CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » Офіційні документи

Пастирський лист з нагоди відкриття беатифікаційного процесу Єпископа Рафала Керницького

часопис CREDO — Thu, 26 Apr 2012 09:57:54 +0000

Дорогі Брати і Сестри!

3 травня 2012 р. випадає сота річниця від дня народження світлої пам’яті Єпископа Рафала Керницького, довголітнього настоятеля латинської Архікатедри у Львові. В післявоєнний період, коли комуністичний режим вів активну боротьбу з релігією, о. Рафал Керницький, повернувшись з сибірських таборів, розпочав у Львові душпастирське служіння в катедральному храмі.

Великі заслуги о. Рафала для Церкви підкреслив Святіший Отець бл. Йоан Павло ІІ, коли написав після його смерті: «Відійшов до Господа по заслужену нагороду великий священик, ревний єпископ, вірний свідок Учителя Ісуса Христа і безстрашний захисник віри. Єпископ Рафал любив Церкву, якій присвятив все своє життя, всі сили і здібності. Заради неї він терпів довгі роки переслідування, страждання, сибірські табори, тюремні камери і нелюдські приниження. Він залишиться в пам’яті і в серцях львів’ян як добрий батько. Він – повний францисканської простоти, покірний слуга був вірним до кінця в забезпеченні безперервності Церкви у важкий і назначений стражданнями час. За це героїчне свідоцтво складаю йому сьогодні від імені Церкви подяку, що плине з глибини серця».

Ми пам’ятаємо і ніколи не забудемо, які важкі випробування випали на долю вірних римсько-католицької Церкви. Єпископи і священики в переважній більшості були вимушені залишити архідієцезію і виїхати до Польщі. Дуже швидко храми у Львівській Митрополії були зачинені, за винятком 12 святинь, які мали свідчити про релігійну свободу і доброзичливість Радянської Влади. У Львові діючою залишилась латинська Катедра, вірним охоронцем якої впродовж 47 років був єпископ Рафал Керницький, та костел св. Антонія з Падуї. Так само комуністи вчинили з греко-католицькою Церквою. Всіх єпископів і священиків, які залишились в єдності з Апостольською Столицею, арештували і вивезли до таборів, а духовенство, що залишилось, було вимушене зійти до катакомб. Більшість уніатських святинь влада передала православним християнам, а інші були зруйновані або використовувалися як колгоспні склади, фабричні приміщення, спортзали, магазини чи хліви.

В такій драматичній ситуації о. Рафал оточив сердечною опікою вірних католиків візантійського обряду, наражаючись на величезну небезпеку. Він охоче служив їм у Катедрі, допомагав священикам, які таємно сповідали там своїх вірних, організовував свята згідно з їхнім обрядом, уділяв хрещення, сповідав, благословив подружжя. Свідоцтвом, яке підтверджує таку поставу Єпископа Рафала Керницького, нехай будуть слова о. Дам’яна Богуна, ігумена монастиря Василіян у Львові: «Помер єпископ Рафал, Богом нам даний рятунок. Це рука подана потопаючому. Де б ми знайшли без нього сповідника для хворого, священика для хрещення дитини, для благословення шлюбу ітд. Він можливо для нас був дорожчий, ніж для поляків… Він вже напевно в небі і як за життя ми бігли до нього, біжімо і тепер в наших справах до нього, а він допоможе».

Незважаючи на час, що минув, о. Рафал залишається в сердечній пам’яті мешканців Львова і не тільки. Біля його гробу вірні постійно затримуються на молитву, в якій просять не лише про дар спасіння для нього, але відчуваючи святість життя цього великого священика, просять про заступництво перед Богом. Такий хід подій спонукає нас розпочати канонізаційний процес о. Рафала Керницького, а сота річниця народження, видається найкращою нагодою, для цього.

Тому запрошую єпископів, священиків, ченців, сестер-монахинь і всіх вірних, для кого о. Рафал залишається «порятунком і рукою поданою потопаючому» на урочисте відкриття канонізаційного процесу, що відбудеться у Львівській Архікатедрі латинського обряду 4 травня 2012 р. Цей день вибраний не випадково. Це перша п’ятниця місяця, день, коли ми винагороджуємо Божому Серцю всі зневаги, які люди завдали Божій Любові. Для о. Рафала кожна Перша П’ятниця місяця – це незлічимі години проведені в сповідальниці, тисяча уділених Причасть і служіння хворим, які проживали не лише у Львові, але й в радіусі кількох десятків кілометрів за містом.

Відкриття процесу – це нагода, щоб звернути погляд на катедральний вівтар, біля якого о. Рафал схилявся над патеною і чашою, щоб заспокоювати наше прагнення Бога. Це нагода, щоб поглянути на амвону і пригадати як він вчив нас про Господа і Його Матір. І врешті нагода, щоб поглянути на сповідальницю, біля якої стільки людей відчуло Боже Милосердя, коли він шепотів слова розгрішення, відпускаючи нам гріхи.

Наша зустріч 4 травня о 16:00 у Львівській Катедрі нехай свідчить про вдячність, яку носимо в серцях для Отця Єпископа Рафала Керницького. Перед сесією, яка відкриє процес і присягою Трибуналу, о. Юзеф Вулчанський та о. Здіслав Гоголя OFM Conv з Університету Йоана Павла ІІ у Кракові, в рефератах представлять постать Єпископа Рафала. Відкриття процесу буде увінчане урочистою Євхаристією о 18:00, яка відправлятиметься в намірі беатифікації Отця Рафала.

Улюблені брати і сестри!
Ми сьогодні радіємо свободою, яка дозволяє нам відкрито і вільно сповідувати віру. Батьки можуть вести своїх дітей до святині, не боячись переслідування в школі, яке колись було; в парафіях регулярно проводиться наука катехизму; маніфестуємо свою віру на вулицях міст і сіл; все більше маємо священиків; кандидати до семінарії не мусять просити і чекати на згоду місцевої влади, щоб розпочати навчання. Я думаю, а навіть переконаний, що всі ці зміни великою мірою ми завдячуємо жертовному служінню і важкій праці священиків за часів комунізму, а серед них єпископу Рафалу Керницькому.

Нехай наша присутність 4 травня в Катедрі стане дійсним знаком вдячності і підтвердженням слів бл. Йоана Павла ІІ, який 3 червня 1991 р. в Любачові говорив: «Отець Рафал – хто ж його не знає!?»

На завершення мандрую в думках до Катедри і разом з Вами звертаюся в сторону Прекрасної Зорі Міста Львова, Марії! Богородице, підтримуй нас своєю опікою і веди до свого Сина Ісуса Христа: з відвагою і довірою так, як Ти вела о. Рафала, «вірного сторожа» львівської Катедри.

Львів, 18 квітня 2012 року

Архієпископ Мечислав Мокшицький
Голова Конференції Римсько-Католицьких Єпископів України

rkc.lviv.ua

Великоднє (еко) послання преосв. Михаїла (Колтуна) – 2012

часопис CREDO — Fri, 20 Apr 2012 13:22:33 +0000

Великоднє послання Михаїла (Колтуна) головного капелана мисливців для голів і членів мисливських товариств і людей доброї волі на 2012 рік

Життя в житті і для життя.

Від цього більшого нема.

Христос Воскрес, щоб ми усі

Життя відкрили у собі.

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Дорогі у Христі!

Ісус Христос Воскрес, щоб ми успадкували життя в Божій ласці.

Позаяк для людини Господь сотворив цей видимий світ зі Своєї ласки, так рівно ж ми це все, що у світі: рослини, звірина, повітря, вода й інше – повинні це сприймати як дар для життя. Але, коли людина виступила проти Божої волі, знехтувавши Ним, то стався упадок людини в гріх, а з гріхом наступила смерть. Людина почала втрачати відчуття гармонії з природою, з Богом, з іншою людиною. Вона сама впоратися з цим наслідком не могла і Господь наш Ісус Христос ціною Своєї любові до нас приніс жертву Небесному Отцеві за наші гріхи, щоб нас примирити з Богом, з Його волею у любові. Він Воскрес, щоб показати нам успішну дорогу в житті, яка веде у життя, причому – життя вічне.

Господь навчає, щоб ми прийняли Його найбільший дар – любов не до забороненого овоча, а любов, якою нас Бог полюбив і хоче, щоб ми відізвалися взаємністю до Бога і всього, що Боже. А Боже – це кожна людина, це є життя, яке Бог дав в природі і у світі, і все, що для життя. А життя без любові не має продовження. І в нашому житті повинна побутувати любов, щоб і ми не пропали. Позаяк Бог усе створив і населив землю, і своєю любов’ю дає утримання її, так рівно ж Господь хоче, щоб ми були подібними Йому, щоб своїми стараннями у любові продовжувати свій вік і всього живого у світі.

Христос Воскрес – радість вічна. До цієї радості Господь вказує нам дорогу у Своїх заповідях. Самостійно – без Бога нам було би неможливо зберегти Його заповіді. Але Господь подає нам зацікавлення до виконання Його волі. «Як хочеш ввійти в життя – збережи заповіді…» (пор. Мт. 19, 17), а також «просіть і дасться вам…» (пор. Мт. 7, 7). Тож, коли хочемо увійти в радість Господа нашого, то маємо докластися зусиллями своїми і при помочі Божій досвідчимо, який добрий є Господь для нашого життя, щоб Його дарами збагачуватись і почуватись щасливими.

Ми всі маємо призначення для служіння Богові в цьому сотвореному світі. Наші старання мають бути співзвучними з Богом, в гармонії з Ним, з людиною і з природою, в якій ми живемо. Це – Божа воля, що в цій гармонії ми будемо відчувати і сприймати щедрість Божу, яка відкривається в людях і в природі для нас.

Сьогодні все наповнилося світлом:

Небо, земля і глибини підземні;

Нехай же празнує вся вселенна

Христове Воскресіння,

В якому ми утверджуємось.

(Канон Пасхи).

У цій Божій і нашій радості вітаю всіх братів і сестер, які покликані служити для життя на землі, щоб те, що Бог нам дав з любов’ю, споживати і примножувати у житті. Бо, як співається у духовній пісні, «…звір і птичка веселиться, миром Божим світ краситься. Люди! Мир дав Бог з небес: Христос Воскрес!». Бажаю всім радості Воскреслого Христа в любові до Бога, до людей і до природи. Здоров’я і натхненного служіння в ім’я життя на землі.

Благословення Господнє на Вас!

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

† Михаїл Колтун,
єпископ Сокальсько-Жовківський

ecoburougcc.org.ua

Великоднє послання Блаженнішого Святослава

часопис CREDO — Tue, 10 Apr 2012 11:29:02 +0000

Високопреосвященним і Преосвященним Владикам,

всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям,

преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянам

Української Греко-Католицької Церкви

Христос воскрес!

«Небеса достойно нехай веселяться, земля ж нехай радіє,

нехай же святкує увесь видимий світ і невидимий,

Христос бо воскрес – радість вічна!»

Воскресна Утреня, Канон Пасхи

У цей урочистий день Воскресіння Христового Його Церква, сповнена небесним світлом, оспівує Господа, який переможно виходить із запечатаного гробу. «Світло світить у темряві, і не пойняла його темрява», – проголошує у цю пасхальну ніч євангелист Іван (Ів. 1, 5). Як темрява не може зупинити чи обмежити світла, так само смерть і гріб не змогли втримати Джерело життя – нашого Спасителя, який наповняє сьогодні Всесвіт своїм світлом і своєю благодаттю.

«Небеса достойно нехай веселяться, земля ж нехай радіє!»

Сьогодні радість і веселість об’єднує небо і землю в єдину пасхальну Літургію, в якій звучать і наші великодні піснеспіви. У своєму воскресінні Спаситель, який перемагає смерть, повертає єдність душі й тіла людській істоті, а разом із цим збирає воєдино все видиме і невидиме створіння, що було відчужене між собою через гріх людини. Гріх є найбільшим нещастям людини, бо позбавляє її приязні з Богом, вносить поділ і розбрат у суспільство, завдає страждань всьому створеному. Про це свідчить святий Павло, коли в Посланні до римлян каже: «Очікуючи визволення від рабства тління, на свободу слави дітей Божих… усе створіння понині стогне і разом страждає у тяжких муках» (пор. Рим. 8, 21–22). Воскреслий Христос сьогодні приносить дітям Божим довгоочікувану свободу, а разом з ними єднає в одне ціле весь Усесвіт. Ось чому цього дня небеса та земля разом достойно радіють і веселяться! Своїм переможним виходом із гробу Господь усуває всі перепони до єдності Всесвіту зі своїм Творцем. Виходячи з Аду, він ламає ворота смерті – те, що відділяло людину від Джерела життя, її Творця, і сповнює її безсмертям.

Сьогодні з нами «нехай же святкує увесь видимий світ і невидимий»!

