CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » Слово редактора

Христос Воскрес!

часопис CREDO — Tue, 17 Apr 2012 06:21:17 +0000

«В цей день прекрасний разом веселімся!»

Дорогі брати і сестри! Вітаємо вас з Великоднем!
Бажаємо щодня жити свідомою вірою та проголошувати своїм життям радісну новину про Воскресіння Господнє!
Миру, радості і надії!
Христос воскрес!

Ваша редакція CREDO

CREDO та ДивенСвіт виграли у конкурсі

часопис CREDO — Mon, 09 Apr 2012 13:59:14 +0000

Шановні друзі, дуже дякую за підтримку у другому турі конкурсу!

Ви дружно та оперативно проголосували на підтримку CREDO та ДивенСвіту! Ви використали нагоду отримати перемогу у цьому конкурсі.

Наводжу текст повідомлення Лесі Оробець з її фейсбука із оголошенням підсумків конкурсу:

«Отож, операція з «експропріації» моніторів і принтерів із мого офісу добігає кінця. І навіть не знаю, хто більше радіє за підсумками того конкурсу – чи щасливі переможці, чи я, втілюючи мрію кожної української господині – під Великдень позабирати з помешкання все, що треба передати в хороші руки. Але – до результатів:
Перше місце, 10 моніторів та принтер/сканер отримує коаліція УМХ/Відсіч. Вони перші зрозуміли кумулятивний ефект від консолідації зусиль, провели кілька успішних кампаній у ФБ і переконливо перемогли, зібравши понад 900 коментарів.
Друге місце, 4 монітори та принтер отримує коаліція CREDO/Дивен світ. Вони об’єдналися вже в процесі ІІ туру, але синергія так само спрацювала на результат Ця неймовірна пара змогла набрати понад 600 коментів і посісти заслужене друге місце.
Далі розташувалися Пласт, Шелтер+, УЕСБ.»

Отож для роботи CREDO маємо монітор та принтер.
У ході конкурсу кілька із наших читачів обіцяли ще монітор та клавіатуру. Якщо так піде далі, таки назбираємо цілих два комп’ютера, необхідних для роботи.

Нехай Вас – кому думати не боляче і вірити не страшно – благословить Господь!

Редактор CREDO о.Микола Мишовський

Напишіть коментар – подаруйте монітор для CREDO та ДивенСвіт

часопис CREDO — Sun, 08 Apr 2012 06:33:11 +0000

Голосування закінчилось 8 квітня 2012 року.
Дуже дякуємо за підтримку та Ваші голоси!

Шановні друзі!

Завершено перший тур конкурсу за монітори.
У ньому взяло участь 79 різних ініціатив та організацій. З яких у фінал, за підсумками голосування вийшли:

CREDO

ДивенCвіт

Шелтер+

УМХ/Відсіч

Пласт

Українська Євангельська Семінарія Богослов’я

Як бачите, претендентів на два виграшних місця – шість. У цьому, другому турі голоси вже не не будуть розпорошуватися на 79 ініціатив. Тому потрібно діяти чітко та згуртовано.
Щоб збільшити шанси на виграш – CREDO та ДивенСвіт виходять однією командою у другому турі конкурсу.

Допоможіть будь ласка єдиній команді CREDO та ДивенСвіт виграти у цьому конкурсі та отримати монітори.

Інструкція як це зробити:

1.

Зайти за цим посиланням

2.

Написати коментар – «CREDO/ДивенСвіт».

3.

Порадити своїм друзям зробити те саме.

Не потрібно:

Ставити лайки під коментарями (в другому турі вони не рахуються).
Голоси зараховуватимуться не за кількість лайків, а за кількість коментарів під постом конкурсу.

Писати коментаря із текстом лише «CREDO», тоді наша команда «CREDO/ДивенСвіт» втрачатиме спільні голоси.

Писати текст «CREDO/ДивенСвіт» під цим постом.

Потрібно:

Під постом конкурсу на Фейсбуці написати коментар із текстом «CREDO/ДивенСвіт».

Один коментар = один голос.

Зверніть увагу, що правила другого туру відрізняються від правил першого туру з точністю до “навпаки”. Враховуватися будуть не лайки, а коментарі під цим постом.
Один коментар – це один голос за «CREDO/ДивенСвіт».

