CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » Звичаї та віра

Про силу мощів святих…

часопис CREDO — Tue, 22 May 2012 09:37:57 +0000

Роздуми до празника Перенесення мощів св. Миколая Чудотворця з Мир до міста Барі

«Біси тремтять не тільки від самого Розп’ятого, а й від мощів тих, що за Нього віддали життя» (св. Йоан Золотоустий).

22 травня 1089 р. Папа Урбан ІІ встановив свято перенесення мощів св. Миколая Чудотворця. Проте цю подію не святкують ні в Греції, ні в інших православних церквах, окрім Білорусі, України та Росії.

З початку VII ст. на візантійську імперію чинили набіги мусульмани, підкорюючи дедалі нові території. У ХІ ст. ці напади продовжили турки-сельджуки. Ці завойовники були дуже жорстокі. Часто вони спалювали і повністю знищували цілі міста, вирізували всіх жителів, не жаліючи нікого. Люто ненавиділи сельджуки і християнські святині: храми, монастирі, вони їх грабували, руйнували, палили. Навіть могили, де спочивали останки святих, сельджуки розкопували, а мощі спалювали. Потім попіл розвіювали по вітру, щоби ніхто й ніколи не вшановував пам’яті цих великих праведників і чудотворців на місцях їхніх поховань.

Така само доля чекала й на мощі св. Миколая, архієпископа грецького міста Мири, Лікійської провінції. Та Господь не дозволив наруги над мощами свого вірного слуги. З Його волі св. Миколай повелів у нічному видінні одному пресвітерові з міста Барі (південь Італії) перенести його мощі в це місто, бо насувалося нашестя турків-сельджуків, які були вже в Лікії. Місцеві жителі виконали наказ великого святого і човном переправили його мощі з Греції до Італії. Там із глибокою пошаною, молитвами, церковними співами, в супроводі духовенства вони несли святі мощі від берега моря до храму св. Йоана в Барі. Під час цієї радісної процесії ставалося багато чудес. За кілька років звели храм, куди було перенесено мощі святого й покладено під престолом, де вони зберігаються дотепер.

Не завжди і не в усіх християн було однакове ставлення до феномену святих мироточивих і цілительних мощів святих. Сьогодні вшанування пам’яті великих святих, через поклоніння їхнім мощам, критики християнства називають навіть ідолопоклонством. Вони посилаються на книгу Второзаконня, де йдеться про поховання Мойсея. «Поховано його в долині, в Моав-землі, проти Бет-Пеору, і по цей день ніхто не знає його гробу». Але, наприклад, місце поховання Авраама відоме. В книзі Буття читаємо : «Його поховали сини Ісаак і Ізмаїл у печері Махпела, на полі Ефрона, сина Тохара-хеттита, проти Мамре». Чому поховання Мойсея було таємним? Відповідь дуже проста: щоби блудний вірою народ не обожнював його. Далі критики посилаються на пророка Єремію, який сказав: «Того часу, – слово Господнє, – повикидають з їхніх гробів кості царів юдейських, кості князів їхніх, кості священиків, кості пророків та кості мешканців єрусалимських. І порозкидають їх перед сонцем і перед місяцем, і перед усім військом небесним, яких вони любили, яким служили, за якими ходили, яких шукали й перед якими припадали». Але ж тут явно і цілком зрозуміло, що пророк критикує прихильників астрології. Це строго забороняла юдейська релігія.

А хто і як пояснить історію, описану в Другій книзі Царів? Там у 13 розділі читаємо: «Якось ховали люди одного чоловіка, та як побачили ватагу, вкинули його в гріб Єлисея й утекли. Той торкнувся об кості Єлисея, ожив і знявсь на ноги». Святе Письмо не каже, що було далі з кістками пророка після цього явного чуда. Проте саме в цьому випадку була небезпека ідолопоклонства. І цього Господь не допустив. (Згадаймо про золотого бика за часів Мойсея, і все стане зрозумілим.)

Зовсім інакше, правильне ставлення до останків святих бачимо у Новому Завіті. У євангеліста Матея читаємо: «Гроби відкрилися, багато тіл святих померлих устали». Як бачимо, сам Господь зберіг кості святих праведників. Чи не так?

Проте тут ідеться про переображене у воскресінні тіло. Господь у переображеному тілі проходив крізь зачинені двері. Чи не краще звернути увагу на книгу Діяння апостолів, де читаємо: «Так, що й на вулиці виносили недужих і клали на постелях і на ліжках, щоб, як ітиме Петро, бодай тінь його на кого-небудь упала. Сила людей збиралась навіть з довколишніх міст Єрусалиму, несучи хворих та тих, що їх мучили нечисті духи, і вони видужували». А як християни мали ставитися до тих речей, через які Господь зцілював? У тій само книзі читаємо: «Та й чуда неабиякі творив Бог руками Павла: досить було прикласти до недужих хустину чи фартух, які би торкнулися його тіла, і недуги їх покидали, і виходили злі духи».

Невже цих хустин і фартухів не вшановували? Без жодного сумніву: і вшановували, і свято зберігали, і благоговійно поклонялися, добре і правильно розуміючи, що тим самим насправді поклоняються Творцеві, від Якого походить цілюща сила. Тому не дивно, що відтоді зібралося і збереглося багато святих знаків (плащаниця, хітон, ікони, розп’яття, статуї, мощі святих тощо), через які і понині діються чуда. В усьому цьому прославляється Господь!

Чим культурніша нація, тим краще вона ставиться до померлих святих, шанує їхню пам’ять, благоговійно і свято вшановує місця їхніх поховань.
А як ми ставимось до нетлінних останків св. Іова Почаївського, св. Бернадети Субіру, св. о. Шарбеля, св. о. Піо та багатьох інших святих?

Нам не дивно, що їхні мощі нетлінні, що молитва перед ними, дотик до них дуже багатьох зцілили від важких і невиліковних хвороб. Всі, хто зцілився, добре розуміли, що то Господь зцілив їх через мощі своїх вірних слуг. Він є першоджерелом цілительної сили.
Тож, ушановуючи мощі святих, ми насправді вшановуємо і поклоняємося Богові. Святий Миколай Мирлікійський заслужив праведним життям глибокої пошани не лише у християн, а й у юдеїв та мусульман. Це підтверджують тисячі й тисячі людей різних релігій, які отримали допомогу, порятунок і зцілення через молитви до цього великого Чудотворця. Це свідчить і про ту правду, що великі святі стоять вище від конфесійних поділів. Бог є Богом усіх людей і народів, і живих, і мертвих. Все людство є Його однією сім’єю. Христос прийшов, щоби спасти всіх.

Святий Миколай єднає Захід і Схід. Він і нас, українців, єднає в одну сім’ю. Тож просімо його: «Молися за нас, і нашу Україну, святий Великий Чудотворче Миколаю!»

Протоієрей Михайло Мельник,

с. Старі Кривотули,

Івано-Франківська архиєпархія УГКЦ

Про традицію травневих Богослужінь в Католицькій Церкві

часопис CREDO — Sat, 19 May 2012 10:38:22 +0000

Мабуть, для кожного католика природним є те, що з першого дня останнього весняного місяця в церквах починаються богослужіння, присвячені Діві Марії. Храми наповнюються ні з чим не порівнянним запахом фіміаму і гарними старовинними молитвами.

Але так було далеко не завжди. Традиція проведення «травневих богослужінь» поширилася в Європі лише в XIX столітті, а вперше виникла в кармелітському монастирі у Ферраре. Тоді монастирська служба складалася з роздумів, молитов, співу Лоретанскої літанії і з т.з. flores mariani (марійних квіточок), а закінчувалася урочистим благословенням Святими Дарами. Нині, як ми знаємо, все виглядає дещо простіше.

Деякі вважають, що шанування Діви Марії виникло лише в Середньовіччі, а до цього не було жодних молитов, звернених до Неї, і взагалі перші християни ставилися до Матері Спасителя досить спокійно. Прибічників цієї теорії доведеться розчарувати. Особливе місце Богородиці в справі нашого спасіння відводилося завжди. Вже в перші століття з’явилися молитви і співи на Її честь. В апокрифічних Євангеліях багато говориться про життя Марії, про Її дитинство і навіть про Її місіонерську діяльність. Ці благочестиві легенди навіть називають імена батьків Пресвятої Діви. Протоєвангеліє Якова розповідає про благочестиву пару, Йоакима і Анну, що нібито прожила довгі роки, але так і не мала дітей, що в ті часи вважалося покаранням за гріхи. За переказами, у Йоакима одного дня навіть не прийняли жертву в храмі, вказавши на те, що від людини, якій Бог не дав дітей, Він не прийме і жертву. Засмучений Йоаким віддалився в пустинне місце і там просив Господа про дарування йому дитини. Бог вислухав молитву, і незабаром Анна народила йому дочку. З того ж Протоєвангелія ми дізнаємося, що Пресвята Діва виховувалася при храмі, і буквально за кілька днів до Благовіщення вона була вибрана первосвящениками, щоб ткати завісу для святині – саме ту, яка розірвалася в день смерті Христової. Це ж джерело пропонує свою версію Благовіщення. Ніби вперше Марія почула голос ангела, знаходячись біля криниці, але злякалася і втекла. Лише вдруге, коли ангел увійшов до Її будинку, вона відповіла на звернені до Неї слова. Згодом, в середні віки, богослови роздумували над тим, чим же займалася Свята Діва у момент Благовіщення: чи ткала Вона чи читала Біблію; якщо читала, то на якому місці була розкрита книга. Про це багато писав св. Бернард Клервоський. Він стверджував, що Марія читала пророцтво Ісаї: «Ось дівиця зачала, і породить сина і дасть йому ім’я Еммануїл» (Іс. 7,14). Якщо ж книга була закрита, то тут слід бачити вказівку на інші слова Ісаї: «Видіння про це все для вас, немов слова, що в книзі під печаттю» (Іс. 29,11).

Багато джерел оповідають про те, що Богородиця після П’ятидесятниці відвідувала різні країни, проповідуючи Євангеліє. Але, на жаль, історичних підтверджень цьому немає. Як би то не було, Діва Марія завжди шанувалася Церквою і була люблена її чадами. Саме ця любов послужила прийняттю в IV столітті на Нікейському соборі догмату про Її Богоматеринство, а також стала джерелом для створення багаточисельних молитов, звернених до Матері нашого Господа.

Втім, давайте звернемо свою увагу на невід’ємну деталь «травневих богослужінь» – Літанію Пресвятій Богородиці.

Колись літанією (від грецького lite- «прохання, ревна молитва») називалися прохальні процесії. Вони влаштовувалися в день святого Марка (25 квітня) і називали їх litania maior (велика літанія), а також в «хресні дні» (перед Вознесінням), їх називали litania minores (малі літанії). Звична ж назва «процесія» стала використовуватися лише з XII століття.

