CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » Офіційні документи

Послання Святішого Отця з нагоди ХХ Всесвітнього Дня Хворого (11 лютого 2012 року)

часопис CREDO — Thu, 09 Feb 2012 07:01:07 +0000

«Встань та іди, віра твоя спасла тебе» (Лк. 17, 19)

Дорогі брати і сестри!

З нагоди Всесвітнього Дня Хворого, який відзначатиметься 11 лютого 2012 року, у свято Божої Матері з Лурду, я хотів би оновити свою духовну близькість з усіма хворими, які перебувають у лікарнях та інших оздоровчих місцях чи під опікою своїх сімей, і запевнити їх в турботі та любові до них всієї Церкви. Приймаючи з щирістю і з любов’ю кожне людське життя, найперше слабке і хворе, християнин виражає важливий аспект свого євангельського свідчення, наслідуючи приклад Христа, який схилявся над матеріальними і духовними хворобами людини, аби лікувати їх.

1. Цього року, впродовж якого готуємось до урочистого святкування Всесвітнього Дня Хворого, що відбудеться у Німеччині 11 лютого 2013 і присвячене взірцевій постаті євангельського самарянина (пор. Лк. 10, 29–37), я хотів би наголосити на «таїнствах зцілення», тобто таїнстві Покаяння і Примирення, а також таїнстві Єлеопомазання, яке досягає своєї природної повноти в Євхаристії.

Зустріч Ісуса з десятьма прокаженими, про яку розповідається в Євангелії від св. Луки (пор. Лк. 17, 11–19), зокрема, слова, які Христос Господь говорить до одного з них: «Встань та іди, віра твоя спасла тебе» (Лк. 17, 19), допомагають усвідомити важливість віри для осіб, які під тягарем страждань і хвороб наближаються до Господа. У зустрічі з Ним вони мають реальний досвід того, що той, хто вірить, ніколи не самотній! Бог через Свого Сина ніколи не залишає нас наодинці з нашими тривогами і стражданнями, Він завжди з нами і допомагає нам їх переносити, хоче зцілити глибину наших сердець (пор. Мк. 2, 1–12).

Віра цього прокаженого, котрий побачив, що видужав, і єдиний – на відміну від інших – сповнений подиву й радості, одразу повернувся до Ісуса, щоб висловити Йому свою вдячність, показує, що відновлення здоров’я є ознакою чогось ціннішого, ніж звичайне одужання у фізичному сенсі, є ознакою спасіння, яким Бог обдаровує нас через Ісуса Христа; це виражають слова Ісуса: віра твоя спасла тебе. Той, хто в стражданні та хворобі кличе Господа, може бути впевнений, що Його любов ніколи не залишить і що любов Церкви, яка є продовженням у часі спасенного діла Христа, ніколи не підведе. Фізичне зцілення є виразом глибшого спасіння та показує, наскільки важливою для Христа є ціла людина, душею і тілом. Кожне таїнство виражає і приводить в дію близькість самого Бога, який абсолютно безкорисливо «приходить до нас через матеріальні речі,… Він використовує їх як інструмент для нашої зустрічі з Ним» (Проповідь під час Літургії з чином освячення Мира, 1 квітня 2010 р.). «Так стає видимою єдність створіння і спасіння. Таїнства є виразом тілесності нашої віри, яка обіймає тіло і душу – всю людину» (Проповідь під час Літургії з чином освячення Мира, 21 квітня 2011 року).

Головним завданням Церкви, безумовно, є проповідь Царства Божого, «але якраз саме це проповідування має бути процесом зцілення: щоб перев’язати рани зламаних сердець (Іс. 61, 1)» (там само), відповідно до місії, покладеної на учнів Ісуса (пор. Лк. 9, 1–2, Мт. 10, 1; 5–14, Mк. 6, 7–13). Зв’язок між фізичним здоров’ям та відновленням зраненої душі допомагає нам краще зрозуміти «таїнства зцілення».

2. На таїнстві Покаяння часто були зосереджені роздуми пастирів Церкви, саме через його величезне значення на шляху християнського життя, бо «уся дієвість Покаяння полягає у відновленні нам Божої благодаті і в з’єднанні нас у найбільшій приязні з Богом» (Катехизм Католицької Церкви, 1468). Церква продовжує проповідувати прощення і примирення, про яке говорив Ісус, і постійно запрошує людство до покаяння та віри в Євангеліє. Вона закликає словами апостола Павла: «Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював через нас. Ми вас благаємо замість Христа: Примиріться з Богом!» (2 Кор. 5, 20). Ісус у своєму житті проповідував і уприсутнював милосердя Отця. Він прийшов не засуджувати, але пробачити і спасти, дати надію навіть у найглибшій темряві страждання і гріха, щоб дарувати життя вічне, щоб в таїнстві покаяння, завдяки «лікам сповіді», досвід гріха не перетворився у відчай, але зустрівся з Любов’ю, яка прощає і змінює (пор. Іван Павло II, Постсинодальне Апостольське Повчання Reconciliatio et paenitentia, 31).

Бог, «багатий милосердям» (Еф.2, 4), як батько з євангельської притчі (пор. Лк. 15, 11–32), не зачиняє серця перед жодним зі своїх дітей, але чекає їх, шукає їх, йде до них, коли через відмову від спільності вони потрапляють в неволю самотності і розділення, кличе їх, щоби зібралися навколо Його столу і з радістю взяли участь у святкуванні прощення і примирення. Момент страждання, в який може з’явитися спокуса піддатися зневірі та розпачу, перемінюється в благодатний час, який дає можливість повернутися до тями, і так як блудний син з притчі, задуматися над своїм життям, визнаючи помилки і невдачі, затужити за Отцем і Його близькістю та повернутися до Його Дому. Він, у Своїй великій любові, завжди і скрізь стежить за нашим життям і чекає на нас, щоб кожній дитині, яка повертається до Нього, зробити подарунок повного примирення і радості.

3. З Євангелія бачимо, що Ісус завжди виявляв особливу турботу про хворих. Він не тільки посилав своїх учнів, щоб зцілювали їхні рани (пор. Мт. 10, 8; Лк. 9, 2; 10, 9), але для них також встановив спеціальне таїнство: Помазання хворих. Послання св. Якова свідчить про існування сакраментального жесту в першій християнській громаді (пор. 5, 14–16): через Помазання хворих, яке супроводжує молитва священиків, вся Церква віддає хворих стражденному і прославленому Господу, щоби Він полегшив їхні страждання і спас їх, і закликає їх до духовного з’єднання зі стражданнями і смертю Христа, щоб так вони стали причетними до дібр люду Божого.

У цьому Таїнстві ми споглядаємо подвійну таємницю, в якій Ісус драматичним способом опинився на Оливній Горі, де Отець показав Йому дорогу страждань як найвищий акт любові, яку Він прийняв. У цю годину випробувань Христос є посередником, «переносячи на себе, беручи на себе страждання і муки світу, перетворюючи їх у волання до Бога, заносячи їх перед очі Бога і складаючи в Його руки, і тим доводячи їх до моменту відкуплення» (Lectio Divina, Зустріч з духовенством Риму, 18 лютого 2010 р.). «Оливний Сад також є місцем, звідки Він вознісся до Отця, тому він є місцем відкуплення… Ця подвійна таємниця Оливної Гори також вічно «жива» в сакраментальних оліях Церкви.., олія є ознакою доброти Бога, яка торкається нас» (Проповідь під час Літургії з чином освячення Мира, 1 квітня 2010). У Помазанні хворого олія – матерія таїнства – дана нам «як Божі ліки – як засіб, який в цю хвилину переконує нас в Його доброті, який має нас зміцнити і втішити, але який водночас, незалежно від хвороби, скеровує думку до кінцевого зцілення, до воскресіння (див. Як. 5, 14)» (там само).

Це таїнство сьогодні заслуговує більшої уваги як у теологічних роздумах, так і в пастирському служінні серед хворих. Відповідне застосування сутності літургійних молитов, які можуть бути використані в різних життєвих ситуаціях, пов’язаних з хворобою, а не тільки наприкінці життя (пор. Катехизм Католицької Церкви, 1514), вказує на те, що помазання хворого не повинно розглядатися як таїнство меншої ваги, аніж інші. Ставлення до хворих з увагою та пастирською турботою є з одного боку знаком чуйності Бога до тих, хто страждає, а з іншого – приносить духовну користь так само й для священиків і всієї християнської спільноти, бо все, що робимо найменшому з братів, робимо для самого Христа (пор. Мт. 25, 40).

4. Про «Таїнства зцілення» Св. Августин каже: «Бог зцілює всі твої слабкості. Будуть зцілені всі твої слабкості, не бійся… Лише дозволь Йому тебе вилікувати, не відштовхуй Його руки» (Пояснення псалма 102, 5: PL 36, 1319–1320). Це цінні інструменти Божої благодаті, які допомагають хворому повніше уподібнитися до таємниці смерті та воскресіння Христа. Говорячи про ці два таїнства, я хотів би підкреслити важливість Євхаристії. Коли її прийняти у хворобі, то у надзвичайний спосіб вона спричинюється до тієї переміни, яка включає особу, котра живиться Тілом і Кров’ю Христа, в жертву, яку Він склав Отцеві з самого себе для спасіння усіх. Уся церковна громада, і особливо парафіяльні спільноти повинні намагатися запевнити можливість частого приступання до сакраментальної Євхаристії тим, хто за станом здоров’я або через свій вік не може відвідувати місця культу. Таким чином цим братам і сестрам надається можливість зміцнити стосунки з Христом розп’ятим і воскреслим беручи участь, через жертвування свого життя з любові до Христа, у місії Церкви. З цього погляду важливо, щоб священики, які виконують своє трепетне служіння в лікарнях, клініках і будинках хворих, відчули себе справжніми «слугами хворих», знаменнями і знаряддями Христового співчуття, яке повинно досягти кожну людину, яку діткнуло страждання» (пор. Послання на XVIII Всесвітній День Хворого, 22 листопада 2009 року).

Уподібнення до Пасхальної Таємниці Христа, яке досягається також у практикуванні духовного Причастя, набуває особливого значення, коли Євхаристію уділяють і приймають як «останнє напуття» (передсмертне Причастя). У цей момент життя ще чіткіше звучать слова Господа: «Хто тіло моє їсть і кров мою п’є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня» (Ів. 6, 54). Відповідно до визначення св. Ігнатія Антіохійського, Євхаристія – особливо як останнє напуття – є «ліками безсмертя, протиотрутою від смерті» (Послання до Ефесян, 20, 5 PG, 661), таїнство переходу від смерті до життя, від цього світу до Отця, який чекає на всіх у небесному Єрусалимі.

5. Тема цього послання на XX Всесвітній День Хворого: «Встань та іди, віра твоя спасла тебе», також стосується наближення року Віри, який починається 11 жовтня 2012 року і буде успішною та цінною можливістю заново відкрити для себе міць і красу віри, щоб поглибити її суть і свідчити про неї у щоденному житті (пор. Апостольське послання Porta Fidei, 11 жовтня 2011 року). Прагну заохотити хворих і терплячих, щоб завжди знаходили безпечний якір у вірі, що живиться слуханням Божого Слова, особистою молитвою і таїнствами; водночас пастирів закликаю завжди бути готовими уділити їх хворим. Нехай священики на зразок Доброго Пастиря, як провідники довіреної їм пастви, будуть сповнені радістю, турботливі до найслабших, убогих, грішників і показують їм нескінченне милосердя Бога сповненими втіхою словами надії (див. Св. Августин, Epistola 95, 1: PL 33, 351–352).

Тим, хто працює у сфері охорони здоров’я, а також сім’ям, які бачать у своїх близьких стражденне обличчя Господа Ісуса, ще раз дякую від свого імені та всієї Церкви, що завдяки професійним навичкам і мовчазній присутності, часто навіть не вимовляючи імені Христа, в конкретній формі свідчать про Нього (пор. Проповідь під час Літургії з чином освячення Мира, 21 квітня 2011 року).

До Марії, Матері Милосердя і Зцілення Хворих, підносимо наші довірливі очі та наші молитви, нехай Її материнське співчуття, яке вона відчула, стоячи поряд з Сином, що вмирав на хресті, оточує і підтримує віру і надію кожної хворої та терплячої особи в процесі зцілення ран душі й тіла.

Усіх запевняю, що пам’ятатиму вас у молитві, і уділяю кожному особливе Апостольське Благословення.

