CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » Гузар

«Горе вам!»

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 15:35:33 +0000

До коментарів про Соборність на УП

20 січня 2012 року на «Українській правді» була опублікована моя невеличка стаття під назвою «Моя мрія про Соборність». Деякі читачі прокоментувати цю статтю. Здебільшого вони написали, що годі жити мріями – треба діяти, а один навіть зауважив, що в 1991 році був зроблений живий ланцюг від Івано-Франківська через Львів аж до Києва.

За ці коментарі дуже дякую. Дозвольте тепер стосовно них щось сказати.

Слово «мрія» можна зрозуміти по-різному: або як щось уявне чи вигадане і далеке від дійсності. Але його можна також зрозуміти як щось реальне, щиро бажане, – як бачення, мету. Хочу підкреслити, що це слово я вжив у другому значенні, як мету, що її ми бажаємо осягнути, візію, котру я (чи тільки я?) хотів би бачити здійсненою – щоб усі громадяни України були відкриті одне для одного, почувалися спільнотою.

Цього я особливо бажаю як член Ініціативної групи «Перше грудня».

Живий ланцюг 1991 року – це прекрасний приклад того, що я мав на думці, хоча, може, лише частково, і про це скажу нижче. Підкреслю тут, що живий ланцюг, який маніфестував злуку міст Західної України зі столичним Києвом, не знайшов відповідників у подібних заходах інших регіонів України та їхніх головних міст. А, власне, цього бракувало, і таку недосконалість треба виправити, хоча, може, в інший спосіб.

Те, чого нам сьогодні бракує, є відчуття єдності всіх громадян, підкреслюю – всіх громадян!

І такого відчуття не буде, якщо ми не сприйматимемо іншу особу як таку саму, як я – з такою самою гідністю, з такими самими потребами, з такими самим правами.

Основний поділ у нашому народі полягає саме в тому, що ми механічно всіх ділимо за категоріями, наприклад: всі, хто при владі, – злі, всі не при владі – добрі, всі багаті – злі, всі убогі – добрі, – і ще є декілька подібних стереотипних поділів.

Така класифікація зручна: та чи правдива? Бо бувають сумлінні чиновники, які вболівають за справедливість, і трапляються убогі самолюбні чиновники, які більше прив’язані до матеріальних благ, ніж деякі багачі.

На думку автора цих рядків, основною реформою, яку повинен пережити наш народ, має бути усвідомлення, що всі ми однаково люди, всі сини і дочки України, а наша людяність залежить від нашої особистості та нашого характеру.

Ще одна важлива прикмета цієї реформи – добрим людям допомагати стати ще кращими, а тим, які заблукали, – знайтися. Законовчителеві, який зрозумів приклад доброго самарянина, Ісус сказав: «Іди і ти роби так само» (пор. Лк. 10, 25-37), – а жінці-блудниці – «Іди і більше не гріши» (пор. Ів. 8, 1-11).

Тепер, напевно, хтось скаже, що Ісус на фарисеїв і книжників, які на нього нападали, казав: «Горе вам!». Такий вислів в українському та інших перекладах з грецького оригіналу звучить дуже жорстоко, майже як прокльон.

Арамейською мовою, якою говорив Ісус, ці слова мають дещо інше значення: «Жаль мені вас». Такий переклад більше відповідає ментальності Того, хто молився за тих, що Його розпинали.

Ісус не приховував вини чи поганих намірів тих, які перекручували Божий закон чи старалися Йому зашкодити, Він їх не вибілював. Він їх картав, але як Той, що прагнув їх навернути.

Так ставитися до людей, які нас кривдять, не легко. Для людини, яка не вірить у Бога, це майже неможливо, однак в Україні є велика кількість християн і взагалі добрих людей.

Ми не змінимо ситуації на краще тільки засуджуючи та проклинаючи. Справжнє відродження нашого народу, з бажаним усіма справедливим правопорядком, може здійснитися лише тоді, коли між нами запанує справжня людяність.

З християнської чи просто з людської точки зору, «тверде слово» дає протилежну реакцію: людина починає боронитися і цілком не готова виправитися. Натомість слова співчуття «жаль мені тебе» роззброює навіть когось дуже злобного.

Немає певності, що він виправиться, але це ймовірно. Як каже часто вживаний тепер образний вислів, краще будувати мости, як мури.

Знову, можливо, хтось скаже, що автор вищенаведених рядків – великий мрійник, далекий від дійсності. Мені не важливо, що про мене думають, говорять чи пишуть, але розчарованим читачам, які сподівалися «твердого слова», раджу прочитати книгу Євангелій.

+ Любомир

Архиєпископ Любомир (Гузар), Українська правда

Моя мрія про Соборність

часопис CREDO — Fri, 20 Jan 2012 16:15:37 +0000

Двадцять другого січня ми відзначаємо подію, яка відбулася ще на початку минулого століття, коли дві народні республіки об’єдналися в одну Українську державу. Такі дати треба не тільки пам’ятати і відзначати: вони є нагодою для глибоких роздумів і спонукою до дій.

Упродовж майже всієї історії наш народ потерпав від різноманітних поділів. Щось подібне ми переживаємо і сьогодні.

Можна перечислити багато сучасних поділів: схід – захід, північ – південь, багаті – бідні, влада – громадськість. Не можна оминути поділів на підставі віровизнання, національного походження, політичних переконань, мови тощо.

Ми повинні поміркувати, яка причина поділів і чи можна щось зробити, щоб їх подолати.

Наведемо один приклад. У 1925 році в Брюсселі проходив конгрес на тему об’єднання Церков, за тодішньою термінологією – Унійний конгрес. У ньому брали участь визначні постаті, які докладали зусиль до об’єднання. Між ними був також митрополит Андрей (Шептицький).

Йому, як одному із чільних членів оргкомітету, випала честь виголосити заключне слово. У цьому слові, цитую майже дослівно, він сказав: «Ми обговорювали також поділ між католиками і православними, але це не правильно, бо не існує поділу між католиками та православними. Поділ є між тими, хто бажає єдності, і тими, що її не бажають, незважаючи на те, чи вони католики, чи православні».

У нас сьогодні панує переконання, що є певні, чітко визначені, групи людей, яких слід уважати негативно налаштованими до загального блага: політики, олігархи, державні чиновники, працівники правозахисних органів і ще деякі інші.

На думку автора цих рядків, це неправильний підхід. Увесь наш народ, незалежно від зовнішніх відмінностей, поділяється на дві групи: ті, що бажають загального блага, ним переймаються та для нього працюють (не можна забувати, що хто працює для загального добра – сам справедливо користає), і ті, які живуть тільки для себе.

Тим, хто любить свій народ, треба допомагати, їх треба підтримувати, а тим, хто любить себе більше, ніж свій народ – треба допомогти його полюбити.

Члени другої групи – хоч і обіймають високі посади, втішаються впливами на суспільство, мають мільйони – є нещасними людьми. Вони живуть за триметровими огорожами, ховаються у своїх кабінетах, захищаються правоохоронними органами (дехто вже називає їх владозахисними) і спілкуються тільки з подібними до себе, бо всіх інших бояться.

У 60-х роках минулого століття в Сполучених Штатах Америки відбувалися великі суспільні зрушення – темношкірі громадяни, майже через століття після громадянської війни між білими і чорними, почали домагатися для себе рівних прав. У них був харизматичний керівник – Мартін Лютер Кінг. Перші слова його програмної промови були такі: «Я бачу мрію…».

