Людмила Филипович, доктор філософських наук, професор, заввідділу релігійних процесів в Україні Інституту філософії НАНУ, про константу кількості вірних та українців, які вірять поза релігією

Україна є однією з найбільш релігійних країн Європи. Нерідко, всупереч щоденній практиці, більшість громадян стверджують, що твердо вірять у Бога. За кількістю християн ми шості на континенті і 16-ті у світі. А церква (і це відрізняє Україну від більшості країн Європи) у нас незмінно має найбільший авторитет з-поміж усіх суспільних інституцій.

Поміж тим, як показує дослідження Рейтингу, проведене для Міжнародного республіканського інституту, станом на кінець року десята частина вірних в Україні не співвідносять себе із жодною релігією. Чимало і тих, які взагалі не відвідують богослужінь (21%), і таких, які відвідують церкву лише кілька разів на рік (57%).

Детальніше про вірних поза церквою та реальну кількість тих, які переконані в існуванні Бога, ми розмовляли із Людмилою Филипович (на фото), завідувачем відділу релігійних процесів в Україні Інституту філософії НАНУ.

– Близько 10% відсотків українців кажуть, що вірять у Бога, але не належать до жодної із релігій. На чому ґрунтується їхня позиція?

– Така категорія людей завжди була. Наприклад, людина ще не знайшла ту інституціолізовану форму, в яку хоче оформити свою віросповідність. Це невоцерковлені люди, які не належать до жодної із релігійних організацій, проте сумніватися, скажімо, в щирості їхньої віри немає жодних підстав. Наскільки я пам’ятаю, в інших країнах теж є великий відсоток тих, хто ніяк себе не означує конфесійно або церковно. Це своєрідне середовище, з якого можуть з’явитися люди, які ідентифікуватимуть себе згодом із конкретною релігією, конфесією або церквою.

– Чи є така кількість людей сталою чи вона змінюється?

– В Україні відбулася дуже цікава ситуація. Коли ми лише почали замірювати такі речі, то був дуже великий відсоток тих людей, які не ідентифікували себе із жодною із конфесій. Зараз, коли українські конфесії чітко проявили себе, стали реально присутніми в нашому середовищі, ми зустрічаємося з тим, що на запитання, чи вірите ви в Бога і чи належите до якоїсь релігії, люди пишуть навіть назву храму, куди вони ходять на сповідь, на причащання. Я думаю, тенденція йде до того, що таких людей залишатиметься все менше. Але багато залежить і від тієї стратегії і тактики, яку впроваджуватимуть церкви. Якщо вони стануть заскорузлою формою, затісною для творчих і вільних людей, то це, навпаки, може призвести до того, що велика кількість людей повиходить із церков.

Ви ніколи не задумувалися над тим, чому багато українців, замість традиційних і нібито логічних належностей до православ’я, раптом обрали протестантизм або католицизм? Я знаходила такі відповіді: “Нам набридла суперечка між різними гілками православ’я”, або “Нас не влаштовують міжправославні конфлікти. Ми хочемо, щоби церква була спокійною, без елемента політизації, щоб ми там знаходили спасіння, а не вияснення стосунків”.

– Тобто ця кількість “вірних поза церквою” є й наслідком нереформованості церкви?

– Частково – так.

– Як можна з’ясувати, наскільки щирими є українці, коли кажуть, що вірять у Бога? Наприклад, одне із останніх опитувань показує, що п’ята частина країни не ходить до церкви взагалі, а більшість (57%) лише кілька разів на рік.

– У соціології релігії самовизнання людини ніколи не приймається як єдиний показник, за яким можемо говорити, чи це людина віруюча чи ні. Самовизнання – важливий фактор, але його завжди слід перевіряти за допомогою інших індикаторів. Такими можуть бути, зокрема, і ті, про які ви кажете – частота відвідування храму, молитовна діяльність, літургійна, благодійна… Усе це можна перевірити лише частково.

Хто ж стоятиме над головою і дивитиметься, чи вранці молишся, чи подякував за вживання їжі чи ні… Великою мірою впливає на це і поточна мода. Але тут можна ставити й інше питання: а серед тих, які навіть перебувають у храмі, серед оцерковлених людей, скільки із них реально вірних. От для мене важливим показником є те, чи людина живе за цінностями, які спові­дує, чи ні. Як вони проявляються в її конкретному щоденному житті. Якщо вона, наприклад, не свариться зі своєю сусідкою, бо та перефарбувала крила курці, або не пиляє грушу, яка стоїть на межі дворів… Оце для мене є християнин, вірянин. А якщо людина клопочеться тим, яку нову шубку купити, аби піти до церкви і похизуватися нею…

– Як змінюється релігійність українців за двадцять років незалежності, після атеїстичного радянського минулого?

– Я натрапляла на такі оцінками і сама поділяю цю точку зору, що відсоток людей, які щиро вірять, є сталий. Так само, як і відсоток еліти, як і відсоток мислячих людей, альтруїстів, аскетів, авантюристів… Вважається, що їх не більше 5-6%. От кожної цієї категорії приблизно стільки. Я колись зіткнулася із конкретним прикладом.

Сім чи вісім років тому у мене аспірантка писала дисертацію про релігійність українського суспільства. Якось вона прийшла в сльозах і каже: “У мене пропадає об’єкт дослідження”. Я питаю, як це пропадає? Вона каже, що коли ввела усі ці індекси, які визначають релігійність людини (те, що ми казали, – відвідування храмів, святкування), то виходило, що реально вірян в Україні було не більше як 2,5%. Самі ж церковники часто кажуть, що таких не більше 10-12%. Відтак – тут море роботи для церкви: зробити реально вірними тих, хто приходить до церкви.

Назарій Тузяк, Львівська Пошта

]]> http://www.credo-ua.org/2012/02/58253/feed 1 http://www.credo-ua.org/2012/02/58237 http://www.credo-ua.org/2012/02/58237#comments Fri, 03 Feb 2012 15:35:33 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=58237
До коментарів про Соборність на УП

20 січня 2012 року на «Українській правді» була опублікована моя невеличка стаття під назвою «Моя мрія про Соборність». Деякі читачі прокоментувати цю статтю. Здебільшого вони написали, що годі жити мріями – треба діяти, а один навіть зауважив, що в 1991 році був зроблений живий ланцюг від Івано-Франківська через Львів аж до Києва.

За ці коментарі дуже дякую. Дозвольте тепер стосовно них щось сказати.

Слово «мрія» можна зрозуміти по-різному: або як щось уявне чи вигадане і далеке від дійсності. Але його можна також зрозуміти як щось реальне, щиро бажане, – як бачення, мету. Хочу підкреслити, що це слово я вжив у другому значенні, як мету, що її ми бажаємо осягнути, візію, котру я (чи тільки я?) хотів би бачити здійсненою – щоб усі громадяни України були відкриті одне для одного, почувалися спільнотою.

Цього я особливо бажаю як член Ініціативної групи «Перше грудня».

Живий ланцюг 1991 року – це прекрасний приклад того, що я мав на думці, хоча, може, лише частково, і про це скажу нижче. Підкреслю тут, що живий ланцюг, який маніфестував злуку міст Західної України зі столичним Києвом, не знайшов відповідників у подібних заходах інших регіонів України та їхніх головних міст. А, власне, цього бракувало, і таку недосконалість треба виправити, хоча, може, в інший спосіб.

Те, чого нам сьогодні бракує, є відчуття єдності всіх громадян, підкреслюю – всіх громадян!

І такого відчуття не буде, якщо ми не сприйматимемо іншу особу як таку саму, як я – з такою самою гідністю, з такими самими потребами, з такими самим правами.

Основний поділ у нашому народі полягає саме в тому, що ми механічно всіх ділимо за категоріями, наприклад: всі, хто при владі, – злі, всі не при владі – добрі, всі багаті – злі, всі убогі – добрі, – і ще є декілька подібних стереотипних поділів.

Така класифікація зручна: та чи правдива? Бо бувають сумлінні чиновники, які вболівають за справедливість, і трапляються убогі самолюбні чиновники, які більше прив’язані до матеріальних благ, ніж деякі багачі.

На думку автора цих рядків, основною реформою, яку повинен пережити наш народ, має бути усвідомлення, що всі ми однаково люди, всі сини і дочки України, а наша людяність залежить від нашої особистості та нашого характеру.

Ще одна важлива прикмета цієї реформи – добрим людям допомагати стати ще кращими, а тим, які заблукали, – знайтися. Законовчителеві, який зрозумів приклад доброго самарянина, Ісус сказав: «Іди і ти роби так само» (пор. Лк. 10, 25-37), – а жінці-блудниці – «Іди і більше не гріши» (пор. Ів. 8, 1-11).

Тепер, напевно, хтось скаже, що Ісус на фарисеїв і книжників, які на нього нападали, казав: «Горе вам!». Такий вислів в українському та інших перекладах з грецького оригіналу звучить дуже жорстоко, майже як прокльон.

Арамейською мовою, якою говорив Ісус, ці слова мають дещо інше значення: «Жаль мені вас». Такий переклад більше відповідає ментальності Того, хто молився за тих, що Його розпинали.

Ісус не приховував вини чи поганих намірів тих, які перекручували Божий закон чи старалися Йому зашкодити, Він їх не вибілював. Він їх картав, але як Той, що прагнув їх навернути.

Так ставитися до людей, які нас кривдять, не легко. Для людини, яка не вірить у Бога, це майже неможливо, однак в Україні є велика кількість християн і взагалі добрих людей.

Ми не змінимо ситуації на краще тільки засуджуючи та проклинаючи. Справжнє відродження нашого народу, з бажаним усіма справедливим правопорядком, може здійснитися лише тоді, коли між нами запанує справжня людяність.

З християнської чи просто з людської точки зору, «тверде слово» дає протилежну реакцію: людина починає боронитися і цілком не готова виправитися. Натомість слова співчуття «жаль мені тебе» роззброює навіть когось дуже злобного.

Немає певності, що він виправиться, але це ймовірно. Як каже часто вживаний тепер образний вислів, краще будувати мости, як мури.

Знову, можливо, хтось скаже, що автор вищенаведених рядків – великий мрійник, далекий від дійсності. Мені не важливо, що про мене думають, говорять чи пишуть, але розчарованим читачам, які сподівалися «твердого слова», раджу прочитати книгу Євангелій.

+ Любомир

Архиєпископ Любомир (Гузар), Українська правда

]]> http://www.credo-ua.org/2012/02/58237/feed 2 http://www.credo-ua.org/2012/02/58227 http://www.credo-ua.org/2012/02/58227#comments Fri, 03 Feb 2012 15:08:55 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=58227
Пане Євгене, в Євангелії від Йоана читаємо: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог» (Йо.1,1). Як, на вашу думку, перед лицем різних постмодерних соціальних викликів в Україні (культурних, бізнесових, економічних, політичних тощо), Церква мала би вміло подавати Боже слово? Яка специфіка подачі слова Церкви, церковного повідомлення, в українському суспільстві?

Я не можу говорити від імені Церкви, але скажу, що може бути ефективним у наш час і наших умовах. Будь-хто, хто хоче бути успішним у комунікації повинен розуміти головне – розуміти того, до кого ти звертаєшся: що ця людина може сприйняти, чого не може сприйняти, що вона розуміє, чого не розуміє, що вона знає і чого не знає. І відповідно й вибудовувати стосунки. Там, де Церква має поле поступу, – це розуміння різних аудиторій, і не тільки прихильних до неї. У сучасному світі немає єдиної аудиторії. Тепер є багато подрібнених аудиторій. Інколи одна людина може бути аудиторією. Це означає, що змінився світ, і відповідно має змінитись комунікація будь-якої інституції, яка хоче бути успішною.

Колись, до прикладу, символом старого часу був також спосіб оповіщення небезпеки – одна на всіх серена. Коли виникала небезпека, вона вмикалась і ми всі її чули. У сучасному світі з щільними металопластиковими вікнами, із навушниками, автомобілями, люди атомізувалися. І, відповідно, сирена вже не можу бути для них засобом сповіщення. Але кожен має телефон, який приймає sms. Різниця в тому, що сирена була одна для всіх, а sms у кожного персональний. Це є зміна, яка відбулася у комунікаціях. Церква, як інші інституції, якщо хоче бути успішною, має це взяти до уваги. Вона повинна іти туди, де є аудиторії, і говорити з кожною її мовою, а не своєю. Іншими словами, треба бути набагато гнучкішим, готовим до набагато складніших запитань, до набагато жорсткіших розмов. Це не просто.

“ Інструменти з’являються і зникають, головне, щоб Церкві було що сказати

Які головні професійні інструменти донесення повідомлення можуть найкраще послужитися Церкві?

Різні. Найважливіший – це Інтернет. Але інструменти з’являються і зникають, головне, щоб Церкві було що сказати. І доки вона має, що сказати, як це зробити – це абсолютно технічна справа. Власне, проблема полягає не так в інструменті (радіо, телебачення, Інтернет), як в тому, що важко сформулювати повідомлення, які сприймуть різні середовища. Знаєте, якщо Ви маєте щось таке, що мене зацікавить, а в мене те, що зацікавить Вас, ми знайдемо спосіб, як порозумітись один з одним. Ми домовимось чи по телефону, чи при зустрічі, чи ще якось. Головне, щоб нам було про що говорити. Якщо Церкві та різним суспільним групам буде про що говорити, вони знайдуть способи.

