Перш ніж від’їхати, «чоловік знатного роду» зібрав своїх слуг-рабів і «передав їм своє майно» (Мт. 25, 14). Ймовірно, він віддав весь свій маєток, без залишку. В усякому разі, про якісь винятки нічого не говориться. Навпаки, сказано, що він віддав їм усю exousia, тобто повну владу (Мк.13, 34). А що стосується конкретних людей, то кожен «отримав за його здібністю». «І від’їхав» (Мт. 25, 15).

Бог доручив людям все Своє надбання, і в цьому акті криється незбагненна довіра. Бог вклав людям у руки саме все, що має, – більшого Він просто не міг би дати, – і разом з повнотою іншої власності людство отримало й Самого Бога. І хоча все дійсно було віддано, але – лише як майно, що належить Йому, і яке було довірено їм у розпорядження. І оскільки люди не можуть очікувати від Нього чогось більшого, Його даяння заслонило Його Самого.

Хто в даянні визнає того, хто дає, точно знає, що розпоряджатися цим майном слід лише так, як розпорядився б той, хто дав. У початковому акті передачі в розпорядження є великодушність, і він плідний для приймаючого, який може відплатити тільки за допомогою відповідного великодушного і плідного керування цим даянням. Як важливо, щоб раби, які розпоряджаються майном, розпізнали цей зв’язок даяння та заклику до плідної діяльності, адже заклик попрацювати безпосередньо випливає з великодушності пана. Отже, раби ні в якому разі не повинні тепер відрізняти «повну передачу» від «тимчасового надання». У тому, що це так, можна переконатись, звернувшись до істини, що міститься в цій притчі: наше буття з усіма його можливостями – це доручене нам майно, і воно доручене до такої міри остаточно, що зворотне відняття виключається; і в той же час це даяння – не дар, а лише «дане в борг» з Божої скарбниці (якою є все буття). Отже, з отриманим володінням треба поступати відповідно до його природи.

Отже, наше буття – це і справжній невід’ємний дар, і одночасно воно дане у борг. Хто зрозумів це, тому легко вловити також і сутність природи Дарувальника, «що від’їхав», який зник, але якого все ж таки цілком можна розпізнати за характеристиками дарованого нам буття. Адже наше життя не віддалене від Бога, «Він від кожного з нас недалеко» (Дії 17, 27), бо «невидиме ж Його, після створення світу, роздумуванням над творами стає видиме»(Рим 1, 20). Але багато людей нездатні побачити Невидимого через Його творіння, і вони, звичайно ж, волають цілими днями: «Де Бог твій?». Такий народ, скільки б не волав, не відшукає Бога, і тому він буде намагатися освоїти область, збагненну для себе, «суєтність» (Рим 1, 21), яка і стане для нього заміною Бога.

Один із рабів у притчі отримав свій талант. Цей раб не розпізнав зв’язку дару і давання в борг. Він не побачив у передачі майна ніякого благодіяння, навпаки, він злякався висунутих вимог. Коли настає день звіту, він впадає в явне протиріччя. Він так говорить про свої мотиви: «ти чоловік жорстокий: береш, що не поклав, і жнеш, чого не посіяв». Тому-то, мовляв, «я лякався тебе». Якщо такі справи, то слід було б очікувати, що раб стане в поті чола свого виконувати вказівки невблаганного пана. Але ж ні! «Мені було страшно, і я закопав твої гроші в землю. Візьми їх назад». Життя такої людини проходить під знаком страху, що паралізує, тому він і не робить нічого відповідного сенсу дару. Він закопує в землю не гроші, а свою здатність оцінити даний йому маєток і принести плід, так що для нього даяння пана не має ніякого значення. Відповідно негідний раб не повертає отримане, реалізувавши закладену в ньому можливість приносити плоди, а просто-таки кидає його дарувальнику. Адже і Юда не поклав, а кинув свої срібники до храму, тому що ані він сам, ані первосвященики не знали, як вчинити з ними (Мт 27, 5). У негідного раба відбирається те, чим він володів, але так і не скористався. Майно буде тепер передано тому, хто правильно розпізнав сутність даяння. «В того, хто не має, заберуть і те, що має» (Мт 25, 29), а це означає: хто не здатен помітити «Бога, що від’їхав» у даному йому майні – хоча він при зусиллі міг би це зробити, – для того оце його наявне буття (яке «він має») стає настільки байдужим, що він втрачає свою частку у ньому.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/06/27914/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/04/22015/ http://www.credo-ua.org/2010/04/22015/#comments Thu, 22 Apr 2010 15:14:34 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=22015

2 Сам 11–12, 25

Спробуємо розглянути уривок зі Слова Божого, у якому розповідається про ізраїльського царя Давида, і докладніше зупинимось на історії його гріха з Ветсавією. Святе Письмо є словом, яке Бог спрямовує до кожного з нас особисто, словом Доброї Новини, словом пророцтва. Також і ця подія зі Старого Завіту не є звичайним описом, але пророцтвом для нашого життя. У ній показано конкретну ситуацію, до якої і ми можемо потрапити, часто навіть не усвідомлюючи цього.

Дорога гріха

На початку біблійного тексту вміщено розповідь про боротьбу царя Ізраїля проти аммоніїв. Цій війні передувала важлива подія дипломатичного характеру: помер старий правитель аммоніїв, і Давид вислав до цього народу своїх посланців. Новий цар Ханун, син померлого, не довіряв Давидові, не вірив у його добрі наміри і зневажив послів:

І повелів Ханун схопити слуг Давида, пообголювати їм бороди наполовину, пообтинати одежу аж по бедра та й відіслати.

Вчинок Хануна був жестом найбільшої погорди, абсолютно неприйнятним для тогочасної ментальності. Давид не міг не відреагувати на це приниження, бо зневажили його авторитет і славу. Цар, який залишив би таке приниження безкарним, міг одразу позбутися трону, бо вже ніхто не ставився б до нього з повагою і не довіряв би йому. Тому Давид негайно відреагував і послав командуючого своїх військ Йоава, щоб він знищив ворогів. Після перших перемог Давид вирішив почати облогу столиці аммоніїв — Рабби.

Звернемо увагу на цей момент історії. Давид воює за царську гідність, демонструючи свою силу. Але не чинить цього прямо, бо, висилаючи своїх людей, сам залишається в Єрусалимі. І саме в цьому є корінь проблеми. Бо ж саме цар є тим, хто повинен йти разом зі своїми воїнами як їх голова, очолювати військо. Коли ізраїльтяни просили Самуїла встановити над ними царя, то говорили:

І щоб ми були також як усі народи, і цар наш судив нас, щоб виступав перед нами й провадив наші війни.

Цар, отже, є тим, хто скеровує свій народ, особливо у важких ситуаціях. Та Давид, який вже неодноразово доводив, що йому не бракує сміливості, залишається вдома. Деякі екзегети говорять, що причиною такого вчинку царя могла була його старість, якісь внутрішньодержавні проблеми; можливо, він на той момент був занадто важливим для держави, щоб наражатись на небезпеку… Однак біблійний текст є досить критичним до Давида, адже через таку поведінку цей ізраїльський правитель стає подібним до інших, язичницьких царів. Той, який повинен бути Божим знаком посеред свого народу і ставитись до урядування як до служіння, а не як до влади, починає використовувати царські повноваження у власних інтересах. Інші йдуть воювати, а Давид залишається в Єрусалимі. Так він вступає на вузьку дорогу неправедності, відкриває браму свого серця злому духові, стає беззахисним перед гріхом, який чигає на нього.

Давид висилає полки на війну за захист своєї гідності від тих, хто її принизив. Але залишаючись при цьому в Єрусалимі, цар ставить під сумнів честь іншого, тобто чоловіка Ветсавії. Адже в той час, як його війська борються з аммоніями, Давид вдома здобуває дружину воїна, який воює, захищаючи його гідність. Отже, цар, який має владу, вирішує її використати, та не для служіння своєму народові, а для задоволення власних бажань. Перейдімо до тексту:

Одного дня під вечір, Давид уставши з своєї постелі й проходжуючись по покрівлі царської палати, побачив із даху жінку, що купалась. Була та жінка вельми гарна. І послав Давид розпитатись, хто та жінка. І йому відповіли: “Це Ветсавія, дочка Еліяма, жінка Урії, хеттита.” Тоді Давид послав за нею посланців, і як вона прийшла до нього, він зліг з нею. І очистившися від своєї нечистоти, повернулася додому. Зачала жінка й послала Давидові сказати: «Я — вагітна.»

Давид, подібно до інших царів, починає хворіти владою, робить її привілеєм і використовує для реалізації своїх прагнень. Він бачить гарну жінку, жадає її. А будучи царем, може все, тому бере її собі, втамовуючи своє бажання. Давид усвідомлює, що Ветсавія — дружина іншого, і він не має на неї прав. Але також знає, що влада дає йому імунітет, абсолютну «безкарність», тому вирішує скористатися нею.

У тексті написано:

Була та жінка вельми гарна.

Такий самий вираз був використаний у 1 Сам. 17 в описі Давида. Отже, перед нами дві гарні людини, які зустрілись. Але те, що в першому уривку передано як позитивне в описі образу Давида (тому що він — невисокого зросту, русявий, приємний на вигляд — був обраний Богом як цар, в той час як інші — сильні, зрілі чоловіки, які більше, з суто людського погляду, підходили для цієї посади, — були відкинуті), у другому випадку стає пасткою. Ветсавія гарна. Краса — це дар, бо вона, хоча й мізерно, та все ж передає ту красу, якою є Ягве. Але ця врода замість того, щоб бути Божим даром, стає пасткою, в яку потрапляє Давид, конструюючи велику брехню, зловживаючи владою.

Згідно з біблійним текстом Ветсавія була помічена Давидом в усій своїй красі під час купання, яке у четвертому вірші показано як ритуальне купання жінки після місячного циклу. Ця згадка свідчить про те, що Ветсавія саме увійшла у плідний період, а тому немовля, яке вона зачала після ночі, проведеної з Давидом, є його дитиною. Батьківство царя безсумнівне.

Давид взяв те, чого йому не можна було брати. Перехід від споглядання чогось гарного до володіння ним є для царя чимось очевидним та автоматичним. Для нього не існує перешкод. Він знає, що Ветсавія є дружиною іншого чоловіка, але ігнорує цей факт. Просто бере її. Для нього це звичний порядок речей: бачити і брати. Як виразно тут повторюється історія Адама і Єви! Достатньо пригадати дерево пізнання добра і зла: змій і жінка, яка бачить, що плоди дерева гарні та бажані, протягає руку і зриває плід. Цей випадок розкриває перед нами парадигму спокуси. В чому ж вона полягає? Одного дня натрапляємо на щось, що нас приваблює, проте є недозволеним. У той момент знаємо, що коли Бог нам щось забороняє, то це означає, що ця річ не принесе нам добра, не допоможе у житті, а приведе до смерті. Усвідомлюємо також, що, ігноруючи цю заборону, розриваємо наш зв’язок з Богом як стосунки довіри та любові. Бо любов бачить у заборонах не обмеження, а можливість здобути життя у повноті. Проте ми часто вважаємо, що Бог не дозволяє нам робити чогось, що могло б бути корисним для нашої самореалізації. Коли потрапляємо у якусь захоплюючу ситуацію, яка, як знаємо, не є для нас призначеною, з’являється думка: «Хіба може бути, що така прекрасна річ — не для мене? Не вірю, що Божі приписи послужать для мого добра. Не вірю також, що Його слова про те, щоб я не брав ані плоду з дерева, ні дружини іншого, або щоб не відповідав злом за зло, приведуть мене до життя у повноті. Вже не довіряю Богові. Бачу гарні плоди, красиву жінку, вирішую, що потребую цих речей для того, щоб бути щасливим, і, — отже, беру їх.» Єва взяла плід, Давид — Ветсавію.

Велика брехня спокуси полягає у тому, що щось здається корисним для нашого життя, але насправді таким не є. Не йдеться про те, що ця річ не є доброю взагалі, але про те, що не призначена саме для нас. Спокуса — це велика брехня, наслідком якої є смерть. Задоволення, яке нібито криється у такій брехні, виявляється смертельною пасткою. І все це викладено в історії Давида, який, як помазаник Господа, цар, повинен був бути тим, “хто читає закон Господа вдень і вночі”. Він, як найшанованіша людина в країні, мав би знати та тлумачити Закон, а також першим бути йому слухняним. Саме на цьому тримався весь його царський авторитет. Але Давид перестав бути таким царем Ізраїля, яким бачив його Бог, і став подібним до інших правителів, які не слухають Закону Божого, а керуються лише власною волею. Тому він бере те, чого йому не можна було брати, маючи владу, використовує її для своїх цілей. І все це зробив цар, якому Господь дав обітницю вічного союзу, Давид — Помазаник, прообраз Месії, який повинен вийти з його роду, наповненого Божою силою. Вже після гріха пророк Натан нагадав Давиду все, що Бог вчинив для нього:

Так говорить Господь Бог Ізраїля: Я тебе помазав царем над Ізраїлем, Я тебе врятував з руки Саула, дав тобі дім пана твого й жінок пана твого на твоє лоно, дав тобі дім Ізраїля та Юди, а якщо б цього було ще замало, додав би ще того й цього.

Давидові Бог дав усе. Тому від нього вимагалось лише приймати дар. Однак він вирішує «брати», захопити власноруч щось, що йому не належить. Давид перестає бути тим, хто приймає Господній дар, натомість — прагне бути автономним, незалежним, хоче мати те, чого бажає. Таким чином він нехтує Божою обітницею піклування і дарування.

