«В серці Матері Церкви я буду любов’ю»

(св. Тереза від Дитяти Ісус)

Сьогодні, 30 квітня о 10.00 віруючі Житомира попрощались з мощами св. Терезки. Вона поїхала далі мальовничою весняною Україною. Не можна було не почути в словах єпископа Яна Пурвінского нотки тремтіння і зворушення.
Шкода розлучатися з тим, хто обдарував тебе любов’ю… Вона залишила нам гарне послання: «Живи любов’ю, обирай лише любов, незалежно від обставин і оточення».

Ця любов, якою палає її серце в серці Церкви, притягує різних людей і творить чудеса, але ці чудеса непомітні, як було непомітним укрите життя святої у монастирі в Ліз’є.

В одному зі своїх листів до священика, що працював на місіях, св. Тереза пише: «Ви зовсім мене не знаєте». Не знали її за життя також її співсестри. Коли св. Тереза помирала, то одна черниця сказала іншій: «Шкода, але про неї нічого не можна сказати в некролозі, вона не зробила нічого визначного». Тереза тішилася цими словами. Що ж зробило її однією з найпопулярніших святих вже через декілька років після її смерті? Її автобіографічний твір «Повість про одну душу»? Її вчення? І це також. Але найголовніше – це здійснення її покликання, яке вона відкриває, вступивши до закритого монастиря Босих кармеліток.

«Терезка мала великі випробування», – розповідає о. Петро Гершевич OCD, один з чотирьох кармелітів, що супроводжували мощі під час перебування у Житомирі,- її життя не було легким в монастирі, вона досвідчила всього: і нерозуміння, і браку любові, але вирішувала це тільки з любов’ю, бо як інакше? Тільки любов’ю…».

Далі він розповів про маленьке чудо, яке пов’язує з особою св. Терези. Екіпаж кармелітів, що супроводжував реліквії під час паломництва у Львівській Митрополії щойно змінився, до Луцької дієцезії поїхав інший екіпаж. Четверо кармелітів, звільнившись після чергування, опинились недалеко від Почаєва. Вирішили вступити до цього монастиря. Отці знали про непросте ставлення священників Московського Патріархату до Католицької Церкви, але вирішили не марнувати можливості відвідати Почаївську Лавру. Підходять вони до входу до Лаври, а там стоять чоловіки в камуфляжі і з козацькими папахами на головах. Отці пройшли повз них, і коли вже їх минали, один із козаків відізвався:

«А ви хто?» -І сам відповів на своє питання: «А ми знаємо хто ви: ви – наші брати!».

«Це все Терезка! Там де вона є, вона приносить любов», – закінчив о. Петро.

Кармеліти, що супроводжують реліквії, дуже втомлені, втомлені дорогою і темпом паломництва мощей. У нашій, Києво-Житомирській дієцезії вони проїхали за два дні 13 парафій. За кермом мікроавтобуса, яким мощі мандрують Україною, сидить диякон Марко. Якось він зайшов до мене на каву. Скромний, простий і добрий, зрілий чоловік в кармелітському габіті. З під скапулярія (деталь кармелітського габіту) виглядає бенедектинський хрест. П’ємо каву і розмовляємо. В розмові виявилось, що він був в Руанді в період війн. Розповів, що його і ще одного кармеліта вже ставили до стінки представники одного з ворожих племен. Якби не втрутився офіцер, їх би вже не було у живих. В Руанді вбили сотні священиків та ченців, включаючи єпископів. Диякон Марко сидів і спокійно пив каву в моїй кімнаті…

В катедрі щоденно з 27 по 30 квітня були натовпи віруючих, що приходили віддати честь мощам. Храм не закривався три ночі і три дні, люди чували біля реліквій святої. Вірні підходили, делікатно торкаючись саркофагу з мощами, просили кожен про своє, але з переконанням, що свята почула їх моління. Щодня відправлялось по чотири Служби Божих, під час яких проповідував один з чотирьох кармелітів.

Отець Ромуальд виділив під час проповіді три основні риси духовності св. Терезки: прагнення до святості, довіра Богові і діяльна любов до ближнього.

Розповідаючи про працю св. Терези над чеснотою любові до ближнього, навів цю історію: «Одна із співсестер викликала у святої природну антипатію. Терезка роздумувала так: якщо я маю любити ближнього, кожного ближнього, то я повинна робити особливо для цієї співсестри все так, неначе б вона була моєю найулюбленішою сестрою. Звісно, що не давалося їй це легко, але для тієї сестри вона все робила з надзвичайною старанністю та увагою. Нарешті монахиня не витримала і запитала: «Сестро, за що ти мене так любиш?»…

Логіка св. Терези наступна: Інша людина – це Боже творіння, і коли ми її любимо, ми любимо Боже творіння. А що може для кожного Творця бути приємнішим, ніж те, коли його творіння ним захоплюються? Отак і вчинки любові до другої людини є проявом того, що нам подобається творіння Творця і це надзвичайно тішить Бога. Тереза любила людей, щоб зробити приємне Богові. Невипадково Тереза від Дитяти Ісус є одним з 33 Вчителів Церкви.

Як чудово, що стільки людей св. Терезка зібрала навколо себе. «В серці Матері Церкви я буду любов’ю!». Це здійснилось. В Житомирі ми це вже побачили. Далі чекають Київ, Харків, Запоріжжя, Донецьк, Одеса, Ялта, Миколаїв, Хмельницький…

Півтора року мені довелося прожити в Японії. Як казав герой відомого фільму: «схід – справа тонка». Він дійсно мав рацію – я в цьому переконалась на власному досвіді.

Про Японію можна говорити багато. Почну з того, що це дійсно, одна з найбільш розвинених країн світу. Але при цьому Японія зберегла своє історичне обличчя.

