CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » Духовний фітнес

Найважче примиритися з собою

часопис CREDO — Tue, 31 Jan 2012 13:59:54 +0000

Кожен з нас має претензії до себе. Прийняти себе – означає пробачити собі помилки минулого, зробити висновки, щоб потім більше ніколи не повертатися до цих помилок.

Небезпечними є крайнощі: не пробачати собі або, наївно даючи самому собі «розгрішення» з усіх провин, надалі повторювати ті самі помилки та гріхи. Пробачення зрілої людини полягає в тому, щоб прийняти себе із Божою любов’ю. Це вчитися на помилках минулого, а також ставити перед собою шляхетні вимоги на щодень. Це вимагати від себе вже зараз у своїх виборах керуватися любов’ю, правдою і відповідальністю. Людина, яка насправді собі пробачила, пам’ятає своє минуле, але не для того, щоб займатися самобичуванням чи впадати у розпач, лише для того, щоб робити висновки і не повторювати старих помилок. В такому випадку залишаються лише спогади про події минулого, що стають частиною життєвої мудрості і досвіду. Натомість, зникає інтенсивний біль та образа, які доти супроводжували спогади про помилки минулого.

“ Прийняти себе – означає пробачити собі помилки минулого, зробити висновки, щоб потім більше ніколи не повертатися до цих помилок

Примиритися з собою – це також пробачити іншим людям кривди, яких вони колись мені завдали. Адже зло, яке я досвідчив від інших, це вже минуле. Це біль, який я уже пережив. Натомість, якщо в моєму серці підтримується образа до ближніх і я не можу пробачити їм, – незважаючи на те, що деяких уже немає в живих, а інші перестали мати вплив на моє життя, чи змінили своє ставлення до мене, – то тепер я сам себе кривджу, підтримую біль з минулого і чиню так, що він отруює моє теперішнє. Я маю бути зацікавленим у тому, щоб простити іншим, адже примирення дає мені шанс на позитивне теперішнє і майбутнє. Примиритися з собою – це погодитися з фактом, що я взагалі існую, що я був «вкинутий» у цей світ без моєї на це згоди. Це примиритися з тим, що я народився і був вихований саме у такій родині, у цьому часі, у цій країні, що ходив саме до такої школи, що мав таких вчителів, ровесників, що отримав саме таке тіло, таке здоров’я, таку стать, такі інтелектуальні можливості, таку психічну вразливість, такі потреби, саме такий духовний світ і такі зв’язки з іншими. Примиритися з собою – це примиритися з цілою своєю історією, щоб мати сили і надію на сьогодні і на завтра.

Фото: Олена Качуровська

Примирення з самим собою веде нас до примирення з ближнім. Той, хто досвідчив милосердну любов Бога і пробачив собі помилки минулого, усвідомлює, що інші – подібно до нього – є слабкими й грішними. Якщо хтось не здатен з усього серця пробачити брату чи сестрі, це значить, що він сам не повірив у Боже милосердя і надалі не здатен пробачити самому собі. Примирення з іншою особою означає пробачення кривд і провин, які ця особа завдала у минулому. Чи значить це щось більше, залежить від реальної постави іншої людини. Якщо вона визнала свою помилку і змінила свою поведінку, то примирення з нею означає не лише пробачення їй старих провин, але також обдаровування її довірою і вдячністю сьогодні. Подібно як у ставленні до себе самого, треба остерігатися будь-яких крайнощів. Однією крайністю є відмовити у пробаченні та шукати помсти за зло, вчинене у минулому. Іншою крайністю є наївне пробачення, коли людина, яка мене скривдила, не визнає своїх помилок, не змінюється і не просить пробачення, лише надалі намагається мене кривдити.

“ Примиритися з собою – це також пробачити іншим людям кривди, яких вони колись мені завдали

Часом потреба поєднання з ближніми виникає не з того, що хтось мене скривдив у минулому, а я сам вчинив комусь зло і є винуватцем. У такій ситуації мій обов’язок полягає в тому, щоб зробити перший крок у напрямку примирення. Справа не в тому, щоб одразу просити про пробачення і примирення, лише, щоб спочатку підійти до свого ближнього, признатися до болю від вчиненого зла, винагородити цій людині завдану кривду і перепросити за біль. Лише тоді я маю моральне право просити пробачення. Якщо виконаю усі ці умови, а інша людина, все одно не хоче мені пробачити, то замість того, щоб злитися чи агресивно реагувати, маю просто молитися про зцілення наших взаємовідносин. У деяких ситуаціях примирення – принаймні на цей момент – є неможливим. Тоді залишається довірлива молитва за тих, які мене скривдили, чи за тих, кому я завдав болю. Молитва про готовність подати руку і втихомирення болісних спогадів, в будь-якому випадку, є кроком до пробачення і поєднання.

ks. Marek Dziewiecki, «Sygnały troski»

/ DEON.pl

Ревнивий – не означає закоханий

часопис CREDO — Mon, 23 Jan 2012 16:18:00 +0000

Ревнощі належать до сфери власництва. Їх логіка горизонтальна, тобто думаєш тільки про когось і себе, не беручи до уваги мету, задля якої ми з’явилися на землі.

Ревнива людина – це та, яка згубила з очей справжню причину нашого приходу на світ. З таких людей, на жаль, будуть і батьки погані, бо не зможуть допомогти дітям у їхній боротьбі з неврозом, ба навіть стануть для них перешкодою, чинником для наростання неврозів у сім’ї.

Ревнива людина – невпевнена в собі, у своїй власній здатності любити, бути незалежною, провадити самостійне життя. Брак упевненості корениться у страху, що повністю або частково втратиш любов партнера, яку відбере конкурент.

Любити означає бажати добра іншій людині та всьому людству, а отже – погоджуватися, щоби кожен здійснив свій вибір життя і найбільш відповідного собі партнера. Однак аби це осягнути, аби зрозуміти інших, потрібно насамперед зрозуміти й полюбити самого себе. Незнання себе самого провадить до нерозуміння життя. Воно робить нас обмеженими людьми, якими володіють виключно наші бажання й хіть, людьми, не здатними вільне керувати нашими враженнями, емоціями та почуттями.

1. Перш ніж навчитеся любити інших – навчіться шанувати себе. Хто не має поваги до себе, не зможе любити.

2. Не плутайте любові з почуттями або емоціями, що їх викликає зацікавленість якоюсь людиною. Цікавість може бути сповнена захвату, але вона лише інструмент для подальшого пізнання.

3. Не плутайте любові з володінням.

4. Любов – плід зрілості. До неї провадить довгий індивідуальний шлях.

5. Не плутайте любові з залежністю від когось, із потребою підтримки, зі страхом перед самотністю, з конформізмом, з фізичним пожаданням. Любов – це здатність до буття, автономного існування, трансценденції.

6. Любов – це «за визначенням» вертикальний зв’язок, а не горизонтальний. Її можуть пізнати ті, хто зумів підвестися над горизонтальністю грошей, влади, сексу, успіху.

7. Людина неглибока ніколи не зможе любити.

8. Хто не зазнав духовного страждання, не пізнає і любові.

9. Любов – прекрасна річ. Вона подібна до квітки: якщо допустиш, щоб їй забракло води, – помре.

10. Всі говорять про любов. Багатьом людям видається, що вони люблять; насправді любить мало хто. Люди не вміють любити. Любов – це покора, а не піддатливість. Любов – це солодкість, але не солодкавість. Любов є здатністю страждати, але не мазохізмом. Любов є здатністю приймати рішення, але не садизмом. Любов – це також уміння сказати «Ні». Любов – це вибір. Любов завжди є збереженням власної гідності. Любов є прагненням добра іншій людині, іншим людям. Любов – це не егоїзм. Вона є правдою.

DEON.pl

12 порад християнам, які користуються соцмережами

часопис CREDO — Wed, 18 Jan 2012 15:34:36 +0000

1. Не реєструйтеся в соціальних мережах одночасно під різними іменами або ніками.

Це вводить людей в оману, і Вас самих заплутує. Чиніть з іншими так, як хотіли б, щоб чинили з Вами.

2. Не приєднуйтесь до сторінок і груп, які суперечать вашим християнським переконанням.

Це може послужити спокусою невіруючим. Та й групи, які Ви відзначили, свідчать про ваші особисті інтереси.

3. Не виставляйте відео і картинки з елементами інтимного характеру.

Це говорить про те, що Ви схвалюєте відео непристойного змісту, шукаючи їх на «блудних» сайтах. Такі матеріали можуть підштовхнути Вас або когось іншого до гріха.

4. Не виставляйте особисті фотографії і відео, де Ви зображені в купальнику, плавках або просто в напівоголеному вигляді.

Привертати таким чином до себе увагу – гріх. Фотографії подібного штибу належать тільки для особистого і сімейного перегляду.

5. Залишаючи записи, коментарі, повідомлення, завжди перевіряйте чи відповідає це Біблії.

За Ваші думки та переконання Ви відповідаєте перед Богом і людьми.

6. Завжди вказуйте правдиву інформацію про себе або не вказуйте взагалі.

Помилкова інформація, навіть в інтернеті – обман!

7. Використовуйте час, проведений в соціальних мережах, не тільки для відпочинку, але й для того, щоб нести людям християнську мораль і Євангеліє.

Таким чином, Ви можете когось наблизити до Бога.

8. Балансуйте час між живим спілкуванням і спілкуванням у соціальних мережах.

Живе спілкування має у багато разів перевищувати віртуальне.

9. Не додавайте у друзі людей, які дискредитують Бога і Церкву.

Тобто, людей, які ведуть активну пропаганду проти Божої істини.

10. Переглядаючи чужі сторінки, не заздріть, не висміюйте, не засуджуйте, а навпаки бажайте людям завжди хорошого.

Пам’ятайте, Бог все бачить і скрізь чує.

