CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » Дайджест

Як «продавати віру»?

часопис CREDO — Wed, 23 May 2012 10:11:21 +0000

Маркетинговий термін «продавати» розуміємо у значенні зробити об’єкт привабливим. Зробити об’єкт настільки добрим, щоб його хотілося мати, а якщо це бренд, то щоб до нього хотілося належати.

Наприклад, Голландія активно використовувала це поняття у своєму гаслі перед однією з міжнародних спортивних подій. «Продати Голландію», тобто переконати увесь світ в тому, що вона добра, що вона варта того, щоб заради неї купити квитки, виділити час, спланувати подорож, тобто щоб заради неї відмовитись від інших занять на цей час, іншими словами пожертвувати чимось важливим.

Вислів «продати Україну» сприймається цілком в іншій площині, як зрада, як найстрашніше, що може бути. І таке сприйняття найхарактерніше для консервативніших осіб, тобто для тих, які одночасно є й релігійними.

Можливо це пов’язано із тим, привабливість трактується як щось напівморальне, що виходить за межі скромності, аскетизму, справжньості, щось, що прикрашається штучно, апелює до чуттєвого «хочу».

Однак, змістовно «продати» – це, разом з тим, зробити щось добрим та вартим уваги. Можливо тут накладається наше комуністичне минуле з його плановою економікою та колективною власністю. Не буду тут захищати капіталізм, в цій темі теж є про що подискутувати. Але у питаннях релігії цей маркетинговий термін можна краще прикласти, пояснивши його метафорою:

Вам треба напоїти спраглого. Ви не можете провести біля нього річку, живильну вологу ви маєте запропонувати йому в ємності, в упаковці. Паралельно на його спрагу полюють сотні таких як ви, але ви, звісно, хочете дати людині корисну рідину, найкращу.

Одні з ваших конкурентів використовують значні ресурси на новітні розробки смакових додатків, які роблять їхній продукт дуже смачним. Інші голосно кричать, що лише їх продукт корисний, усі інші шкідливі (часто вони дуже навіть вірять в це). Треті підкуповують «незалежних» експертів та журналістів, щоб ті, витрачаючи рештки довіри до себе, розказали «правду». Четверті пильнують, щоб їхня упаковка була найближче до людини, таким чином постійно відсуваючи вашу на задні ряди.

Звісно ж, будуть спраглі, що серед усього розмаїття таки вишукають і візьмуть вашу пляшечку, проте радше у випадку, коли вони вас вже добре знають. Але навіть для них залишається питання – скільки вони готові за неї платити? Пам’ятаючи, що це метафора, під «заплатити» маємо на увазі бути готовим віддати щось цінне за неї.

Для церкви та церковних прес-служб це означає, що доведеться вчитися «продавати» віру, щоб могти її дарувати.

Одночасно з церквою за душі людей борються корпорації та організації, цілі інститути та служби. Вони витрачають мільйони, щоб зрозуміти, як вплинути на прийняття людиною рішення, маркетологи привчають людей до солодкого смаку отрути, а Церква розказує, що гірка водичка корисна. Вона говорить про те, що треба бути терплячим, наполегливим, сумлінним, працьовитим, а сотні голосів навколо кричать про те, що жити треба тут і зараз, що усе має бути зручно і красиво, що не потрібно напружуватись, за вас усе зробить ваш кухонний комбайн або ваш депутат, не має значення.

В такій ситуації людина щодня постає перед вибором, чинити як хочеться чи як треба, і проблема в тому, що чим далі, тим розуміння «як треба» інфлює й інфлює. Воно уже включає неробство (ну бо ж свято, а яке свято не знаємо точно, але велике свято, не можна працювати), інтриги та пересуди (ну бо ж усі бачили, в чому Наталка до церкви прийшла, хіба так можна), крадіжки, (ну бо нащо купляти, можна ж з роботи взяти) і так далі.

Якщо ми погоджуємося, що метою діяльності Церкви є все ж напоїти спраглого, а не розлити рідину у тару, то базовим тестовим запитанням, яке Церква та її прес-служби повинні ставити перед собою щодня: чи в наслідок наших дій щось змінилось на краще? Чи ми зробили усе можливе, щоб врятувати душу, щоб дати надію, підтримати, пояснити? Чи не забракло нам терпіння і напевно найскладніше, чи ми самі ще віримо в добро у щоденному житті?

Людина приймає рішення, виходячи з того, що для неї важливо, її пріоритетів, її цінностей. Ми стверджуємо, що хотіли б, аби рішення приймались, виходячи з християнських цінностей, але чи добре ми знаємо, що таке християнські цінності? Ми вимагаємо, щоб усі сфери життєдіяльності ґрунтувалися на християнських цінностях, від родини до політики, що дітей треба виховувати в дусі християнських цінностей, аби були добрими християнами. Але мало де пояснено, що це конкретно означає (в конкретній ситуації, звичайного дня звичайного християнина, коли зранку в маршрутку, на остогидлу роботу, в кишені три копійки і ті в конверті, додому в маршрутці, під телевізор з рекламою поїли, добре, якщо є гаряча вода, помились і спати, і наново те саме, а на вихідних або город копати, або в торгівельно-розважальний центр, ніби провести час з дітьми).

Чи знає пересічний християнин, які дії та думки будуть добром, якщо поруч з ним оселиться мусульманин або побудують мечеть? Або ж як пасок безпеки співвідноситься з заповіддю «Не вбий»? Мозок людини побудований таким чином, що останнє, що в нього відмирає це здатність до самовиправдання. Торговець наркотиками може виправдати свою діяльність тим, що він так заробляє гроші, бо йому дітей треба годувати; хтось дає лікареві хабара заради добра рідних, хтось порушує правила дорожнього руху, але робить добро, бо поспішає «на концерт з коханою», але це ілюзія добра, це пастка.

В руках церков неймовірний потенціал, адже церква є практично єдиною інституцією, якій суспільство поки ще довіряє. В такі складні для держави часи, церква здатна відіграти ключову роль в зміні історії. Замість того, щоб в чергове обговорювати тонкощі богослов’я, чи перерозподіл церковних посад, варто пояснити людині, як прийняти рішення в скрутні часи, як вистояти, як відрізнити добро від зла, як не втратити віру. А для цього необхідно «перекласти» основні християнські цінності мовою щоденних практик, розказати людям не про народження-смерть-воскресіння Христа, а про його постать і про те, які непрості рішення йому треба було приймати. Пояснити пересічному християнину, що таке відповідальність, сміливість, гідність і таким чином допомогти йому не втратити віру в добро.

Вікторія Бриндза
, РІСУ

Складні питання. Чи може диявол вселитися одночасно в кількох людей?

часопис CREDO — Tue, 22 May 2012 11:34:47 +0000

Питання: Чи може диявол вселитися одночасно в кількох людей? Чи можуть святі одночасно перебувати в кількох місцях?

Відповідь: Під словом «диявол» ми можемо розуміти впалого ангела взагалі або бісів – яких, як відомо зі Святого Письма, безліч. Таким чином, якщо один біс впливає на одну людину, то на іншу може в той же самий час впливати інший.

Що стосується святих, то їх душі ніколи не покидають Рай для того, щоб перебувати в тому чи іншому місці.

Коли ми чуємо про об’явлення якогось святого (у видимому вигляді і в певному місці), то ми повинні це сприймати як чудесний акт Божий, здійснений за допомогою ангельського служіння, через яке ми вступаємо в особливе спілкування зі святим.

Зрозуміло, Бог може зробити це чудо в різних місцях одночасно. Як це відбувається в явищі біолокаціі: коли, наприклад, святий Падре Піо перебував в одному місці тілесно, одночасно з цим в іншому місці він перебував через чудесне діяння, вчинене ангелами.

На питання читачів відповідає російська служба
Радіо Ватикан

Католицький Оглядач

Їх у родині шістнадцять: найчисельніша священича родина

часопис CREDO — Mon, 21 May 2012 14:44:54 +0000

Останнім часом звернення католицького єпископату України «Про заборону абортів» розпалило чимало дискусій стосовно цієї теми. Численні статті в журналах, а ще більше коментарів у мережі Інтернет, телевізійні рейтинги та ефіри, ток-шоу зі спеціалістами, а частіше із псевдоспеціалістами у галузях медицини, біоетики, духовності, ба, навіть кримінального права. І аргументи «за» і «проти» – найрізноманітніші! Однак я не хотів би вдаватися у полеміку. У контексті вище сказаного пропоную молодим хлопцям і дівчатам гідний приклад для наслідування, а всім іншим – героїчний приклад подружньої любові, яка виявляється у дітонародженні.

Я познайомився з ними більше двох років тому… І для мене це – великий Божий дар. Щоби не інтригувати читача, скажу, що мова йтиме про родину Богаків – чоловіка Мирослава і його дружину Лесю, а також їхніх чотирнадцятьох дітей: Марійку, Аню, Андрія, Миколу, Надійку, Христю, Івана, Іванку, Оксану, Софію, Дмитра, Юліту, Арсена та Вероніку.

Спробую представити цю родину, поставивши кожному із її членів по одному короткому запитанню. Таким чином, певен, будемо мати щось цікаве. Питатиму тих, хто може дати відповідь, бо наймолодша дітвора відповість хіба своїми веселими оченятами.

Батько родини – священик Української Греко-Католицької Церкви. А хіба ви цього не знали? Ну, тоді почнемо знайомство з нього. Знайомтеся, отець Мирослав.

- Христос Воскрес, всечесний Отче! Перш за все, прийміть вітання з нагоди нещодавнього поповнення у вашій родині – народження чотирнадцятої дитинки, донечки Вероніки! Виходячи з цього, хотів би запитати: чи думали ви про таку чисельну сім’ю на світанку вашого подружжя?

Скажу чесно, що ні! На початку, коли ми з моєю дружиною Лесею ще зустрічалися, то, як і всі молоді люди, мріяли про майбутнє. І думали, що матимемо, може, четверо дітей. Мали такі собі плани… Але Бог інакше запланував щодо нас. Ми завжди старалися жити у подружжі відкритими і готовими прийняти нове життя… І Господь обдаровує нас великими ласками! Бачите, здавалось би, коли народжується нова дитина, то мало би бути важче… Але так не є! Насправді щоразу стає легше і легше. Відчувається вельми велика радість, яку неможливо пояснити. Так, спочатку, коли я ще був студентом у семінарії на останніх роках і був вже одружений, у нас було двоє дітей, то пригадую, що було непросто… А тепер, коли їх чотирнадцять, то виглядає все набагато простіше.

– Сьогодні дуже багато батьків, маючи двох-трьох дітей, «зупиняються» на цьому, нарікаючи та кажучи, що їм важко дати собі з ними раду. Це стосується переважно економічної сторони, бо, погодьтеся, на сьогодні це дійсно важливий аспект. Скажіть, будь ласка, як даєте собі раду ви?

Що скажу я?! Скажу так, як каже народна мудрість: «Бог дасть діти і дасть на діти». І в цьому я переконався на власному досвіді й про це щиро свідчу! Маю сотні, а то й тисячі життєвих прикладів з нашого життя, як Боже провидіння нам допомагало. Маленькі повсякденні речі, які засвідчують, що Бог опікується нами. Я їх не можу перелічити, бо іноді ми навіть не усвідомлюємо, що те чи інше було втручанням Бога у наше життя. Я вже старенький, всіх не пам’ятаю, але хочу розказати один дуже важливий і переконливий випадок.

Це був рік, певно, дев’яносто п’ятий, тоді насправді була така криза. Зазначу, що у нашій родині ніколи не було надміру, однак також ніколи нічого не бракувало. Завжди було всього в міру. Насправді тоді була така прикра ситуація… Отже, то була Великодня П’ятниця, а в суботу у нас посвячують кошики. Ми купили щось для дітей на свята, але не було вже грошей, щоби ковбаси до кошика купити. Але було ще там кілька копійок, то я, жартуючи, кажу до дружини: «куплю мисливської ковбаси, вона – тоненька, то її більше буде, а ти так її закрутиш по колу, аби більше виглядало…». А їй так важко на душі стало і вона просльозилася… Тоді я кажу: «Лесю, а давай собі подумаємо, чи був хоч один рік, щоб ми на Великдень не мали що їсти?». То ми собі так поговорили, а то було в п’ятницю ввечері, та й полягали спати. А у суботу зранку, ще вдосвіта, десь годині о п’ятій, прийшов якийсь дядько та й стукає. Я думав, що то, може, треба йти когось сповідати, чи якісь інші парафіяльні потреби… Мерщій зодягнувся у рясу та й виходжу на двір. Дивлюся – стоїть чоловік, тримає дві великі сумки та й каже, що він працює охоронцем у ковбасному цеху, і його директор прислав із тим до нашої хати. А на годиннику – п’ята година. То я взяв ті сумки, подякував та й приходжу до хати. Заглядаю до торбів, – думаю, подивлюся що там є, – та й витягаю на стіл… а там, не повірите, дві повні сумки м’ясного: і ковбаси, і шинки, і все що тільки не хочете. Я те все порозкладав на столі і буджу дружину, а вона мені каже: «Лиши мене, бо най ще трохи посплю». А я: «Ні, вставай, невіруючий Томо, і подивися на кухню». І дружина хоч-не-хоч мусила встати та йти зі мною на кухню. Ми обоє розплакалися, подякували Богові й полягали далі спати.

