CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис

Релігія поза церквою

часопис CREDO — Sat, 04 Feb 2012 06:05:28 +0000

Людмила Филипович, доктор філософських наук, професор, заввідділу релігійних процесів в Україні Інституту філософії НАНУ, про константу кількості вірних та українців, які вірять поза релігією

Україна є однією з найбільш релігійних країн Європи. Нерідко, всупереч щоденній практиці, більшість громадян стверджують, що твердо вірять у Бога. За кількістю християн ми шості на континенті і 16-ті у світі. А церква (і це відрізняє Україну від більшості країн Європи) у нас незмінно має найбільший авторитет з-поміж усіх суспільних інституцій.

Поміж тим, як показує дослідження Рейтингу, проведене для Міжнародного республіканського інституту, станом на кінець року десята частина вірних в Україні не співвідносять себе із жодною релігією. Чимало і тих, які взагалі не відвідують богослужінь (21%), і таких, які відвідують церкву лише кілька разів на рік (57%).

Детальніше про вірних поза церквою та реальну кількість тих, які переконані в існуванні Бога, ми розмовляли із Людмилою Филипович (на фото), завідувачем відділу релігійних процесів в Україні Інституту філософії НАНУ.

– Близько 10% відсотків українців кажуть, що вірять у Бога, але не належать до жодної із релігій. На чому ґрунтується їхня позиція?

– Така категорія людей завжди була. Наприклад, людина ще не знайшла ту інституціолізовану форму, в яку хоче оформити свою віросповідність. Це невоцерковлені люди, які не належать до жодної із релігійних організацій, проте сумніватися, скажімо, в щирості їхньої віри немає жодних підстав. Наскільки я пам’ятаю, в інших країнах теж є великий відсоток тих, хто ніяк себе не означує конфесійно або церковно. Це своєрідне середовище, з якого можуть з’явитися люди, які ідентифікуватимуть себе згодом із конкретною релігією, конфесією або церквою.

– Чи є така кількість людей сталою чи вона змінюється?

– В Україні відбулася дуже цікава ситуація. Коли ми лише почали замірювати такі речі, то був дуже великий відсоток тих людей, які не ідентифікували себе із жодною із конфесій. Зараз, коли українські конфесії чітко проявили себе, стали реально присутніми в нашому середовищі, ми зустрічаємося з тим, що на запитання, чи вірите ви в Бога і чи належите до якоїсь релігії, люди пишуть навіть назву храму, куди вони ходять на сповідь, на причащання. Я думаю, тенденція йде до того, що таких людей залишатиметься все менше. Але багато залежить і від тієї стратегії і тактики, яку впроваджуватимуть церкви. Якщо вони стануть заскорузлою формою, затісною для творчих і вільних людей, то це, навпаки, може призвести до того, що велика кількість людей повиходить із церков.

Ви ніколи не задумувалися над тим, чому багато українців, замість традиційних і нібито логічних належностей до православ’я, раптом обрали протестантизм або католицизм? Я знаходила такі відповіді: “Нам набридла суперечка між різними гілками православ’я”, або “Нас не влаштовують міжправославні конфлікти. Ми хочемо, щоби церква була спокійною, без елемента політизації, щоб ми там знаходили спасіння, а не вияснення стосунків”.

– Тобто ця кількість “вірних поза церквою” є й наслідком нереформованості церкви?

– Частково – так.

– Як можна з’ясувати, наскільки щирими є українці, коли кажуть, що вірять у Бога? Наприклад, одне із останніх опитувань показує, що п’ята частина країни не ходить до церкви взагалі, а більшість (57%) лише кілька разів на рік.

– У соціології релігії самовизнання людини ніколи не приймається як єдиний показник, за яким можемо говорити, чи це людина віруюча чи ні. Самовизнання – важливий фактор, але його завжди слід перевіряти за допомогою інших індикаторів. Такими можуть бути, зокрема, і ті, про які ви кажете – частота відвідування храму, молитовна діяльність, літургійна, благодійна… Усе це можна перевірити лише частково.

Хто ж стоятиме над головою і дивитиметься, чи вранці молишся, чи подякував за вживання їжі чи ні… Великою мірою впливає на це і поточна мода. Але тут можна ставити й інше питання: а серед тих, які навіть перебувають у храмі, серед оцерковлених людей, скільки із них реально вірних. От для мене важливим показником є те, чи людина живе за цінностями, які сповідує, чи ні. Як вони проявляються в її конкретному щоденному житті. Якщо вона, наприклад, не свариться зі своєю сусідкою, бо та перефарбувала крила курці, або не пиляє грушу, яка стоїть на межі дворів… Оце для мене є християнин, вірянин. А якщо людина клопочеться тим, яку нову шубку купити, аби піти до церкви і похизуватися нею…

– Як змінюється релігійність українців за двадцять років незалежності, після атеїстичного радянського минулого?

– Я натрапляла на такі оцінками і сама поділяю цю точку зору, що відсоток людей, які щиро вірять, є сталий. Так само, як і відсоток еліти, як і відсоток мислячих людей, альтруїстів, аскетів, авантюристів… Вважається, що їх не більше 5-6%. От кожної цієї категорії приблизно стільки. Я колись зіткнулася із конкретним прикладом.

Сім чи вісім років тому у мене аспірантка писала дисертацію про релігійність українського суспільства. Якось вона прийшла в сльозах і каже: “У мене пропадає об’єкт дослідження”. Я питаю, як це пропадає? Вона каже, що коли ввела усі ці індекси, які визначають релігійність людини (те, що ми казали, – відвідування храмів, святкування), то виходило, що реально вірян в Україні було не більше як 2,5%. Самі ж церковники часто кажуть, що таких не більше 10-12%. Відтак – тут море роботи для церкви: зробити реально вірними тих, хто приходить до церкви.

Назарій Тузяк, Львівська Пошта

Португалія: Єпископ спілкуватиметься з молоддю за допомогою електронної пошти

часопис CREDO — Sat, 04 Feb 2012 05:36:47 +0000

Єпископ Візеу (Португалія) Ілідіу Пінту Леандру відповідатиме на запитання молодих через е-мейли. Так сказав о.Антоніу Жоржі Альмейда, відповідальний за молодіжне душпастирство в дієцезії Візеу.