Так Давид стає царем, який перетворює на річ все, чого торкається (як у міфі про царя Мідаса), — хоча, як правитель, він повинен бути тим, хто (як написано у книзі Второзаконня) є братом народу, який кожного захищає, про кожного турбується. Але такий цар, коли зловживає владою, починає трактувати людей як предмети.. Він використовує інших для того, щоб залагодити власні справи! Інші стають речами: Ветсавія, яку Давид використовує, щоб втамувати свою хіть, слуги, які змушені робити негідні вчинки (Давид посилає їх, щоб вони привели йому жінку на одну ніч, і до того ж жінку заміжню). Згодом те саме відбувається з чоловіком Ветсавії, якого цар використовує доти, допоки може приховувати свій вчинок, а потім позбувається його, як речі, що стала непотрібною. Крім того, на сумлінні Давида ще й інструменталізація, опредмечування Йоава, генерала, який змушений убити свого солдата, якого насправді має обов’язок захищати. А також опредмечування всієї ситуації і людей, яких Давид використовує як хоче і коли хоче, перетворюючи їх на маріонетки у своїх руках.

Ця розповідь має характер парадигми. Кожен повинен замислитись над нею і поставити собі запитання: «Чи щось подібне має місце в моєму житті?» Бо в цьому оповіданні виявляється схема, типова для гріха, яку можна відчитати в кожному оповіданні про гріх у Біблії, в кожному переступі людини. В історії Давида елементи цього механізму можемо побачити у двох основних сценах:

1) Ветсавія вагітна та сповіщає про це Давида.

2) Давид кличе Урію і намагається приховати свій гріх, а коли йому це не вдається, — вбиває його.

Давид починає від перелюбу, від моменту пожадання, яке втамував за одну ніч, і доходить до вбивства. Цей ланцюжок подій показує нам динаміку гріха. У Біблії написано:

Зачала жінка й послала Давидові сказати: «Я — вагітна». Тоді Давид послав до Йоава: «Пришли до мене Урію, хеттита.»

Отже, вона вагітна. І цей факт відкриває нам те, що є слабким місцем кожного гріха, наслідком якого завжди є щось «несподіване», щось, що не бралось до уваги тим, хто грішив. У нашому оповіданні це зазначено коротким висловом: «Я — вагітна». Отож, коли людина робить щось незгідне з волею Бога, тобто — щось проти життя, проти добра, проти інших, коли вона піддається спокусі, погоджується на неї, то після цього завжди трапляється щось несподіване і також невідворотне, що неможливо змінити. Якщо роблю зло, то зло залишається, і ніхто не може його стерти! Не можемо сказати: «Витремо з пам’яті те, що було вчора. Я помилився, вчинив зле, тому забудьмо про це і живімо так, ніби нічого не сталось.» Що зроблено — залишається назавжди! Незалежно від того, подобається нам це чи ні. В уривках Святого Письма, в яких розповідається про гріх, завжди можемо простежити цю закономірність. Очевидною є ця істина і в історії Давида та Ветсавії. Дружина Урії вагітна: перелюб вплинув на її життя. Цей факт залишається, його неможливо проігнорувати. Так само і вчинений гріх не забувається і змінює людину. У розповіді видно цю зміну в тілі вагітної Ветсавії. Ось між нею і Давидом з’являється нове життя, дитина. Але наслідки є завжди, навіть тоді, коли вони непомітні неозброєним оком, бо гріх неодмінно впливає на життя людини.

Через ці події відкривається і друга характерна риса кожного гріха: переступ, реалізуючись, виходить поза плани і наміри того, хто згрішив. Зло, вчинене один раз, породжує ланцюг зла, який можна зупинити тільки завдяки втручанню Бога, Божому спасінню. Гріх заражає людей і починає впливати на їхню поведінку. Якщо чиню зло іншому, він захоче відплатити мені тією ж монетою, тобто й він захоче зробити зло. А якщо зможе зробити його мені, зробить і комусь іншому. А я, не визнаючи гріха, намагатимусь його приховати і таким чином продовжуватиму чинити зло, дедалі більше падати. Цю закономірність прослідковуємо у нашій розповіді, в якій Давид стає образом кожної людини, яка грішить.

Давид лише прагнув втамувати пожадання, але трапляється несподівана річ, якої він не хотів, — з’являється дитина. Тоді цар, щоб приховати свій гріх, змушений робити щораз більше зло. Давид посилає за чоловіком Ветсавії і намагається зробити так, щоб здавалось, що маля, яке вона чекає, є дитиною Урії. А отже, кличе його до себе, питає про вісті з війни, які Давида в цю мить зовсім не цікавлять, вдає з себе доброго царя, який дбає про добро своїх слуг, і говорить:

Йди до свого дому та помий собі ноги.

Що означає насправді: йди і спи зі своєю жінкою. Давид намагається використати Урію, щоб приховати свій гріх. Тобто він не просто забрав дружину в Урії, але ще й хоче зробити його батьком своєї дитини. Перед цим гріхом, наслідки якого відкрились, Давид має дві можливості: або визнати свій гріх і таким чином розірвати ланцюг зла, або намагатись приховати вчинене, а це неможливо зробити інакше, як тільки вчинивши ще одне зло. Цар, вибравши другий варіант, намагається заволодіти вже не тільки дружиною Урії, а і його батьківством. Тому він, як вже було зазначено, грає роль турботливого царя і робить лицемірний жест, посилаючи воїна додому, щоб він нібито відпочив і радів з дружиною після важких та виснажливих військових подій. Крім цього, проявляє вдавану великодушність, посилаючи їм вечерю зі свого столу. І все це робить лише заради того, щоб приховати перелюб і своє батьківство.

На відміну від Давида, Урія залишається вірним Закону. Цей хеттит, який, можливо, був чужоземцем, дотримується Закону Ізраїля більше, ніж його цар, чистокровний ізраїльтянин. Адже Закон передбачає, що солдати під час війни, яка ведеться в ім’я Ізраїля, повинні дотримуватись чистоти, утримуючись від співжиття з жінкою. І Урія робить так, пояснюючи Давидові мотиви свого рішення:

Давидові сказали: «Урія не пішов додому.» Тоді Давид спитав Урію: «Хіба ти не прийшов з дороги? Чому не йдеш додому?» Урія ж відповів Давидові: «Ковчег, Ізраїль і Юда перебувають в наметах; мій пан Йоав і слуги мого пана таборяться в чистім полі, а я мав би йти додому, щоб їсти й пити та коло жінки спати? Як жив Господь і як ти сам живий, того я не зроблю!»

Цар повинен бути гарантом Закону Ягве для свого народу, але саме він першим його порушує. Чужоземець натомість залишається вірний Божим приписам і своєму народові аж до смерті. Йоав та усе військо живуть у наметах, а отже, й Урія не йде до своєї дружини. Його рішення виразно контрастує з позицією Давида, за честь якого воюють солдати, в той час, як він сам прокидається лише пізно ввечері і забирає дружину в того, хто пішов на війну.

Урія залишається вірним Богові та людям. Але цей його вчинок і слова до царя, які останній повинен був сприйняти як докір сумління, не стримують Давида від наступних кроків. Він ще глибше падає в гріх і, напоївши чоловіка Ветсавії, намагається заглушити його сумління. Гадає, що таким чином в Урії прокинуться «тваринні інстинкти», сильніші, ніж людська вразливість, і змусять його піддатись сексуальному бажанню. Але навіть алкоголь не в змозі знищити совість солдата. Тому Давид зважується на остаточний крок — смертельний вирок Урії. Через нього ж і пересилає наказ Йоаву:

Постав Урію в найгарячішому бою спереду, і відступіть від нього, щоб він був убитий і вмер.

Зло досягає крайньої межі. Людину викинули з життя як непотрібну річ, яка комусь заважала. Давид не лише змушує Йоава умертвити солдата, але й самому Урії, який не усвідомлює небезпеки, вручає смертельний вирок на нього самого. Таким чином гріх, набуваючи парадоксальної форми, стає досконалим. Давид, почавши від ліні, а потім піддавшись пожаданню, врешті-решт стає вбивцею. Зло займає щораз більше простору в житті царя. Єдиний спосіб перервати гріх — визнати його, інакше — він розширюється дедалі більше. Після першого гріха приходить наступний, втягуючи у це коло інших людей. У переступі Давида брали участь і Ветсавія, і слуги, які привели її та напоїли Урію, і Йоав, який віддав наказ вбити невинного. Отже, доходимо висновку: людина, яка обирає гріх або погоджується на нього, сама стає його жертвою і чинить жертвами інших.

Давид не хотів убити Урію, не носив у собі прагнення зла, бажання помсти чи ненависті. Все це могло бути збігом обставин: що саме того дня встав пізно, що побачив гарну жінку, яка купалась, що її купання було ритуальним, а отже, вона була в плідному періоді. Але Давид піддався спокусі і є винним, оскільки послідовно погодився на кожен з описаних вище гріхів.

У Біблії підкреслено: людина повинна усвідомлювати, що коли грішить, то сама стає жертвою переступу таі його наслідків. Лавина гріха не виправдовує її, лише виявляє правду про людську слабкість і є доказом того, що людина потребує Божого пробачення і милосердя. Слова Ісуса на хресті: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять,» — це глибока істина! Дозволити Богу пробачити себе означає визнати, що я — лише людина, яка не знала, що робить, яка зробила зло, не усвідомлюючи його наслідків. Тому, увійшовши в досвід зла, побачивши його обсяг, важливо усвідомити, що гріх є більшим за нас, виходить поза межі нашого контролю. Починається все від переступу, який спочатку здавався чимось гарним, переходить через фази втягування інших людей в зону гріха, і нарешті, надходить момент, коли людина усвідомлює, що сама стала жертвою, програла, була обманута гріхом. Давид пройшов весь цей шлях зла.

Повернімось до тексту. Урія виходить на найнебезпечніше місце на полі бою і, полишений всіма, гине в пастці. Разом з його смертю ситуація повинна була розв’язатись:

Довідавшись жінка Урії, що її чоловік Урія поліг, заходилась оплакувати свого мужа. А як пройшла жалоба, Давид послав за нею й узяв до свого дому, й вона стала йому за жінку й вродила йому сина.

Здається, все повернулось до «норми»: перелюб приховали, бо вони тепер чоловік і жінка, й дитина народжується у сім’ї. Здається, що ситуація «врятована», хоч і ціною смерті невинної людини. Але насправді все лише починається. Бо далі читаємо:

Та вчинок, якого допустився Давид, не сподобався Господеві.

Зовні Божого Закону дотримано: Давид співживе з Ветсавією після її ритуального купання, як наказує Закон, Ветсавія оплакує чоловіка, згідно з Законом, цар бере її до себе після закінчення періоду жалоби, передбаченого Божими приписами. Але Закону дотримано лише зовні, насправді ж його порушено. І саме в цей момент з’являється Натан. Тепер Бог втручається у ситуацію, щоб виявити те, що вчинив Давид, і робить це рішуче:

Господь послав пророка Натана до Давида, і він прийшов до нього та сказав йому…

У цьому місці Святого Письма вміщено розповідь про багатого і бідного. Вислухавши її з уст Натана, Давид як цар і охоронець Закону за Божим наказом має обов’язок винести вирок, дати оцінку цій історії. Його реакція цілком слушна — він запалюється гнівом і кричить:

Як жив Господь! Чоловік, що зробив те, заслужив смерть.

На це Натан відповідає коротко:

Ти — той чоловік!

Що сталось насправді? Натан має на меті викрити злочин царя. Його посилає Бог, який бажає виявити гріх Давида, звільнити його від зла, що тяжіє над ним. Тому Натан починає не зі звинувачень, а з оповідання, яке начебто не стосується особисто Давида. В цьому полягає мета оповіді: вона повинна торкнутись серця грішника, а не запустити негайно всі його захисні механізми. Можемо уявити, що було б, якби Натан увійшов до Давида, гримнувши дверима, і з криком: «Царю, що ти робиш?! Переспав з дружиною свого придворного, засудив його на смерть і тепер береш її до свого дому?! Так не можна! Це проти добрих звичаїв!» Давид напевно відреагував би агресивно, захищаючись всіма можливими способами, можливо, навіть послав би пророка на смерть за образу гідності. Натан чинить зовсім по-іншому — розповідає історію, яка на перший погляд не стосується царя. Від неї Давид не мусить захищатись, тому що не відчуває нападу. В такому випадку може собі дозволити винести об’єктивний і критичний вирок, кажучи, що негідна поведінка має бути засуджена і той, хто вчинив злочин, заслуговує на смерть. Тільки тоді, коли Давид дав історії відповідну оцінку, побачив у ній зло, Натан говорить:

Ти — той чоловік!

Після цих слів Давид вже не міг захищатись, бо усвідомлював огидність зробленого ним гріха. Саме це є дорогою Бога, Який входить в історію людини. Через те, що Давид усвідомив зло, яке вчинив, стає здатним також визнати свій гріх.

Згрішив я проти Господа!

Вираз «проти Господа» спрямовує нас до Псалма 51, який вважається його молитвою після визнання гріха з Ветсавією:

Помилуй мене, Боже, з милости твоєї; з великого милосердя твого зітри мої провини. Обмий мене повнотою від вини моєї, очисти мене від гріха мого. Провини бо мої я знаю, і гріх мій завжди передо мною. Тобі, тобі єдиному, згрішив я, і зло на очах твоїх учинив я, щоб ти у вироку твоїм був оправданий і правий, коли будеш судити.

