«Слава Ісусу Христу!

Дорогі священики і члени спільнот, будь ласка, благаю вас, не нав’язуйте своєї думки, поважайте вибір інших, не примушуйте. Хто захоче – і так прийде. Хіба мій «тет-а-тет з Ісусом» чимось гірший? Ба, навіть маю повне право на нього!

Просто людина»

На лист читачки відповідає о.Януш Марія Анджеєвський ОР:

– Ця проблема є проблемою пасторальною. Впродовж останніх кількох десятиріч Церква щораз більше відкриває, що пасторальні методи мусять змінитися. Що ті методи провадження парафій, які досконало працювали ще років сто тому, тепер – у ситуації значного розпорошення християн, коли на велике місто, скажімо, католиків менше ніж один відсоток, – не спрацьовують. Збирання людей у спільноти повинне бути. Тому що коли люди залишаються самотні, вони гинуть.

З первісним християнством, на яке вказує авторка листа, справа виглядає подібно до нашої сучасної. Ті люди не були християнами поодинці! В тому ж самому Римі, припустімо, якщо був мільйон мешканців, то християн було якихось кілька сотень. І вони могли бути християнами не на тій підставі, що кожен осібно десь там собі жив… Вони ще не творили парафію в її сучасному вигляді й розумінні, але то була спільнота: жива спільнота. Скажімо, у «Quo vadis» Сенкевича це показано: збиралися люди, як спільнота, де всі один одного любили, а не як формальна парафія, в якій насправді одному до іншого діла нема…

Це з позитивного боку бачення – навіщо ці спільноти потрібні й чому вони навіть необхідні. Папа Римський часто заохочує нас творити такі спільноти й жити в них. Однак зовсім іншою справою є питання психологічного тиску з боку священика. І тут виявляється те, що я б назвав пасторальною невмілістю. Одна справа – зрозуміти, що спільноти є чимсь потрібним, а інша – організовувати людей трохи на засадах примусу… трошки «занадто швидко». Трошки на такій підставі, що як ти приєднуєшся до нашої спільноти, то ти добрий християнин, але як не приходиш або – не дай Боже – відходиш, то ти поганий. Такий пасторальний підхід до справи є просто-напросто злом. Він неприпустимий.

“ «християнство у самотності» є якимось дуже дивним християнством

Але я маю підкреслити, що «християнство у самотності» є якимось дуже дивним християнством. Якщо я більш чи менш принципово уникатиму взагалі будь-якої спільноти, бо я сам святий, а люди мені лиш заважають у моїй молитві, – то це щось хворобливе. Однак якщо в когось ситуація дражлива, то, знову ж таки, тягнути когось силоміць – «мусиш приєднатися до нашої спільноти, бо там видужаєш» – заборонено, бо хворобливість, найімовірніше, тільки зросте.

На мою думку, цей лист заохочує нас – священиків, пастирів Церкви – бути більш чутливими. Кожна людина в Церкві вимагає індивідуального підходу. Спроби робити все швидко, силоміць, групами – це своєрідний «радянський союз». А в християнстві йдеться зовсім не про це!

В листі відзначено дуже типовий як на сьогодні момент: протестантська культура, що поширюється. Для наших братів-протестантів і тих католицьких рухів, які перебувають під впливом певної протестантської демагогії, власне кажучи, всі дотеперішні побожності «не мають сенсу». Вони «старі», а добрим є тільки те, що «нове». Хресна дорога або Розарій, або якийсь молебень, знаний ще з ХІХ століття, – «фе». Це глупо, тому що нагадує вихлюпування немовляти разом з водою… Не все, що було колись, було погане; не все, що є зараз, є добре. Тому, власне, на мій погляд шерег сучасних рухів у Католицькій Церкві є недозрілими, бо замість того, щоб додати щось добре до добра, яке вже є, вони насамперед перекреслюють те, що було. І так можуть з’явитися висловлювання на кшталт «це для бабусь». Як домініканець, син св.Домініка, який дав нам Розарій, я можу сказати, що цей самий Розарій був прекрасним чином «відкритий заново» Папою Йоаном Павлом ІІ – людиною, яку, певно, ніхто не підозрюватиме в «дособорності», «старомодності» абощо. Особливо раджу прочитати інтерв’ю архиєпископа Мечислава Мокшицького, де він розповідає, що Йоан Павло ІІ, хоча був людиною надзвичайно активного життя, ніколи не втікав від людей і справ, – насправді молився постійно! І чи десь їхав, чи ішов, чи летів кудись, то в його руках завжди був Розарій. Розарій є прекрасною молитвою, яка веде нас до Бога. Різні спільнотні молитви мають свої позитивні риси; зрештою, спільна молитва – це чудова втіха… людям потрібно отримувати втіху, також і в храмі. Але ця забава не може бути сенсом нашого життя у Церкві. Якщо забракне індивідуальної молитви, в якій людина, наприклад, віднаходить Бога через Марію, на Розарії, – то все інше буде пусткою… І нерідко ці спільні молитви більше нагадують якісь сеанси психотерапії, ніж Католицьку Церкву.

