Про це йдеться в урядовійпостанові від 7 липня 2010 р. №559 «Деякі питання державного управління у сфері міграції», яка розміщена на офіційному сайті Верховної Ради.
Документом передбачається з метою оптимізації системи державного управління у сфері міграції зупинити ліквідацію Державного департаменту у справах громадянства, імміграції і реєстрації фізичних осіб, а також ліквідувати Державну міграційну службу.

Документом також встановлюється, що правонаступником Державної міграційної служби з питань громадянства, реєстрації фізичних осіб і імміграції є Міністерство внутрішніх справ, а з питань міграції в рамках, визначених законодавством про біженців, – Державний комітет у справах національностей і релігій.

Державна міграційна служба України була утворена 24 червня 2009 року.

За матеріалами: РІСУ

Як інформує прес-служба Кабміну, урядовці ухвалили також інші кадрові зміни. Зокрема першим заступником голови Антимонопольного комітету призначили Миколу Лисицького, головою Державного комітету України з питань науки, інновацій та інформатизації Володимира Семиноженка.

Юрій Петрович Богуцький, який відтепер очолює Держкомнацрелігій — академік Академії мистецтв України. Заслужений діяч мистецтв, професор, кандидат філософських наук, нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, почесною грамотою Верховної Ради. Директор Інституту культурології АМУ.

Народився 24 вересня 1952 року в селі Миколаївка Великолепетиського району Херсонської області.

Закінчив Херсонське училище культури, за спеціальністю «режисер», Київський державний інститут культури, за спеціальністю «клубний працівник вищої кваліфікації, керівник театрального колективу», Вищу партійна школа ЦК КПУ, за спеціальністю «політолог».

У 1975—1991 рр. — був на комсомольській і партійній роботі в Херсоні і в Києві.

В 1991—1992 рр. — заступник Міністра культури України.

У 1992—1994 рр. — помічник Президента України, 1994 −1995 — в.о. професора Інституту підвищення кваліфікації працівників культури, 1995—1997 — радник Прем’єр-міністра України, 1997 −1999 — помічник Прем’єр-міністра України.

01.1999 — 08.1999 — начальник Управління з гуманітарних питань Адміністрації Президента України, 1999—2001 — заступник Голови АП, керівник головного управління з питань внутрішньої політики.

У серпні—грудні 1999 р., червні 2001 — лютому 2005 рр. — міністр культури і мистецтв, листопаді 2006 — грудні 2007 — міністр культури і туризму України. Останнім часом працював заступником Голови Секретаріату Президента України. 19 березня 2010 вийшов у відставку, 31 березня 2010 – Радник Президента України. Брав безпосередню участь в організації візиту Патріарха Кирила в Україну у 2009 році. 5 липня 2010 рік – Голова Держкомнацрелігій.

За матеріалами: РІСУ

За його словами, сьогодні українські Церкви усвідомлюють свою роль суспільного інституту, як важливого учасника процесу побудови громадянського суспільства. «Церкви беруть на себе функції структур громадянського суспільства та здійснюють їх не лише шляхом соціального служіння, але й шляхом об’єднання мирян (творення соціальних мереж) і розробки та реалізації через них власних соціальних доктрин», – пояснив священик.

На думку священика, Церкви та релігійні об’єднання здатні запропонувати інтегральні послуги релігійного, соціального та культурного характеру й цими послугами можуть скористатися всі громадяни. «Виступаючи як носій сенсу буття й передаючи моральні цінності, релігійні організації допомагають віднайти клієнтам смисл існування та життєві орієнтири» – додав він.

о. Андрій вважає, що в Україні відбуваються процеси в напрямку передачі певних функцій і ролей, зокрема в соціальній сфері, від держави до інших суспільних інституцій, основуючись на принципі субсидіарності і Церкви та релігійні об’єднання можуть зайняти в цьому процесі одну з найактивніших позицій.

«Церкви і релігійні організації України висловлюють бажання та виявляють структурну готовність до розвитку та поглиблення співпраці з державою на принципах соціального партнерства, солідарності та субсидіарності», – підкреслив о. Нагірняк. Але для ефективної співпраці в соціальній сері між Церквою та державою необхідно розпрацювати нормативно-правову базу.

За матеріалами: SoborNews

У четвер, 20 травня, Верховна Рада ухвалила в цілому як закон Державну програму економічного і соціального розвитку України на 2010 рік. До другого читання документ зазнав багатьох змін та уточнень, у тому числі й у сфері державно-церковних відносин та соціальної політики Уряду.

Парламент підтримав поправки Миколи Томенка (БЮТ) до підпункту 2.7.1 «Утвердження свободи совісті та віросповідання» у розділі «Гуманітарна сфера.

У цій сфері в ухваленій редакції Державної програми до цілей та очікуваних результатів додано: «Налагодження конструктивного співробітництва держави і релігійних організацій у пропагуванні сімейних цінностей та здорового способу життя».

Крім цього, у 2010 році держава взяла зобов’язання докласти зусиль по “забезпеченню рівних умов для діяльності релігійних організацій, недопущення тиску на них”.

У сфері політики підтримки сім’ї, дітей та молоді Державна програма у розділі 1 «Соціальна політика» визначає одним із основних завдань пропаганду та формування здорового способу життя. Зокрема шляхом збільшення кількості молоді, залученої до здорового способу життя (п. 1.1.7).

При цьому серед головних пріоритетів державної соціальної політики визначено утвердження патріотизму, духовності, моральності та формування загальнолюдських цінностей (п. 1.1.8).

У документі констатується: «На сучасному етапі наявні проблеми зайнятості, криза моральності та толерантності, прояви ксенофобії, поширення наркоманії, алкоголізму, тютюнопаління та наслідки, які їх супроводжують: злочинність, ВІЛ/СНІД, соціально небезпечні хвороби тощо у молодіжному середовищі».

У зв’язку з цим Державна програма передбачає «забезпечення правових, економічних та соціальних умов для функціонування і зміцнення сім’ї, формування відповідального ставлення батьків до виховання дітей». Відповідні заходи Уряду мають сприяти зміцненню повної сім’ї з дітьми, формування позитивного ставлення до родини з двома та більше дітьми, а також зменшення кількості дітей, народжених у незареєстрованому шлюбі (п. 1.1.1).