Автор цих рядків також має мрію. (Правдоподібно, через цю мрію з нього будуть насміхатися.)

Яка це мрія?

Уявімо собі, що одного дня пролунає заклик: задзвонять дзвони, затрублять труби, загудять сирени, може, навіть, загримлять гармати. На цей заклик, який звучатиме в усій Україні, кожна людина візьме за руку того, хто стоїть по її правиці та лівиці, незалежно хто це буде. І тоді ми відчуємо, що всі ми є однаково людьми.

Це може бути щось більш драматичне, ніж те, про що говорив пророк Ісая: «Вовк буде жити вкупі з ягнятком, леопард біля козеняти лежатиме; телятко й левеня будуть пастися разом» (Іс. 11, 6).

Тоді те, про що мріяли наші предки і чого ми так прагнемо сьогодні – здійсниться.

+ Любомир

Блаженніший Любомир Гузар, Українська правда

Любомир Гузар: Я не бачу такої людини, яка може повести за собою. Але я бачу такий нарід

часопис CREDO — Fri, 20 Jan 2012 12:57:47 +0000

Зустріч, а тим паче розмова з Архиєпископом Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Любомиром (Гузаром) – наче особливий момент у житті. Завжди складається враження, що ти сидиш поруч більше ніж просто з людиною і не прислухатися до неї – наче злочин…

Блаженніший, Різдвяні свята завершуються – і знову ми змушені говорити про те, що в останні роки втрачається справжня їх суть, бо, як виглядає, люди більше переймаються подарунками і смаколиками на столах… Скажіть, будь ласка, як працює церква в напрямку, аби духовна суть Різдва зберігалася?

Я не є в стані відповісти сьогодні щодо особливих заходів з боку церковного духовенства і свідомих християн, мирян, щоби зберегти духовний зміст цього свята. Та я абсолютно поділяю думку, що цей великий празник починають занадто комерціалізувати. Тому мусимо щось робити, аби зберегти духовний зміст свята. Небезпека є дуже реальна. Навіть, гадаю, з боку єпископату, духовенства ми будемо змушені застановитися дуже солідно, як протидіяти. Потрібно справді протидіяти… Слово «протидіяти» дуже сильне слово, але свято має залишитися святом. Ми не можемо його зредукувати до часу, коли житимемо цілком зовнішніми матеріальними добрами. Це цілковито противиться духові цього свята, зрештою як і будь-якого іншого свята.

Ми мусимо потрудитися, аби зберегти Різдво від комерціалізації.

В Україні виявився під загрозою День свободи. Президент Янукович скасував це свято, натомість приєднав його до Дня соборності. Як Ви ставитеся до такого кроку?

То є цілком політичний крок. Одним словом, якщо робляться такі кроки, то ми боїмося свободи, ми боїмося свобідних людей.

Церква мусить боротися за свободу. Перш за все, свою власну свободу, щоби церква була незалежна від держави чи будь-якої іншої земської влади, а тим самим – щоб виховувати людей в дусі свободи. На жаль, сьогодні наша Українська держава і багато інших держав у світі бояться свободи і свобідних людей. Тому редукувати таке свято дуже показово для тих, хто боїться свободи.

Ми мусимо зберегти свободу людини і тут лише словами не можна обійтися, тут має відчуватися дійсність. Якщо ми говоримо про демократію і взагалі про якусь культуру, то мусимо зберегти поняття свободи людини. Свобода – то не є свавілля, коли кожен може робити те, що хоче. Свобода – це є висока відповідальність. Зберегти власну свободу – зберегти свою гідність людини, Богом дану. Зберегти її також і для інших, не лише для себе, бо свобода – це загальнонародна справа. Тому якщо ми справді хочемо бути державою такою, як повинні бути, де б людина почувалася справді людиною, там мусить бути дуже сконцентрована боротьба за почуття свободи.

Предстоятель УПЦ Митрополит Володимир захворів, та він лікується і навіть уже служив літургію, але знаємо точно, що всередині Московського патріархату ведеться боротьба за його місце. У ЗМІ активно обговорюються можливі кандидатури… Як Ви сприймаєте таку ситуацію?

Це є така дуже природна ситуація… Що то значить? У таких обставинах, коли предстоятель чи то церковний чи політичний є в небезпеці життя, тоді завжди починаються спекуляції. Та, на мою думку, до таких справ ми повинні підходити дуже відповідально, бо ця ситуація є дуже поважна. Так, у будь-який момент кожен з нас буде покликаний, але перш за все, треба молитися, аби такий Предстоятель, людина такої важливості як Митрополит Володимир був кріпко здоровий і щоб той перехід, який рано чи пізно для кожного з нас приходить, коли Господь Бог кличе, аби він відбувся дуже шанобливо, з повною відповідальністю і без дешевих спекуляцій.

Мені прикро, що це все так роздувається і виглядає якось несмачно.

Так, це несмачно, як Ви кажете, але реально багато людей бояться, аби УПЦ МП не очолила така людина як Агафангел. Якось навіть важко собі уявити, що главою української православної церкви може бути людина, яка просто зневажає українців як націю…

Я цілком розумію, що є певна тривога, але абсолютно не бажаю займати в цій справі якийсь бік. Одне можу сказати, що ми молимося, коли справді прийде якась зміна, щоб вона була якнайкорисніша для нашої Української православної церкви під кожним оглядом: і духовним, і громадянським.

Блаженніший, а наскільки питання створення Єдиної помісної церкви залежить від імені наступника Митрополита Володимира?

Безумовно, що залежить, бо він є предстоятель. Він не має остаточного слова, але він може багато впливати: корисно чи не корисно. Ми бажаємо і молимося за найбільш корисний вибір, бо навіть якщо ми є поділені, але не бажаємо жодній церкві зла. Хочемо, аби всі церкви були на такому високому рівні, щоб справді прагнули тої єдності. Чим ближче ми є до Ісуса Христа, тим ближче є до єдності одне з одним.

Президент Янукович так і не зустрівся з Блаженнішим Святославом, хоча була така ініціатива з боку Глави УГКЦ. Чи не сприймаєте Ви це як зневагу глави держави до УГКЦ?

Я не хочу тут судити… Узагалі вважаю, що політика нашої влади щодо церков є дивною, я б так сказав делікатно. Гадаю, це тому, що влада боїться церкви, бо церква має духовну силу.

Але наша влада молиться з церквою, щоправда лише з однією конфесією…

Замало є ходити до церкви, треба жити по-церковному. По плодах людини бачимо, як вона молиться.

Глава Української православної церкви Київського патріархату Патріарх Філарет вважає, що ув’язнення Тимошенко і Луценка – це їхнє випробування. Як вони повинні його пройти? Що б Ви їм порадили?

Я не хотів би у цій справі займати чиюсь позицію: той винен, чи той винен. Я замало знаю. Це треба було дуже добре знати всіх гравців у цій великій грі.

Я тільки дивлюся на загальну ситуацію. Вона не є здорова. Усе, що діється – не працює на нашу користь, на користь нашої держави. І дай Боже, щоб усе це розв’язалося на користь України.

А кожен з тих, хто бере участь у цьому, мусить бути свідомий, що скорше чи пізніше він постане перед Господом Богом, не тільки перед людьми, як каже наша Конституція.

Чим більше кому дано, тим більше від нього будуть вимагати.