Крім того, літаніями називали прохальні молитви, що здійснюються на чолі з літургом. Літург, а ним міг бути і єпископ, і священик, і диякон, виголошував по черзі декілька молитовних прохань, на які присутні відповідали відозвою: «помилуй нас», «молися за нас» і тд. Подібні молитви існували також і в Східній Церкві, вони дійшли до наших часів у вигляді «Ектенії» – частини літургії, схожої на латинську «молитву вірних», а так само частини всенощного чування, названого «літією».

Найстародавніша з нині існуючих літаній звернена до всіх святих. В антиохійському і єрусалимському обряді вона використовувалася вже в IV столітті, а в римських літургічних книгах вона з’явилася в VII столітті. Спочатку у неї було декілька версій, але після Тридентського собору папа Пій V затвердив до використання лише один варіант. Літанію Всім Святим співали при хрещенні і рукоположенні, під час прохальних молитов і покутніх Богослужінь. В наші дні Літанія до Всіх Святих відома в двох версіях: процесійна (довга) і обрядова (коротка).

Літанія Пресвятій Богородиці з’явилася пізніше – в XIII столітті. Вона має кілька версій, серед яких найбільш популярна, – «лоретанська». Її затвердив Папа Сикст V в 1587 році. Названа вона на честь містечка Лоретто, якому зобов’язана своєю появою. Згідно з благочестивою легендою саме в це італійське місто ангели в 1219 році перенесли з Назарету дім Святої Діви, рятуючи його від мусульман. Пізніше саме Лоретанська літанія стала зразком для створення інших літаній, затверджених апостольським престолом: Літанія до Пресвятого Імені Ісуса (1862), Літанія до Пресвятого Серця Ісуса (1899), Літанія до святого Йосипа (1909) і Літанія до Пресвятої Крові (1960).

catherine.spb.ru , Milites Christi Imperatoris

У греко-католиків розпочався Страсний тиждень

часопис CREDO — Mon, 09 Apr 2012 08:07:22 +0000

З понеділка у християн східної традиції почався Страсний тиждень – в пам’ять про останні дні земного життя, страждання і смерть на хресті Ісуса Христа. Протягом Страсного тижня вірні дотримуються найсуворішого посту і приділяють відвіданню храмів і молитві ще більше часу, ніж у всі дні Великого посту. Це час безпосередньої підготовки до головного церковного свята – світлого Христового Воскресіння (Великодня).

Особливо важливими вважаються останні дні перед Великоднем – Великі четвер, п`ятниця і субота. У кожний з них у церквах читаються уривки з Євангелія, що розповідають про страждання Христа, здійснюються особливі обряди і молитви.

У Великий четвер віруючі згадують встановлення на Тайній вечері таїнства причащання Тіла і Крові Христових – Євхаристії (від грецького «подяка»).

Велика п`ятниця – найскорботніший день церковного року, тому що саме у п`ятницю Ісус був розіп’ятий і помер на Хресті, спокутуючи людські гріхи. В цей день у храмах встановлюють для вшанування Плащаницю.

У Велику суботу тіло Христа «перебувало в гробі». Після уранішнього богослужіння в суботу віруючі освячують паски і яйця та іншу великодню поживу. А увечері збираються в храмах на урочисте богослужіння, щоб зустріти Воскресіння Христове. Цьогоріч християни східної традиції святкують Великдень 15 квітня.

РІСУ

Як підготувати великодній кошик

часопис CREDO — Sat, 07 Apr 2012 23:27:47 +0000

Викладач Еклезіології та Церковного права Українського католицького університету о. Михайло Димид, розповів УНІАН про традицію готувати великодній кошик і освячувати їжу, повідомила пре-служба УКУ.

«Воскресіння Христове приводить не тільки до духовної, але й до тілесної насолоди в прославлянні Ісуса, який поборов смерть, і приніс людству нову перспективу Царства небесного», – говорить о. Михайло.

Що має бути у пасхальному кошику?

Підбір продуктів у кошику не є випадковим. Кожен продукт має символічне значення. Отець Михайло розповідає, що пасхальний кошик або «свячене» має складається із таких наїдків: паска-бабка, сир-масло, яйце-писанка, шинка-ковбаса, хрін, букшпан-мірта, сіль.

«Паска – ангельський хліб, яким став для нас Ісус Христос, символ воскресіння. Це хліб вічного життя, який зійшов з неба, нагодувавши людей духовною поживою», – розповідає священик. Випікання паски – важливий етап приготування до свята. Більшість господинь мають свій рецепт, який передався їм ще від бабці. Вони неохоче змінюють рецептуру, щоб бува не прогадати. Готувати тісто на паску треба у спокої, лише з хорошими думками, бо за інших обставин вона може не вдатися.

Сир і масло – це молочні страви, а молоко є первотвором, сировиною, яка не походить з діяльності людських рук, а є даром природи. За словами о. Михайла, як мати годує свою дитину молоком, так само сир і масло є символами жертовності та ніжності Бога. Божої благодаті маємо прагнути, як немовля прагне материнського молока. Ці продукти накладають у невеликі посудини, а зверху малюють хрестик.

Яйце – символізує закритий простір, звідки виходить самостійне і неповторне життя.

Шинка-ковбаса – вказує на годоване теля, яке звелів заколоти добрий батько після повернення блудного сина додому. Це символ душевної радості, що приходить від сповнення людиною Божої волі.

Хрін робить людину міцнішою, так, як християнин, який приймає таїнство Сповіді під час пасхального періоду, душевно оздоровлюється.

Сіль – один із необхідних продуктів у житті людини, який додає смаку їжі. “Сіль означає якість зв’язку, оскільки союз між Богом і людьми відновлений через хрест і Воскресіння. Віруючий має зберігати чистоту свого серця, щоб наслідувати Христа, який сказав: «Ви – сіль землі» (Мт. 5:13)”, – говорить о. Михайло.

Вічнозелена рослина (букшпан або мірта) – символ безсмертя і вічного життя. У пасхальному кошику, крім перерахованих вище продуктів, ще можуть бути сало, мак та пшоно. Нічого іншого у кошику не повинно бути.

Неодмінними атрибутами пасхального кошика є рушничок та свічка. Рушничок – це багатство ниток, сплетених любов’ю і розумом. Нитка символізує життя. Плетіння нитки є також символом вічности, бо це процес, який можна продовжувати безконечно. Свічка – світло, яке виноситься назовні між людей.

Через такі прості насущні речі наші предки намагалися донести до нас Христову науку. Вміст пасхального кошика можна зрозуміти і спожити як слід лише тоді, коли думати про його духовне наповнення, а не матеріальне.

Пасхальні писанки та крашанки

Окреме місце в підготовці до Великодня займає малювання писанок. За словами о. Михайла, народження нового життя найкраще може бути представлене яйцем. До нього додають знаки, які людина знаходить у природі. Така символіка була відома людству ще до християнства, це знаки приходу весни та відродження природи. Християни бачать у яйці народження вічного життя і воскресіння з мертвих. Пасхальна писанка – це як молитва, це надія на життя вічне.

Писанка – сире яйце, вкрите кольоровими геометричними або рослинними орнаментами, які символізують життя, достаток, вічний рух; натомість крашанка – варене яйце, фарбоване найчастіше в цибулинні, вживається в їжу. Господар або господиня розділює яйце між присутніми за столом, бажаючи кожному усякого добра.

Всі ці символічні продукти та речі є важливою частиною свята, за допомогою якої людина долучається до вищого та вічного.

Отець Михайло Димид на закінчення розмови побажав усім, хто споживатиме освячену паску, щоб була «на спасення душі, на здоров’я тілесне і захист проти недуг, всякого ворожого підступу». Дякуємо йому за побажання. Будемо сподіватися, що кожен з нас зуміє належним чином спожити усі святкові страви.

Попільна Середа

часопис CREDO — Wed, 22 Feb 2012 05:43:50 +0000

В житті людини радість і моменти щастя чергуються з хвилинами поваги і смутку. Такий об’єктивний порядок життя. Еклезіаст нагадує, що на все є слушна хвилина під небом: є час плакати і час сміятися, час сумувати і час танцювати, час мовчати і час говорити (пор. Проп. 3,1-8). Від сьогодні, Попільної Середи, Церква входить в час, котрий є більше часом мовчання, ніж говоріння – у Великий Піст.

Цей час призначений для глибшого замислення людини над своєю долею, сенсом свого життям, над своїми стосунками з Богом і ближніми. В католицьких храмах у перший день Великого Посту, під час богослужіння, голови вірних посипаються попелом, що має тисячолітню традицію, закорінену в релігії Старого Завіту.

В Ізраїлі піст мав перед усім характер покаяння. Людину, щодо якої ми провинились, можна перепросити, простягнути руку, зрівняти борг. А як винагородити Богові за вчинений гріх? – роблячи щось, що є зовсім безкоштовним, що не приносить безпосередньо жодної користі іншим, але однак нам чогось коштує. Такий піст був пов’язаний цілком логічно із рядом інших дій: людина посипала голову попелом, не вмивалася, а з одягу мала на собі лише мішок і т.д. Весь вигляд такої людини та позбавлений всіляких зовнішніх ознак радості стан мали свідчити про її жаль за гріхи. Так, наприклад, поводились ніневітяни щодо місії пророка Йони (Йон. 3,5-10). Так само постив цар Давид після того, як пророк Натан вказав йому на його гріх (2 Сам. 12,16). Знаний був піст, якого дотримувалися щороку в свято Йом Кіпур (Лев. 23,26-29).

Піст був також аскетичною практикою. Відмовити собі в їжі та питті, стримати своє тіло і свої чуття (уникання інтимних стосунків було також складовою частиною посту) означало поставу залежності перед Господом: речі цього світу, навіть ті, найбільш елементарні, які служать підтриманню фізичного життя і продовженню людського роду, мають відносну вартість перед Творцем.

Господь Ісус показав нам приклад такого посту, перебуваючи сорок днів на пустелі (пор. Мт. 4,1-11). Знаємо, що для Ісуса Христа не був це піст покаяння: сенс цього посту прихований в словах: «Не самим лише хлібом живе людина, але кожним словом, що виходить з уст Божих».

Як кожна релігійна практика, яка з індивідуальної і спонтанної стає обов’язковою, в практиці посту є небезпека попасти в формалізм, коли дотримування зовнішніх обрядів не йде разом з внутрішнім станом людини. Пророки звертали на це увагу. Так, в літургії Попільної Середи чуємо на цю тему Господнє слово, скероване через пророка Йоіла: «Поверніться до мене усім вашим серцем, у пості, в плачі й у жалі. Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу».

В Євангелії, яке читається у Попільну Середу, Ісус наказує: «Коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє обличчя, щоб було видно людям, мовляв, вони постять. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму, що перебуває в тайні» (Мт. 6,16-18).

