CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » СOOLтура

Індія: єзуїт проповідує танцем

часопис CREDO — Tue, 08 May 2012 09:02:20 +0000

Отець Саджу Жорж SI належить до Калькуттської провінції єзуїтів. А крім того що він священик, він ще й професійний танцівник. Єзуїти «вбудовуються» в культуру Індії починаючи з XVII століття, і те, що робить о.Саджу, може слугувати яскравим (справді яскравим) прикладом інкультурації. Комусь не подобається такий вид проповідування, а хтось, навпаки, у захваті.

Отець Саджу Жорж захистив докторську дисертацію на тему «Релігійні основи індійського танцю». Його науковим керівником був о.Ананда Амалодос з університету Мадраса. Отець Саджу пояснює: «Індійський класичний танець є вираженням релігійного та філософського спадку Індії. Він охоплює собою всю сутність, душу й тіло, і розглядається як одна з форм молитви. Древня індуїстська традиція навіть сприймає танець як шлях до спасіння (Садхана). Душа шукає в собі засоби для реалізації свого прагнення з’єднатися з Універсумом».

Отця Саджу надихають слова Апостола Павла: «Ваше тіло – храм Святого Духа. Тож прославляйте Бога у вашому тілі» (1 Кор 6,19-20). Танцюючи, о.Саджу своїм тілом возносить славу Воскреслому. Свій танець він перетворює на молитву: «Ти, Творець усієї краси і всього доброго, зроби так, щоб я міг любити Тебе і прославляти Тебе вічно. Нехай моє тіло відображає Твою божественну благодать. Дозволь мені, Господи танцю, допасовувати мої рухи до Твоєї мірки, безперервно танцювати у близькості з Тобою, яка постійно зростатиме. Своїм воскресінням Ти підносиш людину, що впала. Нехай мій танець буде вираженням радості. Я хочу невпинно повторювати Твої слова: любіть один одного, як Я вас полюбив, – до тієї миті, коли я вийду на вічну сцену, аби танцювати з Тобою назавжди».

Танець, чи то класичний балет, чи індійська хореографія, вимагає майстерного володіння тілом. Індійський танцівник повинен бути ще й майстром пантоміми. Він повинен уміти надавати своєму обличчю вирази дев’яти емоцій і відтворювати руками десятки жестів. Західний танець тренує тіло у гармонійному просторовому русі, тоді як індійський класичний танець розповідає історію за допомогою міміки, поз і жестів, значення яких зафіксоване традицією.

Репертуар о.Саджу охоплює, наприклад, викладені мовою танцю «Отче наш», «Пресвята Трійця», «Воскресіння Христове», «Радуйся, Маріє», «Ісус цілитель», псалми. Якщо глядачі правильно «налаштовані», то вони можуть розділити виражені в танці почуття самого Бога. Ідеться не так про те, щоб переживати емоції, як про те, щоб розчинитися у трансцедентному, – те, що можна визначити як містицизм.

Джерело покликання о.Саджу до проповідування танцем – у його родині. Він перейняв християнську віру від своїх батьків, а любов до танцю – від своєї сестри, професійної танцівниці. Священство і служіння танцем у ньому добре суміщаються. А документ «Наша місія і культура», прийнятий 34-м Генеральним капітулом Товариства Ісуса, де наведено слова Папи Павла VI «прірва між Євангелієм і культурою, беззаперечно, є трагедією наших часів» (Evangelii nuntiandi 20), укріплює о.Саджу в його покликанні.

Отець Саджу охоче посилається на французьких єзуїтів – піонерів класичного балету при дворі Людовика XIV. Отець Клод-Франсуа Менестрьєр (1631–1705) цікавився теорією і технікою балету, розробив критичне мистецтво танцю.
Глобалізація культури і швидкий розвиток засобів комунікації загрожують мовам і традиційним культурам. Місцеві Церкви зараз мають за завдання гарантувати їх виживання. Отець Саджу відзначає, що так було не завжди: «Від самого початку, під впливом іноземної церковної влади, рання Церква в Індії приділяла небагато місця використанню тутешніх мистецтв, таких як танець і музика. За останні роки це становище змінилося. Ми використовуємо місцеві мови для служіння св.Мес. Танець відіграє дедалі важливішу роль під час громадських свят».

Чи може священик свідчити свою віру в Ісуса Христа через індуїстське мистецьке вираження? Отець Саджу не вбачає у цьому жодної проблеми: «Танець – це мистецтво універсальне. Танцем я спілкуюся зі своїм оточенням, ані найменшою мірою не зраджуючи свою віру. Я залишаюся в єдності з Ісусом Христом, через якого йду до Бога. Коли я в Христі, а Христос у мені, то я перебуваю в Богові, а Бог – у мені. Ісус Христос – Боголюдина, Бог став людиною. Він повністю принизив себе, аби стати одним з-посеред нас. Як соратник Ісуса, я з допомогою танцю єднаюся з моїми братами та сестрами всіх віросповідань, зі знедоленими і позбавленими любові, – аби провадити їх до пізнання Бога і поклоніння Йому».

Тим, хто зазнає культурного шоку, дивлячись на проповідь мовою танцю, можна порадити не поспішати з засудженнями та обуреннями, мовляв, «що ці пособорні католики виробляють». Питання інкультурації постало не сьогодні; зрештою, Франциск Ксаверій, великий апостол Сходу, ходив у Японії в одязі буддійського вчителя, бо його так краще сприймали як проповідника. А така прекрасна тема, як «Бог танцю», Lord of the Dance , знана, наприклад, в Ірландії, яка не має спільних культурних коренів з Індією.

Христа можна і потрібно проповідувати найрізноманітнішими способами!

За матеріалами: jesuites.com

За участь у підготовці матеріалу – подяка Наталії Субботіній

З історії Сікстинської капели: крісло на двох

часопис CREDO — Sat, 05 May 2012 06:31:27 +0000

Час від часу в історії музики трапляється, що хтось починає вважати себе єдиним законним носієм вищої творчої інстанції. Ця позиція майже ніколи не призводила ні до чого доброго. Розповімо про Доменіко Мустафу і Лоренцо Перозі.

Зазвичай у таких ситуаціях беруть участь два протилежно налаштовані угруповання. З одного боку – ті, хто зітхає за «старими добрими часами», коли «мистецтво було серйозною справою, і ми, хлопчаки, вчилися – на відміну від тих, хто сьогодні не користується уявою». А з іншого боку – завзяті прихильники сучасності, «треба звільни місце для молодим, бо майбутнє належить їм».

Наприкінці ХІХ і в перші десятиріччя ХХ століть такий підхід призвів до конфлікту двох поглядів на інтерпретацію і творчість у духовній музиці. По один бік опинилися ті, хто привносив у літургію стилі, типові для оперної музики, і серед них маестро Папської хорової капели Доменіко Мустафа. По другий бік – поборники повернення до чистоти григоріанського хоралу та поліфонії Палестріни, серед яких був і наступник Мустафи – Лоренцо Перозі.

Починаючи з 1898 року вони одночасно кілька років поспіль обіймали посаду директора, на яку молодого вихідця з Тортони призначив Папа Лев ХІІІ, оскільки Мустафа періодично самоусувався від своїх обов’язків, і зрештою подав у відставку з огляду на суперечки стилістичного характеру.

Посередництво було майже неможливим, але до такої спроби – з мистецького погляду – вдався музикант найвищого класу, Ференц Ліст. Він упродовж 20 останніх років свого життя отримував від Рима невеликі замовлення, і весь цей час намагався злити воєдино старовинний стиль і сучасне оркестрування, написавши шедеври, які надовго пережили критику його недоброзичливців.

Початок цієї історії можна віднести приблизно до першої половини ХІХ ст., коли в Німеччині, у Регенсбурзі, рушив процес перегляду стилю Палестріни.

