CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » Церква-держава

Мінкультури пропонує змінити закон «Про свободу совісті та релігійні організації»

часопис CREDO — Thu, 02 Feb 2012 14:21:09 +0000

Зміцнити правові засади свободи віросповідання та забезпечити церкві повноцінний правовий і соціальний статус пропонує Міністр культури Михайло Кулиняк.

З метою удосконалення чинного законодавства у сфері міжетнічних та міжконфесійних відносин Мінкультури підготувало зміни до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Про це Міністр культури Михайло Кулиняк заявив 31 січня у Національній філармонії на розширеному засіданні колегії Міністерства, присвяченому підсумкам діяльності в минулому році та завданням на 2012 рік.

Раніше, 11 січня, виступаючи під час парламентських слухань на тему етнонаціональної політики України, Михайло Кулиняк заявив про необхідність зміни чинного законодавства.

«Забезпечення церкві повноцінного правового і соціального статусу, створення для неї сприятливих умов діяльності ставить на порядок дня необхідність ініціювати зміни в чинному законодавстві щодо релігії та церкви, котрі якомога повніше враховували б реалії сьогодення», – відзначив Міністр з парламентської трибуни.

За словами Міністра, нова редакція Закону про свободу совісті передбачає на меті зміцнення правових засад свободи віросповідання.

Він також відзначив, що головним завданням у сфері державно-церковних відносин має бути створення сприятливих умов для реалізації духовної місії церкви.

«При цьому принципово важливо, щоб держава чітко окреслила свої зобов’язання перед церквою, визначила коло тих повноважень, які є сферою її компетенції, що робить її політику щодо церкви прозорою і відкритою для суспільного загалу», – вважає Міністр.

Робоча група з підготовки законопроектів у сфері свободи совісті, утворена при Мінкультури у березні 2011 року за участі представників конфесій, не розглядала зміст зазначених законопроектів по суті. Представники конфесій у складі Робочої групи одразу заявили керівництву Міністерства про позицію Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, яка вважає недоцільним внесення поспішних змін до чинного Закону в нинішній ситуації.

«Cпільна позиція конфесій у порушеному питанні залишилася незмінною – за відсутності консенсусу щодо запропонованих законодавчих змін, на даному етапі розробка нової редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» повинна бути відкладена», – наголошено в ухваленому на засіданні ВРЦіРО від 19.07.2011 року зверненні до Президента України В.Януковича.

Слід звернути увагу, що питання релігії в доповідях Міністерства, як і в інших урядових документах, вже не вперше зазначаються у розділі про етно-національну політику та національні меншини.

За матеріалами: Інститут релігійної свободи

Любомир Гузар: Я не бачу такої людини, яка може повести за собою. Але я бачу такий нарід

часопис CREDO — Fri, 20 Jan 2012 12:57:47 +0000

Зустріч, а тим паче розмова з Архиєпископом Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Любомиром (Гузаром) – наче особливий момент у житті. Завжди складається враження, що ти сидиш поруч більше ніж просто з людиною і не прислухатися до неї – наче злочин…

Блаженніший, Різдвяні свята завершуються – і знову ми змушені говорити про те, що в останні роки втрачається справжня їх суть, бо, як виглядає, люди більше переймаються подарунками і смаколиками на столах… Скажіть, будь ласка, як працює церква в напрямку, аби духовна суть Різдва зберігалася?

Я не є в стані відповісти сьогодні щодо особливих заходів з боку церковного духовенства і свідомих християн, мирян, щоби зберегти духовний зміст цього свята. Та я абсолютно поділяю думку, що цей великий празник починають занадто комерціалізувати. Тому мусимо щось робити, аби зберегти духовний зміст свята. Небезпека є дуже реальна. Навіть, гадаю, з боку єпископату, духовенства ми будемо змушені застановитися дуже солідно, як протидіяти. Потрібно справді протидіяти… Слово «протидіяти» дуже сильне слово, але свято має залишитися святом. Ми не можемо його зредукувати до часу, коли житимемо цілком зовнішніми матеріальними добрами. Це цілковито противиться духові цього свята, зрештою як і будь-якого іншого свята.

Ми мусимо потрудитися, аби зберегти Різдво від комерціалізації.

В Україні виявився під загрозою День свободи. Президент Янукович скасував це свято, натомість приєднав його до Дня соборності. Як Ви ставитеся до такого кроку?

То є цілком політичний крок. Одним словом, якщо робляться такі кроки, то ми боїмося свободи, ми боїмося свобідних людей.

Церква мусить боротися за свободу. Перш за все, свою власну свободу, щоби церква була незалежна від держави чи будь-якої іншої земської влади, а тим самим – щоб виховувати людей в дусі свободи. На жаль, сьогодні наша Українська держава і багато інших держав у світі бояться свободи і свобідних людей. Тому редукувати таке свято дуже показово для тих, хто боїться свободи.

Ми мусимо зберегти свободу людини і тут лише словами не можна обійтися, тут має відчуватися дійсність. Якщо ми говоримо про демократію і взагалі про якусь культуру, то мусимо зберегти поняття свободи людини. Свобода – то не є свавілля, коли кожен може робити те, що хоче. Свобода – це є висока відповідальність. Зберегти власну свободу – зберегти свою гідність людини, Богом дану. Зберегти її також і для інших, не лише для себе, бо свобода – це загальнонародна справа. Тому якщо ми справді хочемо бути державою такою, як повинні бути, де б людина почувалася справді людиною, там мусить бути дуже сконцентрована боротьба за почуття свободи.

Предстоятель УПЦ Митрополит Володимир захворів, та він лікується і навіть уже служив літургію, але знаємо точно, що всередині Московського патріархату ведеться боротьба за його місце. У ЗМІ активно обговорюються можливі кандидатури… Як Ви сприймаєте таку ситуацію?

Це є така дуже природна ситуація… Що то значить? У таких обставинах, коли предстоятель чи то церковний чи політичний є в небезпеці життя, тоді завжди починаються спекуляції. Та, на мою думку, до таких справ ми повинні підходити дуже відповідально, бо ця ситуація є дуже поважна. Так, у будь-який момент кожен з нас буде покликаний, але перш за все, треба молитися, аби такий Предстоятель, людина такої важливості як Митрополит Володимир був кріпко здоровий і щоб той перехід, який рано чи пізно для кожного з нас приходить, коли Господь Бог кличе, аби він відбувся дуже шанобливо, з повною відповідальністю і без дешевих спекуляцій.

Мені прикро, що це все так роздувається і виглядає якось несмачно.

Так, це несмачно, як Ви кажете, але реально багато людей бояться, аби УПЦ МП не очолила така людина як Агафангел. Якось навіть важко собі уявити, що главою української православної церкви може бути людина, яка просто зневажає українців як націю…

Я цілком розумію, що є певна тривога, але абсолютно не бажаю займати в цій справі якийсь бік. Одне можу сказати, що ми молимося, коли справді прийде якась зміна, щоб вона була якнайкорисніша для нашої Української православної церкви під кожним оглядом: і духовним, і громадянським.

Блаженніший, а наскільки питання створення Єдиної помісної церкви залежить від імені наступника Митрополита Володимира?

Безумовно, що залежить, бо він є предстоятель. Він не має остаточного слова, але він може багато впливати: корисно чи не корисно. Ми бажаємо і молимося за найбільш корисний вибір, бо навіть якщо ми є поділені, але не бажаємо жодній церкві зла. Хочемо, аби всі церкви були на такому високому рівні, щоб справді прагнули тої єдності. Чим ближче ми є до Ісуса Христа, тим ближче є до єдності одне з одним.

Президент Янукович так і не зустрівся з Блаженнішим Святославом, хоча була така ініціатива з боку Глави УГКЦ. Чи не сприймаєте Ви це як зневагу глави держави до УГКЦ?

Я не хочу тут судити… Узагалі вважаю, що політика нашої влади щодо церков є дивною, я б так сказав делікатно. Гадаю, це тому, що влада боїться церкви, бо церква має духовну силу.

Але наша влада молиться з церквою, щоправда лише з однією конфесією…

Замало є ходити до церкви, треба жити по-церковному. По плодах людини бачимо, як вона молиться.

Глава Української православної церкви Київського патріархату Патріарх Філарет вважає, що ув’язнення Тимошенко і Луценка – це їхнє випробування. Як вони повинні його пройти? Що б Ви їм порадили?

Я не хотів би у цій справі займати чиюсь позицію: той винен, чи той винен. Я замало знаю. Це треба було дуже добре знати всіх гравців у цій великій грі.

Я тільки дивлюся на загальну ситуацію. Вона не є здорова. Усе, що діється – не працює на нашу користь, на користь нашої держави. І дай Боже, щоб усе це розв’язалося на користь України.

А кожен з тих, хто бере участь у цьому, мусить бути свідомий, що скорше чи пізніше він постане перед Господом Богом, не тільки перед людьми, як каже наша Конституція.

Чим більше кому дано, тим більше від нього будуть вимагати.

Градус незадоволення наростає, протестні настрої серед різних соціальних верств українців посилюються. Чи розділяєте Ви побоювання, що вони можуть вилитися у революції, як це було на Близькому Сході?