З Ватикану, 20 листопада 2011 року, в свято Ісуса Христа, Царя Всесвіту.

Benedictus PP. XVI

Переклад «Католицького Оглядача»

«Мовчання і Слово як шлях євангелізації»

часопис CREDO — Tue, 24 Jan 2012 14:35:08 +0000

Повний текст послання Святішого Отця Бенедикта XVI на 46-ий Всесвітній день соціальної комунікації, що припадає на 20-те травня. Цього року темою дня соціальної комунікації обрано «Мовчання і Слово як шлях євангелізації».

Дорогі брати і сестри

У зв’язку із наближенням Всесвітнього дня соціальної комунікації 2012, хочу поділитися з вами деякими роздумами стосовно аспекту процесу людської комунікації, про який, не зважаючи на його важливість, часто забувають, однак на даний час є необхідно про нього згадати. Він стосується відносин між мовчанням і словом: двома аспектами комунікації, які повинні зберігати між собою рівновагу, наслідувати один одного і доповнювати, щоб досягнути автентичного діалогу і глибокої близькості між людьми. Коли слово і мовчання виключаються навзаєм, комунікація погіршується або тому, що викликає певне непорозуміння, або навпаки – створює атмосферу холоду; коли ж мовчання і слово доповнюють один одного, то комунікація набирає цінності та значення.

Мовчання є інтегральною частиною комунікації і без нього не можуть існувати слова, багаті контекстом. В тиші слухаємо і краще пізнаємо самих себе, народжуються ідеї і набирають глибини, ми краще розуміємо те, що хочемо сказати або те, чого очікуємо від інших, і вибираємо як виразити себе. Замовкаючи, дозволяємо іншій особі говорити, виражати себе, а самі уникаємо того, щоб бути повністю прив’язаними до своїх слів та ідей, без відповідного обміну думками. таким чином створюється простір для взаємного слухання, і можливими стають глибші людські відносини. У мовчанні, наприклад, розуміється найбільш автентичні елементи комунікації між закоханими; жести, вирази обличчя та мова тіла є знаками, якими вони об’являють себе один одному. У мовчанні промовляють радість, турбота і терпіння, які власне в ньому знаходять інтенсивну форму вираження. Власне з мовчання виникає більш активна комунікація, яка вимагає чутливості і здатності слухати, від чого часто проявляється істинна міра і характер відносин. Там, де є багато повідомлень і інформації, мовчання стає необхідним для розрізнення того, що важливе від того, що неважливе або другорядне. Глибші роздуми допомагають нам відкрити зв’язок, що існує між подіями, які на перший погляд виглядають не пов’язаними між собою, оцінити та проаналізувати повідомлення. Завдяки цьому можна ділитися роздумами та відповідними думками, що дає можливість для автентичного, спільного пізнання. Для цього необхідно створити відповідне середовище, свого роду «екосистему», в якій би підтримувалась рівновага між мовчанням, словами, зображеннями та звуками.

Процес сучасної комунікації значно мірою керується питаннями, які прагнуть знайти відповіді. Пошукові системи та соціальні мережі стали вихідною точкою комунікації багатьох людей, які шукають поради, ідей, інформації та відповідей. У нашому часі інтернет все більше стає форумом для питань і відповідей. Що більше, часто сьогодні людину просто закидають відповідями на питання, яких вона ніколи не ставила, і потребами, яких ніколи не відчувала. Якщо ми прагнемо розпізнати і зосередитись на істинно важливих питаннях, тоді мовчання стає цінним даром, який дає нам можливість правильно розрізнити серед багатьох стимулів і відповідей. У цьому складному та різноманітному світі комунікації багато людей ставлять перед собою основні питання людського існування: Хто я? Що я можу знати? Що я повинен робити? На що можу надіятися? Важливо є утвердити тих, хто ставить ці запитання, і відкрити можливість для глибшого діалогу, що складається із слів, обміну думками, але також із запрошення до роздумів і мовчання, які часом можуть бути більш красномовними, ніж поспішна відповідь і дозволить тому, хто запитує, досягти власної глибини, відкритися на шлях відповіді, який Бог записав у серці людини.

Цей безперервний потік запитань показує велике бажання людини шукати істину, більш чи менш важливу, яка дасть сенс і надію для існування. Людина не може задовольнятися простим і толерантним обміном скептичними думками про життя: всі ми шукаємо істину і ділимося цієї глибокою тугою, особливо в наш час, коли «люди, які діляться інформацією, діляться самими собою, своїм баченням світу, надіями та ідеалами» (Послання на Всесвітній день соціальної комунікації, 2011).

Цікаво розглянути різні форми веб-сайтів, програм та соціальних мереж, які можуть допомогти сучасній людині пережити моменти рефлексій і справжніх питань, але і знайти простір мовчання, можливості для молитви, медитації або ділення Словом Божим. У стислому повідомленні, часто не довшому, ніж рядок у Біблії, можна висловити глибокі думки, якщо не нехтувати розвитком свого внутрішнього життя. Не дивно, що різні релігійні традиції, самотність і тиша, є привілейованими просторами, які допомагають людям знайти себе та істину, яка надає сенсу всім речам. Бог біблійного одкровення говорить без слів: «Як показує хрест Христа, Бог також говорить у тиші. Мовчання Бога, досвід віддалення від Всемогутнього і Отця становить вирішальний етап земного шляху Сина Божого, втіленого Слова. (…) Мовчання Бога є продовженням його попередніх слів. У ці моторошні моменти він промовляє у таємниці Його мовчання» (Постсинодальне Апостольське Повчання «Verbum Domini», 30 вересня, 2010, 21). У мовчанні Хреста промовляє Божа любов, яка є найбільшим даром. Після смерті Христа земля перебуває у тиші та у Велику суботу, коли «Цар заснув, а Бог в людській плоті викликав тих, що спали упродовж століть» (див. Читання на Святу Суботу), лунає голос Божий, сповнений любові до людства.

Якщо Бог говорить з людиною в тиші, то в мовчанні і людина виявляє можливість поговорити з Богом і про Бога. «Нам потрібна тиша, яка стає спогляданням, що дозволяє нам увійти в мовчання Бога і так сягнути туди, де народжується Слово, Слово відкуплення» (Проповідь під час Літургії на закінчення пленарного засідання Міжнародної богословської комісії, 6 жовтня, 2006). Коли йдеться про велич Бога, наша мова завжди невідповідна, і так відкривається простір мовчазного споглядання. З цього споглядання народжується з усіх своїх внутрішніх сил нагальна потреба місій, нагальна необхідність «звіщати те, що ми бачили й чули» (пор. 1 Ів. 1, 3). Мовчазне споглядання дозволяє нам зануритися в джерело Любові, яке веде нас до нашого ближнього, відчувати його біль і дати йому світло Христове і Його послання життя, Його дар цілковитої любові, яка рятує.

У мовчазному спогляданні виявляється ще сильніше те одвічне Слово, через яке був створений світ і задуманий план спасіння, який Бог здійснює через слова і дії в історії людства. Як зазначає Другий Ватиканський Собор, Боже одкровення відбувається «через дії і слова, що мають внутрішню єдність: справи доконані Богом в історії спасіння ілюструють і підтверджують науку і справи, висловлені словами, а слова звіщають діла і прояснюють таємниці, що містяться в них» ( «Dei Verbum», 2). Цей план порятунку має свій апогей в особистості Ісуса з Назарету, посередникові та повноті одкровення. Він показав нам справжнє обличчя Бога Отця та через Його хрест і воскресіння вивів нас з рабства гріха і смерті до свободи дітей Божих. Основне питання щодо сенсу людського життя міститься в таємниці Христа, це відповідь, здатна обдарувати миром неспокійне серце людини. З цієї таємниці народжується місія Церкви, і саме ця таємниця стимулює християн проголошувати надію і порятунок, щоб свідчити, що любов, яка сприяє людській гідності, будує справедливість і мир.

Слово і мовчання. Виховання себе до комунікації означає навчитися спілкуватися, споглядати, а не тільки говорити. Це особливо важливо для тих, хто бере участь у ділі євангелізації: і мовчання, і слово є важливими і невід’ємними елементами діяльності Церкви в галузі засобів масової інформації, щоб знову проповідувати Христа в сучасному світі. Марії, чиє мовчання «слухає і чинить так, що родить Слово» (Молитва під час зустрічі з італійською молоді в Лорето, 1–2 вересня 2007 року), довіряю все діло євангелізації, яку Церква здійснює через засоби суспільної комунікації.

Ватикан, 24 січня 2011 року, свято св.Франциска Сальського

BENEDICTUS PP XVI

Переклад «Католицького Оглядача»

Pro memoria в справі можливостей отримання відпустових благодатей, пов’язаних з таїнством Євхаристії

часопис CREDO — Thu, 19 Jan 2012 11:14:33 +0000

Римо-Католицька Церква в Україні переживає час підготовки до першого Всеукраїнського Євхаристійного Конгресу, котрий відбудеться на переломі травня – червня 2012 року. Очікуючи на це виняткове вшанування Євхаристійної Тайни, постійно усвідомлюємо, що вона є «джерелом і водночас вершиною всього християнського життя» (Lumen gentium, 11).

З огляду на цілковите та більш плідне використання Христового дару любові, в перспективі Євхаристійного Конгресу нагадуємо пастирям та вірним про можливість отримання відпустів (див. ККП, кан. 992-997), безпосередньо пов’язаних із таїнством Євхаристії.

Згідно з Enchiridion induligentiarum, (№ 7-8; 27), повний відпуст (котрий можна отримати тільки один раз впродовж дня) уділяється вірному:

– якщо він навідує Пресвяті Дари та адорує їх хоча би півгодини;

– якщо він у Великий Четвер під час процесії з Пресвятим Таїнством після Святої Меси Вечері Господньої побожно відчитає (відспіває) слова Пресвята Господня Тайно (Tantum ergo);

– якщо він побожно візьме участь в урочистій євхаристійній процесії, особливо в урочистість Пресвятого Тіла і Крові Господньої;

– за побожну участь в літургійному обряді закінчення євхаристійного конгресу;

– якщо він приймає Перше Причастя або бере участь в такому святкуванні;

– якщо він у будь-яку п’ятницю Великого Посту після прийняття Причастя помолиться перед розп’яттям молитвою Ось я, о добрий Ісусе;

– за участь у приміційній Святій Месі або в Месі з нагоди річниці свячень пресвітерату чи консекрації єпископа.

Благодать часткового відпусту вірянин може отримати тоді, коли:

– навідує Пресвяті Дари;

– прославляє Господа Ісуса, присутнього в Пресвятих Дарах, словами молитви, затвердженої Церквою (напр. Adoro te devote);

– духовно приймає Святе Причастя;

– молиться словами вдячності після прийняття Причастя, відмовляючи відповідні молитви, напр. Душо Христова або Ось я, о добрий Ісусе.

Нагадуємо, що отримання повного відпусту можливе лише за виконання чотирьох обов’язкових умов:

1. сповідь (після однієї сповіді можна отримати більш ніж один відпуст);

2. євхаристійне Причастя (після одноразового його прийняття можна отримати лише один повний відпуст);

3. молитва в намірах Папи (одна молитва уможливлює лише один повний відпуст);

4. внутрішній намір повного розриву з гріхом, у тому числі з повсякденним.

Благодать відпусту дає вірному допомогу у відпокутуванні кар за гріхи та підтримує його на дорозі до спасіння. Отримання відпусту нехай допоможе плідно «відкрити головне значення Євхаристії в житті християнина» (Sacramentum Caritatis, 21). Очікуючи Конгресового святкування спасаючого Господа, нехай особисті зустрічі з євхаристійним Христом укріплюють серця вірних та додають сил у виконанні щоденних обов’язків.

Луцьк, 16 листопада 2011 р.

+ Маркіян Трофим’як

Голова Комітету

Першого Євхаристійного Конгресу

Римсько-Католицької Церкви в Україні

Католицький Медіа-Центр

Пастирський лист Львівського Архиєпископа латинського обряду на початок Ювілейного Року 600-ліття перенесення столиці львівських архиєпископів з Галича до Львова (1412)

часопис CREDO — Wed, 18 Jan 2012 15:34:43 +0000

Дорогі Брати в священстві та усі вірні Браття і Сестри!

