Під час ІІ Ватиканського Собору (1963-1965), окрім іншого, розглядалось питання урочистого присвоєння Діві Марії титулу Матері Церкви. Особливо на цьому наполягали польські єпископи на чолі з кардиналом Стефаном Вишинським. Цей постулат був висунутий у контексті атеїстичного гоніння Церкви у соціалістичному блоці. У проголошенні Марії Матір’ю Церкви, отже, йшлося про благання заступництва Марії у таких намірах: дарування Церкві свободи культу, збереження моральності, визнання прав Церкви, осягнення Її єдності, обдарування світу миром. Хоча Собор не проголосив урочисто титулу Матері Церкви, проте навчання про материнство Марії щодо Церкви знайшло своє віддзеркалення у соборних документах.

Наразі це свято не є загальноцерковним. В Польщі та Україні його відзначають у понеділок після П’ятидесятниці.

Те, що Марія є Матір’ю Церкви означає для нас, що Вона є нашою заступницею, Вона веде нас до Ісуса, до спасіння в Христі, оберігає нас своєю материнською опікою і молитвою. Материнство Марії щодо Церкви спонукає кожного віруючого до наслідування Її віри, надії та любові.

За матеріалами: Костянтин Морозов OFM Cap «Літургійний рік», Вінниця 2001.

Щоб бути з нами у важкі хвилини,

щоб привести грішників до покаяння,

щоб усі люди почали жити любов’ю,

щоб врятувати світ від загрози самознищення

і, врешті, щоб через чудо сонця показати, що Її Непорочне Серце таки переможе…

Думаю, що це далеко не всі причини, задля яких Пресвята Діва об’явилась у Фатімі. Як на мене, то коли б так добре подумати, (а ще краще помолитись), то перелік можна було б збільшити щонайменше втричі. Якось мені навіть здалося, що ми занадто часто асоціюємо ці явлення з якимись загальнолюдськими подіями, до того ж віддаленими в часі. А тим часом Богородиця до кожного приходить особисто.

Мене врятувала Мама!

З Андрієм я познайомилась на реколекціях. Його зовнішній вигляд був жахливим: вкриті рубцями руки, на спині – татуювання. Виявилось, що свого часу він «підсів на голку». Дійшов до такого стану, що почав виносити речі з дому, не приходити на ніч. Одного разу його батьки, будучи у розпачі, поїхали до Фатіми, щоб там просити Марію про навернення сина. Коли повернулись, то побачили вже зовсім іншого Андрія. Він плакав і говорив: «Мене врятувала Мама!»

Натомість, з Анною ми товаришуємо вже багато років. Сьогодні вона – черниця. Коли її покликання висіло на волоску, хтось подарував їй книжку про Фатіму. Відтоді вона вважає себе найщасливішою монахинею на світі.

Як це було?

Невеличка місцевість під назвою Фатіма знаходиться 130 км. на північ від столиці Португалії. Саме там проживали Лючія, Гіацинта та Франциск – троє дітей-пастушків, через котрих світ отримав вражаючу звістку із Неба. Спочатку їм тричі являвся Ангел Миру, навчаючи молитися та жертвувати свої малі прикрощі і страждання за навернення грішників. Він також продиктував їм молитву прославлення Пресвятих Дарів і навіть їх причастив.

Але вже через пів року, 13 травня 1917 року, бавлячись в долині Кова-да-Ірія, діти побачили осяйну постать Жінки. Вона сказала їм, що прийшла з Неба і попросила щодня молитись на вервиці в намірах миру. Після цього Пресвята Діва являлась дітям ще п’ять разів, кожного 13-того числа місяця. Останній раз вона прийшла 13 жовтня. Тоді близько десяти тисяч людей, що зібрались в Кова-да-Ірія, стало свідками загальновідомого чуда, званого «танець сонця». Після великої зливи на небі з’явилося сонце у вигляді срібного щита, яке з шаленою швидкістю наближалось до землі. Час від часу воно зупинялось, виконуючи при цьому неймовірної краси танець. Його ж проміння виблискувало всіма кольорами веселки. Коли явище припинилось, люди помітили, що їхнє вбрання повністю висохло. Того ж дня Богородиця назвала себе Матір’ю Святої Вервиці. «Не припиняйте молитись на вервиці, – продовжувала вона – бо лише тоді закінчиться війна та настане мир. І не ображайте більше Бога, бо люди і так вже занадто образили Його».

Чи все так добре?

Кожен, хто хоч трохи цікавився історією цих подій, запитає про славнозвісні фатімські пророцтва. Дійсно, Богородиця довірила дітям три таємниці, остання з яких була оприлюднена аж через 83 роки після об’явлень. Марія показала пекельні муки тих, хто добровільно обрав дорогу гріха. Попереджуючи, що за понтифікату папи Пія ХІ почнуться великі страждання: голод, війна, знищення різних національностей, Марія закликала до особливої молитви про навернення Росії та присвячення світу Її Непорочному Серцю. Вона просила жертвувати за це свої вервиці, а також сповідь та причастя у перші суботи місяця. Пресвята Діва сказала, що якщо люди не покаються – світ чекатиме страшна кара. Перш ніж це станеться усі побачать на небі дивне світло. Так теж і сталося. 25 січня 1938 року світом прокотилася звістка про неймовірне полярне сяйво, яке спостерігалось у багатьох європейських країнах. Не минуло й року після цього, як розпочалась найжахливіша війна в історії людства.

13 травня 1986 року, перебуваючи в лікарні після замаху на своє життя, Папа Йоан Павло ІІ велів принести текст третього фатімського пророцтва. У червні 2000 року зміст цієї тайни було оприлюднено. Це був символічний опис великої гори, на вершині якої виднівся хрест. На неї разом з єпископами, священниками, черницями, а також світськими особами, входив Святіший Отець. Серед плачу і тривоги великого зруйнованого міста, він молився біля пошматованих і стікаючих кров’ю тіл мучеників. Коли ж Папа врешті дійшов до Хреста, солдати почали у нього стріляти з луків та пістолетів. Відразу ж після цього з’явився Ангел, котрий, збираючи до кришталевих посудин кров мучеників, зрошував нею землю.

«Моє Непорочне Серце переможе!»

Безперечно, це, здавалося б, апокаліптичне пророцтво не потребує спеціальних коментарів. Вистачить згадати події ХХ-ХХІ століття: дві Світові війни, Жовтневу революцію, фашистську та комуністичну окупації, а сьогодні – хоча б масові терористичні акти чи переслідування християн в Індії, Китаї, Північній Кореї, країнах Близького Сходу. «Якщо ключем до перших двох таємниць є турбота про спасіння світу» – пише кардинал Ратцінгер – «то ключ до останньої – це слова «Покайтеся, Покайтеся, Покайтеся!»

Проте, Богородиця дає світу дуже важливу обіцянку: «Зрештою Моє Непорочне Серце переможе!» На жаль, коли ми про це чуємо, нам здебільшого пригадуються нудні коронки та літанії, які бабці годинами проказують після кожної Святої Меси. І зовсім не дивно, що воно нам вже трохи «проїлося», як і все, до чого люди у вірі схильні так швидко звикати. Але обіцянка Марії – це зовсім не якесь побожне, абстрактне гасло, яке ми вже чули тисячу разів. Воно переплітається зі словами Ісуса: «У світі страждатимете! Та бадьортесь! Я подолав світ!» (Йо. 16, 33). Адже перемога ЇЇ Серця – це перемога самого Христа та усіх, хто з Христом. Це перемога людей, які моляться.

Замість закінчення

Коли мені було 12 років, я прочитала на позакласне читання досить таки товсту книжку Ічіліо Феліччі «Розповідь про Фатіму». Пам’ятаю, як за це мене в присутності всього класу висміяла вчителька української мови. Мовляв, «забагато всіляких дурниць начиталася». Ще й досі, коли згадую про це, стискається серце. Але вже тоді я зрозуміла, що для мене мій Бог – найдорожчий у світі. А Фатіма – це лише черговий знак часу. Чи розпізнають його люди сьогодення?

При написанні статті було використано книжку о. Валер’яна Мороза «Мати Божа спонукає», Документ Конгрегації Віровчення на тему об’явлень у Фатімі, а також документальний фільм «Фатіма», зроблений Католицьким Медіа-Центром.

Але так було далеко не завжди. Традиція проведення «травневих богослужінь» поширилася в Європі лише в XIX столітті, а вперше виникла в кармелітському монастирі у Ферраре. Тоді монастирська служба складалася з роздумів, молитов, співу Лоретанскої літанії і з т.з. flores mariani (марійних квіточок), а закінчувалася урочистим благословенням Святими Дарами. Нині, як ми знаємо, все виглядає дещо простіше.

Деякі вважають, що шанування Діви Марії виникло лише в Середньовіччі, а до цього не було жодних молитов, звернених до Неї, і взагалі перші християни ставилися до Матері Спасителя досить спокійно. Прибічників цієї теорії доведеться розчарувати. Особливе місце Богородиці в справі нашого спасіння відводилося завжди. Вже в перші століття з’явилися молитви і співи на Її честь. В апокрифічних Євангеліях багато говориться про життя Марії, про Її дитинство і навіть про Її місіонерську діяльність. Ці благочестиві легенди навіть називають імена батьків Пресвятої Діви. Протоєвангеліє Якова розповідає про благочестиву пару, Йоакима і Анну, що нібито прожила довгі роки, але так і не мала дітей, що в ті часи вважалося покаранням за гріхи. За переказами, у Йоакима одного дня навіть не прийняли жертву в храмі, вказавши на те, що від людини, якій Бог не дав дітей, Він не прийме і жертву. Засмучений Йоаким віддалився в пустинне місце і там просив Господа про дарування йому дитини. Бог вислухав молитву, і незабаром Анна народила йому дочку. З того ж Протоєвангелія ми дізнаємося, що Пресвята Діва виховувалася при храмі, і буквально за кілька днів до Благовіщення вона була вибрана первосвящениками, щоб ткати завісу для святині – саме ту, яка розірвалася в день смерті Христової. Це ж джерело пропонує свою версію Благовіщення. Ніби вперше Марія почула голос ангела, знаходячись біля криниці, але злякалася і втекла. Лише вдруге, коли ангел увійшов до Її будинку, вона відповіла на звернені до Неї слова. Згодом, в середні віки, богослови роздумували над тим, чим же займалася Свята Діва у момент Благовіщення: чи ткала Вона чи читала Біблію; якщо читала, то на якому місці була розкрита книга. Про це багато писав св. Бернард Клервоський. Він стверджував, що Марія читала пророцтво Ісаї: «Ось дівиця зачала, і породить сина і дасть йому ім’я Еммануїл» (Іс. 7,14). Якщо ж книга була закрита, то тут слід бачити вказівку на інші слова Ісаї: «Видіння про це все для вас, немов слова, що в книзі під печаттю» (Іс. 29,11).

Багато джерел оповідають про те, що Богородиця після П’ятидесятниці відвідувала різні країни, проповідуючи Євангеліє. Але, на жаль, історичних підтверджень цьому немає. Як би то не було, Діва Марія завжди шанувалася Церквою і була люблена її чадами. Саме ця любов послужила прийняттю в IV столітті на Нікейському соборі догмату про Її Богоматеринство, а також стала джерелом для створення багаточисельних молитов, звернених до Матері нашого Господа.

Втім, давайте звернемо свою увагу на невід’ємну деталь «травневих богослужінь» – Літанію Пресвятій Богородиці.

Колись літанією (від грецького lite- «прохання, ревна молитва») називалися прохальні процесії. Вони влаштовувалися в день святого Марка (25 квітня) і називали їх litania maior (велика літанія), а також в «хресні дні» (перед Вознесінням), їх називали litania minores (малі літанії). Звична ж назва «процесія» стала використовуватися лише з XII століття.