В цьому уривку відкривається дуже важлива правда, яка полягає у тому, що кожен гріх проти іншої людини (в історії Давида — перелюб, брехня, вбивство) — це також гріх проти Бога! Щоразу, коли людина вирішує зробити зло, виступає проти Господа! Бо Він насправді є першою і головною жертвою кожного гріха. Він є найвищим і єдиним Добром, солідарним з кожною людиною. Тому зло, спрямоване проти якоїсь особи, обов’язково стосується і Бога. Давидові, який усвідомлює це і просить Божого милосердя, Господь дарує пробачення, але й карає. У біблійному тексті написано:

Та Господь прощає тобі гріх твій: ти не вмреш. Тільки ж за те, що ти таким учинком тяжко образив Господа, дитина, що в тебе народилась, напевно вмре.

Зупиняємось перед дуже важким фактом, який, здавалося б, суперечить Божому милосердю, — смертю дитини. Який значення може мати ця подія? Вона відкриває повноту правди про вчинений гріх! Давид сам був виправданий, але наслідком кожного переступу є щось невідворотне, що вражає слабкого: страждання невинного виявляє гріх, нерозумне зло, справжнє обличчя лихого вчинку. І це залишається таємничою необхідністю, щоб зло можна було розпізнати і засудити, щоб зло визнали тим, чим воно є насправді: недоречністю, шаленством, нещастям, смертю! Тому що тільки тоді, коли людина усвідомить це і визнає гріх, — дійде до навернення, тобто не прагнутиме згрішити знову.

Зло виявляється через наслідки, через невинну жертву, яка їх зазнає. Дитина вмирає, викриваючи всю історію гріха свого батька. Але насправді Давид умертвив її раніше, коли прийняв рішення створити видимість, що вона є нащадком Урії. Тоді вбив це немовля внутрішньо, тому що викреслив його зі свого життя. Давид хотів, щоб дитина перестала існувати для нього. І його бажання стало дійсністю.

На основі цієї історії можна дійти ще одного висновку: немає справжнього життя ціною чиєїсь смерті. Дитина de facto могла залишитись живою лише тому, що Урія був вбитий. Бо його смерть дозволила Давидові взяти Ветсавію собі за законну дружину, а через це також визнати своє батьківство. Але дитина помирає, бо була потреба, щоб хтось проголосив своєю смертю, що зло — неприйнятне і гріх не може дати життя. Урія та немовля ще не усвідомлювали цього послання. Та у майбутньому Хтось умре, щоб остаточно виявити безглуздя, нонсенс зла, і тим самим показати безконечність Божого милосердя. Це буде Хтось невинний, але вже не несвідомий, як Урія і дитина, Хтось, Хто цілком усвідомлюватиме свою смерть за вчинені гріхи, щоб таким чином завершити справу спасіння — досконало і остаточно.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/04/22015/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/04/20449/ http://www.credo-ua.org/2010/04/20449/#comments Fri, 09 Apr 2010 11:00:37 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=20449
«Блажен чоловік, що… в Господа законі замилування має і над його законом день і ніч розважає» (Пс.1,1-2).

Значна частина битв духовної війни проходить на невидимих фронтах. Не менше 90% цієї боротьби відбувається в нашій голові. Головною мішенню ударів ворога є людський мозок, бо він формує спосіб думання, впливає на процес прийняття рішень, дозволяє домінувати духові чи тілу. «Ми знаємо, що ми від Бога, і що ввесь світ лежить у лихому» (1Йн.5,19), тому світ намагається постійно впливати на наші голови, нав’язувати «потрібний» йому менталітет, маніпулювати думками, управляти нашим розумом так, як вигідно князеві світу цього. Кожен з нас, хоче того чи ні, свідомий того чи ні – учасник тої боротьби, і від нас залежить те, на чию сторону стати в духовній війні, чиї інтереси відстоювати, за кого боротись.

Розум – стратегічно важливий об’єкт, тому кожному християнину необхідно відвоювати його в повноті, зруйнувати ворожі твердині, захистити від атак, укріпити і ефективно використовувати. Наша голова повинна не лише належати Богові, а й з радістю стати корисною в процесі поширення Христового Царства. Для цього наш розум необхідно регулярно доглядати, а, значить, годувати, тренувати і лікувати.

«Написано: Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з Божих уст» (Мт.4,4) – записане Боже слово – Біблія повинно стати щоденною поживою нашого розуму. «Він послав своє слово і вилікував їх, і врятував їх із могили» (Пс.107,20) – Його слово – ліки не лише для нашого тіла, а і для нашого розуму. Тому наше стратегічне завдання полягає в регулярному споживання Божого слова, в тренуванні вміння ним керуватись, на нього опиратись, його любити.

Здатності нашого розуму – аналізувати, думати, уявляти, фантазувати, зацікавлюватись, запитувати, порівнювати, споглядати, здогадуватись – великі дари Творця для людини. Всі вони можуть стати в пригоді на шляху до пізнання Бога, бо походять від нього, ним створені і ним задумані. Якщо настільки цікаво і захоплююче за допомогою цих «інструментів» нашого розуму пізнавати речі і людей у навколишньому світі, то наскільки цікавіше і захоплююче ними пізнавати Того, хто все це геніально задумав і сконструював! Про це призначення нашого розуму пише євангеліст Йоан: «Ми знаємо також, що Божий Син прийшов і дав нам розум, щоб ми Правдивого пізнали» (1Йн.5, 20а).

Пізнання Бога можливе лише через Духа мудрості і одкровення (пор.Еф.1,16-17). Повноту цього пізнання можна осягнути лише через містичний досвід. Багато святих Церкви мали такий досвід через дар контемпляції. Християнська контемпляція – стан досконалої молитви, глибокого пасивного споглядання, «найвищий пілотаж», коли людина просто перебуває в Божій присутності, споглядаючи Його і пізнаючи. Це не прохання, не подяка, не покаяння – це молитва без слів. В такому стані споглядання багато святих проводили години в адорації перед Найсвятішими Дарами, в часі Євхаристії чи приватних молитов (тисячі свідків спостерігали левітацію святого Йосифа Купертинського в часі молитви, Філіп Нері спеціально відволікався в часі Літургії, інакше на довгий час міг впасти в молитовний екстаз, святого Станіслава Костку декілька разів вважали мертвим, бо в часі молитви він неначе завмирав). Але для того, щоб дійти до цієї досконалої молитви, свій розум необхідно сповнювати Божим словом, знати його, думати про нього, приймати його. Доброю допомогою для цього можуть стати дві форми молитви – медитація і роздумування, а це праця, в якій задіяні розум, уява, фантазія, цікавість, споглядання, аналіз, ерудиція, інтелект.

Медитація – молитва, в якій працює уява, фантазія і розум. З їх допомогою за натхненням Святого Духа людина уявляє собі події і ситуації зі Святого Письма, дивиться на те, що відбувається, споглядає і аналізує. «Як я люблю закон твій! Він моє повсякденне розважання» (Пс.119,97) – писав Псалмопівець.

Роздумування ж не передбачає задіяння уяви чи споглядання, а полягає у аналітичній праці розуму, у порушенні певних питань і в пошуку відповідей. «Про твої заповіді буду роздумувати і на стежки твої буду вважати» (Пс.119,15).

Як проводити медитацію чи роздумування? Отже, вони подібні за формою, але різні за значенням. Ці форми молитви завжди відштовхуються від якогось тексту, за основу можна взяти уривок з Біблії або з твору якогось святого Церкви. Оскільки йдеться про працю нашого розуму, то варто врахувати, що серйозна праця вимагає серйозного приготування.

Перші пункти приготування спільні для обох форм молитви, тому подаємо їх разом (для прикладу і певних пояснень візьмемо біблійний текст про народження Ісуса). Отже, як для медитації, так і для роздумування треба:

1. Вивчити текст, над яким будемо роздумувати чи медитувати:

• Прочитати всі уривки про цю подію (наприклад, про народження Ісуса можемо прочитати в Євангеліях від Матея і від Луки);

• Довідатися про історичний контекст цієї події, використовуючи відповідну літературу (наприклад, про ситуацію в землі Ізраїльській в часі народження Ісуса, про звичаї того часу, традиції ізраїльського народу щодо пологів, подорожей і т.д. можна прочитати в різноманітних енциклопедіях, Інтернет-виданнях чи в історичних нарисах);

• Розглянути текст в біблійному контексті;

• Подивитися на свої потреби через призму даного тексту, вирішити, про що хочемо просити Бога на основі даної медитації чи роздумування ;

• Прочитати текст ще раз і піти спати;

• Зранку відразу після пробудження прочитати текст знову.

2. Знайти собі відповідні для медитації місце і час. Бажано мати молитовний куток – місце в своєму домі, де проводимо час в молитві. На час молитви відключаємо телефони і просимо домашніх про сприятливі умови для того, щоб не відволікатись і мати змогу бути уважним. Цей пункт не обов’язковий щодо роздумування, бо його можна проводити і в менш сприятливих обставинах – в транспорті, на прогулянці чи в процесі мануальної праці (цікаво, що отці – пустельники спеціально вибирали ручну роботу для того, щоб свій розум вивільнити для роздумування про Бога).

3. Вибрати зручну особисто для себе позу тіла – сидячи, лежачи, на колінах – не має значення, якою саме вона буде, головне – щоб в такому положенні було легко і зручно молитись. Вибір положення тіла залежить від внутрішнього стану людини, він може змінюватись протягом молитви так, як попровадить Святий Дух.

З цього пункту медитації і роздумування різняться між собою, тому про кожне з них говоритимемо окремо.

Медитація

4. Tempus et locus – переносимо себе в уяві в місце і час події чи таїнства, над яким медитуємо. В цей момент корисно поставити собі питання : «Де? Коли? Яка пора доби? Як виглядає місце? Що знаходиться навколо?» Уявляємо собі час і місце події на основі матеріалу, отриманого в період приготування до медитації.

(Наприклад, медитуючи над народженням Ісуса, уявляємо собі землю Ізраїльську, а саме Юдею – кам’янисту місцевість, смоківниці, виноградники, жорстку середземноморську рослинність, печеру, в якій відбувається подія народження, нічний час, коли пастухи дізнались про подію…)

5. Personae et actiones – уявляємо собі персонажі, як вони виглядають і що роблять в подіїмедитації. Ставимо собі запитання : «Хто? Як виглядає? Що робить? Що говорять? Що відбувається ?» В часі медитації Святий Дух може показати речі і деталі, які на перший погляд можуть здатися іншим дрібницями, але матимуть важливе значення саме для нас. Тому споглядаємо особи, задіяні в тексті, і їх дії, все, що відбувається навколо. (При народженні Ісуса були присутні Йосип і Марія, вони були у щось одягнуті, говорили між собою, користувались певними речами, могли їсти або пити, потім тішитись, сміятись чи плакати від радості або, навпаки, перебувати в тиші і задумі).

На пунктах 4 і 5 затримуємось доти, доки відчуваємо від тієї медитації духовну поживу, доки щось можемо з того черпати. Не варто боятись – треба відпустити свою уяву, вивільнити свою фантазію, дозволити Святому Духові через них вести і надихати, і Він покаже саме те, що буде нам необхідним і важливим. Бог буде нас живити своїм словом, нам треба лише відкритись і пустити Його в свій мозок, щоб Він діяв. (Медитуючи над народженням Ісуса, можна уявити собі темну печеру, в яку зайшла Пресвята Родина, в тій темряві народився Ісус – світло, призначене для всього світу. Про сам цей епізод можна думати дуже багато і широко, тому медитація над, навіть одним, таїнством може бути духовною поживою протягом значного часу).

6. Conclusio – висновки. Бажано мати під рукою зошит і ручку, щоб записати висновки. Що все побачене під час медитації означає особисто для мене? Чи отримано відповідь на прохання чи вирішення ситуації, які постали в процесі приготування (пункт1)? Записані висновки можна буде прочитати пізніше, через деякий час повторити дану медитацію, і тоді порівняти висновки між собою. Кожен раз Бог матиме для нас щось нове, глибше і сокровенніше.

7. Постанови – практичне застосування в своєму житті тих висновків, до яких вдалось прийти в часімедитації. Постанови – рішення волі про певні практичні вчинки і зміни, яких прагнемо добитись у власному житті у співпраці з Божим милосердям. Яким чином побачене стимулює до зміни життя, покращення стосунків з іншими чи з Богом? Що необхідно змінити, зробити чи виправити?

РОЗДУМУВАННЯ

В роздумуванні, на відміну від медитації, використовується не уява, а розум.

4. Знайти нелогічність або якусь цікавість у тексті, над яким роздумуємо.

5. Шукати відповіді на запитання : «Хто? Що робить? Як поводиться?»

(Наприклад, в тексті про народження Ісуса в Євангелії від Луки читаємо: «І от коли вони були там, настав їй час родити, і вона породила свого сина первородного, сповила його та поклала в ясла, бо не було їм місця в заїзді» (Лк.2,6-7). Чому написано про те, що не було місця для них, а не просто «не було місця в заїзді»? Згідно Закону вагітна жінка вважалася нечистою, а через неї могли стати нечистими інші. Формальний закон для людей, до яких звертались Йосиф і Марія, був важливішим за милосердя і співчуття. Їхнє затверділе серце не дозволило Ісусові народитись в них, а Пресвята Родина повинна була податись до темної і холодної печери. Наша жорстокість, егоїзм і формалізм завдає шкоди не одній лише людині, а ранить оточуючих, не дає Богові прийти до наших домів і наповнити їх своїм світлом і радістю)

6. Висновки.
Який в тому сенс? Чому так? Деякі речі видаються нам незрозумілими просто тому, що не приділяємо часу і уваги для пошуку пояснення і відповідей. Зосереджене роздумування дозволяє Святому Духові прояснити нам незрозумілі моменти, відповісти на наші питання. «Дай мені зрозуміти дорогу заповідей твоїх, і про чудеса твої я буду роздумувати» (Пс.119,27).