Але кажу, то лише один з багатьох прикладів, як Господь допомагав нам. Однак повторюю, таких прикладів було тисячі тисяч.

Я завжди кажу, що якщо Господь знає, як розмістити під сонцем мільярди людей, то й ще і моїх чотирнадцять десь притулить. Треба завжди мати до Бога довір’я!

- А яким чином ви виховуєте своїх дітей? Адже сьогодні багато батьків мають серйозні труднощі й у цій сфері також.

Що стосується аспекту виховання, то хочу сказати, що для нас найважливішим є літургійне виховання. Всі наші діти ще від утроби матері беруть щоденно участь у Святій Літургії – і це, бачу, є надзвичайно важливим і впливовим. Ми маємо нашу спільну родинну молитву, читаємо разом Святе Письмо, маємо спільне молитовне правило…

Але хочу сказати, що більше діти мене виховують, аніж я їх. Знаєте, як то кажуть: «З ким поведешся, того й наберешся». Господь мовить: «Якщо не навернетесь і не станете як діти, то не ввійдете в Царство Боже». І в мене є кожного дня нагода навертатися, бо ціла хата малих і вже більших дітей. Маю можливість дивитися, як треба поводитися.

Що ще стосується виховання, то я маю надзвичайно добру дружину. Вона за професією – вчитель і має надзвичайно добре, лагідне і любляче серце. Я не раз, як є потреба, то виховую так строгіше, а вона виховує, люблячи дітей. І так ми одне одного доповнюємо.

Знову ж хочу розказати один наш життєвий приклад. Для дітей найбільшим покаранням було би, якби мама їм сказала, що вона їх не любить. І одного дня одна наша донечка була трохи нечемна, щось там не послухала маму. Ну і мама вже була змушена сказати що «все, ти нечемна, не слухаєш маму, я тебе не люблю». Хоч вона любить всіх дітей, але то такий «виховничий прийом». Ну і наша донечка щось там собі думала та й каже: «А тато в церкві казав, що треба всіх любити»…

Ми робимо, що можемо, а все інше поручаємо Богові. Так само, як праведний Йов. Він приносив жертву за своїх дітей, які образили Бога чи словом, чи ділом. Так і я стараюся кожного дня в Божественній Літургії молитися за своїх дітей! Тому я кажу, що найважливішим важелем у вихованні є молитва, а головне – Свята Літургія. Треба, щоб діти не мали страху до батьків, але мали той страх Божий і трепет. Бо початок кожної мудрості – то острах Господній. І якщо діти будуть пам’ятати, що вони перед Богом ходять, то вони ніколи не згрішать. Я у вихованні часами можу бути трохи прискіпливим, вимагати, щоб діти були ідеальними, але починаю розуміти, що я є ніхто… Вони повиростали, вийдуть з дому і нас, батьків, вже не буде біля них. Треба, щоб вони пам’ятали, що з ними є Бог. І одного разу одній з моїх старших дочок я кажу: «Дивися, щоб ти була чемна, щоб ти не робила нічого поганого…». А вона вже доросла, і, може, їй вже навіть прикро, що я її так по-дитячому виховую. Тоді вона мені каже: «Тату, я вам правду кажу, що за всі роки мого навчання я старалася не зробити нічого такого, за що вам могло би бути соромно…». Думаю, що це є успіхом у вихованні й не нашим успіхом, але успіхом Божим…

- Виходячи з сутності Святої Тайни подружжя, а власне любові чоловіка і дружини, плодом якої є діти, хочу поставити вам наступне запитання. Власне, багато дітей є свідченням того, що ви маєте велику любов до вашої дружини, а вона до вас. Але чи у такій великі родині вам не бракує часу одне для одного?

Відповім, жартуючи. Одна особа, яка одного разу довідалася, що я маю свою маленьку кімнату-келію, а дружина свою, де спить з найменшими, каже: «Як то так, що ви маєте кожен свою кімнату, а у вас так багато дітей?». А я кажу: «Чоловік, якщо дуже любить свою дружину, то стіни для нього не є перешкодою!»

Чи вистачає часу одне до одного? Знаєте, не раз буваємо дійсно дуже втомлені і виснажені… Але часами вже ввечері після молитви, коли діти полягають спати, сядемо і навіть ні про що не говоримо, але просто посидимо разом… Це такі хвилини особливі – дуже щасливі і промовисті… Але також стараюся пам’ятати слова апостола Павла, який каже: «Чоловіки, любіть своїх жінок!». Часами стараюся і в особливий спосіб проявляти любов до дружини. Як весна, то куплю їй букет підсніжників… І вона дуже тому рада. Або ще інше, але це дуууже рідко буває, як дружина поведе меншеньких наших в садочок, а старші – вже в школі, то візьму скоренько посуд помию, або в хаті приберу. А вона, як прийде, то дуже цьому рада. Але кажу, такі приємності дуууже рідко бувають.

– І на завершення. Оскільки наша розмова спрямована до молодої аудиторії, то що би ви порадили молодим людям, які стоять сьогодні на дорозі вибору. А головне – вибору подружнього стану?

Найперше, хочу сказати так, як каже книга Сираха: «Добра жінка – дарунок Господній!» (Добрий чоловік також!) І я дуже вдячний Богові, що він мені зробив цей дарунок – добру жінку. То є дуже важлива справа – вибір стану. І тому треба багато молитися! Знаєте, як то казав один святий: «Якщо маєш прийняти якесь одне важливе рішення, то молися одну молитву. Якщо вибираєш товариша чи друга – молися десятки молитов. Якщо вибираєш подруга життя – молися тисячі молитов». У нашій церкві є такі практики кількаденної молитви в якомусь одному наміренні, як наприклад, дев’ятниці. І я завжди прошу і заохочую молодь, моліться в тих наміреннях: за доброго чоловіка чи за добру дружину! Навіть, якщо вам ще далеко до одруження, моліться за це вже сьогодні! Благополуччя у майбутньому треба собі вимолити в Господа Бога!

Після такого знайомства з батьком родини (і на моє запитання до дітей «хто в домі головний», всі одностайно, не задумуючись, відповіли – «тато»), перейдемо до знайомства з матір’ю, пані Олександрою.

- Пані Лесю, перш за все прийміть найщиріші вітання з нагоди Дня Матері та з нагоди народження вашої чотирнадцятої дитинки, донечки Вероніки! Сьогодні багато батьків, а головно жінок – матерів, виступають за дозвіл і легалізацію абортів. Найабсурдніше, як на мене, обґрунтування, яке прозвучало нещодавно у відомому ток-шоу на одному з провідних телеканалів на підтримку легалізації абортів, було таке: “Жінка – це не машина для дітонародження”. Як би ви прокоментували таку репліку?

Гадаю, що материнство – це найпрекрасніший дар, який подарував Бог жінці. Кожна людина бажає бути щасливою, а для цього вона повинна слухати премудрого Бога, Який промовляє через Святе Письмо – лист Бога до людини. І в цьому листі Він сказав: «Не вбивай!». За нами залишається вибір: чи послухати Бога і бути щасливими, чи не послухати і бути нещасними. Маленька дитина в утробі матері – це вже людина. І тому, приймаючи це маленьке життя, ми беремо участь у дітотворенні, адже Бог дає безсмертну душу, а батьки – тіло. І там же у Святому Письмі сказано, що жінка спасеться дітородженням!

- Пані Лесю, ну і запитання, відповідь на яке буде цікаво почути всім жінкам. Як даєте собі раду в щоденному, побутовому житті в догляді за дітьми? Адже їх чотирнадцять, і чоловік!

Звичайно, що 14 дітей – це дуже непросто, адже потрібно прикладати багато зусиль та старань, щоб добре виховувати дітей, забезпечувати їх усім необхідним. Скажу так: особливого секрету чи прийомів виховання у мене немає. Але впевнена, що у всьому допомагає Бог, який додає мені сили робити все те, що на мене покладено.

Після знайомства з батьками, познайомимося з дітьми та з тим, що вони думають про свою родину.

Марічка: Часто мої друзі, знайомі кажуть, «що, мабуть, важко бути найстаршою дитиною у такій великій сім’ї». Але я б сказала, що це, скоріш за все, відповідально. Оскільки зараз я не можу брати безпосередньої участі в догляді за молодшими, допомозі батькам, бо навчаюсь в іншому місті, але я знаю, що для братів та сестер я є прикладом для наслідування, тому повинна вести себе так, щоб вони навчались від мене лише доброму.

Аня: Наша сім’я – це спільнота, у якій найперше дуже добре духовно. Головне правило у нас – це любити одне одного, підтримувати і допомагати бодай чимось мізерним. Статус “багатодітна” – це лише формальність, бо кожен у нас однаково люблений, кожен важливий. Батьки нас не рахують, нас просто люблять.

Якщо у мене якісь труднощі, то за мене моляться і підтримують стільки рідних людей, що все відразу налагоджується. Я завжди маю з ким поговорити, кого послухати, до кого прийти. Ще з дитинства нас мимоволі привчили піклуватися про молодших братів і сестер, і це стало нормою. Тато для нас є прикладом великої довіри Богові в усьому, а мама – покірності і терпеливості.

Надя: Як дати дітям щастя та любов? Про це думає чи не кожен із батьків. Але не зважаючи на те, що нас так багато, батьки ділять свою любов на усіх порівно.

Микола: Якщо чесно, то наша сім’я часто заміняє нам і вулицю, і компанії, бо вдома і своя футбольна команда – усі наші хлопці і тато любимо поганяти м’яч, і хор – і в церкві дякуємо, і на концертах співаємо (у нас є і сопрано, і тенор, і бас), і оркестр – більшість моїх братів і сестер навчаються у музичній школі, граємо на фортепіано, сопілці, скрипці, бандурі. Як разом вдома заспіваємо і заграємо, то аж шибки дзвенять.

Христина: Я вважаю, що така велика сім’я — дар від Бога. Я навіть не можу уявити своє життя без когось із братів або сестер, тому що кожен з них різний та по-своєму цікавий. У нашій сім’ї всі діти мають свої обов’язки. Кожного вечора ми по черзі прибираємо на кухні, а зранку перед тим, як йдемо до школи, то прибираємо у кімнатах.

Андрій: Я не знаю якою буде моя родина, але жити у такій великій родині, то для мене добрий урок на майбутнє. Мені, як найстаршому з хлопців, не раз діставалося через збитки моїх молодших братів та сестер, але це привчає нас до відповідальності одних за одних. Та не зважаючи на це, я дуже люблю своїх рідних.

- І запитання наймолодшим: «Що для тебе означає жити в такій великій родині?»

Ну а найменші не знали, що сказати. Говорили великими і щасливими очима!

Про цю родину можна писати книжки. Якщо життя кожного з нас – це книга, яку ми пишемо, то життя цієї родини – велика бібліотека, яка оновлюється щодень. Зрештою, вони всі разом і написали цю статтю…

Усі вони разом пишуть історію життя! Чудову і промовисту історію. А нам всім слід навчитися читати. Читати не літери, а читати любов, якою пройняте все і всі у цій родині.

А що пишу я?

Роман Демуш, ДивенСвіт

Як зіпсувати собі прощу

часопис CREDO — Sun, 20 May 2012 10:06:30 +0000

Перед вами перша і єдина інструкція, як успішно зіпсувати собі (і не тільки!) прощу, зіпсувавши настрій, здоров`я, терпіння, душу собі та оточуючим під час прощі. Точне дотримання цих правил стовідсотково гарантує вам високоякісний головний біль, втрату можливих друзів та бонусні роки в чистилищі. Обережно! При знехтуванні цими правилами проща вам чомусь запам`ятається з хорошої сторони, і ви отримаєте не лише неабияке духовне зростання та відпуст, а й душевний відпочинок та просвітлення розуму.

1. Не читайте оголошень про прощу – яка різниця, що там для всяких людей написали. Ви і так найпремудріші і ви вирішуєте, що брати зі собою, а в тому, що на прощі айфон, ноутбук, рубін на 18 каратів і герань в горщику не потрібні, винні організатори. І так, саме вони повинні вам видати всі речі, які ви не взяли. Як не мають? Зробіть гордий вигляд і відійдіть на 20 метрів, випрошуючи у всіх присутніх другий спальник/молитовник/ще щось.

2. Обов`язково прийдіть на місце збору на 5 хвилин пізніше, ніж написано – нічого тим кільком десяткам священників і сотням прочан не станеться, якщо почекають вас, єдиного і неповторного, з сумкою в руках. Щоправда, зіпсуєте настрій керівнику групи (ну але ж відомо, ХТО тут має бути головним) і пропустите науки, але хіба їх треба на прощі?