Градус незадоволення наростає, протестні настрої серед різних соціальних верств українців посилюються. Чи розділяєте Ви побоювання, що вони можуть вилитися у революції, як це було на Близькому Сході?

Я не читаю, бо не бачу, але багато слухаю радіо. Я здивований, як часто різні люди про це говорять і ставлять таке саме питання, як ви. І мене тривожить, що про це так багато говорять.

Ми є народ загалом мирний. Може, інші народи в такій ситуації, як у нас, вже б закипіли. Ми, Богу дякувати, не такі. Але я боюся, якщо будуть далі дратувати народ у різні способи, що він, не дай Боже, може збунтуватися. Це було б трагічно для нас. Все є можливо.

Треба молитися і працювати. Нещодавно предстоятелі трьох церков в Україні закликали всіх людей доброї волі до відповідальності за майбутнє країни. Цей заклик має послужити тому, щоби ми розв’язали проблеми мирно, безкровно, без якихось дуже болючих протистоянь. Сьогодні не відчувається бажання з усіх стороні справді спокійно мудро розв’язати цю ситуацію. Розв’язати можна. Але треба доброї волі.

Кровопролиття ніколи не є корисне. Ще жодна революція у світі не принесла справді поправи. Дуже часто вона приносить зміну осіб. Замість однієї групи стає друга. Але це не значить, що ситуація народу поліпшає.

На вашу думку, у чому наша проблема? Нація, як ви кажете, миролюбна, начебто роботяща, розумна, але живемо далеко не найкраще і постійно нам доводиться нарікати на владу…

Таку ми владу вибрали. В який спосіб – можна дискутувати. Але факт є факт.

Ця ситуація не є добра, – нема сумнівів. Є багато людей, які насправді терплять. Є багато несправедливості, кривди, злодійства, корупції. Тепер є проблема – як з того вийти? А вийти можна.

Кровопролиття – дуже малообіцяюча розв’язка. Ну когось ми застрелимо, поріжемо – і що з того буде? Ні. Нам треба шукати інших доріг, Божих доріг, духовних, правди і справедливості.

Наші предстоятелі звернулися до всього народу – і до тих, кого ми називаємо олігархи, і до бідних, які терплять – люди, робіть щось! Вони однаково мусять щось робити.
Не треба ставити одних проти других. Треба промовити до всіх: тих, що люблять Україну й українців, щоби більше любили, а тих, хто не люблять, щоби зупинилися і почали думати: а може для нашого власного спасіння краще, щоби ми стали справжніми братами для усіх.

Це звучить дуже ідеалістично. Майже утопія. Але я думаю, що воно можливо. Дуже не хотів би, щоби люди почали застановлятися тоді, як їх почнуть бити, стріляти, різати. То не є час, то вже запізно. Треба думати, застановлятися, коли є на це час.

Це ви про владу говорите?

Про всіх.

Юлія Тимошенко закликала лідерів опозиційних партій об’єднатися, піти єдиним списком на майбутні парламентські вибори й запросити очолити цей список «високоморальну та патріотичну людину рівня Ліни Костенко». Як Вам така ідея – залучати моральних авторитетів у велику політику? Чи врятує інтелігенція українську опозицію?

Безумовно, що так. Тільки не в політиці.

Політика хоче використати їх для своїх цілей. Політика – це значить взяти владу. Не є завдання інтелігенції підтримувати владу. Перше зобов’язання інтелігенції – підтримувати правду, справедливість і свободу. А це вже дасть свої наслідки.

Перш за все, ми мусимо прийти до духовного оздоровлення, а не тільки зміни політиків. Людей, які посвятили своєї життя Україні, старалися жити за принципами, навіть терпіли за це, сиділи по в’язницях, хочуть використати для влади чи для правди?..

Чи наразі Ви бачите людину, яка здатна повести за собою народ, стати лідером нації?

Людини я такої не бачу. Але я бачу такий нарід. Якщо нарід візьметься до роботи, то цілком можливо.

Не треба дивитися на якогось одного харизматичного провідника. Провіднику потрібна перш за все підтримка народу. Як нема громади, яка підтримає, то він ради не дасть. Те саме, як Мазепа чи інші лідери, хоча які гарні були люди.

Безумовно, провідників треба. Провідники мають бути такі, які готові цілковито присвятити себе народові. Ще не видно тих людей.

То нам потрібно набратися терпіння і чекати?

Не чекати – працювати. Ми все чекаємо-чекаємо, а то вже запізно починає бути. Ми мусимо створити сильну базу, а тоді на підставі цієї бази виростуть люди.

Треба спочатку шукати блага загального, а не свого власного. Треба шукати правди. А правда до нікого не належить, і для всіх однакова. І одної правди, одної справедливості треба шукати для всіх, а не тільки, щоби мені і моїй родині було добре.

У нас є дуже багато родин так званих олігархів, яким дуже добре йде: і гроші мають, і роблять, що хочуть, живуть, як у раю. А кому з того користь? Вони думають, що то їм користь. Але то не є так. Вони нічого з того з собою не візьмуть.

Ви недавно презентували книжку «Суспільство і бізнес», де між іншим розповідали, що наші олігархи насправді не є олігархами, а звичайні скоробагатьки. До вас потім ніхто претензії не висував?

Якщо хтось прийде до мене з претензіями – поговоримо. Нехай він докаже, що він олігарх, а не скоробагатько. Є така американська приповідка, відома вже по цілому світі: я вам розповім, як став багатим, тільки не питайте, як я зробив перший мільйон. То є дуже велика правда.

Бути багатим – то не є гріх. Навпаки – нам треба багатих людей. Але вони повинні ставати олігархами, а перестати бути багачами.

У своїй аудіокнизі я розповідаю, як я працював у готелі. Там я бачив людей великих, багатих, які поводилися дуже культурно – їм багатство не перевернуло голови. І бачив тих дураків-скоробагатьків, які приходили і хотіли показати: ось я, маю гроші – служіть мені. Пусте! З такими людьми нема що тратити часу. Вони нічого не зроблять. Можливо, їхні внуки зможуть стати олігархами – багатими, але які, у першу чергу, є Людьми.

Ви мешкаєте з Блаженнішим Святославом під одним дахом. Як два Блаженніших уживаються в одній хаті?

Цілком добре. Ми вдачею, віком, походженням є дуже різні. Але то не є суттєве. Суттєве є те, що ми стараємося служити тій самій справі.

Блаженнійший приходить порадитися, поговорити. Я не стараюся йому диктувати, що він має робити. Ні. Бо це не було би чесно. Він одержав свій уряд, він має повний мандат синоду. Я готовий допомагати йому – як у родині. Я поінформую, скільки я знаю, я пораджу, скільки маю досвіду – якщо мене запитаєте. Він питає…

Як змінилася церква з новим Главою?

Він молодший, енергійний. Ви бачите, скільки він їздить, відвідує, старається. Я дуже радий. Уже є певні сліди тієї праці. Я так приглядаюся – Богу дякувати.

Я не можу сказати, що все зроблено, надолужено. Багато я лишив незакінчених речей. І часом трошки прикро і встидно, що я не встиг більше зробити. І щиро надіюся, що Блаженнішому Святославу це вдасться, бо він хоче. Але все це не станеться за один день.

Що б Ви побажали українцям у цей час?

Я б дуже радо побажав, щоб вони всі разом шукали правди, справедливості, щоб вони один одному подали руки і працювали солідарно для добра.