Крім того, літаніями називали прохальні молитви, що здійснюються на чолі з літургом. Літург, а ним міг бути і єпископ, і священик, і диякон, виголошував по черзі декілька молитовних прохань, на які присутні відповідали відозвою: «помилуй нас», «молися за нас» і тд. Подібні молитви існували також і в Східній Церкві, вони дійшли до наших часів у вигляді «Ектенії» – частини літургії, схожої на латинську «молитву вірних», а так само частини всенощного чування, названого «літією».

Найстародавніша з нині існуючих літаній звернена до всіх святих. В антиохійському і єрусалимському обряді вона використовувалася вже в IV столітті, а в римських літургічних книгах вона з’явилася в VII столітті. Спочатку у неї було декілька версій, але після Тридентського собору папа Пій V затвердив до використання лише один варіант. Літанію Всім Святим співали при хрещенні і рукоположенні, під час прохальних молитов і покутніх Богослужінь. В наші дні Літанія до Всіх Святих відома в двох версіях: процесійна (довга) і обрядова (коротка).

Літанія Пресвятій Богородиці з’явилася пізніше – в XIII столітті. Вона має кілька версій, серед яких найбільш популярна, – «лоретанська». Її затвердив Папа Сикст V в 1587 році. Названа вона на честь містечка Лоретто, якому зобов’язана своєю появою. Згідно з благочестивою легендою саме в це італійське місто ангели в 1219 році перенесли з Назарету дім Святої Діви, рятуючи його від мусульман. Пізніше саме Лоретанська літанія стала зразком для створення інших літаній, затверджених апостольським престолом: Літанія до Пресвятого Імені Ісуса (1862), Літанія до Пресвятого Серця Ісуса (1899), Літанія до святого Йосипа (1909) і Літанія до Пресвятої Крові (1960).

]]> http://www.credo-ua.org/2010/05/23211/feed/ 0 http://www.credo-ua.org/2010/03/19098/ http://www.credo-ua.org/2010/03/19098/#comments Tue, 30 Mar 2010 12:58:52 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=19098

Страсний тиждень і Світле Христове Воскресіння в обрядах і звичаях західних християн

Частина перша: Страсний тиждень

Якщо в ці останні дні Великого посту прийти в римо-католицький храм – як і в деякі протестантські церкви – то можна побачити незвичну картину: розп’яття завішані тканиною (зазвичай, фіолетовою). У деяких місцях, де ставлення до традицій більш консервативне, закриті тканиною й інші священні зображення. Пошуки відповіді на запитання, для чого це робиться, обернуться безліччю цілком розбіжних результатів: від посилань на прагнення забезпечити наприкінці Великого посту більшу суворість та скромність – до різноманітних символічних та алегоричних тлумачень. Але, скоріш за все, жодна із знайдених відповідей не проллє світла на походження звичаю завішувати образи. А виник він, найімовірніше, лише для того, щоб на богослужінні Страсної п’ятниці очам віруючих виразніше постав образ Розп’ятого, а на Великдень – образ Воскреслого.

У середні віки богослужіння Заходу і взагалі західна релігійна ментальність стали розвиватися багато в чому інакше, ніж на християнському Сході. Дедалі більшого значення набували там зорові фактори обрядів і їх антураж. Незрозумілість для простих вірян мови богослужіння і сенсу обрядів компенсувалась поширенням різноманітних практик народного благочестя, які часто найтіснішим чином були пов’язані з Літургією. Ці паралітургічні обряди, в яких використовувалися живі європейські мови, помітно компенсували брак катехези. Чимала просвітницька роль належала й образотворчому мистецтву, яке на Заході мало тенденцію до більшої, ніж на Сході, реалістичності, оповідної та наочної повчальності. Цю ж функцію виконувала і літургійна драма, яка досягла високого розвитку, а також релігійна пісенна культура на національних мовах, яка проявлялася, насамперед, у народному благочесті, але потроху проникала і в Богослужіння. Що стосується Страсного тижня, то паралітургічні обряди, що увійшли до звичаю його проведення, стали для багатьох католицьких народів значно популярнішими, аніж само Богослужіння цього періоду. Тому під час літургійної реформи 2-ої половини XX ст. Католицька Церква спробувала, з одного боку, змінити Богослужіння цих днів так, щоб вони повніше відповідали своєму призначенню, а з іншого боку – зробити народні обряди Страсного тижня тими засобами, які допоможуть віруючим цінувати церковну Літургію.

Одна із найпоширеніших західних практик благочестя, присвячених Страстям Христовим, – Хресна дорога (Via Crucis). Це послідовні молитовні роздуми про різні етапи Страстей Ісуса Христа, відомих з Євангелія та церковного переказу, а також про Його смерть і поховання. У процесі Хресної дороги, зазвичай, віруючі переміщуються в якомусь зазначеному просторі, час від часу зупиняючись для чергових роздумів: такі зупинки називаються стояннями, традиційно їх 14 – від суду у Пилата до поховання Ісуса. Ця практика корінням сягає глибокої старовини. Незабаром після того, як Єрусалим став найважливішим для християн місцем паломництва, в Європі почали з’являтися спроби «імітації» його святих місць: зводився комплекс каплиць, що представляють основні єрусалимські святині. У самому Єрусалимі існував звичай проходження по «Священній дорозі», яка, як вважається, відповідає шляху Христа на Голгофу. Прочани здійснювали стояння в певних місцях цього маршруту, які ототожнюються з тими чи іншими епізодами. У XV-XVI ст. в різних регіонах Європи намагалися відтворити подобу цього звичаю у вигляді обходу серії зображень, які представляли різні сцени Страстей Христа. Зображення могли бути скульптурними, рельєфними або живописними (варто зауважити, що навіть при суворому дотриманні звичаю закривати в кінці Великого посту всі образи, ці зображення залишалися відкритими). Зазвичай, вони розташовувалися по внутрішньому периметру храму, але іноді місцями відстаней служили спеціально побудовані поза храмом каплиці. Комплекси таких каплиць у Центральній та Східній Європі стали називатися Кальварії (від латинської назви Голгофи). Отже, Хресна дорога є обходом цих місць чи зображень, який може проводитися як індивідуально, так і спільнотою. Біля кожного зображення робиться зупинка для молитви і медитації. За традицією, яка затвердилася порівняно нещодавно, кожен рік, в Страсну п’ятницю, Верховний Понтифік очолює Хресну дорогу в римському Колізеї.

Церковне Богослужіння Страсного тижня і Великодня у різних літургійних традиціях із старовини включає в себе численні процесії. Паралітургічні практики, які виникли в середні століття і у Новий час на Заході, помітно посилили цю тенденцію. Народні процесії часом виявлялися значно більш складними, ніж власне літургійні. Вони поєднували в собі елементи самих різних мистецтв – образотворчих, декоративно-прикладних, музики, поезії, хореографії та театру. Найвищого розвитку процесії Страсного тижня досягли в період Контрреформації в деяких містах південної Іспанії, звідки вони незабаром поширилися і в інші регіони, зокрема, на південь Італії. У багатьох містах Іспанії (серед яких виділяється, в першу чергу, Севілья), Італії, Франції та Мальти, а також Нового Світу і Філіппін традиції проведення таких процесій успішно зберігаються донині і користуються великою популярністю. У цих містах процесії, суворо розподілені за днями церковного календаря, а також за часом і місцям свого проведення, ретельно готуються спеціальними братствами (в одній тільки Севільї їх понад 50), які переважно мають багатовікову історію і власні традиції, яких ревно дотримуються.

Найважливіші атрибути цих процесій називаються іспанським словом «пасо». Це рясно декоровані величезні платформи, на яких встановлені дерев’яні фігури, що зображають ті чи інші сцени євангельської історії або окремих персонажів. За підготовку, оформлення, несення і супровід кожної з пасо (а іноді кількох) відповідає визначено братство. Під час процесії пасо (іноді воно важить навіть понад тонну) несуть таким чином, щоб для поглядів оточуючих здавалось, що воно плавно пливе понад натовпом. Пасо супроводжує група людей, яких в Іспанії називають «nazarenos» – «назореями». Кожен з них одягнений у вельми своєрідне вбрання: це туніка і накидка на голові (capirote), що закриває все обличчя, або високий конічний ковпак (cucurucho), з прорізами для очей. Такий зловісний вигляд, що асоціюється сучасній людині з катами або ку-клукс-кланівцями, має цілком конкретне походження: у Середні віки так одягалися ті, хто робив публічне покаяння (з цієї ж причини ноги у «назореїв» босі). Руху кожного пасо, якому передує вигук глашатая і барабанний бій, починається від того храму, до якого належить відповідне братство. Несення пасо може супроводжуватися піснями, а часто і грою духового оркестру. Скрупульозна узгодженість дій різних братств дозволяє здійснювати ходи за участю багатьох тисяч людей. Ці ходи відрізняється складною драматургією і охоплюють величезний міський простір.

У низці регіонів існує також звичай розігрувати на Страсному тижні містерії, присвячені Страстям Христовим. На Філіппінах, поряд з містеріальними виставами Sinakulo (Світлиця), існує звичай, який тагальською мовою називається Pabasa ng Pasyon (Читання Страстей), коли віруючі почергово співучо читають «Поему про Страсті Господа нашого Ісуса Христа», написану на початку XVIII ст. священиком Гаспаром Акіно де Беленом. Її безперервне виконання займає біля 24 годин.

Театралізація доторкнулася і самого Богослужіння цього літургійного періоду. Одним з її елементів стала на середньовічному Заході складна «світлорежисура». Найбільш показова в цьому відношенні Темна Утрення (Tenebrae) – Богослужіння, що відбувається в останні 3 дні Страсного тижня пізно вночі або ввечері напередодні. Під час цієї служби храм поступово поринав у пітьму, так що завершальна її частина відбувалася в повному мороці. Одна за одною гасилися 14 з 15 свічок, встановлених на великому трикутному свічнику; врешті-решт, і останню палаючу свічку ховали за вівтар, і в темряві, що запанувала, звучав покаянний 50-й Псалом. Таке дійство наділялося глибоким символічним змістом, адже морок, що охоплює весь світ і готовий, здавалося б, поглинути не тільки творіння, але і Самого Творця – один із лейтмотивів Страсного тижня. Паралельно приходу «години Ісуса» (див.: Йн 13. 1; 17. 1) настає і година «влади темряви» (див.: Лк 22. 53), яка на якийсь час торжествує видиму перемогу. Наближення смерті Ісуса Христа супроводжується навіть тим, що і створене світло тьмяніє (пор. Мт 27. 45). Наприкінці Темної Утрені рубрики передбачали «шум і гуркіт», що тлумачили як нагадування про землетрус, яким супроводжувалася смерть Ісуса (Мт 27. 51). Практичні способи отримання таких звуків бували різними, відповідно до традиції кожного конкретного храму: десь голосно зачиняли богослужбові книги, десь стукали книгами на лавах або відкидними частинами сидінь по нерухомим, десь тупотіли ногами… На завершення служби, захована запалена свічка в тиші виносилася з-за вівтаря і встановлювалася на ньому на знак перемоги воскреслого Христа над владою темряви. Після літургійної реформи ця традиція не була збережена (вона залишився тільки в традиціоналістичних громадах), але інколи звичай поступового гасіння свічок неофіційно перемістився в інші служби Страсного тижня.

Так чи інакше, основні визначені в Латинській Церкві літургійні обряди Страсного тижня мають неповторний характер і, утримуючи в собі чимало вражаючих візуальних елементів, є дійствами в повному сенсі цього слова.

