Відразу зазначу, що це стаття не про те, якою мовою мають бути Служби Божі в Україні, якою мовою Бревіарій, що кому історично належить, хто де має рацію, ітд. (Взагалі ця стаття буде про речі… другорядні). У цьому тексті буде спроба поглянути на процес зміни релігійно-національної тотожності, який, схоже, зараз відбувається в нас на очах. Більше того. Публікація має на меті не стільки дати відповідь, скільки поставити питання, звернути увагу на процеси, що відбуваються… Бо відповідь на них, у міру можливостей та зважаючи на рівень актуальності, кожен дає сам.

Історичні процеси

На початку варто було б коротенько і в загальному представити сам процес становлення національності, національної свідомості в нашому теперішньому її розумінні: яким чином це відбувалося? Хто це зробив? Які цього наслідки? Це дасть змогу краще зрозуміти ті суспільно-культурні події які відбуваються в Україні тепер.

Отже, якщо подивитись на Європу XIX століття, то зміни які в ній відбувались, характеризувалась, між іншим, формуванням і окресленням так званих модерних, сучасних націй. Тобто національності – в нашому теперішньому розумінні.

“Мій знайомий в студентському віці, свідомо зробив вибір на користь української мови як власної, не зважаючи на те, що його сім’я російськомовна

Якщо мова про Центрально-Східну Європу, то з півтори сотні років тому та ще раніше, переважна більшість мешканців теперішньої України, Білорусі, Польщі, Росії, та ін, скоріш за все не ідентифікувала себе як українців, білорусів, поляків чи росіян (рускіх?). Вони називали себе «місцевими» (так, ще на початку ХХ століття називали себе україномовні мешканці теперішньої Білорусі в околицях Бресту). Образно кажучи – хто там бідкався про власну національність (а значить мову, історію, державно-політичні амбіції)? Треба було щоб діти не хворіли, щоб хліб родив, щоб Бог дав погоди, ітд. Дослідники припускають, що окреслювати себе національно (спочатку станово) могло біля 10% населення. Це була переважно шляхта.

Але починаючи з ХІХ століття, якщо мова про Україну, завдяки, спочатку, зусиллям Кирило-Мефодіївського товариства, в якому своїм міфом втраченої «золотої козацької доби», як зазначає О. Забужко – Шевченко зіграв роль надпотужного каталізатора, потім Старої Громади, її культурно-просвітницькій діяльності, потім «Братства Тарасівців» та інших, пробуджена національна свідомість «рушила в маси». Люди, раніше до цього байдужі, почали себе національно окреслювати.

Шлюб Ігната і Людмили Шанських. Римо-католицька парафія Св. Анни. Хмельницький. Світлина із сімейного фотоальбому

Але що цікаво – сучасна українська нація, яка формувалась в другій половині ХІХ століття, так само, як подібні європейські нації, була проектована своїми засновниками-просвітителями як «спільнота духа», спільнота людей об’єднаних спільною системою цінностей. Тобто основою якої є, передусім, духовність, культура, спільний культурний код (наприклад мова, звичаї). Таким чином «українцями» могли з вибору(!) стати, і ставали, етнічні (в значенні станово-територіального походження) поляки, євреї, росіяни, німці, ітд.

Іншими словами кінець ХІХ – початок ХХ століття, на теренах теперішніх національних держав, характеризувався «вибором» національності. Станові українці-малороси ставали росіянами або підтверджували своє українство (так Гоголь «лишився» малоросом, а Шевченко окреслив себе українцем). Прикладом такого вибору є В’ячеслав Липиньський – колись Вацлав Ліпіньскі, брати Шептицькі – один поляк, інший українець, брати Бердяєві – один росіянин, другий українець, та інші.

(В плані замітки варто зазначити, що ознайомлюючись з дослідженнями Р. Шпорлюка, можна дійти до висновку, що однією з можливостей закорінення більшовизму саме в Росії, завдяки, наприклад, меншому опору населення новій владі, була слабка сформованість – порівняно з Україною і Білоруссю – національної ідентичності. Коротше кажучи, схоже, що в Росії на той час було більше «місцевих», яким великого діла до того хто стоїть на чолі держави, не було. Хоча це тільки припущення…)

Можна також припустити, що на кінець ХІХ, початок ХХ століття релігійна приналежність також мала надзвичайну вагу і вплив на національну свідомість. Хоча важко ствердити, чи «стаючи» українцем або поляком, особа не вибирала автоматично конфесію. Це питання ще чекає своїх дослідників.

“Хто панує над мовою – той панує над свідомістю

Отож, роблячи короткий підсумок: зміст попередніх абзаців є спробою ще раз звернути увагу на те, що національна свідомість, приналежність – це процес динамічний, це щось, що стосується сфери духа, культури, а значить – вибору. Тобто – расу, колір шкіри, вибрати не можна, це даність. Але мову, культурну приналежність – так. Вибір національності не обов’язково відбувається впродовж декількох років. Це процес на декілька поколінь. І на нього можна впливати як позитивно, так і, нажаль, негативно…

Нова дійсність?

Погляньмо тепер на наші реалії кінця ХХ, початку ХХІ століття. Важко узагальнювати про всю Україну (тим більше Білорусь, Литву, Росію), але принаймні на Поділлі, ще дуже донедавна, а подекуди і досі, пересічно кажучи «католик» думалось «поляк», а кажучи «поляк» думалось «католик». «Яке Різдво? Польське чи руське?». Правда? Словосполучення «українець – римо-католик», звучало як оксюморон. Віровизнання тісно пов’язувалось з національністю, а національність із віровизнанням. Але що цікаво, такий стереотип – принаймні складалось таке враження – якщо і змінювався, то переважно, по католицькій стороні. Найчастіше некатолицька сторона не завдавала собі клопоту придивлятись до півтіней. Воно й зрозуміло – бо головне, «аби здоровля було».

Проте звичайно ж, з національністю та віросповіданням не все так однозначно…

В цьому місці варто сказати, що намагаючись знайти якісь статистичні дані стосовно співвідношення поляків і римо-католиків в Україні, зміни співвідношення впродовж років, автор зіткнувся… з масою різних а часами суперечливих цифр. І не будучи спеціалістом в галузі соціології і не бажаючи множити непотрібних помилок, вирішив обмежитись до розгляду самого явища, тенденції, не претендуючи на науковість висновків. Це можна було б назвати «напрямком» роздумів. Єдина статистична опора аналізу яку подають усі дослідження – більша кількість римо-католиків ніж поляків (в якій пропорції більша, і чи всі поляки є римо-католиками – не оцінюю).

“Головне, «аби здоровля було»

Отже, що ж відбувається? Чому є українці римо-католики? Виглядає так, що нині і відбувається культурний вибір. Здійснюються культурні – в найширшому значенні цього слова – процеси, які впливають на становлення, виникнення нової дійсності. У цьому випадку, як вже було сказано – римо-католиків українців.

Спробуймо подивитись на це детальніше. (Також зазначу, що автор не описуватиме впливу мішаних сімей, та політики держави на обговорювані процеси. Хоча вони також мають суттєве значення у формуванні національної свідомості.)

Важко сумніватись в тому, що раніше чи пізніше кожна людина при зіткненні з іншим (також в широкому розумінні цього слова. Можна навіть писати: «Іншим») ставить собі питання: «Хто я? Звідки я прийшов/прийшла? Чому я саме такий/така?» У зіткненні з кимось іншим (Іншим), завжди народжується свідомість. Свідомість себе.

Коли людина знаходиться в різномовному середовищі, вона може (кажу «може», бо завжди є категорія людей, яким тільки – «аби здоровля було») задати собі питання: «Чому я розмовляю саме так? В чому полягає різниця?» Коли помітна іншість традиції, релігії, відбувається щось подібне. Часто такі питання виникають у досить ранньому віці і їх сприйняття, спонтанне бажання відповіді, лишаються на емоційному рівні, а пізніше на більш або менш свідомому рівні вражень. В дитинстві це дуже делікатний момент. Досить позитивно або негативно комусь звернути дитині увагу на «іншість», і внутрішній слід цього враження може залишитись, часто власне неусвідомлений, назавжди…

“
Здійснюються культурні процеси, які впливають на становлення, виникнення нової дійсності – римо-католиків українців

Тому сам процес усвідомлення себе «українцем» і «католиком» дуже цікавий. Можна образно представити його таким чином: людина в певному моменті «прокидається». Починає усвідомлювати свою відмінність (я чув від однієї особи, що в неї це відбулось в… Лондоні. У «зіткненні» з тамтешніми іншими. Спочатку виникло здивування, що там всі сміливо ототожнюються кожен зі своєю національністю, а потім в неї виникає питання: «А я? Хто я?». Інший мій знайомий, після подій семирічної давнини, в студентському віці, свідомо зробив вибір на користь української мови як власної, не зважаючи на те, що його сім’я російськомовна). Яка мова? (Бо мова, найчастіше, це і є – фундамент національної ідентичності. Хто панує над мовою – той панує над свідомістю. …Але не завжди і не обов’язково. У тому значенні, що у відповідному середовищі комусь україномовному легше усвідомлювати себе українцем ніж комусь російськомовному чи польськомовному). Яке моє оточення, моє середовище? Хто для мене взірець, хто для мене герої? Які книжки я читаю, яку музику слухаю, які фільми дивлюсь? Як жартома казав один мій знайомий: «з якої землі їсиш бараболю?». Тобто – я тут, я звідси. І як би патетично це не звучало – це моя земля, це моя Батьківщина. Бо де я ще вдома?… І тому нашарування перерахованих чинників, кажучи із сильним-сильним спрощенням, спричинює певний культурний вибір: «Це моє. Це я. Я… українець».

“«З якої землі їсиш бараболю?»

Так з одного боку. З іншого ж: Церква. У цьому випадку Римо-Католицька.

Чудовим і навіть зворушливим прикладом сприйняття Католицької Церкви можуть бути слова ще одного мого знайомого під якими я беззастережно можу підписатися. Варто їх тут навести. Він сказав, що Римо-Католицька Церква, це найкращий в житті подарунок від Бога. Що саме в Римо-Католицькій Церкві від самого початку його вів Господь. Саме в Римській Церкві Він об’явив себе Люблячим Батьком – а Церкву – турботливою Матір’ю. Все, ким він є, вся його цінність як людини – завдяки Католицькій Церкві. Це в ній йому об’явилось Життя. Життя тут, на землі, але – найголовніше – з перспективою, з очікуванням Життя, щастя у вічності. Тому що життя, щастя назавжди, це наше головне покликання!

“Все, ким він є, вся його цінність як людини – завдяки Католицькій Церкві

Мій друг також сказав, що із самого малечку він, і не тільки він, був оточений в Церкві любов’ю і турботою. Він також сказав, що тепер – ширше дивлячись на дійсність, помічаючи і розуміючи слабкості людей Церкви, він усвідомив собі як йому шалено пощастило, що змалечку, будучи в Церкві, він зустрічав шляхетних і відданих людей – священиків і мирян, які жодним чином не кинули тінь на Містичне Тіло Христа. За його словами, це були і є святі люди. І автор цих рядків переконаний, що подібний досвід має незліченна кількість людей!

Тому питання віровизнання – це питання життя. Не можна перестати бути римо-католиком, християнином, бо це означатиме перестати дихати на повні груди… Для багатьох це було б рівносильне – перестати жити. Це означало б поміняти… Матір.

Таким чином з вищесказаного можна зробити наступний висновок: в наслідок широких суспільно-культурних процесів в сучасній Україні, ми можемо сьогодні помітити виникнення нової, і як на мене, надзвичайно привабливої і приємної дійсності (якості), дійсності – українець римо-католик або римо-католик українець. І одне не тільки не суперечить другому, а навпаки – доповнює і збагачує. Стереотип «якщо католик, то поляк» – почав розпадатись. Бо Католицька Церква саме тому Католицька, що не обмежена тільки до етнічної або національної приналежності, а отже відкриває свої двері усім. В ній справді є місце для кожного. І варто це місце усякому бажаючому знайти.

Шлюб Ігната і Людмили Шанських. Римо-католицька парафія Св. Анни. Хмельницький. Світлина із сімейного фотоальбому

Більше того. Поточно складається враження – і це наступний плюс цієї нової дійсності, що католики українці, через… назвімо це, чіткішу свідомість себе, небайдужість щодо своєї тотожності, в порівнянні до інших, перед якими не стояло питання вибору або потреби самоусвідомлення – більш вразливі (в позитивному значені), більш заангажовані в те, що діється навколо – з іншими людьми, з суспільством, з державою, з Україною. Тобто – не байдужі.

