«Ми не будемо вказувати за кого голосувати, але ми будемо звертатися до наших людей не продавати свої голоси. Тому що той, хто намагається купити голос, вже не може бути тим, хто збудує щось добре в Україні», – заявив він.

Глава УГКЦ наголосив, що вибори до парламенту подія важлива, неординарна, від неї залежить майбутнє кожного з нас і тому у день голосування кожен повинен прийти до виборчих дільниць.

«Вибори не є якась другорядна поверхова річ. Бо потім ми за свій вибір понесемо відповідальність. Ми знаємо, що українці змучені демократією. Але ми закликатимемо їх той вибір зробити, не втікати від нього. Бо не зробити свій вибір – це є велике зло – прояв громадянської незрілості» – сказав Блаженніший Святослав.

«Ми будемо закликати громадян своїм голосом обирати нову незалежну Україну. Тобто звернемося із закликом стати християнином у момент голосування. Ми повинні проголосувати за втілення певних християнських цінностей у наше громадянське і суспільне життя», – наголосив Глава УГКЦ.

За матеріалами: РІСУ

]]> http://www.credo-ua.org/2012/04/61847/feed 0 http://www.credo-ua.org/2012/01/56693 http://www.credo-ua.org/2012/01/56693#comments Thu, 05 Jan 2012 16:52:46 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=56693

]]> http://www.credo-ua.org/2012/01/56693/feed 4 http://www.credo-ua.org/2010/07/30538 http://www.credo-ua.org/2010/07/30538#comments Sat, 10 Jul 2010 09:21:43 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=30538
Якими критеріями повинен керуватися католик перед голосуванням? На це питання відповідає Інтернет-сайт www.votocatolico.com , незалежний ресурс, підготовлений мексиканськими віруючими.

На сайті чотири закладки: «Бог нас любить», «Богу вгодно, щоб ми любили один одного», «Як голосувати» і «Як не голосувати».

Серед порад у розділі «Як голосувати», представлені «незаперечні» аспекти соціального вчення Церкви, такі як захист життя («ні» абортам та евтаназії), захист сім’ї («так» шлюбу як виключно союзу чоловіка та жінки) і повагу до гідності людської особистості («ні» генетичним маніпуляціям, що передбачає загибель людського ембірона, «ні» клонування людини).

Тим, кому цікаво, за що не слід віддавати свій голос, творці сайту в розділі «Як не голосувати», рекомендують при виборі не керуватися виключно «членством в якій-небудь політичної партії, не голосувати за звичкою або слідуючи сімейним виборним традиціям». Потрібно самостійно аналізувати програму кожного кандидата. Ще одна порада: «Не віддавати свій голос з урахуванням зовнішності, особистості або «медійної ваги» кандидата».

«Не голосуйте за кандидата лише тому, що він називає себе католиком, – додає Votocatolico.com. – На жаль, багато кандидатів, які називають себе католиками, насправді відкидають фундаментальні моральні принципи католицтва».

«Не нагороджуйте своїм голосом кандидатів, що зайняли справедливу позицію з другорядних питань, але при цьому помиляються у фундаментальних моральних проблемах».

Доповненням сайту служить ще один незалежний ресурс – www.votoporlavida.com, – на якому аналізуються позиції кандидатів від мексиканських політичних партій з проблем захисту людського життя.

За матеріалами: procatholic.ru

Інтерв’ю вл. Богдана Дзюраха, Єпископа-помічника Київської архиєпархії, секретаря Синоду Єпископів УГКЦ

Пропоную почати нашу бесіду, очевидно, з найбільш масштабного на сьогодні проекту Української Греко-Католицької Церкви – побудови кафедрального собору Воскресіння Христового у Києві. Як просувається будівництво? Чого вже вдалося досягти?

Про патріарший собор і земельні ділянки

Будівництво собору розпочалося у 2002 році і ще триває. Спорудження відбувається головно за пожертви наших вірян, тому цей процес дещо розтягується в часі. Втім, сакральні будівлі подібного типу й масштабу зазвичай не зводяться швидко. А цей собор – особливий для нашої Церкви в Україні та у світі, символічний. Названий на честь Воскресіння Христового, він стане знаком воскресіння, відродження нашої Церкви на рідних землях і виявом нашої подяки Богові за дар релігійної та національної свободи. Крім того, цей собор слугуватиме і вже є символом єднання як тих греко-католиків, котрі живуть в Україні, так і тих, котрі перебувають за її межами. Після тривалого періоду відсутності нашої Церкви у столиці нині очі та серця наших вірних скеровані знову до Києва, звідки бере початок наша Церква і куди п’ять років тому був повернений її головний осідок. Ми сподіваємося, що собор стане місцем зустрічі також християн інших конфесій і будемо до цього відкриті.

На присоборовій території передбачено екуменічний центр?

Нам лежить на серці справа єднання традиційних Церков України. Упродовж кількох років організовуємо спільно з представниками інших конфесій Тиждень молитов за єдність християн. Дотепер, коли була наша черга приймати гостей, такі молитовні зустрічі за участю духовенства і вірних різних конфесій проходили у храмі Святого Василія Великого біля Львівської площі.

Після того як собор Воскресіння Христового буде введено в дію, такі моління відбуватимуться в ньому. Слід додати, що у різних урочистих богослужіннях, що їх ми проводили біля собору (наприклад з нагоди перенесення осідку Глави Церкви до Києва), брали участь представники УПЦ КП та УАПЦ. У концертах та інших заходах, організованих для збору коштів на будову собору, нас активно підтримували представники українських Церков-сестер. Пожертви надходять від наших братів римо-католиків, протестантів тощо. Спільна молитва і співпраця дає нам надію, що наш собор стає ще одним місцем єднання і співпраці між християнами у Києві.

Якими ви бачите терміни завершення будівництва?

Плануємо завершити будівництво через рік–два. Наша мрія – відправити в соборі наступного року Великоднє богослужіння, оскільки дерев’яний храм Благовіщення, споруджений для тимчасового окормлення вірних, вже не міг умістити всіх присутніх на цьогорічній пасхальній службі. Звісно, до того часу собор ще не буде розписаний, для цього потрібно ще кілька років. Однак вже зараз працюємо над іконографічною та мистецькою концепцією розпису, запрошуємо до співпраці відомих митців та іконописців, вивчаємо досвід різних майстерень і окремих авторів, щоб втілення цієї концепції в життя запропонувати найкращим із них. Цікаво, що вже сьогодні до нас зголошуються меценати, виявляючи свою готовність вкласти лепту у певні ікони, вітражі чи настінні розписи. Для прикладу, минулої неділі – Неділі мироносиць – у Києві відбувалося богослужіння за участю руху «Матері в молитві», і члени цього руху висловили бажання підтримати будову собору не лише молитвою, а і своєю матеріальною пожертвою на ікону жінок-мироносиць при гробі воскреслого Спасителя.

Чи зростає кількість вірян УГКЦ?

Не можу назвати достовірних даних з усіх Єпархій та Екзархатів. Але, що стосується Києва, то тут спостерігаємо стале зростання кількості молільників у наших храмах. Це не може не тішити. З іншого боку, знаємо, що духовні потреби багатьох наших вірних, які проживають у столиці, не можуть бути задоволені – з простої причини: людям далеко до храму. Трапляється, що наші прихожани витрачають годину–півтори, щоб добратися з певного куточка Києва до однієї з чотирьох парафій для участі у богослужіннях. Тому ми зацікавлені у будівництві нових храмів на території Києва. На жаль, наші потреби мало розуміє міська влада. Ми часто чуємо загальні обіцянки, але за десять років стукання до владних кабінетів ми не отримали жодної позитивної відповіді щодо надання нової ділянки для спорудження храму, окрім місця будівництва Патріаршого собору. Два роки тому ми знову подали прохання до Київської мерії про виділення кількох земельних ділянок, щоб збудувати на них невеличкі храми-каплиці. Поки що нема жодних позитивних результатів. Це прикро, особливо якщо взяти до уваги, що іншим конфесіям ділянки виділяють.

Мабуть, тому, що є Церкви, до потреб яких влада більш чутлива?

Ми не хочемо жодних привілеїв від влади, прагнемо лише того, що нам гарантовано українськими законами: щоб наші вірні мали власні храми для задоволення своїх духовних потреб та отримання духовної опіки з боку своїх душпастирів. Тому ми надалі «докучатимемо» нашій владі, аж поки будуть запевнені справедливі права наших вірних. У цьому вбачаємо наш святий обов’язок перед Господом і перед тими людьми, до яких Він нас посилає. Сподіваємося, що влада врешті дослухається до потреб тих, кому вона покликана служити.

Однією зі спроб подолати відстань між Церквою та владою було березневе звернення Синоду УГКЦ до Президента України? Ви плануєте ще писати подібні документи?

У зверненні до Президента ми запевнили його у наших молитвах за український народ, за його провідників і захисників, оскільки глибоко переконані, що без Божої допомоги і благодаті не можна добре облаштувати нашу рідну «українську хату». Сказано-бо у Святому Письмі: «Якщо Господь не будує дім, даремно трудяться його будівничі». Щодня підносимо до Господа наші молитви, тому що відчуваємо, як наш народ потребує Божої милості й опіки. Крім того, ми поділилися з Главою держави тим, що нас турбує і хвилює: низька довіра до влади, спричинена легковажним ставленням самих політиків до законів і зокрема до Конституції; неприпустимість торгувати національним багатством чи діяти на догоду іншим державам, а не на користь власного народу; небезпека втрати міжконфесійної рівноваги в Україні через фаворитизм одних та ігнорування інших. Ми й надалі будемо стежити за тим, що відбувається у нашому суспільстві і реагуватимемо на загрозливі явища чи тенденції.

При цьому не будемо обмежуватися зверненнями чи пастирськими листами. Набагато важливішим для нас є виховання людини – активного громадянина, який готовий, за потреби, голосно заявити про свою позицію та обстоювати свої права. Що більше буде таких людей в Україні, то менше зможе влада їх ігнорувати. Оскільки майбутні провідники народу, справжні українські політики виростатимуть зі середовища молодих людей, які нині навчаються в університетах, то на роботу з молоддю звертатимемо особливу увагу.

Про передвиборчий фактор у житті Церкви

Як Ви оцінюєте роль і місце УГКЦ у політичному процесі, зокрема під час президентських перегонів?

Ми старалися бути собою завжди – незалежно від політичної кон’юнктури зберігати підходи і позицію Церкви незмінною. Наша позиція щодо останніх президентських перегонів була відображена у синодальному посланні, присвяченому цій події. Ця позиція є простою: ми звертаємо увагу вірних на принципи, за якими слід оцінювати програми і самих кандидатів, але не вказуємо їм на осіб чи партії, що за них вони мали б голосувати – це вирішує сумління кожної людини. Ставимо перед собою завдання допомогти людям зробити виважений, зрілий, відповідальний вибір. За все інше кожен відповідає перед Богом і перед самим собою. Досвід показує, що саме такий підхід є правильним.

Чи був якийсь тиск (або прохання) на адресу УГКЦ з боку політичних сил і партій?

Авторитет Церкви і довіра до неї з боку людей можуть бути для наших політиків спокусою використати її у передвиборчих баталіях чи в реалізації певних політичних проектів. Однак наше завдання – чувати і не дозволити себе використати. Сила Церкви у її єдності з Господом і у свободі від зовнішніх впливів. У своїх деклараціях та діях під час президентських перегонів ми не ставили собі за мету когось перехитрити, а тільки прагнули зберегти суть Церкви та її свободу. Інколи свобода дорого коштує – але остаточно це виходить на добро як для Церкви, так і для держави. Церква має зберегти автономію власної діяльності, але водночас бути партнером держави у тому, що стосується справжнього блага людини і народу. Бо обидві ці інституції – Церква і держава – покликані служити людині, її справжньому добру. Церква не може обслуговувати інтереси держави, так само як і держава не має права втручатися в церковні справи, бо це було б зловживанням власною позицією. Єдиним і винятковим Нареченим Церкви може бути тільки Господь. Від усіх інших «союзів», в тому числі з державою, Церква тільки програє.

Як Ви гадаєте, УГКЦ витримала випробування президентськими перегонами?

Не нам судити. Ми намагалися залишитися вірними євангельській науці і соціальному вченню Вселенської Церкви. Якщо є відгуки, що ми виявили стійкість, не похитнулися, то маємо щиро радіти з цього. Навіть більше, наш досвід може слугувати іншим Церквам прикладом того, як не боятися протистояти сильним світу цього, коли того вимагають обставини. Втім, випробування президентськими перегонами ще не закінчилися, бо не закінчилося і життя після вердикту ЦВК і церемонії інавгурації. Можна сказати, що лише тепер починається праця, яка вимагатиме мудрості, посвяти, відповідальності та відваги від нас усіх.

Про одеські храми та ВІЛ-інфікованих

Набуло значного резонансу питання спорудження в Одесі греко-католицького храму, про що йшлося під час візиту очільника УГКЦ Блаженнішого Любомира до цього міста. Якими є перспективи такої будови?

