Організатором проекту є Інститут екуменічних студій Українського католицького університету (УКУ).

Як повідомили координатори заходу, завдяки такому проекту вдасться зібрати базу успішних ініціатив у різних сферах діяльності. Пошук ініціатив здійснюватиметься за всіма регіонами України та за тематичними напрямками.

Найкращі ініціативи, відібрані експертною комісією, будуть представлені в рамках цьогорічного 3-го Екуменічного соціального тижня, що відбуватиметься 7-10 жовтня у Львові на спеціальній секції.

«Українським громадським організаціям бракує ефективної комунікації між собою та з державою зокрема, а також вони не мають достатньо знань та навичок у популяризації власної діяльності для залучення благодійників», — наголосила координатор проекту Анастасія Зайцева. За її словами, організаціям необхідно бути максимально відкритими до співпраці, більше уваги приділяти інформуванню громадськості про свою успішну діяльність, використовуючи різні канали комунікації.

Організатори переконують, що створення «Обсерваторії» є актуальним в умовах недостатньої взаємодії у соціальній сфері та сподіваються на широке залучення благодійників, благодійних фондів, філантропів з України та з-за кордону.

До проекту зможуть долучитися усі охочі, поповнюючи базу даних новими ініціативами.

За матеріалами: РІСУ

Понад 80 мільйонів європейців живуть у злиднях. Установи Європейського Союзу часто ставлять собі питання: як покращити добробут цих людей. У понеділок про боротьбу з бідністю у Брюсселі говорили й із лідерами найбільших релігійних спільнот Європи. Адже саме при церквах, мечетях чи синагогах віддавна практикуються методи допомоги найбільш незахищеним.

Зустріч європейських очільників із представниками християнства, ісламу, юдаїзму та деяких східних віросповідань уже не перша. Особливо актуальними консультації з різними релігійними конфесіями стали після того, як економічна криза призвела до зростання армії європейців, що живуть за межею бідності. Минулого року результатом подібного діалогу був заклик до представників економічної й фінансової сфер Європи більше керуватися етичними принципами.

А таких у Євросоюзі аж 17 відсотків населення. Тому Європейська комісія, що розробила стратегію розвитку співдружності до 2020 року, закликає до солідарності, а релігійні спільноти, що у допомозі найнезахищеним мають великий досвід, могли б посприяти політикам, які турбуються проблемами бідності.

«Ми повинні використати наші найщиріші вірування, щоб подолати виклики сьогодення і повернути надію тим мешканцям нашого континенту, що її втратили, – каже голова Європарламенту Єжи Бузек. – У серці всього «європейського проекту» має завжди залишатися обіцянка більшого добробуту. І не лише обіцянка, бо ми мусимо знайти спосіб подолання справжніх проблем та допомоги людям».

Голова Європейської ради Герман Ван Ромпей нагадав, що основою всіх релігій є любов. Тому всі ті, хто не має матеріальних можливостей, повинні відчувати себе повноцінними громадянами, отримавши доступ до освіти, роботи, медичного обслуговування і так далі.

«Саме у цьому й полягає так звана «м’яка сила» Європи, що відома всьому світові, й саме тому подолання бідності на нашому континенті є таким важливим, – каже Герман Ван Ромпей. – Союз європейських цінностей – це союз усіх громадян, включно з нужденними».

Євроустанови не коментують заборону релігійних символів

Присутність у залі конференцій Єврокомісії такої великої кількості релігійних лідерів не могла не викликати інтересу до іншої актуальної теми. Йдеться про проблему носіння релігійних ознак у публічних місцях – зокрема, паранджі, з якою борються у низці європейських держав, та присутності розп’ять у громадському житті.

І голова Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу, і голова Європейської ради Герман Ван Ромпей відмовилися її коментувати.

«Проблема релігійних символів не входить до компетенції європейських інституцій. Їхню долю можуть вирішувати тільки національні уряди кожної з країн-членів європейського блоку», – зазначили вони.

За матеріалами: Радіо Свобода

Французьке товариство св. Вікентія з Пауло розпочало шосту кампанію боротьби з самотністю під гаслом «Самотність – це зникнення світу з очей». Майже 50 відсотків мешканців Франції скаржиться на самотність.

Члени Товариства закликають владу та ЗМІ включитись у боротьбу та вважати її «великою народною справою» у 2011 році, підтримувати волонтерів, ініціювати дискусії на тему значення ділення з іншими та братерства.

Коментуючи сенс цієї кампанії, керівник Товариства Бруно Дарделет цитує слова Матері Терези: «Найбільша вбогість – це не існувати ні для кого». Він підкреслює, що самотність – це одна з головних причин різного роду вбогості. Через неї страждають не лише люди похилого віку, але також і матері у важких життєвих ситуаціях, діти, які залишаються самі вдома, хворі, неповносправні, а також «тисячі співгромадян, які через брак суспільних зв’язків потрапляють у самотність».

Проте керівник Товариства стверджує, що з цієї ситуації є вихід: «Інколи досить зауваги, жесту, посмішки, конкретної допомоги, аби когось підбадьорити та поставити на ноги.» Також він додає, що йдеться про те, аби бути поруч з самотньою людиною, відвідати її, а також спробувати нав’язати духовну близькість.

Варто зазначити, що братерство згадується у девізі Французької Республіки разом з свободою та рівністю.

«Це прекрасне слово «братерство» сьогодні трохи забуте. Боротьба з самотністю потрібна для того, аби повернути братерству його значення».

Згідно опитування, опублікованого щоденником «La Croix», у Франції самотніми себе найбільше відчуває молодь та безробітні. 58 відсотків французів віком 25-35 та 60 безробітних зізнаються, що почуваються самотніми.

Товариство св. Вікентія Пауло діє з 1833 року. Його мета – «йти до вбогих у дусі служіння та ділення; шукати духовного життя; суспільне замислення та конкретна активність». Це одна з найбільших благодійних організацій у світі. У Товаристві задіяні 142 тисячі волонтерів, що працюють у 142 країнах світу. Члени Товариства опікуються 17 млн. людей.

За матеріалами: wiara.pl

«Я так хочу жити», «Дайте дитині шанс», «Подаруйте синові життя»… Столична підземка та інтернет переповнені соціальною рекламою з такими проханням про допомогу хворій дитині. Чимало її у газетах, на радіо, телебаченні. Багато людей не реагують на такі звернення, побоюючись, що це витівки шахраїв. «Українська правда. Життя» з’ясувала, що абсолютна більшість таких оголошень – єдиний шанс для хворої дитини зібрати кошти на лікування. Хоча є фінансові махінатори, які роблять гроші і на такій біді.

«Онкологія постійно нас супроводжує, але не так в реальному житті, а в метро. На всіх лайтбоксах – портрети хворих дітей, яких чомусь не може вилікувати держава. Я в жодній країні не бачив такої кількості прохань про допомогу», – поділився нещодавно своїми спостереженнями письменник Андрій Курков.