3. Не вірте технічній групі і не здавайте великі речі до тієї машини. Вони ж обов`язково загублять/подеруть/вимажуть (потрібне підкреслити) саме вашу дорогоцінну сумочку з крокодилячої шкіри. А знаєте, як то гарно цілий день нести кільканадцять кілограмів на плечах або ще й перекласти їх на якогось хлопця з групи (що, не хоче нести чужий вантаж? Хам, шовініст, москаль, лінюх, якого ніхто не любить, і який не виконує чужі обов`язки!), чи ще краще аніматора (як це не його обов`язок? Див. епітети, перераховані вище). Якщо ж все таки захочете ту річ віддати на розтерзання перевезення техгрупі, то не забудьте її трошки розкрити, чи кинути її комусь в голову – хай виробляють рефлекси. І в жодному разі не клейте на неї ту етикетку з написом (або приклейте абияк – можна буде поскаржитися на поганий скотч і на жлобів-організаторів, які видали мало скотчу – навіть 3 сумки повністю обмотати не вдалося!) – то є так весело бігати з аніматором ввечері, шукаючи власну сумку cеред загублених речей, чи людей, що сплутали свою сумку з вашою.

4. Не слухайте аніматора/велогрупи/міліціонерів, йдіть по дорозі, де заманеться. Як хтось колись казав, якщо на прощі зіб’є машина – потрапляєш зразу в рай(про те, що попереджали про машини на дорозі, забудьте – не беріть дурного до голови)!

5. Якщо вже таки довелося йти, то голосно поговоріть з новими/старими знайомими, обговоривши погоду, політику, старі мешти. На зауваження реагуйте нервами чи злісним бурчанням. Ну і що, що то проща?! Якраз того вам то мають інші простити, а ви не говорите, а навчаєте народ премудростям. До речі, з науки отця краще швиденько втекти, бо то доведеться сидіти тихо, слухати, навіть думати!

6. Коли заходите до храму чи каплиці – обов`язково пхайтеся вперед, працюйте ліктями і ногами, щоби попасти вперед – казали, там цукерки роздають. Як, молебень?! Нєє, краще постояти біля церкви і прожувати третю котлету з часничком, мммм…

7. За кілька кілометрів від фінішу обов`язково всядьтеся на траву, і стогніть диким голосом «Нікуди не піду!». І собі легше, і прочанам настрій зіпсуєте.

8. При поселенні обов’язково почніть сперечатися, що вам не сподобалося місце ночівлі. Техгрупа усе одно не буде цієї ночі спати – хай попрацюють!

9. Їжа! Обов’язково при розливанні супу/каші/кави принюхайтеся, зморщіть носа і авторитетно заявіть, що цю бурду їсти не будете, і що воно зроблено з китайської сої із американським ГМО, і його зварили 2 місяці тому. На аргументи «проти», що його зварили спеціально в хорошій їдальні 2 години тому, уваги не звертайте – головне всім апетит зіпсувати, щоби собі взяти 3 порції. Як не можна? Що означає «однаково для всіх»? Ви особливі! Хай оргкомітет потерпить. Їм і так при роздачі їжі ніколи її не вистачає – нічого, схуднуть трохи!

10. Вночі спати нецікаво – краще поспівати під гітару чи навіть випити трошки. Ну і що, що проща? Ну тре ж з пацанами за знайомство. Ми ж в палатці …Е, а чого зранку мене злі хлопці в уніформі саджають на автобус додому? Що за неподобство: порядній людині навіть випити не можна! Як порушення розпорядку –а що, щось таке є? Та там всі п’ють по 300 грам! Ну а чого вони так невиспані і змучені? Яке ще нічне чергування?! Один я правий, всі решта д’Артаньяни….

11. Зранку краще встати пізніше, коли вже забиратимуть речі – на Службу Божу і так іти не хочеться, а їсти і так ліньки. Нічого, проща нікуди не дінеться … Як вже пішли?! Що, хіба вчора щось таке казали?Ой…

12. Коли вже прийшли, треба довго і барвисто виражати своє незадоволення тим, що нікому не виділяють кімнати, крім отців і оргкомітету (вони ж ледарі, тільки весь день всюди бігають, щось там влаштовують). Також треба пожалітися, що ви не взяли намета, бо вам ніхто і не казав, і то не ваша проблема. Повторюю – ігноруйте афіші, де щось там надруковано таке.

13. Після вечора лягайте спати, або підіть до вогню і витягніть гітару. Не дивуйтеся, якщо там будете тільки ви одні, бо всі інші пішли на якісь молитви – вар’яти всюди є. Ліпше поспати гарно, правда, той спів заважає чогось…

14. Якщо ви все таки кудись підете, то чекайте, коли вночі будуть роздавати чай – візьміть відразу 12 склянок чаю. Питання і претензії ігноруйте, а ще краще – підбирайтеся, беріть і тікайте поміж людей, обливаючи їх – нічого, здоровіші будуть. Можна також стати біля роздавачів, і голосно проінструктуйте їх, що то все не так, як має бути.

15. Зранку ставайте перед автобусом – більше поспите, а Служба Божа урочиста і так щороку є. Обов’язково ставайте в чергу до автобуса і голосно нервуйтеся з приводу запізнення водіїв чи організаторів. Нічого страшного, якщо ви не здавали гроші на автобус – може й так проїдете. Щоправда, то є дуже тяжко, бо ніби місця рахують, зате буде привід комусь пожалітися, що вас не завезли автобусом (про те, що ви самі не заплатили за квиток, краще не казати – навіщо перевантажувати співрозмовника інформацією).

16. Після приїзду додому обов’язково напишіть яка то препогана проща була, що колись так не було і т.д. Можна також викласти в соцмережу заодно фотографії «Я і Колян на прощі з пивом», «Дурні організатори» і т.д.

Виконання цих правил успішно зіпсує життя та здоров’я вам і всім, хто біля вас був, є і буде. І сповідатися з того може і не треба, то ж ніби малесюнічкий гріх. Чи ні?

P.S. Цей текст не рекомендується читати особам без почуття гумору, самокритичності чи іронії. Усі співпадіння в тексті – випадкові. Автор твору не несе відповідальності за діяльність та бездіяльність, спричинену прочитанням даної інструкції, і щиро бажає всім гарної Унівської прощі!

obnova-lviv.org.ua

Спомин «совісті католицизму Словаччини»

часопис CREDO — Fri, 18 May 2012 13:34:20 +0000

1 травня помер Владімір Юкл. Разом із Сильвестром Крчмері він заснував католицьку опозицію в соціалістичній Словаччині. Саме вона зберегла християнську культуру країни і виховала покоління внутрішньо вільних людей.

Юкл народився 1925 року. Другу Світову і Словацьке повстання він пережив поруч із Томиславом Колаковичем – шаленим хорватським єзуїтом, який поривався дійти до Сталіна і навернути СРСР в істинну віру. 1951-го Юкла арештували, вирок – 25 років. Вийшов він до завершення строку, 1965-го: тоді у Чехословаччині почалася відлига, і вони з Сільво одразу взялися за своє: стали організовувати християнські гуртки серед молоді, як їх навчив Колакович. Почали зі студентів; потім студенти роз’їжджалися Словаччиною, і до кінця 1980-х у країни виникла незалежна від держави громадська мережа.

Єпископ-робітник Ян Хризостом Корець 1971 року висвятив його на священика; а вперше Владо Юкл публічно відправив св.Месу на початку 1980-х у Тбілісі.

Навернення Росії було метою життя Юкла. Тут і сьогодні працюють люди, яких він виховав.

У некролозі Ярослава Данішки написано: «Якби ми були поляками, то в середу 2 травня про Юкла кричали б усі перші шпальти газет. Якби ми були чехами, то ще звечора про смерть Владіміра Юкла повідомили б усі канали, й один із них тут-таки зробив би документальну передачу. Журналісти розпитували б істориків, політиків, колишніх дисидентів. І ті розповідали б про свого колишнього соратника як про людину, що змінила хід історії. Але про Юкла немає ані рядка у «Сме» (найпопулярніше видання Словаччини – прим.авт.). При тому, що для свободи у Словаччині цей малопомітний священик зробив більше, ніж Вацлав Гавел.

Владімір Юкл був великою фігурою, що натхнула тисячі наших християн, тисячі противників комунізму. Юкл був совістю словацьких католиків ХХ століття.

Він не був могильником Словацької держави. Він хотів, щоби країною керувала католицька еліта. Але коли побачив, що робить президент Тісо , то зволів залишитися зі своїм учителем Колаковичем, якого переслідували нацисти і якого Тісо не побажав навіть прийняти. Він бачив політичні помилки Тісо і розумів, що тінь від них ляже на всіх християн. Тому Юкл брав участь у Повстанні і ледь не втратив життя.

Юкл розумів природу не тільки нацизму, а й комунізму. Тому його переслідували ще до 1948 року, і тому його так швидко ув’язнили, а в тюрмі мучили і катували.

Юкл, а не єпископи того часу, показав світові, що тут живуть люди, десятки тисяч людей, які бажають свободи. Що вони голові скласти заради цього жертву і стати до боротьби з тоталітарним режимом. І не задля того, щоб у нас магазини були як в Австрії, а тому, що так їм казав Бог.

Завдяки вам, отче, наші потомки колись пишатимуться страшним ХХ століттям».

За свідченням юриста Яна Чарногурського, заснований Колаковичем католицький дисидентський рух «Фатіма», який перебував під покровительством єпископа Корця, був фактично керований Владо Юклом і Сильво Крчмері. Цей рух існує досьогодні, залишившись суто молитовним.
У книзі «Слідами Колаковича», яку написали разом Юкл і Крчмері, сказано так:

«З чого все починалося?

Починалося з горіння в ім’я ідеалу.

В’язниця навчила нас, як втілювати ідеали.

Самого лише горіння замало. Потрібне ще й смирення, бо ідеал, що його в людину вкладає Бог, завжди перевищує людину».

Slovenskypribeh / Novosibirsk.bezformata.ru / Urokiistorii.ru

Ретро, або Промивання мізків

часопис CREDO — Wed, 16 May 2012 11:28:04 +0000

Травень у Києві переважно проходить в червоному кольорі та в звьоздах. Це все дні 1 і 9 травня.

Я давно намагаюся зрозуміти, чому в Україні такою живучою є любов до махрового «совка». Невже очевидці СРСР забули про приниження, пригнічення… про черги кінець-кінцем?

І тут мені сьогодні трапилася дотепна лекція про часові орієнтації різних людей. Умовно людство можна поділити на «орієнтованих на минуле» та «орієнтованих на майбутнє».

Лектор стверджує, що часові орієнтації є національними та глибоко вкоріненими.

Тобто українська безпросвітна туга за «совком» (за козаччиною, за трипіллям, за звитяжною війною, за олів’є, сітчіком або совєтським консервованим горошком тощо), можливо, є симптомом національної орієнтації на минуле. Сам по собі цей факт не є ані поганим, ані хорошим.

Але повна відсутність орієнтації на майбутнє не дозволяє поширювати здорові тези та цінності. Наприклад, шкодить боротьбі з нездоровим харчуванням або профілактиці ДТП. І так само шкодить якісній освіті, боротьбі з корупцією та піклуванню про чистоту довкілля.

Тобто це погана новина.

Але є і хороша новина – розвиток нових технологій може трохи деформувати «вроджене».

Далі переказувати не хочу. Дивіться лекцію нижче:

Блог Ірини Славінської, Українська правда

День (без) Матері?!

часопис CREDO — Wed, 16 May 2012 10:09:53 +0000

Курйозний спосіб промувати свої ідеї знайшли проабортні діячки США. Вони вирішили замінити День Матері (який відзначався минулої неділі) на День Без Матері. Акція мала привернути увагу до рівня смертності жінок у навколопологовий період.

Активістки, серед яких є й відомі особистості американського публічного життя, зокрема, модель «Вога» Крісті Тарлінгтон, зверталися до матерів

– Ігноруйте (цього дня) своїх дітей. Зникніть. Ніяких дзвінків. Ніяких е-мейлів. Ніяких суспільних сервісів. Ніяких подарунків!

Сама мета акції – зниження рівня смертності породіль – прекрасна. Але пропоновано абсурдні методи. Це не що інше як спроба побороти зло іншим злом. І йдеться не тільки про те, що цього виняткового дня матері мали б відвертатися від своїх дітей. Йдеться також і про те, що вся ця кампанія має слугувати легалізації абортів і поширенню доступу до них, так нібито це мало б зменшити материнську смертність.

Факти заперечують такому підходу. Наприклад, в Ірландії, де аборти заборонені конституцією, смертність матерів дуже низька. А у США, де аборти вважаються конституційним правом, жіноча смертність вища, ніж у деяких південноамериканських країнах! Особливо повчальним є приклад Чилі, де 1989 року вилучили з числа дозволених так звані терапевтичні аборти. Материнська смертність від цього не зросла. Навпаки – зменшилася.

