.

Всечесний отче!

Щиро вітаємо Вас з Днем, у який Христос встановив Таїнство Євхаристії та Священства!

Дякуємо Господу за те, що посилає робітників на свої жнива! Бажаємо Вам щодня утверджуватись у своєму покликанні служіння Богу та людям! Нехай Господь обдаровує Вас Своєю вірою, надією та любов’ю, Богородиця буде підтримкою та втіхою у труднощах, а святий настоятель з Арсу – прикладом священицького життя!

З молитвою, єпископ Кам’янець-Подільської дієцезії Леон Дубравський

Юлія Комарніцька.

Цим займалися всі наші предки. Це робив Авраам з родиною, Мойсей з усім єврейським народом.

З початку людства люди залишали попереднє місце проживання та шукали нове по всіх кутках планети. Навіть сам Христос у дитинстві мусив емігрувати до Єгипту, рятуючись від Ірода. Та й навіть сьогодні, попри високий розвиток науки і техніки багато народів кочують з місця на місце.

З переселенням у інші країни не завжди було просто. Десятками років українцям було заборонено бодай висунути носа з «найщасливішої країни світу». З настанням незалежності, коли така можливість з’явилася, наші співгромадяни рвонули безперервним потоком поза межі вітчизни. Годі перераховувати куди, бо всюди, куди лише була можливість – від східних берегів Японії, по західні береги США. Хтось від’їздить на все життя, хтось – лише на кілька років, а хтось – на кілька місяців. Навіть, якщо люди не від’їжджають у іншу країну, то подаються у якесь інше місто, а додому приїздять лише кілька разів на рік, або у кращому випадку – кілька разів на місяць.

Попри весь патріотизм, я не буду рвати собі волосся на голові (його у мене і так небагато) та підтримувати загальну паніку в стилі «ой лишенько, що ж то воно буде, як всі роз’їдуться». Всі не роз’їдуться, а емігрувати – це так само як і бажати кращого – вписано в людську сутність. Людство завжди шукало свого кутка: трави для худоби, лісу для полювання, політичного притулку, роботи, любові, порятунку від катаклізмів. Зрештою, скільки людей, стільки й мотивів виїздити із своєї країни чи залишатися в ній, щоб вчитися, працювати, відпочивати, жити. Переселення було і буде, і не важливо чи воно буде на інший континент, чи у інше село. Воно буде як явище.

.

Як правило, найголовніша причина еміграції – це робота. За кордоном її можна знайти простіше, за роботу платять вчасно та більше, аніж вдома. Тому люди будуть їхати, як і їхали. Питання у іншому – чи варто заробляти ті гроші, залишаючи дім?

Дуже часто таке заробляння є нічим іншим, як переливанням з пустого в порожнє.

Існує заробітчанська драма: чоловік їздить на роботу, робить це часто і надовго. З часом ту, заради якої їздить і важко працює, починає забувати, а згодом – зраджувати. Дружина теж «у боргу не залишається». Результат до болю знайомий – вдома є привезені, зароблені гроші «для сім’ї», але її вже немає, вона розпалась.

Батьки їдуть на заробітки, хочуть «допомогти дітям». Однак, батьків роками немає вдома, діти ростуть без них. У дітей є гроші, але немає батьків. Що важливіше?

Стоять гарні, омріяні будинки для вже неіснуючих родин. Навіть за дуже великі гроші вже неможливо відбудувати розбиту сім’ю або надолужити брак батьківської уваги та виховання у потрібні роки.

Безсумнівно, ті родини, які поїхали за кордон разом, не мають ризику найбільшої втрати – одне-одного, це радше наша країна їх втратила.

Річ не лише у грошах. Не всі тікають у еміграцію чи заробітки лише ЗАРАДИ грошей. Можливо, хтось втікає ВІД власних дружин та чоловіків, з якими все важче дійти порозуміння, хтось втікає ВІД дітей, з якими важко дати раду. Хтось, можливо, втікаючи з дому, втікає від СЕБЕ САМОГО. Але це неможливо. Від проблем неможливо втекти, вони переїжджають разом із наївним втікачем. Хоч інколи дійсно проблеми залежать від зовнішніх обставин, але переважно – вони в самій людині. Де б людина не жила, куди б не тікала переїздами, вона ніколи до кінця не знайде «свого кутка», бо він не ззовні, а всередині. Для того, щоб не бути вічним втікачем, спершу потрібно розібратися в собі, а вже далі із зовнішніми обставинами.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/03/17254/feed/ 26 http://www.credo-ua.org/2009/12/9271/ http://www.credo-ua.org/2009/12/9271/#comments Wed, 02 Dec 2009 18:15:39 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=9271

Незрозуміла для сучасного вуха мова, нерозуміння звичайних людських проблем та невміння передати Боже Слово доступно – інколи виглядає так, наче священики залишились в ХІХ столітті, а надворі вже ХХІ. Для того, щоб ми, священики. могли виконувати свою місію – «здобувати людей для Бога», самі дуже потребуємо молитви.

Священики в об’єктиві

Ще кілька місяців тому в інтерв’ю з Вахтангом Кіпіані я бідкався через те, що в українських медіа релігійні теми майже не порушуються. За дуже короткий час ситуація змінилася. Візит в Україну Предстоятеля РПЦ Патріарха Кіріла посприяв пожвавленню висвітлення та обговорення питань релігії у суспільстві. Попри те не зникла схильність до жовтизни в представленні релігії, найбільшим проявом чого був спецпроект на каналі «1+1» під назвою «В Бога за пазухою». Мені особисто дуже хочеться вірити в добрі наміри авторів цих матеріалів, але цього не дозволяє зробити богохульна назва передачі (заповідь «не взивай намарно Ім’я Господнє» виразно проігноровано) та заставка, в якій духовні особи на понуро-тривожному чорному тлі із полум’ям свічок хвацько гамселили одне-одного та оберемками хапали гроші. Зміст самих передач був не кращим: з понад десяти з них лише кілька представило духовенство в позитивному світлі, решта – скандали. Особисто я не вважаю, що такі сюжети є проявом переслідування Церкви Христової, це швидше відсутність журналістської етики та смаку авторів.

