А може, десь там у німців ще є той документ, коли вони ставлять вимогу Омеляну Ковчу і його родині: не буде священик допомагати євреям – німці йому подарують життя? Невже ті педантичні німці вибірково архівували свої документи? І лише про українського Дем’янюка і не про українського Ковча?

Мій вірний товариш по духу і впертості довго вчитується в пожовклі архівні документи, а тоді дивиться так, наче я приміряю скафандр космонавта: «Про що ти говориш?! І до кого? Про які загальнолюдські цінності? Про який суд Божий? І коли? Тепер час Печерського, а не Божого, суду, а ти про якісь моральні ефемерії та історичні паралелі. Кому? До кого говориш, людино?»

Кажете, тепер не війна? Ще яка війна, панове!.. Світова війна за людину не закінчується ніколи.

ВІЙНА: Омелян Ковч та інші

Трапилося так, що майже одночасно я прочитала багато більше, ніж до цього, про німця – комерсанта Шиндлера, румуна – адвоката Поповича і українця – священика Ковча.

І трапилося чомусь так, що на очі впали якісь недобрі чтива: їхні автори ставили під сумнів безкорисність вчинку Шиндлера і Поповича під час порятунку євреїв. Вигода, гроші, нажива… І взагалі… Бракує хіба що модного нині слова «піар». Отак ось. На кістках.

Ви знаєте про 1400-іменний «список Шиндлера» і не знаєте, хто такий Траян Попович? А йому зведений пам’ятник у Тель-Авіві, і він, як і доктор Шиндлер, визнаний Праведником Світу. Траян Попович – тодішній мер Чернівців (!) – у жовтні 1941 року відмовився виконати наказ про депортацію чернівецьких євреїв у табори Трансністрії.

Ціною гнучкого розуму, адвокатського вміння і бозна як ще мер Попович «зламав» волю губернатора Буковини Калотеску і врятував 20 тисяч чернівецьких євреїв від депортації з Чернівців, діючи всупереч наказу маршала Антонеску (королівська Румунія до літа 1944 року була союзницею гітлерівської Німеччини – М.М.).

Ні, Траян Попович не вдався до заколоту, коли наступила вирішальна мить прийняття колективного рішення крайової влади про початок репресій – Попович вдався до Питання Відповідальності:

«Я втратив контроль над собою, став агресивним — спосіб поведінки, не надто звичайний у стосунках між губернатором і мером. Адже губернатор, окрім усього, був прямим повноважним представником маршала.

(Із книги Траяна Поповича «Сповідь», переклад С.Воронцова).

Із 50 тисяч євреїв у місті тоді залишили 20 тисяч. У сусідніх містечках – Сучаві, Радауцах, Кимполунгу – депортації уникло тільки 179 осіб.

…Чудово розумію, що в такій масштабній історії порятунку величезної кількості людей від смерті, як у Шиндлера і Поповича, були і гроші, і золото, і хитрість, і особиста небезпека від протистояння із владою, і ризикований непослух їй. Не забудьмо – у воєнний час.

Але той, хто вимірює дії таких людей тільки матеріальними речами, сам ніколи не стане благородним, милосердним до беззахисного, не залежно з якої причини життя ще вчора безпечної людини опинилося під прицілом смерті. Не про це зараз мова. Мова про дуже конкретне Добро і Зло, а не про Користь і Наживу.

Бо, скажіть мені, яку користь мав український священослужитель, народжений у Космачі теперішньої Івано-Франківської області – греко-католицький отець Омелян Ковч, – будучи в’язнем Майданеку?

Колишній парох Перемишлян у грудні 1942 року потрапив до рук гестапо через те, що на території своєї парафії у час страшної ловитви – полювання одних людей на людей інших – вихрещував євреїв, намагаючись таким способом рятувати їх від смерті. За що був ув’язнений спочатку у Львові в тюрмі на Лонцького, а далі – Майданек.

Отець Ковч міг, звичайно, вижити – за нього заступалися церковні ієрархи, у тому числі Андрей Шептицький. Але…

Але оте – в усі часи благословенне чи в усі часи оте прокляте і незбагненне – «Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?», спалило кістки о.Ковча у печах концтабору Майданек.
1999 року Єврейська рада України присвоїла о. Омеляну Ковчу звання «Праведник України». 2001 року Папа Іван Павло ІІ проголосив його блаженним. І тепер чимало небайдужих в Україні добиваються для блаженного отця Омеляна Ковча визнання Праведником світу.

…Коли цього року я надіслала до Єрусалима матеріали про Омеляна Ковча, що має у своєму розпорядженні всеукраїнський громадський комітет, який опікується цією справою – документальний фільм, знятий поляками, відеосвідчення черниці Марії (єврейської дівчини, що стала християнкою), і т.д., – за якийсь час отримала докладну інформацію.
Мої друзі після детального вивчення матеріалів і консультацій у Яд-Вашем підтверджують словами її співробітниці п. Гусарової: так, про добрі діла Ковча в цій інституції знають. Негативного рішення у цій справі нема. Отже, може бути рішення позитивне. Але до надісланих документів бракує… дуже багатьох документів.

І ми з небайдужими у справі Омеляна Ковча людьми знову б’ємо в усі дзвони і сіпаємо за всі нитки кого можемо: розсипану світами родину (порахуйте, скільки років минуло з того часу!), щоб відшукала (а раптом!) листи о. Ковча з ув’язнення; сіпаємо не заплилих від власної величі українських істориків іще раз спробувати здути пилюку з архівних матеріалів: а раптом у Львові чи Ватикані десь зберігається клопотання Андрея Шептицького до німців про помилування отця?

А може, десь там у німців ще є той документ, коли вони ставлять вимогу священику і його родині: не буде панотець допомагати євреям – німці йому подарують життя? Невже ті педантичні німці вибірково архівували свої документи? І лише про українського Дем’янюка і не про українського Ковча?

Я не знаю, чим я ще можу зарадити у цій справі. Вона не стосується мене особисто. Але я знаю, що людська велич, як і людське падіння, не мають терміну давності. Все має бути названо по імені. І якщо є найменший шанс добро назвати добром, а зло – його іменем, це треба робити. Задля справедливості. І не задля нічого іншого.

ВІЙНА: Еміль Клугман та інші

«Через 66 років я дізналася про свого односельця Еміля Клугмана, який загинув у моїх Розтоках 1944 року. І тепер його ім’я буде вписане у безконечно страшних і печальних персоніфікованих книгах пам’яті єрусалимського меморіалу Яд-Вашем.

Бо що я можу зробити більше для тих, хто загинув, ніж згадати їх поіменно? Ми всі можемо робити цю роботу. Хто як уміє. Для тих, кого вже нема. і задля тих, хто ще не народився» – це самоцитата. З «Української правди» за 21 червня 2011 року, з матеріалу «Мир. Війна. І люди».

…А 5 вересня ц.р. моїй тітці в село Розтоки на Буковині прийшов лист із Єрусалима, за номером 212246. Наводжу його мовою оригіналу:

«Шалом! Благодарим Вас за личное участие в Международной акции «У каждого человека есть Имя», посвященной памяти жертв Катастрофы (Холокоста) еврейского народа. Нами получен: лист свидетельских показаний на имя Эмиля Клугмана, 1 копия документа (воспоминания).

С искренним уважением, Катя Лихт, отдел приема и регистрации Листов свидетельских показаний Зала Имен».

…Цю історію загибелі Клугмана у дуже промовистих деталях, які я залишаю поза цим текстом, розказував мій дід наприкінці 80-их, озираючись на двері: щоб не почула моя бабуся Гафія, 1911 року народження (сама вона була жінкою відважною і мудрою, але всіляко оберігала – особливо внуків – від «зайвих» на радянський час знань).