Гадаю, греко-католицький храм в Одесі буде. Що стосується заяв, скерованих проти такого будівництва, то мені важко зрозуміти подібні виступи. Найбільш вражає, що їх організовують не якісь богоборці, а християни – брати і сестри у вірі. Їхня ворожість і нетерпимість до самої присутності членів іншої Церкви не може не засмучувати. Мені спадає на думку розповідь однієї знайомої, яка, зустрівшись в одному з київських монастирів із вкрай агресивною реакцією з боку одного монаха на звістку, що вона греко-католичка, сказала: «Ну добре, якщо ви вже не можете нас любити як братів, тоді спробуйте нас любити як ворогів, адже Ісус в Євангелії наказує любити навіть своїх ворогів». Співрозмовник не мав на це що відповісти: спантеличений, а може, й присоромлений, відійшов… Я переконаний: християни, які не люблять одне одного, зраджують Євангеліє і стають згіршенням для світу. На щастя, випадки, про які йдеться, є поодинокими.

В тій самій Одесі ми відчули також прихильне ставлення з боку простих людей, представників ЗМІ і місцевої влади. Тому й ці заяви проти одеського храму радше виглядають як провокація чи політичне замовлення, аніж реальне віддзеркалення настроїв мешканців міста. Одесити – мудрі й гостинні люди, і нікому не вдасться їх натравити на своїх же співгромадян.

А тим часом нам, як кажуть, «своє робить»! Поки не маємо власного храму, збираємося на молитву у пристосованих приміщеннях. Однак не обмежуємося лише цим. Стараємося розвинути соціальне служіння людям, зокрема найбільш потребуючим. На території Одеси до таких, зокрема, належать ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД. Ми були вражені, дізнавшись, що в самій тільки Одесі ВІЛ-інфікованих стільки, як у всій Німеччині! Своїми скромними зусиллями намагаємося зарадити цьому лиху: забезпечуємо домашню опіку хворим, несемо їм духовну потіху і молитву, залучаємо до співпраці соціальних працівників та психологів. І, звичайно ж, займаємося просвітницькою і виховною діяльністю серед молоді. Бо, як відомо, пожежі легше запобігти, ніж її гасити.

Загалом я переконаний, що в міру того, як наше суспільство отримуватиме правдиву інформацію про УГКЦ, будуть зменшуватися стереотипи й упередження щодо її існування та діяльності.

Про патріарший статус і соціальне служіння

Час від часу в інформаційному просторі з’являються заяви про ймовірну зустріч Папи Римського з Патріархом Московським Кирилом. І в цьому контексті йдеться про прозелітизм УГКЦ у Західній Україні як перешкоду до такої зустрічі. Це справді камінь спотикання?

Гадаю, це лише спроба підмінити справжній діалог у любові і правді надуманими закидами та претензіями. Православні Церкви безперешкодно розвиваються в Західній Україні, реєструють свої громади, зводять храми, чого, на жаль, не можна ствердити, наприклад, про греко-католиків в Росії, де вони позбавлені навіть права реєстрації. І тому, коли один із представників РПЦ сказав, що бути православним у Західній Україні – це подвиг, я подумав, що в такому разі бути греко-католиком в Росії є майже мучеництвом…

Історія взаємин Української Церкви з Московською є нелегкою і часто драматичною, бо відображає такі ж драматичні історично-політичні стосунки між нашими країнами. Щоб їх оздоровити, треба мати відвагу і покору: відвагу, щоб побачити власні помилки і упущення супроти братів у вірі, і покору, щоб промовити цілющі слова: «Прощаю і прошу прощення!». Альтернативи примиренню немає, так як немає для нас, християн, іншої дороги, крім тієї, яку вказав в Євангелії Господь Ісус, – це дорога прощення, примирення і любові. Ми готові йти такою дорогою і вже не один раз виявляли цю нашу готовність словом і ділом. Хочемо дочекатися взаємних кроків з боку наших сусідів.

А сподіватися, що наша Церква стане розмінною монетою у політичній чи міжконфесійній грі – даремна справа! Католицька Церква завжди підтримувала УГКЦ – і в часи переслідування, і на етапі її відродження на початку 90-х років, і тепер, коли переживаємо період зростання й розвитку.

Якщо статус УГКЦ буде піднесено до патріаршого, це означатиме більший режим сприяння для Церкви?

Патріархат для нашої Церкви є не самоціллю, а засобом для кращого виконання своїх завдань. Церква відновила свою структуру після виходу з підпілля: були утворені нові єпархії та екзархати, відкриті семінарії та інші духовні заклади, відродилося чернече життя, з’явилася можливість дійти до вірних на всій території України, зокрема у центрі та на сході, де ми не могли вільно діяти понад двісті років. Безумовно, це накладає на нас нові обов’язки та завдання. Патріарший статус має допомогти нам краще існувати і діяти як Церква в нових історичних і душпастирських обставинах.

На сході України здійснюють активне соціальне служіння протестантські спільноти. Ви не боїтеся конкуренції?

Конкуренція в доброму значенні – це позитивне явище. Бо якщо ми змагаємося в доброму, то виграють усі, насамперед ми самі: творячи добро, людина освячує саму себе і все, що довкола неї. На моє переконання, конфесійна різноманітність – це не лише виклик для України, а й неповторний шанс взаємного збагачення і доповнення. Треба тільки вміло скористатися ним, а не тужити за моноконфесійною «стабільністю», бо тоді є спокуса спочити на лаврах, особливо за широкими плечима влади…

Релігійна карта України є унікальною саме з огляду на мирне співіснування і співпрацю, які існують між багатьма Церквами і релігійними організаціями. Всеукраїнська рада Церков є найкращим прикладом цього, унікальним навіть на європейському рівні. Це ми повинні знати і цінувати! З іншого боку, поліконфесійність дає нагоду вчитися одне в одного, бо ніхто з нас не є у всьому досконалим. У православних братів можемо повчитися краси богослужінь, пошани до Літургії і до Божого культу загалом. Це те, що нам близьке, що єднає нас із ними найбільше: спільна віра, спільна традиція, спільний обряд. Від протестантських спільнот можемо повчитися досвіду соціального служіння.

Таке служіння визначив як одне з чільних завдань Церкви Папа Римський Венедикт XVI у своїй першій енцикліці. Він сказав, що трьома стовпами Церкви є: Літургія, тобто служіння Святих Таїнств, керигма – проповідування, і дияконія – практика любові до ближнього. Якщо хоча б один із цих елементів вилучити, Церква не зможе виконувати своєї місії. Для прикладу: наші Церкви у радянський час були позбавлені щонайменше двох із цих елементів: не могли ані відкрито проповідувати Боже Слово (катехизацію серед дітей і молоді прирівнювали до релігійної пропаганди, за яку карали), ані тим більше виконувати соціальне служіння. Водночас, служити це – основне покликання Церкви. Позбавити Церкву можливості творити добро, займатися благодійною діяльністю – це те саме, що відтяти їй руки.

Чи будуть якісь навчальні корпуси (заклади) для катехизації поблизу кафедрального собору?

Біля собору не передбачено розміщення якогось навчального закладу, хоч свого часу ми мали намір спорудити школу на вільній ділянці поряд з нашою будовою. Дивним чином ділянка дуже швидко виявилася зайнятою іншою структурою, і наші плани так і лишилися планами… Втім, ми хочемо ближчим часом зробити певні кроки, щоб заснувати тут, у Києві, семінарію, бо маємо покликання до священнослужіння з центральної і східної України: було б добре, щоб кандидати у священство принаймні частину виховного процесу проходили на рідних теренах. Окрім того, вже цього року відновимо курси для катехитів Київської архиєпархії, відкриті також для усіх охочих. Докладнішу інформацію про місце проведення та змістовне наповнення цих курсів можна буде отримати в греко-католицьких парафіях Києва.

Щодо навчання мирян, то намагаємося дати їм не лише певний багаж знань. Само знання, навіть релігійне, не спасає, якщо з ним у парі не йде праведне життя, життя в любові. Тому ми всіляко намагаємося залучати наших вірних до соціального служіння. У нас діє архиєпархіальне відділення благодійного фонду «Карітас-Київ» і загальноукраїнська організація «Карітас Україна». Домашня опіка над хворими, підготовка наречених до вінчання, відвідування в’язниць – всюди разом зі священиками ми намагаємося задіяти також активних і підготовлених мирян.

Про Церкву, владу та українську поліконфесійність

Як, на Вашу думку, влада зрозуміє необхідність соціального служіння і заохочуватиме УГКЦ у цьому і не тільки в цьому?

Важко сказати, бо поки що сигналів відкритості, налаштованості на діалог з боку нової влади не було. Про свою готовність допомогти державі вирішувати соціально важливі питання ми заявляли завжди, в тому числі і в згадуваному вище зверненні до Президента України. Тому питання зараз не до нас, а до влади: чи готова вона вбачати у Церквах партнерів у справі служіння рідному народові?

Владці не вбачають потребу у такій співпраці?

Думаю, розуміння потреби присутнє, бо все ж таки за майже два десятиліття незалежності політики, навіть ті, що мають комуністичне минуле за плечима, не наважуються трактувати Церкву як загрозу для держави, хоч ще не всі готові вбачати в нас і повноцінних партнерів. Втім, небезпека може бути в іншому: у спробах вибіркового підходу до партнерів, у спокусі обмежити рівний доступ усіх конфесій до певних видів служіння, надавати привілейований статус одним і утискати інших в їхніх правах щодо соціального служіння (це стосується, зокрема, в’язничного і військового капеланства). Було б великою шкодою для суспільства, якщо б влада спробувала обмежити потенціал добра, який несуть у собі Церкви і релігійні організації. І навпаки, творче використання цього потенціалу стало б ознакою справжньої мудрості державних мужів і їхньої щирої готовності служити рідному народові.

На жаль, існує багато пережитків радянського минулого, коли влада підозріло й ворожо дивилася на Церкву. Ми сподіваємося, що тепер влада зрозуміє: Церква є не загрозою для держави, а її партнером у тому, що стосується служіння людям. Може, хтось вважає, що сьогодні, на 19-му році незалежності, про це вже не варто говорити. Однак щоденний досвід переконує у протилежному: привиди радянського минулого живуть і процвітають.

Крім того, слід було б уникнути спокуси проголошення де-юре чи де-факто «державної конфесії», Церкви, яка була б «рівнішою» від інших. Про це ми говорили і президентові, і чиновникам за різних нагод: ми молимося, щоб вони цю мудрість отримали. Зрозуміло: простіше діяти, ігноруючи всі інші Церкви, функціонуючи в системі «свій – чужий». Поділ світу на чорне і біле для декого більш прийнятний, але такий підхід неправильний. Строкатість – етнічна, культурна і релігійна – це багатство України. Не бачити, ігнорувати її – це політична недалекоглядність.

Якщо голос Церкви не почують можновладці, ми звертатимемося безпосередньо до людей. «Слово Боже неможливо ув’язнити», – запевняє св. Павло. Церква продовжуватиме свою місію: виховувати своїх вірних на євангельській науці. Людина, яка прийняла у своє серце і життя Христову проповідь, є іншою, преображеною, і вже не дасть собою маніпулювати. Тоталітарні й авторитарні режими бояться Христової Церкви, бо вона виховує вільних громадян. І жодні зовнішні обставини для цього не є завадою. Я завжди пам’ятаю влучний вислів архиєпископа Володимира (Стернюка), який на запитання журналіста, що вдавалося робити у важкі часи комуністичного режиму, спокійно відповів: «Ми робили Божі діла у Божий час». Кожен період історії є Божим часом.

Ми не сміємо знеохочуватися, а труднощі, які виникають, потрібно вважати запрошенням до ще більш ревної праці: Per aspera ad astra! (через терня – до зірок). Я впевнений, що ця праця раніше чи пізніше принесе свої плоди. Якщо треба заплатити якимсь терпінням, то ми, з Божою поміччю, будемо готові і до цього. Адже, як вказує наша українська історія, терпіння завжди приносить плід. Бог може змінити ситуацію в Україні і прибрати те, що для нас є незрозумілим і болісним. Та Господь не зробить цього без нас. Ми не можемо сидіти і чекати, а маємо робити свою частку. Ми повинні багато вимагати від самих себе, запитуючи: що я зробив для того, щоб ця країна виглядала інакше? Від кожного з нас залежить, якою є країна, що в ній ми живемо. Нещодавно прочитав пораду 104-річного карпатського мудреця: «Ніколи не думай, що сієш у пустий чи неродючий ґрунт, що твій плід не зійде, затопчеться. Просто сій, бо так належиться тобі, котрий ходить по цій землі. Бо й ти насінина, кинута з Неба».

Про дитячі спогади, Папу Римського та улюблених святих

За Вашими спогадами, яка найяскравіша була Пасха у вашому житті?

Я був ще підлітком (не можу сказати точно, в якому це було році), але добре запам’ятав момент пасхальної тиші у храмі: парох о. Йосиф, відправивши Надгробне, пішов до захристії переоблачатися в білі ризи, готуючись до обходу навколо храму. А люди чекали мовчки перед порожнім Господнім гробом… Я донині пам’ятаю цю тишу, – тишу, що мала народити воскресіння. Отець вийшов у білих ризах і своїм прекрасним голосом заспівав «Христос воскрес!» – це було щось неповторне. Закарбувалося на все життя.

Які Ваші улюблені святі?