Змістом і глибинною основою пасхальних святкувань є спільне переживання єдності всього світу в Христі. У цьогорічному святкуванні Пасхи Господньої ми, вірні Української Греко-Католицької Церкви, покликані ще і ще раз відкрити для себе воскреслого Христа як непорушного каменя єдності нашого народу. Святкуючи сьогодні перемогу нашого Спасителя над смертю, зруйнуймо світлом Його воскресіння всі поділи і ворожнечі, видимі й невидимі, які розбивають наше суспільство в його громадському та церковному житті. Божественний Спаситель попереджає нас: «Кожне царство, розділене в собі, запустіє» (Мт. 12, 25). Воскреслий Христос у своєму тілі подолав протистояння, незгоди і суперечності, які загрожують людині, окремим народам і всьому людству. Він і нашому українському народові прагне принести мир і поєднання. Однак ми мусимо відкрити свої руки, щоб прийняти цей дар із рук воскреслого Спасителя. Відкрити руки означає: позбутися власних амбіцій, самолюбства, користолюбства; поставити добро народу понад власні інтереси чи інтереси політичних партій; бути готовим вийти назустріч ближньому там, де йдеться про загальне благо. Осяяна світлом Христового воскресіння віруюча людина не може дивитися на іншу людину через призму ненависті чи помсти, вона готова пробачити навіть ворогові і примиритися з ним. Хто не здатний до прощення, той не зрозумів того великого послання, яке приносить нам Спаситель із гробу – послання єдності та миру. Увесь видимий і невидимий світ сьогодні навчає нас, що неможливо пережити всю повноту великодньої радості, живучи в полоні власної відокремленості: особистої, національної чи навіть політичної. Вповні святкувати Пасху Господню та відчути всеохопну радість зустрічі з Воскреслим ми можемо лише разом, зруйнувавши силою Спасителя все, що нас роз’єднує. Про це пише апостол Павло: «Він – наш мир, він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка було перегородою, тобто ворожнечу, своїм тілом… щоб із двох зробити в собі одну нову людину, вчинивши мир між нами» (Еф. 2, 14 – 15). Наше пасхальне побажання – щоб як у єдності й мирі Христовому святкує сьогодні все видиме й невидиме, так само щоб у мирі та єдності скріпився сьогодні благодаттю та життям Воскреслого весь український світ!

«Христос бо воскрес – радість вічна!»

Цьогорічний Великдень ми переживаємо, вдивляючись у невмирущу постать слуги Божого Патріарха Йосифа (Сліпого). Він, як незламний етнарх – батько нашого народу, не пішов на компроміс із злом і тому об’єднав у своїй постаті різні середовища українського світу: в’язнів сталінських концтаборів, вірних переслідуваної «мовчазної» Церкви та всіх українців «у розсіянні сущих», які, за дивним Божим промислом, принесли нашу Церкву в різні континенти Земної кулі. Його визволення із ув’язнення близько півстоліття тому, подібно до переможного виходу воскреслого Христа із гробової темниці, промінням пасхальної радості освітило, пробудило і зібрало воєдино весь український світ. У його особі ми сьогодні бачимо, що жодні людські перепони та військові кордони не здатні стримати всеохопну та об’єднавчу могутність вічної радості Христа, якою живе і зростає Його воскресла Церква.

Дорогі у Христі! У цей світлий празник Воскресіння Христового хочу завітати із пасхальним привітом до оселі кожного з вас. Нехай слова найдавнішої апостольської проповіді «Христос воскрес!» залунають сьогодні всюди, де б’ється українське серце, та покличуть його до радості та єдності із своїм братом і сестрою. Поділімося нині свяченим з усіма, хто потребує, та донесімо цю радість до кожного, хто сумує. Нехай світло Христа, який переможно виходить із гробу, просвітить кожного з нас, дасть силу та впевненість, зміцнить у вірі, надії, любові та дарує свій мир.

Христос воскрес!

+ Святослав

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

в день Благовіщення Пресвятої Богородиці, 7 квітня 2012 року Божого

ugcc.org.ua

«Surrexit Christus, spes mea»

часопис CREDO — Sun, 08 Apr 2012 11:54:49 +0000

Великоднє послання «Urbi et Orbi» Папи Римського Бенедикта XVI

Дорогі брати й сестри з Риму та всього світу!

«Surrexit Christus, spes mea» – «Христос, надія моя, воскрес» (Пасхальна секвенція)

Нехай же до вас усіх дійде ликуючий голос Церкви, словами, які давній гімн вкладає в уста Марії Магдалини, першої, яка зустріла Воскреслого Ісуса в пасхальний ранок. Вона побігла до інших учнів та, задихавшись, звістила їм: «Я бачила Господа!» (Ів, 20,18). Також і ми, що пройшли через пустелю Чотиридесятниці та болючі дні Страстей, сьогодні зробімо місце для радісного переможного вигуку: «Він воскрес! Воістину Воскрес!»

Кожен християнин наново переживає досвід Марії Магдалини. Це – зустріч, яка перемінює життя: зустріч з найнеперевершенішою Людиною, яка дає нам досвідчити всю Божу доброту та істину, що визволяє нас від зла не в поверховий спосіб, тимчасовий, але звільняє нас від нього радикально, повністю нас зцілює та повертає нам нашу гідність. Ось чому Магдалина називає Ісуса «Моя Надія»: тому що саме Він її відродив, подарував їй нове майбутнє, праведне життя, вільне від зла. «Христос – моя надія» означає, що кожне моє прагнення добра знаходить у Ньому реальну можливість: з Ним можу надіятися на те, що моє життя буде добрим, повним, вічним, тому що це Сам Бог став настільки близьким, що увійшов у нашу людську природу.

Але, Марія Магдалина, як і інші учні, мусіла побачити Ісуса, відкиненого провідниками народу, зв’язаного, бичованого, засудженого на смерть та розп’ятого. Це повинно було бути нестерпним, бачити уособлену Доброту, піддану людській злобі, Істину, висміяну брехнею, Милосердя, ображене помстою. Зі смертю Ісуса, здавалося, зазнала невдачі надія тих, які Йому довіряли. Але ця віра ніколи повністю не згасала: насамперед, у серці Пречистої Діви Марії, Матері Ісуса, цей вогник залишався палаючим навіть серед темряви ночі. Надія у цьому світі не може не рахуватися з жорстокістю зла. І не лише мур смерті стоїть їй на перешкоді, але ще більше – загострені стріли заздрості та гордості, брехні та насильства. Ісус перейшов через цей смертельний вузол, щоб відкрити нам перехід до Царства життя. Була хвилина, в якій Ісус виглядав переможеним: темрява огорнула землю, Боже мовчання було всеосяжним, а надія здавалася вже порожнім словом.

І ось, на світанку наступного після суботи дня, гріб знайдено порожнім. Потім Ісус з’являється Магдалині, іншим жінкам, учням. Віра відроджується ще живішою та сильнішою, як будь-коли раніше, вже непереможною, бо ґрунтується на вирішальному досвіді: «Смерть і життя зустрілися в чудесному поєдинку. Господь життя був мертвий, але тепер тріумфує живий». Знаки воскресіння підтверджують перемогу життя над смертю, любові над ненавистю, милосердя над помстою: «Гріб живого Христа, слава воскреслого Христа, ангели – його свідки, полотно та його одяг».

Дорогі брати й сестри! Якщо Ісус воскрес, тоді, і лише тоді, відбулося щось насправді нового, яке змінює умови людини і світу. Отож Він, Ісус, є Кимось, Кому ми можемо абсолютно довіряти, і не лише довіряти Його посланню, але вірити якраз у Нього, тому що Він не належить до минулого, але присутній сьогодні, живий. Христос є надією та розрадою, в особливий спосіб, для християнських громад, які зазнають більших випробувань з приводу віри, зазнають дискримінації та переслідувань. Він присутній, як сила надії через Свою Церкву, близький до кожної людської ситуації страждання та несправедливості.

Нехай же Воскреслий Христос подарує надію Близькому Сходові, щоб усі етнічні, культурні та релігійні складові частини цього Регіону співпрацювали для спільного добра та пошани людських прав. Зокрема, нехай припиниться пролиття крові у Сирії та без зволікань ступиться на дорогу пошани, діалогу та примирення, чого бажає також міжнародна спільнота. Численні біженці, що походять з цієї країни та потребують гуманітарної допомоги, нехай знайдуть гостинність та солідарність, які зможуть полегшити їхні важкі страждання. Нехай же пасхальна перемога заохотить іракський народ не шкодувати жодних зусиль для продовження шляху стабільності та розвитку. Нехай у Святій Землі ізраїльтяни та палестинці з відвагою відновлять мирний процес.

Нехай же Господь, переможець зла і смерті, підтримає християнські спільноти Африканського континенту, дасть їм надію, щоб долати труднощі, вчинить їх діячами миру та будівничими розвитку суспільств, до яких вони належать.

Нехай же Воскреслий Ісус утішить страждаючі народи Африканського Рогу та сприяє їхньому примиренню; нехай допоможе регіонові Великих Озер, Суданові та Південному Суданові, даруючи їхнім мешканцям силу прощення. Малі, що переживає делікатний політичний момент, нехай прославлений Христос дасть мир і стабільність. Нігерії, яка минулими місяцями стала ареною кривавих терактів, нехай пасхальна радість влиє сили, необхідні для того, щоб знову взятися за будування мирного суспільства, яке шанує релігійну свободу своїх громадян.

Бажаю усім благодатної Пасхи!

Радіо Ватикан

Лист Архиєпископа Мокшицького до священиків на Великий Четвер

часопис CREDO — Thu, 05 Apr 2012 11:02:16 +0000

Дорогі Брати в Христовому Священстві!

1. «Ісус, полюбивши своїх, що були в світі, полюбив їх до кінця» (Йо 13,1). Цими словами Євангеліст Йоан розпочинає опис Останньої Вечері, яку, як нам каже традиція, Ісус спожив з дванадцятьма Апостолами і саме тоді жертвував нам безцінний скарб – Євхаристію та встановив Таїнство Священства. Під час Святої Меси Тайної Вечері матимемо можливість вникнути в ці великі тайни нашої віри й заново їх пережити.

Великий Четвер, день встановлення Євхаристії, є особливим днем для кожного священика. Заохочую Вас часто розважати події тієї ночі й Вечері, де особливо ми, священики, можемо почувати себе як «удома». Про наш зв’язок з Тайною Вечерею можемо сказати словами Псалтиря, який говорить про відносини різних людей з Єрусалимом: «Господь лічитиме у списку народів: «І цей там народився»(Пс 87[86], 6).

У цей незвичайний день огортаю Вас, дорогі Брати в Христовому Священстві своєю пастирською опікою, незважаючи на те, чи Ви переповнені радістю та ентузіазмом, чи терплячі, втомлені, чи загублені … У кожному з Вас прагну вшанувати візерунок Христа, який Ви одержали разом з даром священичих свячень, що є незатертим знаменням, котре робить Вас особливими. Це знамення водночас є знаком неймовірної любові, дарованої кожному священику, на яку він може розраховувати завжди і всюди, любові, яка додає наснаги з радістю й новим ентузіазмом розпочати ще раз заново дорогу святості, стаючи все вірнішим Богу. Сакраментальний характер, отриманий завдяки священичим свяченням, виділяє нас і стає причиною того, що наша присутність і служіння є винятковими, необхідними й незамінимими.

2. «Полюбивши своїх, що були в світі, полюбив їх до кінця» (Йо 13,1). Знаємо, Євангеліє від Йоана на відміну від трьох інших коротко описує встановлення Євхаристії, про яку Ісус згадує в своїй проповіді, виголошеній неподалік Капернауму (пор. Йо 6, 26-65), проте з найменшими деталями представляє вмивання Христом ніг Апостолів. Цей жест, який непокоїть Петра, є не лише прикладом покори, що даний нам до наслідування, але над усе об’явленням радикалізму Божого зниження до нас. Це ж у Христі Бог «применшив себе» і прийняв «вигляд слуги», дозволяючи на остаточне приниження на хресті (пор. Флп 2, 7), а все заради того, щоб відчинити людині доступ до глибини найпотаємнішого Божого життя – до таємниці сопричастя зі Святою Трійцею, до якої кличе нас Отець через Свого Сина у Святому Дусі.

Від цієї події минуло понад 2000 років. Не злічимо священиків, які в жесті вмивання ніг іншим наслідували й далі наслідують Христа, служачи таким чином Богові і ближньому. Часто багатьох з них називаємо вірними учнями Христа, святими, мучениками. В Ювілейному Році нашої Львівської Митрополії хочу згадати численних священнослужителів, життя яких, аж до пролиття власної крові, було свідоцтвом життя для Ісуса. Їх християнська постава творила історію Церкви протягом тисячоліть та особливо вписалася в минуле століття, переповнене диктаторськими режимами, ворожими Церкві, в століття, котре нещодавно, дякувати Богу, закінчилося. Сьогодні разом з Вами дякую Господу за чудових священиків і пастирів Божої отари. Вдивляючись у них, наслідуймо їхнє крокування слідами Ісуса, Доброго Пастиря, який «кладе своє життя за овець» (Йо 10, 11).

3. Дорогі Брати у Священстві! Спогляньмо заново на наше священство в світлі Євхаристії! Відкривається воно перед нами як завдання, особливо в Році Всеукраїнського Євхаристійного Конгресу, який хочемо пережити під гаслом: Христос вчора, сьогодні й завжди. Цей Конгрес займатиме центральне місце в святкуванні Ювілейного Року, який в свою чергу повинен бути передусім роком євхаристичним. Допоможімо нашим вірним дійти до скарбу прихованого в недільному та щоденному богослужінні Святої Меси. Нехай завдяки нашій апостольській праці зросте любов вірних до Христа, утаєного в Євхаристії.

Виконуймо сумлінно покладені на нас завдання під час Святої Тайної Вечері, будьмо вірні благодаті, даній нам у Великий Четвер. Завжди відправляймо Євхаристію з палкою побожністю. Не жаліймо часу на адорацію Ісуса в Пресвятих Дарах. Протягом століть священики знаходили в Євхаристії обіцяні Ісусом на Тайній Вечері сили до перенесення терпінь, відпочинок після праці, поживу, яка зміцнює душу й тіло, щоб могти далі вирушати у дорогу після розчарувань, внутрішню енергію, яка дозволяє бути вірним своєму виборові завжди. Те, як свідчитимемо перед Людом Божим про Христа під час євхаристичної літургії, великою мірою залежить від наших особистих відносин з Євхаристією.