Крім цього планується докласти зусиль до реалізації права дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, на виховання в сімейному оточенні, активізації національного усиновлення, запобігання бездоглядності та безпритульності серед дітей, реформування інтернатних закладів (п. 1.1.4).

Досягненням цієї цілі буде вважатися збільшення кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, влаштованих у сім’ї громадян України, шляхом:

- передачі 12 тис. дітей під опіку, піклування;

- влаштування до 2 тис. дітей до прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу;

- зменшення на 15% кількості безпритульних дітей, які перебувають у притулках для дітей.

Закон України «Про Державну програму економічного і соціального розвитку України на 2010 рік» (реєстр. №6305, автор – Кабінет Міністрів) під час голосування у Парламенті в другому читанні та в цілому підтримало 248 народних депутатів. Серед них по фракціях: від Партії регіонів – 172, від КПУ – 27, від Блоку Литвина – 19, від БЮТ – 20, від Блоку НУНС – 9, позафракційних – 4.

За матеріалами: Інститут релігійної свободи

Інтерв’ю з Юрієм Підлісним, д-ром філософії, головою Комісії у справах мирян УГКЦ, про моральну оцінку політичної ситуації в Україні та відповідальність Церкви за це

— Політична криза в Україні знову загострилася — і це стосується не лише політики, криза має насамперед обличчя моральне: політики вважають, що їм все дозволено, і вони ні за що не нестимуть відповідальності. Моральним суддею в суспільстві мала б бути Церква, а віруючі мали б прислуховуватися до її голосу. Окрім того, наші політики не оминають нагоди наголосити на своїй релігійності, воцерковленості. Чи може Церква на сьогодні нести відповідальність за той моральний стан країни, в якому вона опинилася на сьогодні, у т.ч. завдяки своїм віруючим?

— Наші політики є реальним відображенням народу, нас самих. Те, що відбувається у Верховній Раді, чи в Кабінеті міністрів, чи в особі Президента — усе це є реальним відображенням українського народу, можливо, з певними перебільшеннями чи применшеннями, але загалом ситуація така. І моральна криза, яка є — хабарництво, корупція, беззаконня — це все є і в нашому народі. У нашому народі звикли, що можна за хабар отримати те, що тобі не належить і не нести за це відповідальності.

Чи Церква повинна нести за це свою відповідальність? Частково так. Щодо тих, хто називає себе воцерковленими та отримує ордени та медалі, то, по-перше, нецерковна це справа роздавати такі нагороди. Окрім того, роздаються вони не за церковні заслуги, яких, як на мене, немає і не повинно бути. Ці люди просто діють з точки зору політичної доцільності.

— Під час виборів були випадки агітації тими чи іншими церковними діячами за певних кандидатів. Чи Церква має нести відповідальність за їх дії, просити пробачення за їх негативні вчинки?

— Церква не повинна втручатися в політику. Наша політика побудована за партійним принципом — принципом представлення певної частини суспільства. Церква ж не може представляти якусь частину суспільства, вона має «навчати усі народи, аж до краю землі». У цьому її універсальність. З іншого боку, справді, ті чи інші церковні структури, що агітували за одного з кандидатів, є відповідальними за свою агітацію, відповідальні як морально, так і політично. Можемо також поставити інше питання: а чи повинна видима церковна структура ангажуватися до такого? Якщо вона до такого ангажується, то є сумнів, що це є Церква.

Водночас подивимося на іншу сторону медалі: чи Церква узагалі має бути поза суспільними та політичними процесами? Ні, на це вона не має права і не може бути поза цими процесами, тому що вона несе відповідальність за ті цінності, які щоденно втілюються в нашому політикумі, у суспільстві. Що повинна робити Церква? Очевидно, виконувати своє пряме завдання — проповідувати Царство небесне та допомогти людям спастися. З іншого боку, візьмімо нашу теперішню політичну ситуацію: чинна влада реально порушує те, на що вона не має права зазіхати. Бог сотворив людину вільною, відповідальною за свою долю, за долю членів своєї сім’ї, своїх ближніх, відповідальною за долю своєї громади. Нинішня влада виступила проти саме цих цінностей та принципів. Церква повинна активно про це нагадувати, не говорити про те, які мають бути рішення, але про те, які цінності вони мають підтримувати.

Чинна влада цілковито зневажає думку людей про їхнє майбутнє, як, зрештою, і про минуле. І тут Церква не може стояти осторонь. Вона повинна чітко називати гріх гріхом та активно нагадувати, які цінності є милі Богові та повинні реалізовуватися в будь-якому суспільстві.

— У нашій Конституції сказано, що Україна є позаблоковою державою, що на її території не мають бути присутні військові бази іноземних держав, що українська мова є державною тощо. Цими днями Президент України та його коаліція заперечили багато з цих речей. Коли він присягав на вірність народу України, під його рукою лежало Пересопницьке Євангеліє. Як має Церква реагувати на те, що людина, яка присягає на Біблії, порушує свою присягу? Чи має за це бути якесь церковне покарання?

— Присягання на Євангелії у нас втратило свій сенс. Це уже відбувається своєрідна клоунада. Я не стверджую, що присяга не повинна відбуватися, але ті, хто присягає, поклавши руку на Євангеліє, дуже часто не усвідомлюють, що вони роблять.

Є ще один аспект: чинний Президент втратив шанс стати Президентом всієї України. Діями, які він зараз чинить, він перетворив себе на президента однієї політичної сили.

Щодо дій Церкви стосовно Вашого останнього запитання, то насамперед вона повинна роз’яснювати, що таке Євангеліє, і що людина повинна робити, коли вона складає присягу на Євангелії. І чи узагалі можна порушувати присягу, незважаючи на те, яким способом особа її склала. Порушення присяги свідчить про моральне становище цієї людини.

Як я вже говорив, якщо деякі видимі церковні інституції поводять себе так, як поводять, то виникає питання, чи є вони Церквою? І мені дуже жаль тих священиків, які, будучи дійсно християнами та добрими душпастирями, перебувають у такій конфесії, у такій Церкві.

Україна швидким темпом стає другою Білоруссю. Тільки тверда рука – це не рука особисто президента, а цілої команди професійних олігархів та політиків. Сьогодні нові відносини з Російською Федерацією відповідають інтересам великої буржуазії, так само як відсутність системної опозиції. Тому дружба з РФ має місце, а опозиція фактично маргіналізується. За цих умов опозиціонери заявляють про власну рішучість підняти бунт, адже це «повстання», можливо, є останнім шансом на перемогу. Природно, що в умовах громадянського протистояння виникає спокуса використати аргументи «від релігії». Ця спокуса вже сьогодні спрацьовує на звичайних віруючих, але вже завтра їй можуть піддатися керівники Церков.