Без сумніву, перша – Богородиця, адже Вона є найбільшим і найціннішим даром вмираючого Спасителя для своїх учнів: «Сину, це Мати твоя!». Її постать супроводжує мене все життя: від того часу, коли мати навчила мене молитви «Богородице Діво»; пізніше через часті відвідини каплиці біля чудотворного джерела за чотири кілометри від рідного села, де за місцевим переданням з’явилася Богородиця і куди ми часто ходили на молитву; і нарешті, у Згромадженні Найсвятійшого Ізбавителя, яке в особливий спосіб вшановує Богородицю в Її іконі Неустанної Помочі. Пам’ятаю, яке сильне враження справила на мене переписана від руки книжечка про об’явлення Богородиці в Фатімі, що потрапила до моїх рук ще за радянських часів. Два роки тому я мав нагоду відвідати Португалію і знову відчув і оживив присутність Богородиці у своєму житті…

Серед інших улюблених святих – праведний Йосиф, обручник Діви Марії і опікун Пресвятої Родини. Його вшановують за латинським календарем близько до мого дня народження: бабця навіть казала, що мене хотіли назвати цим іменем. Для мене ця постать є знаковою. Захоплююся його великою покорою перед Господом, здатністю цілковито довіритися Богові. Не розуміючи багатьох речей, він в усьому покладався на Бога. Це була така віра, як в Авраама.

Ще мені близькі два святі Івани: апостол і євангелист Іван Богослов та Іван Предтеча. Така близькість сформувалася почасти під впливом твору мого співбрата у монашому чині о. Романа Бахталовського, який в часи підпілля написав роман на основі євангельських подій «Йоан-дівственник». Мене вражає те, наскільки тісно ці дві біблійні постаті пов’язані з Ісусом: один готував Його прихід, а другий продовжував Його присутність у світі через проповідування Євангелія.

Ви не один раз зустрічалися з Папою Римським Венедиктом XVI. Які Ваші враження про нього як про людину?

Мене вразили його велика покора і лагідність. У нас закарбувався образ кардинала Йозефа Ратцингера як непоступливого, твердого очільника Конгеграції у справах віровчення. Мабуть, добре, що у питаннях віри він вміє виявляти рішучість і твердість. Але як людина, він чуйний, приязний і покірний. Під час спілкування з ним завжди таке відчуття, ніби розмовляєш із батьком. Востаннє я був у Ватикані минулого місяця, в березні. До того ми два роки не бачилися, проте тільки-но я переступив поріг, Папа oдразу згадав мене.

Останні п’ять років понтифікату були непростими, їх супроводжувала низка гучних скандалів. Як вдалося Папі зберегти таку дитячу щирість?

Це, мабуть, таємниця його життя з Господом Богом. Пригадуєте, доки апостол Петро вдивлявся у Христа – доти йшов по розбурханому морю як по суходолі, а коли подивився на хвилі – почав тонути… Мабуть, ця сила Глави Церкви походить з його особистого зв’язку з Христом. Від Господа черпає силу, щоб не захитатися у цих випробуванняx, що зараз постають перед Церквою і перед ним особисто.

Біографічна довідка:

Народився 20 березня 1967 року у селі Гірське Миколаївського району Львівської області. Після закінчення у 1984 році середньої школи навчався у Львівському ПТУ харчової промисловості.

З 1985 до 1987 рік служив у війську.

У 1990 році вступив до Духовної семінарії у Дрогобичі. Згодом вивчав теологію у вищих духовних навчальних закладах Європи: у Варшаві, Страсбурзі, Інсбруці та Римі. Здобув ступінь доктора теології.

17 березня 1991 року був рукопокладений на священика. 19 серпня 1995 року склав вічні обіти у Львівській провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ).

У подальшому виконував різноманітну душпастирську працю, займався педагогічною та викладацькою діяльністю в Україні та поза її межами. Під час свого перебування у Львові входив до складу Ради Центру духовної допомоги особам з особливими потребами, був координатором душпастирської опіки ув’язнених, допомагав священикам Реабілітаційного центру «Джерело» для дітей, хворих на церебральний параліч, надавав душпастирську опіку жіночим згромадженням, провадив реколекції тощо.

21 грудня 2005 року проголошений Єпископом-помічником Києво-Вишгородської архієпархії. Архієрейська хіротонія відбулася 15 лютого 2006 року в Архікатедральному соборі Святого Юра у Львові. Святителі – Блаженніший Любомир, Високопреосвященний Владика Ігор Возьняк та Преосвященний Владика Юліян Вороновський.

У 2006 році обраний Секретарем Синоду Єпископів УГКЦ.

Питання ставила Алла Дмитрук

Президентські вибори-2010 завели багатьох виборців у глухий кут. Принаймні автор цих рядків не один раз розгублено оглядав двоактну українську драму саме з того кута. Релігійна тема, звичайно ж, в українських медіях жваво обговорювалась, але цього разу дещо приглушено. Смію припустити, що з делікатності. Адже перед релігійними громадами України постали тепер питання, на які відповісти буде дуже складно.

Першим сигналом до задуми були виступи спершу Патріарха УПЦ–КП Філарета, а тоді Патріарха УГКЦ Любомира, які зійшлися на одному: голосування у графі «не підтримую жодного кандидата» є фактично рівнозначним відмові голосувати взагалі. Не знаю, як у православних, але серед греко-католиків це твердження викликало жваві дискусії і, почасти, публічно висловлену незгоду. Частині греко-католиків видалося, що Церква цим самим порушила свої власні настанови щодо невтручання у вибір конкретних способів голосування. У цей момент втішало лише одне: думка церковної єрархії людям справді не байдужа. Життя разом із Церквою – точніше, життя у Церкві – починає давати важливі плоди і, визначаючи свою життєву позицію, люди хотіли б керуватися вченням Церкви. Проте запитальні знаки залишаються, і згодом, коли виборчі пристрасті вляжуться, єрархії Церкви треба буде зняти людську тривогу і сумніви.

Спільна заява предстоятелів українських Церков та релігійних організацій підтвердила, що позиція цих двох Патріархів не була випадковістю. Солідарний характер спільної заяви допоміг багатьом віруючим зняти у серці надмірну гостроту тривоги. Проте мої власні опитування засвідчили, що люди однаково сприйняли цю позицію як таку, що непрямим чином підсилює шанси Юлії Тимошенко. Багато хто намагався виправдати релігійних діячів – мовляв, надто вже загрозливим для них є прихід до влади «безбожних сил». Проте запитання все-таки залишаються: «Чи має правило про невтручання Церкви у характер волевиявлення народу якісь ситуативні обмеження?»; «Чи повинна Церква відкрито виступити, скажімо, проти Комуністичної партії, попереджаючи людей, що підтримка останньої може призвести до великої суспільної трагедії?»… Нинішні вибори показали, що такого типу запитання все-таки не відійшли у минуле, як це здавалося дотепер.

Нарешті, останнє запитання особливо болюче: «Як тепер почуваються релігійні громади, якщо виявилося, що їхні представники стояли у п’ятницю перед Софією не з переможцем?». Звичайно ж, поголовна більшість представників не вдалися до такого грубого порушення церковного глузду, як це зробив митрополит УАПЦ Мефодій, коли безоглядно став на бік Юлії Тимошенко. Навіть Патріарх Філарет обмежився хоч і дуже прозорими, але все ж таки натяками. І все ж тривога залишається. Адже здавалося, що конфуз Римо-Католицької Церкви у Польщі, яка свого часу підтримала кандидата Леха Валенсу, тоді як виграв Алєксандр Квасьнєвський, став для всіх нас хрестоматійним!

Загалом, душею я був, звичайно ж, на Софіївській, а не на Михайлівській площі. На тлі спільної молитви криклива попса біло-блакитних виглядала особливо промовисто. І, як на мене, жест Юлії Тимошенко, яка вибачилася перед народом за свої прорахунки, був дуже вдалим кроком. Адже наших політиків ніяк не змусиш вичавити з себе слово «Вибачте»! Проте в душу закрадалося тривожне запитання: «Як на цю молитву зараз реагують прихильники Януковича на Михайлівській площі чи перед екранами телевізорів? Чи захочуть вони молитися до Бога разом з нами?»

Тому душа моя в неспокої. Сам факт організації молитви за успішне проведення виборів у мене викликає лише схвалення. Ми дуже недооцінюємо феномен молитви. Проте як, на мою думку, вона мала б виглядати, щоб не створювалося враження про підтримку одного з кандидатів?

Отже, як і Мартін Лютер Кінг, я також маю мрію. Що одного року перед фіналом виборчих перегонів обидва кандидати у президенти, якщо вони цього побажають, зійдуться у Софії Київській разом із предстоятелями Церков та інших релігійних організацій, де всі разом помоляться за успіх президентських виборів. Присутність обох кандидатів зніме підозру, що молитва йде на конто лише одного з них. І самим кандидатам вона нагадає, що навіть якщо комусь із них вдасться приховати якісь маніпуляції перед людським судом, перед судом Божим це зробити не вдасться. Як на мене, саме така активна молитовна позиція, поєднана з невтручанням Церкви у характер голосування, й була б найбільш відповідною для ХХІ століття і, смію гадати, найбільш любою для Господа.

Починаючи від того, коли слід вчасно йти з керівної посади, і закінчуючи тим, як Бог дивиться на нового Президента України. Господь Бог, каже Верховний архієпископ Любомир, лише раз втрутився у «президентські вибори», коли делегував пророка Самуїла до ізраїльського народу з «пропозицією» обрати собі за царя Давида. Відтоді Творець спостерігає за процесом, не накидаючи народу правителів. Він знає, хто очолить українську державу, але це не означає, що Він сам особисто «голосує» за того чи іншого кандидата. Просто дозволяє електорату привести до влади того, кого вже цього тижня ЦВК оголосить переможцем перегонів. Бог любить людську свободу, тому й дотримується нейтралітету. Чи є таке «невтручання» виправданим – окреме питання, здатне завести у нетрі богословської казуїстики. Ми ж говоримо із Владикою про більш земні та актуальні на сьогодні питання.

«Закид щодо неможливості зустрічі між Папою Римським і патріархом Московським повторюють безліч разів»

Владико, голова відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату митрополит Іларіон заявив нещодавно, що «головною перешкодою для зустрічі патріарха Московського і Всія Русі з Папою Римським є ситуація на заході України». Він вмотивував це тим, що буцімто 500 православних парафій на заході України були передані УГКЦ. Чи мала місце така ситуація?

Цей закид щодо неможливості зустрічі між Папою Римським і патріархом Московським повторюють безліч разів. Останнім часом – взагалі доволі інтенсивно і часто. І в цьому немає нічого нового. Бо й за попереднього патріарха те саме говорили. Давайте повернемось до історії. У 1946 році радянський уряд за наказом Сталіна вирішив ліквідувати нашу Церкву. Для цього організували і провели псевдособор, де було інсценізовано діяльність ініціативної групи, яка нібито запропонувала відректися від Берестейської унії і повернутися до лона «матірної» Російської православної церкви. Священики, зігнані насильно до храму Святого Юра, проголосували за те, що вони цю пропозицію приймають. А єпископи наші були вже рік як заарештовані. Тобто жодний наш єпископ не брав участі у цьому заході. Саме тому ми його називаємо «псевдособором». Після цього зібрання почалася ліквідація Церкви, і сталося так, що наші храми було передано Московському патріархату. В 1989 році радянський уряд дозволив знову реєструвати греко-католицькі громади…

Не без втручання Риму, наскільки про це відомо…

Тодішній президент СРСР Горбачов поїхав до Папи Іоанна Павла ІІ і знав, що у Римі йому поставлять питання: а що з греко-католиками? Тож радянський уряд десь за тиждень перед відвідинами видав ту директиву щодо реєстрації. Але що сталося? Якщо люди у якійсь громаді казали, що хочуть залишатися у православній церкві, їх не перереєстровували. А близько тисячі громад одразу сказали про те, що хочуть повернутися до греко-католицької церкви. Були місцевості, де громади поділилися. Подекуди почалися конфлікти, нерідко інспіровані місцевими партійними ідеологами, що ставили собі за мету за будь-яку ціну перешкодити процесу відродження нашої Церкви. Ці конфлікти були доволі драстичними, прикрими, доходило навіть до кровопролиття – билися люди у церквах. Почали шукати розв’язку, інколи знаходили її, почергово використовуючи один і той самий храм. Сьогодні число конфліктних місцевостей є мінімальним, бо там, де були конфлікти, почали будувати другу церкву. Попри все слід підкреслити, що твердження про те, що греко-католики буцімто відібрали насильно православні церкви, є абсолютно неправдивими. Вони просто повернули їх до власника. І ми в листах до високопоставлених осіб зазначаємо, що такі твердження почули, але де тому докази, що це – ваші храми? Прошу, нехай хтось дасть тому докази – завірені, достовірні, бо ми таких не знаємо.

Може, варто було б зустрітися з патріархом Кирилом і все йому пояснити? Чи така зустріч неможлива?

Ми залюбки зустрічались би на добросусідській базі. Але існують деякі труднощі. Якщо патріарх не може з Папою зустрітися, як він може зустрітися зі мною? Ми відкриті для зустрічі, для розмов, але без публічних, розтрублених по цілий світ закидів, що не мають доказів. Бо інакше дуже тяжко зібратися для якоїсь розумної спокійної розмови.