28 січня в цій дієцезії, розташованій за 330 км від Лісабону, відбувся Форум молоді, який викликав значний інтерес. Багатолюдність заходу стала важливим знаком, – сказав о.Альмейда. І додав: оскільки не всі учасники зустрічі змогли поспілкуватися з єпископом, то «молодь зможе надсилати йому листи із запитаннями, на які єпископ, мірою своїх можливостей, дасть відповіді». Єпископ Леандру бачить і потребу, і доконечність участі молодих людей у спільних дієцезіальних справах.

Як відзначає о.Альмейда, Форум був не осібною частиною праці з вірними у дієцезії, а частиною «синоду», спільної діяльності, розпочатої 2010 року. Відповідаючи на одне з питань під час Форуму, ординарій Візеу зауважив, що в Церкві існує проблема діалогу з молоддю та використання її мови. «Ми говоримо так, що молоді люди часто нас не розуміють. Вони слабко чують те, що Церква їм говорить. Перш ніж Церква починає говорити, вони відходять, їх уже нема», – сказав єпископ Леандру. При цьому він зазначив, що «ми не хочемо поставити молодь на перше місце у Церкві», але «шукаємо способу наблизитися до неї, запропонувати їй те, що молодь любить, гарні речі». А потім вони прийдуть до храмів, – таке переконання 61-річного єпископа.

Збірні, спільні – за прийнятою в дієцезії термінологією, «синодальні» – роздуми повернуться під час Дієцезіального дня молоді, що відбудеться 1 квітня.

За матеріалами: КАІ

Обережно, хакери!

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 19:00:01 +0000

Яке зло краще? Україну охопила паніка навколо хакерських атак на сайти державних установ після закриття Інтернет-ресурсу Ex.ua. Добра реклама для сайту і черговий привід для народу покритикувати владу.

Хоча насправді подібні файлообмінники в Інтернеті закриваються практично щороку в різних країнах світу, незалежно від рівня демократії, – про це розповідають в Інтернет Асоціації України. Нещодавно в Америці протестувала Вікіпедія через можливість обмеження прав, а у Польщі зібрались масові протести проти закриття сайту, що займався піратством. Протести у громадянському суспільстві зазвичай мають традиційний вигляд, як то масове зібрання у Польщі або відкриті листи до парламентарів та припинення роботи сайтів у США.

Ми ж наввипередки захоплюємось діями хакерів, які зруйнували Інтернет-ресурси державних органів влади: МВС, СБУ, Президента України та ін.. Молодці хакери, налякали владу, виявили протест, показали, хто в хаті господар. Але також ці хлопці відчули, що можуть руйнувати те, що їм не належить, і за це їм нічого не буде.

Не потрібно довго чекати, щоб один із цих прославлених знавців комп’ютера раптом запропонував: а давайте вкрадемо дані СБУ чи Міністерства Економіки (а ще краще Національного Банку України) і продамо їх Росії, наприклад, або Китаю. З рівнем компетентності правоохоронних органів України, особливо у сфері хай-тек, важко буде знайти винуватця. І у хлопців не заграє совість, адже вони лякають владу, ще й можуть заробити на цьому. А те, що Україна може від цього отримати трагічні наслідки, про це говоритимуть пізніше, а ще краще – звинуватять владу, яка не зуміла гарантувати безпеку і попередити злочин.

Мені не подобаються дії українських чиновників, я не підтримую тортури в міліції, переслідування СБУ, байдужість та некомпетентність Президента, однак в даному випадку схвалювати та сприяти роботі хакерів – це злочин. Християнський гріх, якщо хочете.

Зрозуміло, що людям не хочеться платити за те, що вони можуть отримати безкоштовно. І совість не давитиме, якщо слово «красти» поміняти на «скачати». Однак користуватись чужим майном без дозволу – слухати пісню чи дивитися фільм – це красти. Якщо я це роблю, я свідомо йду на гріх, проти сьомої заповіді.

У США те, що відбувається в українському Інтернет-просторі, розцінювалося б як потенційний тероризм. А ми, захоплюючись діями хакерів, сприяємо цьому тероризму. Бо щоб стати громадянським суспільством, жити демократично і з рівними правами, потрібно відмовитись від речей, до яких ми звикли, наприклад, красти з Інтернету контент. Адже зло залишається злом, чиї б інтереси воно не представляло.

_________________________________________________________

У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.

Літургійні читання на суботу, 4 лютого

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 16:53:22 +0000

Римо-католицький календар

Субота ІV звичайного тижня

Літургійні читання / Біблійні роздуми

Греко-католицький календар:

Ап. Тимотея

прпмч. Атанасія Перського

Літургійні читання

Вираження Божого милосердя

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 16:27:21 +0000

Роздуми до Слова Божого на суботу ІV звичайного тижня

Ісус, побачивши великий натовп, змилосердився. І перше, що Він зробив, – почав їх навчати, і «навчав їх чимало». Навчання Слову – це було вираження Божого милосердя. Звернімо увагу: Ісус не кинувся зцілювати всіх підряд, годувати хлібом, шукати роботу для безробітних і вирішувати сімейні конфлікти. Ісус навчав їх «чимало», тобто багато. Слово Боже – те, чого найбільше потребують вівці. Один з Отців Церкви, св.Цезарій з Арля, звертаючись до духовенства своєї дієцезії, сказав: Хто з вас не проповідує Слова, той узагалі не любить.

“ Якщо останнім часом Божий Дух схиляє твоє серце до Біблії – знай: це вираження любові Його серця!

Можливо, після проповіді чимало з тих людей були втомлені, і становище багатьох напевно не вирішилося автоматично, наче на помах чарівної палички. Але всі, хто слухав, отримали Слово Життя, отримали світло, яке дозволяє іти навіть крізь темряву. Якщо останнім часом Божий Дух схиляє твоє серце до Біблії – знай: це вираження любові Його серця!

Ангела Меркель відвідає католицького єпископа Гуанчжоу

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 16:04:05 +0000

Федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель від 2 лютого перебуває в Китаї з триденним візитом. На завтра запланована поїздка до Гуанчжоу (Кантона), де пані канцлер відвідає кафедральний собор Пресвятого Серця Господа Ісуса і розмовлятиме з місцевим єпископом Йосифом Ган Цзюньцю. Він належить до тих католицьких ієрархів, яких визнають і Апостольська Столиця, і державна влада Китаю.

