ІІІ Міжнародний конгрес, присвячений діаспорі, який відбувся у Львові з 22-25 червня 2010 року, викликав резонанс у баченнях та підходах до розуміння і переживання українським суспільством явища міграції.

Діаспора – погляд перший

Ярослава Хортіяні – Голова європейського Конгресу Українців, перший заступник Президента СКУ

«…в європейських країнах, де панує демократія, президенти особисто сидять в залі або в президії». За її словами, – «міністр Угорщини заявив, що він є президентом 15 млн. українців, 10 з яких живуть Україні, 5 – за кордоном. …Я хотіла б почути від президента України, що він є президентом двадцятимільйонної діаспори».

У своїй доповіді п. Хортіяні наголошує: «Коли перші три хвилі припадали на добу бездержавності, то четверта виникла в незалежній державі – це парадокс нашого життя. Ми добилися незалежності – і 5 млн. українців виїхали за кордон. 70-80% – це люди, котрі зберігають своє громадянство і хочуть повернутися в Україну. Вони побачили світ, позбулися гомосовєтизму. …Повертаючись в Україну, мігранти несуть із собою нову етику, вони служать прикладом, заохоченням для інших». Пані Ярослава зазначила, що за тих людей, котрі залишились працювати у своїй державі, треба боротися (оплески залу). Наголошувалось на тому, що українська діаспора займається доброчинністю, однак немає моніторингу – куди потрапляють кошти.

…«Зберегти національну ідентичність українцям за кордоном нелегко, але ми це робимо, натомість в Україні поступово українську націю почали позбавляти національної свідомості під псевдогаслом «да здравствуєт дружба двох братніх народів». Нас хочуть повернути в якийсь інший бік. Теперішня влада намагається вибудувати «дружні» стосунки, і це виглядає так: коли Україна щось віддає, або в неї відбирають, то це – дружба, а коли ми говоримо «ні», то це «недружнє ставлення до сусідів». Традиційно українську культуру називають «неконкурентноспособной» або «нєвострєбованной». …Нас не сприймають через критику, однак ми йшли на великі компроміси, бо знали, що наше слово потрібне. Ми приїжджали, приїжджаємо і будемо приїжджати», – заявляє п. Хортіяні.

…«Як ми можемо сьогодні успішно працювати, коли в Україні деякі правлячі кола домагаються якогось там союзу – радянського чи слов’янського (від самої назви суть цих союзів не міняється). Європа потрібна нам, і ми потрібні Європі, однак прикрістю є те, що європейські країни роблять поступки і потихеньку нібито віддають Україну. Я сподіваюсь, що це – «нібито». Українська політична еліта не створила гідних умов, щоб пізнати справжнє обличчя української діаспори. …На зароблені гроші одного українця за кордоном утримується уся сім’я (3-4 людей)».

Пані Ярослава звернулась до представників влади зі словами: «Прошу пам’ятати: титульна нація в Україні – українці. …Не може бути добробуту без національного життя, не може бути національної ідеї без добробуту матеріального – це дві зв’язані речі».

Зважаючи на вищесказані факти, було внесено пропозиції до уряду України:

- створити комітети, департамент, а й навіть міністерства, які займалися б виключно питаннями українців за кордоном. «Важливо, щоб людина, котра очолить таке міністерство, відстоювала інтереси українців за кордоном, усвідомлюючи, що українське закордоння і Україна – це один народ» (витяг із цитати);

- надати українцям за кордоном статус закордонного українця у Верховній Раді. «Ми маємо право бути там – і це не унікальний приклад», – зазначає п. Ярослава.

«Дружба дружбою, але інтереси українського народу – понад усе», – робить висновок доповідач (оплески залу).

Мігранти – погляд другий

Леся Журавель (Україна, Тернопіль) – радник Української громадської правозахисної організації громадян України в Італії «Оберіг»

«Чому так мало прислуховуються до самих мігрантів, так мало конкретних кроків підтримки українського заробітчанина. Хочеться почути не дослідження, а діяльність, яка ведеться для того, щоб покращити умови перебування заробітчан за кордоном.

…Ми бажаємо, щоб на таких конгресах був присутнім міністр закордонних справ чи його представник, людина, котра могла б приймати рішення і щось робити.

…Нас не питають і до наших пропозицій не дослуховуються.

…У парламенті має бути представник заробітчанства.

Як висновок із вищенаведеного п. Леся заявила, що «трудова еміграція стала не метою заробітку, а стратегією розвитку».

Микола Дулеба (Італія) – заступник Голови української правозахисної організації громадян України в Італії «Оберіг»

«Міграція почалася наприкінці 90 років минулого століття (192 тис. в Італії). Реально це 450-500 тис. людей. В Україні до них ставляться зневажливо.

…Діаспора – це люди, котрі живуть за кордоном. Трудові мігранти – це ті, які живуть в Україні, але працюють за кордоном. Першим, хто почав об’єднувати українців в Італії була УГКЦ. За короткий час в Італії зорганізувалося близько 100 греко-католицьких громад. Створювались культурні італо-українські Асоціації. Це, в основному, асоціації, які створювали жінки, котрі або виходили заміж за італійця, або мали тісну дружбу з італійцями. На сьогодні в Італії налічується близько 80 громадських організацій різного типу. Налагоджена співпраця з органами влади.

Основні проблеми, які стоять перед українцями в Італії:

- пенсійне забезпечення;

- визнання посвідчення водія;

- недійсні документи про українську освіту;

- проблема психологічної допомоги;

- проблема соціальної допомоги;

- проблема вивчення дітьми рідної мови;

- праця з молодими сім’ями;

- потреба державної підтримки недільних шкіл;

- недостатність інформації».

З огляду на це, п. Дулеба пропонує розробити і прийняти закон про закордонного українця, який би визначив статус і права.

Чудовим свідченням про справжнє обличчя та працю українців за кордоном є музейна експозиція «Наші в Італії», створена спільнотою «Пієта», колишніми заробітчанами з м. Івано-Франківська. Це перша і єдина виставка документів, матеріалів, світлин… про працю українців за кордоном (див. відео з виставки ).

Церква – духовний аспект

Отець Василь Поточняк (Україна, Київ) – виконавчий секретар Пасторально-місійного відділу УГКЦ

У своїй доповіді о. Василь зазначив, що надто важко є на даний час творити діаспору за кордоном, позаяк у деяких країнах є недостатність об’єднуючого фактору. За його словами, – «немає когось, хто би поєднав українців за кордоном». Підкреслює, що кожен зокрема є багатий талантами, однак людей треба гуртувати.

Уляна Садова, у дискусіях (секція № ІІІ) про мотивації виїзду за кордон, зазначила: «Ми не можемо регулювати міграцію, людина сама визначає своє місце у житті».

Як відповідь на цю репліку, доречним є витяг із доповіді о. В. Поточняка. «Як формується діаспора, яка не має об’єднуючого елементу? Церква завжди ставить три такі підставові запитання собі і кожній людині, котра приходить у храм.

Перше – «Хто ти є?». Щоб відповісти на це питання, віруюча особа не тільки заглядає у свою національну приналежність та етнічне коріння, але й у свою душу: хто я є перед Богом, своєю совістю, перед братами і сестрами, з якими живу, працюю. І це дуже перевиховує українського теперішнього мігранта. Бог через Церкву дозволяє людині не плисти за течією, а зупинитись і обрати правильний шлях, поступово виправити свої помилки. Це є першим кроком формування теперішньої української діаспори за кордоном.

Друге питання, яке ставить Церква: «Що я роблю?». Це питання означає певне дозрівання. Ми замислюємось, чи наші слова, дії, думки, уява корисні для мене і загалу, чи вони шкодять. Відповідно, це питання заставляє нас «обирати кращу частку, яка не відніметься».

Третє запитання: «Що Бог хоче, щоб я робив?». На це питання ніхто не дасть відповіді, окрім нас самих. Ми маємо приймати рішення, але приймати його в совісті. Саме наша правильна відповідь спрямує мислення і дії у напрямі свідомого творення діаспори» (див. відео виступу).

Погляд третій – глобальний

Владика Йосиф (Мілян) (Україна, Київ) – Голова Пасторально-місійного відділу УГКЦ, єпископ-помічник Київський

У своїй доповіді «Бог і Україна» владика зазначає, що «серед усіх чинників, що об’єднують міграційні потоки, два є безумовними та фундаментальними.

1. Спільний батьківський дім, з якого вийшли представники усіх чотирьох міграційних хвиль українства – і ним є Україна.

2. Віра в Бога – така, про яку говорив Христос, – євангельська, котра є передумовою осягнення вічного життя.

«…Митрополит Андрей Шептицький перестерігав українську молодь такими словами: «…Хто відкидає авторитет старших, легко відкине авторитет батьків, а відтак і кожний авторитет у народі. В кінці дійде до того, що буде відкинений авторитет Церкви, Бога і всякої етики».

«Крах у свідомості «Бог і Україна» спричинила неглибока християнська побожність і позірний патріотизм», – зауважує єпископ. У тексті подано для прикладу історію Мойсея, котрий виводить ізраїльський народ у землю обітуванну. «…Біблійний автор зауважує, що все відбулося у найтяжчий для народу час, коли той був у неволі. Усе післанництво пророка – це боротьба з маловірством та слабодухістю свого народу, саме через це Мойсей так і не ввійшов у землю обітуванну, тільки побачив її здалеку. Час 40 років, за задумом Божим, є символічним, позаяк утворити новий народ можуть люди вільні, котрі не сумуватимуть за рабством. Мандрівка пустелею, передусім, сформувала поодиноких індивідуумів у єдиний народ, основною Конституцією якого стали 10 Божих Заповідей, що їх Господь передав їм через пророка Мойсея.

…Це є уроком для усіх нас. …Де б ми не були, нас повинен єднати Бог. …У людини можна забрати все, окрім віри в Бога. Правдива євангельська віра в Бога є необхідною передумовою становлення української державності, так і, рівно ж, українського народу, як в Україні, так і на поселеннях.

…Поза Україною об’єднання українців відбувається в Церкві і навколо Церкви. Сьогодні на перший план виходять передусім економічні, ніж духовні вартості, присутність останніх – є необхідністю.

…Кожну землю слід сприймати як дар Божий. У цьому криється моральна цінність патріотизму».

Папа Йоан Павло ІІ зазначав: «Батьківщина є спадщиною і, водночас, майновим становищем, зумовленим цією спадщиною. Це стосується також землі, території. Та ще більше поняття «Батьківщина» означає цінність і духовний зміст, який творить культуру нації. Тут закладений глибокий зв’язок між духовним та матеріальним аспектом. Тому, якщо запитати себе, де шукати патріотизму у Заповідях Божих – відповідь не забариться: його слід шукати у четвертій заповіді, яка зобов’язує нас шанувати батька і матір».

…«Слова «Бог і Україна» на чужині звучать інакше, тому що віддаленість від рідної землі і народу спонукає до переоцінки того, від чого ми тимчасово чи на довший час відірвані. Презентувати Україну на міжнародній арені треба люблячи Бога і Україну. Буде віра в Бога – буде і Україна, позаяк будемо ми, українці», – завершує владика Йосиф (див. відеоматеріал за адресою цього лінка: http://www.youtube.com/watch?v=GnsQivkOE9U).

Погляд четвертий – оцінка ззовні

Іванна Рижан (Україна, Дрогобич) – учасник Конгресу

Можна багато говорити, досліджувати, аналізувати і оцінювати проблему, яка торкнулася українського суспільства. Це дуже потрібний, але початковий етап. Мабуть, не варто «тупцювати на місці» і «варитися» у констатуванні фактів. Добре було б прислухатися до тих людей, котрі скуштували «чужого хліба», їм надати більшу можливість говорити та ділитись, пропонувати та зсередини розкривати проблему, реально допомогти як матеріально, так і психологічно. У цьому напрямі, звичайно, є вже певні напрацювання, але вони, за словами заробітчан, ще дуже незначні.

Треба віддати належне УГКЦ, яка зробила і продовжує робити вагомі кроки для того, щоб українці за кордоном мали можливість утверджувати свою національно-етнічну ідентичність, розвиватися та рости особистісно-духовно за загальнокультурно.

Про серйозний рівень праці нашої Церкви свідчить хоча б те, що із благословення Блаженнішого Патріарха Любомира Гузара створено Пасторально-місійний відділ, який структуровано займається питаннями українства за кордоном. І, як зазначив на Конгресі о. Василь Поточняк, – «Церква запрошує до співпраці та діалогу людей, котрі займаються питаннями діаспори та небайдужі до проблем міграційних процесів, щоб так разом творити підтримку один одному та сприяти тому, щоб свідомість українця мінялася із заробітчанської на українську».

Про неї вже дуже багато сказано, написано і пережито. За останні кільканадцять років вона оселилася в такій кількості голів і сердець, що часом здається чимось натуральним або єдино можливим. Еміграція. Нехитре слово, яке приводить в дію складний механізм. Часто про неї говорять зі смутком, з гіркотою, а от чи можна поставитися до цього явища позитивно?

