шведа

40. о. Йосиф Яримович

41. о. Микола Косович

42. єп. Дмитро Яремко

43. о. Василь Лончина

44. о. Микола Щепанюк

45. о. Йосиф Яримович

«Як хтось скаже, що тоді не боявся, то це буде неправда»

часопис CREDO — Tue, 10 Aug 2010 13:37:07 +0000

Нічні богослужіння в офіційно закритому храмі, конспірація на роботі, таємне навчання у семінарії, проблеми з міліцією і КДБ — це лише частина того, що бачили і пережили вірні і священики УГКЦ в СРСР. Однак переслідування і тиск з боку влади витримували цілі села — вони не погоджувалися переходити на православ’я. Уродженцями таких громад часто і були священики підпільної Церкви. Як приклад — село Терновиця неподалік Тисмениці на Івано-Франківщині.

«Люди у нашому селі ніколи не погоджувалися переходити на православ’я. Казали: «Ми є греко-католики і ніколи не будемо православними». Терновиця була знана і в Києві, і в Москві. Не раз міліція штрафувала моїх односельчан за присутність на підпільних богослужіннях, не раз викликали і мого батька. Влада навіть не намагалася відкривати у нас православну громаду. Тоді нас і жителі сусіднього села, Нові Кривотули, де православна церква була, дражнили «католиками». І вчителі нас негативно сприймали», — розповідає уродженець Терновиці, а тепер парох села Петриків, що біля Тернополя, отець Павло Репела.

Майбутній священик народився 1962 р. і, як каже, у підпіллі був змалечку — до церкви ходив з батьками.

«Я пам’ятаю, як греко-католицькі священики у 1970-ті навіть вдень приїжджали і служили літургії. Потім уже вночі служили: чи влітку, чи навіть на Різдво. Вікна у церкві закривали, щоб світла не було видно надвір. Чоловіки, поки тривала служба, сторожували довкола храму,» — пригадує отець.

Одного разу, на Йордан, священик уже не пам’ятає, в якому саме році це було, люди зібралися біля церкви і колядували. Та приїхали дільничний інспектор міліції та голова сільради. Вони намагалися розігнати вірян, але ті гуртом перекинули машину представників радянської влади. Відтак «гості» втекли.

«Уже коли я навчався у шостому чи сьомому класі, вночі приїхали і розбили церкву. Повикидали всі ікони, а те, що вціліло, люди перенесли до сусіднього села. Посеред церкви ж висипали з вантажівки зерно, щоб виглядало ніби як склад. Але люди все одно збиралися під храмом і навіть часом відкривали його», — каже отець П. Репела.

Однак згодом, після погрому у храмі, священики підпілля почали служити в Терновиці і по приватних хатах.

«Приїжджали двоє-троє священиків. Один служив в одному кінці села, а інший — в іншому. Як тільки отці приїжджали, люди одразу одні іншим повідомляли. Так тривало й тоді, коли я пішов до армії, і коли я повернувся,» — пригадує парох.

Щодо осіб священиків підпілля, то до Терновиці приїжджали майбутні владики Павло Василик та Василь Семенюк (тоді — ректор підпільної семінарії), отець Михайло Шевчишин. Більшість жителів села, за словами о. П. Репела, не знали, ні коли саме приїдуть священики, ані звідки — усе було конспіративно.

З дитинства чоловік пригадує і випадки арешту священиків.

«Так, отець Микола Волосянко, редемпторист, був арештований за те, що не пустив до себе у хату п’яного працівника сільради. Відбував примусові роботи — таке називали «хімією» — у Чернівцях. Пам’ятаю, батько їздив його провідувати», — говорить священнослужитель.

Після служби в армії Павло Репела пішов працювати регулювальником радіоапаратури на завод «Позитрон» в Івано-Франківську. Наприкінці 1983 р. ректор семінарії отець В. Семенюк запропонував молодому чоловікові йти навчатися на священика.

«Я тоді щось нечітке відповів… Як хтось скаже, що тоді не боявся, то це буде неправда. Будь-якій людині притаманний страх, але силою волі з Божою поміччю його долалося», – розповідає він.