Німецький священик і видавець Карл Проске, один із найбільших знавців церковної музики, автор чотиритомної праці «Musica Divina», заснував своїми виданнями, взятими з джерел XVI і XVII століть, справжнісіньку традицію інтерпретації, базовану не на оригінальних текстах Палестріни, а на їх пізніших редакціях.

«Майже через два століття після смерті Палестріни, – пояснює Роджер Обер у своїй «Історії Церкви», – друкарня сімейства Медичі в Римі (заснована кардиналом Фернандо Медичі та Дж. Б. Раїмунді) видала Римський Градуал, у якому григоріанські мелодії були оброблені відповідно до принципів нового часу. Це видання, яке зараз не викликає особливого інтересу, було прийняте до виконання у Мехелені 1848 року, але історичного значення набуло тільки внаслідок його передруків регенсбурзьким видавництвом Pustet, починаючи з 1871 року. Натхненником і пропагандистом цієї ініціативи був священик Франц Ксавер Харбель (1840–1910), який, кілька разів побувавши в Римі, став 1871 року капельмейстером Регенсбурзького собору, де 1874 року заснував школу духовної музики».

Попри те, що вже тоді виникали сумніви щодо історичності видання Медичі, ватиканська Конгрегація богослужіння і дисципліни таїнства надала видавничому дому Pustet привілей друку Римського Градуалу на 30 років. Це вельми вплинуло на процес творення музики подальших десятиріч. Шерег музикантів написали музику в цій манері. Крім того, згаданий Р. Обер, ретельно відновлюючи хід подій, цитує публікацію в бамберзькій газеті Katholikentag про те, що 1868 року священик Франц Ксавер Вітт (1834–1888) «заснував Генеральну асоціацію св.Цецилії для німецькомовних країн, яку за два роки, 1870-го, Пій ІХ затвердив як організацію папського права з кардиналом-покровителем. Папське послання містило устав асоціації, про головне завдання якої було сказано так: “Григріанський спів, або cantus planus, належить повсюдно зберігати з великою ревністю. Поліфонічний спів (сantus figuralis) старих і нових композицій належить заохочувати в рамках церковних законів”».

Виконання творів деяких композиторів мало обмежувальний характер, художні досягнення були вельми скромні. Натомість шкоди було завдано значної, оскільки виник своєрідний канон, якого належало рабськи дотримуватися, що стало причиною тривалого застою в музичній творчості. Від Палестріни взяли й історично закріпили форму, видаливши оригінальність.

«Якщо раніше церковну музику критикували за те, що вона містила в собі елементи симфонії та опери, то тепер, відділивши “церковну музику” від “світської”, Церква взагалі відгородилася від світу», – пише Обер. Хто не дотримувався визначених правил (наприклад, бельгійський композитор Едгар Тіннель, який до самої смерті 1912 року продовжував займатися інструментальною музикою), мусив змиритися з тим, що їхні твори мало виконуються.

У той час як у Регенбсурзі гадали, що питання вирішене раз і назавжди, – у Франції, в бенедиктинському абатстві Солем думали інакше. Жозеф Потьє (1835–1923) за дорученням свого настоятеля Проспера Гверагнера глибоко вивчав григоріанський спів, аби спробувати відновити принципи григоріанської традиції та очистити її від елементів віртуозності, які загрожували зруйнувати початковий дух цих творів. Така позиція відверто контрастувала з теоріями німців, і виникло жорстке протистояння.

Невдовзі (1882) в Ареццо відбулася наукова конференція, присвячена григоріанському співу, на якій, зокрема, було представлено напрацювання Солемського абатства. Реакція була миттєвою.: Конгрегація богослужіння і дисципліни таїнств підтвердила законність регенсбурзького видання Римського Градуалу.

А як добіг кінця термін привілеїв для видавничого дому Pustet, становище не те щоби змінилося – все разом стало складнішим. Кожна з двох шкіл продовжувала проголошувати себе носієм традиції, і це породжувало вельми жваву дискусію. В той період естетичні суперечки про те, якою має бути католицька літургійна музика, стали одними з найцікавіших в історії, і в них, безперечно, відбився дух часу.

Так, зокрема, представники асоціації св.Цецилії пропонували повернутися до первісної чистоти церковного співу, спираючись на теорії французьких бенедиктинців із Солемського абатства. Їм історія музики зобов’язана тим, що вони вчасно побачили прірву, яка постає між класичною і романтичною музикою в літургійних діях. Але спроба вирішення цієї проблеми була половинчаста: достатньо згадати негативні відгуки про творчість Антона Брукнера.

Наприкінці ХІХ ст. цей рух поширився майже по всій Європі, попри те, що стикався з перепонами, тим сильнішими, чим глибше були вкорінені принципи панівної тоді оперної музики.

Наприклад, в Італії, де вплив творчості Верді був дуже сильний, виявилося, що викоренити використання оперних мелодій та інструментів симфонічного оркестру з літургії вельми складно. Тоді перейшли до чітких директив, написаних чорним по білому, таких як Положення про духовну музику в Італії. В цьому документі (1884) підкреслювалося, що «крім органу, дозволено використовувати тільки труби, флейти, барабани та їм подібні інструменти, які в давнину використовувалися народом Ізраїля».

Потім був папський документ motu proprio «Inter pastoralis officii» (1903) Пія Х, з якого розпочався новий етап у розумінні григоріанського хоралу. Мета документа полягала в тому, щоб роз’яснити значення співу в літургії та закликати до слідування його первісному духові, чому сприяє науковий підхід французьких монахів із Солемського абатства.

Одним із натхненників папського листа motu proprio був Лоренцо Перозі, який з усіх сил підтримував діяльність асоціації св.Цецилії, що привело до зміни стилю, що панував у Сікстинській капелі до нього. Хоча не можна сказати, мовляв, прибічники асоціації перемогли, тим більше що маестро був пізніше звинувачений деякими критиками у тому, що не дотримується правил, які сам же і впровадив. Йому дорікали, що він пише музику в занадто «хроматичному» стилі, тому самому, який цей рух намагався викоренити.

Позиція Перозі була представлена як суперечлива, тоді як насправді в художньому плані вона була послідовна. Подібно до того, як старовинну музику належить виконувати, дотримуючись критеріїв того періоду, коли вона постала, то так само сучасну музику потрібно писати у відповідності до стилю свого часу, беручи до уваги вимоги літургії та поставлену мету.

Перозі був дуже багатогранною особистістю, які історики надаремно пробували віднести до тієї чи тієї категорії. І, можливо, саме тому, що він не вписувався у звичні рамки, про нього надовго забули.

Радио Ватикана

Михайло Кононов: «Призначення мистецтва – не спускатися до глядача, а піднімати його»

часопис CREDO — Wed, 25 Apr 2012 17:05:02 +0000

Сьогодні, 25 квітня, – день народження народного артиста Росії Михайла Кононова. Здавалося б, що це за спомин для католицького веб-ресурсу? Католиком не був і навіть не грав їх у кіно. З усіх «дотиків» до теми релігії в його біографії була тільки епізодична роль Фоми у Тарковського, в фільмі «Андрій Рубльов».

Просто я думаю, що «у Бога повсюди є свої люди». І з нагоди дня народження Михайла Івановича дозволю собі трошки його процитувати.

Якщо для когось ім’я Кононова мало що говорить (цілком може бути), то старші хай згадають учителя Нестора Івановича з «Великої перерви», а молодші – інопланетянина Криса («Гостя з майбутнього»), садівника Зінзівера («Персні Альманзора»), чудесного Конселя із «Капітана Немо», Яшку-Писаря з казки про «Фініста – Ясного Сокола»…

Його герої не такі скульптурно-виразні, щоб кидатися у вічі, але вони завжди милі. А крім того, вони завжди дуже професійно зіграні. Професійна чесність і відповідальність позначали ціле життя цього артиста.