В ім’я Боже та під опікою Пресвятої Богородиці Діви Марії ми привітали довгоочікуваний 2012 рік, в котрому Львівська архідієцезія латинського обряду радіє з 600-ліття тривання своєї столиці у Львові. Розпочнемо Ювілейний Рік урочистою Святою Месою в архідієцезіяльній базиліці о 10.00 год. 1 лютого, а також урочисто його закінчимо в урочистість Пресвятої Родини 30 грудня ц.р. Намагатимемося прожити цей час в дусі вдячності Господу Богу за всі благодаті, якими обдарував нас й наших предків через служіння львівської Церкви.

1. Значення Ювілею

Метою кожного Ювілею є ще раз і ще глибше навернутися до Бога, котрий являється джерелом та подателем всякого добра. За часів Старого Завіту що 50 років святкували Ювілейний Рік. Був це час визволення всіх мешканців краю від всілякої неволі та повернення спадкових дібр до первісного власника, був це також час відшкодування завданих іншим кривд. Був він пов’язаний теж і з подякою Богові за усе отримане з Його руки добро.

2. Згадування Господнього діяння

Прагнемо прожити наш Ювілей в дусі навернення наших сердець до Бога і відшкодування того що, ми є в змозі направити. Маємо свідомість, що Ювілей це і прослава Бога. Славимо Бога завжди, коли розповідаємо про вчинені Ним для нас великі речі. Тож нехай сягання до історичних джерел та розважання отриманих від Всевишнього благодатей також буде нашою Йому дякою.

Пробігаючи в думках 600 років з миті встановлення столиці нашої Архідієцезії у Львові аж по сьогодні віднаходимо безліч приводів до вдячності Господу Богу за дар віри та свідоцтва. Життя Церкви, якої садиба з волі Апостольського Престолу в 1412 році була перенесена з Галича до Львова, з того часу щедро розвивалося завдяки залишеному після себе доброму імені, свідоцтві та великій праці блаженного Якова Стрепи з роду Стжемє , котрий з 1391 по 1409 роки був пастирем нашої Архідієцезії.

Варто нам пригадати хоч би деякі історичні реалії, що спонукають нас до пишання та вдячності Богу за те, що знаходилися посеред нас святі й процвітали незлічимі діла плідні в діяння Господньої благодаті.

Свідоцтвом розвинутого духовного життя являються численні і чудові храми у Львові й цілій Архідієцезії. Від самого початку поставали тут один за одним монастирі, в котрих здіймалася до небес Божа слава, а потребуючі в них знаходили підтримку. Наше місто звали urbs monachorum, тобто монашим містом. Діяльність Богу посвячених осіб справила, що Львів став осередком духовного і інтелектуального життя, котре віддавало своїм сяйвом на сотні кілометрів і стало звісним у Європі. Було тут багато орденів. Серед найбільш знаних слід перелічити: францисканці, конвентуальні францисканці, бернардини, домініканці, єзуїти, піяри, кармеліти, місіонери, августіяни, альбертинці, редемптористи, воскресінці. З жіночих згромаджень – бенедиктинки, клариски, кармелітки, сакраментки, домініканки, бригідки, шаритки. З новопосталих, що особливо вписалися в життя Архідієцезії є сестри св. Йосипа, феліціанки, францисканки Родини Марії, сестри слугині Пресвятого Серця Ісусового.

Слід тут згадати про дієцезіяльне духовенство, котре променіло побожністю та високим рівнем культури. В нашу духовну спадщину вписалося також незлічимі постаті мирян, котрі в своєму житті керуючись Євангелієм будували Боже Царство посеред нас.

Мирне співіснування трьох католицьких обрядів принесло місту назву urbs catholicissima, тобто в найвищій мірі католицьке. Львів стався взірцем, як можна спільно жити людям маючи різні віросповідання та обрядовість.

Пам’ятаймо і про те, що історія нашої Церкви була оздоблена розквітом побожності до Пресвятої Діви Марії. Доказом цього є санктуарії присвяченї на Її честь, на чолі з кафедральним храмом, у котрому до сьогодні славимо Милосердну Матір Божу, Пречудову Зірку Міста Львова.

Неможливо не зазначити, що XІX і перша половина XX віку були назначені харизматичною діяльністю святих львівської Архідієцезії. Між ними особливе місце займає священик Зиґмунт Ґораздовський – який з посвятою виконував діла милосердя, служачи убогим та в тій же цілі заснував Згромадження Сестер Святого Йосипа Обручника Пресвятої Діви Марії; архієпископ Йосип Більчевський, котрий особливий натиск клав на виховання молодого покоління, а також будував багато храмів; сестра Марта Вєцка, апостолка єдності, котра віддала своє життя за ближнього. Поруч них не забуваймо й про отця Серафина Кашубу, єпископа Яна Цєнького, єпископа Рафаїла Керницького, священика Генрика Мосінґа, а також багатьох священиків, Богу посвячених осіб і мирян, що стояли на сторожі католицької віри у важких часах тоталітаризму й комунізму.

3. З довірою в Божу поміч звертаємося у майбутнє

Славимо Бога і Його доброту не лише тоді, коли згадуємо Господні діла. Хвалимо Його теж і тоді, коли визнаємо наші гріхи і знову до Нього навертаємося. Через дозвіл Святішого Отця Бенедикта XІV протягом тривання цілого Ювілейного Року можемо отримувати спеціальні благодаті. Виражає це декрет Апостольської Пенітенціарії, котрий надає привілей отримання прощення кар та провин за гріхи вірним, що беруть участь в урочистостях Ювілею, котрі чи то приватно, чи групово навідують санктуарії нашої архідієцезії під час тривання Ювілейного Року. Цілковитий відпуст можливим буде отримати після виконання звичайних умов, до котрих належать: Таїнство Сповіді, Святе Причастя і молитва в наміреннях Святішого Отця та відсутність прив’язаності до будь-якого, навіть легкого гріха. Особи старші, хворі й усі, котрі з певних логічних причин не можуть виходити з домів матимуть теж можливість отримати цілковите прощення кар та провин за гріхи, коли духовно єднатимуться в святкуванні Ювілею та жертвуватимуть Господу через посередництво Марії свої труди і терпіння, маючи намір відпокутувати власні провини і при нагоді виконають звичайні умови цілковитого відпусту. Щоб дати можливість вірним навідувати санктуарії Архідієцезії та черпати зі скарбів Господніх ласк, протягом Ювілейного Року в сповідальницях чекатимуть на нас священики, створюючи можливість приступити до Таїнства Покути та Поєднання.

Якщо ж виславляємо Бога пригадуючи благодаті, яких досвідчили з Божого милосердя наші батьки, то можемо бути певні, що й нам також Господь не відмовить того, чого потребуємо і з довірою просимо.

4. Ціль Ювілею

Ювілей скеровує наші думки в сторону Бога, його ціллю є зміцнення наших з Ним відносин. Пригадуючи нам про необхідність навернення повинен очистити, зміцнити і поглибити нашу самопожертву Богові. Реальність навернення криє в соді вибір нового напрямку життя, повернення цілої особистості в сторону Того, котрий нас покликав – Бога! Щоб бути в стані прийняти заклик до навернення передусім необхідно звернути свій погляд і занурити його в Тому, котрий кличе до внутрішньої переміни. Чудовою нагодою до цього є ювілейні урочистості і з цієї ж нагоди ширше відчинені двері до скарбниці Божих благодатей. Тому прагну всіх сердечно заохотити до участі в святкуванні Ювілейного Року. Особливо запрошу ю Вас на Інаугурацію Ювілею, котра відбудеться 1 лютого 2012 року в Львівській архікатедрі. Нехай наша чисельна присутність в цей день в серці Архідієцезії і Митрополії на Євхаристії буде виразом нашої віри та вдячності за кожне досвідчене від Нього добро.

Заохочую також усіх вірних Архідієцезії та наших гостей до частих відвідин санктуаріїв, визначених в кожному деканаті, в котрих в Ювілейному Році можна отримати цілковитий відпуст, завдяки щедрому обдаруванню нас Апостольським Престолом.

Нехай благословення Наступника Святого Петра, Святішого Отця Бенедикта XVI, товаришує нам на протязі цілого Ювілейного Року і причиняється до поглиблення нашої радості з перебування в Христовій Церкві та відповідальності за Неї.

Львів, Урочистість Пресвятої Богородиці Діви, 1 січня 2012 року

Архієпископ Мечислав Мокшицький

Львівський Митрополит

rkc.lviv.ua

Декларація Асоціації католиків-медійників України

часопис CREDO — Thu, 12 Jan 2012 11:19:14 +0000

Ми, католики, які діють у засобах суспільної комунікації (внутрішньо-церковних та світських), прагнучи

- вдосконалювати внутрішню комунікацію,

- підвищувати свій професійний та духовний рівень,

- спільно реагувати на виклики, які стоять перед Церквою, суспільством та медіа,

об’єднуємося в Асоціацію католиків-медійників України.

Місія

Допомогти учасникам Асоціації та іншим католикам, які працюють у засобах суспільної комунікації, ефективніше працювати й співпрацювати, зростати професійно та духовно, зберігати католицьку ідентичність у світлі Євангелія і вчення Католицької Церкви та, дотримуючись принципів журналістського фаху, служити Церкві й суспільству.

Цінності:

- правда;

- відкритість;

- гідність;

- свобода;

- відповідальність;

- второпність.

Завдання Асоціації

Не беручи на себе функцій церковних прес-служб, ми діємо, базуючись на стандартах журналістської етики, заради

- об’єднання тих, хто працює в українських медіа та належить до Католицької Церкви;

- сприяння професійному та духовному розвитку членів Асоціації;

- захисту їхніх прав та інтересів;

- поглиблення внутрішньої комунікації та співпраці;

- підсилення голосу Вселенської Церкви в суспільстві та поширення християнських цінностей.

У майбутньому Асоціація католиків-медійників України має намір увійти у світову мережу католицьких професійних журналістських об’єднань.

_________________________________________________________

*Медійники – працівники засобів суспільної комунікації

17 грудня 2011 року, м. Київ

Різдвяне послання Блаженнішого Святослава

часопис CREDO — Fri, 06 Jan 2012 13:37:57 +0000

Високопреосвященним і Преосвященним Архиєпископам та Митрополитам,
боголюбивим єпископам, всечесному духовенству, преподобному монашеству,
возлюбленим братам і сестрам, в Україні та на поселеннях у світі сущим

Христос народжується – славте!

Христос із небес – зустрічайте!

Христос на землі – бадьортеся!

Канон Утрені Різдва Христового

Дорогі у Христі!

Цими словами із канону різдвяної Утрені хочу привітати всіх вас зі світлим святом Різдва Христового. Сьогодні Христова Церква закликає нас не просто вкотре відзначати це свято, а й запрошує прославляти, зустрічати Бога, який прийшов до нас у людському тілі, та кріпитися присутністю цього небесного Дитяти.

«Христос народжується – славте!» Це запрошення набирає для нас особливого значення, коли приєднаємося до безпосередніх учасників і свідків події цього дивного народження. Ті, хто славить новонародженого Божого Сина, – це передусім небесні ангели. Це вони відкривають перед пастирями, які стоять вночі на сторожі своїх отар, чудесну новину про народження Сина Божого, співаючи величну пісню: «Слава на висотах Богові, а на землі мир людям його вподобання» (Лк. 2, 14). Чи не вперше ангельські сили стають поруч з людьми і разом з ними творять один-єдиний народ, небесний і земний хор. Ця вселенська прослава, яка лунає єдиним багатоголоссям неба і землі, наче показує, що у таїнстві воплочення Сина Божого небесна і божественна дійсність поєднується з людиною, з її історією, минулим, сучасним і майбутнім. У цьому таїнственному поєднанні в особі новонародженого Ісуса Христа, Бога і людини, відбувається обмін дарами між ними: Творець відкриває повноту свого вічного життя людині, а життя людини вповні відкривається Богові, стає простором Його присутності та діяння. Ось чому славити новонародженого Спасителя – означає насамперед відкрити Його присутність у нашому житті. Сьогодні Бог дійсно є з нами, у сучасному моменті історії нашого народу, того об’єднаного Божого люду, який від ангелів вчиться, як гідно предстояти перед Богом і Його величати. Прославляючи різдвяною колядою народженого Спасителя, ми разом з ангелами сповіщаємо прихід небесної радості, що усуває земний смуток і розпач, даруючи людині дар вічного життя із Богом.

