«Послухай, мамусю, мені здається, що душа схожа на яблуко. Всередині яблука знаходяться маленькі кісточки, тобто насіння, а в шкаралупці насіння є щось таке біле… Уяви собі, що це Божа благодать …»

«Ненноліна. Свідчення матері» – історія про шестирічну дівчинку, яка помирає від раку. У книзі, написаній її мамою, розміщені також листи самої Антонієтти Мео (званої Ненноліна), які вона писала до Ісуса і Його Матері, до Бога Отця і Святого Духа.

Ненноліна народилась у віруючій сім’ї, в Римі. Була найменшою серед 4 дітей. Життя подружжя Мео від самого початку увінчане терновим вінком. Втретє подружжя приймає з болем смерть своєї дитини. Остання смерть була справжньою Хресною Дорогою на Голгофу. Про це часто говорила маленька Ненноліна: «Дякую Тобі, Ісусе, за те, що дав мене цю хворобу, вже знаю, що я Твоя вибрана… Хочу залишитись з Тобою на Голгофі і страждати з радістю, бо знаю, що я на Голгофі».

Життя найменших, їхнє страждання та любов відкривають одночасно Обличчя Страждаючого та Воскреслого Христа. Варто сягнути по цю книгу не лише батькам, а усім, хто не може відповісти на питання про сенс безневинного дитячого страждання.

Друга половина XXI століття. Європою керує могутня політична поліція, яка бореться з релігійним фундаменталізмом. Папа, якого вигнали з Риму, живе у Африці. Католики загнані у гетто на околицях міст, погодились зі своєю долею… Єдиною їх втіхою є Плат Вероніки з образом Христа, священна реліквія, яку переховують варшавські капуцини. Одного дня влада вирішує викрасти Плат Вероніки. Перешкоджає їм монах, який викрадає її та втікає з нею у Африку…

Дебют прози Томаша П. Терліковського – це блискуче написана повість богословською фікцією, повна несподіваних поворотів. Тримаючи в напрузі, постійно спонукає читача до запитань про майбутнє Церкви та Європи.

Похмуре майбутнє релігії в ліберально-лівій Європі є важливою темою написаною у великому масштабі дебютної повісті Томаша Терліковського.

«Попєлушко. Свобода є в нас» – це польський фільм про історію католицького священика. Фільм, який відкриває багато історичних фактів нашого часу, про які досі рідко згадувалось. Режисер фільму Рафал Вєчиньські відважився зняти кінострічку про життя священика, якому довелось жити у нелегкі для Польщі 80-ті роки. Це час організації «Солідарність». Час боротьби за незалежність, за свободу слова, ідентичність та культуру польського народу. Саме 80-ті роки були переломними для Польщі. Поряд комунізм при владі та народ, який виборює демократію своїми маніфестами. З боку комуністичної влади з’являються побоювання зростаючих протестів. У 1981 році вводиться військовий стан в країні. Усе чітко продумано: місця у в’язницях та списки бунтарів проти існуючого режиму.

Будь-яка боротьба може принести бруд брехні або єдину правду, яку варто відвойовувати. Таким борцем за правду та свободу був о. Єжи Попєлушко, який помер страшною мученицькою смертю у 1984 році. Це смерть за свободу народу, за правду, яку комуністична влада намагалась усяким чином приховувати, замінюючи брехнею, або «напівправдою», як неодноразово повторював отець Попєлушко.

В Новій Гуті о. Єжи відправляє богослужіння «За Батьківщину». Здобуває великий авторитет та довіру своєю покорою, відважністю та добротою. З розповідей свідків, не один робітник знаходив втіху та підтримку у скрутну годину, коли потрібно було вибирати правду та волю ціною у життя. Часто у своїх проповідях о. Єжи наголошував: «Правда – безсмертна, лише обман гине швидкою смертю». Мабуть, саме ці слова лякали ворогів. Жодних політичних заколотів та жодних закликів до помсти з боку отця Попєлушко. Навпаки – «зло перемагай добром». Ці, здавалось би, банальні істини лякали можновладців. Хто він, що його усі слухають? Яким правом він говорить..? Комуністи вдались до вчинку, який би поставив крапку правді – смерть. Виникає питання: чому ж тоді звичайний священик став перешкодою для комуністів?

Попєлушко висвітлює зло комунізму, не входячи у політику. Але саме це їх бентежить. Знаряддям у боротьбі Попєлушко було СЛОВО, яке пригорнуло простих робітників. Ці звичайні люди були брутально скривдженні, пануючим у той час в Польщі воєнним станом. Проблемою комуністичної влади було те, що мільйони робітників знайшли місце в Католицькій Церкві. І отець Попєлушко є одним з найкращих прикладів відданого служіння священика своїй пастві. «Корінням усіх криз є брак правди» – це кредо о. Єжи. У своїх проповідях він зазначав, що «фундамент визволення людини і народу – це перемога над страхом.» Заохочував жити правдою, якою жив сам: «Якби більшість поляків у цьому нелегкому часі йшла по дорозі правди, і якби та більшість не забувала, що було для неї правдою ще рік тому, то були б ми народом духовно вільним вже зараз. А зовнішня свобода чи політична, так чи інакше, мусила б прийти, як наслідок духовної вільності і вірності правді.»

Робота над фільмом тривала кілька років. Шлях фільму, як і сама життєва історія священика, були важкими та вимагали багато зусиль, зречень та віри. Під час прем’єри фільм зібрав у кінотеатрах Польщі близько 200 тисяч осіб. Серед глядачів велика кількість молоді, яка на той час лише вчилась ходити. Адже від вбивства варшавського священика минуло двадцять п’ять років. Я бачила, як виходячи з кінотеатру, більшість витирала заплакані очі. Режисер по-особливому передав людську тривогу та несамовиту довіру до Бога, яка крилась у серці отця Попєлушко. Нелегкий життєвий шлях священика, постійно скерований в бік вічності, наводить на одну лиш думку – ПРАВДА існує!

«Popiełuszko. Wolność jest w nas.» (2009)

Жанр: біографічний, драма

Час тривання: 150 хвилин

Режисер: Рафал Вєчиньскі

Сценарій: Рафал Вєчиньскі

Музика: Павел Сидор

В головних ролях: Адам Вороновіч, Марек Фронцковяк,

Збіґнєв Замаховскі, Радослав Пазура

Країна: Польща

Цього року в Польщі на екрани вийшов фільм про легендарного католицького священика-мученика Єжи Попєлушко. Стрічка, знята за 7 місяців, коштувала 13 мільйонів злотих (понад 36 мільйонів гривень).

Режисер фільму «Попєлушко. Свобода в нас» Рафал Вєчиньскі зустрівся з журналістами з України, Росії, Білорусі та Латвії у травні, в Європейському Центрі комунікації і Культури (Варшава) і розповів про фільм, ідею, та реалізацію.

Передісторія

Бажання зняти фільм про священика Попєлушко у пана Рафала виникло ще у 1997 році. Режисер розповів, що не хотів, аби правда про той час була забутою, і щоб ті страшні часи згадували, як порожні полиці в магазинах, а не як ламання людей. За його словами, це була потреба серця і цьому було варто присвятити частину життя.

«Заклик о. Єжи до перемоги зла добром, до внутрішньої свободи, до того, аби відрізняти правду від брехні – це універсальні істини, які будуть актуальними у всі часи. Отець Єжи загинув, тому що відважно казав правду. І цей його приклад був більшою загрозою для влади, ніж будь-які політичні програми опозиціонерів.»

