Нещодавно мені випала нагода побувати у французькому Тролі – місці, де Жан Ваньє заснував першу спільноту «L’Arche» – «Ковчег». Пропозиція виглядала дуже привабливою, тим більше, коли я дізналася, що реколекції для невеликої групи (близько 20 осіб) проведе сам засновник «Ковчега».

Мене звати Ліда, я живу у Львові і працюю в Центрі духовної підтримки осіб з особливими потребами «Емаус». Це – структурний підрозділ Українського католицького університету. Центр споріднений зі спільнотами «Ковчег» та «Віра і Світло», які заснував Жан Ваньє. Наша місія – через різноманітні ініціативи і ЗМІ проголошувати нову модель суспільства: відкриту до тих, хто відкинений через свою розумову та фізичну неповносправність.

Я бачила Жана Ваньє лише раз у житті, навесні 2007 року, коли він приїжджав до Львова на святкування 15-річчя руху «Віра і Світло» в Україні. Високий, сивий старий чоловік у картатій сорочці… Пам’ятаю, як вразила мене величезна кількість духовенства на тій зустрічі – здавалося, всі монастирі зібралися разом. Все, що говорив Жан, було дуже просте, без особливих емоцій та спецефектів. Запам’яталося, що Жан Ваньє, як і всі, хто був із ним, вийшли босоніж на сцену Оперного театру, де відбувалася зустріч. «Друзі» –неповносправні особи поводилися так, ніби й не було очей, які пильно стежили за ними. Вони були вільні, танцювали під музику, сміялися.

А цього разу я готувалася до «зустрічі зблизька».

Наша група з Жаном Ваньє

«Ферма»

Місце, де мали відбутися реколекції, називається Ля Ферм, у перекладі – Ферма. Отець Тома Філіп – домініканець, духовний наставник Жана Ваньє, 1971 року викупив цю ферму і переробив її на реколекційний осередок. Отець Тома жив тут аж до своєї смерті 1993 року. На території Ля Ферм, у «Райському саду» біля великої каплиці, знаходиться його могила.

Сьогодні у Ля Ферм проживає спільнота з 16 осіб, включаючи одного чоловіка – Івона, з легкою формою розумової неповносправності. Місія Ля Ферм – молитися, приймати гостей, поширювати духовність «Ковчега» через реколекції, книги, відео- та аудіозаписи.

Жан Ваньє на території Ля Ферм

Досить швидко я зрозуміла, що майже все у Ля Ферм має символічне значення, свою історію. Наприклад, виставлення Пресвятих Дарів відбувається там, де колись були ясла для худоби (сьогодні це Мала каплиця). Щодня від ранку до вечора тут відбувається Адорація. Крім цієї Малої каплиці є ще Велика, куди щодня на Літургію збираються усі спільноти «Ковчега» з Тролі.

Велика каплиця на території Ля Ферм

Тролі

На сьогодні тут налічується п’ять домів спільноти «Ковчег», а ще чотири їх у сусідньому селі. Є чотири майстерні, де щодня працюють особи з особливими потребами, і магазин, що продає вироби цих майстерень.

Майстерня «Ляршу»

У Тролі ми бачили будинок, де у серпні 1964 року постала перша спільнота. Вона складалася лише з трьох осіб – Жана, Філіпа і Рафаеля. Але дуже швидко все змінилося: в березні 1965 року о.Тома попросив Жана взяти відповідальність за великий дім із 30-ма розумово неповносправними віком від 15 до 25 років. Раніше це був інтернат, у якому о.Тома був капеланом.

Жан Ваньє зв’язався зі своїми колишніми студентами з Франції, Англії та Канади і попросив про допомогу. Багато з них відгукнулися, приїхавши до Тролі, а згодом, повернувшись додому, стали засновувати спільноти «Ковчега» у своїх країнах.

Літургія у великій каплиці. Міністрант – член «Ляршу» (розумово неповносправний чоловік)

Спільноти «Лярш», як постійно підкреслює Ваньє, є спільнотами завіту. Цей завіт – обітниця, яку люди дають одне одному, оселяючись разом. Він будується на глибоких особистих стосунках та взаємній любові, на великій повазі до людини. У багатьох країнах Європи достатньо соціальних гарантій для неповносправних, але соціальні гарантії (житло, харчування, догляд) не замінять найважливішого – дружби, любові, спілкування. Можна дати людині хліб і цим нагодувати її тіло, але можна, як говорив святий брат Альберт Хмельовський, самим стати для когось хлібом.

Форестьєр

До цієї спільноти належать люди з найглибшими формами неповносправності. Багато з них – на інвалідних візочках, їхні тіла деформовані, деякі не можуть говорити і не володіють своїм тілом. Саме до цієї спільноти нам із подругою випало потрапити на обід останнього дня реколекцій. Зізнаюся, це було нелегко.

У Форестьєрі

У сім’ях, де є неповносправні, буває так, що коли хтось не вміє їсти правильно, то його радше не садять за столом з іншими. Я зрозуміла, що неповносправним людям взагалі рідко дозволяють бути собою. У Форестьєрі ж ніхто не боїться цього. По обіді асистент Форестьєра провів нас будинком, де живуть члени спільноти, показав каплицю, де знаходяться Пресвяті Дари.

Асистенти Форестьєра – люди різні. Хтось тут уже багато років і збирається провести у спільноті все життя. Хтось тимчасово – як молода дівчина, що приїхала на декілька місяців, перед вступом в університет. Зустріли ми й семінариста, який відчув прагнення побути певний час у цій спільноті.

Майстерні

Майстерні розташовані у великих просторих приміщеннях. Кожна майстерня має свою спеціалізацію – тут виготовляють керамічні вироби, свічки, мило, посуд, прикраси. Одна з майстерень займається упаковкою парфумів. Цю роботу їм дає одна з відомих французьких парфюмерних компаній.

Майстерня «Лярш», що спеціалізується на кераміці

Люди з особливими потребами вчаться тут усвідомлювати свою важливість, робити щось, що має сенс, що є потрібне для інших, працювати в команді. Завдяки майстерням життя «особливих» людей не таке одноманітне. Часто можна почути, як людей з розумовою неповносправністю називають «інвалідами», «хворими», «непридатними». Здебільшого ніхто не наважується з ними спілкуватися. У Тролі «особливі» мають радість спілкування з іншими. Вдома (в будинках «Ковчегу») на них чекає спільнота, мов любляча сім’я.

Магазини Ляршу

Речі, виготовлені в майстернях, можна придбати у магазині неподалік. Товари цього магазину користуються великим попитом, особливо у гостей Ферми. Звідти вони разом з приїжджими розходяться цілим світом.

Жан Ваньє

Жан Ваньє, здавалося, абсолютно не змінився відтоді, як я його бачила вперше. Мене зворушила його скромність: щоразу, коли ми співали або молилися, він тихенько заходив, сідав на підвіконня й чекав, коли ми закінчимо. Тільки потім ішов на своє місце і починав говорити. Темою реколекцій було Євангеліє від св.Йоана. Щодня ми читали декілька розділів, а Жан їх пояснював. Його слова були прості; усі події Євангелія, здавалося, становили його щоденну реальність. До кожної історії він наводив свідчення, приклади.

Я запитала Жана, якими є його найбільші відкриття про людину. Він відповів: зрозумів, що всередині кожної людини багато страху. Ми боїмося інших, тому відмежовуємося від них. Цей страх породжує конфлікти і навіть війни. Ісус хоче зцілити нас, як зцілив св.Франциска, який спершу злякався, зустрівши прокаженого, а потім відкрив для себе, що прокажені теж прекрасні. Найважливішим, найглибшим засобом подолання страху, за словами Жана Ваньє, є зустріч з Ісусом. Він дає силу, щоб навчитися любити.

Святий Дух говорить про вірність укладеному завіту. А вона важка і часто викликає внутрішню боротьбу. Вірність виникає з благодаті Святого Духа. А ще, сказав він, Дух говорить: для Церкви дуже важливо відкрити, що неповносправні є даром.

Я з Жаном Ваньє

Під час нашої розмови Жан Ваньє згадував свій другий приїзд в Україну 1989 року. Тоді, за його словами, зібралися християни різних конфесій – католики, православні, п’ятидесятники. Це був дивовижний досвід єдності. Жан добре знає про міжконфесійну напруженість. Він наголосив, що саме розумово неповносправні можуть стати джерелом єдності, бо для них неважливо, до якої конфесії належать їхні батьки: вони відкривають свої серця для Бога і для людей.

***

Пригадуються слова з вірша про Мати Терезу: «Коли до неї прийшла смерть – не змогла забрати життя. Мати Тереза віддала його Богу і людям». Я певна, ці слова пасують також отцю Томі, через якого Святий Дух покликав Жана до створення «Ковчегу». Мабуть, він є тим одним із ще не канонізованих святих, які заступаються за нас у небі.

Фото о.Томи Філіпа

Могила о. Томи Філіпа

У будинку «Форестьєр»

Статуя Богородиці на території Ля Ферм

Адорація в малій каплиці – Пресвяті Дари на місці, де колись були ясла для худоби

Літургія у великій Каплиці

Жан Ваньє з православним священиком з Парижа

Колишній інтернат, де капеланом був о. Тома Філіп. З 1965 року – дім спільноти «Лярш»

]]> http://www.credo-ua.org/2012/02/58827/feed 4 http://www.credo-ua.org/2012/01/57790 http://www.credo-ua.org/2012/01/57790#comments Thu, 26 Jan 2012 15:05:57 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=57790

Від «Різдва до Різдва» – з такою неофіційною назвою їздила «Кана» з 26 грудня по 15 січня у різдвяному турі краями Центрально-Західної України. «Приймали різно, слухали здивовано, чули вибірково і хороше, усміхалися всі, дарували квіти», – згадують музиканти.

Творчих експериментів, за словами канівців, не бракувало. Під час виступів грали як стандартний репертуар, так і повністю імпровізовані колядки.

Проїхались від берегів Чорного Моря, скупавшись у солоній воді, й до засніжених схилів Карпат, які теж не залишили не обкатаними. Враження контрастні але дуже теплі. Грали і в мармурових залах, і в стареньких сільських клубах. Проте очі всюди були теплі і доброзичливі, зрештою, як і годиться на Різдво!

Цього разу «Кану» вітали як у старих добрих, звичних місцях – Одесі, Заболотові, Воловці, так і в нових – селі Трійця, Хмельницькому, Городенці, Перечині. Останнім містечком, що розкинулось в мальовничому Закарпатті – то були особливо здивовані. Опісля офіційного колядування розпочалась неофіційна частина концерту, яку озвучувала уже молодь Перечина, співаючи пісні із Канівського репертуару величезним хором. «Повірте, аж сльози на очі навертались!», – розповідають канівці.

Приморська столиця теж не залишила «Кану» байдужою. По перше – в «Кани» дуже романтичні спогади з Одеси, в якій у далекому 2005 році, у вересні, відбувся перший концерт в рамках Дієцезіального Дня Молоді. І тут на музикантів чекала наступна несподіванка – вперше був організований концерт із продажем квитків – храм був переповнений. Настоятель одеської катедри навіть зізнався, що такого переповненого храму не пам’ятає. «Для «Кани» це – показник того, що нашу музику слухають і люблять, а через неї ж є прославлений наш Батько!», – кажуть музиканти.

Отож скупавшись у зимовому морі – музиканти вирушили на Хмельницький. Різдвяний вечір відбувся у теплій атмосфері спільноти храму. А далі Заболотів. Приймали «Кану» в себе місцеві греко-католики, а коляда відбувалась у центральному храмі міста і закінчилась спільним прославлення Бога. Дорогою відвідали заболотівський дитячий садочок, яким опікуються сестри, заграли концерт у Городенці, і завітали на смачну каву до наступних канівських батьків вже у Івано-Франківську.

Сонячне Закарпаття вітало «Кану» казковими краєвидами, засніженими дорогами і надзвичайним відпочинком серед гір: Воловець, згадуваний уже Перечин. Вкотре канівці пересвідчуються, що Бог дбає про своїх дітей. Дякуючи добрим давнім друзям, музиканти мали можливість пограти колядки чотири дні поспіль у ресторані готелю Гранд для всіх бажаючих. Цікавий досвід, який вивів Кану за межі звичних декорацій – дав можливість говорити про Малого Ісуса там, де, можливо, зовсім цього не очікували. Але всьому всій час, і на все є своє місце.