Павліки Морозови

Роками в тоталітарному режимі, з якого вирвалась наша країна, будь-яка недержавна власність вважались злом самим в собі, а тому й не дивно, що всі, кого доткнуло виховання минулого, мають переконання: Церква повинна бути «вільною» від грошей. Навіщо їй «зло»? Вона духовна, її начебто «такі ниці, приземні, матеріальні речі не повинні цікавити взагалі». Протікає в храмі дах, немає чим опалити, виплатити зарплатню працівникам? Згідно критиканів – це не проблема, адже працівникам-ремонтникам нібито можна пообіцяти певну кількість «отченашів», за бензин розрахуватися приміційними образками, а якщо не вистачить – то щедрими «буґзаплацями».

Позитив негативу

Попри те, що передачі «В Бога за пазухою» були переважно брутально-сенсаційного характеру, все ж якоюсь мірою увага суспільства була звернена на важливу частину людського життя, якою є релігія. Церква та її служителі не є окремим суспільством в суспільстві, а його важливими членами. Немає диму без вогню, будь-яка неправда та несправедливість такою залишається, коли її допускається викладач, лікар чи священик. Кожна людина повинна вміти слухати та сприймати критику, священики – не виняток.

«Церква та її служителі не є окремим суспільством в суспільстві, а його важливими членами.»

Ключ до духовного

На жаль, помітно, що медіа ставляться до священика з неповагою та постійно вишукають слабкі місця в Церкві. ЗМІ радше деформують образ священика, антиклерикальні настрої є дуже популярними. Проблема сучасного підходу до духовенства не лише в дешевій сенсаційності, а в неусвідомленні факту, що неможливо зрозуміти священиків, не беручи до уваги суті цього покликання – віри. Сучасність прагматична, а тому все, що потребує віри, сприймається важко.

Рік Священства

19 червня 2009 року в урочистість Пресвятого Серця Господа Ісуса Святіший Отець Бенедикт XVI оголосив у Католицькій Церві Рік Священства, який закінчиться Всесвітнім Днем Священиків 19 червня 2010 року. Чому саме тепер оголошено Рік Священства? Може, тому що сьогодні тотожність священика важко зрозуміти?

Цей рік для усіх католиків, а особливо для самих священиків – шанс наново подивитися на великий дар, яким є священство. Протягом цього року ставиться питання: що робити із сучасним священством, як зарадити його проблемам.

«Цей рік – шанс наново подивитися на великий дар, яким є священство. »

Тотожність священика

Тема цього Року Священства звучить «Вірність священика, вірність Христа». Це питання змушує замислитись: чим є найглибший сенс покликання священика? Можливо, є якісь проблеми в розумінні свого покликання та завдання для священиків? Чи можна від священика очікувати те, що ми собі хочемо? Чим він має займатися? Ким має бути сучасний священик: експертом по будівництву, бухгалтерії, механіці, менеджером, директором ? На жаль, потреби багатьох парафій змушують і до цих зовсім не священських завдань, але першим та основним завданням священика залишається – бути експертом зі справ духовності та контакту з Богом, відправляти Літургію, проповідувати, молитися, сповідати, добре знати людей та їхні потреби.

Вічна інвестиція

Кожна людина, як і кожен священик, інколи переживає важкі моменти. Але я в такі моменти відчуваю за собою сильну підтримку, бо в парафії, з якої я родом, щодня після Меси парафіяни моляться за священиків – вихідців з цієї парафії. Молитва за мене, як за священика – це найцінніша духовна підтримка, яку я відчуваю. А важкі моменти вирішуються, бо не моїми силами, а Божою благодаттю, яку для мене випрошують ці люди. Їхня молитва – це найнадійніший капітал цього та вічного життя.

Де люди – там проблеми. Таке життя, від цього ніде дітися. В ставленні до проблем є два методи підходу: 1) розглядати проблеми та шукати шляху вирішення або 2) робити вигляд, що їх не існує.

Який метод обрати собі?

В сучасному світі не може бути відкритих або закритих тем. Проблеми та здобутки Церкви в нашій країни чи в іншій частині Європи та світу – це наші спільні проблеми та здобутки. Можливо, ще 20 років тому, коли не було в таких розмірах міграції, еміграції, доступності будь-яких засобів інформації (від Інтернету по дешевий телефонний зв’язок) – все було інакше. Але сьогодні світ та Церква в ньому стали тіснішими, а разом із тим стали спільними проблеми та здобутки.

Ділитися здобутками усі люблять, а от проблеми не завжди хочеться «виносити на люди».

Питання – чим більше завдається шкоди: тим, що вказується на проблему, чи тим, що її замовчується?

«Метод страуса» – закрити очі, запхати голову в пісок, не помічати проблеми із надією, що чим більше її ігнорувати, тим швидше вона «сама собою» десь зникне – малоефективний. Як показує час та досвід – проблеми самі-собою рідко коли вирішуються, переважно – лише збільшуються.

Наше CREDO: Часопис не має на меті бути лише засобом інформації. CREDO – це можливість створити засіб суспільної комунікації, тобто, створити спільноту людей із спільними поглядами на життя та віру. Тішимось з того, що читачі – це не пасивний елемент, в якого до вибору є лише дві можливості: читати або не читати, але кожен читач стає співтворцем CREDO, бо своїми листами, побажаннями, дописуванням, коментуванням або просто виставлянням оцінок за статті має можливість впливати на зміст видання.

Коментування на сайті: Почуття – добра річ, але стають злою, коли вони весь світ розділяють на дві точки зору: «мою» і «неправильну». Минули ті часи, коли не можна було висловитись з будь-якого приводу чи події у Церкві. Інтернет дає можливість реагувати і сказати свою думку. Але це не означає, що можна принижувати чи маніпулювати. Тому на сайті введено «Правила користування сайтом», яких мають дотримуватися всі користувачі без виключення.

Католицька Церква в Україні знаходиться на етапі відродження, а католицькі медіа проходять період формування. Люди, що належать до цієї Церви, формують своє ставлення до католицьких медіа. Якими їм бути: засобами спілкування, повідомлення чи пропаганди?