Анна Ященко, Оксана Климончук ,УНІАН

Новорічне побажання, здійснення якого є цілковито у наших можливостях

часопис CREDO — Wed, 18 Jan 2012 11:05:29 +0000

Ми щойно відзначали свято Нового року: 1 січня за новоримським (григоріанським) календарем та 14 січня за давньоримським (юліанським) літочисленням.

Що таке «цивільний Новий рік»?

Це той день, від якого починаємо датувати документи, листи, банківські чеки новим числом – на одну одиницю більше, як попереднього року. Попри ці зміни числення ми дуже любимо свято Нового року. Минув старий рік, який завжди чомусь уважаємо трохи невдалим.

Натомість дивимося в новий рік із надією, що він буде кращий. У цьому причина нашої «новорічної» радості.

З приходом нового року бажаємо одне одному різних благ: сповнення мрій, добробуту, міцного здоров’я тощо. Це звучить і виглядає дуже гарно, але має один дефект – все, що ми згадали вище, залишається у площині бажань: мрії можуть не здійснитися, добробуту може не бути і стан здоров’я може погіршитися.

Великою мірою здійснення цих побажань від нас не залежить.

Хочу звернути увагу на одне побажання – могутнє за своїм ефектом, здійснення якого є цілковито у наших можливостях.

Кажуть, що походить воно із гуцульських традицій. А звучить це побажання так: «Сусіде (сусідко), дай Боже, щоб за рік ми могли глянути одне одному в очі!»

Яке багатство наших Карпат!

+ Любомир

Блаженніший Любомир Гузар, Українська правда

Різдвяна просфора з двома Блаженнішими

часопис CREDO — Mon, 16 Jan 2012 12:26:42 +0000

Цьогорічна різдвяна просфора у греко-католиків була дещо унікальною – на ній були присутні відразу два Блаженніших – Блаженніший Любомир і Блаженніший Святослав.

Цей захід, який вже кілька років поспіль УГКЦ організовує в Києві, є нагодою зустрітися з великою греко-католицькою родиною в столиці України і відчути, як з кожним роком міцніє спільнота УГКЦ.

Блаженніший Святослав звернувся до присутніх: «Ми сьогодні зібралися, щоби поділитися благословенним хлібом, який ми називаємо просфора. Хліб – це якраз є символ воплоченого Бога – нашого Творця і Спасителя, який прийняв на себе людське тіло, щоб бути видимо присутнім тут між нами. І так, як оцей один хліб, але розподіляється на безліч частинок, аби всіх об’єднати і наповнити життям, так і ця сьогодні спільна спільна просфора, з одного боку, має показати нам близькість Бога до нас, з іншого – дати нагоду бути разом, бути єдиними», – сказав Глава УГКЦ до гостей просфори.

На просфору прибули гості з різних куточків України, і навіть з-за кордону. Зокрема, прийшли Апостольський Нунцій в Україні архиєпископ Томас Едвард Ґалліксон, архиєпископ і Митрополит Львівський Ігор (Возьняк), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ Владика Богдан (Дзюрах), єпископ-помічник Київської архиєпархії Владика Йосиф (Мілян), численне духовенство, політики: Тарас Чорновіл, Іван Васюник, Ганна Герман, Арсеній Яценюк, Анатолій Матвієнко та інші, митці, науковці, парафіяни з храмів Києва та області, численні жертводавці будівництва Патріаршого центру УГКЦ у Києві.

Блаженніший Святослав підійшов чи не до кожного гостя, щоб привітатися і подякувати за присутність.

Блаженніший Любомир у свою чергу кинув оком у минуле: «Це святкування, що називається просфора, почалося ще кілька років тому. Ми застановлялися, як подякувати отим добродіям, які своїми пожертвами допомагають цей Собор поставити. І прийшла така спасенна думка, якби ми в Різдвяний час тих усіх добродіїв з цілої України і навіть з-за кордону запросили, аби вони прийшли й ми разом могли заколядувати, а вони – побачити, як розвивається будівництво. Ми раді, що ми сходимося, але дозвольте мені щось вам сказати, бо я людина вже трошки старша й практична…»

І тут Блаженніший Любомир розповів одну бувальщину, яка б прямо заохотила благодійників пожертвувати кошти на собор:

«Після війни був один священик голландського походження на ім’я Веренфрід ван Страатен – засновник організації «Церква в потребі». Дуже багато допомагав усім у потребі, включно з нашою Церквою. Якось він приїхав до Кельна, мером якого був пізніше знаний канцлер Німеччини Конрад Аденауер. Священик приїхавши до Кельна, відчував, що треба прийти привітатися до Аденауера. Прийшов, привітався, представився і каже: «З вашого дозволу ми тут збиратимемо кошти для потребуючих людей по всій Європі», при цьому показав такий великий капелюх, в який він збирався збирати кошти, а Аденауер догадався, засунув руку в кишеню, витягнув 50 марок і кинув у капелюх. Аденауер відомий тим, що був надзвичайно мудрий державний муж, але також – своєю слабкістю: був трошки скупий.

Десь через десять днів отець Веренфрід закінчив свою місію у Кельні і прийшов до Аденауера попрощатися. Каже йому: «Пане мере, дуже вам вдячний, що мешканці цього міста мене так гарно підтримали. Я тут зібрав 97 тисяч марок. Який би я був радий, якби я звідси міг вивести 100 тисяч». Аденауер, який був мудрим чоловіком, здогадливим, сів за стіл, уже не пхав руку в кишеню, і написав чек на три тисячі марок», – закінчив бувальщину Архиєпископ і звернувся до гостей:

«…Сьогодні ви приїхали сюди й мали нагоду побачити, що вже зроблено для нашого головного собору. Гадаю, вам сподобалося, а мені прийшла така думка – може, у вашому серці десь щось там защеміло, і ви сказали собі: «Гм, так гарно! Але ще не закінчено. Якби ми на другий рік могли побачити вже закінчений собор?! Якби то було гарно!». Гадаю, я сказав усе, що треба», – сказав Блаженніший Любомир.

Після цього до Блаженнішого Любомира підійшов Блаженніший Святослав, щоб привітати зі святом. Потім старший Блаженніший залишив просфору, а гості продовжували колядувати й спілкуватися.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

«Багатство як таке не є чимось лихим», – Блаженніший Любомир

часопис CREDO — Mon, 02 Jan 2012 12:10:07 +0000

Фото: Уніан
Розмова про матеріальне багатство з Блаженнішим Любомиром (Гузаром), екс-главою Української греко-католицької церкви, сама напрошувалася. Архієпископ-емерит (той, що вже на пенсії. — Ред.) нещодавно представив свою другу аудіокнижку «Суспільство і бізнес» із другої трилогії «Суспільство».

(Нагадаємо, перші CD були об’єднані назвою «Три дороги», де, власне, йшлося про шлях до себе, ближнього й Бога). Піднята тема, як нам здається, мало розвинута. Частіше все-таки говорять про багатство духовне. До того ж Блаженнішого Любомира неспроста називають мудрецем нашого часу — він уміє про складні речі говорити просто.