Святі емігранти

Взірцем емігрантів всіх часів, як пише Папа Пій ХІІ в Апостольській конституції «Exsul Familia», є Свята Родина. Марія з Дитятком Ісус та Йосипом свого часу були змушені втікати з рідної землі до Єгипту, тобто стали тимчасовими емігрантами. Деякий час був емігрантом і святий Павло, який велику частину свого апостольського життя провів в чужих країнах, проповідуючи Добру Новину про Христа спочатку своїм землякам, а потім і поганам. Таким чином він став прототипом душпастиря еміграції.

«Люди в дорозі»

Церква називає емігрантів «людьми в дорозі», а саму еміграцію – специфічним явищем, пов’язаним з шуканням кращих умов життя, яке вписане в людську суть. Тому право до еміграції Церква називає одним з натуральних прав людини. Кожна людина має право до еміграції в подвійному значенні – як право залишити власну країну та право оселитися в іншій країні, шукаючи кращих умов життя. Адже ціла земля – це дім дітей Божих, дарований нам Небесним Отцем, спільна земна Вітчизна. А оскільки в Христі немає ні юдея, ні грека, не повинно бути також і перешкод для того, щоб могти вільно жити скрізь там, де людина має відповідні умови для гідного життя.

Вища планка

Одна з найвиразніших рис сучасного світу – це його динамічність та рух. Люди багато подорожують і не лише з села в місто, а й з країни в країну. Вже минули ті часи, коли світ можна було розглядати тільки через скло телевізійного екрану, тепер його можна торкнутися і захотіти туди перенестися. Людина хоче жити там, де краще, отримувати за свою роботу більше, мати більше можливостей для себе та своїх дітей, і це природно. Хтось їде у світ по шматок хліба, хтось по освіту, а хтось заради високої культури, в якій легше розвиватися у своїй людяності.

Люди-дерева

Серед всіх емігрантів у світі (яких близько 200 млн. осіб) значну групу становить молодь віком 15-25 років. Запалені молодечим ідеалізмом, вони готові до випробувань, амбітні та бунтівничі, а найважливіше – дуже молоді. Звички, друзі, родина, страх перед невідомим – все це з’являється пізніше, з віком. Ми вростаємо корінням, дорослішаючи. Бо люди – це все ж таки дерева, а не перекотиполя. Цим сильно переймається Церква, усвідомлюючи, що люди в еміграції часто здобувають багато економічних переваг, але болісно відчувають втрату культурної та релігійної тотожності.

Краще завтра

Всі християни живуть для кращого життя після смерті, називаючи своє земне життя паломництвом в дорозі до Дому Отця. Кожен емігрант зважується стати людиною в дорозі заради кращого завтра для себе і тих, кого любить. Щоб стати заможнішими, впевненішими в собі, просто щасливішими, бо саме щастя – це остаточна мета всіх наших зусиль. Всі ми маємо завдання змінюватися і вдосконалюватися духовно. Те, в яких умовах живемо – повинно нам в цьому допомагати, тож якщо еміграція стає єдиною можливістю для того, щоб змінити себе та світ навколо на краще – вона потрібна і виправдана.

Шанс чи випробування?

Еміграція – це не лише загрозливе явище, з якими пов’язано безліч мінусів та небезпек, про які так часто чуємо та говоримо. Церква навіть просить про те, щоб відкидати всі ті оцінки, які бачать в еміграції лише негативи, пригадуючи нам, що еміграція – це великий дар для світу. Висока вартість цього дару полягає насамперед в тому, що міграція дозволяє на зустріч найрізноманітніших культур, стає поштовхом до діалогів і створює можливість зустріти в особі ближнього самого Христа. В особі емігранта приходить ціле багатство його мови та народної традиції, інший спосіб бачення світу, а це нас взаємно збагачує, перевіряє нас на людяність та здатність до солідарності.

Бути чи не бути

Чи потрібно емігрувати? Кожен сам собі повинен відповісти на це запитання. Я лише пробувала показати, що залишення рідної домівки заради пошуку кращих умов життя не обов’язково має бути вимушеним злом, а може стати ще й шансом до кращого життя. Але для цього існує одна, але гіпер-важлива умова – людина в дорозі повинна мати провідника, бо та дорога таки складна і заплутана. Найважчою дорогою можна дійти до мети тоді, коли цей провідник – Христос.

Соціальна справедливість належить до основних категорій, що забезпечує гарантії свободи окремого індивідууму, народу, суспільства. Свобода, незалежність, в свою чергу, вказують на рівень соціальної справедливості в окремій державі. Свобода – це не вседозволеність. Гріх та створені ним структури, зазначає Папа Йоан Павло ІІ, створюють основну перешкоду на шляху до осягнення автентичної свободи (див. енцикліку «Sollicitudo rei socialis» 46).

Невипадково невиплата заробітної плати вважається в християнстві «гріхом, що кличе про помсту до Неба»

Матеріальна винагорода, котру отримує робітник за виконану роботу, є однією із основних гарантій забезпечення свободи. Невипадково невиплата заробітної плати вважається в християнстві «гріхом, що кличе про помсту до Неба». Власне, неможливість отримати працю та відповідну за неї винагороду у власній державі спровокувала появу феномену «українського заробітчанина». На прикладі його життя можемо простежити, як ця «структура» послідовно працює на «примноження і поширення гріха», а значить супроти автентичної свободи людини.

Адже «український заробітчанин» – це в першу чергу нелегальний робітник, який працює в чужих землях без жодних соціальних гарантій, а виплата зарплатні залежить від настрою роботодавця.

«Український заробітчанин» – це покинуті напризволяще діти – соціальні сироти

«Український заробітчанин» – це покинуті напризволяще діти – соціальні сироти, котрі роками не бачать своїх батьків. В листах до св. Миколая вони не просять подарунків, а просять, щоб святий хоч на мить переніс їх через прикордонний контроль ненависного «шенгену» і дав їм зустрітися із батьками-нелегалами в Італії. Минулоріч Інститут із зв’язків з українською діаспорою, що діє при університеті «Львівська політехніка», організував конкурс літературної творчості дітей заробітчан. Поет і громадський діяч Ігор Калинець ледве стримував сльози, читаючи їхні вірші. (Особисто я вважаю такі заходи, жорстокими і неморальними!)

«Український заробітчанин» – це жінки, що працюють проститутками, а їхні чоловіки на зароблені гроші спиваються в Україні

«Український заробітчанин» – це жінки, що працюють проститутками, а їхні чоловіки на зароблені гроші спиваються в Україні. (В декотрих землях слово «українка» взагалі стало синонімом слова «проститутка»). Багато українських жінок, що нелегально працюють домогосподарками, окрім чисто домашньої роботи, надають і сексуальні послуги своїм роботодавцям.

Часами «роботодавці» вражають своїм «благородством». Я познайомився з історією однієї жінки, яка приїхала вагітною із Італії із запрошенням для свого чоловіка та дітей. Старший, поважний пан, від якого завагітніла жінка, пропонував її чоловікові «із почуття вдячності за надані його дружиною послуги» також виїхати до Італії, і навіть обіцяв допомогти із легальним працевлаштуванням…

Нелегальні заробітчани становлять основу тзв. «четвертої хвилі української еміграції». Вона суттєво різниться від двох попередніх, в основному політичних, спровокованих Першою та Другою світовими війнами.

«Перша хвиля» часів Австро-Угорської монархії хоч і була економічною, проте, на відміну від «четвертої», мала легальний статус, оскільки була викликана «міжнародними договорами про переселення» і надавала бодай мінімальні соціальні гарантії та підтримку держави, чиїми громадянами на той час були українці.

«Четверта хвиля» менш всього може розраховувати на допомогу «незалежної» української держави. Заробітчани взагалі бояться зголошуватись до українських дипломатичних представництв, оскільки мають великі підозри про те, що працівники посольств постачають інформацію українському рекету. Коли ж виникає потреба захистити своїх заробітчан, українські дипломати демонструють цілковиту безпорадність та бездарність. Невипадково сомалійські пірати атакують кораблі саме з українськими матросами-заробітчанами.

«Четверта хвиля» найменш стабільна. Не лише тому, що основну її масу становлять нелегальні робітники низькооплачуваних спеціальностей; а передовсім, тому що вона є посттоталітарна, оскільки її представники жили в умовах совєтсько-комуністичного режиму. Багато з них до останнього вірили основним «месиджам» комуністичної пропаганди: СРСР під мудрим проводом Компартії веде боротьбу проти гонки озброєнь за мир в усьому світі, за торжество справедливості, за робітничий клас та селянство, якого «загниваючий Захід» не може забезпечити працею, а ось в СРСР всім робота гарантована. Пригадуєте пісеньки «Как хорошо в странє савєцкой жить..» або «Мой адрєс нє дом і нє уліца, мой адрєс савєцкій саюз»?..

Коли «союз» розлетівся, «будівник комунізму» дізнався страшну істину: насправді, він ніколи не мав ні дому, ні вулиці, ні власної гідності, а проживав в великій «зоні» під назвою СРСР. Опинившись у цілком іншому суспільстві, йому довелось долати, викорінювати психологію «совка-зони». Дивовижним і водночас лячним є факт, наскільки архетип «зони» глибоко засів на підсвідомому рівні постосветського громадянина: його можемо простежити в садо-мазохістському сентименті до кримінального шансону, на кшталт «Владімєрскій централ». Прислухаймось до репертуару наших «маршруток» та кав’ярень…

Знайома із Німеччини була свідком драматичної ситуації, яку переживали перші шукачі щастя в «країні загниваючого Заходу»: побачивши чисті вулиці, заквітчані фасади будинків, сяючі блиском достатку німецькі супермаркети, прибульці із постсовєтської України впадали в істеричний плач. Вони підозрювали, що совєтська пропаґанда, делікатно кажучи, говорить не всю правду про західних ідеологічних противників, але ніколи не могли подумати, що можна так відверто брехати, так спотворювати реальний стан речей. Отримавши довгоочікуване «ПМЖ» (постійне місце проживання), як зауважує моя знайома з Німеччини, в наших заробітчани згодом чомусь почало з’являтись якесь приховане почуття неприязні «до нової батьківщини», почуття ненависті до всього, що зруйнувало їхні ілюзії в Батьківщині.

Подібні ситуації описує єзуїтський місіонер Степан Поґлаєн (відомий також під псевдо «Колаковіч» та «father George»), котрий під час ІІ Світової війни підпільно душпастирював в середовищі словацьких партизанів. (Його спогади у 1949 р. опублікувала американська журналістка Ґретта Палмер у книзі «God’s Underground»). Ближче до кінця війни йому доводилось зустрічатись із солдатами Красної армії, совєтськими партизанами і спостерігати їхню реакцію на західний світ, якийне мав нічого спільного із світом, описаним совєтською пропаґандою. Поґлаєна особливо вражали радянські жіночки-красноармійки. Одна з них, на ім’я Наташа, покінчила життя самогубством після того, як побачила католицьке вінчання в одному з польських сіл. На її столі знайшли поштову листівку із фотографією польських молодят, адресовану мамі в центральну частину Росії. «Дорога мамо, – писала вона в листівці, – Ось так тут виглядає вінчання. У церкві, перед священиком і назавжди, а не так як у нас, де чоловік і жінка поводяться наче пси: щойно зустрівшись, відразу паруються. Я не можу більше так! Прощавай, дорога мамо!»

Іншим разом Поґлаєн став свідком варварського, жахливого вчинку: одна із радянських офіцерів під загальний сміх своїх п’яних товаришок випустила автоматну чергу в дитину, яку випадково зустріла на вулиці одного з угорських містечок. Червоноармійка мотивувала свій вчинок так: «Просто ця дитина пригадала мені речі, які я не можу собі дозволити у власному житті… Одного разу я бачила фільм, в якому показували, як виглядало родинне життя у проклятому буржуазному суспільстві ще до революції. Нас вчили сміятися з тих розніжених панянок, котрі не можуть піднести мішок з вугіллям і воювати на рівні з чоловіками. Ми дивилися на жінок, що моляться навколішки у церкві, а нам казали, що і це смішно. Можливо, і смішно, але їхнє життя таке спокійне, щасливе і природне». Поґлаєн зробив для себе висновок: крайня жорстокість жінок-червоноармійців була наслідком бажання втекти від не затамованого почуття провини. Держава, що переросла у тоталітарну, цілковито блокує шлях розвитку людини у напрямку автентичної свободи. Вона перетворюється на структуру, що ширить гріх, тобто смерть.

