CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » Свідчення

Історія людини, сім’ї, народу

часопис CREDO — Fri, 18 May 2012 15:49:22 +0000

Фото: Олена Качуровська

Переді мною сидить Оксана, добрі світло-карі очі випромінюють тепло. Спокій, розлитий у її обличчі, мимоволі передається мені.

– Вкотре розповідаю свою історію і дивуюся, що вже не плачу. А раніше я спокійно не могла говорити. Постійно переживала той страх, ті приниження…

Дорога на чужину

Я їхала сім років тому в Італію, до подруги, але сталося, що вона мене не зустріла. Я залишилась просто неба в чужому мені Неаполі. Наближався вечір, а я стою, паралізована страхом, і чекаю. Десь у блокнотику маю номер телефону однієї жіночки, який дали мені на фірмі у Львові.

– Добре, я допоможу тобі, але їдь у Салерно.

Тягну свою сумку вокзалом, і, як той побитий пес, зазираю кожному в очі. Якісь чоловіки розпивають нашу горілку:

– Доброго вечора, мужчини, – йой, як я втішилася, ніби вже сонечко серед ночі на мене глянуло і зігріло… Запитую, як доїхати до Салерно. Хлопці вже добряче зігріли свої душі в чужині, то зразу ж запропонували і нічліг, і вагон, і відпочинок… Я відмовилася. Однак походила-походила тим вокзалом, та й повернулася до них. Якось уже вони змилосердилися і посадили мене в поїзд.

Люда мене зустріла, і ми поїхали. Вона мовчить, а я зі страху терпну.

– Пані Людо, а де ви мене везете?

– Додому.

Приїхали ми, щоправда, в готель. Поселила вона мене, залишила одну і сказала, що завтра о 12 годині прийде. На ранок у вікні побачила чужу красу колись далекої Італії… Аж о шостій вечора прийшла та Люда. Принесла канапки, воду і повідомила, що ще одну ніч я мушу бути тут сама, а потім вона забере до себе на квартиру. Я мовчки кивала головою, зі всім погоджувалась. Коли переступила поріг її дому, там уже було четверо наших жінок. Усі чекали на роботу. Одного дня пані Люда сказала:

– Оксано, є робота для тебе.

Моя робота

Я перехрестилася, про себе промовила: «Богу слава!», і пішла в невідоме. Привезли мене на вокзал. Я заплатила пані Люді, вона посадила мене в машину, і я поїхала. За кермом сидів досить молодий мужчина, а біля нього хлопчина років семи. Малий цілу дорогу підсміювався і зиркав у мій бік. Ми приїхали пізно ввечері, зайшли в хату. У хаті було трійко дітей: Джуліо – сім років, Беатріче – три роки, Сімоне – рік і чотири місяці. Очима зразу зустрілася з очима господині. Вона мені відразу видалася якась дивна, нервова, сама не своя.

Вставала я о сьомій ранку, і до одинадцятої вечора на ногах. Сімоне мав ще й спати зі мною. Я не мала права будити господиню, бо мене взяли саме для того, щоб вона могла відпочивати і жити спокійно. Маленький Сімоне щоночі плакав, кликав маму. Крім того, я прибирала, готувала малому їсти. Мови добре не знала, і господиня постійно сердилася та кричала на мене. Я ж мала такий страх, що коли чула, як вона машиною заїжджає в гараж, то починали тремтіти руки… Одного разу вона сказала: «Або ти підеш вчитися мови, або підеш геть». Я погодилася, і двічі на тиждень вона мене возила до італійки, яка знала російську мову погодилася мене вчити. Я мала заплатити 180 міляк (мілля – тисяча лір, тобто 120 євро. – Прим.ред.), а моя зарплата 600 міляк (400 євро), та й думаю: йой, коли ж то я повідробляю, ті борги, та що ж мені залишиться… Отож, поміркувавши, попросила дозволу відробляти, бо я також маю трійко дітей, заради яких приїхала сюди, та ще й великі борги.

– А коли ж ти будеш відробляти?

– Після 23 години?

– Добре, відробляй, якщо можеш.

І почала я відробляти – вперше і востаннє. Я знала, що є у світі така дошка, на якій прасують білизну, але в очі її не бачила і поняття не мала, як до неї підходити. Вхопила за щось, а воно гупнуло на підлогу, аж луна пішла по хаті. Як влетіла моя пані, як почала верещати. Потім бачу, трясе перед моїм носом білим папірцем, а на ньому написана моя заробітна плата. Вона це все перекреслює і кричить, що три місяці буду відробляти те прасування. Я до ранку очей не стулила, як то три місяці працювати без грошей…

То було не життя, а пекло. Тільки виходжу на вулицю, а вона шипить, як змія: «Хто буде питатися, кажи, що тобі тут дуже добре, бо інакше здам тебе карабінерам і тебе відправлять додому». А мені від тої роботи вже почали пухнути ноги. Найгірше, що нема до кого заговорити, бо Антонелла повиправляла в моєму блокнотику номери телефонів, і я ні до кого не могла додзвонитися.

Але Бог добрий! Сказали бути біля їхнього хворого родича в лікарні. Дивлюся, йде старенька пані, а біля неї жіночка. Як почула рідну мову, то вже не втрималася і почала плакати, і попросила зайти на хвилинку, бо я не можу вийти. Моя рятівниця зразу ж сказала покинути ту роботу.

І я сказала, що необхідно терміново їхати додому, до сім’ї.

Потім ще я була в Італії довгих три роки. Якось, із цікавості, і від дикого бажання скинути тягар принижень, зателефонувала тій хазяйці:

– Де ти? Коли приїхала? Я на тебе чекаю!

І мене прорвало:

– Ні, я до тебе не збираюся повертатися ніколи! Вибач, що не кажу тобі так, як ти вимагала: «Si, Signora». Бо не та сеньйора, для якої дорога праска, а та, яка має велике серце. Ти хотіла викликати карабінерів і мене тримала в страху, що викинеш із хати. То послухай, що я тобі скажу, тепер я викличу карабінерів і розповім, як ти знущалася наді мною, як тримала мене замкненою!

Хвилини сорому і щастя

Згодом я працювала в місті Мантуя. А до мене там також працювала українка. І чомусь вона наговорила, що ми народ страшенно бідний, і господиня моя зрозуміла, що ми майже жебракуємо. Одного разу вона запитала:

– Якщо ви такі бідні, то нащо ти народила аж трьох дітей?

Я зібралася з духом і відповіла:

– Сеньйоро Доро, ніколи я і мої діти, не були голодними, ніколи. Ми тримали дві корови, дві свині, в нашій сім’ї завжди було що їсти. Ми всі тяжко працювали, але на столі був хліб і до хліба. Та коли діти попідростали, потрібні були гроші, щоб дати їм освіту, через те я і поїхала у світи. Знала, що мої діти хочуть навчатися, і вони варті того!

Коли я мала приїхати додому, найменша дочка переживала:

– Мамо, а як ти мене впізнаєш?

Щойно переступила поріг рідної хати – кинулась до неї, а вона соромиться, пручається:

– Мамо, чекай, хай я до тебе звикну…

Я плакала і від болю – що не бачила, як росла моя донечка, і від щастя, що нарешті ми знову всі разом. Я була вдома біля своєї Галюньки, біля свого Василька, біля своєї Марічки, біля свого чорнобривого Василечка. Богу слава!

Реальність України

Нелегкі, ой які нелегкі заробітки на чужині, але мама так хоче добра своїм дітям, вона все зробить, все витерпить, вимолить добру долю у Господа своїм діточкам, яких привела на цей непростий, але такий прекрасний світ.

Так, тяжко бути вдалині від дому, від родини, але хіба винні матері, доньки, бабусі, що рідна земля, рідна Батьківщина не думає про ті жахливі наслідки, які несе довга розлука? Ні, не рідну землю потрібно винити, а тих бусурманів, що дорвалися до влади. Керують ті, кому доля мільйонів українців байдужа. Вони не знають, що то таке, коли немає грошей на елементарні речі, коли матуся свою старість доживає сиротиною, маючи дітей, змушених працювати і доглядати чужих батьків далеко в світах. Їм навіть не соромно битись у Верховній Раді, на очах усього світу, а все від того, що не їхня ця свята земля, не їхня золота Україна. Хай би в Німеччині, у Франції, Польщі запропонували дві державні мови?

Аж смішно подумати, і тяжко уявити, які були б наслідки. А ми, українці, терпимо. Але ми не маємо права мовчати про цю дику, примусово-добровільну еміграцію. Це ганебні сторінки історії нашого народу!

Записала Наталія Гоца, Італія-Україна

Повністю відверто: «Я більше НЕ гей!»

часопис CREDO — Fri, 13 Apr 2012 14:22:01 +0000

Мій гомосексуальний досвід має початок у дитинстві. Корінь цієї гидоти виводився з кількох факторів – я зростав без батька, мав надмірну опіку матері й бабусь. Крім того, як мені було 7 років, один старший хлопець втягнув мене в ігри сексуального характеру, після чого мене зґвалтували.

В усьому іншому я був як усі, звичайна людина, яка біжить за чимось у пошуках щастя й любові. Але цю любов я став шукати серед чоловіків. Гадав, що зможу її знайти, займаючись із ними сексом. Мене тягнуло до чоловіків, мені подобалися їхні тіла, мені хотілося з ними романтики й інтиму. Я постійно думав про чоловіків, переглядав порнографію. Але насправді то була не любов, а збочення. Всередині мене щось кричало, що все це неправильно, все має бути інакше. Моя совість буквально вимагала полишити все це і змінити життя. Я намагався не думати про хлопців, про секс із ними… Але, на жаль, все одно повертався до цього.

Але коли мені виповнилося 17, я покаявся і став ходити до протестантської церкви. Моє життя стало радикально змінюватися: покращилися мої стосунки з батьками, я зцілився від невиліковної хвороби і, природно, стало відбуватися зцілення моєї сексуальної сфери. Я чітко усвідомив, що гомосексуалізм – це гидота й гріх. Я зрозумів, що Бог любить мене, але ненавидить цей гріх. Але я не знав, що робити зі своєю проблемою, куди звертатися, тому що в церкві про це ніхто не говорив. Отож на початковому етапі я не раз повертався до гомосексуального способу життя. Але я не здавався, робив усе, щоб вивчити це питання. Прочитав безліч книжок, прослухав море проповідей, повсюди шукав вирішення своєї проблеми.