Це країна приємних дрібниць і відмінного сервісу. Перше, що вражає, це ставлення до тебе як до людини. Куди б ти не пішов, тебе ніде не облають, не нахамлять і будуть допомагати всіма можливими способами. Я не кажу про магазини, ресторани і подібні заклади, де люди роблять бізнес і хочуть отримати за це гроші – це і так зрозуміло. Я маю на увазі державні установи, поліцейські дільниці, лікарні. У нашій країні, коли приходиш до чиновника будь-якого рангу, ти завжди відчуваєш себе нижчою ланкою: тим, хто просить, а в Японії будь-який чиновник, навіть найвищого рангу є слугою закону (в прямому сенсі цього слова), і він вилізе «зі шкіри», щоб вирішити твоє питання в зручному для тебе контексті.

Куди б ти не пішов, тебе ніде не облають, не нахамлять і будуть допомагати всіма можливими способами

Про лікарні в Японії, напевно, можна написати окрему книгу. Мені довелося там народжувати. Напевно, там найкраща медицина у світі. Я порівнюю навіть не з українською, а з європейською, і порівняння далеко не на користь Європи.

Щоправда, наша сім’я мала страхування, яке покривало всі витрати. А ось у кого страхування немає, тому доводиться несолодко: медицина без страхування дуже дорога. Хоча в Японії людей без страхування, напевно, немає. Там майже немає бомжів; особисто я бачила тільки одного в Токіо.

Японія – дуже перенаселена країна, але при цьому чистішої країни я не бачила. У Японії немає дитячих будинків. Там навіть такого поняття не існує. Та й бездомних тварин я не зустрічала.

Японська кухня – найздоровіша кухня у світі, але, на мій український смак, не найсмачніша, хоча чоловік з цим готовий сперечатися, адже йому вона дуже подобалася. А мені подобався сервіс у ресторанах. Там немає поняття чайових, хоча офіціант виростає з землі на першу вимогу.

Будь-який японець, до якого звернешся на вулиці, з усіх сил намагатиметься тобі допомогти

Зауважу, що проживши два роки в Японії, я не знала мови, та й не прагнула цього. Якщо ти не збираєшся залишатися там назавжди, то без цього можна обійтись, настільки там все зручно та автоматизовано. До того ж, будь-який японець, до якого звернешся на вулиці, з усіх сил намагатиметься тобі допомогти, пояснюючи різними мовами та мовою жестів, доки врешті-решт це не призведе до бажаного результату.

Для інвалідів та мамусь з дитячими візочками життя в Японії дуже комфортне. Скрізь: у лікарнях, в магазинах, на вокзалах та музеях для дитячих візочків та інвалідних візків обладнані спеціальні місця, ліфти та ескалатори. Таким чином матусі є повноцінними членами суспільства, а не як в Україні – вирвані на три роки з життя. Адже якщо в тебе немає машини й поруч чоловіка, навряд чи ти кудись зможеш вибратися сама з дитиною. Я в жодному разі не хочу образити нашу країну, але після Японії, де я прожила з маленькою дитиною рік, можу сміливо це стверджувати. В Японії в будь-якому громадському місці є кімната для мами, в якій вона може нагодувати, переодягти, помити дитину, підігріти суміш або покласти спати. А безкоштовні кришталево чисті туалети є скрізь. Те ж саме можна сказати про інвалідів – вони живуть повноцінним життям і не відчувають жодних незручностей.

Японія комфортна для подорожей, а подивитись там є на що. Японці – працеголіки, вони працюють з ранку до вечора, але відпочивати теж вміють. Тому у них чимало дуже гарних і видовищних свят.

Багато робиться для іноземців, причому безкоштовно. Наприклад, курси японської для іноземців (такого я не бачила в жодній країні). Часто відбуваються різні фестивалі: традицій японського чаювання, фестиваль кімоно тощо.

Найбільше я любила Японію за те, що там скрізь і завжди їздять на велосипедах – це так зручно і здорово.

Є магазини для людей з різним рівнем доходу і якість товарів від цього не страждає. Можна купити багато недорогих хороших речей. Найдорожче в Японії коштують їжа та послуги, але вони того варті.

У японців не існує поняття дружби у нашому розумінні цього слова

Проте Японія також має багато мінусів. Наприклад, там важко знайти роботу іноземцю. Я знаю багатьох дівчат, які навчалися в Японії і хотіли залишитися там жити та працювати за фахом. Але це практично неможливо. Жінці в Японії взагалі складно знайти роботу і, наскільки я зрозуміла, японки цього особливо не прагнуть. Їхнє завдання – вийти заміж і народжувати дітей (як мінімум, трьох), а матеріальне забезпечення родини – це турбота чоловіка.

У японців не існує поняття дружби у нашому розумінні цього слова. У них обмежений словниковий запас, вони мало спілкуються один з одним. До японської подруги не прийдеш потеревенити, та й просто так на чайок не забіжиш. Немає у них теплоти у відносинах. Напевно, тому там дуже популярні психологи.

Ще одним великим мінусом Японії є територіальне розташування країни. Адже японці живуть на островах, які весь час трясе. Щодня відчуваються легкі землетруси, але мені довелося пережити і кілька сильних. Для нас це страшно, а для японців – повсякденна справа. А ще там постійно підвищена вологість і три місяці на рік – сезон дощів. У будинках і квартирах всюди цвіль, з якою потрібно постійно боротися.

Про Японію можна говорити багато і я сумую за цією країною. Хоча людині зі слов’янським менталітетом залишитися жити там назавжди було би дуже складно.