11. Користуючись соціальними мережами, завжди ставте перед собою мету.

Таким чином Ви завжди будете використовувати час, а не «вбивати» його.

12. Нехай Ваші фотографії, інформація, замітки, повідомлення, коментарі, захоплення, інтереси завжди свідчать про те, що Ви є образом Божим.

Навіть у віртуальному світі Ви завжди повинні бути світлом і сіллю.

MIRVAM

Без чого неможливо молитися?

часопис CREDO — Tue, 17 Jan 2012 05:06:47 +0000

Фото: KayVee.INC/flickr.com

Всі повчання про молитву становлять своєрідну теорію. В кожній сфері людської діяльності теорія і практика повинні йти пліч-о-пліч. Кажуть, що немає нічого практичнішого, ніж добра теорія. Це стосується також і молитви, хоч вона за своєю природою дитинно проста.

Молитва – це важлива, найважливіша сфера життя. Неможливо жити без дихання; неможливо існувати без Бога. Він підтримує наше існування та обдаровує нас безліччю дарів. Його дія в нас не залежить від того, чи ми про Нього думаємо і чи ми Йому вдячні. Однак глибинною потребою особистості є пізнання Того, Хто нас вигадав «від а до я», і спілкування з Ним. А Божим прагненням є те, щоб ми усвідомлювали: Він існує, діє і любить нас. І Бог, і ми потребуємо контакту, взаємності, зустрічей.

Коли ми розумом і серцем приймаємо те, що нам пропонує Бог, то якість нашого життя змінюється, в нас входить радість. Ісус Христос виразно сказав, що бажає нам радості. Вона не є метою сама по собі, а походить із нашої відкритості на те, що Ісус проголошує нам про Отця: «Я сказав вам так для того, щоб була у вас Моя радість, і щоб радість ваша була повна» (Йн 15,11).

Молитва за своєю природою по-дитячому проста. Її можна слушно порівняти з простотою жестів у сім’ї, де всі люблять одне одного. Однак виявляється, що як у сім’ї, так і в молитві ми зустрічаємося з різними труднощами. Наслідки первородного гріха зачепили всі сфери нашого земного життя і ускладнили їх – також і наш контакт із Богом. Ці стосунки стали складними. Їх легко відкинути. А щоби віднайти дитячу простоту в стосунках із Богом, потрібно немало наробитися. Доведеться свідомо зробити певні зусилля, щоби створити відповідні умови для молитви.

Умови молитви

Однією з умов доброї молитви є підготовка до неї. Брак такого приготування в Біблії названий «спокушанням Бога» (Сир 18,23). «Люди, які вважають молитву за важливий, високий акт, стараються приступати до неї з таким налаштуванням, якого вимагає кожне важливе завдання», – відзначає о.Шпідлік. Потрібно дбати про постійне і щоденне налаштування на молитву.

Чим воно є? Святий Бернард визначає це налаштування «від протилежного». Він перелічує чотири головні перешкоди, що їх ми мусимо подолати перед молитвою. Ними є: недостатня зацікавленість, клопоти про інші справи, докори сумління і нагромадження плотських уявлень. Дещо систематичніше ці головні перешкоди можна викласти в такій ось послідовності:

1) Першою вочевидь є гріх – не лише тяжкі гріхи, а й так звані повсякденні. В молитві ми маємо з’єднатися з волею Бога. І як же це може вдатися комусь, хто свідомо від неї відсторонюється?

2) На другому місці знаходяться всілякі схильності та пристрасті. Молитва має схилити серце до добра. Натомість погані схильності – вельми настійливі. Оріген на першому місці називає гнів. Неприємні спогади пережитої кривди можуть так переслідувати нас на молитві, що ми думатимемо більше про когось іншого, ніж про себе, і з молитви підведемося в поганому настрої та знеохочені. Саме у зв’язку з цим не раз цитовано слова зі Святого Письма: «Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось проти тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом, і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мт 5,23-24).

3) На третьому місці стоять термінова робота і клопоти. Бо праця так само повинна мати свій час і місце, як усе інше. Хто не може навіть на хвилину розслабитися і постійно страхається, чи не забув про щось, той і молитися спокійно не спроможний. Інколи саме на молитві в голові аж гуде від задумів та ініціатив. Забудьмо про них! Бог зішле нам добру ідею у відповідну мить.

4) Моральною і психологічною перешкодою в молитві є також непостійність і короткочасність думки. Морські хвилі несуть корабель, але можуть і кидати його, і навіть потопити. Так само і хвилі уяви.

Чотирьом названим перешкодам відповідають чотири позитивно визначені налаштування на молитву:

1)чистота сумління;

2)приборкання пристрастей;

3)великодушність у ставленні до Бога, так щоб бути готовим забути і визнати неважливим усе, що не має до Нього стосунку;

4)увага і зосередженість.

Яка з перелічених перешкод найбільше утруднює нам плідність молитви? Правильний діагноз потрібен не тільки в медицині… Однак не гадаймо, що подолання в собі головних перешкод і вироблення позитивного налаштування здійснюється легко і просто. Тут потрібне тривале зусилля, а також позиція чування – поновлювана щодня і впродовж цілого життя. Ісус бо з цілком серйозних причин заохочує і разом із тим застерігає: «Чувайте ж, моліться, щоб не ввійти у спокусу. Дух бадьорий, але тіло кволе!» (Мк 14,38).

Дещо підготувати

На реколекціях сам ведучий виконує більшість підготовчих праць, допомагає вчитатися у Слово Боже, дає методичні вказівки. У щоденному житті ми самі маємо готуватися. Вочевидь, якщо йдеться про медитацію,то можна сягнути по якийсь відповідний коментар, аби повніше відкрити те, що Бог хоче нам сказати в цьому конкретному уривку зі Святого Письма.

Одразу підкреслимо: в основі плідного приготування до молитви лежить переконання (яке випливає з віри), що то Бог Отець звертається до нас через слова Біблії, а Святий Дух, як головний Автор цих слів, готовий підтримувати нас, коли ми вчитуємося в спасенне значення Божого Слова. Ми відкриваємося на більшу допомогу Святого Духа, коли хоча б якимось зітханням просимо його просвітити нас і допомогти прийняти це Слово як Боже послання, скероване до нас тут і тепер.

Важливим елементом внутрішнього налаштування (і то вже на етапі підготовки до медитації) є свідомий дозвіл Богові торкатися нас так, як Він того хоче й коли хоче. Це важливо, оскільки частенько – бо неусвідомлено – ми слухаємо Бога, застосовуючи різні «фільтри», які є наслідком присутності «старої людини», що захищає свої інтереси. Проти цих «фільтрів» є одна протидія: дуже свідомо прийняти позицію «беззахисності» при слуханні Божого слова. Свідомо відкритися не тільки на духовну солодкість (яка нерідко з’являється на молитві), а й на те, що може виявитися для нас болючим, сумним або може нас засоромити.

Готуючись до медитації, варто визначити кілька пунктів, які хочемо промолити. Проте це не означає, що ці пункти треба сприймати як завдання чи обов’язок. На час самої медитації св.Ігнатій Лойола у своїй книжці «Духовні вправи» дає цінну пораду: «Де знайду те, чого шукав, там затримаюсь і відпочину, і доки тут не насичуся – не турбуватимуся про перехід до наступного пункту». Цілком очевидно, що внутрішнє відчування і «смакування» є справою того, хто молиться, й ніхто йому тут не допоможе. Бажаний духовний плід і смак ми здобуваємо більше завдяки власним старанням і «освячувальній силі Божій», аніж за будь-чиїм поясненням.

Невдачі, тиша і мовчання

Невдачі в молитві трапляються з усіма, можливо, навіть щодня. Крім уже названих причин можна сказати ще про «спотикання об поріг молитви».
Він не є матеріальним і не знаходиться десь зовні нас. Він розмежовує два стани духа: по один бік (перед порогом) знаходжусь я сам, захоплений своїми справами, зосереджений на собі – на своїх страхах, ранах, проблемах… Я, «викривлений» до себе самого. Егоїст, егоцентрик, неспроможний перенести центр уваги на Бога.

А по інший бік – за порогом – я починаю існувати інакше: звертаюся до Бога. Скеровую до Нього свою увагу і всі здібності пізнавання. Стаю перед Ним – відкритий на Його волю. Починаю слухати, думати, запитувати. Відповідаю. Розмовляю…

Поріг, що відділяє в нас стан не-молитви від стану молитви, є виразним. Після первородного гріха він постає перед нами як дуже високий, своїми силами його не здолати. На щастя, Бог зі свого боку завжди приходить із допомогою. Він не підводить і не запізнюється… бо Він завжди там перший.

А наші шанси подолати цей поріг зростають, коли, розпочинаючи молитву, ми насамперед відповідно довго триваємо в тиші й повному мовчанні. Цього перебування в тиші неможливо замінити нічим! У тривалій тиші ми збираємося на силах, аби, за словами св.Ігнатія, «вирватися з себе й перейти в Бога». Ракетний двигун повинен мати паливо, аби подолати силу гравітації; ми ж потребуємо тиші й мовчання, аби подолати тяжіння до себе самих.

Доволі частою помилкою в підході до молитви є певність, що починати її потрібно говорінням, а потім заповнювати словами. Тоді як слухання важливіше від мовлення. Треба хотіти слухати. Треба прагнути почути, що Бог говорить нам. Вочевидь на одне й друге (слухання і мовлення) має бути визначене місце і час у молитві. Однак важливою є певна послідовність і пропорція. Якщо для нас важливо бути добре налаштованими слухати Бога і дати йому гідну відповідь, то (власне, завжди) молитву належить розпочинати мовчанням.

Це важливо тому, що лише замовкнувши, ми стаємо насправді присутні – для себе і для Бога. А неприсутні зустрітися не можуть!