«Я не маю жодної претензії до того, щоб глава єдиної помісної церкви походив з греко-католиків: православних більше»

І не тільки для розмови. За таких умов взагалі важко починати будь-яку спільну справу. Тому я й не розумію, про яку єдину помісну церкву може йтися, якщо тільки між греко-католиками та православними Московського патріархату існують претензії, образи тощо. Але давайте спочатку уточнимо дефініції: що вкладаєте в поняття «єдина помісна церква» особисто ви?

Дивіться: Ісус Христос створив єдину церкву. Ми всі кажемо: вірую в єдину, святу, соборну і апостольську церкву. Через наші людські немочі, через наш гріх ми поділилися на безліч різних частин: є католики, є православні, є протестанти – всі вони християни… Остаточний ідеал – у тому, аби ми усі повернулися до первісної єдності. Ця єдність не мусить бути одноманітністю. Ми розійшлися між собою: хтось ближче, хтось далі. Ми є дуже близькими з православними, і досить далекими – з протестантами, хоча і з ними спілкуємось на підставі хоча б того, що читаємо одну й ту саму Біблію і хочемо поводитися одне з одним як брати. Тим паче, ми є близькими з українськими православними – маємо спільне хрещення з часів святого Володимира. Шлях до єдності не є легким – різні нарости ускладнюють нам просування впродовж століть. Є різні стереотипи, які нам накинули, але це можна подолати при наявності доброї волі. Ми, власне, не є чотирма окремими церквами, ми є чотирма гілками однієї церкви. Як виглядатиме наново об’єднана церква? Напевно, що не так, як за часів Володимира, але ми ще не знаємо, як вона виглядатиме, ми тільки мріємо, щоб вона була єдиною. Якісь розв’язки ми знайдемо…

І все таки: які розв’язки ви сподіваєтеся знайти? Коли два вищі навчальні заклади зливаються в один, вони проходять певний момент уніфікації. Їх, зрештою, очолює один ректор. Якщо відштовхнутися від цього прикладу, давайте хоча б висвітлимо «керівне» питання: хто може посісти престол об’єднаної церкви?

Ми на сьогодні маємо практично чотирьох предстоятелів – митрополита Володимира, патріарха Філарета, митрополита Мефодія і мене (глави – відповідно – УПЦ МП, УПЦ КП, автокефальної та греко-католицької церков. – Авт.). Якби ми насправді знайшли дорогу до єдності, то тільки один із нас був би предстоятелем. Кого оберуть? Я не маю жодної претензії, щоб глава церкви походив з греко-католиків, православних більше… Ми вийшли з однієї історії, маємо ту саму мову, іконопис, музику, у нас безліч спільного, і ми маємо бути свідомі цього. Існують труднощі суто людського характеру, які необхідно подолати. Щодо прикладу, який ви подаєте. Провід буде той самий, тільки він буде вже не на лівому березі, не у Володимирському, чи Успенському соборах, а сидітиме він у святій Софії, бо то є наша церква, наша спільна церква, наша мати.

Це – чудова перспектива, але важко повірити у єднання вашої церкви з Московським патріархатом, який вперто називає греко-католиків «уніатами», а Київському патріархату взагалі донедавна відмовляв у праві на існування. Які можуть бути шляхи подолання розбіжностей між людьми, які вперто не чують одне одного?

От ви зараз чудово сказали: ми ще не чуємо одне одного, але все є можливим, коли ми хотітимемо цього. Буває так, що люди сваряться. От розсварилися брати: батьки їм залишили спадщину, а вони через неї затіяли чвари. Але минає час, і вони кажуть: чекайте, але ж ми брати, то що, ми будемо і надалі ворогувати? Примирімося! Жиймо разом, будьмо разом. Для нас надзвичайно важливим є перш за все налагоджувати щораз тісніші братерські зв’язки з Церквами-Сестрами Володимирового Хрещення в Україні, а вже тоді спільно міркуватимемо, як вибудовувати наші стосунки з іншими християнськими центрами. Чи це є можливим? Я думаю, що так. Але на це потрібна добра воля усіх.

Гаразд, Владико, дозвольте запитати про інше. Преса розтиражувала вашу заяву щодо того, що ви залишаєте престол УГКЦ. Це так і є?

Ні, я сказав так: краще передати теплою рукою. Бо передати владу можна по-різному. Можна вмерти, і тоді потрібен наступник. Можна тяжко захворіти, й тоді хтось мусить прийти і посісти твоє місце. А можна спокійно, добровільно – крок за кроком – передати уряд (йдеться про керування церквою – Авт.). Люди в моєму віці чомусь мають схильність або вмирати, або хворіти (сміється). То чому не передати уряд спокійно? Це ж не означає втекти від церкви… Я не є незаступимим, напевно, є ліпші від мене. І мені від того буде спокійно. Бо я вже не молодий, і безліч речей мені дається важко. Є певний досвід, це правда, але з урядом пов’язані обов’язки, які мені вже тяжко сповняти, а далі буде ще тяжче. Тож я хотів би передати уряд, а сам – робити щось інше, помагати в церкві, бо в печері я не ховатимусь. А навіть якби я пішов у печеру, то це також є добрим – молився би цілий день за церкву.

Ви думали про кандидатуру наступника?

Ні, конкретно про кандидатуру не думав. То обирає Синод, є певна процедура, а я нікого не обираю.

«Ми не мали перед собою двох ангелів, але мусили обирати. Кожен вибір є ризикованим… »

На президентських виборах, які щойно відбулися, ви закликали громадян в жодному разі не ставити позначку в графі «проти всіх». Це, відверто кажучи, не всім сподобалось. Адже «проти всіх» – це також вибір, також позиція…

Насамперед хотів би зазначити, що офіційна позиція нашої Церкви щодо другого туру виборів була висвітлена у Синодальному Зверненні, і в цьому документі є подвійний заклик: голосувати відповідально і молитися про Божу поміч для народу в цей нелегкий час. Ці фундаментальні принципи залишаються незмінними. Церква не накидає ніякої розв’язки нікому і шанує людську свободу, залишаючи кожному Богом дане право жити і здійснювати вибір згідно зі своїм сумлінням. Що ж до згаданої вами графи «не підтримую жодного кандидата», то я вважав за потрібне звернути увагу на небезпечну тенденцію, пов’язану з таким голосуванням, а не наказувати комусь чи забороняти комусь щось – я собі такого права не приписував і не приписую.

Насправді така графа існує, і держава це дозволила. Але в чому полягає проблема? Ми відбули перший тур, де було 18 кандидатів, і кожен громадянин, який тверезо мислить, свідомий свого обов’язку, за когось голосував. Із тих вісімнадцятьох двоє осіб мають найвищий відсоток, і, згідно з нашим законодавством, ми маємо зробити наступний крок і обрати з-поміж них найкращого. Ми маємо бути послідовними: якщо є вибори – маємо обирати. Принаймні ті, хто голосував за інших кандидатів, мусять поважно застановитися над тим, чому більшість надала перевагу двом переможцям першого туру. Якщо комусь ці двоє не подобаються, то все одно більшість виборців готова довірити тим особам кермо держави. Тому варто бути послідовними у дотриманні засад демократії і прийняти такий чесний вибір більшості. Голосуючи «проти всіх», ми віддаємо іншим право обирати нам Президента. Не кажучи вже про те, що хтось міг би голосувати «проти всіх» спересердя, з озлоблення, що не пройшов «його» кандидат чи аби не брати відповідальності за наслідки виборів. А це зовсім не є ознакою зрілості. Є люди, які хочуть втекти від самих себе, щоб потім казати: я, мовляв, ні за кого не голосував. Але в тому і полягає громадянська зрілість: щоб взяти на себе відповідальність. Ми не маємо перед собою двох ангелів, але мусимо обирати – свідомо, зріло обрати. Мені закидали, що я схиляюсь на той чи інший бік. То не є правда. Я був за те, щоб ми врахували ту обставину, що більшість громадян готова і обиратиме одного з двох. Це не виключає формального права окремих осіб голосувати «проти всіх», але це виключає їх самих з процесу вибору.

Вісімнадцять кандидатів з першого туру – не аргумент. То й що з того, що їх було багато? Всі вони здебільшого – «старі обличчя», політики кучмівської доби… Кількість наявна, а якості нема…

А чому ніхто не подбав про те, щоб були нові люди? Де ті люди? Чому вони нічого не робили? Чому сиділи й споглядали, замість того, аби створювати нові партії, висувати нових кандидатів? До виборів слід готуватися заздалегідь, і то не тільки кандидатам, а й цілому суспільству. Може, це звучить парадоксально, але вибори не відбуваються в день голосування, вони є підсумком певного процесу, який проходить суспільство, і неминуче відображають ступінь його громадянської зрілості.

Все в гроші упирається, Владико…

А в цілому світі – що, інакше? Грошей потребують усі, бо бути кандидатом – нині річ коштовна, але гроші не обов’язково мати в кишені, гроші можна збирати. Якщо люди взяли б та й сказали: ми хочемо нових людей, то можна було б і гроші знайти. Але ж люди нічого не робили – чекали, чекали, а тепер не можемо нарікати, але мусимо взяти певний урок для себе з тих виборів.

Під час президентських перегонів священиків православної церкви московського патріархату звинувачували у тому, що вони агітували за Януковича. Втім, подібні закиди лунали й на адресу ваших святих отців. Хіба що в цьому випадку йшлося про іншого кандидата…

Дивіться: я маю від Господа Бога мандат – проповідувати Євангеліє. І це – мій обов’язок. Але я не маю мандату казати людям: голосуйте за того чи іншого: ангел мені не з’явився і не оголосив, що я маю піти і сказати людям, за кого їм голосувати. Якщо хтось почуває, що він такий мандат має, то він помиляється. Може, він з якоїсь причини відчуває, що так було би правильно. Але наш Синод такого не робить. До мене надійшов лист від Петра Писарчука (керівника Львівського обласного осередку Партії регіонів, який звинуватив УГКЦ в тому, що вона агітує за Тимошенко – Авт.), і я написав йому відповідь, де ще раз виклав позицію нашої Церкви. Я також звернувся до владик з проханням нагадати священикам, щоб вони дотримувалися постанов Синоду щодо виборів. Хоча я не можу виключати випадків, що окремі душпастирі зловживають своїм священицьким авторитетом.

Ненавмисно?

Хтозна. Можливо, хтось і робив спроби підкупу… Нам про це нічого не відомо.

Писарчук конкретні приклади наводив?

Ні. Він тільки навів слова, які було сказано, і ці слова були досить образливими та неприйнятними ані з людської, ані з християнської точки зору. Він стверджує, буцімто наші священики таке говорять. Але не дав відомостей про те, що такий-то отець у такому-то селі казав…

Але могло таке бути?

Не маємо доказів цього, але остаточно не можемо цього й виключати. В кожному разі зі свого боку ми ще раз перестерегли наших священиків перед висловлюваннями, негідними священнослужителів. Сподіваємося, що вони прислухалися до нашої остороги.

Владико, якщо вся влада – від Бога, то наш нинішній Президент – також від Бога?

Ми не маємо приписувати Богові наші акти. Бог каже: «Хочете? – Маєте…» Розглянемо історію зі Святого Письма. Ізраїльський народ вийшов з єгипетського полону і захотів обрати собі царем Саула. Господь Бог сказав: «Якщо вони так хочуть… Я хотів бути їхнім володарем, але вони хочуть мати людину за царя – нехай мають». Саул, на жаль, не дуже добрим вдався. Тоді Господь послав пророка Самуїла і сказав йому знайти у Вифлиємі Давида, бо Божа воля була у тому, щоб Давид став царем. І пішов Самуїл, і знайшов Давида, бо Самуїл, бачите, мав такий «мандат»… І Давид сів на царство і будував Ізраїль як людина, обрана Господом. А у подальшій історії Ізраїлю були різні царі, які до того довели, що врешті-решт Ізраїль пішов у вавилонську неволю. Господь Бог знав про це, але більше Ізраїлю не посилав нікого, нікого не називав поіменно. Тож сьогодні ми не можемо говорити, що обрали особу, яку хотів Бог. Таким був Божий допуск, а не Божа воля. А це не є одним і тим самим. Божа воля – коли Бог так хоче. А Божий допуск – коли Бог дозволяє. Візьміть поняття гріха. Хіба Бог хоче нашого гріха? Ні, не хоче. Але якщо ти хочеш грішити, пам’ятай, якими будуть наслідки. Господь Бог як ніхто зберігає для нас людську свободу. Немає на світі жодної держави, яка б так боронила нашу свободу. Тому не можна казати на того чи іншого президента, що він є Божим помазаником. Чи хотів його Бог насправді, чи ні – то тільки Господь знає. У тому, що саме Бог допускає когось до влади, немає сумніву. А от чи він цю людину хоче – це цілком інша річ.

Віктор Ющенко був доволі лояльним керівником, зокрема, й щодо питань свободи слова, свободи віри… Ви очікуєте змін – позитивних чи негативних – після обрання нового Президента?