Для роботи цього сайту дуже потрібна техніка – три комп’ютера. Якби ми мали за що, то просто би їх купили. У нас грошей немає. Але є нагода отримати монітори (це вже майже половина комп’ютера). Ви можете допомогти виграти монітори у цьому конкурсі.

Шановні друзі, дуже дякую за підтримку у першому та цьому турі!
Ви дуже гарно проголосували та підтримали!
Нехай Вас – кому думати не боляче і вірити не страшно – благословить Господь!

Редактор CREDO о.Микола Мишовський

Поставте лайк – подаруйте монітор (інструкція)

часопис CREDO — Mon, 02 Apr 2012 07:42:12 +0000

Перший тур (цей) закінчився, зараз триває другий тур. Правила та голосування – там

Шановні друзі!

Для роботи цього сайту дуже потрібна техніка – три комп’ютера. Якби ми мали за що, то просто би їх купили. У нас грошей немає. Але є нагода отримати ось такий монітор. Ви можете допомогти його виграти.

Як це зробити:

1.

Зайти за цим посиланням

2.

Натиснути на “Показати попередні коментарі”. Прокрутити коліщам вниз.

3.

Знайти аватарку “Миколи Мишовського”.

Коментар записано 15 годин тому

4.

Натиснути «мені подобається» під коментарем Миколи Мишовського із текстом «CREDO».
Там на 2 квітня 12.00 зібрано 214 лайків.

Не потрібно:

Писати окремих, нових коментарів із текстом «CREDO».
Голоси зараховуватимуться не за кількість окремих коментарів, а за кількість лайків під одним коментарем.

Потрібно:

Знайти коментар Миколи Мишовського із написом «CREDO» з найбільшою кількістю вподобань.
Натиснути під ним – «мені подобається».

Голосування триває до 12:00 понеділка (02.04.2012 р.)

Шановні друзі, дуже дякую за підтримку! Нехай Вас – кому думати не боляче і вірити не страшно – благословить Господь!

Редактор CREDO о.Микола Мишовський

Христос народився!

часопис CREDO — Sat, 24 Dec 2011 17:27:41 +0000

З нагоди Різдва Господа Ісуса Христа, від всіх працівників та волонтерів CREDO, щиро вітаю Вас дорогі читачі!
Бажаю всім читачам CREDO бути щасливими у свідомій вірі.
А кожен день 2012 року мати звичайне, просте людське щастя! Як те Бог придумав.

Церква – це …

часопис CREDO — Sat, 28 May 2011 04:36:45 +0000

Для когось «щось», для когось «хтось». Для когось вона з великої літери «Ц», а для когось – із малої. Для когось церква – це «там, де моляться», а для когось – це «там, де молюсь я». Для когось – це «Папа, єпископи та священики», а для когось – це «всі віруючі». Для когось Церква – це «вони», а для когось – «ми», а ще для когось – «я».

Як би Церква не сприймалась, але загалом вона часто ототожнюється лише із духовенством. Так наче б то мирян, які її, Церкву складають (разом із тим самим духовенством та богопосвяченими), не було зовсім. Але Церква – це не лише духовенство, на 99% вона складається із мирян. То ж що вони, миряни роблять у Церкві? Перше, що спадає на думку – «нічого». Адже миряни не відправляють Літургії, не сповідають, не проповідують. Максимум – ходять на Службу, на цьому активність часто починається та закінчується.

Чому так, адже документи Католицької Церкви кажуть про те, що миряни – це повноправні члени Церкви? Миряни із самого факту свого хрещення покликані до служіння співбратам у Церкві, а поза парафіяльним життям – євангелізувати охрещених та неохрещених язичників. Але вчення Церви – це одне, а її життя – це вже зовсім інше.

Насправді, дуже часто не доходить до першого етапу служіння співбратам, а про зовнішнє свідчення невіруючим вже мова не йде. Більше того, миряни скаржаться, що священики не хочуть їх питати про парафіяльні справи, не часто вислуховують або не беруть до уваги їхньої точки зору. Складається враження, нібито миряни та духовенство – це зовсім різні світи.

Можливо, винні обидві сторони: ієрархічне духовенство та миряни. Адже для якоїсь частини духовенства ще не закінчилася епоха «Церква – це ми», (принаймні так видно із практики), а для багатьох мирян все ще не почалася епоха «Церква – це ми». Складно однозначно сказати чому так є. Можна лише припускати та шукати причини.