Хоч прохань і більше, але онкохворих діток в Україні стільки ж, скільки в усіх європейських країнах, зауважує головний дитячий онколог МОЗ Григорій Климнюк.

«В Україні немає ніяких особливостей у порівнянні з європейськими країнами. Ні по частотах виявлення захворювань, ні по розподілу серед видів пухлин, ні по чому. Один до одного», – розповів Климнюк.

Фахівець пояснює: пухлини дитячого віку генетично детерміновані, у популяції людей є певна частота їх появи. Ракових захворювань може побільшати внаслідок якоїсь техногенної катастрофи, але навіть Чорнобиль не вплинув на статистику онкозахворювань українців у віці до 17 років.

«У нас протягом останніх 10 років статистика стала і кількість дітей, що захворіли, приблизно однакова. І немає причин думати, що вона буде змінюватись», – прогнозує Климнюк. Загалом в Україні щорічно реєструється близько 1000 випадків появи злоякісних новоутворень у дітей. Найбільше – серед малюків у віці до 1 року.

Коли бажання замало

9-місячна Кьяра з Дніпропетровська третину свого життя провела у стінах Національного Інституту раку. У піврічному віці синьоокій дівчинці поставили діагноз – нейробластома позачеревного простору.

На лікування дівчинки гроші поки заробляє батько, але коштів не вистачає на проведення MIBG-сканування всього організму, яке необхідно провести у Москві – в Україні немає відповідного обладнання. Тому мама дівчинки Наталія звернулась до волонтерів з проханням допомогти зі збором коштів через спеціалізований портал donor.org.ua.

«За тиждень на картку накапало десь тисячу гривень», – розповідає про ефективність оголошення про допомогу в інтернеті Наталія.

Чому мама Кьяри змушена шукати спонсорів, добре знає головний дитячий онколог.

«З 2008 року фінансування закупки обладнання припинилося. На наш Інститут Раку було виділено 20 мільйонів гривень. На 2 мільйони встигли реактиви закупити, а 18 мільйонів було передбачено на лінійний прискорювач. Вже був проведений тендер, вже договір у казначействі лежав. У нас ці гроші забрали, бо постановою Кабміну в медицині заборонили передоплату. Яка фірма буде за 3 мільйони доларів робити без передоплати лінійний прискорювач?», – каже Григорій Климнюк. Немає в Україні і апарату MIBG, відтак хворі змушені збирати гроші на поїздку закордон.

Та дитячий онколог на державу не ображається. Адже раніше з бюджету надходило грошей на лікування аж двох хворих, а зараз з програми «Дитяча онкологія» фінансується закупка 100% медикаментів на проведення хіміотерапії і близько 60% коштів, необхідних на «підтягування» стану здоров’я хворого до наступного етапу лікування. А ці ліки дуже дорогі, і близько 40% батьків змушені шукати на них гроші.

Без таких «препаратів підтримки» можуть опинитись також хворі, яким медикаменти потрібні у період між поставками ліків. Через тендерні закупівлі трапляються лакуни, коли препаратів у лікарні немає, а чекати на їхню появу немає часу.

«Коли ми поступили, Граноцит (один з таких дорогих препаратів для покращення аналізів) у відділенні був, зараз його немає. Ми його встигли вколоти 2 рази, потім він закінчився», – розповідає Тетяна. У Києві вона зі своєю шестирічною донькою, якій також поставили діагноз – нейробластома.

Тепер на лікування дитини їй доводиться шукати по 3,5 тисячі гривень на тиждень саме на закупівлю Граноциту (1 ампула – 1800 гривень) та Рекормону (упаковка коштує приблизно стільки ж). Такі витрати швидко з’їли фінансові запаси сім’ї, і мешканка села на Волині звернулась до небайдужих через інтернет з проханням допомогти.

«Усім батькам говорять, якщо у вас виникають фінансові труднощі, ви нам кажете, на що і скільки потрібно, і ми підключаємо спонсорів», – розповідає про процедуру пошуку грошей для онкохворих Григорій Климнюк.

При цьому лікар додає: фінансування дитячої онкології навіть у провідній країні світу приблизно на 50% здійснюється з державного бюджету, решту грошей дають фонди, батьки та благодійники.

«У структурі дитячої смертності онкологія займає 5 місце. Грошей потребує дуже багато. На що держава дасть гроші? Звісно, на перинатальні патології, на травми, на інфекції, на кардіохірургію. І це не є цинізмом, а абсолютно здоровим глуздом», – пояснює головний дитячий онколог України.

Місія виконувана

Допомагають швидко знайти гроші на ліки чи на проведення операції, яку не роблять в Україні, волонтери. Вони розміщують оголошення та історії про хворих діток у ЗМІ та на носіях зовнішньої реклами, шукають спонсорів і можливості збору коштів на лікування.

«Допомагають і школярі, і студенти, і пенсіонери, і політики, і домогосподарки. Відповідно, суми жертвують різні», – характеризує українських благодійників волонтер Анна Захаріна. Ось уже 3 роки вона, попри роботу у сфері корпоративного піару у великих компаніях, працює волонтером.

Встановити середню суму пожертвувань не може і керівник Асоціації «Жити завтра» Олександр Брусиловський. Саме через її портал donor.org.ua чимало батьків знаходять кошти на ліки, а хворі – спонсорів. Волонтери зауважують, оцінювати людей за розміром їхнього гаманця не лише не етично, але й неправильно. Адже суми для кожного абсолютно не рівнозначні.

Брусиловський пригадує, як батько шести дітей проїхав через весь Київ для того, щоб передати останні 20 гривень, які вони з сім’єю змогли відкласти на лікування онкохворих діток.

Реклама на лайт-боксах у столичному метро: при русі ескалатора записати координати батьків дуже важко. «Так, така дівчинка у нас є, її батьки справді збирають гроші на операцію», – повідомили нам в «ОХМАТДИТі»

«Інший випадок, який спадає на думку, коли повністю сліпа жінка, яка жила сама і потребувала допомоги інших, почула по радіо, що одній дитині потрібні гроші, інакше вона помре. Жінка віддала останні 10 тисяч гривень, які у неї залишились після продажу гаражу і залишилась ні з чим», – пригадує Олександр Брусиловський.

Загалом, допомога хворій дитині може прийти звідти, звідки її ніхто не очікує, зауважує волонтер Юлія Ноговіцина. Співробітник столичної консалтингової фірми вже 2,5 роки проводить арт-терапію для батьків і дітей і допомагає організувати збір коштів на лікування..

«Найкращого ефекту по збору грошей можна досягнути, запустивши комплексну кампанію: банери, лайт-бокси, листівки, реклама на радіо та телебаченні тощо», – розповідає нам Ноговіцина. Її досвід свідчить: найменше грошей вдається зібрати розмістивши лише зовнішню рекламу, а от ролики на радіо виявились ефективним методом.

Розміщення такої реклами безкоштовне, але за друк постерів іноді доводиться платити.

