CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » Дайджест

Медицина про останні хвилини життя Христа

часопис CREDO — Fri, 30 Jul 2010 15:25:57 +0000

У цій статті розглядаються деякі фізичні аспекти страждань Ісуса Христа на хресті. Ми підемо за Ним з Гетсиманського саду, через суд і тортури бичуванням, по хресній дорозі на Голгофу, до останніх хресних мук …

Фізичні страждання Христа починаються ще в Гетсиманському саду. «Повний скорботи та тривоги, ще пильніш молився, а піт його став, мов каплі крові, що падали на землю» (Лк. 22:44).
Hematidrosis, або кривавий піт, – явище надзвичайно рідкісне, але неодноразово описане документально. У стані сильного емоційного стресу маленькі капіляри потових залоз можуть лопатися, і тоді кров змішується з потом. Цей процес викликає сильну слабкість, а іноді і шок.
Вночі Ісуса схопили і потягли до первосвященика Кайяфи, де Він постав перед Синедріоном. Потім стражники зав’язали Йому очі і почали глумитися, вимагаючи, щоб Він наосліп впізнав кожного з них, що на Нього плювали та били по обличчю …

І ось настав наступний день. Розпочинається підготовка до бичування. З арештованого зривають одяг і прив’язують Його руки до жердини над головою. Римський легіонер робить крок вперед. В руках у нього бич. Це короткий батіг, що складається з декількох важких шкіряних батогів, до кінця кожного з яких кріпляться дві маленькі кульки, свинцеві або кістяні.
Свист батога і люті удари сипляться на плечі, спину, ноги Ісуса. Спочатку батоги розсікають тільки шкіру, потім проникають глибше в підшкірні тканини. Дуже скоро спина перетворюється на суцільне криваве місиво, з якого звисають довгі смужки шкіри.

Римські солдати потішаються над євреєм з глухого містечка, котрий вважає себе Царем! Вони накидають Йому на плечі багряницю і тицяють у руку тростину; для повної потіхи не вистачає тільки вінця. Солдати споруджують подобу вінка з колючих гілок, які зазвичай йдуть на підпал, і надягають на голову Йому, вдавлюючи шипи глибоко в шкіру. Солдати глузують над Ним, б’ють по обличчю, потім виривають з рук тростину і завдають ударів по голові, від чого шипи впиваються ще глибше. Вдосталь наглушившись, і стомившись нарешті від своїх кривавих забав, вони зривають з Нього багряницю, яка вже встигла просякнути кров’ю і пристала до спини. Це завдає Ісусу невимовний біль – так, якби бичування відновилося, і рани знову починають кровоточити …

Потім на плечі Йому ставлять важку поперечину хреста, і процесія, що складається з засудженого до розп’яття Христа, двох злочинців і виконавців страти – римських солдатів з центуріоном на чолі, поволі рухається на Голгофу. Як не старається Ісус йти прямо, після шоку, який спричинила втрата крові, тяжкість хреста для Нього нестерпна. Він спотикається і падає; груба деревина врізається у відкриті рани на плечах … Він намагається встати – але сил вже не залишилося. Тоді центуріон, заклопотаний тим, щоб страта відбулася своєчасно, вибирає з перехожих сильного Симона Киринеянина і наказує йому нести хрест. Ісус слідує за ним, обливаючись холодним, липким потом. Нарешті шлях в 600 метрів з фортеці Антонія на Голгофу завершено.

Перед початком страти Ісусу пропонують вино з миром – слабкий болезаспокійливий засіб, – але Він відмовляється пити. Симону наказують покласти поперечину на землю. Ісуса притискають до неї і розводять Йому руки в боки. Легіонер намацує поглиблення на зап’ясті і швидко пронизує величезним залізним цвяхом, вбиваючи його глибше в деревину, потім швидко переходить на інший бік і робить те ж саме з другим зап’ястям. Руки при цьому злегка провисають, і ними можна ворушити. Поперечину з висячим на ній Ісусом ставлять на підставу хреста і прибивають над нею титул.

Напис говорить:

«Це Ісус – Цар Юдейський» (Мт 27: 37).

Потім Йому схрещують ноги, залишивши їх злегка зігнутими в колінах, і, витягнувши вниз стопи, протикають підйом кожної довгим цвяхом. Ось тепер Жертва розп’ята. Через те, що Він повільно осідає, переміщуючи вагу на цвяхи в руках, вогненний біль пронизує пальці, потім – руки, і вибухає у мозку – цвяхи в зап’ястях тиснуть на серединну нерва. Він підтягується вгору, щоб вгамувати цей біль, і повністю переносить свою вагу на пробиті ноги. Відбувається новий напад пекучого болю від розриву нервів між кістками ноги.

Далі руки слабшають, і м’язи сковують жорстокі судоми, що супроводжуються безперервно пульсуючим болем. Тепер Він вже не може підтягнутися: м’язи грудної клітини паралізовані, через це нездатні діяти і міжреберні м’язи. Він може вдихнути повітря, але не може видихнути. Ісус з останніх сил намагається піднятися, щоб зробити хоча б один короткий видих. Зрештою, в легенях і кровотоці накопичується вуглекислота, і судоми частково вщухають. Час від часу Йому ціною неймовірних зусиль вдається підтягнутися вище і вдихнути цілющого кисню.

Але і це ще не все. Починається нова мука: нищівний біль у грудях, що наростає в міру того, як перикард повільно наповнюється сироваткою і здавлює серце.

Вже все майже скінчено – втрата рідини в тканинах досягла критичного рівня; здавлене серце останніми тяжкими поштовхами посилає в тканини густу повільну кров; понівечені легені відчайдушно намагаються вхопити ковток повітря; збезводнені тканини шлють потік сигналів в мозок …

«А по тому Ісус, знавши, що все вже довершилося, щоб здійснилось Писання, промовив: «Спраглий я!»» (Йн.19: 28).

До Його уст підносять губку, змочену дешевим кислим вином, напоєм римських легіонерів. Але Він, певно, вже не може пити; тіло Його ось-ось попрощається з життям. Відчуваючи смертний холод, Він говорить: «Звершилось» («Йн.19: 30). Так, відкуплення здійснилося. Тепер Він може дозволити Своєму тілу померти. Останнім неймовірним зусиллям Він випростовує ноги, робить глибокий вдих і вимовляє Свої останні слова: «Отче, у твої руки віддаю духа мого» (Лк.23: 46).

Решту Ви знаєте. Євреї попросили прибрати тіла розп’ятих з хрестів, щоб їх виглядом не знечищувати суботу. Зазвичай розп’яття завершувалося тим, що жертвам перебивали гомілки. Після цього людина вже не могла підтягтися на хресті, вся вага лягала на грудні м’язи, і тому швидко наступала смерть. Солдати так і вчинили з обома розбійниками, але підійшовши до Ісуса, побачили, що цього можна вже не робити …

Для того, щоб переконатися в Його смерті, один з легіонерів ткнув списом у п’ятий проміжок між ребрами, прямо в серце, проткнувши перикард. За свідченням апостола Йоана, «І потекла негайно ж кров – і вода» (Йн.19: 34). «Водою» тут названо рідину з навколосерцевої сумки; кров текла ж із самого серця. Таким чином, у нас є досить переконливий посмертний доказ того, що наш Господь помер не від звичайної при розп’ятті смерті від задухи, але від гострої серцевої недостатності …

Владика Йосиф (Мілян): «Треба просто вірити, і тоді це обов’язково в тобі прочитають»

часопис CREDO — Thu, 29 Jul 2010 10:50:28 +0000

Єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ і голова Наглядової ради будівництва Патріаршого собору Воскресіння Христового Владика Йосиф (Мілян) розповів про актуальні питання у житті Церкви.

Владико, незабаром День Хрещення Київської Русі. Як його святкуватимуть греко-католики?

Блаженніший колись наголосив, що цей день, зазвичай, наша Церква святкувала 14 серпня. Тепер чомусь в Україні ставляться акценти по-іншому. І походять ці акценти від наших сусідів – росіян. 24 і 28 липня – це дні пам’яті рівноапостольних святих Володимира та Ольги. Це пов’язано з українським християнством, відповідно, ми ці дні завжди відзначали і відзначатимемо.

Християнські підвалини сьогодні справді потребують докорінної реставрації, відновлення. Вселенська церква давно говорить про реєвангелізацію, нову Європу. Про це також говорив, світла йому пам’ять, Іван Павло ІІ. Його наслідник Венедикт XVI створив окрему конгрегацію, окремий структурний відділ, який має займатися новою євангелізацією Європи.

Тому Україна в світлі цих пам’ятних днів святих рівноапостольних Володимира і Ольги потребує глибшої застанови і переосмислення оцих християнських цінностей, на котрих будувалася колись наша незалежність, утверджувалися наші державні постулати, на них розвивалася школа, виростало інтелектуальне суспільство, розвивалася культура, наші політичні постулати підносилися на відповідні щаблі. Тобто в народних вольних колі, як казав Франко, ми здобували, скажімо, нові тверді позиції. І все це будувалося на камені, котрим є Христос і його церква.

Тому в ці липневі дні, коли відзначаємо пам’ять рівноапостольних святих Ольги і Володимира ми справді спробуємо знову й знову переосмислити своє християнство, яке воно сьогодні, чого потребує, як його краще розвивати.

Бо справді, якщо говорити про цілу Україну, то ми є справді християнським народом, але якщо говорити про східні терена, то тут християнство зазнало великої кривди, руїни. Тобто атеїзм зробив усе-таки свою недобру роботу.

Як на мене, християнський світогляд ми на Україні, мабуть, таки втратили. Зокрема, на тих теренах, де більшовизм був довше, ніж на Західній Україні. Тому ми повинні докласти дуже багато праці, аби християнський світогляд мав своє продовження або своє відновлення.

Нагадайте, будь ласка, чому наша церква святкує День Хрещення саме 14 серпня?

14 серпня – це так званий празник – пам’ять про винесення чесних древ Животворящого Хреста Господнього. Це походить з Константинополя, коли була моровиця. Тоді з розп’яттям Ісуса Христа робили обхід по цілому Константинополі, Царгороді. Це супроводжувалося величезними моліннями. Хоча й була епідемія, але народ збирався на спільну молитву, де було дуже багато кадильного диму, всюди освячували воду, яку люди пили, милися нею…

Кадильний дим – це символ піднесення молитви людини до Бога. Основою кадильного диму є живиця, яка має антибактеріальну дію. Тож, очевидно, тоді кадильний дим, людська молитва і вилікувала людей від моровиці. І 14 серпня присвячено саме цьому.

Ви сказали, що наша Церква сьогодні потребує певних реформацій. Чи не могли б ви перелічити основні пункти?

Перш за все – нової євангелізації. Тобто ще раз наново євангелізовувати людей, відкрити Євангеліє, і вчити людей правди про Бога. Євангеліє ми ще називаємо «Христовою благовістю». Завданням Церкви є оголосити людям цю благу вість.

Дуже часто, зокрема відомі політики, кажуть: «Я православний, але я не віруючий». Таке оголосив колись Олександр Лукашенко, деякі комуністи. Насправді, це якась нісенітниця, але разом з тим, пропало здорове розуміння християнства, як такого.

Ми часто декларуємо себе християнами, але наше існування нічого спільного з ним немає, бо це є спосіб життя. Християнство не потребує жодних декларацій, не треба кричати на кожному кроці, що я християнин і битися в груди. Треба просто вірити, і тоді це обов’язково в тобі прочитають.

Любов є основою людських кроків. Якщо буде любов, буде й християнство, не деклароване, а правдиве.

Чи не здається вам, що День Хрещення Русі для мирян сьогодні втрачає свою актуальність?

Я б з цим не погодився. Можливо, для тих, хто декларативно є християнами, День Хрещення нічого не значить, а для тих, хто є справжніми глибокими християнами не втратило й не може втратити актуальність.

Справжній християнин завжди святкує свої уродини, молиться до святих, на честь яких було його хрещено. А Хрещення – це той день, коли христили нас усіх, нашу землю. Погодьтеся, прихід християнства на українську землю, змінив хід нашої історії, нас у цілому, ми стали цивілізованим народом. Ми стали державою, одному з князів – Королю Данилові – якої Папа вручив корону. Ми стали державою, з якою захотіли родичатися. Ярослав Мудрий став «тестем» Європи… Тобто ми дуже багато здобули завдяки християнству, тому цей день не мав би стати пересічним.

Якою є динаміка храмобудівництва і приходів на Галичині?

За Галичину достеменно сказати не можу… Я був на останній прощі в Зарваниці… Колись там дуже багато людей ходило зі скриньками, збираючи гроші на будову храмів на Галичині. Цього року їх було значно менше. Це знак. Натомість я побачив кілька людей. які збирали гроші на будову храмів у центрі і сході України. Тобто пріоритети помінялися.

Чи не сприймається часом людьми на сході Греко-Католицька Церква, як ворожа?

Якщо людина позитивно наставлена до іншої, то їй нічого не буде ворожим. На загал люди в центрі і на сході України є дуже позитивними і добродушними, відкритими, добрими. Це інший тип українця, який є на Галичині. З ними справді дуже добре працювати.

Є інша проблема – нещодавно посвячував камінь, закладений на побудову церкви, на Житомирщині. Прийшло дуже багато людей, але багато також сиділо за двісті-триста метрів за парканами, і споглядали. Тобто вони боялися підійти. І наше завдання – зламати їхні стереотипи, допомогти подолати їхні страхи.

До речі, у тому селі відбувався молодіжний табір. Коли я відвідував його, зробив пропозицію, аби наша молодь робила щовечора ватру, і запрошувала місцевих людей. І кожного вечора приблизно сорок людей приходило на ватру.

Також я запропонував, щоб допомагати соціально: стареньким бабусям і дідусям виконувати господарську роботу. Вони прибирали їм на подвір’ї, навіть, перепрошую, коров’ячий гній викидали зі стайні… Народ був приємно вражений.

З таких от моментів у цьому селі почали ламати стереотип, що таке Греко-Католицька Церква.

СБУ вже робило спроби, скажімо, наїхати на Греко-Католицьку Церкву через ректора Католицького університету о. Бориса Гудзяка. Чи не містить небезпеки для Греко-Католицької Церкви сьогоднішній Президент Віктор Янукович? Раніше при Ющенку Блаженнішого Любомира всюди запрошували…

Я б хотів у свою чергу запитати всіх читачів, а що здобула наша Церква за часів Президента Ющенка? Нічого, що було б незаконним чи особливим привілеєм.
Тож, я сподіваюся, що вона нічого не втратить за Президента Януковича.