«Партія бунту»

Відомий релігієзнавець Андрій Юраш цілком правильно відзначає: «Головна лінія поділу в українській церковній спільноті пролягає не в конфесійній площині, а в площині ідеологічно-цивилізаційній». Тому «греко-католиків і києвоцентричних православних єднає набагато більше, ніж православних києво- та москвоцентричної орієнтованості». В часи загострення громадянського протистояння по лінії Схід-Захід розкол в УПЦ (МП) з одного боку та УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ — з іншого об’єктивно має лише наростати. Саме віруючі УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ будуть ставити питання і про релігійну легітимність власної позиції та обґрунтованість осуду політичних противників з точки зору соціального вчення церкви. Деякі провідні діячі УГКЦ вже поспішили засудити владу, але ще не змогли знайти способу легітимації дій опозиції. Але опозиційні політики явно сподіваються на більшу підтримку з боку УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ. І відсутність рішучої підтримки будуть схильні приписувати обережності Церков у ставленні до нової влади, яка є більш схильною до радикального вирішення проблем, ніж попередні Президенти. Але справжня причина обережності УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ буде полягати в іншому: опозиція просто недостойна того, щоб її підтримували. Саме через розбрат в стані сьогоднішніх опозиціонерів Віктор Янукович опинився при владі.

І особливо очевидно, що під час політичної боротьби за вищу посаду «недопрацювала» Юля Тимошенко. До штурму вищої посади в державі Партія регіонів готувалася кожен день, починаючи із старту власної політичної діяльності. Для досягнення цієї цілі створювалися телеканали і популярні недорогі газети. Через ці інформаційні рупори роками руйнувалася довіра до опонентів Партії регіонів. Систематично формувався привабливий образ Віктора Януковича. Ясно, що Юля Тимошенко не могла «захопити телебачення». Але створити газети, аналогічні до «Сегодня», і працювати кожен день можна було. Але цього зроблено не було. Перебуваючи при владі, Юля Тимошенко надала Церквам низку привілеїв, але не сформувала разом із УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ єдиної ідеології «християнського солідаризму» чи «християнської демократії». Тому в Церков при наданні привілеїв було відчуття, що їх намагаються купити. Тому підтримка Юлії Тимошенко серед віруючих УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ не стала громадським рухом в середині цих Церков. Акція спільної молитви перед другим туром була здійснена запізно. Між її візитами до Папи Римського і Патріарха Єрусалимського і аж до цієї молитви не було знакових подій. Освячення козацького знамена Патріархом Філаретом було єдиною акцією в цьому часовому проміжку, яку Віктор Янукович легко «перекрив» відвіданням церковного сиротинця священика, який виховує 200 дітей. УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ не мали власної енергії для підтримки Тимошенко, оскільки не бачили реалізації політики «Україна для народу, а не для олігархів». Економічна політика Тимошенко видавалася руйнівною не лише для бізнесу великої буржуазії, але завдала шкоди практично кожній сім’ї. Ніхто не пояснював, що при Януковичу було б гірше. Таким чином, якщо сьогоднішня опозиція не має системної підтримки УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ, то це наслідок помилок самої опозиції. Неможливо підміняти системну роботу «авралами». Найважливіше, що ідеологія українського «християнського солідаризму» чи «християнської демократії» не може бути напрацьованою за ніч, захопити віруючих за ранок і привести до їх активності в полудень. І важливо, що навіть сама опозиція не дотримувалася власної ідеології. Ющенко і Тимошенко практично нічого не зробили для головного – утвердження правової держави в Україні. Вони ж загравали з Росією, і «націоналіст» Ющенко робив це із ще більшим завзяттям, ніж Тимошенко. Сподіватися, що народ забуде про підтримку Ющенком Росукренерго через указ про Бандеру – це вважати народ повними дурнями.

Для того, щоб отримати підтримку УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ сьогоднішня опозиція повинна стати принципово новою. Але чи існують сили і ресурси для оновлення? Чи можливе єднання навколо ідеології, яка була синтезом прийнятного для українців із ідеологій лібералізму, консерватизму, націоналізму? Саме такі синтези створюються в межах соціального вчення Церков та ідеології християнської демократії. Підтримка Церков населенням сягає 70 %. Але соціальне вчення Церков не популяризується навіть серед віруючих. Опозиція мала сформувати соціальне замовлення на ідеологію українського майбутнього, побудованого на принципах християнської моралі та соціального вчення. А Церкви мали б сформувати відповідне вчення таким чином, щоб віруючим було ясно, чи спонукає конкретна політична ситуація їх до практичних дій, чи можна спокійно жити звичайним життям.

Поки що існує стомленість віруючих від політиків. Перше завдання кожної влади згідно із вченням Біблії – захист справедливості, покарання явних злочинців, захист постраждалих. Кожна влада, яка була і є в Україні, згідно із цим біблійним критерієм не відповідала власному покликанню. Згідно із соціальним вчення Церкви держава має забезпечувати права людей, які є образом Божим. Адже держава існує для особистостей, а не вони для держави. В Україні захист прав людей залишається справою самих людей. Не будемо продовжувати ці розмірковування, але очевидно, що практично всі українські політики поки що нічим не довели власну спроможність відповідати біблійному ідеалу влади. І тому віруючі закономірно думають про необхідність спасати власну душу, а не підтримувати недолугих, з їх точки зору, «бунтарів».

«Партія порядку»

У старі часи кучмізму перед кожними заворушеннями традиційно за громадянський спокій і мир виступала УПЦ (МП). Сьогодні влада втягує Україну в нові відносини із Росією. З точки зору влади, йдеться про «спільне майбутнє» (М. Азаров). Одним із факторів, що легітимізує зусилля влади в очах самої влади, є благословення Церкви. На «спільне майбутнє» благословив сам Патріарх Кирил. Стара соціальна доктрина 2000 року фактично відкинута РПЦ. Там занадто багато говорилося про прийнятність демократії та свободи, про земний характер будь-якої влади, про необхідність аполітичності для Церкви. Сьогоднішня соціальна доктрина РПЦ – це вчення про Руський світ та засудження Заходу із його ідеалом прав людини.