Не буде перебільшенням сказати, що практика посту сьогодні не в найліпшому стані, а для багатьох, хто вважає себе християнином, піст взагалі нічого не означає (сьогодні дуже модно худнути, а різні дієти, не маючи жодної релігійної мотивації, не заслуговують називатися постом). Такий стан речей не дивує, адже він є віддзеркаленням цілої сучасної культури, яка залишає мало місця для Бога – піст же є свідомою поставою покори людини перед своїм Творцем. Колись Церква детально регламентувала обмеження, які людина повинна накладати на себе під час посту, і були вони нелегкими. Сьогодні таких «офіційних» обмежень залишилось дуже мало, що часом хибно розуміють як відмову Церкви від практики посту. Просто Церква більше шанує свободу особистого вибору людини і залишає кожному накласти на себе такі покутні практики, які він бажає і в спромозі виконати. Добровільно обмежуючи себе не тільки в їжі, але й у таких – а, може, передусім у таких – речах як телебачення, інтернет, гучні забави, алкоголь тощо, наслідуємо Ісуса і разом із ним не лише на словах, але й усією своєю поставою говоримо: хочемо жити не самим лише хлібом.

Крім посту, Ісус нагадує учням ще дві фундаментальні речі: милостиню і молитву. Зрозуміло, що в цей час напружених духовних змагань не може забракнути молитви. Молимось у спільноті, в храмі, під час Служби Божої, Хресної Дороги, але Богові мила теж молитва приватна, та, що відбувається «у тайні» (пор. Мт. 6,6), у тиші й зосередженні, коли людина перебуває з Ним віч-на-віч. Милостиня, тобто безкорисливий акт доброти, милосердя щодо іншої людини, допомагає побороти егоїзм, чинить серце вразливим на потреби інших. Якщо прислухаємося до порад Ісуса і зробимо в щоденному житті трохи більше місця на піст, молитву й милостиню, то час Великого Посту, який розпочинається, стане часом благодаті та навернення, часом, коли особистим зусиллям робимо більше місця для Бога в нашому житті.

о. Володимир Кусьнєж, ecclesia-catholica.org.ua

День святого Валентина

часопис CREDO — Tue, 14 Feb 2012 17:33:18 +0000

Святий Валентин – покровитель закоханих

На початку спробуймо внести ясність у питання, чи Римо-Католицька Церква насправді 14 лютого вшановує святого Валентина. Для цього нам слід поглянути до Римського Мартирологу (Martyrologium Romanum), тобто книги, в яку на кожний день вписані імена святих, яких згадує Римська Церква…

_________________________________________________________

Одноразове кохання

З початком лютого вулиці перетворюються на «вулиці червоних сердечок» у всіх найрізноманітніших проявах – паперовому, пластмасовому, гумовому та плюшевому. Наближається свято, ім’я якому – День святого Валентина. Хоча в назві й фігурує слово «святий», це зовсім не означає, що храми мають наплив прихожан цього дня…

_________________________________________________________

Любовні EGOїсти

День св. Валентина так швидко і глибоко увійшов до нашої культури, що для багатьох стає навіть чимось дивним ігнорування Дня всіх закоханих…

Адвент — час приготування

часопис CREDO — Mon, 28 Nov 2011 08:30:38 +0000

У неділю, 27 листопада, у Римо-Католицькій Церкві розпочався період Адвенту – час радісного приготування та очікування приходу Спасителя.

Латинське слово «адвент» (adventus) в античному Римі означав офіційний приїзд і відвідини державного урядовця після його призначення на посаду. Цей термін також вживали тоді, коли кесар вступав на трон.

У християнстві термін «адвент» став класичним окресленням пришестя Христа — як першого у Втіленні, так і другого — у небесній славі наприкінці світу.

У Римо-Католицькій Церкві Адвентом зветься літургійний період приготування до Різдва Христового. Перший день цього періоду є також першим днем церковного року. Адвент починається у неділю, яка припадає між 28 листопада і 3 грудня, і включає в себе чотири тижні, безпосередньо перед Різдвом Христовим.

Адвент поділений на дві частини: перша, яка починається від першого дня, присвячена очікуванню Другого Пришестя Христа; друга, яка триває від 17 по 24 грудня, є часом безпосереднього приготування до свята Різдва.

Коротка історія Адвенту

Свято Христового Різдва почали відзначати пізніше за свято Пасхи. Тому його відзначення наслідує святкування найбільшого християнського свята — Воскресіння Господнього. Адвент — час приготування до Різдва Христового, так, як Великий Піст, є приготуванням до Великодня.

Перші відзначання Адвенту мали місце у Галії (сьогоднішня Франція) та Іспанії у ІV ст. З Галії воно поступово поширилось на всю Церкву. Рим ввів Адвент у свою Літургію лише у VІ ст., хоча Різдво вже святкувалось у ІV ст. Папа Римський Григорій Великий (+604) дав Римській Церкві офіційні літургійні тексти цього періоду. Відтак Адвент став для усієї Церкви духовним приготуванням до свята Різдва Христового. Невдовзі щорічне приготування і очікування Різдва Христового стало одночасно приготуванням і очікуванням Другого Пришестя Христа наприкінці світу.

Адвент — час очікування

Святий апостол і євангелист Йоан в останній книзі Біблії, Одкровенні, порівнює Христа і Церкву до наречених. Церква, Обручниця Христова, постійно очікує свого Божественного Нареченого. Під час Адвенту Вона особливим чином запрошує своїх дітей звертатися до Господа, щоб Він якнайшвидше прийшов, щоб остаточно надійшло Його Царство.

Протягом багатьох століть з таким великим прагненням очікував Спасителя вибраний Богом Ізраїль. Ізраїльтяни сподівалися, що Бог прийде їм на допомогу і визволить їх від ворогів. Через пророків вони отримували підтвердження своїх сподівань, від них вони чули пророчі слова про Месію, про «Божого Помазаника».

Церква духовно єднається з ізраїльським народом, що очікував на Месію. Адвентні читання подають нам тексти зі Старого Завіту, які пророче говорять про очікуваного ізраїльським народом Месію — Спасителя. Християни розпізнають Месію в Ісусі, Божому Сині, втіленому заради нашого спасіння. Саме Він є «Помазаником Божим», «Сином Давида», «Царем Ізраїля».

Адвент духовно єднає нас з очікуванням усією Церквою Другого Пришестя Христа, що було таке ж живе у первісній Церкві, яка часто у своїй літургії молилась про повернення Ісуса, закликаючи Його: «Мараната!», що означає єврейською: «Прийди, Господи!»

Під час адвентної Літургії Слова ми часто чуємо тексти, які запалюють в нас прагнення швидшого повернення Господа. Той, хто любить Ісуса, не може боятись Його приходу, адже Його пришестя має розпочати вічний небесний весільний бенкет Христа і Церкви.

Отже, Адвент є часом подвійного очікування — очікування відзначення історичної події Різдва Христового та очікування Другого Пришестя Ісуса у небесній славі наприкінці світу.

«Є два пришестя Христові в історії. Перший раз Він прийшов таємно, в тиші, як дощ на землю. Вдруге Ісус прийде у славі та сяйві на очах в усіх.

Першого разу Він повився пеленами і був покладений у ясла; другого разу Він одягнеться в шати. Він прийшов — і страждав на хресті. Незважаючи на це приниження, прийде ще раз, сповнений слави, в оточенні ангелів. Тому не зупиняємося лише на першому його приході, але чекаємо також і другого. Як писав Кирило Єрусалимський, першого разу ми говорили: «Благословенний, хто йде в ім’я Господнє». Це саме скажемо і другого, виходячи з ангелами назустріч Господу, віддамо Йому честь, вигукуючи: «Благословенний, хто приходить в ім’я Господнє».

Адвент — час чування

Під час свого земного життя Ісус багато говорив про своє Друге Пришестя. Він навчав своїх учнів, як приготуватись до його повернення. За наукою Христа, серця християн повинні пильнувати, бути завжди готовими до приходу Господа. Ми всі повинні бути готовими, як розумні діви з притчі Ісуса, що очікували Нареченого (пор. Мт 25, 1-13). Тому під час Адвенту Церква молиться: «Боже, вчини так, щоб коли Христос прийде і постукає у двері, Він застав нас невсипущими у молитві та у прославлені Твого Імені. Зміцни нашу пильність в очікуванні на Твого Сина, щоб ми вийшли йому назустріч з запаленими лампадами». Ці запалені лампади — це молитва, вчинки милосердя, любов до Бога та ближніх.

Чувати — це означає перебувати на молитві. Під час Адвенту Церква закликає нас до більш інтенсивної молитви. У молитві ми перебуваємо під дією Божого Духа, що вчить Церкву молитись. «Дух і Наречена говорять: «Прийди!» І хто чує, нехай каже: «Прийди!» Хто спраглий, нехай приходить; хто бажає, нехай бере води життя даром. Говорить, хто свідчить це: «Так, приходжу скоро». «Амінь, прийди, Господи Ісусе!»» (Одкр 22, 17. 20)

З іншої притчі Ісуса (пор. Мт 24, 45-51) дізнаємось, що чувати — це також означає до кінця виконувати своє покликання і завдання, які Господь розділяє своїм слугам. Адвент заохочує нас, щоб ми з усіх своїх сил, на славу Христову та на користь усього суспільства, використовували таланти, якими наділив нас Бог (пор. Мт 25, 14-30).

Адвент — час радісної покути

Вже у ІV ст. в Західній Церкві вірні готувались до Різдва Христового, як до Пасхи, тобто сорокаденним постом. Папа Григорій VІІ (1037-1085) скоротив цей час до чотирьох тижнів.

У Східній Церкві Різдвяний піст має 40 днів і починається від свята апостола Пилипа, тому і зветься Пилипівкою.

На сьогоднішній день Церква значно полегшила дотримання Різдвяного посту. Від вірних не вимагається суворого тілесного посту, тобто їсти можна все, окрім м’яса в п’ятницю (як і в кожну п’ятницю року).

Проте Церква запрошує всіх до посту духовного. Оскільки Адвент є часом приготування до різдвяної радості, тому у цьому часі, щоб не затьмарити радості Різдва, не влаштовуємо гучних забав; у недільних Євхаристіях не співається радісний гімн — «Слава во вишніх Богу». Адвент призначений бути для нас часом радісного очікування на прихід Господа. Тому через піст, молитву, вчинки милосердя ми готуємо місце для Нього у нашому серці. Це приготування подібне до накривання святкового столу для важливого гостя. Уже сама підготовка має щось з радості від майбутньої урочистості.

Церква, встановлюючи мінімум адвентного посту, заохочує кожного з нас до індивідуальних постанов, як пережити час Адвенту. Хтось може загострити для себе тілесний піст, встановити для себе піст для очей і вух (відмовитись від телебачення, радіо, Інтернету тощо). Більш інтенсивна молитва – це найкраще приготування цього періоду.