Ще одна окрема проблема, порушена в листі, – це те, що сім’я є вихідною, основоположною спільнотою. І те, що наше душпастирство повинне будувати сім’ї, а не розвалювати їх, кличучи на зібрання коштом хатніх справ і служіння родині, – очевидне. Натомість у реальному житті ми дуже часто маємо справу з тим, що сім’ї – погані. Й тоді я навіть сам раджу своїм пенітентам: піди на молитву, побудь у спільноті… Добре, якщо в авторки листа чудова родина! Однак тут, своєю чергою, виникає наступне завдання: сім’я не повинна замикатися в собі. Не може бути такої ситуації, що ми, мовляв, прекрасна сім’я, і тому парафія і Церква нам непотрібні. Я бачив у Ворзелі реколекції Оази Родин, які видалися мені чимось дуже врівноваженим і мудрим. З одного боку, це були серйозні реколекції для батьків, а з іншого – там були й діти. Я переконаний, що сьогодні сім’ї повинні об’єднуватися, їх не можна залишати самих у цьому поганському океані… Навіть якщо це дуже добра родина, то вона має велетенський ризик розпаду, як залишиться сама. Тобто сьогодні треба вже виховувати не тільки окремих людей, а й цілі сім’ї. Учасники згаданих реколекцій казали мені, що цей досвід був для них дуже цінним: зустрітися разом саме як католицькі сім’ї, обговорити зрозумілі одне одному сімейні проблеми. Для них важливою була змога подивитися на своє життя не очима сучасної соціології або психології, страшенно поганських, а з точки зору живого досвіду інших віруючих людей, які стараються бути католиками у нашому поганському світі.

]]> http://www.credo-ua.org/2011/11/53781/feed 75 http://www.credo-ua.org/2011/05/44475 http://www.credo-ua.org/2011/05/44475#comments Tue, 03 May 2011 14:33:53 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=44475

У Страсну П’ятницю, 22 квітня, на сайті в рубриці «Дайджест» була розміщена прекрасна стаття «Смерть та сенс життя», автори якої, справедливо зауваживши, що в сучасних «засобах масової інформації дуже мало уваги приділяється питанню смерті» показали, з одного боку, що ця проблема, скільки б її не замовчувати, існує і буде існувати, поки існуватиме людський рід, з іншого – якою має бути постава християнина, щодо цієї проблеми.

Цілком погоджуючись з усім, що сказано у даному матеріалі, хотів би, однак, запропонувати подивитись на цю проблему дещо ширше. Наведу цитату із вищезгаданої статті: «Як відомо, існує кілька, якщо так можна висловитися, різновидів смерті. По-перше природна, натуральна смерть від старості. Друге – смерть, що спричинена хворобою. Така смерть може бути як очікуваною, так й раптовою, несподіваною. Напевно, кожен з нас знає як вражає та пригнічує, коли здавалося б цілком здорова людина несподівано вмирає від серцевого нападу абощо… Третій різновид смерті – це смерть, зумовлена зовнішніми факторами, як наприклад отруєння, стихійне лихо, нещасний випадок….». Все абсолютно правильно, але і перший, і другий і третій «різновид смерті» об’єднує те, що і природна смерть від старості, і смерть від хвороби і смерть від нещасного випадку або насильницьких дій – це смерть фізична, тобто – пов’язана з припиненням життєдіяльності людського організму. Але чи це єдина смерть, чи це єдине, що, як написану у статті, є «нежиттям», «запереченням життя»? Спробуймо відповісти на це питання …

Бог, створивши людину на свій образ і подобу і дозволивши їй споживати плоди з усіх дерев Едемського саду, крім одного – дерева пізнання добра і зла, попередив, що порушивши цю заповідь, людина того самого дня вмре (пор. Бут 2, 16-17). Наші праотці порушили цю заповідь, скуштувавши заборонений плід, але ж фізіологічна життєдіяльність їхнього організму не припинилась. Адам, перший чоловік, прожив, як подає Біблія 800 років після народження сина, якому він дав ім’я Сет (пор. Бут 5, 4), а Сет народився після гріхопадіння. Отже, Боже попередження не справдилось? Але ж Бог не є неправдомовцем, неправди Він не говорить …

Перші люди, порушивши Божий наказ, дійсно дізнали смерті того самого дня, як це сталося, але це не була фізична смерть. Виявивши непослух Богові, людина розірвала свій зв’язок із Ним – з Тим, Хто є єдиним автором, єдиним творцем, а відтак – єдиним джерелом життя. І таким чином «нежиття», «заперечення життя» увійшло і глибоко закорінилось у життя людини. Це була, так би мовити, смерть буття, смерть, яка породжує страх перед усім, що на думку людини, заперечує її життя, не дає їй жити, приносить страждання, в тому числі – страх перед фізичною смертю. Людина, відірвавши себе від істинного Джерела життя, пізнає, що не може жити. Але, як зауважили автори матеріалу, «все у природі живої істоти заперечує смерть». І людина починає шукати життя, але будучи відірваною від Бога і тому не маючи можливості пізнавати Його волю, шукає життя там, де його немає. І, як наслідок – постійне незадоволення, постійна невпевненість і страх перед майбутнім, а також – нездатність любити ближнього: адже, шукаючи життя в інших людях, покладаючи на них свої сподівання, людина прагне бачити їх такими, якими хоче їх бачити, змінити їх згідно з власним «проектом» і тому не може приймати їх такими, якими вони є. Але людина створена, щоб любити, а любити не може. Страх смерті – не смерті фізичної, а смерті буття, смерті свого «я» – ставить між людиною і іншими людьми пергороду, яку вона не в змозі подолати. І це породжує страждання. А оскільки усі єрзаци щастя, що їх людина знаходить в земному житті (а справжнього щастя людина, відірвана від його Джерела, знайти не може), щезають разом із його закінченням, людина, думає вона про це, чи не думає, говорить чи не говорить, відчуває в глибині свого єства страх перед фізичною смертю. Ось все це і є справжня смерть, життя в «нежитті», в «запереченні життя», що тримає людину в постійному страху. І від цієї смерті, перемагаючи її своєю смертю і воскресінням, Господь наш Ісус Христос визволяє людину. Людині лише залишається скористатися плодами Його перемоги. Як це зробити? Про це, на мій погляд, добре написали автори розглянутої нами статті …

]]> http://www.credo-ua.org/2011/05/44475/feed 1 http://www.credo-ua.org/2011/03/42087 http://www.credo-ua.org/2011/03/42087#comments Sun, 13 Mar 2011 09:30:38 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=42087

Бліц-опитування

«Моя дружина – для мене так би мовити, свого роду, стартер. Вона завжди мене підтримує! Не дозволяє «застоюватись на місці», але підштовхує і допомагає вирішитись у різних життєвих ситуаціях. А найбільше я її люблю за те, що вона в мене є!»