Не кажучи про всі культурні надбання, які з цим можуть бути пов’язані. Бо де різноманітність, різнобарвність, основана на моральних цінностях, там завжди розквітатиме культура. І такі приклади навіть в нашій історії знані.

“
Питання віровизнання – це питання життя

А що цікаво, згадана вище некатолицька сторона переважно позитивно і не прискіпливо приймає «конфігурацію» римо-католик – українець. Достатньо лиш дохідливо пояснити у чому річ. За принципом – шанується не форма, а зміст…

І насамкінець. Чому представлені в цій статті речі є другорядними? Чому – важливими, але не найважливішими? А тому, що для нас, християн, «…немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скита, ні невольника, ні вільного, а все й у всьому – Христос» (пор. Кол 3, 11)! І це те найголовніше і найкраще, що могло нас спіткати. Прихильність і любов Господа. Життя вічне котре починається вже тут на землі. Все ж інше, в порівнянні з цим,… «другорядне». Шкода, щоб єдиний наш ворог, до того ж не людина – який і так вже переможений і його дні пораховані – безпідставно обдурював нас і вбивав клин в цінну єдність.

…Тому наступним кроком, було б цікаво подумати про повернення до середньовічної… християнської національностi.

Довідка про автора

Отець Віталій Кащук походить з Гречан – сьогодні це район Хмельницького.

У 2001 році був прийнятий в семінарію «Redemptoris Mater» у Варшаві.

Впродовж навчання в семінарії був чотири роки на місійних практиках: 2 роки в Білорусі, 2 – на півдні Польщі (жив у Кракові).

Крім того, під час літніх практик був в різних містах Росії, Казахстану, Грузії, Італії, Іспанії.

У 2011 році був рукоположений у священики.

Зараз служить у Варшаві (Польща).

Довідка

]]> http://www.credo-ua.org/2012/01/56531/feed 56 http://www.credo-ua.org/2011/11/54447 http://www.credo-ua.org/2011/11/54447#comments Fri, 25 Nov 2011 11:49:33 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=54447
Відповідь на статтю Ігоря Загребельного «Екуменічні танці на кістках священномученика».

Перед тим, як перейти до відповіді на питання, хто ж властиво «танцює на кістках священомученика», дозволю собі дати відповідь п. І. Загребельному на деякі поставлені ним питання. Антиекуменічним ляпсус Латинської Церкви був тому, що католики, поклавши Апостольський Символ віри в основу ККК, тим самим проігнорували спільний із православними Нікео-Константинопольський. До речі, п. Загребельному не завадило б перед тим, як щось писати, поцікавитися, про що власне йдеться. Адже в Апостольському символі віри зовсім немає filioque, як він стверджує, бо цей обмежується виразом «Вірую в Духа Святого (Credo in Spiritum Sanctum». І про яку «повну узурпацію теологічної ідентичності українського греко-католицизму богословською спадщиною Сходу» говорить Загребельний, якщо УГКЦ є однією з СХІДНИХ Католицьких Церков ? Чи може, він і цього також не знає ? Натомість Загребельний у явно небогословському стилі писаки розглагольствує про якусь «колоніальну закомплексованість» (його власну ?), духовні потреби цивілізаційно скаліченої української нації, «еклезіально-цивілізаційний «шпагат» між Заходом і Сходом» і тому подібні фантазії. А тепер звернемося до того святого, котрого начебто захищає п. Загребельний.

Кожен, хто був у Західній Україні, знає, що культ св. Йосафата дуже популярний в УГКЦ. Майже в кожній церкві можна зустріти зображення цього святого, котрий є єдиним представником цієї Церкви, що був канонізований Римом. Ніщо ніби не вказує на те, що дні великої популярності святого вже полічені. І зовсім не тому, що хтось стверджує, нібито Йосафат не був святим (врешті-решт, залишімо Господу Богу вирішувати, хто таким є), а тому, що цей єпископ був дитям свого складного часу та жив у неспокійній країні, розірваній міжконфесійним протистоянням.

Йосафат знаходився у центрі міжконфесійної боротьби в українсько-білоруському суспільстві початку 17-го століття, котра розгорілася внаслідок Берестейської унії 1596 р. Він був католиком чи радше уніатом, якого вбили православні. Тоді в Західній Європі саме палала Тридцятилітня війна між католиками та протестантами, а в Центральній Європі Католицька Церква намагалася через уніатську Церкву компенсувати втрачені нею на заході на користь протестантів території. Те, що унія здійснювалася на кошти Православної Церкви, у Католицькій Церкві тоді нікого не турбувало. Адже це був не наш вік екуменізму, а епоха Контрреформації, котра мала бути доповнена Контрправослав’ям у формі уній.

Звичайно, ніхто тоді під загрозою насильства не змушував православних єпископів прилучитися до Римської Церкви. Вони з власної волі прибули до Риму й уклали там унію. Та все таки унія була не зовсім добровільною. Українсько-білоруські єпископи більше не хотіли бути людьми другого сорту під пануванням нетолерантних у відношенні до «схизматичної» релігії поляків і литовців. Тому вони навіть відмовилися від їхньої віри, щоб досягнути рівноправності з римо-католицьким клиром. Але більшіть народу, котра не мала чого вигравати в унії, не пішла за ними і вважала уніатських єпископів зрадниками.

Культ Йосафата приречений до поступового згасання, бо він не відповідає духові часу. Адже ми живемо в часи екуменізму. Почитання святого, котрого православна сторона вважає душохватом, не дуже добре надається для того, щоб створити між Церквами-сестрами клімат довіри. Де прославляють святого Йосафата, там підтримується стара ворожість до «схизматиків», котра хоч і розглядалася Йосафатом і його католицькими сучасниками як щось нормальне, але у наш час не має права на існування. Передусім у найбільшій Східній Католицькій Церкві, котра хоче бути активною зв’язкою між Католицькою і Православною Церквами.

Св. Йосафат був особою із великими протиріччями. Його духовність була по-суті православною – ісихастською, але він одночасно ненавидів Православ’я, бо вбачав у його існуванні порушення єдності Церкви. Його вченням про Церкву була католицька еклезіологія часів Контрреформації, у котрій було місце лише для видимої Католицької Церкви. Православ’я повинно було зникнути, а на його місце повинна була прийти унія – таким було життєве завдання Йосафата. Він виконав його наскільки зміг і навіть його смерть ніби послужила здавалося б остаточній перемозі унії над «схизмою». Полоцький єпископ не церемонився із своїми православними противниками. З допомогою королівських урядовців і «силових структур» він забирав у православних їхні храми, бо Православна Церква була оголошена тоді поза законом. Ці неславні факти із життя св. Йосафата систематично замовчуються греко-католиками на Україні, щоб не завдати шкоди іміджу святого. Те, що православні не ніжніше обходилися із своїми уніатськими противниками, не оправдовує хибної поведінки Йосафата щодо православних братів.

Минув той час, коли Йосафат був осяйним прикладом для Греко-Католицької Церкви. Як би боляче це не було для деяких греко-католиків, треба готуватися до того, що цей наш єдиний Римом канонізований святий поступово відійде на задній план наших святців. Він більше не є типом греко-католицького єпископа, бо ці повинні мати екуменічну настанову, щоб справитися із пастирським завданням в епоху екуменізму. А святих мучеників українська Церква має більш ніж достатньо – наприклад, жертв комунізму в минулому столітті, які належали до різних конфесій.

Коли папа Пій IX, що не особливо вирізнявся екуменічними досягненнями, проголосив Йосафата святим, то цим він спрямував на адресу Православ’я однозначне послання. Це був ясний сигнал напередодні Першого Ватиканського собору та його догматів про юрисдикційний примат і непомильність папи, що православні повинні приєднатися до Римської Церкви за прикладом уніатських Церков.

Святий Йосафат і справді не побоявся віддати за єдність Церкви своє життя, навіть якщо він розумів цю єдність інакше ніж ми тепер. Якби його можна було запитати, чи згідний він із тим, що його вже не будуть так інтенсивно прославляти святим, як це було дотепер, то він напевно б не мав нічого проти, якби знав, що це послужить єдності Церкви. А тому що це – саме так, то Йосафат повинен знову стати тим, ким він і був насправді – ієрархом із протиріччями, котрий жив у складний для всіх Церков час. Найкращий спосіб не танцювати на його кістках полягає якраз у тому, щоб не робити єдиного василіанського святого штучно «одним із найбільших українських святих», тобто не підтримувати перенаголошення його культу, яке зокрема виражається у «дев’ятниці» на його честь, та невиправданому урочистому святкуванні його празника. Йосафат не може бути великим українським святим хоча б тому, що величезна більшість українців святим його взагалі не вважають.

Якщо Йосафат і «заслуговує бути символом екуменізму», то напевно не в більшій мірі, ніж Г. Костельник, якого, до речі, деякі сили в РПЦ також хотіли б проголосити священномучеником. Треба взяти до уваги, що набагато більшим злочином, ніж убивство Йосафата, була наступна кривава помста за його смерть збоку католиків, тобто страта майже сотні православних, які приймали участь у вбивстві єпископа.

Наостанок повернемося до Загребельного. Саме подібним до нього ми завдячуємо тим, що УГКЦ, як він дуже правильно підмітив, «з одного боку, витіснена на марґінес екуменічного руху, є його аутсайдером, а з іншого – слугує розмінною монетою в екуменічних ігрищах Москви і Ватикану, тобто водночас є на узбіччі і в центрі, однак як об’єкт, а не суб’єкт». Бо те, що він пропонує, все це ми вже проходили ще в часи Йосафата й Сагайдачного, і нічого крім крові й сліз уніатизм не приніс, а тому майбутнє лише за екуменізмом, і слава Богу, що у Ватикані це добре розуміють.

Тому побажаємо п. Загребельному якнайскорішого остаточного «навернення» у латинство, де він нарешті зможе звільнитися від тягаря глибоко ненависної і внутрішньо незрозумілої йому східної духовності. Як то кажуть, помахаємо йому і подібним до нього ручкою.

_________________________________________________________

Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.

]]> http://www.credo-ua.org/2011/11/54447/feed 281 http://www.credo-ua.org/2011/10/52231 http://www.credo-ua.org/2011/10/52231#comments Wed, 12 Oct 2011 14:37:56 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=52231

Реакція засобів інформації на зміни в програмі Ассізької зустрічі навіть не дивує. Папа Войтила робив так, Папа Ратцінгер робить інакше, і це вже ай-яй-яй. Ось і вся схема. Мовляв, чверть століття було зовсім не так, порушення традиції… не буде призване ім’я Господнє… спільна молитва відміняється, а отже, чим взагалі стає зустріч в Ассізі у такому разі?

Маю кілька рефлексій з цього приводу. По-перше, хто сказав, що відміняється молитва? Чи то, може, преса своїм всемогутнім словом заборонить людям молитися, якщо раптом вони в думках чи словах будуть до Нього звертатися? Сподіваюся, що ні. А, йдеться про зміни в програмі! Але ж не про те, що молитви не буде як такої.

Молитва за мир в Ассізі. Жовтень 1986 року

Чверть століття було так, а тепер інакше. Ну добре, але скажіть чесно: що саме принципово змінилося за ці чверть століття? Бо те, що різного рівня достойники здатні офіційно зустрічатися, сумнівам не підлягає. Виголошувати промови, навіть узяти участь у заході під назвою «спільний молебень», інколи й чесно помолитися, так. Це просто, ясно і зрозуміло. Так само як зрозуміло, чому деякі державні мужі (в житті яких страшенно бракує Амвросія Медіоланського, щоби став на порозі храму й не пустив усередину) урочисто хрестяться і тримають свічечки, щоб телекамера їх зняла на свято.

“ Або чи має вплив участь у цих заходах достойників православ’я на те, щоб, скажімо, в якійсь там Хацапетівці поштарка не затримувала «з апостольською метою» пошту католицького священика?

Добре, що є офіційні зустрічі такого рівня, аби люди світу бачили – їхні предстоятелі здатні зустрічатися. Не знаю, правда, чи після таких зустрічей насправді були братами повернені братам відібрані у тих же братів храми, бо так колись склалося. Чи продовжуємо молитися і робити вигляд, що все добре. Або чи має вплив участь у цих заходах достойників православ’я на те, щоб, скажімо, в якійсь там Хацапетівці поштарка не затримувала «з апостольською метою» пошту католицького священика? Бо в нашій повсякденності, знаєте, християнство виглядає трохи не так, як на міжнародних зустрічах.