Духовні провідники Адвенту

Біблійні читання Адвенту особливим чином вказують на три постаті, які можна назвати духовними провідниками Адвенту. Це — пророк Ісайя, Йоан Хреститель та Марія, Мати Господа. Їхні слова та приклад життя є для нас моделлю очікування приходу Ісуса Христа.

Ісайя

Ісайя є «пророком Адвенту». Живучи задовго до народження Ісуса, він звіщає прихід Месії Визволителя. Цей Месія виконає до кінця Божий план спасіння. Він народиться з Діви; буде Еммануїлом, тобто Богом-з-нами (Іс 7, 14); вистраждає великі муки (Іс 42, 1-4; 49, 1-16), але і воскресне з мертвих (Іс 53, 11-12).

Отже, можна сказати, що Ісая — це «пророк-євангелист», що звіщає прихід Месії на землю. Царський князь установить своє Царство миру і справедливості. Через свої видіння Ісайя наближує нам красу цього царства, глибину та велич Божих дарів, що їх принесе Еммануїл, Бог-з-нами, який має народитись з Діви. Саме на Еммануїлові спочине Святий Дух, щоб звіщати спасіння убогим, щоб витерти сльози з кожного обличчя та потішити свій народ, даючи міць, надію тим, хто вирішив розділити Його шлях.

Йоан Хреститель

Йоан Хреститель є Предтечею Ісуса Христа. Предтеча. Це особа, що своєю діяльністю підготувала шлях, умови для діяльності інших. Йоан своїм народженням, проповіддю та мученицькою смертю приготував вибраний народ до зустрічі з Месією, обіцяним Богом Спасителем. Особа Йоана Предтечі є дороговказом, який веде до Ісуса. Уже саме його народження стало пророцтвом приходу Месії: «А ти, дитино, пророком Всевишнього назвешся, бо ти ходитимеш перед Господом, щоб приготувати Йому дорогу» (Лк 1, 76-77).

Проповідь Йоана звіщала, що Месія вже близько, Він — уже серед нас, тому треба приготувати Йому серця через покаяння в гріхах і навернення. У силі Божого Духа Предтеча звіщав, що надходить час Нового Завіту з Богом, котрий Він укладе за посередництвом Христа; надходить час, коли зійде Святий Дух на відпущення гріхів; звіщав, що Бог наново обдарує свій народ любов’ю Нареченого.

Найбільшою заслугою Йоана є те, що собою він не затьмарив Особу Христа, він покірно зайняв позицію Його Предтечі. Цієї покори можемо вчитись і ми, які покликані до того, щоб звіщати присутність Ісуса Христа у нашому світі. «Ось Йоанове свідчення, коли то юдеї були до нього послали з Єрусалиму євреїв та левітів, спитати його: «Хто ти?» А він зізнався, не заперечив; зізнався: «Я – не Христос»» (Йн 1, 19).

Мученицька смерть Йоана провістить смерть Ісуса, Агнця Божого, на хресті. Так про це говорить сам Христос: «Учні його тоді спитали його: «Чому то книжники кажуть, що спершу Ілля має прибути?» Він відповів їм: «Ілля прийде й усе приведе до ладу. Проте, кажу вам, що Ілля вже прийшов, та вони його не впізнали, а вчинили з ним, що хотіли. Так і Син Людський має від них постраждати». І збагнули тоді учні, що він їм говорив про Йоана Хрестителя» (Мт 17, 10-13).

Приклад Йоана Хрестителя вчить нас, як бути предтечами Ісуса у наш час і у наших середовищах.

Марія

Адвент особливим чином єднає кожного з нас з очікуванням Марії, Матері Ісуса, на народження Христа. У цьому Богородиця є особливим провідником. Адже Вона є новою Євою. Святий Іриней навчав: «Єва, спокушена сатаною, не послухалась Божого слова і відокремила себе і весь людський рід від Бога; натомість Марія, нова Єва, підлегла ангельському благовіщенню, послухалась Божого слова та заслужила носити у своєму лоні Божого Сина. Таким чином, Діва Марія стала заступницею діви Єви». Вона є також і нашою заступницею.

Особливий зв’язок Мати Господа має з Церквою. Богородиця народжує Ісуса, Голову Церкви; Церква через хрещення народжує для Христа його містичне Тіло. «Марія і Церква є матерями, обидві є дівами, обидві мають зачаття за дією Святого Духа без людського пожадання, обидві дають Отцеві синів без гріха. Марія непорочно породила для Тіла (Церкви) Голову (Христа); Церква через відпущення гріхів породила для Голови (Христа) Тіло (членів Церкви). Вони обидві є матерями Христа, але жодна з них не народжує Його усього без іншої», — навчав Ісаак зі Стелли. Отже, Марія є зразком материнства для усієї Церкви.

Під час Адвенту ми намагаємось особливим чином наслідувати Богородицю, Її віру, надію і любов до Христа. «”Блаженна ти, яка повірила” (Лк 1, 45). Але блаженні також і ви, що почули і повірили: кожна душа, що вірує, зачинає і родить Слово Боже (…). Хоча є одна Мати Христова по плоті, проте по вірі Христос є плодом багатьох, адже кожна душа отримує Слово Бога, щоб, непорочна та вільна від вад, стерегла своєї чистоти непорочною поведінкою. Душа, що так себе веде, величає Господа так, як душа Марії, і її дух величає Бога Спаса”», — вчив св. Амвросій.

Період з 17 по 24 грудня

Останній тиждень перед Різдвом Христовим має особливий характер. Це передусім проявляється у літургійних читаннях. У ці дні Церква починає читати початок Євангелія від Матея і Луки, тобто Євангеліє дитинства Ісуса Христа. Це є першим акордом святкування Різдва Христового.

17 грудня— Мт 1, 1-17: Родовід Ісуса Христа. Родовід Ісуса Христа підкреслює таку думку: народження Ісуса є виконанням Божого плану спасіння, яке почалось у Старому Завіті.

18 грудня — Мт 1, 18-24: Різдво Христове та Йосиф. Народження Христове не має аналогів в історії. Народження Ісуса без батька, з Діви, за дією Святого Духа викликає нерозуміння Йосифа, Обручника Марії. Ангел являє Йосифу Божественну таємницю Ісуса — Він є справжнім Божим Сином.

19 грудня — Лк 1, 5-25: Благовіщення Захарії. Безпосередньо перед благовіщенням Марії євангеліст Лука розповідає про благовіщення Захарії, про народження Йоана Хрестителя, Предтечі Ісуса Христа. Порівнюючи ці два описи, бачимо, що євангелист підкреслює дві протиставні реакції на ангельське благовіщення — недовіру Захарії та сповнену віри і любові згоду Марії на діяння Бога у її житті.

20 грудня — Лк 1, 26-38: Благовіщення Діви Марії. Віра Марії є відкритою брамою для входу Божого Сина у людський світ. Маючи Божу Дитину під своїм серцем, Марія ризикує втратити репутацію, любов та опіку Йосифа, ба, навіть життя. Залишається тільки надія: «Господь з Тобою» (Лк 1, 28).

21 грудня — Лк 1, 39-45: Діва Марія у домі Єлизавети. Відкритість на натхнення Божого Духа спонукає Марію пройти важкий шлях до Аїн-Карім до родички Єлизавети, щоб допомогти їй під час останньої фази вагітності. Таким чином відбувається зустріч Матері Ісуса з матір’ю Хрестителя, зустріч Христа з Його Предтечею. Цю зустріч супроводжує діяння Божого Духа, Духа Ісуса Христа.

22 грудня — Лк 1, 46-56: Гімн Марії. Марія, маючи Ісуса під своїм серцем, сповнена Божого Духа, виспівує гімн величання Богові за Його діяння в історії. Цей гімн, є «намистом прославлення», бусинки якого є провідними думками Старого Завіту. У це «намисто» вплетені також пророчі слова щодо особи самої Марії. Це слово Бога, це слова Святого Духа.

23 грудня — Лк 1, 57-66: Народження Йоана Хрестителя. Народження Предтечі звіщає Різдво Того, хто має прийти, – Ісуса Христа. Навіть своїм народженням Йоан готує шлях для Господа. Тому таким символічним є читання цього Євангелія у безпосередній близькості до урочистості Різдва Христового.

24 грудня — Лк 1, 67-79: Гімн Захарії. Євангеліст Лука послідовно проводить паралель між народженням Ісуса та Йоана. Тому так, як виспівала Марія свій гімн величання, це робить і Захарія, батько Предтечі. У своєму гімні Захарія, прославляючи Бога, пророче вказує на завдання Йоана у Божому плані спасіння.

Рорати

Так звуться ранкові Служби Божі на честь Пресвятої Діви Марії, що правляться впродовж Адвенту. Свою назву вони отримали від першого слова латинської антифони на вхід, котра співалась на початку Євхаристії: «Rorate, caeli, desuper et nubes pluant justum» (Спустіть з висот росу, небеса, хмари хай проллються Праведним), що є парафразою вірша 45, 8 з книги пророка Ісайї та натяком на земний прихід Божого Сина.

Роратні Євхаристії зазвичай правляться на світанку дня, у ранішніх годинах. Це підкреслює нашу готовність на прихід Ісуса і наше приготування. Роратна Служба починається у темряві, лише при світлі роратних свічок або лампад, котрі тримають вірні на знак свого очікування приходу Господа. При вівтарі запалюють велику свічку, яка символізує присутність і молитву Пресвятої Діви Марії. Особливий характер мають рорати за участю дітей, що йдуть зі священиком у процесії світла зі своїми свічками або лампадами. Участь у роратах є досконалою нагодою духовного приготування до урочистості Різдва Христового.

Щоб підкреслити радість очікування разом з Марією приходу Господа, у роратних Євхаристіях співають гімн —«Слава во вишніх Богу!» Це допомагає нам усвідомити, що Той, кого ми чекаємо, вже присутній серед нас.

Адвентний вінок

Приблизно 150 років тому у Церкві вкоренився звичай під час Адвенту ставити адвентний вінок. У колі, яке прикрашене зеленими гілками, ставлять чотири свічки, які символізують чотири неділі Адвенту. Свічки можуть мати фіолетовий колір (це — колір цього літургійного періоду), а третя з них — рожевий, оскільки третя неділя Адвенту зветься «Gaudete», тобто «Радійте» (третя неділя зазначає половину пройденого часу приготування; назва її походить від першого слова читання Святого Павла, в якому Павло закликає християн до радості). Зазвичай, священик у цю неділю вдягає рожевий літургійний одяг. Свічки можуть бути і не кольорові, їх запалюють таким чином: у першу неділю Адвенту запалюють одну свічку, у другу неділю — дві, і так далі. Адвентний вінок символізує спільноту Церкви, що у любові та радості очікує свого Господа.