Зараз я живу в Чехії. Про цю країну можу сказати дуже мало, тому що я тут зовсім недавно. Чехія – слов’янська країна і вона за духом мені ближче. Мешкаю у Празі. Це дуже гарне місто зі зручним транспортом. До мене, як до іноземки, люди на вулиці ставляться гірше, ніж в Японії. Я не скаржуся, а просто констатую факт. Життя у Чехії не сильно відрізняється від українського. Після приїзду була в поліції – реєструвала приїзд. Враження не найкращі. Напевно, потрібно прожити тут трохи довше, аби робити якісь висновки. Але в Чехії цілком реально знайти роботу, вивчити мову і жити повноцінним життям. Чоловік мешкає у цій країні вже 10 років, йому подобається. А я поживу – побачу. В крайньому випадку завжди зможу повернутися додому. Незважаючи на всі недоліки нашої країни, я її дуже люблю і дуже сумую за нею.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/04/21653/feed/ 1 http://www.credo-ua.org/2010/04/21138/ http://www.credo-ua.org/2010/04/21138/#comments Wed, 14 Apr 2010 18:52:56 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=21138 Пригоди Анатолія, Марії та Христини під час паломництва до Святої Землі

(Продовження. Початок читайте в № 9-12 ст. 28-29)

Настав той довгоочікуваний день, коли ми вирушили в паломництво до Святої Землі. Про цю мить ми всі мріяли вже довгий час, підготовка завершена. 12 вересня 2008 року нарешті ми виїхали в мандри на зустріч пригодам з Богом!

5 хвилин до…

Оскільки з перетином Україно-Румунського кордону з’явились певні перешкоди, довелось їхати через Молдову. Ця країна нас особливо не цікавила, тож ми вирішили не гаяти часу та проїхати її потягом й автобусом. Ми приїхали до Кишиневу у неділю. Вийшли з потягу і вирішили піти на недільну Святу Месу. Але де храм? Пішли навмання і вийшло, що пішли правильно. На Службу встигли за 5 хвилин до початку. Потім виявилось, що до кордону потрібно їхати автобусом. Приїхали на автовокзал і встигли на свій автобус за 5 хвилин до його відправлення. Виявилося, що це був єдиний на день автобус. І так за один день ми 2 рази встигли «за 5 хвилин до..».

Румунія без циганських таборів

Після цілого дня у дорозі ми доїхали до кордону Молдови та Румунії. З горем пополам перетнули кордон і опинись в невеличкому румунському містечку Галац. Вже був вечір та досить холодно. Де переночувати, ми так і не знайшли, тож вирішили піти та знайти місце під намет, що виявилося не так легко. Ми опинились на трасі за містом і продовжували йти в темряві під дощем в пошуках місця для табору. Куди ми не звертали, всюди була багнюка. Нарешті знайшли клаптик землі більш-менш придатний для ночівлі. Єдиним притулком серед ночі та дощу був для нас намет. Так пройшла перша ніч паломництва у наметі: в якомусь полі, десь в Румунії. Сніданок, що складався з українських сала, хліба та огірків, здавався найсмачнішим. Цікавий початок. Що ж буде далі?

Різко похолодало, інколи йшов дощ. Дуже хотілось чогось гарячого. Так як наше паломництво було економ-класу, то ми взяли з собою термос та заварку. На заправках, в кафе ми просили гарячу воду, щоб засипати в неї заварку та мати гаряченький чай. Нам досить легко давали окріп, мабуть, через наш смішний вигляд бідних туристів.

Через дощі йти по Румунії видалось майже неможливим. Тому ми проїхалися до міста Констанца, розташованого на березі Чорного моря. Цікаво, але всюди нас зустрічали якісь приємні сюрпризи. Наприклад, водій автобусу мав українські корені та більш-менш розмовляв українською. Коли ми сказали, що нам потрібно до католицького храму, він на автобусі відвіз нас туди та ще подарував карту Румунії. Це вже був 3 день нашого перебування в Румунії. Протягом цього часу ми не могли прийняти душ і вже починали не дуже добре пахнути. Єдина можливість переночувати у місті була – прийти в храм та попросити про нічліг.

Увечері стомлені ми прийшли до храму, де нас ніхто не чекав. Помолившись, ми подзвонили в двері будинку біля храму. Відкрив молодий хлопець, який, на щастя, розмовляв англійською. Він уважно вислухав нас та покликав настоятеля храму, якого називав монсеньйор. Монсеньйор уважно роздивився нас, наші документи, задав кілька питань і.… кудись пішов. Повертається і каже: «Добре. Залишайтеся. Вам приготують кімнати.» Нашій радості не було меж! Ледве теплий душ та чиста постіль були неймовірним щастям. Мабуть, тому що нас добре прийняли, тепер з Констанцею в мене тільки найкращі асоціації.

Коли ми йшли в паломництво, чомусь уявляли собі Румунію, як країну з циганами та таборами на колесах. На щастя, наші стереотипи виявились лише стереотипами. Крім того, досить часто нам допомагали незнайомі люди, навіть коли ми їх не просили про це.

В румунів не дуже популярна англійська, тому інколи було важко питати про дорогу. Мовою жестів, звуків та емоцій ми орієнтувалися на місцевості.

Одного разу ми заблукали. Карта, яку подарував нам водій в Констанці, виявилась старою. Отак ми пішли шукати дорогу, яка вже не існувала і опинились надвечір в полі. Цікаво та смішно було дивитись, як Анатолій намагався порозумітись з румуном, якій їхав на ослику зі своєю родиною через поле. Румун виявився артистичним, а в Анатолія проявився талант розмовляти мовою жестів. З цієї розмови ми зрозуміли, що знову доведеться ночувати в полі.

Румунія – «цікава» країна, там зграї собак вільно бігають, де їм захочеться… Ми розбили намет у полі, і серед ночі нас знайшли дикі собаки. Вони оточили намет та почали голосно лаяти. Що робити?! Їх багато, ніч… Можливо, ми зайняли їх територію, може вони відчули їжу у наших в наплечниках. Ситуація була небезпечною. Ми почали разом молитися. Через деякий час собаки пішли собі геть.