Що доброго, і безсумнівно за натхненням Духа Святого, зробив блаженний Йоан Павло ІІ цими зустрічами. На моє переконання, він допоміг Католицькій Церкві, і зокрема кожному окремо взятому католикові, змінити ставлення до відпалих братів-християн та до віруючих інших релігій. Вийшовши із «народно-православного», досить ворожого середовища, я свого часу була глибоко вражена тим, що хоч моє оточення і дивилося на католиків як на ворогів, однак католики тим самим не відповідали. Більше того, вони були щиро здивовані тим, що на них можна дивитися як на ворогів – ми ж усі християни!… Це стало для мене відкриттям якогось іншого світу, навіть не іншої планети, а галактики… Папа Войтила, як не раз говорилося, був через мас-медіа таким собі «настоятелем цілої планети», говорив до кожного, і так навертав світ. І це було воістину прекрасне. З єдиним жалем: те, що він розумів як Папа, бувало інакше сприйняте простими віруючими. І крім доброзичливого, відкритого ставлення католиків до різних своїх відлучених братів я не раз зустрічала крайню, доведену до абсурду позицію: а чого нам узагалі сваритися, що нам ділити, адже Бог – один, кожен добрий у своїй вірі, всі спасаються, тож любімо один одного, «головне, щоб людина була хороша».

Ассізі

Цей космос людських розумінь давно потребує впорядкування. Власне, ви знаєте, що слово «космос» означає «лад, порядок»? На відміну від «хаосу», якого не повинно бути у питаннях віри, бо це нічому не допомагає. Простий приклад-дзеркало для цієї ситуації – це пояснення щодо Орігена, яке я отримала з приводу коментаря до якогось недільного Євангелія. Чимало церковних мислителів і письменників цитують Орігена, так що недостатньо освічена людина може подумати, нібито це один зі святих ранньої Церкви, один із найбільших авторитетів первісного християнства, і може сприйняти його твори як щось натхненне. Однак, попри все своє прекрасне мислення, Оріген учив, що спасуться всі, бо Бог настільки добрий, що не може не спасти всіх… Ну, і так далі.

Отже, щоби правильно йти вперед, не завадить навести лад у житті. І Папа Бенедикт це робить. Тому що він – Пастир Вселенської Церкви. Говорячи в контексті згаданих подій, Церквою має управляти Папа, а не засоби масової інформації.

]]> http://www.credo-ua.org/2011/10/52231/feed 0 http://www.credo-ua.org/2011/06/46346 http://www.credo-ua.org/2011/06/46346#comments Sat, 11 Jun 2011 03:57:05 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=46346

Фото: Олена Качуровська

Десятина як визволення від споживацтва та потреби збагачення

Уже впродовж багатьох років, щомісяця, мої бабуся та дідусь десяту частину своєї пенсії (це приблизно 200 грн) віддають на потреби одного контемплятивного монастиря. А все почалось з того, що бабуся почула цікаву проповідь отця-капуцина на тему церковної десятини. Тепер вона гордо зізнається: «Відколи ділимось з сестрами, нам грошей завжди на все вистачає».

Звичай сплачування десятини – старозавітний. Бог через Мойсея дав Ізраїлю наказ віддавати десяту частину своїх прибутків на потреби священицького роду Левітів: «Всяка десятина від землі чи від засівів із поля, чи від плодів із дерева, буде Господеві» (Лев 27-30). Або: «Даватимеш точно десятину з усього врожаю твого посіву, з того, що виросте в полі щороку» (Втор14, 22). Це далеко не всі старозавітні тексти, які говорять про таке, що на перший погляд здається навіть дещо дивне, Господнє веління. Адже якщо частину всіх зібраних товарів призначали для бідних, сиріт та вдів, то іншу частину залишали лише для того, щоб раз на рік спожити урочисту трапезу на місці, де знаходився Кивот Завіту.

У свою чергу, у Новому Завіті тема десятини згадується лише в контексті Ісусових закидів щодо тих, хто сплачує її задля власної слави та гордині. Ісус дорікає фарисеям та книжникам за те, що вони дарами намагаються виправдати своє грішне життя – «без справедливості, милосердя та віри» (Лк 11, 42). При цьому Христос наголошує: «Давайте, то й вам дасться: міру добру, натоптану, потрясену, переповнену дадуть вам. Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють» (Лк 6, 38). А святий апостол Павло в другому листі до Коринтян додає: «Хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме. Нехай дає кожний, як дозволяє серце, не з жалю чи примусу: Бог любить того, хто дає радо» (2 Кор 9, 6-7). У Новому Завіті більше не існує обов’язку платити десятину, адже з приходом Христа люди більше не підлягають Закону Мойсея, лише Закону Благодаті. Діє вже зовсім інше Правило, Правило Любові – «Mandatum Novum».

У Католицькій Церкві існують деякі спільноти, здебільшого харизматичні, члени яких щомісяця віддають десяту частину своїх прибутків (зарплатні, стипендії) на євангелізаційні заходи та акції

Сьогодні у Католицькій Церкві звичай платити десятину майже зник. Загалом його практикують лише у Протестантських Церквах, та й то не в усіх. Проте і в Католицькій Церкві існують деякі спільноти, здебільшого харизматичні, члени яких щомісяця віддають десяту частину своїх прибутків (зарплатні, стипендії тощо) на євангелізаційні заходи та акції. Так, наприклад, було у люблінській студентській спільноті Віднови у Святому Дусі, до якої я належала, навчаючись в університеті. Щомісяця ми регулярно сплачували свої десятини, щоб на зібрані гроші організувати адвентові та великопісні реколекції для студентів місцевих ВУЗів. При цьому ми розклеювали плакати, наймали актові зали, запрошували відомих закордонних священиків та проповідників. А потім раділи рясними плодами людських навернень.

Звісно, не таке воно вже й важливе, скільки ми даємо і навіщо. Головне, як ми це робимо. Уже від початку Бог учив людину ділитися, пам’ятати про того, від кого її добро походить, хто їй його дав. Однак, здається, що такий щомісячний жест, як десятина, міг би і для сучасних християн стати кроком на дорозі до внутрішнього визволення – Визволення від споживацтва та потреби збагачення. Адже головне не те, скільки ми маємо, а те, ким ми є!

CREDO № 2 (124), 2011

]]> http://www.credo-ua.org/2011/06/46346/feed 1 http://www.credo-ua.org/2011/05/45677 http://www.credo-ua.org/2011/05/45677#comments Sat, 28 May 2011 22:58:04 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=45677

Як ставитися до т.зв. «таці» і скільки на неї треба класти?

Коли я була малою – не раз доводилося почути, як дорослі виправдовувалися, що не ходять в неділю до храму, тому що там збирають гроші. Дитині того не зрозуміти, тож я собі уявляла, що це виглядає приблизно так само, як оплата за вхід у кінозал або на концерт. А якщо так, то, не маючи грошей на вхід, ти не можеш бути учасником того, що відбувається. На щастя, відтоді я виросла і все ж таки зрозуміла, що то були лише викручування погано поінформованих номінальних віруючих. Крім того, я давно здогадалася, що саме вони мали на увазі, посилаючись на збір коштів, – йшлося про збирання пожертви на потреби парафії.

Як виявляється, Церква – це ми

Є такий момент під час Літургії, коли храмом починає курсувати захристиянин або міністрант (нерідко сам священик) з кошиком, до якого люди вкладають гроші. По народному це так звана «таця». І тут все починається.

Що воно таке і хто його вигадав?

Простіше буде почати від того, хто за всім цим стоїть. Отже, пожертвування на Церкву вигадали самі ж християни, бо, як виявляється, Церква – це ми. Звичай з’явився в перші дні християнства, коли люди жертвували Церкві своє майно або гроші, це робилося з цілком практичних міркувань. По-перше, це був акт звільнення від матеріальних прив’язаностей, а крім цього, – матеріальна допомога на потреби своєї спільноти (наприклад, на купівлю хліба і вина для всіх учасників Євхаристії). Що воно таке? І що взагалі таке пожертвування? Гм, це – вчинок, яким я з власної волі віддаю іншим частину того, що сам здобув і що потрібне мені самому, наприклад, матеріальні цінності.

Навіщо парафії гроші?

Логічно. Адже храм стоїть, священики займаються душпастирством, катехити працюють, хор співає, а прибирати храм приходять побожні парафіянки. На храм кошти вже збиралися, ремонт провели, зарплату настоятелеві платить єпископ, а катехитам – настоятель, та й організація неприбуткова, здається. Воно, може, й логічно, але насправді все не зовсім так. Навіщо ми вкладаємо гроші у свій сімейний бюджет? Ні, не тому, що світські люди мають більші потреби, а тому, що треба утримати свій дім і себе. «Таця» – це парафіяльний бюджет, а парафія – це сума всіх тих людей, які приходять до цього храму. Отже, хто має формувати парафіяльний бюджет? Храм потрібно обігрівати (газ), освітлювати (електроенергія), прибирати (вода), ремонтувати, купувати літургійний одяг і посуд і т.д., все як удома! Ну, от і видно, куди гроші з кошика зникають.

Фото Олени Качуровської

Церква повинна давати, а не брати

Найчастіше чую такі слова від молодих людей, здорових, працездатних, які гарно одягаються і мають гроші на розваги. Так добре за кухлем пива погомоніти про казкові запаси ватиканських банків, про неймовірні фінансові потужності, зосереджені в Римі, і про те, що у світі мільйони бідних і голодних, а Церква нічого для них не робить. Правильно, адже все це справи Церкви, а не наші, правда ж?! Цікаво послухати вільнодумних студентів, які принципово не кладуть грошей на тацю, переймаючись тим, щоб настоятель дотримувався принципу вбогості і, боронь Боже, не купив собі за їхні гроші нове авто. Ми любимо побідкатися і над тим, які жалюгідні пенсії у стареньких і що взагалі в наш час ні в кого немає грошей, а тут ще якісь пожертви на Церкву робити. Так, Церква має давати, а чули, може, такий вислів: з порожнього не наллєш?

Пожертвувати – означає віддати те, що мені самому потрібно, а не «залишки з панського столу»

Добре, скільки?

На щастя, а може, на жаль, сьогодні в Католицькій Церкві немає десятини. Ніхто нас не змушує приносити у храм десяту частину від зароблених нами за місяць грошей. Взагалі немає жодних конкретних квот ані податку на Церкву (як, наприклад, у Німеччині). Тож вирішувати про те, який саме номінал опустити в кошик, нам допомагає тільки голос сумління. Ми всі маємо потреби – послуги, їжа, одяг, ліки, діти, дім, розваги, власний розвиток. Добре було б дописати до цього списку ще один пункт: моя парафія. І так само, як продумано ми призначаємо відповідну суму грошей на кожну зі своїх потреб, так само чесно визначитися перед самим собою, скільки з мого місячного заробітку я можу пожертвувати для моєї спільноти. Протягом місяця неділя випадає 4-5 разів. Якщо щонеділі жертвую 1 гривню, то за місяць назбирається 5 грн. Чи для мене це пожертва? Чи для мого бюджету справді відчутна та сума, яку віддаю? Пожертвувати – означає віддати те, що мені самому потрібно, а не «залишки з панського столу».

Церква – це система сполучених посудин, тож, якщо десь є надлишок – він має доповнити брак в іншому місці

Зі світу по нитці…

Мої міркування, напевно, провокують гостроязиких швиденько покласти мене на лопатки народною мудрістю: зі світу по нитці – голому сорочка. Навіть якщо кожен парафіянин пожертвує одну гривню – назбирається чимала сума. Може, й назбирається. А знаєте, що крім місцевої існує ще й вселенська Церква? А знаєте, що є парафії, які складаються з осіб похилого віку, в яких немає коштів навіть на освітлення храму? Церква – це система сполучених посудин, тож, якщо десь є надлишок – він має доповнити брак в іншому місці. Той брак – це злидні, голод, війна, неписьменність, хвороби, старість. Католицька Церква у всьому світі намагається в міру сил допомагати тим, кому найгірше. Знаю, що все не так однозначно і не так ідеально. Але я також знаю, що багато речей залежить від нас самих, бо Церква – це ми в Христі, а не просто збіговисько людей. Гроші – це тільки гроші, а людина – це цінність, і якщо мої гроші можуть когось врятувати чи зробити щасливішим – особисто я, не вагаючись, докладу свою нитку до сорочки.