Андрій Задорожний,
36 років,

парафія Святого Станіслава Єпископа та Мученика,

Городок

«Наполегливість, розум, швидкість думки, вміння ефективно спілкуватися з людьми
і загалом – дуже-дуже розумна.»

Богдан, 67р,

церква Св. Юра,

Львів

«У моїй дружині, насамперед, мені подобається те, що вона бездоганна господиня і мама. А ще, вона дуже терпелива і добра. Та й, взагалі, вона у мене – золота. Ви ж розумієте, в мене характер такий, що капець! Зі мною ніхто б інший не витримав. А вона витримує і любить».

Ігор Чернецький,

36 років,

парафія Святого Юра,

Городок

«Материнська відповідальність і її особлива наполегливість у всьому.»

Мирон,

парафія Успіння Пресвятої Богородиці,


Львів

«Вона є особою, яку варто і хочеться любити. Гарна, вірить у чоловіка, на неї можна покластися. А ще відповідальна і нам цікаво проводити час разом.»

о. Роман, 32р.,
Український католицький університет,
Львів

«Мій чоловік – не ідеальний, але він ідеально підходить для мене. Усі мої риси характеру є протилежними його. Я – запальна, а він – спокійний. Я – емоційна, а він – розсудливий. Думаю, саме це дозволяє нам так гармонійно жити одне з одним. Звичайно, бувають непорозуміння, проте ми намагаємося поступатися один одному. Ми ростимо маленьку донечку і саме вона є тим магнітом, який притягує нас усіх.»

Наталія Кундрик,
31 р., парафія св. Анни,
Полонне

«Ну що мені в ньому подобається? Він такий спокійний в мене хлопець, невибагливий. І ніколи зі мною не сперечається, допомагає мені завжди і в усьому, хоча й сам дуже хворий – ноги його дуже болять. Ну, що тут казати, добрий в мене чоловік. Люблю його.»

Ванда Лутковська, 70 років,

парафія Святого Станіслава Єпископа та Мученика,

Городок

«Люблю свого чоловіка за те, що він просто є в мене! За доброту та повагу не тільки до мене, а взагалі до всіх жінок та дівчат. Також ціную його за вірність, бо це для мене дуже важливо! Просто за те, що мені поруч з ним комфортно, затишно та спокійно.»

Марина Сіра, 25 р.,

Понінка

«У моєму чоловікові мені дуже подобається те, що він не скупий. Дозволяє мені все купувати, нічого для мене не шкодує. Мені подобається також і те, що він любить дітей. Він в мене така проста людина, не замкнута, але з характером. Але це добре, що з характером, бо інакше було б нудно».

Наталя Денисюк, 41 рік,

парафія Святого Йосипа,

Городок

«Стриманість. Скромність. Сьогодні таких чоловіків дуже мало. Свою любов він завжди проявляє вчинками, а не лише словами. У нинішньому світі деколи треба бути трошки нахабним, але він не такий – він в мене дуже добрий і людяний.»

Вікторія Іванова,
Хмельницький

«У моєму чоловікові мені подобається те, що він щирий, люблячий, добрий, турботливий, чуйний батько і чоловік.»

Галина Сологуб, 38р.,

парафія Св. Папи Клементія,

Львів

«Люблю та поважаю свого чоловіка за те, що він мене розуміє. За його простоту. За те, що він не гордий і не задиракуватий. За те, що він подарував мені двох діточок – хлопчика і дівчинку. Люблю за те, що він турбується про мене і дбає про наших дітей. Мій чоловік ніколи не почне сварку, навіть коли я неправа. Люблю його безмежно!»

Валентина Стружевська, 32 р.,

парафія св. Анни,

Полонне

«Я його цілісно сприймаю, увесь подобається. Але, мабуть, особливо його уважність, чуйність та доброта. Він більш товариський, ніж я, постійно до людей тягнеться, а я – зовсім інша. Бог таких парує.»

Юлія Олійник,

парафія св. ап. Петра та Павла,

Кам’янець-Подільський

Його гумор, завзяття, турбота.

Люба Шан, 43р.,

Св. муч. Віри, Надії, Любові та їх матері Софії,

Львів

«Він гарний тато, побожний. Мені дуже подобається, що не жадний. Крім того, добрий господар: ходить на базар, носить воду. А ще він дуже ніжний та турботливий чоловік. Коли я з переломом потрапила до лікарні, він піклувався про мене та ночував біля мого ліжка.»

Алла Левчук,

парафія Святого Духа,

Вінниця

«Важко пояснити, за що я кохаю свого чоловіка. Просто кохаю і все. А ось поважати можна за безліч речей. Наприклад, за вірність, відповідальність, пунктуальність, цілеспрямованість…. Ці якості допомагають підтримувати почуття кохання до людини впродовж всього життя.»