“ Не ігнорування дітей і не «зникнення» матерів є найкращими ліками від зла і страждань цього світу, а любов

Особливе право говорити про абсурдність підходу феміністок до материнської смертності в навколопологовий період має професор Роберт Веллі, співзасновник організації католицьких гінекологів MaterCare. Лікарі, які там працюють, рятували життя жінок на Гаїті та у важкодоступних регіонах Африки. Однак їхня діяльність не знаходила підтримки з боку очільників великих міжнародних організацій допомоги, бо лікарі MaterCare не хотіли робити аборти і роздавати жінкам протизачаткові засоби. «Як саме презерватив має допомогти жінці, яка вмирає від післяпологової кровотечі? Або, скажімо, чим саме контрацептивні засоби можуть допомогти матері, яка потребує кесаревого розтину?» – ставить риторичне запитання професор Веллі.

День матері – не єдиний день на рік, коли діти можуть подякувати своїм матерям за життя. Але цього особливого дня, діти, поцілуйте своїх мам.

Не ігнорування дітей і не «зникнення» матерів є найкращими ліками від зла і страждань цього світу, а любов.

Ярослав Дудала, Gość Niedzielny

«Війна проти Ісуса»

часопис CREDO — Wed, 16 May 2012 09:59:00 +0000

«Упродовж трьох століть триває систематична кривава війна проти Ісуса», – пише відомий італійський журналіст і письменник Антоніо Соцці. Книжка під такою назвою з’явилася на книжковому ринку видавництва св. Станіслава.

«Це ідеологічна війна, в якій можливо все. Важко повірити, що так мало християн звернули на це увагу, а ще менше намагалася захиститися від жорстокої агресії», – вважає автор. Тому він написав книжку, яка є історією цієї війни, що проявляється з перших століть християнства, але особливо інтенсивно в останні три століття. Соцці згадує довгий список впливових людей, чия думка призвела до дискредитації Біблії та криміналізації Церкви. Маркс звинуватив християн в канібалізмі, Гітлер стверджував, що це великий труп, відповідальний за 20 століть воєн, нацистський ідеолог Альфред Розенберг стверджував, що Римська Церква є найпідступнішим ворогом німецького народу.

Чорну легенду християнства раніше створювали просвітителі Вольтер, Девід Юм, Іммануїл Кант. У своїй боротьбі проти Ісуса вони прийняли брехню і наклеп, як законні методи. «Треба брехати, як чорт, небоязко, не тільки час від часу, але безсоромно і безперестанку», – писав Вольтер в одному листі.

Автор аналізує, як католики опинилися в групі, що вважається нижчою, на рівні з євреями і неграми.

У наступній частині книги Соцці розповідає про війну в сфері науки. Він показує, що вчені, неприхильні до Церкви, зробили все, щоб довести, що Євангелія написали не безпосередні свідки подій, а вони були написані набагато пізніше, в кінці століття. З боку «експертів», часом дуже титулованих, наступив своєрідний напад на божественність Ісуса, сумнів у чудесах, описаних в Євангеліях, і факті Воскресіння. Підсумовуючи ці зусилля, Альберт Швейцер заявив, що «Ми можемо (…) писати про дії Ісуса на основі ненависті. (…) Це була ненависть не стільки до особи, як до аури надприродності, яка оточує цю людину. Цитовані автори хотіли представити Ісуса, як просту людину, позбавити Його вишуканого одягу, який він носив, і знову кинути Йому на плечі лахміття, в якому Він ходив дорогами Галілеї».

Ці науковці, мотивовані ненавистю, не приховують своїх почуттів, що ставить під сумнів надійність їхніх досліджень. Один з них писав: «Усе скінчено. Ми втомилися від апокаліптичних візій. Ми втомилися від мучеників. Християнство пережило дві тисячі років. Але це все». Таким чином Соцці, посилаючись на теорію, що тексти Євангелія не написали ті, хто безпосередньо контактував з Ісусом, саркастично стверджує, що метою сучасної критики не було переконатися, що Марко, Матей, Лука та Іван насправді є авторами цих текстів, а просувати припущення. «Така позиція ставить хрест на всій науковій дискусії», – підсумовує він.

Він посилається також на дослідження філологів, археологів, які підтверджують, що Новий Завіт написали безпосередні свідки, подаючи правдиві факти, і що побачить це кожен, хто, як сказав один учений, «тільки проводить дослідження без ідеологічних упереджень». І що «є щось піднесене у твердженні, що всі відкриття і всі наукові аналізи підтверджують автентичність Святого Письма, а також наше переконання, що ми маємо в руках незмінне, істинне слово Боже».

Католицький Оглядач

Гендер – велика маніпуляція

часопис CREDO — Tue, 15 May 2012 16:11:42 +0000

Про те, як гендерна ідеологія підступно вкрадається в міжнародні декларації, не шанує дух Загальної декларації прав людини (1948), пише у ватиканській щоденній газеті «L’Osservatore Romano» професор Маргеріт А. Пітерс.

На думку професора Пітерс, директора Інституту досліджень динаміки міжкультурного діалогу (Брюссель) і викладача Папського університету Урбаніанум, «гендер» відділяє людську особу від себе самої, розділяє особу і тіло, відділяє її від її власної антропологічної структури. Найновіше число «L’Osservatore Romano» представляє виклад виступу професора Пітерс у рамках зустрічі, організованої 9 травня місією постійного спостерігача Апостольської Столиці при ООН (Женева).

В культурі, у якій ми живемо, говориться у конспекті виступу, можна помітити позитивні плоди історичного процесу, куди входять деколонізація (сильний громадський рух визнав за жінками належний соціальний статус, якого вони не мали ніколи раніше) та падіння марксизму і ленінізму. В період прискореної глобалізації ця культура, як може видатися, позірно більше від будь-якої попередньої культури, прославляє рівність усіх людських істот. Крім того, наше покоління має змогу відкривати і дивуватися захоплюючій різноманітності народів і культур, а також їхньому специфічному й незамінному внескові в скарбницю людства.

Однак ми помічаємо певну небезпеку в процесі, який можна назвати глобалізацією, нав’язуваною згори, яка, прикриваючись рівноправністю і спротивом дискримінації, використовує канали керування світом, стараючись допасувати суспільну згоду до приватних інтересів, і робить це через маніпуляцію мовою в процесі будування консенсусу. Неможливо заперечити існування культурної, політичної і правової боротьби, яка точиться на цьому полі у питаннях статевої автентичності, сексуальної орієнтації, змісту прав і значення універсальності. В цій боротьбі мова є суттєвим чинником.

Проаналізуймо історію поняття «гендер» у висловлюваннях ООН. Це поняття увійшло в мову текстів міжнародного рівня за посередництва документів конференцій ООН (які не мали зобов’язувального рівня) у 1990-ті роки. Великий успіх це поняття мало під час конференції Пекінської платформи дій (1995), на якій розглядання гендеру перебувало в центрі уваги, а рівноправність чоловіків та жінок – головною метою.

В дусі пекінських конференцій Генеральний секретар ООН одразу впровадив, вельми дієво, практику включення «проблеми роду» – гендерної проблематики (gender mainstreaming) в усій системі ООН. Статева рівноправність була швидко визнана пріоритетом усього світового керівництва, стаючи на практиці умовою допомоги в розвиткові. Традиційне значення роду стосується граматичних категорій родів чоловічого, жіночого і середнього у давніх і сучасних мовах.

Але соціологи і психологи, які належать до постмодерністської західної інтелігенції, починаючи з середини 1950-х років, виробили значення, яке вельми різниться від традиційного. З натхнення одночасно радикальним фемінізмом і гомосексуальним рухом (обидва боролися за визнання рівноправності виключно у сенсі суспільної влади), вони відділили рід від статі, обмежуючи рід біологічними рисами, які визначають чоловіків та жінок, і послуговуючись родом стосовно того, що самі визнали суспільними ролями, випрацюваними суспільством для чоловіків та жінок. На практиці вони визнали материнство, сім’ю, будовану на подружжі чоловіка й жінки, комплементарність обох, подружню автентичність людської особи, жіночість і чоловічість, гетеросексуальність – плодами суспільства або ж стереотипами, які суперечать рівноправності, дискримінують, і тому заслуговують на викорінення їх із культури. На завершення цього революційного процесу саме тіло чоловіка й жінки стало вважатися «плодом суспільства». Гендерна ідеологія відділяє людську особу від себе самої. Сформульоване радикально новим чином поняття роду є чистою інтелектуальною конструкцією, яку складно зрозуміти незахідним культурам.

wiara.pl

Складні питання. Католицизм і англіканізм

часопис CREDO — Tue, 15 May 2012 11:21:16 +0000

Питання: Чим католицизм відрізняється від англіканізму?

Відповідь: Англіканською Церквою називають Церкву, яка виникла в Англії після відлучення короля Генріха VIII і його відділення від Риму. Це відбулося в 1534 році. По суті, англіканізм виник як «пом’якшена» форма протестантизму, яка полягала головним чином в запереченні першості Папи Римського.

Англіканізм характеризується трьома основними елементами: підпорядкування Церкви державі (главою Англіканської Церкви є англійський монарх); ієрархічна структура, яка виключає Папу Римського, але зберігає інші щаблі священичого стану – дияконство, пресвітерство і єпископство; і, нарешті, Prayer Book – збірник канонічних молитов, який є другим за значимістю священним текстом після Біблії.

Англіканізм має довгу і складну історію. Відразу після відділення від Римської Церкви воно розпалося на різні течії. Деякі з них в різні епохи більше наближалися до протестантизму, інші – до католицизму. У 17 столітті послідовники кальвінізму, звані також пуританами, з одного боку сформували пресвітеріанську Церкву в Шотландії (яку, як і в реформованому кальвінізмі, очолює Синод), а з іншого боку – різні конгрегаціоналістські Церкви.

У 18 столітті завдяки проповіді братів Уеслі з’явився рух пієтизму, який започаткував засновану в 1784 році Методистську Церкву.

У 19 столітті так званий «Оксфордський рух» на чолі з Ньюменом, Пьюсі і Кіблом намагався зблизитися з Католицькою Церквою, але безуспішно, зокрема й через перехід Ньюмена в католицизм.

Останнім часом надходить безліч прохань з боку англікан про приєднання до Католицької Церкви. Тому Папа Бенедикт XVI заснував для цього спеціальні «персональні ординаріати».

Католицька Церква не визнає рукоположення англікан. Англіканські священики і єпископи не можуть здійснювати дійсне Таїнство Євхаристії, а також відпускати гріхи. Оскільки англіканізм є протестантизмом, хоча і в помірному вигляді, в ньому діє принцип «Sola Scriptura», а Святе Письмо інтерпретується вільно та індивідуально. І саме спотворення догматичного і морального характеру привели до того, що багато англікан сьогодні приєднуються до Католицької Церкви. Твердим стовпом віри залишається апостол Петро, якого Христос поставив скелею, точкою опори для віри кожного християнина: «І ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів» (Лк 22,32).

На питання читачів відповідає російська служба Радіо Ватикан

Католицький Оглядач

Владика Богдан: Материнство вписане в природу жінки, а кар’єра – не обов’язково

часопис CREDO — Tue, 15 May 2012 08:48:51 +0000

Мені щиро шкода жінок, які часом дуже агресивно виступають за право жінки робити все, що їй заманеться, – наприклад, аборти.

У житті жінок часто трапляється так, що вони з тих чи інших причин не змогли стати матерями. Нерідко причиною цьому стають аборти… Українська греко-католицька церква нещодавно вкотре виступила з ініціативою щодо заборони на законодавчому рівні практики абортів. Позицію церкви аргументує секретар Синоду єпископів УГКЦ владика Богдан (Дзюрах).

Владико Богдане, нещодавно УГКЦ виступила з ініціативою заборонити аборти в Україні на законодавчому рівні. Чому саме зараз?

Ця ініціатива не є новою, як не новою, на превеликий жаль, є і проблема вбивства ненароджених дітей. Питанням захисту ненароджених дітей наша Церква займаємося вже впродовж багатьох десятиліть. Свого часу ще митрополит Андрей Шептицький послідовно засуджував вбивство ненароджених дітей, називаючи подібні дії «мерзенними, жахливими і противними природі». Дуже багато зусиль в цьому напрямку зробив також Мирослав-Іван Любачівський, – спершу будучи в Римі, а відтак, коли приїхав в Україну, де з новою силою почав порушувати це питання у своїх пастирських листах, зверненнях до влади. Один з таких листів носив промовисту назву: «Страшне лихо навідало наших дітей в Україні». Тодішній глава нашої церкви звертався до органів державної влади з закликом захистити цих невинних істот, які стають жертвами насилля, убивств. І при цьому це вбивство легалізовано на законодавчому рівні! Аборти він називав «геноцидом українських дітей» і закликав владу змінити такий ганебний стан речей, коли українських ненароджених дітей викидають на смітники. Останніми роками наша Церква теж чи то окремо, чи на рівні Всеукраїнської Ради Церков піднімала голос на захист ненародженого життя.