І ще про приховане

Ми жертвуємо свої гроші під час Літургії таємно («і нехай права рука не знає, що робить ліва») і… 100% добровільно. Ніхто не скаже ані слова тому, хто опустив очі долі і не підняв руки, щоб щось покласти в кошик. Ми жертвуємо стільки, скільки нам диктує сумління або скільки намацаємо в кишені, і самі вирішуємо, чи має наша парафія і ціла Церква якісь матеріальні потреби. А щоб про всі ці речі більше думати серцем – пригадаймо вбогу вдову з Євангелії святого Луки і її пожертву – і все опиниться на своєму місці.

CREDO № 2 (124), 2011

]]> http://www.credo-ua.org/2011/05/45677/feed 6 http://www.credo-ua.org/2011/05/45228 http://www.credo-ua.org/2011/05/45228#comments Thu, 19 May 2011 11:36:12 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=45228

Коли читаю ваші пасквілі на Вселенську Церкву, цинічні заяви та лицемірне – «правовірні греко-католики», хочеться крикнути так, щоб весь світ почув, а вас паралізувало: «Бідні українці, хто тільки не маніпулював вашим сумлінням, вашою долею і вірою, вашим іменем, хто тільки не намагався вас зробити рабами і понизити до стану тварини? Навіть сьогодні чеські лжепророки – самозванці, відчувши вашу простоту, довіру і наївність, вирішили ще раз попробувати здійснити те, чого не вдавалось ворогам всякої масті в минулому. Самозвані чужоземці заробляють собі капітал на сумлінні нашого народу й, при тім, безбожно, тупо, безмежно глупо, брутально, лицемірно та хитро!

Самозванці – Самосвятці, від початку ваша методика це – бруд, яким всякого, хто не впав на коліна перед вами – ідолами і по рабськи не поклонився вам, вавилонським істуканам! Вам НЕ ДОЧЕКАТИСЬ ЦЬОГО!!!

Пане Самуїле і Юдо Ілля, чого ви знущаєтесь над простими людьми, прокляттями наводнили мою Батьківщину, над безмірно страждальним народом ви робите садистські експерименти: «що не вдалось Сталіну, авось, вдасться нам»!!!

Ви повністю реалізуєте, один – до – одного ідеї Єлени Уайт, Руселя і тисячі їм подібним. Ви хороните Папу, але ви швидше ляжете самі в могилу і цей час вже близько! Лютер хоронив Папу 10 тисяч раз, а Папа живе і досі!. Ви публічно кілька років каменями побивали Блаженнішого Гузара. А що персонально вдіяв вам владика Луцький Гувера, Пурвінський?… На моє питання Ви пане Самуїле, мені не відповіли в 2008р. Ви, чеські самозванці, хизуєтеся місіонерством, а чому ви не поїхали на Схід України, чи навіть в Тюменську Область, там півтора мільйона греко-католиків? «Ревнителі Католицизму», навертайте безбожників, протестантів, схизматиків, відкривайте реабілітаційні центри, сиротинці та експериментуйте собі в Чехії? Не гадьте на голові того хто вас кормить, і де їсте!

Вороги Церкви мудро спланували і розрахували ефективний результат в майбутньому, вас захищають і щиро фінансують. Що їм десятки і сотні тисяч доларів вкрадених у простого люду і дарованих вам! При скромних підрахунках, за три роки «вашої місії» ви витратили на свою компанію десятки тисяч доларів, а попереду – ще не один мільйон піде, щоб побачити «працю своїх рук». «Бідні монахи», дуже бідно одіті, з бідним провіантом на щодення! А як прекрасно ви жонглюєте Святим Письмом, та чомусь ніколи не зауважили цитати 1Тим.3,15, що Правду (Біблію) не «Папа Ілля I четвертого Риму», а Католицька Церква її утверджує!!!

Це в Лютера «Слово абсолют», але чогось Воно стало самостійним тілом 10 тисяч сект – конкурентів, тілом амбіцій, а тепер і тілом Підгірців – Протестантів?! Скільки вас – зрадників пережила Церква за свою історію, ви не перші, й не останні. Але все ж таки ключі в Петра (Мт.16,19), в Римі Першому і Останньому! Не допоможуть вам, Панове, і сотні мільярдів доларів – «брами ваші її не переможуть» (Мт.16,18)!

«Патріарх і Папа Ілля I» – і смішно і боляче до сліз! Чого ж тоді чехи не поступились на користь українцю?!

Чому чеська мова замінила не тільки латинь, а навіть українську, чим Україна гірша за Чехію, наші патріоти, ДЕ ВИ ???

І чи це не пониження гідності народу, його традиції і «святеє святих» – його мови? Ви же, «Ілля I», оголосили себе центром Всесвіту – божком на землі, чим вам не подобаємося ми?

Панове-Самозванці, ви не знаєте, що таке голод, уявити не можете мінус 44-50, коли під носом за секунди висять сосульки, несеш і падаєш безсильний під обледенілими дошками, а з тилу надзиратель пхає тебе як скотину комбатовськими чобітьми. Сотні тисяч наших вірних усіяли своїми костями весь Сибір за єдність Церкви, за вірність Христу. Владика Йосип Сліпий міг стати патріархом Московським, його просили, він вибрав рабство на 18 років, як і Папа Климент.

Ви же топчете їхні кості, плюєте на їх мученицьку кров, з болотом змішали все і вся! Вам би митра, влада, реклама самих себе, вам би вогонь інквізиції, що там слова Христа: «Хай будуть всі єдино…»! Йн 17,23.

Є й будуть в Церкві падіння, і пан Самуїл, Ілля, в минулому ченці-священики, нічогісінько нового не внесуть, а дурити вони наївних навчились. Яким судом ви судите, таким одсудитесь. Я би вам, брехунам простолюддя, порадив полікуватись у психіатра, бо з головою вашою дуже нелади, ви хворі духовно і психічно, сліпі ведете сліпих.

Яким правом ви підписуєтесь «василянами»? Якщо Церква хвора, то лікуйте хворих, а не руйнуйте лікарні!

Господи Ісусе, Ти на хресті молився за палачів і безумних, дай розум цим чужоземцям, духовним диверсантам, які прийшли до нас духовно грабувати, ділити, руйнувати і розганяти отару, сіяти ворожнечу, ненависть, вони виступають в ролі Каяфи, Анни, Пилата та Юди Іскаріотського.

Господи, ці слуги пекла, глузують з мого народу, вони виконавці масонських планів, їх заслали сюди, щоби ранити, труїти, знеславлювати, духовно насилувати, спекулювати на Твоєму Тілі, глузувати з нашої Матері – Церкви. Очисти нашу Батьківщину від цього бруду, благаю, Тебе, за обманутих ними, наших братів і сестер, вирви їх з пасті вовків в овечій шкурі; Ти Суддя, а вони присвоїли собі Твоє право, оголосили себе богом, як Люцифер.

Ваш знайомий Прелат Йосип Свідніцький

Дано: дня 18 травня 2011 року Господнього в Мурафі, 23530.

Вінницька обл.; – Шаргородський р-ну, вул. Дружби, 75.

]]> http://www.credo-ua.org/2011/05/45228/feed 22 http://www.credo-ua.org/2011/03/41810 http://www.credo-ua.org/2011/03/41810#comments Tue, 08 Mar 2011 12:24:17 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=41810

Від дитячого садочка знаємо, що до цього дня слід приготуватися – щось підписати, намалювати або наклеїти, плюс тюльпан і вперед! Ну, звісно ж, якщо це садочок, то ще й віршик – «Кращої на світі/мами я не знаю…». У школі це вчительки і однокласниці, потім однокурсниці, подружки, співробітниці, дружини і решта жіночої братії. І так триває по сей день. Отже, добре це чи погано? Вже чую: «це комуністичне свято… я такого не святкую… що з тих квітів, краще б ті чоловіки тверезі додому приходили…» Так, говоримо про 8 Березня, Міжнародний Жіночий день.

По-перше: Звідки це нам? (ай-я-яй! Кто это сделал?)

Існує ось така легенда: це свято було встановлено з метою вшанування демонстрації жінок, працівниць текстильної промисловості, яку було проведено 8 березня 1857 року у Нью-Йорку. Жінки протестували проти жахливих умов праці і низької заробітної плати і домагалися виборчих прав. Власник фабрики зачинив страйкуючих у фабричних приміщеннях з метою уникнення розголосу. Але несподівано виникла пожежа, внаслідок якої загинуло 129 (за іншою версією 140) жінок. Причиною пожежі стала повна відсутність на фабриці засобів безпеки і пожежогасіння. Відтоді щороку святкується День Жінок як вираз пошани до жертв боротьби за рівноправність жінок. Ряд досліджень показує, що цей факт не має підтвердження, а легенда ймовірно виникла в 1955 році, щоб відділити традицію свята від комуністичної ідеології, це було дуже важливо для борців за права жінок в Західній Європі і США в роки Холодної війни.

А насправді все було так (офіційна американська версія): перше офіційне свято в підтримку прав жінок було проведено в 1909 році 28 лютого в США завдяки відповідній декларації проголошеній Соціалістичною Партією Америки. А рік перед тим соціал-демократична організація Нью-Йорку провела мітинг на захист прав жінок, в цей день понад 15 тис. жінок пройшлися маршем через все місто, вимагаючи скорочення робочого дня і рівних умов оплати праці з чоловіками, в тому числі жінки вимагали права голосу на виборах. Цей мітинг було проведено 8 березня 1908 року, на честь маршу протесту працівниць текстильних фабрик Нью-Йорку з 8 березня 1857 року. Ось так.

По-друге: йдеться про жінку, а що це?

Не буду підпиратися власними роздумами, не стільки через їхню відсутність, скільки через бажання бути об’єктивною. Цікаве дослідження про те, що таке жінка можна знайти в книжці польки Ельжбєти Адам`як «Мовчазна присутність», хоча, зрештою, не тільки там. Отже, жінка – це істота «іншої статі», звісно ж, це міні-визначення сформульоване з чоловічої точки зору, бо як інакше? Від найдавніших часів (для західної цивілізації це часи древньої Греції), жінка завжди трактувалася чоловіками як: дурніша, позбавлена чеснот, наївна, яка через це не може про себе вирішувати. Були такі часи, коли навіть неповнолітній син перед законом був вірогідніший, ніж його матір. В кожному разі, жінка – це точно різновид людини, що б про це не думали в давнину, які гіпотези б не висувалися. Та що далеко шукати – відкриваємо найпопулярнішу в світі книгу і читаємо: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх.» (Бут. 1, 27).

По-третє: Святі Книги і святі люди – хто ж правий?

Так, в нашій культурі все почалося від Святого Письма. Ні для кого не таємниця, що існує два описи сотворення світу – Бут. 1, 27 і Бут. 2, 18-25. Кожен, хто шукає підтвердження на меншовартість жінки сягає по другий фрагмент, саме по ті вірші, де говориться про сотворення Єви з ребра Адама: «Тоді Господь Бог навів глибокий сон на чоловіка, і коли він заснув, узяв одне з його ребер і затулив те місце тілом. Потім з ребра, що його взяв від чоловіка, утворив Господь Бог жінку і привів її до чоловіка.» (Бут. 2, 21-22) (тут головне не забути, що ребро – це єдина кістка, яка не має кісного мозку!). І тут почалося. Вже Старий Заповіт переповнений дивними приписами щодо жінок: жінка – то власність чоловіка, віддати жінку з близької родини до товариства чужих чоловіків – то прояв гостинності, і далі в подібному дусі. Побожний єврей по цей день у молитві 8-благословень дякує Господеві за те, що не сотворив його жінкою. Св. Августин по-діловому переконував, що жінка в народженні дитини відіграє пасивну роль, вона є лише камерою схову для того, що є справою чоловіка, бо ціла людина міститься в чоловічому сімені. «Кожну жінку повинна переповнювати огидою сама думка про те, що вона жінка» – Климент Олександрійський. Тертуліан називає жінку помешканням диявола! Слова св. Павла в Листі до Коринтян – 1 Кор. 11, 7-9 і не лише там – жінка повинна накривати голову, мовчати і бути слухняною чоловікові, бо такою вже її сотворив Бог. Ну і досить.