З книги Костянтина Морозова OFM Cap «Літургійний рік»

Розпочався Різдвяний піст

часопис CREDO — Mon, 28 Nov 2011 08:01:12 +0000

У римо-католиків Різдвяний піст розпочався у цю неділю, 27 листопада, і триватиме до Свят-вечора за григоріанським календарем, тобто до 24 грудня. У православних та греко-католиків піст розпочався сьогодні, 28 листопада, і триватиме до Свят-вечора за юліанським календарем – 6 січня включно.

Різдво Христове, як і свято Воскресіння Господнього, належить до найбільших празників у році, тому піст перед Різдвом творився на зразок Пасхального посту і навіть носить назву Чотиридесятниці.

«Колискою» цього посту, як зазначає у книзі «Пізнай свій обряд» о. Юліан Катрій, є давня Галлія (сьогоднішня Франція). Згадки про підготовчий піст до Христового Різдва на цих територіях сягають V ст. Єпископ Григорій з Тур (+ 594 р.) говорить, що св. Перпетуус, єпископ Турський (+ 491 р.), починаючи від дня св. Мартина (11 листопада) аж до Христового Різдва постив у понеділок, середу й суботу. Собор Турський II (567 р.) приписує монахам постити кожного дня в грудні аж до Христового Різдва. Дещо пізніше цей піст переходить до Риму й Італії, а відтак — до Англії.

Різдвяний піст на Заході з часом дістає назву «Адвенту», що з-латинської означає «прихід», тобто прихід у світ Христа. Спершу слово «адвент» означало сам празник Христового Різдва, а пізніше — почало означати час перед Христовим Різдвом. У IX ст. перша неділя адвенту стає на Заході початком церковного року.

“ У наш час Церква з різних причин досить злагіднила колись дуже строгі пости й залишила їх радше добрій волі вірних

Якщо на Заході різдвяний піст у VI ст. стає вже загальним, то на Сході під впливом Заходу у цей час він лише починається. Першу згадку про різдвяний піст — від 14 листопада (за ст. стилем) подає Коптійський календар у VIII ст. Іванові Постникові (582-595), Патріархові Царгороду, приписують таке правило: «Годиться, щоб миряни здержувалися від м’яса в дві Чотиридесятниці — це є піст св. Пилипа (Різдвяний піст — ред.) і піст св. Апостолів Петра й Павла». У ІХ ст. Різдвяний піст стає загальним на усьому Сході.

В Русі в домонгольській добі впродовж року були, окрім пасхального, ще три інші пости. Як розповідає Київський митрополит Георгій у «Білеческім Уставі», ці пости починалися тоді ж, що й сьогодні, лише Успенський піст не був поширеним усюди й був коротший. Митрополит Георгій називає Різдвяний піст Пилипівкою, що означає, що він починався від св. Пилипа, 27 (14) листопада. Під час Пилипівки він приписує такий самий піст і поклони, як у Петрівку: це вживання їжі раз на день без молока і без м’яса, а в суботу й неділю дозволяє вживати рибу. Київський митрополит Максим (1283-1305) називає різдвяний піст Чотиридесятницею.

У наш час Церква з різних причин досить злагіднила колись дуже строгі пости й залишила їх радше добрій волі вірних. Та це не означає, як наголошує о. Юліан Катрій, що ми не зобов’язані до практики духа жертви, покути й посту. Час посту — це насамперед час очищення душі та приготування особи до відзначення світлого християнського свята, зокрема події приходу у світ Ісуса Христа.

“ Головна мета посту, встановленого ще у ранні століття християнства, – духовне очищення людини

Піст для християн супроводжується частою молитвою та прийняттям Святих Таїн, які повинні бути постійною практикою християн і не в час посту.

Головна мета посту, встановленого ще у ранні століття християнства, – духовне очищення людини. Тому піст – це відмова не тільки від скоромної їжі, але й від гріховних думок, згубних пристрастей і звичок для того, щоб можна було з чистим серцем зустріти свято Різдва. Без молитви і покаяння піст може стати лише дієтою.

РІСУ

«Християнський Самайн»

часопис CREDO — Tue, 01 Nov 2011 13:54:27 +0000

Клопоти з «холуїном» зачіпають усіх, не лише християн Заходу, які намагаються протистояти сатанізації ночі перед урочистістю Всіх Святих. Культура – явище надконфесійне.

От і православний журнал Фома зробив історичну розвідку про те, наскільки це відзначення на сьогодні є християнським. Вибір 1 листопада на урочистість Усіх Святих не був випадковим, і пов’язаний він з іменем християнського місіонера, який не побоявся протиставитися злу та вірі у нього, – святого Патрика, Покровителя Ірландії.

Міфологія Геловіну виводиться з кельтського язичництва. У календарі стародавніх кельтів на цей день припадало свято Самайн – хоча святом як таким його назвати важко.

Самайн вважався початком нового року, але милих новорічних настроїв геть не викликав. Це був найбільш небезпечний і зловісний день в усьому календарі. Юлій Цезар, коли вів війни у Галлії, відзначав, коментуючи деякі кельтські релігійні уявлення, що в день Самайну відчинялися двері поміж світами, і боги вільно входили у простір людського життя. Дорога була відкрита в обидва кінці. Люди також могли проходити у той світ, але нерідко це був білет в один кінець: кельтські боги не любили незваних гостей і самі були жахливими гостями. Розгулюючи нашим світом, вони радше нагадували звірів, випущених із клітки.
Згідно з міфом «Битва при Маг Туїред», вони постійно воювали один з одним, а зустріч із людьми перетворювалась на різню. Не було жодної армії, яка могла б їм протистояти. Від богів можна було тільки відкупитися жертвоприношенням. Згідно з Діодором Сицилійським, на Самайн кельти іноді вбивали навіть власних дітей.

Самайн тісно пов’язаний з другим великим сезонним святом кельтів – Белтайном, який відзначався 1 травня. Як записав ірландький єпископ, св.Кормак, на Белтайн друїди суворо слідкували, аби ніхто не запалив вогню. Першим тієї ночі мав запалати вогонь на пагорбі Тара, який служив захистом від загрози катастроф. У «Книзі завобвань» сказано, що саме в Белтайн страшний мор знищив перших людей, які населяли Ірландію. Епідемія була така жахлива, що мертвих не встигали ховати. І саме в Белтайн, згідно з манускриптом «Книга бурої корови», загинула друга хвиля поселенців, які прийшли на це місце через 30 років після мору.

Як бачимо, Белтайн складно назвати святом. Це радше був національний траур і всенародне вираження жаху перед винищенням. У ніч на 1 травня всі багаття мали бути погашені. І за всю історію Ірландії лише одна людина зважилася порушити цей припис. То був просвітитель Ірландії, святий патрик. Його зустріч із друїдами і верховним королем країни відбулася саме в ніч Белтайна, яка, згідно з переказами, того року випала на християнську Пасху.

Патрик не побоявся розкласти вогонь на сусідньому пагорбі. Жах охопив друїдів. Один із них прорік верхокному королю, що як цей вогонь одразу ж не загасити, то його полум’я охопить весь острів і зруйнує все їхнє життя. Власне, так і сталося: місія св.Патрика була надзвичайно успішна. Приблизно за півстоліття Ірландія з країни, де панували дикі жертвоприношення, перетворилася на «острів учених і святих». Люди перестали боятися «непроханих гостей» з того світу. Кельтське суспільство раділо звільненню від сумнівної «культурної спадщини» поганства, яке вимагало вбивств і наганяло жах. Боятися більше не було чого: адже Той, Хто переміг пекло, зруйнував також і двері пекельного Самайну.

Саме цього дня кельтські християни у VIII столітті почали відзначати пам’ять усіх святих, які немовби ставали «армією», що зупинила розлючені полчища язичницьких демонів. Таким чином, християнство не видалило з народної пам’яті важливу для всієї кельтської культури дату, а наповнило її новим змістом.

Ідея «християнського Самайну» – коли воїни Христові встають на захист людей від злобних духів, що вийшли на полювання – настільки сподобалася Римові, що століттям пізніше Папа Григорій IV проголосив 1 листопада всецерковним святом на честь Усіх Святих, а Карл Великий звелів відзначати його по всій імперії франків.

Релігія кельтських друїдів нерідко вельми далека від тієї романтики і доброї казковості, що приписувані їй сьогодні у кіно та в книжках. Вся історія Самайну, або ж того що зараз звуть Геловіном, пов’язана з дуже страшними віруваннями і традиціями духовного життя кельтів-язичників. Лише прийнявши Христа Воскреслого як переможця смерті, кельти перемогли також і власні страхи. Смертоносний Белтайн сповнився радості за Христа Воскреслого, а грізний Самайн став звичним новорічним святом.

До цього короткого історичного нарису варто хіба що додати: нині знане святкування Геловіну має такий само стосунок до початкового його сенсу, як і діснеєвський Санта Клаус – до св.Миколая Мирлікійського. Геловін є таким само «релігійним фастфудом», і єдине, що він з собою несе, – це непоганий заробок на гарбузах, свічках, масках і костюмах, та ще відволікання уваги від святих. І нерідко проблема полягає саме в цьому: бо коли люди відвертаються від святих – то до кого вони повертаються обличчям?

День усіх святих чи бал демонів?

часопис CREDO — Mon, 31 Oct 2011 14:52:50 +0000

Для католика перше листопада, це день, коли Церква згадує усіх святих, а наступного дня – усіх померлих. Відповідно, вихідні то чи будень, потрібно знайти час, щоб у ці дні прийти на Святу Літургію й відвідати могили померлих рідних та близьких. Натомість маскарад, що відбувається в ніч напередодні, викликає у віруючих людей неоднозначну реакцію: розпатлані, розмальовані демони, відьми й привиди «літають» вулицями. Бабці лякаються, проте, молодше покоління зовсім не проти долучитися до цього шабашу.

Це Гелловін, Ніч напередодні Дня всіх святих. За стародавньою легендою, цього дня уся нечисть виходить на землю, щоб правити бал. Молоді, звісно ж, ця ідея припадає до душі й заморське свято в Україні пускає корені. Гелловін прийшов до нас після падіння «залізної куртини», через телебачення та Інтернет. А також завдяки урокам англійської мови, на яких вчителі аж занадто ревно знайомлять учнів із американськими традиціями.

Та не все так просто із тим Гелловіном – кельтські, римські та християнські традиції вплинули на 1 листопада з чого вийшла вибухонебезпечна суміш – наче й побожне підґрунтя свята, та от форма – попахує чортівнею.

Гелловін. З чого все починалося

А починалося все із кельтів. Насамперед, з’явилася дата – перше листопада. Цього дня вони відзначали прихід Нового року – літо змінювалося на зиму, день – на ніч, життя – на смерть. Вважалося, що 31 жовтня мертві повертаються на землю, аби відвідати своїх нащадків. Окрім того, з мерцями на землю приходили інші темні сили: демони, домовики, відьми. Доки жерці-друїди чаклували й приносили жертви, простолюд цього дня одягався в різноманітні маскарадні костюми для того, щоб ошукати злих духів. Це свято у них називалося Самайном (з ірланд. – листопад).