Як би ревно священик не працював, скільки б сил у парафію не вкладав, все рівно він не зможе зробити всієї необхідної роботи у парафії, ані з матеріальної сторони (нескінченні ремонти), ані з духовної (присвятити достатньо часу для усіх парафіян). Як би священик не хотів, але він не може знати про всі проблеми та потреби кожного парафіянина. Але про ці потреби та проблеми знають або можуть знати інші парафіяни, які власними очима бачать свого співбрата. У духовенства безробіття не буде, миряни хліба не заберуть. Роботи з парафіяльними потребами та на полі євангелізації вистачить усім.

Хоча не факт, що миряни хочуть займатися такою працею. Адже з іншого боку, багато священиків бідкаються, що миряни дуже пасивні, не хочуть нічого допомагати в парафії. Священики можуть боятися будь-що довірити мирянам, бо знають, що як би не просили, це нічого не дасть. Маємо замкнене коло.

Можливо, миряни не включаються в активне життя парафії, тому що просто цього не хочуть? Можливо, простіше бути лише споживачем того, що підготує духовенство, «приходити на готовеньке»? Можливо.

Проблема малої активності мирян може бути розв’язана. Приміром, священики можуть давати зрозуміти своїм парафіянам, що їм цікаво довідатися думку мирян, а також, що для них важливо, щоб миряни були активнішими членами парафіяльної спільноти. Якщо миряни відчують, що їхня думка та праця мають значення, тоді дієва відповідальність за свою власну парафію та за євангелізацію зростатиме.

Дяка Богові, такі парафії, де миряни є основою життя своєї спільноти, а не лише суб’єктом душпастирської діяльності священиків, все ж таки є. В тих парафіях священик дозволяє проявляти ініціативу та реалізовувати власні задуми. Хоча тоді його роль вже полягає не на тому, що він все зробить сам, а лише слідкує за порядком, перевіряє парафіян чи вони йдуть в доброму напрямку.

Щоб вийти з кризи, слід усім зрозуміти, що Церква – це ми, всі ми.

CREDO № 2 (124), 2011

Передсмак раю (подкаст)

часопис CREDO — Sun, 06 Mar 2011 17:57:30 +0000

Про новини сайту та часопису CREDO.
Вступне слово до нового числа.

Більше щастя давати, ніж брати

часопис CREDO — Mon, 03 Jan 2011 16:56:15 +0000

«Справа не в грошах» або «гроші – це не найголовніше», – чути в тих випадках, коли мова заходить про благодійність. Згоден. Дійсно, справа не у грошах і навіть не у їх кількості.

Бути християнином – це бути налаштованим на добро. А збити з цієї позиції може сучасна популярна позиція, що не головне допомагати фізично, достатньо доброго слова, посмішки, адже «це набагато необхідніше, аніж гроші чи якась інша матеріальна допомога». А в результаті часто виходить так, що матеріальна підтримка не дається (бо це ж не головне), а до моральної підтримки просто «руки не доходять». Той, хто потребує, залишається надалі сам із своїми потребами, а той, хто жертвує, переконаний, що він робить все правильно – грошей не дає (це ж не головне), а якщо треба буде підтримати когось у потребі, то посміхнеться (хоч реально це буває дуже рідко).

Робити добро потрібно завжди, а особливо у різдвяний час. Можливо, просто когось підвезти, щось позичити або подарувати (приміром, річ, якою вже сам давно не користуюсь). Можна ще багатьма іншими способами, наприклад, тими, про які говорить давня католицька Традиція:

Сім вчинків духовного милосердя:

1. Грішника навернути.

2. Нерозумного навчити.

3. У сумніві порадити.

4. Сумного потішити.

5. Кривди терпеливо зносити.

6. Образи щиро прощати.

7. Молитися за живих та померлих.

Сім вчинків тілесного милосердя:

1. Голодного нагодувати.

2. Спраглого напоїти.

3. Голого одягнути.

4. Подорожнього в дім прийняти.

5. Недужого провідати.

6. В’язня відвідати.

7. Померлого поховати.

А можна допомогти й чимось іншим: саме тим, чого потребує «ця конкретна» людина. Бо коли даємо, отримуємо набагато більше.

Христос народився!