Я тоді від діда не записувала імен, сподіваючись на молоду пам’ять. А вже тепер, «копаючи» буковинську історію у своїх книжках, кожна тогочасна деталь – на вагу золота, якщо ще є від кого про неї дізнатися. Так я вернулася до дідової розповіді про події 1944 року, тепер уже устами моєї тітки.

Отже, про розтіцького Клугмана. Еміль Клугман (по-сільському Мільо або Зісьо), сидів із моєю тіткою за однією партою у школі. Можна припустити, що вони ровесники – 1929 року народження, говорив українською, на перервах обмінював у тітки борошняні коржики на мамалигу і маленькі шматочки сала.

Убитий улітку 1944 року коло школи, разом із своїм батьком-шинкарем і сім’єю сільського лікаря Коргана, в якого дружина була англійкою, та ще кількома сільськими євреями.

Поховані там же, недалеко від школи. Могили, звісно, нема. На моїй пам’яті там була сільська бойня (!!!). Літо 1944 – час безвладдя в Розтоках – коли Румунія вийшла із альянсу з Гітлером, румунська адміністрація покинула село, де ніколи не було воєнних дій, село контролювало мадярське військо, але влади як такої не було.

Вбивали сільські люди. Не упівці, не бандерівці (тоді УПА на Буковині ще не діяла). Із жадібності. Від масового психозу. Від безкарності. Очевидно, коли би була змога розпитати убивць, кожен знайшов би свій мотив. Але убивця людини є вбивця, що б ним не керувало. І по-іншому він не називається.

…До речі, один із тих, хто вбивав, був знайдений мертвим десь у 70-і роки дуже і дуже далеко від села. Я це пам’ятаю. В селі навіть уже тоді говорили, що то «за людську кров, яка на його руках». Родина цього чоловіка – діти, внуки, правнуки, – як кажуть сільські баби, «дотепер відбувають кару Божу».

Ще дід мені казав: «жиди у нас всю войну прожили», аж поки у 1944 році відступаючі німці не евакуйовували жителів Розтік у Самаково (це в гори кілометрів за 30) і коли між людьми почався хаос. Тоді прокинулися приспані дикі інстинкти деяких місцевих. Ось тоді й наздогнала 15-річного Еміля Клугмана смерть-бойня.

А в 41-ому у Розтоках, дід казав, масових погромів не було. Була смерть однієї родини на Смугареві (це так куток на виїзді з села називається) у день, коли німці з румунами 7 липня 1941 року увійшли в Розтоки. А далі в селі всю війну урядувала румунська адміністрація. І може, настирливість Траяна Поповича у Чернівцях також посприяла тому, що упродовж війни нікого з розтіцьких євреїв не депортовували з села і не забирали в гетто?

…А тепер подумаймо, якою «людяною», «винахідливою» і «пам’ятливою» була радянська влада, коли на місці масового вбивства сільських людей облаштувала сільську… бойню?! Я там у свої шкільні роки купувала «збій» – нутрощі забитої худоби: м’яса, як правило, там майже ніколи не було, мабуть, ішло у велику сільську їдальню, що стояла при дорозі в Розтоках і де завжди було чималенько вантажних машин, переважним чином, із Молдавії і східних областей України.

Вони у гори везли овочі і солому для колгоспів, а з гір вивозили деревину. Ця кооперація існує до сьогодні. Але на справжній ринковій основі. А приміщення колишньої бойні також стоїть. І людські кістки під ним. Та все менше і менше людей про це знають. Чи, може, й не хочуть знати – бояться?

Кожна людина має своє ІМ’Я?

Не знаю, чи небесним зорям Омеляна Ковча і Еміля Клугмана помагає те, що хтось із живих печеться, щоби бодай їхні людські імена залишилися занотованими, якщо у них немає людських могил? Щоби ці імена не щезли безслідно: один – яко праведник, інший – як невинно убієнний.

Але одночасно знаю: той, хто не розуміє, чому нам, українцям, дотепер так криваво болять події Голодоморів усіх років, чому так ятрять незафіксовані імена також невинно убієнних, хай прочитає спочатку оці мої нотатки.

Так, вони не про Голодомор і не Голокост. Вони про Людей і Нелюдів у час людинонелюбства.

Так, я знаю, що не існує особливого часу для Любові до Людини. Але я знаю, що кожен час однаково надається як для гідності, так для безчестя. І кожна людина завжди має вибір. Чи бодай шпарину для вибору.

Може, саме тому я дуже хочу, щоб невірники, циніки і людиноненависники (а їх – хоч гать гати!, починаючи з політичного партеру країни), на мить спинилися у своїй злобі, коментуючи Минуле на всіх українських землях. Задля неубієнної пам’яті убієнних людей. Їх незліченно багато – умертвлених невинно, зумисне не згаданих, поспіхом реабілітованих, але головно – забутих, забутих, забутих.

…У моїй пам’яті збережені жахливі бабусині розповіді про голод 1947 року в Бессарабії. Ці деталі про череди напівусохлих голодних людей на вулицях Розтік… ці руки-кості, що хапають подану мамалигу, давляться нею і знову просять, а за кілька годин ці люди-привиди вже мертвими штабелями лежать у придорожніх шанцях із намертво затиснутим харчем у побілілих пальцях… Як це забути? Якщо я пам’ятаю – я є передавачем пам’яті іншим.
Хіба це так важко: пам’ятати Минуле і називати речі і людей своїми іменами?! Хтось же і нас буде колись називати. Чи нам байдуже, як ми будемо вписані в небесні книги – людьми чи варварами?

Марія Матіос

Поет, прозаїк, публіцист, лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка за роман «Солодка Даруся» (2005)

Історична правда

Дієцезіяльний молебень Хресної дороги за жертви Голодомору відбувся 25 листопада у Шаргороді на Вінниччині. У ньому взяли участь духовенство та вірні з Кам’янець-Подільської дієцезії РКЦ.

Перед Хресною дорогою відбулася Служба Божа, яку очолив єпископ Кам’янець-Подільської дієцезії Леон Дубравський.

Під час проповіді єпископ розповідав про жахливі часи Голодомору на українських землях.

Після Служби Божої вірні вирушили слідами мук Ісуса Христа, роздумуючи над трагедією Голодомору, молились за те, щоб у всьому світі цінувалося кожне людське життя. Роздумии до Хресної Дороги складалися із свідчень очевидців, які пережили голод.

Нагадаємо, у Шаргороді триває будівництво 3-кілометрової Хресної дороги з каплицями та фігурами в натуральну величину.

За матеріалами: golgofa.ofm.org.ua

]]> http://www.credo-ua.org/2011/12/54781/feed 0 http://www.credo-ua.org/2011/11/54639 http://www.credo-ua.org/2011/11/54639#comments Tue, 29 Nov 2011 11:17:05 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=54639

Фото: ТСН

Не всі українські телеканали вшанували належним чином пам’ять жертв Голодоморів в Україні.

26-го листопада, у День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, українські телеканали залишили в сітці мовлення розважальні програми і «не виставили на екран заставку із запаленою свічею, як це було в минулі роки».

Найбільш в цьому плані відзначилися Новий канал, в ефірі якого демонструвався «Гаррі Поттер», та СТБ, що крутив розважальне шоу «Х-Фактор. Революція». По ТРК «Україна» показували шоу «Кто хочет замуж за моего сына?»

Також проігнорували звернення громадськості й регіональні канали, зокрема в Запоріжжі, Одесі, Луганську.

«Представника Молодіжного націоналістичного конгресу у місті Луганськ Дмитра Шведа, що передавав вимоги громадськості про недопущення під час жалобного дня до ефіру розважальних програм, представники місцевого телеканалу ІРТА виставили на вулицю та некоректно відмовили у проханні», – повідомляє МНК.