— У Євангелії є слова Ісуса Христа про те, що легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Небо, — розпочав Блаженніший ЛЮБОМИР. — Із цього виникає цілком логічне запитання: жити в достатку — гріх? Звісно ж, ні! Багатство саме по собі не є чимось злим. Проблема тільки в тому, що зазвичай заможна людина почувається настільки самодостатньою, що Господь їй не потрібен. У новій аудіїокнижці якраз наголошую на тому, що бути багатим треба вміти! Наприклад, можна допомагати осиротілим дітям чи хворим людям. Або ж підтримувати культуру. Врешті, створити робочі місця, відкривши власний бізнес. Варіантів безліч.

На жаль, дуже багато людей (не тільки в Україні) не вміють користати зі своїх статків. Так, чимало наших скоробагатьків, або, як їх іще називають, нових українців, не знають, що зі своїм майном робити. Прагнуть показати іншим, що вони «хтось». Для того селяться в маєтках у кілька поверхів, роз’їжджають на авто «люкс» класу, навіть літають власними літаками… Однак глибоко в душі більшість із них залишаються порожніми й часто нещасними. Бо правдиво заможна людина — багата не тільки майном, а й духом. Вона свідома того, що її багатство — Божий дар. До того ж воно не є початком усього. Тож для неї на першому місці є ЛЮДИНА, яку вміє пошанувати.

Пригадую, студентом підпрацьовував у готелі, що знаходився в курортній зоні. В мої обов’язки входило приймати відвідувачів, коли ті реєструвалися. Серед них були різні. Мільйонери, які, коли треба було зачекати, терпеливо це робили. Представники середнього класу, які теж демонстрували чемність у непередбачуваних обставинах. І скоробагатьки, які щойно зайшовши в готель, починали фиркати — все їм не подобалося. Одним словом, поводилися дико. Їх було видно здалека. Очевидно, правдиво заможна людина, а тим більше заможна з роду, а не від учора, є культурною.

Може, діти наших скоробагатьків і стануть правдиво заможними людьми: душею, духом і грішми. Якщо збережуть той спадок, звичайно.

— Блаженніший, ви сказали, що багатство не є гріхом. А прагнути бути багатим?

— Також. Особливо, якщо людина до цього має дар. Не кожен зуміє чесно розбагатіти.
Ми забуваємо, що в нормальному суспільстві багаті люди мусять бути.

Однак існує проблема. Сучасне телебачення щосили пропагує як ідеал молоду, здорову, багату людину, яка може робити все, що їй заманеться. От дивиться ту чи іншу телепередачу хлопець чи дівчина й думає: «Як було би добре мати багато грошей!» Ні, щоби заохочувати молодих розвивати свої здібності, здобувати одну-дві освіти, ставати конкурентоспроможними фахівцями…

— Блаженніший, ви — один із найбільших моральних авторитетів сучасності. Багато хто шукав і шукає вашої прихильності. Одні — просто так. Інші — з корисливою метою. Тож радо приймаєте пожертви від усіх чи робите це вибірково?

— Коли хтось щиро бажає зробити пожертву, то я дуже радо розповідаю про можливості: Патріарший собор, інші церкви й монастирі, УКУ, сиротинці, лікарні, будинки престарілих… Далі людина сама робить вибір. Коли ж просить скерувати її, мовляв, краще знаю, де зараз найбільше відчувають нестачу, скеровую. Але якщо розумію, що хочуть підкупити, відразу відмовляю.

Дарунків для себе я ніколи не приймав. Відверто вам кажу. Бо що мені треба? Дах над головою маю. Тарілка не порожня. Ну, потрібно щоразу ліки купувати. Дякувати Богу, коштів на ліки вистачає. А щось більше… Аби похизуватися перед іншими: «О, я в банку тримаю солідне конто (суму. — Ред.)». Думаєте, то візьму з собою?.. Така моя філософія.

— Нещодавно доводилося стати свідком непростої дискусії: яким чином скеровувати кілька десятків тисяч євро на операції важкохворим дітям, які їм продовжать життя на кілька місяців, від сили — на кілька років, коли навколо стільки інших хворих, які потребують допомоги?

— УПЦ має чимало добрих радіопрограм. Одну з них веде диякон Микола Лисенко. Наприкінці майже кожної передачі він оголошує потреби. Приміром, необхідні гроші на операцію такій-то дитині. Далі називає телефони батьків. А за якийсь час повідомляє про перебіг ситуації або її розв’язок, час від часу дякуючи жертводавцям. Думаю, в наших церквах, у нашому суспільстві ми повинні наслідувати цей приклад. А питання, чи вдасться дитині врятувати життя й наскільки лікарі зможуть його продовжити — другорядне. Господь вирішує, кому скільки жити. Інколи прогнозують кілька місяців, а людина живе двадцять років.

— Оскільки цей піст носить благодійний характер, а до Різдва залишається тиждень, ваші екстрені рецепти доброти.

— Ми чомусь вважаємо, що проявляємо милосердя, коли допомагаємо потребуючим: хворим, бездомним, голодним… Що їм треба допомагати — немає сумніву. Однак мені здається, що всі потребують милосердя. Тому стараймося поважати одне одного, говорімо приємності, любімося… Одним словом, будьмо людяними.

Нещодавно в рамках соціальних днів, які проводить наша Церква, я побував у Черкасах. Там, відповідаючи на різні питання, дав такий рецепт: щовечора порозмірковуйте над тим, що Господь Бог для вас нині зробив, а потім замисліться: а що ви доброго зробили для інших?.. То буде прекрасне дотримання посту. І не тільки посту.

— Підведіть, будь ласка, підсумки року, що минає — суспільно-політичні, церковні…

— Щодо церковного життя, то наше коло діалогу розширюється. Так, 1 грудня предстоятелі УПЦ, УПЦ КП і УГКЦ спільно зробили заяву щодо ситуації в Україні.

— До речі, на вашу думку, її почуло суспільство?

— Ви, журналісти, про це питаєте?.. А мали б мене інформувати. (Сміється.) Між нами кажучи, думаю, що ще ні. Паралельно відбувається багато важливих подій, як от саміт Україна — ЄС. Однак почують. За кілька місяців маємо намір провести всеукраїнський круглий стіл. Крім того, відбудуться локальні круглі столи. Будемо обговорювати ситуацію й те, як реагувати на неї. То не повинні бути тільки інтелектуальні академічні завдання. Наша ціль — привести до змін. Єдина умова глав Церков — щоби це робити мирним шляхом.

Щодо самого суспільства, то дедалі більше зауважую в людей наявність громадянського мислення. Вони починають розуміти, що держава не існує для того, аби їм щось давати. Держава не здатна дати. Натомість необхідно брати на себе відповідальність і спільними зусиллями йти до конкретних результатів.

Може, комусь 2011 рік може здатися непродуктивним. Однак я — оптиміст. Із радістю помічаю ті незначні зміни на шляху нашого переродження з радянських людей на українців.

— Блаженніший, що хочете побажати українцям на Новий рік?

— Аби зрозуміли, що Бог нас любить!

Надія Тисячна, День

В Україні немає олігархів, – Любомир Гузар

часопис CREDO — Wed, 21 Dec 2011 10:09:14 +0000

Колишній Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар вважає, що в Україні немає олігархів, адже «олігархія – це тип урядування, де багаті люди керують державою, але керують у справедливий спосіб».

Таку думку він висловив під час презентації своєї нової аудіокниги «Суспільство і бізнес».

Блаженніший Любомир навів приклад Венеції, де були справжні олігархи. «Венеція – то була країна олігархів. Олігархи – багаті люди, але які люблять, шанують свою державу, свій нарід і працюють на його користь. Те, що ми маємо, навіть негарно називати їх олігархами. Це є скоробагаті люди, які накопичили кошти з різних причин, у різні способи. Як вони це зробили – не моя справа судити. Вони скоро накопичили майно, але мають величезну трудність, вони не вміють бути багатими».