Дивна штука життя. Стільки сил і часу витрачається на те, щоб складати плани, мріяти, підраховувати, робити все для того, щоб щось вдалось. Але досвід показує, що навіть найдосконаліше складені плани – це лише плани що з реальністю мають мало спільного. Життя складніше та багатіше від будь-яких планів.

Безсенсовність планування

Для реалізації навіть малого плану може забракнути чогось на перший погляд малого: кількох хвилин, трохи сил, якоїсь секунди уваги для когось. Та й на перешкоді реалізації планів може стати теж не обов’язково якась велика річ: цвях на дорозі – і можна провести ніч посеред дороги, дощ кілька днів пізніше, або раніше – і врожай всього року гниє або сохне, вірус в комп’ютері – і кілька місяців праці зникає, посаджена батарейка – і хтось не дочекається дзвінка, кілька гривень, що не вистачило на квиток – і можна не доїхати додому, раптове вимикання світла – і можна… багато чого можна втратити через дрібницю. А скільки ще є речей, яких неможна навіть зрозуміти, назвати, а що вже казати про те, щоб їх виправити. Життя далеке від планів, як і плани від життя.

Дві незаперечності

Є речі в яких можна бути беззаперечно впевненим. Дві з них стосуються смерті. Перша: якщо хтось живе – то він помре. Друга: смерть, як правило, приходить набагато швидше, аніж її чекають.

Як і в усьому, тут винятки є. Є такі люди, кому „щастить”, і вони знають коли прийде смерть (ст. 14 та 24).

Хоч ці два факти стосовно смерті і звучать дещо похмуро, та все ж вони, як би це було не дивно, – позитивні. Адже це зовсім не зле! Все ж щось є у цьому хиткому, повному несподіванок світі, у чому можна не сумніватися і бути впевненим!

„Завжди готовий!”

З цих двох фактів можна витягнути неабияку користь. А хоча б і те, що можна завчасно підготуватися до доброї смерті. Адже добре померти, не готуючись, скоріш за все, не вийде. Померти вийде (див. факт перший), а от добре (з огляду на факт другий) – скоріш за все, ні.

Є лише один спосіб, щоб смерть не застала зненацька: бути до неї готовим завжди.

Звісно. Можна і не готуватися. Приміром, робити вигляд, що смерть не прийде. До всіх приходить, а до мене – не прийде. Просто забуде, і не прийде. – Хоч так ніхто і не каже, але це лише словами, але ж кажуть не лише слова?

Чужа сорочка ближча до тіла

У підході до питання смерті існують подвійні стандарти. Як пояснити факт глибокого зацікавлення погодою в лісах Амазонки або останніми витівками політиків (як інакше можна пояснити міцну та гідну подиву вірність регулярній, щоденній адорації телевізора?)

Як тепер вірити приказці „своя сорочка – ближче до тіла”. Виходить, не ближча… Цифри – річ вперта. Якщо порахувати час, затрачений на мавп, у порівнянні до затраченого часу на піклування про власну душу, то своя сорочка не те що „далі від тіла” – вона взагалі значення не має.

Йогурти-йогурти…

Дивно, але факт: своє власне життя (вічне – варто зазначити) насправді цікавить менше порівняно із великим зацікавленням життям інших людей? До прикладу – життя політиків. Із великим зацікавленням слідкується перебіг подій у всенародних забавах під умовними назвами: „пообіцяй більше” (гра на час виборів, виграє той, хто наскладає більше за конкурентів обіцянок-цяцянок) та „склади/розвали коаліцію” (в неї граються переможці першої, полягає у затягуванні часу на якомога довший час. Не гратися в другу неможна, інакше прийшлося би виконувати обіцяне в першій, та й взагалі працювати, а так – бач, ніколи).

Не сперечатимусь. Політика важлива. Від неї залежатиме, як ми проживемо свої наступні …цять років. Але від того, як підготуватись до вічності, залежить не рік і навіть не п’ятдесят – мова йде про вічність. Річ не втім, що щоденний перегляд новин може зробити із мізків йогурт (хоч, зізнаюсь чесно, часом я задаюсь питатанням, чому в стількох людей такий мутний погляд…) Річ в іншому – чому чужі справи цікавлять нас більше за свої власні? Альтруїзм? Жертвування свого життя за інших, чи як?

Звісно ні! – той хто не переймається своїм вічним життям, просто в нього не вірить.

Філософія трухлявості

„Смерть. Що далі?” – запитує наша обкладинка. „А нічого!”, – каже дехто у відповідь , – далі лише „чотири дошки й землі трошки”.

А ось і відповідь – чому люди мало переймаються власним вічним життям – тому що, просто в нього не вірять. Адже якщо все закінчується „чотирма дошками”, то навіщо забивати собі голову різними (переважно дуже невигідними) питаннями?

Для точності лише зазначу – не кожен мусить вірити в Бога та у вічне життя (адже саме такими нас створив Бог, щоб ми не МУСІЛИ, а ХОТІЛИ). Вірити чи ні – це особисте право і особиста справа кожного.

Лєнін хура, Лєнін хара, Лєнін хурахара *

* (транспаранти із такими написами в минулому столітті носив загнаний на демонстрації таджитський пролетаріат. Переклад напису: „Ленін жив, Ленін живе, Ленін житиме”)

Існування Бога людина може заперечувати. Але існування смерті заперечувати ніхто не буде. Вона є, і це відчуває кожен. Тож як би сильно не триматися „філософії 4 дошок”, то перед лицем смерті людина починає інакше дивитися на вічність і заперечує власні ж матеріалістичні погляди (ст.27). А на місцях де колись стояли пам’ятники вождям (ні, не племен Гонолулу чи Апачі – совєцьким, тим що казали „Бога нетЪ”), зараз проходять молитви (ст. 8-9). Час, а особливо той що перед смертю, розставляються крапки над „і”.

Пізнати святість – пізнаючи святих

Хоч листопад може здатися сумним місяцем (ст.22-23), то насправді це дуже оптимістична і радісна пора. В перший день місяця, є нагода задуматися про святість та святих. А відношення до святих, таки повинно бути більш гідним. Бідолашні святі, чого вони лише не пережили від рук своїх „шанувальників”: мій покровитель св. Микола сильно постраждав – компанія Кока-кола зробила з нього рекламний бренд, після чого він більше схожий на гномика-переростка, ніж на святого єпископа.