часопис CREDO — Sun, 26 Dec 2010 14:25:44 +0000

Славімо Його!

З нагоди Різдва Господа Ісуса Христа бажаємо всім читачам CREDO бути щасливими у свідомій вірі та плідно пережити кожен день нового 2011 року!

Подкаст CREDO

часопис CREDO — Tue, 02 Nov 2010 18:26:44 +0000

Поговорити про те, що у нас робиться на сайті, хотілося вже давно. Точніше, хотілося про це написати, але спробую не писати, а сказати в формі подкасту.

У випуску:

- Що таке подкаст?

- Куліси паперового та електронного CREDO.

- Хто робить CREDO?

- Зміни на сайті – нова система коментування та блок «Прошу помолитися».

Вітаємо з Воскресінням Христовим!

часопис CREDO — Mon, 05 Apr 2010 10:23:32 +0000

Вітаємо усіх священиків із Великим Четвергом!

часопис CREDO — Thu, 01 Apr 2010 03:27:40 +0000

Всечесний отче!

Щиро вітаємо Вас з Днем, у який Христос встановив Таїнство Євхаристії та Священства!

Дякуємо Господу за те, що посилає робітників на свої жнива! Бажаємо Вам щодня утверджуватись у своєму покликанні служіння Богу та людям! Нехай Господь обдаровує Вас Своєю вірою, надією та любов’ю, Богородиця буде підтримкою та втіхою у труднощах, а святий настоятель з Арсу – прикладом священицького життя!

З молитвою, єпископ Кам’янець-Подільської дієцезії Леон Дубравський

та редакція католицького суспільно-релігійного часопису CREDO:

о. Микола Мишовський,

Юлія Завадська,

Олена Качуровська,

Юлія Комарніцька.

Втеча за кордон

часопис CREDO — Fri, 12 Mar 2010 09:24:42 +0000

Цим займалися всі наші предки. Це робив Авраам з родиною, Мойсей з усім єврейським народом.

З початку людства люди залишали попереднє місце проживання та шукали нове по всіх кутках планети. Навіть сам Христос у дитинстві мусив емігрувати до Єгипту, рятуючись від Ірода. Та й навіть сьогодні, попри високий розвиток науки і техніки багато народів кочують з місця на місце.

З переселенням у інші країни не завжди було просто. Десятками років українцям було заборонено бодай висунути носа з «найщасливішої країни світу». З настанням незалежності, коли така можливість з’явилася, наші співгромадяни рвонули безперервним потоком поза межі вітчизни. Годі перераховувати куди, бо всюди, куди лише була можливість – від східних берегів Японії, по західні береги США. Хтось від’їздить на все життя, хтось – лише на кілька років, а хтось – на кілька місяців. Навіть, якщо люди не від’їжджають у іншу країну, то подаються у якесь інше місто, а додому приїздять лише кілька разів на рік, або у кращому випадку – кілька разів на місяць.

Попри весь патріотизм, я не буду рвати собі волосся на голові (його у мене і так небагато) та підтримувати загальну паніку в стилі «ой лишенько, що ж то воно буде, як всі роз’їдуться». Всі не роз’їдуться, а емігрувати – це так само як і бажати кращого – вписано в людську сутність. Людство завжди шукало свого кутка: трави для худоби, лісу для полювання, політичного притулку, роботи, любові, порятунку від катаклізмів. Зрештою, скільки людей, стільки й мотивів виїздити із своєї країни чи залишатися в ній, щоб вчитися, працювати, відпочивати, жити. Переселення було і буде, і не важливо чи воно буде на інший континент, чи у інше село. Воно буде як явище.

Як правило, найголовніша причина еміграції – це робота. За кордоном її можна знайти простіше, за роботу платять вчасно та більше, аніж вдома. Тому люди будуть їхати, як і їхали. Питання у іншому – чи варто заробляти ті гроші, залишаючи дім?

Дуже часто таке заробляння є нічим іншим, як переливанням з пустого в порожнє.

Існує заробітчанська драма: чоловік їздить на роботу, робить це часто і надовго. З часом ту, заради якої їздить і важко працює, починає забувати, а згодом – зраджувати. Дружина теж «у боргу не залишається». Результат до болю знайомий – вдома є привезені, зароблені гроші «для сім’ї», але її вже немає, вона розпалась.