Ось так закінчився Різдвяний тур Кани. Ну а далі знову, гори, сніг, дорога, нові пісні, нові проекти і нові простори. І хай в цьому допомагає Бог.

]]> http://www.credo-ua.org/2012/01/57790/feed 0 http://www.credo-ua.org/2012/01/56930 http://www.credo-ua.org/2012/01/56930#comments Tue, 10 Jan 2012 16:56:59 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=56930

Фото: santatiana.files.wordpress.com

Зима цього року, як то кажуть, не задалася. Але ж іще святковий час, хочеться приємного…

Може, квітів?

Вгадайте, що це? Фото: Ольга Бакушинская

Хто як і де зустрічав Різдво і Новий рік, а моя подруга була в Італії. Привезла трошки цікавого, і зокрема – отакі квіти, як на фото. І так хитро питає: мовляв, а хто вгадає, що це за файні квіточки?

Розгадування загадки почалося з того, що фото привезені з Сульмони.

Це місто в італійській області Абруццо, «зеленому серці Європи». Не думаю, що всі знають назву «Сульмона», зате переконана, що як не всі, бо більшість знають ім’я Овідія. Був такий давньоримський поет. Можна не читати його «Метаморфоз» або не знати його елегій, але ім’я знане багатьом. Отже, Овідій народився саме в Сульмоні. Пам’ятник йому стоїть на центральній площі міста. Поетично й задумливо загорнувшись у тогу, поет дивиться на сучасних мешканців Сульмони, а на цоколі пам’ятника видніє напис: «Sulmo mihi patria est» – «Сульмона це моя батьківщина». Початкові літери цього рядка навіть увійшли в герб міста.

Пам’ятник Овідію, який народився у Сульмоні. Фото: Ольга Бакушинская

Відповідно, центральна вулиця міста також носить його ім’я: Corso Ovidio. На ній (зрештою, не тільки, але в центрі – завжди найбільше) можна побачити чимало отаких букетів, як на горішньому знімку. Що то за квіти – можуть ламати голови тільки ті, хто ніколи не був у Сульмоні й нічого про неї не чув. Бо це – фірмовий знак міста. Конфетті. Те, яке є «справжнім» конфетті, а не кольоровими папірцями з новорічних хлопавок.

Відомий мандрівник Генрі Воллам Мортон написав цілу книжку про Південну Італію (1969), і там, зокрема, він розповів дещо про ці солодкі шедеври. Він побував на одній із фабрик, де виготовляють отакі казкові квіти. Кожна пелюстка – це зацукрований горіх мигдалю в кольоровій глазурі. «Ці дивовижні вироби нагадують кошики зі штучними квітами, що їх за часів королеви Вікторії ставили під скляні ковпаки, зроблені у формі купола. Припускаю, що деякі люди їх їдять, хоч я сам зробив би це лише у разі нестерпного голоду. Серед найбільш реалістичних виробів – снопи пшениці й маїсу, виготовлені з мигдалю і цукерок».

Подивившись на фотознімки цих квіток, цілком погоджуєшся з мандрівником – їсти це просто шкода!

Традиція зацукрованого мигдалю як подарунка знана ще з давньоримських часів. Молодятам на весілля, а потім при народженні дитини дарували мигдаль, глазурований медом. У Сульмоні мистецтво виготовляти букети з солодких квітів сформувалося приблизно у XV столітті, й кажуть, що все почалося з монастиря св.Клари. Видно, там опинилася винятково обдарована монахиня, яка навчила співсестер виготовляти не просто цукрований мигдаль, а справжні шедеври з нього: букети квітів, грона винограду, троянди, колосся тощо. Особисто я думаю, що, побачивши в храмі або в каплиці такі прикраси, місцева знать зацікавилася, та й монастир мав нагоду поліпшити своє становище, продаючи ці вироби; а мода спалахує швидко – ось і стала Сульмона специфічним італійським центром солодкого життя.

Сьогодні тут працює шість фабрик з виготовлення художніх солодощів, а ще є Музей мистецтва і технології виготовлення цукерок. Відповідно до звичаїв, що сформувалися за цей час, квіти білого кольору дарують на весілля, причому не лише молодятам, а й на весілля срібне та золоте (білі квіти можуть бути і «срібними», проблем із глазур’ю в наші часи немає); при народженні дитини – блакитні або рожеві; на завершення навчання – червоні.

А ще про Сульмону можна пригадати, з книжки того ж таки Генрі Мортона, розповідь про катедру і дітей.

«Проходжуючись перед сніданком, я бачив хлопчиків і дівчаток у чорних костюмчиках і старших дітлахів з книжками попід пахвою, які спокійно йшли до школи. В соборі я впевнився, що звичаю заходити сюди перед заняттями для молитви діти дотримуються так само свято, як і в Аквілі. Святий покровитель Сульмони – Памфілій, про нього я не знаю нічого».

Тут я дозволю собі перебити шановного мандрівника. Святий Памфілій із Сульмони, про якого Генрі Мортон пише «знаю лиш те, що він не той знаменитий Памфілій, що з Кесареї» – не народився у цьому місці, а був тут єпископом.

Точніше, не тут, а в Корфіньйо, але єпископську столицю згодом було перенесено до Вальва-Сульмони. Життєписи цього святого, який помер 13 травня, але невідомо якого року, вельми євангельські за духом: як ото св.Йоан пише, «було це близько десятої години» – а якого дня і місяця, то ніхто не скаже. Загалом зазначається, що він був дуже добрий, милосердний до вбогих, мав дар чудотворіння, а помер десь близько 700 р.н.е. У Вальві йому 1042 року поставили храм. У Римському мартирологу св.Памфілій згадується 28 квітня. Нині в Сульмоні є кафедральний собор св.Памфілія (куди й заходив Мортон), а в крипті катедри є капличка, де зберігаються тлінні останки святого.

Монсеньйор Георг Ратцінгер, брат Папи Бенедикта XVI, відвідав Сульмону 18 квітня 2009 року і молився в катедрі св.Памфілія. Фото: ilcentro.gelocal.it

Втім, діти у книжці Генрі Мортона були такі побожні не тільки через те, що італійці. В катедрі стоїть старе єпископське крісло, про яке школярі один одному переказують щасливу прикмету: хочеш вдало скласти іспит – посиди хвильку в єпископському кріслі. Побожність приблизно така ж сама, як звичка туристів, які відвідують римський храм св.Петра, торкнутися ноги статуї (нога відшліфована до блиску, сама бачила).

Але із Сульмони походить приклад і набагато глибшої побожності. Звідси Бог покликав скромного монаха-бенедиктинця П’єтро Анджелларі, який жив у печері під Сульмоною, а потім в Абруццо, згуртував довкола себе спільноту, з якої потім виріс орден пустельників св.Дам’яна (целестинці). Жив собі й гадки не мав, що 1294 року йому запропонують стати… Папою Римським.

Діялося так. Два роки поспіль по смерті Папи Миколая IV конклав не міг визначитися з вибором наступного Єпископа Рима. Вочевидь не йшлося про те, що єпископи сильно слухали Святого Духа, та не могли розчути, що Він їм радить… Людські проблеми мучили кардиналів, які представляли різні роди і клани. Зрештою, вирішили обрати папою нікому не знаного 80-річного монаха із занюханої Сульмони. За однією версією, це був політичний компроміс; за іншою – брат П’єтро мав видіння, що Господь гнівається на такий розвал у Церкві, чутки про це видіння дійшли до «верхів», які й вирішили його самого поставити папою.

Монах П’єтро прийняв ім’я Целестина V. Він був папою від… 5 липня до 13 грудня 1294 року. Спори між родами Колонна й Орсіні, які «поставили» його папою, підштовхнули Целестина V до цілком очевидної справи: ставши Папою, він забрався до впорядкування діяльності конклаву, виробив і затвердив для нього строгі правила дій, а керування Церквою запланував передати колегії кардиналів. Розробивши такий план дій, Папа Целестин V… зрікся папського престолу, вважаючи, що виконав те, чого вимагав поточний момент. Це єдиний Папа в історії Церкви, який проголосив своє зречення.

Шкода, що його наступник Боніфацій VIII не продовжив запланованих попередником дій, а його самого «по всяк випадок» відправив під варту, побоюючись розколу. Втім, майже одразу по смерті самого Боніфація VIII папа Целестин V був 1313 року проголошений святим.

Коронація Папи Целестина V

Отакою вийшла несподівана прогулянка Сульмоною, що розпочалася зі звичайних… ні, незвичайних цукерок. Вони бо настільки красиві, що, побувавши в Сульмоні, монсеньйор Георг Ратцінгер привіз братові у Рим трохи цих чудових солодощів.

]]> http://www.credo-ua.org/2012/01/56930/feed 0 http://www.credo-ua.org/2011/10/52689 http://www.credo-ua.org/2011/10/52689#comments Sat, 22 Oct 2011 06:33:26 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=52689

Пригоди Анатолія, Марії та Христини під час паломництва до Святої Землі

(Продовження. Початок читайте у попередніх номерах)

Інша Туреччина

Туреччина – надзвичайна країна з дуже гарною природою, багатою історією, чотирма морями, величезними та красивими горами, смачнючими фруктами, вражаючою східною гостинністю та багатьма християнськими пам’ятками. Таку Туреччину можна побачити лише подорожуючи по ній, особливо не туристичними маршрутами.

Ми помітили, що в турецьких сім’ях дуже міцні родинні зв’язки. Особливо вони люблять пікніки на березі моря з чаюванням цілою великою сім’єю. Чаю турки п’ють багато і всюди з маленьких скляночок, які називаються «бардак». День чоловіка турка починається з чаю в чоловічому кафе, цигарки або газети.

Кожного ранку і протягом дня у відведений час звідусіль з мінаретів звучали заклики на молитву, проголошується ім’я Аллаха. Мешкаючи в Туреччині, важко не бути мусульманином. Якби в християнському світі п’ять разів на день проголошувалось на все місто Ім’я Господа, то, думаю, також християнство у більшості людей було б укрові.

У мусульманському світі

Троє людей на дорозі, замотані у пластикові дощовики, з рюкзаками у пакетах для сміття – так, ви не помились, це були ми! Дощ, дорога серед лісу, гриземо лісові горішки, намагаємось зловити авто, щоб кудись доїхати.

Була субота, до Стамбула – понад 200 км дороги. Хотілось встигнути доїхати до Стамбула у неділю на Святу Месу. Але навіть ті нечасті автівки, які час від часу проїжджали, не зупинялись. Так ми йшли в тумані серед лісу, не знаючи як і коли дістанемося до міста.

На щастя, через кілька годин дороги зупинився чоловік. Він погодився підвезти нас до найближчого містечка. Приїхавши на місце, чоловік запитав нас, чи ми вперше будемо в Стамбулі. Ми відповіли, що так. Тоді він повіз нас далі. Їдемо, їдемо, їдемо. Бачу знаки на дорозі «Стамбул 100 км», «Стамбул 50 км». «А ось і Стамбул», – сказав наш водій!

Наш добродій привіз нас на потрібну автобусну зупинку в Стамбулі, дав грошей на проїзд, потиснув руки, сфотографувались на пам’ять, і він поїхав. Ми стояли шоковані. Чоловік взагалі не планував їхати до Стамбула, витратив свій час і кошти (а бензин у Туреччині дуже дорогий), ще й дав грошей на проїзд.

Перед виїздом з України ми знайшли кілька священиків, які працюють у Туреччині в різних містах. Одним з них був о. Пауло, італієць, який уже кілька років працював у Стамбулі. Храм був розташований у самому центрі Стамбула, але схований за великими мурами. Отець цікавився нашими пригодами і запропонував квартиру неподалік від храму. Ми жили в самому центрі Стамбула. Наступні кілька днів ми провели у відвідуванні собору Святої Софії, турецьких базарчиків, наїлись турецьких солодощів, просто тинялись вулицями міста.

“ Марійка каже: «Господи, дай нам велике дерево з інжиром». За якийсь кілометр проходимо і бачимо величезне інжирове дерево з темно-фіолетовими достиглими інжирами

У Туреччині саме закінчувався Рамадан – піст для мусульман, і починався Байрам – триденне святкування. Прощаючись з нами, отець дав корисну пораду: «Вітайте всіх з байрамом словами «iyi Bayramlar» (читати «іїі байрамлар»), що означає «Доброго святкування Байраму». Ми скористались порадою і коли троє європейців вітали словами «iyi Bayramlar», турки розпливались в усмішках, і для нас були відкриті всі двері. Нам з радістю допомагали, давали безкоштовно гарячу воду в термос, пригощали фруктами та солодощами.