З «вимогою притягти до відповідальності керівництво телевізійних каналів за невиконання указу президента та розпоряджень Нацради щодо вшанування жертв голодоморів» до Національної ради з питань телебачення та радіомовлення планує звернутися Молодіжний націоналістичний конгрес.

За матеріалами: Телекритика

]]> http://www.credo-ua.org/2011/11/54639/feed 0 http://www.credo-ua.org/2011/11/54592 http://www.credo-ua.org/2011/11/54592#comments Mon, 28 Nov 2011 11:30:45 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=54592

У Севастополі 26 листопада відбувся молебень за жертв Голодомору 1932-33 років. Молитву очолили священики Української Греко-Католицької Церкви та Римо-Католицької Церкви в Україні.

За матеріалами: Католический Крым

]]> http://www.credo-ua.org/2011/11/54592/feed 0 http://www.credo-ua.org/2011/11/54579 http://www.credo-ua.org/2011/11/54579#comments Mon, 28 Nov 2011 08:23:17 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=54579

АВТОР, Департамент інформації УГКЦ

]]> http://www.credo-ua.org/2011/11/54579/feed 0 http://www.credo-ua.org/2011/11/54520 http://www.credo-ua.org/2011/11/54520#comments Sat, 26 Nov 2011 18:32:49 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=54520

]]> http://www.credo-ua.org/2011/11/54520/feed 8 http://www.credo-ua.org/2011/11/54509 http://www.credo-ua.org/2011/11/54509#comments Sat, 26 Nov 2011 07:50:20 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=54509

Дорогі співвітчизники – кров від крові й плоть від плоті жертв Голодомору!

Наша планета зробила черговий оберт і знову наблизила нас до осені – тієї пори, яка завжди була для хліборобів порою нового врожаю й нової певності за майбутнє.

Для тих, кого ми сьогодні вшановуємо, осінь 1932-го розверзлася прірвою смертельного відчаю й безнадії. А землю, яка могла б прогодувати мільйони, почали вкривати трупи скоцюрблених від голоду.

Вічна їм пам’ять і Царство Небесне! Хай наситить їх «хліб життя», завдяки якому вони ніколи не голодуватимуть; хай напоїть їх небесна вода, після якої вони не матимуть спраги повіки!

Віра наша дає нам певність, що з душ невинно убієнних стерто земні муки й відновлено Божу справедливість.

А нас – тих, що зосталися у цій земній долині печалі, – й надалі терзають гіркі запитання. Адже нам, здається, ніколи не буде зрозуміло, для чого вони пережили такі страхітливі муки. До того ж учинено їм подвійну кривду, бо їхню трагедію так довго замовчували, а то й заперечували, що навіть чимало нащадків увірувало, що її взагалі не було.

То чого очікують від нас душі невинно убієнних сьогодні?

Хтось із нас напевно скаже: «Справедливої відплати». Але ми всі розуміємо, що в живих уже немає ні замовників злочину Голодомору, ні його виконавців.

Та й чи справді ми віримо, що душі жертв, ніби привиди з фільмів жахів, не заспокояться доти, доки не побачать у пеклі своїх мучителів? Важко було б собі уявити, щоб мученики Голодомору, сидячи одесную Небесного Отця, потребували нашого мстивого гніву.

Хтось інший із нас може уточнити: «Потрібне засудження злочинної системи». І з цим я цілком згоден, бо сам бачу, що ностальгійні портрети кривавого вождя могли з’явитися лише тому, що злочини комунізму не було ні засуджено, ні спокутувано.

Отже, сьогодні, в день ушанування жертв Голодомору, скажімо собі беззастережно: будь-яке ностальгійне загравання зі страхітливими тоталітарними ідеологіями минулого – передусім фашизмом та комунізмом – є зневаженням мучеництва їхніх жертв і прокладанням шляху до нових злочинів. І перш ніж комунізм, поряд зі своїм братом-близнюком – нацизмом, – буде проклято в офіційному вироку, хай буде він навіки засуджений нашим розумом і нашим серцем.

Засудження комуністичної системи нам потрібне не для того, щоб виправити минуле, – втраченого вже не повернеш. Воно потрібне нам для оберігання нашого майбутнього, щоб сатанинське минуле не проросло в ньому знову.

Але що ми маємо засудити в комунізмі, щоб нас не терзали його метастази, а душі убієнних відчули, що їхня жертва була недаремною? Яке будяччя повинні ми виполоти зі своєї душі, щоб не бути більше носіями гріха комунізму?

Передусім остережімо себе від спрощення. Так, комуністичні кати, як і кати нацистські, мали свої конкретні імена, національність та партійні квитки. Вони мали матерів, молоко яких вони збезчестили, і мали дружин чи дітей, любові яких були негідні.

Але одна річ – покарати винуватців комунізму, а інша – подолати його злоякісні пухлини, що причаїлися в нас самих. Подолання комунізму – це не «полювання на відьом», у якому мисливець виступає з позиції праведника. Критично подивімось і у свій бік: чи можуть бути суддями ті, хто вільно чи невільно цю систему підтримував? Воістину не зможуть подолати гріх комунізму ті, що, навіть маючи «чисті» біографії, все-таки носять зерна комуністичного гріха в самих собі!

Більшовизм розпочинався з прагнення оберегти права простих людей і не допустити несправедливості щодо них. Він розпочинався з праведного гніву, викликаного як кривдою з боку багатіїв, так і безкарністю злочинців. Але щоб досягти своїх прекрасних цілей, більшовизм пропонував, здавалося б, прості «рецепти»: уневажнити право власності, перерозподілити награбоване, відповісти насильством на насильство, відкинути Божі заповіді як застарілі «вигадки попів».

Люди були співтворцями комуністичної системи, бо вважали виправданими і знищення «буржуїв» чи «куркулів», і «войовниче безбожництво», і боротьбу влади з «ворогами народу». Кожна рука, піднята для схвалення дій влади, була цвяхом у тіло розп’ятого народу. Кожне замовчане слово протесту оберталося співучастю в злочині. Кожен начебто виправданий, а тому неподоланий страх «маленької» людини зливався в одну величезну повінь жаху, яким повнилась скривавлена територія комуністичного експерименту.

Чи подолані ці ілюзії, які, обіцяючи визволення людини, обернулися трагедіями ҐУЛАҐу й Голодомору? Нинішні реалії засвідчують, що ні. Сьогодні кривда від новітніх нуворишів знову зашкалює, що робить бунт проти них виправданим і майже неминучим. І, відповідно, давнє ідеологічне «будяччя», зазнавши належних метаморфоз, знову пишно розцвіло в наших душах.

Тому кожен, хто закликає до зневаження Божих заповідей сьогодні, обіцяючи встановлення Божої справедливості завтра, насправді лукавить і зводить людей на манівці. І доки ми не зрозуміємо, чому насильницький бунт більшовиків не вивільнив, а закабалив людину, доти не сміємо розпочинати новий цикл гніву й насильства.

Бо єдиний бунт, що милий Господу, – це бунт людини проти її власної готовності колаборувати зі злом і його в своєму серці відтворювати. Ісус, напевно, сказав би: «Не те кривдить вас, що дістає вас іззовні; а те кривдить вас, що породжене демонами вашої душі».

Ось чому, поминаючи сьогодні невинних жертв Голодомору, дивімося в самий корінь проблеми цього злочину. Й відкриймо свій слух до голосів мучеників Голодомору, якими вони могли б звернутися до нас сьогодні.

«Я – бідна селянка. Я вмерла, бо той чоловік, що відібрав у мене останній харч, боявся піти проти волі свого начальства. Тому кожен, хто сьогодні чинить кривду з чийогось наказу, розпинає мене на хресті голоду знову».