4. Дорогі Брати у Священстві! Ділячись з Вами своїми роздумами, маю на увазі також свій власний ювілей 25-ліття священичих свячень. Огортаю молитвою тих священиків, які в цьому році також святкують свої ювілеї, душпастирів, священиче життя яких формувалося в нелегкому комуністичному часі, без семінарії. Такі умови привели до того, що дар священства для Вас, Дорогі Ювіляри, є надзвичайно цінний, що зрештою можемо бачити в Вашому щоденному служінні. Дякуючи сьогодні Святому Духові за пролиту в нас благодать, що оживляє цілу нашу екзистенцію, прагну Вас усіх, Дорогі Брати у Священстві, запросити до подячної молитви «Тебе Боже прославляєм…» за моє та кожного священика покликання.

Заохочую Вас усіх подякувати Христові, Вічному Пастирю, за принесені священиками добрі плоди їхньої посвяти. Дякуймо Господу за можливість служити Церкві і людям у різних куточках світу, в найрізноманітніших місцях та за різних умов, усюди, де Боже провидіння нас потребує. Знаємо, що «Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити» (Лк 17, 10), проте в той же час відчуваємо в серці невимовну радість та вдячність з приводу того, що можемо бути Божими слугами.

Архиєпископ Мечислав Мокшицький

Митрополит Львівський

Католицький Медіа-Центр

Послання Блаженнішого Святослава до священнослужителів Української Греко-Католицької Церкви на Страсний четвер

часопис CREDO — Sat, 31 Mar 2012 14:31:01 +0000

Всесвітлішим, високопреподобним,

преподобним та всечеснішим

священнослужителям

Української Греко-Католицької Церкви

Дорогі у Христі брати в Христовому священстві!

З Божої благодаті наближаємося до великого празника Пасхи Господньої. Пасхальний шлях нашого Спасителя є дорогою від смерті до воскресіння. Основний момент цього шляху настав тоді, коли Господь наш Ісус Христос «дав себе як викуп за всіх» (1. Тим. 2, 6). У цій пасхальній жертві Син Божий відкрив нам можливість участі в житті Триєдиного Бога: зробив вічне життя доступним кожній людині, яка його прагне. А на Тайні вечері Ісус Христос вчинив своїх учнів причасниками Його Тіла і Крові – центрального таїнства життя Церкви, в якому реально здійснюється ця пасхальна участь у Божому житті. Однак для того щоб це Причастя було доступним не лише для вузького кола вибраних, а стало відкритим для всіх людей, наш Спаситель зробив цих поодиноких і вибраних учнів учасниками свого Божественного священства. Христове священство має своє джерело не в людині, а в божественній Особі та служінні самого Сина Божого. Воно кардинально відрізняється як від старозавітного левітського, так і від будь-якого іншого культового служіння, що його може здійснити людина. Силою святого таїнства, отриманого з рук святителя, ви стали учасниками цього Христового священства.

Святкуючи цього року цей великий День установлення святого таїнства Христового священства, яке ви дістали через дар Рукопокладення, роздумаймо разом над тим нашим спільним завданням: зробити усіх людей причасниками вічного життя.

На Тайній вечері Христос каже до своїх апостолів: «Я відходжу і до вас повернуся… я до Отця йду» (Ів. 14, 28). Господь, з одного боку, відходить, розпочинаючи свій пасхальний путь, і відкриває нам дорогу до Отця. Однак, з іншого – Спаситель у таїнстві Євхаристії приходить до своїх учнів, а навіть більше – входить у життя своїх апостолів та встановлює свій новий спосіб присутності у Церкві: «Отож я з вами по всі дні аж до кінця світу» (Мт. 28, 20)! Тайна вечеря, як перше євхаристійне Богослужіння, є для нас сьогодні таїнством Його присутності між нами. «Я не полишу вас сиротами; я прийду до вас» (Ів. 14, 18), – каже Господь. Прощаючись із учнями напередодні своїх страждань і смерті, тої миті, коли всі
Його покинуть, коли сповняться слова «ударю пастиря і розбіжаться вівці стада» (Мт. 26, 31), сам Пастир цього стада не покинув. Він був, є і буде навіть з тими, що будуть розп’яті, зневажені, що переходитимуть через страждання і смерть. Він був, є і буде навіть з тими, які відкинули Його, вбили і розп’яли. Ось чому апостол Павло нагадує нам: «Христос учора й сьогодні той самий навіки» (Євр. 13, 8).

Споглядаючи сьогодні нашого Спасителя на Тайній вечері, ми можемо відкрити важливу рису того священства, причасниками якого ми стали: бути Христовим священиком – означає бути з людьми! Священик покликаний бути світлим промінням вічності в тимчасовому, живою іконою присутності Спасителя серед Божого люду, тої присутності, яка впродовж усієї історії Церкви була джерелом сили та непереможності віруючого українського народу. Митрополит Андрей, ставлячи своїм священикам за приклад служіння отця Маркіяна Шашкевича, підкреслював, що змістом його діяльності було «йти в народ». «Зворот Маркіяна до народу став для Галицької Русі, а передовсім для нашого духовенства, могучим голосом, на який ще й сьогодні дрож зворушення переходить в тілі: в Народ!» (Промова Митрополита Андрея на могилі о. М. Шашкевича 5 листопада 1911року // Пастирські листи. – Т. І. – С. 784).

Блаженний священномученик Омелян Ковч, якого наша Церква три роки тому проголосила покровителем духовенства, прагнув бути серед людей навіть у таборі смерті. Саме там, за його словами, він бачив небо. Для тисяч в’язнів, приречених на смерть, він був світлим знаком Життя – живої присутності нашого Спасителя там, де, здавалося б, саме пекло прийняло свій жахливий видимий образ на землі. Священик може виконати свою місію тільки за умови, що буде разом зі своїм народом завжди і всюди. Лише тоді він матиме можливість живити вірних своєю проповіддю Божого Слова, освітлюючи ним конкретні життєві обставин життя сучасної людини та наближаючи її до Святих Таїнств. Щоразу, коли ворог намагався забрати у нашого народу доступ до Джерела життя, хотів знищити його самобутність та позбавити гідності – він найперше намагався усунути з-посеред нього Христового священика, посіяти до останнього підозру та недовіру, вкрасти свідомість Божої присутності серед нашого люду.

Присутність нашого Спасителя у Його Церкві є живою і діяльною. Про такий вид своєї опіки над нами каже сам Христос словами: «Я – Добрий пастир і знаю своїх, а мої мене знають» (Iв. 10, 14). «Знати своїх» тут означає поділяти з ними всі моменти їхнього життя, бути поруч з ними і супроводити їх життєвою дорогою. Саме пасхальний шлях зішестя в ад Ісуса Христа показує нам істину, що Він зазнав, а отже, пізнав досвідом власної людської природи все те, що пережили овечки Його стада. Він уподібнився до нас у всьому, окрім гріха. «Він мусів бути в усьому подібний до братів, щоб стати милосердним та вірним архиєреєм у справах Божих на спокутування гріхів народу» (Євр. 2, 17).

Знати своїх – це необхідна умова місії доброго пастиря. Якщо священик не знає своїх вірних, протиставляється їм чи достатком, чи гідністю власного сану, чи своєю «вченістю», то сумнівно, що він може бути, як пастир, справді добрим. Сучасна культура витворює нові способи відокремлення духовенства від наших вірних, щоб на хвилі агресивного зісвітчення викрасти з наших спільнот живу і діяльну присутність Доброго пастиря, віддалили їх від Бога. Ревний душпастир, наближаючись до людей, наближає їх до Христа, розділяє з ними радість і смуток, тягарі та перемоги. Його добровільна матеріальна скромність завжди буде ознакою духовного багатства та життя відповідно до високого покликання. Добрий духовний отець покутує за гріхи своїх духовний дітей та невпинно молиться за них, доповнюючи жертвою власного життя те, чого бракує його вірним. Лише так він може знати їх, а вони знатимуть його.

Дорогі отці, мої співбрати у Христовому священстві! У день встановлення цього великого Таїнства прагну всіх вас щиро привітати, поєднатися з вами в молитві та принаймні через це слово бути разом із вами. Щиро дякую вам за ревне служіння, яке ми спільно сповняємо, відкриваючи повіреному нам Божому людові двері вічного життя в нашому сьогоденні. Особливо пам’ятаю сьогодні про вас, що справді знаєте життя тих людей, спасіння яких Господь повірив вашій пастирській опіці. Хочу згадати як приклад тих священиків, котрі «пішли в народ», знають своїх овечок та дають за них своє життя, бо розділяють з ними всю глибину теперішніх соціальних та економічних негараздів. Тепер наші люди, можливо як ніколи перед тим, потребують вашої присутності, несеного вами Божого Слова та світла християнської надії. Нехай всемилостивий Господь дарує вам благодать чистого і бездоганного священичого служіння та силою Святого Духа допоможе жити відповідно до вашої високої гідності.

Благословення Господнє на вас!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

дня 29 березня 2012 року Божого

Департамент інформації УГКЦ

Заява Конгрегації у справах віровчення про канонічний статус «самозваних підгорецьких греко-католицьких єпископів»

часопис CREDO — Thu, 29 Mar 2012 13:19:11 +0000

Заява Конгрегації у справах віровчення про канонічний статус «самозваних підгорецьких греко-католицьких єпископів», отців Іллі Догнала (Eliáš DOHNAL), ЧСВВ, Маркіяна Гітюка, ЧСВВ, Методія Шпіржіка (Metodej ŠPIŘIK), ЧСВВ і Роберта Обергаузера (Robert OBERHAUSER)

1) Святий Престіл з глибоким занепокоєнням спостерігав за діяльністю, розпочатою отцями Іллею Догналом (Eliáš DOHNAL), ЧСВВ, Маркіяном Гітюком, ЧСВВ, Методієм Шпіржіком (Metodej ŠPIŘIK), ЧСВВ, і Робертом Обергаузером (Robert OBERHAUSER), які, будучи виключені з Василіянського чину св. Йосафата, згодом самопроголосили себе єпископами Української греко-католицької церкви. Згадані священнослужителі своєю впертою поведінкою продовжують виступати проти церковної влади, завдаючи моральної і духовної шкоди не тільки Василіанському чину святого Йосафата й Українській греко-католицькій церкві, але й Апостольському престолу і цілій Католицькій церкві. Все це спричиняє розділення та неспокій поміж вірними. Вищеназвані священнослужителі, створивши групу підгорецьких «єпископів», нещодавно намагались отримати від компетентної цивільної влади своє визнання і подальшу реєстрацію як «Українська правовірна греко-католицька церква».

2) Представники Церкви на різних рівнях з самого початку цих сумних подій марно намагалися переконати їх не займатися діяльністю, яка, серед всього іншого, може ввести в оману вірних – що так і сталося з деякими з них.

3) Святий Престіл, який дбає про захист єдності і миру Христового стада, сподівався, що вищеназвані священнослужителі покаються і незабаром повернуться до повного сопричастя з Католицькою церквою.

На жаль, останні події, а саме невдала спроба державної реєстрації «підгорецької» групи під назвою «Українська правовірна греко-католицька церква», показали їхню впертість.

4) Отож задля охорони спільного добра Церкви і «спасіння душ», взявши до уваги те, що самозвані підгорецькі «єпископи» не подають ніяких ознак розкаяння, а продовжують творити сум’яття і заколот у спільноті вірних, особливо наклепами на представників Святого Престолу і місцевої Церкви та запевненнями, що Найвища влада Церкви володіє документацією, яка мала б підтвердити повну дійсність їхнього єпископського свячення, Конгрегація у справах віровчення прийнявши прохання, подане церковною владою Української греко-католицької церкви, а також іншими декастеріями Святого Престолу, вирішила даною заявою повідомити вірних, особливо з країн походження цих священнослужителів-самозванців «єпископів», про їх теперішній канонічний статус.

5) Ця Конгрегація, повністю відмежовуючись від дій згаданих самозваних «єпископів» і від їх вищенаведених неправдивих заяв, формально заявляє, що не визнає дійсності їхніх єпископських свячень і всіх тих свячень, котрі від них пішли чи походитимуть. Крім того, нехай буде відомо, що за своїм канонічним статусом чотири згадані самозвані «єпископи» є екскомунікованими відповідно до кан. 1459 §1 Кодексу канонів східних церков (ККСЦ), оскільки вироком другої інстанції Звичайного Трибуналу Української Верховно-Архиєпископської Церкви від 10 вересня 2008 вони були визнані винними у злочинах, про які сказано в канн. 1462, 1447 і 1452 ККСЦ, тобто в злочинах незаконного присвоєння уряду; розпалюванні бунту і ненависті проти певних ієрархів і підбурювання їх підлеглих до непослуху; а також злочині нанесення шкоди чиїйсь добрій славі через наклепницькі заяви.

6) Нехай також буде відомо, що назву «католицька», використовувану групами не визнаними компетентною церковною владою, слід вважати порушенням закону і зловживанням, відповідно до кан. 19 ККСЦ.

7) Вірні, тому, є зобов’язані не приєднуватися до вищеназваної групи, оскільки вона, зі всіма канонічними наслідками, є поза церковним сопричастям, та покликані молитися за членів цієї групи, щоб ті розкаялися і повернулися до повного сопричастя з Католицькою Церквою.

З Палацу Сант Уфіціо, 22 лютого 2012.

Вільям Кардинал Левада,

Префект

+ Луїс Ф. Ладарія, ТІ

Титулярний Архиєпископ Тибіки

Секретар

zik

Звернення Всеукраїнської Ради Церков до Президента України Віктора Януковича

часопис CREDO — Thu, 22 Mar 2012 11:18:17 +0000

Шановний Вікторе Федоровичу!