Урядовці в середу по обіді повідомили єпископа Йосифа про приїзд глави німецького керівництва, при цьому даючи йому пораду представити місцеву католицьку спільноту і якнайкраще відповідати на запитання. Відвідини катедри канцлером і розмова з єпископом – це звичайне явище в подорожах визначних політичних діячів. На думку оглядачів, складно очікувати, щоб під час цієї зустрічі було порушене питання зв’язків КНР з Апостольською Столицею. Візит пані Меркель пов’язаний із 40-річчям встановлення дипломатичних стосунків поміж Бонном та Пекіном. Питання, порушувані в ході візиту, стосуються фінансової кризи у сфері євро, а також підтримки Китаєм санкцій проти Ірану та діяльності ООН щодо режиму в Дамаску.
Під час свого візиту в Китай 2006 року Ангела Меркель зустрілася з єпископом Шанхаю Алойзієм Чін Лючжаном.

За матеріалами: КАІ

«Горе вам!»

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 15:35:33 +0000

До коментарів про Соборність на УП

20 січня 2012 року на «Українській правді» була опублікована моя невеличка стаття під назвою «Моя мрія про Соборність». Деякі читачі прокоментувати цю статтю. Здебільшого вони написали, що годі жити мріями – треба діяти, а один навіть зауважив, що в 1991 році був зроблений живий ланцюг від Івано-Франківська через Львів аж до Києва.

За ці коментарі дуже дякую. Дозвольте тепер стосовно них щось сказати.

Слово «мрія» можна зрозуміти по-різному: або як щось уявне чи вигадане і далеке від дійсності. Але його можна також зрозуміти як щось реальне, щиро бажане, – як бачення, мету. Хочу підкреслити, що це слово я вжив у другому значенні, як мету, що її ми бажаємо осягнути, візію, котру я (чи тільки я?) хотів би бачити здійсненою – щоб усі громадяни України були відкриті одне для одного, почувалися спільнотою.

Цього я особливо бажаю як член Ініціативної групи «Перше грудня».

Живий ланцюг 1991 року – це прекрасний приклад того, що я мав на думці, хоча, може, лише частково, і про це скажу нижче. Підкреслю тут, що живий ланцюг, який маніфестував злуку міст Західної України зі столичним Києвом, не знайшов відповідників у подібних заходах інших регіонів України та їхніх головних міст. А, власне, цього бракувало, і таку недосконалість треба виправити, хоча, може, в інший спосіб.

Те, чого нам сьогодні бракує, є відчуття єдності всіх громадян, підкреслюю – всіх громадян!

І такого відчуття не буде, якщо ми не сприйматимемо іншу особу як таку саму, як я – з такою самою гідністю, з такими самими потребами, з такими самим правами.

Основний поділ у нашому народі полягає саме в тому, що ми механічно всіх ділимо за категоріями, наприклад: всі, хто при владі, – злі, всі не при владі – добрі, всі багаті – злі, всі убогі – добрі, – і ще є декілька подібних стереотипних поділів.

Така класифікація зручна: та чи правдива? Бо бувають сумлінні чиновники, які вболівають за справедливість, і трапляються убогі самолюбні чиновники, які більше прив’язані до матеріальних благ, ніж деякі багачі.

На думку автора цих рядків, основною реформою, яку повинен пережити наш народ, має бути усвідомлення, що всі ми однаково люди, всі сини і дочки України, а наша людяність залежить від нашої особистості та нашого характеру.

Ще одна важлива прикмета цієї реформи – добрим людям допомагати стати ще кращими, а тим, які заблукали, – знайтися. Законовчителеві, який зрозумів приклад доброго самарянина, Ісус сказав: «Іди і ти роби так само» (пор. Лк. 10, 25-37), – а жінці-блудниці – «Іди і більше не гріши» (пор. Ів. 8, 1-11).

Тепер, напевно, хтось скаже, що Ісус на фарисеїв і книжників, які на нього нападали, казав: «Горе вам!». Такий вислів в українському та інших перекладах з грецького оригіналу звучить дуже жорстоко, майже як прокльон.

Арамейською мовою, якою говорив Ісус, ці слова мають дещо інше значення: «Жаль мені вас». Такий переклад більше відповідає ментальності Того, хто молився за тих, що Його розпинали.

Ісус не приховував вини чи поганих намірів тих, які перекручували Божий закон чи старалися Йому зашкодити, Він їх не вибілював. Він їх картав, але як Той, що прагнув їх навернути.

Так ставитися до людей, які нас кривдять, не легко. Для людини, яка не вірить у Бога, це майже неможливо, однак в Україні є велика кількість християн і взагалі добрих людей.

Ми не змінимо ситуації на краще тільки засуджуючи та проклинаючи. Справжнє відродження нашого народу, з бажаним усіма справедливим правопорядком, може здійснитися лише тоді, коли між нами запанує справжня людяність.

З християнської чи просто з людської точки зору, «тверде слово» дає протилежну реакцію: людина починає боронитися і цілком не готова виправитися. Натомість слова співчуття «жаль мені тебе» роззброює навіть когось дуже злобного.

Немає певності, що він виправиться, але це ймовірно. Як каже часто вживаний тепер образний вислів, краще будувати мости, як мури.

Знову, можливо, хтось скаже, що автор вищенаведених рядків – великий мрійник, далекий від дійсності. Мені не важливо, що про мене думають, говорять чи пишуть, але розчарованим читачам, які сподівалися «твердого слова», раджу прочитати книгу Євангелій.

+ Любомир

Архиєпископ Любомир (Гузар), Українська правда

Уряд Ірландії розглядає можливість знову відкрити посольство при Ватикані

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 15:26:57 +0000

Можливо, вже незабаром буде знову відкрито посольство Ірландії при Ватикані, закрите в листопаді минулого року.

Хвиля протестів не вщухає, тож прем’єр-міністр Енда Кенні обіцяв учора, 2 лютого, що справу закриття ірландського дипломатичного представництва буде переглянуто.

Місцеві ЗМІ, наприклад, «Irish Independent», оцінили обіцянку прем’єра як перший крок у правильному напрямку. Члени партії прем’єра Кенні вважають, що відкриття посольства при Ватикані відбудеться упродовж 18 місяців. Згідно з офіційною інформацією, посольство закрито в листопаді минулого року в рамках заощаджень, викликаних економічною кризою. Це рішення викликало хвилю критики.

Слова прем’єр-міністра Кенні можуть викликати проблеми в урядовій коаліції. Зовсім недавно міністр закордонних справ Еймон Гілмор із правлячої Партії Праці запевняв, що рішення про закриття посольства у Ватикані залишається в силі.