7. Постанови.
(З огляду на висновки пояснень до пункту №5 можна постановити відкрити наші серця для інших, намагатись вчитись співчувати, ставити себе на місце інших, запросити Бога народитись в наших домах, знайти для нього час і місце).

Багато істин, про які ми ніби чули і знали, через медитацію чи роздумування «сідають» в наш дух, закорінюються в серці, змінюючи наше думання, роблячи наші думки згідними з Божим словом. Це утверджує нашу віру, посилює надію і вчить правдиво любити. Чим більше людина пізнає Бога, тим більше захоплюється Ним, поважає Його, довіряє Йому, дякує Йому і любить Його. Коли Ісус Христос (Воплочене Боже Слово) вірою оселяється в серцях наших, ми, закорінені і утверджені у любові, стаємо спроможні зрозуміти з усіма святими, яка ширина, довжина, висота і глибина Його любові, яка перевищує всяке уявлення (пор.Еф.3,17-19). А через пізнання Божої любові сповнюємось усякою Божою повнотою, стаємо новим творінням в Христі.

www.christusimperat.org/uk

Літургія Слова Вербної Неділі повна суперечностей. Спочатку разом із натовпом ми вітаємо Ісуса як нашого Царя і Спасителя при Його в’їзді в Єрусалим, а потім слова Євангелія занурюють нас у таємницю Страсної П’ятниці, де разом із засудженим на смерть Христом чуємо крики: “Розіпни Його!” Радість змінюється сльозами, тріумф – засудженням, зелені пальмові гілки – хрестом. Але в обох оповіданнях, у натовпі, ми помічаємо тих самих людей: простих мешканців Єрусалиму, які спочатку визнавали Ісуса своїм Царем, а потім прирекли Його на смерть. Яка непостійна людська природа! Як легко нам буває змінити переконання, як легко буває втратити віру!

Звісно, тих людей можна було б виправдати: вони не знали всієї правди, їх ввели в оману та підбурили первосвященики й старші. Отак і ми частенько виправдовуємо себе в своїй невірності. Ми не знали… нас обдурили… хтось нас призвів до цього… Треба було б сказати, що всі ці виправдання не звільняють від відповідальності за скоєне, що кожен мусить нести тягар своїх злочинів, навіть якщо зробив їх через помилку; але знаємо, що все це не таке просте.

Людина слабка й піддатлива на спокуси, а у світі, в якому ми живемо, існують певні сили – «структури зла», які не тільки змушують нас грішити, навіть проти власної волі, але ще гірше – посилаючись на авторитет закону, запевнюють нас, що ми робимо добро, що так треба… Саме це й робили первосвященики та старші, і самі були впевнені, що чинять добре – бо все роблять згідно з законом Мойсея. Але насправді керував ними «закон ненависті», який переповнював їхні серця. Навіть коли Пілат, згідно з римськими законами, виправдав Ісуса, коли це зробив навіть Ірод, для якого жодних законів не існувало, – вони не відступилися від своєї злості.

Ісус підкорився цьому «закону ненависті», але для того, щоб дати нам інший закон – закон любові. Дай нам, Боже, сили і відваги, щоб ми у своєму повсякденні, попри те, що живемо у світі, переповненому злом і ненавистю, спокусами і брехнею, завжди керувалися тільки цим Христовим Законом.

Іриней Погорєльцов ОР

Писати про Страсті Господні неможливо. Їх можна лише споглядати. Всі слова застрягають у горлі, всі розумні думки (такі тобі дорогі, ти ними так пишаєшся потайки) вислизають крізь пальці, мов пісок. І руки залишаються пусті.

Слова Писання – скупі й позбавлені емоційності. Жодної спроби, як то кажуть, «видушувати сльозу з читача». Але чомусь у душі все перевертається, і неймовірна сила відчувається у цих словах. Сила істини…

Горниця Останньої Вечері. Проста обстановка, пасхальна трапеза. Група людей зібралася нібито задля великого свята, але стан їхній тривожний. За столом то западає тиша, то спалахує суперечка, хто з них більший. Учні з нерозумінням перезираються, запитуючи себе, хто з них зрадник. Симон-Петро клянеться Вчителеві у вірності й дістає сумне пророцтво про трикратне зречення… Неспокійно на душі в апостолів. Ісус, здається, спокійний, слова Його лунають тихо й урочисто: Він віддає їм себе. Навряд чи учні в ту мить до кінця усвідомлювали, щО саме відбулося – вони усвідомлять це пізніше, коли побачать Його воскреслим, коли приймуть Святого Духа. Тоді ж, у Горниці, вони ще думають про боротьбу за свободу, про юдейське царство. А той, хто раніше за всіх зрозумів, що ніякої політичної боротьби не буде, зненавидів Учителя за свої зруйновані ілюзії. І зрадив…

Рідко хто звертає увагу, що читання Страстей Христових завжди розпочинається з Останньої Вечері. Хоча, здавалося б, усі муки і приниження ще попереду, а тут просто остання трапеза Вчителя з Його учнями. Але повнота Жертви Христової звершилася саме там, у Горниці. Страсті починаються не з першого удару в обличчя, не з першого грубого окрику сторожі, а з цих простих слів: «Беріть, пийте, це є Кров Моя…» Кров Донора забирає Його життя, передаючи це життя вмираючому.
Все творіння стало живим. І тільки Ісус став мертвим. До Гетсиманії входить, огорнутий жахом, а учням прощає, що заснули… Після Тайної Вечері Він уже готовий на все. Бо всередині для Нього вже все звершилося. Залишилося пройти зовнішню – останню, болісну частину шляху. На Голготу.

joan_d_ark

Свою катехезу Святіший Отець побудував на біблійних читаннях, які запропонувала Римо-Католицька Церква на цей день, розвинувши тему навернення. На початку Папа пригадав, що у першому літургічному читанні, взятому із старозавітньої книги Вихід, читаємо про Мойсея, який, пасучи стадо, побачив палаючий кущ, що не згоряв. Коли він наблизився, щоб придивитись, почув голос, який кликав його по імені і наказав скинути сандалі, бо місце то святе. «Я – Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова, – додавши, – Я той, хто є» (пор. Вих. 3, 6-14).

«Бог об’являється різними способами також і в житті кожного з нас», – підкреслив Бенедикт ХVІ, зазначаючи, що для того, щоб визнати Божу присутність нам необхідно наблизитись до Нього з великою пошаною, визнаючи нашу мізерність. Інакше не зможемо Його зустріти і ввійти із Ним у спільність. Як пише святий апостол Павло, ця події пригадує нам про те, що Бог об’являється не тим, які проникнуті зарозумілістю та легковажністю, але тим, які є убогими та покірними перед Ним.

Далі Єпископ Риму коротко зупинився над євангельським уривком, у якому Ісус, говорячи про смерть деяких галилеїв у єрисалимському храмі за наказом Пилата та про тих, на яких впала силоамська башта, закликає до навернення і покаяння. Папа наголосив, що Спаситель проголошує невинність Бога у тих злих явищах, адже Господь є добрим і не бажає зла, та перестерігає перед думкою, що усі ці неприємні та болючі події є безпосереднім наслідком особистих гріхів тих осіб: «Гадаєте, що ті галилеї, тому що таке постраждали, були більші грішники, ніж усі галилеї? Ні, кажу вам, але як не покаєтесь, усі загинете так само» (Лк. 13, 2-3).

Ісус закликає поглянути по-іншому на ці факти, вміщуючи їх у перспективу навернення. «Нещастя, неприємні події, не повинні викликати у нас цікавість чи пошук передбачуваних винних, але повинні бути нагодою для роздумів, щоб перемогти ілюзію того, що можна жити без Бога, і щоб посилити, з Божою допомогою, зусилля змінити життя», – наголосив Папа, додаючи, що Господь є милосердим, Він ніколи не втомлюється закликати грішника уникати зла, зростати у Його любові та допомагати конкретними вчинками своїм ближнім, що потребують допомоги. За словами Святішого Отця, можливість навернення вимагає від нас того, щоб ми навчились відчитувати події нашого життя у перспективі віри.

У моментах терпінь та горя, правдивою мудрістю є пам’ятати про тимчасовість нашого існування і читати людську історію очима Бога, Який, завжди бажаючи Своїм дітям лише добра, у Своєму незбагненному задумові, допускає, щоб ми були випробувані болем і, таким чином, провадить нас до більшого добра.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

]]> http://www.credo-ua.org/2010/03/16833/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/03/16816/ http://www.credo-ua.org/2010/03/16816/#comments Sun, 07 Mar 2010 07:20:17 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=16816

Інколи й неплідна смоківниця може дати плоди…

Лк 3,1-9

Повідомлення про землетрус на Гаїті та, особливо, про розстріл в Ефіопії християн, які щойно вийшли з Різдвяної Літургії, дають привід порушити проблему: «Чи може Бог, Який є любов, допускати такі несправедливості?» Це питання раз у раз ставлять атеїсти. Хоча людей, які регулярно моляться і ходять на богослужіння, воно бентежить не менше. Коротка відповідь: «Може» – напевно, задовольняє атеїстів, але не віруючих.

А як вам здається, Той галилеянин, Ісус, тому що так постраждав, був більшим грішником, ніж усі галилеяни? Це питання про несправедливість хреста, на якому Його розіп’ято. І воно теж не дуже зручне для нас, людей побожних, адже хто хоче добровільно страждати по-справжньому?..

Кого Бог любить, того карає, як батько улюбленого сина (пор.Прип 3,12). Тобто не задля помсти, а як попередження: якщо не покаєшся, то напевно загинеш. Найдосконаліший плід покаяння, каже Давид, – серце скрушене. А чим є покаяння, як не поворотом від сотвореного до Творця? Хто прив’язав серце й думки до фінансового ринку, для того караючим бичем є фінансовий крах; хто своє щастя вбачає у здоров’ї та довголітті, тому пересторога для навернення – хвороба; врешті, хто свою надію покладає на власні якості та здібності, того очікує кара – смерть…

Чому долею людини є смерть? Бо людина не є Богом, а отже, її якості та здібності мають межі й колись закінчуються. Прийняття цього факту як належного розпочинається разом із розпізнанням свого хреста – життєвих історій, несправедливостей, які стали для мене знаком ганьби, прокляття. Щось подібне зробив розбійник, який помирав поруч з Ісусом. Він визнав справедливість свого розп’яття: «Бо ж ми приймаємо кару, гідну наших учинків» (Лк 23,41).

Скрушене серце розбійника визнало, що він – людина, беззахисна і смертна. Надія його була в тому, що Хтось Інший його захистить і вдихне життя. Тому для розбійника хрест став не лише місцем страти й знаряддям ганьби, а місцем зустрічі із Нескінченним і знаком спасіння. І таким чином, через свій хрест він уже приніс плід. Нам же Виноградар дає «ще рік» для покаяння…

Семінарист Юрій Сема

Перше, що спадає на думку, це людська логіка: якщо ті люди з Галілеї, чи ті 18, на кого впала башта Силоамська, загинули раптовою жорстокою смертю, то напевно мали більші гріхи, ніж ті, хто залишився жити, – тобто я. Це поширена реакція: коли хтось гине – зітхаю, «за що Бог його покарав». Ісус знає таку логіку, й тому відразу каже: «Ви гадаєте?» Для Нього важливе покаяння: «Як не покаєтесь, усі загинете так само». Як «так само»? Що, на всіх башти попадають? – Ні. Помремо без покаяння, і це виявляється набагато важливішим. Це не погроза, а констатація факту.

Далі Христос переходить із теми смерті на притчу про смоківницю, яка не давала плоду: тобто душу, яка не кається. Бог Отець хотів її знищити, але Божий Син попросив ще рік, аби спробувати її оновити, тобто навернути. Як не згадати Боже Милосердя та довготерпіння? Він не тільки вміє чекати, а й намагається допомогти – роблячи усе можливе.

Я – віруюча, практикуюча християнка… Але нечасто замислююся над тим, що живу поруч із «померлими», неплідними смоківницями. Більшість моїх ближніх були охрещені немовлятами й виросли без усвідомлення християнських обов’язків та гідності. Живуть, нібито Бога немає. Можу позаздрити їхньому безтурботному життю, їхнім достаткам; можу засудити, вважаючи себе істинною християнкою… а чи зможу їх пожаліти і бути милосердною? Чи здатна увійти в їхній грішний мертвий світ, простягнути руку, як Ісус, полюбити їх, прийняти і сказати: «Покайтеся, бо Христос прагне вас обдарувати своєю Любов’ю, наділити своєї міццю й дати вам вічне життя!»?

Мені може бути байдуже. Хоча серце мало б здригнутися від страждань Христового Тіла, бо ці бідні люди є теж членами Його Тіла. Чи знайду я в собі мужність вийти з налагодженого християнського життя і увійти у світ грішників? Ось як Христос говорить із Церквами: «Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий! (…) Я кого люблю, тих доганюю і караю. Тож будь ревний і покайся» (Одкр 3,15а.19) Чи зробила я все можливе для своїх «безплідних» братів у вірі? Чи покаялися ми у своїй теплуватості?

Ірина Островська

Папа зазначив, що згідно із описом святого Луки, цій надзвичайній події передувала розмова Ісуса зі Своїми учнями, під час якої Спаситель наголосив: «Коли хто хоче йти за Мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за Мною». На думку Папи, Преображення Божого Сина на Фаворі є заохоченням учнів до того, щоб Його наслідувати.

