«Ми зійшлися тут, щоби запитати себе, якими нам бути сьогодні? А відповідь, властиво, дорогі у Христі, дуже проста. Її можна сказати двома словами: ми маємо бути християнами, бо ми є спадкоємцями величезної історії». Про це під час Молебню до Рівноапостольного князя Володимира сказав Глава УГКЦ Блаженніший Любомир.

Глава УГКЦ торкнувся витоків християнської історії України, згадавши про те, що на Київських пагорбах проповідував Апостол Андрій, а Папа Климент І на нашій землі закінчив своє мученицьке життя: «Його мощі ще до сьогодні знаходяться тут в Києві, в Печерській Лаврі, але його мощі в історії нашої Церкви відіграли дуже важливу роль, бо, власне, його мощами благословляли Київських митрополитів», – наголосив Першоієрарх Церкви.

Як зауважив Блаженніший Любомир, це місце пригадує нам також князя Аскольда, пригадує тих християн, які вже у IX столітті підписували свої договори християнськими іменами. «Ми пригадуємо, що вже більше як тисячу років тому в цьому місці жила княгиня Ольга і, напевно, навкруги неї – багато християн. Тут її онук, князь Володимир, остаточно увів християнство як державну релігію Київської Русі, і тисячу років християнство формує наш нарід», – сказав Глава УГКЦ.

На думку Блаженнішого Любомира, історія є надзвичайно важливою в існуванні народу і людини, але є щось важливіше за історію: «Є те, що ми називаємо «мудрість», і то не звичайна людська мудрість, але Божа». Як наголосив Предстоятель греко-католиків, «люди ставлять собі багато прерізних питань – щодо політики, економіки, культури, науки, щодо кожного прояву людського життя. Але основне питання – як мені бути християнином в цьому сьогоднішньому світі, в моєму житті. Нехай милостивий Господь за заступництвом Пресвятої Богородиці і усіх тих Святих, яких видала наша українська земля, а головно – за заступництвом Рівноапостольного князя Володимира – дасть нам світло, щоби ми знали, як нам бути християнами, щоби ми були не тільки глядачами, але й діячами», – підкреслив Глава УГКЦ на Аскольдовій могилі у Києві.

Нагадаємо, що цими днями Українська Греко-Католицька Церква відзначає 1022-ліття Хрещення Київської Русі. Цьогорічні святкування 1022-ліття Хрещення Київської Русі в УГКЦ розпочали 25 липня Архиєрейською Божественною Літургією у Патріаршому Соборі Воскресіння Христового за участі Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира. Святкові Літургії та обряди відновлення хресних обітниць відбулися у храмах усіх єпархій та екзархатів УГКЦ, як в Україні, так і за її межами.

Також 28 липня Рівноапостольного князя Володимира ушанували Архиєрейською Божественною Літургією у Патріаршому соборі Воскресіння Христового, що зводиться на Лівому березі Дніпра у Києві. Святкову Службу Божу відправив Єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ Владика Йосиф (Мілян) у співслужінні з Владикою Василієм (Івасюком), Екзарх Одесько-Кримським, а також численне духовенство Київської архиєпархії УГКЦ. Святкова Літургія завершилася чином освячення води у Дніпрі.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

В урочистій Службі Божій у головному храмі УГКЦ, що зводиться на Лівому березі Дніпра, взяли участь священики і миряни Київської архиєпархії УГКЦ, а також паломники з Канади разом зі своїми душпастирями, які зараз провадять прощу святинями Церкви в Україні. Архиєрейська Божественна Літургія завершилася чином відновлення хресних обітниць, що його здійснив єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ Владика Йосиф (Мілян).

Підкреслюючи значення тодішнього Володаря Київської Русі Володимира Великого у прийнятті нашою прадержавою християнства як державної релігії, Глава УГКЦ зазначив: «Кажемо: Рівноапостольний князь Володимир. Рівний апостолам, бо поганам, як і вони приніс благовість Христову. (…) Тому Хрещення Русі – це не є така історична дата. Це дуже важливий крок, який мусить усвідомити і збагнути кожна людина».

Нагадаємо, що традиція провадити чин відновлення хресних обітниць у дні святкувань Володимирового Хрещення була започаткована після Синоду 2006 року, яким стратегія Церкви на наступні десятиліття була сформована у гасло «Святість об’єднаного Божого люду».

Практику відновлення хресних обітниць в УГКЦ провадять четвертий рік поспіль.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

Зі Святим сьогоднішнім торжественним днем для нас усіх сердечно вітаю вас! Усіх, зібраних тут, на оцю Торжественну Святу Літургію, яку служимо всі разом для Пресвятої Богородиці, нашої Небесної Матері, у честь її Божественного Сина!

Сердечно вітаю вас усіх, тут зібраних! Вітаю владик, Преосвященних владик, які з усіх кутків України зібрані тут разом із представниками всіх областей, усіх єпархій і екзархатів!

Це велика радість для нас, що ми всі, зібрані отут у цей Великий святий день, довкруги Святого Престолу. Сердечно дякую вам, дорогі владики, за вашу присутність, за оце наше спільне служіння!

Цього року нашим достойним гостем, якого бажаю дуже сердечно привітати між нами, є Високопреосвященний кардинал Анджело Баньяско, архиєпископ Генуї. Він є головою єпископату Італії. Він сьогодні тут посеред нас представляє понад 300 єпископів-співбратів, і ми дуже вдячні йому за це. За його особисту присутність тут з нами і за те, що він представляє, – отих наших співбратів-єпископів Італії, які протягом багатьох років нас підтримують і морально, і матеріально. Вони також дуже зичливо опікуються нашими заробітчанами, нашими емігрантами на території Італії. Вони уможливлюють нашим священикам там побувати, там могти служити, утримуватися. Вони також дають до диспозиції свої храми, щоби наші люди могли там належно служити Богові. Тому ми дуже вдячні Високопреосвященному кардиналові Баньяско за те, що він з нами тут! Під кінець цієї Святої Літургії він особисто звернеться до усіх нас.

Сердечно вітаємо присутнього між нами також Апостольського нунція, Високопреосвященного Владику Івана Юрковича. Він є між нами – представник Святішого Отця. Його присутність – це видимий знак нашої єдності довкруги Святого Петра, як хотів цього наш Божественний Спаситель Ісус Христос. Сердечне спасибі Вам за Вашу присутність, за Ваше свідчення, Преосвященний Владико Іване!

Хотів би привітати представників світської влади – присутніх тут губернаторів. Місцевого, тернопільського, та з Івано-Франківська, а також представників державної обласної місцевої влади. Ваша присутність тут для нас усіх важлива. Я пригадую, коли вперше 15 років тому приїхав відвідати Зарваницю, мені було дуже трудно знайти, куди йти. Не було жодних знаків, дороги були погані – бракувало багато-багато чого. Владика Михаїл Сабрига і сьогоднішній Владика Василь Семенюк щойно починали відновлювати оце святе відпустове місце. Сьогодні, багато років пізніше, завдяки спільній праці і церковної, і світської влади дуже багато змін в цій околиці на користь. Поставлено багато важливих для нормального життя і для наших прощ знаків, які облегшують наше життя. Навіть, здавалося б, така дрібниця, як вчора для тих, хто пішком здалека йшов, була по дорозі питна вода…

Я згадую це все, дорогі у Христі, бо співпраця церковної і світської влади для добра народу є дуже важлива. Не тільки для Зарваниці. Перед нами ще багато праці, щоб всю нашу державу поставити так, як би ми хотіли. А це може статися тільки тоді, коли буде щира, тісна співпраця. Тому ваша присутність тут, шановні представники світської влади, є важлива, бо вона дає підставу надії, що при Божій помочі спільними силами збудуємо таку Україну, яку ми хочемо бачити!

Сердечне спасибі вам, отці духовні, які з різних єпархій, з різних місцевостей прибули сюди, щоб разом із кліром цієї Тернопільсько-Зборівської єпархії, тут разом з нами служити Святу Літургію. І дуже вам дякую за те, що ви так жертовно готові уділяти Тайну Святого Покаяння тим багатьом прочанам, які хочуть цю нагоду тут використати для примирення з Богом. Сердечне вам за це спасибі!