Далі: ну як тут не обуритися? Або, де взялася перша феміністка

Напевно першою була не феміністка, а фемініст. Євангелії Ісуса Христа починаються і закінчуються розмовою з жінкою, від «Радуйся, Маріє» до розмови Магдалени з садівником. А те, як Ісус ставився до жінок було справжньою революцією в традиціях його часу. Постава Ісуса по відношенню до жінок сильно обурювала його сучасників. Навіть Апостоли дивувалися, коли він публічно розмовляв з жінкою, але жоден не наважився запитати: «Чого ти від неї хочеш?» В ті часи подібна розмова не робила чоловікові честі, бо місце жінки було деінде. Випадок?

Те, що сьогодні називаємо фемінізмом зародилося давно, кажуть, що перша офіційна феміністка в історії – це Христина де Пісан, французька письменниця з XIV століття. Але швидше за все, це символічно, бо набагато відоміша і впливовіша постать в світі фемінізму це Симона де Бовуар (була подругою французького філософа Жана Поля Сартра) і її книжка «Друга стать».

Фемінізм (від лат. femina – жінка) це ідеологія і суспільний рух пов`язані з рухом рівноправності жінок, який є доповненням маскулінізму (руху пов`язаного з рівноправністю чоловіків). Існує багато різновидів фемінізму з огляду на різниці (в основному етнічні та політичні) між його прихильниками та з приводу змін світогляду, які відбуваються в самому феміністичному русі. Сьогодні під поняттям фемінізму мається на увазі передусім новий феміністичний рух, початком якого вважається видання книжки Бетті Фріден «Містика жіночності» у 1963 році.

Однак, всі напрямки фемінізму опираються на переконанні про дискримінацію жінок з огляду на їхню стать, праві жінок до емансипації, спротиві щодо сексизму та патріархату. Фемінізм опирається на тезі про статевий дуалізм і бажанні подолати історичну домінацію чоловіків.

Феміністки і феміністи прагнуть зміни традиційних стосунків між людьми різної статі, бо вважають, що вони неволять людину. Звідси теж походить думка, що вивільнення жінок є й вивільненням чоловіків. Феміністки не хочуть заміни ролей чоловіків та жінок, не йдеться теж про наслідування чоловіків, суспільна роль котрих теж викликає критику. У фемінізмі підкреслюється особлива натура жінок, яка є рівноцінною з натурою чоловіків. Припускається, що визнання жіночих цінностей і способу життя становить цінність і для жінок, і для чоловіків. Радикальні феміністки говорять про відділення від чоловіків через введення панування жінок – матріархату, помірковані говорять про взаємодоповнення статей. Їхня особлива увага звернута на протидію дискримінації і гірше трактуваня жінок з огляду на їхні риси, спосіб мислення і осягнення в різних життєвих сферах.

Інколи можна почути про щось таке, як християнський фемінізм – це не що інше, як феміністична теологія. Такий фемінізм противиться теологічному баченню жінки і домагається права жінок до ординації на духовних та підвищення позиції жінки в християнських церквах. Ці феміністки між іншим не погоджуються з фактом, що до Бога і Святого Духа завжди звертаються за допомогою чоловічих граматичних форм. Згідно теорії фемінізму в християнстві домінують два образливих, сексистських жіночих стереотипи: Єва – бунтівниця, яка переступає визначені рамки і Марія – діва, слухняна Богу, ідеал материнства.

Наступне: Папа феміністок, або що на це Йоан Павло ІІ

Якщо говорити лише про позитиви, то в ХХ ст. Католицька Церква зробила для визволення жінки чимало. Йоан ХХІІІ як перший з Пап позитивно оцінив діяльність жінки в сучасному світі, вбачаючи в цьому виразний знак часу (енцикліка «Мир на землі»). Павло VI в 1970 році вперше в історії надав титул Доктора Церкви двом жінкам: Терезі Великій та Катерині з Сієни. Навчання про жінку – це одна з тем, яку постійно розпрацьовував під час свого понтифікату Йоан Павло ІІ, це він написав окрему енцикліку про гідність та покликання жінки в сучасному світі «Mulieris dignitatem» і Лист до жінок цілого світу з нагоди Світової Конференції ООН присвяченій жінці в Пекіні.

Між іншим Папа писав про жінку: «Гідність і покликання жінки – це споконвічна тема людських та християнських роздумів» (MD, 1). «Людина – це особа, однаково чоловік і жінка, бо обоє були створені на образ і подобу особового Бога» (MD, 6). Папа говорить про створення чоловіка і жінки посилаючись на перший з біблійних описів створення. Говорить, що чоловіка і жінку пов`язує зв`язок взаємного доповнення, а не підпорядкування. Виразно говорить про те, що будь-які форми дискримінації жінки з огляду на стать – це гріх. Папа багато говорить про те, що між чоловіком і жінкою немає підпорядкування, жіноча іншість в жодному разі не підпорядкована чоловічій. Жіночність – це величезний скарб для світу і для Церкви, говорить теж про «жіночий геній». Місія жінки полягає на перетворенні чоловічого інстинкту знищення в інстинкт життя, будування культури і здійснення культу. Завдяки цьому жінка може врятувати світ. Основним покликанням жінки Папа визнає материнство, не лише фізичне, а й духовне.

«Надходить час, – власне, він вже прийшов, коли жіноче покликання втілиться у всій повноті, час, коли жінка здобуде досі небачений вплив, блиск і владу. Ось чому в наш час, коли людство зазнає таких глибоких змін, – жінки, просякнуті духом Євангелія, здатні значною мірою зарадити тому, щоб людство не скотилося в прірву.» Такий пророчий акцент має декларація ІІ Ватиканського Собору (Соборове звернення до жінок від 8 грудня 1965 р.).

По-останнє: цікаво, що…

1) Навіть в так званих розвинутих суспільствах (тобто на Заході) позиція жінки в суспільстві дуже різна. Найкраща безперечно в Скандинавії, бо там присутність жінок в суспільному, економічному, культурному і релігійному житті найвища у світі.

2) В деяких кантонах Швейцарії жінки отримали виборче право лише у 1981 році (У Фінляндії у 1905).
3) В США сьогодні жінки і чоловіки на посадах керівників та менеджерів дійсно заробляють однаково, однак це значною мірою сталося внаслідок величезної кількості судових позовів.

4) Ще донедавна в Італії чоловік, який вбив дружину, котра йому зрадила, взагалі не був судимий!

5) У країнах ісламу сьогодні: Афганістан, Іран, ісламські країни Африки – дискримінація жінок у всіх відношеннях.

6) Позиція жінки в багатьох племенах американських індіанців була дуже високою, часто жінки були вождями, існували Ради Жінок (така рада в ірокезів вибирала чоловіка-вождя), коли почався період колонізації траплялися випадки, що жінки колонізаторів втікали до чоловіків-індіанців, бо ті краще до них ставилися.

7) Філософи, богослови, науковці ще на початку ХХ століття аргументували, що жінки «з натури» і «згідно Божої волі» підпорядковані чоловікам і тому повинні займати нижчу суспільну позицію. Ще в 20-х роках дехто мав сумніви щодо того, чи жінки це взагалі люди.

Так зване 8-Березня, а офіційно Міжнародний Жіночий День, не завжди відзначалося 8 березня – звучить парадоксально, але в США це була остання неділя лютого (звісно ж, встановили соціалісти, свято існувало в 1909-1913 роках), за часів Клари Цеткін в Німеччині – 19 березня, найпізніше свято відзначалося 12 травня. Лише від 1914 року рухоме свято міцно приклеїлося до циферки 8 в календарі. Під час І Світової свято не відзначали (тобто не мітингували).

9) Від 1966 року, згідно з Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 8 березня 1965 року, Міжнародний Жіночий День став святом і днем вільним від праці. В СРСР цей день утратив політичне забарвлення і став днем всіх жінок, одним з небагатьох неполітичних свят.

10) Цей день офіційно вільний від праці тільки в деяких країнах колишнього Радянського Союзу: Азербайджан, Вірменія (крім того у Вірменії 7 березня відзначається День материнства і краси), Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан (відзначається як День матері), Україна.

The end:

Ось так, з одного боку 8 Березня, з іншого – геній жінки і її покликання у світі і в Церкві. Те, що це свято так сильно асоціюється з часами комунізму – це справа буквально кількох років – потім це забудеться (на власні вуха чула розмову молодиків, які сперечалися про те, що ж святкується 23 лютого). Все тече, все змінюється. День, який ніколи не був 100% заполітизований, з роками робиться все більше нейтральним, навіть на листівках пишемо найчастіше, що це свято жіночності і краси. А чи не варто хоч зрідка пригадувати, що нинішні жіночі права – це не випадок, це результат чиєїсь боротьби, якихось смішних жінок, яким треба було більше, ніж іншим, які не вагалися гасати містами з транспарантами, викидати в смітники бюстгальтери і робити інші епатажі. Сьогодні ми, жінки, їмо солодкі плоди їхньої боротьби, тож чи не варто хоча б в знак вдячності і мінімальної солідарності і надалі відзначати це «комуністично-феміністичне» весняне свято? І чоловіків це стосується теж, хоча б в ім’я їхньої любові до тих же мам і бабусь. А щодо акцентів, то їх і справді можна переставити – і може десь так через сотню років 8 березня стане святом жіночого генію?

]]> http://www.credo-ua.org/2011/03/41810/feed 5 http://www.credo-ua.org/2011/01/39863 http://www.credo-ua.org/2011/01/39863#comments Mon, 31 Jan 2011 10:50:06 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=39863

Часто християн і християнство загалом сприймають, як щось, що знаходиться в тилу, невидиме і невідчутне. Часто й самі християни через помилкове розуміння смирення стають «покірними баранчиками», яких легко постригти і зробити яку завгодно зачіску, залежно від моди світу: знімати хрести – так, закривати храми – так, жити без шлюбу – так, аборти – так… Так делікатно в овечій шкірі вкрадається дух «світу», дух секуляризації, через що втрачається соціальне значення християн і християнства загалом. Втрачаються кордони людських цінностей, християнська ідентичність, приналежність до Христа.

Якби прикордонна служба, яка стоїть для захисту, залишила свої пости, що б тоді було у світі чи в конкретній державі, що було б з людьми? Або якби в організмі перестали вироблятись антитіла, працювати імунна система, що сталося б з людським організмом? Так само станеться з Христовим організмом, яким є Його Церква. Так станеться зі світом, якщо християни перестануть реагувати на зло, приховане у різних формах.

Християни не можуть мовчати, бо вуха створені для того, щоб слухати, зважаючи також на те, що слухають. Уста – для того, щоб говорити, але зважаючи не на те, що говорять, а як говорять, щоб часом правда не перестала бути правдою. Щоб Бог залишився Господарем Всесвіту, Церква – Вселенською Церквою, а християни – як світильники на свічниках і сіллю зі смаком.

Коли світильник ставлять не на видному місці, на свічнику, а під столом, він перестає світити і починає коптити або диміти, і все палити. Так і з християнами: коли перестають бути на видноті, на лінії фронту, або починають нарікати і проклинати, тоді вони втрачають смак землі стають рабами тієї ж землі.

Свідома і добровільна приналежність християн до Вселенської Церкви гарантує слухняність словам Спасителя. Вони будуть збиратися на Євхаристії, слухати Боже Слово, а отже любити один одного і йти на весь світ і всьому творінню звіщати Добру Новину. Тоді християни будуть як світильники на свічниках і сіллю землі, будуть і на видноті в Господніх очах.

]]> http://www.credo-ua.org/2011/01/39863/feed 0 http://www.credo-ua.org/2011/01/39414 http://www.credo-ua.org/2011/01/39414#comments Fri, 21 Jan 2011 12:24:13 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=39414

Практично з дитинства кожен знає, що п’ятниця – особливий день. І не лише тому, що то кінець робочого тижня чи невідповідний момент для дискотеки, а й в зв’язку з кулінарними особливостями цього дня. Справа в тому, що п’ятниця – це для кожного католика день спомину Христової Муки. Церква випрацювала спеціально для цього дня особливу директиву, поклавши на своїх вірних обов’язок дотримання посту.

Здавалося б – якщо піст, то піст. Тим паче всім відомо, що це означає – треба утриматися від споживання м’яса. Протягом тижня кожен харчується, чим Бог пошле і що знайдеться в холодильнику. Зате в п’ятницю! Недарма ж п’ятниця – рибний день – починаючи від консерви у бляшанках і закінчуючи бутербродами з червоною ікрою, а до цього овочеві салати і страви з морепродуктами. Смажимо, паримо, печемо, робимо спеціальні покупки в магазині – адже п’ятниця, піст. Не раз чула від знайомих, що такого стану ситості, як після вечері в п’ятницю, годі сподіватися якогось іншого дня. Зате ж без м’яса, отже, все грає.

