Батько Віктор:

Головною причиною мого виїзду за кордон стало надзвичайно складне економічне становище в Україні.

Молода сім’я, двоє дітей, бажання жити окремо від батьків, мати власний куточок і неможливість знайти роботу з оплатою праці, що дозволяла б належним чином забезпечити сім’ю. Все це і спонукало мене виїхати за межі України. Звичайно, планувалося побути рік, два, за той час добудувати хатину і повернутися додому, до родини. Але за ці перші роки мого перебування за кордоном в Україні майже нічого не змінилося. Звісно, в Іспанії, життя було не легше: мовний бар’єр, відсутність друзів, знайомих і, особливо, безмежний смуток за сім’єю. З часом, із мовою стало краще і знайомих стало більше, які намагалися мені допомагати в будь-яких складних ситуаціях, та сум за родиною не зникав ніколи.

Через півтора роки до мене приїхала дружина. Для неї це випробування стало ще важчим. Адже вона, мама, залишила двох синочків в Україні на опікунство бабусі та дідуся. Вони за дітками доглядали під час нашої відсутності, за що ми їм щиро вдячні.

Думалось, що ось ще трішки і повернемось додому. Та, знову ж таки, нестабільність економічної ситуації в Україні щоразу подовжувала час нашого перебування в Іспанії.

Коли, нарешті, нам вдалося отримати документи під час легалізації, ми вперше повернулись додому. Моєму меншому синочку було вже тоді 6 років, хоч я його залишав ще однорічним малюком. Чи це добре? Звичайно, що ні, що діти виростають без батьків. Батьківське серце і батьківські думки завжди линуть до своїх дітей. Діти мають знати батьківську любов і турботу. Відтоді всі наші зусилля були спрямованні лише на те, щоб забрати дітей в Іспанію. Та це нам вдалося лише через два роки. І вже наступного року мого старшого сина довелося знову повертати в Україну, щоб він закінчив школу і мав змогу продовжувати навчання в Україні. Бо я хочу, щоб мої діти навчались і працювали в Україні і я не хочу і не бажаю, щоб їх спіткала моя доля, доля заробітчанина. Це важка праця. І навіть люди з вищими освітами: вчителі, інженери, економісти, працюють будівельниками чи прибиральницями.

Та що нас усіх спонукає залишати Батьківщину, рідний дім і сім’ї? Звичайно, бажання покращити фінансовий стан.

Чому ми так довго перебуваємо за кордоном? Тому, що в Україні нічого не змінюється. Політичні чвари і безвладдя — все це відбивається на простому населенні. Ми не хочемо тут залишатися, ми прагнемо повернутися додому. Ми бажаємо усім серцем, щоб в Україні все налагодилось. А головне, щоб наші діти і не подумали шукати кращої долі в країні під назвою «ЗА КОРДОН»!

Син Михайло:

Мені не подобається вислів більшості людей, що «життя за кордоном – мед». Також говорять, що жити за кордоном легко та весело, що гроші заробітчанам «падають з неба» прямо в руки.

Насправді ж, це не так. Дозвольте мені вас ознайомити із їхнім життям. Отже, все починається з того, що у сім’ї елементарно не вистачає грошей, не вистачає на купівлю житла, ремонт квартири. Тоді батько або мати їдуть до Києва, щоб «відкрити» візу за кордон. В українському посольстві до нас ставляться як до «бидла». Люди там стоять у черзі по кілька днів і в різну погоду. І ще й не кожному вдається отримати цей «омріяний» паспорт.

Спочатку в чужій країні найважче – бо ти не знаєш мови і навіть багатьох елементарних речей. Друзі допомагають знайти роботу або штукатура, або помічника на будівництві. Гроші, в порівнянні із нашими, звичайно немалі, але якою ціною… батьки намагаються придбати все якнайкраще для своїх дітей: одяг, їжа, мобільні телефони та інше. Але більшість дітей цього не розуміє.