Страсний тиждень відкриває Вербна неділя – спогад месіанського Входу Господа до Єрусалиму для прийняття добровільних страждань заради спасіння світу. Латиною це свято називається «Пальмовою неділею», на деяких інших мовах – «Неділею квітів» … Назви різняться хоча б тому, що не всюди доступні гілки пальм, якими зустрічали Христа в Єрусалимі. В одних регіонах їх замінюють оливковими гілками, в інших – лавровими, в третіх – самшитовими, десь ще – квітами, але, в будь-якому випадку, частіше за все це зеленіючі або квітучі гілки. У Центральній та Східній Європі віддають перевагу тому, що раніше всього розквітає: вербу. Втім, у Польщі та Литві поширився також звичай використовувати штучні гілки (їх теж називають «вербами») з розфарбованих різними кольорами сухих трав та інших матеріалів. Їх виготовлення стало особливим народним промислом. Головна Меса Вербної неділі передує обрядом освячення гілок, з якими потім віруючі здійснюють процесію. У деяких країнах прийнято стелити цими гілками шлях предстоятелю. Де-не-де предстоятель може їхати під час процесії верхи на віслюкові або на коні , в інших же парафіях на віслюкові їде хтось з парафіян, котрий зображає Христа. Крім того, з давніх часів відомі звичаї возити під час процесії дерев’яну скульптуру Христа, який сидить на віслюкові, і є місця, де ця традиція тримається донині.

На Месі Вербної неділі читаються Страсті Христові з одного з синоптичних Євангелій (в Страсну п’ятницю вони будуть читатися від Йоана). За багатовіковою традицією вони читаються кількома служителями за ролями. Після слів про смерть Спасителя, всі учасники Богослужіння стають на коліна і якийсь час перебувають в мовчанні.

З вечора Великого четверга починається період, що вважається вершиною літургійного року – Святе Пасхальне Тридення (Трідіум) смерті й воскресіння Ісуса Христа, коли віруючі молитовно споглядають головні таємниці відкуплення, а Богослужіння відтворює літургійними засобами відповідні цим дням події євангельської історії.

Меса Великого четверга, яка розпочинає Трідіум, присвячена спогаду Таємної Вечері і встановлення на ній Христом таїнства Євхаристії. На початку Меси дзвонять храмові дзвони і вівтарні дзвіночки, які потім замовкають і вже не звучать аж до Великодньої Ночі: їх замінюють на цей час глухі калатала. За традицією (хоча й не повсюдною) перестає звучати і орган, поступаючись місцем лише співу без супроводу. Після євангельського читання, який розповідає про те, як на початку Вечері Христос омив ноги учням (Йн 13. 1-14), настоятель омиває ноги 12 парафіянам.

Після закінчення цієї Меси відбувається ще один незвичайний обряд: вівтарні покриви знімаються з вівтаря, тобто оголюється місце, яке слугує символом Самого Христа, – адже в цю ніч Ісус був узятий під варту, і воїни, знущаючись над Ним, зривали з Нього одяг. А дарохранительниця – місце постійної присутності Христа в храмі – постає поглядам віруючих спустошеною: Святі Дари із сумною процесією переносяться з неї в одну з каплиць, де віруючі залишаються молитися перед ними, пам’ятаючи про слова Христа в Оливному саду: «Зостаньтеся тут і чувайте зо Мною» (Мт 26.38). Крім того, у Східній Європі перенесення Святих Дарів у каплицю прийнято символічно ототожнювати з ув’язненням Ісуса в темниці.

Наступного дня, у Страсну п’ятницю, здійснюється пам’ять страждань і смерті Ісуса. За стародавньою християнською традицією у цей день неможливо здійснювати повне євхаристійне Богослужіння, однак Служба Страсної п’ятниці передбачає причащання Напередосвяченими Дарами. Після читання Страстей від Йоана відбувається виставляння Хреста (те саме, з розмови про яке ми почали ці замітки, – коли з розп’яття знімається тканину, яка його закриває), і віруючі поклоняються йому зі скорботними співами про страждання, смерть та поховання Спасителя. Вівтар залишається непокритим, а дарохранительниця – відкритою навстіж і порожньою.

У багатьох країнах поширено звичай молитви віруючих в одній з каплиць храму, яка символізує в цей час Гріб Господній. Як правило, в цій каплиці встановлюється мальовниче або скульптурне зображення померлого Ісуса, покладеного у гробі. У країнах Східної Європи прийнято виставляти там також Пресвяті Дари, перед якими віруючі мають можливість молитися протягом всього подальшого дня.

Пьотр Сахаров, Благовест-Инфо

Пасо на вулицях Севіль’ї

.

Містерія Страстей Христових

.

Вербна неділя на півдні Німеччини

.

Папа здійснює обмивання ніг 12 парафіянам

.

Виставлення Хреста у Страсну п’ятницю

.

Pabasa ng Pasyon на Філіппінах: Христос и Марта

Урочистість Благовіщення, як в глибокій старовині, так і тепер, вважається святом Господнім. Однак літургійні читання згадують про Пресвяту Богородицю, а саме свято протягом ряду століть розглядалося як Богородичне. У церковному Переданні відзначається відповідність між Євою, матір’ю всього живого і одночасно – причиною гріха, який породив її непослух, і Марією, Матір’ю відкупленого людства, яка народила Спасителя Ісуса Христа.

Дата святкування – 25 березня – була встановлена, виходячи від дати Різдва. Крім того, відповідно до давньої традиції, день весняного рівнодення пов’язувався із створенням світу, а також початком і завершенням справи його відкуплення : Втіленням, Смертю і Воскресінням Господа.

Євангеліст Лука розповідає про велику подію втілення Бога в людське єство з простотою, яка підкуповує: «Шостого місяця ангел Гавриїл був посланий Богом у місто в Галилеї, якому ім’я Назарет, до діви зарученої чоловікові, на ім’я Йосиф, з Давидового дому; ім’я ж діви було Марія» (Лк 1,26-27). У народному благочесті здавна закарбувався образ Пресвятої Богородиці, яка в молитовному зосередженні приймає посланого до неї Вісника: Радій, Благодатна! Господь з Тобою. Марія зніяковіла, почувши ці слова, проте Її збентеження не мало нічого спільного з замішанням. Вона, подібно усім євреям, вже в дитинстві отримала релігійну освіту і добре знала Священне Писання. Крім того, Її відрізняли неабияка проникливість у справах духовних, ясний розум, найглибша віра, полум’яна любов і безмірні дари Святого Духа. З цієї причини Вона тут же вловила суть місії Божого посланника, а в Її серце негайно народилася готовність виконати всі вимоги Божі.

Зі свого боку, Ангел заспокоїв Її і відкрив Їй наміри Божі, що стосуються Її, інакше кажучи, Її покликання: «Не бійсь, Маріє! Ти бо знайшла ласку в Бога. Ось ти зачнеш у лоні й родиш сина. Й даси йому ім’я Ісус. Він буде великий і Сином Всевишнього назветься. І Господь Бог дасть йому престол Давида, його батька, і він царюватиме над домом Якова повіки й царюванню його не буде кінця».

Благовіщення відкриває Марії Її служіння, Її роль у світі, сенс Її існування. Благовіщення досконалим чином просвітило Її. Її власне життя було явлена Їй у новому світлі. Їй вдалося усвідомити Своє виняткове призначення в історії людства. Завдяки всьому цьому, Марія була остаточно залучена до таємниці Христа.

Покликання – це не стільки наш вибір, скільки вибір нас Богом. Ми розпізнаємо його завдяки багатьом обставинам, досліджуючи їх чистим серцем. Зовсім не обов’язково, щоб наше покликання чи наша роль у здійсненні Божих задумів були настільки масштабними і яскравими. Цілком достатньо вже того, що Бог побажав нами скористатися, як і того, що Він чекає від нас допомоги.

Відповідь Марії на покликання – «fiat» – звучить ще більш рішуче, ніж просте «так». Ця відповідь включає в себе те, що Марія цілком віддала себе Богу і поклалась на Нього. Відтепер і до кінця життя Марія бажатиме тільки того, чого хоче Він. Кульмінацією Її «fiat» стане Голгофа: там, під хрестом, Пресвята Богородиця разом з Сином принесе Свою останню жертву.

«Так», якого Господь вимагає від кожного з нас – на шляху його власного покликання – звучить протягом усього життя, проходить крізь усі події, великі і малі. З ним пов’язані і нові звернення до нас Бога, на які завжди необхідно відповідати «так». Попередні звернення і попередні «так» готують при цьому наступні. «Так», яке кажемо Ісусу, не дозволить нам бути занадто самовпевненими. Навпаки, ми будемо дуже уважні, щоб не пропустити звернення до нас Господа, Який вказує шлях Своїм обранцям. У нашій, продиктованій любов’ю відповіді, людська вільна воля і воля Божа перебувають в досконалій гармонії. Кожній людині варто наодинці з Богом обговорити, що саме Він від неї хоче.

Нехай наша відповідь Богу в будь-якій ситуації звучить настільки ж рішуче і безповоротно, як відповідь Марії в день Благовіщення, адже одне лише покликання надає життю сенс і визначає його мету.

За матеріалами: SibCatholic.Ru

Дві людські постаті вписались у дії Історії Спасіння у винятковий спосіб – Марія і Йосиф, мати Божого Сина і його земний опікун. Подібно до Марії, Йосиф теж переживає свого роду Благовіщення, момент, коли пізнає Божу волю і свідомо її приймає. Про це мова в сьогоднішньому Євангелії: Йосифові, який хоче таємно покинути свою вагітну наречену, уві сні являється ангел і відмовляє його від цього кроку, “бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа”. Прокинувшись, тесля з Назарету чинить, як наказав йому ангел, приймає до себе Марію і Дитя.

Цей короткий епізод з історії народження Ісуса Христа завжди інтригував своєю неоднозначністю. Що переживав Йосиф, коли дізнався про те, що його наречена, з якою він ще не замешкав під спільним дахом, чекає дитину? Як зрозуміти слова Євангелія про те, що, будучи праведним і не бажаючи ославити Марію, він вирішив тайкома її відпустити? Вже Отці Церкви розмірковували над тим, у чому полягає ця праведність Йосифа, і не було між ними одностайності у цьому питанні. Для прикладу, Св. Юстин підкреслював, що Йосиф названий справедливим, бо виконував усі приписи Мойсеєвого Закону. Але цей закон вимагав карати смертю дівчину, яка зрадила нареченому (а так власне і виглядала ситуація Марії в очах людей). Тому власне Йосиф, який любив Марію, хоче її таємно відпустити, тобто фактично самому зникнути з міста і таким способом взяти відповідальність на себе. Інші отці Церкви вважають неможливим, щоб Йосиф міг мати якісь підозри щодо Марії, і що Марія мусила поділитися з ним таємницею Благовіщення. Але це лише припущення, саме ж Євангеліє нічого про це не говорить. До того ж, навіщо ж тоді йому було покидати Марію?

Можна довго дискутувати над питанням, але факт залишається фактом: Євангеліє нічого не говорить ані про те, як переживав Йосиф цю непросту ситуацію, ані що думав про Марію, що відчував, і всі наші розмірковування на цю тему так і залишаться припущеннями. У цьому є своя мудрість, бо вона оберігає від надмірної, а часом нездорової людської цікавості те, що є тайною пришестя на світ Божого Сина. Ця тайна почалась у момент Благовіщення Діві Марії, вона теж включає в себе явлення ангела Йосифові, Різдво і взагалі усе життя Святої Родини.

Однак, якщо ми нічого достовірно не можемо знати про почуття і переживання Святого Йосифа, коли він довідався про вагітність своєї нареченої; якщо теж до кінця не можемо бути впевнені у мотивації, яка штовхнула його до того, щоб потай відпустити Марію і взагалі, що практично означало це “відпустити”, з впевненістю можемо стверджувати одне – Йосиф був людиною великої віри і послуху Божій волі. Справді, потрібна була міцна віра, щоб прийняти цю незвичну правду, яку звістив йому уві сні ангел, щоб дати згоду на те, аби в його життя ввійшла певна таємниця, яка була таємницею самого Бога.