«Мене назвали ‘куркулем’ і ‘ворогом народу’. Майно моє відібрали і всю мою родину прирекли на голодну смерть. До того ж кожен, хто побажав, міг зневажити мою людську гідність і потоптати мою честь. Тому кожен, хто сьогодні мітить ярликом «вороги» якусь групу людей, топче їхні людські права й проголошує їх гідними нашої зневаги, знову ставить тавро на моє стражденне чоло».

«Мене, малу дитину, позбавили життя, бо відібрали те, що їм не належало. Тому кожен, хто сьогодні відбирає в інших те, що йому не призначено, – чи то у вигляді хабара, чи позбавлення пільг, чи заниження зарплати, – позбавляє мене життя знову»…

Продовжити низку таких пересторог та озвучити голоси, що їх могло б почути наше сумління, – наш обов’язок сьогодні. Адже Голодомор починається з того «будяччя», яким засмічена людська душа і яке заглушає чисту пшеницю Божого Слова.

Тим, хто сьогодні сидить біля Господнього престолу, достеменно відомо, яким раєм була би Земля, якби люди жили за Божим законом. Вони знають: порушення цього закону справді спричиняє небесну кару, але не тому, що цього хоче безжальний Небесний Суддя, а тому що люди самі готують собі погибель.

Чи ж не тому дві тисячі літ тому цей Суддя і послав на Землю Свого Сина, щоб спасти людей від демонів їхнього єства?

Отож, наше земне завдання – не лише просити Бога, щоб невинно убієнні в часи Голодомору довіку перебували з Богом у Його Царстві, а й зробити все від нас залежне, щоб не наблизилась нова мука до тих, кому випало жити на цій Землі сьогодні.

Бог обіцяв записати у наших серцях Свій одвічний і праведний закон. Він не зможе цього зробити, доки ми ці серця перед Ним не відкриємо. Ми вшануємо жертв Голодомору лиш тоді, коли не дозволимо собі ставати творцями пекла у своєму краї.

Блог Мирослава Мариновича, РІСУ

]]> http://www.credo-ua.org/2011/11/54509/feed 3 http://www.credo-ua.org/2011/11/54506 http://www.credo-ua.org/2011/11/54506#comments Sat, 26 Nov 2011 06:41:42 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=54506

«Я б хотів, щоби всеукраїнська акція «Запали свічку» охопила всі українські родини і домівки, адже цього дня ми повинні бути справді єдині. Полум’я свічки пам’яті повинно зцілити нашу свідомість, щоби ми могли у майбутньому запобігати таким лихоліттям», – сказав Блаженніший Святослав (Шевчук) в інтерв’ю для радіо «Воскресіння».

Предстоятель УГКЦ вважає, що спомин про цю трагічну сторінку історії нашого народу є вкрай необхідним, адже Голодомор, окрім того, що забрав величезну кількість невинних життів, завдав ще й глибокої рани соціальній свідомості українського народу, внаслідок чого багато людей і сьогодні бояться говорити про це, навіть на політичному рівні. Тому Глава УГКЦ закликає українців в День вшанування пам’яті жертв Голодомору, 26 листопада 2011 року, долучитися до загальноукраїнської акції «Запали свічку», поставивши на підвіконнях своїх домівок запалені свічки.

«Спомин про Голодомор 1932 -1933 років є пам’яттю, котра зцілює і дає можливість визволитися від того паралізуючого страху, який панував у часи комуністичної ідеології. Зцілення пам’яті українського народу робить нас здатними не допустити того, щоб у майбутньому будь-яка інша людиноненависницька ідеологія могла завдати подібного удару», – сказав Блаженніший Святослав (Шевчук).

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

]]> http://www.credo-ua.org/2011/11/54506/feed 1 http://www.credo-ua.org/2011/11/54502 http://www.credo-ua.org/2011/11/54502#comments Sat, 26 Nov 2011 06:30:43 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=54502

Фото: stryi.com.ua

Вшанувати жертв Голодомору-геноциду в Україні 1932-33 років закликав клір та вірних Львівський митрополит РКЦ архиєпископ Мечислав Мокшицький у своєму зверненні.

«Прошу, огорніть молитвою усіх тих, хто шматок хліба цінив більше за золото і загинув страшною голодною смертю», – написав ієрарх.

Також голова Єпископату України закликав докласти зусиль, щоб сьогодні поменше людей страждало від голоду.

«Трагічні уроки, які дає нам історія не слід ігнорувати. Вчимося на помилках інших і не допустімо до схожого лиха, щоб наше майбутнє, майбутнє наступних поколінь мало забезпечений хліб щоденний, а разом з ним глибоко закорінене в серці прагнення турбуватися про ближнього, котрий знаходиться в потребі», – звернувся Львівський митрополит до українців.

]]> http://www.credo-ua.org/2011/11/54502/feed 0 http://www.credo-ua.org/2011/11/54492 http://www.credo-ua.org/2011/11/54492#comments Sat, 26 Nov 2011 06:21:37 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=54492

У фальсифікаторів історії завжди одна мета – допомагати авторитарним режимам маніпулювати свідомістю своїх громадян, тримати їх у сліпоті й покорі. Найбільшою ж кількістю міфів обросла тема Голодомору 1932-1933 років. Очевидно, вона є надто важливою для ідейних нащадків організаторів тієї події.

Найперший міф – «ніякого голоду не було й бути не могло» – ґрунтувався на повній відсутності в радянській історіографії будь-якої інформації про масове винищення українського селянства. Пригадаймо виступ на засіданні Генасамблеї ООН 10 жовтня 1983 року радянського історика Івана Хмеля, і його заяву про те, що голод в Україні 1933 року – ніщо інше, як вигадка українських буржуазних націоналістів, які служили Гітлеру в період Другої світової війни, пізніше переїхали в США і з метою виправдання своєї присутності там стали поширювати брехню про голод.

Сучасний історик, професор Георгій Ткаченко йому вторить: «Міф про голодомор – це складова «гарвардського спецпроекту», створеного для інформаційно-психологічних диверсій проти Радянського Союзу, а потім і Росії. У ньому чітко простежується спрямованість – розпалювання націоналістичних пристрастей і передусім ворожнечі й ненависті до Росії та російського народу».

19 листопада 1986 р. комуністичний історик Іван Курас зізнався: «Дійсно, у 32-33 роках ми відчували нестачу продовольчих товарів. З одного боку, це було викликано засухою, що вразила десятки мільйонів гектарів на Середній і Нижній Волзі, на Північному Кавказі, на Україні та інших регіонах… Зі сказаного вимальовується дійсна підкладка кампанії імперіалістичної реакції з приводу так званого голоду 32-33 років, а разом з цим і справжня ціна цинічного моралізування навколо міфічних жертв більшовизму».

Отож, історик від влади сформулював другий радянський міф про голод 30-х років: він був зумовлений несприятливими погодними умовами. Відтоді комуністичні вчені називають Голодомор «трагічною подією», тобто таким собі нещастям, яке сталося поза людською волею.

Під силою неспростовних доказів про Голодомор, які проникали в Україну з-за кордону, долаючи «залізний мур», а також під тиском української громадськості ЦК КПУ ухвалив 1990 року спеціальну постанову «Про голод 1932-1933 рр. на Україні та публікацію пов’язаних з ним матеріалів». Ця постанова вже демонструє винайдення комуністичною владою іншої вигадки: «Архівні матеріали розкривають, що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики». Цей уже третій міф наголошує на економічних прорахунках радянського керівництва.

Іще один комуністичний історик Валерій Солдатенко (нині він очолює Український інститут національної пам’яті) виправдовує репресивну політику влади, бо вважає, що конфіскація в населення сільськогосподарської продукції була необхідним кроком для модернізації СРСР. Він стверджує, що радянські лідери були вимушені проводити колективізацію, яка й призвела до голоду, для посилення обороноспроможності країни.