Далі наш шлях пролягав через Мармурове море, яке ми перетнули на поромі, до Ізміау. Ізмір, у минулому Смирна, – місто, яке згадується в Біблії, тут перебував ап. Павло.

Курс на Ізмір

Вийшовши з порому, ми дістали карту. Куди далі? Ідемо собі трасою, пісеньки співаємо, Бога прославляємо. Раптом бачимо дерево інжиру росте біля дороги. З’їли по кілька маленьких інжирів, а Марійка й каже: «Господи, дай нам велике дерево з інжиром». За якийсь кілометр проходимо і бачимо величезне інжирове дерево з темно-фіолетовими достиглими інжирами! Не пам’ятаючи себе від щастя, ми побігли їсти інжир.

Після об’їдання інжиром, нас підвозив чоловік, турок, який дуже добре розмовляв англійською. Нашого нового друга-водія звали Бурак, потім ми його назвали «святий мусульманин», бо він зупинявся біля мечетей, щоб помолитись протягом дня. І знову ми були вражені турками та їхньою гостинністю. Бурак підвіз нас майже до Ізміра, по дорозі запросив на турецькі солодощі, відвіз у безпечне місце для ночівлі на березі Егейського моря, подарував солодощів і поїхав до своїх родичів, що мешкали в сусідньому містечку. На ранок він за нами приїхав, нагодував сніданком, відвіз знову на трасу і на прощання купив їжі в дорогу.

Безмежне піклування

Не скажу, що мені не було страшно. Коли ми тільки приїхали, все одно в голові сиділи стереотипи щодо мусульман та турків. Звичайно, Господь піклувався про нас і посилав нам добрих та щирих людей. Коли, ми говорили, що ми – католики і йдемо в Єрусалим, турки дуже поважно кивали головами. Дуже поважали Анатолія, бо він лікар і його ім’я звучить так само, як давня назва Туреччини – «Анатолія».

“ Іноді мені здавалось, що Господь посміхався, коли ми раділи його подарункам від добрих людей, які приходили нам на допомогу, та солодощів, якими нас пригощали

Ситуацій, де ми особливо відчували піклування Бога було насправді дуже багато. Іноді мені здавалось, що Господь посміхався, коли ми раділи його подарункам від добрих людей, які приходили нам на допомогу, та солодощів, якими нас пригощали. Завдяки Церкві та священикам, які нас приймали, ми економили багато грошей. Ми були в Туреччині восени, коли достигли гранати, мандарини, горіхи, інжир та інша смакота. Звичайно, ми збирали все, що бачили смачне по дорозі.

Для себе я побачила, наскільки люди можуть бути відкритими на допомогу іншим, не жаліти свого часу, грошей та уваги для абсолютно незнайомих людей. Звичайно, велику роль грає східна традиція гостинності, якої дуже не вистачає європейському світу. Але для мене це було зразком поведінки зі слів у Біблії «Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви» (Мт.25,35).

Після цього нас чекали інші пригоди з Богом та справжні чудеса…

Далі буде

CREDO № 2 (124), 2011

]]> http://www.credo-ua.org/2011/10/52689/feed 2 http://www.credo-ua.org/2011/10/52011 http://www.credo-ua.org/2011/10/52011#comments Sun, 09 Oct 2011 04:15:21 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=52011

Фото: с.Ольга Катерина

Почну здалеку. Незабаром, а саме 17-19 жовтня, у Сантьяго (тому, яке у Чилі) відбудеться конгрес
«Церква і цифрова культура». А я вам розкажу про інший Сантьяго і про цифрову культуру.

…Отак поєдналися дві нібито окремі інформації: з одного боку, медіальний конгрес, організовуваний у рамках підготовки до Синоду єпископів на тему нової євангелізації; а з іншого боку, два міста під майже одним іменем: присвячені апостолові Якову. З одного боку, різні країни й континенти, а з іншого – та сама «цифрова культура», про яку йтиметься на конгресі. Поєдналися ці відомості в моїй голові завдяки тому, що моя подруга кілька днів тому повернулася із Сантьяго. Ні, не з чилійського: із Сантьяго-де-Компостела, де спочиває апостол Яків, брат Господній. Зате її розповідь про паломництво є саме тим, що відноситься до «нової євангелізації» та «цифрової культури», оскільки про цю дорогу вона розповідає, зокрема, в Інтернеті.

св. Яків
Фото: с.Ольга Катерина

Отже, склалося так, що дев’ятеро прочан, на чолі з отцем-домініканцем Романом Шульцом, вибрались у дорогу, яка для всіх, хто «в темі», зветься так, що серце тріпотить: Camino. Хоча насправді це слово означає всього-навсього «дорогу». Логіка така само, як і в назві нашої планети: те, на чому ми стоїмо, зветься землею. А у вищому розумінні – Землею з великої літери…

Квитки мали на літак із Варшави. До Варшави добиралися за принципом «як Бог дасть». Бог, звісно, дав. Одному – подорожнього з машиною, іншому – термінові збори, «бо ми тут повз тебе проїжджаємо, тож якщо хочеш з нами, то давай бігом!!!» Вихідним пунктом була варшавська домініканська парафія на Служеві. Хто ще не був там, то нехай завітає. Там є такий о.Кшиштоф Михайловський, гарна людина і приятель подорожніх.

Оскільки саме в ті дні сталася трагічна загибель російської хокейної команди «Локомотив», які розбилися на Як-42, настрій у прочан був не найкращий. Дехто, не літавши досі жодного разу, вирішив про всяк випадок висповідатися. Потім була святкова Меса з нагоди Різдва Богородиці, і серця потроху заспокоїлися. А наступного дня продовжилися чудеса паломницького шляху.

«Ми вилітали з аеропорту Окенче, – розповідає с.Ольга Катерина Муская Ops (терціарка домініканського ордену). – У Західній Європі в багатьох аеропортах є каплиці, й ми пішли помолитися Розарій перед вильотом. Коли раптом вийшов вбраний у ризи священик і почав служити «тиху» індивідуальну Месу. Він теж кудись летів і не мав змоги відправити Службу інакше. Для нас із подругою, які того дня не встигли на Месу, можливість приступити до Причастя була справжнім подарунком! Після Служби він, почувши, що ми зібрались у Сантьяго, страшенно зрадів, бо був там, і подарував нам бенедиктинський розарій… і 100 доларів. А звати його – Чеслав Богдал!»

Гроші паломникові ніколи не завадять. Наприклад, коли в Барселоні прочани довідалися, що проїзд автобусом з аеропорту до міста коштує 5 євро, то – цитую – «захотілося залізти назад у літак і більше звідти не вилазити». Однак попереду був домініканський монастир у Барселоні, де падре Еміліано розташував прочан у кімнаті для зустрічей домініканців-мирян. Можна сказати, що монастирям справді корисно мати окреме приміщення для зустрічей «своїх» терціаріїв: дивись, і для закордонних гостей це може стати в нагоді!

У Барселоні нашим прочанам випало ще таке маленьке диво, яке скидається на знайомство з «таємничим п’ятим виміром»: тамтешній храм і монастир мають скромні фасади, невеликі на вигляд; зате всередині несподівано з’ясовується, яке все велике і величне, а поміж храмом і монастирем, виявляється, ще й місце для садочка з магноліями і статуєю св.Домініка! До речі, саме тут жив і навчався св.Раймунд Пеньяфортський – третій за рахунком Генерал Ордену Проповідників після отця Домініка.

На жаль, ці відвідини були позначені не лише радістю зустрічі, а й сумом від усвідомлення становища. Славетний монастир у Барселоні переживає кризу покликань – попри те, що Іспанія нібито католицька країна ; принаймні, 97% мешканців вважаються католиками… Або, може, вони достоту такі само «католики», як і в наших краях «більшість» називає себе православними?

Фото: с.Ольга Катерина

Від Барселони автобусом група дісталася села Себрейро, звідки вже вирушила пішки. Паломництво до Сантьяго відзначається тим, що воно – не сезонне. Тобто, ясна річ, у теплий період на Camino людей більше, але прочан на цьому шляху не бракує ніколи. Отож немає такого поняття, як «організація паломництва», і ніхто не їздить перед його початком, розбиваючи трасу на шматки, придатні для одного пішого переходу та домовляючись про ночівлі. Натомість вздовж усього Camino є спеціальні доми-ночівля, вони звуться альберге (albergue). У Барселоні кожен учасник отримав credenciales – «паспорт» прочанина. У цьому паспорті ставлять печатку про ночівлю в тому чи тому альберге, а без паспорта на ніч не пустять, бо це дім для паломників, а не просто так.

Себрейро знана тим, що в тамтешньому храмі сталося євхаристійне чудо: під час св.Меси хліб і вино стали видимими Тілом і Кров’ю Христовими. Киньте запит у пошуковик, і прочитаєте це у першому ж ПДФ-файлі, який випаде в списку.

Фото: с.Ольга Катерина

А до «списку» чудес, які сталися на трасі, можна зарахувати й те, як Ольга знайшла свою групу, загубившись у полях. Місцевий хлопчик, якого ніхто ні про що не питав, підійшов до групи стурбованих іноземців, і двічі тикнув простягнутим пальцем: «падре» звернув ось на цю стежку, а «дама» – ось на ту.
Той підліток, певно, був для Camino такою собі символічною стрілкою-вказівником, яких чимало по всій трасі. Жовті стріли і малюнок-раковинка – те, що супроводжує всіх паломників до мети. Якщо не знаєш, де ти, якщо загубився, якщо щось сталося – шукай жовту стрілку і раковинку-«королевку», вони повернуть тебе на паломницький шлях. Чим це не символ християнського життя взагалі – молитовні підказки правильності дороги?

Можна порівнювати пройдені траси. Коли ми вирушаємо до Бердичева (Маріуполя… Ченстохови… Будслава…), то беремо на день маленький рюкзак, бо великий їде «організованою» вантажівкою. А на Camino не «бавляться у прощу», там ідуть з усім своїм скарбом. Отож дорога нелегка. До того ж, не завжди рівною трасою, а горами. Купувати їжу – недешево ( нести не вийде; а везти нема кому). Клімат – не наш: якщо випране не сховати на ніч, воно набереться вологи після заходу сонця. Коротше кажучи, якщо комусь хочеться набути досвіду «серйозного» паломництва, то пакуйте речі на Сантьяго…

Дорога завжди приносить зустрічі з цікавими людьми. В одному з домів, де змучені спраглі прочани шукали бодай якогось «технічного» шлангу для поливу квітів, хазяйка винесла їм воду в магазинських пластикових пляшках, а хазяїн усіх благословив, дізнавшись, що це паломники. Ані йому, ані їм не завадило те, що вони – католики, а він – протестантський пастор. В іншому місці, у містечку Саррія, коли мої герої зовсім не героїчно «впали» на стільці вуличної кав’ярні, до них підходив настирливий офіціант і все про щось говорив. А в них сил не було прислухатися. Зрештою, змучені паломники усвідомили, що офіціанта вже тричі Бог посилає, і говорить він (тицяючи пальцем в о.Романа), що «отам, отам» є монастир, у якому такі само отці в білому! «Отам» виявилося буквально за рогом, за кілька кроків, а брати в білому… ні, то були не домініканці. То була зустріч із живою Історією! Бо це виявилися монахи-мерседарії. Був колись такий Орден Пресвятої Марії для викупу полонених… Виявляється, ще й досі існує! З 1218 року.

Camino любить своїх прочан, а вони люблять Camino. Придорожні їдаленьки існують фактично тільки для підживлення паломників. Часто на стінах цих будиночків можна побачити фотографії хазяїна з тими чи тими паломниками, засклені автографи та слова подяки. Місцевих людей на трасі зустрічається небагато, але кожен обов’язково посміхнеться, привітається й побажає гарної дороги: «Buen Camino!» Один з місцевих, типовий поривчастий іспанець, підійшов до прочан у Портомарині, став навколішки і попросив його благословити… Дівчата були збентежені, але благословили.

Потім були ще дні й ночі, нарешті – Сантьяго, св.Меса у величній катедрі, красу якої не передадуть ніякі фотознімки (кажу ж вам, туди йти треба). Втомлені прочани, збиті ноги, знову треба думати, як викрутитися з грошима… Коли раптом – у катедрі на Месі та ж сама пані з Чехії, яку вже стрічали на трасі, їй ще сподобалося, як «наші» співають! З радості від зустрічі пані Ярмя дала дівчатам 100 євро… і вони розплакалися. Знову – Бог дав.