Власне цю віру Йосифа Євангеліє має на думці, коли говорить про нього як про мужа праведного. Літургія пропонує нам сьогодні теж інший текст, фрагмент з Послання Св. Павла до римлян, в якому йдеться про віру Авраама. Цьому патріархові Бог пообіцяв своє благословення, пообіцяв теж дарувати землю і вчинити його потомство чисельним, як зірки на небі (Бут. 15). В ситуації, в якій знаходиться Авраам, усе схиляє до того, щоб цю обіцянку не сприймати всерйоз: про яке чисельне потомство може йтися у випадку більш як вісімдесятирічного чоловіка, який не має дітей і дружина якого Сара безплідна?! Але Авраам прийняв усім серцем Боже слово, і зі сторінок Святого Письма знаємо, що Господня обітниця сповнилася – він став предком ізраїльського народу. Про поставу Авраама Писання говорить так: “ І повірив Аврам Господеві, і Він зарахував те йому за праведність”. Іншими словами, Авраам з приводу своєї віри названий праведним (справедливим). Цю історію про праведність Авраама слухаємо в сьогоднішнє свято, бо вона пояснює нам, у чому полягає праведність Йосифа – у його міцній вірі, у безумовному довір’ї до Бога. Бог зі своїми планами зненацька входить в життя Йосифа, руйнує його усталений спосіб існування, змушує прийняти на себе обов’язки і обмеження, до який Йосиф не був готовий – і він покірно приймає Божу волю. Як дещо раніше прийняла її Марія: “Ось я Господня слугиня…” (Лк. 1,38). Як прийняв її свого часу Авраам, коли за наказом Бога, без лишніх питань, залишає свою батьківщину і вирушає в невідоме, маючи з собою лише Божу обітницю. Авраам, Йосиф і Марія подібні в одному: вони повірили у слово, яке Бог до них скерував, у слово, яке інші відкинули б, вважаючи його дивним або нездійсненним. Віра Авраама у здійснення Божої обітниці; “так”, сказане Марією Ангелу підчас Благовіщення; сповнена довіри до Бога постава Йосифа – це ряд прикладів, де людина свідомо дає свою згоду на те, щоб стати інструментом Божої волі.

Приклад Святого Йосифа не є чимось абстрактним і відірваним від нашого життя. Послання сьогоднішнього Євангелія – це заклик до готовності прийняти Божу волю, навіть якщо вона якимось чином руйнує наші задуми, змушує радикально змінити життя. Йосиф з готовністю прийняв на себе обов’язки опікуна Божого Сина, роль зовсім не очевидну, якої не шукав і яку йому Бог якби накинув, не питаючи його згоди. У нашому житті теж трапляються ситуації, коли треба зробити важливий вибір, як от з любов’ю і самозреченням прийняти нове життя в той час, коли матеріальне становище батьків зовсім їх до цього не заохочує. Або ж коли несподівана хвороба чи каліцтво перекреслює усі плани на майбутнє. Або теж коли спільне подружнє життя, яке так щасливо розпочиналось, з часом стає незносним тягарем і єдиним виходом з тупикової ситуації видається розлучення. Всі ці й подібні їм ситуації непрості, але власне тут на допомогу приходить приклад тих, кого Писання називає справедливими, і серед них не на останньому місці приклад Святого Йосифа. Він учить, що той, хто на перше місце поставить Божу волю, хто шукає, у чому конкретно Божа воля в його житті виражається, хто довіриться Богові, той ніколи не помилиться. Бо в цьому постійному пошукові Божої волі і прагненні її виконувати і полягає життя праведної людини.

За матеріалами: о. Володимир Кусьнеж, The Roman Catholic Church in Ukraine

15 лютого усі греко-католики святкуватимуть свято Стрітення Господнього.

У цей день усі зазвичай відвідують церкву із восковими свічками «громовицями». Під час Святої Літургії вірні Христові прослухають Слово Боже і роздумуватимуть над значенням слова «Стрітення».

За Біблійною розповіддю, коли минуло 40 днів від народження Ісуса, Пресвята Богородиця та Йосип Обручник, принесли немовля до храму. Назустріч Пресвятій Родині вийшов праведний Симеон, який чекав цієї хвилини, усе своє життя. «Тепер я можу спокійно помирати, – сказав старенький Семеон, узявши Ісуса на руки, – бо мої очі бачили Спасителя Світу.»

На згадку про цю подію із життя Ісуса, Церква встановила празник Стрітення. Ісус Христос став істинним світлом для всього світу. Після Урочистої Літургії священик урочисто освятить свічки та благословить усіх присутніх.

Свічки «громовиці» мають велику силу, при стихійних лихах, громі та блискавці, їх запалюють та щиро моляться, а ще тримають над важко хворими. Прикрашають свічки густою зеленню, миртом, живими квітами з вазонів, які зацвіли напередодні, аспарагусом.

Відразу після Стрітення Господнього, для греко-католиків надходить Великий Піст, який триває аж до Великодня. Це визначений Церквою час для того, щоб ми могли подумати над своїм життя. Щоб з допомогою ревної молитви і посту побороли в собі усяке зло, заздрість, корисливість. А також попросили вибачення у рідних за образи і щиро покаялись. Ми чинимо це з любові до Христа, який задля нашого спасіння, помер на хресті. Протягом усього Великого Посту у Церкві та вдома ми робимо поклони. Ними розпочинаємо та закінчуємо молитву. Не робимо поклонів тільки в суботу та неділю, оскільки ці дні не є постними.

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

Чи можливе рукоположення жінок в Римо-Католицькій Церкві?

У світі існує дуже багато речей, які колись були неможливими, а тепер – очевидні. Так колись людина не могла літати, спілкуватися на відстані, консервувати продукти, лікувати нежить. Ще донедавна існувало рабство, жінки не мали права голосу та не навчалися в університетах, але сьогодні все інакше. Здавалося б, у світі залишилася не така вже й велика кількість неможливих речей, а наука і поступ людства не сьогодні-завтра все остаточно вирішать. Стаємо свідками дивовижних змін в суспільствах і в самій Церкві. Ось Папою Римським може стати не лише італієць, а священиком – не лише син аристократії, відбуваються екуменічні зустрічі, Літургія відправляється національними мовами, а жінки читають читання та можуть служити біля вівтаря як міністрантки. Тож очевидним здається запитання: коли в Римо-Католицькій Церкві будуть дозволені свячення жінок? Чи те, що тільки чоловіки можуть виконувати священицьке служіння це образа для жіночої гідності? Можливо, це лише справа традиції та часу? Чи жінка гірша від чоловіка в справі служіння Господеві?

Отже так, на початок невтішна новина для всіх тих жінок та дівчат, які мали надію замінити чоловічу фігуру в орнаті біля вівтаря на свою власну: в Римо-Католицькій Церкві свячення жінок немає і в світлі документів нашої Церкви на сьогодні навіть немає на це надії. Але чому? Може здаватися, що справа в нерівному трактуванні чоловічої та жіночої статі (саме так вважають феміністки, які найактивніше борються про дозвіл священицьких свячень для жінок). Але все набагато складніше. Погляньмо на справу від початку.

Ісус-фемініст

Прихід Втіленого Слова на землю був, як відомо, революційним, адже на світ прийшло спасіння і багато дочасних змін. За земного життя Христа становищу жінки годі було позаздрити. Побожний юдей щодня дякував Богові за те, що не створив його рабом, поганином або жінкою. Жінка була власністю чоловіка, трактованою на рівні з маєтком Вона майже не мала прав; раввіністична традиція навіть вважала, що краще слова Закону спалити, ніж дати прочитати жінці. Що ж на це Гоподь? Розмовляє, навчає, товаришує з жінками, приймає їхню допомогу, і саме жінкам вперше об’являється після Свого воскресіння. Бог вибирає жінку, щоб з неї народилося спасіння світу і саме завдяки Матері Божій гідність кожної жінки було піднесено до дуже високої позиції. На кожному кроці життя Ісуса Йому товаришують жінки – від народження аж по Хрест. Він змінює традиції свого часу, вступаючи з жінками в розмову, і переконуючи, що слухання науки Господньої це для жінки краща частка (згадаймо Марту та Марію).

Мудрість чи застарілість?

З документів Церкви, які безпосередньо стосуються священства можна вирізнити 4 вагомих причини, чому саме священство зарезервоване виключно для чоловіків:

1. Зі сторінок Святого Письма можна виразно відчитати волю Христа щодо вибору на Апостолів тільки чоловіків.

2. Церква, будучи слухняною Нареченою Христа, має постійну практику, яка підтверджує, що завжди на священників вибиралися лише чоловіки.

3. Існує постійне навчання Церкви, яке послідовно підкреслює, що жінка має інше покликання в Церкві.

4. Христос був чоловіком. Священицьке служіння пов’язане зі знаком, священик є знаком Христа, бо він служить біля вівтаря «in persona Christi», тобто, діючи у цей момент від імені Самого Христа.

Найважливіша серед цих причин – це приклад Ісуса Христа, а саме євангельський опис вибору Апостолів та встановлення Таїнств (Тайна Вечеря). Людина була створена чоловіком і жінкою – рівними, але різними (Бут. 1, 27). В задумі Творця жінку створено для іншого, ніж чоловіка. Матір Ісуса Христа – Марія не була священиком, але при цьому значення Її ролі в Церкві годі переоцінити. Марія Магдалина не була в гроні дванадцятьох, але саме вона перша узріла Воскреслого Спасителя і отримала апостольську місію – оголосити новину про воскресіння світу.

Або сутана, або..?

Слід зауважити, що в Новому Завіті жінкам не забороняється виконувати різні функції в Церкві. Там читаємо про жінок-дияконис, катехеток, апостолок поган. У ХХ ст. як відповідь на світський рух емансипації жінок, було написано безліч документів Церкви про жінку, її роль та завдання в Церкві. «Надходить час, – власне, він вже прийшов, коли жіноче покликання втілиться у всій повноті, час, коли жінка здобуде досі небачений вплив, блиск і владу. Ось чому в наш час, коли людство зазнає таких глибоких змін, – жінки, просякнуті духом Євангелія, здатні значною мірою зарадити тому, щоб людство не скотилося в прірву.» Такий пророчий акцент має декларація ІІ Ватиканського Собору (Соборне звернення до жінок від 8 грудня 1965 р.). Світ і Церква потребують жінки просякнутої духом Євангелія, просякнутої любов’ю Христа, жінки-доньки, матері, дружини, катехетки, музикантки. Місце жінки – поряд з людиною, бо найважливіше завдання жінки – розсівати навколо себе любов, а до цього здатна тільки жінка завдяки своїй жіночій вразливості та делікатності. А священство… Хто як не мама чи бабуся це перша вчителька віри? Хто як не жінка несе потіху та розраду в горі, дає поради, готує до виходу у світ?

При підготовці матеріалу було використано книгу «Священство жінки – за і проти» Антонія Новака OFM.

Пропонуємо Вашій увазі статтю спеціаліста в галузі гінекології та акушерства др. Мачея Барчентевича про Напротехнологію, як спосіб лікування безпліддя згідно з навчанням Церкви. Голова Фонду Інституту Лікування Подружнього Безпліддя ім. Йоана Павла ІІ також є членом Комісії до справ біоетики при Конференції Єпископату Польщі.

Звертаючи увагу на дискусії, які вже більше року тривають у засобах масової інформації світу на тему легалізації процедур запліднення на склі, зацікавленість суспільства і, очевидно, усвідомлення значення цих слів значно зросли. Позиція Католицької Церкви у питаннях зі сфери біоетики надалі залишається чіткою. Йоан Павло II і Бенедикт XVI, а також значна кількість єпископів багаторазово говорили про свою позицію і черговий раз вона була підтверджена у проголошеному у грудні 2008 року документі Конгрегації Науки віри: Інструкція «Dignitas personae», яка стосується деяких біоетичних проблем: «Церква, захищаючи гідність людей, гідність подружжя, гідність зачатої дитини, єдність подружнього акту, як єдиного властивого місця для зачаття людського життя, врешті людського життя як такого (порівнюючи з абортивним характером практик, пов’язаних з штучним заплідненням), категорично проти «усіляких «технік штучного гетерологічного запліднення, а також технік штучного гомологічного запліднення, які заміняють подружній акт».