Від імені Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) засвідчуємо Вам нашу повагу та бажання продовжити традицію діалогу і співпраці Всеукраїнської Ради Церков з Главою Української держави.

Державно-конфесійні відносини є важливою складовою державотворчого процесу та розвитку громадянського суспільства. ВРЦіРО протягом часу своєї діяльності стала провідною інституцією в сфері міжконфесійного, суспільно-релігійного та державно-церковного діалогу в Україні.

У сфері державно-конфесійних відносин залишається чимало актуальних питань (див. Додаток), що потребують виваженого підходу до їх розв’язання. Вважаємо, що для кращого опрацювання зазначених питань та стратегічного планування розвитку державно-конфесійних відносин доцільним буде створити постійний механізм взаємодії між Адміністрацією Президента України та Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, зокрема у форматі постійно діючого консультативно-дорадчого органу.

Церкви та релігійні організації також звертають Вашу увагу на сучасні соціальні виклики, що стосуються зростання “прірви” між багатими та бідними в українському суспільстві, проблем захисту дітей і знедолених, масовим зростанням цін на споживчі товари та комунальні послуги тощо. Вважаємо, що керівництво держави має врахувати цю складну ситуацію під час проведення пенсійної, житлової та інших реформ. Переконані, що ефективна соціально-економічна політика, заснована на принципах справедливості та поваги до людського життя, є запорукою збереження громадянського миру та утвердження незалежності нашої держави.

Сподіваємось, шановний пане Президенте України, що Ваша зустріч з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій сприятиме подальшому розвиткові державно-конфесійних відносин на партнерських засадах та утвердженню духовно-моральних цінностей в Українському суспільстві.

21 березня 2012 р.

Додаток на 3 арк.

З глибокою повагою,

члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій

Додаток № 1 до листа від 21.03.2012 р.

Перелік
актуальних державно-конфесійних відносин в Україні

І. У сфері захисту та утвердження суспільної моралі необхідно:

1. Зберегти Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі, зокрема шляхом внесення відповідних змін до підпункту 7 пункту 7 Указу Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію центральних органів виконавчої влади» та недопущення скасування Закону України «Про захист суспільної моралі».

2. Вжити заходів до покращення національного законодавства про захист суспільної моралі.

3. Посилити захист та утвердження моральних цінностей на міжнародному рівні, зокрема через активізацію співпраці Міністерства закордонних справ України з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій.

4. Виділити ефірний час на всеукраїнських та регіональних державних і комунальних теле- та радіоканалах для проведення духовно-просвітницьких і морально-виховних програм за участю представників Церков і релігійних організацій України.

ІІ. У сфері державно-конфесійних відносин необхідно:

1. Активізувати діяльність Комісії з питань забезпечення реалізації прав релігійних організацій при Кабінеті Міністрів України та регіональних рад Церков і релігійних організацій при обласних державних адміністраціях.

2. Сприяти подальшому розвитку співпраці між державою та конфесіями в гуманітарній сфері через механізм діяльності спеціальних громадських рад при центральних органах виконавчої влади з питань співпраці з Церквами і релігійними організаціями (зокрема, при Міністерстві охорони здоров’я, Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту, Міністерстві закордонних справ, Міністерстві культури, Міністерстві соціальної політики, Міністерстві юстиції).

3. У сфері вдосконалення законодавства про свободу совісті та релігійні організації:

• за погодженням з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій ухвалити Концепцію державно-конфесійних відносин в Україні, розроблену Центром Разумкова спільно з представниками конфесій та парламентарями;

• розробити та внести “точкові” зміни, погоджені з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, до галузевого законодавства, яке регламентує діяльність релігійних організацій в окремих сферах суспільного життя, та у нинішніх умовах не вносити змін до чинного Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

4. Комплексно підійти до вирішення питання про повернення Церквам і релігійним організаціям майна, експропрійованого тоталітарним режимом минулого, відповідно до зобов’язань України перед Радою Європи (колишніх культових та допоміжних будівель, предметів релігійного вжитку, іншого майна), у тому числі через ухвалення відповідних законодавчих актів, зокрема про запровадження мораторію на приватизацію колишнього церковного майна та про повернення церковного майна релігійним організаціям.

5. Звільнити релігійні організації від сплати збору за резервування земельної ділянки, яка виділяється для будівництва культової чи обслуговуючої її споруди.

6. Ухвалити комплекс змін до чинного законодавства України про освіту:

• визначити релігійні організації суб’єктами права заснування навчальних закладів державного стандарту освіти (зокрема, підтримати законопроект №9580 від 13.12.2011 р.);

• вирівняти в соціальних правах студентів та викладачів духовних навчальних закладів зі студентами та викладачами державних і приватних навчальних закладів;

• комплексно вирішити питання щодо можливості акредитації духовних навчальних закладів;

• запровадити розрізнення приватних навчальних закладів за типами – прибуткові та неприбуткові;

• впровадити принцип «гроші за учнем», зокрема з метою належного фінансування освіти, що здобувається у приватних навчальних закладах.

7. Зберегти особливості набуття та припинення статусу юридичної особи для релігійних організацій відповідно до чинного Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» і законодавства про державну реєстрацію юридичних осіб.

8. Прирівняти тарифи на природний газ, електроенергію, гаряче та холодне водопостачання для релігійних організацій до найнижчого рівня диференційованих цін, які затверджені для населення, та без застосування обмежень по обсягу споживання цих послуг.

9. Поліпшити процедуру надання зареєстрованим релігійним організаціями неприбуткового статусу, зокрема шляхом автоматичного внесення їх податковими органами до Реєстру неприбуткових установ та організацій, а також визначення чітких підстав для ухвалення рішення про вилучення релігійної організації з цього Реєстру.

10. Утворити при Державній податковій службі України консультативно-дорадчий орган по співпраці з Церквами і релігійними організаціями задля підготовки пропозицій щодо вдосконалення законодавства та правозастосовчої практики, пов’язаної з оподаткуванням віруючих та діяльністю релігійних організацій.

11. Запровадити інститут військового капеланства (душпастирства) в Збройних Силах України та інших військових формуваннях.

ІРС

Справжня віра вимагає служіння Богові

часопис CREDO — Fri, 16 Mar 2012 11:10:40 +0000

Звернення єпископа Маркіяна Трофим’яка, Голови Комітету І Всеукраїнського Євхаристійного Конгресу Римсько-Католицької Церкви в Україні до духовенства, чернецтва та мирян.

Наближається святкування нашою Церквою Першого Всеукраїнського Євхаристійного Конгресу. Метою цього Конгресу є відновлення та укріплення християнського життя і щире поклоніння Господу Ісусу, присутньому в Євхаристії. Христос «виявив любов до своїх, – тих, які у світі, – до кінця полюбив їх» (Йн 13, 1), складаючи самого себе у жертву Богу Отцеві. Заради спасіння усього світу, заради спасіння кожного з нас Господь не завагався віддати своє життя на хресті, «щоб ми мали життя і щоб над міру мали» (пор. Йн 10, 10). Встановлюючи на Тайній Вечері Євхаристію, Ісус Христос довірив нам, своїй Церкві, не тільки спомин про свою смерть і воскресіння, а й дав поживу, яка підтримує нас у дорозі до Небесного Царства. У Причасті ми також «єднаємося з Христом, який робить нас учасниками свого Тіла і своєї Крові для утворення єдиного тіла» (ККЦ 1331), тобто Церкви.

Кожен християнин повинен не тільки щедро черпати з Божої скарбниці, якою є Євхаристія, а й ділитися її благодатями з ближніми, мало того – Євхаристія нас до цього зобов’язує. У Святому Письмі говориться: «Ми пізнали любов з того, що Він поклав свою душу за нас; і ми маємо класти душі за братів» (1 Йн 3, 16). Йдучи за цим закликом наслідування Христової любові, ми повинні являти Його любов усім, хто оточує нас у повсякденному житті, а особливо немічним і хворим. Оголошуючи Перший Всеукраїнський Євхаристійний Конгрес, ми заохочували вас, дорогі Брати і Сестри, до ревної молитви. Але зараз, не применшуючи важливості молитви, нагадуємо вам слова Першого послання святого Йоана: «Дітоньки, любімо не словом та язиком, але ділом та правдою!» (1 Йн 3, 18). Справжня віра вимагає служіння Богові і ближньому не тільки молитвою і добрим словом, а й учинком, працею, пожертвою.

Одним із проявів жертовної любові до ближнього є донорство. Скільки хворих, серед них немало й дітей, потребують переливання крові чи медичних препаратів на основі крові! Донорська кров не лише підтримує здоров’я, вона рятує життя людей, а її так часто не вистачає…

Тому, щоб цей Євхаристійний Конгрес приніс також плоди для українського суспільства, заохочуємо вас, дорогі Брати і Сестри, беручи до уваги свій стан здоров’я та відповідні медичні вимоги, здати свою кров на потреби хворих. Даруючи власну кров, ми, християни, виконуємо дослівно заповіт любові Ісуса, який перший пролив за нас свою дорогоцінну Кров. Слово «донорство» походить від латинcького слова «donare» – дарувати, тож просимо зробити це безплатно. Здавання крові можна провести як для більшої групи парафіян – тоді настоятелям рекомендується домовитися з місцевими станціями переливання крові, так і індивідуально, коли охочі самі можуть звернутися до відповідних медичних закладів.

Господь Ісус навчав нас, що «блаженніше давати, ніж брати» (Діян 20, 35), а також: «Воістину кажу вам: те, що зробили одному з Моїх найменших братів, ви зробили Мені» (Мт 25, 40). Істинна любов проявляється у даванні, жертвуванні самого себе іншим. Тож закликаємо вас, улюблені у Христі Брати і Сестри, щоб ви, черпаючи сили в Євхаристії, у цей час приготування до Конгресу давали свідчення своєї віри вчинками милосердя і люблячим серцем.

Єпископ Маркіян Трофим’як,

Голова Комітету

І Всеукраїнського Євхаристійного Конгресу

Римсько-Католицької Церкви в Україні

P. S. Це Звернення слід прочитати в будь-яку неділю березня або квітня під час парафіяльних оголошень.

Після проведення здавання крові просимо настоятелів у письмовому вигляді проінформувати свою дієцезіальну курію про кількість донорів та кількість зданої крові у довірених їм парафіях.

Католицький Медіа-Центр

Звернення Католицького Єпископату України: Синоду Української Греко-Католицької Церкви та Конференції Римсько-Католицької Церкви в Україні (про захист подружжя)

часопис CREDO — Wed, 14 Mar 2012 09:57:47 +0000

Від імені Єпископів Української Греко-Католицької та Римо-Католицької Церков Україні прагнемо сьогоднішнім зверненням підтримати всілякі старання спрямовані на захист подружжя, що є союзом любові між чоловіком та жінкою, та виступити на захист сім’ї, що є найкращим середовищем для виховання дітей, адже саме у родині кожний дістає визнання, захист і шану, і чим більшої потребує допомоги, тим чуйнішою і турботливішою оточується опікою [1]. Батьки стають співпрацівниками і в певному сенсі представниками Бога, коли вони передають життя і виховують його у згоді з Його Отцівським задумом [2].

Десять років тому Папа Йоан Павло ІІ, будучи у Львові та Києві, закликав Церкву, щоб добро родини поставила як пріоритет. Оскільки сім’я є незаперечною цінністю як в індивідуальному, так і суспільному вимірі, Папа закликав родини, щоб «відновлюючись духовно причинилися до піднесення якості цілого суспільного життя» (Київ 24.06.2001). Ці слова – це завдання сьогодення.

З болем спостерігаємо як у багатьох країнах світу, зокрема Заходу, на юридичній площині чиняться спроби знищити сім’ю та допустити до розбещення дітей. Такі спроби найчастіше є ініціативою діячів гомосексуальних середовищ, за підтримки засобів масової інформації. Такі дії суперечать не лише християнським цінностям, а й природному моральному закону, що базується на здоровому глузді та внутрішньому імперативі чинити добро і уникати зла. Різними способами суспільство намагаються переконати, що в ім’я толерантності та політичної правильності слід це приймати, або принаймні закривати очі на зло, яке несуть з собою гомосексуальні союзи, що вдають та пародіюють «священні подружні вузли», а також вважати нормальним усиновлення дітей такими зв’язками. Здорові традиційні погляди ігноруються, замовчуються або висміюються. Ці згубні тенденції не мають кордонів і поступово проникають також і в наше суспільство та країну.

Церква бачить велику загрозу для сім’ї у розповсюдженні і негативному впливі таких тенденцій, які є проявом морального безладу, а тому неприйнятні. Ще не запізно, щоб протиставитися їм не тільки як християни – в ім’я вірності Євангелії нашого Господа Ісуса Христа, але й просто як українські громадяни – в ім’я гідності людини та її справжнього блага, в ім’я щастя теперішнього та прийдешнього поколінь та задля збереження перевірених тисячоліттями наших добрих національних традицій.

Відчуваючи щораз більшу загрозу традиційним людським цінностям, хочемо нагадати, що Святе Письмо засуджує гомосексуальні зв’язки (пор. І Кор.6,9-10), як наслідок прояв гріха. Творець від початку сотворив людину чоловіком і жінкою і покликав їх, щоб вони стали одним тілом (пор. Мт. 19,4-6; Мр. 10,6-8; Бут. 2,24), а це означає – образом таїнства самого Бога: «Бог сотворив людину на свій образ, на образ Божий сотворив її: чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1,27). Віддаляючись від Бога, людина втрачає здатність усвідомлювати і розпізнавати в собі Божий образ.