Фото: с.Ольга Катерина

Вже викладено в Інтернет усі спогади, детальні, з фотоілюстраціями, а паломницька дорога все ще не відпускає моїх друзів. Вони на собі пізнали справедливість сказаного одним із тих, кого зустріли там: «Camino ніколи не закінчується».

«А що ж це таке – паломництво до Сантьяго?» – розпитувала я їх.
«Насамперед – це паломництво, тобто кількадесят кілометрів пішки щодня, – напівжартома, але й серйозно відповів о.Роман Шульц ОР. – Це час покладання на Бога в усіх ситуаціях. А також час несення до гробу св.Якова всіх прохань та інтенцій, з якими ми вирушили. Час, переплетений молитвою. Вона дуже індивідуальна на цій дорозі. По суті справи, кожен паломник її проходить сам-один (можна просто зустрічатися в домовлених місцях). Тож вдавалося читати в день по чотири й більше частини Розарію. Вочевидь паломництво до Сантьяго – це ще й зустрічі, інколи предивні! Ми, наприклад, зустріли прочан із Бразилії, від яких дістали запрошення на зустріч молоді у Ріо-де-Жанейро, що відбудеться за два роки. Центром кожного дня була св.Меса, а вершиною паломництва – Євхаристія при гробі св.Якова. До речі, у катедрі є просто прекрасна каплиця Адорації Пресвятих Дарів. Там постійно сидять люди, немовби занурені у мир, що спливає від Ісуса, присутнього в Гостії…»

…Отака буває «цифрова культура». Просто люди розповідають про те, як ходили в паломництво, як молилися, як їм Бог благословляв. І це насправді є сучасним апостольством!

Експерт із комунікації Тоні Бірдсонг, співавтор інтернет-ресурсу
@ stickyJesus: як жити своєю вірою, стверджує, що нині люди проводять понад 110 мільярдів хвилин щомісяця в Інтернеті. А отже, той, хто не використовує можливостей, які надає цифровий простір, марнує їх. «Це дні бенкету для євангелізації, історичне соціальне зрушення», – каже вона.

Єдине зауваження – засобами Інтернету потрібно вміти користуватися, це чиста правда. Інтернет затягує. Але та ж сама Бірдсонг зізнається, що проводить годину-півтори на молитві, а вже потім вмикає комп’ютер.
Як на мене, з таким підходом – і маючи про що розповідати світові – ми цілком спроможні відповісти на ті виклики часу, що їх обговорюватимуть єпископи у чилійському Сантьяго.
Зрештою, ми до цього покликані.

Фото: bestourism.com

Фото: bestourism.com

Фото: bestourism.com

Фото: bestourism.com

]]> http://www.credo-ua.org/2011/10/52011/feed 3 http://www.credo-ua.org/2011/03/41702 http://www.credo-ua.org/2011/03/41702#comments Sat, 05 Mar 2011 09:30:21 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=41702

Пригоди Анатолія, Марії та Христини під час паломництва до Святої Землі

(Продовження. Читайте також початок, другу та третю частину розповіді)

Ми побували у Болгарії і зробили висновок, що вона гостинніша за Румунію. З Божою допомогою вдалося подолати всі труднощі і дістатися до Туреччини.

Що їсти? Де спати? Куди йти?

Найцікавіше було, коли ми не знали, в який бік іти або взагалі губились десь в полях. Моя англійська взагалі не мала жодного значення, бо її ніхто з місцевих не розумів. Інколи, щоб порозумітися, доводилося тикати пальцем в карту та всім своїм виглядом виражати запитання «куди?» Допомагали такі слова: «авто», «брррр» (показуючи водіння автобуса), прості англійські слова або тикання пальцями! Коли ми щось купували, продавці пояснювали ціну або на пальцях, або писали на папірцях. Російська, англійська, інколи польська, мова жестів та окремих звуків – так ми розмовляли з місцевими. Язик до Києва доведе… і не тільки…

У кожній країні ми потихеньку вивчали місцеву мову. Коли хтось здогадувався, що ми маємо на увазі, і вимовляв це слово, потрібно було його швиденько запам’ятати. Так ми вивчили деякі корисні слова: автостанція, гаряча вода, центр міста, скільки коштує, як пройти та інші.

Харчувалися в основному тим, що Бог пошле

Їжа – це окрема історія. Як не дивно, але протягом всього паломництва ми добре харчувалися, в основному тим, що Бог пошле. Інколи нас навіть пригощали незнайомі люди: чи ми так виглядали, чи вони просто такі добрі. Сподіваюсь, – останнє! Цікаво було куштувати місцеву їжу, але не в ресторанах і навіть не в кафе. В основному ми їли бринзу, овочі, хліб та молочні страви. Делікатеси: виноград, горіхи, яблука, інжир – Господь посилав! І цього вистачало!

Міняти гроші доводилось на місці. Цікаво, що наприкінці мандрівки кожною країною грошей в нас залишалось мало і ми встигали їх витратити.

Взагалі наш вигляд справляв на місцевих різне враження. Три людини з великими рюкзаками (дві з них – дівчата) та з картою в руках. Але в загальному ми виглядали безпечно, тому нас не лякались і готові були допомогти.

Прощавай, Європо, – привіт, Туреччино

Так усе ближче ми наближалися до Туреччини (вона ж Анатолія), яка лякала нас невідомим. Щоб пройти під невеличким дощем останні кілометри від Болгарії до Туреччини, ми з Марійкою одягнулись у дощовики, Анатолій натягнув на себе величезний мішок для сміття. Було дууууже смішно на це дивитись! Зате сухо! Поки ми дійшли до кордону, наїлись по дорозі горіхів, яблук, сливок та багато іншого. У такі хвилини надзвичайно відчувалась турбота Бога про нас. Він турбувався про нашу безпеку, про погоду, про житло, про людей, про зустрічі, про невипадкові випадковості. Всюди кожну хвилину був Він. Відчувати та бачити це у власному житті було чимось надзвичайним.

Троє в мішках для сміття увійшли в будівлю і не залишились непоміченими

Ось і кордон. Троє в мішках для сміття та з рюкзаками (тобто, ми) увійшли у будівлю і не залишились непоміченими! На нас всі дивились із запитанням в очах: «Це хто такі і що тут роблять?» Візи отримати було неважко. Їх просто потрібно купити та самостійно вклеїти у паспорт. І ось ми можемо перетинати кордон. Ми перетинаємо обмежувальні загорожі, і в тумані нас зустрічає прапор з червоним півмісяцем! Ми в мусульманській країні.

Далі буде

CREDO №1 (123) 2011

Інші матеріали цього числа:

Українське Різдво з-за океану

]]> http://www.credo-ua.org/2011/03/41702/feed 1 http://www.credo-ua.org/2011/01/38964 http://www.credo-ua.org/2011/01/38964#comments Mon, 10 Jan 2011 17:48:46 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=38964

Пригоди Анатолія, Марії та Христини під час паломництва до Святої Землі

(Продовження. Читайте також початок та другу частину розповіді)

Не дуже сонячна Болгарія

Останні 10 кілометрів Румунії – і ми перетнули кордон з Болгарією. Цікаво, що в Болгарії все пишуть кирилицею, і коли читаєш, можна щось зрозуміти, але коли вони починають говорити – нічого не второпати. Зате дуже смішна мова. Наприклад, продавець болгарською буде «продавачка», штовхни двері – «дряпні», копійки – «статінки», з’їж – «хапні»… та інше. Ми вже подумали, що хтось жартував, коли вигадував болгарську.

Болгарія виявилась гостиннішою за Румунію. Дорогою ми знайшли мигдалеві дерева та набрали багато горіхів. А потім, як маленькі мавпочки, трощили їх камінцями та їли.

З пригодами ми дісталися до Варни, де про нас вже знав капуцин брат Яцек.

Болгарія почастувала нас смачнючим виноградом

Ми зупинились у брата Яцка в храмі, а точніше в будівлі, що раніше стояла біля храму. Храм розвалили ще в радянські часи. У цьому будинку жив священик, сестри-монахині, сім’я, безпритульні люди та ми. Але атмосфера була приємна. Сам брат Яцек казав, що відверто дивується тому, як цей будинок функціонує.

Господь продовжував дбати про нас. Я забула взяти в паломництво дощову куртку і весь цей час страждала від дощів. Але добрий хлопець Крістьо, що мешкав в тому ж будинку, подарував мені чудову дощову куртку. Погостювавши у Варні, ми вирушили далі.

Болгарія не радувала нас сонцем, а тільки вітром та дощами. Зате ця країна почастувала нас смачнючим виноградом, яким ми об’їлись до «не хочу». Це саме був кінець сезону, врожай винограду вже зібрали з полів. Але якось випадково ми зупинилися біля виноградного поля. Анатолій з цікавості пішов подивитись… і знайшов залишки винограду, такого смачного та солодкого! Я в житті такого не їла! Так ми зрозуміли, що варто звертати увагу на виноградники біля доріг. Винограду наїлись на рік вперед. Так і їли в дорозі, що Бог пошле.

По різному ми дісталися до Сонячного берега. Однією з цікавинок тієї місцини є півострів Нессебр, де збереглось багато пам’яток архітектури. Ми незвично виглядали з рюкзаками, в брудних чоботах та шкарпетках на тлі охайних туристів, які прогулювалися вузькими вуличками Нессебру. Але нам було байдуже – ми отримували радість від того, що бачили, знайомилися з людьми. Піклування Бога відчувалось всюди, коли ми не могли знайти місце для намету – і потім знаходили. Коли не було що їсти – і нас або пригощали, або ми самі по дорозі знаходили. Так ми і йшли, щохвилини не знаючи, що нас чекає далі.

Наступним місцем, де нас чекав капуцин бр. Марек, було інше курортне містечко – Бургас. Ми дісталися туди днем раніше і виявилось, що брат в той момент був за 400 км від Бургасу. По телефону він просив нас почекати, і хотів заради нас приїхати до Бургасу. Весь день ми тинялись під дощем. Нарешті десь опівночі приїхав брат Марек. Цікавий веселий чоловік, який залишив зібрання братів-монахів і приїхав спеціально, щоб познайомитись з нами. Ми порозмовляли, він залишив нам ключі та знову поїхав на своє зібрання. Уперше за два тижні ми мали можливість випрати наші речі, які вже відверто смерділи.

Не дивлячись на дощ, який лив то сильніше, то тихіше, потрібно було йти. До Туреччини вже було недалеко. Останнім місцем, де можна було зупинитися, було невеличке село Малко Тарново, розташоване майже на самому кордоні. Там виявилось, що нас чекають у старовинному двоповерховому будинку. Колись цей будинок якогось графа майже розвалився, коли його викупив греко-католицький священик і зробив там недільну школу для діток. Пані Кірка, жіночка похилого віку, яка нас зустріла, дуже люб’язно показала нам церкву і залишила цілий будинок для нас самих. Старовинний дерев’яний будинок, повний антикваріату, старих різьблених меблів та портретів, складав неймовірне враження. Там ми знову застрягли на 2 дні через дощі. Але згодом дізналися, що це було не даремно.

І знову невипадкові випадковості

Цікаво, що все, що відбувалося з нами, навіть, на перший погляд, не дуже приємні речі, наприклад, сильний дощ, траплялися тільки на краще. «Завдяки» дощу у Бургасі, ми застрягли на один день довше. Через це «випадково» зустріли знайому в он-лайн, яка мала знайомого на Кіпрі. Тоді ми ще не знали, як дістанемось Кіпру та виїдемо з нього. Новий знайомий Джамаль з Кіпру погодився допомоги вирішити питання виїзду з острова. Випадково у Варні Анатолій зустрів знайомого священика, який люб’язно дозволив нам зупинитися у нього вдома в Малко Тарново, що на кордоні з Туреччиною. Якби ми не залишились через дощ на один день в Малко Тарново, то потрапили б у сильний буревій в Стамбулі. Але про це все ми дізнавались потім і розуміли, що Господь веде нас та оберігає. Згодом ми зрозуміли, що набридливий дощ всю цю дорогу насправді був для нас благословенням.

Далі буде

]]> http://www.credo-ua.org/2011/01/38964/feed 6 http://www.credo-ua.org/2010/08/32353 http://www.credo-ua.org/2010/08/32353#comments Wed, 25 Aug 2010 07:30:07 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=32353

Але не звичайну кухонну, а ту, яка згадується в Святому Письмі, щоби стати «сіллю землі».