Я був в Іспанії із батьками і спробував попрацювати в тому темпі та ритмі життя. Це надзвичайно виснажливо та принизливо. Мій батько каже, що ми за кордоном як «білі раби». Тому я не бажаю працювати так, як вони і буду вчитися. Адже вони себе у всьому обмежують: у їжі, в одязі, в усьому економлять.

Але ця відстань нерідко призводить до непорозумінь між батьками і дітьми, утворюючи «стіну непорозуміння» між нами. Тому, здобуваючи щось одне — ми обов’язково втрачаємо щось інше. Я відчував себе самотньою дитиною, яка залишилася з дідусем і бабусею. Дуже часто діти в такому становищі починають курити та зловживати алкоголем, намагаючись придушити відчуття самотності. Тому, на мою думку, краще нікуди не їхати, а бути усією сім’єю разом. Бо краще жити скромніше разом, ніж бути багатим і самотнім.

Підготувала Юлія Комарніцька

]]> http://www.credo-ua.org/2010/04/21941/feed/ 8 http://www.credo-ua.org/2009/12/9549/ http://www.credo-ua.org/2009/12/9549/#comments Wed, 09 Dec 2009 13:35:15 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=9549

Ми щодня стикаємося зі злочинами. І дивлячись на тих людей, які їх чинять, у нас виникають питання: Чому вони це роблять? Як вони дійшли до такого життя? Ким були раніше?

Сьогодні Сергій Субота відбуває 9 років покарання за збройний напад, пише пісні і чекає на волю. А яким було його життя декілька років тому?

Руйнування дитячих мрій

До 10-ти років маленький Сергійко постійно чув від матері, що його батько – льотчик. Тому весь цей час хлопець захоплено дивився на усі літаки. А потім батько… вийшов із в’язниці і дитячі уявлення Сергія зруйнувалися, як замок з піску.

Крах сподівань припав на підлітковий період, і хлопець не хотів піддаватися вихованню батька. Спробував красти. Спочатку поцупив 10 гривень у дідуся. Вийшло, і доволі непогано. Потім почав втікати з дому. Одного разу, після того, як з друзями випадково підпалили склад з комп’ютерами, Сергія ув’язнили на 5 років. Повернувся юнак додому на 40-ий день після смерті батька і знайшов собі нових друзів.

У пошуках щастя або вбивство старої людини

Нове життя сподобалося більше: завжди мав гроші, міг дозволити собі алкоголь, «травку», гарних дівчат. Здавалося б, що ще може бути потрібно для «щастя»? Можливо, Сергій і надалі жив би таким життям, але доля підставила підніжку. Його знову ув’язнили, цього разу вже на 9 років. Спочатку відбував покарання в Городищенській колонії суворого режиму. Звісно ж, задоволеним тюремним життям аж ніяк не будеш, адже так не вистачає ковтка свіжого повітря…Та одного дня теплий вітер на своїх крилах приніс Сергію лист від дівчини Олі. Одразу ж вирішили: якщо не підходимо один одному – припиняємо листування. Після декількох листів Сергій рішуче написав : «Або заходь на мій корабель, або далі пливу сам.»У відповідь побачив: «Я заходжу на Ваш корабель!» …Одружилися у в’язниці. Тоді Ольга була у білій сукні, немов ангел. А сьогодні вона, як ангел, терпляче чекає на чоловіка і пише листи зі словами кохання.

Пізніше сталася ще одна подія, яка змінила життя Сергія. Якось до в’язниці завітав о. Григорій Драус, капелан. Будучи надзвичайно енергійною і харизматичною особистістю, Він знайшов ключ до сердець цих людей. Сергія ж вразили простота і доброта священика:

«Побільше б таких людей, як отець Григорій. Тоді світ став би іншим, кращим.»

Тоді Сергій зрозумів: для того, щоб бути щасливим, не потрібно грабувати, не потрібні мільйони. Можна просто служити і віддавати своє життя іншим. Ув’язнений спробував написати пісню і заспівав її отцю. Священику сподобалось і він почав підтримувати талант, який заново відкрило ув’язнення.

