CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » Духовний фітнес

Молитва – найкращі ліки

часопис CREDO — Sun, 20 May 2012 12:03:57 +0000

Фото: Foto Iervolino / flickr.com

Неможливо точніше визначити суть молитви, ніж «перетворення». Молитва – а, власне кажучи, Той, до кого вона скерована, – має силу перемінити людину.

Молитва – найкращі ліки від усіляких болячок, і хоч це здається складним, та ми завжди можемо розраховувати на підтримку з боку Святого Духа, який заступається за нас, коли ми «не знаємо, як молитися». Ісус навчав нас молитви і сам був зразком її практикування (пор. Мт 14, 23).

“ Молитва – найкращі ліки від усіляких болячок

Хіба можна підтримувати стосунки з будь-ким, хто нам близький, без діалогу? Все пізнається на цьому шляху. Аби зважитися прожити життя разом, треба спершу багато чого один одному сказати. Навіть якщо спершу ми точнісінько так само «вміємо» молитися, як закоханий хлопець на першому побаченні: «а» і «е» – все, що він спроможний з себе видушити на початку спілкування. Перші кроки в молитві пізніше викликають посмішку і ностальгію, хоч у своїх молитвах ми були такі само природні, як запакована у плівку ковбаса в супермаркеті.

Іншим недугом у молитві є багатослів’я. Для закоханих на початку їхнього зближення кожна хвилина тиші видається чимось незручним. Спохопившись, що сидять поруч і мовчать, вони вигадують яку завгодно тему, аби лиш говорити. Ісус же сказав: не будьте велемовні, як язичники.

І ось нарешті настає цей найважливіший момент. Сидиш обік найдорожчої тобі людини, і раптом відкриваєш, що вже досить довго ви мовчите, і з найменшого погляду вам ясно, що саме хотілося сказати. Ви перебуваєте у спогляданні. В християнській практиці це зветься медитацією. І не треба сидіти у спеціальній позиції та контролювати дихання, щоб медитувати. Достатньо просто віддати цю хвилину Богові й перебувати в ній.

Вочевидь навіть у найкращої закоханої пари бувають проблеми у спілкуванні. Молитва тут також не ж винятком. Її помилки однакові і для мирян, і для духовенства, хоча конкретне середовище може посилити або ослабити окремі симптоми. Вочевидь для священика чи монаха ця проблема більш значуща, бо ці люди присвячують своє життя Богові, молитві, і чого варте їхні присвячення, якщо молитва занепадає?

“ Силою прерізних святих в історії Церкви була саме молитва

Діалог є зв’язком, який будує. Якщо я не розмовлятиму з дружиною та дітьми, я занапащу своє подружнє й батьківське покликання. Якщо особистий зв’язок із Вибраним втрачається в житті духовної особи, наслідком стає полишення священства чи богопосвяченості. Якщо подружжя не спілкується, воно йде до розпаду або до насильницького співіснування поруч із непотрібною тобі людиною.

Однією з найчастіше озвучуваних проблем є «брак часу». Хто з нас хотів би почути від найближчої людини, що попри велику-велику любов до нас насправді не має часу на зустріч із нами? Чи повіримо ми в таку любов?

Один філософ сказав: вислів «брак часу» означає не його відсутність, а невміння ним розпорядитися. Час маємо для всього! Лише десь згубилися пріоритети. Час має багато спільного з Першою заповіддю. Мій знайомий священик попросив учнів записати свій день похвилинно, хто що робив. А потім сказав: ну то ви бачите, хто є вашим богом.

Вочевидь це спрощення, але воно добре показує, що коли ми в чомусь або в комусь зацікавлені, то часу й зусиль не шкодуємо, аби зайнятися бажаним. Кого (чи що) любимо, тим і живемо. І не можна забувати, що силою прерізних святих в історії Церкви була саме молитва!

Інша проблема – розсіяність. Це – все, що падає на голову під час молитви. Різні люди, ситуації, образи. Заклопотаність можна певною мірою зробити своїм союзником у молитві, визначивши для неї конкретний і незмінний час і «обороняючи» його, аби не був надто довгий, коли серце повниться радості, ані закороткий, коли щось у житті не гладко.

“ Скільки разів опиняєшся перед вибором «молитва чи щось інше», стільки від молитви не відмовляйся

Невипадково у монастирях час розписаний не тільки на вмивання, їжу та працю, а й на молитву також. Достатньо, щоб ми належно виконували розклад, і все життя точитиметься у правильних пропорціях. Навіть дійде до того, що ми молитимемося цілий день. Чи це можливе? Так, бо скільки разів ми скеровуємо свої думки до Бога, просячи про благословення в праці, навчанні, зустрічі з ким-небудь, то проживемо це все з Богом. А це і є молитва.

Якби люди частіше молилися перед роботою, то не мали би справи з витрачанням часу, кепським настроєм тітоньки у віконечку чи журналістами, які домислюють факти.

Молодь нерідко критикує старших за те, що ті «бурмочуть розарій». Але ці старші принаймні моляться, а їхні опоненти найчастіше – ні. Отож хто насправді більше молиться? Мені більше подобається той, хто тихенько перебирає вервичку розарію в куточку, аніж тлум теоретиків молитви. «Католик без молитви… це як? Немовби солдат без зброї».

Маємо пам’ятати, що молитва становить своєрідний бастіон проти наших слабкостей і діянь злого духа. За кожного з нас триває боротьба поміж духовними стихіями. Земні засоби ні на що не придадуться в боротьбі духовних сфер. Там треба використовувати інакші методики.

Скільки разів опиняєшся перед вибором «молитва чи щось інше», стільки від молитви не відмовляйся. Не Бог її потребує, а ти сам! Він нічого не втратить, якщо я не помолюся. Отже, не робімо з нашої молитви ласки для Бога, бо якщо молитва нею є, то напевно Його ласкою щодо нас. «Кажеш, що не вмієш молитися? Стань перед лицем Божим, а коли вимовиш слова: Господи, я не вмію молитися! – будь певен, що вже почав молитися».

DEON.pl

Не отруюй себе…

часопис CREDO — Sat, 19 May 2012 12:25:33 +0000

Фото: Rich Johnson / flickr.com

Прощення є благодаттю і актом вільної волі. Воно завжди стосується свідомого зла – більшого чи меншого, – скоєного щодо нас.

Зло у своєму житті пізнав кожен: приниження, відкинення, несправедливість, різного роду фізичні, психічні та духовні страждання. Болять нам також рани минулого.

Насправді то всі люди поранені. Нас ранять батьки, вчителі, священики, приятелі. Незагоєні рани інколи носимо в собі ціле життя. Не завжди говоримо про них. Шукаємо різноманітних лікувань, але це не завжди може до кінця допомогти. Психотерапія буває обов’язковою для декого, але й вона, коли є терапією без Господа Бога, не принесе бажаного наслідку.

“ Найбільше нас ранять найближчі люди, ті, кого більше за все любимо

З досвіду знаємо, що найбільше нас ранять найближчі люди, ті, кого більше за все любимо. Арабська приказка каже: єдиний біль, який прошиває сильніше за сталь, це ворожість з боку близьких.

Варто запитати себе про реакцію на біль, завданий іншими. Першим порухом є бажання вдарити з такою самою або й більшою силою. Акумулюється в нас енергія гніву, прагнення швидкої помсти. Таким чином ми ранимо тільки себе самих, забуваючи, що зло потрібно перемагати добром.

Чому я прощаю?

Я прощаю, оскільки пережив конкретне зло з боку іншої людини і не хочу відплачувати їй за це злом. Я знаю, що зло завжди породжує зло. Це не означає, що я забуваю про зло, яке сам пережив. Навіть допускаю до себе обурення, злість, гнів, бо це все природні, людські реакції. Бачу й чую зло, несправедливість. Не можу мовчати, оскільки завдане мені зло вимагає, щоб його назвали на ім’я. Тільки те, що назване, є розпізнаним. Не можна приховувати рану від самого себе. Вона гризтиме зсередини, і я не знайду миру в серці. Ніхто з нас, ти і я, не втечемо від своїх спогадів, страждань, баласту пережитого… Потрібно їх переробити, аби наші серця сповнив внутрішній мир, якого не дасть ніхто з людей, тільки Бог.

“ Кожна рана потребує насамперед очищення, потім – зцілення

Я прощаю завжди у свободі серця, оскільки прагну обірвати ланцюг зла у собі та в іншій людині. Я долаю поранення і не дозволяю отруйним думкам псувати мені серце. Макс Шеллер сказав: хто живить обурення у своєму серці, сам себе отруює. Тривале плекання гніву є постійним самознищенням і руйнуванням власного життя. Через це бо я сам роздираю свої рани, яких уже зазнав, що може викликати депресії та прагнення помсти.

Китайська приказка каже: хто шукає помсти – має викопати два гроби. Незагоєні рани обмежують нашу свободу і буття собою на щодень. А коли ми поранені, то ранимо інших. Кожна рана потребує насамперед очищення, потім – зцілення. Важливо також упорядкувати себе всередині, в серці, бо справа мудрого – наводити лад. Лише тоді можна робити перший крок на шляху до прощення, відмовляючись від помсти, але ще переживаючи емоційний біль. Прощення потребує часу, нерідко – довгих тижнів, місяців чи років. Це зовсім не так собі просто. Лише коли настане цілковите пробачення, поволі відійде страждання, а завдяки витривалій молитві рани переміняться на перли, казала св. Хільдегарт фон Бінген.

Всім відомо, що час лікує рани. Це природний хід речей. За деякий час ми забуваємо про давні поранення. Однак це не означає, що ми вже повністю пробачили. Істина така, що чим глибша рана, тим довший процес зцілення. Не можна замикати своїх ран в ув’язненні. Тоді виникає блокада, яка робить неможливим наш подальший розвиток. Забути зовсім не означає простити. Найважливішим є очищення пам’яті, прийняття свого минулого.

Прощаю, бо люблю

Прощення іншого є моїм даром серця, дарованим безоплатно. Потрібне нове серце. Людина, яка любить, – страждає, оскільки наражається на поранення. Я прощаю, бо люблю. Любов до іншої людини сильніша за ненависть і отримані рани. Нелегко любити ворога, який завдає нам зла, тому потрібна внутрішня дистанція, аби пізніше обов’язково обдарувати його любов’ю, яка прощає. Ми всі цього дуже сильно потребуємо. Ми – всього лиш слабкі і вразливі люди. Любов, яка завжди тісно пов’язана з прощенням, перевищує закон. Як казав св.Тома Аквінський, справедливість без милосердя – жорстока. Хто насправді любить, той прощає. І я не маю сумнівів, що для цього потрібна покора серця.

“ Забути зовсім не означає простити. Найважливішим є очищення пам’яті, прийняття свого минулого

Як люди Бога, від Бога і для Бога, ми чекаємо на Його допомогу. Бог виявляє нам свою любов як милосердний Отець, виходячи першим до нас зі своєю любов’ю і першим нас прощаючи. Ми, християни, вдивляємося в Ісуса на хресті, який прощає своїх катів. Завдяки цьому ми вчимося від нашого Вчителя прощати і просити про прощення словами Господньої молитви.

“ Без мистецтва прощення ми ніколи не станемо щасливі

У підсумковому рахунку нашого життя побачимо, що й наші приниження та несправедливості мали сенс, але відкрити його можемо тільки завдяки світлу, що плине з хреста. Як каже німецька містичка Гертруда фон ле Форт: є квіти, які розцвітають тільки в пустелі, є зірки, які видно тільки поза містом. Є такі переживання Божої любові, якими Він нас обдаровує тільки у великій самотності, на межі сумнівів.