«Іноді трапляються випадки, коли батьки зі своїх власних коштів оплачують друк постерів або розміщення реклами», – пригадує волонтер і додає: трапляється таке не дуже часто, адже витрата грошей не на лікування не є доцільною. До того ж засоби масової інформації та рекламні агенції доволі часто йдуть назустріч і надають свої послуги або місце для розміщення статті чи соціальної реклами безоплатно.

При цьому, більше грошей жертвують на лікування маленьких діток, особливо, якщо вони ще й фотогенічні. Хоча останнім часом ця закономірність простежуються не так виразно, як раніше.

«Я була свідком, коли на діток одного віку з однаковими діагнозами на одному і тому ж каналі збирали гроші. Сума для одного у 3 рази перевищувала необхідну, а для другого не вдалося зібрати й половини», – натякає на неможливість визначити портрет того, кому кошти зібрати найлегше, волонтер Анна Захаріна.

Та загалом, українці при здійсненні пожертвувань більш обережні, ніж європейці, стверджує президент Міжнародного благодійного фонду «Запорука» Наталія Оніпко. Її фонд 80% коштів отримує від італійської благодійної організації Soleterre, відтак може дозволити собі витратити понад 150 тисяч євро на закупку медикаментів для дітей, обладнання для лікарень і надати прихисток у Києві тим іногороднім, які приїхали на обстеження і можуть ночувати хіба на вокзалі.

«Кілька років тому національна збірна Італії грала з національною збірною України. Ми зробили з Федерацію футболу тут кампанію зі збору коштів, італійська організація з їхньою Федерацією футболу зробили там кампанію. Ми привезли діток на стадіон. Диктор оголосив, що присутні онкохворі дітки, на їхнє лікування збираються гроші. На телебаченні висвічувався рядок з номерами телефонів, гроші від дзвінків на які перераховувались на лікування. Італійські партнери отримали 70 тисяч телефонних дзвінків під час матчу, а ми – 4», – каже Оніпко.

Вона розуміє, що причиною такій «скупості» є радше страх бути обманутими шахраями, а не черствість українців. І винуватить у такій ситуації і журналістів, які вперто не хочуть називати фонди, а повідомляють лише про шахраїв.

«Італійські журналісти їдуть сюди з Італії, щоб Soleterre могла зібрати там кошти. І вони показують у репортажі усі рахунки, а наші журналісти при цьому навіть назву фонду не хочуть вказати», – обурюється Оніпко.

Під пильним оком шахраїв, або Чи наживаються на хворих дітях?

«У МВС немає офіційно зареєстрованих випадків шахрайства з грошима на допомогу онкоховрим дітям. Ми фіксуємо їх тоді, коли до нас звертаються громадяни, яких ошукали, які скаржаться, що хтось дав оголошення на їхню дитину. У МВС таких скарг не надходило», – розповідає головний фахівець департаменту карного розшуку МВС Микола Рощин.

Однак правоохоронець зауважує, що мухлярі нагрівають руки і на такій біді. При цьому, кількість махінаторів зростає прямо пропорційно зі збільшенням чисельності безробітних, з ускладненням економічної ситуації в країні. Відтак, на думку правоохоронця, більшість оголошень з проханням про допомогу – справа рук шахраїв.

Сам Рощин якось вирішив перевірити, чи існує дитина, на лікування якої збирались кошти через телебачення. Знайти малюка не вдалося.

«Може, я погано перевірив», – додає правоохоронець і пояснює: МВС не має права втручатись у такі справи без наявності скарги потерпілого. Та й в країні стільки шахраїв, що витрачати час на пошуки хворої дитини задля спортивного інтересу не просто.

Олександр Брусиловський, на відміну від Рощина, з онкохворими дітками працює щодня. Саме він координує сайт donor.org.ua, через який вдається знайти кошти на потреби хворих дітей. За словами Олександра, за 6 років його роботи випадків шахрайств зі збором грошей було кілька десятків, що не дуже багато.

Родичі Максима теж збирають гроші на транспантацію кісткового мозку. У ОХМАТДИТі нам підтвердили, що такий хлопчик у них лікувався, зараз потребує грошей на операцію закордоном

«Українська правда. Життя» перевірила, чи реклама у метро є справжніми проханнями про допомогу, чи ні. На момент написання статті, у столичній підземці було найбільше лайт-боксів зі збору коштів для дворічної Лізи, семирічного Максима та плакатів 15-річної Насті Котової.

З’ясувалось, що усі ці діти справді потребують грошей на здійснення трансплантації кісткового мозку, адже в Україні такі операції не проводять. Усі вони проходили хіміотерапію в столичному ОХМАТДИТі, їхні діагнози нам підтвердили лікарі.

Водночас, трапляються і випадки шахрайства. Найбільш поширена схема: передрук інформації про хвору дитину з підміною реквізитів надання допомоги на власні. Відтак кошти поступають не онкохорому, а в руки мухляра. Саме такий випадок стався під час збору грошей на лікування від лейкемії в Ізраїлі маленького Данила. Загалом же волонтери за можливістю відстежують появу таких повідомлень і зв’язуються з адміністраторами порталу, на якому з’явились такі фальшиві оголошення, з тим, щоб їх видалили.

Іноді вдаються до шахрайства і батьки хворого малюка. Трапляється таке, що зібрані кошти вони витрачають не зовсім за призначенням.

«Є різні батьки. Є такі, які неправильно витрачають зібрані на лікування кошти: п’ють пиво, курять дорогі сигарети», – розповідає Наталія Оніпко і додає, що уникнути цього можна, купуючи дитині необхідні медикаменти, а не просто передаючи гроші на руки батькам.

Президент МБФ «Запорука» до шахрайств із лікуванням онкохворих діток відносить і потужні рекламні кампанії чиновників, з обіцянками допомоги, якої насправді не існує.

«Також існують фонди, які з благодійних внесків мають відсоток прибутку», – додає Оніпко.

Іноді родичі продовжують збирати гроші тоді, коли необхідна сума вже є, а хірургічне втручання здійснено. Якось упіймав пару на такому Григорій Климнюк. Почувши по радіо оголошення про збір коштів, він зателефонував батькам і представився спонсором. Хоча лікар знав, що операцію вже проведено, гроші на неї надали благодійники.

«Так, ми збираємо гроші на операцію», – почув онколог у відповідь. Відтак, щоб не стати жертвою шахраїв, лікар радить контактувати з тим медиком, який наглядає за дитиною.

Оголошення про Настю Котову розклеєне на станціях метрополітену. Переписати реквізити і прочитати детальну інформацію про дівчину значно легше, ніж з лайт-боксів уздовж ескалаторів. У «ОХМАТДИТі» нам підтвердили, що така дитина у них лікується і справді потребує фінансової допомоги

«Достатньо дізнатись, де дитина лікується і хто її лікар», – радить Григорій Климнюк. Рощин з МВС додає, що насторожити мають лише реквізити рахунків без зазначення телефонів для зв’язку, детальної інформації про дитину. Тому перш ніж перерахувати комусь велику суму грошей, правоохоронець радить написати у МВС заяву з проханням перевірити, чи справді ця дитина потребує допомоги на лікування.