Ватикан був однією з перших держав, з якими Ірландія встановила дипломатичні стосунки у 1920 році.

На сьогодні Апостольський Престол підтримує стосунки зі 179 державами. З них 80 представлені послами, які мають резиденції в Римі.

За матеріалами: КАІ

« Церква … повинна іти туди, де є аудиторії, і говорити з кожною її мовою, а не своєю», – Євген Глібовицький

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 15:08:55 +0000

Пане Євгене, в Євангелії від Йоана читаємо: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог» (Йо.1,1). Як, на вашу думку, перед лицем різних постмодерних соціальних викликів в Україні (культурних, бізнесових, економічних, політичних тощо), Церква мала би вміло подавати Боже слово? Яка специфіка подачі слова Церкви, церковного повідомлення, в українському суспільстві?

Я не можу говорити від імені Церкви, але скажу, що може бути ефективним у наш час і наших умовах. Будь-хто, хто хоче бути успішним у комунікації повинен розуміти головне – розуміти того, до кого ти звертаєшся: що ця людина може сприйняти, чого не може сприйняти, що вона розуміє, чого не розуміє, що вона знає і чого не знає. І відповідно й вибудовувати стосунки. Там, де Церква має поле поступу, – це розуміння різних аудиторій, і не тільки прихильних до неї. У сучасному світі немає єдиної аудиторії. Тепер є багато подрібнених аудиторій. Інколи одна людина може бути аудиторією. Це означає, що змінився світ, і відповідно має змінитись комунікація будь-якої інституції, яка хоче бути успішною.

Колись, до прикладу, символом старого часу був також спосіб оповіщення небезпеки – одна на всіх серена. Коли виникала небезпека, вона вмикалась і ми всі її чули. У сучасному світі з щільними металопластиковими вікнами, із навушниками, автомобілями, люди атомізувалися. І, відповідно, сирена вже не можу бути для них засобом сповіщення. Але кожен має телефон, який приймає sms. Різниця в тому, що сирена була одна для всіх, а sms у кожного персональний. Це є зміна, яка відбулася у комунікаціях. Церква, як інші інституції, якщо хоче бути успішною, має це взяти до уваги. Вона повинна іти туди, де є аудиторії, і говорити з кожною її мовою, а не своєю. Іншими словами, треба бути набагато гнучкішим, готовим до набагато складніших запитань, до набагато жорсткіших розмов. Це не просто.

“ Інструменти з’являються і зникають, головне, щоб Церкві було що сказати

Які головні професійні інструменти донесення повідомлення можуть найкраще послужитися Церкві?

Різні. Найважливіший – це Інтернет. Але інструменти з’являються і зникають, головне, щоб Церкві було що сказати. І доки вона має, що сказати, як це зробити – це абсолютно технічна справа. Власне, проблема полягає не так в інструменті (радіо, телебачення, Інтернет), як в тому, що важко сформулювати повідомлення, які сприймуть різні середовища. Знаєте, якщо Ви маєте щось таке, що мене зацікавить, а в мене те, що зацікавить Вас, ми знайдемо спосіб, як порозумітись один з одним. Ми домовимось чи по телефону, чи при зустрічі, чи ще якось. Головне, щоб нам було про що говорити. Якщо Церкві та різним суспільним групам буде про що говорити, вони знайдуть способи.

Питання щодо необхідності богословського розуміння інформації, слова, повідомлення, аудиторії, розуміння того, що цінності є первинними, а форми їх подання – вторинними. Наскільки це важливо?

Дуже важливо. Якщо говорити про те, що спричинило значний поступ науки в Середньовіччі, то це спроможність абстрактно говорити про Бога. Спроможність говорити про цінності, спроможність виокремити цінності. Цінності в результаті будуть тим, довкола чого ми зможемо будувати стосунки, якщо хочемо, щоб вони були продуктивними, довготривалими, щоб це були стосунки, які в результаті створюватимуть здоровіше суспільство і кращі умови для нас всіх. Звичайно, що і Церква, і різні суспільні групи тут мають що сказати.

Консервативність Церкви дуже важлива, як і те, що вона проповідує одне і те ж. Хоча форма проповідей змінюється. Змінюється час до часу і трактування цінностей, які вона проповідує. Суспільство дуже важливе в цьому діалозі, бо різні його групи спроможні набагато швидше відчувати потребу в модернізації. Створювати нові сенси, наповнювати їх, говорити про те, що щось стало актуальним, а щось перестало таким бути, що з’явились якісь нові виклики. Відповідно, чим глибше Церква перебуватиме в комунікації з різними суспільними групами, зокрема і неприхильними, тим сильнішою буде і вона сама.

“ Роль священика має перетворитися на роль модератора, а не ведучого

Яка роль священників у процесах, які відбуваються в інформаційному середовищі ХХІ століття?

Важко сказати, бо суспільство з вертикального перетворюється в горизонтальне. І логічно, що роль священика має перетворитися на роль модератора, а не ведучого. Модератор створює умови, а ведучий веде, тобто має владу. З іншого боку, священики в Церкві мають владу, тобто вертикальний вимір. Наприклад, можуть відпускати гріхи тощо. Ця вертикаль буде викликом у горизонтальному суспільстві. Яким саме? Важко сказати. Чи тим, який стимулюватиме до чогось, буде перевагою чи буде недоліком. Можу сказати, що протестантські середовища легше сприйматимуть горизонталь людей, як і горизонтальну модель суспільства.

Знову ж таки, ми про це говоримо з львівськими науковцями, зокрема з Ярославом Грицаком і Мирославом Мариновичем, які займаються в Унівській групі, про те, що наша традиція відповідальна за те, де ми є сьогодні, а ми – де будемо завтра. Ми не можемо перекладати відповідальність за це на традицію. Насправді, мені здається, від нас залежить, чи ми зможемо зрозуміти різні сенси довкола нас. Зрозуміти, наприклад, що таке горизонтальне суспільство? Чи воно зовсім горизонтальне? Напевно, що ні. У ньому все одно є якісь ієрархії? Навіть у дуже демократичному, дуже простому світі, про що пише Павло Свідмен. Інша річ, наскільки ієрархії, як, наприклад, католицька, сумісні з цим суспільством. На сьогодні – дуже сумісні. Що буде завтра – невідомо. Мені здається, що в будь-якому випадку буде якийсь більший вибір горизонтальності, більше спілкування, ніж прохання про дозвіл і його одержання чи не одержання. Я думаю, що сучасні цінності збільшуватимуть рівень свободи людини, серед іншого й у прийнятті рішення щодо своєї віри, конфігурації своєї віри. Водночас збільшуватимуть відповідальність людини за свій вибір. Питання в тому, наскільки люди будуть готовими до цієї відповідальності.