Якщо хочемо бути щасливі на цьому світі, то вчімося прощати, і просімо про це Святого Духа. Без мистецтва прощення ніколи не станемо щасливі.

Jan Konior SJ, Posłaniec Serca Jezusowego / DEON.pl

Як вбити віру

часопис CREDO — Wed, 18 Apr 2012 09:18:29 +0000

Справа, радість, право та обов’язок проповідника-християнина – звіщати світові Добру Звістку про Христа. Про Його пришестя у світ, хресну смерть і воскресіння, про те, що це означає для нас, людей.

Якщо цю звістку вдалося комусь передати, якщо з допомогою Святого Духа хтось у неї повірив, – тоді, якщо спитають, можна вже й поговорити на тему «а чого саме прийняття цієї звістки як сенсу життя вимагає від нас особисто». Християнство – не збірник правил про те, коли і що не можна їсти, кому з ким не можна спати і т.д. Цей перелік правил займає навіть не десяте – сто двадцять п’яте місце у християнстві. І якщо душа (яка, за Августином, християнка у своїй природі) відкриває для себе сяючий світ Господа і Його надію, то вона сама шукатиме додаткові способи любити Господа і служити Йому, сама відкриє для себе красу цнотливості, красу стриманості, красу таїнств. Так закохані поспішають обмінятися обіцянками і клятвами.

“ Християнство – не збірник правил про те, коли і що не можна їсти, кому з ким не можна спати

Але для цього вона, душа, має принаймні підозрювати, що за загатою кам’яних і квадратних, на перший погляд безглуздих заборон і відмов Є ДЖЕРЕЛО, заради якого все й виникло. Що є та краса, вічно юна і древня, яку «надто пізно» полюбив святий Августин.

Є речі, які не можна нав’язувати. Це як манна: якщо її збирати і накопичувати, вона гниє.

Віра – дивовижна квітка. Крізь товщу асфальту вона проростає. Наявність ворогів – справжніх ворогів і переслідувачів – укріплює її. Презирство до неї тільки дає їй сильніше сяяти. Кров мучеників – її насіння. Вбийте одного – на його могилі навернуться десятеро. Так вона діяла від початку: «ані меч, ні нагота, ні небезпека чи смерть» не страшні їй, бо її джерело – в Тому, чий трон є хрест смерті, чия корона – вінець терновий, чия слава – Його рани.

Ця квітка в’яне і вмирає тільки від примусу.

Справжній, хитрий і розумний ворог віри – один, але він і людей може використати задля своєї мети.

“ Аби по-справжньому відвернути людей від Церкви, до неї треба примушувати ходити

Аби по-справжньому вбити цнотливість як концепт, одразу для всього покоління, його потрібно нав’язувати. Аби по-справжньому вбити в дитині молитву і спроби спілкування з Богом, потрібно силоміць тягати його до церкви, примушувати тихо бути на Службі, хоча їй більше за все хочеться вийти з цього задушливого й нудного приміщення на вулицю і погратися машинкою, або й просто поспати. Примушувати тримати піст перед Причастям і т.д.

Аби по-справжньому відвернути людей від Церкви, до неї треба примушувати ходити. Вимагати виконання її приписів – до зародження віри, де факто, для всіх і в обов’язковому порядку, незалежно від того, чи ти взагалі віриш у Христа, чи ні… і тим менше шансів, що коли-небудь повіриш.

За такого режиму витримають і вистоять лише найстійкіші. Коли гоніння – вистояли легше: тами виразніше видно, де правда.

Аби завдати реального удару правді, не потрібно її забороняти. Вона просочиться крізь щілини, вона зросте квіткою із сухої землі і, вирісши, стане ще сильніша. Пам’ятаєте, останнє радянське покоління, як ми навіть зі «Словника атеїста» вибирали біблійні цитати і смакували їх, як мед?

Аби завдати їй справжнього удару, її потрібно нав’язувати, годувати нею силоміць, поки не знудить. Із годящою приправою: «ми спасемось, а ти ні», а ще «я ж про тебе, паразите, турбуюся, про твоє спасіння».

Аби не дати людині пізнати захват таїнства Примирення, потрібно з дитинства носаками заганяти її в сповідальницю, і на роботі вимагати довідку про сповідь.

Пам’ятаєте той анекдот про Солженіцина: «Що ви, не треба його забороняти! Щоб його перестали читати, треба просто ввести його книжки до шкільного курсу…»

Істина покликана зробити нас вільними. Насильницьке нав’язування істини суперечить її власній природі.

Алан П. Крістіан OPs

Світ без скарг. Зміни своє життя за 21 день

часопис CREDO — Wed, 11 Apr 2012 15:06:08 +0000

Протестантські діячі відзначаються різноманітними ідеями зі сфери популярної психології. Наприклад, пастор Єдиної Церкви Христа із Коннектикут-Сіті на ім’я Уїлл Боуен запропонував своїм парафіянам просту ідею: не скаржитися. Ідея цілком американська за своєю суттю й базована на класичному «keep smile»: якщо старанно посміхатися, то не тільки людям буде приємніше, а й самому стане легше і краще. Добре зерно в його пропозиції, безумовно, є, і скористатися його пропозицією зовсім неважко.

Після того як у липні 2006 року пастор Боуен виступив на шоу Опри Уїнфрі, популярність ідеї вельми зросла, виникла міжнародна асоціація «Світ без нарікань» (яка позиціонує себе як нерелігійна, недержавна і некомерційна) та об’єднання «Фіолетовий браслет», члени якого походять уже зі 106 держав нашої планети.

Отже, про що йдеться і чому фіолетовий браслет?

«Ми самі себе вбиваємо», – сказав пастор Боуен в одному з інтерв’ю 2007 року (після телешоу Опри у нього було чимало публічних виступів, а також вийшла книжка «Світ без нарікань»). Тобто не тільки наші слова залежать від наших думок, але й те, що і як ми говоримо, впливає на наші емоції та вчинки. Виявляється, ми всі дуже часто скаржимося, критикуємо, пліткуємо. Не вірите? Перевірте!

Уїлл Боуен запропонував усім, хто хоче змінити своє життя на краще, надягти звичайний браслет фіолетового кольору і впродовж 21 дня жити без нарікань, критики, пліток і незадоволення. Якщо за ці дні людина забувала про постанову і вимовляла «заборонені» слова, то була зобов’язана перевісити браслет з однієї руки на іншу і розпочати відлік днів заново. Продовжувати доти, доки браслет не протримається на одній руці 21 день поспіль.

Наслідок такого експерименту перевищив усі очікування. Люди, які включилися в програму, змінилися до невпізнаваності. Це не залишилося непоміченим, і їхні друзі своєю чергою включалися в програму. На сьогодні вона охопила вже близько 6 млн. осіб, за підрахунками на сайті асоціації «A Complaint Free World».

Як це працює?

По-перше, важливий сам настрій. Уже з моменту пробудження ви знаєте, що вам не можна говорити про негатив, а найкращий спосіб для цього – почати помічати позитив у собі, оточуючих та довколишньому світі.

По-друге, зростає самоконтроль: над собою, своїми думками й тим, що ви говорите, а це важливо для будь-якої людини. Варто розпочати вчитися, і з часом це виходитиме дедалі більш усвідомлено.

По-третє, за час експерименту ви дізнаєтеся багато нового про себе, своє мислення та свій спосіб життя.

«Сила позитивного мислення», один із ключів популярної психології, звичайно, не є ані благодаттю, ані молитвою. Про це варто пам’ятати, щоб не збитися черговий раз зі шляху, поклавшись на «нову чудесну методику», а потім борючись із черговими труднощами. Але як одна з психологічних «підпірок», особливо для людей пригнічених, цей метод цілком може стати допоміжним. Зрештою, свіже повітря саме по собі не лікує неврозів, але лікарі наполягають на корисності прогулянок у таких випадках.

За матеріалами: comunita.ru /
acomplaintfreeworld.org

Іспит совісті: рахувати благодаті, а не гріхи

часопис CREDO — Wed, 14 Mar 2012 09:02:09 +0000

Чимось незносним є постійне пригадування своїх слабкостей і борюкання з ними. Чимало людей втрачають охоту провадити іспит совісті, бо він асоціюється насамперед із підрахунками гріхів.

Однак св.Ігнатій Лойола залишив у «Духовних вправах» такий підхід до іспиту совісті, за яким ми маємо шукати Бога, а не допущені нами переступи. Бо ж не гріхи мають бути предметом нашої молитви, а дія Бога в нас.

Нагадаємо ще раз п’ять коротких пунктів відправлення такої молитви, як іспит совісті, згідно зі св.Ігнатієм, і розширимо вступ до цієї молитви.

“ Хоч би що у твоєму житті сталося, хоч би як далеко ти втікав від Бога, Він усе одно тебе супроводить

Перш ніж забратися до неї, треба усвідомити, що перебуваєш у присутності Бога, що Він завжди поруч. Хоч би що у твоєму житті сталося, хоч би як далеко ти втікав від Бога, Він усе одно тебе супроводить. Усвідомивши Його близькість, присвяти кілька хвилин роздумам про минулий день. Варто дозволити, щоб повернулися переживання, які залишили по собі сильний слід: несподіванки, хвилини радості, а також сварки, розчарування. Лише коли усвідомиш присутність Бога поруч і свої переживання, можна рушати далі.

“ Ствердження, що Бог мене любить, може дуже швидко стати порожнім, якщо я щодня не усвідомлюватиму Його добродійства

Ігнатіанський іспит совісті тим і відрізняється від інших, що ми запитуємо насамперед не про те, що я сам зробив, а що Бог зробив для мене. Ствердження, що Бог мене любить, може дуже швидко стати порожнім, якщо я щодня не усвідомлюватиму Його добродійства. Початок молитви іспиту полягає в тому, щоб помітити все, отримане сьогодні, відкрити, як сильно я люблений і обдарований, і подякувати Богові. Тільки побачивши, як багато ми отримали, можемо переходити до наступних пунктів.

Бачення отриманих дарів приводить до усвідомлення, як сильно ми в усьому потребуємо Бога. Його допомога потрібна і для того, щоб подивитися на власне життя. Цей пункт нагадує про правильний підхід до своїх гріхів. На них не можна дивитися інакше, ніж тільки крізь призму добра і милосердя – поглядом Божим.

Далі перейдемо до пригадування найважливіших подій дня. Якщо я вмію побачити, як сильно Він мене любить і як багато дає, то починаю розуміти свій егоїзм. Переходячи від події до події, я ставлю собі за мету не «впіймати себе на гріху», а зауважити Божу присутність в усьому. Вчуся дивитися на своє життя як на місце дії Бога. Тоді запитую себе: чого Він очікував від мене сьогодні? Як я відповів на Його очікування в тій чи тій ситуації? Чи завжди усвідомлював Його присутність поруч?

“ Дуже важливо під час іспиту совісті не загрузнути у самозвинуваченнях, а звернутися в молитві до Бога

Франц Мьорес SI пише про це так: «Завжди існує напруженість поміж тим, до чого нас кличе Бог, і тим, як ми живемо насправді. Ця напруженість проявляється також у наших почуттях і може допомогти більш результативно спрямувати наше життя на Бога. Тому дуже важливо, щоб під час іспиту совісті не загрузнути у самозвинуваченнях, а звернутися в молитві до Бога, Який прощає. Як розпізнаємо у собі грішника, легше буде нам стати з вдячністю перед Христом, Який узяв на себе всі наші гріхи».