Сердечно вітаю вас усіх, дорогі, які прибули з усіх областей України! Не тільки мешканці цієї області, але тут є представники всіх областей. Ми тут зібрані як один нарід. Ми тут як діти однієї матері, яка нас всіх пригортає і яка нас учить любити один одного, служити один одному. Але не тільки з території України тут є присутні. Є також із Польщі, з Німеччини і навіть з далекої заокеанської Канади є між нами присутні вірні нашої Церкви, які беруть участь у цих святкуваннях сьогодні. Усім вам, що потрудились, щоби прийти сюди, – сердечне спасибі! Нехай милостивий Господь за заступництвом Пресвятої своєї Матері за ту вашу великодушну присутність вас належно винагородить!

Цей рік, дорогі у Христі, ми призначили як рік, в якому хочемо звернути увагу на Христове покликання з особливим наголосом на життя чернече. Так зване богопосвячене. Тут багато сьогодні між нами є представників різних монаших чинів, згромаджень, інститутів. Я хотів би цю нагоду, цю нашу спільну присутність використати, щоби перш усього подякувати батькам і матерям отих богопосвячених осіб. Подякувати їм за те, що так виховали своїх синів і дочок, що допомогли їм відкрити і плекати своє покликання до богопосвяченого життя. Сердечне вам спасибі, батьки і матері, за ту вашу співпрацю з Господом Богом! Бо він дав вам тих дітей, але ви не пожалували посвятити їх на службу Богові. Сердечне вам за це спасибі!

Хочу також в оцей сьогоднішній день, дорогі монахи і монахині, ченці і черниці, подякувати вам! Подякувати за вашу молитву, бо ваше життя є повне молитви. Хоча багато з того, що ви робите, ділаєте, не відрізняється від того, чим займається багато інших людей, ви цю свою діяльність освячуєте молитвою. Дехто з вас ціле своє життя посвячує головно молитві. Але немає між вами нікого такого, хто би свою діяльність, своє життєве завдання не освячував молитвою. Ви молитесь за отой нарід, ви його підтримуєте молитвою. Спасибі вам!

Ми часто кажемо: молитва, піст і милосердя. Хочу подякувати вам також за піст. Ми часто думаємо, що піст – це здержатися від якогось одного чи іншого роду страв. Піст є далеко більше. Піст – це є второпне вживання тих земних дарів, якими Господь Бог нас так щедро обдаровує. Це використовування отих Божих дарів на Божу славу, на користь ближньому і на освячення власної душі. Будь це земське добро, будь це гроші, будь це інші дари природи. Ви в своїй діяльності, як і у своїй свідомості, умірковано використовуєте ці земні добра для своєї потреби, а стараєтеся, щоби їх застосувати на користь ближніх, щоби шанувати те, що Господь Бог нам дає. І за це вам спасибі! І рівно ж спасибі за оту вашу милосердну працю для ближніх, будь це катехизація, будь це опіка для хворих, будь це опіка малят чи пристарілих в тих різних інститутах, які ви провадите, – це великий вклад в суспільне життя нашого народу. Спасибі вам! Бо дуже часто так буває, що якщо б не ви, – не було би кому іншому тими справами зайнятися так, як належить, бо ви не тільки стараєтеся це зробити добре, професійно, але також з любов’ю. Зі щирою любов’ю для ближнього. Ви не скупите своїми силами, щоби послужити ближньому. Спасибі вам!

Дорогі у Христі! А що ж нам усім іншим сказати? Дякувати треба Господу Богові за те, що дає покликання у нашому народі. Ми хотіли би їх якнайбільше бачити. І треба з одної сторони дуже сердечно дякувати за те, що Господь Бог вже дав, за тих богопосвячених мужчин і жінок, які своє життя віддають для спільноти і служать за Божу справу. Треба за це Богові дякувати, сердечно дякувати.

Треба нам за те дякувати отим синам і дочкам нашого народу, які пішли за Божим покликом, бо від їхньої молитви, посту, милосердя ми вчимося. Вони для нас є прикладом. Подумаймо тільки про таку малу дрібницю: коли цілий світ гонить за грішми, коли люди готові душу продати за гроші, оці наші богопосвячені особи зрікаються непотрібного, зайвого майна, користають тільки з того, що насправді їм потрібне, і тим самим дають нам примір, як ми повинні шанувати і користати із земських діл. Отже. подяка їм, тим богопосвяченим особам, за їхній приклад. І прохання для Господа Бога, щоби щедро, обільно кликав людей до своєї служби, до богопосвяченого життя, із нашої спільноти.

Немає сумніву, бо Бог щедрий, він напевно кличе. Але ми, дорогі у Христі, мусимо шанувати цей Божий дар. Коли відчуваємо, що є особа – хлопець чи дівчина, чи навіть, може, хтось старший, у кого відзивається це бажання себе особливо Богові і ближньому посвятити, -підтримуймо таких людей, заохочуймо їх! Нехай Милостивий Господь благословить наш нарід якнайобильніше святими покликаннями! Бо якщо будемо мати поважну групу богопосвячених осіб, які будуть взірцево сповняти своє покликання, тоді наш нарід, наша Церква будуть рости, будуть кріпнути. Будемо краще могти прославляти Бога і служити один одному! Нехай милостивий Господь за молитвами Пресвятої своєї Матері, яка відіграє дуже важливу роль у цих покликаннях, у цьому підтримуванні покликаних людей, нехай Їхня благодать і Їхня опіка спочиває на нашому народі!

http://www.ugcc.org.ua/

]]> http://www.credo-ua.org/2010/07/31388/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/07/31309/ http://www.credo-ua.org/2010/07/31309/#comments Tue, 20 Jul 2010 10:00:59 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=31309
Події, які мали місце цими днями, без сумніву, будуть увіковічнені в історії нашого тихого провінційного містечка. Візит до Чорткова 12-14 липня ц. р. Блаженнійшого кардинала Любомира Гузара можна за вагомістю зрівняти хіба що з приїздом свого часу в Україну Святішого Отця Іоанна-Павла ІІ. До того ж, тут, у Бучацькій Єпархії, уперше, мабуть, в історії Греко-Католицької Церкви у невеличкому районному центрі відбувся Синод. І для нас виявилося неабиякою честю, що Його Блаженство висловили бажання попри надщільний свій робочий графік дати для читачів «Голосу народу» ексклюзивне інтерв`ю, яке пропонуємо вашій увазі.

– Блаженний Владико, передусім вітаю Вас із знаменною подією – 10-річчям заснування з Божої ласки Бучацької єпархії УГКЦ. Це велика радість для всіх нас, мешканців міста, району, для усіх прихожан – і Греко-Католицької Церкви, і інших Церков; сьогодні на Святочній Літургії я бачив вірних багатьох конфесій. Вашого Блаженства не було у Чорткові довгих десять літ. Скажіть, будьте ласкаві, що ж зумовило Ваш приїзд саме тепер?

– Я вже у такому віці, що не дуже добре бачу, важко пересуватися і т. ін. Востаннє я тут був десять років тому, коли відкривалася єпархія. Наскільки пригадую, відправа відбувалася надворі, так само було багато люду. А потім – якось так не складалося. Але тому, що вже отець Дмитро (Григорак – Авт.) дуже просив…

Ви, може, помітили, що сьогодні було досить багато владик, чому я дуже радий, що вони приїхали підтримати, по-казати солідарність. Але з іншого боку, ми завтра і післязавтра будемо тут мати Митрополичий Синод, який відбувається чотири рази на рік. І власне, ми сказали собі, що вже були у багатьох містах, за різних обставин, чому б його не провести тут, у Чорткові? А тим більше, що є то десятиліття. Одне з одним сполучили і так ми сюди потрапили. Але ми раді, бо треба, щоби й тутешні люди відчули, що вони не є забуті, що вони нам всі так само дорогі, як і кожна інша частина України. Ми стараємося робити так, щоби різні наші зібрання єпископів – більші чи менші – відбувалися у багатьох місцевостях, аби тим підкреслити, що Україна є одна, що ми всюди є вдома. І що ми радо зустрічаємо тих людей, які там живуть.

– Ваше Блаженство, Синод – це, звичайно, внутріцерковне питання, та все ж таки, якщо Ваша ласка, чи не могли б Ви привідкрити трішечки завісу для парафіян, про що там вестиметься мова?