Моїм єпископським гаслом є витяг з псалма Святого Письма «З нами Бог». Гадаю, з нами таки Бог. Наша Церква пережила й гірше.
Як казав Патріарх Йосиф (Сліпий), у радянський період ми поклали море крові і гори трупів за те, щоб бути Церквою, щоби оголосити благу вість людям і зберегти єдність з наслідником Апостола Петра Папою Римським.

За цю правдиву церковність ми справді багато постраждали, але Христос переміг, у нас, у нашій Церкві.
Тому ми не зважаємо на, як ви кажете, на проросійськість Президента Януковича, бо з нами Бог.

Чи не здається вам, що Греко-Католицька Церква, яка дуже багато зробила для здобуття незалежності України, для становлення української нації, повинна щось протиставляти цій російській експансії? Я розумію, що візит Папи Венедикта XVI – це лише перспектива, але можуть бути й інші, проте теж важливі візити…

Гадаю, робити щось проти когось – це не буде добре. Так діяти не можна.
Московський патріархат має право організувати візит в Україну Патріарха Кирила. Він приїжджає, і це – його право. Як на мене, ми нічого не повинні робити на противагу його візиту чи будь-яким іншим конфесіям.

Ми просто маємо зберігати стабільність, віру й жити з любов’ю до Бога та ближнього. Тоді не буде жодних протистоянь, противаг.
Папа колись приїде. Але це не буде на противагу візиту Патріарха Кирила.
Гадаю, якщо Церква заангажується в такий вимір, то вона стратить своє головне завдання і стратить дуже багато зусиль на непотрібні речі.
Погоджуюся, що це велика спокуса, бо Церква – це миряни, а миряни заангажовані у різні сфери суспільно-політичного життя, і вони можуть пропонувати різну розв’язку цим непростим питанням співжиття міжконфесійного, професійного, міжлюдського. Але, переконаний, що Церква ніяк не може заангажуватися і включитися в процеси протистояння. Боронь Боже.

Київський патріархат намагається робити своє трактування тим месиджам, з якими приїхав Кирил…

Під час минулого візиту Патріарха Кирила в Україну наша Церква зробила певні заяви устами нашого Блаженнішого. Він є главою і речником нашої Церкви.
Так, є багато спокус давати свої коментарі, але це спокуси.
Хтось мені сказав якось, чому наша Церква мовчить щодо візиту Кирила? Я заявив, що наша Церква не мовчить, наша Церква говорить. Мовчанка – також мова, просто її треба вміти прочитати.

Чи повернула держава вам ПДВ щодо будівництва храму Святого Воскресіння, на лівому березі Києва?

З ПДВ поки нічого не змінилося. Частину наших документів прийняли на переведення в облігації, але навіть не всю суму. Здається, сто тисяч відкинули.
Ми не отримали ще й цих облігацій, але принаймні маємо надію на дуже незначну частину цих коштів. Тобто великого позитиву в цьому питанні немає.

Чи є зараз достатньо коштів для будови?

Як кажуть у народі, що грошей забагато не буває. Гадаю, це дуже актуальне щодо будови, бо вона вимагає багато фінансових вливань. Я не кажу, що їх нема, якісь є.
Ми розгорнули дуже інтенсивну роботу по будові, тому, звісно, ми завжди раді жертводавцям.

Що плануєте зробити до кінця зими?

Плануємо зробити крипту і підвальні приміщення. Плануємо зробити фасадні роботи, обкласти гранітом фундамент, утеплити підвали зсередини. Викінчити парадний вхід, зробити сходи, вставити парадні двері. Можливо, навіть удасться покласти мозаїку над вхідними дверима. Також плануємо зробити зовнішнє освітлення. Його презентація має відбутися десь восени.
Ще хочемо поштукатурити патріаршу канцелярію і вставити вікна й двері. Тобто хочемо зробити всі зовнішні роботи, аби в зимовий період могти робити внутрішні роботи.

Чи надходять пожертви від людей?

Так, звісно. З-за кордону: з Австралії, Америки і з України теж. Наприклад, нещодавно у Зарваниці підійшла до мене жінка з Тернопільської області і дала пожертву в конвертику п’ять тисяч доларів. Дякуємо Богу і добрим людям за ці пожертви.

Чи часто Блаженніший цікавиться будовою собору?

Блаженніший абсолютно в курсі всіх подій. Він цікавиться всім до найменших дрібниць, що робиться на соборі: збиранням грошей, пошуком відповідних компаній, тендером, ціновою політикою, мистецькими планами.

Соціальна та політична думка Бенедикта XVI (2)

часопис CREDO — Thu, 29 Jul 2010 06:39:42 +0000

Минулої середи ми розпочали знайомство з книгою «The Social and Political Thought of Benedict XVI» (Соціальна та політична думка Бенедикта XVI) Томаса Рурка, викладача політичних наук в Університеті Пенсільванії, (США). Аналіз цієї праці, виконаний о. Джоном Флайном, ХЛ, нещодавно опублікувало інформагентство «ZENIT».

Автор книги, посилаючись на різні праці Бенедикта XVI, як з періоду перед обранням його на Наступника святого Петра, так і після цього, розпочинає свій аналіз від антропологічних основ, вказуючи на концепцію «духовності спільноти», яка, на думку Томаса Рурка, є основою розуміння соціальної доктрини Бенедиктом XVI. Життя людини, як створеної за Божим образом, має непорушну гідність, а бачення політики, тобто того, як повинно відбуватися спільне життя, ґрунтується на нашому розумінні того, що таке особа і що таке спільнота. На його думку, Бенедикт XVI розуміє політику як справу розуму, але розуму сформованого вірою. Іншим напрямком політичної думки теперішнього Папи, на який звертає увагу Томас Рурк, є розділення між Державою та Церквою. На думку кардинала Ратцінгера, таке розділення принесло користь державі, адже звільнило її від необхідності відповідати на очікування від неї божественної досконалості.

З іншого боку, повернення до передхристиянського розуміння політики призводить до виключення етичних обмежень, як, наприклад, відбувалося у нацистській Німеччині чи в авторитарних комуністичних режимах. На думку Бенедикта XVI, небезпекою для сучасного світу є міфічні концепції прогресу, науки та свободи, спільним елементом яких є прямування до розвитку ірраціональної політики, яка ставить пошук влади вище за істину. У своїй енцикліці «Spe Salvi » про християнську надію він попереджає, що те, на що ми надіємося як християни, не можна змішувати з тим, що можемо осягнути через політичну діяльність.

Посилаючись на книгу кардинала Ратцінґера «Церква, екуменізм і політика», Томас Рурк додає, що останніми часами роздільність між Церквою та державою помилково інтерпретується, як передача державі всієї публічної сфери. Коли займається таку позицію, демократія зводиться до набору процесів, позбавлених будь-яких фундаментальних цінностей. Папа, однак, наголошує на необхідності системи цінностей, які сягатимуть початкових принципів, тобто тих, які забороняють переривати невинне людське життя та в основі сім’ї ставлять постійну єдність між чоловіком та жінкою.

Серед інших аргументів автор вказує на роль сумління. На перший погляд, може здаватися, що це не стосується політичних питань, однак, навпаки, його роль є фундаментальною. Саме в глибині сумління ми зберігаємо норми, на яких ґрунтується суспільний порядок. Сумління представляє також обмеження влади держави, оскільки вона не має таких повноважень, які б дозволяли їй порушувати такі норми. Отож, сумління може обмежувати управління, натомість, його знищення є передумовою тоталітарних режимів. Томас Рурк пояснює, що Бенедиктові XVI не йдеться про применшення цінності конституційних чи інституційних обмежень влади. Тут справа сягає ще глибше: жодна інституція чи структура не зможе захистити людей від несправедливості, якщо влада зловживатиме своїми повноваженнями. В такій ситуації лише сила сумління може захистити суспільство. А сумління, в свою чергу, пов’язується з вірою, яка є його формуючим принципом.

Томас Рурк також підкреслює послідовність соціального та політичного вчення теперішнього Папи, вказуючи на повну однозгідність його останньої енцикліки «Caritas in veritate» з попередніми працями. Її можна зауважити уже у вступі, в якому Бенедикт XVI пов’язує істину з любов’ю, наголошуючи на об’єктивній істині, відкидаючи релятивістичні тенденції. А закінчується вона часто повторюваною думкою Папи про те, що саме в Христі ми знаходимо те, що є найбільш людським, що Він веде нас до зрозуміння повноти нашої природи. Саме цей християнський гуманізм Бенедикт XVI називає найбільшим вкладом у розвиток, який ми можемо запропонувати.

Велика Лінгвістична Війна

часопис CREDO — Wed, 28 Jul 2010 15:01:49 +0000

Василь Шульгін (1878 – 1976) – російський монархіст, лідер фракції націоналістів у ІV Державній думі, народився й дістав освіту в Києві (університет, право). До кінця життя згадував залюбки Україну, але тільки як Малоросію, таку собі милу О-країну Росії. До кінця життя співав хвалу Російській імперії, в 1922-му – році створення СРСР з розумінням справи написав: «Интернационал минет, а границы останутся».

Про позицію Шульгіна в боротьбі з українством в Україні пише Іван Дзюба в VІІ розділі своєї праці «Інтернаціоналізм чи русифікація». Минуло 42 роки від її першої публікації, але немає нині більш актуальної книжки, ніж ця. Хоча в 1998 році з нагоди перевидання книжки Іван Дзюба з надією написав: про «лихо давнє й сьогочасне»: щоб ми спільними зусиллями його позбулися».

Не позбулися, хоча минуло ще 12 літ. У канцелярії Президента України включно з її кримською філією спілкуються російською мовою, тільки для легковірних, тих простовірів, яких так легко обдурити, для їхнього окозамилювання вживають українську, в цьому здається вже ніхто не сумнівається. Міністерський голова розмовляє російською, в уряді переважає російська. Новообраний голова соціалістів і міністр економіки Василь Цушко пригрозив, що почне вивчати українську, якщо, звичайно, можна вірити його нещодавній заяві. Міністр освіти і науки України пообіцяв (цього разу то може бути правда) підготувати новий підручник української історії з російською допомогою (українським фахівцям не довіряє). В українському радіо-ефірі переважає російська, подібний стан і на телебаченні. Використовуючи спортивну термінологію, на українському книжковому ринку рахунок нині 1 : 9 на користь книжки російської, тобто книжки мовою національної меншини.

Перелік втрат позицій української мови під тиском «дружньої допомоги» можна продовжити: НЕдублювання фільмів, формування фонду бібліотек без української книжки, спілкування російською в українських школах… Втрачається мова, а з нею нівелюється, втрачає національну ідентичність культура, віра, традиції, побут, вся система національних цінностей.

Але ж це вже було! Була вже в українській історії «інтернаціональна» допомога – від анафеми на праці Івана Могили (1690 р.), виголошеної Собором Російської православної церкви, до нищення українських книгозбірень військом Брусилова на Буковині й в Галичині в 1914 р. Невже тому вже й не жахаємось дій нинішнього уряду чи столичної мерії – як блискавично зрадили свого Мазепу заради чужого попа, зрадили знову, востаннє 7 липня 2010 року. Яка короткозорість: «інтернаціональний» піп піде, Мазепа ж залишиться.

Давайте знову уважно перечитаємо Івана Дзюбу. «Інтернаціоналізм чи русифікація» – далі буде ?

Християни у Сирії

часопис CREDO — Wed, 28 Jul 2010 09:39:00 +0000

Християнство в Сирії сягає часів, що передували наверненню апостола Павла, але нині крихітна християнська громада бореться за виживання. Церква є меншістю, і християни ризикують втратити своє культурне надбання, пояснює архиєпископ Дамаску Самір Нассар. Він очолює помісну церкву з 2006 року.

В інтерв’ю, яке він дав порталу під назвою «Де ридає Бог», який створила Католицька мережа радіо і телебачення у співпраці з благодійною організацією «Допомога Церкві в біді», архиєпископ розповідає про труднощі, з якими стикається Церква в Дамаску, але також і про свою надію.

«Сирія – країна стародавньої християнської традиції, вона налічувала 33 тисячі храмів. У ті часи християни становили більшість населення, про що свідчать важливі історичні пам’ятки. Ще сьогодні існують і діють багато християнських богослужбових будівель. Християни – не гості в Сирії. Їх коріння тут, де вони жили пліч-о-пліч з мусульманами починаючи з VII століття.

Християнство глибоко вкоренилося в Сирії набагато раніше ісламу. Воно присутнє в Дамаску ще до святого Павла, який хрестився і знову прозрів в Дамаску.

Християни в Сирії діляться сьогодні на три групи: на монофізитські церкви (Сирійська Православна і Вірменська Апостольська), що мають своїх Патріархів в Дамаску. Потім, є Греко-Православна Церква, найбільша за кількістю віруючих. Нарешті, присутні громади Католицької Церкви та протестанти.

Всі ці Церкви, за винятком протестантів, які прибули в минулому столітті, – стародавні. Я, – пояснює архиєпископ Нассар, – належу до Маронітської Церкви, заснованої в V столітті святим самітником Мароні, який жив у пустелі між Алеппо і Антіохією.

Протягом першого тисячоліття ми, мароніти, проживали в Сирії, потім пішли в ліванські гори, а сьогодні живемо повсюди: від Австралії до Америки. Більше половини нашого населення проживає за межами Близького Сходу.

Тут, в Сирії, ми складаємо від 8 до 10 відсотків населення, а деякі стверджують про 4 – 5 відсотків. Таким чином, ми – меншість, менше одного мільйона з 21 мільйона жителів.

Найчисленніша громада – це мусульмани-суніти, які становлять приблизно 80 відсотків населення. Є й іслам іншого типу, званий «алауїти».

Всі ми жили разом протягом 1400 років. Протягом історії виникали проблеми, однак ми співіснували і продовжуємо співіснувати і понині. У моїй єпархії в Дамаську є мечеть як раз навпроти моєї резиденції. Ми чуємо їх молитви, а вони чують наші. Наше співіснування виражається в повсякденності. Я сам підтримую контакти з мусульманами: вони провідують нас на Різдво і Великдень, а ми їх – на Ашуру, Рамадан і Ійд-ал-Фітр. Воістину ми – єдина родина.

Толерантність по відношенню до християн підтримується завдяки зусиллям уряду, який дбає про меншини. Він зупиняє конфлікти між мусульманами і християнами. Уряд відіграє дуже важливу роль в цьому і діє успішно.