Олена Книш, 26 р.,
парафія Христа Царя,
Хмельницький

«Надійність – як би там навіть гриміло, мій чоловік надає мені почуття стабільності в житті. Він дуже вболіває за сім’ю, дітей – і це у нього найбільша цінність. Також вміє смачно варити їсти і до всього має господарський підхід. Має велике почуття гумору.»

Ніна Гайдук, 59р.,
церква Св. Юра,
Львів

Опитування провели:

Ірина Сашко

Іванка Рудакевич

Надія Шестопал

CREDO №1 (123) 2011

Інші матеріали цього числа:


Передсмак раю


Подружжя – місце зустрічі з коханою особою і Богом


Із сім’ї в сім’ю


Вона чекає відвертості, Він потребує дистанції

Ми просили Бога про благодать мати дітей

У мене вдома живе ангел


Дорогою до Єрусалима


Українське Різдво з-за океану

]]> http://www.credo-ua.org/2011/03/42087/feed 0 http://www.credo-ua.org/2011/03/42099 http://www.credo-ua.org/2011/03/42099#comments Sat, 12 Mar 2011 20:55:13 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=42099

Коментування в інтернеті, як палиця – з обома кінцями. Має багато позитивів, негативів теж не бракує. CREDO повинно бути для усіх користувачів комфортним середовищем для читання та коментування матеріалів.

Правила користування сайтом мають на меті впорядкувати відносини між користувачами, додати прозорості та зрозумілості. Сьогодні Правила користування сайтом CREDO було змінено, про що вас повідомляю та запрошую до ознайомлення.

На початку цього тижня я
записав подкаст на тему коментарів та тролінга в інтернеті, у якому була мова про те, що якість коментарів помітно збільшується із введенням реєстрації не за анонімним ніком, а за своїм справжнім іменем та прізвищем. У коментарях під подкастом наші користувачі подали ідею провести голосування на цю тему. Отож зараз на сайті можна проголосувати за запитанням: «Яка форма коментування на CREDO Вам більше до вподоби?». (Це опитування буде час від часу змінюватися іншими, але загалом стоятиме довго.)

Реєстрація за справжнім іменем та встановлення обмежень для анонімів повинна позитивно вплинути на зменшення тролінга. Можливо, Ви маєте особисті міркування стосовно доцільності такої реєстрації. Якщо так, то напишіть, будь ласка, вашу позицію в коментарях під цим повідомленням.

]]> http://www.credo-ua.org/2011/03/42099/feed 5 http://www.credo-ua.org/2011/01/39276 http://www.credo-ua.org/2011/01/39276#comments Tue, 18 Jan 2011 17:49:29 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=39276

Бліц-опитування

«Цієї неділі я пішла до церкви. Вдома приготувала собі гроші, щоб кинути, коли будуть ходити з тацею, але їх забула. У мене в кошені було всього-на-всього 25 копійок. Коли ходили з тацею, я нічого не кидала, бо напевно це було б дуже смішно. І тоді я вийшла на вулицю і подумала: «Я точно знаю, куди можу подіти свої всі гроші». Біля церкви було двоє людей, які просили. Зазвичай я не кидаю людям копійки, але то було все, що я тоді мала.»

Леся, експерт в мобільному салоні,

22 роки, парафія св. Ольги та Єлезавети, Львів

«Намагаюся допомагати цільово – конкретній людині, яка потребує конкретної допомоги або дитячому будинку у вирішенні їхніх проблем… Милостиню даю але не завжди, в більшості випадків мені підказує «внутрішній голос». Навіть на богослужіннях просили не давати милостиню на вулиці, бо там багато аферистів, а якщо хочеться – давати Церкві чи до Червоного Хреста, чи іншої благодійної організації, бо кожен знедолений може прийти туди і отримати допомогу – нічліг, їжу та інше.»

Віктор Максіменко, аспірант,

парафія св. Олександра, Київ

«Ніколи не даю милостиню, бо вважаю, що в більшості випадків пожертвувані гроші не йдуть в потрібному напрямку. Циганам, які часто просять гроші, я відмовляю в допомозі і кажу їм, аби вони йшли на роботу. Волію краще дати хліб чи якусь іншу річ, ніч дати милостиню, яка вийде витрачена невідомо куди.»

Дмитро Свідерський 25 років, фотограф,

парафія Христа Царя Всесвіту,

Хмельницький

«Останній раз… не пам`ятаю точно коли, бо не стараюсь запам`ятовувати. Я просто це зробила і забула, але при нагоді я це роблю…»

Світлана Куницька, студентка,

м. Хмельницький

«Кілька днів тому я проходила повз бабусю, яка просила гроші на хліб. Я дуже поспішала, але почуття допомогти було настільки сильним, що я повернулась до неї і попросила її зачекати. Сама ж пішла купити їй щось поїсти. Бабуся була приємно шокована. Мабуть, з нею таке відбулось вперше.

Але хіба такий метод не більш гуманний ніж просто дати людині гроші? Часто людина потребує елементарної уваги, спілкування, хоча б одного хорошого слова, посмішки. Це так мало, але водночас багато.»

Крістіна Надворна, студентка,

парафія св. Олександра, Київ

«Я так давно нічого подібного не робив. Навіть не знаю що сказати. Коли ще був в Києві (рік 2008), то іноді допомагав розносити бутерброди разом з вікентійцями для людей що не мають де жити (вокзал, метро), а так, щоб дати гроші на руки, то майже ніколи.