Реалізація

Два роки режисер досліджував та збирав подробиці з життя о. Єжи. До створення фільму залучили людей, які знали о. Попєлушко особисто. Із спогадів очевидців використовувались будь-які деталі (як тримав чашку, як посміхався), щоб якнайбільше наблизитись до справжнього образу священика. Також у зйомках використовувались оригінальні архіви.

У стрічці знімались також люди, які особисто знали о. Попєлушко.

«Ми запросили на кастинг акторів, що брали участь у Месах протесту, які відправляв о. Єжи. Вони отримали ролі у фільмі. Бувало, що дехто грав своїх батьків.»

За словами режисера, часами це давало неочікувані результати. Актор, що грав головну роль, дуже схожий на Попелушко і його часто мимоволі сприймали за справжнього о. Єжи, люди насправді переживали деякі події ще раз.

Найгострішу критику ми отримали від компанії, яка бореться з гомофобією. Адже, о. Єжи не мав ні дівчини, ні хлопця, отже, на їх думку, цей фільм – не мистецтво

«Коли ж якась сцена виходила трохи фальшивою, вони звертали на це увагу. Очевидці, що знімались у стрічці, вносили свої корективи у сценарій. Наприклад, у сцені, коли о. Єжи виходив з храму, були розписані всі діалоги. А актори, що брали участь у автентичних подіях, коли його побачили, просто почали аплодувати. Так і залишилось у фільмі. І таких ситуацій було дуже багато.»

Це важлива тема, про яку не говорилось в кіно за останні роки незалежності Польщі. Імена вбивць отця Єжи так і не були названі.

«Справа отця Єжи ще досі жива, адже його вбивці не понесли жодного покарання. Вони ще живі і, зрозуміло, що не хочуть, аби про цю трагедію нагадували. Навіть минулого року родина о. Єжи отримувала анонімні погрози по телефону. Після виходу фільму на екран, актор, що грав Попєлушко, теж отримав анонімку.»

Найважчою з усіх зйомок режисер назвав сцену мучеництва о. Єжи:

«У ніч, коли ми знімали сцену вбивства, зіпсувалась уся техніка, нерви не витримували, серед ночі ми перезнімали безліч дублів. Усі дуже втомились. А у фільм потрапив кадр, коли актор від перевтоми уже просто хитався. Цієї ночі ніхто зі знімальної групи не пішов на перерву. У цей момент усі зрозуміли справжню суть того, що тоді відбулось.»

Попєлушко – гриф «нетолерантний»

«Рецензії на фільм були різні: і позитивні, і негативні. Найгострішу критику ми отримали від компанії, яка бореться з гомофобією. Адже, о. Єжи не мав ні дівчини, ні хлопця, отже, на їх думку, цей фільм – не мистецтво.»

Таке явище режисер називає новим тоталітарним режимом в оксамитових рукавичках:

«Так як колись панував тоталітарний режим, сьогодні нами починає керувати «оксамитовий режим». Я був на фестивалі в Каннах і дистриб’ютор мені прямо сказав, що цей фільм продати буде важко. Якби ж стрічка була про гомосексуалістів або лесбіянок, її легко можна би було розтиражувати на цілий світ.»

Падіння звичаїв, на думку пана Рафала, ілюструють також загальні тенденції у ЗМІ:

«У 1984 році на обкладинці часопису «Paris Match» був Попєлушко, а сьогодні – оголені Софі Марсо та Моніка Белучі.»

Довідка CREDO

Рафал Вєчиньскі (Rafał Wieczyński) народився 22 вересня 1968 року у Варшаві (Польща). В кіно почав зніматись з 11 років. У 1992 році дебютував як режисер в польсько-французькі комедії «Насправді короткий фільм про кохання, вбивство і ще одну заповідь». У 2005 році почав роботу над стрічкою «Попєлушко», прем’єра якого відбулась в Польщі 20 лютого 2009 року.

]]> http://www.credo-ua.org/2010/01/12492/feed/ 2 http://www.credo-ua.org/2010/01/12497/ http://www.credo-ua.org/2010/01/12497/#comments Wed, 20 Jan 2010 19:25:11 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=12497

Нарешті всі прихильники гурту «Кана» дочекалися нового альбому «Христос народився», який вийшов 15 грудня. Це вже третій альбом за 4 роки існування гурту. Пригадаємо, що перші два – «Поруч з Тобою» (2007 рік) і «В Тобі знайду Себе» (2009 рік).

Творці альбому «Христос народився» використали традиційні мотиви греко- та римо-католицьких колядок, а також взяли колядки із різних регіонів України. І саме це стало однією із основних особливостей альбому, яка вносить свій винятковий колорит. Слухач також має змогу почути вже відомі колядки у сучасному аранжуванні. Тож свіжа платівка дає можливість задовольнити смаки любителів багатьох музичних жанрів – суміш гуцульських коломийок, фолку, етно, джазу та поп.

Диск складається із 11 повноцінних треків колядок. У створенні альбому «Христос народився» взяли участь звукорежисер Олексій Каплунський, музичний продюсер та аранжування — Євген Бетлінський, менеджером за межами України став Анджей Дубєль. Фотографії, проект та дизайн обкладинки належить Тетяні Логвинчук. Запис альбому відбувся на Clara Studio, що знаходиться у Києві. Духовним керівником гурту є брат Григорій Ліґенза OFM Cap.

Христина Підлісецька, вокалістка гурту Кана, ділиться своїми враженнями із CREDO: «Для Кани Різдвяний альбом – це давно бажана і нарешті втілена мрія, в якій ми вмістили різдвяні традиції римо- та греко-католиків. На мою думку, це своєрідне возз’єднання традицій сходу та заходу через музику, пісню, завдяки Єдиному для всіх Господу, який народжується.»

Творцям вдалося відобразити у своєму альбомі «Христос народився» особливості українського колядування та різдвяних традицій.
Слухаючи колядки у виконанні «Кани», поринаєш у світ різдвяної казки та зимових чудес.

Треклист:

1. Різдво Христове (леґінська коляда) … 2:22

2. Добрий вечір Тобі … 2:27

3. В Вифлеємі днесь Марія … 2:11

4. Лі-лі лі-лі-ляй … 3:48

5. Небо і земля 2:11

6. В Вифлеємі тайна … 2:22

7. Свята Ніч 5:70

8. Бог родився 3:18

9. Нова радість стала … 2:26

10. В темную нічку … 2:47
11. Спи, мій Малесенький … 3:45

Одна з найвідоміших у світі різдвяних пісень «Свята ніч, тиха ніч» два роки тому відсвяткувала своє 180-річчя. За цей час її переклали більше ніж на 300 мов світу. Її виконують у церквах і на великих сценах; вона є у репертуарі найкращих хорів світу, естрадних співаків і простих церковних органістів. І, звичайно, її давно вже вважають народною. Хоча насправді, «Тиха ніч» має і свого автора і свою історію. До речі, історія цієї пісні не менш дивовижна ніж сама пісня.

У 1818 році Йозиф Мор, молодий 26-річний вікарій парафії Оберндорф, що біля Зальцбургу (Австрія) оглядає свій храм. Ситуація невтішна: старий орган поламався і його потрібно відремонтувати. Різдво на порозі, а органу немає. Це жахливо, – думає він… і пише вірш, який пізніше показує своєму другу Францу Груберу, вчителю музики у сусідньому селі. Грубер пише музику на вірш і в Різдвяну ніч під гітару парафіяни співають нову колядку.