Згідно з Конституцією України права кожної людини є захищені. Водночас внаслідок брехливої гомосексуальної пропаганди поступово складається така ситуація, коли захисту, у тому числі юридичного, сьогодні потребує найдорогоцінніша частина суспільства, якою є і повинна залишитися сім’я. Саме сім’я є збудована на нерозривному союзі чоловіка та жінки, скріпленому взаємною любов’ю та вірністю, обдарованою Богом благодаттю продовження людського роду. Не можна допустити, щоб гомосексуальні зв’язки посягнули на права, що виключно належать подружжю та родині. Пам’ятаючи про те, наскільки важливою для доброго і гармонійного розвитку дитини є присутність батька і матері в сім’ї, сама думка про виховання дітей у середовищі гомосексуальних зв’язків переповнює нас болем та викликає обурення.

Благословляємо усіх на діяльність, спрямовану на порятунок, зміцнення і підтримку подружжя і сім’ї та захист дітей перед моральним розбещенням, бо майбутність належить тим народам, у яких подружжя є святою річчю, – у яких родинне життя чисте і святе. Молимо Господа охоронити від спокус злого духа, який підступно спокушує нас дуже невинними, на перший погляд, пропозиціями, оволодіває людським сумлінням та диктує свій спосіб життя і діяльності. Перед брехнею та деморалізацією нехай оберігає нашу країну святий Архангел Михаїл, покровитель України – держави з більш ніж тисячолітнім християнським корінням.

Львів-Брюховичі, 09.02.2012 р.Б.

[1] Пор. Іван Павло ІІ, Енцикліка, EvangeliumVitae (25 березня 1995) № 92.

[2] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі, Gaudiumetspes (7 грудня 1965) № 50.

Департамент інформації УГКЦ

Пастирське звернення єпископа Леона Дубравського з нагоди Дня Захисту Життя

часопис CREDO — Wed, 14 Mar 2012 09:03:06 +0000

Дорогі священики, монахи та монахині, любі брати та сестри у Христі!

Переживаємо приготування до Євхаристійного Конгресу, гаслом якого є слова: «Ісус Христос вчора і сьогодні, той самий навіки» (Євр. 13:8). Прагнемо ще більше вшанувати Євхаристію – «Спомин Страстей і Воскресіння Христового: таїнство милосердя … узи любові» (пор ККЦ, 1323). Папа Римський Бенедикт XVI навчає: «Через установлення Євхаристії’ на Тайній Вечері Ісус надав цьому акту жертви постійної присутності … Євхаристія залучає нас в жертовний акт Ісуса (…) Ми включені в динаміку Його жертви.

Образ заручин між Богом та Ізраїлем стає реальністю способом, раніше немислимим: те, що було перебуванням перед Богом, тепер, завдяки участі в жертві Ісуса Христа, причащаючись Його Тіла і Крові, стає з’єднанням» (пор. Deus Caritas Est, 13). Євхаристія – таємниця нашої участі в найбільшій любові, що Ісус явив нам на хресті. «В Його смерті на хресті звершується наче звернення Бога проти себе самого, в якому Він жертвує себе, щоб підняти людину і спасти її – це любов в її найбільш радикальній формі. Погляд, скерований на пробитий бік Христа (пор. Ів 19,37) (…) містить … [істину]:> Бог є любов <(1 Ів 4:8) (...). І розпочинаючи від цього погляду, християнин відкриває шлях свого життя і любові «(пор. Deus Caritas Est, 12).

Тією, котра споглядала Ісуса розп’ятого і черпала Його любов з Євхаристії, була бл. Мати Тереза з Калькутти, засновниця Згромадження Сестер Місіонерок Любові. В проекті Уставу нового Згромадження вона написала: «Метою … Місіонерок Любові є втамування спраги Ісуса Христа на хресті, Його прагнення любові і душ».

Блаженна Мати Тереза – Марія Тереза від Дитятка Ісус – Агнеса Гонджа Бояджиу – народилася 26 серпня 1910 р. в м. Скоп’є, в Албанії. її батько, Нікола, був багатим купцем. Мати, Дроне, глибоко вірила в Бога і була вразливою на потреби убогих. Агнеса мала ще молодшого брата, Назара, і старіш- сестру, Агату. Коли Агнесі виповнилося 9 років, її батько раптово помер. Матір мужньо взяла на себе обов’язки домашнього господарства і виховання дітей, навчаючи їх милосердя до бідних. У віці 12 років Агнеса слухала проповіді місіонерів, що працювали в Індії і вперше відчула бажання принести в жертву своє життя Богу, ставши місіонеркою. Однак спочатку заглушила в собі цей голос, оскільки не хотіла стати черницею. Пізніше, у віці 18 років, закінчивши середню школу та розмірковуючи про своє майбутнє і читаючи лис ти місіонерів-єзуїтів з Індії, ще чіткіше почула цей внутрішній голос. Уже не опираючись йому, вступила до Згромадження Сестер Матері Божої Лоретанської, яке займалося місією в Бенгалії, в Індії’. Після 2 місяців перебування в Ірландії, в головному домі Згромадження, в січні 1929 року розпочала новіціат в Дарджілінгу, в Індії’. Одягнутзши монаший одяг, прийняла ім’я Тереза – з огляду на набожність, яку мала до святої Терези від Дитятка Ісуса. Після завершення дворічного новіціаіу, склала тимчасові обіти і розпочала працювати в школі для дівчат, яку провадили сестри Лоретанки в Калькутті, вчителькою історії’ та географії’. Веселої вдачі, більше 15 років сумлінно викопувала свої обов’язки. Була працьовитою, готового до будь-якої фізичної роботи. Висловила бажання допомогти в невеликій лікарні для бідних. В лікарняніїї аптеці висів образ Христа в оточенні страждаючих людей. Послуговуючи хворим, сестра Тереза часто дивилася на нього і думала: «Господи, це для Тебе і для душ». Незадовго до складення вічних обітниць, вона написала до свого духовного наставника, що з радістю несе свій хрест з Ісусом. Писала, що раніше хрести її лякали, а тепер прийняла страждання і може сказати: «ІСУС і я живемо в любові». На основі її листів, опублікованих після смерті, знаємо, що цим хрестом була духовна темрява. Блаженна Мати Тереза багато років переживала духовне страждання: відчуття браку присутності Бога, незважаючи на величезне прагнення Його.

24 травня 1934р. сестра Тереза склала вічні обітниці і стала директором школи, яку провадили сестри Лоретанки.

У 1942 році, за прикладом Святої Терези віх Дитятка Ісуса, склала Богу приватну обітницю ніколи Йому ні в чому не відмовляти. Вона обіцяла Богу своє « так» за будь-яких обставин. Хотіла робити все з любов’ю до Нього. У вересні 1946 року, ідучи потягом на реколекції в Дарлжилінг, а потім niv час реколекцій і після них, вона чула голос Господа Ісуса Христа, Який просив її створити нове монаше згромадження, присвячене служінню найбіднішим. 13 січня 1947 p., в листі до архієпископа Калькутти, Фердинанда Пер’є, цитує слова Ісуса, звернені до неї: «Потребую індійських Сестер Місіонерок Любові — які були б моїм вогнем любові серед найбідніших: хворих, вмираючих, крихітних, безпритульних дітей. Бідних, яких я хочу, щоб ти привела до мене (…). Знаю, що ти – найбічьш нездібна до цього, слабка і грішна, але саме тому, що ти такою є, я хочу використати тебе для моєї Слави! Чи вимовиш мені?» Мати Тереза написала до архієпископа Калькутти, що слова Ісуса її злякали. Думки про їжу і сон, життя, як в індусів, наповнювали її страхом. Тому молилася до Діви Марії, щоб попросила Ісуса забрати це від неї. Та голос Ісуса в її серці ставав ще виразнішим і, отже, молилася, щоб Ісус зробив з нею те, що Він хоче. Виразно чула, як Г осподь Ісус сказав їй: «Ти завжди говорила: «Зроби зі мною, що тільки захочеш». – Тепер я хочу діяти, дозволь мені зробити де, моя маленька Наречена, котра належиш тільки мені. Не бійся – я завжди буду з тобою. Будеш страждати і страждаєш зараз – але якщо ти, моя маленька Наречена – Наречена Розп’ятого Христа – то ти також будеш нести цей біль страждання в серці. Дозволь мені діяти, не відмовляй мені, повір мені з любов’ю. Довірся наосліп… Дитино, дай мені душі – дай мені душі бідних маленьких дітей з вулиці. Як це боляче, – якби ти знала, — бачити цих бідних дітей, забруднених гріхом. Я хочу їхньої чистої любові. Якщо ти відповіла б на мій заклик, і привела б мені ці душі – то вирвала б їх з рук диявола. Якби ти тільки знала, скільки цих малих щоденно падає в гріх. (…) За ними сумую – люблю їх . Чи вимовиш мені?»

2 квітня 1948 р. Папа Пій XII на прохання архієпископа Калькутти дав матері Терезі дозвіл залишатись монахинею поза межами монастиря. 16 серпня Мати Тереза покинула монастир сестер Лоретанок. Після закінчення курсу догляду за хворими, 25 грудня — в день Різдва – почала свою місію серед бідних. 19 березня, в урочистість св. Йосифа, прийняла першу’ кандидатку до нового Згромадження. У січні 1950 року мати Іереза має вже близько 10 кандидаток, які разом з нею служать бідним. Вона пише правила Згромадження, які архієпископ Калькутти передає до Риму. 7 жовтня цього ж року, у день спомину Пресвятої Діви Марії Розарієвої, за згодою Святого Престолу, архієпископ ІІер’є офіційно затвердив Згромадження Місіонерок Любові. У 1952 році Мати Тереза відкрила притулок для вмираючих, в 1954 році – дитячий будинок, а в 1956 – селище для вмираючих. 25 березня 1963 p., архієпископ Калькутти затвердив чоловічу гілку згромадження – Братів Місіонерів Любові. 1 лютого 1965 Папа Павло VI дав Згромадженню, заснованому Матір’ю Терезою, папське затвердження. У тому ж році мати Тереза заснувала перший будинок Згромадження за межами Індії – у Венесуелі. У 1967 році вона відкрила будинок в Шрі-Ланці, в 1968 – в Римі і Танзанії, в 1969 році – в Австралії, в 1988 році – в Москві, а в 1991 році три будинки в рідній Албанії.

Мати Тереза отримала багато високих нагород від різних країн, в тому числі з Риму – «Премію Миру Иоана XXIII «, Бостону — нагороду «Добрий самаритянин», Осло – «Нобелівську премію миру» і найвищу індуську нагороду – «Перлина Індії».

В день її смерті – 5 вересня 1997 року, засноване нею Згромадження Сестер Місіонерок Любові мало 594 будинки в 123 країнах, 3800 черниць, 380 братів, 13 священиків і багато співробітників по всьому світу, які жили її духовністю. 19 жовтня 2003 року Папа Иоан Павло II оголосив її блаженною.

У своїй енцикліці «Євангеліє життя» Папа Иоан Павло II писав: «Кров, яка тече з пробитого боку Христа на хресті (Ин 19:34) промовляє сильніше, ніж кров Авеля (Євр. 12, 22.24). Ця кров виражає і вимагає глибшої справедливості, перш за все, благає про милосердя, просить перед обличчям Отця за братів (пор. Євр 7:25), є джерелом досконалого відкуплення і даром нового життя. Кров Христа показує, якою великою є любов Отця, а також наскільки цінною є людина в очах Бога і яка велика вартість її життя. Кров Христа відкриває людині, що її велич, а також покликання, полягає у безкорисливому дарі з себе. Саме тому, що кров Ісуса проливається як дар життя, вона більше не є знаком смерті і остаточної розлуки з братами, але знаряддям причастя, яке уділяє життя для всіх в усій повноті. Хто п’є цю кров в таїнстві Євхаристії і перебуває в Ісусі (пор. Ів 6,56), той включений в динаміку Його любові та жертви з власного життя, щоб міг виконати первинне покликання до любові, властиве кожній людині» (пор.-.Бут 1:27;.2,18-24).

Господь Ісус розп’ятий, Яким залучає нас в таємницю своєї любові в Євхаристії, прагне визволення з гріха і чистої любові бідних дітей, прокажених і вмираючих, яким служила бл. Мати Тереза з Калькутти. Він прагне також любові дітей зачатих, а ще ненароджених, любові їхніх батьків, а також любові лікарів, від яких залежить їхнє життя. Ісус прагне також прекрасної любові чоловіків і жінок, які живуть в подружжі, прагне чистої любові дітей і молоді, яких потрібно виховувати, щоб могли колись закласти щасливу родину. Відповідаючи на прагнення Христа, молімося в намірах руху «Євангелія Життя».

Сердечно запрошую Вас, дорогі брати і сестри у Хрисгі, взяти участь у молитві під час Дня Захисту Життя в Кам’янці-Подільському, 17-18 березня 2012 року. Нехай наша спільна молитва про повагу до людського життя і справжню любов в родині буде відповіддю на любов розп’ятого Ісуса.

З пастирським благословенням

Єпископ Леон Дубравський

Правлячий єпископ Кам’янець-Подільської дієцезії

camenecensis.org.ua

Звернення католицького єпископату України:Синоду Української Греко-Католицької Церкви та Конференції Римо-Католицької Церкви в Україні (про заборону абортів)

часопис CREDO — Tue, 13 Mar 2012 13:28:14 +0000

Дорогі вірні УГКЦ і РКЦ, улюблені в Христі вірні інших християнських Церков та церковних спільнот і всі люди доброї волі, яким не байдужі гідність людської особи та доля України і її народу. Звертаємося до вас у дуже важливій справі, що стосується загрози життю ще не народженої людини.