Наша здатність зустрічатися з Богом на молитві трохи нагадує прилад, який діє лише після ввімкнення в електромережу. Ні на що не придатні всі телефонні апарати, якщо немає струму. Ми ж стаємо здатні увійти в контакт із Богом тільки після того як увійдемо в контакт із самими собою.

Щоби зрозуміти текст, який читаємо, або слова, які слухаємо, потрібен хоч би мінімум зосередження й уваги, причому конкретно звернених на текст або та того, хто говорить. Тим більше така постава потрібна, коли ми хочемо слухати Бога. А надто ж коли взяти до уваги, що сучасний світ розпорошує увагу, відтягує її всіма можливими способами. Проте глибина нашого серця, істинність нас самих має право заявити, що нею легковажать, прирікають на самітність, що вона поранена і потребує «звернення безпосередньо до Любові Бога» (Пій ХІІ).

Як це зробити?

Тиші й мовчанню має товаришувати виразна воля зійти вглиб, воля дійти до такого рівня в собі, на якому людина відкриває, що вона є «слухачем Слова» і що без слухання Іншого її життя не має тривалого сенсу. Зрештою, ідеться про те, щоб увійти в поставу уважного слухання того Єдиного Слова, яким Бог звертається до нас, яким постійно висловлює свою Любов, яким нас постійно створює і закликає до відповіді.

Звісно, коли людина поступово втихомирюється і щоразу глибше входить у себе, тоді певної миті її очам відкривається дивний вигляд себе самої. Роз’яснюється перед нею проста і зворушлива істина: що сама по собі людина не має жодного ґрунтовного пояснення того, що вона є, ким вона є, навіщо і для чого вона є. У самому собі ніхто не спроможний знайти тривале опертя для власного існування та осмислення своєї діяльності. Ці основоположні істини ми починаємо усвідомлювати допіру тоді, коли змушуємо себе до тиші, коли нас не шарпає навсібіч шум щоденності. Отак у просторі тиші, в мовчанні, коли ми стаємо зосереджені, то самі собі являємося як один великий знак запитання. Ми відкриваємо, що кожен з нас – Питання, яке прагне почути Відповідь, дуже важливу відповідь, життєвого значення.

Підкреслю, що мовчання й тиша мають бути достатньо довгі та інтенсивні, щоб ми почали помічати те, про що тут говориться.

Нехай ці роздуми будуть підкріплені сповненими реалізму словами блаж.Матері Терези з Калькутти: «Нам дуже важко молитися, якщо ми не знаємо, як має виглядати молитва. Ми повинні допомогти самим собі в тому, щоби навчитися молитви. Найважливішою є тиша. Душі людей, сповнених молитви, ще душі, в яких панує глибока тиша. Ми не можемо стати в Божій присутності, якщо не примусимо себе до тиші зовнішньої та внутрішньої. Отож мусимо призвичаїтися до втихомирення душі, очей, язика».

Один мудрець сказав: не шукаймо тиші на верхів’ях гір, а галасу – на міських торговищах; знайдемо це все у власному серці.

Доки ми сприймаємо тишу як пустку й відчуваємо потребу гарячково метушитися, доти ми ще не зосереджені, тобто ще насправді не дійшли до себе самих, до того місця, де видно, як на долоні, що не самим хлібом живе людина, але кожним словом, що походить із вуст Бога Творця (пор. Лк 4,4).

Нехай нашим прагненням стане починати кожну молитву із втихомирення та заспокоєння духа. Є сподівання, що, роблячи це, ми не раз пізнаємо, що Бог справді говорить до нас у глибині втишеного і заспокоєного нутра.

Тільки я сам можу почути Його слово до мене – в мені самому, і Його слово в мені – до Нього… Тільки я можу стати свідомим і сповненим радості учасником цього внутрішнього діалогу.

Кшиштоф Осух SJ, DEON.pl

Для чого НЕ годиться християнство

часопис CREDO — Sun, 15 Jan 2012 07:27:53 +0000

Як про Бога, так і про християнство буває легше сказати, чим це «не є», аніж «що це таке».

Дніпропетровська письменниця Ольга Чигиринська, співавтор книжки «Християнство: складні питання», виклала свої застереження для тих, хто зважується наблизитися до християнства впритул. Хто пробує вхопити рукою проводи високої напруги…

1. Християнство не годиться для державної або національної ідеології.

Як то кажуть, перевірено століттями. І взагалі воно не годиться на роль ідеології, оскільки будь-яка ідеологія незмірно вужча, тісніша, замкненіша. Ризи Христові не можна перекроювати на знамена. Якщо ти потребуєш національної ідеї, маршової пісні, і щоб у колону по чотири, і щоби стіни тремтіли від «Ура!!!» – друже, тобі не сюди.

Я не виключаю варіанту, за якого саме віра виведе твій народ із біди. Наприклад, у XVII столітті поляки вже майже зовсім було лягли під шведів, але тут раптом спротивився Ясногірський монастир, і поляки очуняли. Або – історія Жанни… Буває, що Бог чомусь вирішує посміхнутися якійсь нації саме як нації.

“ Християнство – не НЛП, не лайф-коучінг і не Карнегі

Але якщо ти розраховуєш, що ця посмішка буде саме для твого народу… Друже, тобі точно не сюди.

2. Християнство не годиться як засіб зробити своє особисте життя кращим, підвищити його якість і т.д.

Християнство – не НЛП, не лайф-коучінг і не Карнегі.

Я не виключаю варіанту, що саме віра витягне тебе з лайна. Таке з людьми трапляється, і частенько. Але при цьому я даю стовідсоткову гарантію, що попереду буде ще одна купа, причому її розміри і смердючість будуть напряму пов’язані з глибиною твоєї віри: своїх вибраних Бог випробовує не на жарт.

Ні, звичайно, можна залишатися на рівні «Халєлюя, Ісус любить вас!» Ручки догори і скакати радісно під музичку. Багато хто так і робить. Роками. Нема питань. Якщо тебе влаштовує роль вічного немовляти в Христі – ну то вперед.

“ Бути християнином – це як бути закоханим або поетом

Якщо ж ти почнеш зростати у Христі – якість свого персонального життя погіршуватиметься, I guarantee it. Для тебе виявляться закритими чимало шляхів покращити життя «прямщаз». Зрештою, якщо в тебе ще залишилися ілюзії, то почитай-таки Євангеліє і замислись над тим, як погано кінчили всі його автори і головний герой.

Тобі воно треба?

3. Християнство не годиться як спосіб позбутися сумнівів, набути душевний спокій, загоїти рани тощо.

Друже, з цим прямуй до психотерапевта, однозначно, і посилай подалі всіх, хто заводить пісню «Христос – найкращий психотерапевт». Христос – НЕ психотерапевт. Він – Відкупитель. Він відпустить твої гріхи, а не лікуватиме від неврозу.

Звісно, я не виключаю варіанту, що саме у християнстві раптом знайдеться саме той вітамін, якого тобі так бракувало. Скажімо, екзистенційна криза хоп – і зникне. Але, по-перше, гарантувати цього не можна. А по-друге, можна гарантувати, що все буде навпаки. Ну, мине те, що в тебе зараз болить. Якщо залишишся на рівні «халєлюя» – може, й біль не повернеться. Але якщо бодай трохи просунешся – все, амба. Тебе мучитиме невідповідність новим ідеалам – і тебе самого, і довколишніх. Це як мінімум. Щоправда, муки чергуватимуться з короткими моментами всеохопної радості. Ключове слово тут – короткими. Чи ти, може, гадаєш, що як навчишся бачити свою душу, то відкриєш у ній квітучий сад? Ти відкриєш там багато смердючих куп. Певну частину, звісна річ, можеш зуміти вичистити за життя. Якщо пощастить. Бо нові купи наваляться так само швидко, як швидко будеш чистити. Може, краще жити, просто нічого про це не знаючи?

4. Християнство не годиться як спосіб «стати кращим», виховати силу характеру, розвинути емпатію або ще щось, що там у твоєму списку марень про себе, хорошого.

Так, не виключено, що раптом у тебе це вийде. Траплялося, і не раз. Однак закавика є: люди, які реально стають кращими, геть не відчувають, що вони стали кращі. Навпаки, їхня власна думка про себе сильно погіршується. Чим далі, тим більше їм видається, що оцю особистість, на цей актуальний момент наявну, милосердніше всього буде швиденько закопати…

“ Якщо твоя мета – самовдосконалення, а не Бог, то якийсь там шаолінь тобі допоможе краще

Більше того, якщо ти реально просунешся в напрямку виховання себе на хорошого, то можеш перетворитися на такого доброчесного долдона, що нормальна людина, на тебе дивлячись, подумає: ой, друже, краще б уже ти залишався нормальним грішником.

Коротше кажучи, якщо твоя мета – самовдосконалення, а не Бог, то якийсь там шаолінь тобі допоможе краще.

…Тут можна піднести руку і запитати – а позитив якийсь існує, га?

Чесно відповім: друже, не знаю.

Бути християнином – це як бути закоханим. Або поетом. Великий ризик, маленький профіт. Ніхто не гарантує, що закохаєшся в хорошу людину. Або станеш хорошим поетом. Ніхто не гарантує, що тебе полюблять у відповідь – чи твій коханий, чи публіка…

Але чому ж тоді люди закохуються і пишуть вірші?

Ти будеш причетний до Любові й Краси. Це справедливо і для християнина, і для закоханого, і для поета.

А що ця причетність тобі дасть… цілком можливо, що самі лишень страждання. Ти страждатимеш, як страждає на наших вулицях людина з хорошим музичним смаком, коли звідусіль гримить попса. Як художник, який відчуває своє безсилля перед невимовною красою, намагається перенести її в малюнок, а потім рве і нищить свої недолугі роботи… Як лікар перед невиліковною хворобою. Хіба кого в такій ситуації сильно втішає те, що він – хороший лікар, художник або музикант?