Славу йому приніс фільм «Начальник Чукотки» – але він не дав славі себе задурити. І фільм йому не подобався. Так само як широко визнана «Велика перерва». «Якщо говорити про визнання у професійних колах, – казав він, – то великий успіх мені принесла невеличка роль Фоми у картині “Андрій Рубльов”. А масовий успіх, якими позначені “Велика перерва” або “Гостя з майбутнього”, мене не хвилює… Прочитавши сценарій “Великої перерви”, я просто жахнувся, і сказав собі: ну, якщо я і це зможу подолати, то я добрий актор». У своїх спогадах актор писав: «У багатосерійці “Велика перерва” зібрався весь квіт чотирьох поколінь акторів, починаючи від популярних народних і закінчуючи тими, хто щойно закінчив театральне училище. Мені доводилося виправдовувати фантасмагоричні ситуації і безглуздий текст. Про “Велику перерву” багато писали, і вона з успіхом пройшла за кордоном. Ось якої сили таланти були тоді в Росії. Будь-яка маячня у їхньому виконанні виглядала милою і чарівливою, а головне – щирою».

Так, він судив ці фільми дуже суворо. Він, актор доброї школи, однокурсник Даля, кінематограф після 1990-х називав «самодіяльністю» і відмовлявся зніматися, хоча й був гранично бідний. Навіть деякий час продавав газети в метро.

«Бачите, – казав він, – я дещо інакше вихований: я спираюся на заповіді, з якими наше покоління ставилося до мистецтва. Тому я відчайдушно НЕ знімаюся в пропонованих серіалах. Я читаю сценарії і сахаюся: це щось зі сфери “жахів”! Настільки все непрофесійно і безглуздо, що я не маю права дозволити собі зніматися в такій дурі. На одній кінопробі я навіть розридався. Всі гадали, що я ридав, “входячи в образ”, а я ридав від жаху сьогоднішнього кінематографа, сьогоднішнього телебачення. І від ролі відмовився, попри великі гроші, що там пропонувалося. Не можна виходити до глядача на такому низькому моральному й інтелектуальному рівні. Бачите, нас учили ставитися до своєї справи інакше. Якщо йти на поводу у глядача, можна взагалі заблукати. Що зараз і спостерігаємо в кіно й та телебаченні. Ми можемо доречно й недоречно продемонструвати голий зад. Але це ж антимистецтво, антиестетика. А ми не повинні підтримувати ні порок, ні масовий психоз. Інакше наша професія не потрібна. Не потрібні ні художники, ні письменники». Від участі в серіалі «Полуничка» Кононов відмовився, пояснюючи, що акторська честь подібна до офіцерської.

Отож і я думаю, що хто всім своїм життям чесний і тримається правди, той – Божий. Навіть якщо про вираження віри такої людини всьому світові не відомо. «Покажу тобі віру з діл моїх», казав апостол Яків…

«Щось мені завжди допомагало виходити з різноманітних халеп. Мій ангел?… Хто ти? Може, образ ікони, який мені привидівся у дитинстві під час операції. Або безконечна любов, милосердя і жалість до людей, хто не зміг подолати страху перед стихією чи злою людиною?» – писав Михайло Кононов в автобіографічному рукописі. Спогади, на жаль, не вийшли книжкою, бо видавці хотіли, щоб він сам оплатив публікацію. Але деякими цитатами можна поділитися.

Бо він правий: мистецтво повинно провадити людей, а не йти на поводу примітивізму. І правий у тому, що ставився з жалістю до людей, які піддалися тискові.

З днем народження, Михайле Івановичу.

За матеріалами: chtoby-pomnili.com

У Гентського вівтаря з’явився свій сайт

часопис CREDO — Mon, 23 Apr 2012 12:45:43 +0000

Група європейських і американських учених за фінансової підтримки Фонду Гетті відкрила сайт «Ближче до Ван Ейків: досліджуючи Гентський вівтар». Там можна роздивитися деталі шедевра XV століття, написаного братами Ван Ейками.

На інтерактивному сайті викладено зображення частин Гентського вівтаря у високому розрішенні. Таким чином учені всього світу дістали відкритий доступ до твору Ван Ейків. Окрім того, що на сайті можна розглянути зображення, написані на дерев’яних панелях як із зовнішнього, так і з внутрішнього боку, там також можна побачити і нижні шари живопису, які «відкрилися» після зйомки у рентгенівському промінні.

Гентський вівтар створений на замовлення Йоса Вейдта для сімейної каплиці св.Йоана Богослова у м.Генті (нині – Бельгія). Напис на вівтарі повідомляє, що працю над ним розпочав Хуберт ван Ейк, а завершив її його брат Ян. Вівтар освячений 1432 року. Він складається з 24 панелей, на яких зображено 258 людських фігур. Висота вівтаря у центральній частині досягає трьох з половиною метрів, ширина в розкритому вигляді – п’яти метрів.

1566 року, під час боротьби Фландрії проти Іспанії, вівтар перенесли з домашньої церкви у башту собору св.Бавона, потім у ратушу. Протестанти, які перемогли в Генті, вирішили подарувати вівтар англійській королеві Єлизаветі. Спадкоємець замовника вівтаря, однак, домігся, щоб вівтар залишився в Генті. Після переходу влади до католиків 1584 р. Вівтар установили на попередньому місці.

Бельгійські фашисти збиралися подарувати весь вівтар Гітлеру. 16 травня 1940 р. вівтар на трьох вантажівках було вивезено у Францію і поміщено на збереження у замку По. Звідти його первезил в Париж і об’єднати з художніми цінностями, відібраними для музею Гітлера у Лінці та приватної колекції Герінга. Наприкінці війни, 10 квітня 1945 р., до Зальцбурга прибуло кілька вантажівок із важкими ящиками. Гауптштурмфюрер СС Гельмут фон Гуммель із помічниками штабу Розенберга вирішили знищити все звезене у шахтах. Група австрійських партизанів зуміла взяти шахти під контроль.

8 травня 1945 р. Третя американська армія захопила шахти. Вівтар доставили в Мюнхен, а 20 серпня 1945 р. він повернувся в Бельгію.

Сьогодні, завдяки Всесвітній мережі, його можна побачити на спеціально створеному сайті, повідомляється у групі Et cetera Вконтакті.

Склепіння храмів

часопис CREDO — Sat, 14 Apr 2012 12:48:57 +0000

Доповнюється

Фотограф David Stephenson створює серію світлин склепінь храмів.

Troyes Cathedral, Troyes, France, 2008

Chapter House, York Minster, York, England, 2006

San Lorenzo, Turin, Italy, 1997

Santa Maria Assumpta, Sabbionetta, Italy, 1997

Pantheon, Rome, Italy, 1997

Sant’Ivo alla Sapienza, Rome, Italy, 1997

Octagon, Ely Cathedral, Ely, England, 2006

Nave, Hieronymite Monastery, Belém, Portugal, 2003

St. Hugh’s Choir, Lincoln Cathedral, Lincoln, Engl, 2006

Choir, Gloucester Cathedral, Gloucester, England, 2006

Choir, King’s College Chapel, Cambridge, England, 2006

myreport.com.ua /
davidstephensonart.com

Рицарський роман ХХІ століття

часопис CREDO — Sat, 17 Mar 2012 12:53:49 +0000

Теза перша – нам таки живеться краще, бо виходять друком книжки, про які в пору (мого) радянського дитинства не було сенсу навіть мріяти. Християнські книжки. Теза друга – я страшенно люблю розповідати про добрі, цікаві речі, а надто коли вони походять від моїх друзів.