Як написано в Біблії – шукайте, і знайдете. Незабаром я став розуміти, що гомосексуалізм породжується різними факторами: і спадковими прокляттями, і одержимістю бісами, і зґвалтуванням у дитинстві, і материнським або батьківським неприроднім домінуванням у сім’ї тощо. Я довго молився, досліджував ці пункти, просив Бога, щоби Він звільнив мене від цього біса і зцілив рани мого серця. Тривала справжня війна за мою душу, але я здобув перемогу. Хоча після цього були спокуси повернутися на старий шлях, та я стверджую, що з Божою допомогою я остаточно і безповоротно звільнився від гомосексуалізму. Тепер я можу спілкуватися, дружити з чоловіками, не маючи в голові «лівих» думок. Я більше не маю ніякого сексуального потягу до них. Навпаки – у мене немовби розплющилися очі на жінок, і якщо раніше вони мене не приваблювали, то тепер усе інакше.

Сьогодні багато хто стверджує, що гомосексуалізм – це вроджене явище, обумовлене на генетичному рівні, і що цього не можна позбутися. Але я абсолютно недвозначно заявляю: такі ствердження повністю брехливі. І я певен, що звільнення від гомосексуальної залежності може отримати кожен хворий. Моя молитва – щоби Господь Бог допоміг геям і лесбіянкам усвідомити свою проблему і дав їм прагнення звільнитися від цієї мерзоти.

Нік Картер, Харків
love-contra.org

«Хочу: очистись»

часопис CREDO — Mon, 05 Dec 2011 15:38:13 +0000

Моя мама перебуває в Iталiї на заробiтках уже близько п’яти рокiв. Два роки тому вона важко захворiла. Була так далеко вiд дому, сама… проте її завжди оберiгав Господь. I того разу Вiн чудесно зцілив її.

Кiлька днiв у мами була висока температура, їй було важко розмовляти. На третій день хвороби друзi повезли її до лiкарнi. Там лiкарi довго не могли поставити дiагноз, а пiсля довгого обстеження виявили загноєння всього органiзму. Мама була у вкрай важкому станi. У лiкарнi стверджували, що жити їй залишалося близько трьох годин… Це було важке випробування також і в моєму життi, але я мала тверду вiру в те, що мама одужає i що Господь обов’язково допоможе нашiй сiм’ї.

У цей час здавалося, що все в життi так складно, я відчувала тільки сльози в душi. Коли мамi почали робити першу операцiю, ми ревно молилися. Я знала, що Бог милостивий… Щодня ревно молилася, просила про молитву в усiх, кого лиш зустрічала, ходила по храмах, просила про чудо у святих.

“ Одного дня пiд час молитви до о.Пiо я відчула дуже гарний запах

Мама перебувала в комi близько трьох мiсяцiв, і жодного дня протягом цього часу лiкарi не давали ніякої надiї. Але ми молилися… Ревно молилися до Отця Пiо та iнших святих. Усi цi три мiсяцi з ранку до вечора ми проводили у молитвi. Одного дня пiд час молитви до о.Пiо я відчула дуже гарний запах, що сповнив усю кiмнату… це був запах квiтiв. Я знаю, що в цей час о.Піо та всi святi перебували поруч. То був безсумнівний знак, що Бог мене чує, що серед мiльярдiв людей Вiн почув мене… Я постановила багато намiрів, якi повинна була виконати в подяку Боговi. Одного дня моя мама прокинулася… вона стала швидко одужувати. Господь повнiстю очистив її органiзм. Пресвята Богородиця була поруч із нею. Зараз моя мама здорова, лiкарi вкотре стверджують, що це чудо, i я знаю, що його вчинив Господь. Мама згадувала: того дня, коли їй стало краще, вона відчула, як Хтось узяв її на руки, міцно викручував і казав: «Очистись». Укотре cтаю навколішки перед невеличким образом, і зi сльозами на очах кажу Господевi: «Дякую за все, Ти мiй Господь».

«Не бiйся i довiряй… Неспокiй зайвий… Бог милостивий, i Вiн вислухає твою молитву.» Отець Пiо.

Читачка

Молитва за ненароджених – це моє покликання

часопис CREDO — Mon, 24 Oct 2011 21:21:32 +0000

Протягом року католики у Києві моляться за життя дітей біля абортаріуму

Щоп’ятниці о 14.30 кілька осіб збираються біля пологового будинку №3 у Києві, щоб помолитись Скорботну частину Розарію, Коронку до Божого Милосердя і Літанію до Діви Марії. Усі молитви – з одним проханням: щоб кожна вагітна жінка, яка приходить до цього пологового будинку, народжувала, а не вбивала свою дитину.

На таку молитву вже впродовж року постійно ходить четверо людей: отець Сергій Серебровський, пані Олена, пані Валентина та я, Анжела Жесткова. Усі ми – парафіяни римо-католицької церкви святого Олександра у Києві. Ще до цієї молитви іноді долучається Євгенія Самборська, засновниця благодійного фонду «За гідність людини». Крім того, молитва за ненароджених лунає також у кількох місцях Києва дистанційно у той самий час від наших друзів, які не можуть приїжджати до абортаріуму. Ми віримо, що у молитві відстані немає.

Ми не називаємо себе спільнотою. Ми просто католики, яких навколо молитви згуртовує о. Сергій. Цей священик, коли починав своє служіння, перебував у молитовній спільноті за життя ненароджених дітей, що існувала у парафії Воздвиження Святого Хреста (на Святошино в Києві).

Як розповідає отець Серебровський, кількарічні молитви тоді принесли чимало результатів. Він згадує випадки, коли жінки, які хотіли зробити аборт, змінювали свій намір після розмови з парафіянами храму і народжували дитину. Отець пам’ятає, що був час, коли на тиждень до абортаріуму приходили лише одна-дві жінки для переривання вагітності. На жаль, з часом ця спільнота розпалась, регулярні молитви припинились. Сьогодні до абортаріуму щоденно приходять десятки жінок різного віку. Тому о. Сергій вирішив відновити цю молитовну діяльність.

Ми просимо в Бога та Діву Марію за життя і здоров’я ненароджених діток, про численні благодаті для них, за їхніх мам та за лікарів, за мудрість та віру для тих, від кого залежить кожне життя.

Думаю, Бог залишив мене жити, щоб показати ціну життя людини

Нас небагато, але в кожного – своя історія. Кожен сприймає це служіння як Божий дар. Для мене ця молитва –покликання, яке я маю виконати, щоб прийти до Бога з плодами мого земного життя.

Я народилась через півроку після вибуху на Чорнобильській АЕС. Тато був ліквідатором. Опромінення значно вплинуло на моїх батьків. Я народилась хворою.

З дитинства почала боротись за життя. Лікарі не давали жодних шансів, чим могли, підтримували здоров’я. Почала я ходити тільки у трирічному віці. Хвороба не полишала організм.

У підлітковому віці мій стан настільки погіршився, що жодні ліки не могли допомогти. Я звернулась за допомогою до екстрасенсів. «Знавці» магії брали багато грошей, однак допомоги – жодної.

Мені мама завжди радила відвідати церкву, щоб попросити в Бога допомоги. Але якось було не до того. І коли вже не було виходу, згадались мамині поради. Я прийшла до храму св. Олександра. Одразу відчула, що тут я можу знайти допомогу. Я пройшла катехизи до Першого Причастя, посповідалась, приєдналась до молитовної спільноти, відвідала святі місця у Лурді. І десь через півтора року відчула перші зміни у самопочутті на краще. І донині бачу прогрес у стані здоров’я. Бог мене любить!

Звісно, хвороба не минула стовідсотково, але я відчуваю, що Господь зціляє. Я можу вільно рухатися, здобуваю вищу освіту, маю багато друзів і сподіваюся створити родину. Бог мені дав веселу вдачу, я з оптимізмом дивлюсь у майбутнє.

Думаю, Бог залишив мене жити, щоб показати ціну життя людини. Часто ми нехтуємо здоров’ям або життям, особливо якщо цього життя ще не видно, коли воно в лоні матері. Але й там серце б’ється!

Саме тому я приєдналась до молитви за дітей, яким загрожує смерть. Щоб таким чином дякувати Йому за власне життя і просити за тих, хто має з’явитись на цей світ.

За статистикою, в Україні від небажаної дитини щороку позбавляються близько 200 тисяч жінок. І це тільки офіційні дані. В реальності ця цифра – значно більша.

У нашій країні немає спеціальних програм для запобігання абортам. Навпаки, реклама різних абортивних засобів, історії про небажаних дітей активно підтримуються телебаченням. Програми на зразок «Нарожали!» або біографії поп-зірок із деталями про аборт співачки стали родзинками рейтингових програм. У цих передачах чомусь ніхто не згадує про те, що в їхніх рейтингах – життя справжніх дітей.

Ми тільки починаємо молитись за ненароджених. Незабаром минає рік. Через деякий час плануємо, крім молитов, почати розмови з вагітними жінками, щоб пояснювати їм ціну життя маленької дитинки. Але для цього нам ще потрібна підготовка. Просимо Ісуса про розширення нашого молитовного кола, а Святого Духа – про мудрість та знання для цього служіння.

Анжела Жесткова

Парафія св. Олександра

Київ

CREDO № 2 (124), 2011

Інші матеріали цього номера:

Церква – це …

Кілька слів про приховане

Бути чи мати?

Велике навернення

Сім’я не знала, що у них знаходяться святі мощі

Про меншість, яка веде

Парафіяни роблять усе

Біоетика як наука

Дорогою до Єрусалима – 5

Церковний працівник

Не Божий відбвір

Миряни без духовенства

Мій друг – св. Юда Тадей

часопис CREDO — Fri, 30 Sep 2011 12:38:58 +0000

Шановна редакція CREDO , хочу на сторінках Вашого видання поділитися своїми переживаннями і розповісти про свого Друга. Мій Друг піклується про мене і мою сім’ю, допомагає нам в труднощах і в вирішенні проблем сьогодення, єднає нас з Творцем. Знайомтесь, мій друг – святий Юда Тадей.