Ні. От і ти не зможеш. Ти будеш причетний до Любові й Краси – але не володітимеш ними, і не зможеш навіть перебувати з ними постійно поруч, завжди їх споглядати. Можливо, колись – по смерті, після довгих болісних зусиль. І швидше за все – тільки по смерті. А за життя – ти бігтимеш за райдугою, тебе вважатимуть ідіотом і тикатимуть у тебе пальцем.

Подумай ще раз, чи воно тобі треба. Доки ти ще в це не встряг, доки не відчув цієї причетності, доки ще можеш сприймати християнство як «систему», конструкцію, гасла, знамена, поклони.

Якщо ти в це втягнешся – тобі хана. Уже й захочеш на все плюнути, покинути, розвернутися й піти – а не зможеш.

Такі справи.

Час

часопис CREDO — Thu, 29 Dec 2011 12:19:07 +0000

Нерідко заохочення з амвону «Не втрачайте час, моліться» викликають (вибачаюся) приховане роздратування. Справ безліч, робота, сім’я, ну й добре тому безсімейному священикові – який, власне, покликаний молитися – говорити про час на молитву!

Тому запис у блозі Петера Крейфта (англізовано його звуть Пітером Кріфтом, хоч він сам не раз підкреслює голландське прочитання свого прізвища) привертає увагу своїм, так би мовити, розумінням фізики часу й молитви.

Крейфт/Кріфт викладає філософію в Бостонському коледжі та Кінг-коледж у Нью-Йорку, він доктор філософії і, як сказано в його персональному блозі, «регулярний дописувач у кількох християнських виданнях». Це скромно, бо він автор 67 книжок і знаний в американському католицькому товаристві реколекціоніст. І що ж він написав про ЧАС?

Останнім часом я запізнююся зі здачею рукопису видавцеві. Мої виправдання? – чи не найпоширеніші в Америці: «Не мав часу». Перевірмо цей вислів. Чому нам усім здається, що на все замало часу, й поготів – на молитву?

Я постійно почуваюся винуватим за це, і підозрюю, що більшість із вас – також. Гадаю, найбільшою перепоною в наших стосунках із Богом (після гріха, звісно) є оце «нема часу». Якби я віддавав своїм дітям стільки само часу, скільки й Богові, то мене могли б притягнути до відповідальності за погане поводження з дітьми і зловживання. Якби я проводив із дружиною так само мало часу, як і з Богом, то в неї були б усі підстави розлучитися зі мною і покинути мене.

Крім того, ми з власного досвіду знаємо, що коли віддаємо Богові час, то ми щасливі. Коли дуримо Бога – дуримо самих себе. Ми знаємо це з тисячі набутих досвідів. І все одно ми продовжуємо втікати від Бога, від спілкування з Ним, від молитви – так, немовби вона була найгіркішими ліками з усіх. Ми настільки боїмося мовчання й перебування на самоті, необхідних для особистої молитви, що віддаємо їх найжахливішим злочинцям, яких лиш може сприйняти наша уява: замкненим в «одиночках!»

Чому нам видається, що ми маємо не так багато часу, як наші предки? Фактично бо, ми маємо рівно ту ж саму його кількість: двадцять чотири години щодня. Технології мали б додати нам велетенську купу додаткового часу. Безжурний час мав би просто сочитися з наших існувань. Ох уже всі ці винаходи для заощадження часу! Вони все зробили з точністю до навпаки. Що більше штучок для заощадження часу ми маємо, тим менше часу в нас є. Що ж пішло не так?

Наші пра-прабабусі витрачали багато часу, власноруч виполіскуючи білизну; ми ж просто натискаємо кнопку пральної машини. Нашим прадідам доводилося вирощувати, вистежувати, забивати власну їжу; ми ж купуємо її в супермаркетах, відчиняємо дверцята мікрохвильової пічки й натискаємо кнопку. І все-таки ми пограбовані й позбавлені часу набагато більше, ніж вони. Чому?

У більшості древніх суспільств багаті мали рабів для виконання ручної праці, тож вони самі могли насолоджуватися вільним часом. Сьогодні машини замінили рабів, а ми все одно маємо менше часу, а не більше. Чому?

Тут не місце для загальної діагностики захворювань сучасного суспільства (хоча, згадаю побіжно, глибинні підказки-натяки можна знайти в «Думках» Паскаля, зокрема в розділі «Про суєтність людини»). Але це місце для діагностики наших виправдань, чому ми не молимося, і моя думка – що цей діагноз матиме багато різних застосувань.

Ми не маємо часу на молитву тому, що наші думки про час і молитву – помилкові. Ми ставимо час і молитву в зворотне співвідношення. Гадаємо, що час визначає молитву, тоді як молитва визначає час. Думаємо, що брак часу становить причину браку молитви, але то нестача молитви є причиною нестачі часу.

Коли маленький хлопчик дав Христові п’ять хлібин і дві риби, Господь їх чудесним чином помножив. Він робить те ж саме з нашим часом – але тільки тоді, коли ми Йому віддаємо цей час у молитві. Це буквально – чудо, і я знаю, як воно стається, зі свого не раз перевіреного досвіду. Щоразу, коли я кажу, що надто зайнятий, аби молитися, – мені видається, що часу замало, я майже нічого не зробив і відчуваю, що я вимотаний, поневолений часом. І щоразу, коли я кажу, що надто завантажений, аби НЕ молитися, коли віддаю Христу трошки свого часу-хліба і часу-риб, Він їх чудесним чином помножує, і я ділю з Ним панування над часом. Я поняття не маю, як саме Він це робить, знаю лише, що Він це робить, раз за разом.

І доки я відмовляюся пожертвувати Йому мої хлібини й рибу, я дурень. Така поведінка означає саме те, що означає первородний гріх: духовне сходження з глузду, безумство, вибір маління радості, ставлення пекелка вище за крихітку неба.

Нам треба відновити нашу духовну врівноваженість. І величезним кроком у цьому напрямку є правильне мислення про час. Він є немовби декораціями у виставі. Справді, декорації є важливою частиною вистави, визначаються нею. Однак ми частенько думаємо навпаки: гадаємо, що вистава визначається декораціями. Вважаємо, що тема, суть, дух вистави полягають у цих матеріальних декораціях, замість того щоб думати навпаки.

Це як із думкою, що душа знаходиться в тілі. Насправді ж тіло знаходиться у душі. Так сказав св.Тома Аквінський. І відколи рух матеріальних тіл вимірюється часом – водночас рух душі вимірюється молитвою. Час насправді перебуває в молитві, радше ніж молитва у часі. Молитва детермінує, і змінює, і чудесним чином примножує час (наші хліби і рибу).

Однак молитва помножує час лише тоді, коли ми присвятимо наш час, пожертвуємо його. Оце і є камінь спотикання. Ми боїмося жертви. Це різновид смерті.

Всі справжні релігії світу базовані на жертві, на готовності померти. Лише обманні релігії поп-психології оминають цей факт. Навіть погани й політеїсти знають цей факт. Найпопулярніший бог Індії – Шіва-Руйнівник, а найпопулярніша богиня – Калі, його жіночий відповідник. Навіть індуси розуміють важливість «духовної хірургії», страждання, смерті, жертви. Як же можуть християни – після Голгофи – менше знати про це? Наш Господь багато разів учив нас, що як не візьмемо свій хрест і не підемо за Ним, то не зможемо бути Його учнями.

Це, можливо, означає певні страшні й тяжкі речі; але однією з простих і легких речей з того, що означає жертва, є присвячення нашого часу Богові. Адже час – це життя: «життєвий час».

Все дуже просто: аби створити час для молитви, ми маємо зруйнувати час для чогось іще. Ми маємо щось убити, щось відкинути, чомусь сказати «ні».

Що саме зробити? Дозвольте мені зробити просту, пересічну й радикальну пропозицію: телебачення. Вбийте телевізор. Проживіть без нього місяць. Такий мій виклик вам. Якщо ви не можете цього зробити – це означає, що телебачення стало вашим наркотиком, а ви – узалежнений. «Людина – раб того, що не може відділити від себе, хоча воно й менше, ніж вона сама», – сказав Джордж Макдональд.

Всі, кого я знаю – самотні й сімейні, хто це зробив (добровільно), вельми щасливі з цього. Хоч би як там було, але телевізор – це велика каналізаційна труба; навіщо засмічувати свої мізки й душі найгидкішою продукцією найфанатичнішої антирелігійної еліти нашого суспільства? Навіть якщо вам немає заради чого принести телевізор у жертву, все одно було би добре пожертвувати телебаченням – заради морального й інтелектуального здоров’я. А найголовніша причина з усіх – присвятити цей час молитві. З’ясуйте, скільки годин на тиждень ви дивитеся телевізор, і принаймні половину цього часу віддайте на молитву. Ви отримаєте потрійну користь: очистку від сміття, час на молитву, і ще трохи вільного часу в запас.

Альтернативою цього є ментальне рабство, яке ми бачимо довкола, жорстке поклоніння з сумними наслідками: неспокій і метушня без досягнення омріяного – тому що «воно» перебуває поза часом, без варіантів; воно у вічності. Сучасний світ нещасливий через те, що не має точок дотику до вічності. Справжнє щастя – це передсмак вічності.

Вічність не в майбутньому, вона вже зараз. Майбутнього не існує – все ще не існує. Один із найсміховинніших – і найуспішніших диявольських обманів полягає в тому, що ми маємо присвятити наші життя гонитві за тим, чого в нас ще немає, замість того, щоб радіти тому, що в нас є. Це робить нас рабами часу, нереального майбутнього, назавжди, оскільки «завтра – це день, якого ніколи немає».