Пам’ятаю одна моя знайома дала 50 грн для однієї тьоті, бо в неї не було на білет, а наступного дня я побачив ту тьотю біля метро і вона зовсім не збиралась нікуди їхати, от такі справи – через таких людей просто нема довіри до інших, можливо справді потребуючих. Ще розкажу про одного диякона: до храму прийшов один чоловік, в якого було діряве взуття і диякон дав йому свої кросівки. Я ж такими вчинками похвалитись не можу. Можливо навіть і не треба намагатись робити вчинки милосердя спеціально. Просто коли товариш (твій ближній) попросить тебе в чомусь допомогти, а ти виконаєш його прохання, то це справді буде гарний вчинок.»

Василь Козар,
адміністратор сайту rcs.org.ua ,
м. Понінка

«Милостиню давала близько місяця тому. Я стояла на місцевому ринку і повз мене проходила жінка з дитиною, яка просила гроші на операцію. Для дітей мені нічого не шкода, тому я не роздумуючи пожертвувала її гроші. Загалом даю гроші тим, хто просить на вулицях міста. Важко пройти повз людини, яка стоїть з протягнутою рукою.»

Марина Міхалець, 30 років, безробітна,

парафія Христа Царя Всесвіту,

Хмельницький

«Востаннє я давала милостиню, коли бачила вагітну жінку в переході в метро. Мені невідома її життєва ситуація, будь хто міг би опинитися у такому становищі, тому хто я така, щоб засуджувати таких людей? Я не збіднію на якихось 2грн., а хтось, можливо, зможе поїсти за весь день…»

Ірина Братюк, студентка,

парафія св. Олександра, м. Київ

«Давно… Хіба що в храмі під час богослужіння. Є дві жіночки. Які постійно стоять біля храму, але я знаю, що одна з них збирає на горілку, а друга мені не симпатизує. Пам’ятаю, що якось біля православної Церкви дала дріб’язок жінкам, які сиділи неподалік. Намагаюся більш допомагати людям духовно, ніж фінансово.»

Альона Крочак 25 років, менеджер,

парафія Христа Царя Всесвіту,

Хмельницький

« Взагалі, я намагаюсь дати милостиню усім потребуючим, які зустрічаються у мене на шляху. Хоча і не факт, що кожен, хто просить, насправді її потребує. Але я надіюсь, що Iсус одобрить і мої дві лепти, як одобрив лепти вдовинi. Варто також пам’ятати, що Господь закликає таємно робити милостиню, аби це не було «демонстрацією доброти». Загалом, робити добро дуже приємно.»

Надія Бендас, молода мама,

парафія св. Йосифа, м. Гнівань

«Говорити загальні фрази не буду, а про себе, – мені соромно, немає про що! Ну милостиню – інколи, даю кілька грн., безногому біля магазину «Гуси-лебеді» та на паперті біля церкви. А про вчинки милосердя взагалі не знаю що казати. Але по можливості до співпраці готовий!»

Сергій Чорногуз, керівник гуртка

спортивного туризму, м. Жмеринка

«Милостиню останній раз давала в неділю при храмі, а вчинок милосердя – сьогодні.»

Лілія Блажеєва, студентка,

парафія Христа Царя, Хмельницький

«Важко згадати, коли востаннє давала милостиню. Найперше, що приходить в голову, це люди, які зазвичай стоять біля нашого храму і яким я інколи кидаю копійки. Великих пожертв ніколи не робила в своєму житті, але після цього запитання обов’язково задумуюся на цим…»

Ірина Тарасова 27 років,

офісний працівник,

парафія Христа Царя Всесвіту,
Хмельницький

«Недавно я пішла до одної лікарки. Мені її порадили. Мала приготовані гроші, щоб їй заплатити. Вона написала мені ліки, але не взяла тих грошей. Я була шокована і не знала, що з тими грошима робити. Коли проходила попри костел, то кинула в скриньку на пожертви для бідних. Дякую Богу, бо Він зробив так, що мені ці гроші були непотрібні.»

Марта, студентка, 21 рік,

парафія Усікновення голови

Івана Христителя, Самбір

«Коли я бачу людей з простягнутою рукою, то завжди даю. Хіба може якщо не маю,то якісь копійки. Ну принаймні останні роки. Цього місяця це було точно. Навіть, якщо є якась там певна система заробітку, то я про це не думаю.»

Олег, безробітний, 50 років,

парафія Христового Воскресіння, Львів

Опитування провели:

Юлія Щербатюк

Надія Шестопал

Іванка Рудакевич

Статтю Юлії Завадської, що вийшла в рубриці Читанка до кави 22 січня 2010 року, в якій автор розповідає про три стереотипи про священиків, що ними є лицемірство, секс і гроші, я прочитав тільки недавно. Залишається шкодувати, що не прочитав раніше. Але, як би не було, хочу розповісти читачам CREDO, що існує ще четвертий стереотип упередженого ставлення до священиків – переконання нібито священиками стають ті, хто, як це кажуть в народі, шукають «легкого хліба».

Одного разу я розмовляв з літньою жінкою і почув таке: «Колись у нашому місті (це промислове місто на сході України – прим.авт), була тільки одна церква. А тепер і така, і така і друга і третя. … Чому?»

Під словом «колись» малися на увазі «благословенні» комуністичні часи. А спроба пояснити співбесідниці, що в місті живуть віруючі різних конфесій і усі вони хочуть мати свою церкву або молитовний будинок, загинула в зародку. Вона сама відповіла на своє питання: «Тому, що шукають легкого заробітку.»