Церква не загине, церква йтиме далі. Так само, як і Україна. Як воно буде – побачимо. Я тим не журюся. Надто багато залежить від нас самих – як ми себе поводитимемо і як громадяни, і як християни. Це все – спекуляції і певне політиканство: розмови про те, чого ми мусимо сподіватися. Ми не йдемо назад, до радянського режиму, до Сталіна… Там мало на що можна було розраховувати, там була би повна загибель. Але тут – не така ситуація. Ми можемо про щось здогадуватися, над чимось замислюватись, але вибір вже зроблено. Кожен вибір є ризикованим – така вже його природа.

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

За словами заступника секретаря Ради безпеки України Дмитра Видріна, його знайомі журналісти із західних країн дивувалися, коли отримали повідомлення з пропозицією акредитуватися на «Молитву за Україну».

«Вони запитували:«Як це можна акредитуватися на молебень? Може, ми щось неправильно переклали?»- Відзначив він.

На думку Видріна, релігійні конфесії, які погодилися направити своїх представників на політичний захід Тимошенко, свідомо пішли на «знищення репутації».

«Журналісти з католицьких країн уже зробили запит у Ватикан на наявність благословення на участь в політичному процесі», – сказав Видрін.

В акції «Молитва за Україну», яка відбулася 5 лютого на Софійській площі Києва, взяли участь представники майже всіх християнських конфесій України.

Зі словами молитви до Бога та зверненням до української громадськості на Софіївській площі виступили вікарій Київської митрополії Української Православної Церкви (МП) єпископ Пантелеймон, предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви Митрополит Мефодій, єпископ Римо-Католицької Церкви Маркіян Трофим’як, керівник Бюро Української Греко-Католицької Церкви священик Роман Небожук, священик Української єпархії Вірменської Апостольської Церкви о. Оганес Шахназарян, голова Всеукраїнського Союзу Об’єднань євангельських християн-баптистів В’ячеслав Нестерук, президент Всеукраїнського Союзу Церков християн віри євангельської – п’ятидесятників Михайло Паночко, Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви Леонід Падун та Патріарх Філарет, предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Духовні лідери країни просили у Господа благословення для України, миру та добробуту для українського народу, чесності та справедливості у ході виборів, а також мудрого та дбайливого керівника для нашої держави, який за Божої ласки обійме пост Президента України. Разом із ієрархами Церков зверталась до Бога про прощення за дії усієї влади Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко, яка просила Господа «благословити нашу рідну державу у ці складні часи».

За матеріалами: Релігія в Україні, Інститут релігійної свободи

___________________________________________________________

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

«Портал-Сredo.Ru»: Ваше Високопреосвященство, скільки в Україні віруючих Католицької Церкви? Які зміни в чисельності віруючих можна простежити за останні роки?

- Більшість католиків в Україні належать до східного обряду, це віруючі Української Греко-Католицької Церкви. Згідно даним статистики, яку ми щорічно збираємо з наших єпархій, ми вважаємо, що греко-католиків в Україні близько п’яти мільйонів. Більшість з них знаходяться в Західній Україні, менше – в центральній, і ще менше на сході. Що ж до католиків латинського обряду, то більшість їх знаходяться в центральних і західних областях України – від Львова і Кам’янець-Подільського до Житомира. Католицька Церква латинського обряду в західних областях України у минулому складалася переважно з поляків, і тому після Другої Світової війни внаслідок змін в структурах населення число віруючих РКЦ в цьому регіоні різко знизилося. Якщо порівняти Україну з Білоруссю, де я раніше був нунцієм, то ситуація приблизно однакова: присутність католиків в суспільстві складає 10-15% населення. Звичайно, це присутність меншості, але все таки ситуація кардинально відрізняється від інших країн східної Європи, де католиків значно менше, як, наприклад, на Кавказі, в Російській Федерації або державах Центральної Азії. В Україні, повторюся, католицтво присутнє не лише у вигляді церковних структур, але і як суспільна сила, що дуже важливо.

– Чи спостерігається динаміка в кількості римо-католиків в Україні за останні роки?

- Позитивна динаміка якоюсь мірою завжди є. Але життя Церкви – це, перш за все, динаміка органічного зросту і стабільності. Звичайно, в Україні є ще багато людей католицького походження, які не беруть участі в житті Церкви, але це не заважає динаміці зросту Католицької Церкви і інших Церков. Я б відзначив те, що спостерігають всі архиєреї і священики: у католицькі храми на Пасху найбільше приходить людей тоді, коли дата римської Пасхи збігається з православною. Про що це говорить? Це говорить про те, що ще більша частина населення недостатньо пов’язана з життям Церкви і що церковні структури ще не в змозі повністю духовно бути опікуном своєї пастви. Перш за все, в таких великих містах, як Київ, кількість людей, що приходять на служби, здається дуже малою в процентному відношенні до населення. Але, звичайно, всі люди знають, де знаходиться їх храм, де вони можуть молитися і підживлюватися від джерела Божої благодаті, у тому числі і в структурах Католицької Церкви. У нас є свої храми, хоча їх і небагато, є і проекти створення нових. Але, як ви знаєте, в сьогоднішній ситуації питання з будівництвом нових храмів дуже непросте.

– А як в Римі дивляться на прагнення УГКЦ отримати статус патріархату і називатися помісною Церквою в Україні?

- Це питання вже неодноразово обговорювався, і на сьогоднішній день його рішення залишається особистою прерогативою Святішого Отця. Я не маю жодних повноважень вступати в його динаміку. Ще в 2004 році Папа Іван Павло II озвучив, що він розділяє прагнення Української Греко-Католицької Церкви, яке має своє коріння і в канонічних, і в соборних визначеннях, щоб мати повну і юридичну церковну гідність. Але для цього потрібно, щоб Церква була підготовлена.

– Ви як посол, який не очолює жодну з українських Церков, можете дещо зі сторони подивитися на релігійне життя в цій країні. Могли б Ви оцінити відношення основних християнських конфесій в Україні до президентських виборів?

- Вибори – це завжди важлива і вимоглива подія для будь-якої країни. Вибори відображають рівень розвитку як суспільного життя, так і всегромадської культури. Звичайно, цей процес також стосується життя Церков і релігійних організацій. Моє враження, що релігійні лідери ставляться до виборів згідно загальноприйнятим стандартам стосунків між Церквою і державою. Католицька Церква, як і Православна, має своє соціальне вчення, і в період виборів Церкви діють згідно з своїм вченням, тобто справді церковно і відповідально. Це характерно, мені здається, і для нинішніх виборів.

Яке наше відношення до виборів? Перш за все, ми наполягаємо на тому, що Церква для свого життя потребує свободи. Церква може впоратися з багатьма складними обставинами, коли вона вільна. Слава Богу, що до цієї істотної вимоги Церкви всі кандидати ставляться позитивно. З іншого боку, одне з важливих завдань Церкви – залучити віруючих до активного ставлення до всіх суспільних процесів і, перш за все, до виборів. Церква вчить, що у виборах потрібно брати участь. Байдужість до виборів – неправильний, нехристиянський підхід. Голосувати потрібно за своєю совістю – і в цьому виражається вся мудрість Церкви відносно виборів. Таким чином, від держави і кандидатів на високі урядові пости ми вимагаємо, щоб вони захищали високі загальноприйняті стандарти свободи совісті і віросповідання. І мені здається, що сьогодні у всіх це виходить. Можливо, у Вас інше враження?

– Зустрічаються повідомлення про випадки відкритої підтримки нинішнього прем’єр-міністра кліриками Української Греко-Католицької Церкви…

- Знаєте, щоб говорити про такі випадки, треба представити конкретні аргументи. Безумовно, кожна людина має свою точку зору. Якщо запитати мене особисто, то і я маю свою позицію, і не можу від неї відректися. Інше питання, наскільки ця позиція розкривається вищими церковними настоятелями, яке їх втручання в автономну сферу людської совісті відносно вибору своїх політичних переваг. Тому відносно позиції Церкви на цих виборах, а не окремих кліриків, – мені вона видається дуже гідною.

– 1 лютого виповнився рік з дня інтронізації Святійшого Патріарха Московського і всія Русі Кирила. Як Ви можете оцінити цей етап?

- Є деякі параметри, які треба назвати. По-перше, Святійший Кирило – особистість надзвичайного масштабу, і не лише для Російської Православної Церкви, а також в контексті всіх міжцерковних стосунків. По-друге, він дуже відомий в світі. Буває так, що новообраний першоєрарх мало кому відомий, і потрібний певний час, щоб познайомитися з ним і так далі. У випадку ж з Його Святійшеством Патріархом Кирилом якраз навпаки – його знають у всьому світі, і це відкриває абсолютно іншу перспективу його служіння. І третє, що для нас дуже важливе: ніколи ще престол Московського Патріарха не займав єрарх, який настільки добре знав би Католицьку Церкву. Ми бачимо в цьому позитивний аспект, особливо для розвитку діалогу між нашими Церквами.

– Чи можна говорити, що ваші очікування протягом першого року патріаршества Святійшого Кирила почали виправдовуватися?

- Так. Перш за все, я посилаюся на події, які безпосередньо пов’язані з католицько-православними стосунками. Хотілося б пригадати важливий візит владики Іларіона, митрополита Волоколамського, голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків Російської Православної Церкви Московського патріархату до Ватикану. Цей візит був дуже добре підготовлений і дав Його Високопреосвященству можливість зустрітися з багатьма відомствами Католицької Церкви і представити напрями служіння нового Патріарха.

А тепер, що стосується не лише міжцерковних стосунків між Святим Престолом і Російською Федерацією. Нарешті були встановлені дипломатичні стосунки між Ватиканом і РФ. Рішення цього питання тягнулося ще з радянських часів. І зараз, після більш ніж двохсот років, знову існують повні дипломатичні стосунки між двома сторонами. Це теж дуже важлива і, звичайно, історична подія. Досить пригадати, що останній нунцій зі всіма дипломатичними прерогативами, був присутній в Санкт-Петербурзі на самому початку ХIХ століття. Потрібно було чекати більше ніж 200 років, щоб між Папським Престолом і Росією були відновлені повноцінні дипломатичні стосунки. Думаю, що це позитивно впливатиме на розвиток повноцінного діалогу.

Розмовляв священик Андрій Дудченко

В інтерв’ю довідуємося про підстави такої позиції Глави УГКЦ. «Ми відбули перший тур, де було 18 кандидатів, і кожний тверезо думаючий громадянин, свідомий свого обов’язку, за когось голосував. З тих вісімнадцятьох двоє осіб мають найвищий процент, і, згідно з нашим законодавством, ми маємо зробити наступний крок і обрати з-поміж них кращого. Ми маємо бути послідовними: якщо є вибори – ми маємо обирати», – пояснив Предстоятель УГКЦ.

На його думку, ті, що голосували за інших кандидатів, мусять поважно замислитися над тим, чому більшість тих, що голосували, віддали перевагу двом переможцям першого туру. «Якщо комусь ці двоє не подобаються, то все одно більшість виборців готова довірити тим особам кермо державою. Тому треба бути послідовними у дотриманні засад демократії й прийняти такий вибір більшості», – сказав Блаженніший Любомир.

На переконання кардинала Гузара, голосуючи «проти всіх», ми віддаємо іншим право обирати нам Президента. «Ми не маємо перед собою двох ангелів, але ми мусимо вибирати – свідомо, зріло вибрати», – пояснив він. При цьому Глава УГКЦ спростував закиди, що завдяки такій позиції він стає на сторону одного з кандидатів. «Я був за те, щоб ми врахували ту обставину, що більшість громадян готова і буде обирати одного з двох. Це не виключає формального права окремих осіб голосувати «проти всіх», але це виключає їх самих з процесу вибору», – наголосив Предстоятель УГКЦ.

Передусім, говорячи на цю тему, Блаженніший Любомир сказав, що офіційна позиція УГКЦ щодо другого туру виборів висвітлена у Синодальному Зверненні. У цьому документі є подвійний заклик: відповідально голосувати і молитися про Божу поміч для народу у цей нелегкий час. Ці фундаментальні принципи залишаються незмінними.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

Напередодні другого туру президентських виборів Апостольський Адміністратор Стрийської єпархії дав інтерв’ю для суспільних друкованих видань, що розповсюджуються на території Стрийської єпархії. Мета Звернення єпископів УГКЦ щодо виборів, суть громадянського обов’язку та християнської постави виборця та місце Церкви в суспільно-політичних процесах країни стали темою спілкування з журналістами. Повна версія інтерв’ю подається нижче.

Кор.: Владико Тарасе, Єпископи Української Греко-Католицької Церкви звернулися до вірян з приводу другого туру президентських виборів. В чому полягає суть цього Звернення?

Владика Тарас: Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ прийняв Звернення до вірних Української Греко-Католицької Церкви та людей доброї волі з нагоди другого туру виборів Президента України. В ньому особливо наголошується на тому, що право громадян брати участь у виборах – це не лише привілей, але й громадянський та християнський обов’язок бути співвідповідальними за сьогоднішній і завтрашній день нашого народу.

Кор.: УГКЦ намагається таким чином вказати за кого слід голосувати?