Батьки їдуть на заробітки, хочуть «допомогти дітям». Однак, батьків роками немає вдома, діти ростуть без них. У дітей є гроші, але немає батьків. Що важливіше?

Стоять гарні, омріяні будинки для вже неіснуючих родин. Навіть за дуже великі гроші вже неможливо відбудувати розбиту сім’ю або надолужити брак батьківської уваги та виховання у потрібні роки.

Безсумнівно, ті родини, які поїхали за кордон разом, не мають ризику найбільшої втрати – одне-одного, це радше наша країна їх втратила.

Річ не лише у грошах. Не всі тікають у еміграцію чи заробітки лише ЗАРАДИ грошей. Можливо, хтось втікає ВІД власних дружин та чоловіків, з якими все важче дійти порозуміння, хтось втікає ВІД дітей, з якими важко дати раду. Хтось, можливо, втікаючи з дому, втікає від СЕБЕ САМОГО. Але це неможливо. Від проблем неможливо втекти, вони переїжджають разом із наївним втікачем. Хоч інколи дійсно проблеми залежать від зовнішніх обставин, але переважно – вони в самій людині. Де б людина не жила, куди б не тікала переїздами, вона ніколи до кінця не знайде «свого кутка», бо він не ззовні, а всередині. Для того, щоб не бути вічним втікачем, спершу потрібно розібратися в собі, а вже далі із зовнішніми обставинами.

Священство сьогодні

часопис CREDO — Wed, 02 Dec 2009 18:15:39 +0000

Незрозуміла для сучасного вуха мова, нерозуміння звичайних людських проблем та невміння передати Боже Слово доступно – інколи виглядає так, наче священики залишились в ХІХ столітті, а надворі вже ХХІ. Для того, щоб ми, священики. могли виконувати свою місію – «здобувати людей для Бога», самі дуже потребуємо молитви.

Священики в об’єктиві

Ще кілька місяців тому в інтерв’ю з Вахтангом Кіпіані я бідкався через те, що в українських медіа релігійні теми майже не порушуються. За дуже короткий час ситуація змінилася. Візит в Україну Предстоятеля РПЦ Патріарха Кіріла посприяв пожвавленню висвітлення та обговорення питань релігії у суспільстві. Попри те не зникла схильність до жовтизни в представленні релігії, найбільшим проявом чого був спецпроект на каналі «1+1» під назвою «В Бога за пазухою». Мені особисто дуже хочеться вірити в добрі наміри авторів цих матеріалів, але цього не дозволяє зробити богохульна назва передачі (заповідь «не взивай намарно Ім’я Господнє» виразно проігноровано) та заставка, в якій духовні особи на понуро-тривожному чорному тлі із полум’ям свічок хвацько гамселили одне-одного та оберемками хапали гроші. Зміст самих передач був не кращим: з понад десяти з них лише кілька представило духовенство в позитивному світлі, решта – скандали. Особисто я не вважаю, що такі сюжети є проявом переслідування Церкви Христової, це швидше відсутність журналістської етики та смаку авторів.

Павліки Морозови

Роками в тоталітарному режимі, з якого вирвалась наша країна, будь-яка недержавна власність вважались злом самим в собі, а тому й не дивно, що всі, кого доткнуло виховання минулого, мають переконання: Церква повинна бути «вільною» від грошей. Навіщо їй «зло»? Вона духовна, її начебто «такі ниці, приземні, матеріальні речі не повинні цікавити взагалі». Протікає в храмі дах, немає чим опалити, виплатити зарплатню працівникам? Згідно критиканів – це не проблема, адже працівникам-ремонтникам нібито можна пообіцяти певну кількість «отченашів», за бензин розрахуватися приміційними образками, а якщо не вистачить – то щедрими «буґзаплацями».

Позитив негативу

Попри те, що передачі «В Бога за пазухою» були переважно брутально-сенсаційного характеру, все ж якоюсь мірою увага суспільства була звернена на важливу частину людського життя, якою є релігія. Церква та її служителі не є окремим суспільством в суспільстві, а його важливими членами. Немає диму без вогню, будь-яка неправда та несправедливість такою залишається, коли її допускається викладач, лікар чи священик. Кожна людина повинна вміти слухати та сприймати критику, священики – не виняток.

«Церква та її служителі не є окремим суспільством в суспільстві, а його важливими членами.»