Я не читаю, бо не бачу, але багато слухаю радіо. Я здивований, як часто різні люди про це говорять і ставлять таке саме питання, як ви. І мене тривожить, що про це так багато говорять.

Ми є народ загалом мирний. Може, інші народи в такій ситуації, як у нас, вже б закипіли. Ми, Богу дякувати, не такі. Але я боюся, якщо будуть далі дратувати народ у різні способи, що він, не дай Боже, може збунтуватися. Це було б трагічно для нас. Все є можливо.

Треба молитися і працювати. Нещодавно предстоятелі трьох церков в Україні закликали всіх людей доброї волі до відповідальності за майбутнє країни. Цей заклик має послужити тому, щоби ми розв’язали проблеми мирно, безкровно, без якихось дуже болючих протистоянь. Сьогодні не відчувається бажання з усіх стороні справді спокійно мудро розв’язати цю ситуацію. Розв’язати можна. Але треба доброї волі.

Кровопролиття ніколи не є корисне. Ще жодна революція у світі не принесла справді поправи. Дуже часто вона приносить зміну осіб. Замість однієї групи стає друга. Але це не значить, що ситуація народу поліпшає.

На вашу думку, у чому наша проблема? Нація, як ви кажете, миролюбна, начебто роботяща, розумна, але живемо далеко не найкраще і постійно нам доводиться нарікати на владу…

Таку ми владу вибрали. В який спосіб – можна дискутувати. Але факт є факт.

Ця ситуація не є добра, – нема сумнівів. Є багато людей, які насправді терплять. Є багато несправедливості, кривди, злодійства, корупції. Тепер є проблема – як з того вийти? А вийти можна.

Кровопролиття – дуже малообіцяюча розв’язка. Ну когось ми застрелимо, поріжемо – і що з того буде? Ні. Нам треба шукати інших доріг, Божих доріг, духовних, правди і справедливості.

Наші предстоятелі звернулися до всього народу – і до тих, кого ми називаємо олігархи, і до бідних, які терплять – люди, робіть щось! Вони однаково мусять щось робити.
Не треба ставити одних проти других. Треба промовити до всіх: тих, що люблять Україну й українців, щоби більше любили, а тих, хто не люблять, щоби зупинилися і почали думати: а може для нашого власного спасіння краще, щоби ми стали справжніми братами для усіх.

Це звучить дуже ідеалістично. Майже утопія. Але я думаю, що воно можливо. Дуже не хотів би, щоби люди почали застановлятися тоді, як їх почнуть бити, стріляти, різати. То не є час, то вже запізно. Треба думати, застановлятися, коли є на це час.

Це ви про владу говорите?

Про всіх.

Юлія Тимошенко закликала лідерів опозиційних партій об’єднатися, піти єдиним списком на майбутні парламентські вибори й запросити очолити цей список «високоморальну та патріотичну людину рівня Ліни Костенко». Як Вам така ідея – залучати моральних авторитетів у велику політику? Чи врятує інтелігенція українську опозицію?

Безумовно, що так. Тільки не в політиці.

Політика хоче використати їх для своїх цілей. Політика – це значить взяти владу. Не є завдання інтелігенції підтримувати владу. Перше зобов’язання інтелігенції – підтримувати правду, справедливість і свободу. А це вже дасть свої наслідки.

Перш за все, ми мусимо прийти до духовного оздоровлення, а не тільки зміни політиків. Людей, які посвятили своєї життя Україні, старалися жити за принципами, навіть терпіли за це, сиділи по в’язницях, хочуть використати для влади чи для правди?..

Чи наразі Ви бачите людину, яка здатна повести за собою народ, стати лідером нації?

Людини я такої не бачу. Але я бачу такий нарід. Якщо нарід візьметься до роботи, то цілком можливо.

Не треба дивитися на якогось одного харизматичного провідника. Провіднику потрібна перш за все підтримка народу. Як нема громади, яка підтримає, то він ради не дасть. Те саме, як Мазепа чи інші лідери, хоча які гарні були люди.

Безумовно, провідників треба. Провідники мають бути такі, які готові цілковито присвятити себе народові. Ще не видно тих людей.

То нам потрібно набратися терпіння і чекати?

Не чекати – працювати. Ми все чекаємо-чекаємо, а то вже запізно починає бути. Ми мусимо створити сильну базу, а тоді на підставі цієї бази виростуть люди.

Треба спочатку шукати блага загального, а не свого власного. Треба шукати правди. А правда до нікого не належить, і для всіх однакова. І одної правди, одної справедливості треба шукати для всіх, а не тільки, щоби мені і моїй родині було добре.

У нас є дуже багато родин так званих олігархів, яким дуже добре йде: і гроші мають, і роблять, що хочуть, живуть, як у раю. А кому з того користь? Вони думають, що то їм користь. Але то не є так. Вони нічого з того з собою не візьмуть.

Ви недавно презентували книжку «Суспільство і бізнес», де між іншим розповідали, що наші олігархи насправді не є олігархами, а звичайні скоробагатьки. До вас потім ніхто претензії не висував?

Якщо хтось прийде до мене з претензіями – поговоримо. Нехай він докаже, що він олігарх, а не скоробагатько. Є така американська приповідка, відома вже по цілому світі: я вам розповім, як став багатим, тільки не питайте, як я зробив перший мільйон. То є дуже велика правда.

Бути багатим – то не є гріх. Навпаки – нам треба багатих людей. Але вони повинні ставати олігархами, а перестати бути багачами.

У своїй аудіокнизі я розповідаю, як я працював у готелі. Там я бачив людей великих, багатих, які поводилися дуже культурно – їм багатство не перевернуло голови. І бачив тих дураків-скоробагатьків, які приходили і хотіли показати: ось я, маю гроші – служіть мені. Пусте! З такими людьми нема що тратити часу. Вони нічого не зроблять. Можливо, їхні внуки зможуть стати олігархами – багатими, але які, у першу чергу, є Людьми.

Ви мешкаєте з Блаженнішим Святославом під одним дахом. Як два Блаженніших уживаються в одній хаті?

Цілком добре. Ми вдачею, віком, походженням є дуже різні. Але то не є суттєве. Суттєве є те, що ми стараємося служити тій самій справі.

Блаженнійший приходить порадитися, поговорити. Я не стараюся йому диктувати, що він має робити. Ні. Бо це не було би чесно. Він одержав свій уряд, він має повний мандат синоду. Я готовий допомагати йому – як у родині. Я поінформую, скільки я знаю, я пораджу, скільки маю досвіду – якщо мене запитаєте. Він питає…

Як змінилася церква з новим Главою?

Він молодший, енергійний. Ви бачите, скільки він їздить, відвідує, старається. Я дуже радий. Уже є певні сліди тієї праці. Я так приглядаюся – Богу дякувати.

Я не можу сказати, що все зроблено, надолужено. Багато я лишив незакінчених речей. І часом трошки прикро і встидно, що я не встиг більше зробити. І щиро надіюся, що Блаженнішому Святославу це вдасться, бо він хоче. Але все це не станеться за один день.

Що б Ви побажали українцям у цей час?

Я б дуже радо побажав, щоб вони всі разом шукали правди, справедливості, щоб вони один одному подали руки і працювали солідарно для добра.

Анна Ященко, Оксана Климончук ,УНІАН

Глава УГКЦ зустрівся з міністром культури і туризму

часопис CREDO — Thu, 19 Jan 2012 12:21:43 +0000

Вчора, 18 січня, Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, мав офіційну зустріч з міністром культури і туризму України п. Михайлом Кулиняком. Учасником діалогу був також перший заступник міністра п. Юрій Богуцький.

Під час розмови сторони обговорили актуальні питання життя і діяльності Української Греко-Католицької Церкви в Україні. Зокрема йшлося про важливу роль Церкви у справі збереження культурної спадщини українського народу.

На завершення зустрічі Предстоятель УГКЦ подарував міністрові репринтне видання Бучацького Євангелія та Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос – наша Пасха».

Довідка

Бучацьке Євангеліє – пам’ятка книжної писемності XII-XIII ст., збірник євангельських читань, виписаних із Четвероєвангелія та призначених на кожне свято. Походить із Галицько-Волинської землі. У XV ст. зберігалося в монастирі в с. Городище (Галичина), пізніше – у василіанському Хрестовоздвиженському монастирі в Бучачі. Нині знаходиться в Національному музеї у Львові.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

Парламентарі не хочуть чіпати державно-церковні проблеми

часопис CREDO — Thu, 12 Jan 2012 13:52:03 +0000

Проблема державно-конфесійних відносин депутатам видалась занадто вибухонебезпечною. Через це народні обранці проголосували проти проведення на наступній сесії парламентських слухань на тему «Стан державно-конфесійних відносин в Україні».

Проект цієї постанови був відхилений у сесійній залі сьогодні, 12 січня. Підтримали таку ініціативу лише 12 народних обранців.

Співавтор постанови Володимир Марущенко (партія ХДС), наголошуючи на важливості питання ставлення держави до церков, пропонував провести слухання у березні.

Проти проведення слухань виступив профільний Комітет з питань культури і духовності, про що у сесійній залі заявив його голова Володимир Яворівський. За його словами проблем накопичилось дуже багато, зокрема зростання державної влади з однією з конфесій. Але піднімати такі вибухонебезпечні питання, як мовне та релігійне незадовго до виборів, за його словами, не розумно.