Цей же о.Франц підбиває підсумок ігнатіанському іспиту совісті такими словами: «Як відомо, дорога до пекла вимощена добрими намірами. Може, причиною цього є факт, що чимало людей неспроможні знести своїх помилок чи соромного досвіду і хочуть усе швидко виправити одним великим рішенням. У такий спосіб добрий намір стає першим кроком до наступної поразки. Ми повинні дуже серйозно підходити до своєї слабкості. Постановити виправлення з допомогою Його благодаті означає тільки те, щоб учитися на власних помилках. Якщо повністю узагальнено постановимо любити своїх ближніх, то наша поведінка фактично не зміниться. А хто конкретно замислюється, як має поводитися в наступній ситуації, аналогічній Х, щоб знову не вибухнути, – той, певно, по численних спробах зробить свій крок до розвитку. Наскільки важливим є рішення виправитися, настільки само важливішим є уповання на допомогу Божу; в іншому разі іспит совісті стає корекційною гімнастикою, в якій для Бога немає місця. Ісус критикував у фарисеїв саме цей моральний перфекціонізм, який, схоже, забував покладатися на Бога. Тому іспит совісті має завершитися молитвою «Отче наш»: вона показує, що саме Бог є Тим, хто діє».

Іспит совісті вимагає регулярності. Тільки так життєвий шлях може стати дорогою молитви. Багато людей надвечір уже надто втомлені, щоб знову переглядати свій день. Однак можна знайти якийсь спокійний час удень. Головне – не полишати цю вправу.

DEON.pl

Духовна боротьба: як не піддатися спокусі?

часопис CREDO — Sun, 11 Mar 2012 08:41:44 +0000

Святий Августин каже, що і в спокушуванні Христа ми маємо віднайти себе. Маємо знати, що Христос із нами і тоді, коли ми у спокусі. То Він дає нам сили її подолати, якщо ми цього щиро прагнемо і про це просимо.

Бути уважними!

Святий Лука розпочинає описання того, як Господь був спокушуваний, із вельми значущого зауваження: «Ісус, повний Духа Святого, повернувся з-над Йордану». Далі ж сказано: «і Дух повів Його в пустиню» (інший переклад – «перебував у Дусі на пустині»). Ці вказівки мають для нас практичне значення. Саме тоді, коли ми з’єднані з Богом, сповнені Святого Духа, – приготуймося до спокус! І не думаймо, що як спокуси приходять, то вочевидь усе погано. Ні! Саме тому, що було дуже добре, тепер має настати випробування. «Через те, що ти був приємний Богові, потрібно, аби спокуса тебе випробувала» (Тов 12,13 за Вульгатою). «Бо золоту проба – вогонь, а бездоганному – горно пониження» (Сир 2,5). Будьмо уважні, бо наша відданість Богові має бути випробувана.

Відзначмо також, що спокушання Господа має певний ритм. Сатана тричі підступається до Ісуса, він непоступливий у своїх діях: переможений раз, повертається вдруге, переможений вдруге – б’є третій раз. І навіть по третій перемозі, як зазначає Євангеліст, лукавий відступив від Ісуса тільки «до певного часу». Тому – чуваймо! Відкинувши одну спокусу, не тріумфуймо надто швидко. Не радіймо надто рано, гадаючи, що боротьба вже позаду. Сатана ніколи не дає просто так перемогти! Ми постійно в дорозі, а отже – постійно «під обстрілом». Що ж то за життя?!! – подумає хтось. А прекрасне життя! На міру величі людини. Як дорога закінчиться, не омине нас нагорода, повна звитяга. А нині – мусимо боротися. Як саме? – наслідуючи Ісуса, тримаючись Його всім своїм єством. Гасімо «всі розпечені стріли лукавого» (Еф 6,16) вірою, надією і любов’ю, Словом Божим і таїнствами, смиренним поклонінням і спогляданням Бога єдиного, живого і правдивого.

Діяти швидко!

По-друге, під час спокуси потрібно діяти одразу (лат. statim). Ісус розправляється зі спокусою швидко, рішуче, одразу. Обриває спокусу одним реченням зі Святого Письма, як вістрям меча (див. Еф 6,10-20). І так перемагає! Цим Він дає нам вказівку, як поводитися в битві: не придивлятися до спокуси, не зволікати з її відкиненням, інакше поразка неминуча. Варто вправлятись у доброму володінні мечем Слова Божого, у швидкості відкидання будь-яких спокус. Мати таке вміння – то справжній скарб!

Не дискутувати!

З принципом statim тісно пов’язаний наступний: зі спокусником не можна дискутувати. Господь Ісус не провадить до мудрих розмов із сатаною. Це для нас важлива вказівка: не можна входити у діалог зі злим духом. Саме так вчинила Єва. Дала себе втягнути у розмову з дияволом, і хоча зробила це із найкращими намірами, стаючи на захист Бога, Якого сатана звинувачував, – однак все одно програла. Час дискусії подіяв на користь сатани, який насамперед спровокував жінку до надмірності у словах, а потім і до грішного вчинку (див. Бут 3,1-6). Тямовитість сатани така гостра, а сила спокуси така велика, що в боротьбі з ними не можна мудрагелити, розраховуючи на свої сили. Стаючи на герць зі спокусником, людина сама не вистоїть!
Отже, де брати сили.

Меч Божого Слова

Отак ми приходимо до вельми важливого принципу поведінки у спокусі: треба спиратися на Слово Боже. Святий Павло в Посланні до ефесян скаже: «візьміть… меч духовний, тобто Слово Боже» (Еф 6,17). У Біблії знайдемо міць для перемоги над злом. Це найвідповідніша зброя в сутичці з сатаною!

Піст

Звернімо увагу на ще одну важливу вказівку з євангельського уривка про спокушування Ісуса. Сатана спокушує Його, коли Він постить 40 днів.
Прийнявши це умертвлення, Ісус готується виконувати місію, доручену Отцем. Розпочинаючи діло спасіння, Він уже приймає хрест. Це – для тебе й за тебе. Для підтримки нас і для повчання, що не насичення є найважливіше, а спасіння. Крокуючи дорогою спасіння, ми мусимо стати на духовний бій із сатаною – і перемогти. Лукавого ж не перемагають із повним животом! Тобто – аби результативно подолати спокусу, потрібний піст, умертвлення тіла і почуттів.

Безпечне пристановище

Ним є Діва Марія. У Пресвятій Діві проявляється життєва постава Ісуса-Переможця: сатана ніколи не перемагав Її! Марія, дана нам з хреста як Мати (див. Йн 19,27), становить безпечний притулок і дієвий захист від атак злого духа. Іконографія представляє її як жінку, яка ламає стріли сатанинських спокус.

Якщо своє прагнення віддавати шану самому Богові ми ввіримо в руки Марії, то воно буде живим і сильним прагненням, яке надаватиме нам сил для духовної боротьби за правду й добро у наших серцях.

DEON.pl

Сповідь – таїнство лікування гріха

часопис CREDO — Sat, 10 Mar 2012 05:55:55 +0000

Фото: rafal meszka/flickr.com

Свята сповідь – це не тільки якийсь обряд, формальність або передсвяткова традиція. Це також не безплатна альтернатива візиту до психоаналітика. Таїнство покути і примирення – це особиста, ба навіть інтимна зустріч із милосердним Богом, Який хоче дарувати нам прощення, бо любить нас як Батько.

“ Це не безплатна альтернатива візиту до психоаналітика

Немає гріха, який не може бути відпущений, якщо тільки людина щиро жаліє про скоєне, уповає на Бога і прагне прощення. Але щоб Він міг нас простити, ми повинні зайняти щодо Нього правильну позицію. Нею є позиція віри, яка покладається на те, що Бог любить мене так сильно, аж навіть пожертвував життям свого Сина, аби тільки я міг бути спасенний. У практиці таїнства примирення ця віра виражається в акті довірливого і щирого визнання своєї гріховності перед Богом.

Іспит совісті – не самовиправдання

Найважливішим моментом таїнства сповіді є не те, що відбувається в конфесіоналі, а те, що було раніше, – до сповіді. Тоді, коли в особистій тихій молитві, в іспиті совісті й акті жалю я визнаю перед Богом свої гріхи і прошу Його про пробачення. Цей акт відбувається у глибокій таємниці та інтимності тільки поміж мною та Богом. Він часто набирає форми внутрішнього діалогу, в якій стара людина, поневолена гріхом, бореться з новою – формованою в правді та прагненні до святості.

“ Якщо Бог каже, що щось є гріхом, то воно ним є, навіть якщо всі твердитимуть інакше

Що цікаво: саме на цьому етапі відбуваються найбільші зловживання, які полягають у «саморозгрішенні», переконуванні себе, що те чи те не є гріхом. То не сором перед священиком підштовхує затаїти або проминути гріх на сповіді, а страх перед правдою про себе самого – або страх перед Богом, фальшивий образ Якого ми ставимо перед собою. Бо ж якби ми вірили, що Бог не хоче карати ані засуджувати, а тільки прощати і спасати, то страх поступився б місцем довірі.

В акті жалю я не повинен дискутувати з Господом Богом і переконувати Його, що є гріхом, а що ні; я повинен смиренно погодитися з Тим, Хто промовляє до мене через своє слово і голос совісті. Якщо Бог каже, що щось є гріхом, то воно ним є, навіть якщо всі твердитимуть інакше.

Справжній жаль

Жаль не можна спроваджувати тільки до самих почуттів. Біль душі й неспокій часто супроводжують сокрушення, але вони не становлять його суті. Часто нам важко жаліти про скоєння гріха, бо ж він був приємний і ми б навіть охоче його повторили. Або ж нам «жаль» тільки прикрих наслідків гріха і того, що перед лицем спокуси ми виявилися слабкими, а тепер через це маємо страждати. Або «жаліємо», що гріх не сповнив наших очікувань, і надодачу ще й відчуваємо докори сумління. Тільки Святий Дух під час тривалого процесу освячення через правду формує наші почуття і вчить нас по-справжньому страждати і плакати – не так над собою і своїми гріхами, як над тим, що ними ми поранили Бога.

“ Нам важко жаліти про скоєння гріха, бо ж він був приємний і ми б навіть охоче його повторили

Іспит совісті полягає в шуканні правди про себе і своє життя, а також про Божу любов, бо тільки у її світлі ми зуміємо побачити цю правду. Першою умовою щирого іспиту совісті є довірливе віддання себе в руки Бога. Тільки в позиції беззахисності й віри в Божу любов можна увійти в глибину свого сумління. Аби щиро себе оцінити, потрібно подивитися на себе очима Христа, Який не проти мене, а хоче мене вилікувати; Він не суддя, а адвокат у моїй справі перед Богом. Треба також побачити, що кожен гріх уже пробачений і стертий спасительною смертю Христа. І прийняти надію, яку нам дає перспектива воскресіння.

Сповідь та її наслідки

Визнання гріхів у сповідальниці – це момент найбільшого стресу і приниження: я маю сказати комусь про свої слабкості, про те, що мене звинувачує і представляє у найгіршому світлі. Розбивається на друзки світлий образ, який ми не раз так старанно творимо, аби гарантувати собі добре самопочуття і повагу інших. Боячись сорому перед священиком, важко бути готовим визнати свої помилки, прийняти поставу довірливого смирення і беззахисності – у надії на Боже милосердя. Внаслідок цього ми часто застосовуємо різні «димові завіси» або впадаємо в духовний параліч. Тому в конфесіоналі так часто чути визнання чужих гріхів («бо зять завжди…»), упевненість у власній безгрішності («я ж нікуди не ходжу, чим я можу згрішити?»), применшення гріхів («ну, я нікого не вбив») або рішуче заперечення фактів («я точно не пропускаю Мес»).