«Христос із небес – зустрічайте!» Зустрічаючи Сина Божого, який в людському тілі прийшов на світ, ми визнаємо, що сам Бог захотів увійти в життя кожного з нас, аби на себе взяти всі наші провини, недуги, болі й негаразди, а нам дарувати своє вічне блаженство та щастя. Момент, коли Спаситель торкається кожного із нас зокрема та силою і діянням Святого Духа вносить своє вічне життя у наше людське життя, ми називаємо Святим Таїнством. Таких Таїнств у Христовій Церкві є сім: Хрещення, Миропомазання, Євхаристія, Покаяння, Священство, Подружжя та Єлеопомазання. Ці Таїнства є плодами і наслідками народження Бога у людському тілі. Щоразу, коли ми приймаємо і беремо участь у тому чи іншому Святому Таїнстві, нам дається великий дар зустрічі з Христом-Господом, а ця зустріч переображує наше життя, наповнюючи його любов’ю Отця, благодаттю Сина і силою Святого Духа. Таким чином Божа присутність через Святі Таїнства робить нас учасниками Божого життя, згідно зі словами св. Атанасія: «Бог став людиною, щоб людина могла стати богом за благодаттю». Цю благодать Христового Різдва особливо важливо для нас відкрити і оцінити у цьому Новому 2012 році, який наша Церква, у її підготовці до святкувань 1025-річчя Хрещення Русі-України, присвячує Святим Таїнствам. Отож, зустріти новонародженого Христа сьогодні можна передусім у Святих Таїнствах, особливо в Євхаристії, яка є центром і вершиною всього життя Церкви. Нашою живою участю у Святих Таїнствах, зокрема Покаянні та Євхаристії, ми найкраще зможемо підготуватися та відсвяткувати цьогорічне Різдво Господа нашого Ісуса Христа. А впродовж цього Нового року стараймося глибше збагнути і відкрити для себе безцінний скарб Святих Таїнств у Христовій Церкві та користати з них на наше освячення і спасіння.

«Христос на землі – бадьортеся!» У цю таїнственну різдвяну ніч небесний ангел-благовісник каже нам, як колись вівчарям: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу!» (Лк. 2, 10). Сьогодні ми, на жаль, мусимо ствердити, що в наше українське суспільство повертаються різні страхи минулого. Навіть після двадцятьох років будівництва Української держави ми є чомусь надалі стривожені тим, чи справді збережемо її незалежність, волю та українську самобутність. Страхаємося некерованості світових економічних криз і новітніх форм соціального та національного поневолення. Тому ця ангельська благовість: «Не бійтеся!» – має з особливою силою промовити нині до наших сердець. «Христос на землі – бадьортеся!» – співає сьогодні Христова Церква. Бадьорімося всі ми, бо присутність на землі воплоченого Христа – нашого Спаса – це для нас джерело невимовної сили й надії в нашому земному житті з його змаганнями та випробуваннями. Лише у Його народженні, у Різдві незмінного і вічного Бога, народжується нове й краще майбутнє, яке дає зміст і певність нашому теперішньому. Хто сьогодні віднайшов свою надію у маленькій Дитині – новонародженому Спасителеві, той вже знайшов допомогу і силу для свого непростого, мінливого та непевного сьогодення.

Дорогі в Христі! У цей світлий і радісний день славмо новонародженого Ісуса нашою прабатьківською колядою. Нехай вона сьогодні усуне з наших сердець усякий страх і смуток. Зустрічаймо сьогодні Предвічного Бога відкритим серцем і сповняймося Його небесною благодаттю, радістю та миром. Нехай ця різдвяна радість підбадьорить і скріпить нас у нашій щоденній праці та молитві, дарує єдність і злагоду в наших громадах. Нехай різдвяна зірка, що колись привела мудреців до вертепу, де спочивав Цар віків, освітить нам дорогу до нашого майбутнього в Христі-Ісусі.

Христос рождається! Славімо Його!

+ Святослав

Дано в Києві, при Соборі Воскресіння Христового,

4/21 листопада в день Празника Введення в храм Пресвятої Богородиці

Депатрамент інформації УГКЦ

Послання Папи Бенедикта XVI на 45-й Всесвітній День Миру

часопис CREDO — Sun, 01 Jan 2012 13:34:54 +0000

«Початок нового року, Божого дару для людства, спонукає мене звернутись до вас з великим довір’ям та любов’ю, складаючи особливе побажання, щоб цей час, який є перед нами, був конкретно позначений справедливістю і миром», – цими словами розпочинається послання Папи Бенедикта XVI на 45-й Всесвітній День Миру, який відзначатиметься 1 січня 2012 року на тему «Виховувати молодь до справедливості і миру».

Навчений Божим об’явленням вибраний народ, пригадує Святіший Отець, дивиться на світ у його правді та не занепадає духом у випробуваннях. Тому й Бенедикт XVI заохочує дивитися на рік, що надходить, з такою ж довірою, не зважаючи на те, що протягом останнього періоду зросло відчуття розчарування з огляду на кризу, «коріння якої є, передовсім, антропологічним та культурним». Але людське серце не перестає очікувати світанку. «Таке наставляння особливо живе та помітне в молоді, і саме тому моя думка лине до них, беручи до уваги внесок, який вони можуть і повинні зробити для суспільства», – пише Папа з переконанням у тому, що «своїм ентузіазмом та прагненням ідеалів вони зможуть запропонувати світові нову надію».

Це послання, зазначає Святіший Отець, спрямоване до батьків, до всіх, хто відповідальний за виховання, а також до провідників різних сфер життя, спонукуючи «бути уважними до світу молоді, уміти його вислуховувати та гідно цінити». Йдеться про те, щоб навчити молодь позитивного ставлення до життя.

Молодь бажає дивитися у майбутнє з обґрунтованою надією, бажає робити свій вклад у світ політики, культури та економіки, будуючи суспільство з гуманним та солідарним обличчям, а тому, зауважує Папа, важливо, щоб ці поривання знайшли належну увагу з боку всіх складових суспільства. «Церква, – пише він, – дивиться на молодь з надією, вірить в них та заохочує шукати істину, захищати спільне добро, мати перспективи, відкриті на світ та очі, здатні побачити “нові речі” (Іс 42,9)».

«Виховання – це найзахоплююча та найважча справа в житті», – пише далі Бенедикт XVI, зазначаючи: «Цей процес живиться зустріччю двох свобод – свободи дорослого і свободи юнака». Перший з них має бути готовим дарувати себе самого, а інший – відкритим до проводу. І тому сьогодні, як ніколи раніше, «потрібні справжні свідки, а не просто розповсюджувачі правил та інформації», а «свідок – це той, який сам живе шляхом, який пропонує».

Першочерговим природним місцем справжнього виховання до миру й справедливості є сім’я, де діти навчаються загальнолюдських та християнських цінностей, які «сприяють конструктивному та мирному співжиттю». Саме в сім’ї навчаються солідарності між поколіннями та пошани до правил, прощення та прийняття іншого. Але, зазначає Святіший Отець, ми живемо у світі, де сім’я та життя перебувають у постійній небезпеці. Умови праці, які важко погодити з родинними обов’язками, міграція, шалений ритм життя, призводять до того, «що важко забезпечити дітям одне з найцінніших благ – присутність батьків», що є запорукою передавання досвіду, здобутого з віком. Тому Бенедикт XVI закликає батьків «не занепадати духом» та «прикладом свого життя спонукати дітей покладати надію, перш усього, на Бога, Який єдиний є джерелом справжніх справедливості і миру».

Відповідальних за освітні інституції Папа закликає чувати над тим, щоб за будь-яких обставин була пошанована гідність кожної особи та допомагати молоді відкривати своє покликання. «Нехай кожне виховне середовище, – пише він, – буде місцем відкритості на трансцендентне та на ближніх, місцем діалогу».

У цьому контексті Святіший Отець звертається до політиків із закликом «конкретно підтримати сім’ї та освітні інституції у виконанні їхнього права-обов’язку виховувати». Давати свій виховний внесок Папа закликає також і світ комунікації, адже сьогодні ЗМІ не лише інформують, але також формують дух своїх адресатів. «Також і молоді повинні мати відвагу, перш усього, самі жити тим, чого вимагають від тих, які їх оточують», – додає Бенедикт XVI.

Процес виховання включає в себе виховання до істини та свободи, до справедливості та миру. Святий Августин запитував: «Чого людина бажає більше понад істину?» За словами Святішого Отця, гуманне обличчя суспільства значною мірою залежить від того, чи залишатиметься живим це запитання. «Виховання, у дійсності, стосується цілісного формування особи, включаючи її моральний та духовний вимір», – пише Бенедикт XVI, пояснюючи, що для того, щоб виховувати до істини, потрібно знати, ким є людина та яка її природа. Людина ж – це істота, «яка носить в серці прагнення безмежного, спрагу істини, не часткової, але здатної пояснити сенс життя». Тому, визнання життя неоціненним даром веде до відкриття своєї глибокої гідності та недоторканності людської особи. Отож, перше виховання полягає у визнанні в людині образу Творця.

Лише в стосунках з Богом людина розуміє справжнє значення своєї свободи, яка не є відсутністю зобов’язань чи свавіллям. Людина, яка вважає себе абсолютом, суперечить істині про своє буття та втрачає свободу, яка є цінним, але делікатним даром, який можна неправильно зрозуміти, або погано ним користуватися. Щоб цього не сталося, людина повинна подолати релятивістське бачення та пізнавати істину про себе і про добро та зло. В глибині свого сумління вона відкриває закон, який не вона сама собі дала, і голос якого спонукає до любові та відповідальності. Таким чином, користування свободою пов’язане з природним моральним законом. Отож, правильне застосування свободи є головним у поширенні справедливості і миру, які «вимагають пошани до себе самих і до ближніх».

Що ж означає виховувати до справедливості. «В нашому світі, в якому цінність людської особи, її гідності та її прав, поза деклараціями і намірами, перебуває під серйозною загрозою з боку поширеної тенденції застосовувати виключно критерії корисності, прибутку та володіння, важливо не відокремлювати поняття справедливості від її трансцендентного коріння», – наголошує Бенедикт XVI, пригадуючи, що справедливість це не просто людське переконання, оскільки справедливе окреслюється не позитивним законодавством, але – глибокою тотожністю людської істоти.

Як зауважує Папа, певні течії сучасної культури відокремлюють справедливість від любові та солідарності. Однак, суспільство розвивається не лише на основі взаємності прав та обов’язків, але, ще більше й передовсім, з взаємин безкорисливості, милосердя та спільності.

Катехизм Католицької Церкви, пригадує Святіший Отець, навчає, що мир – це не просто відсутність війни і його не можна звести до рівноваги між ворогуючими силами. «Мир є плодом справедливості й наслідком любові, – додає він. – Мир, перш усього, – це Божий дар». Одночасно, мир не є лише даром, який треба одержати, а радше – ділом, яке потрібно творити. «Щоб бути діячами миру, – пише Бенедикт XVI, – ми повинні навчитися співчуття, солідарності, співпраці, братерства, бути активними в наших громадах та чуйними в сумлінні щодо національних та міжнародних питань, щодо важливості шукання відповідних способів перерозподілу багатств, сприяння зростанню, співпраці задля розвитку й подолання конфліктів». Таким чином, мир для усіх народжується із справедливості кожного, і ніхто не може ухилятися від цього важливого обов’язку поширювати справедливість, кожен згідно зі своїми компетенціями.

Звертаючись до молоді, Папа пригадав те, що казав юнакам і дівчатам на початку свого понтифікату, під час нічного чування у Кельні у серпні 2005 року: «Не ідеології спасуть світ, а лише звернення до живого Бога, Який є нашим Творцем, гарантом нашої свободи, гарантом того, що є насправді істинним і добрим». «Дорога молоде, – звертається Бенедикт XVI у посланні з нагоди 45-го Всесвітнього Дня миру, – ви є цінним даром для суспільства. Не дозвольте, щоб вас опанувало пригнічення перед обличчям труднощів і не піддавайтесь фальшивим розв’язкам, які часто представляються найлегшим шляхом для подолання проблем. Не бійтеся брати на себе зобов’язання, долати труднощі й жертви, обирати шляхи, які вимагають вірності та постійності, покори і посвячення. З довір’ям переживайте свою молодість і ті глибокі прагнення щастя, істини, краси й справжньої любові, які ви переживаєте».