Представник фракції комуністів Катерина Самойлик заявила про недоречність цих слухань взагалі, адже Церква і Держава в Україні є відокремлені. «Чим більше ми будемо влазити в питання міжконфесійні, тим більше там буде хаосу та тим більше буде збурення в нашому суспільстві», – заявила депутат.

Її підтримав заступник голови фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко, який висловив думку, що «питання міжконфесійних відносин у парламенті розглядати не можна». Він заперечив саму доцільність розгляду проблем державно-конфесійних відносин у стінах парламенту: «Віриш у Бога – ходи у церкву і там молись».

А тим часом Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, вже давно намагається поговорити з народними обранцями. У своєму зверненні до парламентарів у 2011 р. ВРЦіРО відзначила: «Парламентські слухання дадуть змогу представникам конфесій напряму висловити народним обранцям свою спільну позицію відносно підходів до удосконалення законодавства України у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій».

Через відсутність широкої дискусії та порозуміння між представниками парламенту та церков невирішеними залишаються багато проблем. Наприклад вже понад 5 років блокується законодавча ініціатива про надання релігійним організаціям права засновувати приватні навчальні заклади державного стандарту освіти.

За матеріалами: ІРС

Глава УГКЦ Святослав Шевчук: нас вважають опозицією ч.1

часопис CREDO — Tue, 06 Dec 2011 10:31:23 +0000

Ввечері 1 грудня ми разом із керівником прес-департаменту Української Греко-католицької церкви отцем Ігорем Яцівим їдемо у Княжичі – місцину під Києвом, де розташована резиденція глави УКГЦ. Дорога знайома – раніше нею прямували на зустріч до Любомира Гузара, котрий цього року з власної волі склав обов’язки глави церкви (випадок безпрецедентний!), щоб поступитися місцем молодшому і міцнішому здоров’ям – Святославу Шевчуку.

Не знаю, до речі, якою я сама здалася Шевчуку того вечора, але, прощаючись і бажаючи гарних різдвяних вакацій, він жартома побажав: «Відпочивайте. Бо ви того варті». Добре, кажу, передам це своєму шеф-редактору. Загалом 41-річний Шевчук справляє враження розкутої і вільної людини, без офіціозу, пафосу, пишномовних напучувань, людини легкої думки та широких обріїв.

І якщо виходити з несерйозної формули «будь простішим, і люди до тебе потягнуться», то можу заприсягтися: нині багато хто потягнеться до нього. Він достатньо «простий», щоб не напружуватися в його присутності, і достатньо «складний», щоб бажати із ним наступних зустрічей. Сподобалось, як на запитання журналістки одного з видань «Як вас називати?», Шевчук відповів: «Називайте мене Святославом». В принципі, логічно… Але «Обозреватель» знає, що таке commeilfaut, тож починаємо ми традиційно:

– Блаженнійший, традиційно прийнято підсумовувати 100 днів на посаді, з моменту ж вашої інтронізації минуло десь із днів 250 – теж хороша цифра! – тож тепер ви зможете з більшої впевненістю відповісти нам на питання, «тяжела ли шапка Мономаха?»; і, головне, що є не таким, як представлялось від початку?

- Двома відчуттями хотілось би поділитися з вами. По-перше, якихось надзвичайних несподіванок я, Богу дякувати, поки що не зустрів. Натомість, по-друге, відбувся неочікуваний зріст нашої церкви: нині ми проходимо період утворення трьох нових митрополій. На ці утворення ми чекали три роки – від моменту, коли було прийнято відповідне рішення. Окрім того, ще до кінця року в уряд (під урядом в контексті церкви традиційно мається на увазі її керівництво – Авт.) одної нашої єпархії буде впроваджений новий правлячий архієрей – владика Ярослав (Приріз). Другий такий період зростання важко знайти в історії нашої церкви, тут грає роль не так сам процес, як його інтенсивність.

…Чи тяжко мені, чи легко? Все це досить суб’єктивно. Один священик зі Сполучених Штатів, який досліджує життя і діяльність митрополита Андрея Шептицького, сказав, що, мабуть, Шептицький посвятив велику частину часу свого життя на всі ті поїздки, які я мусив здійснити протягом одного, навіть неповного, року. Можливо, тяжкою є саме ця інтенсивність у подорожах. Хоч вона має як позитивний, так і негативний аспект. Позитив у тому, що наші вірні в усьому світі переживають значне піднесення і потребу у зустрічах зі мною. Але, з іншого боку, перебуваючи за кордоном, я, напевно, присвячую меншу увагу подіям в Україні. Намагаюсь знайти баланс між одним та другим і правильно розрахувати свої сили.

– Словом, Греко-Католицька Церква перестала бути «містечковою», суто галичанською церквою?

- Та вже приблизно як з півстоліття перестала нею бути (усміхається). Тепер ми об’являємо про це в усій повноті – як українському суспільству, так і всьому світові.

– Патрон вашої церкви, ваш наставник і «куратор» – Папа Римський – знаходиться далеко, тоді як існування греко-католиків цілком залежить від ласки української влади (часи згаданого вами Шептицького – тому найкращий приклад). Чи не виникає у зв’язку із цим, так би мовити, певного «когнітивного дисонансу»?

- Богу дякувати, поки що є гармонія у повноцінній присутності нашій в українському контексті. А відтак йде інтенсивне і повноцінне спілкування як з Апостольським Престолом, так і з іншими нашими партнерами. Хоча є стосунки, які потребують розвитку та поглиблення. Окремий напрямок – це розбудова відносин з представниками українського суспільства, а воно є досить багатогранним, і тут мова йде не тільки про стосунки з владою, а й різними інституціями та середовищами, інтелектуальним та науковим зокрема – і у Львові, і у Києві, і в інших областях.

Також активно розвиваються стосунки з іншими конфесіями та їхніми керівниками. Сьогодні, зокрема, відбулася досить вагома подія – сподіваюсь, суспільство про неї довідається – глави традиційних церков, тобто Української Православної Церкви Київського патріархату, Української Православної Церкви Московського патріархату, Греко-Католицької Церкви – зробили спільне звернення до всіх людей доброї волі щодо відповідальності за нашу державу, за розвиток суспільства на основі духовних вартостей.

Сам факт того, що ми зробили це разом, є досить промовистим. Тим паче в такий день, коли ми відзначаємо 20-річчя референдуму з приводу проголошення Незалежності нашої держави. Такі стосунки між нашої церквою та іншими церквами є дуже конструктивними.

– А хто представляв УПЦ КП та УПЦ МП?

- Київський патріархат представляв святіший Патріарх Філарет, Московський – владика Іларій. Ми також мали зустріч з відомими громадськими діячами, які підтримали цю ініціативу, і всі вони відзначали, що ця наша акція – консолідуючий приклад для всього українського суспільства.

– І, тим не менш, Патріарх Кирил відмовився від зустрічі з вами…

- Річ у тім, що той вектор стосунків з Православною Церквою, який є предметом нашої зацікавленості, передбачає розвиток стосунків саме з української церквою. Так, я неодноразово говорив про мою готовність зустрітися, зокрема, й з представниками Російської Православної Церкви, хоча якоїсь відкритості до зустрічі зі сторони Москви поки що не зауважив.

– Всі ми зараз стоїмо на порозі нових парламентських виборів. Пригадую своє перше інтерв’ю з Любомиром Гузаром – у розпал «помаранчевої революції». При всій толерантності Блаженнійшого Любомира його симпатія до певних політиків та політичних сил прочитувалась абсолютно чітко. Цікаво, яким чином себе проявите ви…

- У той час, коли ви спілкувались з Блаженнішим Любомиром, феномен прояву громадянського суспільства був настільки очевидним, що ігнорувати його було неможливо. Я, чесно вам скажу, розраховую нині на іще один такий прояв…

– На другий Майдан?

- Побачимо. Зараз мова не йде про ті чи інші кольори, мова – про відповідальність людей за свою країну. Це те, чого ми навчаємо наших вірних: ми не можемо очікувати на тих, хто замість нас наведе лад у державі, і не можемо скидати відповідальність на тих чи інших політиків. Народ сам мусить заманіфестувати, що він є джерелом влади. Тому церква, звичайно, буде вітати кожен прояв свідомого відповідального громадянського суспільства та заохочувати наших вірних дуже серйозно підійти до питання, за кого віддавати свій голос.

– А як вам акції на кшталт «Україна проти Януковича?». Я не пропоную оцінювати самий цей рух, бо там наразі поки ні про що говорити, мені більше цікавить, чи імпонує вам подібне бунтарство в принципі?

- Можу сказати одне: я дуже уважно спостерігаю за подібними подіями. На сьогоднішній зустрічі з главами інших церков прозвучала цікава фраза: в нашому суспільстві повинен лунати голос Йоана Хрестителя. Тобто мусить звучати голос правди, бо якщо він замовкне, лунатиме голос месника, який може стати некерованим.