Познайомила нас сестра з моєї парафії. Якось сестра розповіла, що приїхала з Польщі де була на зібрані свого монашого ордену і її знайома розповідала про святого Юду Тадея. Що вони на місіях просять його допомоги і він їх не підводить. Сестра також придбала молитви і дев’ятницю, але приїхавши до нас вона на деякий час про це забула. Нагодою до цього послужила велика проблема яка спіткала сестер, а саме почались морози, а коштів на придбання палива з певних причин в них не було. Вони вирішили доручити цю справу Богу. Під час молитви з бревіарія випала книжечка з дев’ятницею до святого Юди Тадея. Сестра розповіла сестрам про почуте від своєї знайомої. Вони постановили розпочати дев’ятницю до святого Юди Тадея, і обіцяли 12 Служб Божих за душі в чистилищі. На третій день до сестри прийшла одна жінка і поцікавилась, а чи сестри мають якісь проблеми, а чи мають кошти на опалення свого будинку бо вже морози. Сестра відповіла що коштів немає і палива немає. Жінка розповіла, що вже третій день чує якусь тривогу і збентеження. Не може їсти і спати. Щось її тривожить, хоча в родині все добре і всі живі і здорові. От вона і вирішила поцікавитись, може є якісь проблеми про які вона не знає, але зможе допомогти. Після розмови жінка пішла, а рано біля будинку сестер стояв великий бензовоз з паливом для котельні на всю зиму. Після обговорення сестри постановили, що всі три оберуть собі за покровителя і заступника Св. Юду Тадея до кінця життя. Зараз вони всі проблеми доручають Богу за посередництвом святого Юди і просять його заступництва. Він їх не підводить! Головне треба мати віру. Після такої щирої розповіді я задумався…

Темою моїх роздумів було те, що я нічого про цього святого не чув. Виріс я в церкві: спочатку водили мене батьки, потому ходив сам. Тепер і я маю свою сім’ю і воджу своїх дітей, ніби і знав багатьох святих, але про цього – ні. Зі Cвятого Письма знав про одного з дванадцяти апостолів Юду Іскаріотського і все. Джерелом моїх пошуків стали книги, спілкування з священиками та інтернет. Чим більше я шукав, тим більше я переконувався, що я на правильному шляху. Разом з моїми пошуками зростали і мої проблеми, які треба було вирішувати. Я не боявся труднощів, які будуть мене супроводжувати в вирішенні цих проблем. Я боявся, чи правильно я буду робити і деякі проблеми, все ж для мене були непідсильними. Зростали діти і треба було допомогти їм в виборі життєвої дороги і в навчанні.

Ми розпочали практикувати молитви і дев’ятниці до святого Юди Тадея. Потому молились дев’ятницю девятниць. Ми просили заступництва святого на кожен день нашого життя і про великі проблеми, які нас чекали. Ми просили про добрий вибір для дітей і їх вступ, для здобуття хоч якоїсь освіти. Але в наших молитвах головний акцент ми робили на довіру Богові і добрий вибір нашого заступника. Для прикладу, ми не просили щось конкретно, ми просили про вирішення проблеми, а всі деталі ми довіряли Юді Тадею. Час минав. Ми молились, були присутні на Святих Службах і приймали Пресвяті Дари. Почали в сім’ї аналізувати життя нашої родини, до і після молитов і дружби з святим Тадеєм. Певно що до якогось чуда чи дива треба відкрити своє серце, бо інакше на прикладі юдеїв не побачиш Самого Бога. Ми бачили що в нашій сім’ї стала відчутна Рука Божа. Разом з тим, з’явилась якась тривога. А чи добре ми робимо? Можливо наші сподівання – це ілюзія? Підійшов час істини. Ми просили хоч щось, а отримали два бюджетні місця у ВУЗах. Зі слів свої дитини:- « Були питання на які я сам знав відповіді, але були і ті, на які я нічого не знав, але якийсь голос мені підказував і я писав…». Тоді я зрозумів, що людина дійсно має від Бога вільну волю і може вибирати свій шлях на землі сама.

Подібна ситуація відбулася з другою дитиною. Після вступу першої дитини, і знаючи всі обставини, я вибрав собі і для своєї сім’ї за опікуна Святого Юду Тадея.

Пройшов час. Мої діти ще не закінчили навчання і не визначились зі своїм шляхом в житті, але заглядаючи назад бачу заступництво святого Юди Тадея. Також хочу сказати: я дуже радий, що в нас є такий друг і заступник на Небі. А ті тривоги і ілюзії це все від лукавого.

Пишучи цього листа я не хочу якоїсь слави, тому багато чого я недописав, упускаючи деталі і імена. Моя ціль розповісти людям правду, а вирішувати їм самим. Багато, якщо не всі, мають якісь проблеми і часто при їх вирішенні падають в депресію. Хто опускає руки, хто ще гірше – звертається до віщунів, гадалок і екстрасенсів. Багато просто нарікають на самого Бога, хоча можливо теперішній їхній стан може бути справедливою карою за багаторазову образу Всемогутнього Бога. Можливо за образу свого ближнього. Чомусь ми швидше можемо повірити в оборону віщунів, гадалок та екстрасенсів, а в силу Бога ні. А чому? Скільки є доводів зі Святого Письма про Силу Бога. Хоча б згадаймо про бунт на небі ангелів. Хто переміг? Певно що Бог. А вислови самого Ісуса Христа – це факт. Також доводи екзорцистів і інша література. Коли людина приймає Святе Причастя то серед всієї буденності повинна усвідомити, що приймає Ісуса Христа Сина Божого. Доказом для можливих скептиків є задокументоване науковцями Євхаристійне Чудо в місті Ланчано що в Італії. То коли з нами і в нас Син Божий, то які шанси пекла? Вони мізерні, от тільки щоб ми з цього користалися. Хоча утриматись в цьому дуже важко. Я і на собі багато переконався. Коли зробиш якусь постанову, особливо пожертвування Святих Служб за душі в чистилищі, то сили зла починають з тобою воювати, ставлячи тобі проблеми, перепони і спокуси, провокуючи, як ніколи, до гріха, використовує всі можливості. Коли ти усвідомлюєш, що ти є воїном Божим, який воює за душі в чистилищі, не боїться ворога, а здобуває перемогу, спасаючи душі.

Як один з прикладів: в мого друга виникли певні проблеми. Особистої користі від цього він не мав, але за цю справу дуже вболівав. Порекомендував я йому спільно спричинитися до перевидання молитов і дев’ятниці до святого Юди Тадея. Потім роздати безкоштовно людям. Така ідея не сподобалась пеклу і ця робота затягнулась майже на місяць. При цьому ми безпідставно пересварились. Тільки прохання про оборону Святого Духа поклали цьому край. Все закінчилось добре. По деякім часі його проблеми зрушились і навіть зараз є вже деякі суттєві досягнення.

Тому, закінчуючи цього листа, звертаюсь до Ваших, шановна редакція, читачів, до тих в кого проблеми, і закликаю їх довіритися Богу, і просити заступництва у святого Юди Тадея. Пам’ятаємо, що сам Ісус Христос з’явився св. Бригіді і доручив молитись до святого Тадея у всякому горі й біді. Цей великий святий, такий близький Ісусові, не залишає нікого, хто звертається до нього по допомогу в розпачі і вимолює ласки. Хто не має молитов чи девятниці, то може зайти за цими посиланнями:

Молитва до Юди Тадея у важких обставинах життя

Іконки

Дев’ятниця до святого Юди-Тадея

Хто хоче поговорити зі мною особисто, пишіть на

e-mail drugtadej@ukr.net

З повагою друг і шанувальник -Тадея

«Завдяки присутності Пресвятої Євхаристії я почувалася, немов у раю». Свідчення відомої італійської балерини Ліліани Козі

часопис CREDO — Tue, 13 Sep 2011 09:23:56 +0000

Ліліана Козі – зірка міланського оперного театру «Ла Скала» і московського театру «Большой», за її плечима роки тріумфів у найпрестижніших театрах світу. Ліліана Козі є також засновницею престижної Школи Балету в місті Реджіо Емілія. В молодому віці Ліліана вступила до мирянського руху Фоколярів, і з цим рухом пов’язане все її життя.

У шістдесяті-сімдесяті роки минулого сторіччя Ліліана Козі пережила цікавий і неповторний досвід. Після закінчення навчання в міланському оперному театрі «Ла Скала», вона поїхала на стажування до Москви в театр «Большой». 1965 року відбувся її дебют у Кремлі, де вона танцювала «Лебедине озеро». Це був тріумф, вона завоювала прихильність вищих посадовців і публіки, і це в країні, яка вважалася батьківщиною класичного балету.

Після шаленого успіху Ліліана стала улюбленицею публіки і її часто запрошували до участі в довгих гастролях по Радянському Союзі. В ті часи іноземні балерини рідко виступали в СРСР, і то тільки з нагоди культурних обмінів та під суворим наглядом комуністичного режиму. І в той же час Ліліану Козі радянська публіка прийняла за свою. Її навіть обирали, щоб розпочинати новий балетний сезон у «Большому», такої честі раніше не удостоїлася жодна іноземка. У Москві і в усьому Радянському Союзі вона взяла участь у понад 150 виступах.

Коли Ліліана працювала в Москві, вона кожного ранку ходила на Службу Божу до церкви Св. Людовика при Французькому посольстві. В часи комуністичного режиму це була єдина у Москві відкрита католицька церква. Однак, під час гастролей вона не мала можливості увійти до храму, а тим більше – брати участь у Службі Божій та приймати Св. Причастя. Як ми добре знаємо, церкви були перетворені на музеї і склади. Балерина дуже страждала від цього.