Багатьох святих намагалися вбити, щоб мати „свої” реліквії, (як святого Ромуальда). Їхні тіла після смерті переховували так ретельно, що століттями не було відомо де ж вони таки поховані (як св. Франциска Асизького). Їхні фігурки та іконки „тицяють” на панелі приборів в автомобілях та автобусах, (як св. Христофора та вже згаданого св. Миколу) – дарма що поряд висить порнофото, а з колонок горлає шансон.

Пізнавати святих передовсім потрібно нам самим, адже це саме ті люди, що вже прожили життя і мають багатий досвід в тому як дістатися Раю. Пізнаючи святих та їхнє життя, ми пізнаємо „вже випробувані шляхи та можливості”.

Примогильна радість

Другий день місяця та решта першого тижня, дає нагоду помолитися за душі рідних та близьких померлих, всіх що зараз очищуються. А при цій нагоді можна задуматись і про свою вічність.

Як не дивно, але тема смерті зовсім не сумна. Скоріше навпаки. Вона розвиває, готує до важливого моменту переходу у вічність. Тих хто готується до доброї смерті, тема смерті зовсім не лякає, скоріше навпаки – додає спокою, впевненості. Це не просто впевненість „у завтрашньому дні”, це впевненість у „Завтрашньому” що триватиме вічно. Бо смерть, це не кінець життя, а лише початок.

CREDO №11 (110)

Плачуть і платять

Щоб пройти прийом у лікаря, добитися в чиновника печатки або підпису, просунутися в черзі, при вступі отримати обіцянку «посприяти», або хоча б «не заважати» — існує давній, але ганебний спосіб — хабар. Їх платять і плачуть, плачуть і платять, утворюючи зачароване коло.

Наша мова — калинова

Хабар хабарем переважно не називається, це начебто звучить грубо, тому для пом’якшення вигадано спеціальні слова–замінники: вручення продуктів та сувенірів це — «подарунок», «Лесі та Сковороди» між сторінками студентських заліковок звуться «закладками», а надцять тисяч, складені в офірі для вступу у ВУЗ або для «влаштування» на роботу — це просто «домовитись».

Хоч яких би лагідних слів не використовувати, хабарництво — це те що найсильніше дратує та принижує всіх.

Еміґрація від хабарництва

Більшість опитаних мною українців за кордоном на питання, чому вони поїхали в іншу країну вчитися або працювати, найчастіше давали відповідь: «Тут не треба давати хабарів». В ЄС за хабар можна просидіти 10–15 років. Казати, що такого явища зовсім немає, було б перебільшенням, проте — на побутовому рівні це зустріти важко.

Сім з папкою, один з лопаткою

Хабарництво має багато причин, ось деякі:

На державних роботах зарплатня невисока, а якось та армія чиновників утримуватись мусить.

Відносно недавно було піднесено штрафи за водійські порушення. Що цим піднесли: дисциплінованість водіїв чи корумпованість міліції? Важко повірити в те, що хтось захоче пововтузитись із паперами по судах та платити штрафи таких розмірів. Чому ж після цього дивуватись, що є стільки охочих «домовитися» з інспектором.

Щоб бюрократична машина могла їхати далі — її потрібно «підмащувати».

ДАІ чи ДАЙ?

Якось я був свідком, як іноземець повертався додому з України: «Це цукерки дітям», — і запихав у кут багажника пакуночок із українськими солодощами. «Це для друзів з роботи», — і дві пляшки «з перцем» акуратно вляглись під цукерками. «Це на випадок, як зупинить «ДАЙ» (артикуляція українських звуків йому давалась важко), — і кілька купюр помандрувало у різні кишені — про всяк випадок, хто його зна — аптечка може бути не того кольору або кермо недостатньо круглим.

Інший знайомий розповідав, що коли зупинила міліція, на питання «а що я порушив» — отримав відповідь: «а зараз знайдемо»…

Помріймо: Україна без хабарів…

Знаю, що про це наразі можна говорити лише як про фантастику. А все ж, якщо уявити що передвиборчі обіцянки політиків боротьби із хабарництвом, перейдуть із звичайнісінького пустодзвонства в реальні дії, що б було? Хоч це звучатиме дивно, але народ повстане: а жити як? Яким чином «вирішувати проблеми»? Адже калим — немов чарівна паличка миттєво «вирішує» те, на що потрібно чекати роками в нескінченній черзі, позбирати всі печатки для якогось дріб’язкового дозволу чи оформлення, по–справжньому вчити заліки та здавати іспити, платити всі податки — список, від чого в країні бюрократії позбавляє хабар, по справжньому довгий. Хабарництво стало звичною системою із давніми корупційними традиціями, без неї багато людей були би просто вибитими із колії.

Свій до свого, по своє

Можна говорити про хабарництво як про явище, до якого християни ніяк не причетні, адже все те недобре, що є в суспільстві — це не справа віруючих в Бога. Але це не так. На жаль, в справі хабарництва, свідчення віри десь зручненько сховалось і його мало видно.

Молода людина, католик, здає іспити в одному з ВУЗів, ще задовго до випуску у школі тішила себе тим, що буде вчитися там, де викладає її брат по вірі — викладач, який щонеділі побожно приймає Причастя та інколи читає читання з амвону. До такого викладача можна йти здавати іспит, без перебільшень, як до свого. Але реальність далека від мрій — «брат» ставить ультиматум: або «пухкенький конвертик», або вступу не буде.

До Бога через гроші

Наче й дивно, але дійсно, відношення до Бога пізнається не у постах та молитвах а через… гроші. Ставлення до власного та чужого видимого майна — це справжнє ставлення до невидимого Бога. В Святому Письмі є 2350 віршів на тему грошей та майна, а Ісус Христос на фінансову тему навчав більше, аніж на будь–яку іншу. Саме ця сфера дуже сильно впливає на життя та духовність людини.

Спосіб, яким ми керуємо майном, має великий вплив на якість зв’язку з Христом. Людина дозволяє керувати своїм життям або Богові, або грошам.