Ще багато цікавих людей, смішних ситуацій та Божого ведення ми зустріли, відчули та побачили. Але попереду були інші країни, треба було поспішати.

Далі буде

Божевільна ідея

Це був найяскравіший період в моєму житті. Змінилась я сама, змінилось моє мислення, моє життя…

Якось я побачила оголошення у нашому храмі про паломництво з групою до Єрусалиму. Дуже захотіла побачити Святі Місця. Поділилась своєю новою мрією з подругою, Марійкою. А вона мені й каже:

- Навіщо тобі летіти до Єрусалиму? Пішли з нами пішки!

« Пішки?! Вони божевільні!» – це була перша думка, яка прийшла до голови. Але заради цікавості, як це вони планують таке вчинити, розпитала подругу що до чого. Це була давня мрія Анатолія, хлопця Марійки. Закохані планували здійснити паломництво до Святої Землі та взяти шлюб у Кані Галилейській.

Навіщо тобі летіти до Єрусалиму?
Пішли з нами пішки!

Думки про піше паломництво до Єрусалиму не залишали мене. Тільки місяць тому я отримала підвищення в престижній компанії, досягла того, про що мріяла останній рік свого життя. Але ця ідея мене настільки захопила, що стало байдуже до роботи.

Так розпочались наші пригоди. Анатолій, Марійка та я домовились молитись про це паломництво. Розробили приблизний план: що необхідно вирішити в організаційних питаннях, отримання візи та інше. Все було дуже-дуже приблизним. Запланували, що найкращим часом паломництва буде початок осені. І чекали, що Господь відповість на наші молитви. Покровителькою цього паломництва обрали Богородицю та апостола Павла.

Як ми робили візи

Спочатку потрібні були листи від настоятеля та єпископа про те, що ми хочемо здійснити паломництво до Святої Землі. На їх основі ми розраховували отримати візи.

Після N-го дзвінка у посольство Ізраїлю, несподівано виявилось, що існує черга на подачу документів. Я приїхала записатись в чергу.

- Ваш номер 271 та 272, – відповіла жіночка, яка сиділа під посольством зі списком, – приїжджати потрібно щодня вранці і підтверджувати свій номер, інакше вас викреслять зі списку.

- Скільки людей приймають щодня? – запитала я.

- Приблизно 20-25 чоловік, – спокійно відповіла жіночка і почала в’язати спицями.

«Приїхали!» – подумала я. Це ж мінімум 2 тижні потрібно зранку сюди приходити! А ще у Марійки паспорт був дійсний протягом півроку. За умовами подачі документів до посольства, термін подачі її паспорта спливав через 4 дні, два з яких були вихідні. Ситуація, яку неможливо по людські розв’язати. В шоці і повній розгубленості дзвоню до Марійки.

– У нас 2 дні, а в черзі потрібно стояти 2 тижні щоб подати документи в ізраїльське посольство! Що робити?! – майже в паніці говорила я по телефону.

- Христя, це не наші проблеми! Якщо Господь це приготував для нас, якось буде – відповіла Марійка абсолютно спокійним голосом.

Дивно, але я також заспокоїлась. У передостанній день подачі документів ми попросили в храмі надіслати листа до посольства з проханням пропустити нас без черги. Увечері, коли вже спливав останній день подачі документів до посольства, задзвонила Марійка:

- Нас чекають. Тут залишили телефон якогось чоловіка. Їдемо завтра вранці.

Ранок. Ми прийшли. Нас зустрів приємний чоловік. Без черги провів крізь сувору охорону. Принесли анкети, які ми заповнили тільки наполовину, так як не було контактних осіб в Ізраїлі, не було навіть фінансових документів. Ми здали напівпорожні анкети і вирішили чекати дзвінка.

Після обіду цього ж дня пролунав дзвінок. По телефону приємний чоловічий голос сказав:
- Христина, ви отримали візи. Коли ви зможете приїхати за паспортами?

- Ураааааааааа! – закричала я.

Сподіваюсь, після бурі моїх емоцій у нього все добре зі слухом. Ми отримали візи до Ізраїлю на 3 місяці, хоча просили на 22 дні.

Решту віз в Болгарію і Румунію ми отримали більш-менш спокійно. Потім посольство Кіпру було «змушене» видати нам візу за 2 дні. Але це вже було звично для нас. Тому що у вирішенні організаційних питань та досвідченні піклуванням Бога ми перебували протягом двох місяців.

Отримати 4 візи, особливо в такі країни, як Ізраїль та Кіпр, та ще в такі короткі терміни, було неможливо

Зараз дуже тепло згадую той період. Тоді Божа підтримка відчувалась особливо. Отримати 4 візи, особливо в такі країни як Ізраїль та Кіпр та ще в такі короткі терміни було неможливо. Господь тренував нас в довірі Йому, що нам потім дуже знадобилось в дорозі.

Невипадкові «випадковості»

Яким буде наш маршрут? Що чекатиме нас на шляху? Де взяти карти? Які традиції в тих країнах? Де будемо жити? Що будемо їсти? А що буде «якщо»…? І ще багато питань, на які ми не знали відповідей. В кращому випадку щось приблизно собі уявляли. Вирішили, що кожен буде відповідальний за окрему країну і буде дізнаватись інформацію про країну, культуру, католицькі храми, де нас можуть прийняти. Мені дісталась Туреччина.

Я намагалась дізнатись про Католицьку Церкву в Туреччині. «Випадково» знайшла сайт із списком та контактами всіх Католицьких Церков в Туреччині. Щовечора після роботи я розсилала листи з поясненням, хто ми такі і з проханням прийняти нас на нічліг. В результаті відгукнулись чотири церкви в найбільших містах, саме там, де нам було потрібно. Подібним чином відізвались дві церкви в Болгарії. А от в Румунії та на Кіпрі нас ніхто не чекав.