Мусульмани не навертають наших віруючих силою, однак якщо християнська сім’я живе у будинку з 12 мусульманськими родинами, якщо їхні діти грають разом, відвідують школу, то поступово вони засвоюють більше мусульманське вчення, ніж християнське. Ми відступаємо, оскільки перебуваємо в стані слабкої меншості, і не отримуємо достатньої підтримки, щоб жити згуртовано, зміцнювати нашу віру, передавати нашим дітям основи релігії в наших місцевих церквах.

Проблеми виникають, коли молодий християнин бажає одружуватися на мусульманці: він повинен перейти до ісламу. Мова йде про найдавніший законі, що не підлягають змінам. Ніхто не змушує християнського юнака одружитися на мусульманці, але 95 відсотків дівчат – мусульманки, а лише 5 відсотків сповідують християнство. Природньо, шальки терезів схиляються до мусульманок. Так ми теж втрачаємо віруючих.

Про перехід мусульман до християнства питання складається інакше. Багато мусульман приходять в наші храми, вивчають катехизм, беруть участь у наших зустрічах, але вони не можуть хреститися. Вони можуть бути «таємними християнами» у своїх серцях. Коли вони приходять до нас, ми їх приймаємо з відкритим серцем. Деякі відвідують Святу Месу, читають Біблію і Закон Божий. Приходять, так, але публічно змушені залишатися мусульманами.

Якщо до мене приходить молода людина з бажанням прийняти Хрещення, то я можу прийняти його, але не хрестити. Інакше виникнуть проблеми з урядом. Попри все, наша Церква радісна, активна, динамічна, а наше екуменічне життя також процвітає.

Ми працюємо разом. У Дамаську є десять єпископів: п’ять православних і чотири католицьких. Раз на місяць ми збираємося, обговорюємо пастирську роботу, молимося разом. На Літургію приходять не тільки католики, але також православні та інші християни, а мої вірні також відвідують православні богослужіння. Це сприяє згуртованості і робить нас однією великою родиною.

Споглядаючи Близький Схід, ми бачимо війну між Туреччиною і Курдистаном, війну в Іраку, війну між палестинцями і ізраїльтянами, а також війну в Лівані. Сирія – єдина країна цього регіону у мирному стані. Тому багато біжать до Сирії, в єдину спокійну для проживання країну в цій частині світу. Приїжджають жити, працювати, молитися і вчитися. Дамаськ – університетське місто. Якщо б не було Сирії, більшість християн залишила б Близький Схід».

Наприкінці інтерв’ю архиєпископ Нассар додав: «Я повинен плекати надію. Ми – Церква надії, ми не можемо бути песимістами. Адже Ісус Христос сам був біженцем, мучеником, а це додає нам сил».

Біблійний канон та апокрифи

часопис CREDO — Tue, 27 Jul 2010 15:28:40 +0000

Святе Письмо – це книга, створена багатьма людьми під Божим натхненням. Творці жили в різні історичні періоди та у різних місцевостях, тому спасительна наука, яку об’явив Бог, представлена у Святому Письмі багатьма книгами.

Незмінна кількість книг Святого Письма – це Біблійний канон. До канонічних книг Старого Заповіту належить 46 книг. До Нового Заповіту – 27. Усього – 73 книги. Як формувався цей канон та за якими принципами відбиралися книги? Це дуже складне питання, яке вимагає проаналізувати хід історичних подій, щоб зрозуміти, як Боже провидіння керувало цим процесом. Залишмо це для спеціалістів.

Кожен уважний християнин, який читає Біблію, бачить, що багато інформації, яку надає нам Церква, не завжди можливо знайти в Святому Письмі. Це стосується насамперед багатьох Богородичних свят. Господь Бог у Своїй премудрості зволив приховати інформацію про дитинство Ісуса Христа, про земне життя та останні дні Пречистої Діви Марії. Деякі люди без належної покори сприйняли такий Божий промисел, тому вирішили самотужки заглянути крізь пелену тайни та розповісти про ці моменти з життя Діви Марії та Божого Сина. Такі спроби спричинили виникнення апокрифів – релігійних легенд про життя Богородиці та дитинство Ісуса. Автори апокрифів, як правило, були невідомі та дуже часто називалися іменами апостолів, мабуть, для більшого авторитету цих розповідей. Та під якими б іменами автори не приховувалися, ці книги не можна вважати канонічними, тобто такими, які написані під Божим натхненням. Можливо, авторами цих легенд керували сильні релігійні емоції, але вони виявляли лише свої думки та почуття, а не Божі. А ще варто звернути увагу на той факт, що в період формування багатьох апокрифів панували дуже небезпечні руйнівні єресі, тому можна говорити й про те, що творцями були єретики. Отже, апокрифи не можуть мати для нас велику богословську цінність. Їх потрібно розглядати обережно та чітко відмежовувати від текстів Святого Письма. Хоч деякі твори мають історичну вартість: з однієї Богородичної розповіді ми дізналися імена батьків Марії – це Йоаким і Анна.

Природа Біблійного натхнення

Біблійне натхнення – це безпосередній вплив Бога на розум та волю людини, у процесі якого вона пише не те, на що спроможна, а те, що хоче Господь. Наслідком такої дії стала книга- Святе Письмо, головним творцем якої є Бог, а підпорядкованим автором – людина.
Чи можна стверджувати, що під час натхнення Бог послуговувався Біблійним автором, ігноруючи можливості розуму та свобідної волі людини? Звичайно, ні. Всевишній створив людину, наділивши її розумом та свобідною волею, щоб вона мала здатність Бога пізнати, Його любити, та Йому служити. Бог, надихаючи автора до написання, не забирав свобідної волі та не вносив у людський розум незвичні екзотичні знання. Що ж було насправді? Богослови різних епох намагались прокоментувати цей таємничий процес. Господь не забирав творця з того місця, де той жив, не наповнював думки якоюсь незвичною інформацією, а тільки просвічував розум, даючи людині можливість писати так, як вона сама здатна, але про те, що хоче Бог. Біблійні автори писали для тогочасних читачів зрозумілою мовою, приховуючи в ній спасительні об’явлені Богом правди. У момент натхнення на людину не чинився тиск, який би перекреслював свобідну волю, натомість на неї впливав імпульс, який запрошував до участі в Божому промислі – здійснити велику місію.

Коли автор починав писати Святі тексти, Бог йому в цьому асистував, остерігаючи від помилок. Звичайно, що мова йде не про граматичні помилки чи про недостовірну наукову інформацію, а про правдиве пред’явлення спасительних істин, які зволив оголосити Бог людині для її спасіння. Кожен, хто читає Святе Письмо, може зауважити, що фізичні природні явища пояснюються примітивною мовою. Людина описувала те, що бачила, і не супроводжувала дані науковими поясненнями, цього від неї не вимагав Бог, цього вона не могла зробити сама, оскільки наукове трактування багатьох природних явищ з’явилося набагато пізніше періоду формування біблійних розповідей. Бог прагнув передати людству ті правди, які б допомогли знайти вічне спасіння, а не розкрити наукові глибини. Тут варто згадати слова Нашого Господа Ісуса, якими Він звернувся до Своїх апостолів: «Ідіть та навчайте всіх людей, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа». Зауважте, Христос не давав наказу своїм учням навчати людей фізики, хімії, математики, а дав наказ навчати їх тих правд, які ведуть до життя з Богом, в Трійці Святій єдиному. До такої ж місії були покликані біблійні автори, вони представляли людству спасительні правди.

Християнські виміри демократії в історії західної цивілізації: історіософські роздуми релігієзнавця

часопис CREDO — Tue, 27 Jul 2010 09:40:17 +0000

Християнство та демократія в добу постсучасності, тобто критично-історичного філософського та теологічного ревізіонізму, виявляють всю повноту та неоднозначність зв’язків. Те, що раніше видавалося очевидним – позитивна спорідненість християнської віри та демократичних форм соціального життя, втрачає довіру. Справа не тільки в очевидній кризі обох, але й у взаємному розчаруванні та навіть ressentiment.

Спроби вивести генеалогію спільної кризи вказують на неможливість відмежування історичних ліній, отже актуальним завданням є не так критика демократії чи християнства в їх поодинокості, як прояснення характеру їх зв’язків, причин невдачі спільного проекту, недовершеності їх синтезу. Класичні праці М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі були спрямовані на критику західного християнства, сучасні ж філософи постхристиянської доби, розібравшись з християнством, обирають предметом деконструкції ті демократичні форми, що сформувались на християнському Заході і в непрямий спосіб донині продовжують виконувати роль християнського суспільного вчення.

Мало хто всерйоз, без постмодерністської іронії осмислює той факт, що на синтезі християнства та демократії досі тримається світова цивілізація, а тому навіть теоретичні закиди проти їх діалогу та синтезу ставлять під загрозу єдність світу, точніше історично складені міжрелігійні та міжкультурні відносини. В українській науці доленосні для цивілізації взаємини християнства та демократії найбільш всебічно та ґрунтовно досліджувались групою Ю. Пахомова, С. Кримського, Ю. Павленка [1]. Змістовне дослідження закономірностей розвитку громадянського суспільства, здійснене А. Карасем [2], дозволяє визначити і роль християнства в соціальному житті, участь церков у побудові громадянського суспільства. Загальні тези названих теоретиків цивілізаційного процесу і демократії мають знайти і релігієзнавчі експлікації, зважаючи на особливу роль християнства та демократії для культурно-духовного та соціально-політичного дискурсів мислячої, проєвропейської спільноти України. Християнство як духовний вибір нації і демократія як форма самоорганізації суспільства передбачають, підтримують одне одного. Прикметно, що для прибічників демократії це не завжди очевидно, проте критики демократії неминуче зачіпають і західне християнство, для них це однопорядкові явища.

Те, що було сполучено протягом майже двох тисячоліть, навряд чи варто розривати сьогодні, проте доцільно передивитись природу та типологію їх зв’язків, виходячи із багатого історичного досвіду. Отже, метою даних роздумів буде обґрунтування нерозривності-незлитності християнства та демократії в історичному та теоретичному аспектах.

Історичний досвід світової цивілізації доводить невипадковий характер демократії як ідеї та соціальної форми. Ця теза свідомо ставиться в опозицію думці С. Гантінгтона про унікальність Заходу з його антично-християнською демократією. Можна казати про унікальність умов виникнення демократії, своєрідність її певних форм, але не можна назвати унікальною традицію, що домінувала в ойкумені, а потім і в глокальному (glocal поєднує глобальний та локальний рівні) всесвіті дві тисячі років.

Християнство виникає в імперії, але ця імперія адаптувала багато демократичних традицій ранньої античності, зберігши ініціативу та соціальний потенціал громадян, право висловитись, можливість вірити або не вірити. Загалом, немає прямого та необхідного зв’язку між демократію та релігійною свободою. В історії людства часто саме імперії дивували релігійним плюралізмом – Вавілонська, Персидська, Македонська, Римська. Однак дуже швидко і непередбачувано часи свободи змінювались переслідуваннями іновірних, адже права ґрунтувались не на кодифікованому праві, а на милості і рівні особистої духовної культури імператора.

Завдячуючи давнім грекам прикладами демократії, що відбулась (в цьому і полягає унікальність західної демократії, що вона стала соціальною реальністю, зійшла з неба на землю), ми маємо сказати і про універсальність демократичних ідей, які вітали у повітрі, пробивались скрізь, але зникали, так і не народившись, не перетворившись на соціальну плоть та кров.

Насправді, демократія починалась з інтуїцій поетів, генія мислителів, екзальтації пророків — з колективної культурної пам’яті народу, незалежно від історико-географічного ареалу його життя. Демократія є вродженою ідеєю, колективним архетипом золотого віку людства, його едемської простоти та свободи, коли людина жила з Богом в саду, не будувала міста, не засновувала царства з їх складною соціальною структурою.

Демократія має безперервну лінію в історії, яка йде від Античності до сьогодення. З моменту виникнення в умовах імперії християнство стало вираженням багатьох демократичних ідеалів та цінностей, звісно, надаючи їм власного наповнення. Навіть такі самодостатні держави, як середньовічна Венеція, живились християнськими ідеями плюралізму та демократії. У період Ренесансу християнство читали крізь демократію — і навпаки. Ніщо не зникало нікуди і з пустоти не виникало, мали місце різні типи культурних, соціальних, релігійних, політичних синтезів. Ніхто не заперечував християнські витоки демократії, навіть «титани Відродження», як їх називали в радянській історіографії, лише додавали елементи античності і спробували дати власні інтерпретації антично-християнському синтезу.

Ренесансний розквіт культури – і духовної, і політичної – був перерваний Реформацією, яка поставила на порядок денний теолого-політичні проблеми. «Осінь Середньовіччя» реформатори пропонували перетворити на весну Нового часу, оновити історичний час, підтримати паростки нового – національних рухів і держав, капіталізму і його творців, реформованої церкви та її союзу з новою владою.

Реформація дала життя новим історичним силам – людям чистого капіталу і чистої влади, вільним від попередньої доби та її ідеології, але втримати контроль за ними не змогла. Реформатори, які закликали церкву до чистої віри – без політики та бізнесу, тим самим підтримували чисту політику та чистий бізнес – без віри обов’язкової, примусової. Але надії реформаторів на те, що демократія та капіталізм вільно та свідомо оберуть своєю основою реформоване християнство і будуватимуть нове суспільство на ньому, в історичному масштабі не справдились.

Громадський союз, або колективний договір чистої політики та чистої економіки з чистою вірою не відбувся. Більшість людей обирали віру або суспільні справи, не замислюючись над соціально-богословськими апоріями. Це можна було б назвати невдачею реформаторів, якщо не зрозуміти, що іншого і бути не могло – акцент на особистому виборі і свободі передбачав відмову так само, як і прийняття. Розподіл суспільства на тих, хто обирав віру та демократію, і тих, хто обирав віру чи демократію, з тих пір визначатиме динаміку західного християнства. Цей вибір був вільним і свідомим і став серйозним випробуванням для демократії, що народжувалась з християнства і вже виходила з його опіки.

Наступним іспитом для християнської демократії стало саме це питання – чи дати волю новій, секуляризованій демократії; чи поступитись місцем новим силам; чи визнати остаточне розмежування віри та політики, яка перестала бути чистою і стала на місце релігії, стала політикою релігійною. Залишатись демократичним в християнському сенсі означало визнати названі зміни і навчитись жити у меншості, жити у світі плюралістичному.

Таким чином, монополія християнства на демократію зберігалась до Нового часу, коли формується простір суспільно-політичного, виникає суспільство як суб’єкт, індивідуалізм як соціальна доктрина, секуляризація як політична програма. Християнство, яке завжди мало усвідомлювати свою інакшість щодо панівного соціального ладу, опинилось на маргінесі суспільства і сповна відчуло забуте відчуження.