УПЦ (МП) намагається знайти власну нішу в Руському світі. Речники цієї Церкви чітко формулюють: «Треба знайти достойне місце для Києва в межах Руського світу». Звідси випливає і цікавість до київської ідеї як до чогось українського, але ненаціоналістичного. Київську ідею навіть пропонують в якості ідеологічної платформи для єднання Православних Церков України. Зрозуміло, що «Київ» легше «вписати» в Руський світ, ніж «Україну». Але це ще не означає, що він туди «впишеться».

Влада не звертає уваги на тонкощі гри з київською ідеєю. Православна єдність сьогодні – це радянський народ учора. Нова історична єдність, яку 70 років намагалися сформувати комуністи, таки виникла. І не дивлячись на інтелігентські насмішки над «совком», саме ностальгія радянських людей стає джерелом енергії для народження Руського світу.

Таким чином, з точки зору УПЦ (МП), перша причина, за якою влада є легітимною, це те, що забезпечується порядок. Друга — відроджується Руський світ. І цього достатньо для підтримки влади. Вимоги справедливості і прав людини можуть почекати. Традиційно УПЦ (МП) звертає увагу не на необхідність втілення християнської моралі в політичному і соціальному житті, а на забезпечення прав Церкви і на надання Церкві привілеїв. Партія регіонів потроху розраховується саме із власними зобов’язаннями «вирішити проблеми Церкви». Звільнено директора Лаврського заповідника, із яким роками конфліктував владика Павло. На черзі – вирішення питання із усіма, хто конфліктував із УПЦ (МП). Яким чином вірним УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ запропонують «визначитися» ,і коли це станеться — ще не відомо. Але із закінченням становлення політичного режиму проблема українського розколу може вступити в стадію «вирішення». Адже таким чином легше розрахуватися за підтримку – в тому числі й ідеологічну. Крім того, таким чином намагатимуться «розрахуватися» не лише із УПЦ (МП), яка професійно підтримала Януковича на останніх виборах без помилок 2004 року, але і за підтримку Патріарха Кирила. Останній намагається бути корисним як під час виборів, так і під час вирішення проблем газу чи дружби народів. Часто ці намагання є занадто необережними, але в цілому є за що «поблагодаріть».

Проте з’являється і нова тенденція. Заступник головного редактора газети «Сегодня» пише статтю про те, що в Україні багато людей демонструють власне благочестя, але віруючих майже немає. Із статті можна зробити три можливі висновки: або не хочуть розраховуватися; або знову натякають на те, що Патріарх Філарет – найбільш невіруючий серед «благочестих»; або намагаються сформувати соціальне замовлення на прийнятну для суспільства соціальну доктрину, засновану не на традиціях візантійщини, а на моральному вченні Євангелія.

Зрозуміло, що завдання стати рідною Церквою для всіх українців та формувати Руський світ суперечать одне одному і розривають УПЦ (МП) із середини. Але так само вся політика Януковича-Семиноженка-Табачника є експериментом з формування потрібної Партії регіонів ідентичності. Назвати її можна було б так: «Україна Щербицького-2». Чомусь приклад Білорусі надихає творців цієї нової-старої України. Вони забувають, що розмах народного бунту в Україні кінця 80-х – початку 90-х був більшим, ніж в Білорусі. І на це є причини. Керівники Партії регіонів певні, що впораються з бунтівниками проти «України Щербицького-2», тому що знають слабкість опозиціонерів. Але новий виклик може породити нову відповідь. І ця відповідь буде не в розпливчатому солідаризмі і не в націоналізмі прикормлених олігархами бунтівників, а принципово в новій формі протесту. Якщо в Україні дійсно є віруючі християни, і є християнські Церкви, то має постати і альтернатива до «України Щербицького-2». Думати про цю альтернативу українським Церквам треба сьогодні. Бо завтра вже буде пізно.

Проект «Україна Щербицького-2» у мега-проекті «Руського світу» має всі шанси бути реалізованим. І він має всі шанси розколоти Україну на кілька держав. При обох варіантах знайдуться християни, які їх підтримають. Альтернативні проекти не сформовано і не актуалізовано в суспільній свідомості. Та в Україні є християни, які їх підтримають. Однак чи здатні керівники українських Церков на активність, що була би більшою, ніж активність Патріарха Кирила, враховуючи й те, що без підтримки влади така активність є справою більш важкою, а особисті амбіції керівництва українських Церков є не меншими, ніж керівників опозиції. Об’єднаються ці Церкви у справі формування соціального вчення для українського суспільства швидше за все «після розстрілу» — за славною традицією українських демократів.

А тому при безнадійності ситуації народу слід подумати над питанням: де в еміграції формувати «Україну Шевченка-2»? Інтелігенції слід зайнятися новим шістдесятництвом – тобто безнадійною справо просвіти народу. А політикам (зокрема й церковним) – підготуватися до життя у вигнанні. Адже навряд чи Україна виживе при такій недолугій опозиції, нерішучих християнах, провокативних ідеологемах, які нав’язуються країні.

Синод Єпископів УГКЦ ухвалив Звернення до Президента України Віктора Януковича із закликом подбати про рівність перед законом усіх Церков та релігійних організацій України.

Запевнивши Президента у своїх щоденних молитвах та висловивши пошану релігійним переконанням Глави держави, провідники єпархій та екзархатів УГКЦ в Україні констатують прикрість із того приводу, що у день інавгурації Віктора Януковича була проігнорована традиція, яка склалася за роки незалежності України, − запрошувати предстоятелів українських Церков до спільної молитви у соборі Святої Софії.

«Напевно не зайвим у цьому контексті кожному з нас буде постійно пригадувати собі євангельську пересторгу про сумні перспективи «розділеного царства» (пор. Мт 12, 25). А саме такий сценарій намагаються нав’язати Україні ті сили, що не цінують її історичних традицій, не можуть змиритися з її сучасним статусом та не пов’язують з нею свого майбутнього», − наголошується у Зверненні Синоду.