Тут постає виклик перед конкретними парохами, які постійно і безпосередньо спілкуються з людьми.

Україна – це перехідна країна. У нас будуть дуже просунуті й відсталі священики – в нас будуть дуже просунуті й відсталі парафії. У нас будуть надтехнологічні, абсолютно інтернетизовані місця і місця, де до найближчої телефонної станції 20 кілометрів. І це все в одній країні, в одному суспільстві, в межах одної Церкви. Зрештою, в УГКЦ так було віддавна. Були парафії в Сполучених Штатах і в Україні. І коли в США Інтернет був нормою, в Україні про нього лише починали чути. Нам доведеться якось з цим давати раду – модернізуватися. Я думаю, що розмови про те, як ми модернізуємося менш важливі, ніж те, щоб ми давали собі раду з цінностями. Це, насправді, найважливіше. Бо решта дасться до вирішення.

“ У ХХІ столітті дуже важливо, щоб Церква була спроможна взаємодіяти з різними суспільними групами в обидва боки. Тому найважливіше – це чути!о

Яка роль богословських навчальних закладів в Україні і, зокрема, УКУ в цьому процесі?

Важливі всі навчальні заклади, зокрема й богословські, щоби ставати інтелектуальним осередком критичної думки. Нам бракує відповідальності і критичності, й щодо самих себе також. Освітні заклади мають стати середовищами, де створюватимуться спільноти, спроможні заглиблюватися у складніші дискусії, щоби створювати і пропонувати рішення для цілого суспільства. Від чого нам треба відмовитись, а що прийняти, щоби краще увійти в майбутнє? У чому нам треба утвердитися? Ми маємо розуміти також, що якщо з цими центрами буде щось не так, то вони з локомотива можуть перетворитись на гальмо. І будь-яка інституція може бути як ліком, так й отрутою. Тому, добре би було якби ми мали добру освіту, а ще краще, щоби в нас була добра і відповідальна освіта. Якщо ми закладатимемо не те, що хочемо побачити, то потім змінюватися буде набагато важче. Легше від початку зробити правильно, ніж потім змінювати.

Якби Ви мали змогу дати три поради нашим єпископам, ректорам навчальних богословських закладів, щоб оптимізувати внутрішній простір як всередині УГКЦ, так і церковну комунікацію назовні, якими вони були б?

Думаю, що є лише одне, що я хотів би сказати – вміти чути! Не слухати, а власне чути. Бо якщо виходити лише з того, що є що сказати, то це буде монолог, і він не матиме тієї користі, як це було в той час, коли Церква була єдиним джерелом освіти, рішень для суспільства. У ХХІ столітті дуже важливо, щоб Церква була спроможна взаємодіяти з різними суспільними групами в обидва боки. Тому найважливіше – це чути!

Довідка

Євген Глібовицький – керуючий партнер компанії з стратегічних комунікацій та комунікацій змін pro.mova. Викладач Києво-Могилянської Бізнес-Школи. Член правління асоціації фахівців з громадських зв’язків UAPR. Був штатним працівником великих українських медіа (Студія 1+1, до того «Перший національний» та «Киевские Ведомости», на початку кар’єри «PostПоступ» і радіо «Промінь»), працював з провідними медіа як всередині країни, так і за її межами («Дзеркало тижня», радіо «Эхо Москвы», працював локальним співпродюсером для американських телеканалів CBS та PBS, британської BBC). Як журналіст, має досвід роботи в «гарячих точках» (Югославія, 1999) та в кризових умовах (закарпатські повені 1998-1999; події після терактів 11 вересня в Нью-Йорку і Вашингтоні, 2001; країни Близького Сходу, 2002; справа Гонгадзе та політична криза 2001-2002). У 2002-2003 разом з Романом Скрипіним та Андрієм Шевченком розробив концепцію «5 каналу». У 2002 відмовився працювати в новинах на 1+1 через цензуру, був засновником Київської незалежної медіа-профспілки, зрештою, її головою. Закінчив Національний університет “Києво-Могилянська академія” за спеціальністю «Політологія», також навчався в Блафтонському університеті (Огайо, США) та Львівському національному університеті імені Івана Франка.

Розмовляв Віктор Жуковський, Християнин і світ

Українська молодь – Христові влаштовує різдвяні посиденьки

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 14:53:26 +0000

5 лютого, о 17.00 у Львові в приміщенні ЛМГО «Українська молодь – Христові» відбудуться різдвяні посиденьки «Прощання з колядою»

У програмі:

- УМХівський вертеп;

- народний ансамбль пісні і танцю «Черемош»;

- дитячий хор «Надія»;

- Богодар Баглай – лауреат міжнародних та всеукраїнських конкурсів бандуристів;

- частування (вареники, кутя, пампушки);

та інше.

Різдвяні посиденьки відбудуться за адресою:

Львів, вул. Пекарська, 13, ЛМГО «Українська молодь – Христові», Молодіжний християнський центр.

Довідка

ЛМГО «Українська молодь – Христові» - всеукраїнська молодіжна християнська громадська організація, яка працює в рамках молодіжного мирянського апостоляту. Об’єднання християнської молоді служить для пропагування християнської моралі, поширення християнського світогляду, популяризації в молодіжному середовищі християнського способу життя. Усі члени організації готові працювати для добра Церкви та українського народу.

Два фільми, два Папи, дві епохи

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 14:04:50 +0000

Днями подивився два фільми із зовні однаковими сюжетами. І перший і другий містить дві події – конклав, який обирає Папу, а також ідентичні своєю кінцівкою: Папа виходить на площу святого Петра і звертається до людей – в обох випадках реакція на його слова є надзвичайно глибокою і говорить багато про ті очікування і настрої, які панували/панують у світі, поза екраном. Обидва фільми так чи інакше пригадують нам про блаженного Івана Павла ІІ.