Святіший Отець заохочує юнаків і дівчат усвідомити також і те, що вони можуть бути прикладом і спонукою для дорослих, усвідомити свої можливості й не закриватися у собі самих. «Ви ніколи не є самі. Церква покладає свою надію на вас, слідкує за вами, додає відваги та прагне запропонувати те, що має найціннішого: можливість підводити очі до Бога, зустрічі Ісуса Христа, Який є справедливістю та миром», – пише Бенедикт XVI, заохочуючи усіх, кому на серці лежить справа миру, з надією дивитися в майбутнє, підтримувати одні-одних та трудитись над тим, щоб обличчя світу ставало людянішим та більш братерським.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Різдвяне послання «Urbi et Orbi» (місту Риму та світові) Папи Римського Бенедикта XVI (25 грудня 2011)

часопис CREDO — Mon, 26 Dec 2011 12:10:07 +0000

Дорогі брати й сестри з Риму та всього світу!

Христос народився для нас! Слава Богу на висотах та мир на землі людям, яких Він любить. Нехай же до всіх дійде відлуння Вифлеємської благовісті, яку Католицька Церква звіщає на всіх континентах, долаючи будь-які національні, мовні та культурні кордони. Син Пречистої Діви Марії народився для всіх, Він – Спаситель усіх.

Саме так Його призиває давній літургійний антифон: «Еммануїле, наш царю та законодавче, надія та спасіння народів: прийди спасти нас, Господи, наш Боже». Veni ad salvandum nos! Прийди спасти нас!. Це – волання людини кожного часу, яка відчуває, що не спроможна сама подолати труднощі і небезпеки. Вона потребує вкласти свою руку в руку більшу та сильнішу, руку, яка з висот простягається до неї. Дорогі брати й сестри, ця рука – це Христос, що народився у Вифлеємі з Пречистої Діви Марії. Він – рука, яку Бог простягнув людству, щоб допомогти йому вийти з рухомих пісків гріха та поставити його на ноги на скелі, на міцній скелі Своєї Істини та Своєї Любові.

Так, саме це означає ім’я цієї Дитини, ім’я, яке згідно з Божою волею, Йому дали Марія та Йосиф: Він називається Ісус, що значить «Спаситель» (пор. Мт 1,21; Лк 1,31). Він був посланий Богом Отцем, щоб спасти нас, передусім, від глибокого зла, вкоріненого в людині та історії: від того зла, яким є відокремлення від Бога, самовпевнена гордість чинити по-своєму, ставати до змагання з Богом та займати Його місце, вирішувати, що є добром, а що – злом, бути паном життя і смерті (пор. Бт 3,1-7). Ось це – велике зло, великий гріх, від якого ми, люди, не можемо спастися, якщо не ввіримося Божій допомозі, якщо не взиватимемо до Нього: «Veni ad salvandum nos! – Прийди спасти нас!».

Сам факт підносити до Небес це прохання вже ставить нас у належні умови, ставить нас перед правдою про себе самих: у дійсності, ми є тими, що ввізвали до Бога та були спасенні. Бог – Спаситель, а ми є тими, що перебувають у небезпеці. Він – лікар, а ми – недужі. Визнати це є першим кроком до спасіння, до виходу з лабіринту, в якому ми самі себе закриваємо нашою гордістю. Піднести очі до Неба, простягнути руки та просити допомоги – це шлях до виходу, за умови, що є Хтось, Хто вислуховує та може прийти нам на допомогу.

Ісус Христос є доказом того, що Бог вислухав наші волання. І не лише це! Бог має до нас таку велику любов, що не міг залишатися Сам у Собі, що вийшов із Себе Самого та увійшов в нас, розділяючи до кінця нашу людську природу. Відповідь, яку Бог дав в Ісусі на волання людини безмежно перевищує наші сподівання, доходячи до такої солідарності, яка не може бути просто людською, але – Божою. Тільки Бог, Який є любов’ю, і любов, яка є Богом, могла обрати спасти нас цим шляхом, який, напевно, є довшим, але таким, який шанує істину про Нього і про нас: шлях примирення, діалогу, співпраці.

Ось чому, дорогі брати й сестри з Риму та всього світу, під час Різдва 2011 року звернімось до Вифлеємського Дитяти, до Сина Пречистої Діви Марії, і скажімо: «Прийди спасти нас!» Повторюймо це, духовно єднаючись з багатьма людьми, які переживають особливо складні ситуації, стаючи голосом тих, які позбавлені голосу.

Разом просімо Божої допомоги народам Африканського Рогу, які страждають від голоду та нестачі продовольства, іноді загострених також постійним станом невпевненості. Нехай же не забракне допомоги міжнародної спільноти численним біженцям, що походять з цього регіону, гідність яких зазнає важких випробувань.

Нехай Господь дасть утішення народам Південного Сходу Азії, особливо – Таїланду й Філіппін, які досі зазнають серйозних труднощів з причин нещодавніх повеней.

Нехай же Господь допоможе людству, зраненому багатьма конфліктами, які ще й сьогодні скривавлюють планету. Нехай Він, що є Князем Миру, дарує мир та стабільність Землі, яку Він обрав, щоб прийти у світ, заохочуючи відновлення діалогу між ізраїльтянами та палестинцями. Нехай же вчинить так, щоб припинилося насильство у Сирії, де вже пролилося багато крові. Нехай посприяє повному примиренню та стабільності в Іраку та Афганістані. Нехай же дарує всім складовим частинам суспільства північноафриканських та близькосхідних країн оновлені сили для будування спільного блага.

Нехай же народження Спасителя підтримає перспективи діалогу та співпраці для пошуку погоджених розв’язок у М’янмі. Нехай Різдво Відкупителя забезпечить політичну стабільність країн африканського регіону Великих Озер та супроводжує зобов’язання мешканців Південного Судану для забезпечення прав усіх громадян.

Дорогі брати й сестри, звернімо погляд до Вифлеємської Яскині: Дитятко, яке споглядаємо, є нашим спасінням! Воно принесло у світ всеохоплююче послання примирення і миру! Відкриймо Йому наші серця, приймімо Його у наше життя. З довірою та надією повторюймо: “Veni ad salvandum nos!”

Радіо Ватикан

Різдвяно-Новорічне вітання єпископів Харківсько-Запорізьких

часопис CREDO — Thu, 22 Dec 2011 11:15:49 +0000

Небо і земля нині торжествують.

Ангели, люди весело святкують.

Народження Бога в людському тілі є спасінням для грішної людини. Сьогодні Ісус сповнив надії праотців та примиряє нас людей з Богом Отцем.

Переживаймо цю тайну з радістю та вдячністю. В Церкві можемо отримувати дари від Живого Бога, а в вічності – безкінечне життя з Ним. Приймімо Новонародженого Ісуса у Віфлеємі до нашого щоденного життя, тоді Новий 2012 Рік Господній буде для кожного з нас радісним і приємним. Всі турботи і радості нового невідомого року віддаймо Господу, а Він підтримає нас.

Усіх відвідувачів інтернет-портала нашої Харківсько-Запорізької дієцезії вітаємо і молимось за них.

Христос народився – Славімо Його!

Владика Мар’ян Бучек, єпископ дієцезійний

Владика Ян Собіло, єпископ-помічник

Харків-Запоріжжя, Різдво Христове, 22.12.2011р.

rkc.kh.ua

Пастирський лист Блаженнішого Святослава до духовенства, монашества і усіх вірних Української Греко-Католицької Церкви «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»

часопис CREDO — Wed, 07 Dec 2011 14:48:34 +0000

Дорогі у Христі!

Вступ

Господь наш Ісус Христос перед вознесінням на небо звернувся до своїх учнів із закликом: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 18–20). Цей заклик Христа звіщати Добру Новину стосується не лише перших Христових учнів – апостолів, він зобов’язує Церкву в усі часи, аж до кінця віків. Українська Греко-Католицька Церква, здійснюючи це доручення Божественного Спасителя, п’ять років тому вустами єпископів Священного Синоду окреслила мету свого служіння як «Святість об’єднаного Божого люду». Святість – це Божий дар, покликання кожного християнина. «Це ж саме воля Божа: освячення ваше», – нагадує св. Павло в Посланні до солунян (1 Сол. 4, 2–3).

Місцем, де найчастіше зароджується, зростає і дозріває святість християнина, є парафія. Тому Синод Єпископів УГКЦ 2011 року, бажаючи духовного відновлення всієї нашої Церкви, звернув особливу увагу на парафію – основну частку Божого люду, яка під проводом єпископа як свого отця і вчителя віри, змагає до святості. Програма, що її затвердив Священний Синод, називається «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Завданням цієї душпастирської програми є допомогти всім вірним нашої Церкви навчитися «жити на вподобу Богові» (1 Сол. 4, 1), щоб таким чином зростати у святості і в єдності в Ісусі Христі.

Над основними складовими елементами живої парафії хотів би я застановитися в цьому Пастирському посланні.

Боже Слово

«Слово Христове нехай у вас перебуває щедро: навчайтесь у всякій мудрості й напоумляйте одні одних», – настановляє нас св. Павло в Посланні до колосян (Кол. 3, 16). Через Боже Слово ми пізнаємо Христа, зустрічаємося з Ним і входимо у живі відносини з Ним. «Незнання Святого Письма – це незнання Христа», – казав св. Єронім. Ми хочемо в наших парафіях наслідувати перших християн, щоб Слово Боже стало основою нашого церковного, парафіяльного, родинного, суспільного і особистого буття. Наполегливо заохочую душпастирів до належної підготовки проповіді на основі проголошеного Божого Слова, так щоб це Слово ставало «живим і діяльним» в житті ваших парафіян, здатним кормити їх, давати їм відповіді на актуальні проблеми сьогодення та надихати їх на служіння.

Боже Слово має принести видимі плоди у нашому щоденному житті, бо лише ті, хто це Слово зберігає, тобто виконує, назвуться блаженними у Господа (пор. Лк. 11, 28). У наших парафіях не повинно бути жодної родини, яка б не мала Біблії. Всіх вірних закликаю до щоденного читання Святого Письма, найкраще – через участь у біблійних гуртках при парафії та через молитовне читання вдома. Ще одною незамінною книжкою для нашого духовного зростання має стати нещодавно проголошений Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха» як підручник віри для всіх вірних нашої Церкви – дітей, молоді й дорослих. Митрополит Андрей (Шептицький) називав Катехизм фундаментом християнського життя.

При цій нагоді прагну підкреслити, що кожен віруючий має обов’язок щоразу глибше пізнавати правди святої віри протягом усього свого життя, а духовенство не має права уникати обов’язку навчати віри своїх вірних не лише проповіддю, але й катехитичним служінням. Коли йдеться про катехизацію, то в нашому розумінні – це постійний процес входження в таїнство Церкви, який стосується не лише дітей, які готуються до прийняття Святих Таїнств. Постійна і безперервна у віковому сенсі катехизація дітей, молоді, дорослих і старших – необхідна умова живої парафії. Наостанок підкреслю, що так само як і Святе Письмо, Катехизм нашої Церкви має бути настільною книгою кожного члена наших спільнот, оскільки він є дуже цінною допомогою для правильного розуміння і читання Божого Слова.

Святі Таїнства і молитва

Боже Слово є основою християнського життя, а його джерелом і водночас вершиною –Пресвята Євхаристія. Зібрана на Божественній Літургії парафіяльна громада єднається зі своїм невидимим Головою – Христом, і з усіма святими й ангелами, творячи в такий спосіб таїнственне єднання неба й землі, дочасності й вічності. Служба Божа, яку законно поставлений священик служить у єдності та від імені свого єпископа, є також часом будування Церкви – Тіла Христового, Головою якого є сам Господь. Немає ціннішого моменту в нашому земному житті, як Служба Божа. Тому свята неділя, день Господній, має бути в пошані кожного християнина, а участь у Святій Літургії повинна вважатися не обов’язком, що його мусимо виконати з наказу Церкви, натомість прийняттям дару від самого нашого Господа, який прагне зустрітися з нами, щоб наповнити нас своєю благодаттю і любов’ю. «Не можемо жити без неділі!» – заявляли християни перших століть і радше йшли на мученицьку смерть, ніж погоджувалися під тиском поган працювати в неділю. Це гасло мусимо зробити своїм і ми, християни ХХІ століття, та наполегливо оберігати святість і недоторканність дня Господнього.