«Я навчився грати на гітарі ще у 15 років,- розповідає Сергій. – Ми з друзями тоді вчились самі: хтось покаже один акорд, хтось інший. Потім перестав цим займатися. Але у в’язниці знову почав грати, писати пісні.»

Ольга і отець Григорій допомогли змінитися Сергію, надали новий сенс його життю. Завдяки їм народилася нова людина, яка зможе любити по-справжньому і дарувати світові прекрасні пісні.

Це не пісня. Це – душа…

На сьогодні Сергій Субота написав близько 25 – 30 пісень на релігійну тематику, про кохання, життя та про маму. Саме про неї була перша пісня тоді ще юного Сергійка. Тоді його надихнули почуття до мами, а сьогодні?

«Я пишу , коли бачу якусь несправедливість. Просто хочеться, щоб усе було по-чесному. Хочеться щось змінити.»

Крізь слова пісень на нас дивиться не людина, а її душа. Лише там вона може знайти своє відображення, може розповісти про біль, який відчуває від зроблених помилок. Про ніжність, яку їй дала мати. Про кохання, яке неможливо описати, а потрібно відчути.

Зараз Сергій грає на зібраннях вже у Катеринівській колонії суворого режиму. Але через деякий час, вже на волі, він не хоче покидати своєї справи: «Я вже давно не мрію. Але дуже хотілося б після того, як вийду з в’язниці, завітати до інших колоній і заспівати для них своїх пісень.»

«Не раз пытался бросить всё и жизнь свою начать сначала»

За словами Сергія, продовжувати колишню діяльність він не прагне. Першим кроком у нове життя буде не повернення до рідного Миколаєва, де старі друзі завжди запропонують «допомогу». Цим кроком стане рішення оселитися у Рівному разом з коханою дружиною Ольгою, яка допоможе йому по-новому поглянути на життя.

Що ж, побажаємо Сергію успіхів у його прагненнях. На його прикладі ми бачимо, що людина справді може змінитися не через жорстокість, а через простоту, кохання і доброту. І, крім того, бачимо, що в’язниця відкриває не лише нові, але й добре забуті старі таланти. Хай щастить!

Якщо в людини формується неправильна ієрархія цінностей, Бог приходить, аби допомогти їй виправити ситуацію, і… забирає найцінніше для неї. В такий спосіб даючи їй можливість знайти щось більше, краще, цінніше. Зі мною сталася точно така сама історія.

У наших з Даньом стосунках ніколи не було видимих перешкод. І був час, коли це не давало мені спокою. Просякнута стереотипом голлівудських історій, я була переконана, що ось-ось має статися щось таке, що буде нам дуже заважати, і ми будемо долати це «щось», і подолаємо, і тоді наша любов зможе вважатися «справжньою», бо пройшла через перешкоди. От я чекала-чекала, а перешкод все не було. Наші батьки не були проти наших стосунків, я подобалася Даньовим рідним, він – моїм, ми мали ті самі погляди на життя, молилися разом, належали до однієї конфесії, ходили в той самий храм, нами захоплювалися друзі, дуже щиро, майже ніхто не заздрив, нам вистачало грошей, ми були здорові. І лише час від часу в мене шалено починало битися серце, коли Даньо довго не писав, що дістався додому цілий і неушкоджений, але потім я отримувала смс і заспокоєна засинала.