– Влада сама може спровокувати появу месників…

- Тому дуже важливим є діалог – між духовними лідерами та суспільством, між суспільством та владою. Бо якщо діалогу немає, то той, хто лишився не почутим, починає щоразу гучніше говорити.

– До речі, ваша зустріч з Януковичем так і не відбулася?

- Не відбулася. Хоча про таку зустріч я говорив багато разів, а тепер я її вже офіційно прошу. В січні наступного року в Києві відбудеться чергова сесія Постійного Синоду нашої Церкви. Постійний Синод – це вибрана група єпископів, котра покликана допомагати Главі Церкви управляти Церквою у міжсинодальний період. Щоразу Постійний Синод проходить в різних містах світу: останнє засідання відбувалось в Бразилії, перед тим – в Лондоні, тепер ось – у Києві, а ще через раз – у Вроцлаві. З нагоди засідання Синоду я й скерував прохання до нашого президента – з тим, щоб він прийняв членів Синоду. Це гарна нагода провести зустріч.

– А чого ви, власне, від неї очікуєте? Якими є ваші месиджі до Януковича?

- Перш за все, ми б хотіли представити Президенту нашу Церкву, розказати йому, хто ми є. Бо дуже часто зі сторони людей, які займають чільні місця в уряді, йде сприйняття нас як опозиційної структури. Церква ж не може ані бути в опозиції, ані бути провладною структурою. Ми є Церквою, і саме це важливо донести до Президента, причому не за допомогою мас-медіа, бо інакше це виглядатиме як певний тиск. Для наших єпископів є вкрай значимим те, щоби подібна зустріч стала початком діалогу між Церквою та українською владою. Ми б хотіли їй допомогти з позицій, так би мовити, альтернативного діалогу, який ми маємо з суспільством в якості душпастирів.

– Хто саме з уряду вважає вашу церкву опозиційною структурою?

- Конкретного речника такої позиції я не можу назвати, але така думка прослідковується, коли доводиться чути ті чи інші вислови з приводу позиціонування Церков в нашому суспільстві. Хтось недавно казав, що більшість наших вірних не належить до пропрезидентських сил. Це, власне, є правдою (усміхається), але це не означає, що ми як Церква є виразником певної політичної орієнтації наших вірних. Є певні стереотипи, але завдання Глави Церкви в тому, очевидно, й полягає, щоби ці стереотипи ламати.

– Це – спадок Блаженнійшого Любомира, як мені здається…

- Бачите, дух завжди перевершує межі матерії. І коли ми говоримо про церкву, то наші уявлення про неї завжди є недосконалими, але коли Церква проявляє свою природу, вона руйнує стереотипи. Думаю, це – досить позитивний аспект присутності Церкви в суспільстві.

– Але як дивиться Апостольський Престол на те, що вам доводиться щось пояснювати українській владі, «представляти Церкву», когось в чомусь переконувати? В Римі це коментують?

- З боку Апостольського Престолу не надходить якихось інструкцій, котрі регламентували б нашу діяльність. Ми самі відповідаємо за себе та за свої вчинки. В тому випадку, коли мова йде про міжнародні відносини, ми намагаємось консультуватись. Є, наприклад, подія, яку всі ми очікуємо – відкриття української ялинки у Ватикані – воно відбудеться 16 грудня.

В цьому контексті я намагався бодай якось посприяти візиту нашого Президента до Святішого Отця. Також ми хотіли, щоб представництво України на цій події було на якомога вищому рівні. Все таки Ватикан – це, певною мірою, один з центрів Європи і світу, тож якщо ми говоримо про бажання України увійти до Європейського Союзу, то такий візит приніс би чимало користі. Наскільки мені відомо, подібна ініціатива знайшла розуміння в адміністрації президента, тож візит Віктора Януковича до Святішого Отця все ж відбудеться.

Наталия Лебедь, Обозреватель

Блаженніший Святослав про стосунки між конфесіями

часопис CREDO — Fri, 02 Dec 2011 12:17:56 +0000

Сьогодні стосунки між представниками різних конфесій в Україні – дуже конструктивні. Таку думку висловив Предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) у інтерв’ю веб-порталу «Оглядач», яке наразі готується до опублікування.

Блаженніший Святослав наголосив, що 1 грудня 2011 року глави традиційних Церков, зокрема, Української Православної Церкви Московського Патріархату, Української Православної Церкви Київського Патріархату і він, як очільник Греко-Католицької Церкви, «зробили спільне звернення до всіх людей доброї волі щодо відповідальності за свою державу, за будівництво нашого суспільства на основі духовних вартостей».

Глава Церкви вважає підготовку спільного тексту від усіх традиційних Церков – «дуже важливим фактом». Особливо «першого грудня, коли ми відзначаємо двадцять років з дня всеукраїнського референдуму, коли український народ віддав більше ніж дев’яносто відсотків голосів для того, щоб підтвердити Акт проголошення незалежності нашої держави», – каже він.

«Тож, на мою думку, стосунки між представниками різних конфесій – дуже конструктивні. Це факт, який для мене особисто і для нашої Церкви є дуже важливий», – завершив Блаженніший Святослав.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

ДАІ просить священиків допомогти

часопис CREDO — Sat, 19 Nov 2011 14:29:19 +0000

Головний даїшник Львівської області офіційно звернувся до церков різних конфесій і попросив священиків на проповідях закликати людей не втікати з місць ДТП і не залишати постраждалих без допомоги.

“До церкви дослухаються. Тому ми просимо отців закликати парафіян дотримуватися правил дорожнього руху. Адже порушення цих правил є свого роду гріхом. Через такий гріх у мирний час гинуть люди на дорогах”, – наголосив Карпінець.

За кількістю жертв внаслідок ДТП Україна посідає п’яте місце у Європі, а Львівщина – п’яте місце у нашій державі. Смертність через ДТП перевищує смертність від онкологічних, серцево-судинних та інфекційних захворювань.

Найбільше з місця аварії водії втікають саме у Львівській області. Цього року таких порушників довелося шукати після 168 ДТП. 158 з них вже знайшли. Тоді як у інших областях так званих “розшукових” ДТП трапляється 18-20 на рік, розповів начальник управління ДАІ у Львівській області підполковник Андрій Карпінець.

Священослужителі зізналися, що до них приходили люди та розповідали, що скоювали наїзди на людей і утікали з місця аварії.

“Приблизно рік тому до мене на сповідь прийшов чоловік. Він розповів, що збив дитину і втік. Просив дати покуту за цей гріх. Я його попросив піти у міліцію і розповісти про цей вчинок. Він відмовився. Каже, боїться. Ясно, що я розгрішення у такому випадку дати йому не зміг”, – розповів Владика Августин із УПЦ у Львові.

27 листопада у всіх церквах області пройдуть Служби Божі за душі загиблих на дорогах та за працівників ДАІ.

За матеріалами: ТСН

Новий уряд Італії складається з активних католиків

часопис CREDO — Fri, 18 Nov 2011 11:06:08 +0000

Держсекретар Ватикану кардинал Тарчізіо Бертоне новий уряд Італії охарактеризував так: «Це гарна компанія. Я бажаю їй успіхів у роботі, бо вона знаходиться перед важким завданням. Думаю, що вона зможе його виконати».

На чолі новообраного уряду, де зібрані хороші фахівці, стоїть економіст та колишній урядовець ЄС Маріо Монті. Цей уряд був призначений саме в той час, коли Італія переживає один із найскладніших періодів своєї історії. Обтяжена величезним зовнішнім боргом (120 % ВВП), а також перебуваючи у жахливій демографічній ситуації, ця країна стоїть на межі банкрутства. Завданням нового уряду є якнайшвидше врівноважити ринки, а також запровадити ґрунтовні реформи.

Намагаючись залучитись широкою громадською підтримкою, Маріо Монті звернувся також до католицьких кіл. Вперше за історію міністром став засновник католицького руху, ініціатор спільноти св. Ідзі, Андреа Ріккарді. Йому були довірені розвиток міжнародної співпраці та соціальна інтеграція. Також до його компетенції належатиме нелегка проблема мігрантів. До уряду Монті входить і Лоренцо Орнагі, ректор Католицького університету в Мілані, близький співробітник кардинала Камілло Руіні, багаторічного голови єпископату. Тісно пов’язані з Церквою ще чотири міністри нового уряду.

Усі газети визнають, що уряд Монті чекає дуже важке завдання. Ніхто не може гарантувати, що йому вдасться провести якісні реформи в Італії. Проте, не виникає сумніву, що йому вже вдалось завоювати прихильність католиків. Як показали опитування, теперішній уряд підтримує 88 % практикуючих католиків Італії.

За матеріалами: Католицький Оглядач

Президент Янукович продовжує ігнорувати греко-католиків

часопис CREDO — Mon, 14 Nov 2011 15:31:45 +0000

Створюється враження, що Президент України Віктор Янукович продовжує надавати преференції лише одній конфесії в Україні – УПЦ (МП) і відкрито це декларує. Про це Предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав заявив у Філадельфії, в інтерв’ю Філадельфійській радіостанції (WWDB 860 am).

За його словами, через віддавання переваги одній Церкві інші конфесії наче «відходять на маргіналії». «Чиновники різного рівня, навіть підсвідомо, копіюють свого Президента і відповідно ставляться до інших конфесій», – підкреслив Блаженніший Святослав.