– Що значить є Синод? Синод – це зібрання єпископів. Є різні його форми. А те, що ми матимемо завтра і післязавтра – це зібрання єпископів даної округи – у нашому випадку тут буде представлене ціле верховне архієпископство. І ми розглядатимемо біжучі проблеми Церкви. З тим тільки, що Синод – то не є у нашому уявленні якесь звичайне товариство чи парлямент. Зовнішньо – це організація, а внутрішньо – це є духовна дійсність. Ми розглядаємо наші церковні питання не так, як би то відбувалося на якомусь комерційному підприємстві, розважувати «за», «проти» і т. д. Ми стараємося молитовно це робити. Нашою мрією і нашим бажанням є те, щоби у наших рішеннях в якийсь спосіб відбивалася, ще так скажу, Божа воля. Тому це й називається Синод.

Синод – це є практично спільнота. То є грецьке слово, що значить «іти однією дорогою». Але та дорога повинна бути такою, по якій люди мають старатися йти з Богом. І то є, так би мовити, та особливість. То не є конференція, не є засідання, то є така традиційна форма для східних церков, в якій ті, кому поручена відповідальність за нарід, за духовне добро народу, старалися йти одним шляхом з Господом Богом.

– Сьогодні дуже багато говорять про об’єднання різних гілок православ’я в Єдину Помісну Церкву. Яка буде Ваша думка з цього приводу? Як Ви бачите це об’єднання?

– На мою думку, тут потрібно враховувати, так би мовити, українську ситуацію. Так, як ви поставили питання, його можна бачити на далеко ширшому фоні. Ми знаємо, що є 15 автокефальних автономних православних церков у світі різної величини. Скажімо, Московська – найбільша чисельно, є значно менші. Але у нашому випадку, коли ми говоримо про одну помісну Церкву в Україні, ми відкликаємося до нашої історії, а наша історія є давньою. Така, скажімо, найближча дата, яку ми всі добре знаємо, – 988, коли з доручення рівноапостольного князя Володимира для тодішньої Київської Русі уведено християнство як державну релігію. Мусимо пам’ятати, що Володимир перше хотів об’єднати вже велику тоді Київську державу при помочі поганства. Він навіть збирав у Києві різних перунів і інших ідолів. Але дуже скоро переконався, що нарід вже того не прийме! Доба поганства минулася! За ним стояла бабуня Ольга – християнка. За ним стояв князь Аскольд. За ним стояла історія, яка сягала дві тисячі років, коли на території України, не з нашої вини, загинув мученицькою смертю папа Климентій І, якщо не помиляюся, у 104 році, це було в Криму. Отже, бачите, на цій землі було християнство. І коли ми говоримо про помісну Церкву в Україні – говоримо про тих, хто в який спосіб зв’язаний із київською традицією. Київ – то був центр, колиска християнства на Східну Європу. Головне князівство в старій Русі було Київське. І ми мусимо шукати нашого спільного кореня. А тоді також маємо мислити як християни. За князя Володимира була одна Церква. І через нашу людську неміч вона існує сьогодні в чотирьох гілках. Але, наголошую, то є одна Церква. Хоча ми і кажемо: три православні і одна греко-католицька. Це не є правильно. Є одна Церква. Тільки ми, люди, її поділили. І тепер нам треба шукати шлях до тої первісної спільноти. Але не в той спосіб, щоб іти назад. Ми мусимо шукати нашої спільної єдности, виходячи із наших коренів, але дивлячись вперед: як би ми могли знайти спільну дорогу; як би ми могли знайти дорогу один до одного. Легко воно не іде. З різних причин. Знаєте – вже сам поділ Церкви, то є трагедія. Легко розколоти, але дуже трудно зліпити. Отже, я не маю якихось ілюзій, що завтра-післязавтра це станеться. Ні! Дехто каже, що то взагалі фантазія, утопія – думати про якусь одну Церкву в Україні. Я так не думаю. Треба тільки дуже цього хотіти. Наголошую, дуже хотіти. І тоді подолати самих себе. Чому немає єдності? Бо ми не можемо самих себе подолати. Ми впираємось, шукаємо оправдання, чому ми маємо бути необ’єднані. Хоча всі кажуть, що це потрібно. І говорячи про Єдину Православну Помісну Церкву, нехай вже навіть якби цих три гілки зійшлися разом – то вже буде колосальний крок вперед. Але ми нині, мені здається, мусимо йти маленькими крочками. Потрошки, потрошки. Крок за кроком. Потрошки… І при Божій помочі, не за нашими людськими силами, але при Божій помочі – повертаючись назад чи від створення знову отого, що було первісно. І то є цілком можливо.

– Блаженнійший, вже десять років Ви не були тут, якою Вам постала сьогодні Бучацька єпархія?

– Мені трудно сказати, бо приїхав тільки-но вранці, а зараз щойно пополудні. Я буду тут ще повних два дні, може, буде нагода трохи з людьми поспілкуватися, поговорити, почути що і як…

– Ви сьогодні очолювали Архієрейське Богослужіння, напевне, Вам передалася якась внутрішня духовність від мирян, яка була в храмі?

– На жаль, я вже не дуже добре бачу, а тому мені важко щось сказати, але кажуть, що церква була повною. А ваша церква є дуже великою. І те, що ви згадали вже самі на початку, що були присутні на Святковій Літургії не тільки греко-католики, а й інші… Мені навіть невідомо, хто були ці інші. Але вони були! Я тішуся, що вони прийшли і ми молилися разом. Всі разом молилися. І то є прекрасна річ! Для мене це дуже значуща подія.

– Мені пощастило стати учасником конференції з нагоди 10-річчя заснування Бучацької єпархії, потім був чудесний духовний концерт… Для себе я відкрив, що Греко-Католицька Церква має куди значно довшу історію, ніж звикли вважати відправну дату – 1596 рік. Історія її трагічна, ми всі добре про це знаємо. Але життя не стоїть на місці. Яким Ви бачите завдання УГКЦ на сучасному етапі?

– Головне завдання – то не тільки наше, греко-католицьке, але взагалі християнської церкви в Україні – щоби зробити засади християнської моралі нормою поведінки – в особистому житті, сімейному, громадському, державному, економічному, культурному, політичному тощо. Нам бракує того – солідної моральної бази. Я вважаю, що це є дуже поважне завдання – допомогти людям жити по-Божому. А тоді ті різні проблеми… Візьмемо, для прикладу, хабарництво. В одинокий спосіб ми цього позбудемося тільки при помочі внутрішніх моральних засад. Якщо люди собі скажуть: то недобре, то шкідливо, то несправедливо. Якщо ми це собі скажемо, воно зменшиться до мінімуму. Закони самі по собі – які б прекрасні держава не видумувала як поборювати корупцію – нічого не дадуть, якщо внутрі людини не буде відчуття, що то є гріх. Що то є зле, несправедливо. І багато є інших таких речей, які, якщо люди почнуть морально мислити, старатися на Божому Законі будувати своє життя, якщо ми до того дійдемо, то матимемо майбутність. А якщо, не дай, Боже, ми цього не зробимо, то будемо клигати ще багато років і загинемо.

– Наше інтерв’ю буде читати багато парафіян не тільки Бучацької єпархії, а й віруючі інших конфесій. Що б Ви хотіли побажати читачам районки з нагоди 10-річного ювілею створення єпархії і взагалі?

– Богу дякувати, ця єпархія існує. Думаю, що розвивається, навіть сильно. Сьогодні були люди в церкві, для яких бути в храмі – щось-таки значить. Чого б я побажав? Щоби люди зрозуміли. Всі! Як довго ми є з Богом – ми на добрій дорозі. Як довго ми свідомі, що Бог нас любить і що дбає за нас. І що дав нам Закон Свій – десять заповідей та інше. Дав нам на те, щоб допомогти бути вільними, бути справді його дітьми. Щоби ми це всі зрозуміли – не тільки греко-католики, православні чи протестанти, і навіть інші – віруючі нехристиянських релігій. Щоби ми всі зрозуміли, що Бог нас любить і веде нас до Себе. Щоби ми цим шляхом ішли і зберегли ту нашу внутрішню духовну єдність. Якщо нам би це вдалося зробити, то ми справді виграємо, подолаємо всі труднощі, які будуть траплятися в дорозі. Я би це бажав тим ласкавим читачам, що схочуть це прочитати.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/07/31309/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/07/30609/ http://www.credo-ua.org/2010/07/30609/#comments Mon, 12 Jul 2010 12:24:14 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=30609

Апостоли ж зійшлися до Ісуса й розповіли йому про все, що робили й чого навчали. Він їм і каже: «Ідіть самі-одні осторонь, десь на самоту, тай відпочиньте трохи». (Марко 6, 30-31)

Дорогі у Христі!