«Щоб не бути ошуканим, можна поспілкуватись з волонтером чи безпосередньо з батьками дитини. Люди, яким нічого приховувати, завжди нададуть будь-яку вичерпну інформацію, яка може підтвердити правдивість їхніх слів: показати виписки, сказати ім’я і телефон лікаря і назвати лікарню, де дитя проходить лікування, повідомити про актуальні потреби», – каже волонтер Анна Захаріна.

Справді, під час перевірки інформації з реклами в метро родичі легко давали відповіді на наші запитання про відділення, де вони лежать, суму зібраних коштів, називали лікарів, які їх лікують. Уся ця «перевірка» тривала кілька хвилин, але після неї сумнівів у правдивості прохань не залишилось.

«Хто хоче допомогти, приходить і допомагає», – підсумовує головний дитячий онколог. І побоювання шахрайств тут ні до чого – головне бажання.

Захворювання на рак в Україні

Рівень захворювань дітей на рак в Україні становить приблизно 11-12 випадків на 100 тисяч дитячого населення.

Найбільше онкозахворювань реєструється серед дітей до 1 року. Далі за частотою виявлення злоякісних новоутворень йдуть діти віком від 1 до 4 років. На третьому місці – вікова група підлітків 15-17 років, далі – діти віком від 5 до 9 років. Найменше ЗН у 2008 році було виявлено серед 10-14 річних українців

У структурі злоякісних новоутворень у дітей перше місце посідали лейкози (31%). Друге місце – злоякісні новоутворення ЦНС (17%). На третьому місці – лімфоми (13%), на четвертому – ЗН сечових органів (7%), на п’ятому місці – ЗН кісток та суглобових хрящів (6%)

Ріст захворюваності лейкозами значно більше виражений, ніж іншими злоякісними пухлинами, що узгоджується з загальносвітовими тенденціями.

Смертність дітей від злоякісних новоутворень посідає 5-е місце в структурі дитячої смертності, поступаючись нещасним випадкам, перинатальній смертності, вродженим аномаліям, хворобам нервової системи.

В Україні виживають 50% дітей з онкологічними захворюваннями, у світі – 66-79%.

Дані Міністерства охорони здоров’я станом на кінець 2008 року. Новіших статистичних даних у міністерстві наразі немає.

У травні Будинок Милосердя, що в Городку Хмельницької області, святкував десятиліття з дня заснування. Все починалося наприкінці 80-х років, після освячення новозбудованого храму, коли о. Владислав Ванаґс «підчепив вакцину щось будувати». Він розумів, що одного храму мало – потрібно втілювати на практиці те, про що проповідує.

Перше приміщення Будинку Милосердя збудували у 1991 році. На той час вже почала відроджуватися структура Кам’янець-Подільської дієцезії Римо-Католицької Церкви і тодішній єпископ Ян Ольшанський попросив новобудову віддати під семінарію. За кілька років о. Ванаґс збудував ще один будинок, який певний час між собою ділили перші мешканці Будинку Милосердя і семінаристи-першокурсники. Це спричиняло незручності як для одних, так і для інших, тому священику довелося будувати третє приміщення. В 2000 році його завершили і передали для стареньких і самотніх. З того часу і ведеться відлік Будинку Милосердя, хоча опіка над хворими в Городку існує вже сімнадцять років.
На святкування ювілею директор закладу о. Віктор Ткач запросив людей, які серцем вболівають за справу милосердя – це директор місії Карітас-Спес Україна єпископ Станіслав Широкорадюк, о. Анатолій Клак, котрий після смерті о. Владислава Ванаґса опікувався будинком, і благодійників, які допомагають будинку та його мешканцям.

Подячну Службу Божу, в якій взяла участь велика сім’я Будинку Милосердя і гості, очолив єпископ Широкорадюк. «Ми дякуємо сьогодні тим, хто опікується цією справою: священикам, благодійникам і волонтерам, – зазначив єпископ, – але не забуваймо також дякувати за свободу в країні, де ми можемо це робити». Звертаючись до присутніх єпископ також наголосив, що такі маленькі ювілеї нас зобов’язують до вдячності, бо вдячна людина – це та, яка вміє бачити і цінувати добро, бути радісною і всім задоволеною. Тільки той, хто щось втратив, може дякувати за те, що він ще має. Милосердя – то Божа справа, а Він завжди послуговується людьми, які мають добре серце і відкриту душу, – сказав єпископ і разом з о. Віктором Ткачем, вручили подяки тим, хто постійно підтримує діяльність будинку. З нагоди свята працівники і мешканці Будинку Милосердя подарували єпископу ікону Матері Божої, яку він пообіцяв повісити в дитячому будинку, який незабаром буде освячений в Києві.

На закінчення о. Віктор розповів, що за період існування будинку, через нього «пройшло» близько двохсот чоловік. Щорічно тут помирає 8-10 чоловік, а прибувають в порядку живої черги, вільних місць практично не буває, тому що потреби набагато перевищують можливості.

Сьогодні в будинку проживає сорок сім чоловік і є потреба розширити опіку над хворими на дому. «На жаль, ми не можемо собі дозволити утримувати персонал для того, щоб обслуговувати стареньких людей на дому, хоча це нагальна потреба», – каже о. Віктор. Від держустанов він допомоги не чекає, адже щоразу, коли звертається до них, приходить майже однакова відповідь – «ви не наша комунальна власність». На жаль, законодавство сьогодні ще не на боці людей. «Дуже прикро, коли людину, що багато років пропрацювала в колгоспі, на заводі чи фабриці на старість роблять комунальною власністю», – бідкається отець. Однак варто відмітити, що проблем з контролюючими органами в Будинку Милосердя немає. «З одного боку ми самі зацікавлені в тому, щоб у нас було все відповідно до вимог, – каже отець, – а з іншого – люди, що представляють служби нагляду, свідомі того, що то благодійна справа і якщо не допомагають, то хоч не заважають.

«Загалом, добрих людей більше, – наголошує о. Віктор, – і саме завдяки їм Будинок Милосердя існує, а бабусі, дідусі та інваліди мають гарні умови проживання, смачну їжу і головне – вони мають спільність, не покинуті сам на сам зі своїми немочами і проблемами. Бо, окрім матеріального, людина завжди потребує духовного».

Коли світить весняне сонце, хіба хочеться думати про сіру осінню мряку? Коли тіло молоде та гнучке, а м’язи пружні, чи можна собі уявити це саме тіло нерухомим? Коли кров швидко струменить від молодого гарячого серця здоровими судинами по всьому тілу, чи згадуємо ми про інфаркт чи інсульт? Але ж таке трапляється, причому дедалі в молодшому віці. А що тоді?