Тож така позиція для нашої церкви є принциповою, і теперішня ініціатива лише продовжує тривалу традицію захисту слабких, соціально незахищених верств населення.

“ Керуючись такою логікою, можна сказати, що не варто забороняти наркотрафік, бо існуватиме підпільна індустрія поширення наркотиків

Водночас слід підкреслити, що заборона абортів на законодавчому рівні – не є панацеєю, це лише один з кроків – при цьому дуже важливих кроків – комплексного підходу до питань захисту і промоції людського життя.

Противники заборони абортів кажуть, що коли заборонити їх робити легально, то зросте кількість нелегальних абортів. А це, у свою чергу, призводитиме до каліцтва жінок…

Керуючись такою логікою, можна сказати, що не варто забороняти наркотрафік, бо існуватиме підпільна індустрія поширення наркотиків.

На мою думку, не там причина, не там зло… Скажімо, у сусідній Польщі держава, принаймні почасти, врахувала позицію церкви, і там справді є набагато кращі механізми захисту ненародженого життя. І хоча аборт в Польщі ще не заборонений повністю на законодавчому рівні, все ж показники в сусідів вже нині вражаючі – кількість абортів зменшилися в десятки разів і нині становить близько 500 на рік. Католики Польщі продовжують діяти дуже послідовно і консолідовано, щоб таке явище було повністю викорінене і в цьому ми можемо від них повчитися.

Аборт – дуже брутальне втручання в організм жінки. Чи відбувається це легально чи нелегально – усе одно завдає непоправної шкоди як для фізичного, так і для психічного здоров’я, не кажучи вже про духовний стан жінки. Саме тому тут непотрібно думати й говорити про те, що ця практика перейде в нелегальне становище. Треба не допустити цього, а ще – змінити законодавство, яке не відповідає нормам цивілізованої держави, яка зобов’язується гарантувати право на життя всім своїм громадянам, у тому числі найменшим.

Позитивний вплив заборони абортів на суспільство, на демографічну ситуацію можна спостерігати в тих країнах, де такі законодавчі зміни були впроваджені. Пам’ятаймо, що законодавство, яким ми зараз керуємося в цій ділянці, ми успадкували від радянської тоталітарної системи. Радянський Союз був чи не першою державою у світі, яка під впливом ще Французької революції на законодавчому рівні дозволила практику абортів. І наслідки цієї ганебної практики перебрала вже на себе незалежна Україна.

“ Я ще не зустрів жодної жінки, яка б сказала: «Я зробила аборт і від цього стала щасливішою».

Гадаю, настав час, і суспільство вже до цього дозріло, аби змінити ситуацію. Ми сподіваємося, що заклик церкви не буде сприйнятий як кроки з обмеження якихось прав. Бо ці кроки церкви насамперед спрямовані на те, щоб захистити ненароджених дітей. Церква є голосом тих німих істот, котрих насильно позбавляють життя, не даючи їм змоги народитися. Зрештою, ніхто – ані держава, ані окрема особа не повинна претендувати на право відбирати життя іншій людині, тим більше – невинній.

З іншого боку – церква виступає за здоров’я жінок. Я ще не зустрів жодної жінки, яка б сказала: «Я зробила аборт і від цього стала щасливішою». Звісно, завжди можуть шукати пояснення різного характеру, щоб виправдати аборт – економічного, суспільного… Однак, по суті завжди йтиметься про вбивство і цей факт неминуче тяжітиме над сумлінням усіх причетних до нього осіб. З іншого боку жінка, яка, незважаючи на труднощі і страхи, яких теж не хочемо ані легковажити, ані оминати, все-таки наважується на народження дитини, після її приходу на світ – як правило, забуває про свої попередні наміри і відчуває радість від буття матір’ю. Церква своїми ініціативами на захист ненародженого життя хоче захистити в першу чергу материнство, гідність жінки, а тим самим – здоров’я всього суспільства.

Бо аборт негативно впливає не тільки на жінку, а й на суспільство загалом, починаючи з родини. Часто буває так, що після аборту різко погіршуються відносити в подружжі. Нерідко таке подружжя розпадається. Бо чоловік, усвідомлюючи, що він теж є співучасником того зла, мучиться докорами сумління. Усередині дев’яностих років в одній з львівських газет була опублікована велика стаття з підсумками міжнародного конгресу, який відбувався у Львові. На конгресі говорилося про причини алкоголізму, зокрема в українському суспільстві. Я був вражений висновками, яких дійшли закордонні спеціалісти. Зокрема швейцарські лікарі стверджували, що дуже часто спостерігається прямий зв`язок між абортом, який вчинила жінка, та алкоголізмом чоловіка.

Крім цього, діти, які народилися в подружжі, яке раніше вчинило аборт, також мають психологічні наслідки від цього вчинку батьків. У той чи інший спосіб вони дізнаються, що в них мали б бути сестричка чи братик. Й усвідомлення того, що їхня рідна мама вбила їхніх сестричку чи братика, звісно, ранить психіку дітей, підриває їхню довіру до батьків.

Ми як душпастирі стикаємося з цими проблемами щодень. Тому апелюємо до суспільства, до влади, аби прямо припинити поширення того зла, руїни, які спричиняє аборт у нашому суспільстві. Ми відчуваємо в цьому наш моральний обов’язок, оскільки Божа заповідь каже: не вбий. Хочемо долучитися до морального оздоровлення суспільства, тому говорили й говоримо про це. Закликатимемо, аби всі інстанції, від яких це залежить, посприяли зміні на краще чинного законодавства. Та, звісно, найголовніше, аби була змінена ментальність людей. Щоб ми позбулися радянських рудиментів, зневажливого ставлення до людського життя, одним словом – всього того, що Іван Павло ІІ назвав «культурою смерті».

“ «Українці, Бог дає вам тих провідників, мудреців, державних мужів, але ви не даєте їм народитися, ви їх убиваєте»

Хочу, аби всі зрозуміли, що завданням церкви є не покарання, а певна превентивна дія, бо пізніше всі травмовані люди так чи інакше потребують духовного зцілення. Церква це знає не з преси. Це наше щоденне життя.

Ви вжили слово «вбивство» щодо ненароджених. А з якого моменту вважається, що це вбивство дитини?

Людська істота існує з моменту зачаття. І саме відтоді посягання на неї слід кваліфікувати як убивство. Незалежно від того, як вона називається. Коли дитина народжується, її теж по-різному називають: немовля, дитя, підліток, юнак, юначка, але від цього вона не перестає бути людиною. Тому треба докладати всіх зусиль, аби дитина після зачаття народилася та здійснила своє покликання на цьому світі.

Свого часу Мирослав Іван Любачівський, відповідаючи на бідкання українців, чому нам так зле, чому ми не маємо добрих провідників у суспільстві, відповідав: «Українці, Бог дає вам тих провідників, мудреців, державних мужів, але ви не даєте їм народитися, ви їх убиваєте».

Ви кажете про зміну ментальності. А де тут треба починати працювати, безпосередньо з жінкою, яка вже прийшла робити аборт? І хто тут має більше працювати: влада як інституція чи церква?

Тут церква, влада й громадські організації повинні співпрацювати. Ми не можемо перекладати обов’язки одні на одних. Кожен має своє специфічне завдання. Кожен має в міру своїх можливостей докластися до зміни такої ментальності.

“ Якщо Господь дає жінці покликання до якоїсь професії, то материнство не є перешкодою

Гляньте, як ми сумуємо, коли стається трагедія з однією людиною, як відразу ж спонтанно вибудовується цілий рух солідарності із покривдженою особою, – і це дуже добре та слушно, але водночас ми чомусь мовчки проходимо повз сотні тисяч невинних життів, які брутально гинуть в лоні матерів. На мою думку, це певна алогічність, в якій проявляється подвійна мораль. Ми урочисто вшановуємо геноцид українського народу 32-33 років, водночас воліли б замовчувати отой новітній геноцид, що відбувається на наших очах. Подолати оцю подвійну мораль – також одне з завдань церкви, держави й усього українського суспільства. Починати це треба робити з самого дитинства.

Що потрібно розказувати дівчаткам у школі, аби вони розуміли, що так не можна?

На мою думку, перша школа – родина. Підсвідомо діти наслідують ті моделі поведінки, які бачать у своїх батьків. І саме відчуття сакральності людського життя діти мають винести з родини. Тому перше, що маємо зробити, – припинити той потік абортів, які стаються в сім’ях. Сім’я повинна стати отим природнім затишним гніздом, де зароджується, приймається і охороняється людське життя. Натомість держава на своєму рівні має мати дієву прородинну політику, яка б захищала права кожного її члена від моменту зачаття аж до природньої смерті.

Друга річ, над якою мусимо працювати, – промоція сім’ї, краси материнства. Відповідно це означає пошану до особи матері. В українській культурі є те відчуття ролі матері, берегині, тої, хто будує та захищає рід.

На жаль, ми часто спостерігаємо промоцію такої «дуже успішної жінки», яка передусім має думати про кар’єрні амбіції, забуваючи, що найкраще покликання жінки – материнство.

А хіба материнство суперечить тому, аби бути успішною жінкою?

Питання риторичне, бо материнство є завжди сучасним і красивим. Жінка, яка є доброю матір’ю, є успішною і в інших ділянках свого покликання. Якщо Господь дає жінці покликання до якоїсь професії, то материнство не є перешкодою. Материнство є вписане в саму природу жінки, а кар’єра – не обов’язково. Подумайте тільки, скільки жінок не можуть мати дітей… І як вони страждають від цього! Кар’єризм минає, а материнство залишається з жінкою до кінця її днів, надаючи сенс її життю, приносячи зі собою з нічим не зрівняну радість і почуття сповнення.

Мені щиро шкода жінок, які часом дуже агресивно виступають за право жінки робити все, що їй заманеться. Робити все, що завгодно з дитиною, яку носить під серцем. Я не хочу давати моральних оцінок людям, які виступають за аборти, але щиро скажу, що мені їх по-людськи шкода.

“ Коли моя мама була вагітна мною, їй сказали, що ця вагітність є небезпечною для її життя і схиляли її до аборту

Наші предки жили в набагато скромніших умовах, але мали велику моральну культуру, глибоку духовність, тому не боялися прийняти дар життя. Часом не боялися навіть втратити своє життя, тільки б дати народитися дитяті.

Наведу вам свій приклад. Цього року, святкуючи своє 45-річчя, я довідався про одну річ, яка мене до певної міри приголомшила. Коли моя мама була вагітна мною, їй сказали, що ця вагітність є небезпечною для її життя і схиляли її до аборту. Тоді моя мама сказала, нехай я помру, але моя дитина повинна жити. Мама народила мене і сама прожила до глибокої старості. Тому для мене ця дискусію зараз є певною мірою дуже особиста, бо свого часу хтось теж хотів відібрати в мене право на життя. У день, коли я про це довідався, був у Італії. Я дивився на квітучі мандаринові сади, на цю земну красу й наче другий раз народився на світ.

Якби моя мама не була глибоко віруючої християнкою, вона б, можливо, зробила той фатальний крок.

Є жінки, які кажуть, що це їхнє тіло, і тільки їм вирішувати, як з ним поводитися…

Також часом кажуть про дітей, які вже народилися, що це є кровинка від кровинки своїх батьків. Пізнають у ній очі мами, ніс батька… За такою ж логікою можна теж сказати, що це колись була частинка мого тіла, то давайте вб’ємо і її. Це буде те саме. Але ж ніякій здоровій людині не прийде на голову думка вбивати вже народжену дитину. То чому ж з такою жорстокістю суспільство ставиться до ще не народжених дітей?!

Науково доведено, що істота, яка перебуває в лоні матері, уже є абсолютно окремою особою. Початок життєвого циклу людської істоти пов`язаний з формуванням її унікальної генетичної ідентичності, яка виражається в окремому від материнського коді ДНК. Таким чином, за твердженням сучасної неупередженої науки, ембріон людини на кожному етапі розвитку слід розглядати як людину, а не як «потенційну людську істоту», як дехто пробує твердити.

Ми, люди віруючі, сприймаємо зароджене дитя як особу, створену Богом на свій образ і подобу. Ця істота має безсмертну душу, яку отримала від Господа. І посягання на її життя – це виклик також проти Творця.

Часто дівчата, які мають народжувати не в шлюбі, бояться громадського осуду, який часом буває доволі жорстокий і не кожен може зважитися на такий крок. Як їм бути?