Отже, спекотного недільного ранку, в перший день серпня, невеличка група Руху Чистих Сердець ступила з потягу на Кримську землю. Що нас тут чекає? Крім того, що будемо мати конференції та екскурсії, наразі нічого невідомо.

Перша ж екскурсія почалася в Сімферополі.

Стомлені та знесилені після тривалого переїзду хлопці та дівчата мріють лише про холодний душ, але наш організатор Паша має дещо інші плани. Починаємо пересуватися вуличками міста, розглядаємо занедбані вулички.

Аж ось маленький парк .Та що це? Велика алея, а вздовж неї з обох сторін лавки- справжні витвори мистецтв (навіть смітники ковані та прикрашені)! Всі потихеньку почали прокидатись.

Пройшовши далі та оглянувши театр, церкви, ми опинились перед мечеттю і були приємно вражені, коли нам запропонували ввійти до середини. Ми ніби потрапили до казкового палацу, тому що всередині було дуже гарно. Імам розповідав нам про істинність своєї віри, на що наші активісти відреагували досить гаряче. Відбулась змістовна бесіда у формі дискусії. Розійшлись всі тихо та мирно.

Проживали ми в будиночку гостинної пані Ані, яка щороку приймає велику кількість християн, у с. Углове, Бахчисарайського району. Щодня під час конференцій ми отримували відповіді на ті питання, які нас давно цікавили. Організатори Паша, Юля та Оля гарно підготувались та доступно донесли нам важливі теми про зміст діяльності РЧС, про стосунки між хлопцем та дівчиною, про моральні норми, про контрацепцію. Живе спілкування набагато більше запам’ятовується, ніж «сухі» начитування.

Ми настільки зблизилась за всі ці дні, що мали за радість поспілкуватись один з одним. Найбільш прекрасними були стосунки на кухні. Адже готували ми самі собі по черзі, і готували дуже смачно. Хлопці допомагали дівчатам, а деякі з них мали навіть кращі навики роботи на кухні, ніж окремі дівчата. Головне, що готували весело та дружно.

Найбільше вразила екскурсія до Бахчисараю. Це казкове місто, потрапивши в яке, просто втрачаєш відчуття часу і хочеться забути про все і дивитися лиш на цю старовинну красу. Живописна природа залишила незабутнє враження у наших серцях, а гора Чуфут-Кале зачарувала назавжди. Досить дивна гірська архітектура – вбудовані в гори будинки, монаші келії, господарські приміщення.Опинившись в Бахчисараї, мимоволі згадуєш фільм про Роксолану, відчуваєш і себе причетним до історичних подій. Особливо це відчувалось у Ханському палаці, атмосфера якого перенесла нас у минуле століття і дала розуміння того, що ремесла розвивались тоді не гірше, ніж сьогодні.

Щодня ми мали Службу Божу, яку для нас проводили отці, які проживали у сусідньому будиночку, за що ми їм були безмежно вдячні. На недільну Службу ми поїхали у Ялту. Маленький Храм стоїть під захистом екзотичних дерев, захищений від палючого сонця з усіх сторін. Отці Домініканці провадили Мессу російською мовою, що нас ненадовго трішки збентежило, та згодом ми підлаштувались і досить гарно переспівували все по-українськи.

Теплі спогади наповнюють серце при згадці про кримське лагідне море, чистий пісок та про те, як священик з Довбиша підтримував чистоту на пляжі разом зі своєю молоддю, збираючи там сміття. Якби було більше таких свідомих людей, то відпочинок був би набагато приємнішим і кращим. Тому дякуємо щиро за таку роботу.
Реколекції – це час пізнання Бога, оточуючих та самого себе. Думаю, що ці реколекції залишили слід не тільки в моєму житті, а й кожного присутнього на них. Кожен зробив висновки для себе про те як жити далі, чи варто берегти себе та своє серце.

Насамкінець хочу сказати, що РЧС – це рух для справжньої християнської молоді, яка усвідомлює всю відповідальність перед Богом за своє життя. І лише та молодь, яка хоче пізнати, зможе знайти відповіді на найболючіші питання саме в РЧС. Нам дуже пощастило, що ми маємо можливість належати до Руху Чистих Сердець, адже завдяки ньому ми можемо спілкуватися з близькими по духу людьми і не боятися, що нас хтось засудить чи образить.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/08/32353/feed 0 http://www.credo-ua.org/2010/04/22754 http://www.credo-ua.org/2010/04/22754#comments Fri, 30 Apr 2010 17:42:12 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=22754

«В серці Матері Церкви я буду любов’ю»

(св. Тереза від Дитяти Ісус)

Сьогодні, 30 квітня о 10.00 віруючі Житомира попрощались з мощами св. Терезки. Вона поїхала далі мальовничою весняною Україною. Не можна було не почути в словах єпископа Яна Пурвінского нотки тремтіння і зворушення.
Шкода розлучатися з тим, хто обдарував тебе любов’ю… Вона залишила нам гарне послання: «Живи любов’ю, обирай лише любов, незалежно від обставин і оточення».

Ця любов, якою палає її серце в серці Церкви, притягує різних людей і творить чудеса, але ці чудеса непомітні, як було непомітним укрите життя святої у монастирі в Ліз’є.

В одному зі своїх листів до священика, що працював на місіях, св. Тереза пише: «Ви зовсім мене не знаєте». Не знали її за життя також її співсестри. Коли св. Тереза помирала, то одна черниця сказала іншій: «Шкода, але про неї нічого не можна сказати в некролозі, вона не зробила нічого визначного». Тереза тішилася цими словами. Що ж зробило її однією з найпопулярніших святих вже через декілька років після її смерті? Її автобіографічний твір «Повість про одну душу»? Її вчення? І це також. Але найголовніше – це здійснення її покликання, яке вона відкриває, вступивши до закритого монастиря Босих кармеліток.

«Терезка мала великі випробування», – розповідає о. Петро Гершевич OCD, один з чотирьох кармелітів, що супроводжували мощі під час перебування у Житомирі,- її життя не було легким в монастирі, вона досвідчила всього: і нерозуміння, і браку любові, але вирішувала це тільки з любов’ю, бо як інакше? Тільки любов’ю…».

Далі він розповів про маленьке чудо, яке пов’язує з особою св. Терези. Екіпаж кармелітів, що супроводжував реліквії під час паломництва у Львівській Митрополії щойно змінився, до Луцької дієцезії поїхав інший екіпаж. Четверо кармелітів, звільнившись після чергування, опинились недалеко від Почаєва. Вирішили вступити до цього монастиря. Отці знали про непросте ставлення священників Московського Патріархату до Католицької Церкви, але вирішили не марнувати можливості відвідати Почаївську Лавру. Підходять вони до входу до Лаври, а там стоять чоловіки в камуфляжі і з козацькими папахами на головах. Отці пройшли повз них, і коли вже їх минали, один із козаків відізвався:

«А ви хто?» -І сам відповів на своє питання: «А ми знаємо хто ви: ви – наші брати!».

«Це все Терезка! Там де вона є, вона приносить любов», – закінчив о. Петро.

Кармеліти, що супроводжують реліквії, дуже втомлені, втомлені дорогою і темпом паломництва мощей. У нашій, Києво-Житомирській дієцезії вони проїхали за два дні 13 парафій. За кермом мікроавтобуса, яким мощі мандрують Україною, сидить диякон Марко. Якось він зайшов до мене на каву. Скромний, простий і добрий, зрілий чоловік в кармелітському габіті. З під скапулярія (деталь кармелітського габіту) виглядає бенедектинський хрест. П’ємо каву і розмовляємо. В розмові виявилось, що він був в Руанді в період війн. Розповів, що його і ще одного кармеліта вже ставили до стінки представники одного з ворожих племен. Якби не втрутився офіцер, їх би вже не було у живих. В Руанді вбили сотні священиків та ченців, включаючи єпископів. Диякон Марко сидів і спокійно пив каву в моїй кімнаті…

В катедрі щоденно з 27 по 30 квітня були натовпи віруючих, що приходили віддати честь мощам. Храм не закривався три ночі і три дні, люди чували біля реліквій святої. Вірні підходили, делікатно торкаючись саркофагу з мощами, просили кожен про своє, але з переконанням, що свята почула їх моління. Щодня відправлялось по чотири Служби Божих, під час яких проповідував один з чотирьох кармелітів.

Отець Ромуальд виділив під час проповіді три основні риси духовності св. Терезки: прагнення до святості, довіра Богові і діяльна любов до ближнього.

Розповідаючи про працю св. Терези над чеснотою любові до ближнього, навів цю історію: «Одна із співсестер викликала у святої природну антипатію. Терезка роздумувала так: якщо я маю любити ближнього, кожного ближнього, то я повинна робити особливо для цієї співсестри все так, неначе б вона була моєю найулюбленішою сестрою. Звісно, що не давалося їй це легко, але для тієї сестри вона все робила з надзвичайною старанністю та увагою. Нарешті монахиня не витримала і запитала: «Сестро, за що ти мене так любиш?»…

Логіка св. Терези наступна: Інша людина – це Боже творіння, і коли ми її любимо, ми любимо Боже творіння. А що може для кожного Творця бути приємнішим, ніж те, коли його творіння ним захоплюються? Отак і вчинки любові до другої людини є проявом того, що нам подобається творіння Творця і це надзвичайно тішить Бога. Тереза любила людей, щоб зробити приємне Богові. Невипадково Тереза від Дитяти Ісус є одним з 33 Вчителів Церкви.

Як чудово, що стільки людей св. Терезка зібрала навколо себе. «В серці Матері Церкви я буду любов’ю!». Це здійснилось. В Житомирі ми це вже побачили. Далі чекають Київ, Харків, Запоріжжя, Донецьк, Одеса, Ялта, Миколаїв, Хмельницький…

Півтора року мені довелося прожити в Японії. Як казав герой відомого фільму: «схід – справа тонка». Він дійсно мав рацію – я в цьому переконалась на власному досвіді.

Про Японію можна говорити багато. Почну з того, що це дійсно, одна з найбільш розвинених країн світу. Але при цьому Японія зберегла своє історичне обличчя.

Це країна приємних дрібниць і відмінного сервісу. Перше, що вражає, це ставлення до тебе як до людини. Куди б ти не пішов, тебе ніде не облають, не нахамлять і будуть допомагати всіма можливими способами. Я не кажу про магазини, ресторани і подібні заклади, де люди роблять бізнес і хочуть отримати за це гроші – це і так зрозуміло. Я маю на увазі державні установи, поліцейські дільниці, лікарні. У нашій країні, коли приходиш до чиновника будь-якого рангу, ти завжди відчуваєш себе нижчою ланкою: тим, хто просить, а в Японії будь-який чиновник, навіть найвищого рангу є слугою закону (в прямому сенсі цього слова), і він вилізе «зі шкіри», щоб вирішити твоє питання в зручному для тебе контексті.

Куди б ти не пішов, тебе ніде не облають, не нахамлять і будуть допомагати всіма можливими способами

Про лікарні в Японії, напевно, можна написати окрему книгу. Мені довелося там народжувати. Напевно, там найкраща медицина у світі. Я порівнюю навіть не з українською, а з європейською, і порівняння далеко не на користь Європи.

Щоправда, наша сім’я мала страхування, яке покривало всі витрати. А ось у кого страхування немає, тому доводиться несолодко: медицина без страхування дуже дорога. Хоча в Японії людей без страхування, напевно, немає. Там майже немає бомжів; особисто я бачила тільки одного в Токіо.

Японія – дуже перенаселена країна, але при цьому чистішої країни я не бачила. У Японії немає дитячих будинків. Там навіть такого поняття не існує. Та й бездомних тварин я не зустрічала.

Японська кухня – найздоровіша кухня у світі, але, на мій український смак, не найсмачніша, хоча чоловік з цим готовий сперечатися, адже йому вона дуже подобалася. А мені подобався сервіс у ресторанах. Там немає поняття чайових, хоча офіціант виростає з землі на першу вимогу.

Будь-який японець, до якого звернешся на вулиці, з усіх сил намагатиметься тобі допомогти

Зауважу, що проживши два роки в Японії, я не знала мови, та й не прагнула цього. Якщо ти не збираєшся залишатися там назавжди, то без цього можна обійтись, настільки там все зручно та автоматизовано. До того ж, будь-який японець, до якого звернешся на вулиці, з усіх сил намагатиметься тобі допомогти, пояснюючи різними мовами та мовою жестів, доки врешті-решт це не призведе до бажаного результату.