«Наша держава є поліконфесійною, на відміну від деяких країн світу, в яких лише одна релігійна організація втішається привілейованим статусом на противагу всім іншим деномінаціям, − обґрунтовують свою позицію єпископи УГКЦ. − Відповідно до законодавства України, всі наші Церкви й віросповідні спільноти, належно зареєстровані в державних органах, наділені однаковими правами. У зв’язку з цим ми звертаємося до Вас як до гаранта Конституції, щоби ця рівноправність перед законом та в публічному житті усіх Церков та релігійних організацій була сумлінно дотримана, адже протегування якоїсь однієї конфесії над іншими лише поглиблюватиме роз’єднання між громадянами нашої держави, що завдало б величезної шкоди всьому українському народові».

Також Синод Єпископів УГКЦ у своєму зверненні до Глави держави висловив стурбованість із приводу надзвичайно низького рівня довіри до влади в українському суспільстві. Одна з причин такої ситуації, на думку владик УГКЦ, легковажне ставлення самих можновладців до законів, зокрема до Основного закону – Конституції України: «Громадяни не будуть поважати тієї влади, яка не шанує сама себе, діє лише на догоду якійсь політичній групі чи обслуговує чиїсь фінансові інтереси. Тому до Вас, як гаранта Конституції і всього правопорядку, наше велике прохання: не допускати порушень та необдуманих змін законів. На Вас покладена велика відповідальність – зробити все можливе задля утвердження верховенства права та пошани до влади», − наголошується у Зверненні.

Очільники УГКЦ торкаються питання дотримання етичних норм у політичному житті, які мали б домінувати над корисливими приватними та груповими інтересами: «Окрім моральних принципів та засад, що їх ми як Церква прагнемо прищепити через наше навчання, молоде покоління хотіло б мати живі приклади для наслідування серед сучасних державних мужів і жінок. Тому знову просимо Вас подбати, щоб у владні структури потрапляли справді гідні особи, чесні й відповідальні перед народом, а не догідливі виконавці чиєїсь особистої чи вузькопартійної волі».

Як зазначено у Зверненні, «український народ жертовністю багатьох поколінь довго виборював свою незалежність і заслуговує на те, щоб дії влади відповідали його історичним традиціям, національній ідентичності та насущним (не тільки економічним) потребам. Вагомим здобутком та критерієм для оцінки діяльності будь-якого президента чи уряду є також те, наскільки вони зберегли і примножили надбання свого народу, щоб передати їх майбутнім поколінням».

Владики УГКЦ звернули також увагу Президента України на важливість дбати не тільки про економіку, але й про духовність. «Сьогодні ми найбільше чуємо про економічні справи, подолання кризи, але народові від цього не стає легше. І причина дуже проста: не від самого хліба людина стає щасливою, і не від хліба залежить добробут нації, а від того, наскільки громадяни слухають Боже Слово (пор. Мт 4, 4), наскільки всі, хоч би яке мали завдання у спільноті, чесно, відповідально, прозоро, сумлінно виконують свої обов’язки», − пишуть владики.

«Високодостойний Пане Президенте, − закінчує своє звернення Синод Єпископів УГКЦ, − Ви є віруючою людиною і очолюєте віруючий у своїй переважній більшості народ. Ви знаєте, що «віра чинна любов’ю» – як навчає нас святий апостол Павло (пор. Гал. 5, 6). Ми хочемо цей наш лист до Вас закінчити побажанням, щоб у виконані своїх відповідальних завдань Ви керувалися любов’ю до народу, демократичним волевиявом якого Ви отримали цю велику відповідальність за його долю».

Чергове засідання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви відбулося 24 – 25 березня у Львові. Українська Греко-Католицька Церква налічує біля 5 млн. вірних в Україні і є третьою за величиною релігійною організацією держави.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

Учасники засідання ознайомились з Інформаційним звітом за 2009 рік про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відносин в Україні, який напередодні затвердила колегія Держкомнацрелігій, та проаналізували статистичні дані Комітету про мережу Церков і релігійних організацій в Україні станом на початок року.

Присутні також обговорили релігійну ситуацію в АР Крим. Крім цього, у контексті оновлення чинного законодавства України йшла мова про проект Концепції державно-конфесійних відносин в Україні, нову редакцію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та про законопроект про повернення у власність та передачу у користування релігійним організаціям культових будівель.

Нагадаємо, що до складу Експертної ради з питань свободи совісті при Держкомнацрелігій входять фахівці державних органів влади, експерти громадських організацій та представники наукових кіл України.

За матеріалами: ІРС

Ми маємо абсолютно чітко розуміти співвідношення між Церквою та політикою. Вихідним критерієм тут є Христові слова: «Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові» (Мт 22,21). Ці слова вписали нову сторінку в історію стосунків між політикою та релігією. Доти традиція була така, що політика сама собою була священна, а державу вважали носієм вищої сакральності. Це захищало етичні норми, встановлені державними законами; таким чином держава гарантує дотримання законів, а воля самої держави набуває характеру священної, божественної, а не тільки людської волі; а якщо закони держави божественні, то вони повинні поширюватися на всіх людей.

Таке прирівнювання вимог держави щодо людини до сакральної вимоги вселенської божественної волі подолано у зазначеному вище Ісусовому вислові. Водночас тут було поставлено під сумнів ідею державності, яку плекав стародавній світ, і тому цілком зрозуміло, що державність стародавнього світу вбачала в цьому виклику загрозу для свого існування, гідну смертної кари: якщо Ісусові слова правдиві, Римська імперія не могла існувати і далі, як досі.

Разом із тим слід сказати, що розділення державної влади і священної влади та новий дуалізм у цьому є джерелом і незмінною основою західної ідеї свободи. З того часу з’явилися два суспільства, які були пов’язані одне з одним, але не були однакові, і жодне з них не мало абсолютної повноти влади. Сама держава вже більше не є носієм релігійного авторитету, що сягає глибин людського сумління, тому звертається до іншої спільноти для утвердження своїх моральних вимог. Ця спільнота (тобто Церква) своєю чергою розуміє себе носієм остаточного морального авторитету, який, утім, залежить від добровільної вірності, а методи впливу в руках Церкви – це суто духовні методи, а не цивільно-правові, саме тому що Церква позбавлена того статусу, яким наділена держава.