Тільки на основі чуттєвих переживань я була переконана, що це любов на все життя і що більше любити вже неможливо, та й не хотілося більшого. Хіба ще тільки заміж за нього вийти і дітей народити. Дрібнесенькі хмарки не могли затьмарити того величезного сонця любові, яке раптом в 23 роки засяяло на небі мого життя. Словом, було добре-добре і солодко-солодко. Тільки пам’ять про минуле і про те, що так довго так добре мені не було ніколи і бути не може, на якийсь час крала моє щастя. Здавалося, іноді я навіть шукала якоїсь проблеми, бо очікування бурі гірше і моторошніше за саму бурю. Скрізь і всюди люди боролися за свою любов, а нам от так усе на тарілочці було подано: і взаємоповага, і порозуміння, і співпереживання, і бажання розвиватися. Ставало навіть цікаво, що ж Бог приготував для нас: хворобу, тривалу розлуку, якусь дуже страшну сварку? Бог, видно, не міг вже тих терзань витримати і вирішив таки задовольнити мій нездоровий потяг вирішувати проблеми.

Він не наслав на когось із нас невиліковної болячки, не відіслав когось за тридев’ять земель, не забирав у нас розум і не давав взамін тонни егоїзму, щоб ми могли розсваритися, а потім миритися під дощем чи снігом в світлі місяця чи свічок. Бог в один прекрасний вечір прийшов і забрав те, що на той момент було для мене найдорожчим – мої почуття до Данила. Але не просто забрав і все. Натомість Він дав мені якісь незрозумілі почуття до іншого хлопця. І все це сталося тоді, коли ми з Даньом почали готуватися до весілля. Я сиділа в його обіймах, розуміла, що люблю його і тільки з ним хочу прожити ціле життя, але нічого не відчувала. Кудись поділося захоплення кожним його словом, жестом, вчинком. Проте мене незрозуміло трусило в присутності зовсім сторонньої і чужої мені людини, яка точно мені не подобалася, до якої чим більше я відчувала антипатію, тим менше могла бути сама собою в спільних розмовах чи навіть знаходячись в одному приміщенні. Кожного разу, коли той хлопець дивився на мене, здавалося, він пронизує мене наскрізь і бачить всі мої переживання, через що я ще більше втрачала дар мови і червоніла. Тоді він отримував ще більше підстав вважати, що я до нього небайдужа, а мене огортав страх, що він так думає, що взагалі на світі хоч хтось може так думати, адже я люблю тільки Данила.

Але найбільше мною опановував страх, що можу накоїти якихось дурниць. Були думки типу: а що як мною опанує пристрасть до іншого і я захочу покинути Даня, а що, як я вирішу, що це кохання всього життя, а що як я почну відчувати до Даня відразу чи зневагу? І при тому всьому я й далі серцем розуміла, що хочу бути тільки з Данилом, що люблю його одного, а все це – тільки мара.

Мені снилися жахіття, в яких всі мої страхи ставали реальністю. Я прокидалася серед ночі, бігла до Даня в кімнату, будила його, бо просто не сила було лишатися з тим усім самій. Тоді він обіймав мене, втішав, як міг, а я ревіла безпробудно в нього на грудях із невимовним страхом, що можу його скривдити і втратити. А Даньо знав про всі мої переживання і про незрозумілі почуття в бік іншого хлопця, і жодного разу я не відчула від нього тіні або натяку на докір, сумнів чи страх.

Вже значно пізніше він зізнався мені, як сильно боявся тоді за нас. Але я дуже вдячна йому, що не дав мені того зрозуміти під час мого випробування, що просто терпів, чекав, молився. І так невидимо, але дуже відчутно підтримуючи мене, дав мені самій виборсатися з цього всього. Не вимахував переді мною прапором своєї любові і не звертався до моїх загострених почуттів провини й обов’язку. Його така чиста неафішована любов зараз тим цінніша для мене, коли знаю все про його переживання.

Згадався фільм «Коли чоловік кохає жінку» з Мег Раян і Енді Гарсією. В нас було якось подібно до того – я проходила детоксикацію від всього зайвого, шукала нової міцної основи, а він просто кохав і чекав.