Коли ми готувались до паломництва, в Україну «випадково» приїхали два пастори із Ізраїлю, які працювали в російськомовних протестантських церквах. Володя та Сергій приїхали, щоб подивитись на Школу християнського життя та євангелізації, яку організовують брати капуцини. «Випадково» пасторам потрібно було зупинитись в Києві. Брат Петро, директор Школи, попросив нас з Марійкою допомогти їм зустрітись із спільнотами в Києві. Ми познайомились з цими двома чоловіками, які пройшли неймовірний життєвий шлях. Колись вони були наркоманами, але потім стали пасторами. Світло, доброту та щирість, які випромінювали ці двоє, важко було не помітити. Звичайно, ми розповіли їм про наше паломництво, і вони запросили нас до себе в Хайфу. «Випадково» ми вже мали де зупинитись в Ізраїлі!

Вирушаємо

Ось прийшов довгоочікуваний момент – можна вирушати! Я не могла повірити! План вже був розроблений. Маршрут мав пролягати через Молдову, Румунію та Болгарію вздовж узбережжя Чорного моря. В Туреччині ми планували відвідати якомога більше місць паломництва святого апостола Павла. Потім збирались перепливти (як саме, ще не знали) на Кіпр, а звідти – до Ізраїлю.

Усі візи отримані. Рюкзаки зібрані. З роботи звільнені. Повністю вільні. Я стояла разом з друзями на порозі найяскравішого пережиття в своєму житті…

Далі буде

Замість того, аби йти від перемоги до перемоги, людина часто витрачає багато зусиль, щоб підготуватись до великої поразки.

Ніщо так не вбиває людину, як самообман. Джерело цього самообману знаходиться в страху перед страшним очікуванням жорстокої дійсності. Страх перед Завтра, яке здається не таким вже й прекрасним, як колись про нього мріялось.

Хотілося б у всьому звинувачувати Вчора. Адже у ньому почались проблеми, адже воно залишило у спадок Сьогодні стільки незавершених справ, недоречностей, стільки сміття. Але Вчора вже немає. Воно вже не в моїй владі. А Сьогодні дає мені владу над плодами Вчора. Ці плоди лякають своєю присутністю. Інстинктивно хочеться закрити очі на усе це Вчорашнє сміття. Але воно в мені. Якщо я нічого не зроблю Сьогодні, це пекло буде переслідувати мене Завтра. Прийде нове Сьогодні з подвійними проблемами від Вчора та Позавчора. Наскільки жахливим буде це, повне зла, Завтра! Свідомість, перелякане припущеннями Завтрашнього кошмару, намагається побудувати якийсь план підготовки до поразки, катастрофи. Перед очима постають образи страшних побоювань. Свідомість знаходиться на межі відчаю. Але…

Невже все дійсно так погано? Адже Вчора були перемоги, багато справ закінчились успішно. Від Вчора до сьогодні перейшло багато плодів добра, багато досвіду та добра. Вчора мені непідвладне, але я пам’ятаю про те, як потрібно перемагати, пам’ятаю завдяки чому вдалось вийти із складної ситуації.

Мені підвладне Сьогодні і те, що буде наприкінці дня передано Завтра. Значить, якщо Сьогодні я знищу зло, то в Завтра воно вже не перейде, його там вже не буде. І якщо Сьогодні я примножу добро, то в Завтра перейде помножене добро. Значить, Завтра може бути дійсно добрим. Від того, як я буду поводити себе Сьогодні, залежить, яким буде Завтра. В мене є шанс. З’являється надія. Це вже не наївна мрія про те, чого б хотілось. Це реальний шанс змінити щось на краще. Потрібно тільки поспішати, тому що Сьогодні невблаганно рухається до завершення. Завтра наближається. Потрібно встигнути звільнити від зла моє Завтра.

Закачавши рукава, я поглянув на все, що маю – добро та зло. Я побачив всі перешкоди, все, що отруює моє життя. Я побачив також свої мрії та прагнення. Я захотів доторкнутись до них та побачив, що вони нереальні. Їх нема. Вони всього лиш – віртуальне породження страху та уяви. В реальному світі не існує ні мрій, ні страхів. В дійсності є лише конкретні добрі та погані вчинки, слова, думки. Потрібно знайти те, що я Сьогодні маю. Ось вона – моя дійсність: добро перемог, бойових ран, але й гіркий досвід поразок, стіни перешкод. Моя сила – це реальне, справжнє та конкретне добро. Мій щит та меч – це пам’ять та досвід конкретних перемог з Учора. Але сьогодні невблаганно минає. Потрібно працювати мечем та захищатись щитом, щоб якнайшвидше позбутися реального та уявного зла, щоб Завтра зустріти переможцем.

Відкинувши всі свої нереальні страхи та мрії, я припинив готуватися до поразки жахливого Завтра. Я вступив в бій з усім злом, яке стало наслідком Вчора. Але з чим боротись? Чи дійсно ті чи інші речі є злом? Як правильно оцінити? Адже, помилившись, можна знищувати добро, якщо прийняти його за зло. Потрібен Помічник та безпомилковий Суддя. Я сам не зможу перемогти. Сам в своїх обмежених оцінках та судженнях я ще більше заплутаюсь, знову побіжу за уявним добром, за нереальною мрією, потрачу безцінні сили на боротьбу зі злом, яке сам собі придумаю. Досить робити з себе Бога. Я сам не зможу перемогти невидимого ворога. Я сам не спасу моє Сьогодні та Завтра. Потрібно дозволити зайти у моє Сьогодні Тому, Хто пропонує реальну допомогу. Він перевірений досвідом інших. Він Переможець.