Дуже часто люди підсвідомо осуджуючи якийсь вчинок, осуджують саму людину. Церква такого підходу не поділяє. Церква засуджує гріх, але оточує турботою і любов’ю грішника. Звісно, кожна дитина має право народитися в атмосфері подружжя, бо діти хочуть мати батька і маму. Та якщо так сталося, і дитина зачалася поза подружжям, не можна робити злочин, відбираючи в дитини право народитися. Суспільство й громада, у тому числі церковна, мають зробити все, аби ту молоду жінку, яка носить у собі дитину, оточити любов’ю, підтримкою, всіляко їй сприяти, у крайньому разі, якщо жінка відмовиться від народженої дитини – прийняти таку дитину й піклуватися про неї. І, до речі, такі ініціативи вже здійснюються за сприянням та за участю церкви як греко-католицької, так і православної. Ініціатива називається «Вікно життя». По Україні є такі пункти, куди жінка, яка з тих чи інших причин хоче відмовитися від народженої дитини, може її принести, покласти туди – цілком анонімно. Благодійні інституції церкви беруть тих дітей і опікуються ними.

Звичайно, ми тут потребуємо більшого сприяння з боку держави, аби було більше дитячих будинків, аби краще був випрацюваний механізм усиновлення дітей. Ця проблема потребує комплексного підходу, але нею треба займатися серйозно, без емоцій і конструктивно.

Держава теж розуміє, що ситуація зі штучним перериванням вагітності є дуже негативною для українського суспільства. Демографічна ситуація є загрозливою. До 2050 року соціологи пророкують, що нас узагалі може бути 36 мільйонів. Але для церкви навіть не це є важливим, бо цінність людської особи не полягає в тому, що її можна використовувати як засіб для чогось, навіть для покращення демографічної ситуації. Людина не є засобом ні для чого. Вона є недоторканною цінністю сама по собі, створена на подобу Божу, наділена розумом, безсмертною душею, має свою гідність і права. Тому навіть якщо щось загрожуватиме одній дитині, церква битиме в набат.

“ Дитину, даруйте за слово, не можна «зробити», дитина – це дар Божий

Часом здається, що держава готова до якихось кроків, але поки що, на жаль, як мені здається, не готова до комплексного підходу. І це стосується не лише питання абортів, в багатьох галузях ми так і не дочекалися системних, глибинних і комплексних реформ, які би принесли реальну користь нашому суспільству.

Як греко-католицька церква ставиться до сурогатного материнства? Нещодавно в Російській церкві виступили з ініціативою відлучити Кіркорова від церкви, бо він похрестив дочку, народжену від сурогатної матері…

Треба відділити прийняття народженої дитини та її хрещення дитини від способів, методів, якими була зачата, виношена дитина. Церква завжди відстоює думку, що дитина є даром Божим, і Господь дарує його в контексті подружжя. Дитина має бути плодом подружньої любови чоловіка і жінки, а не результатом певних «технік», які людина здобула на шляху технічного прогресу. Медицина, технічний поступ повинні служити подружній любові, але не зможуть ніколи замінити її.

Дитину, даруйте за слово, не можна «зробити», дитина – це дар Божий, який слід вимолювати, який слід з вдячністю приймати у відкриті руки в подружньому житті. Дитина має право бути зачатою у природній спосіб, а не з допомогою якихось штучних технік, котрі спроваджують людину до суб’єкту, яким можна маніпулювати, над яким можна здійснювати різні експерименти а навіть застосовувати селективні техніки.

Буквально днями прочитав новину про ще одне досягнення науки. Там було сказано, що за життям дитини вже можна стежити від миті зачаття, і можна вибирати, селекціонувати дітей. І вибрати собі тільки ту дитину, яка добре розвивається… Одне слово, хоч і в науковий спосіб, але пропагуємо майже нацистські підходи селекції людей за категоріями придатності.

Будь-яка техніка, яка трактує людину як засіб маніпуляції, не гідна людини і має бути виключена з того святого процесу зачаття, виношення й народження дитини рідною матір’ю. Сурогатне материнство порушує право дитини народитися в сім’ї, порушує єдність подружньої пари, вірність подружжя, нерозривність шлюбу. Саме тому церква не годиться на «сурогатне материнство». Натомість позитивно ставиться до тих сімей, котрі, не маючи змоги мати власних дітей, рішаються на усиновлення і так реалізують в дуже благородний спосіб своє покликання до батьківства і материнства.

Так, за допомогою сучасної техніки батьки можуть побачити, чи народиться в них фізично повноцінна дитина. А якщо вони наперед знають, що народиться неповноцінне дитя? То як тоді їм бути?

А чи може потім мати вважати себе повноцінною, якщо вона підніме руку на те неповноцінне дитя? Є чинники, які від нас не залежать! А скільки є людей, які хворіють унаслідок забрудненого навколишнього середовища! Їх що, теж потрібно «елімінувати»?! Скільки є інвалідів, які стали такими внаслідок різних аварій чи нещасних випадків… Їх теж треба позбутися?! За цією логікою, виходить, що так.

Тому треба думати, як допомогти мамі з таким дитям, підтримати її, а не навпаки.

Розмовляла Оксана Климончук, УНІАН-Релігії

«Сестричко, давай!» – приквел

часопис CREDO — Mon, 14 May 2012 15:23:19 +0000

Пам’ятаєте сестру Делоріс Ван Картьє з фільму «Sister Act»? («Перевдягнена монашка» або «Сестричка, действуй») Вона справді існує. Тільки що звуть її Тереза Зукіч, вона хорватка, і ледь не стала зіркою світової гімнастики.

Сьогодні вона вже навряд чи зробить «колесо», але охоче заспіває, складе мюзикл, спече перепілок із фаршем з кускусу й гусячих пупків або подолає тисячі кілометрів, аби розповісти трьом тисячам менеджерів, чому вони повинні витрачати час на своїх найближчих. Сестра Тереза не є нормальною сестрою, – це її власні слова. «Я товста, щаслива і задоволена собою жінка», – каже вона, і в слухачів немає жодних підстав не вірити цьому. Достатньо кілька хвилин порозмовляти з нею. Перед ними стоїть насправді пишна жінка, яка не сторониться пшеничного пива і безпритульних, а потребуючий не залишиться непоміченим нею. Якщо з’являється проблема, вона їй радіє і каже: «Ура! Дякую Тобі, Боже! Цікаво мені, як Ти з цим упораєшся?»

Сестра Тереза їздить світом і розповідає, зокрема, про те, як не піддаватися проблемам, і чому ми насамперед маємо полюбити себе.

В мене талант!

Суботній ранок. У ресторані Пальфі в центрі міста жінки (й тільки вони, якщо не брати до уваги дітей і чоловічу обслугу) збираються на першу в цьому році зустріч. Тільки чотири години триває «Сніданок для жінок», а для багатьох із них це одна з двох нагод на рік, коли хтось інший накриває для них стіл і не каже потім вимити посуд. Проект міжконфесійний, його готують католички і євангелічки. Уже п’ять років він успішно здобуває серця хорватських жінок, як віруючих, так і невіруючих, бо це відкриті зустрічі. Одні між собою знайомі вже віддавна, інші прийшли уперше. Для с.Терези не проблема говорити до 30 осіб чи до 13 тисяч слухачів. Календар її зустрічей заповнений і тільки влітку має коротку перерву, бо ніхто так добре, як вона, не знає, що для того, аби добре працювати, потрібно вміти добре відпочивати. Перерва недовга, бо вона любить людей і любить до них повертатися. В її парафії на зустріч чекають понад 300 дітей, для яких вона 11 років поспіль організовує щотижневі зустрічі в храмі. Є там і Мала спільнота братів і сестер Ісуса, яку вона заснувала 1994 року, і журналісти, які довгі роки не дають їй спокою – бо як же не запросити сестру, з якою можна пограти в баскетбол або поставити їй найінтимніше питання.

«Моє життя – це моє хобі, – каже с.Тереза. – Я щаслива і реалізована. Не почувалася так навіть тоді, коли здобувала чергові медалі як молода гімнастка». Все було заплановане й таке очевидне. Ну бо що ще можна робити, якщо у тебе батько – футболіст, який 1971 року заради кар’єри полишив спокійний Славонський Брод у Хорватії і разом із жінкою, сином і малою Даною, тоді ще не сестрою Терезою, вирушив до нової батьківщини – Німеччини.

Навернення

– То був вечір перед важливим виступом, – розповідає с.Тереза. – Напередодні колега дала мені свої книжки, щоб я почитала, як стане нудно. Взяла першу-ліпшу, то була Біблія, відкрила «як Бог дасть», і прочитала уривок про благословення для неприятелів і про те, що як тебе вдарять в одну щоку, то підстав другу. Не знаю, коли встало сонце, бо просиділа над Біблією цілу ніч. Під час виступу я могла на власній шкурі переконатися в тому, про що читала у своїй кімнатці в гуртожитку спортивної школи, яка мала зробити з мене зірку гімнастики. Так то я би відплатила добряче суперницям навіть за випадковий фол, але тепер тільки усміхалася. Донині пам’ятаю, як здивовано вони на мене тоді дивилися. А я вже знала, що професійна спортивна кар’єра для мене закінчилася.

Після тієї події все покотилося дуже швидко, але Тереза постановила зробити річну перерву на волонтаріат, аби утвердитися в тому, що вже вибрала у своєму серці. Їй було 20 років, вона щойно стала християнкою і планувала вступити в монастир. Тільки ось як про це батькам сказати? – роздумувала в поїзді, по дорозі додому.

Що скаже тато?

Мить, коли вона вирішила повідомити батькам про своє рішення, була однією з найважчих у житті с.Терези. «Скільки живу, не пам’ятаю такої тиші. Вона стояла майже півтори години. Тато лежав непорушно, втупившись у свою газету, мама сиділа в кріслі. Коли тиша закінчилася, почалися питання. Звідки така ідея, чому монастир? Будь собі християнкою, – казали вони, – але не дай замкнути себе в монастирі! Однак по кількох роках, коли побачили, що я роблю, і насамперед – що я щаслива, почали мною пишатися. Моя мама, хоча й досі не стала практикуючою католичкою, це людина чудова, тепла. Придивляється до того, що я роблю, а я за неї молюся. Вважаю, що найперша євангелізація – бути з людьми, жити з ними, намагатися їх зрозуміти.

Сестра Тереза робила це на початку свого шляху, в Ханау, працюючи з колишніми проститутками. «Мені досі хочеться сміятися, коли згадаю, як я хотіла атакувати їх цитатами з Біблії. Вочевидь – безрезультатно. Тому я почала грати з ними в баскетбол, розмовляти, їздити на скейті. Стала для них приятелькою, тим більше що після навернення багато колишніх знайомих від мене відвернулися».

Хоч це рішення й принесло їй страждання, однак с.Тереза знає, що без своєї «темряви» та сліз вона не змогла би дозріти і стати саме тією Терезою, якою вона нині є. Навчилася жити, коли критикують. Як завжди, найбільше тих, хто не може погодитися з образом черниці, яка проводить більшість часу поза монастирською каплицею, є серед людей, які не перекинулися з нею ані слівцем. Вона цим не переймається – як сама каже, – доки має підтримку свого єпископа. «Він знає, що я трохи скажена», – сміється с.Тереза. Як з’ясувалося, скажена до тієї міри, щоби згодитися на телевікторину, в якій можна було виграти справді великі гроші.

Спонсоровано Богом

– Ми готували чергову музичну виставу, але наше устаткування залишало бажати кращого. Тоді я сказала Богові: Господи, якщо Ти хочеш, щоби наша праця була якісна і подобалася людям, то нам потрібно два добрих мікрофони та електроакустика. Я знаю, що для Тебе це дрібниця, отож дай мені це. На запис я взяла свого настоятеля. За три хвилини ми безпомилково відповіли на 25 питань і виграли 100 тисяч євро!

Вистачило не тільки на мікрофони, а й на автомобіль, на якому монашка веліла написати: «Спонсоровано Богом».

“ Чого це я маю нервувати перед камерами, якщо знаю, що Бог дивиться на мене нон-стоп?

– Коли ми зупинилися на вокзалі у Франкфурті, чекаючи на поїзд додому, хотілося кричати від радості, але ми не могли до часу трансляції програми. Були страшенно голодні, бо зранку нічого не їли, отож вирішили пошукати якогось бару. Мені хотілося стейка. Підходимо до кухаря, замовляємо, а він на це – що не може знайти сковорідку. Ми маємо на руках сто тисяч, а він не має сковорідки. Сміялися цілу дорогу.

Завтра буде запізно

Сьогодні с.Терезу вже прекрасно знають, насамперед у Німеччині, хоча її знімки на скейтборді оббігли вже пів-світу, включно з Філіппінами. Сьогодні вона вже не має нічого спільного зі скейтом, крім спогадів. Якби не скейтборд, медіа, певно, ніколи б не довідалися про цю сестру. А тепер важко вписатися в графік цієї симпатичної монашки.

Про своє життя вона розповідає охоче і без переживань.

– Чого це я маю нервувати перед камерами, якщо знаю, що Бог дивиться на мене нон-стоп? – питає с.Тереза. І додає: контакт із медіями зовсім не обов’язково має бути болючий, а Церква не повинна його боятися. Так само охоче вона дає поради менеджерам і простим парафіянам, людям віруючим і невіруючим, молодим і старшим. – Немає обмежень для того, щоби почати жити щасливо, бо життя надто коротке, аби відкладати мрії на завтра!