Через кілька років приїздить до села органний майстер Карл Маурахер і випадково знаходить біля органу старий вірш із музикою. Маурахер бере його з собою до містечка Ціллер Таль, що у Тіролі (Австрія), Пізніше хор цього містечка співає цю колядку по всій Європі, називаючи її тірольською народною колядкою.

Ніхто не знав про походження цієї пісні. І лише у 1854 році король Прусії Фрідріх Bільям IV (це була його улюблена колядка) зацікавився її походженням. Дослідження історії пісні «Тиха ніч» приводять його у маленьке австрійське село, де король має можливість познайомитися із ще живим автором мелодії цієї колядки, Францем Грубером.

Капличка «Тихої Ночі» тепер є місцем відвідування туристів зі всього світу. В 1997 році німецький режисер Франц Хавер Богнер зняв фільм «Вічна Пісня», за мотивами історії написання колядки.

А ще у 1943 році американська письменниця австрійського походження Херда Паулі, побачивши, що американці вважають цю колядку традиційно- американською, написала для американських дітей книжку «Тиха ніч. Історія пісні», де висвітлила правдиве походження і історію написання колядки.

«Veni, Veni Emmanuel» – не просто один зі старовинних адвентових гімнів. Це – квінтесенція Адвенту і його духу. Надзвичайно мелодійний, по-зимовому стриманий, він виражає тугу людства за Спасителем і перші відголоски різдвяної радості.

«Veni, Veni Emmanuel» або «Прийди, прийди, Еммануїле» – відображення тієї напруженої надії, з якою обраний народ очікував на прихід Того, про Кого говорили патріархи і пророки, на прихід Того, Хто мав викупити Ізраїль. Старий Заповіт містить багато прекрасних образів Месії. Саме на цих образах базується текст гімну «Veni, Veni Emmanuel».

З глибокої давнини Церква використовує біблійні образи Месії в антифонах до «Magnificat» (Пісні Марії) у Літургії годин останнього тижня Адвенту. Відколи саме – достеменно не відомо. Традиція пов’язує їх з Папою Григорієм Великим (540 -604). Але достовірні дані про їх існування у якості антифонів належать до 8-9 сторіччя. У 12 -13 сторіччі їх перефразували і поєднали. Так з’явився гімн «Veni, Veni Emmanuel». Однак, на відому зараз мелодію текст був покладений лише у XV сторіччі. Раніше цю мелодію використовували під час процесій у жіночих монастирях Франції. Гімн «Veni, Veni Emmanuel» перестав бути суто літургійним у XIX сторіччі, коли Томас Александр Лейсі переклав його англійською.

Як латинська так і англійська версії гімну мають різні варіанти. Часом вони складаються з 7, а часом з 5 стовпчиків. Кожен з них починається словами «Veni, veni» тобто «Прийди, прийди».

Відповіддю на кожен з цих закликів є приспів: «Gaude! Gaude! Emmanuel
nascetur pro te Israel!», тобто «Ликуй! Ликуй! Емануїл прийде до тебе, Ізраїлю».

Кожен з версетів звертається до Емануїла за допомогою одного зі старозавітних імен – образів Месії. Усі ці образи в антифонах до «Magnificat» у Вечірнях останнього тижня Адвенту починаються зі слів: «O Sapientia (О Мудросте)»; «O Adonai (О Господи Вседержителю)»; «O Radix Iesse (О Паростку з пня Єссея)»; «O Clavis (О Ключу Давида); «O Oriens (О Сходу)»; «O Rex (О Царю)»; «O Emmanuel (О Еммануїле)». Однак, через те, що гімн «Veni , Veni Emmanuel» є лише перефразуванням, «варіаціями на тему», а не точним повтором адвентових антифонів, у ньому не дуже чітко прослідковується цікава особливість, яка міститься у першоджерелі.

Ці антифони починаються 17 грудня і закінчуються напередодні Різдва. Чи то спеціально вони були так укладені, чи у цьому проявилось Провидіння, але у перших літерах цих звернень, якщо їх скласти у зворотній послідовності, міститься відповідь Еммануїла – «Еro cras»:

Е Emmanuel

R Rex

O Oriens

C Clavis

R Radix

A Adonai

S Sapientia

«Еro cras» у перекладі з латини означає «завтра прийду».

Біблійні образи, про які йдеться у цих антифонах, не менш глибокі і цікаві:

Sapientia (Мудрість)

У старозаповітних книгах Мудрість є уособленням творчої любові Бога, Його волі, якою створюється світ. Про свою споконвічність і участь у творінні говорить сама Мудрість у Муд 8, 22-31.
Християнська традиція з давніх часів ототожнює Мудрість з другою особою Пресвятої Трійці, Словом Божим, про Яке апостол Йоан каже, що Воно споконвіку було у Бога і Ним постало все.

Adonai (Адонай)

Одне з імен, чи радше звернень до Бога. Оскільки промовляти справжнє ім’я Бога в іудаїзмі було заборонено, у молитвах використовувалось звернення «Адонай». Дослівно «Адонай» означає «Господь Вседержитель». Вживалось це звернення і у «доіудаїстичні» часи – наприклад Буття 15,2.

Radix Iesse (Корінь, або паросток)

Єссей – батько царя Давида. За численними старозавітніми пророцтвами, Месія мав бути з роду Давида, а отже і нащадком Єссея. «Паростком з пня Єссея» Месію називає пророк Ісая (Іс 11,1-3). Про сповнення цього пророцтва говорить архангел Гариїл Діві Марії:
«Він буде великий і Сином Всевишнього назветься. І Господь Бог дасть йому престол Давида, його батька» (Лук 1,32)

Clavis David (Ключ Давида)

Ключ – символ влади. У книзі пророка Ісаї Бог обіцяє Еліякиму дати ключ Давида: «Я вкладу йому на плечі ключ Давидового дому; як він відчинить, ніхто не зачинить; як він зачинить, ніхто не відчинить.» Це означає, що у владі Еліякима буде пустити когось до царя, чи ні. У книзі Одкровення Христос застосовує цей образ до Себе. Він має ключ від Небесного Царства і владу відчинити браму до Неба (Одкр 3,7).

Oriens (Схід)

В описі храму, який бачить у видінні пророк Єзекіїл, особливу увагу приділено східній брамі святині. Про неї сказано, що «Брама ця буде зачинена, не буде відчинятися, ніхто не ввійде нею, бо Господь, Бог Ізраїля, увійшов нею; вона буде зачинена» .
Окрім того схід асоціювався зі світлом, адже на сході стає сонце. Христа, Сонце Істини батько Йоана Хрестителя, священик Захарія називає «Світло з висоти» (в інших українських перекладах «Схід з висоти») (Лук 1, 78).

Rex Gentium (Цар народів)

Безсумнівно, Бог має найвищу владу у всесвіті. Титул «цар народів» вживається, зокрема у Єр 10,7. А апостол Йоан у видінні бачить на одязі Христа напис «Цар царів і Володар володарів» (Одкр19,16). Про владу Христа над усім всесвітом йдеться також у Флп 2,10 і багатьох інших біблійних текстах.

Emmanuel (Еммануїл)

Це ім’я перекладається як «з нами Бог». Пророцтво про народження Еммануїла від діви бачимо у пророка Ісаї (Іс 7,14), (Іс 8,8). Про здійснення цього пророцтва з народженням Ісуса міститься у Мат 1,23. І хоча Месія має ім’я Ісус, а не Еммануїл, пророцтво все одно здійснилось. Воно здійснилось по суті, бо Бог прийшов до людей.