Найперше правило молитви, найважливіший її крок, це не те, «як молитися», але щоб зробити це одразу; не вдосконалюватися й не звершувати молитву, а просто розпочати її. Коли машина рушила – вже легко покерувати нею в правильному напрямку; але дуже важко завести її, коли вона заглухла. А молитва у нашому світі глохне.

Отож кидай це читання й почни молитися. Прямо зараз.

«Як віримо – так і живемо», – о. Василь Поточняк

часопис CREDO — Tue, 20 Dec 2011 13:13:29 +0000

Передріздвяний піст (у римо-католиків – це Адвент, – ред.) готує нас до прийняття Новонародженого Ісуса, Котрий народився, жив і помер як людина. А також ми ВІРОЮ осягаємо і те божественне, що було у Його народженні, житті та смерті. Про нашу віру в повсякденному житті, про силу прощення і молитви – у духовній науці виконавчого секретаря Пасторально-місійного відділу УГКЦ о.Василя Поточняка.

Навіщо молитися?

Підставою молитви є віра. Молиться той, хто вірує. Тому висловлювання на кшталт: «Забула помолитися», чи «Не хочу молитися», чи «Молитва для мене нудна» – означають щось глибше: людина не має віри – або її віра дуже мала. Якщо ми віримо в Того, Хто нас веде, то з Ним бажаємо контактувати. Саме тому молитва настільки потрібна людині віруючій, бо вона кожен крок, навіть кожен день хоче узгодити з Богом. Віра розвиває молитву.

А чому?..

Ісус Христос, як мудрий педагог і духівник, показує, що віра – це процес, у якому є питання й відповіді. Ісус дуже активно використовує для розвитку віри у своїх учнів метод запитань та відповідей. І Його також часто запитували, дискутували з Ним; відтак Він запитував учнів, відповідав їм… Коли людина запитує – вона вже щось отримує. Коли відповідає – розвивається. Кожному зрозуміло: аби дати відповідь на запитання, треба цю відповідь знати, володіти знаннями. Часом одну й ту саму відповідь доводиться давати декілька разів, однак щоразу вона буде іншою, глибшою, пристосованою до потреб того, хто запитує.

Наше життя проявляє нашу віру

Без християнства, катехизи важко розвивати віру. Вона дуже «слизька». Зауважмо, скільки сьогодні є фанатиків, різних релігій, котрим скажеш слово – і вони підуть і будуть убивати, нищити… Фанатизм у вірі з’являється через брак знання, недостатність раціональної опори. Христос, прийшовши, не заявив голослівно – «Віруйте!», а наводив докази, які переконували, примушували замислитися.

Повірити – означає внутрішньо прийняти Божу правду. Говорячи по-богословському, на теологічному рівні, ми не можемо казати: «Я знаю» чи «Я думаю», бо істину знає тільки Бог, а думаємо ми всі по-різному; окрім того, це слово завжди вносить сумнів, бо хтось, може, думає інакше. Отож, Церква обрала слово «вірю». Кажучи «Я вірю», ми не потребуємо доказів. На мою думку, хибним також є вислів: «Люди, збудіть у собі віру». Правильніше сказати: «Люди, відкрийте свої серця на віру з небес». Віра – це не якийсь людський талант. Віра – це не власна техніка чи зусилля. Це Божий дар. Хтось його приймає, хтось ним нехтує, хтось із нього сміється, а хтось ним живе. Тому, приймаючи Божий дар віри, надії, любові, ми стаємо багатшими. Людині, яка прийняла віру, стає легше. Христос каже: «Царство Боже є між вами». Це початки Божого Царства. Дар життя іде в парі з даром віри: як віримо – так і живемо. У Євангелії читаємо: «Щоб кожен, хто вірує в Нього, – не загинув, але мав життя вічне» (Йн 3,16). Віра не дозволяє загинути особі, справі. У цьому контексті можна пояснити українську дійсність розчарованих демократів. Віруюча людина не розчаровується. Слово Боже проголошується, щоб люди увірували в Бога. Різними способами Бог відкриває нам повноту віри в Нього, аби ми прийняли її як дар у своє життя. Віра дає людині велику силу і дозволяє пережити найскладніші моменти, навіть такі, як розлучення, сирітство, або ж смерть близької особи.

Прощення – ознака віри

Найбільшим кроком віри людини, одним із її мірил є прощення. Наскільки можемо простити – настільки й віримо. Остаточне прощення дарує лише Бог, але Він передає це прощення людині, згідно з її вірою. Віра веде до прощення. Паломництва, які недарма ще звуться «прощами», також наскрізь проникнуті бажанням прощення (або наповнення своєї душі здатністю прощати). Прощення – це Божий дар. Воно дозволяє любити так, як нас люблять. Людина стільки може простити, скільки відчуває прощення щодо себе. Тому вислів: «Я тобі ніколи не прощу» підказує, що людина не відчуває прощення Бога.

Коли я починаю вірити?

Віра в людині переважно розпочинається тоді, коли вона відкриває власну слабкість, крихкість свого серця перед Богом, бо Він торкається наших слабких місць і згіршень. Але й нам Він дозволяє – як апостолові Томі – повернути віру дотиком пальців до своїх ран. Найбільшими спокусами є ті, в яких людина втрачає віру.
Якщо не бачимо в іншій людині Бога – це означає, що наша віра маліє, а, можливо, її взагалі нема. Відтак можна дуже швидко образитись, не бачачи, що це Господь через того чи того мені щось сказав, підказав, допустив, урятував. Образа як плід гордині – бере гору. Слабкість віри можна побачити в людях, які на всіх ображені: від своїх батьків до настоятелів, державних провідників тощо. Бог, як батько блудного сина, виходить назустріч грішникові і, обіймаючи, прощає його. Віра є живою, і тому вона потребує розвитку. Коли ж маліє віра – розвивається страх, людина починає нарікати, бачити світ у темних кольорах. У віру треба щоденно, щогодинно «інвестувати». Віра розвиває всю особу. Не втрачаймо віру, бо це величезне чудо у нашому житті й нагода стати іншими.

Віра – це праця душі

Звернімо увагу на митаря. Перебуваючи в гріху, він зустрічає Бога. Будь-якої миті людина може втратити віру, яку не збудувала на Господеві; але може і здобути її, навіть якщо перебуває у гріхах. Віра – це Божий дар, а дар не має умов. Комусь віру передали батьки, комусь вона прийшла від Бога. Відкриймося серцем на віру – і станемо переображені. Віра здатна ощасливлювати людину, чинити чуда. А зі щирим і чистим серцем ми обов’язково зустрінемо Новонародженого Христа.

Іванна Рижан

П’ять речей, про які люди найбільше шкодують перед смертю

часопис CREDO — Sun, 11 Dec 2011 06:08:07 +0000

Одна жінка (у даному випадку її ім’я неважливе) багато років працювала у хоспісі. Її обов’язок – полегшення стану помираючих пацієнтів. Отож, вона буквально проводила з ними останні дні та години їхнього життя. Зі своїх спостережень вона склала своєрідний рейтинг основних речей, про які шкодують люди, що підійшли до самого краю життя.

Отже, 5 найпоширеніших речей, про які шкодують люди перед обличчям смерті:

1. Я шкодую, що у мене не було сміливості, щоб жити життям, правильним саме для мене, а не життям, якого очікували від мене інші.

Саме про це помираючі найбільше шкодують. Коли люди усвідомлюють, що їхнє життя майже закінчене, вони можуть озирнутися назад і легко побачити, які їх мрії залишилися не реалізованими. Більшість людей навряд чи намагалися виконати навіть половину своїх мрій і повинні були померти, знаючи, що це трапилося лише внаслідок вибору, який вони зробили чи не зробили.

Дуже важливо спробувати реалізувати принаймні деякі з ваших основних бажань на своєму життєвому шляху. Коли ви втрачаєте своє здоров’я стає вже занадто пізно щось робити. Здоров’я приносить ту свободу, яку далеко не всі розуміють, поки не втрачають його.

2. Мені шкода, що я так багато працював.

Це почуття було у кожного пацієнта чоловічої статі, про якого я піклувалася. Вони сумували за своєю молодістю і за своїми стосунками. Деякі жінки також висловлювали жаль з цього приводу. Але оскільки більшість їх було старшого покоління, вони, в основному, не займалися зароблянням коштів для сім’ї. Всі чоловіки, з якими я працювала, глибоко шкодували про те, що витратили велику частину свого життя на одноманітну працю для здобування засобів для існування.

Спрощуючи свій спосіб життя, можна скоротити вимоги щодо доходів, які ви думаєте вам потрібні. Створюючи більше простору у вашому житті, ви стаєте щасливішими і відкритішими для нових можливостей.

3. Мені шкода, що у мене не було сміливості висловити свої почуття.

Багато людей придушували свої почуття, щоб зберегти певні взаємовідносини з іншими. У результаті вони погоджувалися на посереднє існування і ніколи не ставали такими, якими б вони хотіли себе бачити. Виникнення багатьох хвороб було пов’язане із почуттям гіркоти і обурення.

Ми не можемо управляти реакціями інших. Хоча спочатку люди можуть реагувати на зміни, які ви вносите у відносини, небажаним для вас чином, проте у кінцевому рахунку це піднімає відносини на новий, здоровіший рівень. Найкраще тим чи іншим способом усувати нездорові відносини з вашого життя.

4. Мені шкода, що я не підтримував стосунки зі своїми друзями.

Часто ці люди дійсно навіть не усвідомлювали всієї користі підтримки контактів зі своїми старими друзями, поки до їх смерті не залишалося кілька тижнів, і вже не завжди була можливість їх розшукати. Багато хто опинився настільки зануреним у своє власне життя, що дозволили їх дружбі багато років проходити повз них. Було багато щирого жалю про те, що їхній дружбі не було приділено стільки часу і зусиль, яких ця дружба заслуговувала. Всі сумують за своїм друзям, коли помирають.