Я покликав Переможця і Він відразу ж вступив в бій разом зі мною. Він заборонив мені нападати. Сказав, що це Його справа. Моє завдання – не втрачати з поля зору свого реального добра та з усіх сил його захищати і примножувати. Кожне зло – віддавати Йому на розправу. Тільки Він може нейтралізувати противника. Він сказав, щоб я ніколи не забував, що з усім своїм світом переживань існую тільки Сьогодні. Він обіцяв подарувати мені стільки раз Сьогодні, скільки буде необхідно для перемоги над злом у моєму житті, доки я не вичерпаю усі шанси. Він не припиняв повторювати, що я можу зробити щось реальне тільки Сьогодні. Він закликав мене не розмірковувати про вчинок, але діяти, йти від однієї маленької перемоги до іншої, наближаючи тим самим Тріумфальне Завтра.

На все є свій час: є час, щоб жити, є час, щоб помирати. Та все ж перед смертю є життя, яке мусимо пережити так, щоб потім ця сама смерть, яка так часто застає зненацька, не була такою страшною. Зрештою, хіба може бути страшною мить, коли життя переходить у Вічність?…

Історія двох смертей

Палаючий диск сонця повільно виходив з–за ранкового обрію, даруючи землі новий липневий день, впевнено заливаючи асфальти доріг сонячним снігом…
Так, любий Друже, починався новий день, народжувалось вчорашнє завтра. Ця незабутня мить…

Мої очі охопили горизонт. Хвилююче видовище… Ніби вогнище розжарювало сонну землю, висушуючи прозорі кришталеві крапельки ранкової роси.

Саме в цей момент, коли народжувалось сонце нового дня, заходило Сонце одного життя… цих два сонця на одну мить зустрілись, обійнялись, та лиш для того, щоб попрощатись один з одним назавжди… І розійшлись…

Пам’ятаєш, любий Друже, цей не менш приголомшливий захід?… Тільки захоплював він не красою, не радістю, а німим відчайдушним болем і страхом. Це було чотири роки тому. Чотири роки, любий Друже. Як стрімко біжить час. Це Сонце, яке заходило чотири роки тому, було для мене безцінним. Кілька годин мої руки міцно стискали його, намагаючись не випустити, не усвідомлюючи, що Сонце людського життя — не пташка, його не втримати.

Останній подих, який живе в зболілому серці дотепер і житиме до останнього його стукоту…

Сказала б тобі, любий друже, що відчувала біль, та це — не сказати нічого. Не в силі описати словами. Не могла не робити ніяких спроб втримати життя, яке було для мене ціннішим за усі скарби світу і яке вислизало так швидко і жорстоко.

Чи могла зупинити мить і відкинути її назад?! Так, не могла! Я знаю це, любий Друже, і тоді це знала. Та відчай стискав все сильніше. Постукала смерть, така глуха до благань і така непрошена. В ту мить здалось, що навіть листя перестало шелестіти; вітер спинив шалений біг; хмари завмерли в блакиті неба; світ затих в німому мовчанні…

В цю мить, любий Друже, я прощалась з…мамою… Це її Сонце зайшло за горизонт одного липневого світанку без найменшої надії на схід. Я відчула, наскільки смерть невблаганна і незбагненна. Це край, межа, де життя зустрілось зі смертю, подивилось в її сумні очі, мить, коли день переростає в ніч. Ця єдина мить, в якій людина безсила і безпорадна…

Пам’ятаєш, любий Друже, щось про це писав геніальний поет Вільям Шекспір в одному зі своїх сонетів:

«Коли подумаю, що мить єдина


Лежить між розквітом і сном могил,


Що світ — видовище, в якій людина


Підвладна силі неземній світил…


…Стривожений несталістю такою,


В розпуці гину я, відома річ,


Бо Час і Розпад ладяться війною


Твій день ясний перетворить на ніч…»

…Це була розпука! Це було розчарування! І на цю несамовиту мить хотілося кинутись грудьми, немов птах на гостре скелясте каміння.

Так–так, любий Друже. Тепер я знаю, що нереально боротись зі смертю, оскільки будь–який бій проти неї буде без сумніву програно.

Я не могла спинити бодай хвилинку, як не могла спинити солоні осінні зливи з очей.

Прощалась з мамою… Прощалась зі словом «Мама». Словом, яким не раз нехтувала, не завжди цінувала і плекала любов’ю. Вже чотири роки не відчуваю солоду цього прекрасного слова і інколи заздрю тим, хто вимовляє його хоча б раз на день.

Я намагалась впоратись з цим. Не завжди вдавалось. Ти пам’ятаєш, що я зробила, любий Друже, що я зробила? Я відшукала в небі найяскравішу зірку. І цій зірочці щовечора бажала добраніч і слала повітряний поцілунок. Потім бігла до татка, міцно його обіймала, цілувала в посивілі скроні і йшла спати.

… Татко… Його любов зцілювала поступово рани на серці. Він обіцяв замінити маму і все таки замінив. Ти навіть не уявляєш, любий Друже, як смачно він куховарив. На кухні він дійсно був господарем і королем.

Життя крок за кроком входило в звичну колію. Рани на душі не зникли, але поступово зарубцювались. Час від часу вони кровоточили та батькова любов і турбота їх повсякчас виліковували. Знаю, що якби татко зміг, то напевно б забрав увесь мій біль і біль моїх сестричок на себе. Та це було неможливо, оскільки кожен з нас мусив нести цей біль і страждання, які, без сумніву, давали певне відчуття єдності і сили… Так, саме сили. Я навіть не уявляла, що зможу пережити смерть матері. Та пережила… Ми всі пережили…

Чотири роки життя пливли, змінюючи день на ніч, ніч на день.