Цьогоріч часопис «Київська Русь» (дивись число під назвою «Гламур») опублікував трагічну історію Ірини Калиниченко. Вона народилась у Києві у 1977 році, де і навчалась в університеті. Після 4-го курсу лікарі діагностували у неї «сукупність кількох захворювань, несумісних з життям», а лікування за кордоном виявилось «несумісним» із зарплатою батьків. В пошуках порятунку на приватне запрошення Ірина вирушає до Німеччини. Термін візи швидко закінчився, а результату не було жодного. «Додому повертатись не можу, на мене вдома чекає смерть» – цей аргумент Ірини розчулив не лише німецьких лікарів, але й строгу німецьку поліцію: вони посприяли їй отримати статус біженця (!), оформити документи для безкоштовного стаціонарного лікування, кімнату в гуртожитку та фінансову допомогу. Доля Ірини почала складатись за голлівудським сценарієм: можливість навчання в Українському вільному університеті в Мюнхені, одруження з громадянином Голландії, народження доньки Олександри. Все віщувало «хепі енд». Однак, попереднє виснажливе напруження далося в знаки: її життя трагічно обірвалося 19 липня 2006 р. У статті з етичних міркувань, не вказано, що насправді сталося, лише: «коли залишилася самою, у неї стався нервовий зрив»…

Однак, найстрашнішим в ситуації Ірини залишається аргумент, яким вона переконала німецьку поліцію і лікарів дозволити їй залишитись в Німеччині. В рамки німецького розуміння «Deutschland über alles!» ніяк не вкладалося, що рідна земля може бути місцем де чекає смерть; смерть не з політичних чи релігійних мотивів, смерть – як небажання окремої структури і держави в цілому боротися за життя людини.

Проблема нездатності української медицини зробити все можливе для порятунку життя громадян своєї країни не в економічних труднощах України. Вони насправді не такі вже й великі. «Не допустимо, щоб громадяни з великими доходами, що походять з національних ресурсів та виробництва, більшу частину тих доходів переносили у закордоння, дбаючи виключно про свою користь, не переймаючись шкодою, яку вони в такий спосіб завдають своїй землі», зазначає папа Павло VI в енцикліці «Populorum progressio» (Розвиток народів, 24). В України надто багато тих, які зберігають, зароблені на людській біді, статки у швейцарських банках. Вони не мають жодних перешкод з оформленням довготривалих віз в країни Шенгенської угоди, адже більшість з них вже давно мають подвійне, а то й потрійне громадянство. В разі виникнення проблем зі здоров’ям, на них чекають кращі клініки Мюнхена. Розмови про піднесення української економіки є лише ширмою, за якою вони ховають справжню проблему – небажання бачити свій народ вільним. Адже «загальний економічний розвиток не здатен зробити людину вільною; навпаки, він її ще більше поневолює. Розвиток, що не враховує культурні, трансцендентні і релігійні рівні людини і суспільства, оскільки не визнає існування таких рівнів і не скеровує на них власні зусилля та пріоритети, не сприяє осягненню справжньої свободи. Людська істота може здобути справжню свободу лише тоді, коли віднайде саму себе, у повноті своїх прав і обов’язків. Те саме стосується суспільства як такого», – зазначає папа Йоан Павло ІІ в енцикліці «Sollicitudo rei socialis» (Соціальна турбота).

Ірина Калиниченко шукала справжню свободу, шукала саму себе, шукала релігійний рівень життя і так мало їй для цього бракувало. За десять років до трагічного кінця вона залишить запис у щоденнику: «Його засудили до страти. Його всі засудили до страти. Просто засудили. Його ведуть до страти. П’ятниця. Все повторюється. І чорні діри ятріють наболілими згадками. Згадка повертається й марудить світом і життям. Або пам’ятка, що це таки було. І було саме таким. Вона тихо скрадається підступними кроками. А ти втікаєш навмання. Сліпо біжиш. І віриш, що це міраж. Згадуєш про мету. Знаєш, що вона є. Мусить бути. Та мозок втомлений. І не хоче працювати. Тому що відмовляється від мети. Він послідовно слідує кроками навмання. І ця послідовність гнітить…».

Дмитро Стус (редактор часопису «Київська Русь») зазначає, що Ірина поборовши невиліковну хворобу та народивши дитину «стала жертвою усталених стереотипів і законів», тобто створених гріхом структур. Її свідомість гарячково шукала вихід: «А може, нехай усе так і залишається? Залишається там, де було? А завтра прокинутися з якимось іншим відчуттям? Віднайти мету і збудувати потаємний хід до поля, де не підхоплює туга… Принаймні, спробувати».

Більшості українців у «помаранчевому екстазі» Майдану також здавалось, що вони вийшли на те поле, на простір суспільного життя, де нас вже ніколи не «підхоплюватиме туга» і, що ось-ось країна прокинеться з цілком іншим відчуттям, відчуттям гідності… «Ми повернули національну гідність», – приблизно так написано на одному з агітаційних плакатів кандидата в президенти Віктора Ющенка. «Вбивця віри. Ющенко підірвав віру українців у свою державу» – такий вердикт чинному главі держави винесло громадське суспільство (див. обкладинку і статті часопису «Український тиждень», № 49, 4-10 грудня 2009 р.).

Можна довго дискутувати про долю українських заробітчан, можна ділити їх на різні категорії з легальним і нелегальним статусом, інтелектуалів і вузьких спеціалістів. Можна розробляти програми і створювати центри душпастирської опіки «українських заробітчан».

Однак ніщо не замінить можливість та право життя в рідній землі, у своїй родині, адже це є природне право. «Сім’ї заслуговують на такий суспільний і господарський лад, в якому буде така організація праці, яка забезпечуватиме їхнім членам можливість спільного життя і не завдаватиме шкоди цілісності, добробуту, здоров’ю та міцності родини, що більше, надаватиме можливість для належного відпочинку всіх членів родини», – зазначено у пункті 10 декларації Апостольської столиці «Про права сім’ї» з 1983 р.

Ми є свідками побудови нової «залізної завіси». Цього разу її вибудовує європейська «демократія»

До невід’ємного права людини належить також свобода переміщення, право вільно обирати країну для проживання, навчання, відпочинку. Це природне право стоїть понад політичними, ідеологічними чи економічними мотивами. Однак, є великі підстави говорити про те, що розвиток європейської демократії іде в протилежному напрямку. «Мені тісно у просторі. У просторі мені некомфортно. Зокрема тому, що я українка. Як українка я не маю свободи пересування. І я заздрю, наприклад, Лесі Українці, яка, попри якісь цілком інші несвободи, пов’язані з хворобою, фінансовими клопотами тощо, все ж таки могла, незважаючи на все, просто сісти у поїзд – і поїхати. Куди завгодно: в Італію, у Францію, на Балкани, у Грузію – справді, куди завгодно», сказала в інтерв’ю часопису «Київська Русь» львівська поетеса Маріання Кіяновська (див. число під назвою «Тлуmuth»).

Після ювілейного святкування падіння Берлінської стіни можемо ствердити, що ми є свідками побудови нової «залізної завіси». Цього разу її вибудовує європейська «демократія». Все важче отримати візи в країни Шенгенської угоди навіть тим, які ще вчора покладали надії на європейську демократію, боролися за неї в тоталітарних режимах. Нещодавно в ЗМІ з’явився відкритий лист проректора Католицького університету, одного із засновників Української гельсінської групи, багаторічного в’язня брєжнєвських концтаборів Мирослава Мариновича. На знак протесту проти візових обмежень він зрікся поїздок до країн «Шенегенської зони» терміном на один рік. «Якщо через згадані приниження доводиться проходити мені, кавалерові Ордену Республіка Польща «За заслуги», а також багаторічному партнерові Посольства Республіки Польща у Києві й Польського Консуляту у Львові, то що тоді говорити про пересічних українців?», запитує пан Маринович (див. «Відкритий лист до колег – учасників Руху опору у Східній Європі та наших партнерів у Західній Європі»).

Сучасне розуміння європейськості – це вже не духовна категорія, яку визначало християнство, а рахунок в банку

Запровадження строгих візових вимог Європейський Союз мотивує бажанням захиститись від небажаних українських заробітчан. Насправді кількість їх не зменшуватиметься. Українці і надалі шукатимуть шляхів правдами і неправдами покинути рідну землю. Збільшуватиметься лише їхня залежність від криміналу та з’являтимуться нові корупційні схеми, котрі забезпечуватимуть їхній нелегальний притік в Західну Європу та інші країни. Саме представники українського криміналу ніколи не мали і не матимуть великих проблем з оформленням віз в країни Шенгенської угоди. Адже головним критерієм для в’їзду в ЄС є не духовно-моральний критерій особи, а фінансова спроможність.

Відомий постмодерний філософ Пітер Слотердайк на питання, «що, на його думку визначає сьогодні Європу», відповів: «Це територія, на якій панує грошова одиниця євро». Сучасне розуміння європейськості, на жаль, це більше не духовна категорія, яку визначало християнство і про яку говорить папа Бенедикт XVI, а рахунок в банку…

]]> http://www.credo-ua.org/2010/04/21815/feed/ 3 http://www.credo-ua.org/2010/04/21440/ http://www.credo-ua.org/2010/04/21440/#comments Sat, 17 Apr 2010 18:19:14 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=21440
Розглянемо феномен трудової еміграції під знаком плюс, на деякий час усунувши з поля зору мінуси

Часто в медіа і суспільних дискусіях заробітчанство розглядається через призму негативу – євросироти, які залишаються без догляду когось або обох батьків, євроутриманці (підлітки чи дорослі, що виросли з усвідомленням того, що працювати не треба), часто сумнівний правовий статус перебування наших заробітчан в інших країнах, брак соціального захисту на батьківщині тощо.

Ми звикли розглядати феномен заробітчанства як щось однозначно негативне, вимушене, принизливе. І тоді українці виглядають самі перед собою мазохістами і зрадниками, держава – мачухою, що віддає дітей на поталу чужинцям, а повернення заробітчан додому – як визволення козаків з турецької неволі. Це веде до підкормлювання національного міфу про нашу тяжку долю, над якою ми плачемо, але продовжуємо так жити.

Хочеться спробувати розглянути феномен трудової еміграції під знаком плюс, на деякий час усунувши з поля зору мінуси. Подивимося на роботу за кордоном через рожеві окуляри (зовсім навпаки, ніж закликає соціальна реклама).

Які позитиви приносить нам заробітчанство?

Позитив економічний

Три з половиною мільярдів євро щороку переказують з-за кордону українці. В деяких областях, наприклад Чернівецькій, ці суми досягають половини бюджету області. Тобто, гроші заробітчан стали формуючим фактором для бюджету країни. І наскільки б не були красивими популістські гасла політиків про гарантовані місця праці та гідну оплату, насправді повернення заробітчан вдарило б по економіці країни, принаймні у західних областях. Щоб легше було уявити, що для економіки заробітчанські гроші, то для порівняння обсяг прямих іноземних інвестицій за 2009 рік склав 30 мільйонів євро. Це величезні холдинги, концерни, промислові гіганти, які переважно вкладають в промисловість. Кілька мільйонів заробітчан приносять всього в 10 разів менше «живих» грошей, реальних інвестицій. Завдяки таким мікроінвестиціям сімейного типу ми бачимо маленькі побутові, але неухильні зміни.

Позитив глобалізаційний

Українці відкрилися для світу і відкрили для себе світ. Почали вчити іноземні мови, і що найважливіше, жити разом з іншими. Для пострадянської ізольованої нації це складний крок – навчитися жити спільним життям, розділяти цінності інших, розуміючи і поважаючи інакшість. Зараз це плавильний казан, синці і ґулі першопрохідців, що часто веде до агресії, але в майбутньому провокуватиме складніші системні зміни – до толерантнішої і відкритішої нації, яка вміє жити з іншими.

Немає вирішального значення чи вони там залишаться, чи повернуться додому. Усвідомлення більшого ширшого світу можливостей залишатиметься, навіть якщо його вдалося відчути, доглядаючи тюльпани в підпільній теплиці під Амстердамом пліч-о-пліч з нігерійцями, марокканцями та китайцями.

Позитив цивілізаційний

Українці почали більше любити і шанувати своє. Вони побачили чистоту німецьких вулиць і доглянуті сади Франції, міські парки в Голландії, поведінку в громадському транспорті і на вулицях, і більше не можуть терпіти хамства та недбальства, до якого вже звиклося вдома. Водії з ностальгією говорять про гарні австрійські автобани, будівельники – про якість матеріалів, домогосподарки – про рівень життя та ставлення до нього, і мріють про те, що «так колись буде у нас». І якщо їм не завадять мріяти і втілювати мрії в життя, так воно і буде.

Позитив ціннісний

Українці стають сміливішими і мобільнішими. Нація орачів-землеробів знову отримала тендітне відчуття свободи і смак до авантюри. Попередній такий авантюрний настрій був серед українців кінця 19 століття, які добиралися до далекої Америки чи Канади, щоб там вирубувати ліси і будувати інший світ. Зараз вони не бояться покидати роботи та звичні обставини, і намагатися вибудовувати своє життя в іншому просторі.
Три останні позитиви – це наслідок привідкриття кордонів, але вони ніколи б не набули такого масштабу, якщо б не мільйони трудових мігрантів. Вони відчувають і приносять зміни швидше, ніж юрби туристів та студентів, бо бачать інший світ.