Питання щодо необхідності богословського розуміння інформації, слова, повідомлення, аудиторії, розуміння того, що цінності є первинними, а форми їх подання – вторинними. Наскільки це важливо?

Дуже важливо. Якщо говорити про те, що спричинило значний поступ науки в Середньовіччі, то це спроможність абстрактно говорити про Бога. Спроможність говорити про цінності, спроможність виокремити цінності. Цінності в результаті будуть тим, довкола чого ми зможемо будувати стосунки, якщо хочемо, щоб вони були продуктивними, довготривалими, щоб це були стосунки, які в результаті створюватимуть здоровіше суспільство і кращі умови для нас всіх. Звичайно, що і Церква, і різні суспільні групи тут мають що сказати.

Консервативність Церкви дуже важлива, як і те, що вона проповідує одне і те ж. Хоча форма проповідей змінюється. Змінюється час до часу і трактування цінностей, які вона проповідує. Суспільство дуже важливе в цьому діалозі, бо різні його групи спроможні набагато швидше відчувати потребу в модернізації. Створювати нові сенси, наповнювати їх, говорити про те, що щось стало актуальним, а щось перестало таким бути, що з’явились якісь нові виклики. Відповідно, чим глибше Церква перебуватиме в комунікації з різними суспільними групами, зокрема і неприхильними, тим сильнішою буде і вона сама.

“ Роль священика має перетворитися на роль модератора, а не ведучого

Яка роль священників у процесах, які відбуваються в інформаційному середовищі ХХІ століття?

Важко сказати, бо суспільство з вертикального перетворюється в горизонтальне. І логічно, що роль священика має перетворитися на роль модератора, а не ведучого. Модератор створює умови, а ведучий веде, тобто має владу. З іншого боку, священики в Церкві мають владу, тобто вертикальний вимір. Наприклад, можуть відпускати гріхи тощо. Ця вертикаль буде викликом у горизонтальному суспільстві. Яким саме? Важко сказати. Чи тим, який стимулюватиме до чогось, буде перевагою чи буде недоліком. Можу сказати, що протестантські середовища легше сприйматимуть горизонталь людей, як і горизонтальну модель суспільства.

Знову ж таки, ми про це говоримо з львівськими науковцями, зокрема з Ярославом Грицаком і Мирославом Мариновичем, які займаються в Унівській групі, про те, що наша традиція відповідальна за те, де ми є сьогодні, а ми – де будемо завтра. Ми не можемо перекладати відповідальність за це на традицію. Насправді, мені здається, від нас залежить, чи ми зможемо зрозуміти різні сенси довкола нас. Зрозуміти, наприклад, що таке горизонтальне суспільство? Чи воно зовсім горизонтальне? Напевно, що ні. У ньому все одно є якісь ієрархії? Навіть у дуже демократичному, дуже простому світі, про що пише Павло Свідмен. Інша річ, наскільки ієрархії, як, наприклад, католицька, сумісні з цим суспільством. На сьогодні – дуже сумісні. Що буде завтра – невідомо. Мені здається, що в будь-якому випадку буде якийсь більший вибір горизонтальності, більше спілкування, ніж прохання про дозвіл і його одержання чи не одержання. Я думаю, що сучасні цінності збільшуватимуть рівень свободи людини, серед іншого й у прийнятті рішення щодо своєї віри, конфігурації своєї віри. Водночас збільшуватимуть відповідальність людини за свій вибір. Питання в тому, наскільки люди будуть готовими до цієї відповідальності.

Тут постає виклик перед конкретними парохами, які постійно і безпосередньо спілкуються з людьми.

Україна – це перехідна країна. У нас будуть дуже просунуті й відсталі священики – в нас будуть дуже просунуті й відсталі парафії. У нас будуть надтехнологічні, абсолютно інтернетизовані місця і місця, де до найближчої телефонної станції 20 кілометрів. І це все в одній країні, в одному суспільстві, в межах одної Церкви. Зрештою, в УГКЦ так було віддавна. Були парафії в Сполучених Штатах і в Україні. І коли в США Інтернет був нормою, в Україні про нього лише починали чути. Нам доведеться якось з цим давати раду – модернізуватися. Я думаю, що розмови про те, як ми модернізуємося менш важливі, ніж те, щоб ми давали собі раду з цінностями. Це, насправді, найважливіше. Бо решта дасться до вирішення.

“ У ХХІ столітті дуже важливо, щоб Церква була спроможна взаємодіяти з різними суспільними групами в обидва боки. Тому найважливіше – це чути!о

Яка роль богословських навчальних закладів в Україні і, зокрема, УКУ в цьому процесі?

Важливі всі навчальні заклади, зокрема й богословські, щоби ставати інтелектуальним осередком критичної думки. Нам бракує відповідальності і критичності, й щодо самих себе також. Освітні заклади мають стати середовищами, де створюватимуться спільноти, спроможні заглиблюватися у складніші дискусії, щоби створювати і пропонувати рішення для цілого суспільства. Від чого нам треба відмовитись, а що прийняти, щоби краще увійти в майбутнє? У чому нам треба утвердитися? Ми маємо розуміти також, що якщо з цими центрами буде щось не так, то вони з локомотива можуть перетворитись на гальмо. І будь-яка інституція може бути як ліком, так й отрутою. Тому, добре би було якби ми мали добру освіту, а ще краще, щоби в нас була добра і відповідальна освіта. Якщо ми закладатимемо не те, що хочемо побачити, то потім змінюватися буде набагато важче. Легше від початку зробити правильно, ніж потім змінювати.

Якби Ви мали змогу дати три поради нашим єпископам, ректорам навчальних богословських закладів, щоб оптимізувати внутрішній простір як всередині УГКЦ, так і церковну комунікацію назовні, якими вони були б?

Думаю, що є лише одне, що я хотів би сказати – вміти чути! Не слухати, а власне чути. Бо якщо виходити лише з того, що є що сказати, то це буде монолог, і він не матиме тієї користі, як це було в той час, коли Церква була єдиним джерелом освіти, рішень для суспільства. У ХХІ столітті дуже важливо, щоб Церква була спроможна взаємодіяти з різними суспільними групами в обидва боки. Тому найважливіше – це чути!

Довідка

Євген Глібовицький – керуючий партнер компанії з стратегічних комунікацій та комунікацій змін pro.mova. Викладач Києво-Могилянської Бізнес-Школи. Член правління асоціації фахівців з громадських зв’язків UAPR. Був штатним працівником великих українських медіа (Студія 1+1, до того «Перший національний» та «Киевские Ведомости», на початку кар’єри «PostПоступ» і радіо «Промінь»), працював з провідними медіа як всередині країни, так і за її межами («Дзеркало тижня», радіо «Эхо Москвы», працював локальним співпродюсером для американських телеканалів CBS та PBS, британської BBC). Як журналіст, має досвід роботи в «гарячих точках» (Югославія, 1999) та в кризових умовах (закарпатські повені 1998-1999; події після терактів 11 вересня в Нью-Йорку і Вашингтоні, 2001; країни Близького Сходу, 2002; справа Гонгадзе та політична криза 2001-2002). У 2002-2003 разом з Романом Скрипіним та Андрієм Шевченком розробив концепцію «5 каналу». У 2002 відмовився працювати в новинах на 1+1 через цензуру, був засновником Київської незалежної медіа-профспілки, зрештою, її головою. Закінчив Національний університет “Києво-Могилянська академія” за спеціальністю «Політологія», також навчався в Блафтонському університеті (Огайо, США) та Львівському національному університеті імені Івана Франка.

Розмовляв Віктор Жуковський, Християнин і світ

]]> http://www.credo-ua.org/2012/02/58227/feed 0 http://www.credo-ua.org/2012/02/58214 http://www.credo-ua.org/2012/02/58214#comments Fri, 03 Feb 2012 14:04:50 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=58214
Днями подивився два фільми із зовні однаковими сюжетами. І перший і другий містить дві події – конклав, який обирає Папу, а також ідентичні своєю кінцівкою: Папа виходить на площу святого Петра і звертається до людей – в обох випадках реакція на його слова є надзвичайно глибокою і говорить багато про ті очікування і настрої, які панували/панують у світі, поза екраном. Обидва фільми так чи інакше пригадують нам про блаженного Івана Павла ІІ.

Перший (фільм) став свого роду пророцтвом – бо через кілька років після його виходу в світ, на престіл апостола Петра зійшов Папа-слов’янин. Так само як у фільмі Папою стає єпископ зі Східної Європи. Другий фільм починається кадрами похорону блаженного Івана Павла ІІ. Й хоча подальший розвиток подій не збігається з реальністю, відео про Івана Павла ІІ пригадує нам, що з ним для Церкви і для світу закінчилась ціла епоха. Ми увійшли у ХХІ століття зі всіма його викликами, питаннями та настроями.

Перший фільм, про який я тут пишу, називається «Черевики рибалки» («The shoes of Fisherman»), знятий за романом (який був написаний у 1963 році) австралійця Моріса Уеста у 1968 році (режисер Мішель Андерсон, головна роль Ентоні Куін). Тобто в час великих перемін у католицькому світі. Сюжет роману полягає в тому, що єпископом Рима стає український ієрарх, глава Української Греко-Католицької Церкви. Прообразом, звісно, став Йосип Сліпий, який у 1963 році був звільнений з радянського концтабору та прибув до Рима. Головний герой фільму має ім‘я Григорій Лакота (що відсилає нас до пам‘яті про ще одного українського ієрарха, єпископа-помічника Перемишльського, Григорія Лакоти, який був ув’язнений у 1946 році, помер у Воркуті та був беатифікований у 2001 році блаженним Папою Іваном Павлом ІІ). Новообраний Папа, одягає «черевики рибалки» і робить це фактично тільки но скинувши тюремні валянки. Поки він спокутував свою «провину» перед радянською державою в сибірських снігах, світ пережив глобальні перетворення. Радянський Союз переляканий проблемами з Китаєм, і цей конфлікт влада СРСР також намагається залагодити завдяки присутності на Заході звільненого єпископа Григорія Лакоти. Загалом світ стоїть перед лицем атомної війни.

Слід зазначити, що автор книги і відповідно й фільму черпає натхнення з реальних подій того часу, оскільки світ на передодні написання твору і справді стояв на порозі атомної війни. Маю на увазі «Карибзьку кризу», яка цілком могла завершитись конфліктом між США та СРСР. А в залагодженні конфлікту між опонентами активну участь взяв Папа Іван ХХІІІ. І саме в контексті тогочасних дипломатичних контактів США-Ватикан-СРСР відбулось звільнення з сибірської каторги глави УГКЦ – Йосипа Сліпого. Нещодавно на цю тему з‘явилась цікава публікація в Catholic Historical Review під назвою «Vatican diplomacy after the Cuban Missile Crisis: new light on the release of Josyf Slipyj» (The Catholic Historical Review , October 1, 2011, Schelkens, Karim).

Повертаючись до фільму хочу зосередитись на завершальній промові новообраного понтифіка, головного героя фільму Григорія Лакоти . Його обрання за сюжетом стає несподіванкою як для світу, так і для нього самого. Ключовою подією в переміні вподобань учасників конклаву стає його щирість, рішучість та прагнення активізувати діяльність Церкви задля переміни людства, великою мірою у подоланні соціальної несправедливості . Ці якості він демонструє в розмові з кардиналами під час конклаву. Лакота стикається у Ватикані з новими для себе викликами перед Церквою, зокрема перед сучасними богословськими та філософськими течіями. Один прогресивний богослов, який стає секретарем Лакоти напередодні конклаву, постає в доволі симпатичному амплуа, як страждалець у пошуку істини, на противагу «дрімучим» домініканцям, які судять його на осучасненому суді інквізиції. Фільм має кілька сюжетних ліній, але провідною наскрізною думкою, до якої все рухається, є та, що Церква стоїть на порозі перемін (у вже згаданій вище розмові кардиналів з Лакотою на конклаві один з них сказав «Переміни (революція) витає в повітрі, і ми не готові до неї») – світ ставить виклики, наука ставить виклики, Церква повинна зреагувати на все це оновленим голосом. Цим новим голосом кардинали обирають українського єпископа Лакоту.

Свою урочисту промову Лакота розпочинає з того, що знімає тіару, говорячи: «Христос мав терновий вінець, а я стою з не покритою головою, бо я ваш слуга». (Пригадаю, що останній Папа, який вдягав тіару був Павло VI, у 1978 році, коли він помер Папа Іван Павло І вже не вдягав її). Далі новообраний Папа цитує гімн любові апостола Павла, й говорить, що світ на порозі кризи. Лакота каже, що йому не під силу змінити світ, єдине, що він може це змінити себе. Він також говорить, що з усіх статків Церкви він допоможе всім, хто помирає від голоду, навіть якщо Церква від цього стане бідною. А також закликає всіх великих і малих світу цього ділитись з тими, хто потребує допомоги. Присутні на площі Петра вітають його слова гучними оплесками.

Я думаю, всім ця картина нагадує не такі вже давні події з реальної історії. Не беручи до уваги конкретні слова з фільму, які прив’язані до сюжету, ми все ж можемо сказати, що в нас є такий досвід: Папа, який намагається говорити до світу, базуючись на оспіваній апостолом Павлом любові, показує Церкву, яка співстраждає з людьми, чи просто є людяною.