Розірвати зачароване коло

На Закарпатті побили машину ДАІшників–хабарників. У Кам’янці–Подільскому, коли СБУ зловило на гарячому інспектора — випадкові свідки довго аплодували.

Як до питання хабарництва ставитись християнинові? Тут можна щось змінити чи потрібно просто спостерігати, нічого не робити — давати і брати як решта? Певно, є шлях зсередини, у прикладі: Давати приклад — не брати хабарів, брати приклад — не давати хабарів.

СМСи, факси, мейли, відеочат в Інтернеті, телебачення та решта диво-винаходів, дають безліч можливостей до спілкування з мешканцями інших континентів та здобуття різноманітної інформації. Заледве двадцять років тому щось подібне важко було б собі уявити, а сьогодні — це буденність.

Куди пхати цей штекер?

Будь-що, ЗМІ чи ніж, можна використовувати по-доброму або на шкоду. Попри безумовні позитиви сучасних ЗМІ, то хоча б через те, що до повсякденної мови увійшли такі слова як: ігроманія, телеманія, кіноманія, інтернетзалежність свідчать про те, що проблема невміння використовувати ці великі засоби є.

Допомога, додаток чи член родини?

Життя друзів, рідних або навіть близьких багатьох людей цікавить набагато менше, аніж життя героїв телесеріалів ток та реаліті шоу. Згідно досліджень, в середньому телебачення переглядається кілька годин на день (інколи 5-6), а спілкування батька із своєю дитиною займає лише кілька хвилин. Не дивно, що у такому випадку батьки знають краще ситуацію в Лізі Чемпіонів та самопочуття Сомалійських піратів, аніж власних дітей.

Якщо телевізор перетворюється на члена родини, то не варто дивуватися, якщо невдовзі під час шлюбної церемонії можна буде почути: «я шлюбую тобі, любов, вірність і повну владу над пультом дистанційного керування телевізора».

«Аж» 3 хвилини та «всього» 5 годин

Невміле використання ЗМІ впливає не лише на відносини з близькими, але також з Богом. Факти – річ вперта: вечірня та ранкова молитва пересічного віруючого займає не більше 3 хвилин. Якщо це помножити на тиждень, то разом із недільною Євхаристією, молитва максимально може дотягувати до 1,5 год. на тиждень.

Що ж тут дивуватися, що багато «віруючих» на питання, де знаходиться лист святого Павла до Коринтян або гортають книжечку із літаніями, або в кращому випадку
— Старий Завіт?

Нові часи — нові болячки

Ігроманія, інтернетзалежність, телефанатизм, кіноманія та інші неправильні способи використання ЗМІ, можна назвати одним словом — «медіотизм», тобто медіальний ідіотизм. Симптоми медіотизму не варто ігнорувати, адже у розвинених формах вони викликають «синдром тупого овоча», «алегрію на друковане», втрату постійності та терпеливості, труднощі у висловлюванні власної думки, зниження самостійного та абстрактного мислення.

Збудники

Причин невідповідного використання ЗМІ багато. Великою мірою це втеча «від»: від особистого розвитку, праці, родини, відносин із іншими людьми, або ж втеча «до»: до почуття приємності, надзвичайності, нібито безпечних екстремальних станів, почуття самореалізації та відкладання складного на пізніше. Кожен медіа-пацієнт має свій особистий і неповторний «букет».

Протиотрута

На цю нову загрозу сучасного світу не може не реагувати Церква. З часу ІІ Ватиканського Собору папи пишуть щорічні листи на тему ЗМІ. Але — о диво — папи в своїх листах не закликають виколупувати кнопки клавіатур, не заохочують перетинати Інтернет — кабелі та розбивати екрани з моніторами! Хоч застерігають перед небезпеками, але більше закликають до розумного використання ЗМІ, а зокрема, до Євангелізації. Заохочують збільшувати критичність, вміння концентруватись, розвивати незалежне мислення та оцінювання, допитливість, терпеливість та творчу активність.

Навіщо козі баян (а нам TV)?

Міжнародна молитовна зустріч Тезе цього річ проходила в Бельгії. На ній з Люблінським українським студентством побував і я. Нас приймали родини Брюсселя та передмість. Всупереч загальній переконаності, що бельгійці майже не народжують дітей, у тій родині де був я з товаришем, було троє, а самі батько й мати походять з дев’яти — та восьми-дітних родин. Господарі були вельми гостинними і балакучими. Було багато розмов, на питання, чому в них ніде не видно телевізора, відповіли: «А навіщо він нам? Коли його дивитись?», — А потім розповіли, що дуже люблять кіно, а щонеділі всі разом на комп’ютері дивляться якусь вартісну стрічку. Чому в них немає часу було видно — батьки проводили з дітьми багато часу разом: грали на музичних інструментах, спілкувались, та й просто робили домашнє завдання.

Я не вважаю, що такий «бельгійський» підхід до телебачення є єдинослушним, але не можу не визнати, що в цьому є дуже багато глузду. Навряд чи ті діти будуть медіотами.

Що це означає?
Для дуже великої частини вірян, пасхальний період – це відновлення та підтримування своєї ідентичності, релігійна подія номер один протягом усього року. Що можна відчувати, коли ось це все бачиш і чуєш? Певно, радість. Лише радість. Чи можна не тішитись тим, що стільки людей примирилось із Богом в Таїнстві Покаяння і Примирення і саме в ці дні приймуть Святе Причастя?

Звісно, потрібно радіти. Чи можна інакше? Можна. Більше того – треба.

У цієї події є й інший бік. На наступну неділю після Великодня, яка зветься неділею Божого Милосердя, вітання “Христос Воскрес!” вже можна почути рідше, храми вже по швах не тріскають. Все стає на свої звичні і справжні місця. “Пасхальна ейфорія” зникає.

Вдома чи в гостях?
Християни, які “вірують” в стилі “коли не прийду, все Пасху святять”, дещо нагадують ситуацію, в якій чоловік залишає свою дружину. Куди йде і чому – незрозуміло. Йде і залишає дружину. Його довго немає. Але раптом повертається. Просто приходить, саме на свято, вітає, обіцяє не покидати, посміхається, їсть, п’є, відпочиває, а за кілька днів виходить знову. Ні, не на завжди: за рік повернеться.