Бонус про імідж

Багато українців, приїхавши за кордон подивитися, повчитися (leisure), часто ніяковіють від того, що їх сприймають як націю заробітчан. І справді іноді буває складно пояснити, що «ми» вміємо не тільки прибирати, будувати і за дітьми дивитися, але й також читали Гессе, Гайдеггера і можемо на рівних посперечатися про Лісабонський договір. У таких випадках варто згадувати історію – швейцарці були нацією заробітчан в Італії, потім італійці повторили їх долю в Німеччині і Бельгії, поляки вважались нацією «сантехніків», а зараз завдяки кількості мають доволі поважне слово в Європарламенті. Все залежатиме від того, наскільки добре ми вивчимо свій «заробітчанський» урок і чи зможемо гідно прийняти виклик.

Насправді ідеалізувати ситуацію не варто, але ми ж домовились дивитись через рожеві окуляри. Тепер можна поміняти скельця, але щоб відчуття позитиву і гідності залишилось.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/04/21440/feed/ 3 http://www.credo-ua.org/2010/04/21300/ http://www.credo-ua.org/2010/04/21300/#comments Thu, 15 Apr 2010 18:00:33 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=21300
Незабаром ми будемо жити в зовсім іншій Європі. Яким є місце Церкви в новому суспільстві?

Тема євроінтеграції досі залишається дражливою для українців. Старий світ в головах багатьох є взірцем, і не лише в економічній і соціальній сфері, але передусім, як суспільство втілених цінностей – свободи, поваги, чесності, працелюбства. Але сьогодні вже неозброєним оком видно, що та традиційна Європа все швидше відступається перед новою – з іншим суспільством та іншими цінностями.

Коріння цього явища – це окрема тема. Варто лише зазначити, що останні кілька десятиліть, після двох світових війн, Європа потрохи починає втрачати своє обличчя, свідомо відходячи від християнських цінностей, відокремлюючись від свого коріння. Те що європейські очільники відмовилися задекларувати в конституції ЄС християнське походження Європи, є лише констатацією цього факту. Однак нікого не треба переконувати в тому, що саме християнство зробило Європу такою, якою ми її знаємо. Відомо також, що той, хто втрачає своє коріння, втрачає свою ідентичність.

В цей час у Франції на всіх рівнях відбуваються дискусії на тему «Що означає бути французом?». Політики, інтелігенція і кожен охочий громадянин можуть висловитися щодо французької ідентичності. Збоку ситуація виглядає дещо комічно, але напруга у французькому суспільстві стосовно цього питання зростає не на жарт. Річ у тім, що значний відсоток французького населення складають емігранти з колишніх африканських колоній. Ці люди сповідують іслам, і перебравшись жити до заможної Європи, зовсім не збиралися асимілюватися і приймати місцеві звичаї. Навіть наступне покоління, народжене вже у Франції, ревно зберігає свою тотожність, на що, звісно, має право. Але це не заперечує того факту, що обличчя країни при цьому безповоротно змінюється. Оскільки сучасні європейці вже не вважають за потрібне створювати родини і народжувати дітей, а мусульмани навпаки мають великі сім’ї, демографічна картина Франції викликає сьогодні щонайменше подив. Кількість людей у країні зростає майже виключно завдяки ісламському населенню. І це лише поверхневі висновки, бо зробити статистичний аналіз майже неможливо: під час перепису населення, громадян не питають про їх національність – це вважається дискримінацією.

Франція – лише приклад. Не один католицький храм в західній Європі вже перетворився на концертний зал: з Церкви відійшло дуже багато людей і до сьогодні продовжують відходити. Європа тим часом, відійшовши від християнства, загубила свої орієнтири. Назвати гомосексуалізм гріхом не можна – це злочин. Продовжує розповсюджуватись право на всиновлення дітей гомосексуальними парами, які вже мають статус подружжя. І це не кажучи про аборти, евтаназію та інші «здобутки» сучасності.

Наші діти та онуки будуть жити вже в абсолютно іншому суспільстві. Світ змінюється надто стрімко і ситуація починає нагадувати Римську імперію на зламі епох, саме коли в світі з’явилася і засяяла Церква. Нечисленна, але повна свідків віри. Сьогодні Церква також має місію, і вона не є новою. Церква завжди мала одну місію – являти світу Христа – відповідь Бога на питання людини, на її страждання і відсутність сенсу. Бо саме на це прийшов Спаситель, Чоловіколюбець. Свою місію Він передав своїй Церкві.

Останнім часом доводиться чути безліч різних думок на тему Меджугор’є. Одні вважають це місце небом на землі, інші – уособленням пекла. Хтось бере на себе відповідальність різко коментувати не завжди правильну інформацію, яка з’являється у різноманітних католицьких і не тільки інтернет-виданнях. Але є й такі, котрі, постійно відвідуючи Меджугор’є, розповідають направо й наліво про свої містичні переживання та нібито побачені чуда.

Для мене ж найкращий аргумент – це особистий досвід моєї мами, котра вже понад три роки, відколи побувала в Меджугор’є, щоранку говорить татові і нам, дітям, як міцно нас любить. Або двоє знайомих бізнесменів, що поїхали відпочити на Адріатичне море, а повернулися практикуючими католиками, висповіданими й обвінчаними після 25 років життя без Бога.

Дослідження Богородичних велінь з Меджугор’є показують, що тексти не містять жодних догматичних помилок

Перш ніж критикувати (тепер це дуже модно!), слід ознайомитися з документами Конгрегаціїї Віровчення, прочитати добрі книжки – кандидатські й докторські дисертації, звернутися до думки багатьох відомих богословів-експертів. Якщо для когось закоханий у Меджугор’є кардинал Шенборн – не авторитет, а приватні відгуки Йоана Павла ІІ – занадто вже сентиментальні, то можна почитати Ганса Урса фон Балтазара чи маріолога всесвітньої слави Рене Лаврентіна. Слід пам’ятати, що, як не дивно це б звучало, думка місцевого єпископа Мостару не має жодного значення. У 1986 році Апостольська Столиця виключила оцінку меджугорських подій з-під його компетенції і довірила справу Конференції Єпископату Югославії.

Дослідження Богородичних велінь з Меджугор’є показують, що тексти не містять жодних догматичних помилок. До того ж, всі вони глибоко христоцентричні і закликають до молитви, посту й покаяння. Деякі науковці навіть стверджують, що педагогіка Матері Божої з Меджугор’є дуже схожа на ту, яку Церква втілює в життя після ІІ Ватиканського Собору. Кожен, хто, хоча б один раз в житті побував у цьому місці, скаже, що в центрі усіх подій знаходиться Євхаристія, поклоніння Пресвятим Дарам та спільний розарій. А священики майже безперервно перебувають у сповідальницях, відновлюючи в собі дар священицького служіння. Згідно статистик, лише впродовж останніх 10 років Меджугор’є відвідало біля 30 мільйонів людей, з них – близько 100 тисяч священиків, серед яких було сотні єпископів та кардиналів. У Меджугор’ї побували такі відомі особистості, як отець Даніель Анж, сестра Брідж МакКена, брат Ефраїм, отець Еміліян Тардіф. «Без сумніву, Меджугор’є – це місце, де можна навчитися справжньої молитви», – сказав в одному з інтерв’ю, отець Габріель Аморт, екзорцист Римської дієцезії, засновник і почесний Президент Товариства Екзорцистів.

Безперечно, кожен, хто хоча б трохи цікавиться богослов’ям скаже, що він зовсім не зобов’язаний вірити в ці послання. Більше того, щось із цього назве правдою, інше – вигадкою, а ще інше – просто надто вже розвинутою уявою візіонерів. І матиме рацію. Адже Бог насправді об’явився лише один раз – в Ісусі Христі. Це незаперечна правда і предмет нашої віри. Усі інші об’явлення – приватні. І навіть якщо Церква визнала їх дійсними, кожен вірянин має право ставитися до них так, як йому підказує його власний розум, сумління і серце. До того ж Magisterium Ecclesia чітко пояснює, що, даючи людині надприродні видіння, Бог нерідко використовує для цього доступні людській уяві та пам’яті символи. Так, наприклад, у Фатімі дітям з’явився точнісінько такий самий Ангел, якого вони бачили на обкладинках своїх молитовників. Таку ж Богородицю можуть споглядати і візіонери з Меджугор’є – в сіренькій сукні, золотій короні, на білій хмаринці і з лагідною усмішкою на вустах.

Меджугор’є відвідало 30 мільйонів людей, з них – близько 100 тисяч священиків

Якщо ж йдеться про всілякого роду фанатичних девоток, то вони існували й існуватимуть. Їм байдуже, куди їздити: до Зарваниці, Летичева, Фатіми, чи Меджугор’є. Вони й далі продовжуватимуть колекціонувати образки, роздавати усім папірці із чудодійними молитвами і розповідати про те, як їм щось ввижається. Нерідко трапляється й таке, що в деяких парафіях віряни разом з настоятелем, практикуючи адорації, знову ж, нібито на зразок тих, що в Меджугор’ї, допускаються при цьому низки літургійних і догматичних помилок. Але це зовсім не означає, що все це вина подій у Меджугор’є. І аж ніяк не вказує на їх неправдивість. Адже часто-густо буває, що, наприклад, члени різноманітних католицьких спільнот, хоча б навіть такої, як Віднова у Святому Дусі, через надмірну емоційність відлякують людей або (вибачте усі прихильники!) придумують собі пророцтва. Проте, це також не означає, що через кількох неврівноважених рух слід скасувати, а харизматичні явища – вважати несправжніми.

Останнє слово скаже Церква

В справі Меджугор’є останнє слово скаже Церква. Звісно, тільки після завершення об’явлень. А поки Апостольська Столиця остаточно і однозначно не проголосила «constat de non supernaturalitate», їздити туди можна і вірити – теж. Зрештою, згідно декрету того ж Вчительського Уряду з 26 травня 1998 року, бо як не крути, а sensus fidei ніколи не помиляється. Підтвердив це також кардинал Тарчизіо Бертоне. У книзі «Остання ясновидиця з Фатіми» він назвав Меджугор’є місцем Богородичного культу, додаючи, що «всі католики можуть здійснити туди паломництва», навіть «у супроводі пастирів». Одним словом: «По плодах пізнаємо» (див. Мт. 7б, 20). Або ще краще: «Залиште цих людей і відпустіть їх, бо, коли від людей цей задум чи ця справа, вона сама собою розпадеться, коли ж від Бога, ви не зможете її знищити; щоб ви часом не стали противниками Бога.» (Ді. 5, 38-40).

Якщо я скажу, що екуменізм – це лише утопія, то знайдеться безліч обурених, які звинуватять мене у пропагуванні антихристиянських гасел. Більше того, ствердять, що маю проблеми з єдністю загалом, а Святе Письмо читаю лише вибірково. Коли, натомість, запропоную, щоб вже від завтрашнього дня римо-католики почали систематично відвідувати зібрання П’ятидесятників, а останні щонеділі ходили на Божественну Літургію, то навіть найзавзятіші екуменісти поставлять мені відповідний діагноз.

Як відомо, Католицька Церква довго опиралася всіляким екуменічним ініціативам. На приклад, в енцикліці «Praeclara gratulationis» (1894 р.) Папа Лев ХІІІ витягував свою «зичливу руку» до усіх від’єднаних християн, ревно бажаючи «привести їх до тієї єдності, якої Католицька Церква ніколи не втратила». А Папа Пій ХІ в енцикліці «Mortalium animos» (1928 р.) просто заборонив католикам брати участь у будь-яких екуменічних зібраннях. Треба було ще понад двадцять років, щоб Католицька Церква зуміла позитивно реагувати на вибух міжконфесійних зустрічей, які інтенсивно проходили у протестантських спільнотах. Сталося це у 1949 році. Саме тоді Апостольська Столиця вперше визнала, що екуменічний рух – це знак діяння Святого Духа.

Хоча впродовж довгого часу спільні зустрічі були заборонені, то Католицька Церква ніколи не припиняла гаряче молитися, «щоб усі були одно» (Йо. 17, 20). Так, Лев ХІІІ у 1895 році започаткував дев’ятницю до Святого Духа з метою прискорення «справи приєднання від’єднаних братів».

Згодом, у 1907 році, представниками Англіканської Церкви було започатковано, відомий сьогодні, Тиждень Молитов про Єдність Християн. Звісно, разом молитись було заборонено. Католики молилися окремо, призначаючи відповідні дні на молитву про навернення усіх відколотих від єдиної Вселенської Церкви. Лише в 1936 році, завдяки отцю Полю Кутюр’є в Ліоні вперше відбувся спільний для усіх Тиждень Молитов про Єдність Християн. Незабаром ця практика поширилась у Франції, а потім у сусідніх країнах. З 1967 року вибір тем Тижня Молитов, біблійних читань та молебнів затверджує Всесвітня Рада Церков спільно з Папською Радою зі Справ Єдності Християн. Однак, здається, найбільший розквіт екуменічного руху наступив після скликання ІІ Ватиканського Собору, проявом чого стало підписання Декрету «Unitatis redintegratio».