Далі Єпископ Риму підкреслив, що святий євангеліст Лука звертає особливу увагу на дві деталі згаданої події: вираз обличчя Ісуса, який змінився, і Його одежу, що стала біла та блискуча; вказуючи також на присутність Іллі та Мойсея, яка символізувала Закон та Пророків. Троє учнів, які були зморені сном, символізують поведінку тих, які, хоч і були свідками багатьох Господніх чудес, однак, не розуміють того, що Бог хоче їм сказати через цю подію.

Після слів «це Син Мій улюблений, Його слухайте» усе зникло і Ісус залишився один. Це вказує на те, що тільки Ісус є тим, що дано учням і Церкві усіх часів, є тим, чого вистачить на життєвому шляху. Він є тим єдиним голосом, який необхідно слухати, є Тим Єдиним, за Яким необхідно слідувати.

Далі Папа зупинився над словами святого Петра: «Наставниче, добре нам тут бути», – наголошуючи, що цей вираз верховного апостола часто уподібнюється до нашого бажання зазнавати Господньої потіхи. Проте, подія Преображення пригадує нам, що радість, посіяна Всевишнім у нашому житті, не є кінцевою метою, а лише світлом, яке Він нам дарує під час нашої життєвої мандрівки.

На закінчення Папа помолився разом з присутніми на площі молитвою «Ангел Господній» та уділив своє апостольське благословення.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

]]> http://www.credo-ua.org/2010/03/16350/feed/ 2 http://www.credo-ua.org/2010/02/15728/ http://www.credo-ua.org/2010/02/15728/#comments Mon, 22 Feb 2010 16:39:05 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=15728
21 Лютого, у першу неділю Великого Посту, до прочан та гостей Вічного Міста зі словом повчання звернувся Папа Бенедикт ХVІ. Під час молитви «Ангел Господній», промовляючи до багатотисячного зібрання вірних на ватиканській площі Святого Петра, Єпископ Риму запропонував вірним задуматись та відповісти на запитання: «Що означає розпочати великопісний шлях?»

На думку Вселенського Архиєрея, на це запитання допомагає відповісти євангельський уривок, що читався цього дня під час Меси, і який розповідає про перебування Сина Божого у пустелі і Його спокушування дияволом.

Євангеліст Лука розповідає, що після Хрещення у річці Йордан, Святий Дух повів Ісуса у пустелю (пор. Лк. 4,1-2). Автор виразно наголошує на тому, що спокуси не були випадковістю, але наслідком Ісусового вибору виконати завдання, яке Йому доручив Небесний Отець, тобто пережити аж до кінця дійсність улюбленого Сина, Який цілковито покладається на Свого Отця. «Христос прийшов у світ, – мовив Папа, – щоб звільнити нас від гріха і від сумнівної принадливості проектувати наше життя без Бога. Він це зробив не гучними заявами, але особисто стаючи до бою проти Спокусника, аж до Хреста. Цей приклад є дійсним для всіх: світ стає кращим, починаючи від нас самих, коли перемінюємо, завдяки Божій благодаті, те, що є негативним у нашому житті».

Перша із трьох спокус, яким диявол піддає Ісуса, випливає із голоду, тобто з матеріальної необхідності: «Якщо ти Син Божий, скажи оцьому каменеві, щоб став хлібом» (Лк. 4,3). Однак, Спаситель відповідає: «Написано, що не самим лише хлібом житиме людина» (Лк. 4,4). Потім сатана показує Христові усі царства світу і каже, що усе буде Його, якщо Він поклониться йому. Цю хитрість диявола Ісус викриває словами: «Написано: Ти будеш поклонятись Господеві, Богові твоєму, і Йому єдиному служити» (Лк. 4,8). А на закінчення Спокусник заохочує Месію вчинити чудо: кинутись додолу з наріжного каменя храму, щоб ангели Божі Його врятували. Після цього жесту, мовляв, усі увірують в Нього. Але Ісус наголошує, що не годиться спокушати Господа Бога, цитуючи при цьому уривок із Святого Письма. Папа зазначив, що усім людським критеріям Месія протиставляє єдиний справжній критерій – послух Божій волі.

Далі Єпископ Риму наголосив, що з цього євангельського уривку можемо взяти для себе важливе повчання: якщо в наших думках і в наших серцях зберігатимемо Боже Слово, якщо воно ввійде у наше життя, то зможемо відкинути будь-який обман Спокусника.

Великий Піст є, немовби, «відокремленим» місцем, в якому ми повертаємось до себе самих і слухаємо Божий голос, щоб перемогти спокуси злого духа. Це час духовного «завзяття», який треба пережити разом з Христом, користуючись духовною зброєю віри, тобто молитвою, слуханням Божого слова і покаянням. Саме таким чином зможемо дійти до радісного святкування Пасхи у правді, готові відновити наші хресні обітниці.

На закінчення Папа помолився із присутніми молитвою «Ангел Господній» та уділив усім своє апостольське благословення.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

Перші чотири п’ятниці Великого Посту читатимуться частини Нового Завіту, а 19 березня можна буде почути відповіді на питання, які стосуються прочитаного біблійного тексту.

«Впродовж історії безліч знаних і незнаних людей знаходили в Біблії сенс свого життя, черпали звідти силу та натхнення, зустрічали там самого Бога. Ці читання, я сподіваюсь, покладуть початок для таких пошуків і багатьох наших сучасників. Створення в храмі відповідної атмосфери, зокрема через музику та образи, допоможе учасникам цих читань краще та повніше відчути присутність Господа Також, кожен бажаючий може не лише слухати Боже Слово, але і читати його для інших..» – зазначив голова комісії у справах молоді УГКЦ, о. Ростислав Пендюк.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

Апостол Петро звинувачує євреїв у боговбивстві й невдячності стосовно Ісуса Христа. Ті, що були присутні при цьому, починають плакати й кажуть: «Що маємо робити, щоб ми могли отримати прощення?» Святий Петро втішає їх і вказує, що єдина їхня надія й спасіння є в Ісусі Христі, Який помер за гріхи всіх людей і воскрес. Тож покайтеся і наверніться, щоб ваші гріхи буди стерті» (Дії 3,19).

Але багато також християн зреклося й продовжує зрікатися Господа нашого –тим, що вони тяжко зневажили Його своїми гріхами. Тож який залишається для них засіб спасіння? Покаяння й щире наверненням. Той, хто жив для світу й для злого духа, нехай розпочне життя для Бога й для вічного блаженства.

У сьогоднішній проповіді я хочу сказати вам, як потрібно каятися в скоєних гріхах

Немає нічого солодшого в житті й при смерті, аніж сльози й біль сердечний за вчинені гріхи. Лише покутні вчинки можуть задовольнити Божу Справедливість. Святий Августин каже, що якщо ми самі не будемо каратися за свої провини, нас покарає Той, проти Кого ми згрішили. Якщо ми хочемо уникнути бичування від Бога, караймо самі себе.

Господь наш Ісус Христос ясно попереджує нас, що без каяття всі ми загинемо. Після скоєння гріха почуття опираються розуму. Тож якщо ми хочемо, щоб тіло підпорядкувалося душі, ми повинні тримати його за вудила. Якщо ми хочемо з’єднатися з Богом, ми повинні також умертвляти себе й духовно.

Святе Письмо ясно вказує, що після падіння треба мати жаль за гріхи й покутувати. Прикладом такої постави є цар Давид, який постив так суворо, що від ослаблення ледве міг триматися на ногах. Хоча йому було сказано, що Бог простив йому гріх, але, незважаючи на це, він до кінця свого життя не переставав оплакувати свій злочин, сльозами заливаючи своє ложе. Так само чинив і святий Апостол Петро.

А чому ж ви відчуваєте відразу до покаяння? Чому ви не жалкуєте за свої гріхи, які ви зробили?

Тому що ви не замислюєтеся ані над тим, як тяжко ви зневажили Бога, ані над тим, яких великих нещасть ви будете переживати цілу вічність. Часами ви зізнаєтесь, що треба каятись, але в своєму засліпленні ви відкладаєте покаяння «на потім» – так, ніби ви є господарями свого часу й Божої благодаті. Тим часом кожен має боятися за себе. Тому що він не знає, коли помре, а, окрім цього, Бог дарує йому Своїх благодатей лише до певної міри. Боже Милосердя до зухвалого й закоренілого грішника має певні межі. Коли людина зухвало тоне в гріхах і вичерпує міру неправедності, Бог залишить її, як Сам Він каже устами пророка Єремії. Безбожний цар Антіох, якого торкнулася важка хвороба, звертається до Бога, плаче й кається, обіцяє відшкодувати всіляку зневагу, яку він вчинив святому місту Єрусалиму. Але він вже не знаходить прощення! Тому що його покаяння не було щирим, адже для цього злочинця вже була вичерпана міра Божого Милосердя (див. 2 Мак 9, 11-18). Те саме спіткало безбожних Вольтера, д’Аламбера, Дідро, Руссо та їхніх нечестивих товаришів.

Про всіх них можна сказати те саме, що читаємо про Антіоха. «Тож нечестивий став молитися до Владики, Який над ним не милосердився» (2 Мак 9, 13). Негідний Аман не думав про те, що сам він буде висіти на шибениці, що була підготовлена для Мардохея (див. Ест 7). Цар Валтасар також не міг подумати, що пиття зі святого начиння, вкраденого в Єрусалимі, буде його останнім злочином (див. Дан 5). Двоє хтивих старців, що намовляли до злого вчинку Сусанну, також не сподівалися, що будуть укаменовані (див. Дан 13).

Чому ж ці приклади не пробуджують у нас священного трепету? Чому ви відкладаєте покаяння «на потім»?

Адже ці самі істини були причиною того, що багато людей залишали свої міста; адже саме вони заселили пустинні місця; саме вони породили нечувану мужність мучеників Христових!

Після гріха неминуче потрібне каяття – або в цьому, або в майбутньому житті.

Тому ж бо Церква встановила покутні дні – адже вона хоче нам нагадати, що після падіння потрібно поститися й умертвлювати себе. Мойсей пробув у пості й молитві сорок днів. Також Ісус Христос залишався в пустелі протягом такого самого часу, де нічого не їв і не пив. Цим прикладом Він показав нам, що наше життя повинно бути сповнене сліз, каяття й умертвлення.

Без вчинків покути важко зберегти віру. Наведу такий приклад: один негідний чоловік не міг стерпіти того, що його жінка й син жили побожним життям – що вони в неділю, а також після богослужінь відвідували хворих і читали їм побожні книги. Тож він навмисно підсував їм погані книжки, яких вони на початку не хотіли читати. Проте пізніше вони з цікавості почали передивлятися їх і засмакували речі неморальні, втратили віру, залишили релігійне життя, почали віддаватися забавам й врешті-решт зруйнували свій маєток. Тоді той самий чоловік, який сам спричинився до морального занепаду своїх дружини й сина, впав у шалений гнів і розпач, повбивав їх обох, а наприкінці сам вчинив самогубство.

Без покаяння й чування, без добрих вчинків важко утриматися в Божій благодаті. Як дихання потрібне для фізичного життя, так і покаяння необхідне для життя істинно християнського. Якщо ми хочемо, щоб наше тіло було підпорядковане душі, а душа – Богові, ми маємо умертвлювати себе – фізично й духовно.

З Божого наказу суддя Гедеон пішов на битву з мадіамітами. Перед битвою Господь наказав йому відправити додому воїнів, які мали страх. З Гедеоном залишилось тоді десять тисяч людей. З цього числа він залишив із собою лише триста воїнів – таких, що відмовились від усяких зручностей, таких, які, бажаючи задовольнити спрагу, набирали воду руками, тільки під час маршу й стоячи. Цей приклад вчить нас, як небагато людей піде до Неба – з приводу нестачі умертвлення. Цю чесноту полюбив святий Апостол Павло, який суворо поводився зі своїм тілом, щоб, проповідуючи Євангеліє іншим, не бути відкиненим самому.

Той, хто любить приємності світу цього, той, хто шукає зручності, уникає страждань, хто непокоїться сам і нарікає, коли щось йому йде не так, – той лише називається християнином. «Якщо хтось хоче йти за Мною, нехай зречеться самого себе, візьме хрест свій на кожен день і нехай йде за Мною». Плотська людина не має чеснот, що роблять душу милою в очах Божих і веде її до Неба. Красива троянда має бути оточена шипами. А найкрасивіша з чеснот – чистота – розквітає посеред умертвлення. Пророкові Даниїлу Архангел Гавриїл каже, що Бог вислухав його прохання через те, що той направляв їх до Неба в пості й попелі.

Умертвлення може бути внутрішнім і зовнішнім; вони підтримують одне одного. Зовнішнє умертвлення полягає на умертвінні тіла та його почуттів. Отже:

Ми повинні зробити свій зір скромним: відвертати його від того, що може викликати недобрі думки. Не треба читати книг, які жодним чином нас не будують, а лише пробуджують нескромні думки й розхитують віру.

Далі ми повинні умертвлювати слух, уникаючи непотрібних розмов, неморальних пісеньок, слухання прокльонів та наклепів. Не будьмо настільки цікаві, щоб бажати знати про все, що кажуть і чинять інші.

Також слід умертвлювати нюх, як це робив, наприклад, святий Франциск Борджіа.

Часом потрібно також відмовити в чомусь своєму піднебінню. Не потрібно їсти з ласування, або занадто багато, або поза визначеним часом. Добрий християнин під час кожного споживання їжі намагається завдати собі якогось умертвлення.