Синтез: представляю вам сьогодні дитячу-недитячу казку-неказку, християнську католицьку повість для дітей і не тільки, яку написав Антон Дубінін , домініканський терціарій із Москви: «Історія моєї смерті».

Можна не лякатися назви. Це, певною мірою, третя теза: далеко не завжди назва, яка спершу викликає підозру, говорить про щось погане. (Для мене самої вражаючим прикладом цього стала книжка «Диявол носить Prada», абсолютно не диявольська і дуже правильна.)

Представляти книжку друга – справа нелегка. Тому я процитую кілька абзаців зі вступу. Як на мене, вони відзначають дуже важливі речі в літературі загалом і сьогоднішньому красному письменстві зокрема.

«Що має думати людина, бачачи перед собою книжку, повну справ дивних і небувалих? Книжку, в якій є страшні чаклуни, лісові розбійники, прекрасні дами й відважні рицарі? Ясне діло, вона подумає: «О, чергова фентезятина». Але помилиться: «Історія моєї смерті» не належить до жанру фентезі. Перед нами справжній рицарський роман. Це і сповідь героя, і його щоденник, і захоплива історія кохання, вірності та зради.

Фентезі мало-помалу привчило нас, що відьми й чаклуни – така само професія, як лікар або кравець, кожна випущена стріла обов’язково влучає в ціль, а герой завжди сміливий і йому таланить, навіть якщо спершу він видавався пришелепкуватим. Жити у світі фентезі, якщо ти головний персонаж, – хоч і клопітно, але доволі принадно: знай собі борися зі світовим злом, і твій супротивник – Найзліший Злець усіх часів і народів – неминуче програє і помре страшною смертю. Не всі книжки, написані у жанрі фентезі, настільки прямолінійні: «Сили Добра – проти Сил Зла, Добро в білому, Зло в чорному, не переплутай». Але майже в усіх них так чи інакше йдеться про всемогутність, надлюдські можливості у спокусливо прекрасному або невимовно похмурому світі. На дрібниці розмінюватися не варто; якщо головний персонаж кого і рятує – то одразу все королівство, а ще краще – Всесвіт (ну а заодно – героїню, найкращу і найвідважнішу дівчину, наречену героя).

А що таке рицарський роман? Пригоди рицаря в ім’я певної мети. Щось стається, і рицар вирушає в путь, і бореться з різними видами зла. Від фентезі цей жанр відрізняється головним: герой діє у недосконалому світі, але цей світ належить Господу. Рицар ніколи не стане рятувати цей світ, бо в цьому немає потреби: світ уже спасенний Тим, Хто незмірно вищий за будь-кого з рицарів. Істинний рицар не ставить себе на місце рятівника (Спасителя), він просто прагне наслідувати Його – і, як належить доброму християнину, взявши за взірець Того, Хто досконалий, він сам стає взірцем для інших.

Ерік, програвши все, однак залишається переможцем. Головну битву виграно, і хоч не він це зробив, але без нього нічого б не вийшло. Ерік проходить шлях справжнього християнина, це парадоксальний і алогічий шлях, якщо дивитися на нього з точки зору земної логіки. Він втрачає все – стає вигнанцем, волоцюгою, майже калікою, його давно вважають мертвим і моляться за нього як за покійника, але саме цієї миті він раптом осягає спокій і, сповнившись любові, дивується, який же нещасний він був раніше – здоровий, красивий і всіма шанований.

А що ж «злі» персонажі? Парадоксальна справа: повністю негативних персонажів ми не знаходимо. Ніхто з них не коїть зло заради зла. Той, хто необдумано відкрив своє серце злу, виявляється непоправно обманутим; перша жертва злого чаклуна – завжди сам чаклун. І все-таки зворотній шлях для нього не закритий, покаяння можливе.

Це не примітивне повчання, а дотримання історичних реалій. Антон Дубінін, письменник і історик, вводить нас у світ, де мислять інакше. Людина Середньовіччя могла бути героєм, злодієм, боягузом, святим або останньою падлюкою (як і тепер). Але ніколи і за жодних обставин вона не могла бути атеїстом. Її позиція щодо Церкви могла бути якою завгодно, навіть шалено ворожою, але при цьому вилучення Господа із «системи координат» було неможливе. У наш час питання віри – особиста справа кожного, але уявіть собі людину, яка на повному серйозі заперечує наявність сонця або зміну пір року. Це або брехло, або божевільний. Бог у середньовічній Європі – не абстрактна ідея, а постійна живлюща сила, джерело добра і благодаті, гранично конкретний і близький кожному Спаситель світу. Жоден, навіть найстрашніший грішник не може бути Ним відкинений, якщо лиш людина справді розкаюється і щиро прагне направити сподіяне зло.

Замовити можна на Озоні,

прочитати на – Самвидаті.

Михайло Барабаш: Присутність

часопис CREDO — Wed, 07 Mar 2012 12:48:35 +0000

Галерея ICONART запрошує на відкриття виставки Михайла Барабаша «Присутність», яке відбудеться у Львові 8 березня о 16.00 год.

Мета проекту – актуалізувати питання віднайдення особистого внутрішнього сакрального простору. Відправна точка – запитання – «наскільки я перед собою щирий?», і саме від того, як ми відповідатимемо на нього залежить наше сприйняття даної інсталяції. Авторові йдеться не стільки про наявні паралелі до традиційного сакрального мистецтва, скільки про унаочнення теми відвертості, щирості перед самим собою. Ця тема особливо актуально звучить саме на початку Великого Посту.

Аби нав’язати виразні візуальні паралелі, автор використовує у своїх об’єктах дошку, світло свічки та золотий фон, а разом з тим по новому інтерпретує іконографію німбу. Проект пропонує три смислові точки, кожна з яких розвиває основну тему по-своєму.

Об’єкт 1: щирість і досвід. Наскільки можна дозволити собі бути щирим перед самим собою? Наскільки минулий особистий досвід дозволить мені поглянути відверто на себе самого? Чи дозволить? Чи спотворить? Чи здатен я на таку щирість?

Об’єкт 2: я не сам. Питання щирості проблема одночасно суб’єктивна та об’єктивна, адже на це питання кожен відповідає сам, однак відповідають всі, хоча кожен відповідає по-своєму. Іноді ці відповіді подібні, іноді відмінні, але тут завжди присутнє усвідомлення: я не можу відокремитись від інших, я живу серед інших, котрі відповідають перед собою на подібні запитання. Я часто знаходжу відповідь на свої запитання саме в інших.

Об’єкт 3: просвітлення. На кожне запитання рано чи пізно приходить відповідь. Відповіді бувають різними, так само як і наші реакції на них. Іноді це відчуття щастя, а часом – відчуття безпорадності чи смутку. Тим не менше, це відповідь на ключове запитання: “наскільки я перед собою щирий?”, і саме це запитання дає нам силу іти далі.

Виставку Михайла Барабаша «Присутність» можна відвідати з 8 до 25 березня у галереї сучасного сакрального мистецтва «ICONART» за адресою: м. Львів, вул. Вірменська 26, з 12 до 19 год. щоденно, крім понеділка.

Михайло Барабаш,
Маркіян Філевич

«Як кар’єра в Голівуді привела мене до віри»

часопис CREDO — Mon, 27 Feb 2012 11:35:36 +0000

Так називається реферат, підготовлений для цьогорічного конгресу нової євангелізації в Пако Роблес (Каліфорнія, США) черницею-бенедиктинкою Долорес Харт.