Повільне тління на самоті чи безмірно важкий тягар для рідних? Найчастіше так і стається, бо думати про старість у нашому суспільстві не те що не заведено, а навіть соромно.

«Вибачте, це ще живі люди»

- У Польщі, до прикладу, – розповідає завідувач відділення паліативного лікування лічниці Шептицьких Вікторія Каганяк, – будь-яка особа впевнена, якщо вона стане невиліковно хворою, то їй абсолютно безкоштовно нададуть паліативну або хоспісну допомогу. Там громадяни протягом свого життя замислюються про майбутнє – і хороше, і погане. Завчасу згадують про те, що рано чи пізно людина старіє і може захворіти. Тому регулярно дають пожертви на такі заклади, як наш, чи на хоспіси. Навіть оголошують акції – відрахування відсотка від зарплати, проводять збір коштів.

Для формування співчутливого ставлення до обездолених і немічних у суспільстві необхідні насамперед високі моральні засади. Бо хтось витрачає гроші на коригування носа, грудей чи розрізу очей, а інший віддає їх на догляд помираючих, одиноких чи бідних. Робить пожертву для забезпечення допомоги ближньому.

Допомагати можна по-різному. У Польщі існує каса хворих, до якої вносять частину пенсії, є каса пожертв, і є відсоток, який на ці потреби переказує держава. У різних містах державне співфінансування паліативної допомоги коливається від 30 до 60 відсотків. Решта – добровільні пожертви людей або відрахування з пенсій. У день Усіх святих діти не вважають ганебним або принизливим збирати кошти для такої мети. Вони йдуть до людей із квітами, з акційними скриньками. І що дуже важливо – такі вчинки виховують у молодого покоління милосердя, співчуття, повагу до стареньких і невиліковних хворих.

Натомість у нашій державі, на жаль, мораль дуже викривлена. У пошані зовсім інші цінності: шоу-бізнес, політика, гроші. У Варшаві дружина міністра економіки Польщі приходить двічі на тиждень у хоспіс, аби зробити стареньким зачіску, манікюр, педикюр, і “корона з її голови не падає”. А ми раніше часто чули стосовно діяльності нашого відділення: “Що ви там хочете зі своїми напівтрупами?” Я тоді відповіла: “Вибачте, це ще живі (!) люди”.

Нам із неба нічого не падає

- Паліативна допомога – одна з найдорожчих галузей у медицині. Такий пацієнт потребує, по-перше, харчування – доброго, якісного, особливого, дієтичного. По-друге, важкий стан, наявність багатьох недуг вимагають великої кількості сучасних і дорогих ліків. І, звичайно, потрібні вода, газ, дезінфікуючі засоби, прання, зарплата працівникам. Нам із неба нічого не падає.

Добре, що такого поняття, як оренда, немає, адже перебуваємо під егідою Української Греко-Католицької Церкви, приміщення належить Церкві.

- Чи трапляється благодійництво?

- Благодійників – одиниці. Складно отримати кошти й з-за кордону. В питанні закупівлі медичної апаратури, протипролежневих матраців, навчання медпрацівників наші зарубіжні колеги з розумінням ставляться і завжди йдуть назустріч. А щодо відсутності коштів на наші повсякденні витрати, то в цьому колеги-іноземці нас не розуміють. Кажуть відкрито: у вас є такі заможні люди, тому взагалі не має бути проблеми з доброчинністю. Тим паче, що собівартість одного дня перебування паліативного хворого, скажімо, у Кракові, коштує 400-500 злотих, а в нас – 200-250 гривень. Польські медики просто не вірять, що обходимося такими мінімальними коштами. Кажуть, у вас олігархи мають рахунки на такі суми, що для них дати кілька тисяч гривень не є проблемою? Вони не вірять, що наші багатії абсолютно глухі до людських бід. Мабуть, сподіваються, якщо з ними щось станеться, вони звернуться до лікарів за кордоном. Але якщо є важкий інфаркт чи інсульт, то туди можна і не долетіти.

- Як змінити ситуацію?

- Передусім, звісно, необхідно змінити свідомість загалом. Тому що, будьмо відвертими, українське керівництво не з’являється з космосу чи іншого світу. Воно виходить із народу, з нашого суспільства. Наші керівники – це індикатор стану суспільної моралі. Ми, звичайно, намагаємося працювати з усіма, але молодь – це наше майбутнє. Тому вже приблизно чотири роки працюємо з волонтерами. Бо волонтерство в Європі це справді дуже гарний і поширений рух. У нас він тільки набирає обертів.

Маємо волонтерів із медичного університету. Це – майбутні лікарі. Стараємося змінювати їхнє ставлення до вмираючих, стареньких і немічних людей, зрушувати у їхній свідомості ті стереотипи, які є нині.

Такі молоді люди віддають свої силу, вільний час нашим хворим. Хто скільки може, хто наскільки готовий. Хтось приходить, щоб поговорити, завести в капличку, нагодувати. Навіть вчаться маніпуляції під наглядом наших медиків. Окрім того, до нас щотижня приходять студенти із семінарії Святого Духа, майбутні священики. Всі брати відзначають, що для них це дуже важлива практика, тому що проходять тут школу життя. На парафії трапляються різні ситуації. Там є люди, що вмирають, є невиліковно хворі, є з порушеннями психіки. Майбутні отці саме тут можуть навчитися правильно спілкуватися з ними.

А ще є спільнота при церкві св. Юра. Це молоді люди, які поставили собі за мету молитися з невиліковними, вмираючими хворими. Вони приходять до наших пацієнтів, відмовляють вервицю, інші молитви, підтримують духовно. Мені приємно, що молодь позбувається негативного ставлення до милосердя. Бо, на жаль, у суспільстві сформована ілюзія, що людина має бути успішна, здорова, красива. Але ж не завжди так є.

- Як давно існує відділення для невиліковно хворих у лічниці Шептицьких?

- Наше відділення засновано 20 грудня 2004 року з ініціативи адміністратора Станіслави Чайківської, яка на той час керувала відділом опіки. Була така програма від “Карітас Україна”. Пані Станіслава їздила Європою, бачила, як там надають допомогу таким хворим. І водночас розуміла, що така ж проблема назріває в нас.

Зараз у відділенні перебуває 29 пацієнтів. Але таких хворих у нашому місті, в Україні загалом у тисячі разів більше. Сама паліативна допомога не обмежується суто медичним аспектом. Вона складається іще з духовного, психологічного компонентів. А ще це просто важка фізична праця.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/04/20551/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/03/18982/ http://www.credo-ua.org/2010/03/18982/#comments Mon, 29 Mar 2010 14:09:17 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=18982

Бути людиною – означає щось більше, ніж думати та працювати. Усередині кожного з нас ховається дитина, спрагла любові.

Кожен маленький жест, який ми робимо з повагою до іншої людини, об’являє їй її цінність, навіть якщо сама людина ховається від нас за стіною злості, ненависті, безумства.