Може варто пригадати про те, що Церква не вимагає від нас дотримання суворих постів протягом якихось довших періодів. Не змушує утримуватися від споживання ряду продуктів протягом Адвенту чи Великого посту. Протягом року лише у Велику П’ятницю треба постити якісно (без м’яса) та кількісно (тільки один раз протягом дня наїстися досита). Та хіба то суворий припис? Далеко не класичні хліб і вода. Все більше говориться про те, що піст – це стан духа, а не шлунка, і що постити треба якось інакше, досконаліше, глибше. Згода, адже піст – це не дієта.

Можна поминути те, що протягом сторіч серед християн піст широко практикувався (і, кажуть, навіть сприяв самовдосконаленню), а дієтологи наших днів рекомендують робити собі раз на тиждень розвантажувальний день (чит. постити). Але залишається одне невигідне запитання: якщо мені складно один день на тиждень справитися з бажаннями тіла і постити, обмеживши споживання їжі, то чи зумію я постити по-сучасному, зосередившись виключно на вдосконаленні свого духа?

]]> http://www.credo-ua.org/2011/01/39414/feed 0 http://www.credo-ua.org/2011/01/39374 http://www.credo-ua.org/2011/01/39374#comments Thu, 20 Jan 2011 15:41:28 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=39374
Минають релігійні свята, які зазвичай мають важливе значення в житті нашого народу. Одними з найважливіших свят для вірян основних християнських конфесій є Різдво Христове (католики його святкують 25 грудня, а більшість православних – 7 січня) та Хрещення Господнє (відзначається православними 19 січня, а католиками 9 січня).

Враховуючи наявність декількох релігійних деномінацій в Україні, специфіку проведення святкування вказаних релігійних свят, латентний конфлікт між основними гілками православ’я та наявність серед віруючих конфесій радикально налаштованих осіб, існує можливість виникнення конфліктів на міжконфесійній основі. Подібні прояви є негативним процесом у суспільному та релігійному житті держави та потребують раціонального вирішення.

Також, фактором напруги є питання про розподіл часу для здійснення обрядів освячення води на відкритих джерелах між представниками різних деномінацій, викликане бажанням священнослужителів одноосібно проводити обряд, не зважаючи на встановлений органами влади графік.

Існує необхідність підтримання міжконфесійної злагоди та збереження толерантних взаємовідносин між керівництвом церков та віруючими, які є їх парафіянами. У будь-якому випадку, загострення відносин не призводить до позитивних результатів та вносить неспокій та напругу у повсякденне життя громадян. Можна взяти за приклад хоча б перебіг цих свят у сусідів і подивитися, як вони (такі багатоконфесійні) ставляться один до одного у цей період.

Наприклад, у 2005 році Франція, Німеччина, Великобританія та Бельгія разом зняли фільм «Щасливого Різдва».

Стрічка є екранізацією події, яка відбулась під час Першої світової війни. Мова йде про т.зв. Різдвяне перемир’я (фр. Trêve de Noël, англ. Christmas truce), яке відбулося в Святвечір і Різдво 1914 року в районі м. Іпра (Бельгія), коли французькі і британські солдати з однієї сторони і німецькі з іншої, за неофіційною ініціативи командувачів офіцерів уклали перемир’я на Різдвяну Ніч. Однак братання і примирення призвело до того, що і наступні кілька днів у цьому районі не проходило ніяких бойових дій з боку ворогуючих.

7 грудня 1914 Папа Римський Бенедикт XV виступив із закликом про офіційне тимчасове перемир’я. Ця ініціатива була схвалена Німеччиною, але відкинута командуванням інших сторін, які були дуже незадоволені порушенням дисципліни військами на Різдво.

На вказане Різдво солдати обох сторін отримали з дому безліч посилок, в яких окрім теплого одягу, ліків і листів, були різдвяні подарунки, і навіть гірлянди з ялинкових гілок. Перемир’я розпочалося напередодні Різдва, коли німецькі солдати почали прикрашати околиці своїх окопів в районі Іпра. Збереглися фотографії, на яких німецькі солдати прикрашають Різдвяні ялинки в окопах. А коли солдати почали співати різдвяні гімни, британська піхота зі своїх окопів відповіла співом англійських колядок.

Німецькі солдати кричали ламаною англійською: «A happy Christmas to you, Englishmen!» («Щасливого Різдва вам, англійці!»). А у відповідь лунало: «Same to you, Fritz, but dinna o’er eat yourself wi ‘they sausages!» («І вам того ж, Фріци, тільки не їште багато ковбаси!»).

Атмосферу, що панувала на полі перемир’я, дуже гарно передає видатна балада «Christmas in The Trenches» («Різдво в окопах», слова і музика Джона Маккатчена). Ця пісня заснована на реальних подіях, що відбувалися на Західному фронті Першої Світової Війни. Йен Келхаун, шотландець, був одним з офіцерів британських збройних сил. За участь у Різдвяному перемир’ї він був засуджений до смерті «за пособництво ворогу», і тільки втручання монарха Георга V позбавило його вироку.

Обидві сторони продовжували вигукувати різдвяні вітання один одному, і солдати стали виходити на нейтральну смугу для обміну подарунками – шоколадом, сигаретами, різними дрібницями. Недавні вороги показували один одному фотографії своїх сімей і навіть зіграли у футбол на нейтральній смузі.

Однією з причин, через яку розглядалося питання про можливість перемир’я, була необхідність прибрати трупи, які залишалися на полі бою протягом декількох місяців і поховати вбитих. Тому поряд з радісними клопотами солдати виконували скорботну роботу: на нейтральній смузі солдати обох сторін виносили тіла своїх загиблих товаришів. На відспівуванні були присутні піхотинці супротивників.

Перемир’я поширилися на інші райони фронту, і залишилося багато історій про футбольні матчі між протиборчими сторонами. У багатьох секторах перемир’я продовжилося і 25 грудня, а в деяких районах і до Нового року.

У наступні роки артилерії було наказано обстрілювати фронт у Різдвяну Ніч, проте і в Різдво 1915 були відзначені походи солдатів в окопи ворогів на святкування, хоча і в менших розмірах.

Тож варто зупинитися та замислитись. Навіть коли свята вже добігають свого кінця. Бо Ісус і далі продовжує жити у наших серцях…

]]> http://www.credo-ua.org/2011/01/39374/feed 2 http://www.credo-ua.org/2011/01/38697 http://www.credo-ua.org/2011/01/38697#comments Thu, 06 Jan 2011 12:36:42 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=38697


фото: gover.pl

Посвятити золото, запалити кілька зернят кадила та освятити шматочок крейди – прості щорічні дії, які зазвичай і означають, що святкуємо свято Трьох Царів. А може то й не царі були, а мудреці або волхви чи маги, – Святе Письмо не уточнює, а традицію називати їх Каспер, Мельхіор і Балтазар взагалі в середньовіччі вигадали.

Як би не було і звідки б не росли ноги в традицій свята, а його глибокий теологічний сенс залишається так само глибоким. Якою очевидною не видавалася б помилка так званих мудреців, які спочатку шукали Христа в царських палатах, а тільки потім продовжили свої пошуки царя, – ми з вами нерідко буваємо не набагато мудрішими.
«Нехай кожен, хто увійде в цей дім – зустріне тут Христа». Кажуть, що саме це означають нехитрі літери та цифри (20+C+М+B+11), які у свято Богоявлення малюємо крейдою на дверях наших домівок.

Зустріч Христа в моєму домі – чи це можливо? Кого зустріне жебрак, який застукає з простягнутою рукою і лукавим блиском в оці, сусідка, яка в сотий раз приходить по склянку цукру, свідок Єгови, який вперто, ігноруючи той факт, що ми католики, все одно заверне до нашої хати і спробує розговорити на біблійні теми? Побачать нас – простих, земних, грішних, пихатих, втомлених, наляканих. Ті, хто прийшли до убогої печери з Новонародженим і ті, хто ступає на поріг нашого дому – це часто ті самі погани, які свідомо чи несвідомо шукають дива, блиску зірки, неповторної зустрічі. Ми можемо бути не готові, неочікувані гості можуть застати нас зненацька в поганому гуморі і дещо не налаштованими на «християнську частоту», а «дари», які вони принесуть і взагалі можуть вибити нас з колії або виявитися геть непотрібними.

Християнином бути непросто, але непросто бути й поганином. Свято Трьох Царів – це нагода. Нагода до того, щоб кожен, кого якась невідома зірка приведе до нашого дому чи нашого життя, став бажаним гостем і зустрів Христа там, де не дуже шукав і де, можливо, й не сподівався. А вифлеємське диво – це і буде та мить, коли нам вдасться влаштувати ту зустріч з Христом для себе і тих, хто вже на порозі.

]]> http://www.credo-ua.org/2011/01/38697/feed 1 http://www.credo-ua.org/2011/01/38658 http://www.credo-ua.org/2011/01/38658#comments Wed, 05 Jan 2011 17:48:48 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=38658

Кому подавати: всім, хто просить, чи шукати тих, хто дійсно потребує?

Навіть далекі від віри люди вважають, що милостиня – добра справа. Для християн у цьому питанні теж все очевидно: «Усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили» (Мт 25,40). Але на практиці чомусь гризуть сумніви, коли від «найменшого брата» з простягнутою рукою тхне перегаром чи відвертою брехнею. Не треба бути провидцем, щоб зрозуміти, на що саме підуть гроші, пожертвувані п’яниці. І в крайню бідність циган, напевно, мало хто вірить.

Пам’ятаю, бачила колись з вікна, як біля мого будинку зупинилось таксі, з якого висипалася ціла юрба циганок з дітьми і миттєво розійшлась по під’їздах. Весь час, поки циганки обходили квартири дев’ятиповерхівки, просячи на хліб, на них унизу чекало проплачене таксі. Вочевидь, жебрацький промисел циганок досить успішний, якщо вони можуть собі дозволити такі зручності. Так само завжди знайдуться люди, які вірять легіону безіменних тітоньок, що на автовокзалах збирають гроші начебто на операцію когось з рідних. Ставлю себе на місце людини, якій потрібно знайти величезну суму на операцію. Автобуси – останнє місце, де б я шукала гроші.

Але таке шахрайство – ще квіточки. Існує набагато жахливіший жебрацький бізнес, в якому жебраки – лише жертви справжніх злочинців, що тримають їх у рабстві і змушують випрошувати милостиню. Не так давно читала статтю, в якій інвалід розповідав про свої поневіряння. Випадкові знайомі його накачали наркотиками та вивезли в інше місто. Підтримуючи у напівсвідомому від наркотиків стані, змушували жебракувати у переходах метро. Усі гроші, звісно, забирали. Про такі речі час від часу пишуть далеко не жовті газети. І ці випадки трапляються не лише в нашій країні. Знайомий священик, який вчився у Римі, розповідав, що постійно бачив на площі багато жебраків з понівеченими ногами та руками. З часом він дізнався, що цих людей калічили спеціально, аби вони викликали більше жалості у перехожих.

Нехай твоя милостиня запітніє у тебе в руках ,перш ніж ти дізнаєшся, кому подаєш

Усі ці речі існують лише тому, що приносять гроші. Ось і виходить, що дати милостиню п’яниці означає ще більше прив’язати його до алкоголю, дати циганці чи «нє мєсній» – стимулювати шахрайство і неробство. А подаючи інвалідові ми (який жах), можливо, навіть підтримуємо рабовласництво. А як же слова Христа «дай тому, хто в тебе просить, а хто хоче позичити в тебе, не відвертайся» (Мат 5:42)? Відповідь на це міститься у християнському тексті ІІ століття під назвою «Дідахе» (Навчання 12-ти апостолів): «Нехай твоя милостиня запітніє у тебе в руках, перш ніж ти дізнаєшся, кому подаєш» (1, 6). Про розбірливість у подаванні милостині говорить і Отець та Вчитель Церкви св. Василь Великий: «Потрібна досвідченість, щоб розрізнити насправді потребуючого і того, хто просить через захланність. І хто дає пригніченому бідністю, той дає Господу і від Нього отримає нагороду; а хто дає всякому пересічному – той кидає псу, який докучає своєю нав’язливістю, але не викликає жалості своїм убозтвом».