Цей твір написаний у 1963 році в той час, коли Церква вже в принципі зробила крок, до аggiornamento, але, наскільки я розумію, ще не все на той час було ясним, перед чим же все таки стоїть Церква, окрім чітко вираженого тоді опонента – комуністичного режиму. Наступні десятиліття більш повно розмотали клубок нових філософських ідей та суспільних теорій, які сьогодні стають викликом тому вченню, яке несе у світ Церква.

(Мені не відомо на разі, яким була реакція на фільм і на роман в той час в українській діаспорі, однак, постараюсь дізнатись у знайомих мені людей. У фільмі існує ряд помітних нісенітниць: Лакота, то українець, то росіянин, умови сибірської каторги не виглядають вже аж так погано, а кабінет комуністичного очільника схожий на кімнату в Пентагоні – але це, я так розумію, тільки тому, що для Західного світу Україна це щось екзотичне і невідоме, десь біля Росії. А радянський побут вони уявляли собі набагато-набагато пристойнішим, ніж він був в реальності.)

Від роману 1963 року пропоную перенестись на 50 років вперед, до іншого фільму «Habemus Papam» (2011 рік, режиссер Нанні Моретті).

Картина світу, з якою тут зустрічається глядач, відображає вже до сьогодення. І головна його риса це дезорієнтація, непевність у всьому, що нас оточує. Головний герой фільму, якого, як і в попередній стрічці, обирають понтифіком (він стає Папою після Івана Павла ІІ, хоча це ім`я прямо не звучить у фільмі, кадри з похорону не залишають нам сумніву), несподівано для нього самого, вибір приймає. Однак одразу після обрання стається “конфуз”, Папа не зміг вийти до людей з привітанням, його охопив страх. Кардинал-протодиякон, так і не виголосивши ім‘я нового Папи, з повним розпачу лицем ховається за завісою балкону храму Святого Петра. Понтифік, переслідуваний рештою кардиналів тікає у свої покої. Люд на площі шокований. (Коротко про фільм можна прочитати в The Economist ).

Можливо, як написав один знайомий, цей фільм про людину і владу. І так, і ні. Сам режисер висловив думку, що фільм вільний до трактування й інтерпретації (The Guardian). Представники Церкви розділились у своїх поглядах. Одні вважають, що режисер «підняв руку на святе». Інші – що у фільмі немає карикатурного образу Церкви (CNA).

Фільм за жанром є скоріш драматичним, проте не позбавлений доброго гумору та людської самоіронії. Про себе скажу, що не знайшов у веселих моментах фільму, жодної образи почуттів віруючих. Глядач бачить живих людей, а не «ангелів небесних», які на думку деяких віруючих «возсідають» у Ватикані. Це живі люди, які п‘ють заспокійливе, переживають депресію. Депресія як ознака цього світу, наскрізь прошиває фільм. Навіть у Псалмах психіатр, якого викликають у Ватикан допомогти Папі подолати страх перед прийняттям відповідальності єпископа Рима, знаходить ознаки депресії. Втрата людиною відчуття цілісності, намагання все звести чи пояснити все (а перш за все людину) через призму певної теорії є важливою ознакою сьогоднішнього світу. В цьому випадку один з героїв фільму намагається все пояснити через психологію, фрейдизм.

Папу вивозять з Ватикану для сеансу у психолога, і він втікає в місто. Знову повернусь до першого фільму «The shoes of the Fisherman», в якому Папа також таємно виходить у Рим. У випадку фільму 1968 року він йде в римські «трущоби», випадково попадає в квартиру, де при смерті лежить чоловік, єврей, і Папа молиться за нього разом з його сім‘єю єврейською мовою. Одним словом, фільм 60-х років – соціальний, Папа йде на дно міста, співстраждає з людьми.

В 2011 році Папа потай від всіх йде в Рим, зустрічає різних людей, які готові йому допомогти. Він водночас стикається із світом, який немов у якомусь розпачі і розгубленості. В кінці кінців він потрапляє в компанію театральних акторів, один яких сходить з розуму. Сцена в готелі, де Папа ночує з театральними акторами, надзвичайно символічна – цей світ є театром божевільних, і понтифік відповідає актору, який втратив глузд, словами чеховського Соріна: «Ви перенаситились життям. Ви ситі, тому й байдужі до життя». Цю сцену з фільму можна ще більше розбирати. Але чи це не найкращий «психологічний» аналіз всьому сучасному світу? Який переситився другорядним і втратив смак до життя. І чи не тут корінь депресії, яка наскрізь проступає в фільмі?

Водночас Папа розмірковує над Церквою у світі. Розмовляючи сам із собою в автобусі він говорить, що Церква вже й сама не розуміє, що робиться з цим світом. Дозволю собі припустити, що, шукаючи відповідь на це питання, понтифік і йде таємно в місто. Як у 1968-му, так і у 2011 році. 50 років тому Папа повертається у Ватикан і жертвує статки бідним, у 2011 році Папа просить секретаря, з яким зустрічається на руїнах римського форуму (чим вам не ще один образ?!), залишитись в місті і не повертатись у Ватикан.

Цей фільм можна розбирати по хвилинах… Зупинюсь тільки на ще одному моменті – представник Церкви, який виступає на телебаченні в момент, коли увесь світ щиро затамувавши подих чекає, коли ж вони дізнаються ім‘я нового понтифіка, починає нудну богословську браваду про служіння Петрового наслідника, однак в певний момент зависає пауза і він усвідомлює, що не здатен дати просту відповідь на запитання, яке турбує простих віруючих.

Не буду псувати перегляду тим, хто буде дивитись фільм після прочитання цього блогу, й тому зупинюсь на цьому місці. Нехай збережеться інтрига, так буде чесно по відношенню до глядачів.

Однак ще раз повернусь до своєї ідеї порівняти дві епохи, яким належать ці кінострічки. У першому випадку Папа рятує світ від атомної війни і веде Церкву вниз до людей. У стрічці ж 2011 року Церква стоїть перед світом, який вже страждає не від голоду тілесного (звісно на планеті є мільйони голодуючих людей, але фільм не про це), а від голоду душевного чи від божевілля й не знає, що з цим всім чинити. Зрештою, голод одних є скоріш наслідком божевілля інших.

Ці штрихи це тільки кілька тих думок, які з’явились у мене під час перегляду фільму, однак дуже радо послухаю роздуми інших читачів і глядачів цих фільмів, хоча, думаю, не обов‘язково їх порівнювати чи дивитись в парі. Це два автономні фільми, однак їх сюжетні лінії та запитання, які ставляться глядачу видались мені дуже схожими, хоч я й не жив у епоху 60-х.

Блог Анатолія Бабинського, РІСУ

]]> http://www.credo-ua.org/2012/02/58214/feed 1 http://www.credo-ua.org/2012/02/58064 http://www.credo-ua.org/2012/02/58064#comments Wed, 01 Feb 2012 10:18:41 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=58064

Натикаюся на рекламу «Ціни як в СРСР» і розумію, що «Союз нерушимый республик свободных» не вмер. У наших головах він живий. Народ, спостерігаючи за маразмами в недореформованій незалежній Україні, шукає якийсь вихід і знаходить його в минулому – в Радянському Союзі.

Низькі ціни й інші вигадані чесноти. Добре, якби це ще старше покоління мучилося ностальгією, але ж і частині молодих людей сьогодні та держава видається казковим краєм, де панували добро і справедливість. Так собі утопія на зразок Томазо Кампанелли, але повернута в минуле.

Можна наводити купи цифр, які б яскраво продемонстрували неефективність совкового способу життя. Можна б згадати відсутність демократії і переслідування дисидентів. Я не стану цього робити, адже ці данні вже наводилися неодноразово, і кожен нелінивий може їх знайти. А я згадаю речі, які поколінню, що не застало совок, неможливо пояснити.

Експериментальне ручне виробництво

До вступу в університет я рік працював на Київській взуттєвій фабриці імені 50-річчя Радянської України. Трудився в експериментальному цеху. В чому була його експериментальність? Він випробовував якісь нові технології? Освоював нову продуктивнішу техніку? Ви ніколи не здогадаєтеся. В цьому цеху випуск взуття здійснювався старим дідівським методом – тобто вручну. В інших цехах стояли конвеєри, з них сходило взуття. Але воно було настільки жахливої якості, що навіть за низькими цінами його носили хіба через відсутність іноземної альтернативи.

Цю незбагненну річ можна пояснити лише загальною неефективністю системи. Простіше кажучи, в руках мавпи мікроскоп (конвеєр) перетвориться на засіб для розбивання горіхів. А взуття з так званого експериментального цеху виходило більш-менш пристойної якості. Правда, коштувало воно значно дорожче. За такою логікою треба було відмовитися від сільськогосподарських комбайнів і обробляти землю плугом. Це був би дуже ефективний експеримент.

Щороку в СРСР епохи Леоніда Брежнєва жити ставало все гірше, але продуктивність праці зростала. Знаєте як вона забезпечувалася? За допомогою так званого соціалістичного змагання. Всі трудові колективи зобов’язувалися випустити продукції на скількись процентів більше від спущеного згори плану. Себто вони випускали продукції на 101 і більше процентів. Наступного року ці 101 і більше процентів вже ставали планом. Але платили за нього стільки ж, скільки за попередній рік. Себто за більшу кількість продукції платню не збільшували. Тому робітники і селяни намагалися не перепрацьовувати. В кінцевому підсумку їм почали зрізати розцінки, себто за одиницю продукції платили менше. Таким чином і спостерігалося бурхливе підвищення продуктивності. На папері.

Вам кави? А дзуськи!

Сьогодні ми можемо спокійнісінько зайти в ресторан і замовити собі чашку кави або чаю. Якби ми це зробили за часів СРСР, то в кращому випадку нам би щось принесли, але це було б зроблено з таким виглядом, який би демонстрував, що у клієнта трохи поїхала стріха, і йому час йти до психіатра. А в гіршому випадку вам би сказали: «Буду я тобі задля чашки чаю корячитися!». І свого замовлення ви б не отримали. Тому заради чашки кави або чаю до ресторанів просто не ходили.

Сьогодні можуть сказати: «Що за дурниця! Вони ж такими чином псували собі репутацію і могли збанкрутувати». Таке припущення було б правильним у сучасних координатах, коли є чимало ресторанів і кафе, і вони мусять боротися за клієнта. В СРСР кількість таких закладів визначалася не ринком, а рішенням десь на горі. Щовечора ці заклади були переповнені, особливо у п’ятницю й суботу, і, аби потрапити туди, доводилося давати хабара консьєржу при вході. І це показник цілої філософії, яка існувала в Радянському Союзі. Вважалося, що партія і уряд ефективніше подбають про комфорт трудящих, ніж самі трудящі. Тому громадянам не дозволялося самостійно відкривати такі заклади, а робили це відповідальні дяді і тьоті з різних міністерств. Воно і призводило до таких наслідків.

Крім хліба, молока, іноді ковбаси, за всім іншим треба було стояти в черзі. Наприклад, за помідорами. Та коли ваша черга доходила, то це не означало, що ви за свої гроші купите неодмінно стопроцентно якісний продукт. Частина помідорів була чавленою. І один-два чавлених помідори вам підкладали разом з іншими. Формально ви, звісно, могли б відмовитися, але тоді нарвалися б на те, що продавчиня не відпустила б вам товар, бо у неї план і їй кудись треба дівати чавлені помідори. А ще, якби ви почали вимагати щось, то вам би дісталося від черги, мовляв, права тут качає, не подобається – іди в інше місце. В СРСР не любили тих, хто намагався відстояти свої права. Бо населення звикло до своєї безправності і якийсь правдоруб сприймався як біла ворона.

Звісно, в СРСР були якісь більш-менш пристойні речі. Наприклад, безкоштовна доступна освіта. І пропагандою це подавалося як величезне досягнення комуністичної партії і радянського уряду. Безкоштовність освіти – річ справді непогана. Але в країнах розвинених демократій громадяни отримують за свою працю стільки, що можуть заплатити за освіту своїх дітей. Та й безкоштовність освіти – річ далеко не однозначна. Бо до безкоштовного і ставлення відповідне, як до чогось, що мало чого вартує.

Зрештою, ефективність системи вимірюється якістю життя громадян і тим, чим вона збагатила людство. З країнами капіталістичної демократії пов’язані такі виробники, як Samsung, Sony, Dell, Apple, Mersedes, Honda, Toyota, Ford, Panasinic та багато, багато іншого. З комуністичних країн ми знаємо хіба що зброю і політ у космос. Останнє річ дуже важлива. Але вона була успішною завдяки тому, що СРСР особливо велику увагу приділяв військовій техніці і всьому що з нею пов’язано. Та все одно в кінцевому підсумку поступився першістю Сполученим Штатам через неефективність своєї системи.

Логічно буде, якщо любителі совка відмовляться купувати продукцію перерахованих вище фірм і будуть купувати те, що вироблено в північній Кореї. Ось тоді вони на практиці доведуть свою любов до радянського способу життя. Але, боюся, їм цього не вдасться зробити, бо комуністична Корея не виготовляє нічого такого, що б хотілося придбати.

Юрій Луканов, Радіо Свобода

]]> http://www.credo-ua.org/2012/02/58064/feed 3 http://www.credo-ua.org/2012/02/58021 http://www.credo-ua.org/2012/02/58021#comments Wed, 01 Feb 2012 06:16:42 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=58021
Питання: «Каїн спізнав свою жінку, і вона зачала й вродила Еноха; він збудував також місто й назвав це місто іменем свого сина – Енох» (Бут. 4, 17).