Бути людиною – це приймати себе самого таким, яким ти є, а також іншу людину такою, як вона є. Це здатність прийняти минуле таким, як воно було, і водночас без страху працювати.

Бути вільним – це знати себе, свою красу та свої недоліки; це бути вірним своїм цінностям і водночас не бути сліпо прив’язаним до них, а дозволяти їм змінюватись, поглиблюватись.

З книги Жана Ваньє «Бути Людиною». Львів-Київ, Свічадо – Кайрос, 2000. – 156 с.

Ця книжка про мене. Й про тебе, Шановний Читачу. Хоча ми й не належимо до кола тих, кому присвятив не лише свої книжки, а й своє життя Жан Ваньє – відомий засновник міжнародних спільнот L’Arche («Ковчег») і «Віра і Світло» (є вони і в Україні).

Книга Жана Ваньє шокує та перевертає з ніг на голову усталені погляди. Вона – наслідок не філантропічних теоретизувань, а 35-річного досвіду щоденного життя з розумово неповноцінними людьми.

Що це означає: бути людиною? Наберімося мужності, крок за кроком розважаючи над цим разом з Жаном Ваньє, адже, розповідаючи про своїх друзів, автор однак саме нас поставить віч-на-віч не з їхньою, але з нашою ницістю, нашим убозтвом.

Це ми – раби часу. Постійно метушимося поміж щоденними справами, женемося за термінами, у які мусимо вкластися.

Це ми – раби депресії. Через внутрішні рани замкнені у собі чи занурені в працю, не миримося з власною недосконалістю.

Це ми – раби ненависті. Нездатні визнавати помилки, просити пробачення, любити інших такими, які вони є.

Це ми – раби ілюзій. Намагаємося вдавати, «що все на краще», тікаємо від того, що не пасує до «гарної обгортки успішності» – невдач, страждання, хвороб.

Це ми – раби страху. Приховуємо свої слабкості, намагаємося справляти на інших враження сильних та бездоганних.

Жан Ваньє відшукав шлях до зростання людяності в людині. Його вказали йому ті, кого, на його думку, ми потребуємо не менше, а може й набагато більше, ніж вони потребують нас.

Друзі Жана Ваньє не можуть ані ходити, ані користуватися своїми руками, ані говорити, а для дихання потребують маски з киснем, але вони вміють… любити.

Таким чином віруючий бізнесмен має намір виконати обітницю, яку він в юності дав Богові, що якщо він коли-небудь стане мільйонером, то віддасть 50% свого багатства Церкві.

Він вже вклав 470 млн. фунтів стерлінгів у створення благодійного фонду, який інвестує половину цих коштів Церкві. Але бізнесмен продовжує працювати і збільшувати свій капітал.

Свого часу Альберт Губай був власником мережі супермаркетів, торгівельних мереж. Останнім часом його бізнес стосується переважно нерухомості у Великобританії, Ірландії та Росії.

Після смерті бізнесмена, заснований ним благодійний фонд отримуватиме з бізнесу Альберта Губая 20 млн. фунтів стерлінгів на рік.

«Він (Gubay) хоче, щоб ця справа тривала і після його смерті, і він багато працює над цим», – сказав голова фонду Джон Нугент. – «Його завдання зараз полягає в нарощуванні активів компанії. Він впевнений, що зможе заробити 1 млрд. фунтів стерлінгів для фонду, перш ніж помре», – додав Нугент.

У минулому році Альберт Губай посів 107 місце у рейтингу багатіїв газети Sunday Times.

За матеріалами: Сhristianpost , Milites Christi Imperatoris

Речі будуть збиратися для конкретних людей, про яких відомо від о. Ігора Царя, котрий є духівником в’язниці на вул. Хуторівка, де відбувають ув’язнення 1200 осіб. Священник гарантує, що адміністрація чесно співпрацює з усіма добродіями.

Що приносити? Лише і виключно чоловічу одежу і взуття будь-яких розмірів; миючі засоби та засоби особистої гігієни (найдешевші порошки та мило, зубні пасти і щітки, станки); папір, ручки, великодні листівки та конверти. Свою пожертву можна буде скласти на прохідні корпусів Університету, що на Хуторівці чи Свєнціцького. Прийматимуть принесені речі до 22 березня включно.

Організатори також звертаються до тих, хто має можливість допомогти грошима. Планується купити цукерок чи цукру на Великдень (для орієнтації – на день на 1200 осіб потрібно 35 кг цукру). Бажаючі можуть залишати гроші у духовно-пасторальному відділі, загорнуті у папір з надписом «для в’язниці».

Контактні телефони волонтерів: Соломія Тимо (097 111 08 10) та Роман Кузик (0674246310).

За матеріалами: Львівська Архиєпархія УГКЦ

Нещодавно монс. Зейтц зробив незвичайний і шляхетний крок – став донором, пожертвувавши парафіянці своєї церкви нирку.

Керрі Гелінг страждає діабетом все життя. Через це захворювання вона втратила частину ноги, перенесла чотири інфаркти, і могла існувати тільки на апараті штучної нирки. Лікарі обіцяли їй тільки два роки життя. Протягом багатьох років Гелінг відмовляли в трансплантації нирки, проте врешті-решт медичне управління Далласу дозволило пересадку, але з умовою – жінка повинна була сама шукати донора. Кері прийшла до монс. Зейтца і попросила його помолитися, а клірик вирішив сам здати аналізи, в результаті яких з’ясувалося, що його нирка жінці підходить.

«Це був благодатний досвід, – згадує монс. Зейтца. – Бог дав мені можливість відчути себе ближче до Господа, якому я служу, і який віддав за нас не одну нирку, а все своє життя. Я закликаю всіх, хто володіє даром доброго здоров’я, ділитися ним з іншими ».

За матеріалами: Благовест-Инфо

Відвідувати святі місця і допомагати потребуючим радять постівникам духовні отці. Християнство вчить, що допомагати ближнім слід завжди, однак у час посту на добрих справах робиться особливий наголос. «Ти постишся? Нагодуй голодних і спраглих, відвідай хворих, не забудь ув’язнених у темниці, пожалій змучених, утіш тих, хто у смутку, будь милосердним, покірливим, тихим, довготерпеливим, співчутливим, незлопам’ятним, побожним, істинним, благочестивим, щоб Бог прийняв піст твій і удосталь дарував плоди покаяння», — навчав святий Василій Великий. А святитель Феофан Затворник нагадував, що благодійництвом є улаштування училищ, заснування лікарень, будівництво притулків та інших «місць заспокоєння нужденних і стражденних».