Починається час, коли багато з нас вибирається на відпочинок. Це дуже важливий період року, під час якого можна відновити сили, тілесну та душевну рівновагу. Мешканці міст їдуть на моря чи озера, в гори чи ліси, або ж просто в села, щоб, змінивши обставини та ритм життя, зблизитися із природою і дати нагоду відпочити своєму тілу. Це надзвичайно корисно для нашого здоров’я, для відродження працездатності, і стосується як молодих, так і старших людей.

Можливість побути на природі має також позитивний вплив на наше психічне здоров’я. Бо живемо у напружений час, самі розмови про різні кризи тривожать наше серце. І на жаль, життєві обставини не обмежуються розмовами. Все, що відбувається довкола, до краю нас виснажує. Внаслідок такого, майже безперервного, напруження ми розгублюємося, піддаємося негативним зовнішнім впливам. У такій ситуації немає нічого більш доречного, як відпочинок на лоні природи. Милуючись красою природи, приглядаючись до її внутрішнього порядку, ми позбуваємося тривоги, невпевненості, замішання і страху, що характеризують наше щоденне життя, і водночас починаємо бачити й розуміти, яким повинно бути наше життя – спокійним, розміреним, яке зберігає творчі ритми. Таким чином ми входимо у благодатний стан, який є безцінним ліком для душі. Мудро проведена відпустка, так само як і у випадку з нашим фізичним здоров’ям, має неабияку користь для нашого душевного стану, є немовби якимсь відродженням, відновленням життєвих сил. Це дозволяє нам повернутися додому скріпленими у надії, внутрішньо переконаними, що ми не повинні бути невільниками обставин, а можемо бути справді собою, гідними своєї людської природи, якою нас обдаровує наш Небесний Отець.

Є ще один, не менш важливий вимір нашого відпочинку. Впродовж цього благословенного часу ми маємо нагоду замислитися і над своїм духовним станом, над нашими стосунками з Богом і ближніми. Можливо, невипадково на ці літні місяці, липень і серпень, припадає багато релігійних свят – Рівноапостольних Володимира та Ольги, Мучеників Бориса і Гліба, а вже найважливішим є відзначення Хрещення народу та землі, якого ми є синами і дочками. Вшанування пам’яті наших святих предків, як і початку нашого релігійного життя на рідних землях – Хрещення Русі-України – це не тільки згадування певних історичних моментів, це щось дуже важливе сьогодні для кожного з нас. Принагідно зазначимо, що вже кілька років поспіль на свято Рівноапостольного князя Володимира ми відновлюємо свої обітниці, які ми склали у день особистого хрещення. Літній відпочинок, який має стати докорінним оновленням нашого єства, повинен включати також і релігійне відродження, – відродження душі. Вищезгадані святкування, а, може, навіть проща до святих місць – це нагода подивитися на себе іншими очима, щоб зректися того, що в нас не цілком відповідає Божому Закону, і навпаки – зміцнити й підсилити те, що нас освячує і робить близькими до Бога.

Дорогі у Христі! Користаймо з цього благословенного часу відпочинку, такої цінної нагоди оновити себе, щоб з новими силами, очищеними і зміцненими тілесно, душевно і духовно повернутися до дальшого щоденного життя. Нехай милостивий наш Господь Ісус Христос, який своїм учням, співпрацівникам, апостолам після виснажливого труду радив відпочивати, благословить вас усіх у цей час літніх відпусток.

+ ЛЮБОМИР

Дано у Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

1 липня 2010 року Божого

Департамент інформації УГКЦ

«Нескоро і нелегко», – сказав Любомир Гузар, Предстоятель Української греко-католицької церкви, перебуваючи у Луцьку.

«Як я ще був єпископом, мав стрийка в Канаді. Якось він попросив мене передати йому запис богослужіння, але не студійного на платівці, а справжнього, такого, де малі плачуть, а старі – кашляють», – такими словами завершив зустріч з вірними очільник Української греко-католицької церкви Блаженнійший Любомир (Гузар), на жаль, бачити парафіян, через дуже слабкий зір, не міг.

Предстоятель завітав до Луцька на чотири дні. У його планах було вручення відзнак Блаженного священномученика Омеляна Ковча духівникам концтабору «Майданек». У неділю їх отримали цьогорічні номінанти: науковий радник Центру вивчення історії Голокосту «Ткума» Аарон Вайс з Ізраїлю, режисер, сценарист та продюсер документальних фільмів про діалог культур Гжегож Лінковський (Польща) і літератор, філософ, правозахисник Євген Сверстюк. Перед тим у суботу владика взяв участь у роботі постійного Синоду єпископів УГКЦ, провів зустріч з місцевими парафіянами та тими, хто спеціально приїхав з Ковеля, Рівного, Львова і Володимира-Волинського. «Ми б дуже хотіли пізнати ваше життя, – звернувся до присутніх Блаженнійший, закликаючи людей до спілкування, – щоб дізнатися, які проблеми його затьмарюють. Обнадійливим словом, підтримкою – у будь-який спосіб ми б хотіли бути з вами». Розповісти про наболіле могли всі бажаючі. Представники громади нещодавно збудованої та освяченої церкви Миколая Чарнецького у Ковелі презентували владиці Любомиру єдину в Україні ікону цього святого, парафіяни Володимир-Волинського храму святого Йосафата просили сприяння у будівництві каплички на місці церкви св. Параскеви, де кілька століть тому молився Івась Кунцевич (святий Йосафат), і в поверненні храму того самого хреста, з якого в серце маленького Івасика впала іскра та запалила у ньому безмірну любов до Бога (святиня греко-католиків зараз перебуває у православному соборі Успіння Пресвятої Богородиці).

Після проведених заходів суботнього дня семидесятисемирічний Предстоятель почувався вельми виснаженим і відмовив представникам ЗМІ у інтерв’ю, посилаючись на заплановану у вівторок прес-конференцію, але для газети «Місто вечірнє» зробив виключення і відповів на кілька запитань:

-Всечеснійший отче, як почу-вається греко-католицька церква нині, при новому уряді?

-Нема виразного негативу. Є позитивне ставлення влади до Православної церкви Московського патріархату, але ми на сьогодні не відчули ворожих кроків. Існують локальні неурядиці, стосовно поділу земельних ділянок тощо, та вони були й раніше, хоча тепер стали більш голоснішими – втім, то не суть принципово. Ми користаємо зі свободи, якою втішаємося, з часу, що нам дає Бог, аби працювати, виховувати молодь, будувати храми. Наша церква щасливо пережила переслідування впродовж десятка років, тому нинішня ситуація нас не хвилює, бо є частиною нашого життя.

-Владико Любомире, чому греко-католики найкомфортніше почуваються на Заході України?

-На Заході історичні події давали нам найбільшу свободу. Та це не означає, що ми є провінційною Церквою, однаково добре греко-католики почуваються на Сході чи будь-де в світі. Я живу в Києві і дуже щасливий, що я там є. Багато нас чи мало – не суттєво. Суттєво – любимо ми Бога чи ні.

-Владико, Ви вірите в об’єднання всіх християнських Церков?

-Київський та Московський патріархати мають специфічні проблеми, які мусять розв’язати між собою. Більше, ніж понад тисячу років ми всі були єдиною Церквою. В силу трагічних обставин, різних політичних інтересів всередині чи за межами держави Церква розділилася. Зараз ми працюємо у нашому народі, свідомі власного походження, вчимо зберігати людей головне. Стараємося шукати порозуміння з іншими православними гілками. Шукаємо точок, де можемо краще пізнати проблеми, які кожен з нас має, шукаємо спільних прав від держави. Співпрацюємо не тільки на богословському рівні, а й на практичному – у спільних соціальних служіннях, освіті. Зараз, може, спитаєте, то коли ж буде одна Церква? Нескоро і нелегко. Але буде обов’язково, ми як християни мусимо в це вірити та діяти, навіть якщо наше покоління не побачить результатів.