Треба умертвляти язик і вживати його лише для виконання обов’язків, для прославлення Бога та на користь ближнього. Цією чеснотою Ісус Христос відзначався особливим чином, оскільки до тридцятого року Свого життя Він жив практично в мовчанні та забутий усіма. Про ці роки Євангеліє дає нам про Нього лише кілька коротких оповідей. Також Пресвята Мати говорила лише тоді, коли це було потрібне задля Божої слави та блага ближніх. Євангеліє лише чотири рази наводить Її слова: Вона розмовляла з Ангелом, коли він благовістив Її про те, що Вона стане Божою Матір’ю; Вона промовила також під час відвідин святої Єлизавети; далі – до Свого Сина, коли знайшла Його в храмі; і, нарешті, під час весілля в Кані Галілейській, коли хотіла допомогти бідним молодятам.

З цієї самої причини так суворо дотримуються мовчання в різних чернечих конґреґаціях. Святий Апостол Яків називає досконалою таку людину, яка не грішить язиком: «Коли хтось не завинить словом, той муж досконалий» (Як 3, 2). Однак особливо потрібно уникати нечистих розмов, нескромних пісеньок, обмов та наклепів, прокльонів та просторічних висловів. Часом ми повинні також умертвлювати себе у відпочинку – щоб не звикнути до лінощів.

Людина також дуже потребує внутрішнього умертвлення. А тому:

Притримаймо свою уяву, щоб вона не блукала якимось непотрібними або небезпечними темами, що могли б викликати погані думки й бажання. Тут злий дух розставляє найбільше пасток. А, окрім цього, різні непотрібні мрії втомлюють людину, відводять її від серйозних думок. Замість того, щоб віддаватися порожнім мріям, думаймо частіше про смерть, суд, Небо, пекло, про Страсті й Смерть Ісуса Христа.

Ми повинні також умертвляти свій розум, берегтись від критики істин віри. Нарешті, умертвляймо свою волю, віддаючи її під владу наказів начальників. Нам ніколи не забракне нагоди для того, щоб робити дрібні умертвлення, тому що ми живемо серед людей, які часто керуються своїми забаганками, миттєвим настроєм – серед людей, які мають багато вад. А воістину, той, хто не умертвляє себе, наприклад, в їжі та питві, не зможе подобатись Богові. П’яниця може не увійти до Неба, тому що його життя не подібне до життя Ісуса Христа. А що ж колись станеться із нами, коли Ісус Христос порівняє Своє життя з нашим і не знайде поміж ними ані найменшої подібності?

Лише сльози й каяття можуть наповнити наше серце втіхою в годину смерті. Лише завдяки ним святий Іларіон, вмираючи, міг сказати: «Чого лякаєшся, душе моя? Стільки років ти служила БоговІ, виконувала Його волю. Уповай, бо Господь змилується над тобою». Святий Йоан Ліствичник оповідає, що один молодий чоловік підготувався до своєї останньої години, суворо покутуючи. Коли ця година, нарешті, настала, він попросив до себе настоятеля й сказав йому: «Авва, як я почуваюся щасливим з того, що провів життя в сльозах та покуті. Добрий Бог обіцяв мені за це Царство Небесне. До побачення, авва, я вже йду назавжди з’єднатися зі своїм Богом, Якого я намагався вірно наслідувати. Дякую тобі ще раз за те, що ти заохочував мене йти цією щасливою дорогою».

І для нас цієї хвилини великою втіхою також буде думка про те, що ми жили для Бога, уникали гріха, відмовляли собі в усяких приємностях – не лише поганих, а й часом із числа дозволених, що ми гідно приступали до Святих Таїнств і черпали з них силу для боротьби з дияволом, світом та поганими схильностями. Такої радості після суворої покути досвідчила в годину смерті свята Таїсія, яка раніше була відома своїм неморальним життям, але завдяки святому Пафнутію навернулася.

Перші християни не боялися каятись. Якщо вони тяжко образили Бога, то старалися вимолити в Нього прощення довголітньою, суворою, тяжкою покутою. У дні посипання голів попелом вони приходили в найгіршому одязі під двері церкви. Коли вони вже входили до храму, їхні голови посипали попелом і давали власницю, яку вони повинні були носити на весь час покути. Потім вони падали на землю, й тоді над ними читали сім покаянних псалмів для того, щоб вимолити для них Боже милосердя. Єпископ або пресвітер промовляв до них, заохочуючи до горливої покути й пробуджував у них надію. Після цієї промови їх виводили з церкви – так, як колись Бог після гріхопадіння вигнав із раю Адама. Ті, що мали покутувати публічно, віддавались тяжкій праці, жили на самоті, в деякі дні тижня жили лише на хлібі та воді, часто повинні були довго молитися, схилившись обличчям до землі, спати на твердих дошках, а деякі також, замість того, щоб іти спати, повинні були протягом ночі оплакувати свої гріхи. В такій покуті вони проходили кілька ступенів. Їх бачили, оскільки в неділю вони стояли під дверима церкви у власниці, з попелом на голові й на колінах благали вірних, які йшли до храму, щоб вони молилися за них. Через деякий час їм уже дозволялося входити до церкви й слухати проповідь, але після неї вони мали виходити. Деякі отримували прощення гріхів лише в годину смерті.

Часом покаяння тривало десять, дванадцять років, а інколи й довше. Воно було обов’язковим для всіх – від пастуха до імператора. Наприклад, так було в житті імператора Феодосія. Коли цей імператор тяжко згрішив, святий Амвросій написав йому листа, в якому повідомляв його про те, що вночі мав видіння від Бога, в якому отримав наказ не впускати можновладця до церкви. Коли імператор прочитав цей лист, він гірко заплакав. Однак він, незважаючи на це, як завжди, прибув до храму, сподіваючись, що його сльози й покаяння зм’якшать серце єпископа. Коли Амвросій його побачив, він став в дверях церкви й вигукнув: «Затримайся, імператоре, бо ти не гідний увійти до Господнього дому». На що імператор відповів: «Це правда, що я згрішив, але ж і Давид згрішив, а Бог простив йому». Тоді святий Амвросій відповів: «Якщо ти наслідував Давида в гріху, наслідуй його також і в покуті», – після цих слів імператор мовчки повернувся до свого палацу, здійняв свої імператорські шати, впав долілиць на землю й від усього серця оплакував свій гріх. Протягом восьми місяців його не було в церкві, й він заздрив своїм домочадцям у тому, що вони не позбавлені такого великого щастя. Коли йому вже було дозволено брати участь у публічних богослужіннях, він тримався в церкві з великим смиренням, падав на коліна, з жалем бив себе в груди, оплакуючи свої провини. Згадка про гріх не залишала його до кінця його життя.

Ось, що зміг зробити імператор задля спасіння своєї душі!

Й ми також повинні плакати й покутувати за гріхи – в цьому або прийдешньому житті. Тож вибираймо, що для нас корисніше. Що станеться з нами, коли прийде смерть, а ми ще не відплатили суворій Божій Справедливості? Який смуток і яка гіркота охопить наші душі через думку, що ми не хотіли покутувати й вимолити прощення в милосердного Бога, що ми безперервно жили в гріхах і що відкладали виправлення на останню мить! Дорогі брати, виберімо собі іншу дорогу, а вона в хвилину смерті наповнить нас щастям і радістю. Плачмо за свої гріхи й терпляче зносімо будь-який смуток і нещастя, які лише Бог зволить на нас зіслати! Нехай наше життя плине в жалю за гріхи та в любові до Бога – так, щоб ми могли з’єднатися з Ним навіки. Амінь.

Переклад з книжки “Kazania proboszcza z Ars”, W-wa 2009, с. 149-158.

Довідка:

Святий Йоан Марія Віанней (Жан-Марі Віанней) хотів стати ченцем, оскільки прагнув жити споглядальним життям. Подібно до св. Франциска, арський пастир часом замислювався, чи не є його покликанням самотність і споглядання. Але єпископ наполягав, щоб він залишався в своїй убогій парафії, серед людей, які вже полюбили й дуже шанували свого священика. Ми знаємо, що Йоан Марія Віанней завдяки своїй молитві й покаянню зміг навернути практично всіх, хто його висміював і зневажав на початку його нелегкого служіння в маленькому містечку на північ від Ліона.

Бажання жити чернечим життям робить зрозумілим, чому арський пастир хотів належати до Третього Францисканського Ордену, до якого був прийнятий 1848 року завдяки капуцину – отцеві Леонарду з Ліона. В ті часи Третій Орден ще продовжували називати «Орденом покутників». Діла покаяння за гріхи як свої, так і гріхи інших були частково започатковані покровителем Ордену св. Йоаном Хрестителем, частково – засновником Ордену св. Франциском Асізьким, бідність та умертвлення якого Йоан Марія Віанней охоче наслідував. Арський пастир носив дуже бідний одяг, більше часу перебував у церкві, аніж у плебанії (будинку священика), мало їв і спав, а отримані гроші роздавав убогим. Подібно до того, як сторіччям пізніше й Отець Піо з П’єтрельчіни, арський пастир мав справу з великими сумами, які йому жертвували прочани, що прибували до його сповідальні з різних куточків Франції. Зібрані гроші Йоан Марія Віанней призначав на прикрашення церкви, в якій він служив, на допомогу бідним родинам, сиротам, хворим, а також на побудову «Будинку Божого Провидіння» для занедбаних молодих дівчат. Для того, щоб утримувати цей будинок і забезпечити дівчатам освіту, святий був ладен терпіти все. Сам він жив у бідності і під кінець свого життя міг цілком спокійно сказати: «У мене немає нічого. Зараз добрий Бог може покликати мене туди, куди хоче».

]]> http://www.credo-ua.org/2010/02/15079/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/02/14910/ http://www.credo-ua.org/2010/02/14910/#comments Tue, 16 Feb 2010 08:40:43 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=14910
Своїм Хрестом і Воскресінням Ісус не закликає ані до суспільної, ані до політичної революції, але до революції любові, відповідаючи на прагнення справедливості з боку убогих та пригнічених, наголосив Папа Бенедикт ХVІ, звертаючись до римлян і прочан, які в неділю, 14 лютого 2010 року, опівдні зібрались на площі святого Петра у Ватикані, щоб разом із Вселенським Архиєреєм проказати молитву «Ангел Господній».

Святіший Отець привітав народи Далекого Сходу, зокрема китайців та в’єтнамців, які відзначають Новий рік, відповідно до фаз місяця, а також, згадуючи святих Кирила і Методія, небесних співпокровителів Європи, ствердив, що християнські цінності, які вони поширювали, повинні залишитись фундаментом єдності європейського континенту.

Недільну молитву з вікна своєї бібліотеки Бенедикт ХVІ провів після відвідин одного з осередків харитативної організації «Карітас», що розташований при центральному залізничному вокзалі Риму «Терміні». Папа звернувся теми Христових блаженств, адже в неділю в Церкві латинського обряду під час Служби Божої був прочитаний саме цей уривок з 6 розділу Євангелії від святого Луки, де розповідається про Нагірну проповідь Ісуса, від час якої Він виголосив блаженства.

«Літургійний рік – це великий шлях віри, яким крокує Церква, яку завжди випереджує Пречиста Діва Марія», – мовив Святіший Отець. Ісус звістив, що блаженні вбогі… блаженні, які тепер голодують… блаженні ті, які тепер плачуть… блаженні ті, які зазнають погорди задля Христа… Чому Він називає їх блаженними, тобто щасливими, благословенними? Бо Господня справедливість вчинить, що вони будуть насиченими, утішеними, отримають винагороду за всяку фальшиве оскарження, бо Господь прийме їх до Свого Царства. Блаженства ґрунтуються на тому, що існує Божа справедливість, яка допомагає піднятись тим, хто був незаслужено упокорений, і принижує тих, хто вивищувався над іншими.

Після чотирьох Блаженств євангеліст Лука додає чотири перестороги багатим, ситим, тим, які тепер сміються і збирають похвали від людей, бо вони вже отримали свою втіху, бо, як твердить Ісус, в Божому Царстві останні будуть першими, а перші – останніми. Ця Божа справедливість і блаженства здійсняться в Царстві Божому, яке настане при кінці віків, але вже і тепер виявляється Божа справедливість там, де убогі зазнають утішення, де виконується служіння ближньому, як у осередку «Карітас», який Папа відвідав у неділю та в усьому світі, де християни посвячуються ділам справедливості та любові.

«Саме темі справедливості я присвятив цього року Послання на Великий Піст, – сказав Бенедикт ХVІ, запрошуючи перечитати його та над ним роздумати. – Христове Євангеліє позитивно відповідає на людське прагнення справедливості, але в несподіваний та вражаючий спосіб. Ісус не пропонує революції суспільного та політичного типу, але революцію любові, яку Він вже здійснив Своїм Хрестом і Воскресінням. На цьому спираються блаженства, які пропонують новий горизонт справедливості, який започаткований Пасхою, завдяки якій можемо стати справедливими й будувати кращий світ».

Папа звернувся з молитвою до Пречистої Діви Марії, щоб Вона була провідницею на шляху Великого Посту, щоб ми могли звільнитись від ілюзії самодостатності , визнати, що нам потрібно Господа Бога, Його милосердя і, в такий спосіб, увійти в Його Царство справедливості, любові й миру.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Цього разу на спільну молитву разом з Папою, своїми ректорами, наставниками та духовниками зібралися також студенти інших семінарій, які діють у Римській дієцезії та юнаки, які під час спеціального пропедевтичного року перевіряють своє покликання та готуються вступити до семінарій.