“ Лікар – Христос, медогляд – іспит совісті, операція – визнання гріхів, терапія – сокрушення, ліками ж є покута

Природний наслідок сповіді – прагнення і рішення виправитися. Це щире бажання полишити гріх, або принаймні нагоду до нього, розпочати працю над собою і змінити поведінку. Відшкодування – це прагнення виправити скоєне зло: однаковою мірою Богові – у формі покути, як і ближнім – найкраще через щедре чинення добра.

Більшість євангельських притч, багато зустрічей Ісуса з людьми – це прекрасні уроки й заохочення до розкаяння та прийняття Божого милосердя. Ісус знає, що ми хворі на гріх, що ця страшна епідемія посилюється, і – що гірше – ми призвичаюємося до неї. Замість того, щоб лікуватися, переконуємо себе, що це щось настільки поширене, що навіть нормальне. Шукаємо різних засобів, які дозволять приховати симптоми і знімуть біль. Але це тактика самовбивці: якщо відкинемо лікаря й ліки, то ніщо не врятує нас від духовної смерті. Лікар – Христос, медогляд – іспит совісті, операція – визнання гріхів, терапія – сокрушення, ліками ж є покута. Все це доступне у таїнстві примирення. Скористаймося цим шансом.

Różaniec / DEON.pl

У Великий Піст – із молитвою святого Єфрема

часопис CREDO — Tue, 06 Mar 2012 13:04:41 +0000

Святий Єфрем Сирійський – творець цієї молитви – жив у ІV столітті. Ще за життя його цінували як великого вчителя духовного життя, мудрого проповідника, поета, тлумача Свята Письма й захисника Христової віри. Його домівкою переважну більшість часу була печера серед скель біля міста Едесси (Сирія). Там св. Єфрем провадив суворе аскетичне життя, харчувався ячмінним хлібом і городиною, спав на голій землі. Там він і написав більшість своїх творів.

Його молитву необхідно практикувати з великою скрухою духа і смиренням, часто б’ючи поклони, бо вона може бути зрозуміла тільки тим, хто чистим серцем шукає Господа. Недарма цією молитвою завершуються всі богослужіння посту (крім суботи й неділі – дні, коли посту немає). Цю молитву практикують приватно зранку і ввечері у великопісний час.

На перший погляд, Єфремова молитва виглядає надто простою, щоби вважати чотири слова за найсуттєвіші для християнського звершення посту, адже є «серйозніші гріхи», яких треба позбуватись. Так думають ті, хто лиш стає на дорогу до Бога, «знайомиться» з Ним. Натомість той, хто вже розкаявся у явних грішних учинках і бажає присвятити благодатний час посту на зцілення та розвиток свого духовного мислення, через цю молитву здатен заглибитися в серце й відродитися до життя у Святому Дусі.

Фраза, яка супроводжує першу частину молитви, – «віджени від мене», тобто оборони, захисти, спаси, допоможи… Запитання – від чого? Святий Єфрем показує грішний стан людини в чотирьох проявах:

1. Дух млявости (ц.-сл. «уныніє» – безнадія, зневіра, сум, туга, журба). Це наші лінощі, занепад духом, загальне знеохочення і зневіра, розпач (опускання рук), збайдужіння. Євагрій Понтійський був переконаний, що цей стан є «найнебезпечнішим демоном», бо збайдужіла і зламана людина неспроможна противитись злому. Приглянувшись до цього стану, можна розпізнати й цинізм, який на всі добрі починання відповідає – «для чого?…»

Якщо вчасно не похопитись, не зібратись із силами й не повірити, то людина просто замикається у своєму «пекельному стані» або завантажує себе працею, гонитвою за грішми, алкоголем тощо. Але цей стан повертатиметься кожної вільної миті, коли людина залишається наодинці з собою. І тому, молячись: «Дух млявости віджени від мене», ми не ховаємось від того, що може надійти, а заздалегідь готуємось до боротьби з ним.

2. Дух недбайливості – з церковнослов’янського «небреженіє», означає також «праздность», непевність, недбалість, знехтування, гайнування, занехаювання. Сучасний світ так «дбає» про нас різними винаходами, а ми – про майбутнє дітей, що часу на все замало. І ось настає мить, коли ми роззираємось довкола, і раптом бачимо духовну пустку, бо забракло нам часу на вищі цінності. Можливо, через це ми так і поспішаємо, аби заглушити чимось внутрішню пустку? Але ж задля чого? Квартира, освіта, кар’єра… – потрібні, але не за рахунок спустошення душі. Немилим виглядатиме красивий дім, освіта дитини, успіхи в праці, якщо душа не матиме спокою і ми не матимемо сил розкаятися…

3. Дух владолюбства – в його прямому значенні, як бажання кимось керувати. У молитві владолюбство радше означає ставлення до іншої людини з точки зору її корисності для мене, для моїх інтересів. Можливо, це видасться дещо дивним, але то саме лінощі, нудьга, пустота, знеохочення наповнюють наше життя бажанням панувати над іншими.

4. Дух пустослів’я. Живемо в епоху, коли слова стають порожніми й забирають свободу людини. Світ – це реклама. Засоби масової інформації цілеспрямовано забивають наші голови чужими ідеями, змушують нас думати запрограмовано, переконують у своїй правоті й позбавляють альтернативи. Чого варта лише реклама «купуйте жувальну гумку – і вона дасть вам райську насолоду»!? Можна без перебільшення сказати, що світ захворів, отруєний марнослів’ям, яке, в кінцевому рахунку, є обманом, а батьком брехні є диявол (пор. Йн 8,44). Тому св. Павло повчає, що «лихі розмови псують добрі звичаї!» (1 Кор 15,33), а св. Єфрем наказує: «Треба уникати пустих розмов і не спілкуватися з тими, які не мають страху Божого; бо нічого корисного вони не говорять, нічого не роблять для Господа, не бесідують ані про чесноти, ані про побожність, ані про чистоту. Розмови їхні – смертельна пастка, порада їхня – безодня адова, зібрання їхнє – погибель для душі».

Християнство вважає слово високим божественним даром. Сам Бог є Слово. Отже, слово має силу творити красу, гармонію, культуру… в іншому застосуванні слово може отруїти душу, наповнюючи її підозрою, заздрістю, страхом, злобою. «За кожне пусте слово дасте відповідь» і «від слів твоїх виправдаєшся і будеш осуджений», – застерігає Христос. Кожен з нас дорого заплатив би, щоби «зле слово», яке отруїло наше життя, ніколи не було сказане. З очищення й відновлення слова у його справжньому значенні розпочинається очищення й відродження нашого життя.

Великопісна молитва нагадує нам, що тільки з Божою допомогою – «Господи і владико життя мого» – ми можемо позбутися млявости й лінивства, пустоти, владолюбства й пустослів’я.

Далі молитва показує, за що боротись від час посту, аби з настанням Христового воскресіння підвестись і нам з колін після покаяння.

І. Дух же доброчесності… даруй мені… Церковнослов’янська мова на означення цього слова має гарний термін: «цѣломудріє», як мудрість цілісності. Знаємо, що гармонійній цілісності протистоїть розпад, розкол, відокремлення… Таке відбувається в нашій душі, коли життя не збігається з совістю, коли ми грішимо. Цілісність і є тією чеснотою, яка повертає внутрішню гармонію душі й тіла, на противагу пустоті та млявості.

2. Смиренномудрія – просимо далі у молитві. Знову ж таки, це слово складається з двох: смиренність (покора) і мудрість. Багато людей неправильно вважають, що покора означає приниження, беззахисність, рабство. Така думка нічого не має спільного зі справжнім смиренням, яке Христос проповідував своїм життям: «…навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем…» (Мт 11,29). Стоячи перед Пілатом, Христос – не на свою користь – йому пригадує: «Не мав би ти наді Мною ніякої влади, якби тобі не було дано згори» (Йн 19,11). Не з боязні чи страху він сказав правду Пілатові. Християнська покора – це свідчення правди, і насамперед – правди про себе самого. Правда ж ніколи не принижує ані применшує, а возносить і очищує.

Покора – це знання «свого місця» у середовищі, знання своїх реальних можливостей (причому не занижуючи і не завищуючи). Це мужнє прийняття себе зі своїми здібностями й помилками. Тому смиренній людині прислуговує мудрість. Хто вихваляється, той не задовольняється своїми реальними навиками, і тому потребує самореклами, аби бути «переоціненим». Святий Єфрем переконаний, що «Без смиренномудрості марні всякі подвиги, всяка стриманість, всякий послух, всяка убогість, всяка вченість».

3. Дух терпіння – це не брак бажання боротись. І не бажання принижуватись. Це – віра, а точніше, довіра й любов. Це не «махнути рукою», мовляв, з нього вже нічого не вийде. Як Бог на нас не «махнув рукою» після численних наших зневаг на Його адресу, так терпелива людина вміє чекати, надіється до останнього. Завдяки довготерпеливості зцілюється віра, не розпадаються сім’ї. Хоч би скільки падала людина, Христос вчить нас вірити у можливість підвестись, повернутися до світлого буття. Терпеливість – це не пасивність до зла, це віра у можливість виправлення. Бог довіряє нам до кінця наших життів. І нарешті, терпіння – це віра в добро.

4. Дух любові – це заключний акорд молитви. В цім дарі міститься як невидимий двигун нашого життя, так і його мета. Любов’ю все живе – без неї все помирає. Святий Павло переконаний, що «любов – довготерпелива, лагідна, не заздрить, не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не минає» (1 Кор 13,4-8).

Кінцеве прохання Єфремової молитви – «…дай мені зріти (бачити) мої прогрішення і не осуджувати брата мого…» Святі Отці любили повторювати, що людина, яка побачила свої гріхи, вища від тієї, яка бачила ангелів у видіннях.

Навіть для тих, хто практикуватиме покутну молитву, існує ще одна небезпека – гордість. Вона є джерелом зла. Часто чуємо застереження, що ті, хто знає про покору, терпіння, доброчесність, любов, лише прикриваються ними словесно. Отож, коли «бачимо наші прогрішення» і «не осуджуємо інших» – тобто коли смирення, доброчесність, терпіння й любов зійдуть на нас і утворять одну цілісність, – головний наш ворог, гординя, буде знищений.

о. Василь Поточняк, Palomnyk.at.ua

Скільки важить гріх?

часопис CREDO — Sun, 04 Mar 2012 10:52:20 +0000

Завдання совісті – розпізнавати гріх: застерігати від нього, викривати його, називати на ім’я, оцінювати його «важкість».

«Перепрошую, отче, а чи цілуватися – гріх?» Це «катехитична класика»… Питання ставлять люди щораз то молодші, але слава Богу, що ставлять. Це знак, що їхнє сумління не втратило чутливості до гріха. Частіше можна почути: «Інколи я не йду до церкви в неділю, але щоб це сприймати як гріх, і то тяжкий, – то вже занадто. Зрештою, ми не живемо в середньовіччі. Та й узагалі, Бог є любов». Звичайно, в середньовіччі ми не живемо і Бог є любов, але це не змінює факту, що гріх – це гріх.

“ «Перепрошую, отче, а чи цілуватися – гріх?» Це «катехитична класика»…

Ще пів-століття тому Папа Пій ХІІ говорив про втрату почуття гріха. Блаженний Йоан Павло ІІ у повчанні «Reconciliatio et paenitentia» (1982) писав про зростання цього явища. Почуття гріха він назвав термометром моральної свідомості людини. Пошкодження цього термометра тісно пов’язане з затушуванням нашого чуття Бога. Воно не обов’язково є відкритим атеїзмом – це практичне викреслювання Бога зі щоденного життя. Коли людина втрачає точку відліку для сумління, якою є Бог, то втрачається й відчуття гріха.