-Всечеснійший отче, Ви ніколи не були на Батьківщині святого Йосафата, чи можуть володимирці сподіватися на Ваш візит?

-Я ніколи не зарікаюся. Більше 10 років тому їхав до Володимира-Волинського. Тепер докладно не пригадую, але чомусь мусив з півдороги повернути назад у Луцьк. І дуже жалкував, що мені поїздка не вдалася. Тоді я ще бачив… Сьогодні б радо поїхав, та, шкода, не побачу ані храму, ні людей. Хотілося б побувати у місті, де починалося життя святого Йосафата. Дай, Боже, там бути.

На сайті www.nashformat.ua , який спеціалізується на українській аудіо- і відеопродукції та сувенірах, можна оформити замовлення на аудіокниги Глави УГКЦ, а також дізнатися адреси і телефони крамниць «Наш формат». Магазини «Нашого формату» є у Львові, Івано-Франківську та Києві.

Другу аудіокнигу Глави Церкви «Дорога до ближнього» зараз можна придбати у храмах УГКЦ по всій Україні, на книжковому ринку «Петрівка» у Києві (51 ряд, 5, 6 місце) та у крамницях книжкової мережі «Є».

Нагадаємо, що свою другу аудіокнигу під назвою «Дорога до ближнього» Глава Української Греко-Католицької Церкви презентував минулого місяця. У книзі Блаженніший Любомир ділиться зі слухачами власними думками щодо таких ключових тем: «Про любов», «Про чоловіка і жінку», «Про контрацепцію і аборти», «Про конфлікт поколінь», «Про громадянина і державу» та «Про патріотизм і шовінізм».

Перша аудіокнига Блаженнішого Любомира під назвою «Дорога до себе» побачила світ у січні 2009 року. Її було видано накладом десять тисяч примірників.

Запис третьої аудіокниги Глави УГКЦ «Дорога до Бога» відбудеться у червні.

Джерело: Департамент інформації УГКЦ

Працівник і працедавець не можуть існувати один без одного. Між ними повинні бути християнські гармонійні стосунки. Вирішальну роль тут мають мати вільні демократичні профспілки. Це важливе християнське завдання», – додав Блаженніший Любомир.

При цьому Глава УГКЦ зазначив, що Українська Греко-Католицька Церква, як складова частина Вселенської Церкви, завжди тримає в полі зору соціальні питання. Свідченням цього є енцикліки Римських понтифіків Лева XIII «Нові речі» (1891р.) та Йоана Павла II «Про працю» (1981р.) і «Сотий рік» (1991р.). Блаженніший Любомир також розповів, що УГКЦ проводить в Україні щорічні соціальні тижні, а закордоном допомагає українським трудовим мігрантам.

Під час зустрічі були обговорені питання взаємодії УГКЦ і ВОСТ щодо пошанування людини та захисту прав працівників. ВОСТ єдине в Україні профспілкове об’єднання вільних профспілок, яке декларує, що його діяльність базується на універсальних засадах християнської моралі.

Проте, незважаючи на міжнародне визнання, розвиток вільних профспілок ВОСТ зазнає великих труднощів через відсутність профспілкової реформи. Вона так і не була проведена в Україні з часу відновлення нею державного суверенітету. У цих складних умовах ВОСТ усіма можливими засобами захищає людей праці на різних рівнях, в неформальному секторі економіки та на підприємствах і установах, де є утворені профспілки ВОСТ. Передусім це, відповідно до християнських засад, боротьба за гідну працю, своєчасну та повну виплату зарплати, створення належних умов для роботи, недопущення свавільного звільнення працівників, пошуки нових форм та методів захисту працівників неформального сектора економіки і трудових мігрантів.

На пам’ять про зустріч Блаженніший Любомир передав п. Джулику енцикліку Папи Римського Івана Павла II «Про працю», а президент ВОСТ вручив Главі УГКЦ сувенірну тарілку з логотипом ВОСТ, буклет ВОСТ та брошуру «Профспілковій реформі-бути!»

На завершення Блаженніший Любомир висловив впевненість у необхідності дальшої співпраці УГКЦ і ВОСТ та благословив Олександра Джулика на продовження його діяльності щодо захисту людей праці.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

У зверненні з нагоди Дня Матері, яке відзначається у другу неділю травня, Предстоятель УГКЦ Любомир Гузар закликав молитися до Бога за матерів та дякувати їм за те, що ми через них одержали дар життя. За переконанням Глави УГКЦ, така молитва «стане нашою відповіддю на ті безнастанні молитви за нас наших матерів, зокрема тих, які належать до прицерковної організації «Матері в молитві», які об’єднуються, щоб молитися за своїх дочок і синів, за всі потрібні благодаті.

«Хочемо в цей день молитовно згадати і наших батьків, бо дар життя передається через них обох, і так Господь Бог опорядив, що діти для нормального свого розвитку потребують і матір, і батька. Тому то наша сьогоднішня молитва за них обох», – наголошується у зверненні.

Оскільки День матері співпав також і з Днем перемоги, Любомир Гузар у зверненні згадав і про ветеранів воєн ХХ ст.

«Сьогодні адресуємо слова вдячності усім тим, які в тому минулому трагічному столітті пожертвували своє життя, за полонених та всіх інших, які потерпіли за волю України від різних окупантів та загарбників. Згадуючи їх всіх, бажаємо згадати також в наших молитвах їхніх батьків і матерів, та подякувати їм, що своїх дітей виховали в любові до свого краю та свого народу, що в різні способи боролися і терпіли за свободу своєї Батьківщини. Тих дітей вже залишилося при житті дуже мало, то тим більше упокоїлися вже в Бозі їхні батьки і матері, але молитва, наше спілкування з Богом не підлягає обмеженням часу, простору чи інших земських вимірів. Треба молитися за них всіх – батьків і матерів, живих і померлих! Сьогодні ми об’єднані в тих молитвах», – сказано у зверненні Глави УГКЦ.

За матеріалами: РІСУ

Через кілька днів, 9 травня, у нашій державі будуть проводитися різні заходи з нагоди закінчення Другої світової війни в Європі та остаточної перемоги над гітлерівським режимом. У зв’язку з цим ми повинні передусім подякувати Богові, що завершилися воєнні дії і що був врятований наш український народ та інші народи від великої загрози, яку ніс із собою нацистський «новий порядок». Разом з тим треба молитовно згадати воїнів, які віддали своє життя в боротьбі за визволення рідної землі; полонених, яких безжалісно винищували; мирних жителів, які стали жертвами воєнного лихоліття; усіх, хто томився і загинув у таборах смерті; тих, хто був насильно вивезений на примусові роботи далеко від рідного краю; ветеранів, які пережили війну і в останні десятиліття відійшли у вічність, і, звісно, також тих, які залишаються з нами як живі свідки жорсткої боротьби за свободу нашого народу. Тим синам і дочкам України, які разом із воїнами інших народів спільно поборювали гітлерівський режим і його розгромили, належать наше визнання і наша вдячність.

Хоча відзначення перемоги обмежується спомином про воєнні дії 1941–1945 років, наші молитви і наші роздуми повинні охопити далеко більший період – ще навіть Першу світову війну (1914–1918 роки). Через спричинену нею економічну та політичну, а головно – моральну кризу, був створений сприятливий ґрунт для поширення тоталітарних ідеологій ленінізму-сталінізму, а опісля – гітлеризму. Ці два режими домінували у подіях ХХ століття. Вони відрізнялися між собою, але й мали багато спільного. Обидва відзначилися поборюванням засад християнської моралі, намаганням знівечити людську гідність, неймовірною жорстокістю у винищуванні своїх противників через розстріли без суду, знущання в концентраційних таборах, організацію голодоморів тощо. Спорідненість цих тоталітарних режимів виявилася у тому, що вони у 1939 році дивним чином «подружилися», поклавши початок війні, яка в 1945 році завдяки жертовності синів і дочок багатьох народів із різних континентів закінчилася цілковитою поразкою гітлеризму.