Перший (фільм) став свого роду пророцтвом – бо через кілька років після його виходу в світ, на престіл апостола Петра зійшов Папа-слов’янин. Так само як у фільмі Папою стає єпископ зі Східної Європи. Другий фільм починається кадрами похорону блаженного Івана Павла ІІ. Й хоча подальший розвиток подій не збігається з реальністю, відео про Івана Павла ІІ пригадує нам, що з ним для Церкви і для світу закінчилась ціла епоха. Ми увійшли у ХХІ століття зі всіма його викликами, питаннями та настроями.

Перший фільм, про який я тут пишу, називається «Черевики рибалки» («The shoes of Fisherman»), знятий за романом (який був написаний у 1963 році) австралійця Моріса Уеста у 1968 році (режисер Мішель Андерсон, головна роль Ентоні Куін). Тобто в час великих перемін у католицькому світі. Сюжет роману полягає в тому, що єпископом Рима стає український ієрарх, глава Української Греко-Католицької Церкви. Прообразом, звісно, став Йосип Сліпий, який у 1963 році був звільнений з радянського концтабору та прибув до Рима. Головний герой фільму має ім‘я Григорій Лакота (що відсилає нас до пам‘яті про ще одного українського ієрарха, єпископа-помічника Перемишльського, Григорія Лакоти, який був ув’язнений у 1946 році, помер у Воркуті та був беатифікований у 2001 році блаженним Папою Іваном Павлом ІІ). Новообраний Папа, одягає «черевики рибалки» і робить це фактично тільки но скинувши тюремні валянки. Поки він спокутував свою «провину» перед радянською державою в сибірських снігах, світ пережив глобальні перетворення. Радянський Союз переляканий проблемами з Китаєм, і цей конфлікт влада СРСР також намагається залагодити завдяки присутності на Заході звільненого єпископа Григорія Лакоти. Загалом світ стоїть перед лицем атомної війни.

Слід зазначити, що автор книги і відповідно й фільму черпає натхнення з реальних подій того часу, оскільки світ на передодні написання твору і справді стояв на порозі атомної війни. Маю на увазі «Карибзьку кризу», яка цілком могла завершитись конфліктом між США та СРСР. А в залагодженні конфлікту між опонентами активну участь взяв Папа Іван ХХІІІ. І саме в контексті тогочасних дипломатичних контактів США-Ватикан-СРСР відбулось звільнення з сибірської каторги глави УГКЦ – Йосипа Сліпого. Нещодавно на цю тему з‘явилась цікава публікація в Catholic Historical Review під назвою «Vatican diplomacy after the Cuban Missile Crisis: new light on the release of Josyf Slipyj» (The Catholic Historical Review , October 1, 2011, Schelkens, Karim).

Повертаючись до фільму хочу зосередитись на завершальній промові новообраного понтифіка, головного героя фільму Григорія Лакоти . Його обрання за сюжетом стає несподіванкою як для світу, так і для нього самого. Ключовою подією в переміні вподобань учасників конклаву стає його щирість, рішучість та прагнення активізувати діяльність Церкви задля переміни людства, великою мірою у подоланні соціальної несправедливості . Ці якості він демонструє в розмові з кардиналами під час конклаву. Лакота стикається у Ватикані з новими для себе викликами перед Церквою, зокрема перед сучасними богословськими та філософськими течіями. Один прогресивний богослов, який стає секретарем Лакоти напередодні конклаву, постає в доволі симпатичному амплуа, як страждалець у пошуку істини, на противагу «дрімучим» домініканцям, які судять його на осучасненому суді інквізиції. Фільм має кілька сюжетних ліній, але провідною наскрізною думкою, до якої все рухається, є та, що Церква стоїть на порозі перемін (у вже згаданій вище розмові кардиналів з Лакотою на конклаві один з них сказав «Переміни (революція) витає в повітрі, і ми не готові до неї») – світ ставить виклики, наука ставить виклики, Церква повинна зреагувати на все це оновленим голосом. Цим новим голосом кардинали обирають українського єпископа Лакоту.

Свою урочисту промову Лакота розпочинає з того, що знімає тіару, говорячи: «Христос мав терновий вінець, а я стою з не покритою головою, бо я ваш слуга». (Пригадаю, що останній Папа, який вдягав тіару був Павло VI, у 1978 році, коли він помер Папа Іван Павло І вже не вдягав її). Далі новообраний Папа цитує гімн любові апостола Павла, й говорить, що світ на порозі кризи. Лакота каже, що йому не під силу змінити світ, єдине, що він може це змінити себе. Він також говорить, що з усіх статків Церкви він допоможе всім, хто помирає від голоду, навіть якщо Церква від цього стане бідною. А також закликає всіх великих і малих світу цього ділитись з тими, хто потребує допомоги. Присутні на площі Петра вітають його слова гучними оплесками.

Я думаю, всім ця картина нагадує не такі вже давні події з реальної історії. Не беручи до уваги конкретні слова з фільму, які прив’язані до сюжету, ми все ж можемо сказати, що в нас є такий досвід: Папа, який намагається говорити до світу, базуючись на оспіваній апостолом Павлом любові, показує Церкву, яка співстраждає з людьми, чи просто є людяною.

Цей твір написаний у 1963 році в той час, коли Церква вже в принципі зробила крок, до аggiornamento, але, наскільки я розумію, ще не все на той час було ясним, перед чим же все таки стоїть Церква, окрім чітко вираженого тоді опонента – комуністичного режиму. Наступні десятиліття більш повно розмотали клубок нових філософських ідей та суспільних теорій, які сьогодні стають викликом тому вченню, яке несе у світ Церква.

(Мені не відомо на разі, яким була реакція на фільм і на роман в той час в українській діаспорі, однак, постараюсь дізнатись у знайомих мені людей. У фільмі існує ряд помітних нісенітниць: Лакота, то українець, то росіянин, умови сибірської каторги не виглядають вже аж так погано, а кабінет комуністичного очільника схожий на кімнату в Пентагоні – але це, я так розумію, тільки тому, що для Західного світу Україна це щось екзотичне і невідоме, десь біля Росії. А радянський побут вони уявляли собі набагато-набагато пристойнішим, ніж він був в реальності.)

Від роману 1963 року пропоную перенестись на 50 років вперед, до іншого фільму «Habemus Papam» (2011 рік, режиссер Нанні Моретті).