Будь-якій людині, котра провадить активний спосіб життя, притаманне применшення значення дружніх відносин. Але коли ви стоїте на порозі смерті, матеріальні сторони життя втрачають своє значення. Звичайно, люди хочуть, щоб їхні фінансові справи були в якомога більшому порядку. Але не гроші і не статус зберігають в кінцевому рахунку своє значення. Вони хочуть принести якусь користь тим, кого люблять. Але зазвичай вони вже занадто хворі і втомлені, щоб якось справитися з цим завданням.

5. Мені шкода, що я не дозволив собі бути щасливішим.

Цей вид жалю був напрочуд загальним. Багато людей до кінця не розуміли, що їхнє щастя – це справа вибору. Вони були підпорядковані звичкам і сформованим уявленням. Вони перебували у полоні «комфорту» звичного способу життя. Через страх перед змінами вони прикидалися перед іншими і перед самими собою в тому, що були задоволені своїм життям.

Життя – це вибір. Це ваше життя. Вибирайте свідомо, вибирайте мудро, вибирайте чесно. Виберіть щастя.

«Люби мене, хоч я в ціль не потрапив»

часопис CREDO — Thu, 15 Sep 2011 12:27:18 +0000

Слова, які за часів Отців Церкви мали один відтінок, одне значення, в сучасній мові мають дещо інший сенс. Наприклад, класичний варіант головної аскетичної молитви, це Ісусова молитва – «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного».

Але дивіться, як цікаво у нас виходить зі словами. Наприклад слово «помилуй» або «еleison» в грецькій мові звучить зовсім з іншим відтінком. «Помилуй» означає полюби. «Miłość» по-польськи – це любов. Тому це не молитва про помилування в юридичному сенсі, як наприклад ми просимо прокурора чи суддю про помилування. Це молитва про любов.

Уявіть собі – «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, люби мене». Як нам часто не вистачає любові. Але в російській та українській мові вже дещо змінюється нота. Тут ми ніби опиняємося в стані перманентного осуду. Я хочу сказати, що для людини 16-17 століття це було, можна сказати правильною позицією – люди були досить сильні духом, вони дозволяли собі величезну кількість сильних і міцних вчинків. Сьогодні ж, сучасна невротизована людина, якщо її непомітно, під релігійним соусом підсадити на почуття провини, починає руйнуватися. Тому коли ми говоримо про слово «помилуй» сучасній людині, ми обов’язково згадуємо, що це молитва про любов, а не про пощаду в юридичному сенсі.

Гріх грецькою мовою (а саме з Греції і прийшла до нас Ісусова молитва) звучить як «амартія» («αμαρτία»), тобто – непотрапляння в ціль. В українській мові слово «гріх» дуже містке. Гріх – наче прокляття звучить в цьому слові. Тому коли ми говоримо «помилуй мене грішного», ми говоримо – «люби мене, який в ціль не потрапив», ось так вийде, якщо буквально перекласти. Інша нота, відчуваєте? Є різниця. І ось в цьому сенсі, дуже важливий момент, перш за все, це початок практики – треба вірити, що Бог – це люблячий Батько. А як же, Він же все ж таки і Суддя? Але уяви собі, що твій батько є одночасно і прокурором всесвіту. Як Він буде тебе судити? Він зацікавлений в тому, щоб тебе виправдати. І тому важко приступати до духовних практик, якщо образ Бога в людини спотворений. Якщо людина уявляє собі Бога таким, що протистоїть їй, забороняє їй жити, дихати, виражатися у творчості. До практики Ісусової молитви, до практики поглиблення в духовне життя, пізнання власних глибин, потрібно приступати вже після того, як ми цілком впевнені в Божій любові.

Ще одну ідею хочеться згадати. Митрополит Антоній Сурожський дає гарне визначення, що таке гріх. Він каже, що гріх – це втрата контакту з власною глибиною. Ми віддалилися від власної глибини. У глибині Бог, Царство Боже. Ми втратили цей контакт. І тому, коли ми говоримо про повернення до Бога, ми насамперед говоримо про повернення до власної глибині, власної внутрішньої тиші. До простору за межами слів. До чистої Божої присутності всередині кожного з нас.

Terra Mariana

Іспит совісті для священика

часопис CREDO — Tue, 13 Sep 2011 12:56:21 +0000

«Священик – слуга Божого милосердя» – такий заголовок носять вказівки для священиків і духівників, видані Конгрегацією у справах духовенства. Їх підписали префект цієї дикастерії кардинал Мауро П’яченца та секретар архиєпископ Чельсо Морга Ірузуб’єта 9 березня, на початку Великого Посту. Документ було розіслано по всіх єпископських конференціях, і тепер його можна прочитати шістьма європейськими мовами (англійською, іспанською, французькою, німецькою, португальською та італійською) на сайті Конгрегації www.clerus.org.

Пропонуємо до Вашої уваги переклад додатку до цього документу під назвою «Іспит совісті для священника».

1. «Віддаю себе за них у посвяту, щоб і вони були освячені в істині» (Ів.17,19)

Чи я сприймаю святість всерйоз у моєму священстві? Чи я переконаний в тому, що успіх в моєму священицькому служінні йде від Бога і що, благодаттю Святого Духа, я повинен ідентифікувати себе з Христом і віддавати своє життя заради спасіння світу?

2. «Це тіло моє» (Мт.26,26)

Чи Свята Жертва в Літургії є центром мого духовного життя? Чи я добре готуюсь до відправи Служби Божої? Чи я благоговійно відправляю Службу Божу? Чи я дякую після Служби Божої? Чи Служба Божа є центром мого дня в подяці і хвалі Бога за його благословення? Чи я звертаюсь по допомогу до його доброти? Чи я відшкодовую за свої гріхи і гріхи усього людства?

3. «Ревність дому твого поїдатиме мене»(Ів. 2,17)

Чи я відправляю Святу Жертву в Літургії відповідно до обряду і вказівок, встановлених Церквою? Чи я відправляю Службу Божу з правильним наміром і відповідно до погоджених літургійних книг? Чи я обережно ставлюся до гостій, що зберігаються у дарохранительниці і чи дбаю про те, щоб періодично їх оновлювати? Чи я добре дбаю про священний посуд і його зберігання? Чи я гідно ношу священицький одяг, призначений Церквою? Чи усвідомлюю, що я дію in persona Christi Capitis?

4. «Перебувайте у моїй любові» (Ів. 15,9)

Чи мені подобається бути у присутності Христа у Святих Тайнах, у роздумах та тихому поклонінні? Чи я вірний щоденному відвідуванню Найсвятіших Тайн? Чи дарохранильниця є моїм істинним скарбом?

5. «Поясни нам притчу» (Мт. 13,36)

Чи я уважно проводжу щоденні роздуми і намагаюсь подолати всі перепони, що відділяють мене від Бога? Чи я прагну просвітлення від Господа, котрому служу? Чи я старанно розважаю над Святим Письмом? Чи я уважно відмовляю мої щоденні молитви?

6. Необхідно «молитись завжди і не падати духом» (Лк. 18,1)

Чи я відправляю Літургію Годин кожного дня гідно, уважно і благочестиво? Чи я вірний своєму зобов’язанню Христові у цьому важливому аспекті мого служіння, молячись від імені усієї Церкви?

7. «Приходь і йди за мною» (Мт. 19,21)

Чи Господь Ісус Христос є істинною любов’ю мого життя? Чи я з радістю дотримуюсь своєї відданості любові перед Богом у стриманості целібату? Чи я піддаюсь нечистим думкам, бажанням та вчинкам? Чи із задоволенням беру участь у непристойних розмовах? Чи я дозволяв собі бути учасником гріха проти чистоти? Чи я дотримуюсь чистоти погляду? Чи я був розсудливий у спілкуванні з різними категоріями людей? Чи моє життя представляє для вірних справжнє свідоцтво того, що свята чистота є можливою, плідною і радісною?

8. «Хто ти?» (Ів. 1,20)

Чи у моєму щоденному житті я є слабким чи ледачим? Чи мої розмови відповідають природному і надприродному змісту, який повинен бути у священика? Чи я дбаю про те, щоб в моєму житті не було марнославства чи поверховості? Чи всі мої дії є відповідними до мого священицького стану?

9. Син Чоловічий не має де голову прихилити (Мт.8,20)

Чи я люблю християнську вбогість? Чи моє серце належить Богові? Чи я духовно відокремлений від усього іншого? Чи я готовий піти на жертву для того, щоб краще служити Богові? Чи я готовий пожертвувати моїм комфортом, особистими планами та законними контактами заради Бога? Чи я володію якимось надлишковими речами? Чи я витрачаю гроші на непотрібні речі і чи піддаюсь поглинанню споживацтва? Чи я використовую свій вільний час для того, щоб бути ближчим до Бога, пам’ятаючи, що я завжди залишаюся священиком – навіть в часі відпочинку чи відпустки?

10. «Ти затаїв це від мудрих та розумних, і відкрив це немовлятам» (Мт. 11,25)

Чи я винний у гріху гордості: духовні труднощі, сприйнятливість, роздратування, небажання простити, схильність до зневіри і т.д.? Чи я прошу Бога про те, щоб дав мені чесноту смирення?

11. «І витекли кров і вода» (Ів. 19,34)

Чи я переконаний в тому, що коли дію «в особі Христа», то я напряму задіяний у тому ж Тілі Христовому, Церкві? Чи можу я щиро сказати, що я люблю Церкву? Чи можу я щиро сказати, що з радістю борюсь за Її розвиток? Чи мене турбують Її інтереси, усіх Її членів і усього людства?