Проголошує вона краще, ніж численні настоятелі, виступає в популярних ток-шоу, готує мюзикли, в яких, читаючи реп, представляє життя парафії та життя монастиря. Любить готувати, а коли хвора – малює. Грає на гітарі, пише пісні, співає.

– З цими заняттями така справа, що вони самі до мене приходять, – каже с.Тереза. – Я ніколи не пхалася ані до телебачення, ані на зустрічі з менеджерами. Телефони дзвонять самі. Гадаю, люди хочуть мене слухати, бо я стараюся жити згідно з принципами, про які розповідаю. Що то за принципи? Я говорю про Ісуса, який звільняє, про те, що Бог нас любить, навіть коли ми припускаємося помилок.

Вона вчить, як не боятися помилок і як самому стати собі другом. Це перший із п’яти принципів щасливого і реалізованого життя, про яке с.Тереза розповідає під час своїх виступів. Якщо не полюбиш себе – не будеш уміти любити іншого. Якщо не вмієш зробити щось для себе, то не зробиш цього і для когось іще, переконує вона, і додає, що ми маємо право добре думати про себе, бо так про нас думає Бог.
Читай Біблію і живи нею, – ось друга умова. Коли починаєш справджувати дію слова Божого у своєму житті, дістаєш прекрасні несподіванки.

На третьому місці стоїть така молитва, яка не є «обмінним торгом» із Богом. «Молися, нічого не бажаючи взамін». Так само і з дружбою. Ти ж не зустрічаєшся з другом тільки тоді, коли тобі щось від нього потрібно, правда? Тож спробуй так само молитися п’ять хвилин щодня, і побачиш, що відбудеться. Замість проклинати водіїв, які зайняли два місця на парковці, помолися – і побачиш, що за дві хвилини одне місце обік тебе звільниться.

Четвертий крок: протився рутині, старайся кожного дня робити щось інакше. «Я пояснюю слухачам, що сьогоднішній день ніколи не повернеться. Сьогодні є час, щоб ти виявив любов до своїх ближніх. Твоє життя обмежене, і ти не знаєш, що станеться завтра, отож постарайся знайти для них час і зроби щось навіжене, вирвись із рутини! Коли я це кажу до менеджерів, то щоразу діється одне й те ж саме: вони тихцем виймають свої дорогі телефони, і – деякі попід столом, а дехто й зовсім неприховано відправляють своїм коханим любовні СМСи».

П’яте – це прощення. Воно не вимагає участі іншої сторони. Важливо, що ти це зробиш. «Покажу тобі, як це виглядає на практиці, – каже с.Тереза. – Чому інші ранять? – Вона вириває сторінку, малює серце і пробиває його ручкою. – Бачиш, що робиться, коли така поранена людина пробує наблизитися до тебе? Перше, на що натрапляєш, це колючка в її серці. Зцілення може тривати довгі роки, але твоє прощення може людині в цьому допомогти».

Довідка CREDO

Сестра Тереза Зукіч народилася 1964 року в Славонському Броді (Хорватія), від 1971 року мешкає в Німеччині. До 1984 року – професійна гімнастка, завоювала багато медалей у категорії юніорів. У 1985-1994 роках – черниця Згромадження Сестер Милосердя у Фульді. Починаючи з 1994 року – сестра в заснованій нею Малій спільноті братів і сестер Ісуса в Пегніці.

Gość Niedzielny

Складні питання. Чи справедливо, що деякі люди страждають від злиднів?

часопис CREDO — Mon, 14 May 2012 15:21:26 +0000

Питання: Чи справедливо, що деякі люди страждають і народжуються в злиднях? Як Бог дозволяє це?

Відповідь: Так, цілком правильно говорити, що все це – несправедливо. Але кому приписувати цю несправедливість? Із запитання здається, що автор приписує всі біди Богу. Насправді ж їх причину слід шукати в самих людях. Так, той факт, що безліч людей живуть у нелюдських умовах, – кричуща несправедливість. Коли ми стикаємося з нерівністю у світі, то нам слід було б задатися питанням: чи не є воно наслідком особистих чи колективних вчинків? І потім – ще одне питання: чи можемо ми очікувати від Бога, що Він буде якоюсь «машиною», яка маніпулює людьми, як маріонетками, позбавляючи їх волі кожного разу, коли вони зловживають цією волею, використовують її неправильно?

Нам залишається тільки захоплюватися тими, хто, бачачи зло в світі, поспішив на допомогу страждаючим – намагаючись виправити своєю доброю волею злу волю інших.

Нарешті, не треба забувати: Бог буде судити людей зовсім не на основі того, скільки вони страждали на землі. Божий суд буде заснований виключно на любові, – на тому, чи докладали ми на цій землі всі зусилля, щоб любити інших так, як любить Бог.

Найглибша помилка – думати, ніби після смерті наша доля залежить від того, скільки ми тут страждали. Єдине, що важливо, – це любов. Однак страждання, яке ми несемо з почуттями Ісуса Христа, здатне вивільнити величезний потенціал любові. Святий Йоан від Хреста говорив: «В кінці нашого життя ми будемо судимі по тому, як ми любили». І ці слова знаходяться в повному співзвуччі з євангельськими: «А цар, відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт 25,40). Перечитаємо цілком цей уривок з Євангелія від Матея, в якому мова йде про критерії Божого суду над нашим життям:

31 Якже прийде Син Чоловічий у своїй славі, й ангели всі з ним, тоді він сяде на престолі своєї слави. 32 І зберуться перед ним усі народи, і він відлучить їх одних від одних, як пастух відлучує овець від козлів; 33 і поставить овець праворуч себе, а козлів ліворуч. 34 Тоді цар скаже тим, що праворуч нього: Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. 35 Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; 36 нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене. 37 Тоді озвуться праведні до нього: Господи, коли ми бачили тебе голодним і нагодували, спрагненим і напоїли? 38 Коли ми бачили тебе чужинцем і прийняли, або нагим і одягнули? 39 Коли ми бачили тебе недужим чи в тюрмі й прийшли до тебе? 40 А цар, відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили. 41 Тоді скаже й тим, що ліворуч: Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його; 42 бо голодував я, і ви не дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене не напоїли; 43 був чужинцем, і ви мене не прийняли; нагим, і ви мене не одягнули; недужим і в тюрмі, і не навідались до мене. 44 Тоді озвуться і ті, кажучи: Господи, коли ми бачили тебе голодним або спраглим, чужинцем або нагим, недужим або в тюрмі, і тобі не послужили? 45 А він відповість їм: Істинно кажу вам: те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили. 46 І підуть ті на вічну кару, а праведники – на життя вічне.”

На питання читачів відповідає російська служба Радіо Ватикан

Католицький Оглядач

Він не ділив людей на своїх і чужих…

часопис CREDO — Fri, 11 May 2012 10:11:07 +0000

О. д-р Борис Ґудзяк, ректор Українського католицького університету, про життя, подвиг, велич і актуальність блаженного священномученика о. Омеляна Ковча

У ці травневі дні, коли світ вшановує пам’ять усіх, хто став жертвою найкривавішої в історії людства війни, в якій зійшлися дві людиноненависницькі тоталітарні системи, деякі політичні сили в Україні використовують нагоду для загострення протистояння заради своїх політичних амбіцій. Нерідко за ідеологією і пропагандою забуваємо, яке жниво зібрала ненависть у цій війні, та про тих, хто у той страхітливий час ціною власного життя їй протиставився.

Парох Перемишлян і концтабору Майданек, Праведник України, блаженний священномученик о. Омелян Ковч у цій війні був воїном Христа і свідком любові до Бога і до ближнього. Про його життя і свідчення, про вірність і самопожертву, про його актуальність «Пошта» спілкується із ректором Українського католицького університету о. д-ром Борисом Ґудзяком.

– Прошу отця, яка риса о. Омеляна є для нас найбільш показовою?

– Вважаю, що це його радикальна постава як послідовника Христа. Він не лише всупереч владі займав принципову позицію, але й був творчим і палким душпастирем, дуже переживав за людей, разом з дружиною опікувався сиротами, навіть приймав їх у власному домі. На всіх етапах свого життя – коли був капеланом УГА чи душпастирем у мирний час, чи в жахливий час Другої світової – його характеризувала достеменність у ставленні до християнського і священичого покликання, любов до Бога і людей.

– Чому, на Вашу думку, саме о. Омелян став покровителем душпастирства УГКЦ?

– Серед недавно проголошених блаженними мучениками є чимало єпископів, монахів, монахинь, професорів, духівників семінарії, а о. Омелян був звичайним душпастирем. Друга світова війна застала його вже у зрілому віці, адже під час Першої світової він уже був священиком. Отець Ковч багато писав про душпастирювання, осмислював його. А те, як він захищав людей різних національностей і конфесій, сьогодні є дуже актуальним свідченням, коли питання міжнаціональної, міжконфесійної злагоди залишаються важливими. На це звернув увагу Блаженніший Любомир (Гузар), який разом із владиками вирішив проголосити його покровителем священиків нашої Церкви.

Бачити ближнього

– Попри те, що багато людей захоплювалися постаттю о. Омеляна, було багато й тих, хто не розумів його. Коли в 1990-х у Перемишлянах йшлося про встановлення меморіальної таблиці у храмі, де служив блаженний о. Омелян, були такі, хто цьому противився. Чому так важко суспільство сприймає праведників?

– Радикальне наслідування Ісуса завжди викликає спротив. Ісус казав: «Слуга не більший від пана – переслідували мене, переслідуватимуть і вас». І кожного, хто йде за прикладом Христа, будуть переслідувати і не будуть розуміти, не сприйматимуть. Для Українського католицького університету було великою честю минулого року отримати відзнаку блаженного о. Омеляна Ковча саме за плекання міжнаціональної та міжрелігійної злагоди. Коли ми торік порушили питання про переосмислення карикатурної ролі жида у вертепі, на нас посипалося чимало негативних «благословенств» та звинувачень. Можливо, сьогодні й Омеляна Ковча багато хто назвав би надто толерантним чи ліберальним. Ми не повинні дивуватися, що як Христа переслідували, о. Омеляна Ковча не розуміли, то і певні принципові християнські позиції досі можуть залишатися несприйнятими.

– Торік відомий львівський історик Ярослав Грицак, роздумуючи на тему, хто є нашими героями і яке їхнє значення для нашої самоідентифікації, говорив про о. Омеляна. На Вашу думку, чому ми потребуємо саме таких героїв?

– Наша християнська, людська і, зрештою, українська постава має бути універсальною, тому що вартості, на яких ми будуємо свою культуру, свою цивілізацію, мусять бути тривалими. Якщо вони є тимчасовими, кон’юнктурними, ситуативними, то вони будуть нетривкими. І Омелян Ковч представляє універсальні вартості. Більшість проголошених блаженними залишаються як особистості мало відомими для нашого суспільства, вони є постатями майбутнього, яких ми ще будемо пізнавати. А скільки є таких, які є взагалі невідомими і яких нам слід відкривати та з їхньої постави вчитися.

– На Вашу думку, вшанування таких постатей нашої історії – шлях подолання протистояння?

– Без сумніву, такі постаті, як о. Омелян Ковч, нас піднімають. Вирішення різного роду протистоянь є не через глибше поринання у «в», а через вихід «над». Життя і свідчення о. Омеляна Ковча є таїнством. І коли воно стає перед нами, то виносить нас із формальної логіки, де все є або-або, де панують взаємні заперечення. У цьому таїнстві ми знаходимо і метод пошуку відповіді й саму відповідь. Те, що він захищав поляків, які його десятки разів арештовували, є дуже показовим. Він умів прощати, забувати кривду, повторно заподіяну. Це є особлива чеснота, яка відкриває двері до повноти інших чеснот. Коли ми відчуваємо Божу любов, яка прощає нам, коли ми прощаємо ближнім, то все у житті сприймаємо вже іншими очима. У такій поставі нема духовної бухгалтерії, а є свідомість безмежного Божого дару, тобто вдячність, є здатність постійно навертатися і рости, а тому є повнота життя.

– Чого ми сьогодні маємо вчитися в о. Омеляна?

– Бачити ближнього біля себе, незалежно від того, якого він походження чи соціального стану. Омелян Ковч не ділив ніколи людей на своїх і чужих, навіть дітей у власному домі (блаженний опікувався у своєму домі дітьми-сиротами – «Пошта»). Умів бачити людину. І це, мабуть, Божий погляд на наше з вами людство.

Господь працює на нашій землі

– Університетська церква – перша споруда, яка постала на освяченому Іваном Павлом ІІ місці для містечка Українського католицького університету, присвячена блаженним новомученикам. Яке значення вони мають для вашого університету?