До 1917 року Церква на теренах України справді опікувалася хворими, незаможніми й сиротами. Як розповів «УМ» дослідник Української церкви, доктор історії, доцент Київської духовної академії Арсен Зінченко, система церковних та прицерковних братств в Україні охоплювала більшість потребуючих. У кожному братстві братчики допомагали сиротам, вдовам. Давню традицію мала церковна карнавка з написом «для убогих» чи «на потреби храму»: кошти, які збирали, розподіляли між убогими. На західноукраїнських теренах наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття була відома своїми соціальними програмами Українська греко–католицька церква. «Митрополит Андрей Шептицький опікувався сиротинцями, навчальними закладами, лікарнями. Східноукраїнським художникам надавав стипендії, зокрема для стажування за кордоном, — розповідає Арсен Зінченко. — Відомими стали кампанії за тверезість на Галичині, які варто було б відновити. Адже тепер навіть Великдень люди «відзначають» спиртним, забуваючи про сенс свята». Арсен Леонідович нагадує, що більшовики, прийшовши до влади, законодавчо заборонили діяльність церковних благодійних установ. У 1920–ті жодна релігійна організація вже не могла організувати систему опіки над потребуючими. Влада ще й обклала парафії величезними податками. Утім у час голоду 1921—23 років священики ще пробували організовувати обіди для голодних.

«Церква за своєю природою відрізняється від соціально–допомогових установ, — пояснив «УМ» владика Євстратій (Зоря), прес–секретар Української православної церкви Київського патріархату. — Благодійна допомога — це не є пряме завдання Церкви. Але співпраця, взаємодія членів церкви в питаннях соціальної допомоги є природною для християн». Владика Євстратій розповів, що в УПЦ КП є парафії, які допомагають дитячим притулкам, утримують благодійні їдальні. Багато років у місті Тельманове на Донеччині діє центр «Милосердя», де перебувають люди похилого віку, від яких відмовилися родичі. Зараз там будується інша частина центру, для дітей, хворих на церебральний параліч.

«Вийняти і дати гроші — з одного боку, найпростіший спосіб допомоги, — каже владика. — Але знаємо з притчі, що голодній людині краще дати вудку і навчити ловити рибу, ніж щоразу давати по рибині. Якщо людина не має можливостей забезпечити себе через хворобу чи похилий вік — безперечно, вона потребує особливої опіки. Але якщо вона просто не хоче працювати, і живе за рахунок інших, зодягається в убогий одяг і зі скорботним виразом просить подаяння під храмом чи на вулицях міста — то давати гроші такій людині є не благодійність, а, швидше, присипляння власної совісті, відкуплення від неї кількома гривнями. Якщо є внутрішня потреба допомогти комусь, то краще це зробити безпосередньо тим людям, які поруч — самотнім, літнім — продуктами чи працею по господарству».

Нині Київська церква (тобто гілки християнства, що походять від Володимирового хрещення) має в Україні чимало організацій і програм, до яких можна долучитися. Одна з найвідоміших таких організацій — це «Карітас», що перекладається як «любов у дії». «Карітас» організовує допомогу убогим, літнім, хворим, неповносправним, ув’язненим, мігрантам, потерпілим від стихійних лих — скажімо, повені на Західній Україні.

Довідка «УМ»

У Київській державі благодійну допомогу потребуючим надавали при монастирях і при князівських дворах. Київські князі годували нужденних, облаштовували притулки для калік. У 996 році великий князь Володимир Святославич видав Статут, відповідно до якого соціальне піклування про нужденних віддавалося під покровительство церкви, призначивши десятину на утримання монастирів, церковних лікарень та притулків. Св. Володимир, за літописами, дозволяв убогим приходити на княжий двір, щоб поїсти, а для хворих, які самі не могли приходити, відправлялися вози, навантажені хлібом, м’ясом, рибою, овочами, медом і квасом. Князю Володимиру приписують заснування перших училищ для дітей, богаділень, лікарень. Літописи відзначають і синів Володимира — Ярослава Володимировича і його брата Мстислава. Так, при Ярославі було відкрито перше в Новгороді училище для 300 юнаків–сиріт. Укладений Ярославом Мудрим звід законів «Руська Правда», складався з 37 розділів і, крім статей кримінального характеру, мав статті соціального спрямування (8 із них присвячено проблемам захисту дітей).

Варто знати

У старозавітній традиції благочинність є обов’язковою. Цедака — слово, що означає праведність, правосуддя, правду. Ним називається благочинність — матеріальна пожертва цадика (праведного). «Навіть злидар, що живе з цедаки, має давати цедаку іншому», — писав знаменитий рабин XII століття Рамбам. Цедакою підтримували вдів, сиріт, хворих і незаможних. При кожній громаді була куппа — скринька для збору грошей. У різні часи існувало кілька різновидів благодійних фондів, — для шкіл, приданого для незаможних наречених, для пасхальних страв убогим, для похоронів бідних, в’язнів і біженців. У домівці, на видному місці, розміщували спеціальну скарбничку благочинності — «купат цедака». В неї опускали монету перед вранішньою молитвою, далекою дорогою чи по поверненню додому з подорожі, коли хотіли подякувати Всевишньому чи попросити допомоги. Коли скарбничка наповнювалася, гроші віддавали на благодійні справи. До цієї традиції дітей привчали змалку. У ХІХ — на початку ХХ століття у багатьох містах України діяли єврейські благодійні установи, що надавали убогим кошти, обіди, освітні програми, медичну й соціальну допомогу.

Святіший Отець, насамперед, привітав присутніх та подякував за теплі слова, якими його зустріли, та за подарунок – відреставрований хрест з храму святого Петра в селищі Онна, яке найбільше постраждало від минулорічного землетрусу в центрі Італії, назвавши його найяскравішим знаком надії.

Зазначивши, що відтоді, як цей притулок, заснований завдяки співпраці з управлінням залізниць, яке виділило приміщення, прийняв перших гостей, минуло 23 роки, протягом яких до ініціативи приєдналися і інші доброчинці, а також нові заклади, такі як медпункт та їдальня, Папа сказав, що, таким чином, він став місцем, де кожного дня здійснюються слова Ісуса Христа: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли».

«Дорогі браття і друзі, які знаходите тут гостинність, – звернувся Папа до мешканців притулку, – знайте, що Церква глибоко вас любить і не покине, тому що розпізнає в обличчі кожного з вас обличчя Ісуса», Який особливим чином захотів ототожнитися з тими, хто в нужді. Свідчення милосердної любові, зазначив Бенедикт XVI, разом зі звіщенням Євангелія, належить до основної місії Церкви. «Людина потребує не лише бути тілесно нагодованою чи знайти допомогу у подоланні скрутних моментів, але також потребує знати, ким вона є, знати істину про себе саму, про свою гідність», – наголосив Папа, додаючи, що своїм служінням на користь бідних Церква докладає зусилля для того, щоб звіщати всім правду про людину, яку полюбив Бог, створив її на Свій образ, відкупив у Христі і покликав до вічного сопричастя із Ним. Тож харитативне служіння покликане допомагати наново відкрити власну гідність тим людям, які інколи гублять її в трагічних подіях.