Саме за цю, хай лише часткову, розв’язку нашої великої тривоги, треба дякувати Богові. Вживаємо слово «часткова», бо хоча ми тішимося упродовж 65 років, що виграли війну, немає відчуття того, що наслідком цієї перемоги став справді глибокий і тривалий мир, бо майже вся друга половина XX століття для нашого українського народу, як і для інших сусідніх народів, була періодом нового протистояння і жорстоких випробувань. Можна по-різному оцінювати їхні причини, однак незаперечним є те, що після поразки нацизму союзники, які його подолали, перебували у стані ворожнечі, відомої під назвою «холодна війна». А в тих країнах, де панував і утвердився комуністичний режим, частина населення стала об’єктом кривавого переслідування. Цих осіб та всіх жертв політичних репресій радянської влади ми поминатимемо у неділю, 16 травня. Дослідженням усіх обставин цього періоду, який тривав до 1991 року, його політичних, економічних та соціальних аспектів, повинні займатися об’єктивні науковці, щоб народ пізнав правду.

Сьогодні наша застанова над подією перемоги гітлерівського режиму має цілком іншу мету, а саме – пізнати, наскільки це можливо, щó відбувалося у душах людей, які жили у ті часи, і як те, що сталося, впливає на нас сьогодні. Хочемо це зробити, бо відчуваємо вплив минулого на наше сьогодення, який є не завжди позитивним і корисним. Тому просимо в Господа, щоб допоміг нам подивитися на минувшину очима віри і на основі віри будувати своє майбутнє.

Знаємо, що у важкі часи гонінь люди поводилися по-різному. Одні, ті, що мали владу і гроші, не зважаючи на права своїх співгромадян, а дуже часто навіть їм на шкоду, користали з усіх земних благ і привілеїв. Вони діяли безкарно перед людьми, але не перед своїм сумлінням, яке, якщо б вони мали сміливість прислухатися до нього, не дозволило б їм вповні втішатися своїм становищем та швидко позбавило б їх примарного спокою.
Другу групу становили люди, які посідали відповідальні посади, були обдаровані певними здібностями, мали необхідне знання, і все це чи зі страху, чи з бажання сподобатися можновладцям віддавали на служіння неправді.

Треба згадати ще іншу групу, чи не найбільш чисельну. До неї відносимо людей, пригноблених і заляканих безправною поведінкою сильних світу цього, які своєю пасивністю намагалися вижити й уникнути переслідувань. Очевидно, що були в цій групі і ті, що спочатку давали себе обманювати різними приманливими лозунгами, але в кінці, подібно до інших, також ставали жертвами.

Ще інша група людей чинили опір неправді й безправ’ю, були готові страждати чи навіть прийняти мученицьку смерть, захищаючи те, що уважали правдивим і справедливим. Ті люди показалися справжніми переможцями, вони в повному значенні того слова зберегли свою людську гідність та свою віру в Бога і в правду. Їм маємо віддати належну шану. Ми повинні дякувати Богові, що такі люди були. Вони можуть бути нашими вчителями, бо своєю жертвою нас освячують.

Натомість треба мати глибоке співчуття до тих, кого ми віднесли до перших трьох груп, та за них усердно молитися. Вони були у нашому гіркому минулому. Однак ще й сьогодні дехто з них намагається повернути це минуле, або ж безпорадно дозволяє це робити іншим.

Ми не бажаємо нікого судити, кожен повинен сам себе запитати про стан свого сумління, щоб примиритися з Богом і ближніми. Та в одному слід бути впевненими: про краще майбутнє можемо мріяти тільки тоді, коли позбудемося вад минулого. А це не може статися без молитви і сумлінної праці над собою. Тому мусимо благати у Господа Його благодаті для себе і усіх співвітчизників. І тільки тоді, коли повністю очистимося від важкої спадщини тоталітарного режиму, коли з Божою допомогою подолаємо власні немочі, зможемо відсвяткувати справжню перемогу. Шлях до такої перемоги не є легким, на ньому не стануть у пригоді ні танки, ні гармати, ні навіть жертва життя воїна чи знищення ворога. Її можна здобути тільки через перемогу над самим собою: над страхом, що легко паралізує душу, над ненавистю і бажанням помсти, над пасивністю перед лицем неправди і насилля. Тоталітарні системи і всі люди, які впродовж віків були і є отруєні чадом їхніх ідеологій, думають, що світ можна змінити, усуваючи всіх інакомислячих. Насправді ж, світ можна змінити, коли ми шануватимемо гідність кожної без винятку людини, коли кожну особу трактуватимемо як рівну собі, як Божий твір, обдарований тими самими Божими благодатями.

Хто хотів чи хоче панувати над іншими, мусить покаятися і просити прощення у тих, кого поневолював. Однак і той, хто був поневолений, пригноблений, повинен позбутися страху, збудити в собі розуміння власної гідності, співвідповідальності, свого завдання служити ближнім у правді й справедливості. Справжня, остаточна перемога стане можливою, якщо ми всі, в повному значенні цього слова, будемо поводитися як належить людям. Всі інші перемоги є лише частковими або уявними і ніколи не приносять усім справжнього миру.

Після смерті Ісуса Христа, коли здавалося, що Його справа зазнала повної поразки, ті, хто не вірив у Його воскресіння, хотіли різними способами довести все до забуття. Однак апостоли і ті, що на їхнє свідчення, повірили у Христа, сказали: «Слухатися слід більше Бога, ніж людей» (пор. Ді. 5, 29). Упродовж віків, а особливо в минулому ХХ столітті, було багато спокус більше слухати людей: ленінів, сталінів, гітлерів, – аніж жити по-Божому. Ті безбожні, людиноненависницькі режими зазнали поразки, але ще не остаточної. Повна перемога настане, коли візьмемо до серця відважне слово апостолів і більше слухатимемо Бога, ніж людей.

Дорогі у Христі! 9 та 16 травня будемо широко згадувати минуле. В ці дні треба нам також молитися та постановити щиро працювати на краще мирне майбутнє.
Благословення Господнє на вас!

+ ЛЮБОМИР

Дано в Києві,
при соборі Воскресіння Христового,
5 травня 2010 року Божого

Департамент інформації УГКЦ

Водночас, Глава УГКЦ наголосив, що реакції на своє звернення очільники Церкви очікують від нової влади у її справах: «Нам важливо, щоб була взята до уваги наша позиція. Щоб була певна послідовна поведінка. Щоб Церква у державі могла добре працювати, позитивно і творчо. І ми це висловили. І тепер побачимо. Не все залежить від Президента. Є ціла група людей, і вони повинні зрозуміти, що вони прочитали, побачили і як будуть далі поводитися».

Як зазначив Блаженніший Любомир, «нинішня ситуація є далеко не ідеальна, але що кожен з нас робить, щоб її покращити?». На думку Глави УГКЦ, у політиків не повинно скластися враження, що вони безкарні, і в демократичному суспільстві громадяни не пасивно нарікають, а реагують: «Людина не тільки з хліба живе. Є духовні вартості: порядок, закон. Якщо хтось пристосовує закон до своїх потреб, викривлює його, на це треба реагувати», – наголосив в інтерв’ю Предстоятель Церкви.

Нагадаємо, що 26 березня Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви ухвалив Звернення до Президента України Віктора Януковича із закликом подбати про рівність перед законом усіх Церков та релігійних організацій України.

Також Синод Єпископів УГКЦ у своєму зверненні до Глави держави висловив стурбованість із приводу надзвичайно низького рівня довіри до влади в українському суспільстві. Одна з причин такої ситуації, на думку владик УГКЦ, – легковажне ставлення самих можновладців до законів, зокрема до Основного закону – Конституції України: «Громадяни не будуть поважати тієї влади, яка не шанує сама себе, діє лише на догоду якійсь політичній групі чи обслуговує чиїсь фінансові інтереси. Тому до Вас, як гаранта Конституції і всього правопорядку, наше велике прохання: не допускати порушень та необдуманих змін законів. На Вас покладена велика відповідальність – зробити все можливе задля утвердження верховенства права та пошани до влади», − наголошується у Зверненні.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

Глава Української греко-католицької церкви Любомир Гузар презентував свою другу аудіо-книгу «Дорога до ближнього», створену в жанрі інтерв’ю. Вона створена для широкого кола читачів і є, за словами керівника УГКЦ, не збірником християнського віровчення, а розумінням сучасної дійсності.

Любомир Гузар міркує про вічні та актуальні теми: «Що таке любов?», «Як будувати стосунки між різними поколіннями?», «Чи має жінка сидіти вдома, а чоловік – працювати?», «Як провести соціальну адаптацію заробітчан, які повертаються додому?», «Як змінити ситуацію з хабарами, які використовують для благодійності?» тощо.