Пізніше кельтські землі завоювали римляни. Разом із пануючим ладом, вони принесли на підкорені території свої вірування. Тоді ж до Самайна додалося два римських свята – Фералія (подібне до поминання померлих) і свято на честь богині фруктів та дерев Помони (Яблучниці).

А от саме назва «Гелловін» має християнське походження. В народі свято мало назву Allhallowmas, (the mass of all Hallows – Всіх святих) а ніч напередодні отримала назву All Hallows Eve (Надвечір’я всіх святих). З часом ніч напередодні Всіх Святих почали називати Гелловіном.

Символи й традиції

Символ Гелловіну – гарбуз – теж оповитий легендами. За ірландськими переказами, п’яниця Джек спромігся обманути чорта. Він загнав його на дерево, а злізти дозволив лиш тоді, коли рогатий пообіцяв Джеку не забирати його душу до пекла. Але й Царства небесного Джек теж не заслужив. По смерті Бог дав йому дві розпечені вуглини замість очей, щоб той відлякував диявола. Тому гарбуз, зі свічкою всередині покликаний відлякувати від домівок нечисть. В народі він отримав назву Джека Лампадного. За іншими ж версіями, вирізане з гарбуза обличчя символізує смерть.

Отже, Гелловін, подібно до всієї американської нації, поєднав у собі традиції різних народностей та вірувань і залишив за собою те, що найбільше припало до душі американцям. Ніч на 1 листопада перетворилася на величезний маскарад під час якого діти й дорослі «офіційно» отримують нагоду побавитися в чортівню переодягаючись в костюми нечисті.

Найбільшою популярністю Гелловін звичайно ж користується в молоді та дітей, у яких поняття добра й зла дещо знівельоване.

Гелловін не пропагує Христа, а навпаки, звеличує диявола. Адже погодьтеся, розгулювати вулицями в костюми відьми й лякати стареньких бабусь істеричними криками – то аж ніяк не Божа справа. Та й уся суть святкування полягає в тому, аби відчути себе в ролі «нечисті», яка викликає жах у довколишніх.

День всіх святих та день померлих

У 800-му році Католицька Церква перенесла офіційний «День усіх святих» (“All Hallow’s Day”) з травня на 1 листопада. Проте язичницьке свято так і не вдалося християнізувати. 2 листопада церква оголосила «Днем померлих», подібно до свята Фералія.

З часом язичницькі традиції та обряди не втрачали своєї сили, а навпаки католицький День святих, а точніше, ніч напередодні доповнювали елементами нібито невинної демоніади. Люди не могли й не хотіли відмовлятися від традицій, яких здавна дотримувалися їхні предки.

Сучасне католицьке святкування Дня всіх святих, (та й Дня померлих) передбачає відвідування Служби Божої у храмі та могили померлих на цвинтарі. Впродовж тижня тривають так звані «задушні дні», у які можна отримати повний відпуст для померлих, тим самим зменшивши «термін» відбуття душі в Чистилищі. Ці дні переважно сповнені турботи та поваги до померлих душ й саме на початку листопада велика частина терплячих в чистилищі переходять до Царства Небесного.

Багато душ людей що перейшли до вічності, потребують щоб ми жертвували за них відпусти, протягом першого тижня листопада. Незмінною умовою отримання відпусту є молитва в намірах Святішого Отця, прийняття Причастя та перебування у стані освячуючої благодаті.

Гарною традицією запалювання свічок та лампадок на могилах ми виявляємо пам’ять й любов до померлих.

Гелловін VS День усіх святих

Нині звичай ходити під час задушних днів переодягненими по домівках й просити кекси та родзинки обернувся на гелловінскьке правило вимагання солодощів зі словами: “Цукерки або смерть!». Хоч раніше прохачі обіцяли прочитати за померлих стільки молитов, скільки отримали кексів. Та сьогодні молитва за отримані солодощі вже не в моді.

«Просунуті», як вони самі про себе вважають, молоді люди рідко йдуть на богослужіння з нагоди Дня всіх святих та Дня померлих, проте величезна маса людей із задоволенням натягує страхітливі костюми, вирізає гарбузи, ходить на дискотеки та в клуби на тематичні вечірки з нагоди Гелловіну. Та й не тільки молодь. Дорослі і навіть літні люди теж собі беруть це за моду. Вони вважають, що таким чином (в костюмах чортів і масках відьмаків) євроінтегруються, прилучаються до західної культури.

Воно й не дивно, адже Гелловін подібно до досить благородного Дня св. Валентина – свято досить комерціалізоване, а отже розрекламоване. Бізнес крутиться, маса людей, що випускають листівки, продають гарбузи, різноманітні сувеніри, а також шиють та реалізують гелловінські костюми зацікавленні в тому, щоб свято користувалося що раз більшою популярністю.

Заступницька молитва за померлих принесе значно більше користі, аніж перевдягання у демонський костюм й масове шабашування на вулицях міст.

Неможливо оцінити вдячність душ, що перебували у Чистилищі, а з нашою допомогою позбавились мук Чистилища. Згадаймо історію про хлопця, який роками впадав за коханою дівчиною. Та все було даремно. Тоді він замовив Службу Божу за душі в Чистилищі на всі «задушні» дні. Спасенні душі віддячили хлопцеві своїм заступництвом і через деякий час, хлопець одружився зі своєю коханою.

Здавалося б, що страшного в тому, щоб «відірватися» у клубі, декорованому в стилі «будиночку сімейки Адамсів» в костюмі невинного й милого привида Каспера. Та все ж, варто пам’ятати, що диявол любить маскуватися під усілякі милі й зовсім невинні речі. А Гелловін власне і є таким наче маленьким і дрібненьким модним святом, який зображає зло в наших очах «білим і пухнастим».

CREDO № 11(110)

Розарій. Роздуми скептика

часопис CREDO — Fri, 14 Oct 2011 10:40:03 +0000

«А ви що думаєте, Діва Марія базікала з подружками, коли Їй з’явився Архангел Гавриїл? Ні! Вона стояла на колінах перед розп’яттям і читала Розарій!»

Фрагмент класичної проповіді

У кожній культурі є набір з нею пов’язаних характерних символів. Розарій для католицької культури – саме один з них.

Металевий розарій, який з гуркотом падає на підлогу каплиці в найвідповідальніший момент. Розарій на поясі у монахів, який регулярно причеплює їх (монахів) до стільців, дверних ручок і поручнів. Якщо ви не знаєте, що б таке духовне привезти з Європи в подарунок не надто близьким друзям, ви привозите їм гарний розарій. Ще можна зустріти розарій, старанно намотаний шанувальниками на руки статуї Матері Божої Фатімської – мабуть, щоб нікуди не втекла.

Два рази на рік свої розарії витягують з кишень навіть найбільш безладні католики на зразок мене. Травень і жовтень – два місяці, присвячені Діві Марії: 13 травня Церква згадує Її об’явлення в Фатімі, 7 жовтня – спомин Діви Марії Розарія.

Роздуми скептика

Одна з найбільш живучих тез церковного життя, полягає в тому, що Розарій – це дуже проста молитва, молитися нею може і повинен кожен. Розарієм молилися всі святі і отримували від цього величезне задоволення. Тому, якщо ти не любиш Розарій, або засинаєш на першій же таємниці, або роздумуєш не про Ісуса, а про те, коли все це закінчиться – отже, з твоїм католицьким організмом щось не гаразд.

Можливо, з організмом і, правда, щось не так. А може варто критично подивитися на церковну міфологію?

Удавана простота («молитися цією молитвою може навіть дитина!») передбачає одночасне промовляння слів ангельського вітання і споглядання таємниць життя Христа. Повноцінне поєднання одного та іншого можливо хіба що з Божої благодаті (а вона, безсумнівно, супроводжує всіх, хто любить Розарій). Для деяких – особливо для тих, хто був вихований в католицьких сім’ях, – Розарій дійсно є чимось абсолютно природнім. Але варто визнати, що деяким з нас слова про «просту» молитву здадуться, в кращому випадку, насмішкою.

Про те, що навіть дуже святі і смиренні душі можуть приходити у замішання від цієї молитви, свідчать слова св. Терези з Лізьє (благочестиві сестри святої спочатку розсудливо вилучили цей фрагмент з рукопису її автобіографії): «Які труднощі я відчувала протягом всього мого життя, читаючи Розарій! Соромно сказати, але читання Розарію іноді було більш жахливим, ніж будь-які катування».

Зрозуміло, саме в тих випадках, коли читати Розарій важко і не хочеться, він може стати молитвою жертовною, зусиллям, докладеним заради блага когось із братів. Але десь дуже недалеко звідси розташувався і «магічний» підхід до Розарію: «прочитай десять разів «авемарія», і бажання збудеться».

Молитися Розарієм, без сумніву, корисно, і Церква недарма заохочує цю молитовну практику. І все ж таки здається, що у фразі «давайте молитися Розарієм» головне слово – «молитися». Своєрідна церковна «глобалізація» (однакові гіпсові статуї Діви Марії Фатімської ви знайдете скрізь, від Польщі до Бразилії), з одного боку, сьогодні, як ніколи, дає нам пережити вселенський характер Церкви. З іншого боку, «глобальні» акції («охопимо весь світ молитвою Розарія») в якомусь сенсі затінюють різноманіття молитовних практик і текстів, не менш глибоких і освячених церковною традицією (наприклад, молитва «Ангел Господній», літанії, а зрештою – акафіст Діві Марії і т.д. і т.п.). І якщо молитися Розарієм зовсім важко, набагато розумніше просто знайти іншу форму молитви, ніж не молитися зовсім.

Щоб не бути голослівною, процитую заключний фрагмент апостольського послання Папи Павла VI Marialis cultus: «Ця гідна форма вираження благочестя [Розарій] не повинна пояснюватися занадто односторонньо або подаватись як єдино можлива. Розарій – чудова молитва, однак вірні повинні почувати себе абсолютно вільними по відношенні неї» (Marialis cultus, 55).

Анастасія Паламарчук, catherine.spb.ru

До всього людства – з милосердям

часопис CREDO — Wed, 05 Oct 2011 14:28:58 +0000

5 жовтня, день літургійного спомину св. Фаустини Ковальської. У самих Лагєвніках під Краковом – Конгрес, тлуми люду, прапори, співи. І молитва також, бо, зрештою, найважливіше в католицьких святкуваннях це молитва, а не зібрання як таке.

Сестри Конгрегації Божої Матері Милосердя включилися в продовження посланництва своєї святої Співсестри. Вони й екскурсії щоденно пропонують, для поодиноких відвідувачів та груп, аби показати санктуарій і розповісти про Сестру Фаустину. І розбудували (та ще продовжують будувати й розширювати) те, що польською дуже гарно називається «запліччям»: будівлі, в яких паломники можуть переночувати, молитовні групи – зустрітися на день зосередження або на реколекції. Місцинка, яка колись була поза межами Кракова, а потім – його околицею, тепер розростається нічим не гірше, ніж «місто Непорочної» – Непокалянов.