Але облишмо історію. Не хотілося б кидатись мудрими термінами та пробувати відповісти на питання, на які вже впродовж століть не можуть знайти відповіді навіть найкращі богослови. Там, на верхівці, і без нас триватимуть дискусії, обговорюватиметься проблема ієрархії правд, рукоположення жінок, примату Папи. Науковці спокійно робитимуть на цьому кар’єри, а парафіянка сільського католицького храму і далі не вітатиметься з сусідкою «штундою» чи православними, котрі проголосували за Януковича. Для мене, звичайної католички, важливе дещо інше. Чи замість того, щоб тицяти на себе пальцями і свято вірити, що всі, окрім «нас», напевно підуть до пекла, не краще було б, в дусі євангельської любові, просто помолитися одні за одних?

Думаю, що єдності слід шукати передусім в самому собі: в своїх думках, словах і вчинках. Потім – у власних сім’ях, парафіях, церквах. А що, коли б просто спробувати глибше зрозуміти свій обряд, свою Церкву, її традицію і вчення? Може тоді ми станемо відкритішими і в інших менше шукатимемо недоліків, а більше – того, що спільне? Сумніваюся, що на нашому місці Ісус намагався б силоміць когось до себе приєднати. Зрештою, Він цього ніколи не робив. Ісус про єдність лише молився.

На завершення скажу, що мій улюблений богослов – Олів’є Клеман, а справжнє багатство християнської духовності я відкрила після прочитання п’яти томів православного «Добротолюбія». От тільки ніяк не збагну, чому мій знайомий – запеклий супротивник екуменізму, нещодавно з таким захопленням розповідав мені про свою подорож до Тезе?

Останнім часом все частіше можна почути дискусії про можливість запровадження в Римо-Католицькій Церкві одруженого священства.

Прихильники такої тези опираються на три аргументи:

1) антропологічний – целібат суперечить основним засадам людської природи;

2) пасторальний – одружений священик краще розумітиме проблеми своїх вірян, більшість яких одружені;

3) практичний – запровадження одруженого священства дасть можливість суттєво збільшити кількість покликань до священичого стану.

Оскільки я не належу до Римо-Католицької Церкви, не в моїй компетенції робити узагальнення чи абстрактні висновки, однак наступні міркування випливають із моїх суб’єктивних спостережень.

Одразу хочу заперечити практичний аргумент. Не вірю, що запровадження одруженого священства суттєво вплине на кількість покликань в Римо-Католицькій Церкві, адже справа не в целібаті, а в ідентичності священика. Хто є священик (незалежно від того чи він одружений, чи целебс): парафіяльний адміністратор чи людина, що прагне глибокого досвіду Бога, аби ним поділитися з іншими?

Як одружений священик, маю повне право заперечити і другий пасторальний аргумент. Досвід життя власної родини, священик частенько переносить на пасторальну практику, іноді це має край негативні наслідки, адже кожне подружжя є неповторне. Насправді, протилежне доповнюється протилежним. Священик, що живе у целібаті, в глибині душі плекає ідеальне уявлення про подружжя, яке в свою чергу допомагає подружжям залишити сіре почуття буденності і знову повернутися в первісний ідеальний стан. Одружений священик, навпаки, на глибинному рівні часто живе ідеалом монашого усамітнення і його поради можуть освіжити первісний запал життя в целібаті. Звісно, траплялися випадки, коли монах накидав аскетичні практики подружжю, а одружений священик радив сестрі залишити монастир і пошукати собі нареченого. Хоча я одружений священик, та ми з дружино практично не маємо друзів серед одруженого священства, проте маємо приятелів серед священиків-целебсів, а сестра-кармелітка є нашою духовною сестрою-порадницею. Спілкування з нею не лише допомагає нам, але й надає сенс її контемплятивному життю.

Право обирати целібат є таким же природнім і непорушним, як право одружуватись

Серед аргументів найскладнішим є антропологічний. Вважаю, право обирати целібат є таким же природнім і непорушним, як право одружуватися.

Єдине, з чим я не погоджуюся, це аргумент «служіння неподільним серцем»: якість священичого й християнського служіння залежать не від того, чи дана особа обрала целібат, чи одружений стан, а від духовних дарів. Бог дає без міри Святого Духа тим, які Його просять. Історія знає приклади одружених священиків, серед них філософ Павло Флоренський, котрий, маючи родину, перевершив монахів не лише за науковим, але й за аскетичним рівнем. Одночасно, можемо зустріти безліч прикладів священиків-целебсів, ієромонахів та монахинь, які, попри навчання, знання мов та вчені ступені, живуть лише у власне задоволення: від празника до празника, від трапези до трапези.

В дискусіях про целібат акцентуються догматичні моменти та надто мало береться до уваги культурне середовище Середньовіччя, в якому були сформовані основні тези на користь целібату священиків. Тоді весь космос був пройнятий почуттям тайни, навіть звичайна земна любов до жінки була огорнута тим почуттям. В жодну іншу епоху ідеал світської культури не був так поєднаний з ідеальною любов’ю до жінки, як в період з ХІІ по XV ст. В її рамки були включені всі християнські чесноти, суспільна мораль, вдосконалення всіх форм стилю життя. Цією культурою жила аристократія, плекаючи благородні форми любові, створюючи перешкоди розпусті: література, мода, звичаї впорядкували розуміння любові. Це була панівна культура закоханих лицарів та трубадурів, котра не завжди була пов’язана з Церквою. Прирікати себе на целібат з почуття суто земної любові до жінки вважалося тоді природнім. Природнім був і перехід від світської сфери у релігійну. Один із найкращих прикладів цього лицарського духу натрапляємо в біографії св. Ігнатія Лойоли. Дорогою до Марійської святині в релігійному запалі Ініґо спочатку хотів убити мавра, котрий на його думку висловився зневажливо про Богородицю, а потім поклав свою зброю до стіп Богородиці у Монтсерраті, вдягнувшись у лати Христові. На противагу цій культурі, стояла низова «культура черні», яка продовжувала жити поганським, часто брутальним розумінням любові.

Вся проблема в тому, що в сучасному світі запанувала темна, «низова культура черні», яка сьогодні вважається елітарною. Саме нашій добі, як ніколи, пасує назва seculum obscurum (темна доба). Достатньо заглянути в твори сучасних українських письменників, не кажучи вже про телебачення. Не випадково сучасний французький філософ Жан Бодріяр назвав сучасну культуру позбавленою таємниці, де визначальним елементом є порно. «Тут уже не йдеться про стать, – зазначає Бодріяр, – порно є справжньою нашою культурою, тому що це поширення на весь світ самої культури, яка є порнографічною».

Хочемо ми того чи ні, але ця «низова культура черні» свідомо чи підсвідомо впливає на тих, хто зголошується до семінарій. Особисто мене, як одруженого священика, дуже турбує система виховання як тих, які в майбутньому планують поєднати подружнє життя із священством, так і тих, що готуються до целібату. Чи достатньо робиться в семінаріях для того, аби в своїх вихованцях сформувати тверді основи християнської культури, котра зможе належним чином протистояти «низовій культурі черні» та допомагати іншим в цьому?…

Наближаються президентські вибори в Україні. Для християн участь у них – питання сумління та особистої відповідальності.

Кажучи відверто, тема політики взагалі, а особливо виборів як таких, не є легкою та простою, адже вона заздалегідь пов’язана з суб’єктивними уподобаннями кожної особи, яка будує свій вибір на власних переконаннях та симпатії (антипатії) до тієї чи іншої людини. Особливої складності та делікатності цій ситуації додають реалії нашої держави, в якій зберігається радикальний розділ суспільства на прихильників двох протилежних курсів у міжнародній, гуманітарній, економічній сферах.

Як у цій ситуації мають поводитися християни? Чи існує певний «рецепт» правильного вибору під час голосування? Від разу хочу застерегти – рецепт, якщо він й існує, не є конкретним прізвищем або номером у виборчому бюлетені, це – універсальна засада, яку кожен громадянин – і я тут свідомо вживаю слово «громадянин», тобто більш широке коло ніж лише люди, які вважають себе християнами – повинен вміти правильно застосувати у реальній ситуації.

Ще одна ремарка – це «особлива» пострадянська політична спадщина в українському суспільстві. Не вдаючись до подробиць та причин виникнення цієї спадщини (бо це була б тема навіть не для окремої статті, а для цілої серії), перерахую лише основні її елементи, які нас найбільше цікавлять у контексті участі українських християн у виборах: відсутність змістовних політичних програм кандидатів та інтересу до них з боку виборців, невіра виборця у вагу його голосу та недовіра до держави як такої, а також обмеження сподівань виборців та декларацій кандидатів до результату на тлі недостатньої уваги до засобів його осягнення. Ці три фактори, котрі дуже тісно пов’язані між собою, на жаль, часто провадять до надсумних наслідків – крайнім проявом яких є продаж голосів за сумнозвісну «гречку» (у варіанті «софт») або взагалі за готівку під виборчою дільницею…

Але повернімося до початку – отже, чи існує, врешті, рецепт, про який я згадував на початку? Як говорить вчення Католицької Церкви і – переконаний – здоровий глузд кожної людини та громадянина, критерієм, що впливає на наш вибір, має бути загальне добро. Чим же є це загальне добро? Згідно з соціальною доктриною Церкви, загальне добро – це сукупність соціальних умов, які забезпечують пошану до гідності усіх людей, задовольняючи їхні головні потреби та надаючи свободу брати відповідальність за власне життя. На жаль, сьогодні пересічному громадянинові дуже важко розібратися, хто ж з діючих політиків пропонує цю необхідну «сукупність соціальних умов», саме через те, що політики пропонують виборцям «результат» – гарну картинку справедливого суспільства, де всі щасливі та багаті, не вдаючись до таких «нецікавих деталей», як засоби. Та й виборець не дуже цікавиться тим, як це суспільство буде будуватися – бо й сам не дуже вірить, що хтось з переможців виборів його будуватиме… Саме такий стан речей веде до виникнення ситуації, в якій виборця цікавить вже не скерованість кандидата до загального добра, а його декларації про реалізацію індивідуального добра виборця – якщо виборець є відставним військовослужбовцем, його цікавитиме, перш за все, проблема збільшення пільгової пенсії, а не підвищення податків для малого бізнесу і навпаки. Отже, питання загального добра відкладається до кращих часів – треба визнати, через небажання самих виборців про нього думати.

На щастя, такого «комфорту» відмови від розумової діяльності під час виборчої кампанії не можуть собі дозволити християни. Це підтверджує й Катехизм Католицької Церкви, який у пункті 2239 стверджує: Обов’язком громадян є сприяти разом із цивільною владою добру суспільства в дусі правди, справедливості, солідарності і свободи. Любов до батьківщини, служіння їй випливають з обов’язку вдячності та порядку любові. Послух законній владі і служіння загальному добру вимагають від громадян сповнення їхньої ролі в житті політичної спільноти.

Отже, обов’язком християнина є голосування не за індивідуальні преференції або вигоди, а голосування за загальне добро, яке, звісно, має стверджуватись на безумовній пошані до християнських та загальнолюдських цінностей, і не може сусідувати з тезами, що суперечать християнській моралі або переконанням.

Таким чином, в умовах українських виборів на християн покладено подвійне завдання: не тільки проголосувати, а ще й зрозуміти, кого з безлічі кандидатів цікавить загальне добро, а не декілька додаткових тисяч голосів. Це в наших реаліях справа нелегка. І хай допоможе нам в цьому Бог…

В епіцентрі релігійних пристрастей опинилася Українська Греко-Католицька Церква.

Спочатку місцем збурення став Рим. Зокрема, під час візиту до Апостольської Столиці, керівник Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московської Патріархії архиєпископ Волоколамський Іларіон у розмові з Папою Римським Бенедиктом XVI та з кардиналом Леонардо, префектом Конгрегації для Східних Церков, заявив про необхідність конкретних практичних кроків для «кардинального покращення ситуації в Західній Україні». При цьому московський гість вкотре звинуватив УГКЦ «у насильному розгромі трьох православних єпархій – Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської» та узалежнив налагодження католицько-православного діалогу від полагодження взаємин між православними і греко-католиками в Україні.

Згодом в інтерв’ю російському телеканалу владика Іларіон наголосив , що РПЦ не проти зустрічі Патріарха Кіріла з Папою Бенедиктом XVI, але Ватикан повинен «зробити конкретні кроки» для того, щоб показати своє бажання до співпраці: «Ми очікуємо, що Ватикан, Римо-Католицька Церква, зроблять конкретні кроки, щоб показати бажання до співпраці та залікувати всі рани, які були нанесені у жахливий період початку 90-х», – сказав архиєпископ. За його словами, у цей період понад 500 православних церков в Україні «були насильно захоплені греко-католиками і православні віруючі були витіснені з них».

Інформаційний наступ РПЦ був настільки потужним, що УГКЦ не змогла промовчати. В інтерв’ю українській службі Бі-Бі-Сі Предстоятель УГКЦ Любомир так прокоментував звинувачення архиєпископа Іларіона на адресу греко-католиків: «Ці закиди роблять постійно, але я ще не чув, щоб хтось їх довів. Я не знаю жодного випадку, коли б ми забрали хоча б один православний храм, збудований вірними РПЦ. У 1946 році Російська Православна Церква в Західній Україні отримала від держави понад 500 храмів. Годі сказати, що це були храми РПЦ», – пояснив Любомир Гузар. За його словами, у час виходу УГКЦ з підпілля траплялися прикрі випадки, коли громада розділялася і були великі непорозуміння. Але це вже давно минуло і сьогодні практично немає конфліктних ситуацій. «Я все ще чекаю на об’єктивні докази того, що греко-католики насильно забрали якісь храми чи що перешкоджають будувати нові церкви», – сказав Блаженніший Любомир.