Подружжя, яких торкнулась проблема неплідності, запитують: «Що ми отримаємо замість цього?» Чи штучне запліднення і методи «in vitro» є єдиною відповіддю на ситуацію, коли бажання отримати потомство перекреслюється неможливістю передачі життя? Сьогоднішній медичний «mainstream», з уст професорів – творців дітей з пробірки і власників лабораторних фабрик дітей (так званих, клінік «in vitro»), хочуть нас переконати, що саме так і є. Цим самим заперечується надбання медицини у сфері лікування проблем, пов’язаних з фертильністю, починаючи з 1978 року, коли було доведено до народження першої дитини, з-поміж дуже багатьох вже раніше зачатих «у пробірці». Тим часом, якщо ми порівняємо результати лікування безпліддя при конкретних виявленнях хвороби 50 років тому і сьогодні, виявляється, наприклад, що при класичному лікуванні ендометрію (в 50-х роках XX століття) шанс на можливість народження дитини складав приблизно 50% – сьогодні in vitro при патологіі ендометрію дає 27% шансів; хірургічне лікування синдрому полікістозних яйників (дослідження з 1981 року) давало 55-77% шансів для пацієнтів, сьогодні in vitro дає 21-27%. Не дивлячись на постійне інформування про «успіхи репродукційної медицини», результати лікування є гіршими, ніж раніше. Чому?

За класичним методом спочатку розпізнається причина хвороби і лише після цього відбувається лікування, залежно від результатів обстеження. Комітети експертів гінекологічних товариств говорять взагалі про щось інше: діагностування причини пониженої подружньої плідності (яка має тривати протягом декількох місяців, іноді навіть протягом року, беручи до уваги фізіологічний цикл жінки, необхідність поступового пізнання її фізіологічних механізмів, перевірка правильності анатомічної будови і паралельного обстеження стану здоров’я чоловіка) є «марнуванням репродуктивного часу» і «подружжям, які страждають від неможливості мати потомство, слід якнайшвидше запропонувати найсучасніші і найбільш ефективні методи лікування, тобто, спочатку – штучне запліднення, а після невдалої спроби (очікуваної, оскільки ефективність штучного запліднення є дуже низька) – наступні процедури, пов’язані зі штучним заплідненням: in vitro, ICSI та всі інші найбільш складні способи уникнення проблеми» (без визначення причини). Пам’ятаючи наведені вище факти, які стосуються ефективності пропонованих методів, слід запитати: чому б не розпізнавати і не лікувати причини? Чи відповідь знаходиться в тому, що лікування завдає клопотів (лікареві) при сумлінному виконанні своєї роботи і значно зменшує його прибутки? Ця проблема характерна не лише для Польщі, але й в усьому світі відступається від класичних діагностичних і терапевтичних методів, заперечується цінність, наприклад, урологічного і андрологічного лікування при чоловічому безплідді, щоб якнайшвидше і як можна більше пацієнтів направити на «vitro».

Лікарі, які хочуть розпізнавати і лікувати, напевно, належать до меншості у середовищах, які займаються проблемою пониженої плідності подружніх пар. Але це власне до них скерував своє звернення, розміщене в енцикліці «Humanae Vitae» Папа Римський Павло VI у 1968 році. У 24 номері цієї енцикліки він пише: «Ми прагнемо звернутися зі словами заохочення до науковців, які можуть принести багато добра для подружжя, сім’ї і спокійного сумління, якщо завдяки спільному зусиллю у проведенні досліджень будуть віддано намагатись пояснити різні чинники, які впливають на властиве регулювання людської плідності. (…) Таким чином науковці, а особливо католицькі вчені, доведуть зі своєї сторони, що аспекти справи виглядають так, як цього навчає Церква, що головним чином «не може бути великої суперечності з Божими законами, які стосуються з однієї сторони передання життя, а з іншої – піклування про правдиве подружнє кохання».

Одним з тих людей, які відповіли на цей заклик, присвячуючи увесь свій час і енергію на пошук цього пояснення і гідних людини методів лікування проблем, які стосуються людської гідності, був професор Томас Хілджерс, який спочатку працював у Єзуїтському Університеті Крейтона, а потім в Інституті Папи Римського Павла VI в місті Омаха, штаті Небраска у США. Він разом з групою своїх співробітників створив модель Крейтона, тобто модель цілісного «піклування про фертильність» ( Creighton Model Fertility Care System – популярний у Америці метод натурального планування сім’ї), а на його основі – NaProTechnology – новий розділ гінекологічногіі, яка у комплексний і новаторський спосіб трактує плідність і неплідність жінки. У цій галузі використовуються раніше надбані знання у гінекології, ендокринології, а також операційне втручання, відоме до цього часу, а іноді навіть відкинуте лікарями-гінекологами. Її новаторство полягає на поєднанні і створенні стандартизованої моделі детального спостереження, аналізів даних і висновків, а також на революційному ставленні до процедурного лікування. У 2004 році Інститут ім. Папи Римського Павла VI видав підручник професора Хілджерса «NaProTechnology – Хірургічна і медична практика», який містив зібрані до цього часу результати обстеження і результати лікування при багатьох гінекологічних захворюваннях, а не лише при безплідді.

NaProTechnology – Natural Procreative Technology. Технологія Натурального Відтворення Потомства, вже отримала право на присутність у католицьких засобах масової інформації, і навіть «Газета Виборча» (Gazeta Wyborcza), декілька разів присвятила для неї місце на своїх шпальтах.

Чим є NaProTechnology, якою є суттєва різниця в порівнянні з раніше використовуваними прогресивними методами? Чому це є прогресом? Основним знаряддям Naprotechnology є Creighton Model FertilityCare™ System (CrMS). Ця система полягає на стандартизації спостережень за біомаркерами – виділеннями, натуральне виникнення яких є ознакою здоров’я жінки і її плідності. Власне вміле розпізнання біомаркерів дозволяє парі завагітніти або уникнути вагітності. Якщо гінекологічне здоров’я жінки погіршиться, то зміна у біомаркерах, за якими стежитиме жінка, повідомить їй про це.

Підставою NaProTechnology є поглиблення суб’єктного обстеження: отримуємо від подружньої пари інформацію, яка стосується перебігу циклу жінки, яку у жоден інший спосіб, ніж спостереження Creighton Model FertilityCare System, отримати не можна. Це є переломом у діагностичних можливостях, також у сфері об’єктного обстеження (тобто фізичного лікарського обстеження і додаткових обстежень: УЗД, рентген і лабораторних), оскільки їх проведення можна ідеально достосувати до фізіологічного циклу жінки, що надає лікареві незрівнянно більше можливостей розпізнавання причин безпліддя і інших жіночих захворювань у спосіб, який відрізняється від традиційного. Ці можливості виникають власне з суб’єктного сприймання подружньої пари, яка потребує лікування. Це подружжя може стати «експертом» з власної плідності, пізнати свій власний біологічний ритм, його порушення, щоб зробити можливою співпрацю з лікарем та інструктором.»

Після менш ніж 3 місяців співпраці з інструктором CrMS подружжя потрапляє до лікаря, який, пояснюючи дані, розміщені у картах обстежень, а також усі раніше отримані результати додаткових обстежень, які пара приносить з собою, після лікарського обстеження спрямовує на наступні, чітко допасовані до індивідуального циклу даної жінки, обстеження. Протягом 3-5 місяців триває друга фаза діагностики. Включає вона також (якщо це необхідно) процедури, пов’язані з хірургічним втручанням, такі як: гістеросальпінгографія (ГСГ), гістероскопія, лапароскопія – які є одночасно елементом лікування. Після встановлення причини безпліддя пара направляється на фармакологічне, гормональне лікування, також чітко допасоване до індивідуальних потреб. Якщо ж відбуваються відхилення у результатах обстеження чоловіка, то йому також призначаються ліки. Так, отже, після приблизно 6-8 місяців ми маємо опинитись у ситуації, коли місячні цикли та анатомія (прохідність фаллопієвих труб, відсутність злук, вилікувані можливі вогнища патологіі ендометрію і т.п.) будуть правильними, і під час наступного етапу, постійно спостерігаючи за правильністю гормональних обстежень, очікуємо на зачаття. Рекомендуємо подружні акти у «віконечку плідності», яке відкривається завдяки присутності правильного виділення слизу шийки матки і очікуємо близько 12 місяців на зачаття. Увесь діагностично-лікувальний процес триває приблизно 18-24 місяців. Це саме той час, під час якого більшість подружжя мають отримати очікуваний результат. Якщо ні, то ми усвідомлюємо, що зробили усе можливе і морально допустиме для того, щоб допомогти подружжю. Для тих подружніх пар, які відчувають до цього покликання, це може бути вказівкою до того, щоб думати про усиновлення.

NaProTECHNOLOGY керується взагалі відмінним від Допоміжних Репродуктивних Технологій (англ. абревіатура ART) філософським підходом до лікування пацієнтів з безпліддям. NaProTECHNOLOGY сприймає дитину, як дар, що суперечить визнанню права на дитину, так як це стверджує інструкція Donum Vitae: «Правдиве і властиве право на дитину суперечить його гідності і природі. Дитина не є якоюсь річчю, яка б належала подружжю, і не може сприйматись як предмет власності. Дитина є насамперед даром, і то «найбільшим», найбільш безкоштовним для подружжя, живим свідоцтвом взаємної вірності його батьків…»

Якщо говорити про ефективність NaProTECHNOLOGY, то для цього ми можемо скористатись з найновішої роботи, з вересневого (2008) номеру «Journal of the American Board of Family Medicine: Outcomes From Treatment of Infertility With Natural Procreative Technology in an Irish General Practice; Joseph B. Stanford, MD,MSPH, Tracey A. Parnell, MD and Phil C. Boyle, MB». У дослідженні в Ірландії, на основі практики Сімейного лікаря у місті Гелвей, у 1998-2002 роках до лікаря звернулось 1239 подружніх пар з приводу безпліддя. Середній вік жінок – 35,8 років, середня тривалість безпліддя – 5,6 років. 33% раніше лікувались за допомогою ART. Показник вагітностей склав 52%. Протягом цього часу вдалось допомогти 140 подружжям після невдалого лікування ART, тобто допоміжних репродуктивних технологій «in vitro».

Ще кращі результати документує у своїх роботах професор Хілджерс, можливо, тому, що у нього є кращі, ніж в Ірландії можливості хірургічного лікування. Результати обстежень були опубліковані у 2004 році, у підручнику «The Medical & Surgical Practice of NaProTECHNOLOGY». Загальні результати, показник вагітностей після лікування безпліддя за допомогою NaProTECHNOLOGY у часових проміжках показують, що:

1) до 12 місяців отримано 44% вагітностей,


2) до 24 місяців – 62% вагітностей,


3) протягом 48 місяців від початку лікування – 71%

Залежно від причини неплідності (непрохідність фаллопієвих труб, патологія ендометрію, синдром полікістозних яйників, відсутність овуляції), віку пацієнтів, а також часу лікування (до 72 місяців) NaProTECHNOLOGY допомогла у заплідненні і народженні дітей від 40 до 80 відсотків подружжям, які звернулись за допомогою. NaProTECHNOLOGY допомагає також у ситуаціях, коли причиною безпліддя є чоловічий фактор. Існують, звичайно, ситуації, коли допомогти неможливо, наприклад, через генетичні фактори, деякі вроджені вади родових органів, відсутність фаллопієвих труб або неможливість хірургічної корекції їх непрохідності, цілковита відсутність сперматозоїдів у еякуляті. Багато пар (77%) з тих, яким не вдалось народити дітей завдяки лікуванню, погодились на усиновлення.