Фото: wiadomosci.wp.pl

Фото: gosc.pl

Утім, сестри провадять не тільки особисте катехизування тих, хто навідує санктуарій. Вони ще й мають чимале «поле» в Інтернеті. На запит «faustyna» пошукова система викидає також і посилання на сайт, який провадять Сестри Божої Матері Милосердя. На цьому сайті не бракує іншомовних відгалужень, бо ж Милосердя потребує цілий світ, і цілому світові потрібно про нього розповідати. Як для наших, східнослов’янських користувачів, то найпопулярнішим, мабуть, є посилання faustyna.pl/ru – там викладено російськомовні переклади Щоденника святої Фаустини, статей, які пишуть самі сестри, уривків із книжок та лекцій, присвячених темі Божого Милосердя.

«На нашу російськомовну сторінку щодня заходять близько тисячі «унікальних відвідувачів», так це називається в системі. Відповідно, ми бачимо, що потреба в ширенні культу Божого Милосердя вельми велика!» – так каже с. Ельжбета Сєпак ZMBM.

Так, звичайно, людство потребує Ісусового Милосердя. У давні часи Бог посилав до свого народу пророків із громами, сказано у Щоденнику св.Фаустини. А нині Бог посилає нам служителів Його Милосердя. Може, тому, що громи вже нікого не лякають – люди самі собі наробили стільки страхів і жахіть, що уже не бояться кар небесних, наробивши собі кар земних. Єдине, чого люди потребують, і то насправді потребують, – це любові, прощення, прийняття. Психологи кажуть, що й найзапекліший злочинець хоче, щоб його бодай хтось пожалів… А Бог є найкращим Психологом.

Великий покаянний канон св. Андрія Критського

часопис CREDO — Wed, 09 Mar 2011 17:07:15 +0000

Одна з характерних особливостей богослужіння Великого посту – читання чи спів Великого покаянного канону святителя Андрія Критського. Для багатьох вірян цей канон – чи не єдина відмінність великопісного часу від решти церковного року, адже у суботи та неділі під час Великого посту особливостей зовсім мало, а з буденних служб серед вірян найбільш популярні дні, коли читається канон св. Андрія Критського.

У практиці Східної Церкви цей канон прочитується частинами на великому повечір’ї з понеділка до четверга першої седмиці Великого посту, а на утрені четверга п’ятої седмиці, у день так званого «Маріїного стояння» — співається повністю. Кожен тропар канону, згідно з древньою традицією, супроводжується трьома земними поклонами. За виконання канону повністю кількість поклонів перевищує 750.

Святитель Андрій КритськийВеликий покаянний канон належить перу святителя Андрія Критського (660-740) – візантійського ритора та гімнографа. Саме цей святий увів у візантійський церковний вжиток новий жанр – канон, що поступово витіснив популярний раніше кондак. Новий жанр виявився пов’язаним із дев’ятьма «біблійськими піснями». Кожна з пісень канону починається ірмосом, котрий є «зв’язкою» між тематикою біблійної пісні та змістом канону. Ірмос задає метрику та мелодію для тропарів канону, котрі, власне, розкривають зміст. Тропарі канону виконуються почергово з віршами біблійних пісень: друга пісня, як найбільш «скорботна», виконується тільки в період Великого посту. Свт. Андрій був автором і зовсім коротких канонів – лише з трьох пісень, так званих «трипіснців», що були покладені в основу великопісної богослужбової збірки – Тріоді пісної.

Великий покаянний канон – найбільш відомий шедевр святителя Андрія. Окрім того, перу святого належать канони на головні церковні свята – Різдво Христове, Богоявлення, Стрітення, Благовіщення, Неділю Ваій (Вербну), Пасху, Преображення, Різдво Богородиці, Зачаття св. Анни, Різдво Іоанна Предтечі, Усікновення глави Йоана Предтечі та ін.; ці канони друкуються в сучасній богослужбовій мінеї. Написав св. Андрій і канон Пасхи, що вийшов з богослужбовго вжитку.

Натомість Великий покаянний канон, схоже, був задуманий для келійного, а не богослужбового читання. Дехто вважає, що писав цей канон св. Андрій незадовго до своєї смерті. Ймовірно, при цьому Критський архипастир пригадував ганебний випадок зі свого життя: 712 року святитель брав участь у церквовному соборі, скликаному імператором Філіппіком для поновлення монофелітської єресі. На цьому соборі св. Андрій разом зі святителем Германом, згодом патріархом Константинопольським, підписав документи, котрі проголошували анафему Шостому Вселенському собору, тобто фактично став на бік монофелітства. Відомості про це наводить історик Феофан Сповідник, спочилий 817 року, і цей епізод увійшов у текст житія свт. Андрія.

Епоха, в яку жив св. Андрій Критський, була складною для Східної Римської імперії та її Церкви. З кінця V ст. західна половина колись єдиної імперії вже знаходилася під владою варварів. 614 року почала потерпати і Візантія: набіги персів на Палестину та Єрусалим призвели до пограбування дорогоцінних для християн святинь. Хрест Господній потрапив у полон до язичників. А в середині сьомого століття почався рішучий наступ ісламу. Християнська імперія втрачала все більше і більше території. Окрім того, східні області відділялися і від Церкви – монофізитський розкол, що спалахнув у п’ятому столітті, призвів до відділення від «халкідонітів» значних регіонів на східних рубежах імперії. А за життя св. Андрія Церква вже зазнала гонінь від самих візантійських імператорів, котрі стали на бік іконоборницької єресі. У ці непевні часи, коли не тільки майбутнє туманне, але й теперішнє під загрозою, церковний народ охоплювало глибоке покаянне почуття. Може, саме тому канон св. Андрія став настільки популярним? Текст Великого покаянного канону зустрічається вже у найдавніших зі збережених до нашого часу рукописних Тріодях – як слов’янських, так і грецьких.

Грецька Тріодь X століття (Sinait. gr. 734-735) розташовує текст канону у четвер п’ятої седмиці Великого посту, але не в складі денного послідування, а окремо, попереджуючи його заголовком: «Того ж дня сідальні, співані на Великий канон». Ймовірно, це значить, що канон нещодавно був введений у літургічний обіг і не закірпився в складі традиційних богослужінь. У грецькій Тріоді XI століття (Vatop. 315-949) канон Андрія Критського розділений на 5 частин для виконання з понеділка до п’ятниці на 5-й седмиці посту. Таким самим чином, тільки без зазначення седмиці, канон поділено і в слов’янській Тріоді (РГАДА. Тип. 137). А ще одна Тріодь XI століття (Vat. 771) призначає часом виконання канону 5-ту неділю посту.

Усю біблійну історію св. Андрій переплітає з іносказаннями та робить її ілюстрацією до моральних розмірковувань. Перші сім з половиною пісень канону присвячені переважно героям та подіям старозавітної історії, у середині восьмої пісні підводиться підсумок зверненню до старозавітних образів: «Зі Старого Заповіту усіх нагадав тобі, душе, для прикладу», — і увага піснеписця переключається на новозавітні події. Кожен з добрих або злих персонажів біблійної історії – вервечка прабатьків, патріархів, суддів, царів, пророків, ізраїльтян та їхніх сусідів – стає для св. Андрія приводом розмірковувати про власний гріховний стан. Злі вчинки стають приводом розмірковувати про свої гріхи, а добрі – про відсутність своїх чеснот. Спастися, згідно зі св. Андрієм, можна через віддалення від пороків та пристрастей і наслідування чеснотам святих. В іншому разі недбалий грішник приречений горіти в полум’ї пекла, котре є не що інше, як полум’я його власних пристрастей.

Разом з Великим каноном на 5-й седмиці посту співають 16 тропарів «Блажен», що належать також перу св. Андрія Критського. У сучасній Тріоді вони друкуються на ряду після 6-ї пісні Великого канону. Окрім того, після 6-ї пісні друкується кондак «Душе моя, душе моя, встань, чого спиш ти». Кондак цей написано славетним гімнографом преподомним Романом Солодкоспівцем, і в початковому вигляді являв собою розгорнуту поему з 20-30 строф, що закінчуються одним і тим самим рефреном. Цікаво, що повний текст цього кондака відомий за єдиним рукописом XI ст. (Patm. 213, видано в серії Source Chretiennes, збірка 128). У цьому кондаку прп. Роман розвиває тему зрадництва Юди та хресних страждань Спасителя, але в сучасному обігу від усього кондака залишилася лише ввідна строфа, яка задає тему й метрику всьому твору.

Для того, щоб відчути «атмосферу» Великого посту як часу каяття та оновлення, варто не пропустити зовсім особливе богослужіння на п’ятій седмиці Великого посту – так зване «Маріїне стояння». Це утреня четверга 5-ї седмиці, у парафіяльній практиці найчастіше її служать в середу ввечері. Окрім Великого покаянного канону, за цією службою читається житіє преподобної Марії Єгипетської як приклад справжнього навернення від безодні гріха до висот праведності.

о. Андрій Дудченко, РІСУ

На порозі Великого посту

часопис CREDO — Sun, 06 Mar 2011 11:06:58 +0000

У Греко-Католицькій Церкві Великодній піст — час духовної підготовки віруючих до свята Великодня — цьогоріч розпочинається у понеділок, 7 березня, а у Римо-Католицькій Церкві – у Попільну середу, 9 березня.

Уже перші християни у день єврейської Пасхи розпочали практику поминання мук та смерті Ісуса Христа. Для того, щоб належно провести цей день, вони вирішили проводити його у пості. У первісній Церкві цей 1-3-денний піст вважався не передпасхальним постом, а самою Пасхою.

У ІІ та ІІІ століттях Церква починає звертати велику увагу не лише на сумну подію Христових мук та смерті, але й також на радісний факт Воскресіння Христа. Так виникла практика хресної та воскресної Пасхи. Протиріччя, які виникли згодом, усунув 325 року Нікейський Собор.

У ІІІ ст., як зазначає у книзі «Пізнай свій обряд» о. Юліан Катрій, передпасхальний піст у деяких Церквах триває уже впродовж тижня: на сьогодні — це Страсний тиждень. Перші свідчення про 40-денний передпасхальний піст походять з IV ст.

Розбіжність у визначенні дати Пасхи між Сходом і Заходом виникла після введення у XVI ст. григоріанського (нового) стилю, коли на Заході почали використовувати нову формулу вирахування Пасхи, пов’язану з впровадженим календарем. У східній церковній традиції продовжує зберігатися юліанський (старий) стиль, а тому дата Пасхи вираховується від рівнодення за старим стилем, в той час як у західній традиції дата Пасхи вираховується від рівнодення за новим стилем. Іноді випадають роки, коли християни різних Церков святкують Великдень одночасно.