Звідки у Каїна взялася дружина? І оскільки він вирішив побудувати місто, то людство тоді не було однією лише сім’єю з чотирьох осіб? Хто жив би у цьому місті?

А далі написано: «Тоді Адам знову спізнав свою жінку, й вона вродила сина й назвала його Сет, бо, мовляв, Бог дав мені другого нащадка замість Авеля, що його вбив Каїн. У Сета теж народився син, і він дав йому ім’я Енос. І тоді почали закликати ім’я Господнє.» (Бут 4, 25-26). Виходить, що Сет ніби відшкодував смерть Авеля? А від кого породив сина Сет?

Відповідь: Перш, ніж перейти до відповіді на конкретні поставлені запитання, необхідно сказати кілька слів про те, як взагалі слід читати Книгу Буття.

30 червня 1909 року Біблійна комісія опублікувала Декрет про історичний характер перших трьох глав Книги Буття. За допомогою цього Декрету, по-перше, відкидаються судження, згідно з якими Буття є східними міфами, просто «очищеними» від політеїзму і пристосованими до єврейської релігії. Відкидається також думка, що Буття містить у собі алегорії та символи релігійних і філософських істин, які не відповідають об’єктивній реальності. І, нарешті, Декрет відкидає думку, згідно з якою Буття – це легенди, які були частково вигадані з повчальною метою.

У Декреті перераховуються факти, описані у Книзі Буття, які не піддаються сумніву: такі, як сотворення всіх речей Богом на початку часів, сотворення людини, гріхопадіння перших людей. Що стосується питання про те, яким чином всі ці факти відбувалися, Декрет говорить: «У написанні першої частини Буття священний автор не мав наміру дати наукове пояснення потаємної суті видимих речей і описати точний порядок сотворення, але він прагнув дати своєму народу доступне йому пояснення, відповідне стилю спілкування того часу і почуттів людей. Тому в її тлумаченні не слід прагнути з точністю і сталістю до стилю наукової мови».

В гостях у архиєпископа Мечислава Мокшицького, Львівського митрополита РКЦ, голови Конференції римо-католицьких єпископів України.

Зустріч відбулась під час різдвяно-новорічних свят. Його Високопреосвященство розповів, що любить осінні квіти, слухає класичну музику та читає багато книжок, а ще має пса, який виконує команди лише українською мовою.

Митрополит Мокшицький тривалий час прожив у Ватикані та працював другим секретарем двох Святіших Отців – Йоана Павла ІІ та Бенедикта XVI. Незважаючи на те, що Владика є поляком, його українська дуже добра.

Перше враження – якнайкраще. Митрополит тримався просто та невимушено, жартував та посміхався. Проходимо в досить скромну гостьову кімнату. Великі вікна дають багато світла, в кутку біля вікна скульптура немовлятка Ісуса на сіні, поруч – старенький радянський диван та стелажі з книгами. У кімнаті різдвяна ялинка. Загалом цього року у резиденції Митрополита було прикрашено три ялинки – дві штучні стоять в будинку і одна жива – на подвір`ї. Зазвичай, він особисто їх наряджає, але цього року Владика був дуже зайнятий. Процес прикрашання різдвяної ялинки Владика називає «великою радістю».

Починаємо розмову з того, скільки вірних має Римо-Католицька Церква в Україні.

«В Україні наша Церква налічує майже 1,5 млн вірних, котрі належать до 7 дієцезій, що об’єднані у Митрополію, – розповіі Митрополит Мокшицький. – Є 13 єпископів».

Зокрема, Львівська Архідієцезія, яка поширюється на терени Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської та Чернівецької областей, має 250 тис вірних. Тут налічується 107 парафій та діє 305 костелів. Римо-Католицька Церква готує священичі кадри в трьох вищих духовних семінаріях – в Брюховичах біля Львова, Городку Хмельницької області та у Ворзелі біля Києва. Ще є три інститути – у Брюховичах, Городку та в Києві.

Про проблеми Римо-Католицької Церкви у Львові Митрополит говорить неохоче. Зрештою, зізнається, що головна проблема – це земля. Ще одна проблема – це поверненням костелів, приміщень монастирів.

«У Львові влада, на жаль, не віддала Римо-Католицькій Церкві жодного костелу, – зазначив Митрополит Мокшицький. – Із 36 латинських храмів у цьому місті ми не отримали жодного, бо ті, які маємо тепер, були завжди відкритими. Це Латинська катедра і костел св. Антонія. Збудували два костели – в Рясній Польскій та на Збоїщах. Ще один храм почали споруджувати на Сихові. Відравляємо богослужіння в костелі св. Марії Магдалини, повернення якого вже багато років добиваються римо-католики. Наші вірні потребують костелів на Левандівці та на Майорівці, але маємо великі проблеми з отриманням земельних ділянок. На жаль, влада Львова не є прихильна до Римо-Католицької Церкви. З яких причин? Ми не розуміємо. Ми є меншістю, а меншість треба завжди захищати. Хіба ні? Але ми є оптимістами… Ми робимо те, що можемо. Там, де маємо змогу, ми намагаємося служити якнайкраще і допомагати вірним, присвятити їм своє життя, завжди бути поруч», – підкреслив Митрополит.

Архиєпископ Мечислав Мокшицький розповів також про багату традицію Львівської Митрополії. У післявоєнний час втрачено чимало костелів і монастирів, багато з них були знищені комуністами. Нині життя Римо-Католицької Церкви відновлюється. Наприклад, до Львова хочуть повернутися сестри кармелітанки. Оскільки місцева влада відмовилася повернути монахиням приміщення їхнього колишнього монастиря на вул. Чупринки, передавши його іншій Церкві, то необхідно збудувати новий монастир закритого типу, де б приблизно 20 сестер підтримували безперервну молитву за Церкву. Львівській Архідієцезії дуже потрібний такий монастир. Для цього потрібно 1 га землі. Також якби римо-католикам повернули у Львові історичний будинок семінарії, то там облаштували б гуртожиток для бідних студентів, або притулок для безхатченків.

Митрополит Мечислав Мокшицький вважає, що логічно було б повернути Римо-Католицькій Церкві колишній семінарський костел Стрітення Господнього, який розташований на вул Винниченка біля Резиденції львівських митрополитів латинського обряду. Не зрозумілим для Владики є й те, що костел Марії Магдалини використовують як органний зал, а в костелі кларисок, що на вул Личаківський, нині музей Пінзеля.

Стосовно 1 га землі для будівництва монастиря Владика Мечислав до влади міста ще не звертався. Питаємо у нього чому? Він посміхнувся та сказав: «Я знаю, що це буде неможливо. Знаю, що це дуже тяжко, тому я навіть не звертаюся. Ми шукаємо земельну ділянку, щоб купити, але важко знайти таке місце, яке буде доступним, щоб люди приходили до сестер і просили про молитви. Шукаємо таку ділянку вже три роки і постійно наштовхуємося на перешкоди. Але я не хочу про це говорити, щоб потім не було ще важче».

Завжди вважалося, що римо-католицьким громадам легше на Заході Україні, ніж на Сході, однак відповідь Митрополита Мокшицького з цього приводу нас вразила. За його словами, римо-католикам значно легше на Сході, де місцева влада радше йде на зустріч.

«На Західній Україні міцні позиції греко-католиків, які користуються певними привілеями у місцевої влади, – констатував Митрополит. – Римо-Католицьку Церкву тут вважають Церквою поляків, однак це неправильно, адже серед римо-католиків є й українці, росіяни, угорці, румуни, німці. Відповідно служимо різними мовами залежно від потреб вірних. На Сході України немає, так би мовити, того націоналізму, який є в Галичині, тому там нашій Церкві легше, ніж тут. Там нема надто багато наших храмів, бо нема багато вірних, але й немає такої проблеми із виділенням землі, наданням приміщень тощо», – зазначив Митрополит.

Від питань буденних переходимо до вічних. Митрополит Мокшицький – один із тих, хто особисто знав Папу Йоана Павла ІІ, тож просимо поділитися спогадами про цю непересічну особистість.

«Так, я мав можливість бути з Йоаном Павлом ІІ, і це було для мене великим щастям у моєму служінні та в житті. Я багато міг навчитися у нього. Бачити його життя приватне та молитовне, душпастирство. Мав можливість бути на офіційних аудієнціях різних представників держав та Церков. Також брав участь у паломництвах, які здійснював Святійший Отець. Це збагачувало мене. Блаженнійший Йоан Павло ІІ – це була людина дуже відкрита. Він дуже добре знав Україну та Росію. Дуже хотів налагодити добрі стосунки з Православною церквою і багато разів мав зустрічі з представниками різних конфесій задля розвитку екуменізму. Йому була близька турбота про людей. Він хотів, щоб на світі був мир та спокій і дуже за це молився. Спонукання до миру під час зустрічей із різними главами держав – це був один із основних пунктів його діяльності», – розповів Митрополит.

Окрім того, Митрополит Мокшицький один із небагатьох, кому пощастило мати у себе частинку мощів Папи Йоана Павла ІІ: «Маючи можливість жити поруч Папи, маю багато різних пам’яток з його життя. Ще раніше мені прийшла думка про те, щоб мати від нього якусь особливу пам’ятку, часточку його самого, і коли його підстригали, то я взяв собі трохи його волосся. Це ж є частинка його тіла. Після смерті Йоана Павла ІІ ще зарано, щоб відкривати домовину, проводити ексгумацію, тому ще немає мощів його плоті, але волосся його є».

Мощі зберігаються в домі Митрополита, і коли до нього звертаються інші владики з проханням надати мощі для поклоніння вірних, то він може згідно із церковними законами Конгрегації Святих Ватикану передавати ці часточку мощів. Владика розповів, що звертаються з таким проханням до нього часто, і він вже передав більш як 50 таких часточок мощів як в Україні, так і закордон. Кожна Римо-католицька дієцезія в Україні вже отримала від Митрополита Мечислава такі мощі. Є вони в Латинській катедрі у Львові. Люди можуть приходити туди, молитися і випрошувати заступництво для себе і своїх близьких.

Митрополиту часто доводилося подорожувати. Вдалося йому побувати в Африці, в Латинській Америці, в США і, звичайно, в багатьох державах Європи. Разом з Папою Йоаном Павлом ІІ побував у Грузії та в Казахстані.

Про Україну Митрополит говорить лише хороше: «Україна – це частина Європи. Львів мало як різниться від будь-якого європейського міста. Тут подібний і клімат, і культура, і архітектура. Я не почуваю себе чужоземцем в Україні. Я народився у Львівській архідієцезії, частина якої залишилася на теренах повоєнної Польщі. Це в 15 км від українського кордону».

Владика жартує, що він «майже українець». «Українська історія мені дуже близька і дорога моєму серцю. Я багато знаю з історії цієї землі. Тому я у себе вдома, я тут не чужий…», – стверджує Митрополит.

Митрополит Мечислав Мокшицький продовжує опановувати українську мову, бо оцінює своє знання досить самокритично: «Не можна сказати, що я говорю добре, але бракує часу, щоб оволодіти мовою досконало. Час втікає, багато роботи, багато запрошень та виїздів. Маю надію, що з Божою поміччю все ж досконально вивчу українську».

Розповів Владика і про те, що дуже любить прикрашати різдвяну ялинку, але цього року забракло часу. За його словами, вся краса ялинкових іграшок означає дари, які приносить Божий Син з неба на землю.

Запитуємо у Владики, що він думає з приводу комерційного підходу до святкування Різдва? Митрополит визнає цю проблему та зазначає:«Так, це є проблема цілого світу. Це релігійне християнське свято комерціалізують. Є акценти в декораціях магазинів, вулиць, будинків, але нема духовності… Як боротись із цим? Церква не є так сильна, а держава цього не заборонить. Тому маємо постійно нагадувати своїм вірним про істинне значення цих свят, щоб вони переживали їх в духовному плані».

У будинку Владики дуже багато книжок. Владика розповідає, що у кімнаті, де ми саме перебуваємо, зібрані книги ще його попередника, кардинала Мар’яна Яворського. Пояснює, що його книги досі запакованів іншій кімнаті.

«Живу я, так би мовити, під дахом. Там маленька, але затишна кімната», – каже Митрополит. Стосовно збірки своїх книг, то Владика зазначив, що це богословські книги, класична література, книги які допомагають у приготуванні до проповіді, документи Церкви, ІІ Ватиканського Собору. З усіх цих книг та документів він має намір сформувати цілу бібліотеку в приміщенні резиденції на вул. Винниченка і додає: «Книжки мають служити нам в житті».

Цікавимося, які книжки він любить читати?

«Тепер часу небагато, але люблю читати різні книги. Тепер читаю літературу, яка мені зараз потрібна – це праці з історії християнства», – каже Митрополит і розповідає, що дуже любить слухати «поважну музику», особливо Моцарта.

«Слухаючи цю музику, можна відпочити, віднайти душевний спокій. Ця музика відкриває перед нашою свідомістю цілу містерію, таємницю», – пояснює Митрополит.

Владика розповів також, що виріс серед природи, тому дуже любить квіти.

«Зростав там, де завжди квітували поля, – пояснює. – На жаль квіти не маю можливості вирощувати, бо немає місця. Особливо люблю тюльпани та осінні квіти…».