Корисним для подружньої пари повне усвідомлення гінекологічного і статевого здоров’я завдяки постійному спостереженню за ним, поглиблення відносин через краще розуміння себе. NaProTechnology дає багатьом подружжям надію на гідне, ефективне лікування відхилень організму, причини їх неплідності з вшануванням їх інтимності і справжньої мови кохання.

До цього часу лікарі, які хотіли спеціалізуватись у цій новій галузі, проходили навчання у США, Північній Америці та в Ірландії. У Польщі перший курс навчання розпочався наприкінці листопада і на початку грудня 2008 року у м. Любліні. Організатором курсу був «Фонд Інститут Лікування Подружнього Безпліддя» (www.leczenie-nieplodnosci.pl і www.infertility.pl/ru ), у співпраці з «Pope Paul VI Institute» з Омаха (США) і «The Women’s Wellness and FertilityCare™ Centre» з Торонто (Канада).Навчання і надалі триває у формі 13 місячного післядипломного навчання для інструкторів Creighton Model Fertility Care System, а також 6-місячне навчання для лікарів. NaProTechnology дозволяє брати участь у профілактиці і лікуванні безпліддя не лише лікарям-гінекологам, але також й сімейним лікарям. У цій галузі була введена нова категорія інструкторів, які співпрацюють з лікарем і пацієнтами (Fertility Care Practitioners), з метою якомога повнішого використання даних з обстеження циклу і біомаркерів.

Введення NaProTechnology в Україні може у значний спосіб покращити результати діагностики і лікування безпліддя та інших захворювань у сфері гінекології та акушерства, а також може зробити можливим її подальший розвиток з перспективою поширення у сусідніх країнах.

Раніше подружжя з України приїздили у різні міста Польщі з метою зустрічі з інструктором. Тепер така можливість існує в Україні, у м. Рівне та м. Вінниця, оскільки у листопаді 2009 року в Ірландії розпочали перший курс навчання інструктори з України.

Для отримання детальнішої інформації стосовно Напротехнології в Україні ви можете контактувати з:
отцем Григорієм Драусом – + 38 097 517 06 42, 0931300467, draus@ukr.net, або безпосередньо з інструкторами – др. Оксаною Фурман – + 38 067 606 06 28, ofurman@meta.ua (м. Вінниця) , Владленою Онопрійчук, vladlena.onopriychuk@gmail.com (м. Рівне).

З польської переклала Владлена Онопрійчук

Ставити вдома ялинку могли дозволити собі лише багаті люди, бо ялинки в Одесу потрібно було вести здалеку – їх перевозили по морю з Криму. «Треба пам’ятати, що «верхівка» Одеси з перших днів її заснування, це, в основному, – католики. В домах таких католиків як Рішел’є, Ланжерона з’явилися перші в Одесі ялинки».

«В Одесі з моменту заснування міста і до революції 1917 року була хороша передсвяткова традиція: впливові люди відвідували соціальні установи – притулки і так далі, робили подарунки». На переконання письменника, «непогано було б відродити таку традицію

За матеріалами: Одесько – Сімферопольська єпархія РКЦ

Цей образ Бога, який символізує Немовля, стає особливо наочним у Різдвяних звичаях, які становлять невід’ємну частину християнської традиції і походять від св. Франциска Ассизького. У Греччо (Італія) в 1223 р. він поставив першу невеличку Різдвяну виставу .

«Як особистість св. Франциска, так і його манера святкувати Різдво, – продовжив Папа, – являли беззахисного у Своїй любові Бога, Його смиренність і доброту, що відкрилися людині у Втіленні Слова, щоб навчити її по-новому жити і любити ».

Папа процитував біографа св. Франциска, який описує видіння, що мав святий: «Він бачив, як немовля нерухомо лежав у яслах. Немовля прокинулося, коли Франциск підійшов ближче». «І це видіння не відрізнялося від реальності, – додає біограф, – оскільки дією благодаті через служіння св. Франциска Немовля Ісус народився в багатьох серцях».

«Завдяки св. Франциску, – зазначив Бенедикт XVI, – християни змогли відчути, що у Своєму Різдві Бог насправді став Еммануїлом, Богом-з-нами, що від Нього нас більше не відокремлюють перешкоди і відстані. В особі Немовля Бог так наблизився до кожного з нас, що ми маємо можливість вдаватися до Нього з вірою і підтримувати з Ним довірчі стосунки, засновані на глибокій прихильності. У цьому Дитятці насправді відкрився Бог-Любов. Бог приходить неозброєним, безсилим, оскільки Він не прагне підкорювати, так би мовити, “ззовні”, а, скоріше, хотів би привітати людину в її вільності. Бог стає беззахисною Дитиною, щоб перемогти людську пиху, насильство, бажання володіти. В особі Ісуса Бог прийняв убогість і беззахисність як умову, за якою Він може перемогти нас любов’ю і привести нас до нашої справжньої ідентичності ».

Папа закликав вірних молитися Богу Отцю, «щоб Він дарував нашим серцям ту простоту, яка була здатна побачити Бога в цьому Дитятці, так, як це відбулося зі св. Франциском в Греччо ». «І тоді, – підбив підсумок Бенедикт XVI, – ми також зможемо досвідчити те, що пережили сучасники Христа: вони повернулися до свого дому, сповнені невимовною радістю».

За матеріалами: Сибирская католическая газета

Щорічно, 8 грудня Католицька Церква відзначає свято Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії. Воно завжди припадає на час Адвенту. Який сенс має це свято?

Християнська традиція проводить паралель між Марією і Ковчегом Завіту. Народ Ізраїлю отримав заповідь побудувати Намет зборів і помістити в його серці Ковчег Заповіту. Коли Мойсей з народом виконав заповідане, йдеться в книзі Вихід: «Отже довершив Мойсей діло» (Вих 40:33). Цей вираз нагадує нам завершення створення світу в книзі Буття: «Бог закінчив сьомого дня своє діло…» (Бут 2: 2). Існує чітка паралель між Творінням, як місцем, де Бог перебуває з людством і Наметом зборів, де Бог живе серед народу Свого. Коли все було готове, хмара покрила Намет зборів і «і слава Господня сповнила храмину» (Вих.40: 34).

Коли Бог планував послати нам Свого Сина, Він, вже в утробі її матері, приготував жінку, щоб вона могла стати Наметом Його Синові. Син Божий, Ісус, народився від матері з плоті і крові. Проте, Марія, відрізнялася від решти людства. Коли Св. Анна, Її мати, зачала Марію, Бог зберіг Її від первородного гріха з самого першого моменту Її існування. Свято Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії святкується рівно за дев’ять місяців до Її народження – 8 вересня.

За матеріалами: catholic.co.il

Для католика перше листопада, це день, коли Церква згадує усіх святих, а наступного дня – усіх померлих. Відповідно, вихідні то чи будень, потрібно знайти час, щоб у ці дні прийти на Святу Літургію й відвідати могили померлих рідних та близьких. Натомість маскарад, що відбувається в ніч напередодні, викликає у віруючих людей неоднозначну реакцію: розпатлані, розмальовані демони, відьми й привиди «літають» вулицями. Бабці лякаються, проте, молодше покоління зовсім не проти долучитися до цього шабашу.

Це Гелловін, Ніч напередодні Дня всіх святих. За стародавньою легендою, цього дня уся нечисть виходить на землю, щоб правити бал. Молоді, звісно ж, ця ідея припадає до душі й заморське свято в Україні пускає корені. Гелловін прийшов до нас після падіння «залізної куртини», через телебачення та Інтернет. А також завдяки урокам англійської мови, на яких вчителі аж занадто ревно знайомлять учнів із американськими традиціями.

Та не все так просто із тим Гелловіном – кельтські, римські та християнські традиції вплинули на 1 листопада з чого вийшла вибухонебезпечна суміш – наче й побожне підґрунтя свята, та от форма – попахує чортівнею.

Гелловін. З чого все починалося

А починалося все із кельтів. Насамперед, з’явилася дата – перше листопада. Цього дня вони відзначали прихід Нового року – літо змінювалося на зиму, день – на ніч, життя – на смерть. Вважалося, що 31 жовтня мертві повертаються на землю, аби відвідати своїх нащадків. Окрім того, з мерцями на землю приходили інші темні сили: демони, домовики, відьми. Доки жерці-друїди чаклували й приносили жертви, простолюд цього дня одягався в різноманітні маскарадні костюми для того, щоб обманути злих духів. Це свято у них називалося Самайном (з ірланд. – листопад).

Пізніше кельтські землі завоювали римляни. Разом із пануючим ладом, вони принесли на підкорені території свої вірування. Тоді ж до Самайна додалося два римських свята – Фералія (подібне до поминання померлих) і свято на честь богині фруктів та дерев Помони (Яблучниці).

А от саме назва «Гелловін» має християнське походження. В народі свято мало назву Allhallowmas, (the mass of all Hallows – Всіх святих) а ніч напередодні отримала назву All Hallows Eve (Надвечір’я всіх святих). З часом ніч напередодні Всіх Святих почали називати Гелловіном.

Символи й традиції

Символ Гелловіну – гарбуз – теж оповитий легендами. За ірландськими переказами, п’яниця Джек спромігся обманути чорта. Він загнав його на дерево, а злізти дозволив лиш тоді, коли рогатий пообіцяв Джеку не забирати його душу до пекла. Але й Царства небесного Джек теж не заслужив. По смерті Бог дав йому дві розпечені вуглини замість очей, щоб той відлякував диявола. Тому гарбуз, зі свічкою всередині покликаний відлякувати від домівок нечисть. В народі він отримав назву Джека Лампадного. За іншими ж версіями, вирізане з гарбуза обличчя символізує смерть.

Отже, Гелловін, подібно до всієї американської нації, поєднав у собі традиції різних народностей та вірувань і залишив за собою те, що найбільше припало до душі американцям. Ніч на 1 листопада перетворилася на величезний маскарад під час якого діти й дорослі «офіційно» отримують нагоду побавитися в чортівню переодягаючись в костюми нечисті.

Найбільшою популярністю Гелловін звичайно ж користується в молоді та дітей, у яких поняття добра й зла дещо знівельоване.

Гелловін не пропагує Христа, а навпаки, звеличує диявола. Адже погодьтеся, розгулювати вулицями в костюми відьми й лякати стареньких бабусь істеричними криками – то аж ніяк не Божа справа. Та й уся суть святкування полягає в тому, аби відчути себе в ролі «нечисті», яка викликає жах у довколишніх.

День всіх святих та день померлих

У 800-му році Католицька Церква перенесла офіційний «День усіх святих» (“All Hallow’s Day”) з травня на 1 листопада. Проте язичницьке свято так і не вдалося християнізувати. 2 листопада церква оголосила «Днем померлих», подібно до свята Фералія.

З часом язичницькі традиції та обряди не втрачали своєї сили, а навпаки католицький День святих, а точніше, ніч напередодні доповнювали елементами нібито невинної демоніади. Люди не могли й не хотіли відмовлятися від традицій, яких здавна дотримувалися їхні предки.

Сучасне католицьке святкування Дня всіх святих, (та й Дня померлих) передбачає відвідування Служби Божої у храмі та могили померлих на цвинтарі. Впродовж тижня тривають так звані «задушні дні», у які можна отримати повний відпуст для померлих, тим самим зменшивши «термін» відбуття душі в Чистилищі. Ці дні переважно сповнені турботи та поваги до померлих душ й саме на початку листопада велика частина терплячих в чистилищі переходять до Царства Небесного.

Багато душ людей що перейшли до вічності, потребують щоб ми жертвували за них відпусти, протягом першого тижня листопада. Незмінною умовою отримання відпусту є молитва в намірах Святішого Отця, прийняття Причастя та перебування у стані освячуючої благодаті.