Але невдовзі до неї прийшла з допомогою К’яра Любіх, засновниця мирянського руху Фоколярів, відрядила до Ліліани супутницю, яка називалася Валє і мала особливий дозвіл носити із собою Пресвяту Євхаристію. У невеликій сумці вона зберігала в дароносиці освячені гостії, і щоранку, у своїй кімнаті в готелі, вони молилися та приймали Св. Причастя. Таким чином, тоді, коли у всіх країнах Радянської імперії були закриті храми, Євхаристійний Христос пройшов довгий і неймовірний шлях її дорогами.

Ліліана Козі була улюбленицею вищих радянських посадовців, тож при різних нагодах вони запрошували її на виступи до Кремля. З Ліліаною і її подругою Валє завжди був Христос, утаєний у Пресвятій Євхаристії, таким чином, навіть якщо й приховано, Божий Син переступив поріг структури, яка була центром світового войовничого атеїзму. «Я з хвилюванням пригадую свої гастролі в Росії», – говорить Ліліана Козі, додаючи: «Завдяки тій особливій присутності Пресвятої Євхаристії, мені здавалося, що я живу в Раю».

Це життєве свідчення відомої італійської балерини можна завершити словами Св. Терези від Дитятка Ісуса: «Якщо б люди знали про цінність Пресвятої Євхаристії, потрібно було б залучати служби правопорядку, щоб допомагали утримувати порядок при вході до церков».

Світлана Духович, Радіо Ватикан

«Мені Бог послав лікаря – Молитву»

часопис CREDO — Thu, 08 Sep 2011 10:44:32 +0000

Фото: 3.bp.blogspot.com

Людмила, с. Мостиська, Самбірський р-н, Львівська область:

«Моя донька захворіла, коли ще навчалась у школі в 9 класі. Лікарі поставили діагноз – онкозахворювання. Дитина лежала в реанімації і ми упродовж тривалого часу звертались до лікарів.

Якось, повертаючись зі Львова, я дивилась крізь шибку вікна авто на небо. У химерах хмар побачила обриси Христа у молитві на Оливній Горі. Кажу до свого сина: «Дивися на небо. Подібний образ намалював твій тато». Він поглянув так на мене і сказав, що через біль я втрачаю почуття реальності.

Я задумалася… Ісус молиться на Оливній горі… Враз прийшла думка: «Треба шукати молитви». Я молилася, ходила на Літургії. Якось мені в руки потрапляє книга: «Життя Ісуса Христа». Там я знайшла молитву за недужу дитину. У тій молитві поміняла всього одне лише слово: «смерть» на «хвороба». Ось ця молитва:

Божественний Спасителю, ти воскресив мертву доньку Яіра і сина вдови. Оце я приходжу до тебе і зі сльозами тебе благаю. Найсолодший Ісусе, зціли мою хвору дитину задля твоєї любові до дітей, задля безмежних заслуг твоєї хресної смерті. Мій Спасителю, змилосердися над моєю хворою дитиною і поверни їй здоров’я. Не дай, щоб я дивилася на хворобу своєї дитини, але дай, щоб я виховала її Тобі, мій пане, на славу, а святій твоїй Церкві на користь. Але Ісусе, нехай буде не моя, але твоя свята воля. Ти обдарував мене тою дитиною і якщо Ти забажаєш, я Тобі її віддам як Авраам. Не дай мені впасти під тягарем смутку, а допоможи мені терпеливо виконувати волю щодо моєї дитини. Амінь.

Мені Бог послав лікаря – Молитву. Тією молитвою я поставила свою дитину на ноги.

“ Лікарка пригадала їй, що мати приводила хвору дитину. Донька відповіла: «Мати приводила мене»

Через місяць до нас прийшла лікарка і запитала у моєї доньки, як почувається її сестра. Та відповідає: «У мене немає сестри». Лікарка пригадала їй, що мати приводила хвору дитину. Донька відповіла: «Мати приводила мене».

З тих пір усім, кого знаю і кого не знаю, засвідчую, що материна молитва на ноги піднімає.

Свідчення, передане очевидцем, п. Марією, Долинський р-н, Івано-Франківської обл.:

«У 35 років я захворіла. Лежала у ліжку, не могла звестись на ноги. Так тривало більше року. Я знала, що вмираю. Не могла спати. Був час, що упродовж 9 днів взагалі не спала. Коли заплющувала очі, то бачила страшні образи тварин з вогненними пащами. Старша сестра сказала, що треба висповідатися перед смертю. Я погодилась. До цього часу я ніколи не сповідалася і не знала як це. Священик задавав запитання – я відповідала. Так відбулася моя перша сповідь у житті. Відтак він запитав мене: «Про що ви думаєте: про життя чи про смерть?». Я розплакалася і кажу: «Ні, я хочу жити, у мене двоє маленьких дітей, я ще молода». «Ну то будете жити», – сказав священик і молився наді мною більше двох годин.

“ Я розплакалася і кажу: «Ні, я хочу жити, у мене двоє маленьких дітей, я ще молода»

Після сповіді і молитов я проспала три години. Це було чудо після двох тижнів безсоння. Щоночі тривалість мого сну збільшувалась на годину. У ту ніч, коли я проспала шість годин, побачила уві сні Богородицю, котра йшла до мене у білому віночку. Я розповіла своїй сестрі, що мені снилася Матір Божа. Вона сказала: «Ти будеш жити». І я почала поволі одужувати. Близько 3-4 років ще лежала у ліжку, мені дали інвалідність. З часом піднялась на ноги.

Сьогодні мені 50 і я ходжу, працюю, і стою на своїх ногах. Дякую Богові!»

Михайло:

«До 2007 року я був алкозалежним. Захворів на епілепсію. Одного разу у мене був дуже сильний напад, такий, що мені аж важко було дихати. Не знав, що відбувається. Попросив у Бога допомоги і пообіцяв Йому, що кину пити і стану на добру дорогу. Я і до того часу звертався до Бога з цим проханням, але в той момент я просив так, що сам повірив у свої слова. Приїхали лікарі. Зробили кардіограму і направили мене в реанімацію… Бог почув мою молитву, яку я тоді промовив з вірою.

“ Вже 4 роки я не вживаю алкоголю

Вже четвертий рік поспіль я не вживаю алкоголю, ходжу до церкви. Дякую Богові і мамі, котра 15 років молилася за мене. Я розумію, як їй було важко дивитися на мене. Слава Богові!»

Свідчення записані на Міжнародній пішій прощі родин мігрантів Самбір-Зарваниця 2011р. Б.

Записала Іванна Рижан

Як Бог відповів на моє питання

часопис CREDO — Mon, 05 Sep 2011 14:24:36 +0000

Фото: 2.bp.blogspot.com

Ми розійшлися з батьком моєї дитини, коли я була на 2 місяці вагітності, за три дні до весілля. Я дуже важко це переживала. Не буду приховувати, що мої ночі тривали по дві години: засинала о 4 ранку і прокидалась о 6 год. Засинала тільки тому, що перевтомлювалась від думок і сліз. Завжди запитувала: «Чому, Боже, чому?». І так щодня. Потім місяць, другий.

Сама вагітність проходила легко, але психологічний стан був дуже важким. Відчувала, що мої рідні та близькі десь побоювались, що дитина народиться хворою. Але я дуже молилась під час вагітності за дитину і народила здорову дівчинку Єлизавету. Вона була спокійною і гарно розвивалась. Пам’ятаю, як моя братова сказала до мами: «Це чудо! Ксеня дійсно вимолила здорову дитину. Треба починати молитись!».

“ У той самий день, коли я дізналась, що батько моєї дитини переїхав жити з іншою жінкою у квартиру, я дізналась також і про пухлину

Однак цей великий стрес «вилився» у пухлину. У той самий день, коли я дізналась, що батько моєї дитини переїхав жити з іншою жінкою у квартиру, я дізналась також і про пухлину. В онкології мені повідомили, що утвір доброякісний, але треба оперувати. Це було понад мої сили. Пам’ятаю, що плакала і питала: «Боже, за що?». Це був ще один нервовий стрес. Я сильно похудала. На час грудного вигодовування лікарі трохи відклали операцію. Минав час і потрохи лікував рани. Раділа своєю дитиною. Водночас стежила за пухлиною і багато молилася. У цей час зустріла і познайомилась із багатьма людьми, котрі часто їздять на прощі. Одна із них – моя подруга, котра розповіла про пішу прощу Самбір-Зарваниця. У її житті також сталося чудо: вона вимолила у Бога дитину. Ми часто з нею їздили на різні прощі, в монастирі, де, за її словами, вона випросила у Бога дитину.

“І якось я випадково помітила, що усе зникло, навіть якоїсь малесенької грудки не залишилось

Я поїхала у монастир в Колодіївку, де ми з нею не раз бували. Там зустріла священика, котрий дав мені таку пораду: «Молись силою віри – і тоді хвороба відступить без операційного втручання». Повірила його словам. Молилася і робила все, що він мені казав. До цього часу щодня вранці прокидалась і пробувала, якого розміру моя пухлина, це вже ввійшло у звичку. Після цієї розмови зі священиком відпустила це все і намагалась забути. Так минув тиждень, два, місяць… І якось я випадково помітила, що усе зникло, навіть якоїсь малесенької грудки не залишилось. Розповіла про це чудо батькам і моїм близьким.

Пам’ятаю, що на свято Пасхи, коли моїй дитині виповнилось 9 місяців, ми з друзями поїхали в останній тиждень перед Великим постом у Страдч на сповідь. Коли я почула проповідь отця на Літургії (на жаль, не пам’ятаю його імені) – зрозуміла, що дуже хочу до нього потрапити на розмову. Він, однак, приймав тільки дуже хворих людей. Я знала, що моя проблема є дуже малою порівняно з проблемами інших людей. Але я зачекала, поки усі люди перейшли, і потрапила до нього. Розповіла, що залишилася без коханої людини з донечкою і попросила поради. Він відповів: «Помолись 150 разів «Богородице Діво» упродовж 5 днів і ти побачиш, що буде: чи тобі ще чекати на цю людину, чи вона вже виконала те, що мала зробити у твоєму житті». Я зробила все, що він мені сказав. Молилась з переконанням, що скоро отримаю відповідь.