У 19 років вона розпочала свою кінокар’єру, знявшись разом з Елвісом Преслі у фільмі «Кохати тебе». Потім було ще дев’ять фільмів, зокрема «Кінг Креол» і «Де ви, хлопчики?» – також з Елвісом Преслі. У величній кінобіографії св.Франциска (режисер – Майкл Кертіс) вона зіграла св.Клару, а через два роки… вступила до монастиря. Нині мати Долорес – настоятелька бенедиктинського абатства Regina Laudis у Вифлеємі (не «справжньому, американському, штат Коннектикут), їй 73 роки. Вона – єдина монахиня серед тих, хто вирішує, кому присудити «Оскара». А цього року серед представлених на «Оскара» фільмів є також документальний, присвячений їй самій.

Монастир бенедиктинок в американському Вифлеємі постав 1947 року. Нині там мешкає 40 сестер. Дні черниць пробігають у ритмі, відпрацьованому за століття бенедиктинської традиції: молитва, спів на прославу Бога, і праця. Абатство має чималу ферму. Сестри розводять овець, лам, велику рогату худобу, дрібну худобу. А ще вони роблять чудовий сир.

Завдяки матері Долорес у цьому монастирі «гостює» літній театр, присвячений пам’яті Гарі Купера та його доньки Олівії. Місця вистачає на 200 глядачів, а сцена та все спорядження були надані монастирю за сприяння Патриші Ніл, відомої актриси кіно, лауреата «Оскара» та інших нагород. Вона, ревна учасниця руху pro life і приятелька Доролес Харт, навернулася на католицизм, а по смерті її поховано на цвинтарі абатства. Театр представляє вельми широкий репертуар, від Шекспіра, Сартра і Чехова до опер, мюзиклів і комедій. Були там поставлені, зокрема, «Скрипаль на даху» і «Вестсайдська історія». У спектаклях беруть участь як знані актори, так і початківці.

Долорес Хікс з дитинства мріяла стати актрисою, як тато. Її батьки були католиками тільки номінально, тож розлучилися, як дівчинці було три роки, і вона не виховувалася в релігійному дусі. Вирішила, що католичка, коли їй було 10 років, зробивши цей вибір самостійно й усвідомлено. Зі світом кіно контактувала з дитинства, бо батько забрав її з собою і переїхав до Голівуду, де знімався. Незабаром і Долорес Хікс дістала пропозицію знятися у фільмі-екранізації музичної кар’єри Елвіса Преслі. Вона взяла прізвище Харт.

Бульварна преса шукала сенсацій, розпитуючи Долорес про позаекранні стосунки з Преслі, бо вона була першою актрисою, яка його в кадрі поцілувала. Долорес завжди заперечувала будь-які домисли. Сьогодні, вже як черниця і з відстані років, вона коментує той поцілунок так: «Якщо пам’ять мене не зраджує, то в ті часи поцілунок на екрані тривав ледве 15 секунд. А тепер це вже всі 40». Про Елвіса вона каже: «Навіть не знала, хто то такий, він ще не був настільки відомий. Дуже мені подобався, бо звертався до мене «міс Долорес», у Голівуді тільки він і Гарі Купер казали так… Елвіс був добрим і чутливим хлопцем, з плином років – дедалі сумнішим і самотнішим. І страшенно нещасливим», – сказала вона в інтерв’ю для «L’Osservatore Romano».

Долорес Харт була зіркою американського кіно у 1950-60-х роках, знімалася, зокрема, з Ентоні Куінном, Робертом Вагнером, Монгтомері Кліфтом.

Мати Долорес не пориває зв’язків зі світом кіно. В абатство Regina Laudis приїздить чимало акторів, які шукають відповідей на питання, що їх непокоять. «Я щаслива, що моя присутність тут є нагодою для їхнього примирення з Богом у спосіб, може, найглибший і найдостовірніший», – сказала черниця в одному з інтерв’ю.

За матеріалами: Gość Niedzielny

При повному або частковому використанні матеріалів гіперпосилання на CREDO обов’язкове.

Умови використання сайту — детальніше

CREDO дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете написати в коментарях.
Коментарі, що не суперечать «Правилам», публікуються вільно.
Коментарі, що порушують «Правила», є образливими, недоречними, містять нецензурні вислови або спам будуть вилучені модератором.
CREDO вітає конструктивну дискусію, але ми залишаємо за собою право не публікувати коментарі які виступають проти шлюбу, родини та вчення Католицької Церкви.
Дякуємо за увагу та співпрацю.

Слідкуйте за оновленнями CREDO у вашій соціальній мережі: Facebook, Вконтакте або Twitter

Щоб малювати, треба мати серце

часопис CREDO — Mon, 20 Feb 2012 16:19:31 +0000

21 лютого о 18.00 у Львові, в галереї ICONART відкривається виставка Олі Ноженко під назвою «Сад Гетсиманський».

Вона народилася з діагнозом «олігофренія, важкі вади зору», мати від неї відмовилася в пологовому будинку. Навчатися розпочала в Добромильській спеціальній школі-інтернаті для дітей з вадами розумового розвитку (Старосамбірщина), де проявилися її здібності до малювання. Уроків образотворчого мистецтва ніколи не брала. Зараз Ольга Ноженко мешкає в Буківському спецінтернаті, а у Львові відбулися вже три виставки її робіт.
Її життя сповнене таких труднощів, з якими пересічна людина ніколи не стикається. Разом із тим, Оля належить до грона «вибраних», чиє покликання – приводити людей до питання про найголовніше в житті…

«Пояснювати мотивацію і способи її малювання виключно психологічними чи побутовими обставинами – це не цілком коректно. Бо чи можна вважати сильний “внутрішній голос” наслідком недуги?» – питає мистецтвознавець Роман Яців. А львівська іконописиця Іванка Крипякевич-Димид так відгукується про роботи Ольги Ноженко: «Творчість Олі пронизана чаром нерукотворності. Пригадую вислів світлої пам’яті Євгена Лисика: “Ходжу по виставках і бачу тонни фарби”. Про Олю такого не скажеш. Є щось таке в її роботах (присутність світла?), що хочеться приглядатися до них, смакувати. Зникає відчуття паперу, фарби, олівця. Залишається: вираз очей, шовкові кучері Христа, важкі складки одягу, зморшкуваті, як яблука, лиця старців».

Виставку Олі Ноженко “Сад Гетсиманський” можна відвідати з 21 лютого до 4 березня у галереї сучасного сакрального мистецтва «ICONART» за адресою: м.Львів, вул. Вірменська, 26, з 12.00 до 19.00 щоденно, крім понеділка.

Софія Палюх

Дизайнерська сукня для Діви Марії

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 05:23:11 +0000

У французькому Ліоні до 25 березня 2012 року діятиме виставка «одягу» Діви Марії з тулузького храму Нотр-Дам де ла-Дорад. Історичні вбрання уславленої французької «Чорної Мадонни» представляє Музей тканин.

Нову «сукню для Діви Марії» парафія замовила 2008 року. Тулузькі вірні здивували весь світ, звернувшись із пропозицією про нове вбрання для Мадонни до найвідоміших дизайнерів. Зокрема, у списку тих, кому пропонували цю роботу, були Крістіан Лакруа, Жан-Шарль де Кастельбажак, Пако Рабан, Соні Рікель, а також італійські модні доми Gucci, Prada i Valentino. На пропозицію відгукнулися Крістіан Лакруа і Жан-Шарль де Кастельбажак. Серед коментарів щодо цієї ситуації є, наприклад, таке: «Цікаво, що Лакруа – єдиний із модельєрів, хто не є содомітом, і з 1974 року живе зі своєю єдиною дружиною Франсуазою Розентіль». Або таке: «Видно, Церква не боїться того, що “диявол носить Prada”» (натяк на відомий фільм і книжку). Так, Церква не боїться – вона запрошує людей світу культури зробити щось добре для Бога і Його Матері.