Соціально-філософська думка того часу вдало перекладала християнські духовні основи демократії на мову секуляризму, залишаючи від цілісного суспільного вчення лише етичні та прагматичні орієнтири. Після релігійних війн здавалося, що наступить «вічний мир», якщо політика буде керуватись принципом ефективності, якщо realpolitik витисне залишки релігійного фанатизму, а разом з ним і будь-якої релігійної аргументації.

Християнство, яке слугувало основою середньовічного суспільно-політичного ладу розглядалось як його пережиток. Пафос «відділення» церкви від держави та освіти панував в суспільстві і підтримував парад інших автономій різних сфер життя від церковного впливу — науки, культури, політики.

Зрештою, автономія всіх від всіх стала загрозою для існування самого суспільства. Наприкінці експерименту з секуляризації та автономізації людина залишається насамоті. Демократичне суспільство, побудоване на єднанні індивідуальних волей і спільного блага, відповідно до рівня автономізації породжує небачене донині відчуження. «Розумний егоїзм» закінчується атономізацією суспільства, розбалансуванням соціальної системи. Відсутність етичного консенсусу, відповідальності за іншого і всіх в сучасній філософії пов’язується з втратою Присутності, занепадом соціальної метафізики, репрезентантом якої виступало християнство.

Соціальні філософи констатують, що західна демократія втомилась бути насамоті (А. Глюксман) і не може довго підтримувати існування завдяки комунікації та конструюванню з власного соціального матеріалу «того ж самого» (Ж. Бодрійяр). В той же час в християнстві накопичений величезний смисловий потенціал для заповнення порожнечі старіючих соціальних форм.

Християнство переживало різні культурні та політичні системи і виробило навички виживання та адаптації в кожній з них. Класичне тринітарне богослов’я добросусідства закладає ідейну основу для реконструкції демократії. Сучасне католицьке соціальне вчення та протестантські теологічні підходи конкретизують концепт «єдності у різноманітті» згідно з новими викликами і загрозами демократії. Західне богослов’я об’єднує критичне, але водночас лояльне ставлення до демократії. Усвідомлюючи кризовий стан та вичерпаність секуляризованої демократії, теологи працюють над вдосконаленням існуючих форм та формуванням оновленої парадигми. Більше того, теологія адаптувала для церкви саме демократичні способи організації спільного життя та взаємодії з суспільством.

Що цікавить християн у демократичному спадку? По-перше, досвід демократії як народовладдя, прямого управління, підзвітності влади простому люду, тісного та прямого зв’язку вищого рівня влади з нижчим рівнем мас. Подібні схеми реалізуються в певних типах церковної організації. По-друге, демократичний тип суспільного устрою, коли більшість домінує згідно з вибором всіх, але меншість почувається захищеною, активною, відповідальною, «своєю» в тому ж самому суспільстві, яке наче обрало «інших». Такий тип відносин більшості та меншості дозволяє християнським спільнотам почувати себе захищеними в полірелігійному суспільстві. По-третє, плюралістичний тип соціальної картини світу, в якій є місце різним і право бути рівним. Цей тип організації соціального простору вимагає толерантності та забезпечує соціальну онтологію релігійної свободи. По-четверте, фундаментальне право на внутрішній вибір, свобода совісті, непорушна духовна приватність. По-п’яте, елементарне право висловитись, бути почутим і сприйнятим з повагою в будь-якому разі; адже в демократії поважається не правильна точку зору, а саме право мати позицію (будь-яку, але з урахуванням інших) і мужність її обстоювати. Насамкінець, можливість своє висловлювання втілити в життя, реальна можливість проекції власної думки в соціальну дію, коли демократія сповідується не словом або ділом, але словом і ділом. Вільний та легкий перехід слова в діло, і навпаки, є ознакою демократичного дискурсу і привертає увагу християн, для яких віра та добрі справи, істинне вчення та сумлінна праця є нерозривними.

Сполучення християнства та демократії може і має бути різноманітним і різновимірним. У назву статті винесене поняття про християнські виміри демократії, тобто про певну типологічну, історичну, культурну спорідненість християнської віри і демократичних соціальних форм. Як було показано, історична доля християнства та демократії донині є спільною, проте типи і форми відносин продовжують змінюватись.

Християнські виміри демократії у вигляді соціальної структури та соціальної дії завжди присутні в суспільному житті європейських країн, адже більшість населення залишається християнським і визначає політику відповідним чином. Водночас на тлі демографічної кризи конче актуальними стають виміри ідейні, концептуальні, програмні – чи зможе християнство постхристиянської доби знов взяти на себе відповідальність за секуляризовану демократію і оновити її.

Хочеться сказати і про зовсім прості на перший погляд сполучення християнства та демократії – про християнську демократію та демократичне християнство.

На сьогодні християнська демократія представляє собою політичний бренд, позбавлений власне християнської основи. Так, релігієзнавцям, а особливо електорату Німеччини і навіть України, цікаво було б почути, що саме християнського мають політичні утворення типу ХДС, що християнського містить «християнська демократія».

Між тим християнська демократія може стати потужним ідейним рухом, якщо запропонує нове наповнення, актуальну перспективу для демократичних, або транзитних суспільств. Перспективи християнської демократії залежатимуть від перспектив демократичного християнства. Християнський вплив на демократичні процеси залежатиме від того, наскільки само християнство здатне бути демократичним, протистояти внутрішнім спокусам тоталітаризму та закритості, тенденціям стагнації, богословській та внутрішньоцерковній кризі.

Концепт демократичного християнства актуалізує історичний досвід здорового індивідуалізму, вільного братства, спільноти, рівності всіх перед Богом, євангельської простоти, соціальної солідарності. Розчарування європейців у демократії прогресує на тлі церковної кризи, що дозволяє зробити припущення: якщо церква буде здатна на нову реформацію і повернення до апостольського образу, вона може стати цікавою для постхристиянського суспільства. У демократії немає внутрішнього ресурсу для оновлення, суспільство доби «пост» виснажене на власні, секуляристські концепти. Отже, нове життя для демократії пов’язане з трансформаціями християнства.

Література

1. Пахомов Ю.М. Пути и перепутья современной цивилизации / Пахомов Ю.М., Крымский С.Б., Павленко Ю.В.. — К.: Междунар. деловой центр, 1998. – 432 с.

2. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях / Анатолій Карась. — К. : Видавничий центр ЛНУ ім.Івана Франка, 2003. — 520 с.

«Кожен християнин має пам’ятати — уже через те, що ми є образом і подобою Божою, ми повинні плекати чесноту тверезості»

часопис CREDO — Mon, 26 Jul 2010 12:21:03 +0000

Уже вдруге після ХІХ ст. відроджується рух за тверезе життя в УГКЦ. Відповідною діяльністю займається міжєпархіальна підкомісія УГКЦ «За тверезість життя». Роботу з оздоровлення алкозалежних людей розпочали з Тернопільсько-Зборівської єпархії, де діє Консультативно-просвітницький центр для допомоги залежним від алкоголю та членам їхніх родин. Перші результати праці очевидні — десятки людей, які до того безрезультатно оббивали пороги лікарень та приймалень розмаїтих «цілителів», повернулися чи поступово повертаються до повноцінного життя у Бозі і з Богом. Уже в 12 парафіях у Тернополі та прилеглих до нього містах і селах започаткували «Золоті книги тверезості». Лише в кафедральному соборі Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці у Тернополі не вживати алкоголь зовсім або ж впродовж певного часу присягнули вже понад 200 осіб. Однак на одній єпархії у підкомісії зупинятися не збираються…

Отож про те, чому українці зловживають спиртним, хибні уявлення про алкоголь у суспільстві і як можна зарадити цій хворобі, розповідає голова підкомісії «За тверезість життя» отець-доктор Андрій Логін.

— Отче, що спонукає алкозалежних людей звертатися саме до Консультативно-просвітницького центру?

— Це люди, які у повній мірі або частково усвідомили, що вони потрапили в алкогольну пастку, з якої своїми силами вибратися не можуть. Також багато людей вже перепробували різні методи подолання алкоголізму. Це і детоксикація у лікарні, і кодування, можливо, навіть вшивання. І зазнавши чергової поразки, вони кажуть: “У нас тепер є тільки одна надія — на Бога”. Оскільки нашу підкомісію, наш напрям праці створила Церква, то ці люди приходять у надії, що саме Бог допоможе їм остаточно вирішити цю проблему.

— Чи можна допомогти людині, яка не усвідомила, що вона алкозалежна?

— Навіть останній в очах людей пияк, нікому не потрібний, безнадійний, той, що все втратив і володіє лише тим, що сам ще живе на світі, має шанс на оздоровлення. Щодо допомоги людям, які не усвідомлюють свого узалежнення, є методи штучної інтервенції. За допомогою них особу можна поставити у такі обставини, створити таку психологічну обстановку, що вона побачить — алкоголь є причиною її бід, а не порятунком. Але для штучної інтервенції потрібно багато часу і зусиль передусім зі сторони близького оточення тієї людини — тих, хто має в її очах певну міру авторитету. Працюючи з оточенням, ми можемо показати шлях того, як спонукати до оздоровлення. Але чи піде людина цим шляхом, гарантувати не можна. Останнє слово завжди залишається за самим узалежненим, і будь-які моменти примусу не можуть дати результату. Людина повинна у своєму серці визнати, що алкоголь є її проблемою, і сама захотіти змінити ситуацію.

— Хто належить до групи ризику, найбільше наражається на небезпеку узалежнення?

— Відповідь однозначна. Група ризику — це, передусім, молодь, адже алкозалежні, хто б вони не були, також часто є для когось татом або мамою. Світова організація охорони здоров’я подає інформацію, що хоча залежність від алкоголю не передається на генетичному рівні, психологічна атмосфера у таких сім’ях сприяє формуванню типу свідомості, за якого діти, якщо й не стають алкозалежними самі, часто знаходять такого партнера. Або ж вони мають значну кількість психологічно-особистісних проблем: комплекси, необґрунтовані почуття страху, тривоги, різні упередження щодо своєї людської цінності та гідності. Але, згідно зі статистикою, понад 50 % дітей, які виростають у сім’ї, де є залежний від алкоголю, таки самі стають узалежненими.

Ми бачимо, що молодь бачить своє дозвілля практично неможливим без спритного: починаючи від дня народження і завершуючи звичайним проведенням вільного часу. Навіть з погляду фізіологічних особливостей організму, молоді люди надзвичайно швидко можуть стати узалежненими. Вони сьогодні найбільше вражені цією проблемою.

— На підставі досвіду роботи Центру, як можна охарактеризувати початок алкогольної залежності у наших сучасників?

— Кожна особа має і тут свою неповторну долю, але фактом є те, що майже всі люди, які звертаються за допомогою, розпочали свій споживання алкоголю в сім’ї. Тобто перший раз у житті їм дали вжити алкоголь їхні ж батьки. Звісно, що у таких випадках не було якогось наміру, щоб дитина впилася. Усе було символічно або, як у нас кажуть: «Бо ти вже дорослий», «За здоров’я» чи «На язичок спробувати»… Це робили, щоб людина не відчувала себе якоюсь мірою гіршою у середовищі тих, хто вже вживає алкоголь. І це був початок того довгого шляху, який призвів до узалежнення.

Що зробили батьки? Дитина до певного віку сприймає їх як беззастережний авторитет. Коли вона щось приймає від батьків, приймає це як щось добре, адже знає, що батьки її люблять і нічого поганого не хочуть. Дитина у таких випадках формує у свідомості переконання, що алкоголь — це щось позитивне. Вона втрачає відчуття небезпеки спиртного, руйнується своєрідний бар’єр. Батьківський приклад часто є початком кінця, хоча шлях до узалежнення у когось триває п’ять, а в когось — десять років.

Я б хотів звернути увагу, що узалежнення спершу розвивається не на фізичному, а на психологічному рівні. Цей момент сьогодні батьки не враховують, бо коли навіть дитина не вживає алкоголь у великих дозах, вона все рівно починає поволі ставати алкоголіком. Вона починає сприймати алкоголь як засіб, що допомагає налагоджувати контакти з особами протилежної статі, проводити “веселе” дозвілля. Через такий підхід людина втрачає природну здатність на тверезу голову спілкуватися, долати труднощі, стрес, непорозуміння, досягати певних цілей.

— Чи усвідомлює цю небезпеку наше суспільство?

— Я би сказав, що воно зараз поглинуте своєрідною алкогольною ментальністю, не може уявити собі життя без споживання алкоголю. Існують тільки винятки з такого правила. Мені доводиться час від часу спілкуватися з людьми, які пам’ятають довоєнні часи. Тоді українці святкували весілля так, що на велику кількість людей — практично на все село, була одна пляшка спиртного і тільки найпочесніші гості могли скуштувати його з невеличких стаканів-наперстків. Люди веселилися і раділи на тверезу голову.

Але коли ми подивимося на історію України, принаймні на останні 200 років, то побачимо, що маємо велику проблему з алкоголем. В історії, у політичній площині алкоголь був одним із засобів контролю над нашим народом. Ще цариця Катерина, якщо не помиляюся, сказала, що п’яним народом легше керувати. І в історії Правобережної, і Лівобережної України алкоголь був засобом реалізації різних політичних цілей і проектів.

— Як ставиться до проблеми алкогольної залежності держава Україна?

— Позиція держави щодо алкоголю сприяє тому, щоб люди його вживали. Маю на увазі те, що сьогодні немає дієвих механізмів, якими б держава могла протидіяти певним трендам чи субкультурі, яка вже з’явилася у молоді. У нашій державі є дуже сильне алкогольне лобі. Практично кожна політична сила, що представлена у Верховній Раді, має свій алкогольний бізнес. І зволікання з прийняттям дієвих законів щодо боротьби з пияцтвом, збереження здоров’я молоді є свідченням того, що порушення цього питання не було в інтересах людей, які мають представляти інтереси народу. Ось така розбіжність.

— Що держава може зробити для боротьби з пияцтвом?