Пам’ятаєш, Друже, мій цьогорічний День народження? Було все: і квіти, і подарунки, і побажання дорогих людей, і танці… Та, любий Друже, серце час від часу тривожно билось,відчуваючи велику бурю, що стрімко насувалась і набирала сили. О! Серце не зрадило. Воно відчувало, що за два дні світ вдруге в моєму житті перевернеться з ніг на голову. Вдруге перестануть співати пташки, пахнути квіти… Вдруге зайде безповоротно Сонце життя за обрій, щоб більше не повернутись назад. Це було Сонце батькового життя. Пройшло чотири роки і тепер я прощалась зі словом «Тато», яке ввібрало в собі і батьківську, і материнську любов…

Захід сонця! Він прекрасний, любий Друже. Та тоді, коли знаєш, що завтра це сонце знову народиться до життя, щоб це саме життя подарувати цілому світу. Але коли світанку не буде ніколи — холоне серце, завмирає душа…

З’явились нові рани, а старі почали знову кровоточити.

Безсонні ночі, які до цього моменту рвуть тіло на шматки. Невимовний страх від відчуття самотності, навіть покинутості. Тепер на собі гостро відчула тягар і страхіття слова «сирота»…

Кімната, в якій колись пульсувало два серця, два коханих життя, тепер стала мертвою, немов пустеля. Та це нічого порівняно з пустелею всередині душі. Смерть… вдруге вона, така ненависна, прокралась крізь ніжно–кремове мереживо штор кімнати моїх батьків. Прокралась, щоб вкрасти ще одне життя, найдорожче життя… Знову біль… Це єдине, на що смерть безмежно щедра.

Кажуть, час лікує. З часом поступово звикаєш до болю, звикаєш беззупинно відчувати його всередині.

Так, розумію, що життя моє триває далі. Тому вчусь сміятись і радіти. Знаю. Впевнена, що настане мить, коли я, перейшовши цю саму межу, яка відділяє життя від смерті, зустрінусь з батьками. Неодмінно зустрінусь. Тоді розлука буде неможливою.

Та тепер я живу! Моє життя, любий Друже — відображення моїх батьків. Я — їхня картина, яку вони з такою турботливою і безмежною любов’ю малювали усю свою земну подорож. Ця подорож підійшла до кінцевої зупинки і тепер вони обоє, тримаючись за руки, продовжують подорож у Вічності. Я переконана в цьому, любий Друже!

«… Віддай себе — і житимеш в століттях,


В малюнку власному — у рідних дітях…»


Уільям Шекспір.

…Ці спогади, які розповідаю Тобі, викликають новий біль і сльози. Але я відчуваю, що не сама в цих терпіннях, як раніше вважала. Навіть більше, ніж не сама. В мене з’вився і Батько, і Мати, і гарний Друг, і Порадник… Він вислуховує без найменшого осуду, з дивовижним терпінням, пригортає до серця з безмежною любов’ю і ласкою. Його присутність стала дуже важливою в моєму житті. Знаєш, я навіть не усвідомлювала раніше того, наскільки сильно і віддано Він любить мене, розуміє і розділяє всі мої тривоги, проблеми, радощі, сміх і сльози. Я не знала, що мене можна любити …так, як любить Він. Не знала, що взагалі існує така ЛЮБОВ, яка може вилікувати усі разом зібрані рани на світі… Та тепер знаю і відчуваю дивну радість, зовсім не схожу на інші, які переживала раніше. Це тому, що поруч зі мною Ти, любий Друже! Ти вже здогадався, про якого лікаря і Товариша йде мова? Авжеж здогадався, адже вмієш читати моє немічне серце, якому часто хочеться розірватись на дрібненькі шматочки, щоб упасти до Твоїх ніг… Це Ти, мій ІСУСЕ, тримаєш мене за руку, щоб не відчувала так болісно земне сирітство, щоб взагалі його не відчувала. Знаю, що моє життя, яке намагаюсь віддавати лише Тобі щодня — для Тебе найдорожче. Вибач, що часто засмучую Тебе. Вибач, коханий Друже!!! Знаєш, я впевнена, що мої батьки зараз тішаться з нашої дружби, бо знають, що вона пізніше приведе мене до них, туди, де є лише світло і радість, де щире залишається щирим, де зло не знаходить свого місця, і ніколи не знайде…

Ісусе! Все, що відкрила тепер перед Тобою, Тобі ж з довірою віддаю. Знаю, що це тепер в Твоєму милосердному Серці і Ти не дозволиш більше мені відчувати самотність, бо з Тобою неможливо бути самотнім ніколи. Ніколи, мій любий Друже!…

CREDO №11 (110)

Вона вдивлялася великими зеленими очима в його обличчя, тепер таке чуже і далеке. Вона прощалася з щастям, якому ще кілька місяців тому не було меж.

Коли знаєш людину деякий час, навіть коли цей час вимірюється роками, це не факт, що знаєш все, аби повністю довіряти. Найпотаємніші куточки залишаються в затінку. Часом дико і дивно робиться, коли раптом, в один момент, на поверхню просочується вміст цих куточків, бо розумієш, наскільки сильно можна помилитися в людині, яка встигла стати найдорожчою в світі. І цей неприємний момент нового неочікуваного знайомства радше перевершує гірким розчаруванням, ніж приємним здивуванням.

Її звуть Софійка… Познайомилась з ним у сьомому класі. Він – випускник, красень, інтелектуал, душа компанії. Дівчина до цього моменту не знала, що можна настільки сильно закохатись. Не відчувала землі під ногами. Все було, мов у казковому сні.

Він обіцяв чекати, доки кохана не закінчить навчання у школі і не вступить до університету. Закінчила. Вступила. Він чи не щодня вичікував кінця пар, щоб провести кохану додому. А навздогін шепотіли: «Оце так любов… Скільки років разом…»

По закінченні другого курсу Софія з Дмитром вирішили побратися. Була впевнена, що можна довірити цьому чоловікові своє майбутнє і прийняти його майбутнє у своє життя, аби зробити його цікавим, кольоровим, незабутнім. Була впевнена, що з його боку це не що інше, як сама любов.