Кожна людина є плодом Божої любові та носієм Божого образу і подоби (пор. Бут. 1, 27). Людське життя – священне і недоторкане, оскільки походить від Бога і Йому єдиному належить. Творець високо цінує людину і для її охорони дав окрему заповідь: “Не вбивай” (Втор. 5, 17). Людина вже в лоні матері належить Богу, бо Він є Той, хто все звідав і знає, і дні її вже пораховані, а призначення записане в книзі життя (пор. Пc. 139 (138), 1. 13-16). Саме тому Священне Передання однозначно забороняє аборт, незалежно від терміну вагітності. Від своїх початків і до сьогодні Церква вважає знищення людського життя шляхом аборту гріхом умисного вбивства людини. Той, хто свідомо чинить аборт, намагаючись різними способами обґрунтувати його необхідність і неминучість, лицемірить перед Богом і перед собою.

Недопустимість знищення зачатого, але ще не народженого життя випливає не лише з богословських підстав. Така позиція знаходить своє підтвердження завдяки прогресу сучасних природничих і гуманітарних наук.

З точки зору філософської антропології людина є особою, тобто істотою, яка наділена розумом, почуттями та свобідною волею, – істотою, що здатна свідомо здійснювати своє буття, “володіти собою” та визначати своє свобідне ставлення до себе та всього іншого. Тому вона посідає незрівнянну гідність та недоторканні, непорушні права. Як особа, людина радикально відрізняється від всього неособового буття: неможливо, аби щось стало особою, що не було нею від початку. Тому вже з моменту зачаття людині притаманна специфічно особова гідність та недоторканні основні права – такі ж, як їх має кожна людина. Саме тому особа посідає недоторканне право на життя від початку свого існування, тобто зачаття, і до його природного (біологічного) закінчення.

Як вказують наукові дослідження, життя людини починається з моменту зачаття, тобто злиття статевих клітин її батьків. Відтоді і надалі на кожному етапі внутрішньоутробного розвитку ця неповторна людська істота вже має в зачатковій формі всі властивості людської особи. Саме тому не існує принципової різниці між убивством ще не народженої та вже народженої людини.

З погляду теорії права легальне проведення абортів є узаконеним запереченням права на життя – першого й засадничого з усіх основних й невідчужуваних прав людини; звуженням гарантованого Конституцією України “права кожної людини на життя” (див. стаття 27 Конституції України). Тому аборт слід прирівняти до злочину людиновбивства – зі всіма наслідками у вигляді покарань, передбачених Кримінальним кодексом, до якого слід унести відповідні зміни.

Жоден людський закон не може перекреслити Божественний закон. Держава, яка своїм законодавством надає “право” через аборт відбирати життя незахищеній людській особі, чинить всупереч Божій заповіді “Не вбивай!”, а тому позбавляє себе Божого благословення. З погляду політичної теорії завданням держави є дбати про загальне добро своїх громадян та боротися зі злом, незважаючи на ступінь його поширення. Якщо держава погоджується зі злом та легалізує його, оправдовуючи себе тим, що через його поширення неспроможна з ним боротися, то вона ототожнює себе з цим злом, стає на його бік і, відповідно, втрачає свій сенс як держава. Цивілізація, у якій здійснюють легальне та безкарне вбивство ненароджених дітей, стає “цивілізацією смерті”, котра поступово починає ставити на “конвеєр смерті” щоразу нові соціальні групи слабких і незахищених людей – хворих, старих, представників інших рас та національностей…

Згідно з медичними даними (зокрема результатами ультразвукових досліджень і внутрішньоутробних оптичних зйомок), дитина, яку вбивають в утробі матері, зазнає таких самих страждань, як і вже народжена людина, котру тортурами доводять до смерті. Окрім того, аборти мають згубні наслідки для психологічного і фізичного здоров’я всіх задіяних в них осіб (постабортний синдром у матерів, членів їхніх сімей та лікарів, які проводять аборти, втрата репродуктивної здатності, різні інфекції, смертність жінок під час і після абортів, синдром уцілілих від аборту в дітей, які народжені до чи після вбивства в утробі матері їхніх братів і сестер…). З позиції медичної етики аборт є оскверненням та спотворенням високого покликання лікаря, завдання якого – лікувати і рятувати життя людини, а не нищити його прямим втручанням.

На превеликий жаль, злочин вбивства ненароджених дітей в Україні є дуже поширеним. Українське суспільство боляче відчуває на собі згубні наслідки абортів. За різними дослідженнями, мільйон подружніх пар в Україні є неплідними, з них 868 тисяч – через неплідність жінки. Причиною жіночої неплідності у 80 відсотках випадків є аборт. Згідно з даними Держкомітету статистики, смертність в Україні перевищує народжуваність, у деяких областях майже утричі. Як наслідок, останніми роками населення України зменшилося на п’ять мільйонів осіб (з 52 до 47 мільйонів). Якщо взяти до уваги статистику про те, що від моменту легалізації абортів Микитою Хрущовим у 1955 році і дотепер в Україні проводилося в середньому від 400 до 900 тисяч абортів на рік, то за останні 57 років народ України втратив біля 40 мільйонів своїх громадян, що втричі перевищує число жертв Голодомору. Якщо така динаміка збережеться, то через кількадесят років українська нація постане перед небезпекою зникнення. Далеко не останньою причиною таких невтішних демографічних тенденцій є легалізоване державними законами вбивство невинних людських осіб, тобто аборти.

З позиції економічної теорії та національної безпеки довготривалий і стабільний ріст економічних показників можливий лише там, де спостерігається демографічний приріст. Тому здоровий глузд підказує, що ріст виробництва і добробут суспільства залежать від народження дітей. Це майбутні молоді працівники, зміна на робочих місцях людей пенсійного віку, сплати в пенсійний фонд, соціальне забезпечення… Україна зможе стати потугою світового значення, якщо відмовиться від легального вбивства дітей у лонах матерів.

Ми, єпископи УГКЦ і РКЦ в Україні, переконані, що слід виправляти цю загрозливу ситуацію, яка через аборти склалася в нашій державі. Нагадуємо, що перед християнською спільнотою лежить велика моральна відповідальність за тих, хто вважає аборт способом виходу зі скрутного становища – треба невтомно роз’яснювати християнську позицію щодо цього гріховного і ганебного вчинку, а зламаним відчаєм простягати руку допомоги. Перестерігаємо, що відповідальними за скоєння гріха аборту є не лише матір, а й батько дитини, лікарі, фармацевти, особи, котрі спричинилися до легалізації абортів та уможливили використання абортивних засобів. Вимагаємо від Української держави на законодавчому рівні підтвердити право ще не народженої, але вже зачатої людини на життя, заборонивши аборти. Оскільки жінки часто наважуються на аборт через складне матеріальне і соціальне становище, то закликаємо українське суспільство виробити дієві механізми для захисту материнства, сприяння та допомоги сім’ям, одиноким матерям, надання субсидій для народження і виховання дітей, а також створення умов для всиновлення дітей, яких мати не може самостійно виховати, але яких очікує велика частина з того мільйона подружніх пар, що не можуть народити своїх дітей.

Просимо всемилостивого Господа, щоб Він простягнув усім нам руку допомоги та щедро благословив зусилля, спрямовані на викорінення жахливого явища вбивства ненароджених дітей.

Львів-Брюховичі, 09.02.2012 р.Б.

Департамент інформації УГКЦ

Пастирське звернення на Великий Піст Ювілейного року 600-річчя перенесення столиці архидієцезії й митрополії з Галича до Львова

часопис CREDO — Thu, 08 Mar 2012 12:05:28 +0000

Дорогі в Христі Брати і Сестри!

1. У вівторок закінчився карнавал. Стихли веселі забави, різнобарвні бали, гучні бенкети. Щоб повноцінно жити, такий час, як карнавал, теж нам потрібен. Він пригадує нам очевидну життєву правду, що для щасливого життя потрібна не лише щоденна праця, а й радість. Необхідним є також, можливо, призабуте сьогодні, вміння відпочивати. Отже, святкування є невід’ємною частиною нашого життя.

Закінчився карнавал – прийшла Попільна Середа. У цей день у храмах чуємо слова, котрі супроводжують жест посипання наших голів попелом: «Пам’ятай, що ти є порохом і в порох обернешся». Жест посипання голів попелом на знак жалоби й покути притаманний багатьом традиціям і культурам згаданим в Старому Завіті. Це відбувалося в Стародавньому Єгипті, Греції та інших державах. У Літургії Церкви початки цього звичаю віднаходимо в VІІІ столітті. Попільна Середа, як початок Великого Посту, увійшла в традицію Церкви лише в XVІ столітті. З того часу стало традицією посипати голови вірних попелом, виготовленим з вербних гілочок, посвячених у Вербну Неділю попереднього року.

«Пам’ятай, що ти є порохом і в порох обернешся» [пор. Бут 3,19]. Скільки ж значень у символі пороху, котрий говорить нам про звичайність, незначимість та скороминущість? У жмені пороху, котрий не має ні форми, ні вигляду, одна порошинка має в собі таку ж саму вартість, як і всі інші, що можуть бути віднесені вітром чи стоптані стопою людини. Розпочинаємо період Великого Посту, усвідомлюючи собі цю не зовсім просту правду – «ти є порохом», істотою «неустанно вмираючою», однозначно і невблаганно прямуючою до смерті, єдиною істотою, котра про цю неминучість знає.

Але не можемо думати про себе лише так, не беручи до уваги ще й «неземний сенс». Бог же не говорить нам, що ми є тільки порохом. Він скеровує наш погляд на велике світло, даючи надію на внутрішню зміну, котра може відбутися в людині, що постала з пороху. Адже над нами прозвучало чудове послання спасіння: «Слово сталося Тілом» – Бог став людиною, «пославши свого Сина в тілі, схожим на гріховне тіло» [Рим.8,3]. То чи ж – до певної мірb – сам Бог не посипав собі голови попелом, падаючи обличчям на землю, котра жадібно й злісно поглинала Його сльози і Його кров [пор. К. Рагнер, Малий церковний рік]? А, можливо, Він зробив це саме тому, щоб ми у поросі не змарнувалися, щоб ще раз повстали з пороху – але до нового життя в Христі.

2. Порох може перейняти нас тремтінням. І це добре, що в літургійному році є передбачено такий особливий день, в котрому серйозно замислюємося над нашим життям, день, в котрому чуємо запрошення до праці над собою, до того, щоб очима правди подивитися на своє нутро, до того, щоб оцінити свою щоденність і навести в ній лад.

Це запрошення видовжується на період сорокаденного посту. Називають його Великим, бо через навернення, слухання Слова Божого, через молитву ми готуємося до найбільшого християнського свята – Великодня. У цьому часі найчастіше будемо чути словj: навертайтеся. Катехизм Католицької Церкви пригадує нам, наскільки важливою справою є навернення серця, внутрішнє покаяння. Без нього зовнішні прояви покаяння залишаються даремними, а внутрішнє навернення штовхає до вираження цього стану видимими знаками, жестами і ділами покаяння [пор. ККЦ 1430].

Користуючись нагодою, хочу пригадати, що так як і увесь покутний період (Великий Піст), так і окремі покутні дні (кожна п’ятниця), зазначені в літургійному році, є для Церкви особливим часом покути. Ці періоди особливо сприятливі для духовних вправ, покаянних богослужінь, прощ на знак покаяння, добровільних умертвлень, таких, як піст і милостиня, братерський розподіл (діла милосердя і місіонерські діла) [пор. ККЦ 1438].

3. Піст дуже допомагає в праці над самим собою, в стараннях звільнитися з полону гріха, слабкості, поганих звичок. Піст має ще один важливий вимір – він відноситься до наших ближніх, особливо до найубогіших. Святий Августин так говорить: «Стриманість ваша нехай буде ситістю бідного». А в гімні Літургії Годин молимося такими словами: «Цей час проживімо в зосередженні; коротші хай будуть розмови; скромнішим хай буде харчування; більше чування над собою».

В цьому часі пам’ятаймо про ще одну невід’ємну практику Великого Посту, якою є милостиня. Особливої суті набирає милостиня у сьогоднішньому світі, коли велику увагу приділяємо матеріальному збагаченню, з якого дуже просто вчинити собі божка. Ісус виразно перестерігає тих, котрі вдосталь мають земних благ і використовують їх виключно для свого задоволення, а святий Апостол Іван в своєму листі написав: «Коли хтось має достатки цього світу і бачить брата свого в нестачі й замикає перед ним своє серце, то як любов Божа може перебувати в Ньому?» [1 Йн 3,17]. Милостиня вчить нас виходити назустріч потребам ближніх та ділитися з ними тим, що маємо завдяки Божій доброті.

Виконуючи вищевказані аскетичні практики, мусимо пам’ятати, щоб усе, що чинимо, приносило славу Богові, а не нам. Не можемо очікувати особистої користі чи похвали, виконуючи добрі діла, та не можемо допустити, щоб вони привертали до нас увагу інших. Чого варте ділення з іншими нашим достатком, коли серце з цього приводу переповнюється гордістю; тому не шукає похвали за свої вчинки той, хто знає, що «Бог бачить те, що таємне» і «віддасть йому».

4. Важко уявити собі Великий Піст без Хресної Дороги, формування якої пов’язане з початками служінням францисканців та домініканців. Це цінне для багатьох людей богослужіння виникло внаслідок глибокого прагнення переживати і вникати в найдраматичніші моменти з життя Ісуса та зближення драми Господньої любові в людській екзистенції.