Гарною традицією запалювання свічок та лампадок на могилах ми виявляємо пам’ять й любов до померлих.

Гелловін VS День усіх святих

Нині звичай ходити під час задушних днів переодягненими по домівках й просити кекси та родзинки обернувся на гелловінскьке правило вимагання солодощів зі словами: “Цукерки або смерть!». Хоч раніше прохачі обіцяли прочитати за померлих стільки молитов, скільки отримали кексів. Та сьогодні молитва за отримані солодощі вже не в моді.

«Просунуті», як вони самі про себе вважають, молоді люди рідко йдуть на богослужіння з нагоди Дня всіх святих та Дня померлих, проте величезна маса людей із задоволенням натягує страхітливі костюми, вирізає гарбузи, ходить на дискотеки та в клуби на тематичні вечірки з нагоди Гелловіну. Та й не тільки молодь. Дорослі і навіть літні люди теж собі беруть це за моду. Вони вважають, що таким чином (в костюмах чортів і масках відьмаків) євроінтегруються, прилучаються до західної культури.

Воно й не дивно, адже Гелловін подібно до досить благородного Дня св. Валентина – свято досить комерціалізоване, а отже розрекламоване. Бізнес крутиться, маса людей, що випускають листівки, продають гарбузи, різноманітні сувеніри, а також шиють та реалізують гелловінські костюми зацікавленні в тому, щоб свято користувалося що раз більшою популярністю.

Заступницька молитва за померлих принесе значно більше користі, аніж перевдягання у демонський костюм й масове шабашування на вулицях міст.

Неможливо оцінити вдячність душ, що перебували у Чистилищі, а з нашою допомогою позбавились мук Чистилища. Згадаймо історію про хлопця, який роками впадав за коханою дівчиною. Та все було даремно. Тоді він замовив Службу Божу за душі в Чистилищі на всі «задушні» дні. Спасенні душі віддячили хлопцеві своїм заступництвом і через деякий час, хлопець одружився зі своєю коханою.

Здавалося б, що страшного в тому, щоб «відірватися» у клубі, декорованому в стилі «будиночку сімейки Адамсів» в костюмі невинного й милого привида Каспера. Та все ж, варто пам’ятати, що диявол любить маскуватися під усілякі милі й зовсім невинні речі. А Гелловін власне і є таким наче маленьким і дрібненьким модним святом, який зображає зло в наших очах «білим і пухнастим».

CREDO № 11(110)

Церква в Україні ще з самого свого початку славилась особливою набожністю, якою люди оточували святі місця: чудотворні ікони, джерела з чудодійною водою, мощі святих чудотворців, монаші обителі, місця явлінь Матері Божої…

Як бачимо, до слов’янської душі вже споконвіку найсильніше промовляло саме те, що мало відтінок «дива», вражало по-дитячому відкриту слов’янську душу величчю небуденного. Може, саме тому в нас є стільки прив’язанності до «цілющої святої води», яка з простого джерела дає одужання, до потужних, могутніх ікон, стояння перед якими вирішує всі наші проблеми, до обителей і скитів монахів, які своїми молитвами виганяють нечистих духів, вказують життєвий шлях, зцілюють… Як в казці…

Власне. Але чи ми живемо в казковому світі? Чи вам ніколи не здавалось, що надмір «чудодійності» значно спрощує істину? Складається враження, що вода лише завдяки своїм власним унікальним властивостям оздоровлює. Що це ікони (а не ті, що на них зображені) творять чуда. Що пустельники і монахи – різновид знахарів, гадалок, шаманів врешті-решт. А де тут Бог? А де тут наша віра?

До кого, або до чого ми так насправді приходимо? Чи я долаю сотні кілометрів, щоб опинитися в магічному місці, там де здійснюються всі мої бажання? Чи для мене слово «диво» рівнозначне зі словом «чари»? Добре було б над цим задуматись. Заглибитись в сенс того, що відбувається насправді. А може, я все ж таки приходжу в ці місця, щоб досвідчити Бога і Його діяння в моєму житті?

Але не можна ставати на півдорозі. Тому треба відповісти собі і на наступне питання. Добре, я хочу наблизитись до Бога. Але чому я маю для цього йти в якесь особливе місце, хіба Він не є Духом, хіба не перебуває і не діє в кожному куточку світу? Звичайно. Але Він є Богом, який чекає. Чекає мого навернення, чекає мого «пробач», чекає мого: «Вчителю, де перебуваєш?», чекає мого кроку назустріч тисячі його кроків, чекає руху моєї руки до Його простягнутої долоні, чекає зусилля з мого боку. Зусилля, що перетворить мене з пасивного споживача Його благодатей на активного учасника Його історії спасіння. Моєї історії спасіння.

Саме тому християни вирушають в подорож. Більше того, для християнина паломництво – це, передусім, духовна мандрівка. Мозольний труд ніг на паломницькому шляху дозволяє нам відчути, як непросто долати в самому собі шлях до Бога. Шлях навернення, шлях примирення, шлях прощення. Прощу. Прощу духовну, прощу покаяння і надії. Прощу віри.

Україна багата місцями давнього і нового християнського поклоніння. І якщо ми відкинемо всю суєтність базарчику, туристів, цікавських перехожих, екзальтованих жестів, то натрапимо на великий скарб духовності, який складався нашими предками в цих місцях віками, і до якого ми також можемо докласти свою цеглинку. Тут я хотів би зупинитися на греко-католицьких паломницьких центрах України. Найдавніші і найславніші з них знаходяться на теренах Західної України.

Унів

Село Унів знаходиться під Перемишлянами (Львівська обл.), недалеко від траси Львів-Тернопіль.

В архівних документах поч. XIV ст. Унів зазначається як відомий духовний центр Галичини. Протягом наступних двох століть ним опікувалися князі з родів Гедиміновичів та Лагодовських. В 1542 р. польський король надав монастирю статус архимандрії (автономного монастиря, що був вийнятий з-під влади місцевого єпископа). В другій половині XVI ст. шляхтич Олександр Ванько Лагодовський мав видіння Богоматері, що показала йому джерело біля монастиря, та зцілився від тяжкої хвороби ніг. Із вдячності він відбудував монастир, спалений татарами, та зробив його вже не дерев’яним, а кам’яним. Унівський архимандрит Валаам Шептицький 1 липня 1700 р. у Львові прийняв від імені всієї братії унію з католицькою Церквою. Але в 1790 р. австрійська влада ліквідувала монастир. Сто років по тому Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький відновив чернече життя в Уневі і передав його заснованим ним самим монахам-студитам, а невдовзі, з огляду на стрімкий зріст чисельності монахів та духовний статус найбільшого паломницького центру Галичини, надав монастирю статус Лаври. Наступне припинення монашого життя в Лаврі пов’язане із комуністичним періодом, а по його закінченні Лавра знову відроджується і, як і колись, притягує тисячі прочан, що прагнуть поклонитися перед чудотворним образом Діви Марії з Ісусом.

Зарваниця

Найбільш значимий відпустовий марійний центр УГКЦ. Село Зарваниця знаходиться на території Теребовлянського району на Тернопільщині.

За легендою, після зруйнування Києва татаро-монголами в 1240 р., один з ченців, що врятувався від загибелі міста, мав над річкою Стрипою видіння Богоматері, яка послала йому на згадку про це ікону. Монах зробив на цьому місці скит з каплицею, а ікона дуже швидко прославилася чудесами. Невдовзі притягнуті цим знаком Божої благодаті люди почали оселятись неподалік скиту, а на його місці виник монастир. Відтоді і по сьогодні Зарваниця тішиться великою пошаною серед численних прочан – прощі до Матері Божої Зарваницької виникли ще в середньовіччі. В 1742 р. Львівський митрополит Атаназій Шептицький коронував інший образ з Зарваницької святині, який також прославився чудами – Розіп’ятого Ісуса. В 1867 р. було коронавано і саму чудотворну ікону Марії з Дитям, а стараннями кардинала Івана Сімеоді Папа Пій ІХ надав Зарваниці широкі відпустові привілеї. В 1944 р. комуністична влада спалила дерев’яну церкву, а через два роки знищила монастир. Джерело біля зруйнованої каплиці об’явлень обгородили колючим дротом, а на відпустові дні ставили міліційні заслони, щоб не допустити людей на місце, де стояла святиня. Незважаючи на це, прощі не припинялись, а священники таємно служили Служби Божі в хатах людей. В 1991 р. почалось відродження Зарваниці, пожертви надходили з усіх куточків України і світу – красномовний доказ великого духовного значення цього місця для кожного українця греко-католика.

Сьогодні в Зарваницю приходять всеукраїнські греко-католицькі прощі, з квітня по листопад одні за другими сходяться представники різних єпархій і регіонів України, молоді, державних та профільних установ (наприклад, митники, працівники освіти, УМВС, аграрії, військові…), а також вівтарні служби, марійні дружини, церковні рухи та спільноти.

Крехів

Село Крехів розташоване за 16 км. від Жовкви на Львівщині.

За переказами, в 1613 р. прибулі з Києво-Печерської Лаври монахи Йоіл та Сильвестр оселилися в печерах біля села, а згодом вибудували маленьку церкву. Це було початком монастиря отців Василіан, який швидко став широко відомим за межами Галичини. Серед його жертводавців значаться і такі фігури як Станіслав Жолкевський, гетьмани Хмельницький, Дорошенко, Мазепа. В монастирі ще з початків його існування знаходяться такі чудотворні ікони: святого Миколая, Матері Божої Верхратської (перенесена до Крехова із скасованого австрійською владою на початку ХІХ ст. Монастиря у Верхраті) та Крехівської. Ця остання спочатку була власністю родини Красовських зі Львова, які передали її до монастиря після того, як їхня сліпонароджена донька Олександра отримала перед нею зір. В 1688 р. на цій іконі протягом чотирьох тижнів невпинно виступали сльози, а над церквою з’явився вогняний стовп. Того ж року, після праць спеціальної церковної комісії, Львівський Єпископ Йосиф Шумлянський проголосив цю ікону чудотворною. Папа Лев ХІІІ наділив святиню багатьма відпустовими привілеями. В 1949 р. монастир був закритий, а в його приміщеннях до повернення отців Василіан у 1990 р. розташовувався дитячий будинок, а згодом інтернат.

З початку своєї історії монастир щороку приймав тисячі прочан з України, Росії, Балкан, Греції і Криту. Сьогодні Крехів належить до грона найбільш відомих відпустових місць України, яке притягує численні прощі. Центральні відпустові урочистості відбуваються на свято перенесення мощей св. Миколая 22 травня.

Гошів

Гошів – це село у Долинському районі Івано-Франківського області. Близько 1570 р. біля підніжжя Ясної гори було засновано монастир, який з приводу частих набігів татар перенесли на її верхівку у 1780 р. За радянських часів монастирську церкву використовували як склад під добрива.

Ікона Гошівської Божої Матері, копія Ченстоховської ікони, належала до родини хорунжого Шугая. Під час пожежі, коли все його господарство згоріло дотла, залишилась недоторканою лише одна стіна – на ній висіла ікона. Згодом родина Шугаїв, рятуючись від татарських набігів, перебувала певний час у маєтку Гошовських, відтак і ця ікона змінила власників. В 1736 р. ікона заблисла великим сяйвом, а потім на обличчі Богородиці залишилась немовби роса, а з очей спливали сльози, що засвідчило багато людей і місцевий священник. Гошовський передав ікону в монастир, а митрополит Лев Шептицький, після проведення церковного розслідування, окремим декретом проголосив її чудотворною. Від того часу ікона Гошівської Богоматері прославилась багатьма чудами, які було детально розслідувані та зафіксовані в спеціальній книзі, та отримала назву «Цариця Карпат». В радянський період чудотворну ікону переховували по домівках мешканці села.
Сьогодні до Гошева приходять багатотисячні прощі, підтримуючи давні традиції – перед війною ця святиня на відпустове свято гостила щороку понад 350 тисяч прочан.