]]> http://www.credo-ua.org/2009/12/9665/feed/ 1 http://www.credo-ua.org/2009/10/7547/ http://www.credo-ua.org/2009/10/7547/#comments Fri, 30 Oct 2009 19:08:26 +0000 часопис CREDO http://www.credo-ua.org/?p=7547

Останній фільм Андрія Краско (актор помер ще до озвучки), який вийшов на екрани у 2007 році, пропонує фантастичну розповідь про потойбічне життя.

«- Тук-тук. – Хто там? – Це Смерть? – Ну і шо? – Ну і всьо!» , – такий анекдот розказує зі смаком інструктор (Федір Бондарчук) у потойбіччі душам людей, які потрапили у кому.

Нам, християнам легше живеться на цьому світі, бо ми знаємо, що маємо безсмертну душу. В принципі, багато людей, навіть невіруючих, сподіваються, що після смерті життя не закінчується, але доктор Тирса, головний герой фільму «Я залишаюсь», є затятим скептиком і у таку дурню не вірить. Він постійно говорить про те, що людина після смерті – це попіл, добриво для квітів, та лякає своїх пацієнтів словами «смерть» і «розкладення біологічного матеріалу». Віктор Павлович Тирса (Андрій Краско) навіть «зуб дає», що каже чисту правду. Але одного разу лікарю в голову випадково кинули кулею від боулінгу і він потрапив у кому. Там, на своє превелике здивування Тирса зустрічає п’ятьох людей, що так само як і він знаходяться між життям та смертю, а також інструктора, який заявив, що лікар винен йому зуба. Інструктор веде групу до ущелини. Там тих, хто залишиться (тобто, вже не вийде з коми), перевозитимуть далі трактором. Чистилище виявляється чимось схожим на турпохід з каменистими горами, гірськими озерами, дерев’яними будками і посиденьками біля вогнища. Інструктор допомагає попутникам осмислити життя: задає питання про три світлих та три неприємних життєвих епізоди, а також запитує про три причини, чому вони хочуть жити. У когось знаходиться багато мілких причин, а в когось – жодної важливої. Тирса ж знає, що йому потрібно повернутись до життя, щоб врятувати дочку (Неллі Уварову, відому з серіалу «Не родись вродливою») від роману з одруженим кар’єристом та забрати з під ліжка свої брудні шкарпетки, адже цього дуже не любить його дружина…

З драми фільм на кінець перетворюється у мелодраму і закінчується хеппі-ендом: Тирса повертається до життя та усе виправляє. Лише зуб доводиться вирвати.

Згадався в тему ще один анекдот: «Двоє чоловіків приходять в лікарню до друга, який потрапив у кому саме на свій день народження. Вирішили з цього приводу випити біля його ліжка по сто грам. Тут друг раптом відкриває очі й каже:

- Ну і що! Кома – це не крапка!»

Так, кома – це не крапка, навіть більше, смерть – це не кінець, а тільки перехід в інше життя: нове і невідоме.

Я остаюсь (2007)

Жанр: драма.

Час тривання: 112 хвилин.

Режисер: Карен Оганєсян.

Сценарій: Олена Званцова, Дмитро Константинов.

В головних ролях: Андрій Краско,


Федір Бондарчук, Андрій Соколов,


Олена Яковлева, Неллі Уварова.

Країна: Росія.

Початкова назва: «Вторая жизнь доктора Тырсы»

CREDO №11 (110)

Фільм розповідає майже зухвалу історію про молодого католицького священика, який працював з наркоманами і випадково захворів на ВІЛ.

Невідомо, як вірус потрапив до нього, адже він – не наркоман і не гомосексуаліст. Проте у це не дуже вірить навіть його єпископ. А рідна мати замість того, щоб поспівчувати, дорікає, що син осоромив її перед людьми. Отець Ян (якого грає відомий актор Міхал Жебровскі) виїжджає до монастиря бенедектинців, щоб там прожити решту життя. Однак монахи не надто радо його приймають. Фізична робота теж не приносить задоволення. На петрушку, яку він леліяв багато місяців, випадково потрапляє заражена кров і Ян нищить увесь свій урожай… Втрата віри, розпач, почуття безпорадності та непотрібності – все це герой має пережити сам. Він тікає з монастиря і біжить вночі трасою. Але автівка, яка мала б його позбавити життя на нічній дощовій дорозі, дарує надію. Ян зустрічає в ній людей, які відвозять його у колишнє життя: до друга Павла та молоді, яку він покинув, і якій так потрібен, незважаючи на хворобу.

У фільмі немає пафосу та моралізаторства. Він просто розповідає про життя: не лише священика, але й людей, що його оточують. Стрічка має багато вимірів. Тема життя та смерті є однією з основних. «Хто ніколи не жив» починається зі сцени, у якій ксьондз Ян рятує вмираючого наркомана на залізничному вокзалі. Динамічні кадри передають емоції героїв вже з перших секунд перегляду. Сильна також сцена похорону дівчинки-наркоманки. Коли на поминальній літургії її друзі під час Принесення Дарів встають і по черзі встромляють в труну з тілом шприці, це викликає шок не тільки в родичів померлої, але й у глядача по тому боці екрану.

- Вона вже не терпить, – так відповідає отець Ян своєму духівникові на запитання про похорон підопічної.

Тоді він навіть не здогадується, що знаходиться ще у гіршому становищі, ніж його наркомани, адже не знає про свою смертельну хворобу… Прийняти невідворотність смерті іноді важче, ніж її раптовий прихід. У певний момент хворий священик пробує швидше покінчити з життям…

Історія закінчується на тому ж місті, де й починалася – на варшавському залізничному вокзалі. Разом збираються всі: головний герой, його друзі й підопічні, його мати й монахи, з яким він жив. Такі парадокси, точніше правила життя: хтось – смертельно хворий, хтось чекає на дитину, а хтось – недавно народився. «А там, де любов, там поспішає смерть», – співається у фільмі. Кінцевий саундтрек якнайточніше передає настрій кінострічки, у якій йдуть поруч віра і розпач, любов і осуд, життя та смерть:

Хто ніколи не жив, той ніколи не вмирає.


Нічого не втратить той, хто нічого не має.


Той, хто не кохав, не знає, що таке – тужити.


Не знає, що є гіркота, хто спить без мрій…

«Kto nigdy nie żył»

Жанр: драма.

Час тривання: 106 хвилин.

Режисер: Анджей Северин.

Сценарій: Мачей Стшембош.

У головних ролях: Міхал Жебровскі,


Джоана Сидор, Джоана Яблчинська,


Тереза Марчевська, Стефан Бурчик,


Анджей Жарнецкі.

Музика: Ян Качмарек.

Країна: Польща.

Початкова назва: «Аmen».

CREDO №11 (110)

Коли ви вдихаєте сигаретний дим, він, проходячи через ваші уста і горло, потрапляє у легені. У димі міститься більше 4 тис. хімікатів, включаючи високотоксичні, і речовини, які викликають рак. Наприклад, формальдегід, бензол, миш’як та інші. Ці речовини взаємодіють з тканинами організму, коли контактують з ними. Коли дим досягає легенів, він осідає у вигляді смол.

Велика кількість хімічних речовин потрапляє в кров через легені. Окисел вуглецю (такий самий, як в автомобільному вихлопі!) заміщає частину кисню в крові. Це викликає недостаток кисню у всіх органах, у тому числі і в мозку.

Один з хімічних елементів, які потрапляють в кров – НІКОТИН. Його регулярне вживання веде до нікотинової залежності. НІКОТИН, алкалоїд, що міститься в тютюні під час куріння тютюну всмоктується в організм. Сильна отрута; у малих дозах діє збуджуюче на нервову систему, у великих – викликає її параліч (зупинку дихання, припинення серцевої діяльності). Багатократне поглинання нікотину невеликими дозами викликає нікотинізм. Сульфат нікотину застосовують для боротьби зі шкідниками сільськогосподарських рослин.