Є у Митрополита й охоронець – пес на кличку Бйорн, що зі скандинавського означає «ведмідь». Пес і справді дуже великий та схожий на ведмедя. «Пес має такий поважний, серйозний характер, але дуже спокійний. Відчуває людей. Він не агресивний. Хоча мені завжди кажуть, що собаці не можна довіряти до кінця, але я знаю, що він добре відчуває людей. Це наш головний охоронець».

Митрополитові вдалося знайти з ним спільну мову і пес слухає свого господаря.

Цікавимося з приводу розкоші у Католицькій церкві. Хоч загалом Церква пишна, та оселя Митрополита більш, ніж скромна.

«Я б сказав, що православні церкви дещо пишніші, ніж католицькі. Але інша тема. Кожна людина хоче бути гарною. Тут так само ми засвідчуємо свою любов Богові, і, звичайно, хочемо, щоб і наші храми були гарними. Це місце, де ми можемо зустрічатися з Богом», – каже Митрополит.

Запитуємо у владики, що він думає з приводу дорогих автомашин та годинників у священнослужителів?

«Не знаю, у мене дуже маленький і скромний годинник», – сміється він та вказує на руку. Далі додає: «Монахи мають обітниці скромності, чистоти та послуху. Життя монахів та священиків повинне бути на рівні з нашими вірними. Воно не повинно дуже відрізнятися. Звичайно, повинна бути можливість працювати відповідно до темпу життя. Чому священики в Україні мають дорогі авто? Бо тут є кепські дороги (сміється). Та й бізнесмени у Львові мають дуже гарні машини! Коли, наприклад, до нас приїздять гості з Польщі, то всі помічають, що у Варшаві немає стільки дорогих машин, як у Львові. Я їм кажу, що делікатна та маленька машина на львівських дорогах швидко поламається, тому мусять мати такі машини. На Львівщині просто страшні дороги. Це небезпечно для життя. Тепер вже трохи ліпше стало, але дороги в районах просто жахливі. Але все ж духовенство повинно бути на рівні із середнім класом».

Владика Мечислав розповідає, що колись колекціонував монети, значки, марки. Однак, колекція його тематична – присвячена Папі Йоану Павлу ІІ.

«Маю намір колись обладнати кімнату-музей. У мене багато ватиканських монет, ще з часу життя Папи. Хочу виставити цю тематичну колекцію, щоби бажаючі мали змогу переглянути всі експонати» – сказав Митрополит. Окрім того, багато особистих речей Папи Йоана Павла ІІ Владика передав у Музей історії релігії для експозиції, присвяченій річниці візиту Святішого Отця до Львова.

Владика у своєму домі часто приймає гостей з Риму, Ватикану, Польщі Німеччини, Італії, інших держав.

На завершення нашої розмови Митрополит Мечислав Мокшицький говорить:

«Цей рік для нас дуже важливий. Виповнюється 600 років перенесення столиці львівських архиєпископів з Галича до Львова. Хочемо урочисто розпочати цей рік 1 лютого і завершити 28 грудня. Цього року передбачено багато заходів, симпозіумів, урочистих богослужінь, конференцій. Від 26 травня до 3 червня відбудеться Євхаристійний Конгрес, перший після Другої світової війни. Ми запросили на ці урочистості Папу Бенедикта XVI, однак, ще немає офіційної відповіді. Знаю, що Папа цього року запланував дуже важливі подорожі до Мексики, Куби і Лівану. Думаю, що йому важко буде приїхати в Україну, але побачимо», – каже Владика.

Митрополит Мокшицький також додав: «На жаль, ми не мали підтримки з боку влади, адже Президент України мав їхати до Ватикану, а потім скасував свою поїздку, тому політична ситуація не сприяє приїзду Папи. Відомо, що Папу має запросити глава держави».

В будинку Митрополита зберігається дуже багато мощів святих, зокрема мощі св. Йоана з Дуклі, який є покровителем Львова, мощі св. Зигмунда Щенсного Фелінського, уродженця Волині, варшавського митрополита, котрого за часів Російської імперії було відправлено на Сибір, а потім, коли йому не дозволили повернутися до польської столиці, він жив і працював у Галичині.

Цікаво, що на другому поверсі будинку, де мешкає Владика, є невелика каплиця: тут моляться всі ті, хто живе в будинку, а це сестри, які ведуть хатні справи, та секретар Митрополита. Молиться тут і сам Митрополит.

Під час різдвяних свят, користуючись нагодою, ми попросили Митрополита побажати щось нашим читачам.

«Найперше бажаю, щоб цю радість, яку приносить Боже Дитя на землю, всі відчули у своїй душі та в серці, і надію на перемогу добра над несправедливістю, над злом. Головне – це не втрачати надію. Коли народився Ісус, йому не було місця, але він знайшов собі прихисток. Від життєвих труднощів ми не втечемо, але треба їх мати силу пережити, мати сили йти далі, щоб наприкінці нашого життя ми отримали спасіння», – сказав Митрополит Мечислав Мокшицький.

Анна Новик, Galinfo

]]> http://www.credo-ua.org/2012/01/57763/feed 71 http://www.credo-ua.org/2012/01/57662 http://www.credo-ua.org/2012/01/57662#comments Tue, 24 Jan 2012 14:51:27 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=57662

Голова Комітету І Євхаристійного конгресу РКЦ в Україні єпископ Маркіян Трофим`як розповів про мету та значення цієї події для всієї церковної спільноти України.

Ваше Преосвященство, Євхаристійний конгрес, що невдовзі відбудеться в Україні, стане першою такою подією в житті Римо-Католицької Церкви на наших теренах. Як народилася ідея щодо проведення цього Конгресу і в чому полягає його головна мета?

Поштовхом до обрання дати Конгресу став 600-річний ювілей перенесення єпископської кафедри з давнього Галича, столиці тодішнього князівства, до Львова. Це відбулося в 1412 році, коли блаженний архієпископ Яків Стрепа вирішив перенести кафедру до міста, що розвивалося динамічніше й мало краще розташування. Тому він був певен, що Львів є більш відповідним місцем для єпископської кафедри. Цього року минає 600 років із часу цієї події, тому архієпископ Львівський митрополит Мечислав Мокшицький вирішив провести Євхаристійний конгрес саме в цьому році.

Я думаю, що ідея проведення Євхаристійного конгресу є логічним наслідком і плодом візиту Святішого Отця блаженного Йоана Павла ІІ в Україну в 2001 році. З часу цього візиту минуло вже 10 років, тож хотілося все ж таки провести якийсь всеукраїнський захід, який «закріпив» би цей візит та його плоди. І найкращою формою цього є Євхаристійний конгрес. Цей Конгрес допомагає нам у новий та глибокий спосіб усвідомити собі, чим є Пресвята Євхаристія, чим для нас є цей дар Господа Бога. Про Євхаристію ми говоримо дуже часто, часто беремо участь у Святій Месі, приходимо до храму, молячись на колінах перед дарохранительницею, бо там присутній Ісус. Але час від часу треба в особливий спосіб усвідомити цю велику тайну присутності Господа Бога серед нас не у віртуальний чи символічний спосіб, а в реальний. Євхаристійний конгрес допоможе нам по-новому, глибше, набагато глибше усвідомити цю істину й те, що Господь Бог дав нам такий безмірно великий дар. Цього ми сподіваємося від Євхаристійного конгресу.

Чому для цього Конгресу було вибрано саме такий логотип і гімн?

Логотипи вибираються інколи досить болісно й довго, а інколи дуже швидко. Наприклад, щодо логотипу візиту Святішого Отця Йоана Павла ІІ в Україну в нас були дуже різні думки, і раптом ми – і римо-католицькі і греко-католицькі єпископи – погодилися на одному логотипі: «Христос – дорога, правда і життя». Так само й тепер з’явився логотип Конгресу і його гасло: «Ісус Христос учора й сьогодні – той самий навіки». Адже Ісус Христос – це Той, хто завжди був, є і буде. Ці слова зі Святого Письма будуть супроводжувати весь Конгрес як його основне гасло. Воно з’явиться не лише на наших плакатах, не лише в проповідях, а всюди.

Цей логотип є також лейтмотивом гімну конгресу. Вибираючи гімн, ми хотіли, щоб він був дуже простий, щоб легко запам’ятовувався, бо він стане важливою музичною візитівкою Конгресу. У гімні обов’язково мало бути присутнє гасло Конгресу. Ми його трохи перефразували, щоб легше читався та співався: «Ісус Христос учора й сьогодні, Ісус Христос той самий назавжди. Прийдіть до Нього спраглі й голодні. Він – Хліб життя, Він – джерело води». Таким буде приспів. Мелодія дуже проста. Але, власне, гімни й мають бути простими – тоді вони виконують своє завдання. Це не має бути просто пісня, бо є різні пісні. Натомість гімн є чимось іншим. Це – ідеальна простота. Думаю, що наш гімн звучатиме гарно. Я переконаний: коли він залунає на відкритті Конгресу в костелі св. Олександра, то ми переконаємося, що це дійсно гасло й візитівка Конгресу.

Як виглядатиме перебіг Конгресу в Україні на місцевому та на загальноцерковному рівнях?

26 травня об 11:00 відбудеться урочисте Богослужіння в костелі св. Олександра в Києві з нагоди відкриття Конгресу. Після обіду там також матиме місце наукова конференція.
У неділю, 27 травня, в урочистість Зіслання Святого Духа будуть відправлятися Богослужіння в усіх парафіях, а від понеділка 28 травня до п’ятниці включно відбудуться Святі Меси в певних парафіях, на яких також будуть присутні представники деканату.
У суботу, 2 червня, відбудеться закриття Конгресу на дієцезіальному рівні, тобто матимуть місце урочисті Служби в усіх кафедральних соборах, за винятком Києва та Львова, бо в Києві буде відкриття Конгресу, а закриття – у Житомирі. Натомість у Львові закриття Конгресу відбудеться 3 червня. Такий приблизний план перебігу Конгресу.

Що, на Вашу думку, служить найкращому індивідуальному та спільнотному приготуванню до Конгресу?

Приготуванню служать проповіді та сама атмосфера очікування на Конгрес. Ми хочемо, щоб люди пережили Конгрес максимально свідомо. Тому ми будемо дуже заохочувати, щоб всюди була можливість приступити до Таїнства Сповіді, щоб усі люди могли посповідатися та приступити до святих Таїнств. Також духовні дари в намірах Конгресу, скласти які може кожен, повинні допомогти нам усвідомити, що всі ми є членами однієї Церкви, одного організму, однієї спільноти; усіх нас об’єднує одна віра, одна надія, одна любов; усіх нас об’єднує Євхаристія. Духовні дари є надзвичайно важливими, тому кожна людина залежно від її можливостей на свій розсуд буде щось жертвувати Господу Богу – чи будуть то речі матеріальні чи суто духовні, значення не має, головне, аби вони були, щоб люди відчули себе членами однієї спільноти. Потім сам тиждень Конгресу буде тижнем надзвичайно інтенсивної молитви всієї Церкви в Україні, коли в усіх парафіях відправлятимуться урочисті Богослужіння. Думаю, це буде потужний імпульс, що оживить нашу віру. Я знаю: наші люди прекрасні, наші люди віруючі, наші люди глибоко віруючі. Їх не треба ні в чому переконувати, їм треба лише допомогти поглибити віру, а це необхідно кожному з нас. Хоч скільки б ми навчалися, хоч які б наукові ступені здобули, ми ніколи не збагнемо до кінця, чим є Пресвята Євхаристія, тому що це перевершує можливості нашого розуміння. Тому потрібно поглиблювати віру. Гадаю, що всі ми відчуємо – може, не відразу, бо не йдеться про якийсь дешевий екстаз, – але напевно відчуємо, що наша віра стане більш свідомою й набуде чіткіших обрисів, з’явиться ще більша глибина, ніж була досі. У цьому й полягає роль Євхаристійного конгресу.

Дякуємо, Ваше Преосвященство, за цю розмову.

Дякую за можливість зустрічі й благословляю всіх на плідне приготування до Євхаристійного конгресу.

Католицький Медіа-Центр

]]> http://www.credo-ua.org/2012/01/57662/feed 1 http://www.credo-ua.org/2012/01/57652 http://www.credo-ua.org/2012/01/57652#comments Tue, 24 Jan 2012 14:00:37 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=57652

Василіянин о. Онуфрій Репецький упродовж 18 років служив на Сході України. Священик-місіонер розповідає про своє служіння там, про те, як зрозумів, що не любить себе, людей і Бога. Як став справжнім отцем і витягнув із секти 30 людей.

– Ви упродовж тривалого часу служили на Сході України. Яке життя священика там?

Служив на Харківщині упродовж 18 років. Першим моментом, який показав мені Боже провидіння, коли приїхав у Харків, – був будиночок на п’ятнадцять квадратних метрів без ліжка. Я звернувся у Римо-Католицьку Церкву, і вони дали мені солдатське двохповерхове ліжко із залізним пруттям. Ми жили у цій кімнаті удвох із співбратом: там їли, спали, відправляли богослужіння. Це було початковим процесом мого формування як священика.

– Як миряни сприймали Вашу присутність?