Для інвалідів та мамусь з дитячими візочками життя в Японії дуже комфортне. Скрізь: у лікарнях, в магазинах, на вокзалах та музеях для дитячих візочків та інвалідних візків обладнані спеціальні місця, ліфти та ескалатори. Таким чином матусі є повноцінними членами суспільства, а не як в Україні – вирвані на три роки з життя. Адже якщо в тебе немає машини й поруч чоловіка, навряд чи ти кудись зможеш вибратися сама з дитиною. Я в жодному разі не хочу образити нашу країну, але після Японії, де я прожила з маленькою дитиною рік, можу сміливо це стверджувати. В Японії в будь-якому громадському місці є кімната для мами, в якій вона може нагодувати, переодягти, помити дитину, підігріти суміш або покласти спати. А безкоштовні кришталево чисті туалети є скрізь. Те ж саме можна сказати про інвалідів – вони живуть повноцінним життям і не відчувають жодних незручностей.

Японія комфортна для подорожей, а подивитись там є на що. Японці – працеголіки, вони працюють з ранку до вечора, але відпочивати теж вміють. Тому у них чимало дуже гарних і видовищних свят.

Багато робиться для іноземців, причому безкоштовно. Наприклад, курси японської для іноземців (такого я не бачила в жодній країні). Часто відбуваються різні фестивалі: традицій японського чаювання, фестиваль кімоно тощо.

Найбільше я любила Японію за те, що там скрізь і завжди їздять на велосипедах – це так зручно і здорово.

Є магазини для людей з різним рівнем доходу і якість товарів від цього не страждає. Можна купити багато недорогих хороших речей. Найдорожче в Японії коштують їжа та послуги, але вони того варті.

У японців не існує поняття дружби у нашому розумінні цього слова

Проте Японія також має багато мінусів. Наприклад, там важко знайти роботу іноземцю. Я знаю багатьох дівчат, які навчалися в Японії і хотіли залишитися там жити та працювати за фахом. Але це практично неможливо. Жінці в Японії взагалі складно знайти роботу і, наскільки я зрозуміла, японки цього особливо не прагнуть. Їхнє завдання – вийти заміж і народжувати дітей (як мінімум, трьох), а матеріальне забезпечення родини – це турбота чоловіка.

У японців не існує поняття дружби у нашому розумінні цього слова. У них обмежений словниковий запас, вони мало спілкуються один з одним. До японської подруги не прийдеш потеревенити, та й просто так на чайок не забіжиш. Немає у них теплоти у відносинах. Напевно, тому там дуже популярні психологи.

Ще одним великим мінусом Японії є територіальне розташування країни. Адже японці живуть на островах, які весь час трясе. Щодня відчуваються легкі землетруси, але мені довелося пережити і кілька сильних. Для нас це страшно, а для японців – повсякденна справа. А ще там постійно підвищена вологість і три місяці на рік – сезон дощів. У будинках і квартирах всюди цвіль, з якою потрібно постійно боротися.

Про Японію можна говорити багато і я сумую за цією країною. Хоча людині зі слов’янським менталітетом залишитися жити там назавжди було би дуже складно.

Зараз я живу в Чехії. Про цю країну можу сказати дуже мало, тому що я тут зовсім недавно. Чехія – слов’янська країна і вона за духом мені ближче. Мешкаю у Празі. Це дуже гарне місто зі зручним транспортом. До мене, як до іноземки, люди на вулиці ставляться гірше, ніж в Японії. Я не скаржуся, а просто констатую факт. Життя у Чехії не сильно відрізняється від українського. Після приїзду була в поліції – реєструвала приїзд. Враження не найкращі. Напевно, потрібно прожити тут трохи довше, аби робити якісь висновки. Але в Чехії цілком реально знайти роботу, вивчити мову і жити повноцінним життям. Чоловік мешкає у цій країні вже 10 років, йому подобається. А я поживу – побачу. В крайньому випадку завжди зможу повернутися додому. Незважаючи на всі недоліки нашої країни, я її дуже люблю і дуже сумую за нею.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/04/21653/feed 1 http://www.credo-ua.org/2010/04/21138 http://www.credo-ua.org/2010/04/21138#comments Wed, 14 Apr 2010 10:52:56 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=21138 Пригоди Анатолія, Марії та Христини під час паломництва до Святої Землі

(Продовження. Початок читайте в № 9-12 ст. 28-29)

Настав той довгоочікуваний день, коли ми вирушили в паломництво до Святої Землі. Про цю мить ми всі мріяли вже довгий час, підготовка завершена. 12 вересня 2008 року нарешті ми виїхали в мандри на зустріч пригодам з Богом!

5 хвилин до…

Оскільки з перетином Україно-Румунського кордону з’явились певні перешкоди, довелось їхати через Молдову. Ця країна нас особливо не цікавила, тож ми вирішили не гаяти часу та проїхати її потягом й автобусом. Ми приїхали до Кишиневу у неділю. Вийшли з потягу і вирішили піти на недільну Святу Месу. Але де храм? Пішли навмання і вийшло, що пішли правильно. На Службу встигли за 5 хвилин до початку. Потім виявилось, що до кордону потрібно їхати автобусом. Приїхали на автовокзал і встигли на свій автобус за 5 хвилин до його відправлення. Виявилося, що це був єдиний на день автобус. І так за один день ми 2 рази встигли «за 5 хвилин до..».

Румунія без циганських таборів

Після цілого дня у дорозі ми доїхали до кордону Молдови та Румунії. З горем пополам перетнули кордон і опинись в невеличкому румунському містечку Галац. Вже був вечір та досить холодно. Де переночувати, ми так і не знайшли, тож вирішили піти та знайти місце під намет, що виявилося не так легко. Ми опинились на трасі за містом і продовжували йти в темряві під дощем в пошуках місця для табору. Куди ми не звертали, всюди була багнюка. Нарешті знайшли клаптик землі більш-менш придатний для ночівлі. Єдиним притулком серед ночі та дощу був для нас намет. Так пройшла перша ніч паломництва у наметі: в якомусь полі, десь в Румунії. Сніданок, що складався з українських сала, хліба та огірків, здавався найсмачнішим. Цікавий початок. Що ж буде далі?

Різко похолодало, інколи йшов дощ. Дуже хотілось чогось гарячого. Так як наше паломництво було економ-класу, то ми взяли з собою термос та заварку. На заправках, в кафе ми просили гарячу воду, щоб засипати в неї заварку та мати гаряченький чай. Нам досить легко давали окріп, мабуть, через наш смішний вигляд бідних туристів.

Через дощі йти по Румунії видалось майже неможливим. Тому ми проїхалися до міста Констанца, розташованого на березі Чорного моря. Цікаво, але всюди нас зустрічали якісь приємні сюрпризи. Наприклад, водій автобусу мав українські корені та більш-менш розмовляв українською. Коли ми сказали, що нам потрібно до католицького храму, він на автобусі відвіз нас туди та ще подарував карту Румунії. Це вже був 3 день нашого перебування в Румунії. Протягом цього часу ми не могли прийняти душ і вже починали не дуже добре пахнути. Єдина можливість переночувати у місті була – прийти в храм та попросити про нічліг.

Увечері стомлені ми прийшли до храму, де нас ніхто не чекав. Помолившись, ми подзвонили в двері будинку біля храму. Відкрив молодий хлопець, який, на щастя, розмовляв англійською. Він уважно вислухав нас та покликав настоятеля храму, якого називав монсеньйор. Монсеньйор уважно роздивився нас, наші документи, задав кілька питань і.… кудись пішов. Повертається і каже: «Добре. Залишайтеся. Вам приготують кімнати.» Нашій радості не було меж! Ледве теплий душ та чиста постіль були неймовірним щастям. Мабуть, тому що нас добре прийняли, тепер з Констанцею в мене тільки найкращі асоціації.

Коли ми йшли в паломництво, чомусь уявляли собі Румунію, як країну з циганами та таборами на колесах. На щастя, наші стереотипи виявились лише стереотипами. Крім того, досить часто нам допомагали незнайомі люди, навіть коли ми їх не просили про це.

В румунів не дуже популярна англійська, тому інколи було важко питати про дорогу. Мовою жестів, звуків та емоцій ми орієнтувалися на місцевості.

Одного разу ми заблукали. Карта, яку подарував нам водій в Констанці, виявилась старою. Отак ми пішли шукати дорогу, яка вже не існувала і опинились надвечір в полі. Цікаво та смішно було дивитись, як Анатолій намагався порозумітись з румуном, якій їхав на ослику зі своєю родиною через поле. Румун виявився артистичним, а в Анатолія проявився талант розмовляти мовою жестів. З цієї розмови ми зрозуміли, що знову доведеться ночувати в полі.

Румунія – «цікава» країна, там зграї собак вільно бігають, де їм захочеться… Ми розбили намет у полі, і серед ночі нас знайшли дикі собаки. Вони оточили намет та почали голосно лаяти. Що робити?! Їх багато, ніч… Можливо, ми зайняли їх територію, може вони відчули їжу у наших в наплечниках. Ситуація була небезпечною. Ми почали разом молитися. Через деякий час собаки пішли собі геть.

Ще багато цікавих людей, смішних ситуацій та Божого ведення ми зустріли, відчули та побачили. Але попереду були інші країни, треба було поспішати.

Далі буде

Божевільна ідея

Це був найяскравіший період в моєму житті. Змінилась я сама, змінилось моє мислення, моє життя…

Якось я побачила оголошення у нашому храмі про паломництво з групою до Єрусалиму. Дуже захотіла побачити Святі Місця. Поділилась своєю новою мрією з подругою, Марійкою. А вона мені й каже:

- Навіщо тобі летіти до Єрусалиму? Пішли з нами пішки!

« Пішки?! Вони божевільні!» – це була перша думка, яка прийшла до голови. Але заради цікавості, як це вони планують таке вчинити, розпитала подругу що до чого. Це була давня мрія Анатолія, хлопця Марійки. Закохані планували здійснити паломництво до Святої Землі та взяти шлюб у Кані Галилейській.

Навіщо тобі летіти до Єрусалиму?
Пішли з нами пішки!

Думки про піше паломництво до Єрусалиму не залишали мене. Тільки місяць тому я отримала підвищення в престижній компанії, досягла того, про що мріяла останній рік свого життя. Але ця ідея мене настільки захопила, що стало байдуже до роботи.

Так розпочались наші пригоди. Анатолій, Марійка та я домовились молитись про це паломництво. Розробили приблизний план: що необхідно вирішити в організаційних питаннях, отримання візи та інше. Все було дуже-дуже приблизним. Запланували, що найкращим часом паломництва буде початок осені. І чекали, що Господь відповість на наші молитви. Покровителькою цього паломництва обрали Богородицю та апостола Павла.

Як ми робили візи

Спочатку потрібні були листи від настоятеля та єпископа про те, що ми хочемо здійснити паломництво до Святої Землі. На їх основі ми розраховували отримати візи.

Після N-го дзвінка у посольство Ізраїлю, несподівано виявилось, що існує черга на подачу документів. Я приїхала записатись в чергу.

- Ваш номер 271 та 272, – відповіла жіночка, яка сиділа під посольством зі списком, – приїжджати потрібно щодня вранці і підтверджувати свій номер, інакше вас викреслять зі списку.

- Скільки людей приймають щодня? – запитала я.

- Приблизно 20-25 чоловік, – спокійно відповіла жіночка і почала в’язати спицями.

«Приїхали!» – подумала я. Це ж мінімум 2 тижні потрібно зранку сюди приходити! А ще у Марійки паспорт був дійсний протягом півроку. За умовами подачі документів до посольства, термін подачі її паспорта спливав через 4 дні, два з яких були вихідні. Ситуація, яку неможливо по людські розв’язати. В шоці і повній розгубленості дзвоню до Марійки.

– У нас 2 дні, а в черзі потрібно стояти 2 тижні щоб подати документи в ізраїльське посольство! Що робити?! – майже в паніці говорила я по телефону.

- Христя, це не наші проблеми! Якщо Господь це приготував для нас, якось буде – відповіла Марійка абсолютно спокійним голосом.

Дивно, але я також заспокоїлась. У передостанній день подачі документів ми попросили в храмі надіслати листа до посольства з проханням пропустити нас без черги. Увечері, коли вже спливав останній день подачі документів до посольства, задзвонила Марійка:

- Нас чекають. Тут залишили телефон якогось чоловіка. Їдемо завтра вранці.