Члени живої парафії беруть живу участь у Святих Таїнствах, регулярно, по змозі навіть щодня, збираються на Богослужіння, щоб прославити Небесного Отця, щоби часто сповідатися і приймати Святе Причастя. У живій парафії прицерковні організації поєднують свою діяльність з молитвою, черпаючи з неї силу і натхнення. Не менш важливою є також наша приватна молитва – особиста і родинна, яка слугує продовженням церковної літургійної молитви. Наші парафії, а в них наші сім’ї мають знову стати школою молитви для всіх вірних.

Служіння ближньому

Ще одним важливим елементом, який виражає внутрішню природу Церкви та виявляє, наскільки живою є та чи інша парафія, – це дияконія, або служіння любові чи «харитативна діяльність». Це служіння ближньому випливає з нашого закорінення в Христі. Діяльна любов ближнього є покликанням і завданням кожного без винятку християнина. Лише віра, чинна любов’ю, провадить до спасіння (пор. Гал. 5, 6). Натомість віра без діл – мертва (пор. Як. 2, 26). «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили» (Мт. 25, 40), – каже Господь Ісус.

Погляньмо навколо себе: скільки у світі є нещастя і убогості, самотності і смутку, болю і страждання! Всі ці прикрі явища нашого земного життя – це для нас запрошення до чинної любові, яка є виявом живої віри. Господь хоче відкрити наші очі на нужду світу, щоб ми навчилися по-справжньому любити і виявляли нашим ближнім Божу любов – увагою до них, сердечним співчуттям, підтримкою, словом потіхи і розради, а головно, ділами милосердя. Лише тоді зможемо вважатися живими християнами, а наші парафії стануть місцем, де піклуються про сироту, заступаються за вдову, допомагають убогому і розділяють страждання із хворими. Так об’являтимемо світові материнське обличчя Церкви та станемо живим знаком присутності Бога серед людей, згідно зі словами св. Августина: «Якщо бачиш любов, бачиш Пресвяту Трійцю».

Провід

Парафія – це спільнота вірних, які під проводом єпископа з душпастирями здійснюють своє покликання до єднання з Богом-Отцем через Господа Ісуса Христа у Святому Дусі. Господь Ісус безнастанно діє в наших спільнотах через Святого Духа, посилаючи Його дари на розбудову і зростання свого Тіла. Святий Павло навчає про це так: «І він [Христос] сам настановив одних апостолами, інших – пророками, ще інших – євангелистами і пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового тіла, аж поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 11–13). Церковний провід парафіяльної спільноти звершується під проводом єпископа як голови і отця. А кожна парафія має бути організованою спільнотою, в якій під опікою свого пароха та у співпраці з ним кожен служить іншому тим даром, що його дістав від Господа.

Отже, церковний провід не є виконанням певного адміністративного уряду, а передусім – служінням Богові та ближньому. На практиці це означає, що в живій парафії має бути діяльною парафіяльна і душпастирська рада. Окрім цього, в парафії слід мати добре сформованих і зрілих співпрацівників священика, які допомагатимуть йому провадити катехитичні школи, церковні братства, благодійні заклади, молодіжні організації і молитовні групи. Одним із найважливіших обов’язків проводу парафіяльної спільноти є розпізнавання Божої волі та пошуки найкращих способів втілення її в життя.

Плекання і служіння єдності

Діяння святих апостолів показують глибоку єдність, яка існувала між членами першої спільноти Христових учнів: «Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне» (4, 32). Цей духовний стан першої християнської спільноти можна виразити словом «сопричастя/койнонія», що вказує на єдність, згоду та співжиття. Бути Церквою – це перебувати в сопричасті Святого Духа, в благодаті Господа Ісуса і в любові Бога-Отця. Єдність Церкви є, такими чином, іконою єдності осіб Пресвятої Трійці. Ця єдність проявляється на різних рівнях: на рівні Вселенської і помісної Церкви, єпархії та окремої парафії. Трапляється, що через нашу неміч і гріховність ми не віддзеркалюємо цієї єдності. Будучи свідомими цього, всі ми маємо цінувати і плекати її, зберігаючи повне сопричастя з наступником апостола Петра – Святішим Отцем, з ієрархією нашої Церкви, з місцевими єпископами та душпастирями, які діють від їхнього імені.

Парафія є спільнотою спільнот. У ній існують різні молитовні групи, братства та молодіжні організації. Всі вони покликані укріплювати єдність і любов між членами парафіяльної спільноти. Підтримуючи одні одних молитвою, обмінюючись Божими дарами та співпрацюючи в дусі Христового служіння, зможемо втілювати у життя синодальну програму «Святість об’єднаного люду Божого».

Ми не можемо бути байдужими до того, що діти Володимирового Хрещення нині поділені й відчужені між собою. Христос на Тайній вечері молився до Отця Небесного за своїх учнів, «щоб усі були одно» (Ів. 17, 21). У світлі цих Христових слів нині бажаю щиро попросити вас усіх: молімося за єдність Церкви, молімося за поєднання усіх Церков київської традиції, а насамперед, у дусі Христової любові намагаймося уникати будь-яких висловів чи дій, які могли б завдати шкоди нашим братам і сестрам у Христі чи образити їх. Хоч часом ми самі стаємо об’єктами наруги і утисків, не піддаваймося спокусі відповідати злом на зло. Для нас нехай стане заповітом молитва Христа за своїх кривдників і повчання апостола народів: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21).

Місійний дух парафіяльної спільноти

Ісус Христос сказав до своїх учнів: «Ви – сіль землі… Ви – світло світу» (Мт. 5, 13–14), – і тим самим закликав нас виходити за межі нашої церковної спільноти, щоб нести у світ Христову науку, щоб перемінювати світ Христовим Духом. Відновлена Святим Духом церковна

спільнота самим своїм буттям стає живою проповіддю Христа, присутнього у ній. Тут доречно згадати один із улюблених висловів блаженного Папи Івана ХХІІІ, що «парафія – це “криниця посеред села”, до якої усі приходять, щоб втамувати спрагу». Бажаємо, щоб наші парафії ставали такими духовними криницями, щоб до них горнулися люди та знаходили покріплення і силу, любов і благодать, одне слово – спасіння.

Повертаючись до Господнього заклику, яким ми починали це Послання, зауважимо: Ісус Христос навчає нас, що маємо бути готовими свідчити про Нього не лише своїм життям, а й словом. Сьогодні нерідко трапляється, що християни соромляться визнати свою віру, приховують її мовчанкою і пасивністю там, де треба відважно боронити Христову Церкву та стати на захист прав і гідності людини. Наші душпастирські ініціативи, катехизація, Богослужіння, читання Слова Божого тощо мають зробити нас стійкими й непохитними у вірі, а також завжди готовими «дати відповідь кожному, хто у нас вимагає справоздання про нашу надію» (пор. 1 Пет. 3, 15).

З особливим визнанням і подякою хотів би згадати сьогодні тих священиків та богопосвячених осіб, які, керуючись місійним духом, несуть духовну опіку нашим вірним поза межами матірної землі, зокрема емігрантам, як рівно ж тим, хто звіщає Боже Слово в’язням, військовослужбовцям та усім, котрі ще не пізнали і не зустріли Христа. Вся Церква повинна підтримувати їх та молитися за силу Духа для них у цьому важливому служінні.

Дорогі у Христі! Слухаючи чи читаючи ці рядки, не один з вас, можливо, подумав: хто ж має здійснювати ці такі важливі й потрібні завдання? Хто повинен подбати про те, щоб наші парафії були справді живими? Може, єпископ? Може, наш парох разом з іншими душпастирями? Може, ще трохи катехити чи богопосвячені особи, якщо їхній монастир знаходиться на території парафії? Відповідь на ці запитання проста: за оживлення парафії несе відповідальність кожен із нас. Заповіді Христові стосуються всіх без винятку вірних. Всі ми творимо Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву. Тому всі маємо бути «живими каменями» у будівлі нашої парафії, яка є втіленням цієї Церкви в нашій місцевості.

Тому закликаю вас усіх: відчиніть двері своїх душ і домівок Христові, дозвольте Його Святому Духові вас перемінити, очистити і скріпити Божою любов’ю! Запрошую усіх – мирян, богопосвячених осіб і духовенство – до оновлення нашого церковного буття на рідних землях і на поселеннях. Скріплені Божою благодаттю та довірою до Його Святого Провидіння, яке впродовж віків провадить нашу Церкву, берімося до праці!

Поручаю всіх вас, дорогі у Христі, материнському заступництву Пресвятої Богородиці. Вона, наша Небесна Ненька, нехай провадить нас до свого Божественного Сина! Нехай моляться за нас святі покровителі української землі, а особливо – блаженні новомученики минулого століття. Вони ціною важких страждань, а часто найвищою жертвою власного життя, робили нашу катакомбну Церкву справді живою і життєдайною. Їхній приклад і їхнє заступництво нехай будуть для нас знаком надії та запорукою Господнього благословення у нашій праці.

Благословення Господнє на Вас!

+ Святослав

Дано у Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

2 грудня 2011 року Божого

Департамент інформації УГКЦ

Звернення до духовенства, богопосвячених осіб та вірних РКЦ в Україні про складання духовних дарів на потреби Євхаристійного Конгресу

часопис CREDO — Mon, 05 Dec 2011 12:14:11 +0000

І Всеукраїнський Євхаристійний Конгрес Римсько-Католицької Церкви в Україні буде публічною і урочистою маніфестацією віри в живу присутність Христа в Євхаристії, а також має служити оживленню євхаристійної побожності серед вірних – тому потрібне добре приготування, в тому числі й духовне.

Церква завжди піклувалася про формаційний вимір літургії, а особливо Таїнства Євхаристії, для спільноти вірних чи поодиноких осіб. Згідно з настановами ІІ Ватиканського Собору, Церква особливо дбає «щоб християни [...] у святих відправах приймали свідому, побожну і дієву участь, щоб вони формувалися Божим Словом, укріплялися при столі Господнього Тіла і складали Богу подяку, та, жертвуючи непорочну гостію не лише руками священика, а й разом із ним, вчилися самих себе приносити в жертву за посередництвом Христа, з кожним днем вдосконалювалися в єдності з Богом та між собою» (Sacrosanctum Concilium 48).

У період приготування до Євхаристійного Конгресу духовенство та вірні Церкви реалізовують заплановані пастирські заходи. Їхнім духовним збагаченням та додатковою підтримкою нехай будуть духовні пожертви в наміреннях Конгресу. Душпастирі наших спільнот отримали принагідні бланки, в яких у відповідній рубриці можна добровільно зобов’язатися до конкретної молитовно-аскетичної практики в наміреннях плідної спасительної діяльності Христа в людських серцях під час днів Конгресу. Конгресові декларації залишаться анонімними, адже безпосереднім адресатом цих постанов є сам Господь Бог, котрий «знає серця всіх» (Діян 1, 24). Духовна жертовність нехай практикується в період приготування Конгресу і також під час його перебігу.

Духовна активність на потреби Конгресу не конче мусить тягнути за собою додаткові практики, відмінні від реалізованих до цього часу під час приватної побожності. Отже, прийнятий намір підтримки Конгресу, записаний в декларації, може стосуватись вже практикованих молитовно-аскетичних практик – головне, щоб їм товаришував чіткий намір духовної підтримки Євхаристійного Конгресу.

До кінця грудня поточного року душпастирі отримають від вірних конгресові декларації, щоб якнайшвидше передати їх до Єпархіального Управління з метою архівації. Частина цих декларацій буде нестися серед інших дарів під час урочистої Літургії на закінчення Євхаристійного Конгресу.

Вже на етапі приготування виразно видно, яку велику силу має спільна діяльність та спільна молитва, яка єднає нас навколо живого Христа. Тішать та надихають оптимізмом різні форми активності не лише священиків, але й мирян. Адже сама ідея конгресу народилася в серці ревний католиків-мирян. Нехай наші спільні зусилля, мотивовані глибокою вірою та любов’ю до Євхаристії, сформують в кожному з нас «нову людину, створену за подобою Божою, у праведності та святості істини» (Еф 4, 24).

+ Маркіян Трофим’як

Голова Комітету

I Євхаристійного Конгресу
Римсько-Католицької Церкви в Україні

Католицький Медіа-Центр

Звернення традиційних Українських Церков до вірних та до всіх людей доброї волі з нагоди двадцятиліття референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України

часопис CREDO — Thu, 01 Dec 2011 15:32:34 +0000

Сказав Господь:

«Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його,

а все це додасться вам» (Мт. 6, 33)

Дорогі у Христі брати і сестри!