Оковита особлива, “Заупокійна” (ТМ)
Один із звичаїв пасхального періоду, це тзв. “проводи” на цвинтарі. Де в цьому дійстві проходить тонка лінія між молитвою за померлих та народним гулянням сказати важко – живі кочують по місцях спочинку мертвих. Протоптуються стежечки у не скошеному, або не зрубаному торішньому бур’янці до “своїх” могилок. Після чого дочасне місце вічного спочивання рідних або близьких строкато оздоблюється крашеними яєчками та припудреними пасочками. Інколи при цій нагоді перехиляється чарчина-друга – “за упокій”, не забувається й про самого небіжчика. Хоч, чи просочується за два метри ґрунту якийсь грам зі ста, до адресата? Навряд. Але звичай є звичай. Дарма, що язичеський, головне, що родина збирається, знайомі, радісно і на душі мило.

Деякі парафії (як приміром Летичів Хмельницької обл.) мають гарну практику християнізування язичеського звичаю: паски із крашанками не кладуться на гроби, а організовано збираються та розвозяться по дитячих будинках.

Допомога чи перешкода?
Наскільки пасхальні звичаї, традиції та символи дійсно допомагають пережити Пасхальний період, на це питання кожен відповідає сам собі. Правда в тому, що не символи основне, а сам Христос. Пасхальна таємниця дає можливість пережити в скороченні всю історію спасіння, а особливо страждання, смерть і Воскресіння Господа Ісуса. Для тих, хто живе свідомою вірою, Його перемога над смертю стає джерелом радості та оптимізму.

Шукати світла
Регулярні непорозуміння з близькими, проблеми на роботі та у внутрішньому житті, а на додаток весняний авітаміноз, можуть сприяти смуткові, апатичним думкам на настроям. Проте, справжнє, глибоке переживання Таємниці Воскресіння далеке від песимістичних настроїв.
Моральний бруд, брехню, несправедливість, зло не можливо зупинити скигленням про те, що брудно, неправдиво і несправедливо. Таким чином зло лише помножується, стає відчутнішим і вагомішим. Дух Воскресіння інший: Щоб знищити зло, на нього не потрібно звертати стільки уваги. Слід звертати свою увагу на щось інше, цікавіше та цінніше. Христос Воскресінням додає оптимізму та запалу. Немає нічого, що б могло завадити – навіть смерть.

Людина змінюється під впливом того, з ким спілкується, що читає, дивиться, або слухає. Молитва дає можливість пізнати Бога, спілкування із людьми дає можливість пізнати красу і шляхетність людської натури. Це зовсім не означає, що потрібно по-страусиному ховати голову в пісок і казати: “зла не існує”. Воно є, і буде. Але щось інше варте моєї уваги.

Музика – справа смаку, а як відомо “на колір та смак товариш не всяк”. Проте, як добровільно без жодного примусу і без вживання алкогольних або психотропних засобів слухати психоделік Менсона, не втямлю.

Гляньте на мене. Плюньте, але гляньте!

Для справедливості слід зазначити, що сатаністами аж ніяк не можна називати дітлахів, які проколюють собі все, що можна, і пхають туди сережки, шайби та дротики, носять чорний одяг, зображення Айрон Мейден, шістки, пентаграми та іншу атрибутику. Мотиви моди субкультур можуть бути різними: від прагнення самовиразитись до банального бажання звернути на себе увагу. Але це не сатанізм.

Чим гірше – тим краще

В музичних гуртах, які вважаються окультними, діють певні правила: гострі тексти пісень, брутальні назви альбомів, пекельне оформлення сцен, огидні маски та макіяж – вітається весь демонічний імідж, що вводить глядачів у глибокий стан шоку та дає максимум гострих відчуттів. Більше розголосу, більше популярності, більше слухачів. Скандальний імідж поклоніння дияволу ще не означає, що ці співаки хочуть, аби світом керував сатана. Це не переконання, а бізнес. Шоу-бізнес.

Справжні?

Звісно, є й такі, що вірять у те, про що співають, і переконані, що християнство робить людину рабом, а сатана визволяє та направляє на істинну дорогу розвитку. Вони палять храми, викрадають хрести, ікони та Святе Причастя для збезчещення, вважають себе ворогами Бога та Його Церкви. Вони противляться Богу і служать сатані. Чітко усвідомлюють, що роблять зло, і саме його вибирають.

Сатаністи – католики – 5:0

Серед віруючих є дуже багато таких, які насправді вірять у всемогутність Бога і Його любов до всіх. Помножують добро та уникають зла. Прощають тим, хто їм завинив, і перепрошують тих, перед ким завинили. Однак є й такі “католики”, що роками не розмовляють із сусідами або близькими. Це вже не сценічний образ музикантів-псевдосатаністів. Щоденність людей, що звуть себе віруючими, інколи за своїм внутрішнім змістом набагато ближча до справжнього сатанізму. Менсон з ідіотським макіяжем, що для видовищності перед публікою рве Біблію на шматки, – це забавки.

Матрацики

Є католики, які хоч і хочуть завжди чинити добре, але розуміють, що вони слабкі та грішні люди, тому ходять до Таїнства Покаяння і Примирення – сповіді. Але є й такі, які хоч і сповідаються, але не допускають такої думки, що чимось можуть згрішити. А тому на сповіді ймовірність існування будь-якого власного гріха обмотується в слова-матрацики: “згрішив МОЖЕ, десь, колись”…

Розверзіться Небеса, дивуйтесь угодники!

Що має відбутись після цього самовпевненого проголошення себе самого безгрішним? Певно, Небеса повинні відкритись, а всі святі Господні уважно дивитись і слухати. Вони чомусь все життя боролися за вірність Богові й уникали найменшого гріха, але вважали себе великими грішниками. А тепер, коли звучить: “згрішив МОЖЕ…”, – нехай хором ахнуть із захоплення та подиву.

Гріхозамінники

Як відомо, на сповіді визнають гріхи. Якщо своїх не видно, а мовчати недоречно, то у хід йдуть ті, які найшвидше спадають на думку: пропаща розпусна молодь, безсоромні сусіди, злодії співпрацівники, але найчастіше – близькі.