Спершу люди цікавитись, хто я такий. Коли дізнались, що я греко-католицький священик (вони нас називають уніатами), то почали звертатись із требами. Якось сусідка покликала і сказала: «Якщо ви батюшка, то похороніть нам нашого батька». Я прийшов у хату і перше, що справило враження, – це звучання музики духового оркестру. Запитую: «Як будемо хоронити, хто перший: я, чи ви?». Відповідають: «Как вы скажете, батюшка, так и будет». Кажу їм: «Перше я відправлю, а тоді ви грайте». Це було таким моїм першим досвідом праці з людьми цієї місцини. По тому ці люди стали першими моїми прихожанами і допомогли в катехизації.

– Що нового Ви відкрили для себе там?

Я почав ходити у школи, в інститути, туди, де мене пускали і де це тільки було можливим. Звичайно, були і ті, котрі мене не сприймали, але були й ті, котрі відчиняли двері. Я мав зустрічі, невеликі лекції. Людей треба було шукати, бо вихідців із Західної України не було. Усі були місцевими. Спершу люди якось тягнулися: я збирав їх, починав говорити, але через деякий час вони зникали. Це мене мучило, і я постійно думав: «Господи, що я роблю не так» – і просив у Нього допомоги.

– Як вдавалося виправляти цю ситуацію? Що Ви робили?

Я почав читати багато літератури. На східних теренах література є специфічною: це російські книги та різноманітна «жовта література». З неї я і почав, щоб якомога глибше ввійти в ментальність цих людей, зрозуміти їхні традиції, розуміння Бога. Почав працювати. Потім усвідомив, що всі мої проповіді і лекції нічого не дадуть, поки сам не почну над собою працювати. Під час цієї праці побачив свою бездуховну, але зате релігійну теоретичність. Я почав ставити собі маленькі завдання і намагався досягати якихось результатів.

– Якими були ці завдання?

Першим моїм завданням було полюбити самого себе. Неможливо полюбити людину, якщо не полюбив самого себе. Я не знав, як це робити правильно, відтак починав шукати літературу у цьому напрямі. Що означає полюбити самого себе? Для мене сьогодні, як для людини близько з 20-річним досвідом священства, це має величезне значення. Передусім треба полюбити себе як душу, як серце. Бо хто любить серце, той любить і Бога в серці. «Блаженні чисті серцем – вони Бога побачать». Тому я почав працювати над тим, щоб відділити почуття від відносин. Ми всі любимо себе не як душу, не як храм Божий, а як відносини. Як нас оцінять – так ми себе і любимо, як до нас поставляться – так ми себе і починаємо сприймати.

– Чи це створювало перешкоди у спілкуванні з людьми?

Коли люди до мене приходили, я завжди спотикався через їхнє ставлення до мене. Думав: вони мене не чують, не розуміють. Я ніколи не задав питання: Чи я їх розумію? Чи чую їх я як священик, як батько, як наставник? Мені доводилося з кожною людиною працювати дуже довго. Якщо вона виходила з Церкви розчарованою, засмученою – я йшов до неї додому і там ми годинами сиділи і спілкувалися. Я мав внутрішнє завдання: привести цю особу до Бога. Наприклад, дві жінки не могли поділити одну кімнату. Я йшов до тієї, котра є більш емоційною, або від якої залежить спільнота. Це була щоденна війна за кожну душу зокрема упродовж тривалого часу.

– Як Вам в таких умовах вдавалося зберігати рівновагу духу?

Диявол також взявся і за мою душу. Передусім це прив’язаність людей до тебе через відкритість, молодість. Одна особа мене запитувала: «Батюшка, зачем вы пошли в монахи. Вы могли иметь семью?». Часто проблемою молодого священика є рани з дитинства, якась недолюбленість у сім’ї. А тут ти наштовхуєшся на те, що тебе раптом полюбили. Починає з’являтися гординя, висока самооцінка. Ця боротьба із самим собою, щоб стати добрим, сильним, терпеливим священиком триває весь час. Мені для цього, щоб це хоча б зрозуміти, потрібно було 17 років. Я усвідомив увесь парадокс ситуації: усіх навертав, а сам не був наверненим. Передусім потрібно стати людиною. Бачити не прихожан, а бачити людину в церкві з її слабкостями, немочами. Це можливо тільки тоді, коли ти себе як людину приймеш і на цій основі «людини» будеш будувати священство. Це дуже важливо.

– Люди на Сході не дуже, або й зовсім не знають дороги до храму. Що Ви робили у цьому напрямі?

Я почав ходити по сектах. В одну із них мене запросили дати лекцію по Літургіці. «Але який з мене літургіст?», – запитував я себе. Проте двоє осіб прийшло до мене в храм і, дякувати Богові, там залишились. Ще була така течія «Рейд», куди я приходив і викладав. З цієї течії у наш храм прийшло 30 осіб. Скажу відкрито, що на сьогодні я ще не вважаю себе достатньо сформованим священиком. Священик, як і лікар, стає ним не тому, що має диплом, а тому, що люди його визнали лікарем. Поки люди не визнають тебе батьком – ти батьком не станеш. Ти будеш виконавцем літургійних обов’язків, традицій, а людина хоче знайти сповідника, батька, того, хто вислухав би, допоміг, відповів їй як наставник. На Сході ідеться не про конфесійність, вони хочуть знайти особистість священика як батька, з котрим можна поговорити в будь-який час, хоч уночі. Не може бути постава священика такою: Службу відправив – двері церкви зачинив. Люди прийшли у храм, бо відчули увагу до себе, нехай спершу з боку священика, котрий поговорив з ними, і їм стало трохи легше. Коли вони бачать у священикові людину терпеливу, стриману, того, хто вислухає, – відповідають взаємністю.

– Як Ви можете уже тепер, з висоти досвіду, оцінити ці зустрічі, які, вочевидь, не були «простим горішком» Вашого життя?

Мушу визнати, що на початку я був терпеливим, бо мені потрібно було якось притягнути людей. Я їх не любив – я їх ловив, але і це Бог використав на добро. Я з цього виріс у батька. Тому хочу сказати, що я, як інструмент, не стільки людей привів до Бога, скільки через людей Бог мене привів до себе. Через їхнє до мене ставлення, через те, що вони примушували мене працювати над собою. Мати не тільки виховує дітей, але більше – діти виховують батьків, і батьки через дітей стають батьками. Так і священик стає батьком через прихожан, якщо насправді він починає любити і цінувати кожну душу, котра приходить у храм. Тому для мене ніколи не було течії, чи секти. Для мене була людина, і вона залишається людиною. Для мене вартість людини найбільше цінна сьогодні тому, що я полюбив себе як людину. Чим більше моя душа спокійніша – тим більше вона сильніша, мудріша, терпеливіша. У мирі я стаю батьком, у мирі я стаю людиною, у мирі я стаю наставником. Відтак почав цей мир дарувати людям, навчати їх цього внутрішнього миру.

– Як можна навчити внутрішнього миру?

Ну, передусім, я завжди керувався приказкою: «Не бійся бути дурним – завжди будеш мудрим». Не ситуація є проблемою, не відносини. Проблемою внутрішнього миру є ставлення до ситуації. Агресія, заздрість, злоба, страх, неприйняття тебе людьми – це проблема миру. Тому я почав триматись більше за Бога. Я не знав, як любити Бога, але сказав собі, що Бог є в мені. Я почав шукати Його в собі, зрозумів, що поки не знайду миру – доти не знайду Бога. Поки не знайду спокою, радості – я не знайду Бога. Це моя практика. Коли в мене є мир, радість, то тоді, де б я не служив, хоч у великому храмі, хоч в одній кімнатці, хоч у підвалі, – я буду служити у Бозі і через Бога. Не від місця залежить святість, не від кількості людей є ця святість, а від любові до Бога, до ближнього через себе самого.

– Дякую.

Іванна Рижан, palomnyk.at.ua

]]> http://www.credo-ua.org/2012/01/57652/feed 2 http://www.credo-ua.org/2012/01/57416 http://www.credo-ua.org/2012/01/57416#comments Sat, 21 Jan 2012 06:34:57 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=57416

«Деяким священикам треба заборонити говорити про секс. Вони використовують термінологію енциклік і моралі ХІХ століття. Вони небезпечні», – каже Ксаверій Кнотц OFMCap.

Інтерв’ю з капуцином провів Яцек Ковальський (щомісячник «W drodze»).

– Подружжя часто не вміють розмовляти одне з одним про секс. Звідки беруться такі проблеми?

– З виховання. З того, що більшість людей ніколи про це не говорили зі своїми батьками – серйозно і з повагою. А це ключові розмови. Вони мають таку міць, що люди їх пам’ятають упродовж цілого життя, причому дуже детально. І западає це в пам’ять тим глибше, чим природніше виникає така розмова.

Отже, немає так званої передачі від покоління до покоління. Але йдемо далі: не було й таких ключових розмов із кимось, хто для молодої людини був важливий. З учителем, священиком – коротше кажучи, з якимсь авторитетом, який пояснив би все з почуттям турботи і любові.

– А як священики мають говорити мирянам про секс?

– Інакше, ніж це роблять сексологи. З мого досвіду випливає, що подружжя дуже сильно потребують духовності. Біологічних відомостей про секс вони мають аж забагато – зрештою, інформація про статеве життя ллється з найрізноманітніших медій. Буває, це навіть важлива інформація, але – фізіологічного рівня. Щодо рівня психологічного, то таких відомостей значно менше. А вже компонування статевого життя із духовністю та ставлення до Господа Бога людей, які одне одного кохають, – о, це вже взагалі революція для багатьох подружжів! Священики повинні говорити про цю сферу так, щоб усі ці елементи єднати, оскільки все це єднається в самій людині.

– А чи можна при цьому переступати межі? Ви у своїх книжках робите це регулярно, використовуючи мову геть інакшу, ніж та, до якої нас привчили священики. Чи це добре?

– Я дуже часто контактую з подружжями і знаю, що вони мене розуміють. Визнайте, що це головне. Вони кажуть: «Нарешті ми зрозуміли, про що йдеться». Священики найчастіше цитують, наприклад, якісь церковні приписи або ключові документи. Люди ж потребують конкретики, а не закамуфльованої інформації, з якої мусять робити висновки, про що мова. Окрім конкретики, вони потребують духовності, й про це не можна забувати. Ви кажете, що я порушую табу, а я відповідаю: в моєму переказі все скомпоновано гармонійно. Господь Бог, сотворення зв’язку, духовність – але й конкретика статевого життя. Я говорю про статеве життя, яким воно є, а не яким його хтось собі уявляє.

– Мій сумнів полягає в тому, що про «конкретику» подружжя мали б розмовляти радше в кабінеті сексолога.

– А чого би не в храмі? Це ж бо їхнє життя, яке потребує формації, а не терапії. Ця сфера має бути ясна і впорядкована настільки, щоб іншій людині можна було пояснити, що болить або про що мріється. І щоби та інша сторона мала достатньо знань, аби вони могли порозумітися. Тому потрібно дати подружжям певний образ їхнього статевого життя, зв’язку, що вони його творять таким чином. Одним полюсом нашого життя є зустріч із Господом Богом, а другим – питання більш технічні. Я б цього не розділяв. Я відзначив, що подружжя насамперед вирішують дуже конкретні дилеми, які стосуються любощів, збуджування; і тільки тоді, коли вони відкривають, що їхнє статеве життя стає кращим, у тому числі й більш захопливим і разом із тим сприйнятим як моральне благо, – вони йдуть далі й починають захоплюватися теологією тіла. Зворотній напрям радше не спрацьовує.

– Однак коли Ви зустрічаєтеся з кількома подружжями і розмовляєте про секс або витягаєте на спільне обговорення інтимні справи – хіба ніхто не почувається засоромленим?

– У такому гроні кожен говорить відповідно до своєї власної чутливості. Я нікого не намовляю говорити про соромне для нього, навіть нагадую, щоб не говорили того, що їм видається надміру інтимним. З мого досвіду випливає, що подружжя охоче розмовляють про своє статеве життя. Є такі, хто багато слухає і мало говорить; є такі, хто не готовий ділитися досвідом. А є і люди, які без ніяковості розповідають інтимні справи, і для них це легко.

– А ті, хто мало говорить, чи не почуваються ніяково, слухаючи інтимні зізнання інших пар?

– Ні. Слухають із цікавістю. Насправді бо всі мають схожі проблеми. Я часто стикаюся з тим, що старші подружжя охоче розповідають, молодші слухають. А потім дехто каже: «Це було для нас як свідчення», знання, що може на них чекати в майбутньому, які проблеми зі співжиттям можуть постати, наприклад, після народження двох чи трьох дітей.

– А як щодо фільму «І Бог створив секс»? Визнайте, це могло конфузити. Там була тільки техніка, переступ меж і…

– Але візьміть до уваги, що фільм був націлений стати сенсацією. Він усе примітизував. Режисер мав кілька годин дуже добрих розмов з людьми про їхні проблеми, а потім витягнув із цього найпікантніші фрагменти. Але, з іншого боку, нема чого спеціально спокушатися, бо то, зрештою, люди, вони такою мовою розмовляють. Режисер не вхопив суті. Ми там серйозно розмовляли і про духовність, і про тіло. А потім уся духовність із фільму випарувалася, залишилось саме смачненьке. Наприклад, там узагалі не було мене як священика, який викладає духовні питання. А це становило значну частину матеріалу. Я говорив про те, що Бог приходить до подружжів, Він є у зв’язку, який охоплює фізіологічні реакції та пов’язане з ними переживання задоволення, психічного блаженства, а також і спокій серця, коли Святий Дух приходить із конкретними дарами: любов’ю, миром, радістю. Режисер поставився з неповагою до мене як священика, бо хотів показати щось спрощене, щось – на його думку – зрозуміле для загалу.