Базиліка Нотр-Дам де ла-Дорад, тобто «Богородиці Позолоченої», розташована в Тулузі на одній із набережних Гаронни. Її назва походить від латинського deauro і пов’язана з позолоченими мозаїками храму, збудованого на місці колишнього капища Аполлона. Тулузька «Чорна Мадонна» – одна з багатьох у світі, знаних під таким іменем. Як і чимало інших «чорних» (тобто темного кольору) статуй і зображень Діви Марії, тулузька славиться як покровителька врожаїв, вагітних жінок і породілль. Одна з версій каже, що дерев’яні статуї давніх століть часто були покриті спеціальним лаком проти жучків, який з часом робив дерево темним. Звісно, це ніяк не пояснює «темношкірості» всіх знаних у світі Чорних Мадонн.

Представлену статую, як каже легенда, ще в ІІ ст.н.е. виловили в озері «мисливці за тулузьким золотом», викраденого галлами зі святилища в Дельфах. Як образ Богоматері, ця скульптура вшановується з 415 року.

За матеріалами: id2sorties.com

Чому мене переслідуєш?

часопис CREDO — Wed, 25 Jan 2012 04:37:04 +0000

«Навернення св. Павла»
Бартоломе Естебан Мурільйо

Музей Прадо, Мадрид

Савло з Тарсу щойно впав на землю. Проте на його обличчі ми не знайдемо ні болю, ні жаху. Це обличчя містика, натхненного. Савло вслухується у слова Ісуса.

Савло з Тарсу був переслідувачем християн. Він саме їхав у Дамаск, щоб знищити християнську спільноту, яка там виникла. Дорогою, як читаємо у Діяннях Апостолів, «зненацька засяяло навкруг нього світло з неба, і він, упавши на землю, почув голос, що говорив до нього: «Савле, Савле, чого мене переслідуєш?» (Ді 9, 2-5). У цей момент він навернувся і з того часу, вже як Павло, став ревним апостолом Господа.

Дуже переконливо зображені взаємини Павла та Ісуса, Який йому об’являється. Христос з’являється з хрестом у руці та раною в боці, що підсилює Його слова. Зрештою Мурільйо зважився написати ці слова латиною на іконі: «Saule, Saule, quid me persequeris…»

Відразу помітно, що Павло вирішив прийняти благодать навернення. Про це свідчать широко розгорнуті та піднесені догори руки. У цьому жесті немає навіть слідів опору чи відмови.

Хоча це було приватне об’явлення, Ісуса бачили також члени свити Павла. Проте вони зовсім інакше реагують на побачене. Вони нажахані, закриваються.

Навернення св. Павла сталося опівдні. Проте тло ікони Мурільйо занурене у морок ночі. Все тому, що митець хотів створити контраст між світлом, яке сходить з неба, та темним тлом. Темрява також частково приховує обличчя солдат Павла. Це означає, що благодать навернення на них не поширюється.

Довідка

Бартоломе Естебан Мурільйо (Bartolomé Esteban Murillo) – іспанський художник доби бароко, католик, співзасновник севільської академії малярства. Малював релігійні картини, іноді портрети. Багато його картин зараз знаходяться у музеях по усьому світі.

Gość Niedzielny

«Червоні образи»

часопис CREDO — Mon, 16 Jan 2012 12:39:42 +0000

У четвер у львівській галереї ICONART відкривається виставка найбільшої колекції гуцульських ікон на склі Івана Гречка під назвою «Червоні образи».

У другій половині 18 ст. у гірських районах Центрально-Східної Європи народні майстри почали малювати ікони на склі. У 19 ст. це мистецтво досягло розквіту в Богемії, Сілезії, Моравії, Словаччині, Румунії і в нас у Галичині передусім на Гуцульщині.

У збірці Івана Гречка іконам на склі належить головне місце. Це пристрасть колекціонера. І можна зрозуміти чому.

Гуцульські ікони вирізняє особлива палітра, в основі якої яскраве червоне тло. З точки зору стилю – це т.зв. naive art з його спрощеністю, площинністю, безпосередністю і винятковою виразністю образів. В іконографії тут багато західних латинських елементів, крізь які проступає візантійська основа і фантасмагорії фольклору.

В мерехтінні яскравих барв, зірок і квітів ми бачимо Богородицю, яка годує Дитя грудьми або ж простирає мафорій над вірними, щоб захистити; і Святого Юрія на коні, який пронизує змія списом, здобуваючи перемогу; св. Варвару з чашею в руці, яка закликає до Причастя; Пророка Іллю на розмальованій колісниці, якою правлять янголи, возносячи наш погляд на Небо; і бідного Лазаря, якому пси лижуть рани на тлі бенкету багача – це нагадування, що страждання в цьому світі є шляхом до спасіння.

Споглядаючи ці образи ми потрапляємо у втрачений світ автентичних гуцульських хат і церков. Завдяки подвижницькій діяльності Івана Гречка частка цього світу була врятована і сьогодні промовляє до нас.

Виставку колекції ікон на склі «Червоні образи» можна відвідати з 19 січня до 15 лютого у Галереї сучасного сакрального мистецтва «ICONART» за адресою: м. Львів, вул. Вірменська 26, з 12 до 19 год. щоденно, крім понеділка.

Назар Козак

«Говорити з людьми зрозумілою їм мовою»

часопис CREDO — Sat, 14 Jan 2012 07:20:22 +0000

Сталося (у Москві) щось таке дивне: книжка, написана двома католиками, вийшла на перші позиції у списку продажів. Уже другий місяць поспіль відбуваються презентації в Москві та Санкт-Петербурзі. Один з авторів розповідає про книжку і роздає автографи, а другий тільки розповідає, бо він на презентаціях присутній… по скайпу.

Книжку «Польоти сонечка» написали разом (так само по скайпу) московська тележурналістка Ольга Бакушинська та її духівник і друг, нині душпастир аж у Канаді, о.Едуард Шатов. Оскільки о.Едуард далеко, Ольга їздить по презентаціях і дає інтерв’ю. Одне з них не вийшло в ефір з певних неекуменічних причин. Однак залишилась його розшифровка (перша частина/друга частина), якою CREDO було дозволено скористуватися. Деякі моменти українського буття нічим не відрізняються від поглядів москвичів.

Отже, процитую трохи розмову «справжнього живого католика» (так Ольгу представили в запису для радіо) і керівника Редакційної ради порталу «Правкнига.ру» Георгія Гупало.

– Почнемо з найпростішого і, мабуть, банального запитання: про що книжка?

– Про християнство. Не скажу, що вона про католицизм. Її написали двоє католиків, і писали ми про свій досвід. Але все-таки мені здається, що це книжка про християнство, про духовний шлях, який відбуває християнин, ідучи до Церкви, про те, що його там зустріне, які питання перед ним постануть. Мене здивувало, що були дуже хороші відгуки від людей, які називають себе атеїстами або агностиками. І тоді ми зрозуміли: ті проблеми, що ми їх порушували, ті рішення, що ми їх давали зі свого боку, цікаві будь-якій людині, не лише воцерковленій, не лише християнинові. По суті, Бог ставить перед нами одні й ті ж самі питання, незалежно від того, віримо ми в Нього чи ні.

– Ми звикли, що є церковний книжковий світ, і є мирський. Ці два світи і два ринки ніяк не перетинаються. Те, що популярне і розкуповується десятками тисяч примірників у церковних крамницях, геть не продається у світських книгарнях. А тепер ось ваша книжка. Чому раптом християнські книжки стали користуватися популярністю?