Ранок. Ми прийшли. Нас зустрів приємний чоловік. Без черги провів крізь сувору охорону. Принесли анкети, які ми заповнили тільки наполовину, так як не було контактних осіб в Ізраїлі, не було навіть фінансових документів. Ми здали напівпорожні анкети і вирішили чекати дзвінка.

Після обіду цього ж дня пролунав дзвінок. По телефону приємний чоловічий голос сказав:
- Христина, ви отримали візи. Коли ви зможете приїхати за паспортами?

- Ураааааааааа! – закричала я.

Сподіваюсь, після бурі моїх емоцій у нього все добре зі слухом. Ми отримали візи до Ізраїлю на 3 місяці, хоча просили на 22 дні.

Решту віз в Болгарію і Румунію ми отримали більш-менш спокійно. Потім посольство Кіпру було «змушене» видати нам візу за 2 дні. Але це вже було звично для нас. Тому що у вирішенні організаційних питань та досвідченні піклуванням Бога ми перебували протягом двох місяців.

Отримати 4 візи, особливо в такі країни, як Ізраїль та Кіпр, та ще в такі короткі терміни, було неможливо

Зараз дуже тепло згадую той період. Тоді Божа підтримка відчувалась особливо. Отримати 4 візи, особливо в такі країни як Ізраїль та Кіпр та ще в такі короткі терміни було неможливо. Господь тренував нас в довірі Йому, що нам потім дуже знадобилось в дорозі.

Невипадкові «випадковості»

Яким буде наш маршрут? Що чекатиме нас на шляху? Де взяти карти? Які традиції в тих країнах? Де будемо жити? Що будемо їсти? А що буде «якщо»…? І ще багато питань, на які ми не знали відповідей. В кращому випадку щось приблизно собі уявляли. Вирішили, що кожен буде відповідальний за окрему країну і буде дізнаватись інформацію про країну, культуру, католицькі храми, де нас можуть прийняти. Мені дісталась Туреччина.

Я намагалась дізнатись про Католицьку Церкву в Туреччині. «Випадково» знайшла сайт із списком та контактами всіх Католицьких Церков в Туреччині. Щовечора після роботи я розсилала листи з поясненням, хто ми такі і з проханням прийняти нас на нічліг. В результаті відгукнулись чотири церкви в найбільших містах, саме там, де нам було потрібно. Подібним чином відізвались дві церкви в Болгарії. А от в Румунії та на Кіпрі нас ніхто не чекав.

Коли ми готувались до паломництва, в Україну «випадково» приїхали два пастори із Ізраїлю, які працювали в російськомовних протестантських церквах. Володя та Сергій приїхали, щоб подивитись на Школу християнського життя та євангелізації, яку організовують брати капуцини. «Випадково» пасторам потрібно було зупинитись в Києві. Брат Петро, директор Школи, попросив нас з Марійкою допомогти їм зустрітись із спільнотами в Києві. Ми познайомились з цими двома чоловіками, які пройшли неймовірний життєвий шлях. Колись вони були наркоманами, але потім стали пасторами. Світло, доброту та щирість, які випромінювали ці двоє, важко було не помітити. Звичайно, ми розповіли їм про наше паломництво, і вони запросили нас до себе в Хайфу. «Випадково» ми вже мали де зупинитись в Ізраїлі!

Вирушаємо

Ось прийшов довгоочікуваний момент – можна вирушати! Я не могла повірити! План вже був розроблений. Маршрут мав пролягати через Молдову, Румунію та Болгарію вздовж узбережжя Чорного моря. В Туреччині ми планували відвідати якомога більше місць паломництва святого апостола Павла. Потім збирались перепливти (як саме, ще не знали) на Кіпр, а звідти – до Ізраїлю.

Усі візи отримані. Рюкзаки зібрані. З роботи звільнені. Повністю вільні. Я стояла разом з друзями на порозі найяскравішого пережиття в своєму житті…

Далі буде

Замість того, аби йти від перемоги до перемоги, людина часто витрачає багато зусиль, щоб підготуватись до великої поразки.

Ніщо так не вбиває людину, як самообман. Джерело цього самообману знаходиться в страху перед страшним очікуванням жорстокої дійсності. Страх перед Завтра, яке здається не таким вже й прекрасним, як колись про нього мріялось.

Хотілося б у всьому звинувачувати Вчора. Адже у ньому почались проблеми, адже воно залишило у спадок Сьогодні стільки незавершених справ, недоречностей, стільки сміття. Але Вчора вже немає. Воно вже не в моїй владі. А Сьогодні дає мені владу над плодами Вчора. Ці плоди лякають своєю присутністю. Інстинктивно хочеться закрити очі на усе це Вчорашнє сміття. Але воно в мені. Якщо я нічого не зроблю Сьогодні, це пекло буде переслідувати мене Завтра. Прийде нове Сьогодні з подвійними проблемами від Вчора та Позавчора. Наскільки жахливим буде це, повне зла, Завтра! Свідомість, перелякане припущеннями Завтрашнього кошмару, намагається побудувати якийсь план підготовки до поразки, катастрофи. Перед очима постають образи страшних побоювань. Свідомість знаходиться на межі відчаю. Але…

Невже все дійсно так погано? Адже Вчора були перемоги, багато справ закінчились успішно. Від Вчора до сьогодні перейшло багато плодів добра, багато досвіду та добра. Вчора мені непідвладне, але я пам’ятаю про те, як потрібно перемагати, пам’ятаю завдяки чому вдалось вийти із складної ситуації.

Мені підвладне Сьогодні і те, що буде наприкінці дня передано Завтра. Значить, якщо Сьогодні я знищу зло, то в Завтра воно вже не перейде, його там вже не буде. І якщо Сьогодні я примножу добро, то в Завтра перейде помножене добро. Значить, Завтра може бути дійсно добрим. Від того, як я буду поводити себе Сьогодні, залежить, яким буде Завтра. В мене є шанс. З’являється надія. Це вже не наївна мрія про те, чого б хотілось. Це реальний шанс змінити щось на краще. Потрібно тільки поспішати, тому що Сьогодні невблаганно рухається до завершення. Завтра наближається. Потрібно встигнути звільнити від зла моє Завтра.

Закачавши рукава, я поглянув на все, що маю – добро та зло. Я побачив всі перешкоди, все, що отруює моє життя. Я побачив також свої мрії та прагнення. Я захотів доторкнутись до них та побачив, що вони нереальні. Їх нема. Вони всього лиш – віртуальне породження страху та уяви. В реальному світі не існує ні мрій, ні страхів. В дійсності є лише конкретні добрі та погані вчинки, слова, думки. Потрібно знайти те, що я Сьогодні маю. Ось вона – моя дійсність: добро перемог, бойових ран, але й гіркий досвід поразок, стіни перешкод. Моя сила – це реальне, справжнє та конкретне добро. Мій щит та меч – це пам’ять та досвід конкретних перемог з Учора. Але сьогодні невблаганно минає. Потрібно працювати мечем та захищатись щитом, щоб якнайшвидше позбутися реального та уявного зла, щоб Завтра зустріти переможцем.

Відкинувши всі свої нереальні страхи та мрії, я припинив готуватися до поразки жахливого Завтра. Я вступив в бій з усім злом, яке стало наслідком Вчора. Але з чим боротись? Чи дійсно ті чи інші речі є злом? Як правильно оцінити? Адже, помилившись, можна знищувати добро, якщо прийняти його за зло. Потрібен Помічник та безпомилковий Суддя. Я сам не зможу перемогти. Сам в своїх обмежених оцінках та судженнях я ще більше заплутаюсь, знову побіжу за уявним добром, за нереальною мрією, потрачу безцінні сили на боротьбу зі злом, яке сам собі придумаю. Досить робити з себе Бога. Я сам не зможу перемогти невидимого ворога. Я сам не спасу моє Сьогодні та Завтра. Потрібно дозволити зайти у моє Сьогодні Тому, Хто пропонує реальну допомогу. Він перевірений досвідом інших. Він Переможець.

Я покликав Переможця і Він відразу ж вступив в бій разом зі мною. Він заборонив мені нападати. Сказав, що це Його справа. Моє завдання – не втрачати з поля зору свого реального добра та з усіх сил його захищати і примножувати. Кожне зло – віддавати Йому на розправу. Тільки Він може нейтралізувати противника. Він сказав, щоб я ніколи не забував, що з усім своїм світом переживань існую тільки Сьогодні. Він обіцяв подарувати мені стільки раз Сьогодні, скільки буде необхідно для перемоги над злом у моєму житті, доки я не вичерпаю усі шанси. Він не припиняв повторювати, що я можу зробити щось реальне тільки Сьогодні. Він закликав мене не розмірковувати про вчинок, але діяти, йти від однієї маленької перемоги до іншої, наближаючи тим самим Тріумфальне Завтра.

На все є свій час: є час, щоб жити, є час, щоб помирати. Та все ж перед смертю є життя, яке мусимо пережити так, щоб потім ця сама смерть, яка так часто застає зненацька, не була такою страшною. Зрештою, хіба може бути страшною мить, коли життя переходить у Вічність?…

Історія двох смертей

Палаючий диск сонця повільно виходив з–за ранкового обрію, даруючи землі новий липневий день, впевнено заливаючи асфальти доріг сонячним снігом…
Так, любий Друже, починався новий день, народжувалось вчорашнє завтра. Ця незабутня мить…

Мої очі охопили горизонт. Хвилююче видовище… Ніби вогнище розжарювало сонну землю, висушуючи прозорі кришталеві крапельки ранкової роси.

Саме в цей момент, коли народжувалось сонце нового дня, заходило Сонце одного життя… цих два сонця на одну мить зустрілись, обійнялись, та лиш для того, щоб попрощатись один з одним назавжди… І розійшлись…

Пам’ятаєш, любий Друже, цей не менш приголомшливий захід?… Тільки захоплював він не красою, не радістю, а німим відчайдушним болем і страхом. Це було чотири роки тому. Чотири роки, любий Друже. Як стрімко біжить час. Це Сонце, яке заходило чотири роки тому, було для мене безцінним. Кілька годин мої руки міцно стискали його, намагаючись не випустити, не усвідомлюючи, що Сонце людського життя — не пташка, його не втримати.

Останній подих, який живе в зболілому серці дотепер і житиме до останнього його стукоту…

Сказала б тобі, любий друже, що відчувала біль, та це — не сказати нічого. Не в силі описати словами. Не могла не робити ніяких спроб втримати життя, яке було для мене ціннішим за усі скарби світу і яке вислизало так швидко і жорстоко.

Чи могла зупинити мить і відкинути її назад?! Так, не могла! Я знаю це, любий Друже, і тоді це знала. Та відчай стискав все сильніше. Постукала смерть, така глуха до благань і така непрошена. В ту мить здалось, що навіть листя перестало шелестіти; вітер спинив шалений біг; хмари завмерли в блакиті неба; світ затих в німому мовчанні…

В цю мить, любий Друже, я прощалась з…мамою… Це її Сонце зайшло за горизонт одного липневого світанку без найменшої надії на схід. Я відчула, наскільки смерть невблаганна і незбагненна. Це край, межа, де життя зустрілось зі смертю, подивилось в її сумні очі, мить, коли день переростає в ніч. Ця єдина мить, в якій людина безсила і безпорадна…

Пам’ятаєш, любий Друже, щось про це писав геніальний поет Вільям Шекспір в одному зі своїх сонетів:

«Коли подумаю, що мить єдина


Лежить між розквітом і сном могил,


Що світ — видовище, в якій людина


Підвладна силі неземній світил…


…Стривожений несталістю такою,


В розпуці гину я, відома річ,


Бо Час і Розпад ладяться війною


Твій день ясний перетворить на ніч…»

…Це була розпука! Це було розчарування! І на цю несамовиту мить хотілося кинутись грудьми, немов птах на гостре скелясте каміння.

Так–так, любий Друже. Тепер я знаю, що нереально боротись зі смертю, оскільки будь–який бій проти неї буде без сумніву програно.

Я не могла спинити бодай хвилинку, як не могла спинити солоні осінні зливи з очей.

Прощалась з мамою… Прощалась зі словом «Мама». Словом, яким не раз нехтувала, не завжди цінувала і плекала любов’ю. Вже чотири роки не відчуваю солоду цього прекрасного слова і інколи заздрю тим, хто вимовляє його хоча б раз на день.

Я намагалась впоратись з цим. Не завжди вдавалось. Ти пам’ятаєш, що я зробила, любий Друже, що я зробила? Я відшукала в небі найяскравішу зірку. І цій зірочці щовечора бажала добраніч і слала повітряний поцілунок. Потім бігла до татка, міцно його обіймала, цілувала в посивілі скроні і йшла спати.