І лише тоді, коли я в церкві сказала, що маю вільну непримушену волю стати дружиною Данила, коли дала обітницю бути з ним аж до смерті, я відчула спокій. Не такий, що приходить від усвідомлення того, що ми вже не можемо чогось змінити. Це був спокій, який виходив із отриманої Божої благодаті, з Таїнства, яке відбулося в той день між нами і Богом. У мить вінчання ми ніби отримали доступ до безмежного джерела Його любові, з якого перед тим нам діставались лише краплини, розбризкані на нас іншими людьми.

Я почала все з нуля, наново відкриваючи себе для Даня, наново відкриваючи його для себе, наново відкриваючи нашу любов. Почуття до мене повернулися, та зовсім інакшими. без трьох тижнів минув рік нашого подружнього життя і я знаю, що ще дуже багато всього попереду. Але вже не боюся. щодня прокидаюся і розумію: люблю його більше ніж вчора і немає цьому меж. Любов – як морський горизонт у чисту погідну днину – вдалині зливається з небом.

Сама я родом із дуже небагатої родини і скільки себе пам’ятаю, наша сім’я мусила тяжко працювати, щоб заробити на харчування.

Коли я вийшла заміж, мало що змінилося: з чоловіком живемо у маленькій однокімнатній квартирі, постійно рахуємо гроші, відмовляємо собі багато в чому… Все життя в мене була мрія вирватися із бідності, мати змогу купувати гарний одяг, вишукану їжу, їздити на відпочинок кудись в санаторій чи за кордон…

Якось під час відрядження я познайомилась з одним чоловіком, старшим за мене: багатим і дуже впливовим у нашому регіоні. Він почав до мене залицятися. Спокушав великими грошима, пропонував за інтимні послуги навіть 10 соток землі! Здавалося, що тут такого: одна ніч – і гроші в кишені. До того ж, тривалі стосунки обіцяли принести й більші вигоди… Але в душі щось повставало проти цього. Й тоді я почала молитися. Просила, щоб Господь відвернув мене від гріха. І знайшла сили відмовити цьому чоловікові. Але він не зупинився й продовжував спокушати: телефонував, кликав на зустріч. Я не знала, що зробити, аби він залишив мене у спокої. І почала молитися Господу не за себе, а за нього… Й через деякий час той подзвонив і, почувши моє чергове «ні», сказав: «Гаразд. Я більше не турбуватиму тебе.»

Таким чином Господь врятував мене від гріха, дав сили встояти перед спокусою. І за це я Йому безмежно вдячна.

Ірина, м. Суми


фото: Олена Качуровська

Невже якийсь заробіток, який в наш час здебільшого дозволяє тільки виживати, вартий цілого життя на ненависній роботі?

«Як би мені досидіти до 18 години і швидко втекти від цієї офісної суєти? Аж нудить від такої роботи! А ще цей начальник… І завтра знову на 9-ту! Запізнишся, то перепаде на горіхи! Скоріше б вихідні! Треба порахувати, скільки тижнів залишилося до відпустки! Швидше б вже час минув». Пізнаєте? Може й ви так розмірковували про роботу?

Більшість часу ми проводимо саме на роботі – з ранку до вечора виконуємо покладені на нас обов’язки, часто там і снідаємо, і обідаємо, а хтось залишається понаднормово на вечерю. За цю діяльність отримуємо сякі-такі кошти. У більшості їх вистачає аби заплатити рахунки та місяць прогодуватися. На те, щоб відкласти про запас, вистачає не завжди. Як-то кажуть, хто на що вчився. Але тут питання в тому, чи отримуємо від своєї професії задоволення?

Дехто вкрай не любить свого керівника, але мовчки витримує його вказівки за гідну компенсацію. Ще хтось нудиться за середній заробіток, аби проіснувати. А хтось живе миттю та чи їстиме завтра хліб, не відомо. У будь-якому разі, якщо існувати від суботи до суботи, з нетерпінням чекати на вихідні та відпустку, де ми дійсно живемо і радіємо, то що у такому разі ми робимо з понеділка по п’ятницю? Терпимо й ненавидимо життя, роботу, начальника? Депресуємо й нервуємося, відсиджуємо години робочого часу? Марнуємо життя? Тоді навіщо це все? Невже якийсь заробіток, який в наш час здебільшого дозволяє тільки виживати, вартий цілого життя на ненависній роботі?