— Передусім потрібно розпочати глибокі реформи в освітній галузі, які стосуються навчального процесу у школі. Потрібно дбати про формування у дитини усвідомлення цінності здоров’я, у підростаючого покоління має відбутися зміна свідомості. У навчальний процес варто включити ознайомлення з наслідками узалежнення і не тільки від алкоголю, а й від наркотиків та ігрових автоматів. Діти мають зрозуміти, що узалежнення — страшна хвороба. А сьогодні вони цієї інформації не отримують. Важливо, як держава подає інформацію. Вона повинна не тільки сприяти соціальній рекламі. В ефір треба запускати програми, які б докладно пояснювали, що з собою несе споживання алкоголю. У такому випадку варто розглядати й історію нашого народу, і судні питання, і проблеми підліткового узалежнення. Тобто про це треба говорити, доносити конкретну інформацію, якою сьогодні пересічний українець просто не володіє. Кажуть же, що зловживання алкоголем — просто погана звичка або слабка сила волі. Насправді ж це дослівно хвороба, як і ціла низка інших недуг.

Держава має запровадити серйозні покарання за торгівлю спиртним. Хоча уже є нові правила, що контролюють ці питання, але регулювання існує часто тільки де-юре. Натомість де-факто можна побачити підлітків, які йдуть з пляшкою пива, ховаються з нею. Тобто є люди, які не бояться продати алкоголь неповнолітнім.

— Як тоді можна охарактеризувати роботу сучасної медицини у боротьбі з алкозалежністю?

— Її потрібно реформувати з огляду на лікування. Наркологія, як така — спадщина комуністичного підходу до вирішення проблем пияцтва. У світі маємо досвід реабілітаційних центрів, де застосовують найновіші методи психотерапії. Зрештою, є багато інституцій, які займаються реабілітацією, діючи у співпраці з державою і Церквою. Така духовно-психологічна реабілітація — крок, який потрібно застосувати для лікування узалежнених. Бо наркологія концентрує увагу все-таки на фізичному аспекті узалежнення і після детоксикації не продовжує лікування психологічного, духовного світу людини.

Можна поглянути, наприклад, і на досвід Америки. Там у великих фірмах є психологи, які відслідковують поведінку і мотивацію співробітників. Якщо бачать, що людина починає втрачати інтерес до праці, запізнюється, проявляє безвідповідальність, її одразу викликають на розмову до такого психолога. Коли зауважують, що працівник вже має проблеми з алкоголем, його не виганяють з роботи, аби так вирішити питання. Йому дають шанс відновитися через проходження реабілітації. Сьогодні у нас такого механізму немає. Це саме можна сказати і про людину, яку спіймали під час керування авто у нетверезому стані. Її штрафують, забирають права, але питання узалежнення не вирішують. Очевидно ж, що коли людина наважується сісти за кермо у стані сп’яніння, можна апріорі сказати, що вона вже є узалежненою. Це не є типова поведінка здорової особи, і про таких людей потрібно дбати, вирішувати першопричини узалежнення.

— Чим тоді вирізняється робота Церкви у цьому напрямку?

— Від 2006 року, відколи існує наша підкомісія, ми працювали над створенням методу реабілітації, який би підходив до справи насамперед з її духовної сторони. Наш центр у Тернопільсько-Зборівській єпархії — пілотний проект, але ми працюємо над тим, щоб таких центрів було якомога більше, принаймні, у кожній єпархії по одному. Центр має різні напрямки діяльності, першим з яких є допомога залежним від алкоголю. Друга категорія — співзалежні. Маємо метод духовної терапії для людей, які є близькими до узалежненої людини і відчувають на собі наслідки цієї залежності. Їм ми найперше допомагаємо повернути відчуття власної гідності і духовний мир, рівновагу. Третя категорія — підлітки. З осені цього року розпочинаємо працю з неповнолітніми, які самі мають узалежнення або живуть у сім’ях, де є узалежнена людина. Ми побачили, що є великий запит на допомогу таким дітям. Відповідна сфера залишається неохопленою проектами соціального характеру. Окремий напрям нашої діяльності — просвітництво. Ми йдемо у школи, інші навчальні заклади, знайомимося з підлітками. Ми не читаємо лекцій, а проводимо інтерактивні тренінги, через спілкування з дітьми показуємо наслідки вживання алкоголю і покликання людини у Божому задумі. Показуємо, що вибір — вживати чи не вживати — залишається за ними, і від цього вибору залежить, ким вони будуть завтра. Ми наголошуємо, що свобода людини без віри в Бога переростає у саморуйнування.

Ми йдемо також у селищні ради, зустрічаємося з їхніми працівниками, усіма держслужбовцями, депутатами, членами виконкомів, дільничним інспектором, завклубом, завбібліотеки… Доносимо практичну інформацію щодо питань узалежненості, мотивуємо їх — даємо зрозуміти, що проблема алкоголізму є не просто проблемою їхнього сусіда чи якогось підлітка з девіантною поведінкою. Це проблема всього села. Ми показуємо, що вони, як представники влади, наділені певною мірою авторитету, можуть змінити сам підхід до споживання алкоголю в межах їхнього села.

— І як реагують керівники таких сіл?

— По-різному. Маємо досвід як чітко вираженої ворожості і через байдужість до справді вираженого захоплення усвідомленням того, що треба діяти, змінювати. Є багато випадків, коли ті ж самі наші слухачі як не самі мають алкогольний бізнес, то його прикривають. Вони мають певний інтерес у цій справі і саме від них спостерігаємо негативну реакцію.

— А що про проблему алкоголю повинні знати усі християни?

— Я б хотів, щоб люди, читаючи ці рядки, збагнули своє місце як християн у боротьбі проти пияцтва. Ми всі покликані до того, щоб наслідувати Христа, ділитися з людьми, яких зустрічаємо, нашим духовним скарбом. Це стосується, серед усього іншого, і чесноти тверезості. Щоб ми, як християни, пам’ятали, що віддячуватися алкоголем є неправильно, що святкувати духовні події з алкоголем християнам аж ніяк не личить.

— Зрештою, чи є гріхом вживання алкоголю та пропонування його іншим?

— Віддячуватися алкоголем людям, які не є узалежнені, — моральна провина. Очевидний гріх це тоді, коли ми, наприклад, даємо алкоголь узалежненій людині замість платні за виконану роботу. Гріх також є тоді, коли батьки дають своїм дітям поганий приклад щодо алкоголю, тобто наливають їм спиртне, самі приходять додому п’яними, і діти це бачать, не реагують на те, що дитина приходить із запахом алкоголю з дискотеки… Тому я би хотів, щоб кожен християнин пам’ятав — уже через те, що ми є образом і подобою Божою, ми повинні плекати чесноту тверезості. Кожна людина має розум і свобідну волю як духовні дари. Коли ж вона впивається — втрачає ці дари — і диявол нею легко маніпулює. Через таку людину він спокушує також інших людей. У кінцевому результаті людина може стати узалежненою, рабом хімічної речовини і вже нездатна бути слугою Божим, дитиною Божою.

Довідка

Міжєпархіальну підкомісію «За тверезість життя» у складі Комісії у справах душпастирства охорони здоров’я УГКЦ утворили у жовтні 2006 року згідно з рішенням 32 сесії Синоду єпископів Києво-Галицької Митрополії УКГЦ. Підкомісія за тверезість життя має за мету протистояти поширенню алкогольної залежності в українському суспільстві і тим самим допомагати людям жити відповідно до їх власної гідності, дарованої Створителем. Адреса інтернет-сторінки підкомісії http://www.sober-way-of-life.org.ua/.

Консультативно-просвітницький центр для допомоги залежним від алкоголю та членам їхніх родин діє у Тернополі за адресою: вул.. Замонастирська, 1, 2-й поверх у приміщенні Тернопільського благодійного фонду «Карітас». Контактний телефон 098-552-95-13.

Як вимолити щастя?

часопис CREDO — Fri, 23 Jul 2010 14:53:23 +0000

У Ризі гостює католицький священик Ян Білецький MIC, який молитвами допомагає хворим повернути здоров’я, бездітним – народити дітей, самотнім – зустріти кохання, алкоголікам – кинути пити, одержимим – повернути свободу.

Кілька днів тому мені подзвонила знайома лютеранка, з якою ми рік тому познайомилися в паломницькій поїздці в Пюхтіцький Успенський монастир, і з хвилюванням випалила: «Наташа, хочу поділитися з тобою цінною інформацією! До Риги приїхав католицький священик, який творить справжні чуда, – бездітним вимолює дітей, незаміжнім -наречених, а ще позбавляє від всякого роду залежностей. Я відразу пригадала, що ти дуже хотіла кинути курити. Давай кулею до нього!»

Виявилось, що приїжджий отець служить в ризькій церкві Скорботної Божої Матері на вул. Пілс, 5. Там же після закінчення Меси він особисто зустрічається з тими, хто по «сарафаному радіо» приходить до нього з проханнями про допомогу, а потім впродовж години-двох молиться у вівтарі за кожного по черзі.

Заздалегідь уточнивши, що о. Ян Білецький творить свої добрі справи у Ризі за офіційним дозволом кардинала Пуятса, я стрімголов поспішила на зустріч до унікального священика.

По дорозі спохопилася, що навіть не взнала, з якої країни приїхав отець Ян і якою мовою розмовляє. Але довго нервувати із цього приводу не довелось – закордонний гість зустрів мене словами чистою російською мовою: «Здрастуйте, здрастуйте! Який я радий вас бачити!»

Як стають особливими священиками

Отець Ян Білецький живе в Севастополі, служить в костелі Святого Климента Римського. Він один з одинадцяти священиків Кримської дієцезії Католицької церкви.

Родився майбутній священик в маленькому українському містечку Кам’янець-Подільський в багатодітній сім’ї католиків – переселенців з Кракова. Хлопцем мріяв одружитися і мати мінімум десять дітей, хотів поступати в інститут.

Думку стати священиком в ньому посіяла… радянська школа. За те, що хлопчик постійно ходив у храм, вчителі постійно викликали його на лінійки і ганьбили: «Ось, ксьондз майбутній стоїть, хай всі на тебе поглянуть!» І хлопчик задумався: а чом би й ні?

Сьогодні о. Ян має за спиною 29 років священицького стажу. Рівно стільки ж років він не був в Латвії – країні, яка, як виявилось, зіграла в його долі одну з провідних ролей.

- Після закінчення середньої школи я хотів поступити в підпільну духовну семінарію у Львові. Але католиків всіляко переслідував КДБ, і мені порадили їхати вчитися в підпільну семінарію, яка була в Латвії, – розповідає о. Ян. – Так в 1976 році я виявився в Резекні, де хлопцями, що мріють стати священиками, займався о. Пентюш.

Ми жили в різних містах, працювали на різних роботах. Іспити складали в Ризі: нам давали адресу, у встановлений час ми приходили, стукали особливим стуком і нас впускали.

Потом через переслідування КДБ мені довелося переїхати до Каунасу і доучуватися там. В священики мене висвятили теж в Литві – в маленькій каплиці, яка знаходилася в лісі недалеко від якогось села.

Після висвячення єпископ Литовський побоявся дати мені офіційний документ, підтверджуючий факт того, що я став священиком. Це було дуже небезпечно!

А документ цей мені дав нинішній кардинал Латвійської Католицької церкви і тодішній канцлер курії Яніс Пуятс. Я йому до цього дня за це дуже вдячний.

Буквально відразу після висвячення мене затримали і на півроку посадили під домашній арешт. Весь цей час намагалися з мене вибити імена людей, які мене вчили, висвячували, видавали документи. Це був страшний час. І тортури довелося пережити, і переслідування…

Між небом і землею

Всі ці 29 років о. Ян Білецький молиться за хворих і біснуватих. Його молитви про зцілення дієві.

Все почалося, коли у о. Яна важко захворів друг-єпископ і попросив помолитися за нього. Священик спеціально залишився в церкві після Меси і від щирого серця почав благати Бога зцілити свого друга. Друг видужав.

Через деякий час вже інший знайомий звернувся до священика з проханням про допомогу. І знов о. Ян молився при вівтарі із сльозами на очах. І знов був почутий.

Сьогодні на рахунку священика Білецького тридцять дітей, яких він вимолив бездітним жінкам, 92 людини вилікувалися від наркотичної залежності, 3053 – від алкоголізму, дві жінки, зцілені від сліпоти, і десятки звільнених від біснуватості.

А зовсім недавно після закінчення однієї з Мес о. Ян з неприхованою радістю розповів рижанам, що до списку жінок, «відмолених» ним, додалася тридцять перша – журналістка з Києва, яка народила хлопчика у віці 42 років.

Деколи чудо трапляється відразу, часом – через кілька тижнів або місяців невпинних молитов (якщо така воля Божа).

- Найдієвіший час для молитов в нашому часовому поясі – 21.00. Тому що за ізраїльським часом воно припадає на 15.00 – годину, коли помер на хресті розп’ятий Христос, – розповідає о. Ян.

– У вас є якесь пояснення своїм здібностям?

- Та нема у мене жодних здібностей! – без всякого зовнішнього прикрашання відповідає священик. – Це Бог творить дива, а не я. Просто я вірю в Його всемогутність, і тому Він чує наші благання. Я дуже боюся і дуже не хочу загордитися! Як тільки почну думати, що володію якимись диво-здібностями, то не зможу більше допомагати людям. Гріх гордині дуже небезпечний.

– А невіруючим ви теж допомагаєте?

- Звичайно! Говорю: ну що ви такі невіруючі, давайте будемо молотися. І ми молимося. Інколи по сім місяців. І Бог посилає людям те, що вони просять. І я говорю їм: ну ось, а ви не вірили! Треба лише повірити.

Як і належить священнослужителеві, матеріальної подяки за свою молитовну допомогу о.Ян не бере. Приймає лише пожертвування на Месу.

- Божа милість не продається, – з посмішкою говорить о.Ян.

Число «пацієнтів» у священика, зрозуміло, зростає з кожним роком. Вимолювати у Бога їх прохання о. Яну доводиться по декілька раз на день. Інколи навіть з телефонною трубкою в руках – щоб той, що просить і знаходиться на іншому кінці дроту (тобто в іншій країні), брав безпосередню участь в молитві.

Отец Ян прекрасно знається на комп’ютерних технологіях, спілкується по скайпу, бере участь в багатьох міжнародних релігійних форумах.

В рідному Кам’янці-Подільському і інших містах України періодично проводить реколекції з алкоголіками, наркоманами, курцями. Говорить, що приїжджають на ці «збори» і депутати, і дипломати, і священики інших конфесій.

Той, що виганяє бісів

Отець Ян має офіційний статус екзорциста, який Католицька Церква дає священикам, здатним виганяти з людей лукавих духів.

- Люди взагалі-то дуже бояться цього слова – «екзорцист». Але статус екзорциста священикові завжди підтверджує єпископ. Тому що даром розпізнавання біснуватості в людині, звичайно, володіє далеко не кожен священик.

І не всякого духа можна вигнати швидко. Про деяких я молився по півтора роки.