Спроба спитати, чому вона думає, що праця священиків (монахів або працівників церковних установ) легка, виявилась зайвою – жінка сама сказала, звідки вона це знає: в молодості вона знімала кімнату в будинку, що належав доньці православного священика. І цього досить. Усі мої намагання пояснити, що праця священиків, місіонерів, працівників церковних установ нічим не легша від праці світських працівників (як працівник церковної установи я міг це аргументовано підтвердити) плодів не принесли – досвід проживання в домі доньки «батюшки» переважував усі мої аргументи.

Здається, що до тих, хто подібним чином думає про священиків, справедливо віднести слова, написані пані Юлією про, як вона висловилась, «жертв третього стереотипу»: ці люди «навряд чи знають, наскільки приємно мало не щотижня відправляти похорон, постійно проводжати в останню путь помираючих, мати справу з найтемнішими сторонами людської душі … бачити людське горе/розпач/страх і не втратити при цьому ні віру, ні надію, ні бажання щось робити». Так, вони цього не знають і не розуміють, а в ряді випадків і не хочуть зрозуміти. І, як мені здається, не з власної вини. Причина цього нерозуміння і небажання зрозуміти криється, на мій погляд, у «матеріалістичному світогляді», який їм десятиліттями прищеплювали і згідно якого працював тільки той, хто тримав в руках лопату, сапу, відбійний молоток або мітлу. Може, хто з вихованих у цьому «світогляді» і погодився б тепер, що працює також і той, хто цілими днями сидить біля комп’ютера, а от той, хто несе людям Слово Спасіння …

Але це про священиків. Складніше зрозуміти тих, хто цей же стереотип застосовує до світських працівників церковних установ. От наприклад: у розмові зі мною одна жінка поцікавилася, де працюватиме одна наша спільна знайома, яка після одруження переїхала до міста, де мешкав її чоловік. І коли я сказав, що вона працюватиме в парафії, почув: «Це ті, хто працювати не хочуть, йдуть до парафії, придумують різні лекції, тільки щоб нічого не робити!» Я не став цікавитись, про які «лекції» йдеться – можливо, мались на увазі катехизи для дітей, які в парафіях зазвичай проголошують сестри-монахині, або катехизи, в яких я саме в той час брав участь як катехіст Неокатехуменальної Дороги, які не входили в коло моїх професійних обов’язків і, відповідно, не оплачувались. Натомість я запитав, чи можна сказати щось подібне, про виховательок у дитячому садочку (а саме туди, у дитячий садочок, створений і утримуваний римо-католицькою парафією, вона пішла працювати). «Звичайно, ні», – відповіла вона.

Але ж моя співрозмовниця навіть не поцікавилася яку працю виконуватиме наша спільна знайома. Це було зайвим – слово «парафія» було достатнім аргументом, щоб зробити висновок, не обтяжуючи свій розум такими «дрібничками», як характер виконуваної праці. То що ж виходить: виховательки у світських дитячих садочках, будівельники, що будують житлові будинки, журналісти світських ЗМІ, прибиральниці світських установ – працьовиті труженики, а ті ж самі виховательки у парафіяльному дитячому садочку, будівельники, що виконують ту ж саму або й тяжчу роботу на будівництві або ремонті храмів, журналісти і технічні працівники церковних редакцій і видавництв, прибиральниці, що миють підлогу в храмах – нероби, які шукають легкого заробітку? Таку «логіку» і матеріалістичним світоглядом не пояснити …

Радянська пропаганда

Але наслідки закорінення у свідомості людей цього світогляду і цим не обмежуються. Деякі з його невільників (або, словами пані Завадської, жертв) звинувачення у небажанні працювати розповсюджують не тільки на священиків, ченців або черниць, не тільки на світських працівників церковних установ і організацій, але й на усіх віруючих, що більш-менш активні у житті Церкви, які беруть участь у різних її заходах. До прикладу розповім про випадок, що трапився під час ХІХ Подільського Паломництва до Санктуарію Матері Божої Бердичівської, яке проходило з 12 по 17 липня нинішнього року за маршрутом Хмельницький – Бердичів. Одного дня водій легкової машини, що їхала назустріч колоні паломників, тягнучи за собою причеп з металобрухтом, порівнявшись з колоною крикнув: «Що ви ходите! Йдіть працювати!»

Проїжджаючи вздовж колони, він повторив цей вигук кілька разів, щоб усі почули.

Влучний коментар до цієї репліки дав о. Костянтин Морозов OFMCap. Саме в цей час він проголошував катехизу на тему гріха. Переходячи від однієї заповіді до наступної, священик показував, які вчинки, розмови і думки є гріхом проти цих заповідей. Вигук «Йдіть працювати!» почувся саме тоді, коли він закінчив говорити про гріхи проти першої заповіді. Бр. Костянтин тоді сказав: «От ви бачите конкретний приклад гріха проти першої заповіді «Нехай не буде в тебе інших богів». Цей чоловік, вважаючи працю єдиним джерелом життя і щастя, зробив її самим важливим, що є в житті – тобто, зробив її своїм богом.»

А я, йдучи далі дорогою паломництва, міркував: «Невже цей чоловік не міг подумати, що ті, кого він бачить, так як і всі інші люди, працюють або навчаються, а паломництву присвячують свій вільний час – час відпусток або канікул? Невже, щоб до цього домислитись, потрібно бути генієм?»

Ні, генієм для цього бути не обов’язково. Потрібно звільнитися від стереотипів, що увійшли до свідомості людей протягом десятиріч безбожництва. І ми, віруючі люди, можемо у цьому допомогти. Передусім – молитвою.