У рамках зустрічі відбулася спільна молитва в семінарійній каплиці, під час якої Святіший Отець провів lectio divina, тобто молитовне читання Святого Письма, зосередившись на уривкові з Євангелії від святого Івана, в якому Ісус називає себе виноградиною, а учнів – галузками, які повинні принести плід. Опісля Бенедикт XVI повечеряв разом з семінаристами.

Під час молитовних роздумів, коментуючи прочитаний євангельський уривок, Папа зазначив, що він дуже добре включається у відзначення Року Священства, який саме триває, адже говорить про покликання трудитись у Господньому винограднику. Виноградна лоза, пояснив Бенедикт XVI, є ще старозавітнім образом, яким позначено Божий народ. У Святому Письмі читаємо, що Бог насадив виноградник у цьому світі, дбає про нього, доглядає і захищає. Однак, історія показує, що часто цей виноградник, замість цінного винограду, породжував лише дрібні неїстівні плоди. Причиною того, що виноградник руйнується, перетворюється в пустелю, є те, що людина замикається сама в собі, хоче сама володіти собою, мати Бога тільки для себе, мати світ лише для себе. Але «Бог, – вів далі Святіший Отець, – став людиною, і, таким чином, Сам став корінням виноградної лози», а тому «виноградник є незнищенним, оскільки сам Бог вкоренився на цій землі». А, отже, «християнство не є моралізуванням. Ми не є тими, що повинні зробити те, чого Бог очікує від світу… передовсім, ми повинні увійти в цю таємничість буття, у якій Бог Себе дарує». Ми повинні перебувати в Ньому, ототожнюватися з Ним, бути облагородженими Його Кров’ю, щоб діяти у Христі. Бо, як пояснив Папа, «мораль є наслідком буття» та «буття випереджує діяння». Йдеться не про послух, про якусь зовнішню річ, але про «здійснення дару нового життя».

У цьому контексті Бенедикт XVI пригадав заклик Ісуса під час Тайної Вечері «любіть один одного так, як я вас полюбив». І в цьому випадку новизною є не те, що робить людина, але те, що вчинив Господь, Який дав нам Себе Самого. А тому, «нова заповідь не є іншим дорученням, важчим від інших. Нова заповідь є даром… є присутністю Святого Духа, даного нам у Святих Тайнах Хрещення і Миропомазання, у Пресвятій Євхаристії». Новизною є те, що Бог дав Себе пізнати, показав Себе в обличчі Ісуса Христа, виявив, що Він Який є розумом і любов’ю, вчинив нас своїми друзями.

На жаль, зауважив Папа, сьогодні ще багато людей далеко від Христа, не пізнали Його обличчя, а тому опиняються у полоні дуалізму, який намагається пояснити труднощі світу змаганням однаково сильних первнів добра і зла. Також і в богослов’я закрадається спокуса «оправдовувати Бога», внаслідок чого підважується Його всемогутність. Тому Бенедикт XVI наголосив, що саме в обличчі Ісуса Христа ми бачимо справжню Божу всемогутність, яка не означає того, що під нею розуміють люди, тобто здатність нищити, руйнувати. Навпаки, пояснив Папа, «справжньою всемогутністю є любити настільки, що Бог міг навіть страждати за нас».

Тому Святіший Отець пригадав цінність молитви, щоб завжди залишатися в Христі, а також безперервно перебувати на шляху очищення наших думок і прагнень.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Папа пригадав, що Святе Письмо описує, як пророк Ісая мав нагоду бачити «Господа на високім і піднесенім престолі», над Ним стояли серафими та кликали «Свят, свят, свят Господь сил, вся земля повна Його слави!» Пророк вельми перелякався, адже вважав себе грішною людиною, негідною такої ласки. Однак, один із серафимів підлетів до Ісаї та доторкнувся до його уст жаріючим вуглем, взятим із жертовника, промовляючи: «Приторкнулось оце до твоїх уст і взято від тебе твою беззаконність, і зник гріх твій». Після чого пророк відчув себе здатним до місії, готовим відповісти на Божий заклик, кликнувши: «Ось я, пошли мене!» (див. Іс. 6,1-8).

Подібні відчуття описує і євангельський уривок, в якому розповідається про святого Петра. На заохоту Ісуса закинути сіті, незважаючи на безуспішне нічне рибальство, Апостол Петро та інші учні Спасителя, довірившись Христові, роблять так, як Він їм каже. А після неочікуваного улову святий Петро не кидається на шию Ісусові, дякуючи за велику кількість риби, за, свого роду, чудо, але падає до Христових ніг і просить: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина». А Господь його підбадьорює: «Не бійся! Віднині будеш ловити людей». Після чого Петро залишає усе та йде слідом за Христом.

За словами Папи, теж і Святий Павло пригадує період, коли-то він гонив Божу Церкву, через що й вважає себе негідним зватися «апостолом» Ісуса Христа. Проте, визнає, що Божа благодать спричинила у ньому докорінні переміни, і Всевишній довірив йому, незважаючи на його особисті обмеження, важливе завдання проповідувати Боже Євангеліє (див. 1 Кор. 15,8-10).

Папа підкреслив, що у цих трьох біблійних уривках бачимо, як правдива зустріч з Христом спонукає людину визнати свою обмеженість і свою гріховність. Але Господь, Який є багатий на милосердя і прощення, перемінює життя такої людини і кличе йти слідом за Ним.

Покірне свідчення Ісаї, Петра і Павла, на думку Єпископа Риму, запрошує усіх нас, що отримали дар Божого покликання, не зациклюватись на своїх обмеженнях, але вдивлятись у Христа і в Його безмежне милосердя, щоб навернутись серцем і з радістю продовжувати «залишати усе» заради Нього. Господь дивиться не на зовнішні вияви, а на серце людини, наголосив Папа, додавши, що з бідних і слабких, але які мають віру у Нього, Він робить апостолів та благовісників спасіння.

З нагоди Року Священства, Папа Бенедикт ХVІ заохотив вірних молитись за те, щоб Господь послав добрих та ревних працівників на свою ниву. А самих священиків закликав оживити їхню готовність щоденно, із покорою та вірою Ісаї, Петра та Павла, відповідати на заклик Господа Бога.

За матеріалами: Радіо Ватикан

___________________________________________________________

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

Бачення людини вінцем творіння багатьом сьогодні здається гордим самовивищенням. Часто можна прочитати, що якщо християнська віра піднесла людину вгору і вивищила її над усіма іншими живими істотами, то наука її знову зіштовхнула з цього високого п’єдесталу. Часто кажуть про «три великі образи людству» з боку науки. Відомий біхевіорист Антал Фестетікс так описує цю ідею: Перша образа походить із Кракова від Коперніка (Земля не є центром Всесвіту), друга – з Лондона від Дарвіна (ми походимо від тварин), а третя – з Відня від Зиґмунда Фройда (психоаналіз). Найгірше нас зачепило Дарвінове «богохульство».

Внаслідок цього триразового «скинення з престолу» вінець творіння неначе впав у дорожній пил. Якщо він там лежатиме і далі, то це означатиме, що наука скинула людину з престолу остаточно. Людина – цар чи раб? Хто вона? У Псалмі 8 моляться: «Коли на небеса спогляну, твір Твоїх пальців, на місяць та на зорі, що створив єси, то що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш?» (Пс 8,4-5).

Людина є частиною природи чи вінцем творіння? А може, тим і тим? Вона походить зі світу тварин чи є неповторним творінням Бога? Чи водночас тим і тим разом? Сучасною наукою людина відтіснена на край всесвіту до крихітної точки на крихітній планеті. Чи все ж таки вона є найбільшою метою всього гігантського процесу становлення нашого світу? Чи тим і тим одночасно?

Світ створений для людини

Біблійна антропологія характеризує християнську, а до неї – юдейську традицію. У Посланні до Діогнета (поч. 2 ст. по р.Х.) сказано: «Бог полюбив людей, для яких Він створив світ, підкорив їм усе на землі, дав їм розум і розуміння; дозволив лише їм звертати погляд на себе, створив їх на власний свій образ, послав до них Єдинородного Сина свого, обіцяв їм Царство Небесне і дасть тим, що полюбили Його».

Це «антропоцентричний» світогляд і «теоцентричне» бачення людини. Людина є центром і вершиною світу. Все створене для неї і заради неї. Це переконання спільне у християнства з юдаїзмом. У Талмуді є гарна притча про те, що світ – це немовби весільна палата, яку приготував Отець для свого Сина. Приготувавши все, Він увів у весільну палату свого Сина. Хоч би який прекрасний був цей образ, та чи обґрунтоване усе ж таки це прославлення людини? На порозі Нового часу юний геній Джованні Піко делла Мірандола цілком у дусі Відродження, яке слід розуміти по-християнськи, оспівав божественну гідність і велич людини. Він описує слова Бога до людини та нагадує їй про її неповторність: «О Адаме, ми не дали тобі ані якогось конкретного місця помешкання, ані якогось визначеного обличчя, ані якихось інших особливих дарів, щоб ти зміг сам собі створити будь-яке місце помешкання, будь-який зовнішній вигляд, розглянути будь-який дар, за твоїм уподобанням. Решта істот втиснуті в приписані закони своєї природи: так вони перебувають у своїх межах. Ти ж не обмежений жодною межею, ба більше, ти повинен згідно зі своєю власною доброю волею, в руки якої Я вклав твою долю, встановити свою власну природу. Я поставив тебе в центрі світу, щоб тобі звідси було зручно озирнутися на все, що існує в світі. Ми не створили тебе ані небесним, ані земним, ані смертним, ані безсмертним, щоб ти був паном самому собі, наділений честю й обов’язком моделювати своє власне єство, в якому ти забажаєш жити. Ти вільний як виродитися у долюдські форми, так і власною волею відродитися у вищих божественних формах».

Тут уже дещо вимальовується те, чим займається сучасна антропологія: відкритість і неможливість визначення людини є як її слабкістю, так і силою водночас. Але насамперед її характеризує самовизначення, дивовижне й неповторне благо свободи. Воно криє у собі ризик зловживання, але водночас і можливість «відродитися до вищих божественних форм». У руслі всієї християнської традиції юний Піко вбачає неповторну мету людини в обожествленні, в уподібненні до Бога. Воно підносить людину з усіх створінь до неповторності.

Протягом усієї історії людської думки постійно відбуваються її «маятникові коливання». Одні хочуть людину цілковито зачислити до природи, поставити під сумнів будь-яке її особливе становище. Інші настільки її підносять, ізолюючи від решти природи, що вона неначе входить у категоричне протиріччя з природою, «нижчою від неї». Християнський же погляд виважено зводить разом обидва аспекти. Розглянемо це дещо ближче.

Людина є частиною природи. Але в якому сенсі? Це може з’ясувати погляд на ранню історію цієї дискусії. Коли юдаїзм і християнство з’явилися в античному світі, поганські філософи енергійно заперечували думку, що Бог створив світ заради людини. Контраргументи античних філософів проти юдейсько-християнської позиції надзвичайно актуальні: людина є частиною всього, це – головний аргумент від античності до сьогодні. Занурена в ріку життя, людина нічим не відрізняється від інших створінь. Її, мовляв не вирізняє жоден дух, жодна сила, жодне особливе покликання. Вона повинна цим задовольнитися і нарешті відмовитися від своєї претензії бути «чимось вищим».

Ця точка зору, що бажає розчинити людину в усьому, має і щось захоплююче, тож знаходила і знаходить далі наступних, часто захоплених і фанатичних прихильників. Деякі тоталітарні ідеології XX ст., що цінували лише цілісність держави, партії, раси, класу, а особу вважали лише «гвинтиком» усього, частиною, а не суб’єктом, – відповідно підпорядковували суспільству гідність і права людини.

Звичайно, все без винятку на Землі «вкладене» у велетенський процес становлення цілого космосу. Та чи цей процес становлення ми справедливо називаємо еволюцією? – це інше питання. Але, безперечно, нашим плотським існуванням ми завдячуємо становленню світу, починаючи з елементів і закінчуючи умовами, які уможливили життя на нашій «ніжній» планеті.

Не є приниженням для людини й те, що її поява на Землі має довгу історію. Довга дорога «олюднення» є предметом інтенсивних досліджень. Однак реконструкція точної генеалогії стає ще більш непевною з побільшенням наукового знання. Чи ця генеалогія є загальною? Чи існує багато «походжень»? Але насамперед: відколи можна вести мову про людину? Чи може між твариною і людиною існувати гладенький перехід? Якщо людина, «гомо сапієнс», розвинулася з «людиноподібних» видів мавп, то як із них постали люди? Антропологи називають анатомічні й культурні прикмети, за якими можна розпізнати особливе становище людини: величина мозку, пряма постава, вживання вогню, становлення традиції, виготовлення та використання інструментів і – нарешті – мова. Як усе це виникло? Що зробило людину людиною? Уся річ у генах? Але якщо шимпанзе має майже такий самий генетичний код, що й людина, то в чому тоді різниця?

Маленька різниця

А чи потрібно розрізняти? Сьогодні багато хто робити цього не бажає, вказуючи на такі вражаючі схожості між людиною і твариною, які, здається, свідчать про вищість тварини від людини. Маленький анекдот виявляє, чому різницю – за всієї спорідненості – не слід заперечувати, ба, за чесного погляду, вона очевидна. Один колега і співбрат у Домініканському Ордені «тішив» нас під час щоденних розмов за столом своїм проектом: написати філософську працю, в якій він хотів би довести, що людина не відрізняється від тварини. Він розповідав це нам раз по раз, тож одному братові це вже надокучило, і він спитав: «Скажіть, будьте ласкаві, ця книга автобіографічна?»