Кожен, хто цікавиться міжрелігійними взаєминами знає, що протистояння РПЦ і УГКЦ мають давню історію, як і те, що «аргументи», які цього разу навів архиєпископ Іларіон незмінні уже близько двадцяти років. Міняються лише столиці у яких час від часу вони озвучуються. Правда, в ім’я справедливості треба сказати, що лише цими «аргументами» перелік звинувачень на адресу УГКЦ не закінчується.

У цьому зв’язку варто пригадати, що у 2004 році під час переговорів у Москві між главою Папської ради зі сприяння християнській єдності кардиналом Вальтером Каспером та тодішнім митрополитом Смоленським і Калінінградським, а нині патріархом РПЦ Кірілом, православна сторона заявила про «неприпустимість експансії католиків в Україні», а також про «неприйнятність із канонічного, еклезіологічного та пастирського погляду ідеї згадування Києва в титулі глави Української Греко-Католицької Церкви й перенесення його кафедри в це місто». Крім того, під час зустрічі було зазначено, що Папа Римський Іван Павло II не буде засновувати Греко-Католицького патріархату, оскільки Ватикан погодився, що такий крок можна розглядати як спробу затвердити інтереси Римо-Католицької Церкви в регіоні, що традиційно належить Московському патріархатові.

Іншими словами, впродовж багатьох років РПЦ намагається «витиснути» із території України одну із церков Київської традиції, апелюючи при цьому до Ватикану із неправдивими «аргументами». До слів глави УГКЦ з цього приводу варто додати офіційну статистику, яка остаточно спростовує твердження РПЦ про «розгром трьох православних парафій» на Західній Україні. Так, за останніми статистичними даними, що розміщені сайті Держкомнацрелігій у Львівський, Івано-Франківській та Тернопільській областях загальна кількість зареєстрованих громад УПЦ-МП становить 219, УПЦ-КП – 958, УАПЦ – 804. Не менш промовиста ситуація із храмами. Кількість культових будівель що на лежать УПЦ-МП у згаданих областях становить 161, УПЦ-КП – 651, УАПЦ – 545. Загалом, кількість православних парафій у Західній Україні на сьогодні є більшою, аніж вона була на момент легалізації Української Греко-Католицької Церкви. Отже, йдеться не про «розгром», а свідому зміну православними своєї юрисдикції, їх орієнтацію на духовний Київ, а не Москву. І це справжня проблема для РПЦ, яка поступово втрачає свій вплив передусім у православному середовищі.

Також не витримує критики намагання РПЦ поставити під сумнів «легітимність» УГКЦ та бажання здобути власний патріархат. Ще у березні 2004 року у Зверненні Синоду Єпископів Києво-Галицької Митрополії з приводу згаданого візиту до Москви кардинала Каспера та заяв тодішнього митрополита Кіріла зазначалося: «Особливість нашої Церкви полягає в тому, що, отримавши церковну формацію від Візантії, вона була і завжди прагнула бути у сопричасті з наступником святого апостола Петра, Єпископом Рима. Наші предки підкреслили це ще під час Берестейської унії наприкінці ХVI століття. Українська Греко-Католицька Церква не тільки має багату й тривалу історію, що сягає часів Володимирового хрещення, а й зберігає і розвиває давню богословську, правову, духовну традицію, має свою завершену ієрархію. Згідно з церковним правом, Українська Греко-Католицька Церква є помісною Церквою, а не складовою частиною якоїсь іншої Церкви, тому й розвивається відповідно до своєї еклезіальної природи».

Чітка і недвозначна позиція УГКЦ щодо власного патріархату: «Думка про Патріархат Київської Церкви сягає своїм корінням щонайменше ХVI -Х VII століть, коли далекоглядні церковні мужі бажали об’єднати всіх українців-християн в одній Церкві у формі Патріархату. У 60-ті роки минулого століття на Другому Ватиканському Соборі його виразно озвучив святої пам’яті Патріарх Йосиф Сліпий, і відтоді аж до наших днів він не перестає розвиватися. І сьогодні ми, владики Києво-Галицької Митрополії УГКЦ, глибоко переконані в потребі такого устрою для зміцнення єдності Церкви і народу та належного їх розвитку. Цю позицію всі владики нашої Церкви висловили на Синоді у 2002 році, і сьогодні ми тільки очікуємо її визнання Святішим Отцем», – зазначається у Звернені.

Наївно думати, що провід РПЦ не знає реальної ситуації в УГКЦ, її справжньої історії та становища до актуальних питань церковно-релігійного життя. Насправді ж Московський патріархат найменше цікавлять канонічні, еклезіологічні чи пастирські проблеми у взаєминах із греко-католиками. Для нього УГКЦ як в минулому так і сьогодні не вписуються у духовну візію «третього Риму», яку патріарх Кіріл модернізував у формі специфічного «русского мира», де не має місця церквам на зразок УГКЦ, що залишається надійним форпостом релігійної і національної самобутності українців. Саме тому РПЦ веде сплановану і цілеспрямовану політичну кампанію дискредитації УГКЦ та намагається залучити до неї Ватикан. У минулому, не зважаючи на підпільний статус УГКЦ, така тактика була безуспішною. Не має вона шансів на успіх і сьогодні, коли українські греко-католики стали важливим чинником духовного життя Української держави.

Нещодавно я із групою студентів кілька годин дискутували щодо проблеми сучасного образу католицького священика. Яким має бути священик ХХІ століття?

З відповіддю на це запитання група одразу ж поділилась на консерваторів та модерністів. «Сучасний священик не повинен нічим відрізнятись від свого співбрата сто років тому», – стверджували консерватори. Для консервативно налаштованих людей все добре БУЛО в минулому, а тому кожна новизна БУДЕ злом, зрадою прекрасної казки. Навіщо створювати щось нове, якщо старе настільки прекрасне? Навіщо взагалі шукати новий образ священика, якщо він має бути завжди однаковим, «во віки вічні?» Для консерватора відповіді на ці запитання цілком очевидні, а само ставлення проблеми виглядає абсурдом, навмисним відкиданням минулого, яке є «magistrae vitae» (вчителем життя). На запитання «яким є цей незмінний та правильний образ священика?» – мої консерватори взялись описувати ідеалізований образ священика часів початку ХХ століття. Він, на відміну від сучасних священиків, завжди носив сутану, ЗАВЖДИ, без жодних винятків, в нього просто не могло бути іншого гардеробу.

Правильний священик має бути вбогим. В нього немає негативних рис характеру, він прямолінійний, терпіти не може брехні, відкрито завжди і в усьому говорить правду, непохитно справедливий.

Модерністи одразу ж обурюються: «Чим же ваш священик відрізняється від ангела? Ви створили собі ілюзію ангела в плоті, а це ж людина!» Вони починають наводити приклади, коли для сучасного священика сутана стає серйозною перешкодою в служінні в умовах неоязичества та кримінінальних манер антиклерикалів. Вбогість? Де її кордони? Мати автомобіль – це не розкіш, а необхідність сучасного світу, де священику доводиться часто та багато їздити, щоб духовно охопити довірені йому душі. Або чекати, поки його хтось привезе чи відвезе? Моральна беззаперечність? А чи завжди насправді потрібно говорити правду або ж іноді корисніше не спішити, адже сьогоднішня впевненість у своїй рації завтра може виявитись помилкою? Можливо, краще ввійти в ситуацію людини і не спішити осуджувати її за прояв слабкості чи помилку? Консервативний образ священика – це не тиран, суддя, який ставить благо Церкви вище цінності особистості, який відгороджує себе від світу, до якого він посланий.

На всі аргументи модерністів консерватори поспішають показати відсутність в них фундаменту, відсутність бажання відділити брехню від правди, світло від темряви. В поглядах модерністів відчувався дух сучасного релятивізму: все відносно, все індивідуально, тому не може бути однакових правил для всіх.

Спостерігаючи за дискусією, я помітив, що серед молоді немає людей із крайньою модерністською позицією. Ліберальні погляди відходять. Священик – «друзяка» – це вже не священик, не отець, не духівник, що було модним в другій половині ХХ століття. Проте існує досить сильна партія ідеалістів, для яких священик має бути фактично ангелом. З одного боку, мені хочеться це пояснити юнацьким максималізмом, мовляв, молодь завжди ідеалізує. Але з власної практики знаю, що серед людей літнього віку – маса бажаючих бачити в священикові ангела. А, можливо, й Бога?

Якось само-собою мої думки після цієї розмови потекли в русло роздумів над так званою сакралізацією духовенства, тобто приписування духовенству характеристик Бога. Хто він, священик: представник Бога на землі чи представник землі перед Богом? Для багатьох язичницьких культур був характерним погляд на священика як на бога. У сучасних християн такий погляд набуває форми віри в безпомилковість та непорочність священика. Людям із таким поглядом важко погодитись, що він ЛЮДИНА. Для них – він надлюдина, вже майже не людина, а втілення божества. До цієї категорії людей прихильні ті, що шукають в священикові емоційне задоволення. Його відкритість та ніжність завжди можуть замінити батька, матір, брата, чоловіка, друга. З ним такі люди готові сидіти годинами, лише б не думати про реальний світ, де потрібно змагатися, творити, працювати, вчитися. Наскільки ж великим є бажання створити свій емоційний рай, де я – слухняний Адам, а мій улюблений священик – мій власний (!) господь бог.

Християнам набагато важче погодитись із образом священика, як людини, наверненої до Бога. Не дивлячись на те, що він ближче Бога і в силі дії благодаті (звершення таїнств), і в богопізнанні, він – не божество, не ангел – ЛЮДИНА. Як і кожній людині, йому потрібне людське (в позитивному значенні цього слова), і як кожна людина – може помилятися, може мати недоліки. Не так просто погодитись із тим, що з таким священиком не створиш раю, що доводиться разом із ним кудись плентатись все життя, де Бог обіцяв Рай тобі і йому. Йому, як і тобі притаманні сумніви та помилки, як і тобі – доводиться сповідатися. Складніше в такій людині шукати опору, духівника. Але десь глибинними фібрами душі відчуваєш, що тут реальність, не дивлячись на те, що вона не така вже й гарна, як нам хотілось би її малювати. Виходить, що все наше життя часто нагадує впертість дитини, яка капризує, яка замість того, аби йти додому, намагається побудувати свій будиночок, навіть якщо знає, що це тупий та недовготривалий каприз. Бог не втілюється в священику, а тільки діє через нього. Рай ніколи не буде побудований на землі навіть найсвятішим священиком, оскільки Рай – поза цим земним життям. Мені, як священику, залишається лише молитися за всіх нас, християн, щоб Богом для нас був Господь Бог, щоб священик був духовною ЛЮДИНОЮ, який знає Шлях, і щоб рядовий мирянин ніколи не шукав раю на землі. Раю тут немає, він – на небесах (по тому боці життя). А тут на землі для нас відкритий тільки Шлях.

Основне завдання священиків – допомогти зберегти у людських серцях християнські істини, наповнювати наше життя Божим Словом. Місія не з легких. Ми дійсно потребуємо добрих пастирів.

Мабуть, саме тому зараз Вселенська Церква відзначає Рік Священства. Для священиків – це час для духовного оновлення свого життя, а для вірних – період задуматися над запитанням: «Який він – добрий священик?» Суперечливе запитання. Деякі люди у священикові бачать не звичайну людину, яка щодня бореться зі своїми спокусами, а СВЯТОГО, який не має права оступитися ні на крок. Але ж святість – це кінцева мета, до якої потрібно йти все життя, і ніхто не застрахований від падіння на своїй життєвій дорозі.

Священик потребує різних випробувань, але прикро спостерігати, коли ці випробування приходять від самих вірних. Безпідставна критика, обвинувачення, осуд, незадоволення, плітки, зверхнє ставлення – чи не занадто для людини, яка присвятила себе Богові, тим самим, ставши даром для людей? Боляче спостерігати, коли боротьба за доброго священика переходить у боротьбу проти священика. Під час цієї «війни» забувають, що Церква – це те місце, де людина звільняється від заздрості, гордості, злості і шукає там спасіння, а не реалізації власних амбіцій.

І ось як наслідок, тепер там, де зустрічається слово «священик», рідко зустрінуться позитивні слова, швидше навпаки … один бруд, зокрема у ЗМІ та Інтернеті. Вміють вони показати священиків в «гарному» світлі. Тут ставляться оцінки згідно закону «хороше ховається, а погане лізе в очі».

За негативними відгуками про священиків зовсім не помічаються їхні добрі справи і надзвичайно віддане виконання своїх обов’язків. Я бачила безліч молодих людей, які, прийшовши у Церкву, перетворювалися. Священики знаходили потрібні слова, давали живу надію в житті і дійсно ставали мостом між ними і Богом. Ця молодь приймала єдине правильне рішення – викинути з свого життя гріх і впустити Ісуса Христа в своє серце.