Він нагадав, що кілька місяців тому Президент наказав, аби всі державні чиновники ставилися однаково до всіх конфесій. За його словами, цей наказ виконувався по-різному. Наприклад деякі губернатори вважали за потрібне зустрітися з представниками всіх Церков і вони це зробили, а ось в Одесі такого не вийшло.

«Ми в останньому листі від Синоду подякували Президентові за те, що він хоче, щоб було однакове ставлення, проте де-факто на місцях такого немає», – наголосив Глава УГКЦ.

Блаженніший Святослав також подякував українській діаспорі в Америці за її всебічну підтримку Церкви в Україні протягом останніх 20 років і висловив думку, що саме особа Глави Церкви сприятиме єдності нашої Церкви в усьому світі, де присутні наші вірні.

Нагадаємо, Глава УГКЦ Блаженніший Святослав перебуває з душпастирським візитом у Сполучених Штатах Америки. Візит триватиме до 21 листопада.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

Президент Янукович не відповів на жодне звернення Синоду УГКЦ

часопис CREDO — Tue, 08 Nov 2011 18:18:45 +0000

Синод Української Греко-Католицької Церкви направив багато листів до Президента України Віктора Януковича, але не отримав жодної відповіді. Про це заявив Глава УГКЦ Святослав (Шевчук) під час веб-конференції на tochka.net.

Блаженніший Святослав також зазначив, що ні в нього, ні в його попередника кардинала Любомира (Гузара) так і не відбулося жодної особистої зустрічі з Президентом.

«Єдиний момент, коли я міг з ним зустрітися, був під час зустрічі (у рамках ВРЦіРО – ред.) з ним в Страсний четвер цього року. Тоді Президент привітав мене з обранням і подарував великий букет білих троянд. Після цієї зустрічі не було жодного контакту», – сказав Предстоятель УГКЦ.

Разом з тим Блаженніший Святослав констатував той факт, що на регіональному рівні стосунки «влада-Церква» є досить конструктивними.

За матеріалами: РІСУ

Кардинал Гузар про можливість другого Майдану

часопис CREDO — Wed, 02 Nov 2011 08:45:42 +0000

Любомир Гузар :: Портрети з Сергієм Дорофеєвим :: 5 канал з Відео bigmir)net.

Де знайти правду? Чи можливий другий Майдан? Хто ми? І про що потрібно пам’ятати? Що таке диктатура?

Апостольський нунцій про клімат України

часопис CREDO — Tue, 01 Nov 2011 15:55:36 +0000

Теологія встає після сутінків. Частина І. Теологія як критерій євангелізації

часопис CREDO — Wed, 26 Oct 2011 21:25:44 +0000

Наступним циклом завершуються публікації, розпочаті торік полемічною статтею «Теологія в Україні: звідки почати?», рівно ж підсумовуються інші статті автора, опубліковані на порталі «Релігія в Україні» протягом 2010 року, передовсім «Теологія і/або академічне релігієзнавство?» (інша назва «Argumentum ad morti академічного релігієзнавства») та «Греко-католицизм як субкультура: перспективи Теології визволення чи апокаліпсис Радикальної готики?».

«Цілісіньке Середзем’я вкривала

підзоряна сутінь, Ясніння Свічад

пробудило землю до життя,

та, коли знову запалала темінь,

розвиток припинився»

Дж. Р. Р. Толкін, Сильмариліон.

Говорячи про теологію в Україні, мусимо завжди мати на увазі питання: для чого взагалі потрібна теологія? Перші християни не потребували жодної теології, позаяк у їхньому житті був присутній живий досвід хресної смерті й воскресіння Ісуса Христа. Вистачальними були Слово Боже, котре «прошиває наскрізь» і Євхаристія. І сьогодні для спасіння достатньо існуючих в Церкві засобів і до чого тут ще й теологія? Ще незрозумілішим повстає питання в контексті українському. Навіщо Україні «своя» теологія? Більшість її православних вірних належить до московської традиції, тож можуть обильно користати з її багатого богословського спадку, чий спектр настільки широкий, що кожен може обрати собі щось до вподоби, починаючи від ультра консервативних, закінчуючи модерністично-ліберальними напрямками. Пощо вигадувати велосипед? Подібна ситуація і з римо-католицькою традицією. Ранер, фон Балтазар, Ґвардіні… Чого ще треба, хіба не достатньо? Зрештою, поруч Польща із потужною богословською школою, з якої може також скористати і користає Україна.

Невже «власна» теологія Україні необхідна лише для того, аби висловити свою «державну незалежність» та «національну окремішність» за принципом: національній державі, державно-національну церкву та «державно-національне» богослов’я? Можливо, але в цьому випадку це не буде теологія, а «сурогат у вишиванці». Зрештою, на сьогодні навіть це Україні не «загрожує», позаяк можна забути про «українську державність» та «незалежність». Подобається це комусь чи ні, слід констатувати, впродовж 20-ти років після розпаду СРСР незалежна держава Україна так і не була створена. Тим, хто вивчатиме найновішу історію «пост-совєтської України», необхідно знову запасатись бромом, а ще краще фенобарбіталом.

На сьогодні Україні не загрожує «сповзання до рівня країн третього світу» (Ярослав Грицак), позаяк за всіма характеристиками вона вже давно у «третьому світі», маючи всі атрибути типово колоніальної країни, в тому числі і на рівні релігійно-еклезіальному з колоніальною церквою, покликаною надавати сакрального статусу заходам колоніальної влади. Що більше, т.зв. «Україна» втрачає статус навіть країни «третього світу», адже «сповзає» до рівня країни «четвертого світу», своєрідної «буферної зони», чиї плодючі ґрунти «житниці Європи» засадять ріпаком орендатори транснаціональних компаній, а місцеві «аборигени-гречкосії» дякуватимуть своєму «президентові», що «почув» їхні волання і забезпечив своїх виборців «китайським модифікованим гречкоподобієм». Буферна зона – це дослівно зона, в якій звучить романтика «кримінального шансону» для «дешевого робочого ресурсу», без власної культури і традицій, котрий ще й пишається тим, що його називають не народом, не нацією і навіть не етносом, а таким собі «русскоязычным населением». Воно, себто «население», пишається побудовою «нової країни», «Донбасс-ареною», найбільшою кількістю в Європі мільярдерів, котрі змагаються між собою у придбанні лондонських палаців за ціною річного бюджету мільйонного міста. Іншими словами «буферна зона» – це територія, з якої викачують сировину, дешеву робочу силу, людський товар для продажу на ринку сексіндустрії, а її простір реорганізований на суцільний «табір-відстійник» для нелегальних емігрантів зі Сходу, утримання котрих оплачуватимуть сумлінні платники податків за рахунок дотацій нелегальних робітників і рабинь індустрії сексуальних розваг, зароблених в країнах з «розвиненим громадянським суспільством та європейською демократією».

Навіщо буферній зоні «своя» теологія? Їй не потрібні навіть переклади базових богословських творів, позаяк достатньо сучасної богословської літератури перекладають в Росії. Всі добре розуміють російську і навіть у «бандерівській» Галичині нею краще володіють, як власною українською, де «патріотично свідоме» студентство фонетично вже давно перейшло на російську мову (мається на увазі т.зв. «чьо-кання», «щьо-кання», «дзі-кання»), не кажучи вже про всюдисущий суржик, що прикрашає твори «літ-сучу» (достойна назва для цього напрямку літератури), відтворюючи «реально-ужасний» стан автентичного мовлення.

Втім, такий вкрай негативний колоніальний статус України як ніколи сприятливий для процесу нової євангелізації. Перенаситившись «радісними звістками» політичних партій всіх мастей, дійшовши до повного краху віри у «торжество європейської демократії» та «правової держави», як ніколи українці починають розуміти, що досить уповати на «князів і синів человічеських, в них же ність спасенія». Можна від щирого серця подякувати різним «шустерам» і «кісільовим» за ток-шоуезацію т.зв. «політичної еліти» України. Завдяки їм стало зрозуміло, що в Україні більше немає ні політики, ні політичної еліти, а є «артисти розважального жанру», своєрідні «масовики-затейники», причому поганенькі, з освітою провінційного «культпросвітного училища», оскільки дуже швидко вичерпали потенціал своїх анекдотів і «пшик-колів», ставши до неможливості нудними.

Дивує лише поведінка «єреїв» і «архієреїв», котрі рвуться до товариства «массовиков-затейников», себто у «провладні партії» і структури державного «самоврядування», мотивуючи своє прагнення «захистом прав віруючих» (не зрозуміло, як у колоніальній країні з правовим нігілізмом та відсутністю судової гілки влади можна сподіватись на захист прав, та ще й віруючих?) і залюбки «позують» перед об’єктивами в товаристві «предстоятелів» колоніальної влади під час «державних» шествій.