“ Тоді я зрозуміла, що вимолила в Бога підтвердження

П’ятий день випав на саму Пасху. Я помолилась останні 150 разів і ми з друзями поїхали в гори. Наша база відпочинку межувала з іншою. Досі я ніколи туди не ходила, але цього разу мені захотілось з дитиною пройтись. Там Господь дав мені відповідь: я зустріла батька моєї дитини, котрий просто проігнорував нас. Тоді я зрозуміла, що вимолила в Бога підтвердження, і не треба жаліти, а просто відпустити, забути.

Ми молимося і хочемо випросити те, чого бажаємо для себе. Ми, звичайно, отримаємо, але це не буде так просто і гладко. Потрібні певні кроки, можливо, важкі моменти, упадки. Ми дійдемо до того, чого хочемо, на що заслуговуємо, просто ми того відразу не розуміємо, а хочемо все і за раз. Можна отримати все, але не одразу.

Мене з дитинства вчили молитись, але дійсно відчувати Бога я навчилась три роки тому. Пригадую, як читала молитви і хотіла у них знайти відповідь: «Ксеня, ти це переживеш і в тебе буде нова сім’я».

Ксенія Смеречак, м. Борислав, Львівська обл.

Свідчення, записане на Міжнародній пішій прощі родин мігрантів Самбір-Зарваниця 2011р. Б.

Записала Іванна Рижан

Джулія. Життя – це впевненість. (з «Мітингу за дружбу між народами» у Ріміні)

часопис CREDO — Wed, 31 Aug 2011 07:49:07 +0000

Фото: utro.ua

Cьогодні хочу розповісти вам історію однієї дівчинки, яка перемогла дуже важку хворобу. Історію Джулії розповіли її батьки, Ріккардо Рібера Д’Алкалà і Маріанджела Фонтаніні, та невролог дівчинки Бернард Дан під час цьогорічного „Мітингу за дружбу між народами”, який у серпні проходив в італійському місті Ріміні. Починаючи з сімдесятих років такі зустрічі у Ріміні, організовані католицьким рухом „Спільність і визволення”, проводяться щороку і їхня ціль – пізнати і розділити з іншими все те, що є гарного і доброго в сучасному суспільстві та культурі.

Джулії тепер 8 років і вона приносить світло і тепло в свою сім’ю. Хоча незадовго до її народження, внаслідок діагнозу плоду, лікарі радили батькам перервати вагітність. Маріанджела і Рікардо пояснювали, що діагноз хвороби плоду Джулії ні на мить не піддав сумніву їхнє рішення народити їхню третю дитину. Чоловік і жінка, які проживають у Брюсселі і працюють у Європарламенті, відмовилися бачити хворобу їхньої дитини як горе і вирішили прийняти її як „високошанованого гостя”. Наприкінці 2002 року, коли Маріанджела була на восьмому місяці вагітності, ультразвукове дослідження (УЗІ) показало поганий стан дівчинки. Лікар дав свій холодний вирок: в найгіршому випадку, Джулія матиме так зване „вегетативне” існування, у ще гіршому – помре відразу після народження. Жінці радили через три дні зробити аборт, але Маріанджела і Ріккардо послухали цей вирок і не відступили від свого рішення: Джулія народиться і житиме скільки Бог захоче.

«Спочатку ми запитували себе: чому це сталося саме нами, а не з іншими»

„Спочатку ми запитували себе: чому це сталося саме нами, а не з іншими,” – розповідала Маріанджела – „Але врешті-решт цей досвід став для нас благодаттю і приводом для зросту”. Роди пройшли нормально, але незабаром після народження у Джулії почали виявлятись серйозні проблеми: вона не рухалася і не подавала голосу. Вкінці мужність Маріанджели і її чоловіка була винагороджена: їхній випадок привернув увагу багатьох давніх друзів, серед яких були два компетентні лікарі: Марілена Педрінацці, терапевт з реабілітації в Мілані, і професор Бернард Дан, невропсихіатр, директор університетської клініки в Брюсселі.

„Завдяки допомозі наших лікарів, Джулія навчилася спочатку повзати, потім повзти рачки і, нарешті, почала спинатись на коліна, – розповідала мама Маріанджела, – зараз вона спілкується трьома мовами і навіть навчилася кататися на лещатах…” „Ми переконані, – далі мовила вона, – що Джулія не є нашою, нам її тільки довірено і це прекрасний дар для нас, батьків, для її старших сестер і для всіх, хто її знає. Мені спадає на думку вислів Святого Апостола Павла: „Бог вибрав безсильних світу, щоб засоромити сильних” (1 Кор 1, 26-34)”.

Лікар-невролог професор Дан, який вважає себе невіруючим, зазначив: „Ми не можемо визначити все, виходячи тільки з генетичної спадщини. На розвиток впливають клітини, але також досвід і випадок. У випадку Джулії я не вживаю слово проблема, я надаю перевагу слову виклик”. Для батька Ріккардо, Джулія – це „добрий Господній задум” і він вважає, що „безглуздо сприймати щастя тільки як синонім здоров’я і досконалості”.

«Ця історія вказує тільки на те, що людина створена для життя, і що смерть є проти бажання всіх людей, віруючих і невіруючих»

Журналіст і письменник Фабіо Кальвалларі розповів історію Джулії у своїй книзі „Живи. Історії чоловіків і жінок, сильніших від хвороби”. Він сказав під час зустрічі у Ріміні: „Джулія – не міф, і я не хочу перетворювати її батьків і тих, хто їм допомагає, у героїв. Ця історія вказує тільки на те, що людина створена для життя, і що смерть є проти бажання всіх людей, віруючих і невіруючих”. Письменник підкреслив також, що Джулія вижила не завдяки бельгійській санітарній системі (хоча вона є однією з найкращих в Європі), а завдяки людяності своїх батьків та її лікарів. „У нашому суспільстві, – вів далі Кальвалларі, – досить поширена ідея, що потрібно усунути всіх, хто не відповідає певним психофізичним стандартам, бо вони не змогли би бути щасливими.” На завершення цієї розповіді прозвучав такий висновок: „Дійсність важка і саме тут потрібно питати себе, чи ми слухаємо своє серце. Чим більше ми слухаємо його, тим більше ми переживаємо досвід впевненості”.

Пригадаємо, що „Мітинг за дружбу між народами” 2011 року проходив під гаслом „Існування стає безмежною впевненістю”. Кількість учасників перевищила 800 тисяч, а походили вони з 38 країн світу.

Світлана Духович, Радіо Ватикан

«Заробітчанство – це трясовина, яка затягує»

часопис CREDO — Wed, 17 Aug 2011 11:17:34 +0000

Свідчення учасників пішої прощі родин мігрантів Самбір-Зарваниця

«В Італію на заробітки я поїхала, тому що сини розпочали навчання і в мене не було можливості його оплачувати», – говорить пані Анна. – Заробітчанство затягує як трясовина. Спершу я думала, що попрацюю один-два роки і повернуся назад, але, на жаль, чим більше я там була, тим більше, приїжджаючи в Україну, у мене виникали проблеми, а для їх розв’язання потрібні були гроші. І я знову верталася».

Пані Анна звертає увагу на те, що, попри труднощі закордоння, «нас там прийняли, як своїх, а тут, в Україні, нас вважають чужими»

«Коли повернулась в Україну, мене зустріли вітаннями, квітами, але стосунки у сім’ї надзвичайно змінилися», – говорить пані Анна і додає, що ці зміни привели до розлучення. «Діти, однак, якось зрозуміли, що якщо я не буду в Італії, то навчання вони не зможуть продовжувати», – говорить жінка і зауважує, що чужина, це як трясовина, яка затягує. За її словами, вирватися з тієї трясовини дуже важко, незважаючи на зусилля, які докладають люди. Жінка звертає увагу також на те, що, попри труднощі закордоння, «нас там прийняли, як своїх, а тут, в Україні, нас вважають чужими», – зауважує п. Анна і окреслює ситуацію, в якій опинились українці, «де свої є між чужими, а чужі між своїми».

«Ми живемо в селі, діти вже подорослішали, не вистачало грошей на одяг, а тим більше на навчання», – говорить пані Орися. Не маючи відповідної освіти та праці, людина залишається покинотою у нашій країні. «Ми важко працювали на землі, але, як кажуть, «ні ззаду ні спереду», – говорить жінка про причини виїзду.

Повернення також має свої пережиття. «Якось дала зауваження своїй доньці на прощі, а вона на те: «Мамо, ви думаєте, що мені десять років, як тоді, коли ви мене залишили. Я вже виросла, маю свої погляди на життя і розумію, що до чого», – відповіла мені дитина.»

Заробітчанка Орися пішла на прощу, щоб повернути мир і спокій своїй сім’ї

Про проблему роз’єднаних родин жінка висловлюється коротко: «Чоловіки без жінок робляться слабкими. У селі як у селі – пляшка на столі і гостина та розмови про нас», – говорить жінка.

Повернення у сім’ю, додому, несе із собою уже отриманий досвід закордонних реалій, у яких «ми вже навчилися жити, побачили як краще, а рідні цього не розуміють і говорять, що ми хочемо командувати», – ділиться жінка і зауважує, що на цьому починаються сварки і незгода. «Пішла на цю прощу, щоб повернути мир і спокій нашій сім’ї», – говорить учасниця і додає, що хоч «ми і заробляємо, але набагато більше втрачаємо».

Про переживання дитини мігранта ділиться своїм досвідом пані Надія. «Десять років тому моя мама виїхала за кордон, бо треба було допомогти трьом дітям, «поставити їх на ноги». Жінка розповідає, що вони голодували. «У нас був випадок, що ми два дні їли картоплю, яку давали поросятам, і горіхи. Мама сказала: «Досить. Такого не має бути». Зібрала речі – і поїхала, залишивши нас, – говорить жінка. – Ми б і далі їли ту бульбу, але коли уже маєш своїх дітей – ти усвідомлюєш, що не можеш їх чимось обділити або дозволити, щоб вони хворіли, а ти не мала їх чим вилікувати», – говорить п. Надія. Закликала, щоб ми усі, беручи приклад з наших заробітчан, робили щось тут, тому що «те, що ми робимо там, можна робити тут набагато краще і робити це спільно».