Типовим для нашої Архідієцезії, гортаючи сторінки історії та традиції, теж стало страсне богослужіння Гіркі Жалі. Участь в Хресній Дорозі та Гірких Жалях створюють можливість хоч на хвильку призупинитися і замислитися над сенсом життя, терпіння і смерті. Роздумуючи над страстями Ісуса, знаємо, що і Він відчував страх перед тим, що на Нього чекало. Однак Він довірився Отцю і піддався Його волі. Можливо, й наше терпіння має сенс? Можливо, й мені потрібно сказати: Хай сповниться Твоя воля? Перехід від стації до стації в часі Хресної Дороги дозволяє уважно придивитися й нашій реальності, котра, як усім відомо, не складається з самих тільки радісних моментів. Хресна Дорога є часом, в котрому можемо увійти в глибини нашого серця, придивитися нашим терпінням, котрі не є від’ємною частиною нашого життя, карою за гріхи, чи чимось безнадійним, а досвідом, який може вчинити набагато більше добра, ніж миттєві хвилини щастя. Вірю, що кожен із нас, проходячи з Ісусом Хресною Дорогою та співаючи Гіркі Жалі, може зробити важливі й цінні для свого життя відкриття.

Усіх на цей особливий час Господньої благодаті в Ювілейному Році від щирого серця благословляю.

Архієпископ Мечислав Мокшицький

Львівський Митрополит

Львів, 21 лютого 2012 року

vynnyky.org

Звернення Бюро УГКЦ з питань екології з приводу великопосної ініціативи «Екологічне навернення для порятунку створіння»

часопис CREDO — Wed, 29 Feb 2012 10:36:35 +0000

«Покайтеся, бо Небесне Царство близько» (Мт 4, 17)

Дорогі брати та сестри!

У часі Великого посту Церква запрошує нас здійснити кардинальне навернення: споглядаючи Таїнство Хреста – вмерти для гріха, беззастережно відкритись дії Святого Духа та милосердній любові Небесного Отця. Таке навернення передбачає визволення від власного егоїзму та хворобливого бажання «мати та володіти» і цілковиту орієнтацію нашого життя на Бога.

Опанована гріхом та поневолена споживацькою ментальністю людина не тільки деградує на особистому рівні і згубно впливає на своє соціальне довкілля, але й сіє руйнування та смерть у всьому створеному Богом світі. Сьогодні помічаємо все більше і більше «ознак смерті» в нашому довкіллі, які науковці називають симптомами екологічної кризи: забруднена вода, отруєне повітря, виснажена земля, вирубані ліси, переповнені сміттєзвалища, безповоротно вичерпані природні ресурси… Цей сумний перелік можна було б ще довго продовжувати. Планета не витримує, її лихоманить, починають давати збій її ключові системи, про що зокрема свідчать прогресуючі кліматичні зміни і зростання кількості та руйнівної сили природних катаклізмів з катастрофічними наслідками для сотень мільйонів людей.

Вже Святіший Отець Іван Павло ІІ поставив чіткий діагноз кризи довкілля, зазначивши, що в її основі стоїть морально-релігійна криза людини, яка, віддаляючись від Бога, перетворюється з мудрого та люблячого управителя створіння в жорстокого експлуататора та безпощадного руйнівника і таким чином стає на поріг самознищення. Відповідно, для порятунку створіння є необхідним своєрідне екологічне навернення, яке має розпочатися з ренесансу релігійності та моральності.

Благодатним часом для такого ренесансу є Великий піст – час покаяння, молитви та діл милосердя – час очищення від гріхів, якими ми віддаляємось від Бога, і повернення до свого Творця та Спасителя. В цьому благодатному часі Бюро УГКЦ з питань екології розпочинає ініціативу «Екологічне навернення для порятунку створіння», яка має мету поглиблення свідомості щодо відповідальності за створений Богом світ та необхідності її здійснення у повсякденному житті кожної людини. Цією ініціативою хочемо привернути увагу до насущних проблем довкілля; спонукати до покаяння та цілісного навернення до Бога Творця та Спасителя на основі усвідомлення вагомості християнського покликання оберігати створіння, гріховності безвідповідального ставлення до оточуючої нас природи та діл милосердя до страждаючого довкілля.

Просимо не залишатися байдужими і долучитися до даної ініціативи, щоб наше навернення до Бога і життя у Ньому було більш цілісним, а свідчення християнської віри в Бога Творця та Спасителя в сучасному світі було більш дієвим. В особливий спосіб просимо духовенство про підтримку великопосної екологічної ініціативи та допомогу в осягненні її завдань і мети, завдяки акцентуванню на питанні відповідальності за створіння у проповідях, молитвах та підготовці до святої тайни Покаяння.

Вірних та всіх людей доброї волі закликаємо до небайдужості і детальнішого ознайомлення із запропонованою в рамках ініціативи інформацією, зокрема «Імпульсами для роздумів на тему відповідальності за створіння у світлі недільних Євангелій Святої Чотиридесятниці», які будуть розміщені на сайті Бюро УГКЦ з питань екології. Очікуємо також конкретних діл милосердя до природи, які виявляються насамперед у намаганні не завдавати їй шкоди: не засмічувати довкілля, не забруднювати повітря та воду, не рвати та не купувати первоцвітів, які знаходяться перед небезпекою цілковитого знищення, не підпалювати залишки рослинності, раціонально використовувати побутові електроприлади, заощаджувати тепло, електрострум, воду… Детальніше ознайомитись із багатогранними завданнями ініціативи та можливостями долучитись до її здійснення можна на сайті Бюро УГКЦ з питань екології – ecoburougcc.org.ua.

Використаймо прекрасну нагоду, яку пропонує нам Великий піст – шляхом покаяння, молитви та діл милосердя – повертаючись до повноти життя у Бозі і з Його підтримкою, почнімо процес порятунку волаючого про допомогу створіння, яке «стогне і страждає в тяжких муках» (Рим 8, 22).

Д-р Володимир Шеремета

Керівник Бюро Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ з питань екології

25 лютого 2012 року

ecoburougcc.org.ua

Пастирське послання Блаженнішого Святослава до вірних Української Греко-Католицької Церкви на Великий піст

часопис CREDO — Mon, 27 Feb 2012 13:44:08 +0000

«Покайтесь, бо Небесне Царство близько!»

Мт. 4, 17

Дорогі у Христі!

Цими словами нашого Божественного Спасителя закликає сьогодні Христова Церква кожного з нас розпочати благословенний час Великого посту. Назва цього посту – «Великий» – не випадкова: вона зумовлена тими Божими дарами і плодами для нашого духовного життя, які можемо здобути в цей час, якщо гідно його проживемо. Велич цього часу визначається також глибиною духовної переміни нашої особи і нашого життя, яка буде наслідком зустрічі з милосердним і люблячим Небесним Отцем.

Тож як гідно прожити цей період, щоб перемінити і збагатити своє життя? Передусім, дорогі в Христі, потрібно пам’ятати, що дотримуватися посту не означає лише обмежити себе в їжі та розвагах. Постити – це насамперед стримуватися від гріха, від злих звичок і пристрастей. Це також відкинення байдужості, злих помислів та егоїзму. Великий піст – це запрошення, скероване до кожного з нас, зранених гріхами, обтяжених немочами та виснажених щоденними клопотами, кинутися в Господні обійми.

Святі отці та духовні вчителі Церкви, закликаючи християн гідно прожити піст, називали його часом духовного пробудження і оновлення людини, порівнювали з духовною весною, під час якої в наших душах пробуджується божественне життя: «…Коли закінчується зима і починаємо зближатися до весняного тепла, тоді мореплавець знову виводить свій човен у море, вояк чистить зброю та тренує свого коня до боротьби, селянин вигострює свій реманент, а подорожній, відчувши приплив сил, підперезується та пускається в дорогу… Подібно і ми в цей час приходу духовної весни налаштуймо свою духовну зброю, як солдати, нагострімо своє знаряддя, як землероби, та, як справжні керманичі, берімо в руки човен свого духу, щоб бути готовими вистояти перед навалами хвиль безглуздих пристрастей, та, як паломники, що прямують до небесної батьківщини, розпочинаймо звершення духовної мандрівки» (св. Іван Золотоустий, Слово до антіохійського люду, 3).

Великий піст є особливим часом покаяння та покути. Подібно як в природі звичною ознакою початку весни є пробудження всього створіння до нового життя, так людська душа через покаяння та покуту оживає і, будучи зігрітою теплом Божого милосердя та любові, визволяється від змертвілого заціпеніння і видає паростки нового життя у Святому Дусі. Хто щиро визнає свої провини у святому таїнстві Покаяння, той відчує благодатну дію тепла Божої любові, яке оживляє. І подібно як весна перемагає зиму, так і сила Господнього прощення перемагає в нас страх, неміч і зневіру, доводячи, що Божественна любов сильніша за наш гріх і що немає такої сили зла, яка б змогла протистояти спасенному милосердю Небесного Отця. Ось чому в покаянному пориві пророк Давид співає Господеві: «Хай твоє милосердя зійде на мене, і я буду жити, бо закон твій – моя відрада» (Пс. 117, 77). Відроджена покаянням і покутою та поєднана з Господом у Святому Причасті віруюча людина розквітає Божою красою праведного життя та стає носієм надії для свого оточення і для всього суспільства. Бо так як гріх має руйнівний вплив не лише на грішника, а й на все його оточення, – навернення і покаяння приносить зцілення наших відносин із Богом, ближніми і всім створінням.

Великий піст – це час інтенсивної молитви. Відмовляючись у цей період від розваг, ми одночасно маємо більше уваги присвячувати спілкуванню з Богом: через участь у великопісних Богослужіннях у храмі, а також через тривалішу та більш ревну молитву в родинному колі й на самоті. Не можна оминути увагою практики, яка нещодавно була запроваджена в усій нашій Церкві – читання Божого Слова. Щодня вірні, чи то на самоті, чи в сім’ї, або ж зібрані в молитовні групи при парафії, читають, роздумують та моляться уривками Священного Писання. Так Боже Слово стає для нас духовною поживою і пригадує нам, що «не самим хлібом живе людина, але кожним Словом, яке виходить з уст Божих» (пор. Мт. 4, 4). Гаряче поручаю продовжувати й поширювати цю побожну практику. А для тих, хто ще не почав цього робити, нехай Великий піст стане нагодою почати пізнавати Боже Слово і щоразу більше ним жити.

Необхідною умовою великопісної духовної мандрівки є також діла милосердя. Господь устами пророка Ісаї скеровує до всіх нас особливий заклик, показуючи, в чому полягає справжній піст: «Ось піст, який я люблю: з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши нагого, вдягнути його, від брата свого не ховатися» (Іс. 58, 7). Подібно як у природі поява навесні свіжих зелених пагонів виявляє, що рослина є живою, так християнська милостиня є ознакою духовного пробудження людини, її відкритості до Бога і ближнього та переконливим свідченням живої віри, «чинної любов’ю» (пор. Гал. 5, 6). До милостині покликані всі християни, незалежно від достатку чи матеріальної спроможності. Святий Папа Лев Великий навчає, що «ніщо не може перешкодити нам у нашій доброчинності, якою сповняємо покликання любити Бога та ближнього… Не лише багаті та заможні можуть творити діла милосердя в стосунку до свого ближнього, а й ті, що є бідними та з обмеженими достатками… Милостиня перетворює нерівність у земних благах на рівність в отриманні дарів небесних» (Слово на Чотиридесятницю, 6, 1-2).

Дорогі в Христі! Час Великого посту відкриває нам шлях до неба. Ступімо на нього в дусі покаяння, молитви та милостині. Разом пройдімо його, зростаючи в благодаті Святого Духа. Нагадую вам про обов’язок приступити в цей благословенний час до святих таїнств Сповіді та Причастя. Нехай Великий піст дарує нам оновлення духовного життя, пробудження християнської ревності та любові до Бога й ближнього у наших парафіяльних спільнотах та монаших обителях. Благаю в нашого Отця, який «хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини» (1 Тм. 2, 4), аби пригорнув усіх вас до свого милосердного батьківського серця та, простивши ваші провини, силою Святого Духа вчинив вас причасниками слави воскресіння Його Божественного Сина.

Благословення Господнє на вас!

† Святослав

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

у Сиропусну суботу, 25 лютого 2012 року Божого

Департамент інформації УГКЦ

Послання Святішого Отця Бенедикта XVI на Великий Піст 2012 року

часопис CREDO — Wed, 22 Feb 2012 05:01:53 +0000

«Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10, 24), – цей заклик святого Апостола Павла став темою Послання Папи Бенедикта XVI на Великий Піст 2012 року.

Браття і сестри!

Великий піст дає нам ще одну нагоду замислитися над серцем християнського життя – любов’ю. Адже це справді сприятливий час, щоб через Слово Боже і святі тайни ми відновили свій шлях віри, як особистий, так і спільнотний. Це шлях позначений молитвою, діленням, тишею і постом, час очікування пасхальної радості.

Цього року хочу запропонувати декілька думок у світлі короткого біблійного тексту, взятого з Послання до євреїв: «Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10, 24). Це речення з уривку, у якому автор закликає надіятися на Ісуса Христа як первосвященика, який здобув для нас прощення та доступ до Бога. Плодом прийняття Христа є життя, основане за трьома богословськими чеснотами, що означає прийти до Господа «із щирим серцем у повноті віри» (Євр. 10, 22), непохитно тримати «визнання нашої надії» (Євр. 10, 23), стараючись разом із братами постійно «поступати з любов’ю і робити добрі діла» (Євр. 10, 24). Також для того, щоб підтримувати цю євангельську поведінку, важливо брати участь у літургійних та молитовних зустрічах спільноти, зважаючи на есхатологічну ціль – повне сопричастя у Бозі (Євр. 10, 25). Акцентую увагу на 24 стиху, який у кількох словах пропонує цінне і завжди актуальне повчання про три аспекти християнського життя: увагу до ближнього, взаємність і особисту святість.