Тому кожна з цих спільнот існує у власній строго визначеній сфері, а від балансу їхніх взаємин залежить свобода. Це не спроба підважити факт, що цей баланс досить часто був порушений; як у середні віки, так і в ранній новий період функції Церкви й держави плутали так, що заклик до істини, притаманний вірі, часто підмінювали насильницьким примусом, який став карикатурою того, чого насправді прагнули Церква і держава. Але навіть у найпохмуріший період ідеал свободи, представлений у фундаментальних свідченнях віри, залишився авторитетом, до якого можна було звертатися, протистоячи змішуванню цивільно-правової держави та спільноти віри, авторитетом, що підсилює совість і подає імпульси до розділення повноти тотальної влади.

Там, де Церква сама собою стає державою, свобода зникає. Але також, коли Церкву позбавляють суспільного авторитету, свобода теж затьмарюється, тому що держава знову претендує на одноосібну думку у справах моралі; у світському постхристиянському світі це відбувається не у формі сакралізації влади, а ідеологічного правління. Це означає, що держава стає політичною партією; а оскільки відтак вже не може бути іншого авторитету, такого самого, як державний, вона стає тоталітарною. Ідеологічна держава – це тоталітарна держава; вона неминуче стає ідеологізованою, якщо не збалансована вільним і публічно визнаним авторитетом совісті. Коли такого дуалізму не існує, тоді тоталітарна система неминуча.

На мою думку, на цьому фундаментальне завдання політичної позиції Церкви вичерпане; її метою має бути підтримування балансу дуалістичної системи як фундаменту свободи. Тому Церква має висувати свої вимоги до суспільних законів, а не відходити у приватну сферу людського життя. З іншого боку, також слід дбати про те, щоб Церква і держава залишалися розділені, і щоб приналежність до Церкви зберігала добровільний характер. Цим також визначають взаємозв’язок політичної позиції Церкви та теології. Політична позиція Церкви не має бути скерована на зміцнення її влади; відповідно до того, що вже було сказано, такий підхід може суперечити істинній природі Церкви і, як наслідок, суперечити моральному змісту політичної позиції Церкви. Тут, радше, вирішальну роль відіграє богословське розуміння, а не просто ідея збільшення влади та впливу.

Тому теологія має піклуватися головно про збереження дуалістичної структури; церковному інститутові влади не слід бути щодо теології аналогом центрального комітету партії, органом, що випрацьовує партійну ідеологію і стратегію здобуття влади. Як ми вже визначили, Церква розуміє себе саму радше як актуальну сферу розуму в його пошуках сенсу.

Тому Церква має застерегти розум від абстрактної незалежності, що стає фіктивною; але, з іншого боку, їй слід поважати право розуму ставити питання щодо віри. Як у сфері стосунків Церкви та держави, так і тут є актуальним питання збереження дуалізму як підстави плідних функціональних стосунків.

Уривок з праці «Теологія і політична позиція Церкви», опублікована у його книжці «Церква, екуменізм та політика: новий досвід в еклезіології».

Для освячення свого кабінету він запросив православного ієромонаха з Києво-Печерської лаври.

«Там було дуже важко дихати. Після освячення дихати стало легше, і я увійшов до кабінету», – сказав М. Азаров.

За матеріалами: Седмица.ru

Керівники українських конфесій ініціюють зустріч Президента України з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) з метою продовження традиції конструктивної співпраці Ради Церков з Главою держави. Про це йдеться у зверненні до Віктора Януковича, яке за дорученням членів ВРЦіРО 18 березня спрямував Головуючий у Раді Церков єпископ Маркіян Трофим’як.

«Протягом часу своєї діяльності ВРЦіРО стала провідним майданчиком для міжконфесійного діалогу та у вирішенні державно-конфесійних питань», – зауважується у зверненні до Президента України.

Духовні лідери України відзначають, що «саме у форматі спілкування з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій відбувалися регулярні зустрічі Президентів України, Прем’єр-міністрів України, Голів Верховної Ради України, керівників та представників парламентських фракцій». Також за участю представників ВРЦіРО утворено громадські ради при Міністерстві оборони, Міносвіти, МОЗ та інших урядових структурах України.

У зв’язку з цим єпископ Маркіян Трофим’як від імені Ради Церков запропонував Президенту Віктору Януковичу у найближчий зручний час провести зустріч з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій з метою продовження діалогу та налагодження співробітництва Ради Церков з Главою держави.

До питань, які можуть стати предметом обговорення під час такої зустрічі, ВРЦіРО відносить необхідність утвердження у суспільстві високих моральних цінностей, подальший розвиток співпраці між державою та конфесіями в гуманітарній сфері та поліпшення на законодавчому рівні умов для духовної та суспільно-важливої діяльності Церков і релігійних організацій.

Докладно про це йдеться у Переліку актуальних питань державно-конфесійних відносин в Україні, який був доданий до згаданого звернення Ради Церков до Президента України.

За матеріалами: Інститут релігійної свободи

Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) 18 березня спрямувала вітання Прем’єр-міністру України Миколі Азарову у зв’язку з призначенням його на посаду глави Уряду. Головуючий у ВРЦіРО єпископ Маркіян Трофим’як від імені Ради Церков побажав керівнику Кабміну мудрості у державних справах та успішного служіння Україні та українському народові.

«Ми готові й надалі робити все від нас залежне, щоби в Україні панували мир, злагода й порозуміння серед прихильників різних віросповідань, а також підтримувати Ваші ініціативи, спрямовані на досягнення цієї мети», – говориться у листі ВРЦіРО до глави Уряду.

Єпископ Маркіян Трофим’як також висловив сподівання, що новий Прем’єр-міністр України сприятиме успішному продовженню діалогу та співпраці між Урядом та конфесіями, що стало здобутком держави за часи незалежності України, а також докладе зусиль для розв’язання нагальних проблем у сфері державно-церковних відносин.

«Україна багатьма державами справедливо вважається прикладом високого рівня міжконфесійного діалогу та конструктивної співпраці держави з конфесіями, що окремо відзначили в тому числі і високопосадовці Ради Європи», – зауважив Головуючий у ВРЦіРО.

Тому Рада Церков запропонувала Уряду продовжити співробітництво на партнерських засадах на благо українського суспільства, наголошуючи на необхідності утвердження у суспільстві високих моральних цінностей, подальшого розвитку співпраці між державою та конфесіями в гуманітарній сфері та поліпшення на законодавчому рівні умов для духовної та суспільно-важливої діяльності Церков і релігійних організацій.