12. «Ти – Петро» (Мт. 16,18)

Nihil sine Episcopo – нічого без єпископа – так казав Св. Ігнатій Антіохський. Чи ці слова є в корені мого служіння? Чи я приймаю накази, поради і коректури від мого ординарія із слухняністю? Чи я часто молюсь за Святішого Отця? Чи я є у повному сопричасті з його навчанням і намірами?

13. «Любіть один одного» (Ів. 13,34)

Чи я був благодійним по відношенню до моїх братів- священиків? Чи мій егоїзм залишає мене байдужим до них? Чи я критикував моїх братів-священиків? Чи я підтримував тих, хто є морально чи фізично хворий? Чи я дію в братській любові, дбаючи, щоб ніхто не залишився сам? Чи я ставлюсь до всіх братів-священиків і мирян з благодійністю і терпеливістю Христа?

14. «Я – дорога, правда і життя» (Ів. 14,6)

Чи моє знання науки Церкви є таким, як повинно бути? Чи я засвоюю і передаю Її навчання? Чи я усвідомлюю те, що вчити когось всупереч науці Вчительського Уряду є смертельно образливим і приносить шкоду вірним?

15. «Іди і більше не гріши» (Ів. 8,11)

Проголошення Слова приводить вірних до Таїнств. Чи я регулярно приступаю до Сповіді? Чи я часто йду до Сповіді, відповідно до мого життєвого стану, і у зв’язку із священними речами, в які я задіяний? Чи я щиро уділяю Таїнство Покаяння? Чи я є відповідно наявний для вірних для духовного проводу і чи я виділяю спеціальний час для цього? Чи я уважно готуюсь до проведення катехизи? Чи я проповідую із запалом і з любов’ю до Бога?

16. «Він покликав до себе тих, кого хотів, і вони пішли за ним» (Мк. 3,13)

Чи я дбаю про те, щоб поширювати покликання до священства і богопосвяченого життя? Чи я поширюю краще розуміння загального покликання до святості серед вірних? Чи я заохочую вірних молитись за покликання і освячення духовенства?

17. «Чоловік прийшов послужити, а не щоб йому служили» (Мт. 20,28)

Чи я прагну того, щоб посвятити себе іншим і служити їм кожного дня відповідно до того, як вимагає Євангеліє? Чи я даю свідчення Господньої любові добрими ділами? Чи я бачу присутність Христа у Хресті і чи я вникаю у перемогу любові? Чи моя щоденна діяльність позначена духом служіння? Чи я розглядаю свій авторитет як форму служіння?

18. «Спраглий я» (Ів. 19,28)

Чи я молився і щиро приносив жертви для добра душ, довірених Богом під мою опіку? Чи я виконую мої пастирські обов’язки? Чи я турбуюсь про Святі Душі?

19. Ось син твій. Ось мати твоя (Ів. 19, 26-27)

Чи я ввіряю себе, в повноті надії, під опіку Пресвятої Богородиці, Матері Священиків, в любові і для того, щоб все більше любити Її Сина Ісуса Христа? Чи я практикую Марійну побожність? Чи я щодня відмовляю розарій? Чи я звертають по допомогу до Її материнського заступництва у моїй боротьбі з дияволом, пристрастю і світом?

20. «Отче, у твої руки віддаю духа мого» (Лк. 23,44)

Чи я турботливо допомагаю і уділяю таїнства вмираючим? У моїх особистих роздумах, у катехизах і в щоденному проповідуванні, чи я враховую навчання Церкви про Останні Часи? Чи я прошу про дар витривалості? Чи я прошу вірних робити так само? Чи я часто і віддано молюсь за душі покійних вірних?

Конгрегація у справах духовенства. Додаток до документу «Священик – слуга Божого милосердя», допомога для священиків і духівників. Видавництво Ватикану, 2011

Католицький Оглядач

Суспільний дороговказ віруючого

часопис CREDO — Tue, 23 Aug 2011 13:02:20 +0000

1. Живу вірою в Ісуса Христа за вченням Церкви. Допомагаю суспільству через своє особисте життя в Божій благодаті. Шаную образ Божий у кожній людині. Уникаю забобонів і ворожби.

2. Шаную своє тіло як Храм Святого Духа, не осквернюю його алкоголем, тютюном, наркотиками, сексуальною розбещеністю. Протиставляю їм мудрість і силу Євангелія та християнську мораль. Впливаю на засоби масової інформації, щоб вони відображали християнську культуру.

3. Виявляю приналежність до Ісуса Христа. Втілюю свою віру у щоденній праці та побуті. Беру участь у Святій Літургії та очищую свою душу Тайною Покаяння.

4. Сумлінно виконую свої обов’язки. Докладаю зусиль до подолання розбрату, злоби і ненависті між людьми. Вчуся цінувати суспільну єдність через участь у громадському і політичному житті.

5. Дякую Богові за дар життя. Оберігаю людське життя від зачаття до природної смерті. Допомагаю хворим, беззахисним і безправним.

6. Зберігаю чистоту як у подружньому, так і в безженному стані. Плекаю подружню любов, зміцнюю сім’ю спільною молитвою та взаємною повагою і турботою. Дотримуюсь подружньої вірності. Виховую дітей та молодь особистим християнським прикладом. Допомагаю їм протистояти спокусам.

7. Практикую безкорисливість. Не зазіхаю на спільне чи на особисте добро ближніх у матеріальній, духовній та інтелектуальній сферах. Робитиму все можливе, щоб не брати і не давати хабарів.

8. Шукаю правду і справедливі закони. Шаную право інших у їхніх пошуках добра та істини. Протиставляюся всім видам насильства.

9. Шаную природні багатства Землі як Божий дар і розсудливо користуюсь ними.

10. Живу в надії, яку мені дає Бог. Мужньо й терпеливо переношу випробування. Намагаюся своїми добрими ділами наблизити Царство Боже.

За матеріалами: Християнин і світ

Недостатньо бути добрими (Лк 10:38-42)

часопис CREDO — Fri, 29 Jul 2011 08:34:33 +0000

І сталось, коли вони йшли, Він прийшов до одного села. Одна ж жінка, Марта їй на ім’я, прийняла Його в дім свій.
Була ж в неї сестра, що звалась Марія; вона сіла в ногах у Ісуса, та й слухала слова Його.
А Марта великою послугою клопоталась, а спинившись, сказала: Господи, чи байдуже Тобі, що на мене саму полишила служити сестра моя? Скажи ж їй, щоб мені помогла.
Господь же промовив у відповідь їй: Марто, Марто, турбуєшся й журишся ти про багато чого,
а потрібне одне. Марія ж обрала найкращу частку, яка не відбереться від неї…

Роздуми над Євангелієм:

Можна служити та допомагати людям з багатьох мотивів. Не кожне служіння і не кожна допомога є Любов’ю. Можливо, саме так було з Мартою? Може її служіння не виникало з любові, а з надмірного занепокоєння і сумнів: «Як мене оцінять? Чи зроблю добре враження?»

Цією «найкращою часткою», яку вибрала Марія, абсолютно не було слухання Ісуса, а любов до Нього. Слухання Бога не є чимось кращим за служіння Йому. Це рівноцінні речі, бо виникають з любові або ведуть до неї.

За матеріалами: DEON.PL

10 заповідей водія

часопис CREDO — Fri, 22 Jul 2011 09:45:08 +0000

1. Не вбивай.

2. Хай дорога буде для тебе способом, який об’єднує людей, а не смертельною небезпекою.

3. Хай ввічливість, законослухняність і обережність допоможуть тобі знайти вихід з непередбачуваних ситуацій.

4. Виявляй милосердність і допомагай ближньому в біді, особливо коли є жертви аварій.

5. Хай автомобіль не буде для тебе проявом влади, панування і нагодою до вчинення гріха.

6. З любов’ю переконуй молодих і не тільки молодих до того, щоб не сідали за кермо, коли вони не в стані цього зробити.

7. Підтримуй родини жертв дорожньо-транспортних пригод.

8. Сприяй примиренню жертви та винуватця аварії.

9. На дорозі охороняй слабшого.

10. Почувай себе відповідальним за інших.

За матеріалами: DEON.PL

Покаяння і жаль

часопис CREDO — Mon, 21 Feb 2011 15:13:20 +0000

Заклик Ісуса Христа до покаяння був актуальним тоді і за лишився таким самим необхідним і сьогодні. Ворог не спить, він постійно ходить за людиною і всіма силами старається її звести. Що ж, йому це часто вдається, але це ще не кінець людині. Вона може покаятися і навернутися на правильний шлях!

Таким чином той, хто дійсно хоче бути в Царстві Божому, той постійно має пильнувати, щоб бути на правильній дорозі і, якщо зійшов із неї, значить має навернутися.

Покаяння і жаль – це різні речі, хоч і дуже пов’язані між собою

Часто люди ставлять під сумнів потребу постійно сповідатися, кажучи: «так нічого не міняється, я яким був, таким і залишився». Ось тут є і ключ відповіді. Що формальна сповідь була, але не було бажання змінитися у серці і розумі людини. Часто грішник сприймає скоєне зло на рівні почуттів, тобто йому дуже прикро, що так сталось, бо…

тепер погано подумають про нього,

вона ще такого не мала в житті,

тепер може бути багато проблем

та інше, що несе в собі психологічний дискомфорт.

Якщо все зупиниться на емоційному рівні, то буде мати лише емоційні наслідки. Як дехто каже: «поболить і перейде». Емоції переходять, а от гріх залишається. Тут виходить і певна неясність: до Св.Сповіді йдемо, щоб відкинути і залишити гріх, а насправді він залишається далі у нас.

Катехизм КЦ повчає: «Відпущення гріхів не діє автоматично, бо тільки розкаяння, скруха серця є ключем до душі».

Якщо людина буде мати лише емоційне зворушення і душевний дискомфорт, але не буде бажати зміни у житті, то цих змін і не буде.