Ігор Богомолов м. Макіївка

]]> http://www.credo-ua.org/2010/11/36767/feed 34 http://www.credo-ua.org/2010/04/21669 http://www.credo-ua.org/2010/04/21669#comments Mon, 19 Apr 2010 20:01:08 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=21669

«Слава Ісусу! Маю надію, що мене почують. В мене дуже делікатне питання. Що робити дівчині, котра одружена з чоловіком, який приховує те, що він любить чоловіків? Тільки Господь знає, як я з ним намучилася, та я не жалкую, бо знаю, що Бог мене любить. Просто зараз хочу звільнитися від цього тягаря. Ми не разом, але гнітить те, що ми повінчані. Я продовжую жити і я щаслива, бо Господь милосердний до мене. Маю нову сім’ю, але хочу повінчатися з моїм коханим. ЩО МЕНІ ВІДПОВІСТЬ ЦЕРКВА?»

Відповідає о. Олександр Язловецький, ліцензіат Канонічного права:

Навіки слава!

Делікатність питання і невпевненість в тому, що вас почують, обмежили вас лише до загального та побіжного опису вашої подружньої ситуації. Спробую отож на нього загально відповісти, сподіваючись, що знайдете для себе хоча б часткову відповідь.

Одразу підкреслю, що поділяю ваше прагнення врегулювати свої стосунки з Господом та бачу, що ви й самі розумієте те, що почуття щастя та свідомість того, що Бог милосердний, не вистачає, аби почуватися в злагоді зі своєю совістю, інакше ви б не хвилювалися про те, що відповість Церква.

Господь саме Церкві залишив владу пояснювати і виявляти своїм послідовникам, що є його волею, а що їй суперечить. Влада усього «… що ви зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі» (Мт 18, 18) – стосується і вашого подружжя. Тому відповідь Церкви – це Його відповідь, інакше марне вірити в те, що вона – Його справа!

Хочу лише пригадати, що Церква, через єпископський суд лише розглядає подружню справу, щоб відповісти на сумнів: укладений мною подружній зв’язок з …. є дійсним перед Богом чи ні? Коли суд це заперечить, вам дадуть змогу укласти новий (фактично перший) подружній зв’язок у Церкві, інакше, новий ваш зв’язок вважається невірністю складеній Богові подружній присязі.

Спробуймо повернутися до вашої життєвої ситуації. Щоб зрозуміти можливу майбутню відповідь церковного суду (якщо ви до нього, звісно, звернетеся), погляньмо на те, як Церква ставиться до гомосексуалізму.

Католицька Церква навчає, що Господь засуджує статеві зносини осіб тієї самої статі (згадаймо хоча б Содом і Гоморру), як противні природному праву і як такі, що противляться об’єднанню в «одне тіло» (тілесно-фізичне значення) двох подругів та як такі, що не дають дару нового життя, але одночасно Церква ніколи не засуджувала гомосексуалістів, які маючи подібні схильності, їх контролюють та жертвують їх Господу об’єднуючи їх з Його жертвою на хресті.

Перейдімо одразу в церковно-юридичну площину. Церковна юриспруденція, бачить гомосексуалізм як нездібність для реалізації цілей подружжя та його основних елементів. Нездібність висловити свідоме та відповідальне «так» на все життя іншому подругу, відповідно бути «одним тілом», АЛЕ… все це відноситься до правдивого гомосексуалізму, іншими словами гомосексуалізму дефінітивного.

Психіатри ділять гомосексуалістів на дві категорії: людей з перехідними і тимчасовими схильностями, які можна лікувати, тому що вони були набуті через неправильне виховання, поганий приклад і т.д. та другу категорію – це люди з паталогічними схильностями, які вважають невиліковними.

Католицька Церква навчає, що Господь засуджує статеві зносини осіб тієї самої статі, але одночасно Церква ніколи не засуджувала гомосексуалістів

Саме останніх Церква вважає за нездібних до укладення подружнього зв’язку, і навіть якщо вони пробують заключати його, легко оголошує його недійсним. Саме таких осіб Церква гаряче заохочує, залишитися неодруженими посвячуючи своє життя для інших, наприклад, беручи активну участь в різних благодійних організаціях.

Однак не завжди так легко відрізнити осіб першої категорії від другої, тобто, не вистачить, наприклад, лише подати в суді аргумент, що подруг мав часті чи рідкі сексуальні стосунки з особами тієї ж статі перед чи протягом подружнього життя. Хоча б тому, що кількість цих стосунків легко може залежати від нагод, місця чи самої особи. яка має подібні проблеми.

Щоб виявити особу з патологічною хворобою гомосексуалізму, потрібен експерт, який обізнаний з справою, який розглядаючи конкретну судову справу, може на підставі свідчень іншої сторони (тобто, вас), на підставі свідчень свідків, часто і самої особи з гомосексуальними тенденціями допомогти судді розпізнати, чи ця схильність є первісно – вродженою тенденцію до тієї ж статі, яка унеможливлює стати тілесно-духовним даром для іншого подруга на все життя чи лише легким, тимчасовим, виліковним потягом, який не уневажнює обіцянки подружньої вірності даної Богу.

У вашій ситуації важливим є також той факт, чи ви знали про те, що ваш чоловік є гомосексуалістом, іншими словами, чи він вас поінформував про це. Також і цей факт може бути причиною оголошення шлюбу недійсним. Тому що це було б обманом з його боку та приховування від вас суттєвої інформації, знаючи яку, ви, можливо б, і не погодилися укласти з ним подружній зв’язок.