Можливі напрямки взаємодії Уряду і конфесій докладно були викладені у Переліку актуальних питань державно-конфесійних відносин в Україні, який був доданий до згаданого звернення Головуючого у Раді Церков до Прем’єр-міністра України.

Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій плідно працює вже протягом майже 14 років. До її складу входять 18 Церков і релігійних об’єднань України та одна міжконфесійна організація – Українське біблійне товариство. В Раді Церков представлені всі основні конфесії України, зокрема – православні (УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ), греко- і римо-католики (УГКЦ та РКЦ), провідні протестантські об’єднання (баптисти, п’ятидесятники, адвентисти сьомого дня, євангельські християни, лютерани та інші), іудеї та мусульмани (київський, кримський та донецький центри). Представлені у ВРЦіРО конфесії загалом об’єднують понад 95% усієї релігійної мережі України.

За матеріалами: Інститут релігійної свободи

Коментуючи виданню «КоммерсантЪ-Украина» своє бачення роботи на цій посаді, Володимир Семиноженко заявив: «Нам слід пам’ятати головне: Україна – поліетнічна країна. Для неї є важливими європейські культурні цінності, але в кожному регіоні країни є і свої особливості. І це треба поважати».

«Ми не будемо протиставляти культури і релігії. Не треба вести себе як слон в посудній лавці в таких делікатних і складних питаннях», – наголосив новопризначений Віце-прем’єр з гуманітарних питань.

Довідка

Володимир Семиноженко народився 9 червня 1950 року в Києві. У 1972 році закінчив фізико-технічний факультет Харківського державного університету, в 1984 році став доктором фізико-математичних наук. У 1994, 1998 і 2002 роках обирався народним депутатом. З 1998 по 2000 роки очолював комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти. У 1996-1998 роках – Міністр у справах науки і технологій. У 1999 і в 2001-2002 роках обіймав посаду Віце-прем’єра. З 2003 по 2005 роки працював радником Президента, а з 2006-го по 2007 рік – радником Прем’єр-міністра. У 2000-2001 роках – секретар, заступник голови Партії регіонів, а в 2001-2003 роках очолював цю політичну силу. З березня 2009 року – лідер партії «Нова політика».

За матеріалами: ІРС

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

]]> http://www.credo-ua.org/2010/03/17413/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/03/17402/ http://www.credo-ua.org/2010/03/17402/#comments Sat, 13 Mar 2010 10:15:31 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=17402
Грузинським в’язням, які не скоювали тяжких злочинів, буде дана можливість відбувати термін покарання в монастирях, де вони зможуть займатись суспільно корисною працею.

Відповідний меморандум був оформлений 12 березня в Грузинської Патріархії, повідомили в головній прокуратурі Грузії. Документ підписаний представниками Патріархії, прокуратури і міністерства виконання покарань, пробації та юридичної допомоги.

Згідно з підписаною угодою, в разі посередництва з боку Церкви, постійно діюча комісія при головній прокуратурі Грузії і міністерстві виконання покарань буде враховувати рекомендації Патріархії в питанні надання ув’язненим можливості відбувати термін покарання в монастирі замість тюрми.

За матеріалами: Седмица.Ru

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

]]> http://www.credo-ua.org/2010/03/17402/feed/ 2 http://www.credo-ua.org/2010/03/17066/ http://www.credo-ua.org/2010/03/17066/#comments Wed, 10 Mar 2010 14:27:36 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=17066
Дорогі у Христі!

Вже упродовж багатьох років наша Церква та інші Церкви і релігійні організації у передвиборчий час закликають своїх вірних молитися за народ, за державу, за Україну. Нещодавно мені поставили запитання: чи маємо молитися тільки перед виборами? Запитання слушне, бо наші заклики до молитви звичайно з’являються у час підготовки до виборів. Створюється враження, що треба молитися тільки тоді, коли виникають великі потреби, як каже давня приказка: як тривога – то до Бога. Звертаємося до вас, дорогі у Христі, щоб відповісти на вищезгадане запитання чи, точніше, щоб спростувати неправильне розуміння, що за народ і державу треба молитися тільки у певні періоди часу.

Свята Церква вчить нас, що за народ, за правління, за військо треба молитися завжди. Під час Божественної Літургії, яку служимо майже щодня, принаймні п’ять разів звертаємося до Господа Бога з прохання про опіку над народом, над правлінням і над військом. Зокрема, у мирній єктенії, на самому початку Святої Літургії, диякон виголошує: «За Богом бережений народ наш, за правління і за все військо Господеві помолімся». У сугубій єктенії, після Євангелія, диякон знову мовить: «Ще молимось за Богом бережений народ наш, за правління і за все військо». Під час Великого входу, коли згадуємо всіх, за кого молимося, тобто всіх, за кого покладено частичку на дискосі, як того, хто потребує Божої допомоги. І ще раз наприкінці Святої Літургії, у Заамвонній молитві.

Крім того, ще один раз священик молиться за народ, правління і військо, коли в найсвятійшу хвилину Божественної Літургії словами Господніми та за діянням Святого Духа відбулося переєстествлення хліба і вина у Тіло і Кров Ісуса Христа, а ієрей дякує від імені всього народу за Божі дари і приносить особливі за нього прохання. Це дуже гарні слова, які священик промовляє тихо і вірні їх не чують: «Ще приносимо Тобі цю словесну службу… за Богом бережений народ наш, правління і все військо. Дай їм, Господи, мирне царство, щоб і ми в спокою їх тихе і сумирне життя прожили в усякому благочесті і чистоті». А в Літургії святого Василія Великого, яку служимо десять разів на рік, зокрема у великопісний час, священик каже: «Пом’яни, Господи, Богом бережений народ наш, правління і все військо. Даруй їм глибокий і невід’ємний мир; натхни їхні серця прихильністю до Церкви Твоєї і до всього люду Твого, щоб за їхнього спокою ми провадили тихе й мирне життя в усякому благочесті й чистоті. Пом’яни, Господи, всяке начальство і владу, братів наших у палаті і все воїнство; добрих у благості збережи, лукавих добрими вчини ласкою Твоєю».

Як бачимо, дорогі у Христі, Церква запрошує нас поручати Господеві Богом бережений народ наш, правління і військо упродовж усього року, незважаючи на те, чи це час перед виборами чи після них, бо держава й народ завжди потребують Божої допомоги, Божого благословення.