Старше покоління (чи то за звичкою чи то ще від «совкового» виховання) по 30 років працює на одному місці. Скаржиться на низьку зарплату, а то й зовсім на відсутність коштів, на керівництво чи співробітників, але про звільнення ніколи й мови не веде. Мохом поросли, а змінювати щось у житті – бояться! І цей панічний страх перед змінами дійсно сидить у більшості людей, вихованих за радянських часів.

Молодь мислить дещо по-іншому. Змінити низку професій чи перекваліфікуватися на щось цікавіше їм не важко, до цього вони дуже мобільні та навіть дещо легковажні, – як можуть міркувати старші. Насправді це перевага! Опановуючи нову професію, пізнаєш світ, людей, отримуєш нові знання. Вони розширюють світогляд та можуть знадобитися на практиці. За такого розвитку подій ти вільний у виборі і від почуття рабства, тверезо дивишся на життя та шукаєш того, від чого з’являється блискіт в очах та натхнення для творчості. Адже від поневоленої примусом людини навряд чи варто очікувати свіжих ідей та ініціатив. Така людина зазвичай сліпо виконує накази та особливо не задумується про їхнє призначення та важливість. Скажімо, робота секретаря вимагає автоматично відповідати на дзвінки та електронні листи, зустрічати невідомих людей і їм посміхатися, виконувати особисті доручення начальника та забезпечувати офіс усім необхідним. Добре, якщо це та робота, про яку людина мріяла все життя. А якщо це зовсім не так, тоді справитися з такими, легкими на перший погляд, завданнями буде не під силу або дуже важко.

Особисто мені колись довелося радіти журналістській праці на телебаченні. Спочатку було дійсно цікаво, пізнавально й інтригуюче. Та згодом робота переросла в рутину – нецікаві теми для розробки, сюжети на замовлення, постійні гримання редактора й зобов’язання відсиджувати для «просто так» робочі години в задушливому офісі. Все це призвело до рішення, над яким я думала з півроку. Як виявилося, звільнитися з роботи, де пропрацювала відносно небагато – півтора року, не так вже легко. Друзі-співробітники, спільні інтереси, разом прожиті моменти, проведені свята – нелегко відпускають. Але колись же треба робити вибір.

А потім думалося, що робити далі. Перегорнула сторінку й започаткувала власну справу. Інтернет-проект «Рукотвори» – це те, чим живу останні півроку. Якщо коротко, то це сайт про народних майстрів та традиційне мистецтво. Дяка Богу, народних умільців в нашій країні вистачає, а чого їм справді бракує, так це постійної інформаційної підтримки. А особливо в Інтернеті. Поодинокі згадки в мережі про деяких майстрів не дають повного уявлення про народні ремесла та промисли України. Хоча саме тут криється коріння й спадкова пам’ять наших предків, саме з народного мистецтва треба черпати інформацію про своє минуле, а відтак і майбутнє. Робота насправді не надто рухлива й часом марудна, однак спілкування з самими майстрами дає надзвичайно величезний заряд позивної енергії й теплоти.

Важко повірити, що будувався цей проект на так званому голому ентузіазмі й зараз на ньому ж тримається. За півроку – поки жодної копійки прибутку. Бо з самого початку він задумувався як безкоштовна інформаційна платформа для майстрів. Таким залишиться й надалі. Але щоб доїхати до майстра чи поговорити з ним по телефону, потрібні мінімальні кошти. Де їх брати? Питання залишається відкритим. Хтось скаже, що це безумство, хтось порадить шукати меценатів чи спонсорів, а хтось – вміло організувати свій менеджмент. Варіантів заробітку на такому проекті може бути багато. Але питання тут в іншому. Попри матеріальну скруту щодня, з палаючими очима працюєш і живеш. Віриш в успіх та потрібність праці. Не чекаєш на вихідні чи відпустку, бо що не день, то свято й відчуття «сродного діла», за Григорієм Сковородою. Щомиті живеш і радієш. Робота злилася з хобі та інтересами. Від праці наповнюєшся та збагачуєшся. Нею і з нею живеш. Що ще треба для щастя? Щодня, щогодини, щомиті.