Спочатку боявся проводити екзорцизм, хоча мав право. Молодим був ще, без досвіду. Не знав: що, як, навіщо, як це все? Ось зараз дуже часто лікарі не можуть поставити людям діагноз. А діагноз найчастіше в таких випадках – демонічна дія. Допомогти може лише Церква. І та ж шизофренія – це не шизофренія, а демонічна дія.

Тому раніше хвору людину спочатку віддавали на молитву, а потім лікареві.

А зараз вважають, що, навпаки, спочатку треба до психотерапевта.

– Вас вчили екзорцизму спеціально?

- Цьому не вчать. Скільки є священиків, які не бачили екзорцизму і не вірять в нього! Такі люди говорять, що все це вигадки, дурниці. Була б моя воля, я всіх цих дияконів на рік послав би екзорцистові на допомогу, щоб помагали. І тоді відразу приймали б священство з великою вірою, а не так, всліпу. І знали б, що це дуже небезпечні речі.

Ідіть і просіть

Ззовні о.Ян справляє враження абсолютно звичайної світської людини. Досить успішної, освіченої. Інтелігентний такий і дуже привабливий чоловік.

Якщо у вас є бажання звернутися з проханням до о. Яна – ідіть і просіть. Гість з Севастополя пробуде в Ризі до 25 липня. Кожен вечір в 19.00 в храмі Скорботної Діви Марії він служить Месу, а опісля розмовляє з кожним, хто до нього звертається.

Як вберегтися від демонічних дій і уникнути страшних хвороб:

1. Більшість незрозумілих знаків, символів і зображень, які настільки актуальні в сучасній моді, небезпечні не лише для душевного здоров’я людини, але і для її життя в цілому!

Недавно на одній з ваших ризьких вуличок я зустрів цілу групу молодих людей, на одязі і аксесуарах яких був зібраний просто весь цвіт диявольських знаків. «Мої майбутні клієнти!» – подумав я. В майбутньому у них обов’язково почнуться проблеми. І на жаль, незнання не врятує їх від відповідальності.

Чом? Тому що сатаністи регулярно здійснюють обряди і ритуали на всі ці незрозумілі пересічним людям знаки і символи, і кожен, хто має їх в одязі, аксесуарах або предметах домашнього інтер’єру, автоматично стає міченою людиною. Знайомий вам такий вислів – «мічена людина»? От-то!

Рано чи пізно мічених людей наздоганяють нещастя. Одні починають часто хворіти, інші набувають залежностей, у третіх, – проблеми на роботі, четверті не можуть влаштувати особисте життя і так далі. На одних сатаністські програми починають працювати відразу, на інших – через декілька років.

Мами і тати! Не чіпляйте своїм дітям роги на голову навіть на карнавалах! Будь-яке зображення рогів – це знак диявола. Не наряджайте ні себе, ні дітей в модні дрібнички із намальованими на них черепами і кістками. Череп і кістки несуть дух смерті. Не випадково під цим символом несли з собою смерть пірати і варвари.

Дівчатка і дівчата дуже люблять прикрашати спину такими «метеликами». Деякі називають їх знаком миру, а насправді це знак Нерона і пацифістів, який символізує кінець Христа.

2. Багато вітальних знаки-жестів, якими, як правило, бездумно користуються підлітки і молодь, символізують приналежність до темних сил. «Віват, Люцифер!»

І той самий нешкідливий жест «рогатка» (мізинець, великий і безіменний пальці зігнуті, а середній і вказівний випрямлений) – це демонстрація тих самих рогів диявола.

3. Походи до ворожок, екстрасенсів і чаклунів – це зрада Христа!

Тому що люди, які займаються магією і передбаченнями майбутнього, свідомо або несвідомо, але укладають пакт з дияволом. Особливо страшні ті з них, хто був хрещений в християнських храмах. Свої обряди вони починають з молитов, а закінчують змовами – це ляпас самому Христу.

Ті, хто ворожить на таро, викликають духів з пекла. Ті, хто займається відкриттям чакр у людини, – відкривають для демонічних сил і вікна, і двері в душу людини.

4. Захоплення міфологією Тибету, буддизмом, аюрведою, йогою може обернутися для християнина біснуватістю!

Медитації вводять людину в транс! Люди думають, що вони релаксують і оздоровляються, а насправді вони входять в контакт з духами, які, звичайно ж, спочатку дуже лукаво обходять своїх «клієнтів» і заманюють в свої сіті.

Наслідки печальні: у голові у людей з’являється каша, очі починають бігати, логіка в діях порушується, виникають часті депресії. А багато хто дуже часто стає біснуватим.

Страшно те, що люди, захоплені східними релігіями і філософіями, свідомо або несвідомо ставлять на місце Христа звичайних людей, які самовільно (або з волі інших таких самих) беруть на себе право іменуватися вчителями.

Що може розарій

часопис CREDO — Thu, 22 Jul 2010 12:25:31 +0000

Ангелів можна зустріти всюди, навіть в Техасі! Ось свідчення Джона Хейна, американця 1924 року народження, дуже схожого на бізнесмена в черепахових окулярах з реклами 50-х років. Я запам’ятав його історію, тому що подія з ним надає значну вагу його свідченням. Досить легко отримати свідчення когось, що Ангел врятував його в тих чи інших обставинах. Але в 99% випадків немає жодних доказів, тоді як у Джона Хейна є безсумнівне, незаперечна досьє.

Як всі американські чоловіки, він присвячував своє життя своєму підприємству, працюючи майже по 18 годин на добу. Також, він ходив по неділях до церкви зі своєю дружиною, і це все. Звичайне життя середнього янкі з Канзасу. Але ось в 1980 р. все змінилося в одну мить. У результаті поломки одного з механізмів у його майстерні звідти вирвався отруйний газ (діоксид зарконію), нагрітий до 7000 ° за Фаренгейтом, саме в той момент, коли Джон Хейн дивився на манометр. Розпечений газ миттєво зруйнував його легені і отруїв інших працівників, що знаходилися в майстерні. Його негайно доставили в лікарню в жорстоких спазмах. Він майже вже не дихав. Оглянувши його, лікарі прийшли до висновку, що він більше ніколи не зможе користуватися своїми легенями. Крім того, половина його мозку була серйозно пошкоджена, коли він вдихнув газ. У 1988 р. його життєві сили добігали кінця. Після коми його знову помістили в лікарню.

«Вони сказали мені, що не можуть зробити для мене нічого, хіба тільки пом’якшити мої страждання»

«Я чув, як лікарі розмовляли біля мого ліжка, – розповідає він, – і вони сказали: у нього немає жодної надії. Він вмирає. Йому залишилося два чи три місяці життя, не більше. Спробуємо стабілізувати його стан, щоб він відчув себе краще, і відправимо його додому. Що ще залишається? – Вони сказали мені, що не можуть зробити для мене нічого, хіба тільки пом’якшити мої страждання. Мені дали бутель з киснем. Я не міг і кроку ступити без цієї штуки. Мені потрібно було мати її при собі цілу добу, щоб вижити, і щодня приймати медикамент, який прочищав мої носові шляхи і трахею, словом, тримати відкритим доступ до моїх легенів. Але невдовзі до колишніх бід додалися нові: з’ясувалося, що цей медикамент значно підвищував рівень цукру в моїй крові. Коли ж мені стали давати інші засоби, рівень впав дуже низько. Я страждав по черзі від гіпер, і від гіпоглікемії. Я став регулярно впадати у кому, я втрачав пам’ять, вагу і т. д. Тоді лікарі сказали мені вдихати побільше кисню. Це мене змусило прокидатися багато разів на ніч, щоб зробити ковток. Але страждання тривали день за днем. Мій стан погіршувався».

Вижив він виключно завдяки своєму оточенню. Але колишній успішний бізнесмен виглядав тепер зі своїм бутлем з киснем наче космонавт, що втратив свій космічний корабель. Він відчував, що вмирає, що його забирає в невідоме. І тоді, як багато інших в подібному становищі, побачивши що наближається смерть, він став ретельно відвідувати церкву. Священик маленького приходу міста Фідоні (Fedony), Канзас, добре його запам’ятав: «Він завжди приходив на Месу. Його неможливо було не помітити через його бутель з киснем, який висів у нього на спині. Він повністю залежав від цього бутля. Він не міг ходити прямо, постійно потребував підтримки і не міг довго стояти на ногах. Здається, це було в липні 1988 р.)».

Ходити до церкви це все, що йому залишалося, поки його життя догорало на повільному вогні. «Ви знаєте, раніше я ходив на Месу, як всі, по неділях, – пояснював мені Джон Хейн. – Бог не мав для мене великого значення. Це гроші мали для мене велике значення, і я завжди ставив гроші попереду Бога. Моє життя було нескінченною гонитвою за грошима. Я і справді став дуже багатим з моїми двома компаніями. Я їх заснував у 1950. Я обожнював гроші, я ганявся за грошима, я був захоплений грошима. Але це не вони повернули мені мої легені. Все, що мені вдалося відкласти, півмільйона доларів, я витратив на лікарів (у США не існує такого соціального страхування, як у Франції. Джон Хейн втратив свою медичну страховку, коли продав свої підприємства, і в результаті був змушений самостійно оплачувати медичне обслуговування. – Авт.). У якийсь момент я навіть був впевнений, що нам доведеться втратити наш будинок. Коротше, одного разу в церкві, під час Меси, у мене з’явилося відчуття, що це востаннє. Я відчував, що більше я вже не зможу.

При виході з церкви після Меси, одна жінка, побачивши мою кисневу бутель, сказала мені: «А чому ви не поїдете в Лаббок (Lubbok), до Техасу?». Я ніколи нічого про це не чув. Там відбувалися так звані об’явлення Пресвятої Діви. Я відповідав: «Так, дійсно, чому б і ні?», Бо в моєму становищі мені вже не було чого втрачати. Але в той самий час я казав собі: «А що станеться, якщо в дорозі мені стане погано?». Один канадський друг мені сказав: «Не турбуйся, якщо хочеш, я тебе відвезу». Нам довелося розписати дорогу по хвилинах, тому що я залежав від цих бутлів. Врешті-решт ми прийшли до думки покласти в багажник резервуар з рідким киснем. Дивно, однак, що за 11 годин дороги від Канзасу до Техасу мені жодного разу не стало погано, тоді як зазвичай напади траплялися по три-чотири рази кожного дня. Мені це здалося вражаючим. Але як тільки ми прибули в Лаббок, моє тіло відмовилося мені служити. Через втрату ваги я не міг підніматися по сходах. Увечері ми побували на Месі, а потім повернулися в мотель. Раптово я відчув, що голодний, страшенно голодний. Такого голоду я ніколи раніше не відчував. Я їв кожні дві години, і вдень, і вночі (подібне бажання їсти будь-якою ціною, негайно і все, що тільки попадеться, зустрічається і в деяких випадках у людей, що пережили клінічну смерть. – Авт.). Це була нездоланна життєва потреба. Мені треба було їсти, їсти і їсти.

«Коли лікар подивився рентгенівські знімки, він відчув шок: ніяких слідів плям, проблем, нічого»

Весь наступний день ми провели в церкві, молячись на розарії. Нападів у мене, як і раніше не було. Це виглядало все більш і більш чудово. Близько 17.30, все ще в церкві, я приступив до останнього розарію, молячись на цей раз Діві Марії, щоб Вона клопотала за мене перед Ісусом, бо я хотів ще жити, у мене було четверо дітей. У момент, коли я підійшов до розп’яття, поруч зі мною з’явилася жінка, одягнена в біле. Вона була чудова. Пам’ятаю, що я не бачив її ступень. Раптово я відчув руку у себе на плечі. Я обернувся, але в каплиці були тільки я і моя дружина. Рука, тим не менше, відчувалася як і раніше. Я сказав собі: «Я вже втратив половину здібностей мого мозку, а тепер я повністю з’їжджаю з глузду». І я сказав дружині: «Послухай, відведіть мене звідси, здається, мені недобре». Насправді, я був впевнений що божеволію, а також я цілком усвідомлював, що саме так і божеволіють. У той момент, коли я переступав через поріг каплиці, я втратив свідомість. Хтось ледве встиг підхопити мене, а потім посадити в крісло в саду біля каплиці. Пізніше, коли я прийшов до тями, цей чоловік пояснив мені, що був упевнений, що я зараз помру просто тут, і тому поспішив за святою водою, щоб окропити мене з голови до ніг. Я піднявся, не замислюючись, взяв свій бутель з киснем і попрямував до церкви, і тут раптом зрозумів, що можу йти сам. Але в перший момент я не звернув на це великої уваги. Лише пізніше я дійсно усвідомив, що щось сталося: я йшов сам, тоді як зазвичай мене швидко охоплювала втома, вже через кілька кроків. І я легко піднявся по сходах! Потроху я відчув, що більше не маю потреби в кисні, і я прибрав трубку. Мене побачив священик і поспішив до мене. Він змусив мене знову взяти трубку, кажучи, що я повинен робити все в точності як звичайно. Я взяв трубку, але перекрив надходження кисню. Я знав, що більше його не потребую, оскільки зазвичай при найменшому браку кисню мені ставало погано.

Насправді, я повністю видужав 9 жовтня 1988, і легені, і мозок одужали повністю. Коли я повернувся до себе в Канзас, лікар піддав мене тесту на дихання, і стрілка затремтіла між 575 і 600, тоді як перед тим я не піднімався вище 350. Місяцем пізніше я досяг 675. Лікар мені заявив: «Це неможливо». Між тим, я прекрасно дихав, і він бачив циферблат. Він нічого не розумів. Він покликав медсестру, яка мене знала. Ніхто не міг прийти в себе, ніхто нічого не розумів, ніхто не хотів мені вірити, і при цьому вони бачили, що я видужав, і наче не хотіли вірити власним очам. Навіть моє волосся знову потемніло. Ніякого нестачі цукру. Мій мозок був повністю відновлений, так само, як стабільна здатність до дихання. Коли лікар подивився рентгенівські знімки, він відчув шок: ніяких слідів плям, проблем, нічого. Все було як нове. Він не міг повірити, що мова йде про одного й того ж пацієнта».

Зцілення перевершувало будь які медичні прогнози. Його історія хвороби доступна для дослідження. Я був злегка розчарований. Тим не менше, я поставив йому питання:

«Це наймогутніша зброя, яка у нас є. Здебільшого об’явлення Діви Марія, приватні або публічні, відбуваються під час читання розарію»

- А ви ніколи не бачили Ангелів? – І мені здалося, що це прозвучало так, ніби я його запитав: «Ви ніколи не бачили рожевих слонів?».