Скільки б на сповіді не м’яти гріхи інших людей, та про свої потрібно сказати бодай щось. Але – проблемка: в чому може зізнатись людина, яка не бачить за собою помилок? Виявляється, існують такі універсальні речення-викрутаси: “грішний всім” та “згрішив мовою, вчинком і занедбанням” – і по справі! Хоч заперечити важко, адже людина за своєю природою дійсно слабка і схильна до гріха. Проте ці мегазагальні фрази – лише порожні звуки, що створюють ілюзію сповіді.

Білі та пухнасті чи чорні та слизькі?

Хто насправді ближче до Бога: ті, що так швидко і поверхово сповідаються, що вдаряються одне об одного чолами, коли цілують стулу (див словничок), чи ті, що важко грішать, але усвідомлюють свої гріхи?

В одному сатаністам слід віддати належне: вони власне зло називають злом.

СЛОВНИЧОК

Ґуантанамо — військова в’язниця США на базі ВМС США Ґуантанамо, де після 2001 р. затримувались особи в тзв. війні з тероризмом. Одним із методів катування було вмикання на повну гучність важкої музики протягом тривалого часу.

Стула, єпітрахиль — літургійний одяг у вигляді широкої стрічки, що одягається під колір літургійного періоду. Його носять диякони, пресвітери та єпископи. Священики носять її на шиї (до літургійної реформи ІІ Ватиканського Собору схрещували на грудях), диякон носить навскоси через ліве плече, зав’язану або скріплену під правим. Існує звичай цілувати хрестик на стулі після сповіді.

Слово «покликання» в словнику не тліє, використовуєтсья дуже часто і в дуже різних контекстах. Чим воно є? Звідки і для чого воно?

Богопосвячене або подружнє життя можна добре пережити лише тоді, коли воно сприймається як покликання – особливий дар Бога.

День Консервованих Осіб

Другого лютого відзначається свято Стрітення Господнього та День Богопосвячених Осіб. Проходять молитви за тих, хто присвятив своє життя Богові. Дуже слушно, адже богопосвяченим людям дійсно така молитовна підтримка надзвичайно потрібна і не лише один день на рік. Хоч нажаль в цей день інколи проголошуються різні промови про те, які то священики, монахи та монахині бідолашні, обділені, чого лише вони не позбавленні: ані сім’ї, ані дітей… Після вислухання таких слів хочеться не радіти за людей, щасливих тим, що живуть із Богом, а лише важко зітхнути і назвати богопосвячених «консервованими». Але якоюсь мірою й не дивно, що ці промови напівтраурнопохоронні, адже в суспільстві побутує думка, що священство та монашество набагато важчі шляхи порівняно із подружжям. Я, як патентований відлюдько, не погоджуюсь. Немає легших або важчих шляхів, є лише СВІЙ. А от важчим він стає тоді, коли людина його не приймає, а йде чужим. Жити в подружжі, розуміти іншу стать, як і священство чи монашество, дано не всім. Подружнє життя набагато важливіше та набагато важче, ніж це зазвичай вважається та здається на перший погляд.

Терор родичів

Причини одруження, виходу заміж, вступу до семінарії або монастиря бувають різними. Наприклад, бажання не самої молодої людини, а її родичів, приміром, бабусі. А якщо її слово – закон, мусить бідолаха йти в семінарію. Але щомісячні дні зосередження (див. словничок), реколекції (див. словничок), викладачі та сотні уроків та чергувань дають час задуматись чи слід ставати священиком. А відтак «жертва покликання бабусі» таки набирається сміливості й на Божу славу і для свого спасіння залишає семінарію.

Натомість, коли родичі напосідаються із словами: «Тобі вже вісімнадцять, а ти ще досі в дівках сидиш», – то не кожна дівчина здатна встояти постійному тиску і виходить за першого-ліпшого. Хоч вже від самого початку було зрозуміло, що жити вони разом не будуть, але важливо зовсім не це, а те, що родина вже переслідувати не буде, бо ж «в дівках» вже не сидить, а розлучились, то «з ким не буває, часи такі…», а от після розлучення вже «можна нормально влаштовувати своє життя».

Тривання від приготування

Час на приготування до будь-якого таїнства дає можливість подумати чи слід його взагалі приймати, а якщо так, то якомога краще до цього приготуватися. Навчання в семінарії триває 7-8 років, якщо є сумніви, можна вийти в будь-який момент. Інколи, навіть після шести років навчання семінарист виходить або ж його про це просять.

Із шлюбом інакше. Хоч в Католицькій Церкві можна прийняти таїнство шлюбу лише після проходження обов’язкових передподружніх катехез (див. словничок на стор. 13) та від моменту зголошення настоятелеві до дня шлюбу повинно минути принаймні (або «АЖ») три місяці, та це ще зовсім не означає, що цього дотримуються всі настоятелі. Коли я був дияконом, мені довелось провести передшлюбну зустріч із нареченими. Було дві «пари». Одні зустрічалась два роки, а другі – знайомі три тижні. З другої пари на катехезу прийшла лише дівчина, а її половинка приїздить вже безпосередньо на сам шлюб, який відбудеться рівно за тиждень…

Звісно, буває по-різному: є випадки, коли люди роками готуються, а потім живуть не довше кількох місяців або навпаки. Але це швидше винятки, ніж правила. Про долю обох пар я нічого не знаю і бажаю всіляких гараздів, але щось не віриться, що друга пара досі разом.

Вік має значення

Якщо навіть хтось прийде до семінарії, щоб «закосити» від армії, то швидко і вийде – за нелогічністю. Цитуючи одного, тепер вже екс-клірика (див. словничок) та екс-вояка: «Краще в армії десять місяців, ніж в семінарії сім років». Щоб прийняти священство, потрібно досягти віку 25 років, для шлюбу достатньо всього 16 років.

Богопосвячене або подружнє життя можна добре пережити лише в тому випадку, коли воно сприймається не як щось само-собою зрозуміле (роки прийшли – пора заміж виходити або взагалі «щось робити»), а як покликання – особливий дар Бога для спасіння та щасливого життя.