Сигаретний дим вступає в безпосередній контакт з легенями, збільшуючи ризик захворювання раком, пневмонією, емфіземою, хронічним бронхітом таіншими легеневими захворюваннями, що затрудняють дихання.

Ефект дії хімічних речовин на організм, що містяться в тютюновому димі, є основним чинником ризику захворювання інфарктом міокарду та іншими серцевими хворобами. ІНФАРКТ МІОКАРДУ, серцево-судинне захворювання, що характеризується утворенням інфаркту в м’язі серця в результаті порушення коронарного кровообігу (атеросклероз, тромбоз, спазм вінцевих артерій). Розвитку інфаркту міокарду (переважно на тлі нападів стенокардії) сприяють у тому числі і куріння. Основні прояви: тривалий напад гострих стискуючих болів в центрі або лівій половині грудної клітки, відчуття страху, задухи, колапс, підвищення температури, зміни в крові і на електрокардіограмі. Хворий потребує екстреної госпіталізації.

За матеріалами: CREATIVE daily journal

Будь прославлений, о мій Господи, за брата радіо,

Завдяки якому новини ширяють небесами

І світ стає до нас ближчим.

Будь прославлений, о мій Господи, за сестру пресу,

Яка мене інформує про радісні і сумні

Хвилини людської долі.

За її допомогою Ти зміцнюєш пізнання

Та роздуми багатьох твоїх творінь.

Будь прославлений, о мій Господи, за кожен вид інформації,

Яка є дуже корисною,

Коли може бути покірною, правдивою і чистою.

Будь прославлений, о мій Господи, за журналістів та редакторів,

Завдяки яким освітлюєш розум

І даєш радість та силу нашим серцям,

коли вони служать чесно і правді.

Будь прославлений, о мій Господи, через нашу сестру, матір землю,

Яка нас підтримує та годує,

Родить різні плоди і кольорові квіти та трави.

Вона стає все більше і більше нашим спільним домом,

Який нам дають пізнати та полюбити засоби масової інформації.

Будь прославлений, о мій Господи, за тих,

Які пробачають заради Твоєї Любові,

І терплять слабкості та переслідування.

Блаженні ті, що перебувають у мирі та правді,

Бо це ж Ти, о Всевишній, їх укоронуєш.

Особливо будь прославлений за Тих,

Які, використовуючи засоби масової інформації,

Вміють пам’ятати,

Що нема нічого ціннішого на світі понад саму людину.

Особливо будь прославлений за тих, які пам’ятають,

Що все проминає, і що лише Ти триваєш повіки,

Намагаються використовувати засоби суспільного повідомлення,

Керуючись правдою і справедливістю,

І піклуються про слабких,

Тих найбільш беззахисних перед силою засобів масової інформації.

Амінь.

Що можна сказати про цю стрічку?

Світова прем’єра «Ангели і демони» була оголошена на 13 травня. Не буду забобонно пов’язувати прем’єру зі знаковим для католиків днем об’явлення Богородиці у Фатімі, що передрікала світові потрясіння ХХ століття (і не тільки). І тим більше, не буду звертати увагу на символіку числа «13».

Про сюжет фільму

Суть: багатовікова боротьба науки та віри закінчується примиренням. Історик Роберт Ленгдон, викладач з Гарварду, знавець символів, терміново викликається у Женевський центр ядерних досліджень. Цей професор має розібратися у символі, випаленому на тілі фізика-священика (автора проекту коллайдера), якого вбили після успішного запуску андронного коллайдера, що дав можливість створювати частку антиматерії. Розгадка символу, випаленого на вбитому тілі священика, повинна допомогти знайти вбивцю і викрадену колбочку з антиматерією, яка загрожує знищити увесь світ (матерію). З символу Ленгдон впізнає, що вбивство — справа рук ілюмінатів, таємної антикатолицької організації, яка виникла в XVI столітті, і до якої, згідно сюжету, належав Галілей. За книгами Галілея та знаками статуй і малюнків у Ватикані та Римі Ленгдон разом з групою помічників знаходить криївку ілюмінатів прямісінько біля стін Ватикану. Там же мала вибухнути захована бомба (колбочка з антиматерією), щоби знищити Ватикан і зібраних там на конклав після смерті папи кардиналів (мовляв, це знищить Церкву). Зібраних кардиналів, Апостольську столицю і Рим вдається врятувати, розкривши змову ілюмінатів, які переховувались серед працівників Ватикану. Фільм закінчується хеппі-ендом: вибором нового Папи та уроком для вчених — бути надалі більш обережними і співпрацювати з Ватиканом.

Що вийшло?

Звичайна фантастика. Автори і книги, і фільму вміють гарно зіграти на неосвіченості читача і глядача, змішуючи факти з вигадкою (фішка Брауна). Маса пізнавальних моментів, перемішаних з маніпуляцією та стереотипами стосовно Ватикану, робить сюжет досить цікавим. Але суть сильно постраждала. Отже, це просто цікава фантастика, типу «що би було, якби».

Про що мріяли замовники?

Помітно, що автори намагались зіграти на кількох міфах, що їх найчастіше нав’язується суспільній думці стосовно Ватикану і Церкви. Розглянемо деякі з них.

Міф перший: Ватикан — древній ворог вчених

За фільмом, ілюмінати — спілка вчених, яких переслідує Церква за те, що вони вчені. Ватикан — той, хто жорстоко розправлявся зі вченими і гальмував розвиток науки. Логіка проста: ілюмінат = вчений = рушій прогресу, папство = ворог науки = гальмо прогресу, науковий прогрес = смерть віри. Однак далі автори фільму гарно приховують первинну логіку даного стереотипу (змішуючи факти з фікціями і наводячи спрощення про переслідування Ватиканом вчених протягом історії), пробуючи вибілити заплямоване ними ж папство. Кілька разів у фільмі голосно заявляється про те, що насправді Церква виступала не проти науки, а проти інфантильного ставлення до неї (мовляв, гра з неприборканими силами природи — не справа самодурів-ілюмінатів, це вимагає обережності). Такі заяви направлені на те, щоб пом’якшити церковну критику сюжету. Прослідковується типовий метод Брауна: не лише змішувати фікцію з фактами, але й, граючи стереотипами, ховати брехню в гарну обгортку правдоподібного. Розумний глядач зрозуміє. Простачки, як завжди, підуть за тим, що більш емоційно захоплює. Така логіка, без знання історії, без розуміння складних процесів, перетворює всіх вчених середньовіччя у союз, переслідуваний Церквою, а Ватикан — у головне гальмо науки минулого. Але сучасний Ватикан — поправляють автори сюжету — друг вчених та борець за здоровий глузд.

Міф другий: наука та віра — дві несумісні речі

Згідно задуму автора, віра — це щось нерозумне, незрозуміле, несумісне з наукою. Прояв віри у стрічці показується, як почуття, а не як щось осмислене, раціональне. Логіка стереотипу: віра = емоції, наука = розум. За сюжетом нерозумна віра у середньовіччі переслідувала розумних вчених, а тепер деякі вчені (ілюмінати) вирішили помститись Церкві. А Ватикан, який в минулому переслідував науку, тепер навпаки показаний з позитивного боку.