Новинар розширив коло запитань й поговорив з Блажейнішим про складну ситуацію, у якій опинилася Україна, про ставлення до політиків й останніх до виборців, про стосунки греко-католицької церкви з новою владою, про створення помісної православної церкви в Україні та релігійне виховання дітей.

- Яка головна думка вашої другої аудіокниги?

- Любов до людини. Людина створена щонайменше у двох вимірах: це особистість, але водночас вона мусить жити у соціумі, щоб розвиватися. Щоб бути собою, щоб бути людиною. Візьму приклад. Письменник Редьярд Кіплінг написав книгу, яка в українському перекладі називається Брати Мауглі.

Про що ця книга? Про дитину, яка загубилася у лісі й виросла з вовками, набралася у них певних здібностей. Але не навчилася спілкуватися з людьми, хоча ззовні виглядає як людина. Вона не є людина, бо не вміє спілкуватися з людьми. Її природні здібності не розвинені, бо вона виростала з вовками. Щоб бути собою, треба бути з людьми. Спочатку з мамою, батьком, потім з іншими. Людина так розвиває свою особистість.

У зв’язку з тим, що людина для свого розвитку потребує інших людей, виринає ціла низка проблем, насамперед, сімейних. А з другого боку, – суспільних

У зв’язку з тим, що людина для свого розвитку потребує інших людей, виринає ціла низка проблем, насамперед, сімейних. А з другого боку, – суспільних. Не тільки у сім’ї розвивається дитина. Коли вона виростає, зустрічає людей у школі, соціумі. Важливо, щоб зв’язки (у людини, – ред.) були добре налагоджені: із собою, з ближніми. А третій зв’язок – з Богом.

- Ви кажете про любов до ближнього. Але ми живемо у жорстокому світі. Як можна, наприклад, любити наших політиків, які не дуже люблять свій народ?

- Любов це не плата, це не відповідь на якісь заслуги. Хтось мені послужив і я тебе буду за це любити. Любов не замовляється. Загалом це бажання комусь добра. У нашій уяві політик – це одіозна постать. Ми дивимося на нього з певною нехіттю: «А, політик, фу!» Але йому можна бажати добра. Це є форма любові. Любов має різні форми – між чоловіком та жінкою, батьків до дітей, дітей до батьків, між друзями, до свого народу.

У нас часто кажуть: «Я люблю Україну до загину», але при цьому немає любові до українців. Ми мусимо любити українців, то є любов до України, конкретних людей, а не до абстрактної України. Я хочу любити людей. Може, вони не досконалі, може, роблять мені якусь прикрість, але бажати їм добра.

Ісус Христос вчить нас любити ворогів, – неприхильних до нас людей. Христос не мав ворогів, він помер за всіх, і це для нас приклад. Ми створюємо собі ворогів, щоб відмовити комусь в любові. Це – складна тема, але Христос каже робити добро тим, хто робить нам прикрість. Це є форма любові.

- Політики її теж проявляють до ближнього?

- Тут є проблема. В ідеалі одна з найвищих форм любові до свого народу – це політика. Політика – це служіння народу. Поліс – місто, політея – спільнота. Політики – це люди, які посвячуються для спільноти: працюють, думають, діють для добра людей.

Але політик може вважати, що він виконує роль політика виключно для самозбагачення. Я дозволю зробити порівняння: то є хлопець, який одружується з дівчиною заради її багатства. Він любить не її, а її гроші. Але ідеально кажучи, політиками повинні бути люди, які є взірцем любові до ближнього. Не абстрактної, а конкретної, де він намагається всіма засобами допомогти своїм співгромадянам нормально жити, розвиватися.

Українські політики не одержали належного суспільного виховання. Через спадковість комуністичних часів

Ми маємо з цим проблему, бо українські політики не одержали належного суспільного виховання. Через спадковість комуністичних часів, філософію комуни, де всі дбають про всіх, але фактично лише про себе. Багато з наших сьогоднішніх політиків виростали у дусі самозбереження, самозбагачення, а не для того, щоб присвятити себе ближнім.

- Тобто заради змін на краще має вимерти покоління політиків, виховане за комуністичної системи?

- Щиро вам скажу: здається, що так. Політики, які живуть не в комуністичній дійсності, а в демократичній, де підноситься гідність людини, повинні зрозуміти своє завдання в нових умовах. Але тут є проблема. Важко навчити старого собаку нових штучок. Те, що ми навчилися замолоду, важко змінити у старості. Одиниці змінили себе самих, щиро, не для показухи. Але це винятки.

Загалом, якщо людина виросла у певних умовах, вона буде жити й поводитися, відповідно до того, з чим вона виросла. Тому Ваше запитання, дуже правильне. Мусять – не мусять вимерти, але я не думаю, що вони зміняться. Може, один відсоток зміниться, бо це важкий процес. Людина до чогось звикає, і у цій дійсності вона продовжує перебувати. Вона навіть не бачить чогось іншого.

- З чого починається любов до ближнього?

- Треба шанувати себе. Хто я? Мене Бог сотворив, дав розум, волю, життя. Отже, якщо я вмію шанувати себе і те, що одержав, наступний природний крок – я дивлюся навкруги і бачу таких самих як я. Вони мають той самий початок від Бога, мають ту ж свободу, таланти.

- Напередодні другого туру президентських виборів письменниця Оксана Забужко закликала голосувати проти всіх. Ви ж, навпаки, – робити вибір. Чому?

- Бо це сенс виборів. Для чого вибори, якщо ми не обираємо? Люди кажуть вибирати менше зло. Але можна дивитися інакше: я вибираю того, хто може зробити щось більш позитивне. Не менше зло, а того, хто може дати кращий результат. Проти всіх – це втеча. Раз ми мали перший тур і вибрали, тоді йдемо послідовно далі. Більшість народу зголосилися з двома кандидатами, тоді треба між ними обирати, а не втікати.

- Однак яку ціну ми заплатимо за наш вибір?

- Вибір треба робити раціонально і брати до уваги можливі небезпеки. Ми не вибираємо між двома ангелами, а між двома політичними фігурами, і кожна з них щось з собою несе. Що буде, побачимо. Це по-перше. А по-друге, ми не повинні сидіти зі складеними руками й чекати, а взятися до роботи.

Ми не повинні сидіти зі складеними руками й чекати, а взятися до роботи

Більшість громадян чекають, що їм дадуть, бо це типова радянська ментальність. Так їх навчили: держава і партія про них подбають. Тут є виклик – вибирати працювати. Ми не перестаємо молитися, але з молитвою хочемо працювати, Бог для цього дав нам таланти. Є нова політична та економічна ситуація, тому я маю задуматися: що мені робити, щоб поліпшити ситуацію?

Нинішня ситуація є далеко не ідеальна, але що кожен з нас робить, щоб її покращити? Наведу приклад з чужого подвір’я. Президент США Джон Кеннеді в інавгураційній промові кинув цікавий клич: «Не питай, що Америка може зробити для тебе, але, що ти можеш зробити для Америки?» Це можна прекрасно застосувати до України.

Якщо хтось пристосовує закон до своїх потреб, викривляє його, на це треба реагувати

Ми звертаємо багато уваги на економіку, але економіка – це тільки частина життя. Людина не тільки з хліба живе. Є духовні вартості: порядок, закон. Якщо хтось пристосовує закон до своїх потреб, викривляє його, на це треба реагувати. Сказати: «Добрі мої політики, ви не робите добра», щоб вони не думали, що вони безкарні. Це частина демократичного політикуму, де громадяни не пасивно нарікають, а реагують.

- Тож ми обрали того, кого варті?

- Янукович, Тимошенко, парламент – частина нашої дійсності. Ми можемо мріяти про когось іншого. Мріяти – це гарно, але треба щось робити.

- Як, на вашу думку, складатимуться стосунки між УПЦ КП та УПЦ МП при президенті Януковичі? Чи не зайде в глухий кут діалог про об’єднання українського православ’я?

- Я думаю, що ні. Треба підійти до справи трішки ширше. Є люди свідомі в усіх конфесіях, які будуть забезпечувати щонайменше порозуміння, з часом – зближення. Є процеси тимчасові, а є довготривалі. Це треба брати до уваги і не думати, що якщо нині немає успіху, то світ завалився. Треба пробувати один, другий, десятий раз.