Ключ до духовного

На жаль, помітно, що медіа ставляться до священика з неповагою та постійно вишукають слабкі місця в Церкві. ЗМІ радше деформують образ священика, антиклерикальні настрої є дуже популярними. Проблема сучасного підходу до духовенства не лише в дешевій сенсаційності, а в неусвідомленні факту, що неможливо зрозуміти священиків, не беручи до уваги суті цього покликання – віри. Сучасність прагматична, а тому все, що потребує віри, сприймається важко.

Рік Священства

19 червня 2009 року в урочистість Пресвятого Серця Господа Ісуса Святіший Отець Бенедикт XVI оголосив у Католицькій Церві Рік Священства, який закінчиться Всесвітнім Днем Священиків 19 червня 2010 року. Чому саме тепер оголошено Рік Священства? Може, тому що сьогодні тотожність священика важко зрозуміти?

Цей рік для усіх католиків, а особливо для самих священиків – шанс наново подивитися на великий дар, яким є священство. Протягом цього року ставиться питання: що робити із сучасним священством, як зарадити його проблемам.

«Цей рік – шанс наново подивитися на великий дар, яким є священство. »

Тотожність священика

Тема цього Року Священства звучить «Вірність священика, вірність Христа». Це питання змушує замислитись: чим є найглибший сенс покликання священика? Можливо, є якісь проблеми в розумінні свого покликання та завдання для священиків? Чи можна від священика очікувати те, що ми собі хочемо? Чим він має займатися? Ким має бути сучасний священик: експертом по будівництву, бухгалтерії, механіці, менеджером, директором ? На жаль, потреби багатьох парафій змушують і до цих зовсім не священських завдань, але першим та основним завданням священика залишається – бути експертом зі справ духовності та контакту з Богом, відправляти Літургію, проповідувати, молитися, сповідати, добре знати людей та їхні потреби.

Вічна інвестиція

Кожна людина, як і кожен священик, інколи переживає важкі моменти. Але я в такі моменти відчуваю за собою сильну підтримку, бо в парафії, з якої я родом, щодня після Меси парафіяни моляться за священиків – вихідців з цієї парафії. Молитва за мене, як за священика – це найцінніша духовна підтримка, яку я відчуваю. А важкі моменти вирішуються, бо не моїми силами, а Божою благодаттю, яку для мене випрошують ці люди. Їхня молитва – це найнадійніший капітал цього та вічного життя.

«Метод страуса» – не наш

часопис CREDO — Mon, 30 Nov 2009 17:32:36 +0000

Де люди – там проблеми. Таке життя, від цього ніде дітися. В ставленні до проблем є два методи підходу: 1) розглядати проблеми та шукати шляху вирішення або 2) робити вигляд, що їх не існує.

Який метод обрати собі?

В сучасному світі не може бути відкритих або закритих тем. Проблеми та здобутки Церкви в нашій країни чи в іншій частині Європи та світу – це наші спільні проблеми та здобутки. Можливо, ще 20 років тому, коли не було в таких розмірах міграції, еміграції, доступності будь-яких засобів інформації (від Інтернету по дешевий телефонний зв’язок) – все було інакше. Але сьогодні світ та Церква в ньому стали тіснішими, а разом із тим стали спільними проблеми та здобутки.

Ділитися здобутками усі люблять, а от проблеми не завжди хочеться «виносити на люди».

Питання – чим більше завдається шкоди: тим, що вказується на проблему, чи тим, що її замовчується?

«Метод страуса» – закрити очі, запхати голову в пісок, не помічати проблеми із надією, що чим більше її ігнорувати, тим швидше вона «сама собою» десь зникне – малоефективний. Як показує час та досвід – проблеми самі-собою рідко коли вирішуються, переважно – лише збільшуються.

Наше CREDO: Часопис не має на меті бути лише засобом інформації. CREDO – це можливість створити засіб суспільної комунікації, тобто, створити спільноту людей із спільними поглядами на життя та віру. Тішимось з того, що читачі – це не пасивний елемент, в якого до вибору є лише дві можливості: читати або не читати, але кожен читач стає співтворцем CREDO, бо своїми листами, побажаннями, дописуванням, коментуванням або просто виставлянням оцінок за статті має можливість впливати на зміст видання.