Намагаючись усвідомити, що без Божої допомоги і благодаті годі сподіватися на мир, правду, справедливість і добробут, ми повинні молитися за нашу державу не тільки під час Святої Літургії, а й у своїх приватних молитвах. Якщо комусь важко знайти потрібні слова, щоб висловити своє прохання, можна скористатися готовими зразками, як наприклад Молитвою за український народ Митрополита Андрея (Шептицького).

Хочу звернути вашу увагу на кілька важливих прикмет нашої молитви – літургійної та особистої, – що її ми підносимо до Господа за народ і рідну державу. Дехто думає, що така молитва має бути конкретною, що ми повинні поіменно представляти Богові своїх державних керівників чи розв’язки, які, на нашу думку, сприятимуть загальному добру. Дещо інакше вчить нас Святе Письмо. Пригадаймо розповідь про весілля в Кані Галилейській, яку записав святий євангелист Іван (пор. Ів. 2, 1–12). На гостині були Ісус, Марія, Його мати, і апостоли. Побачивши, що забракло вина, Пресвята Богородиця сказала до свого Сина: «Вина в них нема». Цими словами Вона лише представляє потребу, не стараючись наказати Ісусові, що і як він має робити, щоб зарадити у цій прикрій ситуації. А тоді звертається до слуг: «Що лиш скаже вам – робіть». Слуги послухали, і Ісус зробив чудо, вирішив проблему господарів, задовольнив їхню потребу.

Ця розповідь показує, що ми не маємо накидати Богові у молитві своїх розв’язок і планів та вимагати, щоб Він виконав те, чого ми хочемо або що вважаємо за потрібне. По-людськи кажучи, Господь Бог не потребує радників. Він добре знає, що для нас є найкращим. Тому коли молимося чи за особисті потреби, чи тим більше за потреби народу, правління, ми повинні довіритися Богові і просити Його, щоб Він задовольнив наші потреби так, як найкраще знає. Це перша особливість нашої молитви.

Друга прикмета, дорогі у Христі, полягає у тому, що звертаючись до Господа як до Володаря Всесвіту, як до доброго Батька, який про нас дбає, і визнаючи Його своїм Богом, ми повинні виконувати Його святу волю. Адже було б нечесно і негарно – звертаючись до Нього, прохаючи Його, визнаючи, що без Нього не можемо собі дати ради – не слухати Його, робити по-своєму. Якщо ми щиро бажаємо молитися і поручаємо Йому наш народ, нашу державу, наше військо, весь наш правопорядок, то мусимо виконувати Його волю і свідомо оминати все те, що цій волі суперечить, що ображає Господа, що завдає шкоди та кривди нашим ближнім. Отже, молячись, будьмо послідовними: якщо ми в Господові бачимо нашого доброго Батька, тоді виконуймо Його святу волю.

І, врешті, звертаю вашу увагу на третю прикмету молитви за наш народ. Дорогі у Христі, прошу вас вже не вперше, щоби разом із молитвою ви прикладали руки до праці. Господь Бог – наш Батько, Він нас привів на цей світ і обдарував розумом, вільною волею, різними талантами, щоб ми були з Ним співтворцями. Він міг би все сам зробити, бо ж створив світ і природу без нас, однак бажає, щоб ми співпрацювали з Ним, – така Його свята воля. Це для нас велика честь і водночас велика відповідальність: ми маємо вкласти свою лепту в осягнення загального блага. Тому, коли молимося, не припиняймо працювати, бо без нашої праці також нічого не буде, нічого само не станеться. Чому ми погано працюємо? Це трапляється або через лінощі, або через незадоволення, або через образу на когось, або через намагання зробити комусь наперекір, або через надмірні очікування, що влада повинна за нас все зробити. Усі ці настрої не можна узгодити з молитвою. Якщо ми щиро молимося, то повинні і щиро старатися працювати, робити те, що в нашим силах, щоб спільними силами будувати, підносити і зміцнювати. Молитва і праця доповнюють одна одну.

Дорогі у Христі! Молімося і працюймо щиро щодня упродовж всього свого життя. У цьому підстава нашої надії на справжнє благо для нашого народу, для нашої держави.

Благословення Господнє на вас!

+ ЛЮБОМИР

Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

6 березня 2010 року

Департамент інформації УГКЦ

]]> http://www.credo-ua.org/2010/03/17066/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/03/17045/ http://www.credo-ua.org/2010/03/17045/#comments Wed, 10 Mar 2010 13:43:55 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=17045
Про це 9 березня, в Одесі, повідомив на зустрічі з журналістами Глава УГКЦ Любомир Гузар, відповідаючи на запитання про те, чи зросте в Україні вплив Української Православної церкви Московського патріархату у зв’язку з приходом нового Президента – Віктора Януковича.

«Ми тепер будемо спеціально звертатися до нового Президента України, щоб він точно дотримувався Конституції. А Конституція говорить, що перед нею всі релігійні організації, всі церкви, рівні, і мають такі ж самі права», – зазначив Любомир Гузар. «Це дуже і дуже важливо. Щоб не почалася внутрішня метушня, коли один «рівніший» іншого і не всі рівні перед Конституцією », – заявив Владика.

Також днями Блаженніший Любомир написав звернення до всіх вірних Української Греко-Католицької Церкви та всіх людей доброї волі із закликом молитися за державу упродовж цілого року. На початку звернення Предстоятель УГКЦ наголошує на тому, що «упродовж багатьох років наша Церква та інші Церкви і релігійні організації у передвиборчий час закликають своїх вірних молитися за народ, за державу, за Україну… Тому створюється враження, що треба молитися в тому намірі тільки тоді, коли виникають великі потреби».

Відповідаючи на таке хибне розуміння, Глава УГКЦ з перших слів дає зрозуміти, що «Свята Церква вчить нас, що за народ, за правління, за військо треба молитися завжди». Як приклад він наводить Божественну Літургію, у якій п’ять разів звертаємося до Господа Бога з прохання про опіку над народом, над правлінням і над військом. З цього випливає, що «Церква запрошує нас поручати Господеві Богом бережений народ наш, правління і військо упродовж усього року, незважаючи на те, чи це час перед виборами, чи після них, бо держава й народ завжди потребують Божої допомоги, Божого благословення».

За матеріалами: Religion.in.ua, Департамент інформації УГКЦ

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

]]> http://www.credo-ua.org/2010/03/17045/feed/ 1