Через півроку після першої пропозиції, навесні 1984 р., отець В. Семенюк знову запитав про навчання у семінарії, і чоловік погодився. Довелося звільнитися з «Позитрону», оскільки там, як каже отець П. Репела, діяли багато спецвідділів та КДБ. Семінарист влаштувався сторожем і два роки пропрацював на «Автоливмаші». На початку 1985 р. він перейшов на посаду електрика на фабрику з помелу борошна та комбікормів у тому ж Івано-Франківську.

«Ми, семінаристи, повинні були ходити на роботу, бо в інакшому випадку могло виникнути питання прописки. Могли притягнути до відповідальності за «туніядство». Працював одну добу, а три наступні — були вільні,» – говорить священик.

У вільні дні семінаристи навчалися, лекції їм читали як в Івано-Франківську, так і в Делятині, Яремчі. Деякі лектори приїжджали зі Львова. Семінаристи усе конспектували від руки — про підручники тоді було годі думати.

Щодо силових структур та органів держбезпеки, то вони про факт існування підпільної семінарії знали.

«Але вони не мали нас за що зачепити. Ми політикою не займалися і зайвий раз ніде не «світилися». Правда, за нами пильнували: одного разу я збирався виходити у місто, і двері помешкання були відкриті. Виходжу — стоять двоє міліціонерів. Уже нікуди було подітися. Зайшли до хати, а на лавці лежали два конспекти і книжка. Знайшли і записи з релігійними піснями на магнітофоні», – згадує парох.

Павла Репелу забрали у відділок міліції, а вже там з ним мали мову, як каже «двоє панів з КГБ у краватках». Затриманого почали розпитувати: мовляв, що і до чого. Але нічого дізнатися не змогли. Дали усну повістку знову з’явитися у визначений час.

«Шарпали мене разів п’ять чи шість, намагаючись завербувати. Пропонували якусь статтю проти релігії писати, запитували кого я знаю. Зрештою, мої настоятелі сказали, щоб я більше не йшов. Я так і зробив. Ми (семінаристи із квартири, яку обшукали — прим. авт.) змінили місце проживання, але ще декілька разів зауважували, що за нами слідкують», – говорить отець.

Зрештою, у 20-х числах серпня 1985 р. Павла Репелу, а також Романа Шафрана (тепер служить у Львові — прим. авт.) та Дмитра Долішняка (покійний, був деканом у Козовій на Тернопільщині — прим. авт.) висвятили на дияконів на підпільній квартирі у владики Володимира Стернюка.

«І якось воно йшло далі. Уже призначили нам священичі свячення на 8 травня 1986 р. у Львові, в будинку одного зі священиків. Ми приїхали, почали Службу Божу і на «Іже херувими…» з’їхалася міліція, КГБ — нас усіх забрали і почали допитувати. Того дня протримали до другої години ночі, а через два дні КГБ забрало мене вже з роботи, хотіли сфабрикувати нам якусь політичну організацію,» – розповідає священик.

Одначе до влади в СРСР саме прийшов Михайло Горбачов і на священиків та віруючих УГКЦ поступово перестали активно тиснути.

«На початку літа 1989 року вони нам дали спокій, а восени греко-католики почали офіційно служити. Наприкінці листопада служби почалися у Зарваниці. Я тоді служив біля джерела в селі Острів неподалік Тернополя,» – каже парох.

Загалом отець Павло Репела у часи СРСР відвідав і пам’ятає з підпілля багато місць, де люди берегли віру, незважаючи на переслідування. Серед таких громад — Доброполе, Зарваниця, Сапова, Котузів, Тернопіль, Боришківці на Тернопільщині, Делятин, Дора, Яремча, Росільна, Івано-Франківськ на Прикарпатті.

Становлення київських парафій УГКЦ у фотографіях

часопис CREDO — Wed, 19 May 2010 07:55:06 +0000

Сьогодні, 19 травня в приміщенні Парламентської бібліотеки відбудеться відкриття фотовиставки «Духовна Україна». Світлини відображатимуть становлення київських парафій УГКЦ.

Підготував фотовиставку член спілки фотографів України Ігор Андрійович. Як зазачають організатори, глядачам буде представлено серію фотографій з історії становлення чотирьох греко-католицьких парафій столиці.

За матеріалами: sobornews.org