Можна робити революцію, але жодна революція у світі нічого не розв’язала. Тому за допомогою революції щось розв’язувати дуже небезпечно, бо це заміна однієї групи на іншу. І народ це терпить. Але є способи, які вимагають більшої терпеливості, послідовності і тоді рано чи пізно, часом дуже пізно, приходять результати.

- Чи багато часу доведеться чекати?

- Йдеться про напрацювання десятків, сотень років, тому одним рішенням не розв’яжуться. Ситуація вимагає внутрішньої зміни, але вона можлива.

- Як Ви ставитеся до дружби Президента Януковича та російського патріарха Кирила?

- Це складна справа, яка полягає у ролі Російської православної церкви (РПЦ) у Росії. РПЦ тісно пов’язана з тим, що діється у державі. Наша традиція інакша. Ми розуміємо роль церкви, держави та їхнє співвідношення. Церква в Україні не на службі у держави, а є її партнером. Ми працюємо для народу. Це не так, як у Росії.

Ці речі треба розуміти і відповідно до цього поводитися. Ми мусимо зрозуміти, що є добре для нашої церкви, яка, на жаль, поділена, але виросла з того самого коріння: Володимира, Аскольда, Климента. Церква – це ми. І ми мусимо дивитися на себе й думати, що для нас є кращим. Політики мають своє міркування, а церква – своє. Політики повинні зрозуміти: є вартості, які рухати не можна, бо можна тяжко за це заплатити.

- Після інавгурації Януковича єпископи УГКЦ звернулися до нього, як до гаранта Конституції, з проханням поважати права віруючих різних конфесій. Ви вже отримали реакцію своє це звернення?

- Ні, не отримав – ні офіційної, ні неофіційної.

- А на що ви очікуєте?

- Нам важливо, щоб була взята до уваги наша позиція. Щоб була певна послідовна поведінка. Щоб церква у державі могла позитивно і творчо працювати. І ми це висловили. І тепер побачимо.

Не все залежить від Президента, є ціла група людей. І вони повинні зрозуміти, що вони прочитали, побачили і як будуть далі поводитися. Для мене не важлива офіційна відповідь. Замало декларацій, ми маємо тих декларацій стільки, що аж в голові шумить. Ми би хотіли бачити конкретні вчинки.

- А якщо їх не буде?

- Церква не загине. Мета церкви – спасіння людей. Ми дбатимемо про виховання людей, щоб вони жили у добрій спільності. Церква говоритиме людям про їхню відповідальність, щоб вони перестали бачити хабарництво як нормальний спосіб життя, щоб вони сумлінно працювали і з часом це дасть свої результати.

- Як ви ставитеся до ідеї викладання релігії у навчальних закладах?

- Дуже добре, але то має бути релігія, яка відповідає релігійним переконанням батьків і дітей. Якщо батьки прагнуть цього, держава повинна створити можливість вивчати дітям релігію. За Союзу був атеїзм, це була релігія держави і всі школи вчили атеїзм.

Нині всі повинні мати можливість бути на уроках згідно з релігійними переконаннями батьків і дітей. Але це має бути кваліфікована особа. Тут хочу зазначити, що кажу про уроки катехизму чи релігії, а не християнської етики. Християнська етика має бути обов’язковим компонентом для всіх. Адже Україна виросла на християнстві.

- Однак є недільні школи.

- Недільна школа інша, це не світська школа. Недільні школи існують при церкві, й не тільки для дітей. Це не те саме, що викладання релігії у державній школі.

- Чи не суперечить це принципу відділення церкви від держави?

- Йдеться про право людини на свободу віросповідання. І держава повинна дбати про право дітей пізнати їхні релігійні переконання. Держава не відповідає за підготовку вчителів релігії. Це мусить робити церква або релігійна організація. Але держава повинна створити для них умови з метою навчання дітей релігії.

- Викладати релігію у школі повинен священик?

- Не тільки він. Це може робити вчитель. Але він повинен мати місію від церкви навчати дітей релігії. Якщо це священик, він повинен мати педагогічну кваліфікацію.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/04/22353/feed/ 1 http://www.credo-ua.org/2010/04/21982/ http://www.credo-ua.org/2010/04/21982/#comments Thu, 22 Apr 2010 12:12:01 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=21982
«Йдеться про проблему, яка існує десятки, сотні років, тому одним рішенням вона не розв’яжеться. Ситуація вимагає внутрішньої зміни, але вона можлива», – заявив Глава УГКЦ у відповідь на запитання журналіста інтернет-видання «Новинар», чи не зайде у глухий кут діалог про об’єднання православ’я при Президенті Януковичі.

«Треба підійти до справи трішки ширше. Є люди свідомі в усіх конфесіях, які будуть забезпечувати щонайменше порозуміння, з часом – зближення. Є процеси тимчасові, а є довготривалі. Це треба брати до уваги і не думати: якщо нині немає успіху, то світ завалився», – зауважив Блаженніший Любомир.

На запитання «Новинаря», як Глава УГКЦ ставиться до дружби Президента Януковича та російського Патріарха Кіріла, Блаженніший Любомир відповів, що у той час як в Росії Російська Православна Церква тісно пов’язана із тим, що діється у державі, українська традиція є інакшою. На думку Глави УГКЦ, Церква в Україні є партнером держави, а не перебуває у неї на службі, як це за візантійсько-татарським прикладом прийнято в сусідній державі: «Ми мусимо зрозуміти, що є добре, для нашої Церкви, яка, на жаль, поділена, але виросла з того самого коріння: Володимира, Аскольда, Климента. Церква це – ми. І ми мусимо дивитися на себе й думати, що для нас є кращим. Політики мають своє міркування, а Церква має своє міркування. Політики позмінювалися, а Церква все ще є. Політики повинні зрозуміти: є вартості, які рухати не можна, бо можна тяжко за це заплатити», – наголосив Блаженніший Любомир.

Інтерв’ю Предстоятеля УГКЦ, яке Блаженніший Любомир днями дав журналістові інтернет-видання «Новинар» Ользі Жилі, зараз готується до опублікування на його сторінках. Відтак передрук цього матеріалу буде здійснено на на сайті CREDO .

Найновішим документом, який представляє бачення УГКЦ способу майбутнього об’єднання Церков Володимирового хрещення є Синодальне послання з нагоди двадцятиліття легалізації УГКЦ, шістдесятип’ятиліття з дня смерті Митрополита Андрея (Шептицького) та двадцятип’ятиліття з дня смерті Патріарха Йосифа (Сліпого). Синод пропонує сопричасну модель майбутньої єдності: «Замість монопольного володіння християнською Україною, що було характерним знаком минулих епох, ми пропонуємо сопричасну єдність сьогодні ще поділеної Київської Церкви. Однак ця єдність, щоб принести в Україну мир і порозуміння, мусить вирости зсередини, у лоні кожної гілки Київської Церкви. Власне цей процес і започаткувався 1989 року, що став визначальною віхою в житті як греко-католиків, так і православних в Україні. Цей шлях буде непростий, він знатиме вагання й, можливо, відступи, але, як засвідчує наша історія, він насправді невідворотний, бо проліг через жертву і мучеництво, силу духу й висоту помислів, вогонь віри і щирість молитви», – йдеться у документі.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

]]> http://www.credo-ua.org/2010/04/21718/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/04/21043/ http://www.credo-ua.org/2010/04/21043/#comments Wed, 14 Apr 2010 12:58:51 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=21043
На відео – фрагмент про конфлікт поколінь.

У квітні 2010 року побачила світ друга аудіокнига Блаженнішого Любомира, під назвою «Дорога до ближнього». Як і першого разу, весь пропонований на двох дисках матеріал поданий у жанрі інтерв’ю. Розмову з Блаженнішим Любомиром провів відомий український журналіст Микола Княжицький, директор телеканалу ТВі. Вступне слово сказала Ніна Матвієнко, українська співачка, Народна артистка України.

У цій аудіокнизі Предстоятель УГКЦ розмірковує про такі основні теми: «Про любов», «Про чоловіка і жінку», «Про контрацепцію і аборти», «Про конфлікт поколінь», «Про громадянина і державу» та «Про патріотизм і шовінізм».

]]> http://www.credo-ua.org/2010/04/21043/feed/ 0