1. «Проявімо увагу»: відповідальність щодо ближнього.

Першим елементом є запрошення звернути увагу: тут вжито грецьке слово катаноейн, яке означає добре спостерігати, бути уважним, дивитися з усвідомленням, зауважувати якусь дійсність. Ми читаємо про це в Євангелії, коли Ісус запрошує учнів «спостерігати» за птахами у небі, які хоч і не працюють важко, однак є об’єктом турботливого Божого Провидіння (пор. Лк. 12, 24), і «усвідомити» колоду в своєму оці перед тим, як дивитися на скалку в оці брата» (пор. Лк 6, 41). Чуємо про це також у іншому уривку того ж Послання до євреїв, де є запрошення «звернути увагу на Ісуса» (3, 1), апостола і верховного священика нашої віри. Отже, слово, яке відкриває наше звернення, запрошує затримати погляд на іншому, а передусім на Ісусові, і бути уважними одні до одних, не бути чужими, байдужими до долі братів.

Натомість часто стикаємося з протилежним почуттям – байдужістю, яка народжується з егоїзму, прикритого маскою пошани до «приватної сфери». Сьогодні також сильно звучить голос Господа, який кличе кожного з нас дбати про іншого. Сьогодні також Бог кличе нас бути «сторожами» наших братів (пор. Бут. 4, 9), встановлювати стосунки, характерними для яких є взаємна турбота, увага до добра іншого та до всього його добра.. Велика заповідь любові до ближнього вимагає і спонукує до усвідомлення відповідальності щодо тих, які, як і я, є створіннями та дітьми Божими: бути братами в людському вимірі, і в багатьох випадках також і вірі, – що мусить спонукати нас до того, щоб бачити в іншому правдивого іншого мене, якого безмежно любить Бог. Якщо ми розвиваємо цей погляд братерства, з нашого серця природно буде випливати солідарність, справедливість, а також співчуття. Слуга Божий папа Павло VI стверджував, що світ страждає сьогодні передусім від відсутності братерства: «Світ хворий. Його біль не так у розтраті ресурсів чи в захопленні цих ресурсів кимсь, як у браку братерства між людьми і народами» (Енц. Populorum progressio, 26 березня 1967, №66).

Бути уважним до іншого означає бажати добра йому чи їй у всіх аспектах – фізичних, моральних і духовних. Здається, що сучасна культура втратила відчуття добра і зла, тому потрібно акцентовано підтвердити, що добро існує і виграє, тому що Бог є «добрий і робить добро» (Пс. 119, 68). Добро – це те, що піднімає, захищає і сприяє життю, братерству і сопричастю. Бути відповідальним щодо ближнього означає бажати і робити добро іншому, бажаючи, щоб також і він відкрився на логіку добра. Цікавитися братом означає хотіти розплющити очі на його потребу. Святе Письмо застерігає від небезпеки затвердіння серця через своєрідну «духовну анестезію», яка робить людей сліпими до страждання інших. Євангелист Лука переказує дві притчі Ісуса, в котрих є приклади такої ситуації, яка може виникнути в серці людини. У притчі про доброго самарянина священик і левіт байдуже «проходять повз» нещасного, якого обікрали і побили розбійники (пор. Лк. 10, 30 – 32). У притчі про багача розповідається про чоловіка перенасиченого благами, який не помічає страждань бідного Лазаря, котрий помирає з голоду перед його дверима (пор. Лк. 16, 19). В обох випадках маємо справу з чимось протилежним до «вияву уваги», погляду любові і співчуття. Що ж є на перешкоді цьому людяному і турботливому погляду на брата? Інколи це матеріальне багатство і ситість, інколи пріоритетність власних інтересів і власних переживань. Ми не повинні бути ніколи нездатними «мати милосердя» до тих, які страждають, а серце ніколи не повинні надміру переповнювати наші справи і наші проблеми, роблячи нас глухими до крику бідного. Натомість саме покірність серця і особистий досвід страждання можуть стати джерелом внутрішнього пробудження до співчуття та емпатії: «Праведний знає справу бідних, а розбещений не має зрозуміння» (Прип. 29, 7). Так стає зрозумілим блаженство «тих, які плачуть» (МТ. 5, 4), тобто тих, які зможуть вийти із самих себе, щоб зворушитися болем інших. Зустріч з іншим та відкривання серця на його потреби є нагодою до спасіння та блаженства.

«Звернути увагу» на брата означає також турбуватися про його духовне благо. І тут я хочу пригадати аспект християнського життя, який на мою думку, призабули, – братнє виправлення для вічного спасіння. Сьогодні практично всі стали дуже чутливими до теми турботи і любові щодо фізичного і матеріального блага інших, але майже завжди мовчать про духовну відповідальність за братів. Так не було в ранній Церкві та у спільнотах зі справді зрілою вірою, де хвилювалися не тільки про тілесне здоров’я брата, а також про здоров’я його душі, скерованої до останнього призначення. У Святому Письмі читаємо: «Докоряй мудрому – він тебе полюбить. Дай мудрому пораду, він стане ще мудрішим. Навчи праведника, і він знання побільшить» (Прип. 9, 8 і наст.). Сам Христос наказує докоряти братові, який грішить (пор. Мт 18, 15). Дієслово, яке вживають, щоб передати братнє виправлення, – еленкейн, – те саме, яке вказує на пророчу місію властивого християнам викриття генерації, яка віддається злу (пор Еф. 5, 11). Традиція Церкви серед діл милосердя для душі називає також «Грішника навернути». Важливо відродити цей вимір християнської любові. Не можна мовчати на зло. Думаю тут про ставлення тих християн, які з людської поваги чи просто зі зручності пристосовуються до загальної ментальності замість того, щоб застерегти своїх братів від способу думання і дій, які є протилежними до істини, і не йдуть дорогою добра. Однак християнським докором не має керувати дух засудження чи звинувачення. Ним завжди керує любов і милосердя, він витікає зі справжнього піклування про благо брата. Апостол Павло стверджує: «Коли би хтось попав у якусь провину, то ви, духовні, такого наставляйте духом лагідности, пильнуючи себе самого, щоб і собі не впасти у спокусу» (Гал. 6, 1). У нашому світі, просякнутому індивідуалізмом, необхідно знову відкрити важливість братнього виправлення, щоб разом іти до святості. Навіть «праведник впаде сім разів» (Прип. 24, 16), як каже Писання, бо всі ми є слабкі та недосконалі (пор 1 Ів. 8, 1). Отже, великим служінням є допомагати і дозволяти, щоб нам допомогли читати правдиво себе самих для покращення свого життя і доброго курсу шляхом Господнім. Завжди потрібний погляд, який любить і виправляє, який знає і впізнає, який розуміє і прощає (пор. Лк. 22, 61), бо так робив і робить Бог з кожним із нас.

2. «Одні одним»: дар взаємності.

Таке «сторожування» щодо інших контрастує з ментальністю, яка, обмеживши життя тільки до земного виміру, не бачить його в есхатологічній перспективі і приймає будь-який моральний вибір во ім’я індивідуальної спільноти. Таке суспільство, як теперішнє, може стати глухим як до фізичного страждання, так і до духовних і моральних вимог життя. Не так повинно бути у християнській спільноті! Апостол Павло запрошує шукати те, що спонукає до «миру та до взаємного збудування» (Рм. 14, 19), допомагаючи «ближньому на добро, для збудування» (Рм. 15, 2), не шукаючи власної користі, «лише для багатьох, щоб спаслися» (1 Кор. 10, 33). Це взаємне виправлення і заохочення в дусі побожності і любові повинно бути частиною життя християнської спільноти.

Учні Господа, з’єднані з Христом через Євхаристію, живуть у спільноті, яка зв’язує їх одні з одними як членів одного тіла. Це означає, що інший мені належить, що його життя і його спасіння стосуються мого життя і мого спасіння. Торкаємось тут дуже глибокого елементу сопричастя: наше існування взаємозв’язане з існуванням інших, як у добрі, так у злі; як гріх, так і дія любові мають також суспільний вимір. У Церкві, містичному тілі Христа, справджується така взаємність: спільнота не перестає каятись і просити прощення за гріхи своїх синів, але також постійно радіє і ликує зі свідчень чеснот і любові, які в ній проявляються. «Різні члени нехай дбають однаково одні про одних» (1 Кор. 12, 25), – стверджує святий Павло, бажаючи, щоб ми були одним тілом. Любов до братів, виявом якої є милостиня, – типова великопосна практика поруч з молитвою і постом – закорінена у цій спільній приналежності. Навіть у конкретному переживанні щодо найбідніших кожен християнин може висловити свою участь в єдиному тілі, яким є Церква. Взаємна увага до інших – це також визнання добра, через яке Господь діє у них, і подяка з ними за чуда благодаті, які добрий і всемогутній Бог продовжує чинити в своїх дітях. Коли один християнин помічає в іншому діяння Святого Духа, то повинен тільки радіти щодо цього і возносити славу Отцеві Небесному (пор. Мт. 5, 16).

3. «Щоб заохочувати нас взаємно в любові і добрих ділах»: іти разом у святості.

Цей вислів із Послання до євреїв (Євр. 10, 24) спонукає нас бачити універсальний заклик до святості, постійний шлях у духовному житті, прагнути більших харизм і щораз вищої та пліднішої любові (пор. 1 Кор. 12, 31 – 13, 13). Ціллю взаємної уваги є взаємний стимул до реальної щораз більшої любові, «як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, поки день не стане повний» (Прип. 4, 18), очікуючи на те, щоб жити незахідний день у Бозі. Час, даний у нашому житті, є цінним для того, щоб сповнити добрі діла в любові до Бога. Так сама Церква росте і розвивається, щоб досягти повної зрілості у Христі (пор. Еф. 4, 13). У такій динамічній перспективі зростання звучить звернення, яке спонукає нас взаємно осягати повноту любові і добрих діл.

На жаль, завжди є небезпека спокуси бути літеплими, придушувати Духа, відмовлятися «торгувати талантами», які були нам подаровані для добра нашого та інших (пор. Мт. 25, 25 і наст.). Ми всі отримали духовне і матеріальне багатство для сповнення божественного плану, для добра Церкви і для особистого спасіння (пор. Лк. 12, 21; 1 Тм. 6, 18). Духовні наставники пригадують, що той, хто в житті віри не йде вперед, той іде назад. Дорогі брати і сестри, приймімо завжди актуальне запрошення прагнути до «високої мірки християнського життя» (папа Іван Павло ІІ, Апост. лист «Novo Millenio ineunte», 6 січня 2001, № 31). Мудрість Церкви щодо визнавання і проголошення блаженними і святими деяких зразкових християн є також у тому, щоб викликати в інших бажання наслідувати їхні чесноти. Святий Павло закликає: «Пошаною один одного випереджайте» (Рм. 12, 10).

Перед світом, який вимагає від християн відновленого свідчення любові і вірності Господу, нехай всі відчують невідкладну потребу почати змагатися у любові, у служінні і в добрих ділах (пор. Євр. 6, 10). Цей заклик є особливо сильним у святому часі приготування до Пасхи.

З побажанням святого і плідного Великого посту, поручаю вас заступництву Пресвятої Діви Марії і від серця уділяю всім апостольське благословення.

З Ватикану, 3 листопада 2011 р. Б.

Переклад Прес-служби УГКЦ в Італії

CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » Офіційні документи

Пастирський лист з нагоди відкриття беатифікаційного процесу Єпископа Рафала Керницького

Великоднє (еко) послання преосв. Михаїла (Колтуна) – 2012

Великоднє послання Блаженнішого Святослава

«Surrexit Christus, spes mea»

Великоднє послання «Urbi et Orbi» Папи Римського Бенедикта XVI

Лист Архиєпископа Мокшицького до священиків на Великий Четвер

Послання Блаженнішого Святослава до священнослужителів Української Греко-Католицької Церкви на Страсний четвер

Заява Конгрегації у справах віровчення про канонічний статус «самозваних підгорецьких греко-католицьких єпископів»

Звернення Всеукраїнської Ради Церков до Президента України Віктора Януковича

Перелік актуальних державно-конфесійних відносин в Україні

Справжня віра вимагає служіння Богові

Звернення Католицького Єпископату України: Синоду Української Греко-Католицької Церкви та Конференції Римсько-Католицької Церкви в Україні (про захист подружжя)

Пастирське звернення єпископа Леона Дубравського з нагоди Дня Захисту Життя

Звернення католицького єпископату України:Синоду Української Греко-Католицької Церкви та Конференції Римо-Католицької Церкви в Україні (про заборону абортів)

Пастирське звернення на Великий Піст Ювілейного року 600-річчя перенесення столиці архидієцезії й митрополії з Галича до Львова

Звернення Бюро УГКЦ з питань екології з приводу великопосної ініціативи «Екологічне навернення для порятунку створіння»

Пастирське послання Блаженнішого Святослава до вірних Української Греко-Католицької Церкви на Великий піст

Послання Святішого Отця Бенедикта XVI на Великий Піст 2012 року

Браття і сестри!

1. «Проявімо увагу»: відповідальність щодо ближнього.

2. «Одні одним»: дар взаємності.

3. «Щоб заохочувати нас взаємно в любові і добрих ділах»: іти разом у святості.

Перелік
актуальних державно-конфесійних відносин в Україні