Повністю відсутня логічна завершеність задуму, втрачається зв’язок. Схоже, що автори фільму грають на емоціях та стереотипах, грубо покидаючи незакінчені ланки задуму. В результаті виходить, що погані (Церква) стали хорошими (тепер вона — гарант миру і здорової науки), а хороші (ілюмінати, переслідувані вчені) — поганими (терористи — месники, які нищать науку та Церкву). При цьому спаситель (священик, який бореться за справедливість) — це губитель (підпомагач ілюмінатів, який бажає зайняти папський престол), а борець зі спасителем-губителем (голова гвардійців) — поганий хлопець, який бажав добра (насиллям хотів навести порядок). Для емоцій обивателя — хороший сюжет, для тих, хто думає і знає, – абсурд.

Міф третій: Ватикан наповнений масонами

Для підсилення емоцій автори зіграли ще на кількох стереотипах: усе, що відбувається у Ватикані, приховано від звичайних людей, яким ніколи не показується правда. Ватикан наповнений диверсантами і простачками-фанатиками католицизму. Ватикану є що приховувати. Ватикан хочуть знищити. Гра на цих та подібних поглядах додає сюжету додаткове емоційне забарвлення. Глядач має можливість зазирнути за лаштунки офіційного Ватикану, дізнатись про таємні коди, кімнати, побувати в закритих приміщеннях таємного архіву, бібліотеки та банку. Кожному цікаво те, що так ретельно приховується. Глядач заінтригований. Емоції та стереотипи — надзвичайна сила і велике поле для маніпуляцій.

Висновки?

Не дивно, що ватиканські критики проігнорували фільм. «Код да Вінчі» підняв руку на божество Христа, пробуючи посіяти сумніви у фундаменті християнства і Церкви. Стрічка «Ангели і демони» виявилась досить позитивною фантастикою на тему мудрого Ватикану, який, незважаючи на помилки минулого, сьогодні є союзником добрих вчених і потребує захисту від терористів (як гарант миру). Образ ілюмінатів (за сюжетом в минулому – позитивний) в кінці-кінців виявився дуже негативним. Образ кардиналів — нейтральний. Вчених автори трохи покартали (за допомогою образа мудрого кардинала з Ватикану) за експерименти (андронний коллайдер, антиматерія), які можуть обернутися проти людства. Хеппі-ендом фільму стає вибір Папи, що символізує встановлення миру і порядку. А вчені (в обличчі головного героя Ленгдона) стають союзниками нового Папи, тобто, ідеї ілюмінатів (Церква — ворог науки) повністю зруйновані. Невже «Ангели і демони» стануть «антикодом да Вінчі»?

А й справді? Що нам реальність? Ми маємо «аськи», «однокласники», «жж», онлайнові ігри, в яких і проводимо більшість вільного, а то й не вільного часу. Все частіше замість: «Зустрінемося за кавою», – говоримо, – «Зустрінемося в контакті».

А що вже казати про такий вже майже рудимент, як телевізор! Старше покоління, не знайоме з новітніми технологіями, «живе» із «блакитним екраном». Вранці, на кухні, після роботи — телевізор «гласить» нам істину. І ми віримо. Бо сильно вже вкоренилася у нас совдепівська, вибачте, звичка: вірити тому, що пишуть чи показують. А показують зазвичай далеко не істину…

Фільм «С1мона» за сучасними мірками уже старуватий — датується 2002 роком, проте аж ніяк не втрачає від цього своєї актуальності. На фоні творчої кризи режисера, його власної сімейної кризи та й кризи, певне, духовної відбувається зав’язка. Головному герою з’являється змій-спокусник під видом божевільного винахідника. Змій тулить невдасі-режисеру свій варіант «яблука пізнання добра і зла», й… помирає. Мовляв, роби далі, що хочеш…

А далі сюжет, якому вже, певне, тисячі років — головний герой, «вкусивши яблука», бреше всім і вся, а потім решту фільму намагається довести тим же «всім і вся», що увесь час їм брехав. «Всі і вся» йому, звичайно ж, не вірять. (Пам’ятаєте байку про вовків, які гналися за хлопчиною?). »

Отже, детальніше про фільм. Герой створив комп’ютерну програму, яку назвав S1m0ne. За допомогою цієї програми («яблука спокуси») на телеекранах сходить нова зірочка — Сімона — ідеальна блондинка, яка одразу ж припадає до душі публіці. Сімона знімається у кінострічці, її починають обожнювати, проте ніхто (читай – преса) не знає про неї абсолютного нічого. Ніхто не бачить її на знімальному майданчику, її не вдається зловити всюдисущим папарацці, вона відмовляється давати інтерв’ю…. і за це публіка починає любити її ще більше.

Врешті, вкусивши солодкого плоду слави, режисер за допомогою кількох хитрих прийомів виводить свою Сімону в люди. Вона починає з’являтися у ток-шоу, на обкладинках журналів, мало того, вивівши голограму на сцену, герой зміг влаштувати живий багатотисячний концерт Сімони (окрім кіно, вона ще й поп-співачка).

Режисер увесь час проводить із Сімоною, тобто ховає її у себе вдома, на студії. Колишня дружина кілька разів натякає героєві, що Сімона його погубить, на що той відповідає, що лиш він може її погубити, адже він творець Сімони. Цікаво, що десь в цьому контексті у фільмі з’являється образ Пігмаліона.

Врешті, горе-режисеру набридає цей маскарад й він вирішує «вбити» свою Галатею. Та де там!! Тисячі фанів з усього світу канонізують кожне слово своєї улюблениці. Навіть, коли на черговому ток-шоу Сімона «постала» в образі розпусної дівиці, публіка виправдала кожне її слово, а її відверто бездарний фільм назвали шедевром.

Все ж, герой був твердим у своєму рішенні й з наміром «Я тебе породив, я тебе й…», запустив вірус в комп’ютерну програму S1m0ne, а всі диски з її записом кинув у море.

Та як сказала в фільмі донька режисера: «Обман люди терплять, проте не люблять, коли їм відкривають очі». І от просто посеред панахиди по програмі на цвинтар з’являються «люди в чорному»й заарештовують режисера в підозрі вбивства Сімони. Як уже нещасний режисер не доводив, що Сімона й усе, що з нею зв’язано – фікція, йому, звичайно, ніхто не вірив. Ще б пак, адже зовсім нещодавно він так майстерно подавав людям «медійні макарони»під містифікаторським соусом.

Й засудили б нашого горе-героя на смертну кару за неіснуюче вбивство неіснуючої жінки, якби не його доня-розумниця. Фільм бо – комедія за жанром, тому без хепі-енду не обійшлося. Але, повірте, зовсім то не комедія за суттю.

Скільки таких «макаронів» споживаємо щодня, щогодини! Найсмачніші бо ті, які нам подають під видом «прозріння» чи «осяяння». До прикладу, фільм «Дух часу». Начебто, викриваючи християнство, автори наводять величезну кількість фіктивних неправдоподібних фактів. А люди, на жаль, «прозрівають»…

Нещодавно дізналася, що більшість так званих «прямих ефірів»насправді подаються у записі. А цензура… А 25 кадр! А… скільки ще є прийомів, аби втримати нас біля телевізора, зробити рабом «блакитного екрану»… А там уже ми стаємо маріонеткою в чиїхось руках… Вам не спадало на думку, чому Україна заполітизована, як жодна інша країна? Чому ми цікавимося політикою більше, ніж власною духовністю? Чому ми дивимося сесію Верховної Ради, наче бразильський серіал? Кому це потрібно?

Згадаю іще один кадр з фільму: коли Сімона вже спробувала себе в ролі актриси, моделі й співачки – вона заявила, що хоче стати… політиком…

Звісно, я нікого не закликаю, порозбивати молотками телевізори чи припинити читати газети, але закликаю вас — фільтруйте, те що вам «вішають».