Двадцять років тому наш народ підтвердив свій вибір – жити у самостійній, незалежній державі. Перед нами відкрилися великі можливості, а разом з тим з’явилася і велика надія, що нарешті, після століть поневолення і розділень, наша держава духовно й матеріально розквітне.

Відтоді минуло два десятиліття, позначених і здобутками, які маємо цінувати, і гіркими розчаруваннями, через які, однак, не слід впадати у відчай.

Всім зрозуміло, що українське суспільство не може зупинятися на досягнутому. Тим більше, що виросло нове покоління українців, не обтяжених вадами радянського минулого. Хочеться, щоби вони жили краще та свої перші кроки у самостійному житті робили в суспільстві з правдивими й міцними підвалинами.

Нині є принагідний час, аби спитати власне сумління та один одного – в чому причина наших тривалих негараздів та як налагодити гідне життя суспільства?

Бог дав нашому народу все необхідне – родючі землі, бажання і вміння працювати, мирну вдачу, державну незалежність та багато іншого. Найголовніше ж – Бог дарував кожній людині особисту свободу, здатності розуму й віри, щоб ми могли пізнавати Його благу волю, любити і творити добро.

Але чи використовуємо ми ці Божі дари як належить?

Людина – насамперед духовна істота. Її зовнішні успіхи чи поразки є наслідком доброго чи хибного духовного життя. Це є справедливим і для всього суспільства. Тому не будемо шукати винних ззовні – головна причина негараздів прихована в нас самих, в духовній кризі, яка роз’їдає наше суспільство.

За десятиліття панування безбожництва серед багатьох укорінилася думка, що перше місце у житті належить матеріальним речам. Для таких людей багатство і можливості, які воно дає, стали ідеалом і сенсом життя. Але матеріальне багатство при духовній убогості завжди породжує в людині гедонізм (гонитву за насолодами) та егоїзм (самолюбство), які призводять до корупції, тобто руйнування, у всіх сферах життя – державній, політичній, суспільній та особистій.

З року в рік багато хто переконує народ, що подолати негаразди та досягти справжнього загального блага можна лише тоді, коли успішно працюватиме економічна структура держави. Але першоджерело суспільних негараздів – не матеріальна, а духовна убогість! Тому справді подолати різного роду кризи ми зможемо лише шляхом зміни суспільних і особистих пріоритетів, коли на перше місце стане не тимчасове, матеріальне, а вічне, духовне – те, що залишається цінним навіть після смерті.

Згадаймо слова Євангелія: «Глядіть, остерігайтеся користолюбства, бо життя людини не залежить від багатства її маєтку» (Лк. 12, 15). Без духовного фундаменту будь-які реформи та зміни залишаться безплідним замкненим колом, у якому суспільство блукає вже не один рік. Здорову ж державну спільноту зможемо побудувати лише на основі традиційних для нашого народу духовних засад, утвердження яких зміцнить і матеріальний добробут – але аж ніяк не навпаки!

Такими засадами є:

1. Поставити на перше місце в житті Бога і Його правду: «Кращий для мене Закон уст Твоїх, ніж тисячі золота й срібла» (Пс. 119, 72).

2. Пам’ятати, що кожна людина є образ Божий, Господнє творіння і Його улюблена дитина: «Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми діти Божі. А коли діти, то й спадкоємці, спадкоємці ж Божі, а співспадкоємці Христові…» (Рим. 8, 16 – 17).

3. Те, що шануємо і цінуємо в собі та для себе, переносити на всіх інших людей, – таких же Божих дітей, як і ми: «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм» (Лк. 6, 31).
Дорогі у Христі брати і сестри!

Ми закликаємо всіх людей доброї волі – незалежно від релігійної, національної, політичної приналежності – засвідчити соборність, розкрити духовний потенціал, даний Богом нашому народу, та утвердити в суспільстві принципи любові, справедливості й взаємодопомоги. Єднання суспільства навколо цих духовних ідеалів, громадська самоорганізація та взаємна підтримка – найкращий захист в умовах політичних та економічних криз.

Особливо ж ми звертаємо свій заклик до тих, хто має авторитет і повагу людей, мудрість та життєвий досвід: об’єднаймо свої зусилля для служіння українському народу! Разом ми зможемо сформувати активну і плідну громадську позицію щодо визначних питань суспільного життя.

Переконані, що лише у вільному діалозі нам може відкритися живе мислення, яке спонукатиме кожного до особистої відповідальності за ближнього, за свою громаду та свою країну – мислення, сповнене правди, здатне звершити духовне оновлення суспільного життя.

Того, хто прагне досягнути кращого, попереду чекає велика праця, духовний подвиг. Ми віримо, що Дух любові й мудрості в людських серцях переможе оману й неправду. Ми також закликаємо молитися про кожного, хто береться за добру справу духовного оновлення.

І нехай Всемогутній Господь, у Трійці Святій Єдиний, благословляє й допомагає нам усім чинити свій особистий подвиг на цьому шляху!

Звернення опрацьоване представниками Української Православної Церкви, Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Греко-Католицької Церкви і оприлюднене у присутності Глав і представників цих Церков на зустрічі 1 грудня 2011 року.

Департамент інформації УГКЦ

Звернення Архієпископа Мечислава Мокшицького, глави РКЦ в Україні, з нагоди Дня пам’яті потерпілих від Голодомору-геноциду в Україні 1932-33 років

часопис CREDO — Fri, 25 Nov 2011 11:28:07 +0000

Всечесні Брати у священстві!
Преподобні Сестри Монахині!
Дорогий Люду Божий!

26 листопада – в офіційний День пам’яті потерпілих від Голодомору-геноциду в Україні 1932-33 років звертаюся до Вас з проханням вшанувати жертви цієї катастрофи.

Прошу, огорніть молитвою усіх тих, хто шматок хліба цінив більше за золото і загинув страшною голодною смертю. Водночас закликаю Вас, кожного зокрема, докладімо зусиль щоб і тепер якомога менше людей терпіло від голоду. Звичайний християнський жест – голодного нагодувати, спраглого напоїти не перевершує наших можливостей, а навпаки дозволяє в ближньому узріти Божий образ та торувати, як собі, так і брату у Христі шлях до Небесного Царства.

Трагічні уроки, які дає нам історія не слід ігнорувати. Вчимося на помилках інших і не допустімо до схожого лиха, щоб наше майбутнє, майбутнє наступних поколінь мало забезпечений хліб щоденний, а разом з ним глибоко закорінене в серці прагнення турбуватися про ближнього, котрий знаходиться в потребі.

Львів, 23 листопада 2011 року

З пастирським благословенням
Архієпископ Мечислав Мокшицький
Голова Конференції
Римсько-Католицьких Єпископів України

rkc.lviv.ua

Пастирське послання єпископа Мар’яна Бучека щодо срібних ювілеїв священства

часопис CREDO — Tue, 22 Nov 2011 10:46:17 +0000

Дорогі в Христі Сестри і Брати!

Час Адвенту – це історична пам’ятка часу очікування людством приходу Господа Ісуса на землю в людському тілі, а також остаточної зустрічі з Ним у вічності, коли знову прийде на землю. Одночасно це є час зустрічі з живим Ісусом в традиційному ‘Вифлеємському вертепі’ та Євхаристії, яку отримуємо з Божого Вівтаря. Євхаристію від імені Ісуса звершують вибрані Ним слуги вівтаря.

Ісус Христос – Верховний Священик довірив вибраним священикам місію навчання та освячення вірних. Під час Тайної Вечері, перетворюючи Хліб в Своє Тіло і Вино в Свою Кров, заповідав виконувати цей обряд в пам’ять про Себе. До цього Він покликав апостолів та своїх священиків, котрих Сам вибрав. Він сказав їм: ‘Не ви мене вибрали, але Я вас вибрав, та послав вас для того, щоб ви йшли і приносили плід’.

Кожний священик усвідомлює те, що він з людей взятий і для людей поставлений в справах, які відносяться до Бога. Покликані самі собі не беруть цієї гідності, тому що вони призначені до цього Богом, як Аарон.

Святий Амвросій вчить нас, що коли священик хрестить, миропомазує, сповідає, уділяє Причастя, помазує хворих, благословляє подружжя, то чинить це в ім’я Ісуса Христа. Коли говорить, робить зауваження, осуджує, перестерігає, то робить це в ім’я Христа.

Коли Ісус навчав натовпи людей, то бачив, що вони як вівці без пастиря, тому заохочував їх: ‘Просіть Господаря жнив, щоб послав робітників на свої Жнива’. Заохочення Господа також актуальне для нас, християн ХХІ століття, щоб ми молилися про нові, але святі покликання до священства та жіночих і чоловічих згромаджень у Вселенській Церкві, а також в нашій єпархії. Людина, яка чогось потребує, намагається це отримати і просить, отож, заохочені закликом Христа, просімо Господаря Жнив про покликання для нашої, все ще місійної єпархії. Від 2009 року під час кожної Святої Меси ми молимося про покликання, не переставаймо просити, вірячи, що будемо вислухані.

У рік підготовки до Всеукраїнського Євхаристійного Конгресу наша Харківсько-Запорізька єпархія дякує Богові за дар священства тих, котрі служать нам, звершуючи святі Таїнства. 13 грудня цього року двоє слуг вівтаря будуть святкувати срібний ювілей священицького служіння в Христовій Церкві. Одним з них є єпископ-помічник Ян Собіло, а другий – настоятель парафії в Бердянську отець-канонік Здіслав Зайонц.

Пам’ятаємо радісну урочистість хіротонії першого єпископа-помічника нашої дієцезії 8 грудня 2010 року. Тоді ми дізналися про героїчну працю, яку виконав для добра нашої місцевої Церкви на Східній Україні єпископ Ян Собіло. Його заслугою є існування прекрасного прокафедрального собору та парафіяльного дому в Запоріжжі та заснування парафій в кількох областях.

Він також сприяв як генеральний вікарій поверненню храму в Дніпропетровську, коли вже реальною була небезпека його зруйнування у 2007 році. Згадуючи ювілей отця Здіслава Зайонца, треба дякувати Богу за спорудження чудового храму в Бердянську, а також за організацію та керування там центром ‘Caritas-Spes’.

Сердечно запрошую священиків, ченців та черниць, а також делегації світських вірних з кожної парафії до прокатедри у Запоріжжі у вівторок 27 грудня ц.р. на 11 годину, щоб дякувати Богові за 25 років священицького служіння наших юбілярів Яна та Здіслава.

З пастирським благословенням Ваш єпископ

rkc.kh.ua

Звернення Всеукраїнської Ради Церков до учасників парламентських слухань «Стан суспільної моралі в Україні»

часопис CREDO — Wed, 09 Nov 2011 15:21:30 +0000

Шановний головуючий, шановні народні депутати,

учасники слухань, дорогі брати і сестри!

Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, членами якої є конфесії, що представляють понад 95% релігійної мережі України та всі основні віросповідні напрямки – християнство (православ’я, католицизм і протестантизм), іслам та іудаїзм – висловлює своє глибоке занепокоєння станом суспільної моралі в нашій країні та закликає разом шукати правильні шляхи подолання існуючої моральної кризи.

Ми глибоко переконані в тому, що поняття моральності дане людству Богом для нашого блага.

Відомо, що кожна людина особисто визначає, які моральні принципи вважати вірними. Проте коли йдеться про громаду – тут природно свобода особистості повинна бути гармонізована зі свободою її ближніх, з благом цілого суспільства, яке, зрештою, є благом і для кожного зокрема. Власне тому і виникає потреба ухвалення законодавчих актів, які повинні забезпечувати належний рівень суспільної моралі.

Такий закон має опиратись на досвіді та мудрості поколінь наших предків. Він має бути вказівником вірного життєвого шляху, пересторогою від непоправних помилок.

Ми неодноразово чули думки, що «мораль це приватна справа» тому й не слід втручатися в цю сферу, а спроби законодавчого врегулювання суспільної моралі, жорстку реакцію на аморальність, прихильники таких думок, оголошують «обмеженням самовиразу», «цензурою», «ханжеством».

Розповсюдження аморальності, життя заради насолод (гедонізм), прагнення егоїстичного самовиразу руйнують як особистість, так і суспільство в самих його основах. Очевидним є причинно-наслідковий зв’язок між падінням рівня суспільної моралі з одного боку, і такими суспільними явищами, як алкоголізм та наркоманія, поширення венеричних хвороб, епідемія ВІЛ/СНІД, занепад сімейних цінностей – з іншого.