Як так? Що трапилось? Що означає «не для сім’ї?!» А Марійка (донька 2,5 р.), а я, а наша сім’я? Тисяча думок без жодної відповіді. Я не розуміла: чому! Чого йому бракувало? Що не так? Здоров’я, квартира, машина, робота, друзі, розваги – все є! Інша? Ні, тут не йшлось про іншу жінку! Її не було, не інша було причиною! Шукаючи відповіді на запитання, починаю перегортати сторінки минулого життя: весілля, на море у Туреччину, на лижі в Карпати, до друзів у Німеччину, у сауну із знайомими, на пиво з друзями…

Розмови, прохання, вияснення причини нічого не дали. Що робити? Негайно на таксі до бабки Галини. Розкине карти і скаже. Так, так! Вона все скаже!

- Дитино, якщо за три місяці він не вернеться до тебе, то не вернеться взагалі! Я тобі заговорю водичку, а ти покропи нею його речі та все у хаті, це його не відпустить від дому!

Я все так і зробила, та хочете знати що сталось? Він через два дні прийшов і зібрав усі свої речі, залишивши мене саму з донькою. Хоч як сильно я не кропила! Не питав чи ми маємо на що далі жити, чи нам чогось бракує… Та він й себе, мабуть, не запитував, як далі, а просто так вчинив і крапка!

перед собою не бачила нічого! Сльози, страх, небажання жити… Переходила через дорогу і думала: «… хоч би та машина швидше їхала і на мене!» Постійно хотілось, щоб зі мною щось сталось! Рідна людина, мама хотіла зарадити біді і, звичайно, теж побігла до бабки Галі. Про це вона мені повідомила пізніше, а також сказала, щоб я не побивалась і не плакала, бо це нічого не дасть! Бабка сказала: «Він до неї не вернеться, та нехай не переживає – вона не буде сама! У неї буде інший! Є дуже гарна доля і вона не буде шкодувати! Скажіть їй, щоб не побивалася даремно!»

В цю мить я вигукнула:

- Подивимось Хто сильніший: Господь Бог чи бабка Галя?

Не питайте мене чому я це сказала і чи взагалі це сказала Я? Та це був крик із середини.

Саме в ту мить я зрозуміла, що не туди зверталась за допомогою. В той день я побігла на Службу, з’явилась негайна потреба у сповіді. Благаючи Бога про чудо, я почала молитися до Марії, до Йосипа, читала Дев’ятницю до Юди Тадея, Літанію за Померлих.

Ці молитви підказали мені знайомі, які помітили, що раніше я бувала в костелі лише у неділю (за умови «якщо вийде…»), а тепер почала прибігати щодня. Питали, з чим це пов’язано і радили: Дев’ятницю до Юди Тадея, 9 Мес за Душі в чистилищі, Службу Божу в певному намірі, добрі вчинки. І я молилась з вірою та довірою до Господа! Адже тут не йшлось про питання життя і смерті; я не молилась за «небожу» волю (ми з чоловіком у шлюбі!); я не просила чогось чужого. Спочатку, коли лише почала ревно молитись, перепитувала тих самих знайомих чи може таке бути, що молитва не буде вислухана, що Господь не почує мене, що Він не схоче змилуватись наді мною. Мене усі запевняли, що Господь завжди чує усі благання, прохання, молитви! Лише, може таке бути, як наприклад із маленькою дитиною, коли вона щось хоче, плаче, просить, а ви знаєте, що саме зараз їй це не можна, чи їй це може зашкодити, чи це небезпечно, а ось, коли прийде час, тоді і дозволите!