Весілля справили гучне і розкішне. Була білосніжна, королівська, мереживна сукня, прозора, мов ранковий туман, фата, коровай з лебедем та лебідкою на маківці, прикрашеній солодким повітряним кремом. Це щоб життя було солодшим. Та куди вже солодше… Софії вже тоді бракувало слів, аби описати ту п’янку солодкість переживань, почуттів, що плекала в серці до свого Єдиного, Першого, Вірного, Коханого…

а рік подружнього життя на світ з’явилося маля, яке ніби мало укріпити безмежні почуття. «Це плід нашої любові» – так думала вона тоді; «Це плід моєї любові…» – так думає Софія тепер.

Син. Він у всьому був схожий на свого батька… Здавалося б, ось воно, звичайне жіноче щастя, сімейна ідилія. Ідилія, яка раптом в одну мить розбилась на дрібні шматочки, мов тонкий кришталь. І ось, її очі повні сліз, та сліз зовсім не радості, а болю. Нестерпного, пекучого болю, що несамовито стискався зашморгом на шиї, не залишаючи шансів на життєдайний ковток повітря.

той день він, її коханий чоловік, прийшов додому напідпитку. Чи то не сподобалась вечеря, яку завжди готувала з любов’ю і турботою, чи то ця вечеря була недостатньо гарячою? Софія не знала. Тоді він вперше вдарив її. Вдарив дружину, яка тримала на руках їхнє семимісячне дитя.

«Тепер все? Невже він зробив таке? Ні… Він просто перевтомився на роботі і нерви не витримали». Виправдовувала його, як могла, виправдовувала сама перед собою, не усвідомлюючи до кінця того, що сталося. Шукала виправдання щиро, добросовісно, відчайдушно, бо ж знала його не один рік, знала, що не міг такого вчинити. Та потім виявилось, що всі ці роки знала зовсім не того чоловіка, за якого вийшла заміж і якому народила сина. Перед нею стояла інша людина, незнайома, яка весь цей час просто грала роль доброго чоловіка. І такій бездоганній грі позаздрив би професійний оскароносний актор. На поверхню полізла справжня сутність, про яку Софія не здогадувалась, якої не бачила, якої не чекала.

Через декілька днів все повторилось. Раз, другий, третій… Далі пішли не просто ляпаси – це було жорстоке побиття, яке залишало жахливі синці, криваві рани і страшні шрами не лише на тілі, але і в душі, яка в одну мить перестала надіятись на переміни в поведінці Дмитра, в одну мить почала усвідомлювати і приймати все не як у страшному сні. Бо все було реальністю, на яку спочатку хотілося просто закривати очі. Потім, тільки потім вона дізнається про справжню причину фізичного і морального насилля з боку чоловіка. В його житті з’явилась інша “любов”, яка вимагала повної уваги для себе, нехтуючи добробутом вже сформованої сім’ї. Ця “любов” відібрала у дружини чоловіка, у сина – батька, у суспільства – сім’ю…

Коли запитувала, за що принижує перед друзями і б’є її, він коротко відповідав і завжди одне і те ж: «За те, що тримаєш коло себе».

— Хіба ж тримаю? Можеш йти, коли не важлива доля сина, нашого сина, про якого ти так мріяв – гірко, але твердо відповідала Софія, дивлячись чоловікові просто в очі, колись такі кохані і рідні.

— А звідки я знаю, що то мій син? Може нагуляла? — чула щораз у відповідь.

На цьому розмова підходила до кінця.

Скільки було подібних розмов, скільки було благань і сліз… Та все марно. Думала, що з часом все налагодиться, та коли отримала повістку до суду в справі розлучення, на яке Дмитро подав — світ перевернувся і затремтів, як кленовий листочок на осінньому вітрі. Все думала, що зробила не так, чим не догодила і як виправити ситуацію. Та виправити не вдалось. Шукала причину в собі, хоч не там шукала, винуватила себе, хоч винуватою не була. Єдине питання пекло вогнем : “Що буде з сином?” Час, певна річ, все розкладе на свої місця, проте треба було цей час пережити і не впасти духом, щоб дати дитині гідне виховання.

Та все лише починалось…

Хлопчику нещодавно виповнилось шість років. Як він, Дмитро, міг сумніватись в тому, що це його дитина?! Син настільки схожий на батька, що інколи Софії здається, що дивиться на колишнього чоловіка.

Пройшли роки. Тепер вона знає, що та гірка дорога, якою йшла, збиваючи ноги до крові, розриваючи серце на шматки, була необхідна в першу чергу їй самій, Софії. Сьогодні вона — кохана жінка, вже вдруге мати. Невдовзі закінчить аспірантуру… І все встигає. Бо має того, хто став справжнім чоловіком. Чоловіком не лише перед людьми, але і перед Богом. Зустрілась з Ним випадково і з того часу практично не розлучалась. За кілька місяців одягнули одне одному обручки. «Ніколи не думала, що шлюб, який освятив сам Господь, може перемінити моє життя. Саме Бог повернув мені мою гідність і людську сутність, яку втрачала, здавалося б, безповоротно. Тільки Бог підняв з ями, в яку штовхнули мене колись, і про яку тепер майже не згадую. І все це вчинив через людину, яка стала не лише батьком моєму синові, але і гарним, дбайливим чоловіком і великою підтримкою в моєму житті. Тепер у мене є своя сім’я, якої раніше насправді не мала. До кінця свого існування не знайду слів, щоб подякувати Всевишньому за нове життя, що подарував мені і моїй дитині. Я просто щаслива!…»