Навколо є безліч прикладів, коли священик, як це не пафосно звучить, є світлом, яке зігріває і світить у темряві, змінює життя людей і вносить в їх життя Віру, Надію, Любов. Вони проголошують Слово Боже, уділяють Святі Тайни, згромаджують людей на молитву, розбудовують Боже Царство на землі, а люди радо прислухаються до своїх пастирів і готові довіряти їм.

Отож, огортайте всіх священиків своїми молитвами і своєю любов’ю, а коли бачите певні промахи, не осуджуйте їх, а моліться ще більше, щоб Милостивий Господь повернув їх до гідного служіння і вів дорогою святості. Святий священик – це великий дар для всієї Церкви.

Я на все життя запам’ятала слова одного священика: «Моліться… Ми потребуємо ваших молитов і молимося за вас. Ми любимо вас і потребуємо вашої любові».

«Я запрошую вас на виставку «Іноземні священики очима українського католика» або «Пастирі очима пастви». Кожен портрет у галереї – це якийсь образ. Іноді він зустрічається в чистому вигляді, іноді – це комплекс портретів, де один є основним, а решта –штрихами, яік лише доповнюють.

Якщо в цих портретах хтось щось «не те» побачить – даруйте. Шукайте у неточності не злий намір, а лише недостатній професіоналізм портретиста. Відразу хочу зробити застереження, замальовки свої я робила лише у кількох містах, і тому більша частина нашої країни залишається мною не дослідженою. Так що, коли хтось з художників захоче поповнити мою галерею – буду дуже вдячна. Отже, перша зала …

«Отець». «Настоятель». «Отченько»

«Батько». Відносини «батька» і пастви нагадують відносини у великій селянській родині. «Батько» пам’ятає все про своїх «дітей» – коли останній раз на сповіді був, у чому каявся. «Батько» точно знає, чи було його «чадо» на недільній месі, а якщо не було – запитає про причини. «Батько» завжди простежить, щоб «чадо» отримало належну йому порцію духовної їжі й турботи. Він ніколи не відмовить у допомозі, навіть якщо це не завжди входить до його компетенції. Усі «діти» для нього однаково рівні, у нього немає улюбленців, а якщо і є, то він ретельно приховує це. У цих стосунках «батька» з «дітьми» неможлива фамільярність. «Діти» ставляться до нього ввічливо, з повагою. Ввічливість і повага до «батька» зберігаються і в розмовах про нього за його спиною. Про «отця» не розповідають легенд, а його ляпи під час проповіді забуваються відразу. З ним приємно співпрацювати. Він цілком готовий довірити частину роботи світським, щоправда, ненав’язливо контролюючи їх при цьому. В разі проблем і помилок «діти» завжди можуть розраховувати на його підтримку і захист. Як правило, «отців» дуже любить інтелігенція.

«Настоятель». Зазвичай, він представник старої, дособорной формації. Вимагає до себе поважного ставлення, але іноді забуває про повагу до інших. «Настоятель» завжди правий, він ніколи не опускається до суперечки чи дискусії зі світськими, іноді не пояснює свою позицію. Проповіді його складаються з постійних нагадувань про обов’язки християнина і кари за гріхи. Всю роботу він вважає за краще робити сам, в крайньому випадку в контакті з сестрами. Якщо доводиться щось довіряти світському (миття підлог, поливання квітів, розстановку наголосів у текстах), – контролює все сам. Основний контингент його парафіян – бабусі, які захоплюються його суворістю. У інших категорій парафіян спілкування з ним виходить не таким безпроблемним.

«Отченько». «Отченька» люблять всі – старі й малі. Малеча скаржиться йому на неприємності в школі, підлітки розповідають про проблеми в особистому житті, люди старшого віку – про проблеми на роботі, дідусі і бабусі скаржаться на здоров’я і неслухняних онуків. Від входу у храм до захристії він іде максимально можливу кількість часу – на цій короткій дорозі його багато разів зупиняють парафіяни. У нього завжди знайдеться цукерка для самих маленьких і добре слово для старших. Від «отченька» не вимагається бути інтелектуалом, від нього не чекають «розумних» проповідей. А всякого роду ляпи і казуси «отченьки» передаються з уст в уста з веселими коментарями. Від «отченьки» вимагається лише сутана, що не промокає від сліз і велика кількість вільного часу. С «отченькою» можна посміятися, над ним можна по-доброму пожартувати. На свій день народження «отченька» отримує в подарунок купу цікавих дрібниць. Його із задоволенням запрошують на сімейні обіди, дні народження, свята. Як правило, «отченька» ні на кого не свариться, він лише мімікою або відтінком голосу позначає своє невдоволення – зазвичай, цього буває достатньо для винуватця.

А тепер перейдемо у другу залу.

«Сіяч». «Садівник». «Сторож»

«Сіяч». Найголовніша риса «сіяча» – величезна кількість ідей та ініціатив. Він починає втілювати наступну, так і не закінчивши реалізацію попередньої. «Сіяч» організує купу зустрічей і акцій, у нього під опікою кілька груп чи спільнот, але він постійно створює нові. Він намагається видавати відразу декілька газеток, журнальчиків, інформаційних листків. Щось з починань «сіяча» успішно розвивається, щось гине відразу ж після того, як «сіяч» перестає займатися цим. Загалом, усе за Євангелієм – інше «… не мавши корню, усохло. Інше впало на тернину, й заглушила його. Інше впало на добру землю і вродило одне в сто разів, друге в шістдесят, а інше в тридцять» (Мт. 13.6-9). Щоб працювати з «сіячем», потрібна рухливість і прагнення завжди займатися новим.

«Садівник». Від «сіяча» він відрізняється набагато більшою турботою про те, що він посіяв. Іноді складається враження, що «садівник» дає своєму дітищу право рости так, як йому заманеться, але це далеко не так. «Садівник» дуже уважно стежить за своїми вихованцями, в разі потреби направляючи розвиток в потрібну сторону. Як правило, навіть після того, як «садівник» перестає займатися спільнотою, групою, виданням (а це трапляється лише в тому випадку, якщо його переводять в інше місто чи країну), справа його залишається цілком життєздатною.

«Сторож». Сам він сіє щось вкрай рідко. Його головне завдання – спостерігати і контролювати те, що створено кимось іншим. Він вважає, що якщо він не буде втручатися у справи спільноти або видання, там відразу ж з’явиться єресь. «Сторож» тричі перевірить всі тексти, приготовані не ним особисто. «Сторож» вважає за краще, щоб в парафії не виростало нічого взагалі, але якщо вже проросло – він буде це ретельно охороняти і контролювати.

А тепер пройдемо в третю залу.

«Рятувальник». «Колонізаторів». «Ісконник». «Миклухо-Маклай»

«Рятувальник». Він свято впевнений у тому, що приїхав у духовну пустелю, де ніхто і ніколи не чув про Бога. Йому, по суті, байдужі всі традиції та особливості місцевої культури. Розмовляє він менторським тоном, пояснюючи навіть найбільш очевидні речі. Кваліфікація співробітників його, як правило, не влаштовує. Часто, не пропрацювавши й трьох місяців, «рятувальник» починає писати в іноземні газети та журнали статті про загадкову східну душу і про досвід її порятунку.

«Колонізатор». Колонізатор від «рятувальника» відрізняється початкової установкою – «У вас все неправильно». «Колонізатор» хоче, що б все було так, як у нього в країні, у спільноті, в семінарії. Його мало цікавить досвід і традиції місцевої громади і місцевого католицтва. За силою руйнівної дії, термінатору далеко до «колонізатора». Творчі ж результати цього типу пастиря досить посередні. Від співпраці з ним відмовляються досить швидко, адже «колонізатор» у співробітниках не має потреби – тільки у виконавцях.

«Ісконник». У ньому горить величезна любов до всього східного, а особливо до православного. Його житло забито православними іконами, свічками, лампадами. Він часто відвідує православні храми, вважає себе знавцем східної філософії та богослов’я. Часом, навіть, може носити густу бороду на манер православних священиків. «Ісконник» вважає, що католиками можуть бути тільки ті, хто етнічно походить з католицьких народів. Українських католиків він, у глибині душі, вважає мало не зрадниками свого народу. Основне завдання католиків в Україні він бачить у мирному існуванні і підтриманні добрих відносин з православ’ям. Як правило, «ісконник» вважає, що на чужу землю зі своїм Євангелієм не ходять.

«Миклухо-Маклай». Він розуміє, що приїхав до країни, в якій є свої традиції, своя культура. Він поважає звичаї народу, з яким живе. Миклухо-Маклай» приймає правила гри, прийняті в даному суспільстві. Він не прагне зламати те, що не розуміє, що йому не подобається. Йому цікаві «аборигени» та їх духовний досвід. «Миклухо-Маклай» готовий ділитися своїми знаннями, своїм досвідом, але ніколи нічого не нав’язує. Якщо «Миклухо-Маклай» наштовхується на зовсім вже страшне марновірство, то пояснює, що в ньому поганого, а не кричить: «Ніззя! Забороняю»! Умови життя «Миклухо-Маклая», зазвичай, максимально наближені до умов життя своїх парафіян, тому їх проблеми йому близькі і зрозумілі. Щоправда, стовідсоткових «Миклухо-Маклай» я зустрічала вкрай мало.

Ну, а у четвертій залі я запрошую вас познайомитися ще трьома портретами.

«Професор». «Масовик-витівник». «Великий білий брат»

«Професор». Пастирською роботою з парафіянами він, як правило, не цікавиться. У «професора» є якась область наукових знань, яка йому миліше за все на світі. Проповіді його нудні та занадто розумні, і, в основному, всі на одну тему. Спілкуватися з «професором» можуть лише ті, хто поділяє його інтерес до проблеми.

«Масовик-витівник». Вони зустрічаються в основному серед тих, хто своїм основним завданням ставить роботу з молоддю. «Массовик-витівник» так сильно хоче бути схожим на молодь, що це бажання стає карикатурним. Він починає дивно одягатися, вживати в мові жаргон і сленг, слухати молодіжну музику, яка викликає у нього головний біль. Часто «масовик» спонсорує маленькі молодіжні посиденьки. Він намагається розділити, часом долаючи огиду, захоплення своїх підопічних, брати участь з ними в обговоренні їх проблем. Зробити це вдало виходить вкрай рідко, тому «масовик-витівник» частенько є предметом насмішок молоді.

«Великий білий брат». Навіть у спекотну погоду він ходить у хабіті або сутані. Духовність і побожність огортають його щільною густою хмарою. «Великому білому брату» постійно бачаться у всьому змови проти його священицької гідності і підступи диявола. «Великий білий брат» постійно цитує Біблію, а також різні «побожні» тексти. Його обожнюють неофіти, а ще більше неофітки.

Ось і все. Нашу екскурсію завершено.

Перекладено та адоптовано за матеріалами СВЕТ ЕВАНГЕЛИЯ

«Щоб ти жив на cаму зарплату!» стало відомим радянським прокльоном. Страшнішого, мовляв, не буває.

Існує напівлегенда-напівправда, що російський цар Петро І видав указ з метою економії царської казни не виплачувати зарплатні чиновникам – за його задумом вони повинні були жити виключно на хабарі. А пізніше «Щоб ти жив на саму зарплату!» стало відомим радянським прокльоном. Страшнішого, мовляв, не буває. Невідомо, де початок, але цілі покоління не уявляють собі походи в будь-яку державну установу без шоколадки-коробки цукерок-шампанського-коньяку-ікри-конверта.

Звісно ж, хабарництво відоме ледь не в усіх культурах, в кожній мові є особлива ідіома про те, як можна «повирішувати справи». Бельгійці навіть хваляться тим, що через традицію давати і брати хабарі у Голокост було врятовані кількасот євреїв – отримавши хабара, бельгійські чиновники не надто ретельно перевіряли метрики.

У світі існує хабарництво і нечесний лобізм, проте важко знайти країну, в якій хабарництво перетворилося в таку епідемію, як в пострадянських країнах. Таке собі хабарництво роздрібне, коли насправді нічого великого не вирішується, а частіше за все воно є даниною дурній традиції. І іноді видається, що таке роздрібне, малогабаритне хабарництво страшніше, бо, кажуть, диявол ховається у деталях і маленьке зло, яке й злом не назвеш, так звичайна коробочка цукерок, дає відчуття, що тільки так вирішуються справи, бо треба «якось крутитись», бо «всі так роблять», бо «всі хочуть жити»…

І зрештою часто виявляється, що цей спосіб існування доводить свою ефективність. Поки ти як дурень стояв в черзі за черговим папірчиком, витрачав дорогоцінний час, хтось за маленьку увагу до секретаря і пляшку гарного коньяку керівнику відомства вже давно отримав папірець і спокійно пішов у справах, а ти досі стоїш з своїми принципами і чесністю, і наперед знаєш, що доведеться ще не раз прийти, бо «всі хочуть жити»… Не раз виникає бажання здатися і бути «як всі». В таких випадках мені пригадується історія колеги-журналістки, яка сталася з нею на початку 90-тих. Вона написала якусь статтю і один з власників якогось там магазину хотів їй якось віддячити, і пхав в торбу цінні та рідкісні на той час продукти. Вона відмовилась. І через 15 років зустрілась з ним у суді – вона у ролі позивача, а він – відповідача. І стало зрозуміло, що цей пакет продуктів був не просто маленьким знаком вдячності і уваги, а тестом, який допоміг витримати наступне, набагато складніше випробування. Це я до того, що ніколи невідомо як розвернеться доля, і можливо через коробку цукерок вже не можна буде чесно поглянути у очі і без жодних застережень стати на бік справедливості. Нечесність може бути дуже ефективна у короткій перспективі, проте на довшу перспективу хочеться вибирати інший шлях.