Але його відповідь мене здивувала:

- Так, один раз, під час свята Взяття в Небо в 1989, коли я повернувся в Лаббок. Вони стояли навколо фонтану, близько 3-ої години ранку.

Я здивовано перепитав:

- О 3-ій годині ранку?

Джон Хейн відповідав так, наче я поставив найдурніше питаня:

- Ну так, це була ніч молитви. Ангели оточували Діву Марію навколо фонтану. Вони були білі. Насправді, в той момент я не звертав на них особливої уваги, оскільки коли перед вами знаходиться Діва Марія, ви майже не помічаєте нічого іншого. Вся ваше увага зосереджується на Ній. Ангели трималися за неї, хвилеподібно рухаючись. Вони були немов охоронці. Вона дуже маленька, знаєте …

Ні, я знав про Неї не надто багато, не рахуючи того, що Вона – Цариця Ангелів. Джон Хейн подивився на мене з виразом людини, який повернувся дуже здалеку, і вимовив:

- Послухайте, це єдиний раз, коли я бачив Ангелів. Я не бачу Христа, я не бачу Бога, ні диявола, я бачу тільки Пресвяту Діву, і кожного разу, коли я Її бачу, це буває раптове явище. У перший раз мені самому здалося, що я божеволію. Але сьогодні я знаю, що це реальність. Мої легені тому доказ.

- Вона що-небудь у вас просила?

- Так, Вона мене просила звертатися до людей і говорити їм, що вони повинні молитися на розарії.

- Чому Вона хоче, щоб люди читали розарій?

- Тому що Вона його дуже любить, і, здається, Христос його любить теж. Це наймогутніша зброя, яка у нас є. Здебільшого об’явлення Діви Марія, приватні або публічні, відбуваються під час читання розарію.

Таємниця розарію від мене вислизала, і мені хотілося дізнатися про неї побільше:

- Чому ж він такий могутній?

Джон Хейн на мить замислюється:

- Я не знаю. Безсумнівно, тому, що Матір Божа отримала це привітання від Ангела. Я не знаю, чому ця молитва так ефективна, але вона є нездоланною.

- Ви її читаєте кожен день?

- Так, після мого зцілення, і особливо тому, що Вона Сама мене попросила читати його тричі на день. У перший раз я його читаю о 3-ій годині ранку, а потім знову лягаю. І якщо я сам не прокидаюся, хтось мене будить, не знаю, як. А якщо я сплю, хтось читає його за мене. Я роблю те, що Вона попросила мене робити. Півмільйона доларів, витрачених на лікарні, не повернули мені моїх легенів. Розарій повернув. І тепер мені плювати на гроші, тому що моє здоров’я важливіше. Я більше не їжджу на прекрасних нових машинах, я їжджу на маленьких старих. Тепер мені це байдуже. Я живу, і у мене набагато менше турбот. Я молюся. Ніколи ні про що не турбуйтеся. Моліться, моліться, тому що Бог насправді існує.

З «Книги про Ангелів» П’єра Йовановича

За принципом взаємного доповнення

часопис CREDO — Thu, 22 Jul 2010 10:04:19 +0000

І на землі мир людям доброї волі

(Євангеліє від Луки, 2, 13—14).

Про розбудову України в різних середовищах говорять по-різному. І кожне середовище омріює «свою» Україну. В нашій сім’ї ми молимося: «Господи, сотвори Україну вільною, сильною, християнською Державою!». Проте багато років, роздумуючи над національною ідеєю, над ідеєю, котра б об’єднала українців в розбудові своєї Держави, не знаходив того «золотого» ключика, який відкрив би нам двері до нашого щасливого майбутнього. Втім, дві ВЕЛИКІ ДУМКИ щодо об’єднавчої національної ідеї мені пощастило почути.

Першим цю думку висловив позаминулого століття великий Пантелеймон Куліш: «Національна ідея — не що інше, як дотримання Закону Божого…» Друга думка прозвучала кілька років тому в одній приватній розмові. Її озвучив сучасний український мислитель Мирослав Маринович: «Українська ідея визріє в Україні тоді, коли створиться критична маса високодуховних християн».

«Національна ідея — не що інше, як дотримання Закону Божого…»

Ось такі дві взаємодоповнюючі ВЕЛИКІ ДУМКИ мені були подаровані долею. Ось тобі і сформульована національна ідея! Але ж, разом з тим, давно відомо, що освічені люди прекрасно знають і закони Божі, і моральні приписи, і юридичне право, і багато іншого. Проте, володіючи цими знаннями, високодуховними християнами Україна останнім часом відчутно не приростала. У чому справа?! Адже з кожним роком духовні семінарії й академії випускають все більше високоосвічених священиків; Києво-Могилянська академія, Український католицький університет, можливо, ще декілька некорумпованих вишів також покликані до творіння духовної еліти в Україні. Проте чомусь не здійснюється метафізичний феномен синтезу релігійної духовності, інтелекту та патріотизму. Бо саме такий синтез творить високодуховного інтелігентного християнина.

А справа християнського прозріння, на мою думку, очевидна. І на цю «очевидність» указував свого часу великий митрополит Андрей Шептицький. Він постійно звертався до священиків із закликом іти в народ, вивчати його проблеми і допомагати йому ці проблеми вирішувати. Саме таке поєднання справжнього духовного виховання і духовної практики формує нову якість як самого вихователя, так і його вихованців. Реалізація ж цього істинного духовного преображення має здійснюватися в парафіях усіх конфесій України. Вірю, що концепція оновлення парафій найближчим часом буде розроблена ентузіастами.

«Українська ідея визріє в Україні тоді, коли створиться критична маса високодуховних християн»

Основною проблемою України є критично низький рівень духовного та тілесного здоров’я. Особливою проблемою є дитячий алкоголізм, за рівнем якого Україна займає перше місце в світі. При рекрутуванні наших юнаків до українського війська «відбраковуються» до вісімдесяти відсотків дітей. А поголовне куріння, а наркотики, а розбещення інтернетом та іншими засобами масової інформації і, як наслідок, духовна та тілесна деградація?! Але ж таке тотальне «обезздоровлення» дітей і молоді забирає в України її майбутнє. Як свідчить дійсність, влада в Україні впродовж усієї нашої незалежності виглядає антиукраїнською, бо навіть під час багатовікової окупації нашого народу в минулому не було такого жахливого стану здоров’я нації. Цей справжній виклик часу, на мою думку, можна подолати активізацією парафіяльного життя, яке одночасно стане і початком формування громадянського суспільства. Для цього потрібно створити парафіяльні і міжпарафіяльні школи здорового способу життя, розуміючи під здоровим способом життя духовне очищення та певну систему психічного та тілесного оздоровлення.

Одночасно з оздоровленням потрібний прискіпливий аналіз духовно-інтелектуальних, мистецьких, господарських можливостей парафії, а також її потреб. Особливо потреб тих, хто неспроможний собою заопікуватися. Адже кожен, хто потребує опіки, має таку опіку отримати. Тож необхідно кооперувати знання, світовий досвід, особисті можливості для налагодження життя у взаємному доповненні.

Цікавою бачиться міжпарафіяльна співпраця міста та села. Кооперація у виробництві екологічно чистої їжі є надзвичайно актуальною, як також відпочинок міських дітей влітку на селах в сім’ях одиноких літніх людей, допомагаючи їм у простих роботах. Звичайно, діти мають бути також і під опікою активу сільської парафії. Вечірні розваги, просвітницькі бесіди, спортивні змагання, походи гармонійно доповнять такий сільський відпочинок гарним духовним здоров’ям.

Вважаю, що активізація мирян щодо оновлення парафій спричиниться до оновлення свідомості та церковних ієрархів. Бо справжнім священиком має бути високодуховна, високоосвічена та високоморальна особистість широкої культури. І саме такі священики стануть справжніми лідерами, орієнтирами для духовного розвитку нас, мирян.

Тоді оновлення парафій може справді стати одним із «золотих ключів» до розбудови громадянського суспільства і, як наслідок, шляхом до зміни на краще ситуації в Україні.

«In Cruce Victoria» – Орден братів францисканців від Святого Хреста

часопис CREDO — Thu, 22 Jul 2010 09:13:46 +0000

Сучасний світ вимагає від наc щораз більше милосердя, добра та розуміння, тому все активніша й активніша діяльність чернечих згромаджень є просто необхідною для сьогодення. Одними з цієї ланки покликань є католицький орден Братів-Францисканців, які належать до великої родини францисканської спільноти.

Засновником ордену є Jakobus Wirth, який народився 15 жовтня 1830 року у Deutschland. Осиротівши у десять років, його опікунством до 19-річчя займався дядько. Через складну фінансову ситуацію віддався вивченню шевського ремесла і вже у 24 роки став майстром цієї справи. Jakobus захоплювався св. Франциском і вважав себе за покликаного Богом. Відтак, з часом знайшов у своєму краї однодумців, утворивши разом з ними ремісниче об’єднання , яке по суті було релігійною спільнотою. У 1862 році просить єпископа Trierпро дозвіл на заснування чернечого згромадження, яке 12 червня 1862 р. утворюється у Каплиці Хреста, що напевно і спонукала до подальшої назви згромадження (хоч і за словами братів, це далеко не основна причина назви, у ній ховається значно глибший зміст). Основним завданням ордену стає опіка над бідними і хворими та виховання дітей-сиріт . На той час, вже засновник ордену, піклуючись хворими на віспу сам захворів на неї і в 41 рік помирає.

Сьогодні маючи добре підґрунтя закладене Jakobus’om Wirth’om брати, як і тоді чують особливий обов’язок перед хворими, людьми похилого віку, потребуючим допомоги неповно справним людям. Також, будучи релігійним згромадженням, утворюють не тільки працю, а по суті спільноту молитви і життя.

Найголовнішою, а від так і основною умовою для вступу до цього згромадження є покликання дане Богом. Вже у згромадженні є час доброї підготовки – час постулату і новіціяту і підготовки до остаточного чернечого життя в спільноті. В будь який час бажаючий може покинути згромадження, коли відчуває, що це не для нього.

Після цих випробувань відкривається шлях до перших обітниць – вбогості, чистоти і послуху на два роки, потім на наступні три. Після цього періоду можна назавжди присвятити себе Богу складаючи вічні обітниці (пройшовши сім з половиною років) .

Поле обов’язків у Братів-Франисканців є доволі широким. Центром є материнський дім – св. Йосифа і приєднаний до нього францисканський дім, які дають притулок майже 300 пацієнтам чотирьох областей захворювань: потребуючі догляду патологічно хворі чоловіки та жінки; психічно або інтелектуально неповносправні люди. Таким чином намагаються жити безкорисним служінням потребуючим допомоги.

Францисканська спільнота є справжнім братерством, у якому кожен переконаний, що тоді стоїть найближче до Христа і живе Духом Євангелії , коли є першочергово допомогою та підтримкою для бідних і хворих, духовно розбитих у житті людей. Так як і святий Франциск, брати від Святого Хреста живуть задля блага людей, не боячись ніяких труднощів та розчарувань несуть у світ любов Господа тому і несуть у серці таке гасло – «In Cruce Victoria» – « У Хресті перемога»!

Соціальна та політична думка Бенедикта XVI (1)

часопис CREDO — Wed, 21 Jul 2010 15:31:49 +0000

Пропонуємо вашій увазі знайомство з книгою «The Social and Political Thought of Benedict XVI» (Соціальна та політична думка Бенедикта XVI) Томаса Рурка, викладача політичних наук в Університеті Пенсільванії, (США). Аналіз цієї праці, виконаний о. Джоном Флайном, ХЛ, нещодавно опублікувало інформагентство «ZENIT».

Ми вже звикли вважати Римських Пап духовними та богословськими провідниками, але згадана книга вказує на актуальну важливість та вплив соціальної та політичної думки Бенедикта XVI. Томас Рурк аналізує це мислення, як з періоду перед обранням кардинала Ратцінгера на наступника святого Петра, так і після. На думку автора, Бенедикт XVI, більш відомий як богослов, є також глибоким політичним мислителем, а його соціальна думка заслуговує окремої уваги.

Насамперед автор розглядає антропологічне підґрунтя. В книзі «На шляху до Ісуса Христа» кардинал Ратцінгер представив розвиток поняття людської особи. Згідно з ним, Святе Письмо та християнська думка значно збагатили позицію давньогрецької філософії в цьому питанні, вказуючи на особу як на «буття взаємин». З цього випливає концепція «духовності спільноти», яка, на думку Томаса Рурка, є основою розуміння соціальної доктрини Бенедиктом XVI.

У божественній спільноті Осіб Пресвятої Тройці відкриваємо духовне коріння спільноти людей. Тому Папа не вважає людську особу індивідуумом, який лише потім вступає у стосунки з іншими, а, навпаки, елемент взаємин становить центр природи людської особи. Цей вид братерства між людьми ґрунтується на спільному Божому батьківстві, чим відрізняється від бачення братерства, запропонованого французькою революцією. До цього додається вимір сотворення. Життя людини, як створеної за Божим образом, має непорушну гідність, яка, на думку Папи, є запереченням утилітаристської інтерпретації людської особи.

Професор Рурк зазначає, що хоч такий антропологічний підхід може здаватися надто абстрактним, у дійсності він становить необхідний фундамент будь-якої філософії політики, адже наше бачення політики, тобто того, як повинно відбуватися спільне життя, ґрунтується на нашому розумінні того, що таке особа і що таке спільнота. На його думку, Бенедикт XVI розуміє політику як справу розуму, але розуму сформованого вірою. Як наслідок, християнство не вважає пізнання чистим набуттям знань, але – процесом, який повинен керуватися фундаментальними цінностями, такими як істина, краса і добро.

Коли розум відділений від чіткого розуміння мети людського життя, встановленої створенням та підтвердженої Десятьма Божими Заповідями, він втрачає орієнтир, необхідний для того, щоб висловити моральну оцінку. Коли так стається, відкривається шлях допостави, згідно з якою не можна сказати, що щось саме в собі може бути добрим або поганим.

Іншим напрямком політичної думки Бенедикта XVI, присутнім у його працях, на який звертає увагу Томас Рурк, є розділення між Державою та Церквою. Цим розрізненням, заздалегідь визначеним Христовими словами, записаними у Євангелії: «Віддайте кесареві кесареве, а Боже – Богові», християнство відкидає ідею божественної держави.

Перед християнством єдність між культом та державою була звичною практикою. Так було і в Старому Завіті. Це також було причиною переслідування перших християн Римською імперією, оскільки вони відкидали державну релігію. На думку кардинала Ратцінгера, розділення, впроваджене Ісусом, принесло користь державі, адже звільнило її від необхідності відповідати на очікування від неї божественної досконалості. Таким чином, християнська перспектива відкрила шлях до політики, яка ґрунтується на розумові.