Страдч

Село Страдч знаходиться на відстані 17 км. від Львова.

В ХІ ст. ченці прибулі з Києва оселилися в печерах гори, яка сьогодні має назву Страдецької. Це був другий на теренах України печерний монастир після Києво-Печерської Лаври і єдиний, який до наших днів зберіг свій первинний вигляд. Монастир згадується в Іпатіївському та Галицько-Волинському літописах під назвою Печера Домажирова. Сьогоднішня назва – Страдч (від слова страденні – замучені, невинно вбиті), з’явилася після монголо-татарської навали. В 1243 р. монголи знищили поселення і вбили ченців, але решту людей, що сховалися в ходах печерної лаври, не дала їм скривдити Мати Божа, яка заслонила собою вхід і сказала: «Не руш! Стіна». Після цього в монастирі, який проіснував лише до ХІV ст., була оточена шаною ікона Матері Божої Нерушима Стіна, яка пізніше, вже в парафіяльному храмі, прославилась багатьма чудами. До наших днів збереглась лише її копія. Хресній дорозі на Страдецькій Горі Папа Пій ХІ в 1936 р. надав статус Єрусалимської (тобто участь в ній прирівнюється до участі в Єрусалимській хресній дорозі, з усіма прислуговуючими відпустами), а парафіяльна церква має особливий папський привілей, як одна з кількох у всьому світі – щодня повний відпуст за участь у Службі Божій. В 1941 р. спеціальний загін НКВС закатував в поближньому лісі місцевого священника Миколу Конрада і дяка Володимира Прийму, яких Папа Йоан Павло ІІ проголосив блаженними у Львові в 2001 р. Їхні мощі спочивають в Страдчі. На жаль, Страдч не є так широко відомим паломницьким центром, як Зарваниця чи Унів, але не поступається їм духовними добрами, які чекають тут на прочан.

Грушів

Село Грушів знаходиться в Дрогобицькому районі Львівської області. 26 квітня 1987 р. 12-річній Марії Кізим на балконі парафіяльної церкви з’явилась Мати Божа, явління продовжувались до урочистості Вознесіння, свідками чого було все село і багато прочан з різних куточків Радянського Зв’язку, незважаючи на перешкоди місцевої комуністичної влади. Під час об’явлень Марія з’являлась поперемінно в голубому та чорному одязі, наголошувала на необхідності молитись за мир та навернення, щоб запобігти ІІІ світовій війні, для цього закликала українців стати апостолами Росії та молитися вервицю щодня, бо це могутня зброя проти диявола. Ще Богоматір вказала на Чорнобиль як на знак перестороги і заповіла швидке відродження незалежної Української держави. Спеціальна церковна комісія ще не винесла остаточного рішення щодо визнання цих об’явлень автентичними. Однак до Грушева прямують організовані місцевою церковною владою прощі – 10 травня 2009 р. на урочистості у Грушеві, які очолив місцевий єпископ-помічник, зійшлося біля 5 тисяч прочан.

У Катехизмі Католицької Церкви в категорії «гріхи, що кличуть про помсту з неба» наряду з іншими знаходиться і гріх несплати заробітної платні.

Багато моїх знайомих, довідавшись про це, дуже дивуються. А дарма. «Коли людина своєю чесною працею не може заробити на гідне життя для себе і дітей, то безгрошів’я породжує конфлікти у сотнях тисяч українських родин. Через злидні щотижня на Львівщині одна-дві людини, переважно чоловіки 40-50-ти років, вчиняють самогубство», – такий факт констатувала журналістка Радіо «Свобода» Галина Терещук два роки тому. Зважаючи на фінансово-економічну кризу, не думаю, що сьогодні ситуація змінилася на краще.

У своєму матеріалі Галина Терещук цитує психіатра Романа Кечура, який говорить: «Кожна людина у стресовій ситуації поводиться специфічно для себе. Хтось має тривожні реакції, хтось агресивні, хтось у депресивному стані і постійно себе гнітить, що, мовляв, я мало заробляю і не здатний ні на що у житті. Відтак коли людина не отримує зарплату, чи дуже маленьку суму, то це породжує конфлікти у її родині».

Також, за словами журналістки, «коли людині виплачують низьку зарплату або ж не платять за роботу, то колективні стосунки нагадують умови джунглів: людина мусить виборювати свої гроші, вдаючись до різних форм. А це вже, за твердженням психіатра Романа Кечура, «ігри з вогнем».

Отже, наша мудра Церква зазирнула прямісінько в корінь, коли невиплату зарплати поставила поруч із гріхом умисного людиновбивства, скривдження вдів і сиріт та із содомським гріхом.

Але як справи із зарплатами у церковних структурах і релігійних організаціях (РО)?

Молитовне чування в намірі дару зарплати співробітникам

12.00 – молебень про сходження благодатних гривень

12.30 – хресна дорога коридором

12.40 – молитовне вистоювання під кабінетом начальства зі співом псалмів

13.00 – коронка до чудотворної п’ятьсотгривневої купюри і урочисте «многая літа» доброчинцям.

Заробітна плата працівника релігійної структури дозволяє цьому ентузіасту купувати лише товари першої необхідності. Книги, більш-менш якісний одяг, а тим паче медичне обслуговування і виїзд на відпочинок – це розкіш, на яку хіба що хтось із рідних чи близьких пожертвує якийсь кошт. На початку це людей влаштовує, бо, запалені ідеєю праці в богоугодній організації, вони хвацько беруться до виконання всіх завдань «на славу Божу».

Проте через деякий час ентузіазм вивітрюється. Цьому вивітренню сприяє і те, що працівник помічає, що поруч працюють звичайнісінькі люди – не святі, а рядові грішники. Занепокоєння і невдоволення місцем праці і рівнем зарплати підсилюється конфронтацією із «кастою богопосвячених», багато з яких є на казенному утриманні і не розуміють елементарних потреб людей світських: потреби у дахові над головою, у кусневі хліба і в одягові, який потрібно час від часу міняти.

Далі історія розвивається наступним чином: обурена такою несправедливістю внутрішнього устрою організації людина намагається делікатно (боронь Боже претензійно!) говорити про мамону, натякнути своїм шефам про те, що ціни якось так дуже підросли і оплата комунальних послуг збільшилась і… Але шеф її переконує, що Ісусова любов є більшою, і ти повинен жертвувати заради неї. Та й організація наша, каже шеф, не комерційна, що значить, володіє невеликим бюджетом. Незадоволена безрезультатною розмовою, але безсила перед аргументами, людина повертається і йде. Але вона стає іншою. Переконана у тому, що виконує важливу й неоціненну місію, вона в якийсь момент починає дозволяти собі, наприклад, привласнити якийсь залишок із коштів організації. Цей перший крок відкриває їй право в майбутньому відкраювати собі все більші шматочки грошей із грантів (бо в першу чергу релігійну організацію живлять гранти). Тут уже її креативність працює щораз то вишуканіше: якщо передбачені витрати на меблі, то можна придбати шафки у дитячу кімнату для своєї малечі; якщо є витрати на оновлення оргтехніки, то навіщо оновлювати офісну, можна реанімувати домашню і т.д. Згодом людина звикає до «незручностей» праці в релігійній організації, і, якщо не нагряне прискіплива комісія, то так можна прожити і до пенсії.

Інший варіант розвитку подій: незадоволений працівник РО гучно гупає дверима і йде шукати щастя в інших «конторах». При цьому у нього на довгий час залишається неприємний осад через пережиту ситуацію нерозуміння і недооцінення його зусиль, вкладених у розвиток благої справи практично за копійки.

Зрозуміло, раз людину ставлять в умови виживання, то вона й шукатиме шляхів «виживання», а не влаштування життя. Отож, якщо однією рукою працедавець нараховує низьку зарплату працівникові, то іншою він автоматично штовхає її до зловживань. І мало таких жертовних героїв, які можуть втриматися, щоб не опустити руку в касу фірми, коли на його плечах діти, яких треба годувати. Звичайно, всіх здохлих собак не треба вішати на керівницво, адже кожен з нас має вільний вибір: не влаштовує робота чи з/п – шукай іншу. Бо нарікання – то остання справа. Маєш мізки, маєш силу в руках – вперед до кращого! Треба залишати «совєтську» ментальність і очікування, щоб хтось про тебе подбав і за тебе прийняв рішення.

Але й, шановні керівники РО, невже Ви вважаєте, що Ваші працівники не мають права жити достойно? Ніхто не говорить про зарплати в тисячі доларів. Ви просто порахуйте, скільки людині потрібно грошей для нормального харчування, для оплати помешкання і придбання одягу, для медичного забезпечення і відпочинку раз на рік, аби мати змогу протягом року добре працювати.

Звісно, не варто чесати всіх під один гребінець. Є прекрасні колективи релігійних організацій. Так, вони отримують невисоку заробітну плату, але атмосфера довіри та дружні стосунки компенсують фінансові пробіли. Це своєрідний «соціальний пакет». І створення такого «пакету» залежить в першу чергу від керівництва. Саме керівник задає тон роботі, формує стиль стосунків. І великого секрету в цій майстерності немає. Головне – бути Людиною. Цей принцип актуальний і для комерційних, і для релігійних організацій. Тільки от з релігійних в цьому плані більше вимагається, адже люди, котрі там працюють, претендують називатися носіями високих цінностей. Але чи насправді так є?

З 6 на 7 серпня у Брайлівському санктуарії Ісуса Назарянського відбудеться сьома дієцезіяльна ніч чування.

Щороку на цю урочистість до святині, яка знаходиться у Браїлові Вінницької області, прибувають шанувальники Ісуса Назярянського. Паломники приїжджають на автобусах, приходять пішки, також традиційним стало велосипедне паломництво, яке організовує о. Петро Малий. Вірні приходять до Ісуса з благаннями, інші – дякують за отримані благодаті, дають свідчення.

Згадки про культ Ісуса Назарянського сягають приблизно XVIII століття, часу, коли був побудований храм.

Статуя Ісуса Назярянського у вівтарі зображує Христа в терновій короні з сумним обличчям та складеними руками на грудях.

Існує кілька версій щодо того як потрапила статуя Христа до Браїлова. Одна з них розповідає, що статую привезли монахи тринітари, які служили у храмі. Вона була зроблена з цитрусового дерева, обличчя Христа було смугляве, очі – чорні, на шиї висів скапулярій Святої Трійці, Ісус був одягнений в білу альбу і червоний плащ. Вірні шанували статую Ісуса, за посередництвом якої Бог робив багато чудес. На свята і урочистості Ісуса вдягали в орнат, який потім частинками роздавали паломникам.

Після придушення польського повстання 1830-1832рр. царський уряд скасував багато католицьких сакральних споруд, серед них був і монастир отців тринітарів. В 1837р. монастир з святинею передали православним монахиням. Парафія ж позбавлена костелу збиралися на цвинтарі у каплиці, збудованій в 1818р. Лише в 1850р. вірні отримали дозвіл на будівництво нового храму. Хоч влада чинила різні перешкоди в будові та, за сприянням великого композитора П.І.Чайковського, храм було закінчено 1879р.

На той час настоятелем у Браїлові був о. Шедловський. 29 червня 1911р.єпископ Л. Жерновецький освятив храм під покровом Святої Трійці.

Цей храм, як багато святинь нашої держави, закривали два рази: в 30-х і 60-х рр. В 60-х роках з церкви зробили склад соко-морсового заводу, а на другому поверсі – клуб. Але завдяки щирим молитвам, наполегливості та відвазі парафіян в 90-х р. храм віддали вірним. З 1991р. настоятелем Браїлівської парафії був призначений о. Франциск Щербатий.

Коли закривали храм, чудотворну статую вивезли. Сьогодні в санктуарії знаходиться копія, освячена єпископом Яном Ольшанським у 1999р.