У дослідниці Голокосту Ханни Арендт є дуже цікава концепція банальності зла. Зло насправді не страшне чи абсолютне, а тому нездоланне, а всього-на-всього банальне. Вона пояснює, що більшість з тих, які нищили тисячі невинних людей, були не монстрами, а простими клерками, які сприймали те, що вони робили, як банальну роботу. Можливо, порівняння надто натягнуте, проте іноді хабарництво видається таким собі банальним злом – від нього нікому особливо не погано, нічого страшного не діється, просто ми непомітно для себе та інших відсуваємо межу прийнятного. Звичайно ж, ми розуміємо, що великою мірою ми не зможемо перейти межі і будуть речі неприйнятні, проте це стирання кордону є маленьким дзвіночком, якого не можна ігнорувати. Адже чесність є цінністю, яку не можна іноді ховати до кишені, коли життя того вимагає.

Хоча… У Дітріха Бонхьоффера є гарний трактат про чесність, в якому він описує ситуацію, як до нього прибігає чоловік, який ховається від вбивці і просить його сховати. Через деякий час приходить вбивця і питає, де його жертва. Чесність вимагає сказати правду, проте людське життя набагато цінніше. У конфлікті цінностей перемагає більша, і людина вибирає менше зло. Хабарництво є і залишатиметься злом, проте ніхто не сумніватиметься в своїх принципах, розуміючи, що хабар може врятувати, захистити, допомогти. Тому складно осудити тих, хто дає гроші лікареві, розуміючи, що від нього залежить життя і здоров’я дорогої людини.

Дуже важко знайти межу між захистом більшої цінності та слідуванням простим ситуативним інтересам. Хабар – це виклик, як для того, хто бере, так і для того, хто пропонує, бо він пропонує коротший шлях, але чи завжди коротший шлях правильний?

Куди не піди – треба щось дати, от такий собі синдром Дідуся Мороза, щоб кожному принести «гостинця від зайчика»

Хабар, хабарчик, хабаруньчик – саме так відмінюємо це явище, от тільки не словами, а вчинками. Хабар – це коли показують по телевізору і говорять про мільйони і в’язницю. Хабарчик – це коли якийсь районний чи обласний чиновник вимагає гроші за те, щоб видати дозвіл на щось, на що не повинен. А от хабаруньчик – це ж наше, рідненьке, це шоколадка вчительці (так, наче без шоколадки їй не дожити до наступної зарплати), коньячок лікареві (так, наче на тверезу голову він гірша людина), домашні яєчка інспектору в соцзабезі (бо ж як він бідний на голодний шлунок випише нам довідку?) і далі за рейтингом. Тобто, виходить так – куди не піди, треба щось дати, от такий собі синдром Дідуся Мороза, щоб кожному принести «гостинця від зайчика» (як казала нам в дитинстві мама, повертаючись з роботи).

Що ж діється насправді? Маю одне таке припущення, яким хочу поділитися: бажання щось дати – це наслідок невміння щиро подякувати! Здивовані? Зараз поясню. В літописах, спогадах, дорожніх записках мандрівників від найдавніших часів серед інших рис слов’ян пригадується їхня щира гостинність і щедрість. Ці самі риси притаманні певною мірою нам, нащадкам слов’ян і досі (особливо це стає помітним, коли помандруєш трохи світом). Вміння поділитися останнім, прийняти під свій дах навіть малознайому людину, накрити багатий стіл (навіть якщо з останнього і позиченого) – все це є і зараз, кажуть, це такий менталітет. Але є й ще одна українська риса, (якої б краще не було) – почуття власної меншовартості перед можновладцями. Чи то так історично сталося, чи то нас хтось до того привчив – не мені судити, але боїмося ми і носимо на руках кожного, кого торкнулася чарівна паличка Влади не дивлячись на те, яка з нього людина.

І що ж виходить? Йдучи до когось, наділеного владою (тобто когось, хто працює на державній роботі), ми не думаємо про те, що то людина така самісінька, як ми, яка просто виконує, довірену їй роботу. Ні, нам здається, що той, хто в кабінеті – Людина, а я – сіре ніщо, яке тут посміло потривожити спокій небесножителя… От вбачається мені в цьому всьому величезний брак самоповаги і власної гідності і все! Боляче дивитися, як чиновник гримає на бабусю, яка не принесла якогось папірчика, бо їй ніхто про це не казав та ще й сама вибачається!

Вроджена щедрість в поєднанні з острахом до влади вбиває справжню вдячність. Нам здається, що в контакті з кимсь, хто може більше за нас, звичайне «дякую» не допоможе, тож намагаємося виразити його матеріально. Хіба це відносини рівних собі?

Господь створив нас на Свій образ і подобу, це означає, що людина наділена великою гідністю і має дуже велику цінність. І це зобов’язує кожного з нас бачити в іншій людині не двоногу істоту, яка розмовляє, а Божий образ. Це по-перше. І ще одне – не забуваймо слів, які Ісус сказав Пилатові, що вся влада, яка існує – від Бога. Тож кожен, хто має владу, буде відповідальний потім перед лицем Всевишнього за те, як він її використовував.

Вчитель, лікар, чиновник, міліціонер – це люди, вони не всесильні, бо над ними справедливий Господь. А крім того, кожен з них неповторна людина, яка має гідність, тож незважаючи на їхні можливі натяки і поставу очікування, не слід позбавляти їх решток гідності пропонуючи подарунок (хабаруньчик). Все починається з малого – хтось один принесе подарунок з вдячності, а інший відірве шматок хліба від дітей, бо буде думати, що без давання ніяк. Отримувати подарунки приємно, але людина, яка підсуває навіть дрібний дарунок має себе запитати: а якщо прийде хтось, кого не стати, чи допоможуть йому ті, які навчилися робити свою роботу за подарунки?

Світ стане шляхетнішим за рахунок кожної особи, яка стане кращою. Для себе можна всю справу повернути так: я – не Дід Мороз, а моя шоколадка/пляшка світ не переверне, зате тепле і від серця «Дякую!» дозволить і мені, та іншій людині утвердитися в своїй людяності і скористатися плодами доброго вчинку, не спотвореного матеріальним зиском. Подяку в кишеню не покладеш, бо і не треба, адже вона – ключ до неба. А наостанок ще одне – немає кращої вдячності, ніж молитва за іншу людину. І не тільки за ту, яка вислухала, допомогла, підказала, а й за тих, які марнують свій Божий дар – посаду на шукання матеріальної користі тоді, коли могли б творити більше добра.

Ці роздуми були написані для семінару із соціології релігії, на основі статті ігумена Веніамина (Новіка) РПЦ (Санкт-Петербург) «Типи хворіб релігійного мислення», а також на основі мого із ним листування протягом 2002 року.

В роздумах, що передували написанню даного ессею, я намагався осмислити наступне питання, яким чином релігія (в нашому випадку Християнство) повинно реалізуватись в житті українського суспільства? На якому етапі ця реалізація перебуває на сьогодні, і як би воно мало б виглядати в ідеалі, відповідно до Євангелія Ісуса Христа?

Розпочну своє бачення ситуації (звичайно я претендую тільки на суб’єктивну думку) з одного із епізодів історії прийняття Християнства в Київській Русі. Подія ця вже достатньо проаналізована в масі історичної літератури, але мені в очі завжди впадав один вельми цікавий факт. В «Повісті временних літ» літописець Нестор, в часі опису процесу хрищення киян, наводить факт того, як дерев’яного ідола – Перуна, волочили до Дніпра, а народ йшов поруч і бив ідола палицями… З першого погляду ця подія не є чимось екстра-цікавим. Але… Кого били ці люди?

Якщо вони й справді прийняли Ісуса Христа Господом, тоді цей ідол мав би бути для них просто кавалком дерева, натомість він був для них «реальністю». Наші предки не навертались в «істинну віру в істинного Бога», вони просто змінили одного бога на іншого, не забуваючи «першого». Про це може свідчити розповсюджених серед сучасних людей вірувань в різних «лєших», забобонність та решта «екзотичних» штучок.

Іншим історичним фактом, який прямо таки є пов’язаний із попереднім, є відвідини руськими послами храму Святої Софії в Константинополі. Знову ж таки літописець описує, що не знали вони де перебувають «на землі чи на небі». Безперечно, читаючи описи цього величного собору, можна собі уявити ту красу, яка так захопила русичів. Із цього історичного факту, а також аналізуючи ставлення багатьох наших сучасників до краси внутрішнього інтер’єру храмів (килими, рушнички і різні «моргаючі і мигаючі Богородиці»), можна зробити висновок, що християнство на Русі було сприйняте великою мірою естетично «через красу богослужіння…» (ця краса може сприяти втраті первинних, вищих цінностей і зосередження на вторинному, на обрядах); звідси і ритуалізм і магічний тип свідомості, підвищена цікавість до всякого роду освячених предметів і «предметиків», і до детальної дріб’язковості ритуальних дій.

Але читач може поставити справедливе запитання, яким чином дані факти впливають сьогодні на життя українського соціуму?

Справа в тому, що християнство в Україні не було засвоєне в його дієвій формі, релігія сприймається, як щось, що не стосується повсякденного життя. Життя суспільства, спільнот (окрім спільнот віруючих, і то не завжди) залишається секуляризованим. «Блаженні гнані за правду» (Мт. 5.10), в Україні залишилось не почутим. Але ж правда не є поняттям, яке розповсюджується виключно на церковну сферу. За неї можна бути гнаним і в житті – «поза церквою».

Останні слова я не дарма взяв в лапки. Християнство, за словами о. Олександра Меня, є відкритим до світу, будь-яка езотерика, закритість, є сектантством і чужим для християнства. Наша віра має пронизувати всі ділянки життя, і всі заповіді є дійсними в кожну хвилину, тобто – «поза церквою» теж!

Натомість «чомусь зникає дух євангельського відчуття правди…» – пише ігумен Веніамін, – «…витворюється якийсь дуже полегшений тип релігійності, віруючі стають соціально безвідповідальними, розуміють віру виключно внутрішньо, і майже не застосовують євангельські принципи в повсякденному житті, байдужі до соціальної несправедливості, безвольно, в дусі фаталізму списують все на «волю Божу», інфантильно очікуючи чудес з неба».

Християнство не займає в житті українського суспільства, того місця яке б мало займати. Навпаки, те місце яке воно займає, в Україні дуже часто намагається зайняти політика, але під видом релігії. Однак цей процес же мав би бути прямо протилежним.

Ще наприкінці 30-х років минулого століття протоієрей Михайло Чельцов (був розстріляний більшовиками в 1930 р.) писав: «Дивним здається просочення політики християнством, тому що ми відвикли від християнського життя, для нас християнство саме по собі, а життя саме по собі. Християнство навіть інколи мислиться якби певним комфортом, потрібним тільки для попів і монахів…» і далі: «Християнство вище від всього земного, але не поза ним; воно ні в що не втручається, але й не попускає бути чомусь нехристиянському; воно не займається політиканством, але вимагає християнської політики; воно не знає ніякої політики, але надає їй спрямування, просвітлення і суд всякій політиці; воно не розділяє на партії, але намагається всі партії об’єднати в справі спільного служіння народу, воно таким чином само не «обмирщається» але мирське, земне просочує Божественним… тільки так ставлячись до земного, і людських відносин Християнство може служити справі Царства Божого в душах людей і взагалі на землі».

Подекуди ми вже так закадили, «заєлеєлели» і обклали свічками Христа, що нам Його вже й не видно. Євангеліє так і залишилось на наших землях незрозумілим, і ми ризикуємо втратити Християнство, як життєвий принцип, назавжди…

І тут вже й Патріарший Собор в Києві не допоможе…

Отож які, перспективи?

На мою думку необхідно пам’ятати, що Церква – це Боголюдське Таїнство, і в ній постійно діє Дух Святий, котрий веде Її. Щодо нашого з Вами «сектору справи», то необхідно наново перечитати Євангеліє і знову переосмислити ту Благу Вість, яку воно несе.

Єпископ Діоклійський Калліст, в своїх творах постійно наголошує, що християнин не має права мовчати, коли хтось є позбавлений тих свобод і прав котрі цінує християнство, а в нашій країні позбавленими часто є дуже великі групи людей.

Мабуть, це і є те на чому сучасний християнин повинен зосередитись, окрім молитви, про яку забувати йому не можливо ніколи.