Ґрунт

На те, щоб прожити життя (не частинку – все) з однією людиною, лише людських сил замало. Тут потрібні надлюдські сили. Сприймання подружжя як покликання від Бога, а «цієї людини» як людини, даної Ним, кардинально міняє підхід. В гру вже входять не так сильно усі почуття, думки, позиції, забаганки, які, як правило, бувають дуже хиткими, короткотривалими та протилежно відмінними одна від одної. Подружжя як покликання – це будування на Богові та Його Волі. Сім’ї, що разом регулярно моляться, рідко розлучаються. Це факт.

Покликання дається Богом, як колір волосся, шкіри, схильності до математики або літератури. Хтось має покликання до подружнього життя, хтось – до богопосвяченого. Є в кожного, але своє.

Словничок:

День зосередження – день духовної віднови, коли немає лекцій, весь день проводиться в мовчанні, молитві та духовних роздумах.

Клірик – студент семінарії, семінарист.

Реколекції – кількаденні духовні вправи.

Солодше не буває – буває «мЬякше»

Минулого літа я побачив таке оголошення: «Пригощяємо солоденьким. Дівчат які співають рідною мовою. Пригощяємо солоденьким». Нижче ручкою хтось виправив «я» на «а» , та дописав: «Якою мовою?!!» Таки дійсно, рідною може бути будь-яка мова, а от супер-новітній правопис, це явище, яке заслуговує на особливу увагу. Адже слова на кшталт: «чЮвак, ти чЯй будеш, щЬо скажеш?» – почути не рідкість. Причин такої вимови є кілька:

«Їзик» другого сорту

У країні рад (де зовсім ніхто і ні з ким не радився), проводилась русифікація. Згідно програми
“зближення та злиття мов” із словників усували суто українські слова, котрі замінювали на синоніми
більш схожі до “старшобратинських”, а якщо таких не було, то створювались нові слова. Згідно цих словників,
які мали нормативний характер, кілька десятиліть редагувалися тексти. Заміна відбувалася довго, поступово,
і, як показав час, – надійно. Невдовзі створилося щось схоже на нову мову, а на всьому, що не піддавалось
змінам ставилося тавро “западенського”, або “канадсько-діаспорного”.
От лише досі ніяк второпати не можу, чому то мій дідусь Гнат, який все життя прожив на
Вінниччині, ніколи не розповідав про те, як там воно у Канаді…

Комунізму вже немає і ніхто діток у школах не змушує розмовляти на перервах та «політінформаціях»
по-понеділках на «всєсаюзнам язикє». Зате нині в гігантському книжковому супермаркеті на питання,
де тут україномовна література, продавець-консультант покаже шафку (1 шт.), а збоку така ж – в ній
книжки англійською (теж 1 шт.).

До тями не можу взяти один факт. Чому при дресируванні собак найчастіше можна почути такі команди:
«Лєжать!», «Взять!», «Сідєть!»… Звідки взялося переконання, що собаки інакше не зрозуміють?

«Маде ін ненаше» – слова

Русифікація призвела до глибокої закомплексованості україномовних, яка в свою чергу вела до авторусифікації:
ті, хто не цілком переходив на іншу мову (щоб на неї перейти, її спершу треба вивчити), починали використовувати
не так суто російські, як т.зв. «городські слова», приміром: «спічьки», «свадьба», «Дєнь раждєньія». Таких слів
не впихали навіть найпідступніші совкові нормативні словники.

«Маде ін ненаше» ІІ – вимова

Комплекси – велика сила. Це стосується не лише використання певних слів, але й вимови. Такі слова як «хочу»
потрапляли під немилість: виявляється, це звучить «по-сільському», тож слід говорити «хочЬю». Слово
«чуєш» теж краще замінити словом «чЮїш». Тоді буде звучати «по-городському», «по-модньому».

Я зовсім не вважаю, що всі, хто пом’якшує тверді шиплячі, роблять це спеціально,
через комплекси, моду, або безграмотність. Якщо навіть диктори на телебаченні та радіо вимовляють
«щЬоб» та «чЬому» (і ніхто їх за безграмотність у вимові не звільняє), чому ж дивуватися,
якщо інші за ними повторюють.

Шляхи усунення защЬоканості звичайної, білої, степової:

На відміну від багатьох мов, де одне пишеться, а читається інше і то зовсім мало схоже на написане,
українська вирізняється прямотою: як пишеться, так і читається. Але схоже, цей принцип починає діяти
у зворотньому напрямку: як вимовляється – так і пишеться. Тому пропоную включити до алфавіту нові літери,
які б поєднували літери ЧЬ, ЩЬ, та ЧЮ.

Є й інші варіанти. Тим, хто не хоче щЬокати, пропоную використовувати твердий знак:
«ЧЪувак ти чЪай будеш? ЧЪомусь так холодно. ЩЪо скажеш?»

Маємо кілька варіантів: прийняти в алфавіт літери ЧЬ, ЦЬ та ЧЮ, або, щоб зберегти вимову – Ъ.
Є ще третій варіант – ніяких нових літер в алфавіт не приймати (ми ще з тими, які є до
путя не розібралися), але залишити в спокої цю дивакувату модність/безграмотність і не пом’якшувати
там, де не пом’якшується.

Сусід постраждав

Я особисто нічого проти російської, як мови, не маю, російська теж сильно постраждала від горе-разГаварівальніків.
Мені шкода і її, бо майже фізично боляче чути деякі звуки, яких в російській просто не існує. В російській мові
літера«г» вимовляється як українська «ґ», але ніколи як «г», а тому можна лише «разҐаварівать». Всі інші варіанти
з українською «г» в російських словах це ненавмисне або спеціальне калічення мови.

Духовність вимови

Може з’явитись питання, а до чого ці мовно-вимовні роздуми в релігійному часописі? Яке це має значення? А значення є і воно дуже велике. Ми, люди, інакше, як через слова порозумітися не можемо. Навіть Всемогутній Бог звертається саме за допомогою слова. Більше того, Він себе з ним ототожнює: «І Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Ів 1, 14а). Друга Особа Божа називає себе Словом і приходить на землю, стає людиною і звертається до нас нашою людською мовою, щоб ми могли розуміти Бога. Шанування мови, це шанування не лише літер та звуків, а також самого Бога.