Нищівна сила

Прагнучи зрозуміти, чим є гріх, варто сягнути по Книгу Буття.
Суттю гріха Адама був непослух – свідоме і добровільне протиставлення людини Богові через порушення Його заповіді. Але гріх не завершується «порушенням припису». Йоно нищівна сила завжди б’є у трьох напрямках.

По-перше, гріх є образою Бога, відкиненням Його любові, порушенням завіту, життєдайного зв’язку. Пророки часто порівнюють Бога з нареченим, якого зрадила наречена. Розп’яття відкриває найглибшу правду про гріх: людина здатна визнати Бога злочинцем, викинути Його за межі свого світу.

По-друге, гріх нищить міжлюдські зв’язки, що видно на прикладі першої людської пари. Одразу по гріхопадінні Адам не хоче мати нічого спільного зі своєю жінкою, звинувачує її перед Богом. Кожен гріх має більший або менший суспільний вимір, завжди б’є у спільноту, провадить до ізоляції.

По-третє, гріх нищить самого грішника. Адам і Єва відчули сором і страх. Вони вже не були вільні, як раніше. Відвертаючись від Бога, людина сама себе відрізає від джерела свого життя. Плід заборонений, бо він отруйний. Гріх має в собі щось від самогубства.

Гріх від гріха різниться. Більшим злом є вбивство, ніж прокляття. Зірвати кілька яблук із дерева в сусідському садку – не те, що вкрасти пенсію в самотньої бабці. Сумління «зважує» гріхи. Здорове розрізнення тяжкого й легкого є важливим. Такий поділ гріхів, прийнятий у Церкві, виводиться з Біблії. Святий Йоан пише, що є гріхи на смерть і не на смерть (див. 1 Йн 5,16-17).

Як розпізнати смертельний гріх?

* Гріх стосується важливої матерії. Отже, йдеться про такі вчинки, які самі по собі є тяжкою провинністю проти Божих заповідей, скеровані проти самого Бога, завдають великої шкоди суспільству або людині. Визначаючи тягар гріха, треба брати до уваги його обставини. Наприклад, насильство щодо батьків тяжче, ніж щодо сторонньої людини; фальшиве свідчення в суді, яке може призвести до несправедливого вироку, є тяжчим, ніж брехня у справі меншої ваги.

* Смертельним є гріх, скоєний з повним усвідомленням тяжкої гріховності вчинку.

* Остання умова – добровільність. Смертний гріх скоює той, хто чинить його повністю вільно (без примусу, не внаслідок сильного пориву почуттів чи маніпулювання). Отже, смертного гріха людина не чинить випадково чи нехотячи.

Повсякденний гріх стосується легкої матерії (тобто не є злом сам по собі), або матерії тяжкої, але вчинений без повного усвідомлення чи повної згоди.

Як у всьому цьому не загубитися?

На практиці багатьом людям важко розрізнити тяжкі й легкі гріхи. Не раз вони запитують сповідників, чи буде якийсь учинок тяжким гріхом, однак священик може лише вказати на загальні підстави оцінки, бо тільки сам грішник знає всі обставини свого гріха, мотивацію, ступінь усвідомленості та добровільності.
Не є тяжким гріх того, хто перед його скоєнням не усвідомлював серйозності зла, а зрозумів уже після. Радше легким, ніж тяжким, був гріх, якого ми не планували, що стався за непередбачуваних обставин, через незнання, як належало поводитися в незвичній ситуації, під натиском хвилі почуттів – остовпіння чи гніву, радості чи пристрасті… «Холодне» планування зла обтяжує сумління.

Якщо людина, яка намагається жити по совісті, не може визначити ступеня свого гріха, то її сумніви схиляють до рішення, що гріх був радше легкий. Однак це не можуть бути сумніви за принципом «волію цього не знати».
Доки людина не буде певна, що скоїла тяжкий гріх, вона може приступати до св.Причастя. Однак вона має щиро жаліти про всі свої переступи.
На сповіді необхідно визнати всі смертні гріхи, які вдасться пригадати. А якщо трапиться тяжко згрішити, то не треба чекати якоїсь «планової» нагоди до сповіді. Що довше відкладати сповідь, то важче на неї зважитися. Людина в тяжкому стані викликає лікаря, не затягуючи хворобу. Визнання повсякденних гріхів за нагоди сповіді з гріха тяжкого теж не буде зайвим. Крім того, формувати своє життя і сумління допомагають регулярні сповіді.

А що стосується поцілунків, то вони також не однакові. Можуть бути вираженням сердечності, поваги, ніжності в подружжі чи сім’ї, й тоді вони навіть рекомендовані. Але можуть бути вираженням егоїзму, пошукати еротичних відчуттів, яких людина шукає поза подружнім життям, і тоді вже сам поцілунок буде порушенням шостої заповіді.

Gość Niedzielny

Складні питання. Що значить – хула на Святого Духа не проститься?

часопис CREDO — Fri, 02 Mar 2012 15:10:59 +0000

Питання: Що означає – всякий гріх і хула простяться, а хула на Святого Духа не проститься?

Відповідь: Перш за все перечитаємо уривок з Євангелія, в якому міститься питання нашого слухача. Це Євангеліє від Матея, глава 12: «Тому кажу вам: усякий гріх і хула проститься людям, а хула на Духа не проститься! Якщо хто скаже слово на Сина Людського, проститься йому, якщо ж хто скаже на Духа Святого, не проститься йому ні в цім віці, ані в майбутньому».

При прочитанні цього уривка насправді виникає не одне питання, а декілька: що таке хула на Святого Духа, що означає гріх проти Святого Духа і що означає «гріх, який не проститься».

Ось що писав з цього приводу Святий Августин: «Велика неясність цього питання. Попросимо ж у Бога світла, щоб його прояснити. Зізнаюся вашому милосердю, що в усьому Святому Письмі, напевно, немає серйознішої і важчої проблеми». Тобто це твердження, здавалося Св. Августину, суперечить вічному і нескінченному милосердю Бога.

Святий Тома Аквінський передає три тлумачення цих слів. Перше належить Святим Отцям Церкви – Афанасію, Іларію, Амброзію, Єроніму і Івану Золотоустому: гріхи проти Духа Святого – це ті гріхи, які здійснені безпосередньо проти Святого Духа як Бога, як Третьої Особи Пресвятої Трійці. Таким чином, робиться відмінність між хулою на Духа і хулою на Сина Людського, який жив серед людей. Ті, хто зневажив Його, називаючи Його діла ділами Сатани, здійснював непростимий гріх – не тому, що Божественне милосердя не може його покрити, але через сліпоту і завзятість у злі тих, хто скоює цей гріх.
Авторитетний коментар до «Єрусалимської Біблії» говорить: «Людині прощається те, що вона помиляється щодо Божественної гідності Ісуса, прихованої за смиренним виглядом сина людського. Але їй не прощається, якщо вона закриває очі і серце перед очевидними ділами Духа. Заперечуючи їх, вона відкидає найвищий засіб, дарований Богом, і виключає себе з спасіння». Іншими словами, хула на Духа Святого – це коли людина не просто закриває очі на справи Божі, але вперто їх відкидає, приписуючи їх дияволу, бажаючи тим самим ототожнити Духа Святого з духом зла, як це робили фарисеї.

Друга інтерпретація гріха проти Святого Духа належить Святому Августину. Таким гріхом, на його переконання, є остаточне нерозкаяння. Грішить проти Святого Духа той, хто завжди перебуває в смертному грісі і не бажає піднятися і покаятися. Той, кому подобається цей стан гріха. Мова йде про гріх проти Святого Духа, тому що благодать відпущення гріхів дається Святим Духом.

Є і третя інтерпретація: французького містика 12-го століття Рішара Сен-Вітторського. Проти Святого Духа грішить той, хто грішить проти блага – яке відповідає Святому Духу. Згідно з Рішаром Сен-Вітторським, Богу Отцю відповідає могутність, сила, а Сину – мудрість. Тому проти Отця грішить той, хто грішить по слабкості; проти Сина – той, хто грішить через незнання, а проти Святого Духа – той, хто грішить підступно, бажаючи зла як такого і зневажаючи засоби, даровані нам християнською надією, якими можна було б перешкодити цьому гріху.

Коли святий Тома Аквінський пише про гріхи проти Святого Духа, він використовує третю інтерпретацію і стверджує, що гріхів проти Святого Духа – стільки, скільки існує способів зневажати допомогу Бога, що утримує людину від гріха. Людина може утримуватися від зла за допомогою різних факторів. По-перше, вона віддаляється від зла, роздумуючи про Божий Суд: її утримують, з одного боку, надія, з іншого – страх. В цьому сенсі, гріхом проти Святого Духа є невіра в можливість спасіння – з одного боку, чи впевненість у спасінні без жодних зусиль – з іншого. Не вірити в можливість спасіння означає не вірити в милосердя Бога або думати, що наші гріхи більші за Його милосердя. Або ж це означає не звертатися до милосердя Божого з гордині, як це сталося з Юдою: він розкаявся, але не попросив прощення у Господа. До речі, в одному з видінь Святої Катерини Сієнської Бог сказав про Юду: «Цей гріх не може бути прощений ні при житті, ні після смерті: людина відкинула, знехтувала Моїм милосердям. Тому в Моїх очах цей гріх важчий, ніж всі інші гріхи, які він міг зробити. Ось чому про відчай Юди я шкодую найбільше, і для Сина Мого це було важче, ніж сама його зрада. Ось на що засуджені своїм оманливим судженням люди, які вважають, що їхній гріх більший ніж Моє милосердя, ось чому вони покарані разом з демонами і з ними засуджені на вічне страждання ».

Від гріха і зла людину віддаляють дари Бога: знання істини і допомога благодаті. Проти істини людина грішить, заперечуючи істину, яку вона пізнала, а проти благодаті – заздрячи благодаті інших.

На питання читачів відповідає російська служба Радіо Ватикан /
Католицький Оглядач

Поради перед іспитом совісті

часопис CREDO — Thu, 23 Feb 2012 06:28:14 +0000

Про що варто пам’ятати, проводячи іспит совісті? Ось кілька практичних порад, почерпнутих із духовного набутку св.Ігнатія Лойоли.

* Іспит совісті – це молитва. Кожна молитва наближає людину не тільки до Бога, а й також до пізнання та зрозуміння себе самої. Це не розмова раба з паном, звинуваченого – із суддею; це розмова з Кимсь найдоброзичливішим до мене. Усвідомлення цього звільнює від страху, від хворобливого почуття провини, а також від пихи перфекціонізму.

“ Іспит совісті – це молитва

* Перш ніж ставити питання про гріхи, подивися насамперед на добро, яке отримав і яке вчинив, і дякуй за це. Варто пригадати конкретні Божі дари за останній час (події, слова, зустрічі, добрі натхнення тощо). Бо метою іспиту совісті є те, щоб я краще бачив Бога у своєму житті. Вдячність звільняє від зарозумілості або заздрості.

* Треба просити про благодать виразного бачення своїх гріхів, а також найглибших мотивацій. Святий Дух є світлом сумлінь, отож добре спершу помолитися до Нього.