Проблема сучасного заробітчанства є лихоліттям нашого часу, «тому що колись висилали сім’ями, а тут доводиться їхати добровільно», – говорить п. Надія і зауважує, що «ніхто не кликав, ніхто не наганяв – їхали самі, бо треба було». «У щоденних записах мами, її спогадах є ті болючі хвилини, які нас ранять до болю», – згадує п. Надія і цитує материн вислів: «Ми виїхали, щоб наші діти більше ніколи туди не їхали».

Звертає увагу на труднощі порозуміння батьків з дітьми після повернення: закритість, відокремленість тих, хто повернувся. «Є приклади того, що заробітчани, котрі живуть в одному селі, не спілкуються між собою, не шукають контактів, бо вони зневірені, чують осуд», – зауважує жінка і пропонує замість цього нашим можновладцям «поїхати не на екскурсію, а на два місяці пожити з нашими батьками, попрацювати там і почути, як діти плачуть в телефонну трубку».

Назар залежний від наркотиків. На його думку, у цьому є провина батька, який колись виїхав на заробітки

Проблему дитини заробітчанина подовжує Назар. «Мій батько 15 років тому поїхав за кордон у США. У той час я йшов у перший клас. Я плакав і розумів, що це розлука надовго», – говорить хлопець. «Я є залежним від наркотиків і алкоголю», – свідчить Назар і коментує цю залежність саме обставинами розлуки. «Просто в якийсь момент мені була потрібна підтримка таких як батько, брат, сестра, а вони в цей час були зайнятими: хто наукою, хто будовою своєї сім’ї, а батько заробляв гроші», – говорить Назар. Очікуване повернення батька розвіяло усі сподівання хлопця. Вони віддалилися, незважаючи на усі старання, які зараз докладає батько. «Тепер він старається, хоче мені добра, я про це знаю, але від нього я це не сприймаю і мені важко зрозуміти його як людину, бо довший час він для мене був «гаманцем з грошима», – ділиться хлопець.

«Коли мені було 10 років, мама виїхала за кордон у Польщу, пізніше в Італію», – розповідає бр. Павло. «Без мами дитина себе відчуває не дитиною, і не сиротою, бо знаєш, що вона десь є на відстані, і жодні, навіть часті телефонні розмови не можуть замінити її присутності. У мене були такі моменти в житті, коли я хотів, щоб мама допомогла, щось підказала, чи просто приголубила», – ділиться бр. Павло пережиттям і звертає увагу, що «коли слухав свою маму, то запам’ятав її слова та велике бажання бути поруч, послужити, хоч випрасувати сорочку, чи ще щось інше зробити. Але, говорить він, що «коли б вона залишилася тут, то не було б і тієї ж сорочки».

Він також дякує Богові, що має маму, котра взяла на себе цей тягар заробітчанства, бо, «маючи трьох дітей, яким треба дати їсти, мабуть, також десь би задумався і не хотів би, щоб вони мали в чомусь недостачу», – говорить студент. Крім того, звертає увагу на ситуацію в Україні, яка є дуже сумною. На цій прощі понад 300 осіб складають Богові молитву, «щоб наша влада звернула увагу на це ганебне явище, щоб батьки не виїжджали і не залишали сім’ї.

Нагадаємо , що з 5 по 14 серпня тривала Міжнародна піша проща родин мігрантів із Самбора у Зарваницю, у якій її учасники 10 днів молилися за родини заробітчан.

Іванна Рижан

Піша проща – це дорога, щоб дозріти до неба

часопис CREDO — Thu, 28 Jul 2011 09:21:29 +0000

Фото: sniatynkostel.org.ua

Часто перебираючи різноманітні речі, обираєш для себе те, що тобі потрібно. Так і Бог веде туди, де хоче нас бачити. Згадую, як Господь дав мені щастя йти прочанською дорогою, ніби дорогою життя… довгою, тернистою, але такою щасливою!

Ми проходили міста, села, поля, ліси – то падав дощ, то світило палюче сонце і я не знала, скільки ще залишилося, але йшла. Жертвувала Богові крок за кроком: один, другий, третій… і коли вже не вистачало терпеливості, тоді Господь творив чуда – сповнював неймовірною силою, що здавалося, де й береться у людини стільки наснаги.

Силою мене сповнювали очі паломників, у яких бачила жагу до життя, світло, любов.

Додавала сили молитва, котра лилася із серця. Наповнювала душу глибиною катехиза священиків, яка завжди заохочувала до дій. Давало силу свідчення людей, котрі будували у мені віру, служіння, яке виконувала з любові до ближніх, тиша, яка відкривала мені безмежний світ радості.

І навіть тоді, коли, здавалося, втома перевищує сили, – очі, віддзеркалюючи душу, випромінювали більше щастя, ніж будь-коли у житті.

І найбільшим даром залишалося – зберегти той смак пішої прощі, яка є нелегкою, але потрібною, як і довга дорога тут, на землі, щоб пізніше дозріти до неба.

І ось незабаром знову підемо в дорогу. 5 серпня розпочнеться шоста Міжнародна піша проща «Самбір-Зарваниця», яка є чудовою нагодою, щоб зустрітися з Богом, із собою та з ближніми.

Жодного разу у житті мені не спало на думку: «Даремно я туди пішла», жодного разу в житті я не пошкодувала, що взяла участь у прощі, адже кожен крок – це віддача, а чим більше даєш, тим більше отримуєш.

«Церква в чужині – як ковток повітря», – колишня заробітчанка

часопис CREDO — Fri, 15 Jul 2011 09:34:39 +0000

Заробітчанство має свої вимоги і виклики, свої потреби і очікування, свій біль і свою рану. Про працю, особисті переживання, очікування людей від духовного проводу розповідали свідки на практичному місійному курсі для семінаристів УГКЦ, який відбувся з 27 червня по 2 липня у Львівській Духовній семінарії Святого Духа.

Пані Марія розповідає про свій заробітчанський досвід, а також свідчить про чудо, яке сталося з нею під час десятиденної пішої прощі із Самбора у Зарваницю.

«Я п’ять з половиною років була в Італії. Ми з чоловіком працювали на державних роботах, відкладених коштів не мали, бо не було з чого. Вирішили, що комусь треба подаватися на заробітки, бо діти вчилися, а старша дочка завершувала навчання у школі», – говорить жінка.

Церква в чужині

Церква для нас у чужині стала всім: і молитвою до Бога, і рідною мамою, і дорогою Україною. У церкву приходили і люди, далекі від віри, і нехрещені – вони чогось потребували, відчували поклик Святого Духа, котрий їх туди приводив. Окрім Літургії, ми дуже потребували спілкування зі священиками. Праця з нашими людьми – це завжди вихід на контакт. Це давало нам силу, і Бог дарував нам добрих священиків. Церква в чужині – як ковток повітря, де ти чуєш свою мову, свою пісню, де ти можеш щиро помолитися. Будучи в чужині у нашій церкві, ми забуваємо, що на чужині. Відчуваєш, що ти вдома, в Україні. Священики відкриті, і я не зустрічалася з жодним, котрий би відмовив у проханнях. Часто священик доїжджав за 200-300 км і у нього ніколи не був вимкнутий телефон. Навіть якщо ти телефонував і він в даний час був на Літургії, то віддзвонював, коли бачив пропущений дзвінок.

Праця на чужині

Поїхала в Італію в 1999 році. Працювала у Перуджі у сім’ї двох стареньких людей. Старенький мав слабкий зір, а бабуся не ходила ногами. Я на той час ще слабо знала італійську мову. Жінка просила мене про різні послуги, я не завжди розуміла те, що вона говорить, і часто не зовсім правильно виконувала її прохання, однак за 2-3 місяці я вивчила італійську і зрозуміла, що ця італійська родина абсолютно нічого не знає про Україну, навіть того, де вона географічно знаходиться. Вони асоціюють нас із африканцями. Стали зрозумілими їхні дивні запитання: чи є у нас телевізор, чи вміємо користуватись телефоном тощо? Якось моїх господарів відвідав місцевий священик, запитав, звідкіль я. Коли почув, що з України, сонячно усміхнувся: – Я знав кардинала Любачівського! У тих словах було скільки поваги до нашої Церкви і народу. Ще більше здивувалася, коли цей духівник сповістив місцевих вірян-католиків про присутність українки у їхній місцевості. Нас пізнавали і шанували по наших духовних світочах.

Особисті переживання

Згодом, коли переїхала у Рим, почала ходити у церкву Василіян. Документів не було, мене залякували карабінерами. Я не могла говорити, сповідатися, молитись на Літургії, яку дуже люблю, – увесь час плакала.

Повернення в Україну

Коли повернулась додому в Україну – відчула неприйняття. Особливо спершу вражає те зовнішнє, яке ти за час перебування там уже встиг забути: розбиті дороги, ями, страшні будинки. Душа болить: чому український народ такий працьовитий і живе у такій сірості?

Також моє повернення було дуже болючим для нашої сім’ї. Коли розповідала рідним про ті заробітки, про свою роботу, їх це дуже дратувало, більше, ніж мене. Одного разу мені дочка сказала: «Мамо, може, ми зробили щось не так, як треба, але ми вже не можемо чути того вашого «заробітчанства». Це і досі продовжується. Можливо, не в такій формі, але це є. Кажу їм, що ви мене не хочете вислухати і не хочете зрозуміти. Шукаю людей, яким би розповіла і вони мене зрозуміли б, чи вони мені розповіли б, і я їх зрозуміла.

Гуртування

Ще, будучи у Римі, разом з о. Василем Поточняком, ми організовували Свята матері, куди приїжджали люди з різних куточків Італії. У Болоньї була дуже сильно розвинена парохія, мабуть, на всю Італію. Тоді ми вирішили гуртуватися за кордоном, щоб потім гуртувалися тут, в Україні. У Івано-Франківську було організовано спільноту колишніх заробітчан «Пієта». Відтак розпочалися наші прощі.

Проща Самбір-Зарваниця

Якось, вже будучи в Україні, повертаючись додому та ідучи дорогою, відчула, що мені раптово відняло ногу. Не знаючи причини – звернулась одразу до лікарів.