Simone (2002)

Жанр: комедія, фантастика, драма.

Країна: США

Час тривання: 117 хвилин.

Режисер — Ендрю Ніккол

В ролях: Аль Пачіно, Джейсон Шварцман, Прутт Тейлор Вінс, Кетрін Кінне, Джей Мор, Ребекка Ромійн-Стеймос.

Словничок:

«Аськи»— ICQ, комп’ютерна програмка для спілкування через Інтернет;

«Однокласники» — Інтернет-сайт odnoklassniki.ru в якому зареєстровано понад 30 млн. користувачів.

«ЖЖ» — Живий журнал або ж Livejournal — блог, журнал в Інтернеті.

«Контакти» — інтернет-сайт vkontakte.ru

Рудимент (тут) — пережиток історії.

Пігмаліон — образ, що зустрічається в багатьох творах мистецтва — митець, який створив ідеальну жінку й закохався в неї. Звали її Галатея.

«Щороку близько 21 млн людей отримують загальну анестезію. Вони спокійно поринають в сон. Вони нічого не запам’ятовують. Тридцяти тисячам таких пацієнтів щастить значно менше. Виявляється, що вони не можуть відключитися. Вони потрапляють в полон явища, яке має назву інтранаркозне пробудження. Його жертви повністю спаралізовані. Вони не здатні навіть попросити допомоги. Вони не сплять і усвідомлюють все, що відбувається довкола.»
фільм «Наркоз»

Вам коли-небудь робили операцію? Не приведи Господи, складну? Так от, уявіть, що під час того, як лікарі кавальцують якусь частину вашого тіла, ви прокидаєтеся й відчуваєте кожен надріз. Ви репетуєте, але вас ніхто не чує….
Так іноді буває уві сні. Наприклад, таке снилося мені. Але, виявляється, факти такого інтранаркозного пробудження реально існують у природі…

Багато кому цей фільм не подобається, мовляв, нудний, затягнений, натуралістичний, солодкий зірковий дует із нікудишніми акторськими даними. Але нам йдеться не про те. Цим нехай займуться відеокритики. Нас же насамперед цікавить моральна сторона фільму. А проблеми в «Наркозі» все ті ж одвічні: любов і зрада, обман заради наживи, та найцікавіше, оскільки вкрай рідкісне явище — самопожертва з любові.

Перших півгодини здається, що це черговий гарний фільм про мезальянс чи то пак нерівний шлюб. Успішний, симпатичний й казково багатий аристократ закоханий в свою не менш прекрасну, але значно біднішу покоївку. На їхньому шляху банальна перепона — ревнива матуся, яка хоче оберегти від гарних, проте бідних покоївок сина та його гроші і спадок. Син ховається зі своїм коханням від турботливої матері, а чарівна й бідна покоївка лютує — ще б пак, уже рік пройшов з часу їх таємних заручин, а коханий все не зважиться розповісти мамі про претендентку на сімейний спадок. Але всі проблеми вирішуються за один вечір. Коханий розповідає матусі про майбутню невістку, а далі за сценарієм — шок, скандал, втеча з дому та одруження.

Забула розповісти про найголовніший штрих, на якому тримається увесь фільм: в успішного, симпатичного й казково багатого аристократа є один недолік — в нього порок серця.

Продовжуємо. В ту ж ніч — ніч одруження щасливих закоханих — пищить пейджер, мовляв, знайдено донора із підходящим серцем. Яке щастя! Адже цілий рік аристократ із зраненим серцем чекав цієї нагоди.

Іще один маленький штрих. Юний наслідник категорично протистояв матусиним вмовлянням лікуватися у кращих фахівців країни й готувався лягти під ніж провінціального лікаря сумнівної репутації, оскільки останній був його другом. Такий собі казковий сюжетик — принц збирає довкола себе друзів-простолюдинів й уперто протистоїть владній матері, яка для сина готова зняти зірку з неба. Здається, все зрозуміло: мама — негативний герой, всі решта — хороші.

Іще один маленький штрих. Юний наслідник категорично протистояв матусиним вмовлянням лікуватися у кращих фахівців країни й готувався лягти під ніж провінціального лікаря сумнівної репутації, оскільки останній був його другом. Такий собі казковий сюжетик — принц збирає довкола себе друзів-простолюдинів й уперто протистоїть владній матері, яка для сина готова зняти зірку з неба. Здається, все зрозуміло: мама — негативний герой, всі решта — хороші.

Та повернімося до хлопчини, який, закутий в своїм тілі, залишився сам на сам зі своїм надлюдським болем. Поруч в операційній — друзі, за дверима – молода дружина й мама, але ніхто й не здогадується про його муки. Не допомогла навіть витиснена з ока сльоза. Лікарі її не помітили. Принц змиряється з болем й намагається сховатися у спогади, аби швидше пережити операцію. В картинках, які він згадує — його чарівна дружина. Ось тут вони гуляли, тут вона йому посміхнулася, тут зробила з цигарки квітку. Кохана дружина! Швидше б до неї! Та, на жаль, це ще не всі сюрпризи, які йому приготувала д… ні, не доля, а дружина й «друзі». Принц дослухається до розмови і дізнається, що лікарі навмисне заздалегідь вирішили провалити операцію й вбити хлопця, та навіть не це стає для нього найбільшим ударом. Він чує свою кохану, яка запитує, чи все нормально. Тільки в її розумінні нормально — чи він вже нарешті мертвий, чи іще досі живий…

Як? Невже турботлива чарівна дівчина виявилася підлою корисливою аферисткою? При перегляді фільму такий поворот шокує. Й тим самим додає оригінальності сюжету. При цьому повністю нівелює щиру безкорисну любов. Але вона, тобто щира безкорисна любов, дасть про себе знати іще в цьому фільмі…

Підключений до апарату штучної підтримки життя, він виходить із свого тіла. Іще один сильний момент фільму. В нім можна відчитати й вихід за межі тілесного, коли земні турботи вже не цікавлять. Це й певне трактування життя після смерті, а саме цей етап, який іще називають клінічною смертю. Переоцінка цінностей й примирення із неминучим.
Тепер хлопчина – не симпатичний, успішний й казково багатий аристократ із молодою коханою дружиною. Тепер — це нещасна стражденна душа, яка нічого немає: і кохання, ні віри, а тим паче надії… Він лягає на ліжко (у іншій реальності) й заплющує очі. Його життя скінчилося. Та за мить світло знову з’являється. Матуся сидить біля його ліжка й каже, що він мусить жити далі… Вона віддала йому своє серце…

Сьогодні часто чуємо скарги, начебто сучасні фільми й преса є набагато менш «моральними», ніж у давнину. На перший погляд так ті є, бо вульгарність, насилля і порнографія — це мова сучасних ЗМІ. Однак не забуваймо і того, що у радянські часи медіа були одним із найважливіших джерел боротьби проти віри. Газети «Безбожник» і «Атеїст» були створені для того, щоб глузувати з Церкви, Євангелія та релігії, поширюючи неправдиві звинувачення і гидоти проти священиків та віруючих, цитуючи неправдоподібні вірші зі Святого Письма, перекручуючи біблійні події і вигадуючи факти з життя Пресвятої Діви Марії та святих, малюючи на них карикатури.

Ось деякі приклади. «Безбожник», 1926 рік: «Розстріли комуністів, в’язниці, катування і жахи білого терору – це все звалилося на голови робітників з причини великої любові до Пресвятої Діви і через її благодать». Або: «Від дияволів є менше нещастя, ніж від Бога».