“ Ця молитва супроводжується болем, духовною боротьбою

* Іспит совісті – це не прогулянка. Ця молитва супроводжується болем, духовною боротьбою. Це відкривання нашої слабкості й убогості. Варто уникати юридичного погляду на гріх як на порушений припис. Потрібно запитувати: «Чому?» Маленькі з вигляду гріхи можуть бути вираженням великої байдужості щодо Бога чи людей. І навпаки: гріхи, які видаються тяжкими, можуть бути вираженням людської безпорадності чи хвороби. Варто сягнути вглиб, аби побачити пов’язаність гріхів, їхнє джерело, мотиви.

* Іспит совісті проводимо у світлі Божого слова, наприклад, згідно з Десятьма заповідями, заповідями любові, Нагірною проповіддю (Мт 5-7), Гімну любові (1 Кор 13). Варто користуватися різними зразками іспиту совісті, щоб не впадати у схематичність.

* Часто забуваємо гріхи проти Бога. Варто розпочати з питання про віру, про місце Бога в моєму житті. Варто звернути увагу на світ своїх почуттів. То саме вони сигналізують наші найглибші життєві позиції. Досліджуймо почуття, пов’язані з нашою пихою: незадоволеність собою, пригнічення, сум. Досліджуймо почуття, які стосуються ближніх.

* Не обмежуймо іспиту совісті тільки приготуванням до сповіді. У щоденному іспиті совісті можна подумки пройти шлях цілого дня, а можна зупинитися на одному гріху і розвідати, звідки він береться.

* Не стараймося провести ідеальний іспит совісті. Це може бути проявом пихи. Бог – не бухгалтер, Він – Отець, до якого ми повертаємося. Іспит совісті провадить до молитви жалю і рішення виправитися.

Спосіб провести іспит совісті, складений св.Ігнатієм Лойолою:

- Дякувати Богові, Господу нашому, за отримані блага.

- Просити про благодать пізнання гріхів і відкинення їх геть.

- Вимагати від свої душі звіту від години пробудження аж до хвилини цього іспиту. Робити це, проходячи з години на годину або від однієї пори дня до іншої, спершу в тому, що стосується думок, потім – слів, і на кінець – учинків.

- Просити Бога пробачити провини.

- Прийняти рішення виправитися, за сприяння Його благодаті.

Gość Niedzielny

У школі страждання

часопис CREDO — Wed, 22 Feb 2012 06:58:42 +0000

Фото: ashley rose / flickr.com

Прийняте і свідомо пережите страждання може стати школою чеснот і стимулом для розвитку.

“ Страждання вчить бути смиренним

Страждання вчить бути смиренним. Смирення – це життя у правді, згода на те, який ти є і яке місце посідаєш у житті. Страждання доводить до нашого відома, яка багаторівнева наша залежність від інших: від медперсоналу, друзів, сім’ї, а насамперед – від Бога. Що більше страждання, то більше розуміння, що ми само по собі неспроможні задовольнити всі свої потреби, і більша згода на допомогу інших. Смирення є протилежністю гордині та зле сприйнятої самостійності.

Одна черниця написала свідчення: «Я постійно прагнула до досконалості. В ордені, пізнавши харизму та ідеали, включилася в них усім серцем. Працювала понад сили, а по ночах штурмувала молитву. Ставала “дедалі досконалішою”. Щоправда, сестри інколи натякали, що я “ширяю попід небеса, не тримаючись землі”, але я не звертала на це уваги. Вважала, що моя досконалість – найважливіша. Зрештою, я для цього вступила в орден! Коли стали проявлятися перші ознаки мого трудоголізму, я їх ігнорувала. Ще більше працювала і молилася, кажучи, що так хоче Бог. Однак Бог хотів чогось іншого. З’явилися перші прояви хвороби, як з’ясувалося пізніше – невиліковної. Спершу я бунтувала, не могла зрозуміти, чому, я ж бо ціле життя віддала Богові, служила Йому днями й ночами! Якщо Він отак нагороджує своїх друзів, то я більше не хочу такої дружби. Я страждала фізично, психічно, а найбільше – духовно. Коли біль душі став нестерпний, я поволі повернулася до Розарію. Спершу вслухалася в молитву сестер, сама не могла молитися. Поволі віднаходила радість поклоніння Пресвятим Дарам. Почала роздумувати над сенсом страждань, медитуючи над книгою Йова. І тоді прийшло світло. Я зрозуміла себе, своє страждання, своє прагнення до духовного перфекціонізму і реальний нарцисизм, які вони далекі від Бога. Я погодилася зі своєю смертельною хворобою. І Бог зробив так, що моє життя діаметрально змінилося. Не знаю, скільки часу ще маю, але знаю, що найбільшим даром, який я отримала від Бога, була моя хвороба».

“ Страждання вчить мужності, дає внутрішню силу й міць

Страждання вчить мужності, дає внутрішню силу й міць, воно є сталлю для душі (Ф.Хоган). Деякі форми страждання і болю тривають довгі роки. Ті, хто це зносить, здатні мужньо й навіть героїчно терпіти будь-яку хворобу і страждання та їх наслідки, наприклад, численні операції або тривале каліцтво. Чеснота мужності також допомагає підтримувати інших. Тоді людина не замикається у світі власних болів, а стає відкрита на інших, підтримує їх.

Страждання може набирати героїчних форм, зокрема в граничних ситуаціях. Таким часом був Голокост. Для тисяч людей від був утратою їхньої людяності, розчарувань у вірі та шляхом до атеїзму. Для інших же став дорогою людського зростання і поглиблення віри. До найбільш широко відомих описань Голокосту належать спомини Елі Візеля. В одному з епізодів табірного життя він описує «смерть Бога, який помирає разом із людиною».

Серед тих, для кого Голокост став часом «позитивної дезінтеграції», варто пригадати імена св.Максиміліана Марії Кольбе, блаж. Стефана Вікентія Фреліховського і Януша Корчака.

“ Страждання є школою мудрості

Найвідомішою є смерть о.Кольбе, який пожертвував своє життя за порятунок співв’язня. Отець Фреліховський пройшов через табори Штуттгофа, Заксенхаузена і Дахау. Повсюди, наражаючи життя на небезпеку, він потаємно виконував пастирське служіння: правив Євхаристію, сповідав, організовував спільні молитви, допомагав хворим і помираючим. Героїчною є також смерть Януша Корчака, який загинув разом зі своїми вихованцями у Треблінці.

Страждання є школою мудрості. Воно змінює бачення багатьох випадків, які можуть здаватися дрібними й неважливими, але дозволяють побачити суть справ. Ось свідчення: «Моє життя склалося вдало: добрий чоловік, діти, перспектива погідної старості. Несподівано прийшла хвороба чоловіка – операція, боротьба за життя, інвалідне крісло. Спершу все завмерло, стало пусткою. Я автоматично їздила до лікарні, сиділа біля ліжка, навіть не молилася. Не відчувала жалю й не питала “За що?” Потім усвідомила, що все, що було раніше важливе, втратило цінність. Я почала думати інакше, замислюватися, що в житті найважливіше. Клопоти про матеріальні речі відійшли на другий план, а можливість бути з близькою людиною стала головною».

“ Страждання також є дорогою до свободи

Страждання також є дорогою до свободи. Перестають бути цінними успіх, кар’єра, багатство, амбіції, плани… Людина відходить від мислення світу цього і стає вільніша, відкрита на духовний світ. Вочевидь цей досвід не одразу стає «бонусом» страждальця. Зазвичай цей процес вимагає часу, переосмислення, подолання спротиву.

Час страждання є благодаттю, яка може доповнити примирення і прощення. Нам потрібно простити Бога. Вочевидь, об’єктивно ми не маємо що Йому прощати, бо Він – сама любов, доброта і святість, нашою єдиною відповіддю має бути вдячність і прославлення. Однак із суб’єктивної точки зору ми Бога звинувачуємо за страждання, хвороби, болі, зло. Маючи в собі ці докори, складно зайняти позицію вдячності й любові. Треба насамперед «простити Богові Його провину», аби встановити з Ним глибший зв’язок. Дуже точно цю проблему виразив Жорж Бернанос, вклавши в уста Бога прохання до стражденного: «Прости Мене. Настане день, коли ти все зрозумієш і подякуєш Мені. Але зараз єдине, чого Я від тебе очікую, – це пробачення. Прости Мене».

Час страждань учить розуміння й милосердя. Він доводить, що прощення не завжди можливе одразу. Страждання може бути часом дозрівання до пробачення інших. Воно може бути пожертвуване за примирення і прощення. Варто єднати його зі Страстями Спасителя.

Страждання провадить до внутрішнього спокою, який починається від пробачення собі. Примирення з собою – найскладніша справа. Ми нездатні простити собі життєві помилки, гріхи, слабкості, не вміємо погодитися з історією свого життя… Святий Йоан Золотоустий писав про «перетворення ран на перлини». Бог до нас ласкавіший набагато більше, ніж ми самі до себе. Аби простити собі, ми насамперед маємо повірити, що Бог уже давно простив, стер і перемінив те, чим ми й надалі докоряємо собі.

“ Час страждань учить розуміння й милосердя

Страждання визволяє з глибин душі чесноту вдячності. В такий період усе крутиться довкола нас, ми маємо тенденцію до егоцентризму, здається, що не існує нічого крім нашого болю. Ми зосереджуємося на собі й можемо ростити в собі негативні почуття. Натомість вдячність і почуття гумору дозволяють вирватися з деструктивного «самоспоглядання». Вдячність дозволяє помічати щоденне добро і любов ближніх.

Страждання – це школа терпеливості. Ця чеснота потрібна зокрема тоді, коли хвороба затягується, коли ми безсилі, потребуємо опіки. Вона особливо цінна, коли настає старість, бракує сил, добігає кінця життєвий час. До всього цього додається, можливо, усвідомлення, що ти залишився в тіні або й узагалі став непотрібним, «використаною річчю». Сьогодні над міру, особливо у рекламі, підкреслюється цінність молодого віку. Люди старші, які колись вважалися мудрими, сьогодні щораз то більше потрапляють на узбіччя життя. Для них це важкий урок терпеливості.

“ Страждання народжує вміння співчувати, спів-відчувати

Страждання народжує вміння співчувати, спів-відчувати. Завдяки йому ми можемо помітити страждання іншої людини,зрозуміти її, вслухатися в її біль і – якщо це можливе – втішати й допомагати. Стара приказка каже, що здоровий хворого не зрозуміє, як і ситий – голодного. А пізнання своєї крихкості зроджує в душі позицію доброго самарянина.

Свята Фаустина писала у своєму «Щоденнику»: в душі стражденній ми повинні бачити Ісуса розіп’ятого, а не дармоїда і тягар для спільноти. Душа, яка страждає з підкоренням волі Божій, випрошує більше Божого благословення для монастиря, аніж усі сестри, які працюють. Бідний той дім, у якому немає хворих; Бог не раз уділяє великі благодаті з огляду на стражленні душі, й багато кар віддаляє тільки заради них (пор. «Щоденик» 1268).

Хворий не тільки вимагає, він також і багато дає. Праця з неповносправними вчить безкорисливої любові. Про це свідчать спільноти «Арки», повні волонтерів.

Бенедикт XVI назвав спроби повного усунення страждання із життя «випиханням любові» і «деградацію людини». Такі спроби, писав Папа, це псевдотеологія. Їхнім наслідком може бути тільки пустка життя і пустка смерті. Людина, яка відступає перед стражданням, – замикається перед життям. Криза західного світу значною мірою викликана таким вихованням і такою філософією, яка хоче спасти людину без хреста, всупереч хресту, а отже – всупереч істині.

Stanisław Biel SJ, DEON.pl

Найважче примиритися з собою

часопис CREDO — Tue, 31 Jan 2012 13:59:54 +0000

Кожен з нас має претензії до себе. Прийняти себе – означає пробачити собі помилки минулого, зробити висновки, щоб потім більше ніколи не повертатися до цих помилок.