Підсумую вищенаписане лише заохоченням вас далі пробувати дізнатися, що каже Господь у цій справі, якщо вам далі залежить на Його думці, і спробувати звернутися в єпископський суд у вашій дієцезії. Відповідну інформацію та контакти вам уділить настоятель вашої парафії до якої ви себе відносите. Звісно, що такий судовий процес займе вам трохи часу і немало клопотів, але, повірте мені, що дізнавшись відповідь церковного суду щодо вашого подружжя (чи то позитивну чи негативну), ви скажете, що це було того варто.

Зі своєї сторони обіцяю вам молитву і сподіваюся, що хоч трішки зміг дати відповідь на ваші питання та заохотити вас до подальших кроків. З Богом!

]]> http://www.credo-ua.org/2010/04/21669/feed 7 http://www.credo-ua.org/2009/12/10390 http://www.credo-ua.org/2009/12/10390#comments Fri, 25 Dec 2009 15:47:39 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=10390

Слава Ісусу Христу!
В лютневому номері часопису в інтерв’ю з отцем Петром Міщуком є слова, що “не може прийняти Таїнство Подружжя людина, яка не охрещена”. В нашій парафії був такий випадок. Наречена – католичка, ходить до костелу з дитинства. Не тому, що це модно, а тому, що вірить в Бога. Десь за півроку до одруження з нею почав ходити до костелу її хлопець. Рік назад вони прийняли Таїнство Подружжя. А через кілька місяців наречений прийняв Таїнство Хрещення. Невже цей шлюб може вважатися недійсним? Адже готувались вони до Таїнства стільки, скільки потрібно, усвідомлювали відповідальність такого кроку.
Наперед вдячна за відповідь.
З повагою, Бабчинська Люба.

Відповідає о. Петро Міщук, віце-офіціал суду єпископа Кам’янець-Подільської дієцезії:

- Перешкода різниці віри походить з церковного права, яке окреслив Папа Бенедикт XIV. Це значить, що людина, яка належить до Католицької Церкви, не може одружитися з людиною, яка ще не прийняла Таїнство Хрещення, без диспенсації (спеціального дозволу). Для того, щоб її отримати, людина має прийти до настоятеля і за його посередництвом звернутись до дієцезіяльного єпископа. Якщо єпископ дає згоду, він затверджує це письмово, і лише за наявності документу можна здійснити Таїнство шлюбу. Якщо люди закладають подружжя без диспенсації, то їх шлюб є недійсним.

Вміння організувати свій час і працю…

На перший погляд це може здаватись не дуже важливим, але така здібність стає у пригоді в кожній ситуації.

Час і праця — дуже тісно пов’язані поняття. Незалежно від того, що людина робить: навчається, заробляє гроші, допомагає батькам, відвідує знайомих, молиться, зустрічається з друзями — вона працює. Тільки тоді, коли цей час вміло запланований, кожна хвилина приносить задоволення.

 Колись доросла, але ще недозріла дівчинка Софійка довго думала як завжди бути радісною, усміхненою, щасливою, мати гарний настрій, якщо бракує часу навіть на найважливіші речі. Після розмов і роздумів у колі друзів вона дійшла до висновку — треба знаходити час на все, а доба має лише 24 години, з яких аж 8 потрібно виділити на сон. Одного дня вона купила собі гарненький блокнотик і почала докладно нотувати свої плани на наступний день, тиждень, місяць. Спочатку Софійці вдавалось виконати менше, ніж половину запланованого. Потім хотілося встигати більше і більше. Велике задоволення приносив вечір, коли під час вечірньої молитви вона дякувала Богові словами: «Господи, перш за все я вдячна Тобі за те, що цей день не пройшов марно, він був насичений різними подіями, сьогодні я познайомилася з новими людьми, пізнала багато нового. Цей день був плідним і це робить мене щасливою людиною. Дякую Тобі, Боже, за цю ласку. Я зробила все, що запланувала і навіть більше, тепер можу спокійно йти спати».

Phil Bosmaus бельгійський письменник написав: «Не маємо надто багато часу, аби бути щасливим. Дні минають дуже швидко. Якщо не вміємо бути щасливими тепер, то як зможемо бути ними завтра? Використай сьогоднішній день, обійми його двома руками. Прийми все, що він дає: світло, повітря, життя, його посмішки і плач… вийди йому на зустріч».

А тепер, – часто бачить безладдя у своїй сім’ї , свою нетактовність. І знову набігає смутна думка: – А що далі?… Вкрадаються до душі депресія, можливо через важко хворих чи через неправильно організоване життя.

Часто буває, коли говорять люди, – старість не радість. Але так часто людина може відчути цю ”радість“ у житті набагато раніше. І в молодших роках буває приходять кляті і невиліковні депресії.

Часто слухаєш на проповідях історії важкого життя святих, переживаєш Христові муки, але все ж кожна душа хоче аби щодень приходила якась добра вісточка, якийсь маленький сюрприз, чи якесь тепле і лагідне слово співчуття, добрий чийсь приклад, – як справитись з тою чи іншою недугою. Саме найбільше хвороба, якісь великі невдачі несуть в з собою вірус важкої хвороби “депресія”. Інколи говорять: – Що там журитися, – вмерти то вмерти.

Але і від цього сказаного не відходить смуток… Пам’ятаю сумні мамині очі, опущені руки, ніякого яскравого бажання у душі. Тільки тепер я зрозуміла як мама потребувала якоїсь моральної підтримки чи мудрого лікування.

В кожній церкві багато стареньких та одиноких, чим могла б зарадити мудра редакція журналу ”Кредо“ цим бідним людям повинна бути для них, якась рубрика.