Подальше знайомство зі статтею о. Джона Флайна, в якій він підсумовує працю професора Томаса Рурка про соціальну та політичну думку Бенедикта XVI, продовжимо наступної середи.

Як діє освячуюча благодать?

часопис CREDO — Wed, 21 Jul 2010 13:20:33 +0000

Питання: Розкажіть, будь ласка, про дію освячуючої благодаті в людині. Як розпізнати її дію? (Лариса, Рига)

Відповідь з роботи о. В. Данилова «Богослов’я внутрішнього життя»

Надприродні здібності

Щоб прищеплене душі надприродне життя – освячуюча благодать могла діяти вона повинна мати органи дії – надприродні здібності. Вони утворюються з удосконалення природних здібностей. Такими здібностями є влиті чесноти і дари Духа Святого.

А. Влиті чесноти

Влиті чесноти поділяються на богословські і моральні. Богословськими вони називаються тому, що їх предметом є Бог. Моральні – тому що їх предметом є моральні якості в людині.

Розглянемо богословські чесноти:

а) Віра. Вона направляє людину до надприродної мети. Основний її плід – духовна сила.

б) Любов. Вона з’єднує людину з надприродною метою. Основний плід її – радість.

в) Надія. Вона бажає надприродною мети. Основний плід її – спокій.

Богословські чесноти являють сутність духовного життя. Моральні чесноти і дари Духа Святого розвивають богословські чесноти. Всім надприродним життям повинна керувати любов. Влиті чесноти людина втрачає від гріха, але вони повертаються через покаяння. У розвитку цих чеснот межі немає.

Головні моральні чесноти:

а) розсудливість

б) справедливість

в) мужність

г) помірність

Недостатньо, щоб воля прагнула до ідеалу. Вона повинна сформувати нову людину і це здійснюється за допомогою вище названих головних моральних чеснот. Вони реалізують любов у діло. Вони теж вливаються Богом, але можуть бути й набутими.

Влиті чесноти направляють людину до надприродної мети. Але оскільки вони вливаються тільки в стані праведності (тобто можуть бути у людини не завжди), то якщо у людини немає надбаних моральних чеснот, вона може впасти. Якщо ж у людини є надбані чесноти, але немає влитих, то людина, важко згрішивши, втрачає надприродну спрямованість свого життя.

Б. Дари Святого Духа

Дари Святого Духа – це особливі стани душі, які роблять її здатною до сприйняття особливих натхнень Святого Духа. Усього ж звичайних дарів Духа Святого сім. Це дар: знання, розуму, мудрості, ради, мужності, побожності, страху Божого. Дари це не активні вміння як надбані чесноти. Вони діють за ініціативою Бога при пасивному розташуванні душі. Але чесноти користуються дарами Святого Духа для свого розвитку і є природною підставою для дії дарів Святого Духа. Сутність християнської досконалості заснована на чеснотах, особливо на любові, але розвиток духовного життя залежить від натхнень Духа Святого, Котрий приділяє благодаті своїх дарів, влитих чеснот.

В. Натхнення

Натхнення – це благодать, яка діє на людину, духовний рух в душі, що спонукає нас до співучасті з Богом в будь-якому акті розуму, волі і дії. Звучить воно в душі по-різному: тихо, сильно, наполегливо. Про натхнення Христос каже: «шум його (духу) чуєш, а не відаєш, звідки приходить і куди відходить» (Йн.3: 8).

Треба вміти відрізняти натхнення Боже від натхнень сатани або від власних бажань. У зв’язку з цим ап. Йоан казав: «не кожному духові вірте, а випробовуйте духів, чи вони від Бога» (1Йн.4: 1).

У зв’язку з цим практичне значення має порада св. Ігнатія Лойоли в розпізнанні духів, наведена у його «Духовних вправах».

Голос Божий зазвичай говорить у внутрішній тиші мовчазної душі, що вимагає внутрішньої зосередженості. Коли ми чуємо в собі цей голос, треба подумки сказати: «Говори, Господи, слуга Твій (я) слухає» (1Сам.3: 9). Потім треба слідувати натхненню Божому, бо в ньому воля Божа і бути спокійним, хоча би воно могло спочатку здаватися незрозумілим.

Про натхнення від Бога можна просити, приймати їх з вдячністю і смиренням, використовувати їх для співучасті з Божою волею.

Г. Духовні радості

Це духовні порухи, почуття, що підвищують настрій, полегшують роботу над собою, викликають радість. Вони допомагають нам молитися і брати участь, співпереживати життя Христа. Ці порухи почуттів можуть бути звичайними, наприклад радість при молитві і надзвичайними, наприклад радість покаяння, яка супроводжується даром сліз.

Ці порухи почуттів можуть відбуватися:

а) від природних причин у вразливих людей

б) від сатани, при спокусі, наприклад гординею

в) від Бога, що бажає залучити нас до себе.

Якщо ці порухи почуттів походять від Бога, то вони дуже корисні:

- Вони дають прагнення до спілкування з Богом і викликають до Нього любов, дають пізнання в переживанні того, що «Бог є Любов» (1Йн.4: 8).

- Вони полегшують молитовну працю, особливо неофіту.

- Вони допомагають волі долати перешкоди у здійсненні добрих справ.

Небезпеки при отриманні «духовних радощів»:

- Вони породжують духовний егоїзм, тобто виконання обов’язків перед Богом і ближніми заради отримання духовних насолод.

- Вони породжують зарозумілість, гординю і самообман.

Як же поводитися при «духовних радощах»?

По-перше, їх можна просити у Бога заради допомоги у виконання волі Божої.

По-друге, коли вони з’являються у душі (якщо вони від Бога), слід насититися ними, бо їх прихід – це прихід «Гостя» і ми повинні надати Йому гостинність. При цьому відбувається зростання в душі благодаті життя, душа ушляхетнюється. І лише за відсутності вільного часу, слід вибачитися перед Богом і зайнятися нагальними справами.

По-третє за прихід цих духовних порухів від Бога слід Його подякувати.

По-четверте, приймати ці почуття слід зі смиренністю.

По-п’яте, їх слід використовувати для полегшення виконання волі Божої.

І, нарешті, по-шосте, не слід сподіватися на їх сталість.

Д. Духовна сухість

Це відсутність духовної радості, яка полегшує молитву і здійснення добрих справ, її втрата з незрозумілих, на початку, причин. Людині здається, що Бог назавжди залишив її. Але при випробуванні совісті причину духовної сухості легко встановити. Її причини: гріх, втома, хвороба, заклик до більшої досконалості.

Духовна сухість – це один з етапів духовного розвитку людини.

Допускаючи духовну сухість Бог:

а) Показує, що ми без Нього слабкі і виховує в нас смирення

б) Він хоче вдосконалити нашу любов до Нього і до ближніх: позбавити її від духовного егоїзму і зробити безкорисливою

в) Духовна сухість вчить нас більше цінувати духовні цінності і показує нам суєтність всього земного.

Поведінка при духовній сухості.

По-перше, якщо духовна сухість – від гріха, то треба покаятися.

По-друге, якщо вона не з нашої вини (від хвороби, втоми, як заклик до більшої досконалості), то треба прийняти її спокійно, з терпеливістю і навіть з радістю, вбачаючи в ній доброзичливість до себе з боку Бога.

По-третє, треба виявити стійкість, мужність, не впадати у відчай і навіть старанніше служити Богові.

По-четверте, треба уважно вивчати духовний рух у своїй душі, щоб зрозуміти Божу волю по відношенню до себе і на підставі цього вивчення знаходити правильну поведінку.

Акція «За життя, за сім’ю» в Ялтинскому храмі

часопис CREDO — Wed, 21 Jul 2010 11:51:24 +0000

18 липня при ялтинській католицькій парафії стартувала акція «За життя, за сім’ю», організована вінницьким монастирем Дочок Милосердя Каноссіянок.

У подвір’ї храму влаштували виставку фотографій, присвячених захисту людського життя. Експозиція розповідає про розвиток людини з моменту зачаття і аж до народження.

З інтерв’ю з Леонідом Володимировичем Гірчицею, головним лікарем Амбулаторно-Медичного Центру монастиря Дочок Милосердя Каноссіянок Кам’янець-Подільської дієцезії:

– Розкажіть, будь ласка про основну мету цієї акції

- Мета проведеної нами акції – за життя. Ми є членами міжнародного руху «Pro-Life» і влаштовуємо подібні акції в багатьох містах України, брали участь у конгресах із захисту життя, що проводилися в Києві, Варшаві, а також у Німеччині та Франції.

Наша акція спрямована за здоровий спосіб життя, проти абортів. У Європі та, зокрема, в Україні, настала так звана «демографічна зима», тобто зменшення народжуваності. Ми прагнемо до того, щоб підняти рівень демографічних показників в Україні, діючи перш за все через пропаганду здорового способу життя та міцної родини. У першу чергу ми звертаємося до молоді, тобто до тих, хто тільки вступає в самостійне сімейне життя.

– У чому полягає ваша діяльність?

- У нашому Амбулаторно-Медичному Центрі у Вінниці ми ведемо постійно діючу виставку на захист життя і сім’ї – як стаціонарну, так і пересувну. Ми йдемо до учнів старших класів шкіл і до студентів різних навчальних закладів міста, де говоримо про культуру сексуальних відносин і про традиційні сімейні цінності, які є важливою частиною загальносвітової культури.

-Чи відомі Вам конкретні плоди ваших акцій?

- Так, ось один із прикладів. Коли минулого року ми були в Запоріжжі, молода жінка прийшла в абортарій одного з пологових будинків, де саме проходила наша акція. Нам вдалося відговорити її від аборту і таким чином зберегти людське життя.

– Які ще ініціативи ви проводите?

- У Вінниці ми створюємо так зване «Вікно життя», яке вже діє у Львові. Цей рух розпочався в Європі, зокрема, в Польщі. Він спрямований на те, щоб матері не вбивали небажаних ними новонароджених дітей, не кидали їх у під’їздах або смітниках, прирікаючи на загибель. Як відомо, споконвіку небажаних немовлят залишали у кошиках у монастирських воріт, і потім ченці давали цим дітям шлях у життя. Подібне ми організували у Вінниці. Мати, у якої ми не питаємо ні прізвище, ні паспортні дані, може залишити новонароджену дитину у нас при монастирі, що дає йому шанс вижити. Надалі малюка віддають у Центр Матері і Дитини, а потім – до Будинку маляти. У Львові був такий випадок, дитині вдалося зберегти життя. Більше того, згодом дитину усиновили, тепер малюк має сім’ю і люблячих батьків.

Причастя в уста і на колінах

часопис CREDO — Tue, 20 Jul 2010 16:10:39 +0000

«Причастя в уста і на колінах» – дослідження, яке було опубліковане Бюро літургійних служінь верховного Понтифіка.

Найдавнішим способом уділення Причастя було, ймовірно, причащання вірних на долоню руки. Проте історія літургії показує, що дуже скоро ця практика почала зазнавати змін. Ще в епоху отців Церкви зародилася і почала закріплюватися тенденція до все більшого скорочення практики уділення Причастя у руки на користь причащання у вуста. Причин подібних змін було дві: з одного боку, було прагнення уникнути втрати євхаристійних крихт, а з іншого боку, бажання сприяти зростанню благоговіння вірних перед реальною присутністю Христа у таїнстві.

Про традиції причащання тільки в уста свідчить і св. Тома Аквінський, який до того ж заявляє, що приділяти Тіло Господнє може тільки священик з дійсним свяченням. І на те є кілька причин, серед яких ангельський вчитель вказує на пошану до Євхаристії, до якої «не повинно торкатися ніщо неосвячене: саме тому освячуються корпорал, чашу і руки священика, щоб він міг торкнутися цього таїнства. А тому ніхто інший не може торкнутися останнього без особливої необхідності: якщо, наприклад, гостія впаде на землю або в інших подібних випадках» («Summa theologiae», III, 82, 3).

Протягом століть Церква завжди намагалася виокремити момент причащання особливою атмосферою сакральності і вищої гідності, невпинно прагнучи виробити зовнішні жести, які найкращим чином сприяли б поглибленню розуміння сакраментальної таємниці. У своїй полум’яній пастирської любові Церква дбала про те, щоб вірні могли приймати Євхаристію з належною внутрішньою підготовкою, до якої відноситься і належне внутрішнє усвідомлення і розуміння реальної присутності Того, Хто приймається (пор. «Катехізис св. Пія Х», пп. 628 і 638).

Серед жестів, які личать Причастю, Церква встановила і схиляння колін. Знаменитий вислів св. Августина, цитований і в «Sacramentum caritatis» Бенедикта XVI, говорить: «Хай ніхто не їсть цю Плоть (євхаристійне Тіло), перш їй не вклонившись. Бо, не поклоняючись їй, ми грішимо»(«Enarrationes in psalmos», 98, 9). Постава на колінах висловлює і живить це необхідне поклоніння, що передує причащанню євхаристійному Христу.

У цьому контексті, на той час ще кардинал, Ратцінгер заявляв, що «причащання досягає своєї глибини лише тоді, коли воно підтримане і пройняте поклонінням» («Introduzione allo spirito della liturgia», «Cinisello Balsamo», Сан-Паоло, 2001 р., з . 86). Тому він говорив, що «практика схиляння колін для святого Причастя підтверджується багатовіковою традицією і є особливо виразним знаком поклоніння, цілком відповідним вірі в реальну і субстанційну присутність Господа нашого Ісуса Христа під священними видами» (цит. в посланні Конгрегації у справах богошанування і дисципліни таїнств від 1 липня 2002 р.: EV 21, п. 666).

Йоан Павло II у своїй останній енцикліці «Ecclesia de Eucharistia» писав у п. 61: «Ставлячись до Євхаристії з усією повагою, якої вона заслуговує, і докладаючи всіх зусиль до того, щоб не затушувати жодного її виміру або вимоги, ми демонструємо своє справжнє розуміння величі цього дару. Нас закликає до цього безперервна традиція, яка з перших століть бачила християнську громаду у чуванні збереження цього «скарбу» … Не варто боятися перестаратися в турботі про цю таємницю, тому що «у цьому таїнстві міститься вся таємниця нашого спасіння»».

Наслідуючи вчення свого попередника, Святіший Отець Бенедикт XVI з урочистості Тіла Господнього 2008 р. почав уділяти вірним причастя прямо в уста і на колінах.