Поради, безумовно, хороші, але є небезпека, що милостиня так і залишиться пітніти у долоні, доки не знайдеться бездоганний жебрак. Та й хто візьме на себе сміливість визначати, гідна ця конкретна людина милостині, чи ні? Саме тому багато духовних авторитетів радять просто давати тим, хто просить, а все інше доручити Богу. «Пусти твій хліб на воду: по довгому часі ти знайдеш його знову» (Проп 11:1), а Бог хай визначає, до кого та вода занесе хліб. А ще згадується чи то притча, чи реальна історія про стародавнього монаха, до якого прийшов жебрак і попросив дати йому одяг, бо його одежа зовсім зносилася. У монаха було дві одежини: стара і зношена – на собі, а також нова – про запас. Тож дав йому свою стару, а сам одягнув нову. Через певний час, коли жебрак вже відійшов, монах згадав слова Христа «Що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили» і подумав, що недобре Христу давати старий одяг. Він догнав жебрака і дав йому новий одяг, а сам знову вдягнувся у свій старий. Через якийсь час цей монах побачив, що його новий одяг продається на базарі, і засумував, вирішивши, що жебрак його продав, а гроші, напевно, пропив. Уві сні йому явився Христос, вдягнений у його одяг. Господь казав: «Це твій одяг, який ти пожертвував Мені. Я його прийняв, і зараз він на Мені, тож не сумуй».

Бог повертає сторицею

Окрім того, що наші пожертвування, зроблені заради Христа, отримує Сам Бог, милостиня має ще одну цікаву властивість. Вона повертається до того, хто її подав, і не просто повертається, а у багато разів збільшена. Так каже Біблія і досвід багатьох людей.

В одному з внутрішньо церковних католицьких рухів на певному етапі формації людям пропонують буквально прийняти і виконати слова Христа, адресовані багатому юнакові: «Продай, що маєш, дай бідним, то й будеш мати скарб на небі» (Мк 10:21). Цікаво, що через якийсь час багато з цих людей засвідчують, що їхня милостиня і справді вже зараз повертається до них у 100 разів збільшена, як і було обіцяно у Євангелії: «Немає жодного, хто б полишив дім, братів, сестер, матір, батька, дітей, чи угіддя – задля мене і задля Євангелія – і при цьому не одержав би в сто разів більше вже тепер, у цей час, в умовах переслідувань, – будинків, братів, сестер, матерів, дітей, угідь, – а в майбутньому віці – вічне життя!» (Мк 10:29-30).

Пусти твій хліб на воду: по довгому часі ти знайдеш його знову

Святий Василь Великий уподібнював багатство до великої річки. Як вона розливає свої води тисячами каналів по землі, так і той, хто має статок, мусить тисячами шляхів свої гроші допроваджувати до бідних. А ще він казав, що багатство схоже на джерельну воду: чим частіше з неї черпають, тим вода стає чистішою, а джерело, з якого не черпають – швидко забруднюється. У закони звичайної логіки важко вмістити твердження, що чим більше чогось віддавати – тим більше його матимеш. Але Той, хто нагодував п’ять тисяч людей п’ятьма хлібинами і двома рибками, явно не узгоджував свої дії з земною логікою. Це я не до того кажу, що даючи милостиню не потрібно керуватись розумом, а до того, що є ще щось, окрім сухого розрахунку. Але і про розум забувати теж не варто, тим більше що думати, як відомо, – не боляче.

]]> http://www.credo-ua.org/2011/01/38658/feed 2 http://www.credo-ua.org/2010/11/35841 http://www.credo-ua.org/2010/11/35841#comments Tue, 02 Nov 2010 11:10:09 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=35841
Журналісти ТСН не знали, як «розірватися між вшануванням всіх святих і всіх нечистих».

У Києві 31 жовтня католицька молодь різних парафій святкувала День Всіх святих. Цього ж вечора клуби міста наповнила невіруюча молодь, переодягнена в нечисть.

Канал, що робив репортаж про це дійство під назвою «Закінчилось світло і почалася темрява», стверджує, що веселих в клубі було більше ніж вірян, які вимолювали нечисть з України. Шкода, що журналісти висвітлюють все в такому ракурсі, як вони цього хочуть. Насправді ж, наслідки від, як ствердили журналісти, «святкування одного і того самого» абсолютно протилежні.

Давайте самі зіставимо наслідки. Клуб – напилися, обкурилися, одяглися в нечисть. Мораль – нульова. Зранку болить голова, дехто заразився венеричними хворобами, хтось прокинувся в міліцейському відділку…

А тепер повернемося до християнського святкування.

Головною була Служба Божа, з якої і розпочалося святкування. Після неї відбувся веселий вечір знайомств, на якому кожна парафія показувала свій талант. Далі була презентація, в якій молодь могла більше дізнатися про мало відомих святих. Наступним була конференція о. Олега на тему «Святість», де кожен зміг для себе почути багато нового. Багато, хто не знав, що в Книзі Буття Бог закликає нас панувати над рослиною та твариною – бути царями в цьому світі.

Останнім часом чомусь поширилась думка, що християнин – це побожний меланхолік. Подивімося на льва, кобру, вовка – їх створив Бог і вони Йому подобаються. Християнин повинен бути активним. Тому після цієї конференції, молодь так стрибала на дискотеці, що куди його братися тим клубам.

Як зізналася одна дівчина: «Ніколи не думала, що поняття християнської дискотеки – це передусім радість, щира посмішка і незабутні враження».

«Загалом дуже позитивний вечір відбувся в інституті Томи Аквінського. Готувалися задовго наперед, отож вийшло все майже так як і було заплановано. Почалося все з урочистої Служби Божої під музичний супровід гурту з парафії св. Олександра. Гурт достатньо молодий (ще не визначилися з назвою), але зарекомендував себе досить позитивно. На Службі були представники з різних конфесій: римо-католики, греко-католики, протестанти. По закінченню служби на молодь очікували ще 3 досить приємні події. Насамкінець відбувся танцювальний вечір. Настільки весело і захоплено може веселитися молодь. Різноманітні конкурси, інтеграційні танці, швидкі, повільні приходили на зміну один одному. Хто вмів добре танцювати – насолоджувався танцем, а хто не вмів – зміг покращити своє вміння і залишився дуже задоволений з вельми приємними враження від вечора. І під кінець усіх об’єднала спільна молитва і передавання «біотопу». Не залишається нічого, як посміхатися від радості, пригадуючи ці найприємніші хвилини! А спогади про вечір залишаться на довгі роки, а може і на десятки років, коли ми будемо розповідати цю історію дітям, а діти, коли підростуть, нашим внукам», – розповів учасник святкування Іван Ковалів.

Вдео Католицького Медіа-Центру

Тож шановні репортери каналу, чи правильне було ваше зіставлення святкувань молоді? Чому ви взяли тільки зовнішнє задоволення? Шкода, що ви не розумієте, що духовне набагато важливіше за тілесне!

]]> http://www.credo-ua.org/2010/11/35841/feed 16 http://www.credo-ua.org/2010/10/35149 http://www.credo-ua.org/2010/10/35149#comments Tue, 19 Oct 2010 13:30:51 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=35149

Ми живемо у світі, де панує культура постмодернізму, з її падінням авторитетів, запереченням існування істини, віри та відмовою від класичного розуміння свободи розуму. «Все відносне, – проголошує ця культура, – та залежить від суб’єктивної оцінки».

Постмодернізм сповіщає «смерть Бога» і починає використовувати людину, трактуючи її, як тварину. А людина в той час занурюється в духовну депресію, споживацтво, різного роду залежності… Чи існують ліки від цієї людської культурної кризи? Здається, так. Їх можна знайти, звернувшись до джерел нашої культури, до основ, які ми забули. Відповідь в повноті знаходиться у філософії богослова св. Томи Аквінського, який у своїй науці поєднує стародавню мудрість з вченням Католицької Церкви.

Тут можна поставити ще одне запитання: Вчення св. Томи все ще залишається актуальним?

Відомо, що вчення св. Томи становить підвалини вчення Католицької Церкви, яке вивчають у семінаріях та католицьких університетах. Але з іншого боку (хоча Йоан Павло II у своїй енцикліці «Fides et ratio» часто посилається на св. Тому Аквінського), складається враження, що погляди цього середньовічного філософа та богослова, отримали недостатньо уваги. Часто доводиться чути, що сам Тома незадовго до своєї смерті казав, що те все, що він написав – «солома». Для неохочих до вивчення численних праць Аквінського це служить основним аргументом. Які ж джерела ворожості по відношенню до цього доктора Церкви? Перш ніж відповісти на це питання, потрібно звернутися до біографії Аквінського, та згадати про долю його вчення.

Тома Аквінський народився в 1224 (1225 р.н.) в Італії. Освіту здобув у монастирі Монте-Кассіно та університеті Неаполя. Там він познайомився з учнями св. Домініка і незабаром, не зважаючи на спротив сім’ї, Тома приєднується до домініканського ордену. Далі він навчається у св. Альберта Великого в Кельні, а потім у Паризькому університеті. З часом отримує ступінь професора богослов’я і філософії та продовжує працювати в Сорбонні. Тома Аквінський пише такі наукові трактати: «Сума теологія», «Сума філософія» (Summa contra gentes)» та багато інших. Під час навчання Тома знайомиться з стародавньою філософією Аристотеля. Він розвинув вчення Аристотеля, пристосувавши його до християнства.
Однак Тома не тільки займався дослідженням. Він також полемізував з арабською філософію та з популярним у той час у Парижі латинським аверроїзмом.

Латинський аверроїзм був європейським варіантом філософії Аверроїса – араба, погляди якого заперечували релігію. Багато хто із сучасників та більш пізніх дослідників робіт св. Томи не зрозуміли тієї полеміки, тому певний час вона вважалась частиною вчення Томи Аквінського, не згідною з вченням Церкви. Це непорозуміння прояснюється тільки в 1325 році. Тоді Тому реабілітували, визнавши, що засудження його вчення було помилковим. З того часу з’являються коментарі робіт святого Томи. Однак Тома був людиною, широта думки якої сягала далеко за межі мислення тогочасної науки. Тому його учні теж не завжди розуміли геніального послання їх Вчителя, а їх помилки повторили пізніші коментатори. Так виникли різні види неотомізму.

Професор Миколай Краснодебський визначив п’ять основних типів томістичної філософії: традиційний неотомізм, лювенський, трансцендентальний, екзистенціальний послідовний.

Традиційний неотомізм був популярний у першій половині двадцятого століття. Він об’єднав ідеї Томи та інших середньовічних філософів та ототожнював самого Тому з Аристотелем. Така різноманітність неотомізму була спробою «модернізувати» вчення св. Томи, але наслідок був не згідний з його поглядами. До представників традиційного неотомізму відноситься Казимир Вайс з Львівського університету та Франциск Габріель з Ягеллонського університету в Кракові.

Лювенський неотомізм виник на рубежі століть з ініціативи кардинала Мерсьє Дежедьєр у Католицькому університеті в Лювені (Бельгія). Він поєднав вчення Томи з природничими науками. Трансцендентальний неотомізм зробив спробу схрестити філософію Томи Аквінського з вченнями Канта, Гегеля, навіть Маркса. Ця спроба, звичайно, не вдалася. Прорив відбувся у дослідженнях французьких філософів Жака Мартена та Етьєна Гєлсона. Вони справедливо відзначили, що поточний розвиток науки Аквінського не сумісний з його текстами. Так народився екзистенціальний неотомізм, що підкреслив роль акту існування. У Польщі цим займався о. Мечислав Kромпец OP з Люблінського Католицького університету, автор численних робіт, присвячених філософії Томи Аквінського.

Останній варіант Неотомізму виник у 80-х роках ХХ століття в католицькій Духовній академії у Варшаві (нині університет кардинала Стефана Вишинського). Його творцем був Мечислав Гогач, який «очистив» св. Тому від запозичень з арабської філософії, з якою той охоче дискутував.

Виник також послідовний неотомізм, який у Польщі стає все більш популярним. Особливо етика Гогача, в якій підкреслюється роль особи.

Таким чином, на сьогодні ми маємо найкращі переклади праць Томи з латини на сучасні мови.

Ось, наприклад, що св. Тома говорить про щастя: «Бог за своєю сутністю є щастям, яке не належить нічому іншому. Ніхто за своєю сутністю не може бути щасливий, але може бути щасливий тією мірою, в якій він наближається до Бога, тобто до Того, Хто є самим щастям». Це відповідь сучасній людині, яка заблукала у пошуках щастя.