Картина світу, з якою тут зустрічається глядач, відображає вже до сьогодення. І головна його риса це дезорієнтація, непевність у всьому, що нас оточує. Головний герой фільму, якого, як і в попередній стрічці, обирають понтифіком (він стає Папою після Івана Павла ІІ, хоча це ім`я прямо не звучить у фільмі, кадри з похорону не залишають нам сумніву), несподівано для нього самого, вибір приймає. Однак одразу після обрання стається “конфуз”, Папа не зміг вийти до людей з привітанням, його охопив страх. Кардинал-протодиякон, так і не виголосивши ім‘я нового Папи, з повним розпачу лицем ховається за завісою балкону храму Святого Петра. Понтифік, переслідуваний рештою кардиналів тікає у свої покої. Люд на площі шокований. (Коротко про фільм можна прочитати в The Economist ).

Можливо, як написав один знайомий, цей фільм про людину і владу. І так, і ні. Сам режисер висловив думку, що фільм вільний до трактування й інтерпретації (The Guardian). Представники Церкви розділились у своїх поглядах. Одні вважають, що режисер «підняв руку на святе». Інші – що у фільмі немає карикатурного образу Церкви (CNA).

Фільм за жанром є скоріш драматичним, проте не позбавлений доброго гумору та людської самоіронії. Про себе скажу, що не знайшов у веселих моментах фільму, жодної образи почуттів віруючих. Глядач бачить живих людей, а не «ангелів небесних», які на думку деяких віруючих «возсідають» у Ватикані. Це живі люди, які п‘ють заспокійливе, переживають депресію. Депресія як ознака цього світу, наскрізь прошиває фільм. Навіть у Псалмах психіатр, якого викликають у Ватикан допомогти Папі подолати страх перед прийняттям відповідальності єпископа Рима, знаходить ознаки депресії. Втрата людиною відчуття цілісності, намагання все звести чи пояснити все (а перш за все людину) через призму певної теорії є важливою ознакою сьогоднішнього світу. В цьому випадку один з героїв фільму намагається все пояснити через психологію, фрейдизм.

Папу вивозять з Ватикану для сеансу у психолога, і він втікає в місто. Знову повернусь до першого фільму «The shoes of the Fisherman», в якому Папа також таємно виходить у Рим. У випадку фільму 1968 року він йде в римські «трущоби», випадково попадає в квартиру, де при смерті лежить чоловік, єврей, і Папа молиться за нього разом з його сім‘єю єврейською мовою. Одним словом, фільм 60-х років – соціальний, Папа йде на дно міста, співстраждає з людьми.

В 2011 році Папа потай від всіх йде в Рим, зустрічає різних людей, які готові йому допомогти. Він водночас стикається із світом, який немов у якомусь розпачі і розгубленості. В кінці кінців він потрапляє в компанію театральних акторів, один яких сходить з розуму. Сцена в готелі, де Папа ночує з театральними акторами, надзвичайно символічна – цей світ є театром божевільних, і понтифік відповідає актору, який втратив глузд, словами чеховського Соріна: «Ви перенаситились життям. Ви ситі, тому й байдужі до життя». Цю сцену з фільму можна ще більше розбирати. Але чи це не найкращий «психологічний» аналіз всьому сучасному світу? Який переситився другорядним і втратив смак до життя. І чи не тут корінь депресії, яка наскрізь проступає в фільмі?

Водночас Папа розмірковує над Церквою у світі. Розмовляючи сам із собою в автобусі він говорить, що Церква вже й сама не розуміє, що робиться з цим світом. Дозволю собі припустити, що, шукаючи відповідь на це питання, понтифік і йде таємно в місто. Як у 1968-му, так і у 2011 році. 50 років тому Папа повертається у Ватикан і жертвує статки бідним, у 2011 році Папа просить секретаря, з яким зустрічається на руїнах римського форуму (чим вам не ще один образ?!), залишитись в місті і не повертатись у Ватикан.

Цей фільм можна розбирати по хвилинах… Зупинюсь тільки на ще одному моменті – представник Церкви, який виступає на телебаченні в момент, коли увесь світ щиро затамувавши подих чекає, коли ж вони дізнаються ім‘я нового понтифіка, починає нудну богословську браваду про служіння Петрового наслідника, однак в певний момент зависає пауза і він усвідомлює, що не здатен дати просту відповідь на запитання, яке турбує простих віруючих.

Не буду псувати перегляду тим, хто буде дивитись фільм після прочитання цього блогу, й тому зупинюсь на цьому місці. Нехай збережеться інтрига, так буде чесно по відношенню до глядачів.

Однак ще раз повернусь до своєї ідеї порівняти дві епохи, яким належать ці кінострічки. У першому випадку Папа рятує світ від атомної війни і веде Церкву вниз до людей. У стрічці ж 2011 року Церква стоїть перед світом, який вже страждає не від голоду тілесного (звісно на планеті є мільйони голодуючих людей, але фільм не про це), а від голоду душевного чи від божевілля й не знає, що з цим всім чинити. Зрештою, голод одних є скоріш наслідком божевілля інших.

Ці штрихи це тільки кілька тих думок, які з’явились у мене під час перегляду фільму, однак дуже радо послухаю роздуми інших читачів і глядачів цих фільмів, хоча, думаю, не обов‘язково їх порівнювати чи дивитись в парі. Це два автономні фільми, однак їх сюжетні лінії та запитання, які ставляться глядачу видались мені дуже схожими, хоч я й не жив у епоху 60-х.

Блог Анатолія Бабинського, РІСУ

Мирослав Маринович: Україна страждає від аморальності влади

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 13:47:44 +0000

Часто ми говоримо про єдність як про уніфікацію, де всі мають бути однаковими. Однак такої єдності нам не вдається досягти, навіть на політичному рівні. Нам потрібна єдність, яка дасть можливість кожному зберігати власну ідентичність. Таку думку висловив проректор із призначення та місії УКУ, правозахисник Мирослав Маринович. 2 лютого він взяв участь у дискусія «Відгомін Дня соборності: об’єднання чи поділ?», повідомляє прес-служба УКУ.

Правозахисник також прокоментував події 22 січня 1990 року: «Це був злет духу, ми аргументували ці події політичними, національними, регіональними аргументами, але духовна основа цієї акції є величезною. Усі інші інтереси були вторинними, або й взагалі не важливими. Сьогодні ми маємо ситуацію навиворіт. Коли інтереси різних угрупувань є на першому місці, але немає первинності духу – натомість панує зневіра та недовіра», – зазначив він.

На думку Мирослава Мариновича, лише з відродженням духовної основи відродиться справжня українська ідентичність.