Хоча говоримо про 40-денний Великодній піст, та у Східній Церкві він фактично триває 36 з половиною днів — сім тижнів без субот та неділь, а також Велика субота безпосередньо перед Пасхою та половина ночі перед Пасхою.

Західна Церква має 6-тижневий Великий піст, оскільки суботи також вважає пісними днями. Щоб піст мав сорок днів, то до 36 днів основного посту Західна Церква у VII ст. додала ще чотири дні на початку посту, тому й починається піст у т. зв. Попільну середу. За традицією, що склалася ще в Латинській Церкві у VІІІ столітті, цей день одержав назву Попільна середа через стародавній обряд посипання голови попелом на знак покаяння. Попіл одержують, спалюючи пальмові галузки, що залишилися з торішнього свята Входу Господнього в Єрусалим. Потім його освячують, і священик посипає ним у формі хреста голови парафіян.

Дотримуватися строгого посту Католицька Церква вимагає лише в Попільну середу, Страсну п’ятницю та Велику суботу. В інші дні посту у Греко-Католицькій Церкві забороняється їсти м’ясо, але дозволені молочні продукти, яйця. Так зване «злагіднення» постів у Католицькій Церкві відбулося після Другого Ватиканського Собору (1962-65 рр.), адже піст для християни — це насамперед час віднови духу у молитві та вправляння у християнських чеснотах.

У період Великого посту не влаштовуються весілля та інші гучні урочистості.

Піст для християн повинен стати часом подвигу душі та тіла, належної підготовки до Великодня зокрема. Час посту відображається і в практиці церковної молитви. Питома Літургія Великого посту у Східній Церкві — Літургія напередосвячених дарів — є поєднанням вечірньої зі Святим Причастям, не містить молитов освячення. Звична Літургія відправляється у час Великого Посту лише в суботу та неділю. В усіх богослужіннях під час Великого посту від понеділка до п’ятниці Східна Церква має практику доземних поклонів.

Увесь зміст і ціль Великого Посту чітко висловлює молитва св. Єфрема Сирійського, яку повторюють у Східній Церкві на кожному великопосному богослуженні: «Господи і Владико життя мого, віджени від мене дух лінивства, недбалості, властолюбства та пустослів’я. Даруй мені, недостойному рабові Твоєму, дух чистоти, покори, терпеливості та любові. О, Господи Царю, дозволь мені бачити мої провини та не осуджувати брата мого, бо Ти є благословенний на віки вічні. Амінь».

За матеріалами:РІСУ

Українське Різдво з-за океану

часопис CREDO — Tue, 01 Feb 2011 11:00:51 +0000

Українці закордоном, незважаючи на умови проживання, важку роботу чи відстань від дому, відзначають релігійні свята за своїми національними традиціями.

Щороку перед різдвяними святами іноземці спостерігають, як ці «диваки» слов’янської зовнішності шукають у магазинах пшеницю для куті, білі гриби для капусняку, червоний буряк або ж біб для «пирогів» (так американська діаспора називає звичайні вареники). На Заході ці продукти можна знайти лише у спеціалізованих слов’янських магазинах.

Серед найпотужніших українських громад у світі – канадська та американська. Українські громади Нью Йорка та Нью Джерзі – наймасовіші у Сполучених Штатах Америки.

Мені пощастило відсвяткувати цьогорічне Різдво у парафії св. Миколая, що в містечку Пассаік, штат Нью Джерзі. Особливо дружньою називають громаду вірян греко-католицької митрополії (української громади РКЦ в містечку немає).

Як і в Україні, Різдво тут – родинне свято. Його найбільше очікують наймолодші та найстарші в родинах. Діти сподіваються отримати замовлені Святому Миколаю подарунки, а батьки чекають, що до них з’їдуться їхні чада з різних куточків світу.

Як і в Україні, діаспора дотримується посту (в їжі та в поведінці). Останнього дня перед Різдвом родина готує вечерю з 12-ти пісних страв. Але оскільки в Нью Джерзі проживає чимало українців третьої хвилі еміграції (біженці, що сповідували антирадянські погляди), тут лишились деякі традиції, які в Україні не прижилися. Зокрема, це «маленький різдвяний стіл».

У роки ІІ Світової війни та після неї українські сім’ї через злидні не мали вдома великих столів. А тому на Різдво, коли господиня готувала найкращі наїдки, доводилось постійно змінювати тарілки, страви подавали по черзі.

Цей звичай вкоренився і в українській діаспорі. У Нью Джерзі кожну різдвяну страву господиня українського дому підносить по черзі. Спочатку на столі стоїть лише кутя – варена пшениця з медом та маком. Господар читає молитву і пропонує кожному скуштувати цю різдвяну страву. Після цього жінка забирає кутю зі столу і ставить іншу, зазвичай легеньку, страву. Наприклад, рибну нарізку. Потім рибу міняють на грибну юшку. Коли забрали зі столу горнятка від юшки, в ту ж мить на столі з’являється пісний борщ, і так – до 12-ої страви.

У Нью Джерзі на звертання «Христос народився» іноді жартома відповідають «і добре зробив!»

Вечерю родина має скінчити за кілька годин до урочистої Божої Служби у місцевій церкві. Усі переміщаються у вітальню, де під ялинкою на кожного чекають гори подарунків від святого Миколая. Не скажу, що українська діаспора живе в розкошах, подарунки переважно прості, але оригінальні. Часто зроблені власноруч. Цікаво, що кожен предмет подарунка упаковують окремо, щоб їх було багато. Подароване жваво обговорюється, усі цілуються, обіймаються, дякують одне одному та висловлюють побажання на наступний рік.

Зазвичай українці закордоном у різдвяний період вітаються «Христос народився» – «Славімо Його». Та в Нью Джерзі на звертання «Христос народився» іноді жартома відповідають «і добре зробив!»

До речі, за традицією, в кожному українському домі Америки мають бути картини із зображенням Тараса Шевченка та Богдана Хмельницького (часто полотно «В’їзд Хмельницького до Києва») .

Після подарункової трапези сім’я вирушає до церкви. Там віряни слухають святкову проповідь (від українського священика), переживають Євхаристію, а ще – мають можливість привітати найближчих друзів та знайомих. Часто церква для української громади закордоном є місцем зустрічі чи знайомства.

Після Божої Служби та привітань священика – а це близько півночі – українці вже великою громадою йдуть святкувати до українського клубу. Тут обов’язково будуть танці, українські пісні, конкурси та розваги з дітьми. І атмосфера навколо – така українська: навколо чути рідну мову, усі по-українськи емоційно спілкуються, жваво обговорюється українська політика або життя української «еліти». Кожен висловлює ідеї та мрії, як можна було б в Україні змінити справи на краще.

Нині навіть у Києві серед російськомовних українців поки що мало де відчуєш справжній український дух. Практично в жодному будинку (чи то кабінеті) не побачиш зображення справді українського гетьмана. Тому чи підуть ідеї мігрантів за межі святкового столу, а чи залишаться просто різдвяною мрією, залежить не тільки від простої української діаспори, а часто від людей, що живуть в цій країні.

CREDO №1 (123) 2011

Українське Різдво або Різдво в українській хаті

часопис CREDO — Fri, 21 Jan 2011 10:30:49 +0000

Різдво – це втілення Божого Сина, а отже Божого Слова. Про це говорить Йоан Євангеліст: «Слово стало Тілом, і перебувало між нами» (Йн 1,14). Тайна втілення відбувається у конкретній реальності, в конкретному часі, місці й культурі. Адвент, як голос в пустині, перед Різдвом закликає до покаяння і зрозуміння втілення Божого Слова та його прийняття.

Вифлеємський вертеп – це народження Божого Сина у Вифлеємському хліві. Різдво у Вифлеємі показало віру і хворобу вибраного народу. «Бо не було місця в заїзді» (Лк 2,7). Бог прийшов до народу, який через нерозуміння свого покликання почав блукати і шукати обіцяної землі. Через нерозуміння своєї вибраності почав гордитись і ставати егоцентричним народом, готовим вбивати інших, каменувати тих, що помилялись, розпинати тих, які думали і говорили по-іншому. «Син Чоловічий прийшов спасти те, що загинуло» (Мт 18,11). Прийшов у темряву – щоб роз’яснити її; у холод – щоб зігріти; у голод – щоб нагодувати; у хлів – щоб зробити його домівкою. Бог не залишав народ, очищував, закликав до навернення. У відповідь отримав незадоволення, нарікання, неприйняття і смерть на хресті. «До своїх Він прийшов, та свої Його не прийняли» (Йн 1,11).

«Український Вертеп», що його зробили у парафії св. Анни у Полонному

Український вертеп – це народження Божого Сина в українській хаті. Різдво в Україні – це прийняття Божого Слова. І завдання Церкви – це проголошення Божого Слова мовою даного народу. Неприйняття й нерозуміння такого вертепу – це неприйняття і нерозуміння Божого Слова, наступне Різдво у хліві або вбивство наступних тисячі невинних немовлят (аборт). Народи люблять повторювати помилки інших народів. Ставати на дорогу вибраності, егоцентризму; вбивати тих, які говорять по-іншому, нищити Боже Слово, яке хоче дійти до української хати, вбити Різдво. Через таке чи подібне мислення Ісус сьогодні знову приходить до своїх, а свої Його не приймають.

Історія часто повторюється, але Бог – ні. Він вже прийшов, Еммануїл – Бог з нами, щоб перебувати в нас. Мудреці зі Сходу знайшли Новонароджене Дитя там, де вказувала зірка. Ті, що не слухають Божого Слова, досі шукають Його у хліві. Він вже не у Вифлеємському хліві, а у вертепі свого серця, своєї родини, свого міста і держави. Так Вертеп показує конкретне хворе місце, де має відбутись Різдво Христове – зцілення, новонародження, прихід Спасителя. Мудреці – це ті, для яких Таїнства Церкви, як зірка, вказують дорогу до Церкви, до Євхаристії, щоб навчитись приймати і любити Христа, побачити Новонароджене Дитя.

Після почутого в Євангелії і побаченого в Літургії серця сповнюються позитивними емоціями, за якими слідують позитивні слова і діяння – втілення Слова, подяка за Різдво, подяка за різдвяний вертеп. Через нерозуміння Божого Слова, непослух Христові і сліпоту в Євхаристії охоплюють негативні емоції, з’являються негативні слова, критика і зле діяння, які також мають бути зіркою, яка веде до Церкви, до покаяння.

Метою вертепу є не просто показати те, що було, але те, що є сьогодні, де Ісус хоче народитися, прийти і зцілити. Вертеп говорить про хворобу даного часу, регіону, місця чи спільноти, говорить про завдання і місію Церкви.

Український вертеп або вертеп в українській хаті, говорить про українське Різдво або Різдво в українській хаті – втілення Божого Слова. «Щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь, на славу Бога Отця» (Фп 2,11).

Христос Народився і хай народиться також в кожній українській хаті!