Владика Тарас: Церква ніколи й нікому не вказувала, хто за кого має голосувати. Це справа сумління і свобідного вибору кожного. Але церква закликає, щоб у сьогоднішній момент, який є надзвичайно важливим, кожен з нас зробив свій вибір. Не голосувати чи голосувати проти всіх – це означає безвідповідально зрезигнувати з Богом даного людині покликання управляти його створінням. Тому сьогодні надзвичайно важливим є рішення кожного взяти участь у другому турі виборів Президента. В першому турі українське суспільство більшістю голосів визначилося з двома кандидатами. І ігнорувати це будь якою формою саботажу другого туру – було б потоптанням наших демократичних здобутків. Не думаю, що ті, хто ради сьогоднішньої України принесли в жертву своє життя, одобрили б таку втечу від відповідальності за майбутнє нашого суспільства.

Кор.: Чи церква має право робити подібні заяви стосовно суспільно-політичних процесів у державі?

Владика Тарас: Вважаю що до кінця є зобов’язаною. Завдання Церкви – виховувати вірних, свідомих і відповідальних християн, а тому і громадян держави, які здатні прийняти на себе відповідальність не тільки за долю своєї родини, але й за долю всього народу та суспільства, до якого вони належать.Однак те найважливіше, що творить суть громадянського вибору християнина – є сумління виховане довірою у Боже Провидіння. Взяти участь у виборах – означає стати співучасником здійснення тих Божих задумів, якими він у своїй доброті визначив майбутнє нашого народу. Якщо у суспільстві є дві відмінні думки, кожен хто обирає власну позицію, відповідає за свій вибір не тільки перед самим собою, своїм сумлінням, а перед Богом.Тому громадянський вибір кожного християнина повинна супроводжувати молитва за здійснення Божої волі. Та людина, яка стане обраною, у даному випадку Президентом країни, – отримає свій мандат не тільки як результат волевиявлення більшої частини виборців, але передовсім як мандат даний вибором народу з вірою у Боже Провидіння.

Кор.: Голос Церкви в такій справі як вибори не спричинить до поділу українського суспільства?

Владика Тарас: Коли християнин свідомо і відповідально бере участь у суспільно-політичному житті, то це повинно служити для об’єднання а не поділу суспільства. Свідомий того, що нічого немає без Божої волі, він є готовий прийняти з респектом волевиявлення інших, та бути конструктивним по відношенню до вибору більшості.Така християнська позиція дає надію на те, що суспільство і після виборів буде шукати способу поєднатися. А вибраний кандидат, якому християни виявлять свою довіру, буде нести відповідальність не тільки перед загалом усіх виборців, але й перед Богом.

Кор.: З яким побажанням Ви як єпископ Стрийської єпархії УГКЦ хотіли б звернутися до повірених Вам священиків та вірян?

Владика Тарас: Я звертаюся як до греко-католиків, так до всіх жителів Стрийщини, Городоччини, Жидачівщини, Миколаївщини та Перемишлянщини, до всіх, без огляду на те, яким є ваш погляд на майбутнього президента. Перший тур виборів пройшов. І сьогодні ви вже не повинні визначатися між вісімнадцяти претендентами. Прошу вас, щоб ви вийшли за межі вузьких ідеологічних засад, переступили свої особисті уподобання, свої симпатії і антипатії, але вибирали мудрістю свого серця, у згоді зі своїм сумлінням, оцінюючи своє рішення критеріями віри та благородних поривів національно-громадянської свідомості. Потрібно подивитися ширше на перспективи завтрашнього дня, і зробити такий вибір, який би зміг принести єдність і процвітання нашому народу. Виберіть того кандидата котрого ви дійсно вважаєте достойним стати президентом України, за котрого ви будете молитися та проводові якого ви можете довіритися. Дай Боже, щоб ці вибори справді стали початком нового етапу нашого життя.

Фото: Департамент інформації УГКЦ

Являти себе в товаристві священнослужителів, а якщо вдасться — глав церков, і перелічувати свої «благословення», як дворянські титули, — звичне передвиборне явище. Бані та ікони — ефектний задник, постаті в рясах — символічні не менше, ніж поп-зірки, ветерани ВВВ/УПА (тут їх урівняли), сироти тощо. Ну й меседж дуже об’ємний — по-перше, «гідний», а по-друге — «наш» у будь-якому сенсі: від конфесійного до геополітичного. А суперечка про те, «чия рука ляже на Пересопницьке Євангеліє», звучить значно піднесеніше, ніж «хто тепер буде країну дерибанити».

Ці вибори не принесли сюрпризів не тільки у плані прізвищ у фінальному списку, а й у плані церковних сюжетів. Передвиборний період — час обіцяти і робити маленькі подарунки, на кшталт прийнятої Кабміном постанови про зниження тарифу на газ для релігійних організацій (вони домагалися цього не менше двох років). І отримувати дивіденди за свої «спонсорські» внески в церкву, які, через якесь неймовірне непорозуміння, обома сторонами іменуються «пожертвами».

В.Янукович звично демонстрував на всю країну колекцію благословінь у межах «канонічного православ’я». Здійснив також уже традиційне «кандидатське» паломництво на Афон, після якого із загадковим виглядом виклав чергову «родзинку». Нинішнього року, правда, все було скромніше, ніж 2004-го. Тоді у ЗМІ «просочилася інформація» про нібито пророцтво тамтешнього старця, що бути Януковичу президентом. Цього разу все обмежилося реліквією, з якою Віктор Федорович вирішив нізащо не розлучатися. Дрібниця — а все ж таки привід для сюжету.

Також загалом очікувано Юлія Тимошенко здійснила цілий релігійний тур. Вона відвідала патріарха Московського — але про це згадувалося мимохідь. Увага глядача фокусувалася на поїздках до Риму і в Єрусалим. Звісно, католиків в Україні менше, ніж православних. Зате вони дисципліновані. А Папа Римський — більш розкручений бренд, ніж Афон. Про Єрусалим і говорити нічого — це майже як Алла Пугачова.

Проте дещо нове в загальну картину внесли представники церкви. Вони не прагнули занадто випинати свої політичні уподобання. Чи то період президентства Ющенка дозволив «розслабитися» й запідозрити (ні, не переконатися на думці — це вже занадто), що можна не прогинатися за першим свистком. Чи то боязко демонстративно складати всі яйця в один кошик, коли все так непевно на майбутньому олімпі. А може, і те, й інше. Хай там як, а цього разу ми уникнули демонстрацій зворушливого єднання церковної влади і потенційної світської влади — принаймні на рівні глав церков.

Звісно, є ще особи «другі», «треті», а є й зовсім парафіяльні священики, за якими спробуй
устеж. І нинішнього року, як 2004-го, надходила інформація про пряму агітацію за Януковича у церквах української «глибинки». Натомість в інший «глибинці» в деяких церквах УПЦ КП начебто агітували за В.Ющенка. Але, на відміну від 2004-го, коли агітація провадилася прямо в київських храмах, тепер керівництво церков пояснює це «ініціативою окремих священиків» і обіцяє «розібратися».

Ідилія похитнулася після першого туру. Ось тільки цього разу козирного туза з рукава так ніхто з кандидатів і не витягнув (хай вибачить мені патріарх Кирило, то зримо, то незримо присутній поруч із В.Януковичем). Хоч би котрий кандидат став президентом, йому доведеться балансувати на тонкій межі міжконфесійного конфлікту — дехто з учасників його вже м’яко попередив, — як це доводилося робити Л.Кучмі. Тільки сам український міжконфесійний світ відтоді трохи змінився.

Змінилася ситуація навіть у найбільш консервативній УПЦ, якій уже певний час доводиться (і вдається) бути українською церквою — принаймні в тих регіонах, у яких національно свідоме населення становить більшість пастви. І багатьом це сподобалося. Для УПЦ, очевидно, 2004-й став особливо серйозним опіком — тепер дмухають і на воду.

Проте не все дається просто. Главу УПЦ цього разу не помічено ні в чому більшому, ніж «благословення». Але в УПЦ, крім «першої особи», є безліч «других». І вони не дрімали. На Водохреща, наприклад, Янукович спілкувався з журналістами прямо в Києво-Печерський лаврі. Не те щоб запланована прес-конференція — просто «так склалося». А як «так склалося», що Лавра стала трибуною Януковича? Її намісник — архієпископ Павло (Лебедь) — член Партії регіонів, депутат від цієї партії в Київраді. А партійна дисципліна — це вам не постанови Синоду про «політичне православ’я». А ще є ділові інтереси — тут, власне, навіть партійна дисципліна спасувала б.

Так само активно поводилися інші «партійні товариші» і просто ділові партнери — митрополит Одеський Агафангел і митрополит Донецький Іларіон, який прямо сказав: «ми віримо, що Господь поставить Віктора Федоровича», тому що «вся православна Церква знає про його заслуги перед Богом, перед нашою Церквою православною, перед єдністю наших народів».

Перед другим туром нагадало про себе також священноначаліє УГКЦ і патріарх УПЦ КП. Синод єпископів УГКЦ і патріарх Філарет звернулися до вірних своїх церков «і всіх людей доброї волі». Майже одночасно з майже однаковими текстами. Збіг? Ну, так. Чого тільки не буває. Звернення (теж випадково) передували зустрічам представників глав та представників церков із Ю.Тимошенко особисто і з представниками її штабу (ці зустрічі або не афішувалися для ЗМІ, або привід знаходився цілком нейтральний).

Проте глави УГКЦ і УПЦ зуміли при цьому принаймні зберегти обличчя і не наступити на граблі прямої агітації — хоча їх до цього, швидше за все, намагалися схилити.

Суть обох звернень зводиться до того, що українські громадяни, вірні цих церков, як і «всі люди доброї волі», повинні в день виборів обов’язково прийти на виборчі дільниці і проголосувати за одного з двох кандидатів. Принципових моментів два — не проігнорувати вибори і не голосувати «проти всіх». Нам нагадують про те, що можливість обрати главу держави — наш почесний обов’язок. У документі УГКЦ буквально — «громадянський обов’язок» і «привілей». Хоча в тих, хто спирався в цьому сенсі на Конституцію, а не на церковні документи, могло скластися враження, що участь чи неучасть у виборах і вибір, власне, віконця для галочки — його, громадянина, право, не більше й не менше.

Але ж у нас вибори — це завжди тією чи іншою мірою надзвичайна ситуація. У нас щоразу «вирішується доля», а отже, кожен просто «зобов’язаний». Цим церква виправдовує своє втручання у сферу суто світську. Вона ж «живе в суспільстві», хоча й «відокремлена від держави» (кожен може тлумачити цю дилему як захоче), — тому в «критичні моменти» може втручатися не лише у сферу виборів, а й у сферу тлумачення суто світських прав та обов’язків громадянина. У зверненні УГКЦ згадали навіть таку технічну подробицю, як обов’язок кожного перевірити свої дані у виборчих списках. Які педанти…

Ось тільки для тих, хто свято дотримується принципу «невтручання в політику», акценти розставлено надто жорстко. Причому, коли читаєш документи, не полишає відчуття якогось лукавства. Якщо перед людиною стоїть вибір «із двох зол» (а саме так трактують для себе другий тур багато українських виборців), як церква може наполягати на тому, аби людина неодмінно вибирала одне з них? Зло, нехай «менше», хай навіть найменше у світі, — це не той вибір, на якому може наполягати інститут, котрий представляє Бога на землі.

Роз’яснюючи позицію свого єпископату на прес-конференції, кардинал Любомир Гузар постарався пом’якшити акценти: ми, мовляв, не можемо говорити про когось із кандидатів, або навіть про обох, що вони — зло. Не судіть — і не судимі будете. Вони недосконалі — а хто ідеальний? І взагалі, між двома ангелами вибирати було б занадто просто. Все це прозвучало дуже піднесено, дуже по-церковному. І дуже недоречно. Все-таки «церковне» не даремно відокремлене від «політичного», — церковні оцінки й християнське ставлення до «недосконалостей людських» дуже погано припасовуються до ситуації конкретного політичного вибору. Особливо для тих, хто вибирає з «двох зол», — для цих людей не прийти на вибори або проголосувати «проти всіх», із християнського погляду, було б найчесніше.

Проте це було б нераціонально з погляду політичного. Глава УГКЦ так і сказав — «у цьому немає користі». Не благодаті — не про неї йдеться. Користь.

Деякі експерти в заклику глав церков вбачають спробу церковників розкласти яйця в різні кошики — ось, мовляв, ми ні за кого, але, в кожному разі, за владу, за одного з двох. Але звернення УГКЦ і УПЦ КП до вірних спрямоване у першу (другу, третю і т.д.) чергу на виборців, які, швидше за все, не підтримають В.Януковича. Тобто на потенційних виборців Ю.Тимошенко — тих, хто не голосував за неї в першому турі, але міг би проголосувати «проти Януковича» у другому. Голосування не так «за» одного з кандидатів, як «проти» іншого, стає нашою національною особливістю.

На запитання, наскільки усвідомлено УГКЦ своє звернення адресує тим, хто міг би проголосувати за Ю.Тимошенко, кардинал Гузар відповів, що «хотів би, щоб їхнє звертання почули прибічники обох кандидатів». Але «почути» і «послухати» — речі абсолютно різні. Авторитетним слово як глави УГКЦ, так і глави УПЦ КП стане насамперед для потенційного виборця Ю.Тимошенко (точніше, потенційного противника Януковича) — жителя західних і почасти центральних областей. Саме їх владики намагаються переконати прийти на дільниці й поставити «галочку» в котрійсь клітинці. Зрозуміло, котрій. Погано уявляю собі представника «козацької церкви» або «уніата», який голосує за Януковича. З суто релігійних мотивів — дуже вже улесливо той за Московським патріархом назирці ходив. Йому після виборів напевно віддавати борги патрону в МП. Про що вони там між собою домовилися, невідомо, але навряд чи це надання свободи дій «розкольникам» та «уніатам».