Зважаючи на європейський Рік боротьби з бідністю, Бенедикт XVI звернувся із словами заохочення не лише до католиків, але до всіх людей доброї волі, особливо тих, які займають відповідальні посади у владі та у відповідних інституціях, щоб докладали зусилля для будування майбутнього, гідного людини, відкриваючи у милосердній любові рушійну силу справжнього розвитку. «Для того, щоб поширювати мирне співжиття, яке допомагатиме людям навзаєм визнавати себе членами одного людського роду, важливо, щоб елементи дарування та безкорисливості були наново відкриті, як основні елементи щоденного життя та міжособових стосунків», – зазначив Папа.

Святіший Отець також вказав на те, що цей притулок є цінною нагодою виховуватися у євангельських цінностях, звертаючи увагу на досвід волонтаріату, який здобувають у цих стінах, зокрема, численні молоді особи. «Дорогі брати й сестри, – сказав на завершення Бенедикт XVI, – для Риму притулок дієцезіяльного Карітасу є місцем, де любов є не лише словом чи сентиментом, але конкретною дійсністю, яка дозволяє Божому світлу ввійти у життя людей та всієї громадської спільноти. Це світло допомагає нам із довір’ям дивитися у завтрашній день, з впевненістю у тому, що також і в майбутньому наше місто залишиться вірним цінностям гостинності, так міцно вкоріненим у його історії та в серцях його мешканців».

За матеріалами: Радіо Ватикан

Австрійський мільйонер Карл Рабедер вирішив роздати увесь свій статок на суму близько $5 мільйонів на благодійність, не залишивши собі «ані пенні» після того, як зрозумів, що гроші лише роблять його нещасним.

47-річний бізнесмен вирішив продати абсолютно все своє майно – шикарну віллу в Тіролі з озером, сауною та чарівним видом на Альпи, ринкова вартість якої перевищує $2 мільйони, а також затишний будинок в Провансі. Мільйонер вже продав 6 катерів, автомобіль Audi-A8, і свій дизайнерський бізнес.

«Я хочу залишитися ні з чим. Абсолютно ні з чим. Гроші, які мали б давати щастя, лише заважають йому прийти», – сказав мільйонер.

Після позбавлення від джерела своїх страждань, Карл збирається купити просту дерев’яну хатинку в горах, або будиночок в Інсбруку. Всі його гроші підуть на рахунок благодійних організацій в Латинський Америці, які займаються працевлаштуванням бідних, однак жодна з цих організацій не буде платити йому зарплатню.

Рабедер розповів, що виріс в бідній сім’ї і приклав немало зусиль, щоб розбагатіти. Однак чим більше він заробляв, тим більше усвідомлював, що гроші роблять його рабом речей, які насправді йому не потрібні, заважаючи жити по справжньому.

Багато років Карлу просто «не вистачало мужності» почати нове життя. Лише після подорожі на Гаваї він зрозумів, що «п’ятизіркове» життя насправді «жахливе, безсердечне і пусте». За словами мільйонера, він з дружиною витрачав шалені суми грошей, однак відчував, що всі навколо лише грають якість ролі – дружелюбності або самовпевненості, однак ніхто там не був справжнім.

«А після відвідин бідних країн Африки та Південної Америки, я зрозумів, що є якийсь зв’язок між моїм багатством і їх бідністю», – сказав Рабедер.

Після позбавлення від матеріального майна, Карл нарешті відчув полегшення і свободу. Однак, він не засуджує тих, хто не готовий розстатися з багатством, і каже, що у своїх діях «слухався голосу свого серця і душі».

За матеріалами: Gazeta.ua , The Telegraph

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

Перелік номінантів був представлений головними китайськими ЗМІ, а десятки кращих визначалася загальнонаціональним голосуванням в режимі on -line. Церемонія нагородження буде приурочена до початку Нового року за східним календарем, що припадає на 14 лютого.

Історія Ван Пін Ана, на руках якого померло 63 тяжкохворих людини, прикувала увагу нації. Він також вклав 2000 юанів з числа особистих заощаджень, щоб побудувати притулок на 50 місць для бездомних.

Цей, зовсім небагатий, селянин любить повторювати: «Ісус навчав нас: все, що ви зробили Моїм братам меншим, ви зробили Мені».

Ван Пін (це ім’я в перекладі означає «мир») називає найяскравішою подією свого життя паломництво в Рим в 2007 р., коли він побував на загальній аудієнції Папи Бенедикта XVI.

У своєму коментарі агентство друку «Фідес» відзначило, що номінація віруючого католика в числі кращих представників китайської нації, свідчить про те, що в сучасному Китаї католики по достоїнству оцінені і користуються визнанням в очах суспільства і засобів масової інформації.

За матеріалами: Sibcatholic.ru

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

Згідно з інформацією, поширеною Християнським бюро інвалідів, виступ Ваньє, присвячений питанню слабкості, або уразливості людини, відбудеться 10 лютого. Серед тем, яких, як припускається, торкнеться Жан Ваньє, – крихкість дитини і міф про досконалість юності. Відомий християнський діяч буде говорити про те, як слід допомагати близьким людям, коли вони старіють і перш за все – як вихователі і санітарні працівники можуть найкращим чином допомогти людям похилого віку.

Ваньє, якому виповнилося 80 років, на своєму веб-сайті відповідає на питання: «Що ви відчуваєте на цьому етапі вашого життя?» Ось що він пише: «Моя надія і моя молитва – про те, щоб, коли настане момент слабкості, я зміг прийняти це і радіти тому, що мені дано». «Життя людини починається в слабкості, крихкості і закінчується тим самим. Протягом всього нашого життя ми прагнемо безпеки і залежимо від ласки». «Це – наша основна вразливість. Вона присутня у сьогоденні і майбутньому, близькому або далекому. Як можна прийти до самої великої любові, не став жертвою власної боязні? Любити означає бути вразливими».

Жан Ваньє є засновником «Арки» – міжнародної федерації, що поєднує більше 130 громад, які опікуються людьми з розумовими проблемами.

За матеріалами: Радио Ватикан

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

Собор святого Мела був побудований в 1840 році.

У навечір’я Різдва до опівночі в соборі молилися парафіяни. Пожежа почалася близько п’ятої години ранку, коли в храмі вже нікого не було.

З єпархії, очолюваної нині єпископом Колм О’рейлі, родом мати Мела Гібсона, Енн Рейлі. Вона назвала сина Мелом на честь святого, який був єпископом Лонгфорда у V столітті. Під час пожежі в храмі згоріло багато історичних реліквій, у тому числі єпископський посох святого Мела.

«Зараз парафія катедрального собору – одна велика родина, занурена в жалобу», – зазначив єпископ Колм О’рейлі і висловив надію, що Мел Гібсон в пам’ять про свого небесного покровителя внесе посильну допомогу на відновлення катедрального собору в Лонгфорді.

За оцінками єпископа, відновлення собору обійдеться в суму близько 10 мільйонів євро.

За матеріалами: Риа Новости