Що ж, чим активніше окрема конфесія прагне демонструвати свою могутність через репресивні колоніальні структури і добровільно бажає бути ідеологічним інструментом колоніальної влади, не слід їй в цьому відмовляти. Не зрозуміла з цього приводу стурбованість інституцій, що опікуються «релігійною свободою». Якщо «духовні пастирі» не відають, що будь-яка співпраця церкви з колоніальною владою завдає церкві невиправну шкоду, жодні апелювання до «релігійної свободи» і «прав людини» їм в цьому не допоможуть. Єдиний лік в таких ситуаціях глибока духовна криза, яку неодмінно викликає перетворення церкви у репресивно-ідеологічний інструмент колоніалізму та її бізнес-загравання із «сильними світу сего».

З іншого боку, ніщо так не лякає колоніальні уряди, як «сакральний терор» немочі загнаного у підпілля християнства. (Цей християнський «святий терор» свого часу дуже вміло достосував до умов Індії та застосував у боротьбі проти британського колоніалізму махатма Ґанді). «Геніальний винахід» імператора Костянтина якраз в цьому полягав: найкращий спосіб знищити містичний, безкомпромісний запал християнства – це надання йому статусу державної релігії. Отже, якщо котрась із церков в Україні всіляко прагне правового статусу «державного службовця», не слід їй в цьому відмовляти і перешкоджати. А якщо вона ще й прагнутиме «по-болгарськи» анексувати майно інших конфесій, слід за прикладом перших християн з усмішкою на устах їм же на погибель його подарувати.

Ситуація в Україні – це саме та ситуація, коли кількість переростає в якість, коли політична перенасиченість робить людину надзвичайно чутливою до чогось кардинально відмінного, нового – до Благовісті. Сьогоднішня ситуація в Україні – це благодатний час для християнства, для творення базових євангельських спільнот замість «бюрократично-парафіяльних конвеєрів треб». Це благодатний час для екуменічного братерства. Не інституційно-грантожерського, зацикленого на догматичній поступливості, “канонічному маразмі” та імперіальній мові баламандських псевдо-екуменічних ультиматумів, де «ост-політичні кардинальчики» та «екуменічні префекти» по-колоніальному ділять «сфери впливу» з ідеологами російського церковного імперіалізму. Це час справжнього, живого екуменізму, що виринає із досвіду спільної молитви.

Як вже було сказано, перші християни не потребували теології, адже жили живим досвідом Божої присутності. Втім, вже з перших днів апостольська євангелізація натрапляє на різні культурні і звичаєві напластування, котрим змушена давати оцінки, абсорбуючи певні традиції та успішно використовуючи їх на користь євангелізації, інші відкидаючи як несумісні із вченням Христовим. Однією із перших теологічних дисциплін стає есхатологія, позаяк в християнському середовищі панували сильні апокаліптичні настрої і переконаність, що незабаром стануть свідками другого пришестя Христового. Тим часом Господь наче забарився і вже апостол Петро змушений вдатись по допомогу до теологічної спекуляції, розсилаючи по християнських громадах тлумачення, що «один день у Бога, як сто років, і сто років, як один день».

Поширюючись на інші терени, християнство кожного разу ставало перед необхідністю, а разом з тим і проблемами, застосування наявного культурного потенціалу для проповіді Благовісті. Діяльність святих слов’янських апостолів Кирила і Методія найкрасномовніше розкриває всі труднощі з якими зустрічається Церква у процесі євангелізації в новому культурному середовищі. Ніхто з Отців церкви чи слов’янських апостолів не укладав «концепцій формування і розвитку теології». Вона виникала природно, в процесі проповідування Євангелія як відповідь на специфічні проблеми, котрі ставило перед Церквою те чи інше мовно-культурне підсоння.

Отже, для спасіння теологія не потрібна, але наявність теології помісної Церкви свідчить про здійснення нею покладеної Спасителем місії проповіді Євангелія всьому створінню. Відповідно, відсутність теології свідчить про відсутність процесу євангелізації даного середовища.

Для кращого розуміння наведемо приклад повстання латиноамериканської контекстуальної теології, тобто «Теології визволення» (далі скорочено ТВ). В багатьох аспектах, передовсім за своїм колоніальним статусом країни третього світу, Україна дуже нагадує Латинську Америку, а за рівнем свідомості соціального солідаризму навіть поступається багатьом країнам «третього світу».

Все знання про ТВ в Україні можна окреслити кількома тезами, переважно негативного змісту: цей теологічний напрямок виник в середовищі римо-католицького «лівоорієнтованого» духовенства, що намагалося поєднати християнське вчення з марксизмом; проти нього гостро виступив, ще будучи префектом Конґреґації з питань науки Віри, Йозеф Ратцінґер, теперішній папа Бенедикт XVI.

Інколи можна натрапити на твердження, що представники ТВ отримували грошову підтримку від СРСР та по суті є «гебешним» проектом на кшталт тоталітарної секти «догналітів». Було б дуже дивним, якби совєтська агентура не зацікавилась цим рухом і не зробила спроби використати їхній потенціал, з іншого боку було б надто великою честю такий масштабний теологічно-пасторальний рух приписувати «гебешній» агентурі. У збірнику статей Из истории философии Латинской Америки ХХ века (Москва, 1988) читаємо наступне: «Теология освобождения получила высокую оценку со стороны латиноамериканских коммунистов, которые, несмотря на идеологические разногласия с религиозным мировоззрением, понимают, что появление в лоне латиноамериканской церкви этой теологии вносит большой вклад в борьбу латиноамериканцев за национальное освобождение и социальные преобразования». Як зазначає сучасна американська дослідниця польського походження Ева Томпсон, СРСР став продовжувачем російської лицемірної колоніальної політики: надаючи підтримку національно-визвольним рухам за межами СРСР, совєти жорстоко придушували такі рухи у себе, таврували будь-які спроби національно-визвольної боротьби проти російської експансії як прояв фашизму. Тому в сьогоднішній колоніальній, пост-совєтській Україні представники ТВ швидше б знайшли спільну мову з представниками «Тризубу ім. С. Бандери», як з адептами ідеї національно-визвольної революції, аніж із послідовниками Маркса із числа російського олігархічного колоніалізму – «комуністами» Симоненка чи «соціалістами» Вітренко.

У нашому випадку цікавим є не стільки марксистські настрої радикальних представників ТВ, скільки сам процес її виникнення. Це сталося на хвилі революційних змін у Католицькій церкві після ІІ Ватиканського собору, що в різних країнах і континентах стали поштовхом для процесу нової євангелізації. Втім, в країнах Латинської Америки євангелізація натрапила на дуже складну проблему: як звіщати Радісну Новину населенню, котре живе за межею убогості, позбавлене всіх можливостей відстоювання своїх прав і працює за мізерну плату на примноження капіталу закордонних колонізаторів. У цій ситуації цілковитої безвиході, почуваючись абсолютно безсилими чимось зарадити потребуючим, священики опинялися із зброєю в руках в партизанських загонах. «Мені байдуже, вважатимуть мене бандитом чи комуністом, адже у світі, в якому три чверті людей страждає від голоду, чого вартує життя звичайної як я людини?», писатиме у 1970 уругвайський священик Хосе Пратс за кілька днів до загибелі. В цьому одному реченні відображений весь драматизм ситуації, в якій повстала ТВ. Не випадково її центральною категорією стає тема «визволення», що передбачає не лише духовно-моральний аспект «визволення від гріха», але й визволення від рабства, економічної залежності та подолання соціальної несправедливості. Саме під кутом зору «визволення», латиноамериканські теологи перечитують св. Письмо і соціальні документи Церкви. Лише одне-однісіньке питання «визволення», на яке вказав сам процес євангелізації у контексті Латинської Америки, стало поштовхом для бурхливого розвитку не лише теологічної, але й філософської думки. Вперше країни «третього світу», на які зверхньо дивилась добре оплачувана академічна еліта німецьких, італійських й англійських теологічних шкіл, стали місцем зародження нового напрямку контекстуальної теології. На сьогоднішній день «Теологія визволення» це сформований потужний напрямок в середовищі католицької теології, чий загальний обсяг праць налічує близько 50 томів, а праця Ґуставо Ґутєрреза Теологія визволення (перше видання 1972) пережила десятки перевидань багатьма мовами. В оглядах теології 20. ст. та перспективах її розвитку у 21. ст. неодмінно включають розділ «Теологія визволення» як різновид контекстуальної теології.[1] Окрім цього, метода ТВ поруч із академічною та літургічною, нині є однією з метод теологічного дискурсу, а Папська біблійна комісія у документі Тлумачення Біблії у церкві виокремлює ТВ як контекстуальний підхід до тлумачення Св. Письма, звісно, не забуваючи вказати і на певну його обмеженість та недоліки.

В українських реаліях з точки зору ТВ, концепція «Русского мира» (далі скорочено РМ) п. Кіріла (Гундяєва) повстає як рафінована богословським інструментарієм і стилізована під православіє типова шовіністична, буржуазна ідеологія, що редукує богословську «тріаду» на «триіпостасну єдність» трьох слов’янських народів, забезпечуючи «релігійний опіум для народу», а неоліберальній «газпромовській» капіталістичній олігархії комуністичного походження з «есендешними» громадянствами, німецькими паспортами, рахунками у швейцарських банках, палацами у Лондоні та віллами в Каліфорнії – гарантії безтурботного процвітання та стабільного примноження статків взамін за «златоглаві православні собори».