Своїм зверненням владики, з одного боку, прагнуть підвищити виборчу активність «проукраїнськи налаштованої» частини виборців, а з іншого — вони, фактично, підтримують ущербну ситуацію убогого нинішнього вибору, засуджуючи тих, хто не прийде або проголосує негативно через небажання брати участь у тому, що вважає фарсом або навіть злом.

Втім, свої роз’яснення предстоятель УГКЦ постарався закінчити оптимістично, закликавши не переоцінювати роль особистості в історії. «Україна надто велика, щоб одна людина могла просто взяти й розвалити її», — сказав він. Головне — аби ми з вами «були хорошими громадянами». Ось тільки я тепер, якщо чесно, не зовсім розумію, що він мав на увазі.

P. S. Є підстави вважати, що на сході і на заході країни показники явки в другому турі можуть різко зрости. «Шанс на торжество справедливості і реванш привів людей до скриньок», — скажуть одні. «Так ієрархи ж покликали — люди відгукнулися!» — запевнять інші. Ось тільки що було імпульсом, а що — ширмою; що було вибором, а що — вкиданням бюлетенів, — сам чорт не розбере…

Західна Церква боролася на рівних зі світськими правителями за вплив і владу, а також могла виправдати будь-яку помилку свого папи. Натомість Східна Церква протягом історії засвідчувала дивовижне вміння пристосовуватися до будь-якої влади та виправдовувати дії царя чи іншого правителя.

Ця поверхова думка зовсім не нова, як не є новиною пропозиція провідних церковних лідерів України взяти участь у голосуванні. Якби тільки не заклик обирати когось конкретно з-поміж двох кандидатів другого туру президентських виборів.

Відверте лукавство аж ніяк не личить справді шанованим церковним персонам, репутація яких досі видавалася майже бездоганною. І мова не йде про конкретні політичні симпатії того чи іншого архиєрея.

Проблема в іншому: є погане відчуття, що обманювати паству – це вчинок, апріорі негідний пастиря. Чесніше було б напряму назвати ім’я кандидата, замість висмоктувати з пальця аргументи про те, що християнинові не личить ігнорувати вибори чи голосувати проти всіх.

Це добре відома позиція не менш добре відомої політичної сили, необхідна для порятунку її амбіцій, а тому багаторазово артикульована останнім часом у різний спосіб. Якщо ж урахувати ще й специфіку політичних симпатій вірян тих церков, предстоятелі яких не вдовільнилися спільною заявою ВРЦіРО , а виступили ще й з окремими зверненнями до своєї пастви, то стає цілком очевидно, за кого саме закликали проголосувати владики. Ті самі, від котрих нерідко можна почути про небезпеку компромісів із власним сумлінням.

Може, в МЗС виявлений дипломатичний хист єпископів і могли б належно поцінувати, але для частини простих українців така поведінка церковників стала прикрим відкриттям. Он, Катерина Щоткіна цілком конкретно висловилася на шпальтах «Дзеркала тижня» із цього приводу в статті «Про користь, не про благодать»…

Тож церква на цих виборах уже загубила трохи довіри. Хай це відчуває невеликий відсоток українців, але, мабуть, доволі якісний відсоток. Бо церква таки не зуміла лишитися осторонь змагань тих політичних кіл, котрі назагал утомили та розчарували суспільство.

Тепер належна політикам частка апатії та скепсису неодмінно прищепиться й до структури-співучасниці брудних ігрищ за владу. Вибори дуже скоро дійдуть до фіналу, на відміну від інституції, покликаної служити зв’язку Бога і людей. Репутація церкви не вимірються передвиборчим піаром, але легко ним псується. І це зовсім не тішить.

Якби владики східного обряду втрималися в межах звернення з роз’ясненням дару вибору як такого – гострих питань, імовірно, не виникало б. Але душпастирі наважилися «влізти» разом із виборцями до кабінок і почали наполегливо радити, в яких саме клітинках бюлетенів не варто ставити позначок.

Які б аргументи з Біблії щодо цього не наводилися, але публічна спроба втручання в особисте життя громадянина з наполегливими порадами та політичними оцінками – це однозначний провал церкви як духовної сили.

Не лише через відверте намагання вплинути на конституційне право кожного українця на вільне і таємне волевиявлення. Цим порушенням, загалом-то, могли б перейнятися компетентні органи, коли б в Україні вони гідно виконували власні професійні функції, а не були такими точно заручниками політичних протистоянь, як і релігійні організації.

Та ще більше дивує виклик, який шановані архиєреї наважилися кинути совісті багатьох вірян своїх церков. Бо чимала кількість людей саме зі згаданих у зверненнях предстоятелів «моральних критеріїв і світоглядних цінностей» розцінюють «прейскурант» другого туру як вибір з-поміж двох зол.

Чому християнин мусить безальтернативно обирати зло на догоду церковним керівникам (якщо не взагалі штабам кандидатів) і всупереч голосові власного сумління?

Невже Бог, який наділив кожну людину грандіозними перспективами свободи та відповідальності, схвалив би такий «ніжний» і «дипломатичний» примус?

Чи треба ховатися із своїм вибором «проти всіх» у церковній спільноті, коли вона висуває інші критерії, ніж дослухання до совісті?

Чи взагалі доречні політичні розмежування у релігійному середовищі?

Якщо ні, то хтось понесе відповідальність за їх провокування?

Отакі питання стоять перед деякими українцями – це вже їхній особистий вибір-2010. Може, важливіший за далекий від їхньої щоденної реальності, проте дуже гучний герць Віктора Януковича та Юлії Тимошенко…

І ще: знаєте, чим відрізняється середньостатистичний адепт позиції «проти всіх» на виборах-2010 від більшості тих, хто персоналізує свої політичні уподобання поміж кандидатами-фіналістами?

Не лише скепсисом щодо здібностей обох претендентів на президентську посаду. Припускаю, насамперед тим, що носіїв інакшої точки зору він не ладен сприймати своїми ворогами. На відміну від інакших, які вкотре поринули «вершити долю країни», поляризувавши суспільні настрої, демонізувавши опонентів, розбудувавши чергові кордони «свій – чужий».

От і лишається дилема: яка ж модель поведінки наразі більш гідна християнина?..

Шановні співвітчизники!

7 лютого відбудеться другий тур виборів Глави нашої держави. Це – важлива суспільна подія, адже від того, хто очолюватиме нашу країну в наступні роки, значною мірою залежатиме майбутнє і суспільства, і кожного громадянина.

Україна – демократична держава, в якій громадяни мають право вільно обирати Президента країни. Це право – велике досягнення, але воно на кожного громадянина накладає і велику відповідальність. Тому ми закликаємо всіх виборців, незважаючи на можливе розчарування або зневіру в політиці та політиках, в день голосування прийти на виборчі дільниці та зробити усвідомлений вибір, віддати свій голос за ту особу, яка, на вашу думку, є гідною бути Президентом України – гарантом державної незалежності, суверенітету, суспільного і духовного розвитку народу.

У своєму виборі ми закликаємо кожного керуватися не одноразовою особистою вигодою, а усвідомленням блага суспільства, моральними критеріями та власними світоглядними переконаннями. Ми в черговий раз застерігаємо всіх – не дайте себе купити, не продавайте свій голос за гроші, подачки чи обіцянки, будьте гідними високого звання Людини й Громадянина.

В світі немає держави без керівництва. Якщо ми будемо байдужі до вибору Президента або проголосуємо проти всіх – ми втратимо свій шанс, а вибір все одно буде зроблений, але вже без нашої участі. Цього не можна допустити, адже реалізація права вибору – це громадянський обов’язок. За підсумками виборів один з двох кандидатів на посаду Президента України очолить нашу державу. Від голосу кожного з вас значною мірою залежить – хто це буде. Тому прийдіть на виборчу дільницю і проголосуйте!

Ми звертаємося до всіх, від кого залежить чесне й справедливе проведення виборів, – до членів виборчих комісій, політиків, суддів та правоохоронців – пам’ятайте про свою відповідальність перед Богом та українським народом. Також ми закликаємо власників засобів масової інформації та журналістів подавати правдиву інформацію про кандидатів і перебіг виборчого процесу.

Ми закликаємо всіх віруючих посилено молитися про чесні й справедливі вибори, про обрання найбільш достойного кандидата на посаду Президента України. Ми сподіваємося, що український народ, кожен з вас, зробить мудрий і достойний вибір.

Нехай Україну і всіх вас благословить Господь!

Звернення підписали члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій:

Філарет (Денисенко) – Патріарх Київський і всієї Руси-України, предстоятель Української Православної Церкви – Київський Патріархат;

Володимир (Сабодан) – Митрополит Київський і всієї України, предстоятель Української Православної Церкви;

Мефодій (Кудряков) – Митрополит Київський і всієї України, предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви;

Любомир Гузар – Верховний Архієпископ Української Греко-Католицької Церкви;

Маркіян Трофим’як – Єпископ, ординарій Луцької дієцезії, відповідальний за зовнішні зв’язки Римсько-Католицької Церкви в Україні;

В’ячеслав Нестерук – Єпископ, президент Всеукраїнського Союзу об’єднань євангельських християн-баптистів;

Михайло Паночко – Єпископ, голова Всеукраїнського Союзу Церков християн віри євангельської-п’ятидесятників;

Леонід Падун – Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви;

Василь Райчинець – Старший пресвітер Союзу вільних церков християн євангельської віри України;

Андрій Гамбург – президент Синоду Німецької євангелічно-лютеранської Церкви України;

Григоріс Буніатян – Архієпископ Української єпархії Вірменської Апостольської Церкви;

Шейх Ахмед Тамім – Муфтій України, глава Духовного управління мусульман України;

Еміралі Аблаєв – Муфтій Духовного управління мусульман Криму;

Руслан хазрат Абдікєєв – Муфтій Духовного центру мусульман України;

Григорій Комендант – Президент Українського Біблійного Товариства.

Подано у м. Києві 1 лютого 2010 року

Прийти в день голосування на виборчі дільниці та зробити усвідомлений вибір закликає українців Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій.

«У своєму виборі ми закликаємо кожного керуватися не одноразовою особистою вигодою, а усвідомленням блага суспільства, моральними критеріями та власними світоглядними переконаннями», – звертаються до громадян глави церков. Глави церков закликають не голосувати «проти всіх», а віддати свій голос за ту особу є гідною бути Президентом України.

Також ВРЦіРО застерігає не продавати свій голос за гроші, подачки чи обіцянки і закликає бути гідними високого звання Людини й Громадянина.

Крім того, глави церков звертаються до членів виборчих комісій, політиків, суддів та правоохоронців, аби пам’ятали про свою відповідальність перед Богом та українським народом, до власників засобів масової інформації та журналістів, щоб подавали правдиву інформацію про кандидатів і перебіг виборчого процесу, та до усіх віруючих , аби посилено молилися про чесні й справедливі вибори,

Повний текст звернення

За матеріалами: Інститут релігійної свободи

За результатами першого туру президентських виборів Віктор Янукович та Юлія Тимошенко вийшли у других тур президентських перегонів. Через короткий час український народ має обрати з цих двох кандидатів того, хто обійме посаду Президента України – гаранта конституційних прав і свобод людини і громадянина.

В цьому контексті для багатьох людей в нашій країні, які є віруючими, важливим є питання стосовно ставлення зазначених кандидатів в Президенти України до одного з фундаментальних прав людини – права на свободу совісті та віросповідання. Адже в наступні роки має з новою силою актуалізуватися питання щодо оновлення законодавства про свободу совісті та релігійні організації. За останній час в цій сфері була напрацьована низка законопроектів, які тим не менш потребують подальшого узгодження з певних позицій і, головне, прозорості на всіх етапах розгляду та ухвалення цих проектів органами державної влади.

Релігійна спільнота в Україні є дуже чутливою до державної політики в сфері свободи віросповідання, а тому дуже уважно спостерігає за тим, яку позицію мають та засвідчують конкретними справами ті або інші політичні сили з питань державно-конфесійних відносин.

Метою цієї статті є показати програмні аспекти кандидатів на пост Президента України Ю. Тимошенко та В. Януковича та надати загальну інформацію щодо їх практичних дій, а також представників очолюваних ними політичних сил, в сфері державно-конфесійних відносин за останні роки. Наведені факти допоможуть тим, для кого право на свободу совісті та віросповідання є важливим, самостійно проаналізувати та оцінити діяльність зазначених політиків в цій сфері.

Загальна інформація

За період з 2005 по 2010 роки Віктор Янукович та Юлія Тимошенко побували як при владі, так і в опозиції – В. Янукович обіймав посаду керівника Уряду з серпня 2006 року по листопад 2007 року, Ю. Тимошенко була Прем’єр-міністром України у 2005 році (лютий – вересень) та з грудня 2007 року по теперішній час. Також обидва кандидата обирались до складу Верховної Ради України у 2006 та у 2007 роках та є лідерами політичних сил – відповідно Партії регіонів та Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ), які мають найбільше представництво у Парламенті. Тобто, і Янукович, і Тимошенко, знаходячись при владі або в опозиції, мали однакові можливості для того, щоб вести діалог з конфесіями та вживати відповідних заходів для покращення ситуації в сфері свободи совісті та віросповідання.