Водночас, вважає він, багатство є «великою спокусою і може довести нас до гріха, але не обов’язково, бо саме в собі воно не є гріх».

На думку Блаженнішого, наявність великої кількості грошей не робить людину насправді багатою. «Ці нові українці, нувориші, які щойно нагромадили кошти і не знають, що з цим робити, вони якось хочуть себе проявити, показати іншим, що вони є хтось, бо мають прекрасні будинки, люксусові машини, але остаточно в душі та людина пуста, нічого собою не представляє. Людина справді багата – не є багата тільки майном, але багата також духом. Вона свідома того, що багатство – це є Божий дар, і що багатство не є початком усього. Така людина завжди намагатиметься духовно рости, вона вміє поводитися, уміє пошанувати ближнього, навіть людину дуже-дуже скромну, убогу», – переконаний архиєпископ.

Він розповів, що коли був студентом, працював у готелі, приймав гостей, коли ті приходили реєструватися. «Тоді я навчився, навіть особливо не стараючись, розуміти різних людей. Люди, які справді багаті – дуже чемні, розумні, не пхалися, як була якась трудність, терпеливо вислуховували, були готові почекати… Коли приходили люди скромні, без великих коштів, вони також дуже чемно, терпеливо реєструвалися. Ставлення до мене було дуже приємне. Але як приходив такий скоробагатий, одразу страшні вимоги, моментально все робіть для нього, бо він прийшов, приїхав великим автом, бо йому, який має багато грошей, треба все й одразу. Одним словом, поводилися дико, скажу вам щиро. Таких видно здалеку», – зауважив Блаженніший Любомир.

За його словами, до нього час від часу приходять люди, які хочуть його «підкупити», але він ніколи для себе не приймав «фінансових дарів», а якщо приймав, то одразу попереджав, що скерує це на певну церковну чи соціальну потребу.

В аудіокнизі «Суспільстві і бізнесі» екс-глава УГКЦ ділиться зі слухачами думками щодо таких ключових тем: «Про протидію економічній несправедливості», «Про олігархів», «Про моральну освіту багачів», «Про співіснування багатих і бідних», «Про зв’язок між гідністю і власністю» та «Про благодійність».

Нагадаємо, колишній глава Української Греко-Католицької церкви має у своєму доробку трилогію аудіокниг під загальною назвою «Три дороги». Її перша частина вийшла у січні 2009 року, друга – у квітні 2010 року, третя – у січні 2011 року. Назви цих аудіокниг: «Дорога до себе», «Дорога до ближнього» та «Дорога до Бога».

zaxid.net

Ви не є апологетами Церкви, ви є апологетами правди, – Любомир Гузар до журналістів

часопис CREDO — Mon, 19 Dec 2011 12:39:02 +0000

Не приховувати правду, бути мудрими та дивитися на світ більш широко закликав журналістів колишній Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар. Кардинал зустрівся з католиками-медійниками 17 грудня у Києві.

У круглому столі католиків-медійників, що відбувся у приміщенні храму святого Василія Великого ЧСВВ, взяло участь понад 40 чоловік: релігійні та світські журналісти, прес-секретарі єпархій, священики. «Ви творите громаду, можете багато речей зробити, працюючи спільно. Тут зібрані люди одного покрою – журналісти. Але старайтеся відчути спільноту з усіма, про кого ви пишете. Будьте членами громади», – звернувся до присутніх кардинал.

Крім професійних вмінь треба мати мудрість, – наголосив Блаженніший. За його словами, «зараз дуже мало мудрих передач, які дивляться на життя широким глибоким поглядом». Кардинал закликав журналістів старатися побачити світ очима мудрої людини, яка має зрозуміти, що діється, побачити контекст і представити його іншим. Треба людей не тільки повідомити, але й допомогти їм зрозуміти.

Потрібно мати второпність, щоб сказати правду, наголосив колишній глава УГКЦ. «Щоби інший застановився і поправився. Сказати, що ти дурний в такий спосіб, щоб ти захотів стати мудрим – ото штука – щоби людину завернути на добру дорогу. Це велике трудне завдання.»

За словами кардинала Гузара, якби ми мали добру католицьку пресу, ми б не боялися говорити про проблеми. «Ми не повинні ховатися за кущ і вдавати з себе святош», – наголосив Блаженніший Любомир. «Не вимальовувати Церкви, якої нема. Коли гріх шкодить Церкві, не треба боятися про це говорити.»

Блаженніший закликав журналістів бути чесними. За його словами, також треба, щоб Церква мала відвагу зізнатися до проблем, і поставив у приклад блаженного Папу Йоана Павла ІІ, який мав мужність вибачитися за гріхи Католицької Церкви.

Також колишній глава УГКЦ нагадав журналістам, що вони повинні писати не для того, щоб їх хтось похвалив, а щоб послужити людям.

Рецепт подолання наслідків тоталітаризму від Блаженнішого Любомира

часопис CREDO — Fri, 16 Dec 2011 08:11:27 +0000

Колишній Глава УГКЦ Любомир (Гузар) вважає, що комунізму і наслідків тоталітарних режимів можна позбутися лише за допомогою усмішки.

Про це Блаженніший Любомир сказав у Києві на прес-конференції під час оприлюднення декларації української інтелігенції на знак солідарності з позицією, викладеною у Зверненні традиційних Церков (УПЦ МП, УПЦ КП, УГКЦ) до українського народу щодо суспільної ситуації в Україні.

Блаженніший Любомир наголосив на тому, що кожен з нас має усвідомлювати, що ми живемо не в «ідеальному світі». «Ми живемо у світі, яке створило великою мірою ХХ століття: страшні геноциди, аморальність, дві світові війни, диктатури, тоталітарні держави. Усе це залишило дуже погані наслідки. Але це не значить, що цього не можна виправити. Можна», – стверджує він. Тому, на його думку, «нашим завданням сьогодні є почати в скромний, але послідовний спосіб зміни: пошанувати нашого сусіда, подати руку ближньому, подати руку потребуючому, всміхнутися один до одного. Ви можете сказати: та це комуніст, як можна щось зробити смішними речами? Так, це єдиний, але дуже ефективний спосіб подолати комунізм», – наголошує колишній Глава УГКЦ.

При цьому він навів приклад: «Я був поза Україною 46 років. У 1990 році перший раз повернувся до Львова: і що мене найбільше стривожило з того, що я побачив? Коли я йшов вулицями міста, ніхто не усміхався. Не до мене, а взагалі. Кожен собі йшов понуро й задумано, голова донизу… Що зробили комуністи? Відучили нас усміхатися. Гадаю, якщо ми почнемо усміхатися, і то всі почнемо: від найстаршого до найменшого, то подолаємо цей комунізм». «Я вас запевняю, якщо ми зустрінемо одне одного погідною усмішкою, то збудуємо кращий світ і затремо, вилікуємо ті страшні рани, яких нам завдали попередні страшні тоталітарні режими. Це – наше завдання, наше бажання, наша ініціатива, до якої нас закликали Предстоятелі Церков. Це не фантастична справа, це щоденний маленький успіх… Крок за кроком, але в послідовний спосіб ми вирятуємо і Україну, і наш рідний народ. І це наше завдання. Сьогодні є люди, спраглі правди, але є також люди, які бояться правди, проте й до них треба дійти», – підкреслив Блаженніший Любомир.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ , Фото: С. Старостенко Сегодня

Блаженніший Любомир Гузар про Голодомор

часопис CREDO — Mon, 28 Nov 2011 08:23:17 +0000

АВТОР, Департамент інформації УГКЦ

Чи зрозуміли ми Помаранчеву революцію?