Інші байки заперечували вже геноцидний характер Голодомору, як-от: зроблений він руками самих українців (оскільки вони були в складі тодішнього радянсько-партійного керівництва УРСС); в Україні жертвами голоду були не лише українці, а й представники національних меншин, які тоді тут проживали.

Новітній міф

Після визнання 2006 року Верховною Радою України Голодомору геноцидом українського народу російські історики нашвидкуруч створюють новий міф: нібито тоді голодували не лише українці, а всі народи СРСР. Так, професор історії, відомий як «архітектор» перебудови, Алєксандр Яковлєв стверджує: «Це трагедія всього радянського села. І ця трагедія повинна не роз’єднувати, а об’єднувати народи колишнього СССР». Категорично відкидає націленість політики Сталіна та його оточення на знищення українського народу або його частини й професор Віктор Кондрашин, а тому вважає саме питання геноциду абсурдним. Він намагається довести, що це була спільна трагедія народів СССР, зумовлена результатами сталінської аграрної політики.

Дмитро Табачник, усупереч своїй же доповіді на спеціальному засіданні Верховної Ради 14 травня 2003 року (тоді він сказав: «Ми мусимо довести світові, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну свідомість»), 1 вересня 2010 року заявив, що визначення Голодомору як геноциду українського народу є вигадками закордонних істориків. Він запропонував підготувати резолюцію, в якій слова «геноцид українського народу» слід замінити словами «геноцид народів України, Росії, Казахстану й Молдови», і висловив упевненість, що цю резолюцію підтримає Організація Об’єднаних Націй та інші міжнародні організації.

Свідки розвінчують міф

Цей останній міф, що сьогодні панує, як бачимо, не лише в російській, а й українській надто політизованій історіографії, ущент спростовують документальні свідчення очевидців Голодомору з Луганської області, які можна прочитати у книзі «Врятована пам’ять». Українці з прикордонної українсько-російської смуги діляться спогадами про те, як вони ходили в сусідні російські села й несли туди своє «багатство» – вишиті рушники, скатерті, сорочки, а також прикраси – в надії виміняти їх на щось їстівне.

Наведу кілька розповідей своїх інформаторів зі збереженням стилістики їх мови.

«Цей голодомор спеціально зроблено. Сталін хотів видушить Україну, це сталінізм називається. У Москві (це ми на скачки з конних заводів їздили), у Москві – тамечка нічого такого не було. У Росії не було – ні голоду, нічого. А на Україні оце робили, душили спеціально, Голодомор зробили, шоб людей унічтожить… Хто чуть-чуть вумніший був – уїхали в Росію» (Артюшенко А.І., 1918 р. н., село Новолимарівка Біловодського р-ну);

«Як получився голод? Почалася продрозвьорстка, у крестян вимели все дотла. У нас до зернини все вигребли. А потом началась колективізація. Забрали в людей все зерно, часть худоби. І крестяни остались ні при чом. Рядом ось тут Росія – 60 кілометрів, там не було цього. Всі ми, з України, все барахло туди одвезли, поміняли за кусок хліба росіянам. І получився голод… голод «закритий» (Проненко М.С., 1914 р.н., село Веселе Марківського р-ну);

«Росіяни… оце Росія, Бондарево від нас, від Ганнусівки, сім кілометрів, так ото були в матерів ліжники, рушники, всяке таке – виносили туди. А там дадуть чи кусочок хліба… Росія не голодувала. От же, прямо рядом, так хто дебеліший, хто на ногах держався – і ото всі рушники, все там – усі кинулись у Росію. Ото наміняють трошки, і остались живі. А росіяни… зовсім рядом же, а жили непогано» (Поволоцький І.М., 1927 р.н., село Ганусівка Новопсковського р-ну);

«У ті часи я був міліціонером. Міліції давали завдання перехвачувати людей, які несли їжу з Росії» (Зубахін Г.Ф., 1908 р.н., село Можняківка Новопсковського р-ну);

«Як ходили мінять, так принесуть або висівок, або ше чого-небудь. Так поодносили – сорочки повишивані полотняні були, тоді рушники полотняні були, носили, тоді скатерті – скатертини вишивали хрестиком. Це все носили міняли – у Старий Оскіл, Росія це воно було. Принесуть якоїсь шолухи або висівок якихось, колись, правда, принесуть і зернечка. Туди всі наші ходили, носили. Може, там і був голод, та не такий. На Дон ходили, до козаків. І мати ходила, і батько їздив, усім доставалося» (Слюсар Н.Ф., 1919 р.н., село Проїждже Старобільського р-ну);

«Ми брали лахмоття – рядна, полотно, ходили в Росію, міняли на зерно. Задурно: за рушник – три-чотири стакана, міняли на сухарі. І те, бувало, не довезеш додому: на дорозі одобрали к чортовій матері. Сама міліція одбирала» (Божкова Г.П., 1920 р.н., село Новочервоне Троїцького р-ну).

Наведені свідчення є доказами геноциду саме українського селянства. Причому доказами переконливими, адже опитані нами люди мають різні політичні погляди й не знайомі між собою. Одностайність висновків людей щодо суттєвої відмінності між Голодомором в Україні та голодом у Росії є запорукою їх об’єктивності.

Історики ж мають бути об’єктивними й у своїх дослідженнях орієнтуватися передусім на гасло французького мислителя Монтеск’є: «Можна просити мене померти за свою батьківщину, але ніхто не змусить мене про неї брехати».

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч, Радіо Свобода

]]> http://www.credo-ua.org/2011/11/54492/feed 14 http://www.credo-ua.org/2011/11/54354 http://www.credo-ua.org/2011/11/54354#comments Sat, 26 Nov 2011 06:14:09 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=54354

Своїми оцінками Голодомору 1932-33 років в ефірі Радіо Свобода поділився Станіслав Кульчицький, доктор історичних наук, професор, заступник директора Інституту історії України.

Ірина Штогрін: Завтра запалимо свічу пам’яті, згадаємо тих, хто загинув від голоду на цій землі, яка називається Україна, і яку американський історик Тімоті Снайдер назвав «кривавою землею»…
 
Жінка, що пережила Голодомор: Мені було 10 років. В нас була сім’я велика. І прийшли ці комуністи, і забрали все. Ніде нічого не було – все забрали! Пашню забрали, муку забрали.
 
У хаті у лежанку сховали і в піч мама сховали у горщик – вони і там знайшли, висипали і забрали. У колиску мама взяли під діти торбину, а наверх дитину поклали. Вони дитину прийняли і забрали цю торбинку! Вони били, вони не давали говорити.
 
Жінка, що пережила Голодомор: Заходили (виконавці називалися) у хату. П’ятеро дітей на печі сидить. Вони тягнуть останній клумак з квасолею з печі, а діти просять: дядьо, не забирайте! Не забирайте! – плачуть. А дяді ті не звертали уваги ніякої.
 
Йшли повз базар. Торговки продавали млинці всякі, все, хт ощо мав. І баба одна загубила млинця. Той млинець впав на землю у пісок прямо, а я його схватила, так рукою його обтрушую, а мама каже: ой, дитино, я боюся, щоб ти їла – хто його знає, з чого він зроблений, дай, дитино, я сама його раз укушу, побачиш, як я вмру, то ти не їж тоді. Ну, я його таки з’їла, того млинця.
 
Жінка, що пережила Голодомор: Возом під’їжджали до границі, а на Україну радянську нікого не пускали, мотивуючи тим, що «на Украине может быть голод».
 
Мене мучить до сих пір випадок з моїм однокласником. Один з синків чи то голови колгоспу, чи сільради витрусив на підлогу крихти з кишені, а він ліг на підлогу і злизував ті крихти…
 
– Україну часто звинувачують у тому, що вона заполітизувала тему Голодомору.
 