… Татко… Його любов зцілювала поступово рани на серці. Він обіцяв замінити маму і все таки замінив. Ти навіть не уявляєш, любий Друже, як смачно він куховарив. На кухні він дійсно був господарем і королем.

Життя крок за кроком входило в звичну колію. Рани на душі не зникли, але поступово зарубцювались. Час від часу вони кровоточили та батькова любов і турбота їх повсякчас виліковували. Знаю, що якби татко зміг, то напевно б забрав увесь мій біль і біль моїх сестричок на себе. Та це було неможливо, оскільки кожен з нас мусив нести цей біль і страждання, які, без сумніву, давали певне відчуття єдності і сили… Так, саме сили. Я навіть не уявляла, що зможу пережити смерть матері. Та пережила… Ми всі пережили…

Чотири роки життя пливли, змінюючи день на ніч, ніч на день.

Пам’ятаєш, Друже, мій цьогорічний День народження? Було все: і квіти, і подарунки, і побажання дорогих людей, і танці… Та, любий Друже, серце час від часу тривожно билось,відчуваючи велику бурю, що стрімко насувалась і набирала сили. О! Серце не зрадило. Воно відчувало, що за два дні світ вдруге в моєму житті перевернеться з ніг на голову. Вдруге перестануть співати пташки, пахнути квіти… Вдруге зайде безповоротно Сонце життя за обрій, щоб більше не повернутись назад. Це було Сонце батькового життя. Пройшло чотири роки і тепер я прощалась зі словом «Тато», яке ввібрало в собі і батьківську, і материнську любов…

Захід сонця! Він прекрасний, любий Друже. Та тоді, коли знаєш, що завтра це сонце знову народиться до життя, щоб це саме життя подарувати цілому світу. Але коли світанку не буде ніколи — холоне серце, завмирає душа…

З’явились нові рани, а старі почали знову кровоточити.

Безсонні ночі, які до цього моменту рвуть тіло на шматки. Невимовний страх від відчуття самотності, навіть покинутості. Тепер на собі гостро відчула тягар і страхіття слова «сирота»…

Кімната, в якій колись пульсувало два серця, два коханих життя, тепер стала мертвою, немов пустеля. Та це нічого порівняно з пустелею всередині душі. Смерть… вдруге вона, така ненависна, прокралась крізь ніжно–кремове мереживо штор кімнати моїх батьків. Прокралась, щоб вкрасти ще одне життя, найдорожче життя… Знову біль… Це єдине, на що смерть безмежно щедра.

Кажуть, час лікує. З часом поступово звикаєш до болю, звикаєш беззупинно відчувати його всередині.

Так, розумію, що життя моє триває далі. Тому вчусь сміятись і радіти. Знаю. Впевнена, що настане мить, коли я, перейшовши цю саму межу, яка відділяє життя від смерті, зустрінусь з батьками. Неодмінно зустрінусь. Тоді розлука буде неможливою.

Та тепер я живу! Моє життя, любий Друже — відображення моїх батьків. Я — їхня картина, яку вони з такою турботливою і безмежною любов’ю малювали усю свою земну подорож. Ця подорож підійшла до кінцевої зупинки і тепер вони обоє, тримаючись за руки, продовжують подорож у Вічності. Я переконана в цьому, любий Друже!

«… Віддай себе — і житимеш в століттях,


В малюнку власному — у рідних дітях…»


Уільям Шекспір.

…Ці спогади, які розповідаю Тобі, викликають новий біль і сльози. Але я відчуваю, що не сама в цих терпіннях, як раніше вважала. Навіть більше, ніж не сама. В мене з’вився і Батько, і Мати, і гарний Друг, і Порадник… Він вислуховує без найменшого осуду, з дивовижним терпінням, пригортає до серця з безмежною любов’ю і ласкою. Його присутність стала дуже важливою в моєму житті. Знаєш, я навіть не усвідомлювала раніше того, наскільки сильно і віддано Він любить мене, розуміє і розділяє всі мої тривоги, проблеми, радощі, сміх і сльози. Я не знала, що мене можна любити …так, як любить Він. Не знала, що взагалі існує така ЛЮБОВ, яка може вилікувати усі разом зібрані рани на світі… Та тепер знаю і відчуваю дивну радість, зовсім не схожу на інші, які переживала раніше. Це тому, що поруч зі мною Ти, любий Друже! Ти вже здогадався, про якого лікаря і Товариша йде мова? Авжеж здогадався, адже вмієш читати моє немічне серце, якому часто хочеться розірватись на дрібненькі шматочки, щоб упасти до Твоїх ніг… Це Ти, мій ІСУСЕ, тримаєш мене за руку, щоб не відчувала так болісно земне сирітство, щоб взагалі його не відчувала. Знаю, що моє життя, яке намагаюсь віддавати лише Тобі щодня — для Тебе найдорожче. Вибач, що часто засмучую Тебе. Вибач, коханий Друже!!! Знаєш, я впевнена, що мої батьки зараз тішаться з нашої дружби, бо знають, що вона пізніше приведе мене до них, туди, де є лише світло і радість, де щире залишається щирим, де зло не знаходить свого місця, і ніколи не знайде…

Ісусе! Все, що відкрила тепер перед Тобою, Тобі ж з довірою віддаю. Знаю, що це тепер в Твоєму милосердному Серці і Ти не дозволиш більше мені відчувати самотність, бо з Тобою неможливо бути самотнім ніколи. Ніколи, мій любий Друже!…

CREDO №11 (110)

Вона вдивлялася великими зеленими очима в його обличчя, тепер таке чуже і далеке. Вона прощалася з щастям, якому ще кілька місяців тому не було меж.

Коли знаєш людину деякий час, навіть коли цей час вимірюється роками, це не факт, що знаєш все, аби повністю довіряти. Найпотаємніші куточки залишаються в затінку. Часом дико і дивно робиться, коли раптом, в один момент, на поверхню просочується вміст цих куточків, бо розумієш, наскільки сильно можна помилитися в людині, яка встигла стати найдорожчою в світі. І цей неприємний момент нового неочікуваного знайомства радше перевершує гірким розчаруванням, ніж приємним здивуванням.

Її звуть Софійка… Познайомилась з ним у сьомому класі. Він – випускник, красень, інтелектуал, душа компанії. Дівчина до цього моменту не знала, що можна настільки сильно закохатись. Не відчувала землі під ногами. Все було, мов у казковому сні.

Він обіцяв чекати, доки кохана не закінчить навчання у школі і не вступить до університету. Закінчила. Вступила. Він чи не щодня вичікував кінця пар, щоб провести кохану додому. А навздогін шепотіли: «Оце так любов… Скільки років разом…»

По закінченні другого курсу Софія з Дмитром вирішили побратися. Була впевнена, що можна довірити цьому чоловікові своє майбутнє і прийняти його майбутнє у своє життя, аби зробити його цікавим, кольоровим, незабутнім. Була впевнена, що з його боку це не що інше, як сама любов.

Весілля справили гучне і розкішне. Була білосніжна, королівська, мереживна сукня, прозора, мов ранковий туман, фата, коровай з лебедем та лебідкою на маківці, прикрашеній солодким повітряним кремом. Це щоб життя було солодшим. Та куди вже солодше… Софії вже тоді бракувало слів, аби описати ту п’янку солодкість переживань, почуттів, що плекала в серці до свого Єдиного, Першого, Вірного, Коханого…

а рік подружнього життя на світ з’явилося маля, яке ніби мало укріпити безмежні почуття. «Це плід нашої любові» – так думала вона тоді; «Це плід моєї любові…» – так думає Софія тепер.

Син. Він у всьому був схожий на свого батька… Здавалося б, ось воно, звичайне жіноче щастя, сімейна ідилія. Ідилія, яка раптом в одну мить розбилась на дрібні шматочки, мов тонкий кришталь. І ось, її очі повні сліз, та сліз зовсім не радості, а болю. Нестерпного, пекучого болю, що несамовито стискався зашморгом на шиї, не залишаючи шансів на життєдайний ковток повітря.

той день він, її коханий чоловік, прийшов додому напідпитку. Чи то не сподобалась вечеря, яку завжди готувала з любов’ю і турботою, чи то ця вечеря була недостатньо гарячою? Софія не знала. Тоді він вперше вдарив її. Вдарив дружину, яка тримала на руках їхнє семимісячне дитя.

«Тепер все? Невже він зробив таке? Ні… Він просто перевтомився на роботі і нерви не витримали». Виправдовувала його, як могла, виправдовувала сама перед собою, не усвідомлюючи до кінця того, що сталося. Шукала виправдання щиро, добросовісно, відчайдушно, бо ж знала його не один рік, знала, що не міг такого вчинити. Та потім виявилось, що всі ці роки знала зовсім не того чоловіка, за якого вийшла заміж і якому народила сина. Перед нею стояла інша людина, незнайома, яка весь цей час просто грала роль доброго чоловіка. І такій бездоганній грі позаздрив би професійний оскароносний актор. На поверхню полізла справжня сутність, про яку Софія не здогадувалась, якої не бачила, якої не чекала.

Через декілька днів все повторилось. Раз, другий, третій… Далі пішли не просто ляпаси – це було жорстоке побиття, яке залишало жахливі синці, криваві рани і страшні шрами не лише на тілі, але і в душі, яка в одну мить перестала надіятись на переміни в поведінці Дмитра, в одну мить почала усвідомлювати і приймати все не як у страшному сні. Бо все було реальністю, на яку спочатку хотілося просто закривати очі. Потім, тільки потім вона дізнається про справжню причину фізичного і морального насилля з боку чоловіка. В його житті з’явилась інша “любов”, яка вимагала повної уваги для себе, нехтуючи добробутом вже сформованої сім’ї. Ця “любов” відібрала у дружини чоловіка, у сина – батька, у суспільства – сім’ю…

Коли запитувала, за що принижує перед друзями і б’є її, він коротко відповідав і завжди одне і те ж: «За те, що тримаєш коло себе».

— Хіба ж тримаю? Можеш йти, коли не важлива доля сина, нашого сина, про якого ти так мріяв – гірко, але твердо відповідала Софія, дивлячись чоловікові просто в очі, колись такі кохані і рідні.

— А звідки я знаю, що то мій син? Може нагуляла? — чула щораз у відповідь.

На цьому розмова підходила до кінця.

Скільки було подібних розмов, скільки було благань і сліз… Та все марно. Думала, що з часом все налагодиться, та коли отримала повістку до суду в справі розлучення, на яке Дмитро подав — світ перевернувся і затремтів, як кленовий листочок на осінньому вітрі. Все думала, що зробила не так, чим не догодила і як виправити ситуацію. Та виправити не вдалось. Шукала причину в собі, хоч не там шукала, винуватила себе, хоч винуватою не була. Єдине питання пекло вогнем : “Що буде з сином?” Час, певна річ, все розкладе на свої місця, проте треба було цей час пережити і не впасти духом, щоб дати дитині гідне виховання.

Та все лише починалось…

Хлопчику нещодавно виповнилось шість років. Як він, Дмитро, міг сумніватись в тому, що це його дитина?! Син настільки схожий на батька, що інколи Софії здається, що дивиться на колишнього чоловіка.

Пройшли роки. Тепер вона знає, що та гірка дорога, якою йшла, збиваючи ноги до крові, розриваючи серце на шматки, була необхідна в першу чергу їй самій, Софії. Сьогодні вона — кохана жінка, вже вдруге мати. Невдовзі закінчить аспірантуру… І все встигає. Бо має того, хто став справжнім чоловіком. Чоловіком не лише перед людьми, але і перед Богом. Зустрілась з Ним випадково і з того часу практично не розлучалась. За кілька місяців одягнули одне одному обручки. «Ніколи не думала, що шлюб, який освятив сам Господь, може перемінити моє життя. Саме Бог повернув мені мою гідність і людську сутність, яку втрачала, здавалося б, безповоротно. Тільки Бог підняв з ями, в яку штовхнули мене колись, і про яку тепер майже не згадую. І все це вчинив через людину, яка стала не лише батьком моєму синові, але і гарним, дбайливим чоловіком і великою підтримкою в моєму житті. Тепер у мене є своя сім’я, якої раніше насправді не мала. До кінця свого існування не знайду слів, щоб подякувати Всевишньому за нове життя, що подарував мені і моїй дитині. Я просто щаслива!…»