Нецензурна лексика у ЗМІ, доступність порнографії, культивування статевої «свободи» та «вільних відносин», публічне паплюження священних символів – все це підживлює в людині, а особливо у молодій, відчуття, ніби «все можна», ніби насправді немає різниці між добром і злом, законом і беззаконням, що в результаті породжує вседозволеність.

Чи зможе людина, сформована таким світоглядом, створити міцну повноцінну сім’ю, народити й гідно виховати дітей, бути здоровим і активним членом суспільства? Навряд чи. До 25-30-літнього віку така людина спустошується, пересичується і «спробувавши все» втрачає сенс життя.

Саме тому Церкви і релігійні організації підтримують необхідність існування в Україні законодавства, яке врегулює моральне життя нашого суспільства.

Необхідні закони про шлюб та сім’ю, про охорону материнства і дитинства, необхідні закони, які визначають взаємні обов’язки батьків та дітей, необхідні чіткі законодавчі критерії моральності в суспільстві.

Ми твердо переконані, що повинен існувати ясний і дієвий, а не просто декларативний, закон про суспільну мораль, а також повинен існувати ефективний механізм його реалізації.

Проте не слід забувати, що є сили, яким аморальність приносить великі прибутки. Ці сили, за всяку ціну, будуть боротись проти ухвалення будь якого закону, що має на меті врегулювання правил суспільної моралі.

Саме тому ми співпрацюємо з Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі і вважаємо її працю не лише корисною але і необхідною для суспільства.

Церкви і релігійні організації України відкриті до діалогу з усіма, хто зацікавлений у моральному оздоровленні суспільства. Спільними зусиллями ми зобов’язані і можемо протистояти деморалізації нашого суспільства та зберегти його від саморуйнування.

Бажаємо Верховній Раді мудрих рішень! І нехай всім, хто бореться за правду і добро, допомагає Бог!

Виголошено 9 листопада 2011 року у сесійній залі Верховної Ради України під час парламентських слухань на тему «Сучасне становище суспільної моралі в Україні, проблеми і перспективи, стан дотримання законодавства в цій сфері».

Інститут релігійної свободи

Послання Блаженнішого Святослава (Шевчука) до духовенства, монашества та мирян УГКЦ

часопис CREDO — Thu, 03 Nov 2011 07:57:26 +0000

Послання Блаженнішого Святослава (Шевчука) до духовенства, монашества та мирян Української Греко-Католицької Церкви про всенародну прощу до Рима 12 – 14 жовтня 2012 року з нагоди благословення відновленого Собору Святої Софії та 120-річчя з дня народження Патріарха Йосифа (Сліпого)

Премудрість собі будинок збудувала (Прип. 9, 1).

Дорогі у Христі!

У виданні А. Великого «З літопису християнської України» під 1969 роком читаємо про подію історичного значення в житті нашої Церкви і українців на поселеннях: «На празник Всемірного Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (27 вересня 1969 р.) і в неділю по Воздвиженні (28 вересня 1969 р.) мали місце величаві торжества посвячення храму Святої Софії, Божої Премудрости, в старому Римі. Посвячення довершив Блаженніший Верховний Архиєпископ Митрополит Кир Йосиф, в сослуженні двох українських Митрополитів, двох Архиєпископів і тринадцяти Єпископів, себто всіх наших ієрархів, що очолюють нашу Церкву поза межами України. Між ними звернув загальну увагу своєю появою Преосв. Владика Василь Гопко, що приїхав з Пряшева з незагоєними ще знаками кайданів, що їх мужньо переніс імени Ісусового ради… На торжество зібралось велике число священиків, монахів і монахинь, а передусім тисячі українського Божого люду, що не пожалів часу, гроша і сил, а прибув до Риму так, як колись давно йшли ізраїльські паломники-емігранти до Єрусалиму: з Мезопотамії, Кападокії, Понту, Азії, Єгипту, Лівії і Риму і «чули власну говірку свою, в якій родились» (Церковно-історичні радіолекції з Ватикану. – Т. 1. – Рим).

Кожний храм – це посвячене місце прослави і почитання Бога. Вже у книгах Старого Завіту Святого Письма йдеться про святі місця, жертовники і храми. Зокрема є розповідь про найкращий храм на Сході, що його збудував мудрий цар Соломон: цей храм став зразком на тисячоліття і для християн. Щодо християнських святинь, то перший найвеличніший храм спорудив імператор Юстиніан у VI ст. на честь другої Божої Особи, Божої Премудрості, Святої Софії в Царгороді.

На нашій українській землі з часу проголошення Христової благовісті св. апостолом Андрієм спершу почали з’являтися малі та скромні храми, а згодом постали і високомистецькі церкви. Незадовго після Хрещення Київської Русі св. Володимир Великий спорудив у Києві могутній і прегарний храм Успіння Пресвятої Богородиці, званий пізніше Десятинним. Після смерті Володимира його син, великий князь Ярослав Мудрий, побудував другу, ще більш величаву святиню на славу Божої Премудрості – Святу Софію. Ця святиня ще й сьогодні є вершиною українського будівництва, символом віруючого і побожного духу українського народу та звеличенням неосяжної Божої Премудрості в часи найбільшої могутності держави в історії українського народу і дороговказом для нього на всі віки.

Мій великий попередник, світлої пам’яті Патріарх Йосиф (Сліпий), прибувши до Італії після 18 років тюрми й каторги і будучи свідком знищення храмів на рідній землі, вирішив на пожертви наших вірних звести і в столиці християнського світу, в древньому Римі, біля Українського католицького університету, храм Божої Премудрості, як видимий знак глибоко закоріненої християнської віри в нашому народі. Блаженніший Патріарх казав: «Нехай і українська Софія в Римі, хоч в одробині заступить і сповнить оцю ролю в житті всіх українців на Батьківщині і поселеннях, коли в Київській Софії затихла молитва і Служба Божа. Нехай тим гарячіше лине вона тут за Божу Мудрість, «горнюю мудрость» (Утреня св. Кирила і Методія), коли нині людська мудрість, мудрість цього віку (1 Кор. 2, 6) хоче брати перевагу і знищити наш нарід та нашу Церкву. Нехай не лише українці, але і неукраїнці находять тут піднесення духа, потіху, розраду і передусім просвітління у важких хвилинах життя і рішення. Нехай вона стане могутнім чинником для нашого світлого майбутнього і приверне славні часи наших князів, коли то вперше постала Свята Софія в Києві: «Ми говоримо про мудрість Божу в тайні, що її Бог призначив перед віками нам на славу» (1 Кор. 2, 7)». (Благовісник Верховного Архиєпископа Візантійсько-Українського (Греко-Руського) обряду. – Кастель-Ґандольфо біля Риму, 1969. – С. 45-46).

Храм Божої Премудрості разом із Українським католицьким університетом з того часу справді почав «собирати всіх українців в розсіянні сущих». Тут відбувалися Синоди наших єпископів, наукові конференції, літні академічні й дияконські курси, лекції, видавалися наукові видання. До цього собору з часу його посвячення в 1969 р. прибували тисячі паломників.

Собор Святої Софії у Римі отримав у 1985 р. статус кардинальської церкви, а згодом блаженний Папа Іван Павло ІІ підніс його до гідності базиліки. Цей Папа двічі відвідав Святу Софію: 8 вересня 1984 р., щоб віддати останню шану його покійному будівничому, Патріарху Йосифові, і в липні 1988 р. з нагоди Ювілею Тисячоліття Хрещення Русі-України.

Український народ на поселеннях виявляв гідну подиву жертовність щодо потреб храму Святої Софії. Завдяки цьому Патріарх Йосиф, а згодом і інші мої попередники, Мирослав Іван (Любачівський) і Любомир (Гузар), зуміли покрити більшість стін мистецькою мозаїкою у візантійсько-українському стилі. Наша Церква бажає скласти всім дотеперішнім жертводавцям – живим і вже усопшим – щиросердечну подяку за любов до своєї Церкви.

Собор Святої Софії «собирає» не лише живих, а й мертвих. Тут спочивають: Галицький Митрополит Йосиф (Сембратович), Архиєпископ Іван (Бучко), Владики Стефан (Чміль) та Іван (Хома), засновник кооперативного руху в Україні Юліан Павликовський, княгиня Тереса Сангушко-Сапіга, архимандриня сестер василіанок Клавдія Федаш і студент УКУ Григорій Смерека. У храмі спочивали тлінні останки Патріарха Йосифа, аж доки було виконане його заповітне повеління про перенесення його тіла до крипти собору Святого Юра у Львові і поховання біля гробу Митрополита Андрея (Шептицького). Наші вірні, рідні яких загинули і невідомо де поховані в Сибіру й на засланнях, поставили пропам’ятні таблиці на вічну їх пам’ять.

Незаперечним є те, що цей храм, після соборів Святої Софії в Києві і Святого Юра у Львові, став особливо символічним для тих вірних нашої Церкви, які опинилися поза межами нашої Батьківщини.

Свята Софія слугує для багатьох тисяч українців-заробітчан, які прибули до Італії упродовж двох останніх десятиліть, пристанню і джерелом молитви, подяки, покаяння, примирення і прощення. Всі прочани з України, крім того щоб одержати благословення від Римського Архиєрея і відвідати головні римські базиліки, вважають тепер своїм обов’язком помолитися в рідному храмі Святої Софії в Римі, на цьому клаптику України в гостинній італійській землі.

Та, на жаль, невблаганний час зробив своє діло. Сьогодні, більше як через сорок років після посвячення, цей собор потребує ґрунтовного відновлення. Ретельно оглянувши собор, я переконався в нагальній необхідності ремонту і реставрації.

Тому, отримавши згоду Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, я дав своє благословення Релігійному товариству для українців-католиків «Свята Софія», яке є охоронцем матеріальних надбань Патріарха Йосифа у Римі, приступити до цього важкого завдання.

І два місяці тому, 3 вересня, розпочалися ремонтні роботи, які мають бути завершені до кінця вересня наступного року. Ми переконані, що даємо почин Божому ділу, і сподіваємося, на празник Покрови Пресвятої Богородиці, 14 жовтня 2012 р., здійснити Чин благословення відновленого собору Святої Софії в Римі.

Проте для здійснення цих задумів потрібно багато коштів. Хоча вже зібрано багато пожертв, цього не достатньо для того, щоб привести Святу Софії до належного стану, аби вона могла гідно представляти нашу Церкву в Італії і всьому світі. У зв’язку з цим проголошуємо Всенародну прощу до Рима 12–14 жовтня 2012 р. і закликаємо – подібно як це робив Патріарх Йосиф у 1969 р. – увесь український Божий люд прибути з цієї священної нагоди на паломництво до Рима. Нехай із кожної нашої єпархії, кожного екзархату чи навіть парафії в Україні і в діаспорі прибуде хоч кілька вірян. Сподіваємося, що наші поселенці, передусім в Італії, які найбільше відвідують цей храм, активно візьмуть участь у цій прощі. Оскільки в той час в Римі відбуватиметься Папський Синод, ми запросимо на це свято велике число церковних і світських достойників, за прикладом Патріарха Йосифа 42 роки тому.

Глибоко вірячи у щедрість, жертовність і готовість до паломництва нашого народу, закликаю всіх вірних словами Заповіту Патріарха Йосифа, які стануть гаслом для нашої всенародної прощі: «А коли глядітимете на собор Святої Софії і будете паломничати до нього, як до рідної святині, і молитву приноситимете в ньому, пам’ятайте, що цей собор оставляю вам як знак і символ знищених і збезчещених українських храмів Божих, між ними наших найважливіших свідків – соборів, свідків нашого прадіднього християнства, Святої Софії в Києві і Святого Юра у Львові! Нехай же цей отут собор Святої Софії буде для вас знаком відродження й побудови нових храмів на Рідній Землі і заохотою до здвигання храмів Божих в місцях вашого перебування! А над усе, нехай собор Святої Софії буде для вас провідним знаком і свідком собору живих українських душ, святим місцем молитви й Літургійної жертви за вмерлих, живих і ненароджених! Благаю Бога, щоб Він охоронив собор душ прийдешніх українських поколінь» (Благовісник. – Рим, 1980-1984. – С. 271).

Благословення Господнє на вас!

† СВЯТОСЛАВ

Дано у Києві,

при соборі Воскресіння Христового,

у празник святих мучеників Сергія і Вакха,

7/20 жовтня 2011 р. Б.

Департамент інформації УГКЦ