З іншого боку, соціологічні дослідження демонструють, що тема Голодомору або, вірніше, розуміння того, що цей голод був штучний і був направлений проти того, щоб винищити селян, які жили на цій землі, об’єднує велику кількість людей. Тобто люди на сході, на заході, у центрі, на півночі і на півдні думають з цього приводу однаково.
 
Чи можна сказати, що це все-таки результат діяльності істориків, які працювали з архівними документами, пане Кульчицький?
 
​​– Ну, звичайно.
 
Хоча я відразу хочу сказати, що той висновок, який зробив Джеймс Мейс зовсім ще молодим на першій у світі науковій конференції по голоду 1932-1933 років в Україні, яка відбулася в Монреалі у 1983 році… Він сказав так, що режим знищував не українців як таких, а громадян України, які були позбавлені волі, які були позбавлені всіх організаційних структур, які моголи цю волю направити кудись, але які зберігали пам'ять про недалеке минуле, які завдяки цій пам’яті відчували себе народом.
 
Справа в тім, що СРСР був побудований на підставі «титульних націй» всіляких: і автономних республік, і союзних, і загальносоюзних. І тому титульна нація нібито все визначала. Але це була суто етнічна титульна нація. І більшовицький режим все робив для того, щоб така титульна нація зберігалася, не перетворюючись на націю політичну. Тим то викликане таке поширене уявлення про Голодомор, спрямований проти українців, як етнос. Так само, як, наприклад, знищували євреїв, як етнос, чи вірменів.
 
Насправді українців знищували не як етнос, а як націю, як націю-державу, власне кажучи. Тому що, за Конституцією радянською, Україна мала всі державні права аж до права виходу з СРСР.
 
– До Києва приїжджав Тімоті Снайдер, професор історії Єльського університету. Він тут представляв свою книгу «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним», яка вийшла українською мовою у видавництві «Грані-Т».
 
Основна теза, яку сформулював Тімоті Снайдер у цій книзі, полягає у тому, що Україна була у 1930-1940 роках минулого століття найнебезпечнішим місцем на землі.
 
«Між 1933 і 1938 роками жертвами вбивчої політики Сталіна впало близько 3,5 мільйона осіб. Після цього між 1941 і 1945 роками ще 3,5 мільйона осіб впали жертвами вбивчої політики німців. Ще близько 3 мільйонів мешканців радянської України загинули у боях. Тим не менше українська незалежна держава іноді вдавалася до політики перебільшення.
 
В Україні, важливому місці як сталінового голоду 1932-1933 років, так і Голокосту 1941-1944 років, кількість українців, що загинули від першого, перевищували до тієї міри, що вона перевищувала загальну кількість єврейських жертв останнього.
 
Між 2005 і 2009 роками пов’язані з державними установами українські історики повторювали цифру у 10 мільйонів жертв голоду без найменшої спроби це число обґрунтувати.
 
На початку 2010 року офіційні обрахунки смертей від голоду тихо впали до 4 мільйонів. Таке схвальне і незвичне виправлення у менший бік наблизило офіційну поставу до істини.
 
Специфічність українського голоду заперечує нинішній Президент цієї розділеної країни».
 
(Тімоті Снайдер «Криваві землі. Післямова»).
 
– Ось таке бачення американського історика.
 
– Американським історикам важко розуміти українську мову. Вони дуже рідко можуть читати праці, які тут у нас видані українською мовою.
 
У 1990 році вийшла книга «Голод 1932-1933 років в Україні: очима істориків, мовою документів». Там була моя стаття: 3,5 мільйони. 3,5 мільйони, не більше.
 
– Він, власне, цю цифру й називає.
 
– Він називає цю цифру. Інакше бути не може. Це, як таблиця множення. А все, що більше, то вже результат конкуренції різних політичних таборів. Розумієте? І це все несолідно.
 
А стосовно цієї теми, яка дуже емоційна, і яка дуже легко піддається політикуванню, то це надто небезпечно.
 
– Є ще такий нюанс, що дуже часто історики, які називають більші цифри, посилаються на те, що довіряти офіційній статистиці практично немає жодних підстав. Тому що ми знаємо, що вона в нас завжди переписувалася у радянські часи. Я сподіваюся, зараз не так.
 
Але якщо зважати на те, яким було населення України на цей час, і що сталося потім, після того, як не народилося ціле покоління, тому що померли підлітки, померли молоді люди, померли люди, які могли народити дітей, то якщо додати ще ці втрати, які фактично є втратами, то ця цифра може вирости.
 
Ви вважаєте, це ми можемо додавати до…?

– Ні, не можемо. Бо є цілковита згода щодо того, які воєнні втрати. Ми ж не кажемо, скільки від тих солдатів Червоної армії, які загинули, могло б народитися дітей, онуків, правнуків через скільки там поколінь.
 
Є цифри прямих втрат. Прямі втрати від голоду, тобто понаднормативна смертність (смертність завжди є) складає, за сучасники підрахунками Інституту демографії НАНУ, 3,9 мільйона. Ну, мої попередні цифри були 3,5.
 
А якщо взяти ненароджених у розумінні тому, що під час голоду народжуваність різко спадає, завдяки голоду, то ми це теж можемо обрахувати. І тоді смертність зростає від голоду до 5 мільйонів, приблизно так.
 
– Тімоті Снайдер так само поділяє цю тезу, що насправді ці дії були направлені на те, щоб знищити якраз тих, хто може потім змінити обличчя цієї країни, яку вибудував Сталін.

– Правильно. Тільки треба додати дуже істотну річ. Українців знищували в межах України як титульну націю, яка могла стати політичною нацією. Українців в Ленінграді чи в Москві ніхто не чіпав, тому що вони були українці. Тобто не етнічна ознака, а політична коріниться в серцевині цієї сталінської акції.
 
– Послухаймо ще Тімоті Снайдера у тому фрагменті, як, на його думку, має працювати історик, і чим він має займатися?
 
Цей голос ми взяли з ефіру телеканалу ТВі, де Тімоті Снайдер розмовляв із паном Княжицьким.
 
Тімоті Снайдер: Історик не повинен трактувати історію, як Ющенко або як Янукович, або будь-який інший політик. Тому що, як ви кажете, історія – це частина політики, пам'ять – це частина політики.
 
Історія страждань може стати об’єднуючим фактором. Історія перемог так само може стати частиною державотворення. Але ці міфи – проблема з погляду історика. Тому що історик не намагається зробити історію хорошою, щоб люди ставилися до своєї історії, як до чогось доброго чи поганого. Історик намагається вірно трактувати історію для того, щоб люди думали про минуле однаково.
 
Хороша історія – вона завжди не зручна. Якщо вам гарно, коли ви читаєте підручник з історії, то це поганий підручник з історії. Історія насправді – це незручна річ, це виклики для людей, які намагаються скласти загальну картину.
 
– Чому таким викликом, власне, для частини політикуму українського і для політикуму російського стало твердження про те, що Голодомор 1932-1933 років – це штучна акція, це акція, направлена «проти політичної нації», як Ви сказали?

– Справа в тім, що в принципі голод 1932-1933 року є штучним голодом, незалежно від того, чи це Голодомор з українською специфікою, чи це Голодомор, який був в Саратовській області (там теж приблизно така ж картина була), чи це в Казахстані, де кількість населення казахського зменшилася більшою мірою, ніж чисельність українського населення. У відносних цифрах, ясна річ.
 