Програмні засади

При реєстрації кандидатами на пост Президента України Ю. Тимошенко та В. Янукович, як і інші претенденти на цю посаду, подали до Центральної виборчої комісії свої передвиборчі програми.

У передвиборній програмі Юлії Тимошенко «Україна переможе. Україна це ти!» зазначено, що «Я завжди вірила і вірю, що Україна має унікальну, благословенну Богом місію. … Передумовою виконання місії є насамперед піднесення духовності нації. Йдеться про виховання твердої віри в Бога, духовну освіту дітей та молоді, надання рівного статусу духовній та світській освіті …».

У передвиборній програмі Віктора Януковича «Україна для людей» нічого не зазначено про питання свободи віросповідання та розвитку державно-конфесійних відносин.

Діалог з Церквами та релігійними організаціями

Протягом 2005–2009 років В.Янукович не мав зустрічей з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО). Його перша і остання зустріч з ВРЦіРО відбулась у жовтні 2004 року. Восени 2006 року ВРЦіРО зверталася до Прем’єр-міністра України В.Януковича з пропозицією по налагодженню діалогу між Урядом та ВРЦіРО, але це звернення залишилося без відповіді.

Разом з тим у листопаді 2006 року відбулась зустріч членів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій із заступником голови парламентської фракції Партії регіонів Є.Кушнарьовим, яка мала констуктивний характер.

У січні 2007 року Уряд В.Януковича ухвалив рішення про створення міжвідомчої Комісії при Кабінеті Міністрів України з питань повернення майна релігійним організаціям, яка за час своєї роботи сформувала Перелік культових будівель, інших церковних споруд, на які претендують релігійні організації, до якого увійшло 264 об’єкта колишнього культового призначення.

За цей період контакти В.Януковича з релігійним середовищем зводилися в основному до діалогу з представниками Української Православної Церкви та безпосередньо з Московським Патріархатом. Натомість перед першим туром президентських виборів, який відбувся 17 січня 2010 року, В.Янукович та представники Партії регіонів також мали зустрічі з представниками окремих протестантсько-євангельських груп.

Юлія Тимошенко протягом 2006–2009 років налагодила діалог з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій. У зазначений період Ю.Тимошенко провела три зустрічі з ВРЦіРО (у жовтні 2006 року, у квітні 2008 року та у липні 2009 року), результатом яких стало вирішення багатьох проблемних питань діяльності Церков і релігійних організацій, а також вжиття заходів у сфері захисту суспільної моралі (заборона грального бізнесу; обмеження реклами, продажу та вживання у публічних місцях тютюну та алкоголю тощо).

Крім того, Ю.Тимошенко розвиває двохсторонні відносини з представниками різних конфесій: Українською Православною Церквою Київського Патріархату, Українською Православною Церквою, Українською Автокефальною Православною Церквою, Українською Греко-Католицькою Церквою, Римсько-Католицькою Церквою, євангельсько-протестантськими Церквами та іншими релігійними організаціями.

Зустрічі Прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій надали поштовх до налагодження та розвитку діалогу між конфесіями та низкою центральних органів виконавчої влади, зокрема з Міністерством освіти і науки, Міністерством охорони здоров’я, Міністерством оборони, Міністерством у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерством закордонних справ, Національною експертною комісією України з питань захисту суспільної моралі.

Важливим кроком в плані подальшого розвитку державно-конфесійного діалогу в Україні стало утворення за дорученням Прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко у 2008 року Комісії з питань забезпечення реалізації прав релігійних організацій при Кабінеті Міністрів України, до складу якої увійшли керівники центральних органів виконавчої влади та представники Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Комісія зосередилась не тільки на проблемних питаннях повернення Церквам і релігійним організаціям колишньої церковної власності (колишніх культових споруд та майна культового призначення), але й на складних питаннях державно-церковних відносин, які для свого розв’язання потребують ухвалення політичних рішень на урядовому рівні.

Земельні питання релігійних організацій

Питання постійного землекористування набуло актуальності для релігійного середовища з моменту ухвалення Верховною Радою чинного Земельного кодексу України (кінець 2001 року), відповідно до якого релігійні організації були позбавлені права на постійне користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності. З того часу до Парламенту неодноразово подавались відповідні законодавчі ініціативи щодо відновлення права релігійних організацій на постійне землекористування. Однак ці законопроекти були не результативними.

У червні 2007 року фракції Партії регіонів, СПУ та КПУ у першому читанні прийняли законопроект «Про внесення змін до деяких законів України (щодо права релігійних організацій на постійне користування земельною ділянкою)» (реєстр. № 2426, автори – Р.Лук’янчук, О. Турчинов, Я.Сухий). Депутати від фракції БЮТ та «Нашої України» не голосували за цей законопроект по причині того, що в цей час склали депутатські повноваження у зв’язку з указом Президента України про розпуск Верховної Ради та призначення позачергових виборів, які відбулися у вересні 2007 року.

Вже пізніше, у Верховній Раді нинішнього скликання, зазначений законопроект під №0973 був ухвалений 15 січня 2009 року в якості закону парламентськими фракціями БЮТ, НУНС та Блоку Литвина. Фракція Партії регіонів не підтримала цей законопроект.

В контексті земельних питань слід також зазначити, що у листопаді 2009 року за ініціативи Прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко Кабінет Міністрів України ухвалив постанову про звільнення релігійних організацій від обов’язку сплачувати платежі за відновлювану вартість зелених насаджень при будівництві культових будівель та споруд, що їх обслуговують, зважаючи на доволі високий розмір такого фінансового навантаження для Церков і релігійних організацій.

Газ для релігійних організацій по тарифам як для населення

Питання встановлення тарифів на природний газ для релігійних організацій на рівні цін як для населення порушувалось релігійними організаціями впродовж більше ніж 10 років. Як приклад, у березні 2002 року, напередодні парламентських виборів, Президент України Леонід Кучма надав доручення Кабінету Міністрів України та НКРЕ вирішити питання щодо можливості затвердження цін на природний газ для релігійних організацій на рівні тарифів, передбачених для населення. Але це питання у той час, навіть з огляду на реальні та більш широкі повноваження гаранта Конституції, не було вирішено.

У 2006-2007 роках під час урядування Віктора Януковича релігійні організації неодноразово зверталися до Кабінету Міністрів України з проханням вирішити зазначене питання. Але незважаючи на економічно-сприятливу ситуацію в країні, яка спостерігалась у ті роки, питання мінімізації тарифів на газ для потреб релігійних організацій не було вирішено.

У січні 2007 року, відповідаючи на депутатський запит з приводу встановлення для релігійних організацій тарифів на газ на рівні цін як для населення, Прем’єр-міністр України В.Янукович у своєму листі №22/0/2-07 від 07.01.2007 року зазначив, що «урегулювання питання надання релігійним організаціям пільг в оплаті за спожитий газ можливе шляхом внесення відповідних змін до чинного законодавства України». Проте, жодних заходів у цьому напрямку тодішній Уряд не вжив.

Після зустрічей Прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, Кабінет Міністрів України, знаходячись в складних економічних обставинах та зазнаючи критики своїх дій з боку представників Секретаріату Президента України, вирішив питання встановлення для релігійних організацій тарифів на природний газ на рівні цін як для населення. Уряд ухвалив постанову «Про ціни на природний газ для релігійних організацій» №989 від 3 вересня 2009 року (із змінами та уточненнями), на підставі якої у грудні 2009 року НКРЕ затвердила ціни на природний газ для релігійних організацій (крім обсягів, що використовуються для виробничо-комерційної діяльності) на рівні роздрібних цін на природний газ, диференційованих залежно від річних обсягів споживання, що використовуються для потреб населення.

Законодавчі ініціативи в сфері свободи віросповідання

Як зазначалось вище, Юлія Тимошенко та Віктор Янукович є лідерами політичних сил, відповідно БЮТ та Партії регіонів, які мають найбільше представництво у Верховній Раді України. Статус лідерів політичних сил надає їм можливість впливати на позицію своїх парламентських фракцій по всім питанням, у тому числі і тих, які стосуються свободи совісті та віросповідання.

Протягом 2009 року Верховна Рада розглянула низку законопроектів, які стосуються свободи віросповідання та діяльності релігійних організацій, а саме:

* 15 січня 2009 року Парламент ухвалив у другому читанні та в цілому як закон законопроект «Про внесення змін до деяких законів України щодо права релігійних організацій на постійне користування земельною ділянкою» (реєстр. №0973). Позицію фракцій БЮТ та Партії регіонів по цьому питанню була представлена вище;

* 25 червня 2009 року Верховна Рада відхилила під час розгляду у другому читанні законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо дотримання таємниці сповіді» (реєстр №1308, автор – народний депутат В.Марущенко). Фракція БЮТ підтримала цей законопроект, фракція Партії регіонів – не підтримала;

* 5 листопада 2009 року Парламент ухвалив у другому читанні та в цілому Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості» (законопроект №2281-1, автор – народний депутат Т.Чорновіл). Це рішення було підтримано депутатами фракцій БЮТ та Партії регіонів.

На даний момент на розгляді у Верховній Раді знаходиться низка законопроектів з питань свободи віросповідання та діяльності релігійних організацій, поданих парламентарями від Партії регіонів та БЮТ, а також Урядом:

* «Про внесення змін до деяких законів України щодо заснування релігійними організаціями навчальних закладів» (реєстр. №2729 від 09.07.2008 р.), співавторами якого, наряду з іншими депутатами, є О.Боднар (БЮТ) та В.Малишев (Партія регіонів);

* «Про внесення змін до деяких законів України щодо мораторію на приватизацію майна культового призначення» (реєстр. №3347 від 10.11.2008 р.), автором якого є депутат О.Боднар (БЮТ);

* «Про внесення зміни до статті 5 Закону України «Про податок на додану вартість» щодо звільнення від ПДВ операцій із ввезення у митному режимі імпорту Біблій релігійними організаціями» (реєстр.№ 5026 від 27.07.2009 р.), автором якого є Кабінет Міністрів України;

* «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо заборони діяльності тоталітарних релігійних сект» (реєстр. №5473 від 24.12.2009 р.), авторами якого є депутати В.Лук’янов (Партія регіонів) та І.Рибаков (позафракційний). Згідно повідомлень ЗМІ автори відкликали даний законопроект, зважаючи на негативну оцінку його положень у експертному та релігійному середовищі .

***
Такими були останні кілька років для тих, хто цікавиться питаннями державно-церковних відносин та слідкує за державною політикою у сфері релігії в Україні. Тому на підставі зазначеного вище фактажного матеріалу кожен може зробити свої висновки щодо позицій та дій кандидатів на пост Президента України Юлії Тимошенко та Віктора Януковича в сфері свободи совісті та віросповідання.

Олександр Заєць – голова правління «Інституту релігійної свободи»

«Ми хочемо звернути увагу на те, що могти голосувати, без примусу, цілком вільно є великим привілеєм. Але водночас у державі незалежній, вільній проголосувати – є також святим обов’язком громадянина», – таку думку озвучив Блаженніший Любомир, Глава Української Греко-Католицької Церкви на прес-конференції, яка відбулась 28 січня. Прес-конференція відбулася з нагоди опублікування Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства до вірних УГКЦ та людей доброї волі з нагоди другого туру виборів Президента України.

У Зверненні йдеться про відповідальність кожної людини за свій вибір. На думку Синоду, вільно, без зовнішнього примусу вибирати керівника держави є для нас великим привілеєм. Злегковажити цим привілеєм, не проголосувати, йдеться у Зверненні, «це не є мудрим рішенням, а радше – навпаки. Скористатися правом вибирати – означає проявити громадянську зрілість та відповідальність. Натомість не голосувати – значить втекти від відповідальності», – наголошується у документі.

Блаженніший Любомир підкреслив, що це Звернення є «документом характеру церковного, духовного і не є зверненням політичним, спрямованим на користь одного чи другого претендента на посаду Президента». Бажанням єпископів, зазначив він, є звернути увагу духовенства, мирян, членів УГКЦ, а також інших людей, які бажають прислухатися до порад церковних пастирів, взяти активну участь у виборах. «Не ховатися, не голосувати проти всіх, а радше виразно, розсудливо, розумно, згідно з диктатом свого сумління здекларуватися, кого з двох кандидатів бажаємо вибрати на пост Президента», – наголосив Предстоятель УГКЦ.

Також Синод звертає увагу вірних Церкви на те, що в такій важливій справі для нашого народу, як вибори, вони повинні поводитися як християни. «Це значить – бути свідомими Божої присутності, Божої журби за нас, а з другого боку – від нас вимагається щирого послідовного дотримання Закону Божого», – пояснив Глава УГКЦ. Це полягає у тому, що ми маємо здійснювати те, що вимагаємо від наших кандидатів: повну відповідальність й пошану Божого Закону. «Це значить – пошану для людей, пошану їхніх прав і всього того, що наша релігія нам диктує», – зазначив Блаженніший Любомир.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