Тоді, на жаль, окрім знайомих із костелу, я не знайшла підтримки ні у кого. Батьки в один голос кричали: «Забудь його! Він для Тебе вмер! Він тебе не вартий!» Друзі та «Друзі» дивувались і втішались із такої новини. Розмови, плітки, вигадки, брехні – ось що панувало там, поза світом, у який я занурилась. А я знала одне – у мене з ним шлюб і на те є Божа Воля! Він зламався, впав, заблукав… Я не можу просто так все залишити і спостерігати. І оскільки Господь Бог – це моя єдина надія, моя єдина допомога, я її використаю. Адже ніхто з людей нічого не міг вдіяти – його просили усі: приїжджали рідні, дзвонили друзі, просили батьки – і всі в один голос благали схаменутись, а він «ні»! Єдиний, Хто міг змінити ситуацію, був лише Він – Господь БОГ! Я молилась, сповідалась, ходила на Служби…

4 грудня – Святий Вечір. Цілий день йшли приготування: пекли з Настуською коржики, різдвяний торт, німецький крістштолен. Щороку на Святвечір ми приїздили до моїх батьків, оскільки моя мама з католиків, а там і бабуся, і дідусь. Так і планувалось і цього разу, але після обіду я помітила, що у дитини піднялась температура і поїхала з нею до лікаря. Лікар після обстеження поставив діагноз – ангіна. Із хворою дитиною я не могла їхати до мами, оскільки там мої племінники, і вони могли б також підхопити хворобу. Отож довелось залишитись вдома з донькою.

«Та, нічого, – подумала я,- зробимо собі затишний вечір, запалимо свічечку, вогники, будемо насолоджуватись вареничками із капустою…»

Мої думки перебив дзвінок мобілки:

- Привіт! Ви вдома? Сьогодні ж Святий вечір? Я зараз приїду!

Я не вірила в те, що чула! Він приїхав! Приїхав і не лише вечеряв, а й сам запропонував помолитись разом перед їжею! Як це було гарно! Для мене це було Різдвяне диво, я була переповнена щастям – у нашій хаті панувала справжнісінька СВЯТА ВЕЧЕРЯ! Миготіло світло свічечки, телевізор вимкнений, взявшись за руки, ми помолились та приступили до вечері. Настуська нам щебетала своїм дзвінким голосочком, а ми не могли наговоритись, не могли натішитись одне одним. Ні, ми не виясняли відносини – не сьогодні, не в цей вечір! Такий сімейний затишок я бажаю відчути кожному хоча б на мить! З тих пір ми – повноцінна сім’я!

Якщо комусь повернення чоловіка та батька додому до сім’ї не здасться чудом, мовляв, «Перебісився, та й куди би він подівся!», то його бажання молитись – ніяк інакше як «дивом» не можу назвати. Він раніше ніколи не ходив до костелу (лише в день шлюбу), хоч і православний, але до церкви він також не ступав ні разу.

А на різдвяну Службу, на якій було відновлення шлюбних зв’язків, ми ходили разом, і на Службу, на якій єпископ давав сім’ям благословення – також! Чи це не ДИВО?

Я не буду та й не хочу вдаватись у деталі, чому так сталось, що він пішов. Я знаю одне: лише Бог може все! І як каже моя донька «Бозя – доблий!» І разом з Ним ми зможемо вирішити всі проблеми, вистояти у важкі часи, пережити труднощі!

Костянтин: Дякую своїй дружині, що підтримала мене молитвою і своєю абстиненцією. На паломництві в Городку я склав декларацію КВЛ і приєднався до справи круціяти на постійно. Вірю, що Бог допоможе мені у цьому. Хочу, щоб усі сім’ї відчули радість тверезого життя. Маю надію, що мої діти також виберуть правильну дорогу у житті.