Справа в тім, що цей загальносоюзний голод був наслідком комуністичного будівництва. І від тієї лінії, яку Сталін провадив, так само, як Ленін з 1919 року по 1920 рік, тобто від продрозкладки, Сталін перейшов у січні 1933 року до податкових закупок хліба на податковій основі. Це означало, що він визнав власність колгоспів і селян-одноосібників на їхню продукцію. А податок – це ж частина, яка йде на користь держави. І тільки. Все інше залишається селянам.
 
А до того від 1929 року до 1932 року включно у селян забирали все. Такою була продрозкладка. І, власне, на цьому комуністичне будівництво і припинилося. Як була створена ця сталінська держава в кінці 1932 року, так вона залишалася непорушною до 1991 року. Далі вже не було ніякого скасування товарно-грошових відносин і грошей як таких. Бо це передбачалося програмою РКП(б) 1919 року. Так все і залишилося.
 
Селяни в кінцевому підсумку перемогли оцю державу, яка хотіла побудувати комунізм, який народився в одній голові.
 
– Якою ціною вони здобули цю перемогу!

– Так, мільйони жертв!
 
Але я кажу про штучний голод як всякий голод. Але український голод, тобто Голодомор, був акцією каральною. Після того, як хліб забрали…
 
– І ми можемо це довести.

– Тільки що ж ми переслухали людей, які свідчили, що забрали. Забирали не мішки ж з зерном, а забирали горщик з борщем. Тобто в січні була проведена каральна акція, в результаті якої створена ситуація абсолютного голодування.
 
– Пане професоре, чи бачили Ви документальні підтвердження чи речі, які можна визнати такими, які можуть бути аргументами проти тези, що ось це забирання останнього – це не була директива партія, а це просто самі українці такі люди, що приходили до свого сусіда і просто забирали останнє?
 
– Щоб відповісти на це питання, треба дуже фундаментально відповідати. Це дуже не просто відповісти за одну секунду, за півхвилини. Але я можу назвати три речі, які були суто урядовою акцією. Законодавство про натуральні штрафи м'ясом, салом, картоплею. Вона існує. І ми знаємо, що це Сталін руками Молотова тут в Україні, і підписували Косіор і Чубар. Але Сталін це робив. Це перше.
 
Заборона виїзду з України – теж сталінською рукою написано. Це друге.
 
І третє – це інформаційна блокада. Не тільки фізична блокада тоді, а інформаційна блокада, яка тривала (це на пам’яті у всіх) до грудня 1987 року, коли Щербицький вперше сказав, що ось в Україні був голод.
 
– А ще репресії проти тих керівників колгоспів чи райкомів партії, які не поспішали або робили вигляд, що вони роблять насправді, виконують директиви партії, а самі намагалися якось врятувати людей. Дуже ж багато було репресованих за те.
 
– Створення ситуації абсолютного голоду – це репресії проти селянства як такого, не зважаючи на те, хто це був: болгарин, українець, німець. Які жили в сільській місцевості в Україні.
 
Але були репресії звичайні, так би мовити. Репресії з заведенням особової справи. Так, як завжди було під час великого терору і так далі. Вони спрямовувалися і проти апарату, якщо він гальмував ці всі директиви, і спрямовувалися проти української інтелігенції. Сюди приїхав Постишев. Його головне завдання було в чому? У тому, щоб знищити українську інтелігенцію, яка виступала проти держави тієї, яка намагалася нав’язати Україні статус оцієї титульної нації, так би мовити, «шароварної» нації, а не політичної нації.
 
– Мені бабуся розповідала, що той, хто забрав останній горщик з квасолею з їхньої хати, коли йому було вже 75 років, прийшов до неї і сказав (до цього вони не розмовляли, живучи в одному селі), що я прошу вибачення, бо я не міг інакше, я знав, що якщо цього не зроблю, то буду покараний. Ось це ще одне свідчення, яке я почула з вуст людини, яка пережила це.
 
– Я хочу сказати і по-іншому. Люди не боялися покарання, ті самі люди, які ходили по хатах. Їх же були десятки тисяч, а то і більше, може. Вони просто були голодні. Бо це були незаможники, а у незаможників немає свого власного господарства, цієї присадибної ділянки, у них не було запасів до наступного… Це півроку. Це ж був січень. До літа 1933 року. І те, що вони забирали, вони і тут же, може бути, і їли.
 
– Ми послухаємо ще одну цитату у Тімоті Снайдера, як він, власне, пояснює мету, з якою він провів це дослідження.
 
Тімоті Снайдер: Перше, те, що я намагаюся описати у своїй книжці, що все це були люди. Коли під час Голодомору вмирали вони від голоду, то це були люди. Більшість з них були українці. Серед них були і росіяни, євреї, поляки і так далі. Але всі вони були людьми! Смерть від голоду людини – це страшна річ!
 
Всі євреї, яких розстріляли у Бабиному Яру в 1941 році – всі вони були євреями, але вони також були і передусім людьми. Кожен вбитий єврей – це вбита людина! Мені здається, що це дуже просто, але не всі думають про це.
 
Головне – не хто загинув: українець чи єврей, а головне – що загинула людина. І це трагедія. Тому не можна сказати, що ці смерті стосуються тебе, а ті смерті стосуються інших людей. Україна, скільки вона не існувала, тут завжди жили різні люди, різних національностей: євреї, вірмени, поляки, росіяни, українці і так далі.
 
Якщо ви хочете мати політичне суспільство в Україні, воно повинне включити всі ці історії. Інакше України не існуватиме.
 
– Він має рацію?
 
– Має рацію. І ми стараємося увесь час працювати саме у цьому напрямку. Бо те , що він каже, – це загальні істини. Це, так би мовити, загальнолюдські цінності. Ми звикли зараз казати, що європейські цінності, які мають вагу для кожного з нас, для кожного громадянина України.
 
– Часто докоряють українцям у тому, що вони «смакують» свої трагедії. Я тут цього дієслова навіть не хотіла вживати, але я просто процитувала ті закиди, які звучать на нашу адресу.
 
Як Ви, як історик, можете оцінити, наскільки була затертою пам'ять українців про цю трагедію, яку вони пережили? Ця реакція, яка зараз на це є, виглядає природною.
 
– Я навіть не знаю, що можна відповісти. Бо тут можуть бути різні відповіді. І всі вони правильні. Власне кажучи, пам'ять про голод ніколи не зникала – вона жила у кожній людині.
 
– Тих, хто пройшов через це.
 
– А це всі пройшли.
 
– А в нас є регіони, які були…
 
– Ні!
 
– От, скажімо, Харківщина, Слобожанщина, які були заселені іншими людьми після того, як…

– Пробачте, відносно заселення є така теза. І я знаю… І Комітет по переселенню був створений всесоюзний. Я знаю, що більше 100 тисяч людей він сюди направив. Більша частин їх назад поїхала – не змогли вони тут жити у цих смородом пропахнутих хатинах людей, які повільно вмирали більше, ніж півроку.
 
Отже, не про це мова. Були такі факти. Не треба їх виносити на перший план, тому що це були люди, які не знали… Це просто їх направляли сюди. Вони у тому не винні абсолютно. Я завжди казав… Ну, багато політики у цьому. І мені здається, що це грає просто на шкоду тих самих політиків, які хочуть зробити з цього якийсь зиск.
 
– Пане Кульчицький, я якраз не про політику. Я якраз про те, чому є такі люди от нашого з Вами віку, старші, молодші, які заперечують цей факт? Я просто намагаюся зрозуміти.
 
Я просто назвала одне із пояснень, чому є такі люди, які кажуть: Голодомору не було, це був голод природний, який був скрізь, і він був викликаний зовсім не політикою Комуністичної партії і Сталіна?
 
– Я звик, власне кажучи, не полемізувати з тими людьми. Бо сам за свої майже 75 років… Я вдвічі старше, ніж Ви, до речі.
 