часопис CREDO — Tue, 22 Nov 2011 11:10:13 +0000

Світ ахнув…

Однієї середи, пізньою весною 2005 року, я сидів під час загальної папської аудієнції на площі Святого Петра в Римі біля кардинала з Таїланду, який несподівано, звернувшись до мене, сказав: «Розкажіть мені про ту Вашу Помаранчеву революцію».

Невдовзі після того, тієї ж весни, в Римі громадянин однієї Африканської країни, яка переживала складну політичну ситуацію, запевняв мене: «Ми пильно стежили за перебігом Вашої Помаранчевої революції і багато з неї навчилися».
Депутати німецького парламенту одного дня прийшли до залу засідань із помаранчевою атрибутикою: німці, народ, який вивчає історію, зрозуміли, що Помаранчева революція – це небувала подія.

Пригадаймо, якою була ця революція: на центральній площі Києва зібралося кількасот тисяч людей, говорили навіть, що мільйон; жителі столиці гостинно приймали до свого житла цілком незнайомих людей; не пролилося жодної краплі крові, не було розбито жодної вітрини, зібрані люди інакодумаючих вітали не кулаками, а квітами!

“ Чужинці з різних кінців світу захоплювалися нашою Помаранчевою революцією, а чому ж ми про неї забули?

Минуло декілька років. Питаємо себе: чужинці з різних кінців світу захоплювалися нашою Помаранчевою революцією, а чому ж ми про неї забули?

Країна в напруженні. З уст самого президента пролунала осторога про можливі збройні сутички. Що сталося? Може, ми не зрозуміли тої революції? Чи, може, нам потрібна кривава революція, на кшталт Французької чи Жовтневої?

Не думаю, що хтось у нашому народі бажав чи ще сьогодні бажає пролиття крові. Не думаю, що ми не зрозуміли. Підозрюю, що дехто просто не хотів зрозуміти, намагаючись обернути її на політичне видовище.

Ми голосно заявляємо, що любимо Україну. Рівно ж усюди стверджуємо, що бажаємо демократії в нашій країні. Це дуже гарно звучить, але може бути засобом, щоби приспати голос свого сумління. Великою є спокуса ховатися за абстрактні поняття: любов до України, прагнення демократії тощо.

На Майдані в Києві сім років тому стояла не Україна, стояли конкретні люди – українці. Вони не прагнули «демократії», а домагалися правди і справедливості.

Може, тепер нам буде легше зрозуміти, чому після такої славної «революції» ми є там, де були.

Найвищий час нам усім навчитися, що треба любити конкретних громадян, і що в нашій країні повинні запанувати правда та справедливість. Щойно тоді світ визнає нас як зрілий народ, а ми заживемо не тільки в самостійній і незалежній державі, але також у щасливій країні.

Подія, відома під назвою «Помаранчева революція», минула, однак, я переконаний, її дух не загинув. Тому ми всі – від найстаршого до найменшого − повинні перетворити цей дух на чин.

Як це зробити? Поважати кожного співвітчизника, говорити правду, віддавати кожному те, що йому належить…

Архиєпископ Любомир (Гузар), Українська правда

Кардинал Гузар про можливість другого Майдану

часопис CREDO — Wed, 02 Nov 2011 08:45:42 +0000

Любомир Гузар :: Портрети з Сергієм Дорофеєвим :: 5 канал з Відео bigmir)net.

Де знайти правду? Чи можливий другий Майдан? Хто ми? І про що потрібно пам’ятати? Що таке диктатура?

Блаженніший Любомир зустрінеться з одеситами

часопис CREDO — Mon, 31 Oct 2011 10:39:33 +0000

На запрошення одеської інтелігенції 5 листопада Блаженніший Любомир Гузар відвідає Одесу.

Як повідомив настоятель Свято-Андріївського храму Одеси о. Руслан Остафій, квитки на зустріч, яка відбудеться в Українському театрі, можна безкоштовно взяти в храмі на Гімназійній, 22/24 в будь-який день після ранкової або вечірньої Літургії.

«Патріарха Любомира знають і цінують не тільки греко-католики, а й представники інших Церков, релігій, і навіть зовсім нерелігійні люди, – говорить о. Руслан Остафій. – У даному випадку ініціаторами приїзду блаженнішого Любомира виступили світські люди – представники одеської інтелігенції, і це додає візиту патріарха особливого неформального відтінку».

Це буде вже третій за рахунком візит Блаженнішого Любомира в Одесу. Раніше єрарх вже приїжджав до Одеси в 2005 і в 2010 роках.

Організатором зустрічі виступив Український клуб Одеси за підтримки Одесько-Кримського екзархату УГКЦ та Одесько-Сімферопольської єпархії РКЦ.

Початок зустрічі о 14:00. Український театр знаходиться в Одесі за адресою вул. Пастера, 15.

За матеріалами: РІСУ

Любомир Гузар про щастя (повна версія)

часопис CREDO — Wed, 26 Oct 2011 21:04:41 +0000

Андрій Пальчевський та Любомир Гузар в рамках програми «Глибинне буріння» обговорили проблему дуалізму добра і зла в християнстві та ролі церкви і релігійних спільнот в житті суспільства. Блаженніший Любомир наголосив на потребі відповідальності політиків за свої дії та заяви і закликав як віруючих, так і невіруючих громадян старанно виконувати свої обов’язки на своїх місцях для загального блага.

Верховний архиєпископ Любоми́р Гу́зар (нар. 26 лютого 1933, Львів) — єпископ Української Греко-Католицької Церкви, кардинал Католицької Церкви; з 28 січня 2001 року Верховний архієпископ Львівський, з 25 серпня 2005 року по 10 лютого 2011 року Верховний архієпископ Києво-Галицький, предстоятель Української Греко-Католицької Церкви.

Ефір за суботу, 22 жовтня.

Глибинне буріння, Перший національний

Реформи − необхідні…, але чому ж вони не відбуваються?

часопис CREDO — Sun, 23 Oct 2011 05:37:58 +0000

Упродовж останнього року було багато розмов про різні реформи. Водночас у державних відомствах були прийняті відповідні рішення для їх здійснення.

Тематика реформ була сприйнята по-різному: дехто твердив, що вони необхідні й доцільні, а інші, що вони є тільки ознакою слабкості державного устрою. Одне слово, їх розцінювали, як часто в нас буває, за політичними критеріями.

Як показує історія, у кожній людській спільноті раніше чи пізніше виникає потреба реформ, тобто повернення до основ та первісного правопорядку (тут йдеться тільки про добре продумані, вивчені, справедливі та реально здійснимі реформи. – Авт.). Бо ж людська природа схильна відступати від первинних намірів, властивих начал.

Можливо, багатьох читачів цих рядків здивує чи, навіть, шокує старе прислів’я щодо реформ, яке стосується не світської, а церковної спільноти. Воно звучить так: Церкву треба постійно реформувати.