Коли ішла перша проща, я лежала в лікарні, підтримувала телефонний зв’язок з прочанами, молилася сама і відчувала молитву паломників за мене, але було дуже тяжко. Мене виписали з лікарні з гіпотетичним діагнозом можливого туберкульозу кості. Я взяла ту виписку і покинула лікарню швидше визначеного терміну. Повертаючись додому, пропустила свою зупинку і вийшла біля цілющого джерела. Занурилась по коліна у воду. Молилась… Так робила, певно, увесь травень в очікуванні наступної прощі. З наближенням серпня на цілий тиждень швидше, «вибившись із календаря», приїхала вранці у Самбір. Дивлюсь – нікого із друзів-заробітчан немає, а також священиків, котрі мають з нами йти. Зателефонувала до товаришки… А вона: «Марусю, що з тобою?»…

Ця проща мені вилікувала ноги. Я йду дев’ять днів і не відчуваю жодного болю. Це чудо, яке вчинив для мене Бог. Лікарі не могли вилікувати моїх ніг, а я сьогодні направду бігаю. Дякую за те все Богові!

«В Італії навчилася того, чого не пізнала в Україні: по-іншому слухаю Службу Божу, по-іншому слухаю проповіді, ніж до того часу в Україні», – п. Надія, Італія.

Причини заробітчанства

11 років працюю за кордоном в Італії, 4 роки була в Неаполі. У 2004 році переїхала у Болонью. Поїхала з метою, щоб заробити гроші і віддати борги, бо була важка матеріальна ситуація. Додому їздила дуже рідко. Вперше повернулася через 1,5 року, коли мій син закінчував 10 клас. Треба було думати про подальше його навчання. Тоді поїхала вдруге і повернулася додому через три з половиною роки. Якби мої діти ішли без тата, я була б їх не впізнала, настільки вони змінилися.

Праця за кордоном

Працювати за кордоном не так просто, це дуже і дуже важка праця. Це добре побачити «образ», який приїжджає додому з грошима, але ніхто не розуміє, що твориться в середині в душі цієї людини і перші запитання, коли тебе зустрічають на дорозі: «Коли ти знову їдеш? Скільки квартир купила? Скільки грошей заробила?». Ніхто не запитає, як твоє здоров’я, як ти себе почуваєш. Усі думають, що там дуже добре, але там несолодко.

Місце Церкви і священика

Велике значення для нас має Церква і парох, але парох-патріот, місіонер, який вчить і не відрікається від своєї національності, який любить людей і несе ту любов їм. Знаю багато священиків, котрі зі мною дуже ділились, але, на жаль, є і байдужість.

Ми хочемо катехизи, сповіді, науки, хочемо розуміти і знати, що таке Літургія. На жаль, наші люди часто цього не усвідомлюють. Велике значення має також патріотизм священика. Якщо він українець за духом і цього не соромиться, а одягає вишиванку і йде у ній через усе місто на зустріч – це для нас свідчення і велика підтримка.

Виїжджаючи за кордон, людина звертається до Церкви, бо у Церкві ти зустрінеш тих, з ким зможеш поговорити.

В Україні по-іншому: прийшла до Церкви – відтак побігла додому, бо є справи. А там більшу частину вихідних люди гуртуються навколо Церкви. В Італії я навчилася того, чого не пізнала в Україні: по-іншому слухаю Службу Божу, по-іншому слухаю проповіді, ніж до того часу в Україні.

Свідчення монахині-циганки

часопис CREDO — Tue, 14 Jun 2011 06:36:20 +0000

У суботу, 11 червня, Папа Бенедикт XVI прийняв у Ватикані делегацію циган , що брали участь в Європейській прощі циган. В рамках зустрічі деякі з присутніх ділилися своїм життєвим досвідом. Серед них була сестра василіянка Атанасія Голубова, родом зі Словаччини. Ось її слова:

Святіший Отче,

дякую Вам за цю історичну нагоду зустрітися тут з Вами разом з багатьма циганами, що прибули з усієї Європи. Мене звати Атанасія Голубова і я є монахинею з Ордену Святого Василія Великого. З вдячним і покірним серцем дякую Богові Отцеві за покликання. Я думаю, що Господь здійснив свої Слова, вибираючи «слабких, щоб усмирити сильних».

Я походжу з малого села на Східній Словаччині, з великої циганської сім’ї. Мої батьки вірили в Бога, але, за винятком Пасхи, не брали регулярної участі в церковних богослужіннях. Будучи підлітком, я зустріла священика та групу молодих християн. Під час тоталітарного режиму ми зустрічались таємно. Там я вперше досвідчила радість і спільноту, основану на Ісусі Христі. Вони не звертали увагу на те, що я була циганкою. Ми брали участь у щоденних Літургіях та зустрічались з монахинями. Тоді я вперше відчула, що Бог кличе мене служити Йому як монахиня. Я відчула, що Він кличе мене, щоб допомагати циганам знаходити дорогу до Нього, знаходити справжню радість. Тож закінчивши медучилище, я підпільно вступила до Ордену, щоб стати монахинею.

Я отримала велику Божу благодать протягом свого життя у власній родині та між моїми приятелями-циганами, до яких Бог мене послав. Сподіваюся, що Євангеліє та Ісусова любов незабаром досягнуть багатьох наших братів та сестер циган, які Його ще не знають, і що ми зможемо бути вірними та щирими свідками того, що ми бачили та того, що ми отримали від Матері Церкви. Спасибі!

За матеріалами: Радіо Ватикан

Велике навернення

часопис CREDO — Sat, 28 May 2011 05:48:34 +0000

Про те як Господь вилікував душу і тіло мого, приреченого на смерть, дідуся

Подія, яку я хотіла б описати, трапилася влітку 2005 року. Був кінець липня. Інтенсивно і з великою радістю я готувалась до виїзду на реколекції, на які, однак, мені не вдалось поїхати через несподівану хворобу мого 83-річного дідуся. Йому була потрібна термінова операція: в нього виявили пухлину. Це була вже четверта операція в його житті. Окрім того, вже близько50-ти років він жив з однією ниркою. Лікар поставив мою сім’ю перед фактом, що шанси на його життя – мінімальні.

Усе своє життя мій дідусь вважав себе атеїстом. Він завжди відверто декларував свої погляди, насміхаючись з Бога, Церкви, і навіть з моєї бабусі, яка таємно молилась.

В усій цій ситуації, пов’язаній з його хворобою, найгірше було те, що, погоджуючись на операцію, він продовжував залишатися вірним своїм переконаннями. Дозволив лише, на моє прохання, повісити собі на шию чудодійний медальйон Непорочної Діви Марії, адже в таку хвилину соромився відмовити своїй турботливій онуці.

У палаті разом з моїм дідусем, лежав ще один чоловік, колишній учитель фізвиховання, який вже кілька десятків років не приступав до таїнства сповіді і взагалі не відчував такої потреби. Тоді мені, а також моїй мамі Господь дав благодать свідчити про Нього. Незабаром після цього, по всій великій обласній лікарні розійшлась про нас чутка. Лікарі та медсестри не могли надивуватися тій турботі і любові, якою сім’я огортала старенького дідуся, котрий уже майже перебував на тому світі. Вони також були дуже вражені тим, з якою великою довірою ми говорили про Бога, про Його любов та присутність у нашому стражданні. Однак, думаю, що найбільш незрозумілим для них було постійно бачити нас із якимось дивними „намистинками” в руках, тобто з розарієм. З розарієм ми тоді не розлучалися взагалі, навіть під час розмови з лікарем у його кабінеті.

Стискаючи в долонях розарій, ми не переставали молитися до Милосердного Ісуса та Його Матері, а єдиним нашим відпочинком були 45 хвилин щоденної Євхаристії

Після закінчення операції дідусь був у критичному стані. Нам не вдавалось стримувати сліз. Ми постійно плакали, відчували біль та велику фізичну і психічну втому, адже 24 години на добу перебували біля ліжка хворого. Стискаючи в долонях розарій, ми не переставали молитися до Милосердного Ісуса та Його Матері, а єдиним нашим відпочинком були 45 хвилин щоденної Євхаристії.

Одного разу дідусь, дещо отямившись, почав плакати. З його слів можна було зрозуміти, що він благає Марію про якийсь подарунок. Коли я запитала, про яку Марію йдеться, він, показуючи медальйон, сказав: „Про цю, про Матір Христа!”, а на запитання, що то має бути за подарунок, вибухнув плачем і закричав: „Пробачення! Пробачення!” Була 15:00 година. Ми з мамою вийшли на вулицю і, сівши просто на тротуарі, зі сльозами на очах почали молитися Коронкою до Божого Милосердя. Люди, оминаючи нас, дивувалися, що за дивний ритуал ми виконуємо. Відразу ж після закінчення молитви, я повернула голову – і раптом побачила чорну рясу. Це був католицький священик, котрий неподалік, в глухому селі, вів пустельницьке життя. Чудом було зустріти його саме в оту хвилину, на території лікарні, в багатотисячному місті.

Після сповіді дідусь усміхався, розповідаючи, що чув спів прекрасного церковного хору. Глибоке навернення та сповідь з усього життя пережив також вчитель фізвиховання, котрий, перебуваючи у важкому стані після своєї операції, був свідком усіх молитов, розмов і подій. Пам’ятаю, як тоді він взяв мене за руку, і щиро дякував за те, що я поділилася з ним вірою в Того, хто зберіг йому життя та повернув цьому життю сенс. Разом із дружиною вони одягли чудодійні медальйони, які отримали від мене у подарунок.

Шокований лікар зізнався, що не зважаючи на те, що він не є і ніколи не був людиною віруючою, він вважає, що без втручання Бога тут не обійшлося

Натомість стан здоров’я мого дідуся погіршувався з кожною хвилиною. Увесь час ми сиділи біля його ліжка. Я не могла дивитися на його опухле тіло. Він був повністю непритомний. Час від часу кликав осіб, котрі вже давно відійшли до вічності. Перестав їсти, пити… Не було жодної надії. Лікар порадив забрати дідуся додому, щоб він зміг спокійно померти на своєму власному ліжку. Його організм вже не засвоював жодних ліків. Отож, ми забрали дідуся додому, але навіть там ми не припиняли молитися, а щодня о 15:00 та ввечері збирались біля його ліжка на спільну коронку та розарій.