Небезпечними є крайнощі: не пробачати собі або, наївно даючи самому собі «розгрішення» з усіх провин, надалі повторювати ті самі помилки та гріхи. Пробачення зрілої людини полягає в тому, щоб прийняти себе із Божою любов’ю. Це вчитися на помилках минулого, а також ставити перед собою шляхетні вимоги на щодень. Це вимагати від себе вже зараз у своїх виборах керуватися любов’ю, правдою і відповідальністю. Людина, яка насправді собі пробачила, пам’ятає своє минуле, але не для того, щоб займатися самобичуванням чи впадати у розпач, лише для того, щоб робити висновки і не повторювати старих помилок. В такому випадку залишаються лише спогади про події минулого, що стають частиною життєвої мудрості і досвіду. Натомість, зникає інтенсивний біль та образа, які доти супроводжували спогади про помилки минулого.

“ Прийняти себе – означає пробачити собі помилки минулого, зробити висновки, щоб потім більше ніколи не повертатися до цих помилок

Примиритися з собою – це також пробачити іншим людям кривди, яких вони колись мені завдали. Адже зло, яке я досвідчив від інших, це вже минуле. Це біль, який я уже пережив. Натомість, якщо в моєму серці підтримується образа до ближніх і я не можу пробачити їм, – незважаючи на те, що деяких уже немає в живих, а інші перестали мати вплив на моє життя, чи змінили своє ставлення до мене, – то тепер я сам себе кривджу, підтримую біль з минулого і чиню так, що він отруює моє теперішнє. Я маю бути зацікавленим у тому, щоб простити іншим, адже примирення дає мені шанс на позитивне теперішнє і майбутнє. Примиритися з собою – це погодитися з фактом, що я взагалі існую, що я був «вкинутий» у цей світ без моєї на це згоди. Це примиритися з тим, що я народився і був вихований саме у такій родині, у цьому часі, у цій країні, що ходив саме до такої школи, що мав таких вчителів, ровесників, що отримав саме таке тіло, таке здоров’я, таку стать, такі інтелектуальні можливості, таку психічну вразливість, такі потреби, саме такий духовний світ і такі зв’язки з іншими. Примиритися з собою – це примиритися з цілою своєю історією, щоб мати сили і надію на сьогодні і на завтра.

Фото: Олена Качуровська

Примирення з самим собою веде нас до примирення з ближнім. Той, хто досвідчив милосердну любов Бога і пробачив собі помилки минулого, усвідомлює, що інші – подібно до нього – є слабкими й грішними. Якщо хтось не здатен з усього серця пробачити брату чи сестрі, це значить, що він сам не повірив у Боже милосердя і надалі не здатен пробачити самому собі. Примирення з іншою особою означає пробачення кривд і провин, які ця особа завдала у минулому. Чи значить це щось більше, залежить від реальної постави іншої людини. Якщо вона визнала свою помилку і змінила свою поведінку, то примирення з нею означає не лише пробачення їй старих провин, але також обдаровування її довірою і вдячністю сьогодні. Подібно як у ставленні до себе самого, треба остерігатися будь-яких крайнощів. Однією крайністю є відмовити у пробаченні та шукати помсти за зло, вчинене у минулому. Іншою крайністю є наївне пробачення, коли людина, яка мене скривдила, не визнає своїх помилок, не змінюється і не просить пробачення, лише надалі намагається мене кривдити.

“ Примиритися з собою – це також пробачити іншим людям кривди, яких вони колись мені завдали

Часом потреба поєднання з ближніми виникає не з того, що хтось мене скривдив у минулому, а я сам вчинив комусь зло і є винуватцем. У такій ситуації мій обов’язок полягає в тому, щоб зробити перший крок у напрямку примирення. Справа не в тому, щоб одразу просити про пробачення і примирення, лише, щоб спочатку підійти до свого ближнього, признатися до болю від вчиненого зла, винагородити цій людині завдану кривду і перепросити за біль. Лише тоді я маю моральне право просити пробачення. Якщо виконаю усі ці умови, а інша людина, все одно не хоче мені пробачити, то замість того, щоб злитися чи агресивно реагувати, маю просто молитися про зцілення наших взаємовідносин. У деяких ситуаціях примирення – принаймні на цей момент – є неможливим. Тоді залишається довірлива молитва за тих, які мене скривдили, чи за тих, кому я завдав болю. Молитва про готовність подати руку і втихомирення болісних спогадів, в будь-якому випадку, є кроком до пробачення і поєднання.

ks. Marek Dziewiecki, «Sygnały troski»

/ DEON.pl

Ревнивий – не означає закоханий

часопис CREDO — Mon, 23 Jan 2012 16:18:00 +0000

Ревнощі належать до сфери власництва. Їх логіка горизонтальна, тобто думаєш тільки про когось і себе, не беручи до уваги мету, задля якої ми з’явилися на землі.

Ревнива людина – це та, яка згубила з очей справжню причину нашого приходу на світ. З таких людей, на жаль, будуть і батьки погані, бо не зможуть допомогти дітям у їхній боротьбі з неврозом, ба навіть стануть для них перешкодою, чинником для наростання неврозів у сім’ї.

Ревнива людина – невпевнена в собі, у своїй власній здатності любити, бути незалежною, провадити самостійне життя. Брак упевненості корениться у страху, що повністю або частково втратиш любов партнера, яку відбере конкурент.

Любити означає бажати добра іншій людині та всьому людству, а отже – погоджуватися, щоби кожен здійснив свій вибір життя і найбільш відповідного собі партнера. Однак аби це осягнути, аби зрозуміти інших, потрібно насамперед зрозуміти й полюбити самого себе. Незнання себе самого провадить до нерозуміння життя. Воно робить нас обмеженими людьми, якими володіють виключно наші бажання й хіть, людьми, не здатними вільне керувати нашими враженнями, емоціями та почуттями.

1. Перш ніж навчитеся любити інших – навчіться шанувати себе. Хто не має поваги до себе, не зможе любити.

2. Не плутайте любові з почуттями або емоціями, що їх викликає зацікавленість якоюсь людиною. Цікавість може бути сповнена захвату, але вона лише інструмент для подальшого пізнання.

3. Не плутайте любові з володінням.

4. Любов – плід зрілості. До неї провадить довгий індивідуальний шлях.

5. Не плутайте любові з залежністю від когось, із потребою підтримки, зі страхом перед самотністю, з конформізмом, з фізичним пожаданням. Любов – це здатність до буття, автономного існування, трансценденції.

6. Любов – це «за визначенням» вертикальний зв’язок, а не горизонтальний. Її можуть пізнати ті, хто зумів підвестися над горизонтальністю грошей, влади, сексу, успіху.

7. Людина неглибока ніколи не зможе любити.

8. Хто не зазнав духовного страждання, не пізнає і любові.

9. Любов – прекрасна річ. Вона подібна до квітки: якщо допустиш, щоб їй забракло води, – помре.

10. Всі говорять про любов. Багатьом людям видається, що вони люблять; насправді любить мало хто. Люди не вміють любити. Любов – це покора, а не піддатливість. Любов – це солодкість, але не солодкавість. Любов є здатністю страждати, але не мазохізмом. Любов є здатністю приймати рішення, але не садизмом. Любов – це також уміння сказати «Ні». Любов – це вибір. Любов завжди є збереженням власної гідності. Любов є прагненням добра іншій людині, іншим людям. Любов – це не егоїзм. Вона є правдою.

DEON.pl

12 порад християнам, які користуються соцмережами

часопис CREDO — Wed, 18 Jan 2012 15:34:36 +0000

1. Не реєструйтеся в соціальних мережах одночасно під різними іменами або ніками.

Це вводить людей в оману, і Вас самих заплутує. Чиніть з іншими так, як хотіли б, щоб чинили з Вами.

2. Не приєднуйтесь до сторінок і груп, які суперечать вашим християнським переконанням.

Це може послужити спокусою невіруючим. Та й групи, які Ви відзначили, свідчать про ваші особисті інтереси.

3. Не виставляйте відео і картинки з елементами інтимного характеру.

Це говорить про те, що Ви схвалюєте відео непристойного змісту, шукаючи їх на «блудних» сайтах. Такі матеріали можуть підштовхнути Вас або когось іншого до гріха.

4. Не виставляйте особисті фотографії і відео, де Ви зображені в купальнику, плавках або просто в напівоголеному вигляді.

Привертати таким чином до себе увагу – гріх. Фотографії подібного штибу належать тільки для особистого і сімейного перегляду.

5. Залишаючи записи, коментарі, повідомлення, завжди перевіряйте чи відповідає це Біблії.

За Ваші думки та переконання Ви відповідаєте перед Богом і людьми.

6. Завжди вказуйте правдиву інформацію про себе або не вказуйте взагалі.

Помилкова інформація, навіть в інтернеті – обман!

7. Використовуйте час, проведений в соціальних мережах, не тільки для відпочинку, але й для того, щоб нести людям християнську мораль і Євангеліє.

Таким чином, Ви можете когось наблизити до Бога.

8. Балансуйте час між живим спілкуванням і спілкуванням у соціальних мережах.

Живе спілкування має у багато разів перевищувати віртуальне.

9. Не додавайте у друзі людей, які дискредитують Бога і Церкву.

Тобто, людей, які ведуть активну пропаганду проти Божої істини.

10. Переглядаючи чужі сторінки, не заздріть, не висміюйте, не засуджуйте, а навпаки бажайте людям завжди хорошого.

Пам’ятайте, Бог все бачить і скрізь чує.

11. Користуючись соціальними мережами, завжди ставте перед собою мету.

Таким чином Ви завжди будете використовувати час, а не «вбивати» його.

12. Нехай Ваші фотографії, інформація, замітки, повідомлення, коментарі, захоплення, інтереси завжди свідчать про те, що Ви є образом Божим.

Навіть у віртуальному світі Ви завжди повинні бути світлом і сіллю.

MIRVAM

Без чого неможливо молитися?

часопис CREDO — Tue, 17 Jan 2012 05:06:47 +0000

Фото: KayVee.INC/flickr.com

Всі повчання про молитву становлять своєрідну теорію. В кожній сфері людської діяльності теорія і практика повинні йти пліч-о-пліч. Кажуть, що немає нічого практичнішого, ніж добра теорія. Це стосується також і молитви, хоч вона за своєю природою дитинно проста.

Молитва – це важлива, найважливіша сфера життя. Неможливо жити без дихання; неможливо існувати без Бога. Він підтримує наше існування та обдаровує нас безліччю дарів. Його дія в нас не залежить від того, чи ми про Нього думаємо і чи ми Йому вдячні. Однак глибинною потребою особистості є пізнання Того, Хто нас вигадав «від а до я», і спілкування з Ним. А Божим прагненням є те, щоб ми усвідомлювали: Він існує, діє і любить нас. І Бог, і ми потребуємо контакту, взаємності, зустрічей.

Коли ми розумом і серцем приймаємо те, що нам пропонує Бог, то якість нашого життя змінюється, в нас входить радість. Ісус Христос виразно сказав, що бажає нам радості. Вона не є метою сама по собі, а походить із нашої відкритості на те, що Ісус проголошує нам про Отця: «Я сказав вам так для того, щоб була у вас Моя радість, і щоб радість ваша була повна» (Йн 15,11).