Всі газети СРСР вміщували статті, часто у вульгарному стилі, щодо релігії та Церкви. Наприклад: «Без церкви життя більш радісне, без релігійних свят живеться набагато спокійніше»; «Релігія веде війну в світі»; «Провидіння – це спосіб залякати людей; все, що викликає страх, є вигідним Церкві». Стверджувалося, що Ісус не вмів ні читати, ні писати, що нічого не дав людству, науці та не приклав жодних зусиль, щоб створити свою науку, не приніс свободу невільникам. Крім того, уточнювалося, що «найгірша Церква в світі – це Католицька Церква». Висміювалися Пресвяті Дари, Причастя, Таїнства і святі. Нападали на релігійне життя, глузували з чистоти монахинь і священиків. «Хрест — це молоток церкви»; «Дикі осли з довгими вухами, терпеливі й дурні, – це правдивий образ християн, що мають зносити биття і нести хрест».

Не буду згадувати тут неморальних цитат і образ проти Католицької Церкви, але хочу ще коротко нагадати, наскільки Церкву знеславлювала радянська преса. В 1924 році радянське видавництво опублікувало 700000 екземплярів антирелігійної літератури; в 1927-1930 роках — 15505 газет (8000000 екземплярів) і 749 періодики; з 1930 по 1940 роки – 140000000 екземплярів з 1832 антирелігійними заголовками (на 1931 рік було передбачено видати 3500000 таких екземплярів). Газета «Більшовик» в цьому ж році досягла тиражу 3500000 копій. В 1970 році вийшла 7251 газета (140000000 екземплярів) і 5553 періодичних видань 59 мовами Союзу. Атеїстичні видання мали в розпорядженні найкращі машини для друку, добрий папір, фарбу і пріоритет в типографії видавництв. Але найбільш фанатичні атеїсти ще скаржилися, що знання атеїзму не було достатнім. Газета «Совєтская Культура» за 1962 рік: «Неможливо переоцінити значення телебачення як одного з найкращих способів атеїстичної пропаганди, але погано, що ці можливості не використовуються повністю. Запитуємо, чому трансляції, які носять антирелігійний характер, з’являються тільки час від часу, зазвичай в переддень релігійних свят? Тепер вже найвищий час, щоб розпочати телевізійні Атеїстичні новини».

Було знято багато антирелігійних фільмів, коротко- і повнометражних, не кажучи вже про різні атеїстичні діафільми. В Україні існувало 157 кінотеатрів антирелігійного характеру, які вихвалялися, що прийняли більше п’яти мільйонів осіб. Часто фільми демонструвалися в костелах. Також радіо Асоціації Атеїстичних Борців вело свої передачі в 1970 році на всіх радянських радіостанціях 14 мовами; всього ж було 4000 радіостанцій, які поширювали атеїстичну пропаганду.

Якщо ви бажаєте більше дізнатись про віру й мужність католиків в Україні, запрошуємо придбати документальний фільм DVD отця Павла Вишковського ОМІ: «Переслідувана Церква». Київ 2009.

Мета фільму – показати тортури і переслідування римо-католиків в концтаборах. Підпільне життя католиків України у часи СРСР, а також відновлення Церкви в Україні. Тривалість 40 хв. Ціна 10 грн.+ кошт висилки. (Фільм – це додаток до книги: «Переслідувана Церква. Католики України в часи комуністичного режиму»). Ціна книги і фільму разом 22 грн. + кошт висилки.

Заявки надсилайте на адресу:

Католицький Медіа Центр,

вул. Срібнокільська 8/394,

або за тел. (044) 573 79 93.

Е-маіл: vodograj@ukr.net.

Пам’ятати героїчні свідчення віри двадцятого століття означає приготувати майбутнє, забезпечивши міцну основу для надії. Нові покоління повинні знати, яку ціну має віра, що її вони отримали в спадок, аби взяти з вдячністю факел Євангелія і ним освітлювати нове століття. (Іван Павло II, Царице Неба, неділя 7 травня 2000 р.)

Період з 1917 до 1991 року в СРСР позначений слідами крові, пролитої тисячами людей. Вони перенесли старі та нові форми переслідування, на них експериментували ненависть та ізоляцію, насильство і вбивство. В святинях, у концтаборах невинні платили кров’ю лише за те, що вони “віруючі й належать до Католицької Церкви”. Як стверджував Папа Іван Павло II під час свого апостольського візиту в Україну з 23 по 27 червня 2001 р., територія нашої країни є “пам’ятником тисячам християн ХХ століття”. Українська земля увібрала їхню кров, зберегла її, наче зерно, яке при перших променях надії почало давати щедрі плоди.

Ці мученики показали, що християнин – це громадянин Царства Божого. Їх приклад запрошує усіх християн початку третього тисячоліття бути в свідками віри, тому що як повчає Папа в Посланні “Redemptoris missio”: “сучасна людина слухає з більшою готовністю свідчення, ніж повчання, а якщо і слухає повчання, то тільки тому, що вони є свідченнями” (RМ 42).

У книзі “Переслідувана Церква. Католики України в часи комуністичного режиму” пригадую людей, які страждали за віру, скромних осіб, які ще вчора, живучи серед нас в містах чи селах, хоробро боролись за Христа. У ній показана також діяльність і життя нашої Церкви, яка з великим ризиком пережила в підпіллі період важких випробувань переслідуваннями, допитами в КДБ, ревізією, анулюванням, ліквідацією чернечих орденів і ув’язненням єпископів, священиків та мирян.

З архівних документів, відомо, що з 1918 по 1939 рік переслідування зазнали понад 500 священиків латинського обряду. Багатьох з них засудили на смерть, тому що в ці роки влада хотіла цілковито зліквідувати останні “недобитки кліру”. вироки смерті здійснювались через розстріли, повішання, втоплення, отруєння газом, хімічними засобами та отрутами. Смерть від голоду і депортація також були дуже поширеними методами.

З 1 жовтня 1936 року до 30 вересня 1938 року суд проголосив 36 157 вироків, з яких 30 514 – смертних і 5 643 осіб кинуто у в’язницю. В концтаборах лише за 1937-1938 роки було розстріляно 120 католицьких священиків латинського обряду. Їх історії складають всю історію мучеництва Церкви в ХХ столітті. Серед них найбільшу кількість становлять миряни. Пан Микола Терлецький, за те, що ніс хрест під час похорону свого родича, і за те, що заспівав “Ангел Господній”, був оскаржений у тому, що організував “хресну дорогу” проти радянської влади та після похорону був розстріляний. У парафії Копіївці, де працював отець Фелікс Лубчинський, були вбиті Червоною армією всі його родичі разом з 7 вірними. Тіло його батька, тому що був “батьком священика”, було порубане на шматки і кинуте в колодязь.

Сьогодні в Україні Католицька Церква переживає період оновлення та віри. Люди наближаються до Христа і до Церкви, що врешті не є вже “Церквою катакомб і мовчання”; тепер вона може говорити вільно. Переслідування та атеїстична ідеологія не змогли згасити у віруючих бажання віри і духовного життя.

“Переслідувана Церква. Католики України в часи комуністичного режиму”, Павло Вишковський
320 сторінок. Ціна 15 грн + кошт висилки. Книгу замовляйте за адресою:
м. Київ, вул. Срібнокільська 8 кв. 394, 02095 Київ. Тел. (044) 573 79 93.
Е-маіл: vodograj@ukr.net

]]> http://www.credo-ua.org/2009/03/426/feed/ 0