– Я сприйняв це так: наміром режисера було показати, що в Католицькій Церкві живе і працює священик, який не боїться промовити слово «клітор».

– Ну так, це ж сенсація. Але ж на десять годин мого говоріння про всі аспекти сексу «клітор» з’явився один раз, і то в контексті належної оцінки різноманітних ерогенних зон, важливих для задовільного акту. Я також говорю про будування зв’язку, про емоції, взаємну турботу. Про те, що статевий акт ми розуміємо як ствердження нашого спільного життя. Про сотворення тіла Богом. А у фільм потрапляє інформація, редукована до «клітора», і, звісно, це звучить сенсаційно. Для декого, зізнаюся, вульгарно. Режисер зробив ставку на емоційну реакцію, а до мене поставилися як до інструмента, когось, на кому зробиш сенсацію.

Так, фізіологічні терміни мене не засоромлюють, я їх використовую. Тільки в такому контексті, що вони нікого не шокують і не спокушають. А що як хтось усе життя сумнівався, чи не грішить, кохаючись із жінкою, бо ж він ніколи не чув у Церкві таких слів, як ті, що вживаються в інтимній розмові? Мої слова допомагають йому зрозуміти, що його поведінка була якнайбільше безгрішною. Що те, що він відкрив як добре, є насправді добре. Я це немовби підтверджую від імені Церкви. Для людей це дуже цінне.

“ Нібито душпастир повинен займатися людиною вище пояса, а хтось інший – нижче. Хто порушує цей кордон і говорить про цілу людину, підпадає під цензуру

– Якщо це все добре, то чому священики про це не говорять?

– Йоан Павло ІІ у «Теології тіла» написав, що ерос потрібно поєднувати з етосом (системою культури, цінностей). А ми, священики, маємо таку ментальність: ерос – це сексуальність без віднесення до Бога й цінностей. А якщо вже й відносимо його до цінностей, то непристойно говорити про ерогенні сфери і нормальне співжиття так, як би це написав сексолог. Отож коли священик починає говорити з подружжям про секс, то починає так: «Humane vitae говорить…» – і цитує Папу. Звісно, це все мудро, і ніхто йому не дорікне, що він припустився моральної помилки абощо. Однак що люди з цього зрозуміють? Зрештою, сам священик часто, певно, не знає, яка реальність стоїть за тим церковним документом. І здається, що все окей. Щось він там сказав…

– Нудно виклав учення Церкви…

– …а для всього іншого вам потрібен сексолог, якому більшість священиків мало довіряють. Справа така: ми людям не пояснюємо, бо цього не годиться робити, а коли хтось інший пояснює – то ми критикуємо. Це безпечно, хоча в такий спосіб створюється розходження не тільки між душпастирством і сексологією, яка перехоплює весь практичний спектр статевого життя, – а й між подружжями, які не знаходять у Церкві підтримки й допомоги у такій важливій сфері їхнього життя. Нібито душпастир повинен займатися людиною вище пояса, а хтось інший – нижче. Хто порушує цей кордон і говорить про цілу людину, підпадає під цензуру. А йдеться ж бо про щоденне сповнення таїнства подружжя. Воно реалізується також і в ліжку, бо там також будується зв’язок поміж подружжям. І в цьому зв’язку присутній Бог.

– То проблема в мові? Може, потрібно створити мову-посередник між документами Церкви і мовою щоденності?

– Я, власне, створюю таку мову. Ясно, що подружжя не розмовлятимуть медичними термінами, отож і я з ними так не можу говорити про їхні справи. Наприклад, я впровадив слово «любощі». Не називаю їх «петтінгом» або «некінгом», говорю просто так, як вони говорять між собою. Слухаю, як подружжя говорять про секс, а потім деякі з цих слів переймаю, щоби вмістити їх у цей новостворюваний словник. Вочевидь цього немає в документах Церкви, бо вони не про це. Така мова має бути комунікативна, достатньо проста, і має виражати любов і єдність. Щоб можна було розповісти співподругові, що ти переживаєш. Це неабияке мистецтво – перекласти вчення Церкви інтимною мовою кохання, дуже правдивою, еротичною і разом із тим духовною, прекрасною. Не мовою настоятельської проповіді. Але вочевидь ця мова має бути стовідсотково збіжна з мовою документів Церкви.

– Було б добре, якби вся Церква шукала таку мову, бо одним Кнотцем не вирішиться проблема «фірмових настоятельських» проповідей. Ви не думали переказати свій спосіб мовлення іншим священикам?

– Це спеціальний дар, і не кожен священик його має. Чимало їх кажуть мені: «Краще ти з ними поговори, бо я так не вмію». Певної миті до мене дійшло, наскільки страшенно важливою темою є сексуальність. А також – як сильно вона відсунена вбік. І ще я зрозумів, що якщо я цього не зачеплю, то багато подружжів розпадуться, а інші сваритимуться з приводу сексу. Бо все це надто важливе для людей, аби з ними не розмовляти. Церква повинна мати свій напрям говоріння про секс, конкурентоздатний з іншими, світськими напрямами. Якщо я цього не матиму, то не виконаю свою місію для цього покоління.

Герої фільму разом з о.Кнотцем шукають відповідей на питання, чи передшлюбна чистота, стриманість як форма контрацепції, подружня вірність є анахронізмами – чи радше позачасовими цінностями, яких бракує сучасним людям.

Довідка CREDO

Ксаверій Кнотц – (1965 р. н.), польський священик, належить до ордену Менших Братів Капуцинів, доктор пасторального богослов’я, реколекціоніст, душпастир подружніх пар, автор бестселерів про сексуальне життя подружжя.

Українською мовою перекладено дві книги о. Кнотца: «Секс, якого не знаєте» та «Не бійся сексу».

Священик уже кілька разів бував в Україні: на презентації книги та проводив реколекції для подружжя.

W drodze / Fronda

]]> http://www.credo-ua.org/2012/01/57416/feed 26 http://www.credo-ua.org/2012/01/57540 http://www.credo-ua.org/2012/01/57540#comments Fri, 20 Jan 2012 16:15:37 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=57540

Двадцять другого січня ми відзначаємо подію, яка відбулася ще на початку минулого століття, коли дві народні республіки об’єдналися в одну Українську державу. Такі дати треба не тільки пам’ятати і відзначати: вони є нагодою для глибоких роздумів і спонукою до дій.

Упродовж майже всієї історії наш народ потерпав від різноманітних поділів. Щось подібне ми переживаємо і сьогодні.

Можна перечислити багато сучасних поділів: схід – захід, північ – південь, багаті – бідні, влада – громадськість. Не можна оминути поділів на підставі віровизнання, національного походження, політичних переконань, мови тощо.

Ми повинні поміркувати, яка причина поділів і чи можна щось зробити, щоб їх подолати.

Наведемо один приклад. У 1925 році в Брюсселі проходив конгрес на тему об’єднання Церков, за тодішньою термінологією – Унійний конгрес. У ньому брали участь визначні постаті, які докладали зусиль до об’єднання. Між ними був також митрополит Андрей (Шептицький).

Йому, як одному із чільних членів оргкомітету, випала честь виголосити заключне слово. У цьому слові, цитую майже дослівно, він сказав: «Ми обговорювали також поділ між католиками і православними, але це не правильно, бо не існує поділу між католиками та православними. Поділ є між тими, хто бажає єдності, і тими, що її не бажають, незважаючи на те, чи вони католики, чи православні».

У нас сьогодні панує переконання, що є певні, чітко визначені, групи людей, яких слід уважати негативно налаштованими до загального блага: політики, олігархи, державні чиновники, працівники правозахисних органів і ще деякі інші.

На думку автора цих рядків, це неправильний підхід. Увесь наш народ, незалежно від зовнішніх відмінностей, поділяється на дві групи: ті, що бажають загального блага, ним переймаються та для нього працюють (не можна забувати, що хто працює для загального добра – сам справедливо користає), і ті, які живуть тільки для себе.

Тим, хто любить свій народ, треба допомагати, їх треба підтримувати, а тим, хто любить себе більше, ніж свій народ – треба допомогти його полюбити.

Члени другої групи – хоч і обіймають високі посади, втішаються впливами на суспільство, мають мільйони – є нещасними людьми. Вони живуть за триметровими огорожами, ховаються у своїх кабінетах, захищаються правоохоронними органами (дехто вже називає їх владозахисними) і спілкуються тільки з подібними до себе, бо всіх інших бояться.

У 60-х роках минулого століття в Сполучених Штатах Америки відбувалися великі суспільні зрушення – темношкірі громадяни, майже через століття після громадянської війни між білими і чорними, почали домагатися для себе рівних прав. У них був харизматичний керівник – Мартін Лютер Кінг. Перші слова його програмної промови були такі: «Я бачу мрію…».

Автор цих рядків також має мрію. (Правдоподібно, через цю мрію з нього будуть насміхатися.)

Яка це мрія?

Уявімо собі, що одного дня пролунає заклик: задзвонять дзвони, затрублять труби, загудять сирени, може, навіть, загримлять гармати. На цей заклик, який звучатиме в усій Україні, кожна людина візьме за руку того, хто стоїть по її правиці та лівиці, незалежно хто це буде. І тоді ми відчуємо, що всі ми є однаково людьми.

Це може бути щось більш драматичне, ніж те, про що говорив пророк Ісая: «Вовк буде жити вкупі з ягнятком, леопард біля козеняти лежатиме; телятко й левеня будуть пастися разом» (Іс. 11, 6).

Тоді те, про що мріяли наші предки і чого ми так прагнемо сьогодні – здійсниться.

+ Любомир

Блаженніший Любомир Гузар, Українська правда

]]> http://www.credo-ua.org/2012/01/57540/feed 0 http://www.credo-ua.org/2012/01/57537 http://www.credo-ua.org/2012/01/57537#comments Fri, 20 Jan 2012 14:08:36 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=57537

Два роки в одній з міських бібліотек італійської столиці працює відділ української літератури. У дорослій і дитячій секціях налічується неповна сотня книжок різної тематики. Щоправда, нові видання із номерами каталогу переважно припадають пилом, бо охочих користуватися цими книжками немає ні серед українців, ні серед іноземців.

На полицях римської бібліотеки «Фламінія» – найкращі зразки української та зарубіжної класики. Поруч також сучасні бестселлери: «Хроніки від Фортінбраса» Оксани Забужко та поезія Сергія Жадана. Є з десяток словників, історична наукова література і казки та вірші для дітей.

З-поміж 30 комунальних бібліотек столиці, лише тут два роки тому вирішили відкрити український відділ. «Від нашого керівництва, відповідального за послуги для іншомовних громад міста, ми дізналися, що на півночі Рима живе багато українців, які б могли приходити до бібліотеки за книжками рідною мовою. Але потім у нас не було нагоди просувати цей проект так, як би нам хотілося», – розповідає директор бібліотеки «Фламінія» Бріджіда Д’Аванцо.

У пошуку читачів

Перші книжки закупили на кошти римської адміністрації, деякі видання подарувало українське посольство. Відтоді суттєвого оновлення цього фонду працівники бібліотеки не пригадують. Так само, як i не пригадують останнього читача, який би приходив за українською книжкою.

«Коли відбулося відкриття українського відділу, учасники презентації побрали книжки, згодом їх повернули, – говорить співробітниця бібліотеки Федеріка Віталі. – Але нині люди не відвідують цього відділу, надзвичайно мало запитів на українську літературу».

На початку з ініціативи римської громади українців у приміщенні бібліотеки провели кілька культурних акцій, та працівники сподіваються на активнішу діяльність іммігрантів. За словами керівництва, ця бібліотека могла б стати місцем культурних зустрічей українців.

Щоправда, в бібліотеці визнають і власну безпорадність.

«Як на мене, слід більше рекламувати і поширювати інформацію про український відділ нашої бібліотеки. Можливо, розповсюджувати буклети у місцях зустрічі українців. Також бажано урізноманітнити і тематику книжок, краще було б мати більше легкої літератури, яка користується попитом», – вважає Федеріка Віталі.

Іммігранти – читабельна публіка

Українському мігрантові на чужині бракує рідного слова. Чи не найбільше це відчувають українці Італії, де на відміну від Польщі, Чехії або Німеччини, творчі зустрічі з українськими письменниками чи презентації їхніх книжок – надзвичайно велика рідкість.

Книжковий вакуум громада часто заповнює власними силами: організовують місцеві конкурси заробітчанських творів, видавничі проекти для друкування авторів-іммігрантів і обмінюються книжками у парках чи на базарах, де збираються співвітчизники.

На таких базарах, окрім російськомовного чтива, можна придбати й українські книжки. Продавці кажуть, що частіше тут купують класичні твори. Особливо популярна «Роксолана» Павла Загребельного: читачкам близька доля української жінки в далекому краї.

Радіо Свобода

]]> http://www.credo-ua.org/2012/01/57537/feed 38 http://www.credo-ua.org/2012/01/57509 http://www.credo-ua.org/2012/01/57509#comments Fri, 20 Jan 2012 12:57:47 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=57509
Зустріч, а тим паче розмова з Архиєпископом Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Любомиром (Гузаром) – наче особливий момент у житті. Завжди складається враження, що ти сидиш поруч більше ніж просто з людиною і не прислухатися до неї – наче злочин…

Блаженніший, Різдвяні свята завершуються – і знову ми змушені говорити про те, що в останні роки втрачається справжня їх суть, бо, як виглядає, люди більше переймаються подарунками і смаколиками на столах… Скажіть, будь ласка, як працює церква в напрямку, аби духовна суть Різдва зберігалася?