Молитва за своєю природою по-дитячому проста. Її можна слушно порівняти з простотою жестів у сім’ї, де всі люблять одне одного. Однак виявляється, що як у сім’ї, так і в молитві ми зустрічаємося з різними труднощами. Наслідки первородного гріха зачепили всі сфери нашого земного життя і ускладнили їх – також і наш контакт із Богом. Ці стосунки стали складними. Їх легко відкинути. А щоби віднайти дитячу простоту в стосунках із Богом, потрібно немало наробитися. Доведеться свідомо зробити певні зусилля, щоби створити відповідні умови для молитви.

Умови молитви

Однією з умов доброї молитви є підготовка до неї. Брак такого приготування в Біблії названий «спокушанням Бога» (Сир 18,23). «Люди, які вважають молитву за важливий, високий акт, стараються приступати до неї з таким налаштуванням, якого вимагає кожне важливе завдання», – відзначає о.Шпідлік. Потрібно дбати про постійне і щоденне налаштування на молитву.

Чим воно є? Святий Бернард визначає це налаштування «від протилежного». Він перелічує чотири головні перешкоди, що їх ми мусимо подолати перед молитвою. Ними є: недостатня зацікавленість, клопоти про інші справи, докори сумління і нагромадження плотських уявлень. Дещо систематичніше ці головні перешкоди можна викласти в такій ось послідовності:

1) Першою вочевидь є гріх – не лише тяжкі гріхи, а й так звані повсякденні. В молитві ми маємо з’єднатися з волею Бога. І як же це може вдатися комусь, хто свідомо від неї відсторонюється?

2) На другому місці знаходяться всілякі схильності та пристрасті. Молитва має схилити серце до добра. Натомість погані схильності – вельми настійливі. Оріген на першому місці називає гнів. Неприємні спогади пережитої кривди можуть так переслідувати нас на молитві, що ми думатимемо більше про когось іншого, ніж про себе, і з молитви підведемося в поганому настрої та знеохочені. Саме у зв’язку з цим не раз цитовано слова зі Святого Письма: «Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось проти тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом, і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мт 5,23-24).

3) На третьому місці стоять термінова робота і клопоти. Бо праця так само повинна мати свій час і місце, як усе інше. Хто не може навіть на хвилину розслабитися і постійно страхається, чи не забув про щось, той і молитися спокійно не спроможний. Інколи саме на молитві в голові аж гуде від задумів та ініціатив. Забудьмо про них! Бог зішле нам добру ідею у відповідну мить.

4) Моральною і психологічною перешкодою в молитві є також непостійність і короткочасність думки. Морські хвилі несуть корабель, але можуть і кидати його, і навіть потопити. Так само і хвилі уяви.

Чотирьом названим перешкодам відповідають чотири позитивно визначені налаштування на молитву:

1)чистота сумління;

2)приборкання пристрастей;

3)великодушність у ставленні до Бога, так щоб бути готовим забути і визнати неважливим усе, що не має до Нього стосунку;

4)увага і зосередженість.

Яка з перелічених перешкод найбільше утруднює нам плідність молитви? Правильний діагноз потрібен не тільки в медицині… Однак не гадаймо, що подолання в собі головних перешкод і вироблення позитивного налаштування здійснюється легко і просто. Тут потрібне тривале зусилля, а також позиція чування – поновлювана щодня і впродовж цілого життя. Ісус бо з цілком серйозних причин заохочує і разом із тим застерігає: «Чувайте ж, моліться, щоб не ввійти у спокусу. Дух бадьорий, але тіло кволе!» (Мк 14,38).

Дещо підготувати

На реколекціях сам ведучий виконує більшість підготовчих праць, допомагає вчитатися у Слово Боже, дає методичні вказівки. У щоденному житті ми самі маємо готуватися. Вочевидь, якщо йдеться про медитацію,то можна сягнути по якийсь відповідний коментар, аби повніше відкрити те, що Бог хоче нам сказати в цьому конкретному уривку зі Святого Письма.

Одразу підкреслимо: в основі плідного приготування до молитви лежить переконання (яке випливає з віри), що то Бог Отець звертається до нас через слова Біблії, а Святий Дух, як головний Автор цих слів, готовий підтримувати нас, коли ми вчитуємося в спасенне значення Божого Слова. Ми відкриваємося на більшу допомогу Святого Духа, коли хоча б якимось зітханням просимо його просвітити нас і допомогти прийняти це Слово як Боже послання, скероване до нас тут і тепер.

Важливим елементом внутрішнього налаштування (і то вже на етапі підготовки до медитації) є свідомий дозвіл Богові торкатися нас так, як Він того хоче й коли хоче. Це важливо, оскільки частенько – бо неусвідомлено – ми слухаємо Бога, застосовуючи різні «фільтри», які є наслідком присутності «старої людини», що захищає свої інтереси. Проти цих «фільтрів» є одна протидія: дуже свідомо прийняти позицію «беззахисності» при слуханні Божого слова. Свідомо відкритися не тільки на духовну солодкість (яка нерідко з’являється на молитві), а й на те, що може виявитися для нас болючим, сумним або може нас засоромити.

Готуючись до медитації, варто визначити кілька пунктів, які хочемо промолити. Проте це не означає, що ці пункти треба сприймати як завдання чи обов’язок. На час самої медитації св.Ігнатій Лойола у своїй книжці «Духовні вправи» дає цінну пораду: «Де знайду те, чого шукав, там затримаюсь і відпочину, і доки тут не насичуся – не турбуватимуся про перехід до наступного пункту». Цілком очевидно, що внутрішнє відчування і «смакування» є справою того, хто молиться, й ніхто йому тут не допоможе. Бажаний духовний плід і смак ми здобуваємо більше завдяки власним старанням і «освячувальній силі Божій», аніж за будь-чиїм поясненням.

Невдачі, тиша і мовчання

Невдачі в молитві трапляються з усіма, можливо, навіть щодня. Крім уже названих причин можна сказати ще про «спотикання об поріг молитви».
Він не є матеріальним і не знаходиться десь зовні нас. Він розмежовує два стани духа: по один бік (перед порогом) знаходжусь я сам, захоплений своїми справами, зосереджений на собі – на своїх страхах, ранах, проблемах… Я, «викривлений» до себе самого. Егоїст, егоцентрик, неспроможний перенести центр уваги на Бога.

А по інший бік – за порогом – я починаю існувати інакше: звертаюся до Бога. Скеровую до Нього свою увагу і всі здібності пізнавання. Стаю перед Ним – відкритий на Його волю. Починаю слухати, думати, запитувати. Відповідаю. Розмовляю…

Поріг, що відділяє в нас стан не-молитви від стану молитви, є виразним. Після первородного гріха він постає перед нами як дуже високий, своїми силами його не здолати. На щастя, Бог зі свого боку завжди приходить із допомогою. Він не підводить і не запізнюється… бо Він завжди там перший.

А наші шанси подолати цей поріг зростають, коли, розпочинаючи молитву, ми насамперед відповідно довго триваємо в тиші й повному мовчанні. Цього перебування в тиші неможливо замінити нічим! У тривалій тиші ми збираємося на силах, аби, за словами св.Ігнатія, «вирватися з себе й перейти в Бога». Ракетний двигун повинен мати паливо, аби подолати силу гравітації; ми ж потребуємо тиші й мовчання, аби подолати тяжіння до себе самих.

Доволі частою помилкою в підході до молитви є певність, що починати її потрібно говорінням, а потім заповнювати словами. Тоді як слухання важливіше від мовлення. Треба хотіти слухати. Треба прагнути почути, що Бог говорить нам. Вочевидь на одне й друге (слухання і мовлення) має бути визначене місце і час у молитві. Однак важливою є певна послідовність і пропорція. Якщо для нас важливо бути добре налаштованими слухати Бога і дати йому гідну відповідь, то (власне, завжди) молитву належить розпочинати мовчанням.

Це важливо тому, що лише замовкнувши, ми стаємо насправді присутні – для себе і для Бога. А неприсутні зустрітися не можуть!

Наша здатність зустрічатися з Богом на молитві трохи нагадує прилад, який діє лише після ввімкнення в електромережу. Ні на що не придатні всі телефонні апарати, якщо немає струму. Ми ж стаємо здатні увійти в контакт із Богом тільки після того як увійдемо в контакт із самими собою.

Щоби зрозуміти текст, який читаємо, або слова, які слухаємо, потрібен хоч би мінімум зосередження й уваги, причому конкретно звернених на текст або на того, хто говорить. Тим більше така постава потрібна, коли ми хочемо слухати Бога. А надто ж коли взяти до уваги, що сучасний світ розпорошує увагу, відтягує її всіма можливими способами. Проте глибина нашого серця, істинність нас самих має право заявити, що нею легковажать, прирікають на самітність, що вона поранена і потребує «звернення безпосередньо до Любові Бога» (Пій ХІІ).

Як це зробити?

Тиші й мовчанню має товаришувати виразна воля зійти вглиб, воля дійти до такого рівня в собі, на якому людина відкриває, що вона є «слухачем Слова» і що без слухання Іншого її життя не має тривалого сенсу. Зрештою, ідеться про те, щоб увійти в поставу уважного слухання того Єдиного Слова, яким Бог звертається до нас, яким постійно висловлює свою Любов, яким нас постійно створює і закликає до відповіді.

Звісно, коли людина поступово втихомирюється і щоразу глибше входить у себе, тоді певної миті її очам відкривається дивний вигляд себе самої. Роз’яснюється перед нею проста і зворушлива істина: що сама по собі людина не має жодного ґрунтовного пояснення того, що вона є, ким вона є, навіщо і для чого вона є. У самому собі ніхто не спроможний знайти тривале опертя для власного існування та осмислення своєї діяльності. Ці основоположні істини ми починаємо усвідомлювати допіру тоді, коли змушуємо себе до тиші, коли нас не шарпає навсібіч шум щоденності. Отак у просторі тиші, в мовчанні, коли ми стаємо зосереджені, то самі собі являємося як один великий знак запитання. Ми відкриваємо, що кожен з нас – Питання, яке прагне почути Відповідь, дуже важливу відповідь, життєвого значення.

Підкреслю, що мовчання й тиша мають бути достатньо довгі та інтенсивні, щоб ми почали помічати те, про що тут говориться.

Нехай ці роздуми будуть підкріплені сповненими реалізму словами блаж.Матері Терези з Калькутти: «Нам дуже важко молитися, якщо ми не знаємо, як має виглядати молитва. Ми повинні допомогти самим собі в тому, щоби навчитися молитви. Найважливішою є тиша. Душі людей, сповнених молитви, ще душі, в яких панує глибока тиша. Ми не можемо стати в Божій присутності, якщо не примусимо себе до тиші зовнішньої та внутрішньої. Отож мусимо призвичаїтися до втихомирення душі, очей, язика».

Один мудрець сказав: не шукаймо тиші на верхів’ях гір, а галасу – на міських торговищах; знайдемо це все у власному серці.

Доки ми сприймаємо тишу як пустку й відчуваємо потребу гарячково метушитися, доти ми ще не зосереджені, тобто ще насправді не дійшли до себе самих, до того місця, де видно, як на долоні, що не самим хлібом живе людина, але кожним словом, що походить із вуст Бога Творця (пор. Лк 4,4).

Нехай нашим прагненням стане починати кожну молитву із втихомирення та заспокоєння духа. Є сподівання, що, роблячи це, ми не раз пізнаємо, що Бог справді говорить до нас у глибині втишеного і заспокоєного нутра.

Тільки я сам можу почути Його слово до мене – в мені самому, і Його слово в мені – до Нього… Тільки я можу стати свідомим і сповненим радості учасником цього внутрішнього діалогу.

Кшиштоф Осух SJ, DEON.pl