Коментування на сайті: Почуття – добра річ, але стають злою, коли вони весь світ розділяють на дві точки зору: «мою» і «неправильну». Минули ті часи, коли не можна було висловитись з будь-якого приводу чи події у Церкві. Інтернет дає можливість реагувати і сказати свою думку. Але це не означає, що можна принижувати чи маніпулювати. Тому на сайті введено «Правила користування сайтом», яких мають дотримуватися всі користувачі без виключення.

Католицька Церква в Україні знаходиться на етапі відродження, а католицькі медіа проходять період формування. Люди, що належать до цієї Церви, формують своє ставлення до католицьких медіа. Якими їм бути: засобами спілкування, повідомлення чи пропаганди?

Крапка/точка виходу

часопис CREDO — Fri, 30 Oct 2009 19:37:06 +0000

(потрібне підкреслити)

Дивна штука життя. Стільки сил і часу витрачається на те, щоб складати плани, мріяти, підраховувати, робити все для того, щоб щось вдалось. Але досвід показує, що навіть найдосконаліше складені плани – це лише плани що з реальністю мають мало спільного. Життя складніше та багатіше від будь-яких планів.

Безсенсовність планування

Для реалізації навіть малого плану може забракнути чогось на перший погляд малого: кількох хвилин, трохи сил, якоїсь секунди уваги для когось. Та й на перешкоді реалізації планів може стати теж не обов’язково якась велика річ: цвях на дорозі – і можна провести ніч посеред дороги, дощ кілька днів пізніше, або раніше – і врожай всього року гниє або сохне, вірус в комп’ютері – і кілька місяців праці зникає, посаджена батарейка – і хтось не дочекається дзвінка, кілька гривень, що не вистачило на квиток – і можна не доїхати додому, раптове вимикання світла – і можна… багато чого можна втратити через дрібницю. А скільки ще є речей, яких неможна навіть зрозуміти, назвати, а що вже казати про те, щоб їх виправити. Життя далеке від планів, як і плани від життя.

Дві незаперечності

Є речі в яких можна бути беззаперечно впевненим. Дві з них стосуються смерті. Перша: якщо хтось живе – то він помре. Друга: смерть, як правило, приходить набагато швидше, аніж її чекають.

Як і в усьому, тут винятки є. Є такі люди, кому „щастить”, і вони знають коли прийде смерть (ст. 14 та 24).

Хоч ці два факти стосовно смерті і звучать дещо похмуро, та все ж вони, як би це було не дивно, – позитивні. Адже це зовсім не зле! Все ж щось є у цьому хиткому, повному несподіванок світі, у чому можна не сумніватися і бути впевненим!

„Завжди готовий!”

З цих двох фактів можна витягнути неабияку користь. А хоча б і те, що можна завчасно підготуватися до доброї смерті. Адже добре померти, не готуючись, скоріш за все, не вийде. Померти вийде (див. факт перший), а от добре (з огляду на факт другий) – скоріш за все, ні.

Є лише один спосіб, щоб смерть не застала зненацька: бути до неї готовим завжди.

Звісно. Можна і не готуватися. Приміром, робити вигляд, що смерть не прийде. До всіх приходить, а до мене – не прийде. Просто забуде, і не прийде. – Хоч так ніхто і не каже, але це лише словами, але ж кажуть не лише слова?

Чужа сорочка ближча до тіла

У підході до питання смерті існують подвійні стандарти. Як пояснити факт глибокого зацікавлення погодою в лісах Амазонки або останніми витівками політиків (як інакше можна пояснити міцну та гідну подиву вірність регулярній, щоденній адорації телевізора?)

Як тепер вірити приказці „своя сорочка – ближче до тіла”. Виходить, не ближча… Цифри – річ вперта. Якщо порахувати час, затрачений на мавп, у порівнянні до затраченого часу на піклування про власну душу, то своя сорочка не те що „далі від тіла” – вона взагалі значення не має.

Йогурти-йогурти…

Дивно, але факт: своє власне життя (вічне – варто зазначити) насправді цікавить менше порівняно із великим зацікавленням життям інших людей? До прикладу – життя політиків. Із великим зацікавленням слідкується перебіг подій у всенародних забавах під умовними назвами: „пообіцяй більше” (гра на час виборів, виграє той, хто наскладає більше за конкурентів обіцянок-цяцянок) та „склади/розвали коаліцію” (в неї граються переможці першої, полягає у затягуванні часу на якомога довший час. Не гратися в другу неможна, інакше прийшлося би виконувати обіцяне в першій, та й взагалі працювати, а так – бач, ніколи).