Невже так можна говорити про Божу установу? Вивчаючи сутність та історію Церкви, дізнаємося, що вона є боголюдською інституцією: в ній є Божі елементи, але вона існує для людей і серед людей.

Те, що від Бога, є вічним і не потребує реформ, а те, що людське – підлягає реформам через людську мінливість і неміч.

Отже, за нормальних обставин не треба легковажити проведенням реформ, бо в цьому немає нічого особливого, негативного.

Чому ж існує протистояння реформам? Це може мати суб’єктивні або об’єктивні причини.

Суб’єктивні причини – лінивство і недбалість тих осіб, які відповідають за виконання реформ. Об’єктивні причини пов’язані із самими реформами: вони можуть бути складними, такими, що передбачають великі зміни та жертви, а ще можуть бути непродуманими, популістськими, так би мовити «політичними».

Ще важливою об’єктивною причиною може бути те, що народ на підставі гіркого досвіду не має довір’я до влади, яка запроваджує реформи, небезпідставно вбачаючи в них цілі, які служать не народові, а тільки поодиноким особам чи групам.

Не можна оминути такого загальновідомого факту, до якого ми не можемо бути байдужими, що задекларовані чи проголошені реформи не відбуваються.

Не беручись аналізувати причин такого явища (нехай цим займаються компетентні особи), поставлю собі запитання: чи можна зарадити такому явищу і як це зробити? На мою думку, є чотири взаємопов’язані підходи, які допомогли б виправити таку ситуацію.

1. Потрібно дуже чітко та прозоро представляти народові користь від конкретної реформи, особливо непопулярної.

Влада, зокрема та, що не втішається довір’ям народу, повинна докласти зусиль, щоб аргументовано переконати втомлений популістськими програмами народ, що її рішення є оправданими.

2. Не забуваймо, що навіть у розвинених суспільствах існують системи контролю.

Вище ми згадували про Церкву, яка завжди потребує реформування. Церква має дуже добре вироблену систему перевірки.

Наприклад, правлячий єпископ візитує кожну церковну громаду щонайменше раз на п’ять років, а місцевий протопресвітер (декан) перевіряє стан справ у кожній парафії свого округу принаймні раз на рік. Натомість, як нам відомо, державна влада не здійснює нормального контролю, хіба суто «політичний». А для здійснення запланованих реформ потрібно проводити на державному та місцевому рівнях справедливі перевірки.

3. Треба нагадувати тим, хто має здійснювати реформи, що саме від них залежить ефективність цього процесу. Адже якщо до сьогодні не відбулися великі зміни в житті народу, то це через несумлінну роботу відповідних осіб та установ.

4. У демократичних суспільствах діяльність осіб, яким доручена влада, контролюють самі громадяни.

Несумлінних виконавців, які або нічого не роблять, або діють лише для власної чи групової користі, публічно називають, на ім’я та прізвище. А таку інформацію громада добре запам’ятовує, і не допускає до повторного врядування осіб та партій, які їй належно не служать.

Демократичний устрій у такий спосіб відсторонює осіб, які незадовільно виконують свої обов’язки, або ж принаймні «підганяє» до праці тих, хто відстає. Думаю, що саме цього нам потрібно.

Архиєпископ Любомир (Гузар), Українська правда

Настав найвищий час діяти

часопис CREDO — Fri, 16 Sep 2011 14:34:25 +0000

Трохи більше як місяць тому у виданні «Газета по-українськи» була надрукована стаття українського історика, науковця і публіциста Ярослава Грицака: «Поради на зле і на добре».

Зміст публікації становила низка порад щодо того, як витримати утиски, не зламатися та як у найгірших обставинах не перестати бути собою. Автор звернув також належну увагу на те, як поводитися, коли такого тиску зазнають інші люди, зокрема друзі. Як вказав у статті сам Ярослав Грицак, ці поради ґрунтуються на пережитому чи начитаному досвіді.

Аналізуючи коментарі до цієї статті, можемо дійти висновку, що вона привернула увагу читачів і отримала в них належну оцінку. Таку саму думку про цю публікацію має і автор цих рядків, який хоче поділитися з цього приводу своїми спостереженнями.

Найбільше мене вразила актуальність теми. Подія, описана автором на початку статті, вказує на ненормальність загальної ситуації, в якій ми сьогодні знаходимося. Бо за нормальних умов суспільного життя в таких порадах не було б потреби. А оскільки читачі висловлюють авторові за них вдячність, то це свідчить, що сьогодення потребує оздоровлення.

Загальний стан суспільного душевного здоров’я можна пізнати за його симптомами. Деякі симптоми, а радше їх причини, можна визначити доволі легко. Багато з того, що відбувається в різних ділянках економічного, політичного, соціального життя – не побоявшись помилитися! – можна відвести до передвиборчих змагань, які почалися тоді, коли лише було встановлено дату найближчих виборів.

Є інші симптоми, дуже дивні, причини яких встановити важче. ЗМІ вже не один раз повідомляли, що останнім часом працівники міліції виконують свої службові завдання в масках. Можна зрозуміти використання бронежилетів, але до чого тут маски? Виникає запитання: чого вони бояться? Мені доводилося чути таку версію: бояться, щоб їх сьогодні не впізнали, бо завтра засудять.

Одне слово, це все дуже дивне і незрозуміле для пересічного громадянина. Спокушає думка, що треба прийняти ситуацію такою, якою вона є і на тому зупинитися. Застосувати поради професора Грицака і чекати, що буде далі.

Проте, не тільки я, але багато інших замислюємося над майбутнім нашої країни. Політики твердять, що ми вже є демократичною державою. Ці слова чомусь нагадують Хрущовські твердження, що комунізм вже на горизонті. Не треба бути великим мудрецем, політологом, аналітиком, щоб збагнути, що до демократії, маю на думці не «демократію», як вигідну назву якоїсь політичної спільноти чи партії, але як стан душі та життєвий шлях, нам ще далеко.

Високо оцінюючи поради Ярослава Грицака (про це я вже сказав вище), я б все ж таки окреслив їх, як дефензивні, оборонні. Мовляв, як не загинути або щонайменше не дати себе поневолити.

Змушений визнати, що сьогодні цього замало. Незважаючи на хворобливий стан суспільства, ми повинні серйозно замислитися, що нам робити. Ми – це весь народ, а не кілька дешевих політиків, які за всяку ціну стараються бути при владі, щоби накопичувати для себе та своїх дітей матеріальні блага.

То хто і як навчить нас, тобто всіх громадян та все суспільство справжнього повноцінного правопорядку та системи тривалих цінностей? Переконаний, що в нашому народі є люди, які це можуть зробити.

Наприкінці цих роздумів хочу звернути увагу на те, що автор «Порад на добре і на зле» є відомим істориком, професором кількох престижних українських навчальних закладів, вповні свідомим своєї та суспільної відповідальності за благо сучасного та майбутніх поколінь.

Саме такі люди, яких у нашому народі не бракує (педагоги, науковці, діячі культури, мудрі політики, церковні мужі та фахівці в різних галузях, здатні бачити потреби українського суспільства та заходи, як їх задовольнити), повинні серйозно замислитися над побудовою гідного суспільного ладу.

Залишається одне питання: як їх всіх заохотити до такої великої спільної справи? Наш український народ чекає відповіді на це запитання. Перших два десятиліття нашого незалежного, самостійного існування минули без належних планів. Настав найвищий час діяти.

Архиєпископ Любомир (Гузар), Українська правда