Я не є в стані відповісти сьогодні щодо особливих заходів з боку церковного духовенства і свідомих християн, мирян, щоби зберегти духовний зміст цього свята. Та я абсолютно поділяю думку, що цей великий празник починають занадто комерціалізувати. Тому мусимо щось робити, аби зберегти духовний зміст свята. Небезпека є дуже реальна. Навіть, гадаю, з боку єпископату, духовенства ми будемо змушені застановитися дуже солідно, як протидіяти. Потрібно справді протидіяти… Слово «протидіяти» дуже сильне слово, але свято має залишитися святом. Ми не можемо його зредукувати до часу, коли житимемо цілком зовнішніми матеріальними добрами. Це цілковито противиться духові цього свята, зрештою як і будь-якого іншого свята.

Ми мусимо потрудитися, аби зберегти Різдво від комерціалізації.

В Україні виявився під загрозою День свободи. Президент Янукович скасував це свято, натомість приєднав його до Дня соборності. Як Ви ставитеся до такого кроку?

То є цілком політичний крок. Одним словом, якщо робляться такі кроки, то ми боїмося свободи, ми боїмося свобідних людей.

Церква мусить боротися за свободу. Перш за все, свою власну свободу, щоби церква була незалежна від держави чи будь-якої іншої земської влади, а тим самим – щоб виховувати людей в дусі свободи. На жаль, сьогодні наша Українська держава і багато інших держав у світі бояться свободи і свобідних людей. Тому редукувати таке свято дуже показово для тих, хто боїться свободи.

Ми мусимо зберегти свободу людини і тут лише словами не можна обійтися, тут має відчуватися дійсність. Якщо ми говоримо про демократію і взагалі про якусь культуру, то мусимо зберегти поняття свободи людини. Свобода – то не є свавілля, коли кожен може робити те, що хоче. Свобода – це є висока відповідальність. Зберегти власну свободу – зберегти свою гідність людини, Богом дану. Зберегти її також і для інших, не лише для себе, бо свобода – це загальнонародна справа. Тому якщо ми справді хочемо бути державою такою, як повинні бути, де б людина почувалася справді людиною, там мусить бути дуже сконцентрована боротьба за почуття свободи.

Предстоятель УПЦ Митрополит Володимир захворів, та він лікується і навіть уже служив літургію, але знаємо точно, що всередині Московського патріархату ведеться боротьба за його місце. У ЗМІ активно обговорюються можливі кандидатури… Як Ви сприймаєте таку ситуацію?

Це є така дуже природна ситуація… Що то значить? У таких обставинах, коли предстоятель чи то церковний чи політичний є в небезпеці життя, тоді завжди починаються спекуляції. Та, на мою думку, до таких справ ми повинні підходити дуже відповідально, бо ця ситуація є дуже поважна. Так, у будь-який момент кожен з нас буде покликаний, але перш за все, треба молитися, аби такий Предстоятель, людина такої важливості як Митрополит Володимир був кріпко здоровий і щоб той перехід, який рано чи пізно для кожного з нас приходить, коли Господь Бог кличе, аби він відбувся дуже шанобливо, з повною відповідальністю і без дешевих спекуляцій.

Мені прикро, що це все так роздувається і виглядає якось несмачно.

Так, це несмачно, як Ви кажете, але реально багато людей бояться, аби УПЦ МП не очолила така людина як Агафангел. Якось навіть важко собі уявити, що главою української православної церкви може бути людина, яка просто зневажає українців як націю…

Я цілком розумію, що є певна тривога, але абсолютно не бажаю займати в цій справі якийсь бік. Одне можу сказати, що ми молимося, коли справді прийде якась зміна, щоб вона була якнайкорисніша для нашої Української православної церкви під кожним оглядом: і духовним, і громадянським.

Блаженніший, а наскільки питання створення Єдиної помісної церкви залежить від імені наступника Митрополита Володимира?

Безумовно, що залежить, бо він є предстоятель. Він не має остаточного слова, але він може багато впливати: корисно чи не корисно. Ми бажаємо і молимося за найбільш корисний вибір, бо навіть якщо ми є поділені, але не бажаємо жодній церкві зла. Хочемо, аби всі церкви були на такому високому рівні, щоб справді прагнули тої єдності. Чим ближче ми є до Ісуса Христа, тим ближче є до єдності одне з одним.

Президент Янукович так і не зустрівся з Блаженнішим Святославом, хоча була така ініціатива з боку Глави УГКЦ. Чи не сприймаєте Ви це як зневагу глави держави до УГКЦ?

Я не хочу тут судити… Узагалі вважаю, що політика нашої влади щодо церков є дивною, я б так сказав делікатно. Гадаю, це тому, що влада боїться церкви, бо церква має духовну силу.

Але наша влада молиться з церквою, щоправда лише з однією конфесією…

Замало є ходити до церкви, треба жити по-церковному. По плодах людини бачимо, як вона молиться.

Глава Української православної церкви Київського патріархату Патріарх Філарет вважає, що ув’язнення Тимошенко і Луценка – це їхнє випробування. Як вони повинні його пройти? Що б Ви їм порадили?

Я не хотів би у цій справі займати чиюсь позицію: той винен, чи той винен. Я замало знаю. Це треба було дуже добре знати всіх гравців у цій великій грі.

Я тільки дивлюся на загальну ситуацію. Вона не є здорова. Усе, що діється – не працює на нашу користь, на користь нашої держави. І дай Боже, щоб усе це розв’язалося на користь України.

А кожен з тих, хто бере участь у цьому, мусить бути свідомий, що скорше чи пізніше він постане перед Господом Богом, не тільки перед людьми, як каже наша Конституція.

Чим більше кому дано, тим більше від нього будуть вимагати.

Градус незадоволення наростає, протестні настрої серед різних соціальних верств українців посилюються. Чи розділяєте Ви побоювання, що вони можуть вилитися у революції, як це було на Близькому Сході?

Я не читаю, бо не бачу, але багато слухаю радіо. Я здивований, як часто різні люди про це говорять і ставлять таке саме питання, як ви. І мене тривожить, що про це так багато говорять.

Ми є народ загалом мирний. Може, інші народи в такій ситуації, як у нас, вже б закипіли. Ми, Богу дякувати, не такі. Але я боюся, якщо будуть далі дратувати народ у різні способи, що він, не дай Боже, може збунтуватися. Це було б трагічно для нас. Все є можливо.

Треба молитися і працювати. Нещодавно предстоятелі трьох церков в Україні закликали всіх людей доброї волі до відповідальності за майбутнє країни. Цей заклик має послужити тому, щоби ми розв’язали проблеми мирно, безкровно, без якихось дуже болючих протистоянь. Сьогодні не відчувається бажання з усіх стороні справді спокійно мудро розв’язати цю ситуацію. Розв’язати можна. Але треба доброї волі.

Кровопролиття ніколи не є корисне. Ще жодна революція у світі не принесла справді поправи. Дуже часто вона приносить зміну осіб. Замість однієї групи стає друга. Але це не значить, що ситуація народу поліпшає.

На вашу думку, у чому наша проблема? Нація, як ви кажете, миролюбна, начебто роботяща, розумна, але живемо далеко не найкраще і постійно нам доводиться нарікати на владу…

Таку ми владу вибрали. В який спосіб – можна дискутувати. Але факт є факт.

Ця ситуація не є добра, – нема сумнівів. Є багато людей, які насправді терплять. Є багато несправедливості, кривди, злодійства, корупції. Тепер є проблема – як з того вийти? А вийти можна.

Кровопролиття – дуже малообіцяюча розв’язка. Ну когось ми застрелимо, поріжемо – і що з того буде? Ні. Нам треба шукати інших доріг, Божих доріг, духовних, правди і справедливості.

Наші предстоятелі звернулися до всього народу – і до тих, кого ми називаємо олігархи, і до бідних, які терплять – люди, робіть щось! Вони однаково мусять щось робити.
Не треба ставити одних проти других. Треба промовити до всіх: тих, що люблять Україну й українців, щоби більше любили, а тих, хто не люблять, щоби зупинилися і почали думати: а може для нашого власного спасіння краще, щоби ми стали справжніми братами для усіх.

Це звучить дуже ідеалістично. Майже утопія. Але я думаю, що воно можливо. Дуже не хотів би, щоби люди почали застановлятися тоді, як їх почнуть бити, стріляти, різати. То не є час, то вже запізно. Треба думати, застановлятися, коли є на це час.

Це ви про владу говорите?

Про всіх.

Юлія Тимошенко закликала лідерів опозиційних партій об’єднатися, піти єдиним списком на майбутні парламентські вибори й запросити очолити цей список «високоморальну та патріотичну людину рівня Ліни Костенко». Як Вам така ідея – залучати моральних авторитетів у велику політику? Чи врятує інтелігенція українську опозицію?

Безумовно, що так. Тільки не в політиці.

Політика хоче використати їх для своїх цілей. Політика – це значить взяти владу. Не є завдання інтелігенції підтримувати владу. Перше зобов’язання інтелігенції – підтримувати правду, справедливість і свободу. А це вже дасть свої наслідки.

Перш за все, ми мусимо прийти до духовного оздоровлення, а не тільки зміни політиків. Людей, які посвятили своєї життя Україні, старалися жити за принципами, навіть терпіли за це, сиділи по в’язницях, хочуть використати для влади чи для правди?..

Чи наразі Ви бачите людину, яка здатна повести за собою народ, стати лідером нації?

Людини я такої не бачу. Але я бачу такий нарід. Якщо нарід візьметься до роботи, то цілком можливо.

Не треба дивитися на якогось одного харизматичного провідника. Провіднику потрібна перш за все підтримка народу. Як нема громади, яка підтримає, то він ради не дасть. Те саме, як Мазепа чи інші лідери, хоча які гарні були люди.

Безумовно, провідників треба. Провідники мають бути такі, які готові цілковито присвятити себе народові. Ще не видно тих людей.

То нам потрібно набратися терпіння і чекати?

Не чекати – працювати. Ми все чекаємо-чекаємо, а то вже запізно починає бути. Ми мусимо створити сильну базу, а тоді на підставі цієї бази виростуть люди.

Треба спочатку шукати блага загального, а не свого власного. Треба шукати правди. А правда до нікого не належить, і для всіх однакова. І одної правди, одної справедливості треба шукати для всіх, а не тільки, щоби мені і моїй родині було добре.

У нас є дуже багато родин так званих олігархів, яким дуже добре йде: і гроші мають, і роблять, що хочуть, живуть, як у раю. А кому з того користь? Вони думають, що то їм користь. Але то не є так. Вони нічого з того з собою не візьмуть.

Ви недавно презентували книжку «Суспільство і бізнес», де між іншим розповідали, що наші олігархи насправді не є олігархами, а звичайні скоробагатьки. До вас потім ніхто претензії не висував?

Якщо хтось прийде до мене з претензіями – поговоримо. Нехай він докаже, що він олігарх, а не скоробагатько. Є така американська приповідка, відома вже по цілому світі: я вам розповім, як став багатим, тільки не питайте, як я зробив перший мільйон. То є дуже велика правда.

Бути багатим – то не є гріх. Навпаки – нам треба багатих людей. Але вони повинні ставати олігархами, а перестати бути багачами.

У своїй аудіокнизі я розповідаю, як я працював у готелі. Там я бачив людей великих, багатих, які поводилися дуже культурно – їм багатство не перевернуло голови. І бачив тих дураків-скоробагатьків, які приходили і хотіли показати: ось я, маю гроші – служіть мені. Пусте! З такими людьми нема що тратити часу. Вони нічого не зроблять. Можливо, їхні внуки зможуть стати олігархами – багатими, але які, у першу чергу, є Людьми.

Ви мешкаєте з Блаженнішим Святославом під одним дахом. Як два Блаженніших уживаються в одній хаті?

Цілком добре. Ми вдачею, віком, походженням є дуже різні. Але то не є суттєве. Суттєве є те, що ми стараємося служити тій самій справі.

Блаженнійший приходить порадитися, поговорити. Я не стараюся йому диктувати, що він має робити. Ні. Бо це не було би чесно. Він одержав свій уряд, він має повний мандат синоду. Я готовий допомагати йому – як у родині. Я поінформую, скільки я знаю, я пораджу, скільки маю досвіду – якщо мене запитаєте. Він питає…

Як змінилася церква з новим Главою?

Він молодший, енергійний. Ви бачите, скільки він їздить, відвідує, старається. Я дуже радий. Уже є певні сліди тієї праці. Я так приглядаюся – Богу дякувати.

Я не можу сказати, що все зроблено, надолужено. Багато я лишив незакінчених речей. І часом трошки прикро і встидно, що я не встиг більше зробити. І щиро надіюся, що Блаженнішому Святославу це вдасться, бо він хоче. Але все це не станеться за один день.

Що б Ви побажали українцям у цей час?

Я б дуже радо побажав, щоб вони всі разом шукали правди, справедливості, щоб вони один одному подали руки і працювали солідарно для добра.

Анна Ященко, Оксана Климончук ,УНІАН

]]> http://www.credo-ua.org/2012/01/57509/feed 11