– Ми замислювалися над цим, я і о.Едуард. Нам здається, що вельми часто християнська література промовляє до читача незрозумілою йому мовою. Вона говорить правильні речі, але зрозумілі тільки воцерковленій людині, яка вже пройшла певний шлях, розмовляла з досвідченим духівником. Тоді людина починає розуміти термінологію, суть такої літератури. А якщо вона цього шляху не пройшла… Як на мене, з такими людьми варто розмовляти більш зрозумілою для них мовою – так, як ми розмовляємо на побутовому рівні, як би ми говорили при відвертій особистій зустрічі.

До речі, в процесі написання цієї книжки я відкрила для себе багато нового саме у християнському розумінні. Можливість обговорити складні питання просто і з гумором. Ми навіть анекдоти розповідали… А потім уже, коли людина вивчить на простому побутовому рівні такі речі (і при цьому вони не відштовхнуть її своєю складністю, напучуваннями), то вже зможе забратися до якихось серйозніших справ. Ми їх не заперечуємо – ані в православ’ї, ані в католицизмі. Але, гадаю, спершу людину потрібно підготувати. Ми маємо відчуття, що багато людей тягнуться до віри, але при цьому вони не знають, як до неї підступитися, і часто думають, що як вони стануть віруючими, ходитимуть до храму, то їхнє життя зміниться на гірше, на них будуть тиснути, перед ними поставлять багато нерозв’язних задач і правил… що зараз вони живуть добре, а житимуть погано.

– Я з Вами повністю згоден. Це проблема, яка стоїть зараз перед усіма, хто хоч би трохи в темі. Що видавати? Як розмовляти з сучасними людьми? Святі отці будуть актуальні ще сотні років, але це як антикваріат… Але ж коли людина тільки-но приходить до храму, їй потрібно сказати кілька простих слів. А в нас такої літератури немає, точніше – її вкрай мало. Чи мова, чи форма подачі підштовхнули вас до такої книжки?

– Гадаю, також щирість мала значення. Ми не побоялися поставити незручні питання. Нещодавно мені написав католицький священик із Мінська: він спеціально відрядив когось до Москви по десять примірників нашої книжки: «Я даватиму людям її читати, тому що часто мої парафіяни бояться про таке запитувати мене особисто. Нехай вони зрозуміють, що запитувати – можна, і що такі питання мучать не лише їх».

Обмежені обсягом книжки, ми вибирали найгостріші – на наш погляд – питання, зокрема: як виховувати дітей, якщо хтось із батьків воцерковлений, а дитина в певний момент відходить від Церкви, бо приятелі не сприяють тому, щоб вона жила церковним життям. Або: як поводитися, коли людина воцерковлена (тобто вже з певними обов’язками) зустрічається з кимось таким, хто абсолютно не розуміє, чому «до весілля – не можна».

Отак ми поступово йшли за питаннями, які цікавлять людей тут і тепер. У тому числі – розповідали і про власний досвід, якщо такий був, і про досвід нашого воцерковлення. За відгуками, саме це виявилося найцікавішим. Дехто казав, що навіть плакав.

– Дуже цікавою була оцінка з боку православних людей. Хочу процитувати: «Наше уявлення про католиків найчастіше базується на радянських фільмах і бородатих анекдотах, а католицькі храми більшість називає костьолами. Скористатися можливістю і зазирнути в паралельний світ віри було дуже цікаво». Ви радієте такому теплому прийому з боку православних?

– Ми страшенно хвилювалися з цього приводу. Все-таки наша книжка виходила російською мовою в православній країні… Ми чекали доволі байдужої реакції. І були щасливо здивовані. Ми не збиралися протиставляти католицизм православ’ю.

Можу навести приклад. Частенько на катехизу до католицького храму (а щоби стати католиком, потрібна річна підготовка) приходять люди, і на запитання: «Чому ви хочете стати католиком?» відповідають: «Мені не подобається православ’я». З досвіду відомо – така людина не затримається також і в Католицькій Церкві. Ставши католиком, вона побачить ті ж самі проблеми, які від неї наразі приховані. Зіткнеться з тим же самим і скаже – «О, ні». І, як я написала в одному з розділів книжки, – можна податися до протестантів, у них є різноманітні підходи. Але це те, що називається «назло мамі вуха відморожу»… З такої людини не вийшло православного, і католик із неї буде ніякий. Ми дуже хотіли показати саме спільність проблем і цілей. Перед християнством наших часів стоять одні й ті ж самі виклики. Якщо будемо сваритися, битися, звинувачувати одне одного, – нас з’їдять поодинці.

– Давайте повернемося до назви книжки.

– Ми хотіли назвати її «Тепле і холодне», бо книжка має двох авторів, і вони різні. Але видавництво вирішило, що це погана назва. Зрештою, було запропоновано «Польоти сонечка». Ми подумали – а чого би й ні? Сонечко – «божа корівка», вона Божа. Нам стали дарувати різні сонечка, і ми подумали: нехай це стане символом нашої творчої співдружності…

– Я так і знав, що Вам не все відомо. В англомовних країнах сонечко зветься ladybug або lady-beetle. Так ось, слово lady має на увазі Богородицю. Тож «Божа корівка» в англомовних католицьких країнах називається «комашкою Матері Божої».

– Це ж треба! Так приємно, що Ви мені це розповіли… Вийшло випадково, але як же гарно!

– Ну а ще про сонечок – вони дуже корисні комахи. Вони поїдають тлю, і якби цього не відбувалося, в багатьох місцевостях тля пожерла б сади, городи й ліси. Отож, винищувач тлі – теж дуже красивий образ. Ми часто обростаємо тлею, і наші стосунки з католиками, наші погляди, наші упередження вже «мохом поросли». Там розплодилося стільки тлі, яку тепер потрібно якомога швидше з’їсти, щоб ми побачили, як багато нас об’єднує. А об’єднує нас найголовніше – Христос.

– Безумовно.

– Якщо ми це зрозуміємо, то що нам завадить разом боротися зі злом? Дивіться: нинішній світ такий секулярний, такий антихристиянський. Більшість люду зараховують себе до православних, не знаючи навіть підстав християнства.

– У книжці ми говоримо також і про це. До храму часто приходять, вибачте на слові, як до якогось язичницького капища. В разі проблем треба «піти поставити свічку». Кому? Навіщо? Що людині дасть ця свічка? Запитайте – і вам не дадуть відповіді. На жаль, є таке язичництво, яке називає себе православ’ям, таке народне вірування, доволі дивне, яке дозволяє піти і до ворожки, і до храму свічку поставити, і ще щось таке зробити, і паску посвятити на Великдень. Людина приходить до церкви раз на рік. Ні, двічі – ще водичку на Хрещення взяти. І що вона потім з цією водичкою робить? Кропить щось і чекає якоїсь магії. Людина не Бога зустрічає – вона хоче бачити чаклуна, який вирішить її проблеми.

Людина може скільки завгодно називати себе християнином і не бути ним. Ми прекрасно бачимо, чим це завершилось в Америці і Західній Європі, де Церкву доводиться фактично підносити з руїн. Наприклад, у Квебеку, де живе о.Едуард, якщо священик з’являється у колоратці – підкреслюю, не в сутані, а в колоратці, – його одразу ж записують у консервативні мракобіси. Боюся, це результат не тільки поганої якості народу. Народ не може бути поганої якості… Це наслідок помилок Церкви. І зараз, коли я бачу, як Православна Церква, по суті, часто скоює ті ж самі помилки, що їх припускалася в деяких країнах Католицька Церква, то це може викликати внутрішній спротив.

– Не «може викликати», а вже викликає. Причому зараз і у нас, і у вас іде значний відтік віруючих.