Щоб були зміни, потрібно довіритися Богу

«Бо праведний сім раз упаде й знову встане, а безбожник спіткнеться в нещасті» (Приповідки Соломона 24.16) Коли людина розпочинає духовний шлях із Богом, то Він веде її через різні етапи очищення і навернення до Нього. Не для всіх цей шлях короткий і швидкий, тому не вартує сподіватися швидких результатів. Та все ж необхідним є постійність. Потрібно хотіти сьогодні, завтра і повсякчас цієї зміни, яка виявляється також у намаганнях відкинути зло, тобто встати із гріха. Навернення (з гр. «метанойя») – це зміна свого способу мислення, мовлення та поведінки.

Дехто сповідається лише раз у рік чи два. Достатньо?

Не мені судити … Але, якщо людина лише 1 чи 2 рази думає про зміну свого життя, про примирення із Богом, про потребу в Божому прощенні, то висновок напрошується сам.

«У цій зустрічі грішника з Богом, у Таїнстві Покаяння, Бог не лише прощає щирому серцю, відданому боротьбі проти зла і гріха, але й дає надмір сили й волі. От чому часта сповідь так потрібна душі, яка по-справжньому любить Бога.»(Катехизм КЦ)

«Покайтесь, бо Небесне Царство близько” (Мт 4,17)

Щоб прийняти Царство Боже потрібно відректися зла і очистити свою душу, як ми це відновили на свято Богоявлення. Ми відновили обіцянку бути з Христом, бо віруємо, що Він єдиний може бути нашим дороговказом для нашого життя, Він єдиний запровадить нас до Небесного Царства.

«Покайтесь і вірте в Євангелію» (Мк 1,15)

Кого ми слухаємо після того, як ми покаялися, очистили душу, вирішили змінитися? Євангеліє – це Добра Новина, яку залишив нам Спаситель. Це Слово Боже, яке розповідає про Божу любов до нас. Увірувавши у ці слова, ми будемо жити Духом Євангельським, Духом Христа, у якого ми зодягнулися у Святому Хрещенні.

rozdum.org.ua

Вага гріхів

часопис CREDO — Mon, 07 Feb 2011 13:17:46 +0000

Як відрізнити важкий (смертельний) гріх від легкого (щоденного)?

І важкий, і легкий гріх – це завжди зло. Тільки перший з них – це більше зло, а другий – менше. Розрізнення на важкі та легкі гріхи істотне лише з точки зору можливості приступити до Господнього Столу.

Важкий гріх (смертельний) – це такий вчинок (поганий), через який людина:1) свідомо, 2) добровільно, 3) у серйозній справі – порушує Божий закон (тобто, чинить зло).

Гріх називаємо важким, якщо всі три з вищеназваних умов були присутні одночасно (а не, наприклад, лише дві з них). Здійснення важкого гріха призводить до того, що католик не може без сповіді приступити до Святого Причастя. Якби він в такому стані душі несподівано помер – він не міг би потрапити у небо…

Отже, по-перше – серйозність справи. Тут важливу роль (важкість матерії) відіграють Божі Заповіді. Про це говорить Катехизм Католицької Церкви (1858):

«Важкість матерії уточнена в Десятьох Заповідях – за відповіддю Ісуса багатому юнакові: «Не вбивай, не перелюбствуй, не кради, не свідчи неправильно, не кривдь, шануй твого батька та матір» (Мр. 10,19). Важкість гріха є більшою або меншою: убивство важче, ніж крадіжка. Береться також до уваги і гідність скривдженої людини: жорстокість, учинена проти батьків, сама по собі є важчою, ніж учинена проти чужого».

На практиці часто потрібно просто знати думку Церкви щодо цього вчинку. У цьому допомагає катехиза, повчання сповідника. Але відповідні знання можна здобути також читаючи конкретні частини Катехизму (третя частина, другий розділ).

На жаль, загальні знання на цю тему можна здобути лише завдяки старанному вивченню. Катехизм Католицької Церкви не дає простого ключа для того, щоб розрізняти гріхи. Про вагу провини досить часто інформує обговорюючи конкретні людські вчинки. При багатьох справах написано, що щось становить важку моральну провину і є серйозним порушенням Божого права чи щось подібне.

Для того, щоб самостійно оцінити вагу гріха, можна задуматися, наскільки даний вчинок ображає Бога, іншу людину або мене самого. На це слід звернути увагу передусім у випадку гріхів супроти I, II, III, IV, V, VIII заповідей. Гріхи супроти VI заповіді завжди вважаються важкими, хіба що має місце брак свідомості чи добровільності учинку. Важка матерія у гріхах супроти VII заповіді це більш-менш вартість одного дня праці (слід додати, що радше вбогої) людини.

По-друге, важкий гріх може вчинити той, хто знає, що робить зле (свідомість). При цьому треба усвідомлювати дві справи: а) що щось робиться (а не що це відбувається крізь сон) і б) того, що те, що робиться – погано.

До речі, у цій справі полегшуючою обставиною не може стати незнання і затвердіння серця (це стосується другого підпункту). Якщо хтось мало дбає про те, щоб пізнати вчення своєї Церкви або противиться їй – не звільнюється тим самим від серйозної моральної вини. Також не стане виправданням той факт, якщо, наприклад, хтось спеціально вжив забагато алкоголю, щоб не бути свідомим вчиненого (до першого підпункту)…

І по-третє, щоб могти назвати гріх смертельним, він має бути людським вчинком, який народжується з вільного вибору. Зовнішній або внутрішній примус зменшують моральну відповідальність.

Звісно ж, у конкретній ситуації слід завжди задуматися, чи обставини (окрім свідомості та добровільності) не змінюють моральної кваліфікації вчинку. Наприклад, коли хтось в когось краде предмет, який має невеличку матеріальну вартість, зате величезну духовну та емоційну цінність, наприклад, останній лист батька чи матері.

Отже, все це не так просто. Не без причини моральна теологія – це окрема і дуже широка галузь знань. На цю тему постійно пишуться докторські та професорські дисертації…

У випадку сумнівів найкраще радитися зі сповідником. Навіть якщо він не зможе сам оцінити даний вчинок, то просто уділить розгрішення.

І насамкінець слід додати, що і важкий гріх, і легкий – це зло. Йдеться тільки про оцінку його величини. Ніколи не слід легковажити легких гріхів. Вони присипляють сумління і часто призводять до серйознішого зла. Розрізнення на важкі та легкі гріхи важливе лише з точки зору можливості приступити до Господнього Столу.

wiara.pl

Як уникнути байдужості?

часопис CREDO — Fri, 07 Jan 2011 16:34:33 +0000

1. Небезпечність байдужості

У великій небезпеці перебувають ті душі, які не переймаються повсякденними гріхами і таким чином примиряються з духовною холодністю, не думаючи навіть про те, щоб визволитися з цього. Тут не йде мова про повсякденні гріхи, які поповнюємо через звичайну людську слабість, тобто такі як: непотрібні слова, різні внутрішні хвилювання тощо, тут мовиться про ті щоденні гріхи, які поповнюємо цілком добровільно, особливо, коли їх повторюємо.

Св. Тереза з Авіля записала: «Нехай Господь Бог охоронить нас від гріха, від якого ми втратимо уважність». А отець Альварес говорив: «Ті незначні сварки, вияви неприязні, надмірна цікавість, вияви нетерпеливості, брак стриманості не вбивають душі, однак роблять її такою слабкою, що як трапиться якась важка спокуса, вона не матиме сили, щоб їй протистояти й очевидно впаде». Отож повсякденні гріхи, з однієї сторони, ослабляють душу, а з другої, позбавляють її Божої помочі, адже Бог є скупим для тих, хто не є щедрим у ставленні до Нього. «Хто скупо сіє, скупо буде жати» (2 Кор. 9, 6). Цих гріхів насамперед повинна боятися душа, яка отримала особливі ласки від Бога. Отож найбільше повинна боятися їх тоді, коли приймають різкі форми, як під час приступів амбіцій, жадності, неприязні чи невпорядкованого почуття, спричиненого якоюсь особою. Душам, які перебувають під впливом таких пристрастей, нерідко здається те, що й азартним гравцям, які, зазнавши багато поразок, урешті промовляють: «Ставлю все», – і втрачають усе, що ще мали. Бідною є душа, яка перебуває під впливом якоїсь земної пристрасті, бо пристрасть нас засліплює і не дозволяє досягти того, що насправді чинимо.

Отож перейдімо до практичних роздумів, щодо того, що ми повинні чинити, щоби визволитися з нещасного стану духовної байдужості.

2. Як боротися з байдужістю?

Потрібно, по-перше, мати тверде прагнення звільнитися від цього стану. Добре прагнення приносить полегшення в праці й дає силу, щоб йти вперед. Будьмо твердо переконані в тому, що хто на шляху до Господа не просувається вперед, той завжди відступає, а безперервно відступаючи, врешті впаде у прірву.

По-друге, стараймося пізнати, яка вада є в нас найголовнішою й атакує несподівано: гнів, амбіції, невпорядковані почуття до осіб або речей. Тверда, рішуча воля, з Божою допомогою, може подолати все.

По-третє, слід усунути нагоду до такого типу гріхів, у протилежному випадку всі наші постанови завершаться нічим.

І врешті, по-четверте, не слід довіряти своїм силам, а безперервно молитися до Бога з довірою, щоби допомагав нам у небезпеках і звільнив від тих спокус, під впливом яких ми б могли поповнити гріх. Тут, власне, йдеться, про відому молитву: «І не введи нас у спокусу»(Лк. 4, 9). Це є обітниця Бога, яку Він не може не виконати. Тому завжди потрібно молитися, молитися завжди. Я безперервно повторюватиму, що потрібно молитися, потрібно завжди молитися: «Боже мій, допоможи мені, поспіши мені на допомогу».

livingrosary.org.ua