Справа в тім, що якщо я інакше думав колись тільки через те, що так мене виховували у школі, це не означає, що я тепер повинен картати тих людей, які не читали моїх підручників, тому що вони давно закінчили школу.
 
– Правда є правда.
 
– Звичайно.
 
– Головне – це її визначати і не робити з неї річ, яка розділяє людей. Правда мала б об’єднувати.
 
– Так, звичайно.

Ірина Штогрін, Радіо Свобода

Моєму поколінню народжених в 60-х – не дозволялося говорити про Голодомор.

У школі вчителька історії на запитання про голод у тридцятих сердито відповідала, що голоду в Україні ніколи не було. Проте, усі діти в нашому класі якось знали й про голод, і про Сибір, і про репресії.

У далеких селах Київщини, Чернігівщини, Харківщини старенькі бабусі переказували своїми онукам про «страшну голодовку» і просили ніколи не викидати хліб, вважаючи це найстрашнішим гріхом. Згадую, як моя баба бережно, як до ікони, ставилася до хліба, який, Боже збав, було викинути, і, якщо не з’їв, то неодмінно мав засушити й завжди тримати в торбинці на чорний день. Зберігаючи в коморі їжу, баба із сумом і гіркотою в голосі казала: «А це, якщо буде голод»…

Цей бабин біль укорінений у нашу колективну пам’ять.

І він ніколи не дозволить нам забути про страшний Голодомор 1932-33 років.

Сьогодні, коли в Україні, як не прикро, робляться спроби переписати історію, заборонити відзначати ті чи інші події, шанувати наших героїв – як ніколи важливо говорити про Голодомор.

Надзвичайно вражає, що така країна як Канада, яка прийняла на постійне проживання тисячі українців, визнала Голодомор геноцидом українського народу. З 21 по 27 листопада 2011 року по всій країні проходитиме Всеканадський тиждень визнання Голодомору.

Українська громада роками активно поширює інформацію серед канадців про Голодомор, маючи на меті досягнення більш широкого визнання цього геноциду.

Тема Голодомору стає частиною шкільної та університетської навчальних програм. Це означає, що мільйони школярів і студентів, включаючи майбутніх педагогів, уже знають про цю страшну сторінку історії українського народу.

На моє прохання поділитися своїми думками й спогадами своїх родичів про Голодомор, мої студенти українського й напівукраїнського походження в далекій Канаді висловилися віршами, малюнками й просто розповідями.

Ось деякі з них, нехай далекі від досконалості, написані українською як іноземною, але наповнені щирими почуттями.

* * *

Настя Гончаренко: «Моя прабаба жила на сході України, і її розповіді були передані моєму поколінню. Я пам’ятаю, як мені розповідали, що єдине, що врятувало їх сім’ю під час Голодомору, були звичайні солодкі кавуни. Моя прабабуся й прадідусь мали город, на якому їх вирощували. Оскільки кавуни гниють швидко, радянські війська не забирали їх від сімей.

Не маючи нічого іншого, моя прабаба годувала своїх дітей «смачними стравами» в основі яких були кавуни. Вони з’їдалися повністю, нічого й ніщо не викидалося. Насіння кавунів з’їдалося після того, як баба молола його. Якби не кавуни, моя сім’я б не вижила».

* * *

Олена Луцишин, «Моя прабаба, яка пережила Голодомор»

* * *

Цього тижня цілий світ вшановує пам’ять мільйонів жертв геноциду 32-33 років.

У цей час у Канаді, для вшанування пам’яті по цілій країні вивішуються чорні прапори. А 22 листопада на Парламентському пагорбі відбулася пам’ятна церемонія, організована Конгресом українців Канади у співпраці з канадсько-українською парламентською Групою Дружби.

Ірина Константюк, для УП.Життя

]]> http://www.credo-ua.org/2011/11/54462/feed 2 http://www.credo-ua.org/2011/11/54442 http://www.credo-ua.org/2011/11/54442#comments Fri, 25 Nov 2011 11:28:07 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=54442
Всечесні Брати у священстві!
Преподобні Сестри Монахині!
Дорогий Люду Божий!

26 листопада – в офіційний День пам’яті потерпілих від Голодомору-геноциду в Україні 1932-33 років звертаюся до Вас з проханням вшанувати жертви цієї катастрофи.

Прошу, огорніть молитвою усіх тих, хто шматок хліба цінив більше за золото і загинув страшною голодною смертю. Водночас закликаю Вас, кожного зокрема, докладімо зусиль щоб і тепер якомога менше людей терпіло від голоду. Звичайний християнський жест – голодного нагодувати, спраглого напоїти не перевершує наших можливостей, а навпаки дозволяє в ближньому узріти Божий образ та торувати, як собі, так і брату у Христі шлях до Небесного Царства.

Трагічні уроки, які дає нам історія не слід ігнорувати. Вчимося на помилках інших і не допустімо до схожого лиха, щоб наше майбутнє, майбутнє наступних поколінь мало забезпечений хліб щоденний, а разом з ним глибоко закорінене в серці прагнення турбуватися про ближнього, котрий знаходиться в потребі.

Львів, 23 листопада 2011 року

З пастирським благословенням
Архієпископ Мечислав Мокшицький
Голова Конференції
Римсько-Католицьких Єпископів України

rkc.lviv.ua

]]> http://www.credo-ua.org/2011/11/54442/feed 3 http://www.credo-ua.org/2011/11/54432 http://www.credo-ua.org/2011/11/54432#comments Fri, 25 Nov 2011 04:42:30 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=54432

VitaGraf

]]> http://www.credo-ua.org/2011/11/54432/feed 1 http://www.credo-ua.org/2011/11/54395 http://www.credo-ua.org/2011/11/54395#comments Thu, 24 Nov 2011 14:21:10 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=54395

Фото: Сегодня

Спілка Української Молоді в Україні (СУМ в Україні) у межах відзначення роковин Голодомору ініціює проведення акції «Сопричастя», на знак духовної єдності з тими поколіннями українців, які постраждали в часи Великого Голоду і терору.

Про це повідомила інформаційна референтура Спілки Української Молоді в Україні

Таку акцію СУМ в Україні ініціює з 2003 року.

Нерідко ми згадуємо про сам факт голоду 1932-1933 років, про його ініціаторів, але не можемо осягнути жаху, перед яким вiч-на-вiч опинився пересічний українець, з хати якого вимели останню зернину, село якого оточили кільцем вартових, діти якого просили їсти… Аби зрозуміти — потрібно пережити, або, принаймні, спробувати це зробити. Саме це є одним iз завдань «Сопричастя».

СУМ в Україні запрошує вшанувати молитвою, постом та доброю справою пам’ять тих, хто невинно загинув під час голоду 1932-1933 років.

Піст. Кожен, хто погодився взяти участь в цій акції, бере на себе добровільне зобов’язання суворого посту, без вживання страви впродовж 33 годин (від 7:00 год. 25 листопада до 16:00 год. 26 листопада). Це буде своєрідною особистою жертвою кожного з нас на спомин душі невинно загиблих. Дуже важливо, аби ця жертва була свідомою, а не механічною. До участі в цьому заході запрошуються особи, які досягли 18-ти річного віку й не мають медичних протипоказань щодо такого добровільного голодування.

Молитва. О 16 год. 26 листопада учасники акції духовно єднаються в спільній молитві.

Добре діло. Впродовж 33 годин кожен учасник «Сопричастя» може зробити добре діло, допомогти ближньому, який цього потребує. Це може бути милостиня, пожертва на сиротинець тощо. Кожен може самостійно вибирати, яке добре діло він може зробити і на що його спрямувати.

Усіх охочих взяти участь у «Сопричасті» просять написати на електронну скриньку: soprychastya@cym.org

]]> http://www.credo-ua.org/2011/11/54395/feed 0