Минали дні. Одного разу ми запросили священика, щоб уділив йому Таїнство Єлеопомазання. Через кілька днів ми почали помічати раптові зміни. Дідусь почав їсти, повертатися до свідомості. Сьогодні він повністю здоровий. Хвороба не залишила після себе жодного сліду. Через декілька місяців були проведені повторні обстеження. Шокований лікар зізнався, що не зважаючи на те, що він не є і ніколи не був людиною віруючою, він вважає, що без втручання Бога тут не обійшлося. Тепер до мого, вже дуже старенького дідуся, щомісяця приїздить священик з таїнствами. Дідусь же, зрозумівши, що це ще один шанс, дарований йому Богом, постійно Йому дякує у щоденній молитві.

Бог вкотре підтвердив мені вірність обітницям, які нам дає. Я дуже вдячна Йому за те, що дозволив мені пережити саме такі реколекції. Це був час ВЕЛИКОГО НАВЕРНЕННЯ, але не тільки для мого дідуся чи його товариша по палаті, котрі примирилися з Богом в таїнствах, але також для всієї моєї сім’ї, друзів, знайомих. Це був час мого особистого покаяння. Я зрозуміла, що найкраща школа любові – це страждання, і що щира молитва насправді може змінити світ.

Ірина

CREDO № 2 (124), 2011

Покликання – це відчуття себе справжнього

часопис CREDO — Tue, 17 May 2011 08:17:34 +0000

Vocare. Vocation. Powołanie. Призвание. Покликання. У певний період життя кожної людини (звичайно ж, якщо особа розмірковує над своїм життям, а не пливе за течією) це слово стає ключовим. Починаючи свою працю над цією заміткою, довго думала, про що писати і як висловити те, що відчуваєш у серці.

Адже часом те, що відчуваєш не можеш описати словами, їх просто не вистачає. Тим більше, коли пишеш про щось особисте. Питання покликання є дуже багатогранним, у той же час, не хочеться губитися в думках. Адже декілька років тому я сама знаходилась у пошуках значення цього таємничого слова для мене.

Не хочу писати про те, що на тему покликання пишуть словники, адже ця інформація загальнодоступна для широкого кола читачів. Більша частина замітки – мої власні переживання чудової пригоди відкривання свого покликання. Знову і знову пересвідчуюсь у тому, що досвід інших багато у чому допоміг мені зрозуміти своє призначення. Сподіваюсь нижче написані слова стануть комусь у пригоді. Тож, починаймо…

Покликання до богопосвяченого життя. Коли у моєму житті настав той самий момент Х, і у голові почали майоріти цілі купи нав’язливих знаків питання, то щастям для мене було те, що мала з ким поділитись тим, що мене турбує. Це не завжди були найкращі друзі або авторитетні священики чи монахині. Часом це були зовсім «випадкові» люди ( у випадковість не вірю), які у певний час опинились у певному місці. На щастя або на жаль для них самих). Хоча, часто саме завдяки їм могла зрозуміти більше. Зрозуміла, що варто ризикнути розкрити свої переживання для інших, бо погляд зі сторони… завжди є свіжим. Не дарма кажуть, що «…дві голови – краще».

У парі з консультаціями у «спеціалістів» завжди йшли мої власні роздуми, так би мовити, дослідження. Довелось досліджувати, насамперед, себе. Чого прагну, до чого схильна, що приносить мені радість і задоволення, одним словом усе те, що Творець вклав у моє серце. Здавалось, що можу помилятись, і помиляюсь, у тих відкриттях, але час розставив усе на свої місця. Досліджувала також інших. Це були і специфіка життя богопосвячених осіб, і подружжя, і самотніх. Коли вже вибрала богопосвячене життя, то постало питання обрання конкретного монашого Згромадження. А їх, ой, як багато, в одній лиш Україні. Але той самий час допоміг визначити пріоритети.

Усе це не мало б сенсу без одного дуже важливого елементу. Молитва. Багато молитви. Це були численні стуки у двері «небесної канцелярії». Часом ледь чутні, часом здавалось, що двері будуть виламані. Але у цьому випадку головне – бути наполегливим. Відповіді приходили з різних сторін. Через Слово Боже з Євангелії дня, через слова прочитаної на Святій Месі Молитви вірних, проповідь священика на реколекціях, слова друзів або зовсім незнайомих людей. У будь-якому випадку, коли чуєш ці слова, то розумієш, що це все не просто так… відчуваєш серцем.

Важливо є у моменти, коли відчуваєш, що Господь кличе Тебе до чогось особливого, не боятися відповісти «так!», не думати про відгуки рідних, друзів. Не так довго перебуваючи у монастирі, вже побачила, що Господь дає за Твоє мізерне «так!» набагато більше, ніж мала до того.

Але ці всі слова це моя пригода. У кожного з нас ця пригода є інша і по-своєму прекрасна. Головне – ризикнути і дати Богу, щоб Він нас вів своїми дорогами. А Він не дасть нам заблукати. Бажаю кожному, хто читає цю замітку знайти той найцінніший скарб, за який можна все продати. Не важливо що є тим скарбом, чи подарунок в комплекті з рясою, чи з обручками та улюбленим(-ою) на додачу, чи просто пропозиція прожити це життя повністю для інших. Ризикуйте…!

Настя, Католицький Медіа-Центр

Зіпсований телефон

часопис CREDO — Thu, 17 Mar 2011 16:56:53 +0000

Через прикру помилку я мало не втратила роботу

Одного дня в обідню перерву на мій робочий телефон подзвонили і просили перемикнути на одного зі співробітників. За декілька хвилин до цього дзвінка мені на очі потрапив наказ, що стосувався саме того співробітника. Суть наказу полягала у наданні відпустки з приводу смерті матері цього співробітника. Я запропонувала переключити на іншого спеціаліста, але у відповідь почула, мовляв, непотрібно, я зателефоную на мобільний. Для того, щоб застерегти перед невчасним дзвінком, я розповіла, що зараз краще не турбувати людину і попросила увійти в її положення. Уже наприкінці цього ж робочого дня мені доручили дізнатися через технічну службу, хто зі співробітників переключав в обідню перерву на генерального директора. Я обійшла весь офіс, направила запит у технічну службу, та все марно, ніхто ні на кого не переключав. А ще через добу мене викликав до себе заступник генерального і сказав, щоб я написала заяву про звільнення за власним бажанням. Пояснення були для мене дивними. За його версією, в обідню перерву до офісу подзвонив один із клієнтів і попросив з’єднати його з генеральним директором (ключовий момент в тому, що посада не була названа, лише прізвище) і у відповідь почув від офісного працівника, що цього співробітника немає на місці, бо в нього померла мати. Технічна служба зафіксувала цей дзвінок саме на моєму телефоні.

Мене викликав заступник генерального і сказав, щоб я написала заяву про звільнення за власним бажанням

Спочатку у мене просто відібрало мову. Я не могла зрозуміти, як можна так просто, без фактів, звинувачувати людину. Я почала щось там мимрити, тому що нічого кращого за фразу «я цього не робила» на думку не спадало. Несправедлива образа просто затьмарювала мій розум.

Оскільки явних причин з мого боку чинити такі речі не було, заступник директора запропонував мені написати пояснювальну, а він подасть її генеральному і, можливо, мене не будуть звільняти.

Не пам’ятаю, як я доїхала до дому, пам’ятаю лише, як намагалася не розплакатися в метро. Ситуація була дуже скрутною: і те, що звинуватили, і з роботою зараз важко, а до цього, після скорочення, я 4 місяці сиділа вдома, і зараз знову залишитись без роботи… Конкретна безнадія. І вже приїхавши додому, я згадала про свого надійного Покровителя, і про дев’ятницю, де описується заступництво святого Юди Тадея, невинно обвинуваченого. Я помолилася, і у мене з очей наче пелена впала. Я зрозуміла, що сталася прикра помилка, єдиний, про кого я надала таку інфомацію по телефону, – це звичайний співробітник, і аж ніяк не генеральний директор. На слух прізвище генерального та ім’я цього співробітника дуже схожі. Але я добре пам’ятаю, як була побудована моя відповідь, тобто, спершу я назвала ім’я співробітника (не генерального), а вже потім все інше, відтак непорозуміння сталося з обох сторін. До того ж, я аж ніяк не могла взагалі щось говорити про генерального, адже він на той момент вже 2 місяць як був у відпустці, і кожен співробітник мав чіткі інструкції на випадок, коли телефонують генеральному: щось на зразок – «генеральний у відпустці, можу переключити вас на заступника». Отож, з Божою допомогою та заступництвом святого Юди Тадея у мене вийшла пояснювальна на цілий аркуш, хоча спочатку я навіть гадки не мала, що писати.

Через день після того, як я віддала пояснювальну записку, заступник директора, поцікавилася ситуацією. На що почула жартівливу відповідь на кшталт: «Вам зроблено останнє китайське попередження, ідіть працюйте». Мене залишили працювати і до мене не змінилось ставлення ні заступника, ні всіх, хто був «посвячений» у ситуацію, і навіть генеральний, коли з’являвся в офісі, доброзичливо зі мною спілкувався – це ще раз дало мені видимий доказ чудотворного заступництва Юди Тадея.

Емма

CREDO №1 (123) 2011

Інші матеріали цього числа:

Передсмак раю

Родина Мартен заслужила святість своїм повсякденним життям

Великі історії маленьких людей

Подружжя – місце зустрічі з коханою особою і Богом

Із сім’ї в сім’ю

Вона чекає відвертості, Він потребує дистанції

Ми просили Бога про благодать мати дітей

Що вам найбільше подобається у вашій дружині/вашому чоловікові? (бліц-опитування)

У мене вдома живе ангел

Дорогою до Єрусалима

Українське Різдво з-за океану

Кавове щастя

Сім’я – це весело!

Якби я народилася в іншій сім’ї