Якщо ТВ у своїх ліворадикальних проявах обмежується ортопраксисом по-марксистськи заземленого історичного Христа, занедбуючи його метафізичний рівень, то РМ є її цілковита протилежність і презентує праворадикальний ортодоксис метафізичного простору та есхатологічної релігії «триіпостасного» цивілізаційного редукціонізму. Якщо у випадку ТВ, її головними ініціаторами стала переважно нижча ланка парафіяльного духовенства, то у випадку ідеології РМ, що містить в собі цілий комплекс єресей, ситуація значно небезпечніша, позаяк основними її пропагаторами стала вища ієрархія на чолі з патріархом Кірілом. Метода ТВ надає необхідний інструментарій для демітологізації РМ саме як буржуазної ідеології, що спекулює православними концепціями для утримання народів колишнього СРСР у сфері російської духовної експансії та колоніальної залежності.

Говорячи про ідеологію РМ слід мати на увазі характерну особливість «російського колоніалізму», що не вкладається у західні визначення «колоніалізму», побудованого на расовому протистоянні у колишніх британських, французьких та іспанських колоніях. У випадку сучасної Латинської Америки це протистояння метисизованих народів бідного півдня («латиносів») проти англо-саксонської білої раси багатої американської півночі.

Вперше на виняткову відмінність «російського колоніалізму» звернула увагу вже згадана тут Ева Томпсон у праці Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм (Київ, 2008) вказуючи, що Росії вдавалось, як нікому, поєднувати антиколоніальну риторику з одночасним колоніальним загарбанням інших територій. Те саме відбувалось і на рівні російської релігійної філософії та богослов’я: під істерику «пленения восточного богословия западным», а в найновіших часах твердженнями про «небезпеку прозелітизму з боку уніатів» та необхідність протистояння «західному секуляризму», відбувалось брутальне втручання в духовний клімат інших церков та релігійне життя інших держав.

Втім, жодна з українських церков за 20-ть років формальної незалежності України не спромоглася на власне контекстуальне богослов’я, не виробила необхідного поняттєвого інструментарію, котрий би відображав сучасний характер під-колоніального (навіть не пост-колоніального) християнства в Україні. Зациклені на пошуку «східної ідентичності» (скільки її ще можна шукати?) українські церкви обмежили свій світогляд і перебувають повсякчас у перманентному стані абсолютної нечутливості до глобальних духовних процесів. Сучасний хорватський теолог Боріс Ґунєвіч, що займається проблематикою хорватської контекстуальної теології, вказує на етимологічну близькість слів «ідентичність» та «ідіот». «Якщо ми замикаємося в собі, стаємо ідіотами. Коли ж надто відкриваємось, стаємо ранимі і щезає наша ідентичність. Як вибудувати різноманітні кордони ідентичності та приналежності до окремої спільноти, не ставши ідіотами і не відмежувавшись від інших та відмінних?», запитує він (Tko je tu, odavde je. Povijest milosti, 2010). Як зробити так, щоб українська теологія не опинилась у «візантійському музеї неопатристичного синтезу та нетоварних енергій неопаламізму», цілковито проґавивши пройдений іншою спільнотою досвід нової євангелізації лише через те, що він не відображає «східню ідентичність»? Адже, спостерігаючи із певним відсотком критичності за розвитком латиноамериканської теології, не можливо не відзначити її позитивні моменти: глибоке розуміння присутності Бога як Спасителя у конкретному житті християнина; постійний акцент на спільному досвіді віри; стремління до закоріненого в любові і справедливості практичного досвіду Євхаристії як визволення від всіх форм залежності; нове прочитання Біблії, що прагне повернути відчуття Слова Божого як світла та духовної поживи в щоденних сподіваннях й боротьбі із всіма формами суспільного гніту та несправедливості; постійне наголошення на актуальності богонатхненного тексту, його дієвість на шляху визволення від всіх форм залежності. «Бог вимагає від людини доброчесності, а стати доброчесним у рабстві значно важче, ніж у середовищі свободи», саме так, згідно Еви Томпсон, обґрунтував свою участь у польському повстанні 1863 р. проти російського царизму Ромуальд Траґутт, будучи насправді несміливою, фізично слабкою і зануреною у книги людиною.

Саме неусвідомлена колоніальна залежність українських церков від російського духовного простору, зробила їх теологічно безплідними і неспроможними до творчого пошуку. Українське видання всесвітньо відомого теологічного бестселера Ґуставо Ґутєрреза Теологія визволення додало би сміливості українським теологам у пошуках несподіваних рішень і відкриття нових горизонтів у теологічній думці. Втім, церкви в Україні повинні шукати власні шляхи нової євангелізації, і саме вона мала б стати головним стимулом для творення справжнього українського теологічного простору.

Далі буде

[1] Див.: Rosino Gibellini, La teologoia del XX secolo, Brescia, 1996; Rosino Gibellini (ed.), Prosprettive teologiche per il XXI secolo, Brescia, 2003.

о.Олег Гірник, Релігія в Україні

Про автора

Олег Гірник, греко-католицький священик. Народився і проживає у Львові. Студії філософії та теології закінчив в оо. Єзуїтів у Заґребі (Хорватія). Сфера зацікавлень: історія української релігійної філософії, соціологія релігії та екологія людини.

Кардинал про проблему корупції в державі

часопис CREDO — Mon, 24 Oct 2011 04:55:25 +0000

“Щоб перешкодити поширенню корупції в Мексиці або повністю знищити її, окрім бажання державних інститутів необхідною є щира співпраця на кожному соціальному рівні між усіма громадянами”, – зазначив кардинал Франсіско Роблес Ортега, Архиєпископ Монтерреї у своєму зверненні, присвяченому етиці в публічній сфері та необхідності відкриття важливості цінностей, які повинні поділятися всіма установами цієї країни.

Ієрарх звертає увагу на те, що вже впродовж довгих часів соціальний, політичний і культурний контекст Мексики характеризується ідеологічним протистоянням, насильством (насамперед пов’язаним з наркобізнесом), новими і старими формами бідності. Крім того, кардинал звертає увагу на численні корупційні скандали, які виникають на різних рівнях.

Архиєпископ Монтерреї підкреслив важливість прийнятої антикорупційної програми, що передбачає широку участь громадянського суспільства. Але головне, на думку ієрарха, щоб ця програма перетворилася “зі слів у справи”. “Держава повинна зайняти чітку позицію – карати за законом, приймати необхідні санкції, щоб ця боротьба ставала ефективнішою. У свою чергу громадянське суспільство має брати участь у проекті і виявляти корумпованих чиновників”, – закликає Архиєпископ.

Ієрарх підкреслює, що католицькі єпископи Мексики завжди сприяли примиренню, спокою і справедливості, і тому сьогодні продовжують вимагати зміцнення боротьби з бідністю, яка дуже важлива для знищення корупції. “Щоб побудувати справедливе та братерське суспільство, можуть бути корисними вказівки соціального навчання і моральні принципи, яких навчає Церква”, – зазначив кардинал Ортега.

Мексиканські ієрархи закликають до співпраці священнослужителів, монахів і монахинь, а також всіх мирян, щоб “у кожному відновився дух відповідальності за термінову потребу покращення життя всіх, тому що сприяння інтегрального розвитку людини є частиною церковної місії”, – зазначив кардинал.

За матеріалами: Католицький Оглядач

Будь-яка диктатура не відповідає свобідній природі людини, – Юрій Підлісний

часопис CREDO — Fri, 14 Oct 2011 09:14:03 +0000

Голова патріаршої комісії УГКЦ у справах мирян, п. Юрій Підлісний, прокоментував актуальну ситуацію в Україні.

- З огляду на останні події, і не тільки, можна сказати, що наша держава перетворюється на таку собі авторитарно-олігархічну модель розвитку, щось на зразок навіть Білорусії. Такий процес ми вже спостерігаємо від моменту інавгурації Президента. Це пов’язано і зі змінами Конституції, і з тими законодавчими ініціативами, які висуває уряд, зокрема і Податковий Кодекс, і Житловий Кодекс, який готується, і багато іншого.

Питання вироку Юлії Тимошенко є лише складовим пунктом загальної політики. Епізод є доволі значущий, тому що арешт і засудження колишнього прем’єр-міністра показує, що ця влада, якщо вже може засудити людину такої політичної ваги, не буде розбиратися з будь-яким іншим громадянином України. Тут є дуже і дуже тривожна, я би сказав, політично сумна ситуація в Україні.

Що ж стосується вірних Української Греко-Католицької Церкви, бачимо, що приналежність Президента до однієї конфесії спрямовує його політику у релігійній сфері на сприяння виключно цій конфесії. Не дивно і те, що Президент України фактично не спілкується з Всеукраїнською Радою церков і релігійних організацій. Подібна зустріч здається відбулася лише одна за часу його президентства, і дослухається він, як виглядає, виключно до Православної Церкви Московського Патріархату. Тому я думаю, що марно очікувати щось позитивного від цього Президента, від цієї влади для інших церков, для інших релігійних організацій.