Також Тома має відповідь і сучасним раціоналістам: «Розум є могутньою природою людини. Призначення людини – розуміти й діяти з розумінням. Людині природним чином властиво осягати мету, до якої тяжіє будь-яка річ, природний порядок речей, завершенням якого є вище благо – Бог».

А ось що в розумінні Томи Аквінського справжня свобода людини: «В земному вимірі розум знає добро і зло у речах і діях, що нижче Бога, а тому наша воля вільна хотіти чи не хотіти щось із земних цінностей. Це і є суть вільної розумної волі: розум – причина свободи. Людина вільна в тому сенсі, що, йдучи до мети, вона веде себе сама. Людина грішить саме тому, що вільна – вільна віддалятися від мети й забувати універсальні закони, що відкриваються розумом і Одкровенням божества».

Томізм не можна назвати «темним», незрозумілим, призначеним тільки для духовенства, предметом середньовічного монаха. Сьогодні ми маємо його широке практичне застосування в профілактиці залежності та педагогіки. Виявляється, що
наука св. Томи залишається актуальною та універсальною. Він показує людину у відносинах з Богом, в повній мірі її персоналістичного гуманізму. Захищає всупереч ідеології, яка використовує людину, як інструмент. І швидше за все вчення св. Томи ігнорується тому, що він показу зрозумілий шлях у сучасному світі.

ВченняТоми може подолати поточну кризу культури, хоча вона зустрічається з двома
протилежностями. По-перше, вона не розрізняє типи неотомізму, не розуміючи, що сучасні типи неотомізму – це не щось закрите на мирські справи. По-друге, поширення вчення Томи не вигідне постмодернізму, який хоче «побудувати нову людину», інтерпретуючи її як тварину.

Філософія та богослов’я св. Томи навіть через 736 років після його смерті, продовжує надихати до використання їх сьогодні.

При написанні статті використовувались матеріали:

М. Kраснодебький, Людина і пайдея. Реалістичні основи філософії виховання «Studia Leopoliensia» 2 / 2009, стор 171-178

]]> http://www.credo-ua.org/2010/10/35149/feed 1 http://www.credo-ua.org/2010/10/34842 http://www.credo-ua.org/2010/10/34842#comments Wed, 13 Oct 2010 11:41:58 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=34842
Часом діти підходять до мене і питають: «Гей, Арні, ти бог?» Зазвичай я сміюся і кажу: «Непогана спроба, але пошукайте Його в іншому місці».

Перемога не дає силу. Силу дає боротьба. Якщо ти борешся і не здаєшся – це і є сила.

Жити – це значить постійно залишатися голодним. Сенс життя полягає не в тому, щоб просто існувати і виживати, а в тому, щоб рухатися вперед, вгору, досягати і завойовувати.

Гроші не зроблять тебе щасливим. Зараз у мене 50 мільйонів доларів, але я на стільки ж щасливий, на скільки був щасливим тоді, коли мав лише 48.

Я вірю в Бога. А, отже, я вірю в силу, що Йому протистоїть – у диявола. Мені здається, ми повинні вірити і в добро, і в зло. Тому що в нас є і одне і друге.

Мене ніколи не спокушав сатана. У нього немає нічого такого, що він міг би мені запропонувати. Я багато думав про це: все, що він може мені дати – це лише тимчасові задоволення. З сатаною завжди так.

Коли я був хлопчиськом, віри у мене було зовсім небагато. Моя мати тягала мене до церкви щонеділі, а якщо я опирався, то отримував хорошого ляпаса. Потім, коли я підріс і в мене з’явився шанс повстати – це було у 18 або у 19 років – я почав літати у хмарах. Мене гарно перло – адже я був чемпіоном з бодибілдингу. Тоді я перестав ходити до церкви. Це здавалося мені абсурдом. А потім, коли старієш, а тим паче коли в тебе з’являються діти, віра поступово повертається до тебе. Тобі вже не потрібна людина, яка б нагадувала тобі щось. Ти сам повертаєшся до того, з чого почав. Ти згадуєш, чому тебе вчили батьки, і навчаєш того ж своїх дітей. Ти думаєш: «Зараз це має сенс». Потім, звісно, твої діти теж повстануть. А потім теж повернуться до віри. Це коло, і по-іншому бути не може.

За матеріалами: esquire.ru

]]> http://www.credo-ua.org/2010/10/34842/feed 5 http://www.credo-ua.org/2010/10/34497 http://www.credo-ua.org/2010/10/34497#comments Thu, 07 Oct 2010 09:49:47 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=34497

Останній місяць перед довгожданими вихідними 24-26 вересня цього року у моїх друзів та знайомих з РЧС з уст не злітало слово «бал». Не встигнеш привітатися, як звучать питання: « Ти будеш на балу? Ти вибрала вже сукню? А коли їдемо? А може щось допомогти? А що нового чути про бал? А що там буде? А хто ще їде? А чи багато людей буде складати обіти чистоти? До зустрічі на балу!» Бал, бал, бал…

За тиждень до цього довгожданого балу всі ніби зговорилися: на кожного почали раптово навалюватися якісь перешкоди, в тому числі і на мене. Багато кому, на жаль, не вдалося приїхати, а більшість моїх знайомих, яким все-таки Боже Провидіння дало можливість добратися на бал, до останнього не знали чи зможуть побороти перешкоди, які так раптово насунулися.

В мене особисто часто так трапляється, як маю зробити щось добре та корисне, тому нічого дивного в цьому не побачила. І зараз безмежно вдячна Богові, що допоміг подолати нам всі труднощі та приїхати на зустріч з Ним в Зарічани, що недалеко від Житомира.

Адже тут на нас чекала не лише велика і вишукана дискотека, а набагато більше.

Для нас, молоді з РЧС і не тільки, о. Павло Вишковський та сестри Рената та Марцеліна приготували надзвичайно глибокі реколекції. Для мене і для кожного то була така духовна заправка, щоби їхати далі по життю, по будденості.

Щоденна Євхаристія, можливість сповіді, духовної розмови, ранкові та вечірні молитві у формі роздумів-адорації під чудесний музичний супровід збірної групи з Києва – через це Господь щедро виливав Свої благодаті.

Був у нас час і на знайомство та спілкування, відпочинок та прогулянки лісом або річкою на човні.

Щиро вдячна кожному, хто приїхав на ці реколекції, ваші очі, ваші посмішки – то дійсно великий дар.

Після Служби, очоленої єпископом Києво-Житомирської дієцезії Яном Пурвінським, вечора знайомств, репетиції балу, спільного прославлення Бога піснями, конференцій о. Павла, ми почали готуватися до кульмінації зустрічі в Зарічанах – Вечірньої Служби Божої, під час якої восьмеро молодих людей мали урочисто скласти присягу чистоти на вівтарі, а всі інші її відновити. Під час принесення дарів кожен жертвував Господу через Марію свої старання жити чистим серцем і просив допомоги вистояти та дійти до святості, приносячи до Чудотворного образу Матері Божої Бердичівської маленьку білу троянду.

Цю важливу подію ми вирішили відсвяткувати, адже Господь нас любить живою радісною любов’ю і радість та щастя переповнювала наші серця. Поєднавшись з Господом в Причасті ми пішли прославляти Його танцем.

Неймовірно чарівні дівчата у вечірніх сукнях, хлопці, такі елегантні та вишукані, чудова музика вальсу, посмішки – все на славу Тому, Котрий щойно прийшов до наших серць.

Під час всього балу ведучі розповідали нам інтригуючу історію на досить банальну, як могло здатися на перший погляд, тему – пошуки молодого хлопця своєї половинки. Ми могли слідкувати за тим, як в часом досить гумористичному тоні, часом в романтичному і навіть в філософському та віршованому головні герої дійства намагалися нам донести вартість істинних цінностей. Під враженням заключних слів апостола Павла про справжню Божу любов із послання до Коринтян ми тихенько зайшли в капличку, щоби подякувати Богу та прославити його, а також покірно занести свої тривоги, прохання в спонтанній спільній молитві та співах. Молитва завершилася, але ми все ніяк не могли зупинитися – з серця лилася одна за одною пісня. Ще б трохи і вечірня молитва ледь не перетворилася б на нічну адорацію.

Наступного дня, в неділю, отець Павло нас всіх шокував проповіддю. Він настільки глибоко розкрив давно відомі істини щодо того, як ми маємо любити:

- любити усіх, не ділячи на кращих та гірших;

- любити першим, не чекаючи, поки хтось зробить крок назустріч;

- любити, навіть коли це важко;

- любити, бачачи в ближньому самого Бога.

Пункт третій цього переліку запам’ятав напевно кожен. Отець попросив на цю Службу принести із собою одну річ, найціннішу серед усього, що ми із собою маємо. На проповіді він зібрав це все в гарненький пакетик. Молодь кидала туди і телефони і фотоапарати, і персні, і хрестики. А потім отець каже: «Любити, навіть коли це важко, коли це коштує», – і з усього розмаху кидає цей пакет об кам’яну підлогу! Напевно ви здогадалися, якою була реакція тих, хто туди поклав телефон чи фотоапарат. «Ось так буває в житті – ви віддаєте людині саме найцінніше, що у вас було, а вона в одну мить це все потопче ногами, – продовжує отець, – Але, щоби ви спокійно далі брали участь в Службі, то скажу, що у мене було два однакових пакета і ваші речі цілі та неушкоджені».

Після Служби ми усі ділилися враженнями. Ми тільки встигали дивуватися, наскільки Господь за ці три дні міг доторкнути кожного: комусь дав відповідь на запитання, яке його тривожило, комусь допоміг знайти близьку людину, друга, комусь навернутися. Цей перелік можна продовжувати до нескінченності. Тому зупинимося лише на кількох свідченнях, якими люб’язно поділилася молодь.

А перед цим хочу щиро подякувати Богу, що привів мене у Зарічани, я щиро вдячна організаторам – Католицькому Медіа-Центру, молоді-співоранізаторам, та кожному із 45 молодих людей, які спільно творили ці реколекції!

Крістіна Надворна, Київ:

Дотримуватись чистоти в світі, який пропонує бруд на кожному кроці, дуже важко. Завдяки Руху Чистих Сердець я знайшла однодумців. Дуже важливо знати, що ти не один. Я відчула себе частиною великої люблячої сім’ї, яка прийняла важливе рішення для себе – боротися! Боротися і відстоювати своє право на чисту, справжню любов. Ісус полюбив нас до кінця і довів нам, що справжня любов існує.

Ці три дні, проведені в Зарічанах, стали початком чогось прекрасного в моєму житті. Я зрозуміла, що Ісус хоче чогось більшого від мене, ніж просто вчитися чи працювати, але, щоб я відірвалася від себе і побачила свого ближнього. Полюбила його.

Відгородитись від неприємних нам людей – це найлегше, що можна зробити, а от побачити в них гарну чуйну особистість буває важко. І не має значення, що наші погляди на світ і на те, як в ньому жити різні, головне, що ти прийняв рішення – боротися з цією оманливою любов’ю. І ти можеш поділитись цим з своїм ближнім. Це і є справжня любов.»

Артем з Житомира:

«Велика хвала Богу, за те, що Він привів мене на цей бал. Я не планував бути там, але Господь нас веде дорогою спасіння!

На реколекціях переді мною стояв вибір, вибір чистоти серця! За три дні моє серце багато чого пережило, багато разів сатана хотів повернути мене з тієї дороги, на яку поставив мене Господь. Я мав багато спокус, але молитва, милосердя Господнє і слова Його, які Він промовляв до нас через отця Павла Вишковського допомогли перебороти зло, спокуси і саме це мені допомогло зробити крок, до якого мене привів Господь. І я дуже радію цьому!

І друга справа, хоча менш важлива, але радісна – це бал!

Цікава програма, вистава (в якій я також приймав участь), а також танці, танці «до упаду». Дуже дякую нашому вчителю, Павлу Ковалю, який нас навчив чудових, красивих танців: вальс, квік-степ, джайв. Було дуже весело, цікаво і вся атмосфера була наповнена любов’ю, нашою любов’ю один до одного і звичайно же любов’ю Господньою.

Дуже радію тому, що познайомився з новими людьми, маю нових і дуже цікавих друзів. А також щиро дякую всім, хто молився за мене, особливо сестрам, які сильно хвилювалися за мене.

Сердечно запрошую молодь до Руху Чистих Сердець. Це крок, який зближує нас з Господом, який розкриває наші серця.»

]]> http://www.credo-ua.org/2010/10/34497/feed 3