Не сперечатимусь. Політика важлива. Від неї залежатиме, як ми проживемо свої наступні …цять років. Але від того, як підготуватись до вічності, залежить не рік і навіть не п’ятдесят – мова йде про вічність. Річ не втім, що щоденний перегляд новин може зробити із мізків йогурт (хоч, зізнаюсь чесно, часом я задаюсь питатанням, чому в стількох людей такий мутний погляд…) Річ в іншому – чому чужі справи цікавлять нас більше за свої власні? Альтруїзм? Жертвування свого життя за інших, чи як?

Звісно ні! – той хто не переймається своїм вічним життям, просто в нього не вірить.

Філософія трухлявості

„Смерть. Що далі?” – запитує наша обкладинка. „А нічого!”, – каже дехто у відповідь , – далі лише „чотири дошки й землі трошки”.

А ось і відповідь – чому люди мало переймаються власним вічним життям – тому що, просто в нього не вірять. Адже якщо все закінчується „чотирма дошками”, то навіщо забивати собі голову різними (переважно дуже невигідними) питаннями?

Для точності лише зазначу – не кожен мусить вірити в Бога та у вічне життя (адже саме такими нас створив Бог, щоб ми не МУСІЛИ, а ХОТІЛИ). Вірити чи ні – це особисте право і особиста справа кожного.

Лєнін хура, Лєнін хара, Лєнін хурахара *

* (транспаранти із такими написами в минулому столітті носив загнаний на демонстрації таджитський пролетаріат. Переклад напису: „Ленін жив, Ленін живе, Ленін житиме”)

Існування Бога людина може заперечувати. Але існування смерті заперечувати ніхто не буде. Вона є, і це відчуває кожен. Тож як би сильно не триматися „філософії 4 дошок”, то перед лицем смерті людина починає інакше дивитися на вічність і заперечує власні ж матеріалістичні погляди (ст.27). А на місцях де колись стояли пам’ятники вождям (ні, не племен Гонолулу чи Апачі – совєцьким, тим що казали „Бога нетЪ”), зараз проходять молитви (ст. 8-9). Час, а особливо той що перед смертю, розставляються крапки над „і”.

Пізнати святість – пізнаючи святих

Хоч листопад може здатися сумним місяцем (ст.22-23), то насправді це дуже оптимістична і радісна пора. В перший день місяця, є нагода задуматися про святість та святих. А відношення до святих, таки повинно бути більш гідним. Бідолашні святі, чого вони лише не пережили від рук своїх „шанувальників”: мій покровитель св. Микола сильно постраждав – компанія Кока-кола зробила з нього рекламний бренд, після чого він більше схожий на гномика-переростка, ніж на святого єпископа.

Багатьох святих намагалися вбити, щоб мати „свої” реліквії, (як святого Ромуальда). Їхні тіла після смерті переховували так ретельно, що століттями не було відомо де ж вони таки поховані (як св. Франциска Асизького). Їхні фігурки та іконки „тицяють” на панелі приборів в автомобілях та автобусах, (як св. Христофора та вже згаданого св. Миколу) – дарма що поряд висить порнофото, а з колонок горлає шансон.

Пізнавати святих передовсім потрібно нам самим, адже це саме ті люди, що вже прожили життя і мають багатий досвід в тому як дістатися Раю. Пізнаючи святих та їхнє життя, ми пізнаємо „вже випробувані шляхи та можливості”.

Примогильна радість

Другий день місяця та решта першого тижня, дає нагоду помолитися за душі рідних та близьких померлих, всіх що зараз очищуються. А при цій нагоді можна задуматись і про свою вічність.

Як не дивно, але тема смерті зовсім не сумна. Скоріше навпаки. Вона розвиває, готує до важливого моменту переходу у вічність. Тих хто готується до доброї смерті, тема смерті зовсім не лякає, скоріше навпаки – додає спокою, впевненості. Це не просто впевненість „у завтрашньому дні”, це впевненість у „Завтрашньому” що триватиме вічно. Бо смерть, це не кінець життя, а лише початок.

CREDO №11 (110)