Наш сміх і його збентежене мовчання були чіткою відповіддю. Є різниця, суттєва різниця між твариною і людиною. Ми не знаємо, коли ця різниця з’явилася у процесі розвитку людини. Ми чітко знаємо, що вона є. У чому вона полягає? Мені дуже подобається підхід, який твердить: специфічною особливістю людини є «здатність до об’єктивності», тобто можливість вийти поза свої безпосередні життєві інтереси та потреби і сприймати саму себе та інших з їхньої точки зору. Я не лише відчуваю, я можу ще й спостерігати за своїми відчуттями, бачити їх «об’єктивно», «обробляти» їх. Я не «занурений» вповні у свій світ, я можу на нього поглянути збоку, змінити його, порівняти його з іншим, підійти до нього критично. Я можу роздумувати над ним і над самим собою. А це не може походити з життєвої речовини, живої матерії. Вона не може, так би мовити, «сама себе спостерігати» і сама себе об’єктивно оцінювати.

Вибір між розсудливістю і нерозсудливістю

Гарний приклад пояснює це – можна сказати – класичне заперечення матеріалізму. Його наводить єврейський філософ Ганс Йонас: немає жодного сенсу говорити про етику й відповідальність, якщо не визнається існування духу, душі, розсудливості та свободи волі. Гени не несуть жодної відповідальності, адже їх неможливо викликати на суд, якщо вони виробляють ракові клітини. Тварин також не притягають до відповідальності. Лише люди несуть відповідальність і звітують за свої вчинки.

Прямим запереченням матеріалізму є кожне підприємство. Бо в економіці людина несе відповідальність, на відміну від мурах і бджіл, які працюють, але за помилки відповідальності не несуть. Матеріалістичну концепцію заперечує звичайне буденне життя. Та все ж таки інтелігентні люди часто впадають у помилку матеріалістичного тлумачення світу.

Але якщо дух людини не може походити з його матеріальних передумов, то звідки ж він походить? Розсудливим є визнати в людині духовний принцип, який філософська традиція переважно називає «душею». Лише душа чинить людину людиною. Її існування неможливо «довести» природознавчими методами, і все ж таки без неї, без духовного начала, що перевищує матерію, не було б науки, адже вона є «духовним заняттям».

Філософи, починаючи від Сократа, доходили висновку, що душа безсмертна. Дехто через це дотримувався думки, що вона вічна. Всупереч цьому Церква навчає, що «душі творить безпосередньо Бог». Автором цього вислову є Пій XII, а вжитий він в енцикліці «Людський рід» (Humani Generis, 1950 р.). Папа наголошує, що концепція походження людського тіла з уже наявної й живої матерії не суперечить вірі. Людський же дух не може бути продуктом еволюції. Він не завдячує своїм буттям навіть батькам. Він створюється безпосередньо Богом (пор. ККЦ 366). Це церковне положення віри є конкретним застосуванням біблійного вчення про особливість людини як єдиної живої істоти «на Божий образ і подобу» (пор. Бут 1,26). Хоча, згідно з другою розповіддю про створення світу, людина взята від землі, сформована Богом із неї, але живою істотою, людиною вона стала щойно завдяки «подиху життя», який вдихнув у неї Бог (Бут 2,7). Своїм земним походженням вона пов’язана з усіма живими істотами, але людиною вона є щойно завдяки своїй душі, яку «вдихнув» у неї Бог. Це наділяє її неповторною гідністю, але й такою ж відповідальністю, що підносить її понад усіма живими істотами, призначаючи її водночас їхнім пастирем.

Фрагмент з книжки «Мета чи випадок?», Львів: Місіонер, 2008. Переклад Олега Конкевича

Про Симеона Богоприїмця Євангеліст Лука говорить лише, що «був в Єрусалимі чоловік на ім’я Симеон; чоловік той, праведний та побожний, очікував утіхи Ізраїля, і Дух Святий був на ньому.»(Лк. 2,25). Брак інформації заповнюється легендами, тим більше, що наступна за тим фраза Євангелія як би сама до того спонукає: «Йому було відкрито Святим Духом, що не бачитиме смерти перш, ніж побачить Христа Господа.» (Лк. 2,26).

І тут з’являється свого роду «християнський Мідраш», адже треба пояснити, що це за прогноз! За цією легендою Симеон, родом з Єгипту, був одним з 70 єврейських мудреців, яких єгипетський цар Птоломей II Філадельф (285-246 до н.е.) зібрав в Олександрію для перекладу єврейської Біблії на грецьку мову (т.з. «Переказ 70 тлумачів », або Септуагінта). Перекладаючи книгу пророка Ісаї, він дійшов до слів: «Ось дівиця зачала, і породить сина» (Іс. 7, 14) – і засумнівався, вважаючи це за помилку. Він хотів вже було виправити текст, вставити замість «дівиця» – «жінка», як раптом йому з’явився ангел і, утримавши за руку, сказав: «Май віру написаному і сам побачиш його виконання, бо ти не помреш, поки не побачиш Христа Господа, що народився від чистої Діви». З того часу чекав Симеон виконання пророцтва.

Чекати довелося довго … Але в один прекрасний день, вже у віці 360 років, «Він прийшов Духом у храм. І як батьки вносили дитя-Ісуса, щоб учинити над ним за законним звичаєм, він узяв його на руки, благословив Бога й мовив: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили твоє спасіння, що ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам, і славу твого люду – Ізраїля.»»(Лк.2, 27-32). Впізнавши Духом Святим у звичайній на вигляд дитині довгоочікуваного Месію Ізраїля, Симеон благословив Йосипа і Марію і прорік їй: «Симеон же благословив їх і сказав до його матері Марії: «Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; він буде знаком протиріччя, та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець.»»(Лк. 2,34-35).

Згідно з цією легендою, праведний Симеон Богоприїмець й справді через кілька днів після того відійшов у інший світ. В В VI столітті святі мощі його були перенесені до Константинополя, де вони зберігалися у побудованій за імператора Юстиніана церкви Святого Якова і шанувалися, за свідченням паломників, ще в 1200 році.

Легенда ця безсумнівно носить символічний характер, мало претендуючи на реальність, але, хоч і будучи відкинута багатьма з Отців Церкви, вельми популярна й сьогодні.

За іншою традиції, Симеон був сином Гілеля і батьком Гамаліїла, того самого, у чиїх ніг виховувався Савл із Тарса – майбутній Апостол Павло (Дії 22,3). Найбільш ж «офіційна» традиція повідомляє лише, що Симеон не був ні священиком, ні фарисеєм, а просто праведним і побожним старцем 112 років, який «очікував утіхи Ізраїля».

«Була також і Анна, пророчиця, дочка Фануїла з покоління Асера; вона була вельми похила віком і жила сім років з чоловіком від дівування свого; 37 зоставшися вдовою аж до вісімдесят четвертого року, вона не відходила від храму, служачи (Богові) вночі і вдень постом та молитвою. 38 І надійшла вона тієї самої години й почала прославляти Бога та говорити про нього всім, що чекали визволення Єрусалиму.» (Лк. 2, 36 – 38).

Святу Анну християнська традиція не оточила легендами. Але це не робить її менш загадковою і символічною. По-перше, в Євангелії підкреслюється, що вона «з покоління Асера», хоча на той час свою приналежність до певного коліна знало лише коліно Леві, і іноді більш-менш коліна Юди і Веніаміна, тоді як інші родоводи було безповоротно втрачено. Коліно ж Асера (Ашера в єврейської Біблії) – це одне з 10 «загублених колін», чиї сліди губляться після падіння Північного Царства і переселення Ізраїлю в Асирію (VIII ст. До Р.Х.). По-друге, вона іменується пророчицею, тоді як, за іудейської традиції, епоха пророцтва закінчилась приблизно наприкінці VI століття до Р.Х.. Що робить, 500 років по тому, у Єрусалимському Другому Храмі пророчиця з племені Асера?

Мабуть, те ж саме, що робить «дочка Асера», через 400 років після того, як прийшла з усім домом Якова в Єгипет, тобто, при виході Ізраїлю з Єгипту (Бут. 46,17 і Числ 26,46). За єврейською традицією, їй, єдиній, що залишилася від покоління праотців, довірено таємницю, завдяки якій вона впізнає того, хто повинен позбавити народ Ізраїлю з єгипетського рабства і вивести його на свободу в Землю Обітовану … Так само і Анна Пророчиця з племені Асера, впізнавши у Дитятці Ісусі Месію Ізраїлю, «почала прославляти Бога та говорити про нього всім, що чекали визволення Єрусалиму.» (Лк.2, 38).

Симеон і Анна – образ старозавітного Ізраїлю, який полум’яно очікує і нарешті дочікується свого Месії.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/02/13736/feed/ 1 http://www.credo-ua.org/2010/01/13465/ http://www.credo-ua.org/2010/01/13465/#comments Sun, 31 Jan 2010 17:00:08 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=13465 У ХІІ ст. хрестоносці збудували церкву на місці назаретської синагоги, де проповідував Христос (фото з сайту www.biblewalks.com)

Лк 4,21-30

Кажуть, дар Бога отримують ті, хто у відчаї. Кому більше нікуди йти… Коли всі надії підвели, знайомі відвертаються, соромлячись свого безсилля перед лицем горя. Тоді людина іде до тих, хто молиться і вдивляється в Обличчя Боже. Цей прихід є, можливо, першим осмисленим приходом до Бога. Ще ніколи не було так важливо, щоб Він почув, щоб Він побачив, щоб Він змилостивився, дав силу стати наодинці з долею! Адже Він – є! Тоді всі слова, які ми звикли виповідати в молитвах, набувають нового сенсу. Тоді ми стаємо перед Ним зі своїм життям, затискуючи в жмені останню пригорщу борошна… Вперше – в правді, показуючи Йому нашу «надію».

Вдова з Сарепти змирилася зі смертю своєю і свого сина. За останніми приготуваннями її застає пророк Ілля і просить віддати йому те, в чому полягає її остання надія відстрочити смерть сина. Це найжорстокіше з випробувань. Авраам з легкістю віддав би Богу своє життя, але життя сина?.. Це значить дещо інше: довірити Богу сенс свого життя, визнати, що, чесно кажучи, я мало що в ньому розумію. Не розумію, чому в моєму житті стільки болю, чому, як Нааман сирієць, під оздобними шатами змушений ховати проказу душі? Це – важливі питання, на які Бог не може не відповісти, хоч іноді здається, що ніколи особливо не відповідав раніше. А може, просто чекав на правильні запитання? Він просить власне цю жменю борошна для себе в дар, запрошує зробити цей крок у безодню віри… І це виявиться тільки початком, усвідомленням своєї дороги, зустріччю з Богом свого життя.

«Сьогодні збулося Писання, яке ви почули!» Пророцтво Ісаї скероване цього разу до нас: «Дух Господній на Мені, Він помазав Мене, щоб звіщати Добру Новину вбогим… проповідувати полоненим визволення, незрячим – прозріння, відпустити на волю помучених, сповістити час повернення до Господа». І що тоді, як я ще маю досить борошна, якщо рани прокази ще можна терпіти, якщо ще є гордість, яка не дозволяє привселюдно омиватися в водах Йордану, якщо ще є «здоровий глузд» запитати пророка: «А ти, власне, хто?»…

Віктор Комарніцький ОР

Це один з уривків Євангелія, який видається простим на перший погляд. Але прочитаєш уважніше – і не знаєш, як до нього підступитися… «Він почав до них говорити: Сьогодні збулося це писання у вухах ваших». І «всі свідчили про Нього і чудувалися словам ласки, які линули з вуст Його». Погоджувалися й дивувалися, бо чутки про Ісуса тоді вже ходили неймовірні.

І тут падає питання: «Чи Він не син Йосипа?» Звичайна фраза. Але саме через неї ситуація розпадається. Молитовне зібрання перетворюється на зону бойових дій. За кілька хвилин ті, хто з такою увагою дивився на Ісуса, вже готові Його вбити. Така трагічна зміна через кілька буденних слів… Чому? А тому, що Ісус зрозумів справжнє значення питання і не вважав за потрібне церемонитися з тими, хто про це запитав. Його відповідь була жорстка й гірка. І певною мірою принизлива для присутніх.

У простому питанні таїлися одразу дві відхлані, що їх Ісус побачив і викрив. Перша – «той, кого я пам’ятаю хлопцем-шмаркачем, не може бути чудом Божим». Закостенілість, зневага до буденного життя (яке саме в собі є чудом) – і пошук чуда десь назовні, віддалік. Друга відхлань – штибу «Ти ходив нашими вулицями, тому ми розраховуємо на спасіння».

Той, хто сліпий і очікує замість Істини (сліпучої, двосічної і простої, як сонячний промінь) різноманітних спецефектів, нічого такого не побачить: за словом Писання, «у нього відніметься і те, що має». І тим, хто розраховує спастися «по блату», теж ніяких поблажок не буде, бо не можна стати Богові ріднею інакше, ніж через навернення серця. І якщо Богородиця приймала суворі слова Сина зі смиренням, хоча й напевно не без душевного болю (та й яка мати може спокійно сприйняти слова «а хто Моя матір і брати»?), то присутні в синагозі у своїх серцям смирення не знайшли. Правдиві слова Господа викликали розчарування, лють і образу. Ледь не дійшло до вбивства, але «Він, пройшовши серед них, пішов далі»… Він проходить непомічений, немов із натовпу сліпих вибирається. Як віддаляється Бог від кожного, хто шукає не Істину, а свій комфорт або вигоду…