Що ж робити громадянам України у цій ситуації? Очевидно, ми повинні, в першу чергу, як, скажімо, люди віруючі (найперше звертаюся до греко-католиків і римо-католиків), уважно простудіювати для себе позицію, викладену у суспільному вченні Католицької Церкви, як потрібно реагувати на подібну ситуацію. А це включає спокійний, холоднокровний аналіз ситуації, поширення цього аналізу і гуртування людей, щоб відстоювати свої інтереси. Коли гуртом люди відстоюють одну позицію, коли вони знають, чого хочуть, тоді рід диктатора стає не таким страшним, інакше з ним тоді би було важко боротися.

Відомо, що наш Творець створив нас людьми свобідними, а отже, будь-яка спроба обмежити людську свободу, будь-яка спроба диктувати людині, є непоправною і недопустимою ситуацією, бо вона противиться первинному планові стосовно людини. Тому будь-яка диктатура є не тим устроєм, який відповідає свобідній природі людини.

Католицький Оглядач

Лист Синоду Єпископів УГКЦ до Президента України Віктора Януковича

часопис CREDO — Thu, 13 Oct 2011 14:28:34 +0000

Високодостойному панові

Януковичу Вікторові Федоровичу,

Президентові України

Високодостойний Пане Президенте!

В імені Синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви, який проходив у м. Куритиба (Бразилія), засилаю Вам щирий привіт як очільникові української держави та гарантові прав і свобод її громадян.

Нагодою до проведення цьогорічного Синоду єпископів в Бразилії стали два Ювілеї, пов’язані з присутністю наших вірних на цих землях: перший це – 120-річчя прибуття перших емігрантів з України, а другий це – 100-річчя духовного служіння серед них Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії.

Нам, Владикам УГКЦ, що прибули до Бразилії з різних куточків світу: України, Австралії, Аргентини, Великобританії, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, США та Франції – було приємно констатувати, що українська еміграція за 120 років свого перебування в цій країні зберегла свою національну та церковну ідентичність, українську мову та рідні традиції. У світлі великих зусиль закордонних українців в Бразилії та у всіх країнах наших поселень задля збереженні власної культурно-національної ідентичності та рідної мови як душі народу викликає нашу стурбованість те, що на порозі майбутніх парламентських виборів в Україні деякими політиками та політичними угрупованнями знову ставиться розмінною монетою питання української мови. Нас хвилюють рівно ж повідомлення про закриття україномовних шкіл в деяких регіонах нашої Батьківщини. Ми переконані, що ця вкрай недалекоглядна і безвідповідальна політика не служить утвердженню української державності та просимо Вас, пане Президенте, вжити усіх засобів, щоб українська мова, як єдина державна мова, могла вільно функціонувати і розвиватися у всіх без винятку сферах суспільного та політичного життя.

Перебуваючи на гостинній бразильській землі, ми також досвідчили велику зацікавленість та прихильність до нашої Церкви і народу зі сторони уряду Бразилії та місцевої Церкви латинського обряду. Ми переконані, що завдяки своїй активній і творчій присутності в бразильському суспільстві українська меншина являється дієвим амбасадором української держави та наших національних інтересів у контактах з офіційними чинниками цієї латиноамериканської країни. Ми сподіваємося, що українська держава зі свого боку буде високо цінити цю важливу роль української діаспори та робитиме все, щоб закордонні українці не тратили живого зв’язку з матірною землею, але через регулярні контакти з нею підтримували в собі свою національну та церковну ідентичність. Ми цінимо Ваші зусилля щодо прямування України до інтеграції з європейською спільнотою. У цій Вашій місії українські громади за кордоном можуть бути Вашими надійними партнерами і союзниками. Наша Церква підтримує ці зусилля і буде всіляко їм сприяти.

Впродовж 20-х років української незалежності ми стали свідками масової еміграції з України мільйонів осіб, які змушені були покидати свою рідну землю, щоб запевнити виживання своїм дітям і родинам. Несучи цим нашим співвітчизникам духовну опіку поза межами України, ми не раз ставили собі запитання: чому наша українська держава мовчки спостерігає, як її покидають висококваліфіковані працівники: вчителі, медики, інженери? Невже вони нам не потрібні вдома? У зв’язку з цим, вважаємо, що держава повинна якнайшвидше створити ефективний виконавчий орган, який буде здійснювати державну політику відносно наших емігрантів та захищатиме їхні права в кожному куточку світу, як в східній так і в західній діаспорі. Не менш важливим є створення нових робочих місць в Україні та здійснення заходів щодо повернення наших співвітчизників на рідну землю. Прагнемо запевнити Вас, пане Президенте, що як у справі захисту прав наших емігрантів за кордоном, так і у здійсненні широкої програми з повернення їх до рідної землі, держава може розраховувати на активну підтримку з боку відповідних структур нашої Церкви.

Відносини між Церквами та державою повинні будуватися на принципах рівності усіх конфесій перед законом, дотримання належної автономії в діяльності держави і Церков, а водночас – готовності до партнерства там, де йдеться про справжнє добро людини і загалу. У цьому контексті висловлюємо Вам, Пане Президенте, щиру подяку за довгоочікувану зустріч з представниками Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій, яку Ви провели 21 квітня цього року, та сподіваємося, що подібні зустрічі стануть регулярними і корисними для усіх зацікавлених сторін, а головно служитимуть виробленню зрілої політики у відносинах між державою та Українськими Церквами. Під час згаданої зустрічі Ви зробили заяву про рівне та однакове ставлення української влади до всіх конфесій. Ваша заява мала продовження у документах і створила певне позитивне відлуння в українському суспільстві. Однак, мусимо також зауважити, що в окремих випадках, особливо в Центральній та Східній Україні, на місцевому рівні Ваші слова ще не були почуті представниками органів державної влади. Там і надалі трапляються прикрі випадки, коли громадам нашої Церкви роками безпідставно відмовляють у отриманні ділянки під будову храму. Достатньо згадати, що навіть в столиці нашої Батьківщини місті Києві за останні 10 років, незважаючи на наші неодноразові прохання, не було виділено жодної ділянки під будову храмів УГКЦ. І це в той час, коли іншим конфесіям місцева влада не робила і не робить подібних перешкод.

Тривожить нас рівно ж політика щодо дотримання прав і свобод в українському суспільстві, зокрема в частині судочинства, бо вона робить нашій державі негативний імідж на міжнародному рівні, а в українське суспільство приносить непевність і тривогу. Аналітики всередині країни та за кордоном все частіше звертають увагу на вибіркове застосування закону, що дає їм підстави говорити про політичні переслідування опонентів. Дехто говорить навіть про «спотворене правосуддя». За таких обставин справді важко розраховувати на неупередженість та повну об’єктивність судової системи, а вкрай низька довіра до неї серед населення є найпереконливішим доказом того, що в цій ділянці нашого життя необхідні радикальні і ґрунтовні переміни.

Останнім часом ми довідалися про те, що український уряд скасував постанову від 24.02.2010 р. № 182, яка встановлювала для релігійних організацій тарифи як для населення при оплаті послуг з постачання теплової енергії, централізованого опалення і постачання гарячої води, водопостачання та водовідведення. Ця постанова уможливлювала розвиток душпастирського служіння Українських Церков для нашого народу. Натомість прирівнювання Церков та релігійних організацій до бізнесових структур у справі тарифів на енергоносії, на нашу думку, спричинює велику кривду та обмеження для діяльності і розвитку Церков. Окрім цього, таке рішення виявляє глибоке нерозуміння представниками влади природи Церкви і важливості її служіння для морального і духовного здоров’я людини і суспільства в цілому. Тому ми сподіваємося, що дане рішення уряду буде переглянуте і дія вищезгаданої постанови буде відновлена.

Високодостойний пане Президенте! Пишемо Вам цього листа з вірою, що поділяєте нашу заклопотаність та наші прагнення сприяти розвиткові української держави як незалежної, самобутньої, процвітаючої, демократичної та гостинної для всіх її мешканців країни, незалежно від конфесійної і етнічної приналежності чи політичних уподобань. Справді вільна держава неможлива без вільної особи та без пошанування її гідності та прав. Лише спільними зусиллями зможемо «збудувати нашу рідну хату», за висловом великого митрополита Андрея Шептицького, та провадити її на гідний рівень в «народів вольних колі». Цьому, безперечно служитиме і Ваш вже близький візит до Бразилії. Отці Священного Синоду, що відбувався у Бразилії, звернулися до Президента цієї країни пані Дільми Вани Русеф з проханням про спільні відвідини Главами двох держав однієї з українських спільнот у штаті Парана 24 – 25 жовтня ц.р. з нагоди 120-ліття української імміграції у Бразилії. Віримо, що такі спільні відвідини Президентів двох країн нашого Божого люду в Бразилії додадуть громаді певності та наснаги зберігати свою ідентичність, як рівно ж укріплять зв’язки із рідною землею.

Дозвольте побажати Вам, високодостойний пане Президенте, державотворчих успіхів та ласки Святого Духа в утвердженні незалежної та суверенної України. У наших богослуженнях ми щодня молимось за провідників нашої держави та вимолюємо у Всевишнього мудрості та потрібних Господніх ласк для гідного сповнення Вашого служіння українському народові.

З належною пошаною та запевненнями молитов,

в імені Синоду єпископів УГКЦ

+ Святослав,

Верховний Архиєпископ

Інститут релігійної свободи