– Львівська богословська академія відновилася на базі Інституту історії Церкви, першим і до сьогодні найголовнішим проектом якого є дослідження долі нашої переслідуваної Церкви. Зібрано понад 2000 свідчень, де згадуються тисячі осіб, які стали лауреатами Золотої медалі життя у ХХ ст. У це століття сталися різні досягнення, якими пишається людство: науково-технічні, медичні винаходи, винахід комп’ютера, комунікаційна революція. Але найбільше досягнення людини у ХХ ст. відбувалося на нашій землі – у Перемишлянах, у Львові, у наших селах, нацистських і радянських концтаборах, де всупереч неймовірній владі, силі і спробі тотального контролю над особою, людина залишалася вільною, вона вибирала добро, навіть жертвуючи своїм життям. І це добро перемогло. Тоталітаризм канув у небуття, а о. Омелян Ковч, новомученики і ті, які були з ними, на наших очах ростуть. Нам слід розуміти, що не треба бути в Лондоні чи Нью-Йорку, в Парижі чи Сінгапурі для того, щоби перемагати в найважливіших глобальних змаганнях. Господь працює на нашій землі. Його благодать просіяла крізь свідчення наших мучеників, які для нас пропонують школу життя. І тому для нашого університету тропар мучеників «Святії мученики, ви що славно страждали і вінчалися…» є гімном, з ним ми йдемо в наше університетське навчальне і наукове паломництво.

– У зібраних свідченнях – ціла епоха. Якою вона Вам видається?

– Наш дослідницький проект застановляється головно над радянським періодом. Але опитування охоплюють також період німецької окупації. Базу джерел, яку зібрав інститут, щойно починають опрацьовувати. Поки годі робити якісь висновки. Але моє відчуття – це є час, коли нерідко проявлявся високий дух, було чимало ризикованих жестів любові до ближнього. З іншого боку, було також дуже багато конформізму, у багатьох свідченнях згадується про зраду.

– Що ж спонукає людину зробити цей вибір?

– Сьогодні багато людей досліджують ці драматичні події не тільки в українській історії, але й у всій історії ХХ ст. у різних країнах і серед різних народів. Нерідко героїчна постава, або такі особливі прояви людяності могли бути в людей, від яких цього не чекали, не сподівалися. У критичній ситуації людина проявляє своє єство. Хтось усе життя йшов до цього, а хтось, як той розбійник поряд з Ісусом, не мав ідеальної біографії, але був відкритий на Божу благодать, яка трансформувала його життя у ключовий момент. Працює Господня благодать, є глибинне таїнство людини і людського життя. Ми не є приречені ні на добро, ні на зло. Ми є вільні робити вибір, який часом є парадоксально героїчним чи парадоксально ницим.

Із листів о. Омеляна Ковча з Майданека:

«Я розумію, що стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого в цій справі. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання… Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні – поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці. З усіх присутніх я тут одинокий священик…Тут я бачу Бога, Який єдиний та однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші Церкви різні, але в усіх них царює той же великий Всемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони разом моляться. Моляться різними мовами, але чи Бог не розуміє усіх мов? Вони вмирають по-різному, а я допомагаю їм переходити цей місток у вічність. Хіба це не благословення? Хіба це не є найвеличніший вінець, який Господь міг покласти на мою голову? Саме так! Дякую Богові тисячу разів на день за те, що Він послав мене сюди. Я не смію просити Його про щось більше. Не турбуйтеся про мене – радійте зі мною!»
«Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов… Неxай Господь помилує їх».

Програма прощі

Сьогодні, 11 травня, Українська греко-католицька церква та Комітет із вшанування пам’яті блаженного священномученика Омеляна Ковча запрошують усіх взяти участь у Всеукраїнській прощі духовенства та мирян УГКЦ до Перемишлян, присвяченій пам’яті блаженного священномученика Омеляна Ковча, яка відбудеться за участі глави Української Греко-Католицької Церкви Святослава (Шевчука).

09.30 – 10.20 Урочисті молебень та академія (церква Св. Миколая)

09.30 – 10.20 Всеукраїнська проща духовенства УГКЦ (церква Св. Володимира та бл. Емільяна)

11.00 – 13.00 Архієрейська Божественна літургія (Центральна площа)

13.30 – 13.45 Чин освячення пам’ятника блаженному священномученику Омеляну Ковчу

13.45 – 14.15 Церемонія відкриття пам’ятника Омеляну Ковчу

Львівська Пошта

Друга світова: впритул

часопис CREDO — Wed, 09 May 2012 13:39:33 +0000

В умовах чергового витка клепання міфів про Другу Світову Війну, який запровадили наші північні сусіди і наша нова влада, цю справу живо підхопила, різні видання стали друкувати статті-спогади очевидців подій цієї війни.

Жива історія, і цим нікого не здивуєш, яскраво різниться з тією міфологією, яка полилась з екранів наших телевізорів. З найбільш цікавого, що прочитав нещодавно, запам’яталась стаття Сергія Грабовського «Міф «отечества»» в «Українському тижні» про те, звідки на теренах країни рад з’явилось своє, особливе означення для Другої світової – «отєчєствєнная». А також стаття Ярослава Грицака про легендарну фотографію підняття радянського прапора над Райхстагом, яка водночас стала речовим доказом мародерства, яким займалась Червона армія в Західній Європі.

Неможливо оминути й сьогоднішнє Звернення глави УГКЦ до всіх людей доброї волі, в якому він пригадує, що Друга світова війна розпочалась ще задовго до 1941 року, а саме постанням на Європейському континенті двох тоталітарних режимів – гітлерівського і сталінського. «Спорідненість цих тоталітарних режимів виявилася у тому, що вони у 1939 році дивним чином «подружилися», поклавши початок війні, яка в 1945 році, завдяки жертовності синів і дочок багатьох народів із різних континентів, закінчилася цілковитою поразкою гітлеризму», говорить у своєму Зверненні Блаженніший Любомир (Гузар).

Друга світова війна розпочалась у 1939 році для різних країн по-різному: хтось нападав, хтось оборонявся, хтось відразу капітулював. Феномен регіону (як і країн колишнього «соцтабору»), де я народився й виріс, полягає в тому, що для нас війна не закінчилась у 1945 році… Про це говорить Блаженіший Любомир, коли підкреслює: «… хоча ми тішимося упродовж 65 років, що виграли війну, немає відчуття того, що наслідком цієї перемоги став справді глибокий і тривалий мир, бо майже вся друга половина XX століття для нашого українського народу, як і для інших сусідніх народів, була періодом нового протистояння і жорстоких випробувань».

В моїй родині, як і в багатьох родинах моїх знайомих і друзів, діди і їх брати воювали часом в різних арміях тієї війни. Про декого з тих, хто воював в УПА, я навіть сьогодні нічого не знаю, бо рідня ніколи не знала навіть того, за яких обставин вони загинули і де. Ті, хто зумів втекти на Захід, ще побачили незалежну Україну і померли досить недавно. Однак, мій дідусь по татовій лінії, має унікальний досвід тієї війни – спочатку він, ще учнем швейного училища, вступив до лав повстанців. А після одного з вишколів в Карпатах він приїхав в рідне село, де його забрали в Червону Армію (про цей епізод я, на жаль, не дізнався в нього докладно, коли він був ще живий). І в лавах радянської армії він дійшов до Берліну. Навіть мав якийсь орден, чи щось таке. Коли повернувся додому і після кількох років життя за нових політичних умов, сказав моєму батькові «Я воював не за ту армію…». Вже після війни, його рідний молодший брат Микола, студент Чернівецького університету, загримів в табори за «антирадянську» діяльність… За часів незалежності дідусь ходив на різні заходи, і до «упівців» та й не цурався своїх радянських медалей.

Близько року тому я записав кількагодинну розмову зі своєю бабцею, теж по татовій лінії, яка була свідком тих подій і дуже живо пам’ятає передвоєнний час, як то кажуть «за польщІ», Друга світова застала її в Коломиї, де вона лікувала травмоване в школі око. Протягом всієї розмови, бабця постійно повторювала вже з притаманною стареньким людям дитячою інтонацією: «Толя, та нас ніхто не любив…». Її батька намагались розстріляти як мінімум чотири рази – перші поляки, під час обшуку на наявність української преси ще до війни, а далі «рускі» з «фашистами» поперемінно в часи своїх окупацій.

Але найбільше мене глибоко вразила одна історія, свідком якої вона стала на власному подвір’ї. Оскільки в прадіда була доволі велика хата (село Тишківці, Городенківського району), в якій до війни він утримував магазин, то на час окупації – спочатку німецької, а потім радянської – там зупинялись офіцери. Всю сім’ю (а в бабці, якщо добре пам’ятаю було семеро братів і сестер) заганяли в стодолу (місце, де зберігається сіно для тварин), а самі селились в будинку. Так от, коли фронт посунувся далі на Захід в село приїхала жінка, коханка (так говорили люди) якогось із високих чинів Радянської армії. За нею привезли купу всяких речей, особливо бабці запам’яталось радіо, дуже гарне – німецьке. Жінка вбиралась в дуже гарні сукні, також явно не радянського виробництва. Весь день вона просиджувала на ганку і бавилась зі своїм псом. Наскільки я зрозумів – це був великий чорний дог (в оригіналі моя бабця описує його як «теньгого чорного пса, як теля»). Вона кидала йому палку, а той приносив. По подвір’ю часом вештались солдати, які виконували її захцянки. Одного разу вона натравила пса на одного із фронтовиків. Задля забави. Пес звалив його з ніг. Солдат, підвівшись, у відповідь сказав їй «Ти – б…ть!»… Жінка, довго не думаючи дістала пістолет і застрелила його на очах у моєї бабці і ще двох вояків. Потім вона сказала іншим солдатам його кудись подіти… Після чого по закутках його спіслуживці ледь не зі сльозами на очах говорили: «Він пройшов скільки боїв і так загинув… Як це так?…».

Отакою впритул побачила цю війну моя бабця. Це не міфи, де у бій ідуть одні доблесні старики і так далі. Я впевнений, таких історії є сотні тисяч, і колись вони таки випливуть на поверхню. Якщо б ті, хто сьогодні закликає не фальсифікувати історію, відкрив всьому світу свої потаємні архіви, то я переконаний, що святкування 65 річниці перемоги одного тоталітаризму над іншим довелось би святкувати з опущеними прапорами. Та в молитві за всіх жертв Другої Світової війни, до чого закликав Блаженніший Любомир.

Блог Анатолія Бабинського, РІСУ

Владика Венедикт: Особа о. Омеляна Ковча є такою, з якою не соромно показатись світові

часопис CREDO — Wed, 09 May 2012 12:09:45 +0000

Особа блаженного Омеляна Ковча – це скарб, який має українська нація, український народ, Українська греко-католицька церква. Про це 8 травня на прес-конференції сказав єпископ-помічник Львівської архиєпархії владика Венедикт (Алексійчук).

«Кожен з нас має досвід, що ми живемо в непростому світі, постійно розчаровуємося, постійно знеохочуємося. Нарікаємо на ті чи інші життєві ситуації. Тому є дуже важливо, щоб світ побачив щось пречудесне, що було в нашому українському народові. Щоб ми побачили певні дари, які Бог дав нам і які зуміли вирости серед нашої нації. Я деколи жартома кажу, що особа Омеляна Ковча є такою, з якою не стидно показатись світові. Я думаю, що ми, як українці, до кінця не усвідомили цінність і важливість цієї особистості Він являє собою, найперше, образ людини, образ християнина і священика», – наголосив владика Венедикт.

На підтвердження своїх слів він навів сторінки з біографія блаженного священномученика Омеляна Ковча: «Після своїх студій повертається на Україну у і одразу на поклик серця, коли потрібно було йти працювати капеланом, він відкликається, бо бачив, що у цьому його потреба. Це, напевно, його критерій життя – бути там, де є найбільша потреба. Тоді повертається з непростих життєвих ситуацій, був декілька разів на грані життя і смерті в часи війни, вертається на Галичину, де служить парохом в Перемишлянах. Мав постійні обшуки тогочасної польської влади, декілька разів був заарештований. Це особа, як вказують очевидці, хата якої завжди була відрита для всіх. Приймав сиріт на виховання. Люди казали, що над його хатою літають ангели. Завжди був відкритий на потреби людей.

Приходить перша радянська окупація, яка швидко взялася за польських урядовців і він стає на обороні польського населення, яке переслідують. Тих, від кого сам терпів декілька років тому. Приходить безпощадна німецька окупація і вже в трудність попадає єврейський народ, і він боронить їх. Зганяють німці до синагоги євреїв, хочуть їх спалити, а він їх рятує. І за своє таке піклування про євреїв заарештований і доправлений до концтабору Майданек у Польщі. Митрополит Андрей Шептицький не раз клопотався про його звільнення. Він свідомо не хоче цього і пише свій знаменитий лист, де каже, що хоче бути там і допомагати людям переходити у вічність. Знак цієї людяності він мав в будь-яких обставинах життя, завжди ставав на захист потребуючих, переслідуваних».

Нагадаємо, понад тисячу священиків різних конфесій зголосилися взяти участь у прощі та відкритті пам’ятника блаженному священномученику Омеляну Ковчу у Перемишлянах на Львівщині.

ZIK