Проректор УКУ також прокоментував політичне протистояння «двох Україн» – «помаранчевої» та «синьо-білої»: «Господня мудрість у тому, що ми опинилися біля двох розбитих корит. Це шанс для українців сісти за стіл переговорів і подумати про те, як нам об’єднатися, не в плані уніфікації, а зберігаючи особливості кожного, вийти на гармонійне поєднання двох половин».

Зустріч «Відгомін Дня соборності: об’єднання чи поділ?» відбулася у межах проекту «Зустріч поколінь», який організовує Інститут лідерства та управління УКУ у співпраці з Марійським товариством «Милосердя» за підтримки фонду «Турбота про літніх в Україні».

Майстер-клас для всієї родини у Львові

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 13:37:56 +0000

Педагогічне товариство «Клавіс» (KLANZA) запрошує сім’ї на фестиваль – майстер-клас.

У програмі: інтеграційні ігри, танці, художні майстер-класи.

Батьки, вихователі, аніматори зможуть навчитися гуртувати групу методом педагогіки гри. А вся сім’я зможе радісно провести час.

Місце: Львів, Український католицький університет, філософсько-богословській факультет, вул. Хуторівка, 35А

Час: Субота, 4.02.2012, 15.00–17.00 год.

Вхід вільний.

Довідки за телефонами:

097 517 06 42 – о. Григорій Драус,

093 72 57 642 – Андрій і Анна Баранович.

У Лондоні може з’явитися храм атеїзму

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 13:24:25 +0000

У британській столиці активно обговорюють пропозицію лондонських письменників і архітекторів побудувати храм для тих, хто не вірить в Бога. Якщо проект буде втілений в життя, в центрі Лондона з’явиться 50-метрова чорна башта – церква атеїзму. Дискусія про проект в будь-який момент може вилитися в скандал.

Нещодавно британський письменник і філософ Аллен де Боттон задумався про те, чому у представників всіх релігій є «громадські будівлі, де вони можу відчувати себе як вдома», а у атеїстів – ні. Більш того, вважає британець, немає ні одного великого і хоча б значимого твору мистецтва, яке було б присвячене невірству. Немає другого Баха, який міг би написати щось, що можна було б порівняти за потужністю зі «Страстями за Матвієм».

Тоді філософ запропонував владі Лондона побудувати храм атеїзму. Де Боттон підключив до проекту знайомого архітектора Тома Грінала, разом з яким розробив зовнішній вигляд церкви для тих, хто ні у що не вірить. Вона буде виглядати як сувора, трохи похмура чорна вежа висотою 46 метрів.

Будова, що звужуватиметься догори, символізуватиме собою 300 мільйонів років еволюції життя на нашій планеті. Внутрішня стіна вежі буде розділена на безліч вузьких смуг, кожна з яких уособлюватиме мільйон років історії людства. Зовнішня частина храму буде покрита подвійним кодом – ДНК людини.

Аллен де Боттон підкреслює, що не відчуває ніякої ненависті до релігії, храм атеїзму ні в якому разі не позиціонуватиметься як церква «єдино правильного погляду на світ». Філософ вважає, що з роками консервативні ЗМІ перетворили атеїзм в щось жахливе, близьке до сатанізму. Письменник каже, що для нього атеїзм – це просто «науковий підхід до життя».

Зрозуміло, ідея де Боттона не могла не зіткнутися з критикою з боку британського суспільства. Так, інший філософ – Річард Докінз – пише, що будівництво храму атеїзму – просто марна трата часу і грошей. «Якщо автори проекту хочуть розповісти людям про науковий погляд на світ, чи не краще відкрити відповідні школи, а не зводити дурні арт-об’єкти?», – вважає Докінз.

Як би там не було, автори храму атеїзму кажуть, що вже зібрали половину суми, необхідної для будівництва храму. Якщо лондонська влада схвалять зведення «вежі знань», то її фундамент може бути закладений в центрі британської столиці вже в 2013 році.

За матеріалами: vesti.ru

На Прикарпатті відбудеться зустріч родин мігрантів

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 13:03:08 +0000

З ініціативи Пасторально-місійного відділу УГКЦ 12 лютого в Івано-Франківську відбудеться щомісячна зустріч мігрантів та їхніх родин.

До участі запрошені також усі, кому небайдужа тема мігрантства. Молитовне спілкування проходитиме в Молодіжному християнському центрі св. Івана Боско. Учасники дискутуватимуть про позитивні і негативні сторони міграції, ділитимуться думками на тему: «Міграція: плюси чи мінуси».

Як повідомляє прес-служба Пасторально-місійного відділу УГКЦ, зустріч розпочнеться Божественною Літургією о 10.00. У програмі – духовна наука на тему: «Духовні підвалини християнської родини», спілкування-запитання зі священиками, перегляд музейної експозиції «Наші в Італії» – виставка світлин та мистецьких творів, які розповідають про працю та життя заробітчан за кордоном. На завершення – спільна подячна молитва.

Організатори: Референтура у справах мігрантів та іммігрантів Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ та спільнота колишніх заробітчан «Пієта».

Програма

10.00 – Свята Літургія.

11.00 – Розколяда.

11.20 – Духовна наука «Духовні підвалини християнської родини».

11.45 – Спілкування на тему: «Мігрантство: плюси чи мінуси».

13.00 – Запитання до священика.

13.45 – Молитви християнської родини.

Телефон для довідок: 066-1814038 – Ольга Шкляр.

Зустріч богопосвячених осіб Харківського деканату

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 12:19:24 +0000

У День богопосвяченого життя, 2 лютого, близько тридцяти священиків та сестер Харківського деканату зібралися на спільну молитву у монастирі сестер-кармеліток, що у Покотилівці під Харковом.

Конференцію та проповідь виголосив отець Рафал Пруско OCD. Він підкреслив важливість для богопосвячених осіб шукати та вибирати волю Небесного Отця, наслідуючи у цьому Ісуса Христа.

Святу Месу, під час якою ченці, черниці та богопосвячені діви відновили свої обітниці, очолив декан Харківського деканату отець Леонід Ткачук МІС.

Сестри-кармелітки з ордену Сестер Матері Божої з Гори Кармель, «молитовний тил» Харківсько-Запорізької дієцезії, тішилися в цей день, що можуть спільно святкувати із представниками «дієвої» частки духовного фронту, за яких сестри невпинно моляться.

За матеріалами: rkc.kh.ua