– Так, у радянські роки інтелігенція дуже цікавилася Церквою, багато хто прийшов до Церкви саме в той час, навчив своїх дітей. Чому тепер такий відтік? Раніше все це було закрите, люди жили своїми уявленнями про Церкву, а тепер вони побачили лицемірство – таке ж саме у нас, як і у вас. У Росії Католицька Церква – вельми таємнича штука, але є католицькі країни, де вона настільки ж само відкрита для оцінювання, як і Православна – тут. Люди бачать невідповідність того, хто що говорить і як він чинить. І йдеться не лише про ієрархів, а й про пересічних віруючих. Ми, до речі, це обговорюємо з о.Едуардом – коли людина називає себе православним віруючим, а при цьому каже, що він націоналіст, сталініст і комуніст. І каже, що за віру православну вб’є кого завгодно. Хоч смійся, хоч плач. Хіба це не може викликати відторгнення?

Уривок із книжки «Політ сонечка»: з розділу «Батюшки й дівчата»

…Священики доглянуті, напрасовані, в них немає бороди, зате є манікюр. Крім того, вони ввічливі й доброзичливі. Догралися, отці мої! Може, в Європі це і прийнятне, а в Росії охайний і ввічливий мужчина – це ексклюзив. І лізуть дівчата на католицьких священиків, як миші на буфет із харчами…

…Ось вона приходить у храм, і в неї прокидаються глибокі почуття до такого ввічливого… Причому вона знає про таку деталь, як целібат. І якщо вона вважає, що у відповідь на її зізнання він скаже «Я також вас кохаю», то в неї погано з головою і її треба побоюватися. В нього немає варіантів відповіді, бо свій вибір він уже зробив. В принципі, він завжди має відповісти: «Я вірний Церкві». Вочевидь, саме ця вірність і примушує дівчат хвилюватися і докладати старань. А поясни мені, який сенс битися головою об зачинені двері?..

…Це така жіноча психологічна особливість: що менше жінку ми кохаємо… У звичайному житті дівчата зазвичай обережніші, якщо їм не по 15 років. Адже навіть повні дурепи знають, коли вони подобаються чоловікові, а коли ні. А священик – немовби якась «хмарина у штанях», яка не підпорядковується звичним чоловічо-жіночим законам…

…Не знаю. Видно, це таки особливість російського суспільства. Ввічливість і повага до жінки в ньому сприймаються як знаки уваги!

…Та й не повинна дівчина подавати себе, немов на тарілочці…

…Очевидно, вони думають: «Оскільки він в сутані, то він не знає, як це правило діє. Католицький священик – трохи ідіот». Дівчата, він не ідіот, і він знає! Священик, як і будь-який інший мужчина, не звертає уваги на ваші знаки не тому, що він такий тупий, а тому, що це – його «ні».

«October Baby» – фільм, який лікує душі

часопис CREDO — Fri, 04 Nov 2011 12:41:24 +0000

«Цей фільм зцілив частину моєї душі», – так описує свою реакцію на нову кінострічку, що виходить на екрани Америки, Келлі Клінгер, колишня бек-вокалістка у Брітні Спірс. Свого часу жінка зробила два аборти, а нині належить до захисників життя.

Повнометражний фільм братів Джона й Енді Ервінів частково постав на основі реальної історії Джанни Єссен – жінки, яка пережила власний аборт. Героїня кінорозповіді – Ханна, яку грає Рейчел Гендрікс. У пошуках своєї біологічної матері вона відкриває жахливу правду про себе: про те, що вона народилася в процесі аборту. На думку Келлі Клінгер, яка представляє християнську антиабортну організацію «Silent No More Awareness», цей образ правильно показує людину, яка пройшла через велетенську травму на самому початку життя. Хоч цей досвід і не зберігся в її пам’яті, однак він справляє свій вплив на її ставлення до близьких та світу, – відзначає рецензентка.

Попри те, що головна героїня фільму не може відшукати свою біологічну матір, вона вирішує за порадою священика написати на поштівці слова пробачення, адресовані її матері і водночас невдалій вбивці. «Як жінка, що зробила аборт, я справді вірю, що ця сцена у фільмі вилікувала часточку моєї душі. Мені сниться, що я чую: «Прощаю тебе». Може, якогось дня…» – пише Клінгер, навернена прихильниця абортів, нині – матір двох дітей.

Фільм вийшов у прокат у кінотеатрах штатів Міссісіпі, Алабами і Теннесі.

За матеріалами: wiara.pl

У Львові відкриється виставка Олександра Антонюка «На дорозі в Еммаус»

часопис CREDO — Tue, 27 Sep 2011 13:49:24 +0000

У галереї сучасного сакрального мистецтва «ICONART» 30 вересня о 17.00 відкривається виставка Олександра Антонюка «На дорозі в Еммаус».

У живописі Антонюка гармонійно поєдналося індивідуальне розуміння християнської та глибоке усвідомлення юдейської традицій. Відтак тексти Старого Завіту перетворюються на образи, з котрих формується розуміння художником вістки християнства.

Живописна манера Олександра Антонюка виразно індивідуальна – ні навчання на факультеті образотворчого мистецтва Прикарпатського університету ім. Стефаника, ані досвід життя у Берліні (де відбулось декілька персональних виставок художника) не вплинули ґрунтовно на творчу мову Антонюка – його живопис це свідчення особистісного пошуку, в котрому художник залишається сам на сам з дуже непростими темами.

Розвиваючи у своїй творчості теми християнства та юдаїзму, Олександр Антонюк не покликається на ту чи іншу традицію сакрального мистецтва, але намагається витворити власну візуальну мову, котрою «перекладає» і коментує сакральні тексти. Ці полотна доволі далекі від «візантизму», «неоґотики» чи народної ікони.

Живопис Антонюка – це безпосередній досвід читача сакральних текстів, котрий саме з текстів черпає натхнення до витворення власних візуальних образів. Можливо, саме тому в його полотнах так часто трапляються шрифтові композиції – сторінки священних книг світяться крізь зображення. Самотужки вивчаючи іврит, художник переносить цей досвід також у живопис. Така творчість, представивши знані, усталені образи у зовсім іншому світлі, виводить людину з узвичаєного стереотипу думання, дозволяє побачити давно відомі істини у зовсім новому світлі.

Релігійний живопис Антонюка далекий від церковного мистецтва, – тут немає промовистого покликання на традицію, немає доступної для всіх візуальної мови. Натомість тут присутня інтимна розмова про найдорожче. Майже сповідь, незавершена історія власного шляху і власного пошуку. Саме звідси й назва виставки: „На дорозі в Еммаус“ – згадка про євангельську історію, про учнів, що подорожували разом з воскреслим Христом, однак довго не могли впізнати Його.

Виставку Олександра Антонюка «На дорозі в Еммаус» ожна відвідати з 30 вересня до 23 жовтня у галереї сучасного сакрального мистецтва «ICONART» за адресою: м. Львів, вул. Вірменська 26, з 12 до 19 год. щоденно, крім понеділка.

Маркіян Філевич

«Пізнання тепла» Петра Гуменюка

часопис CREDO — Fri, 19 Aug 2011 12:28:22 +0000

За кілька днів, 23 серпня, у галереї сучасного сакрального мистецтва «ICONART» у Львові відкриється виставка Петра Гуменюка «Пізнання тепла». Петро Гуменюк відомий у Львові не лише з творів, представлених на численних виставках, але також як художник театру ім. Л. Курбаса. Виставка «Пізнання тепла» представляє творчість Петра Гуменюка у ділянці сакрального мистецтва — іконопис, станковий живопис та графіка.

Особисте осмислення християнства простежується у творчості художника ще з 80-х років, коли художник працював у реставраційних майстернях Національного музею у Львові. Реставрації давніх ікон Петро Гуменюк присвятив десять років свого життя. Осмислення ікони у цей період відбувалось під впливом визначного мистецтвознавця Віри Іларіонівни Свенціцької. Саме вона відкрила для Петра Гуменюка красу народної ікони.

Наступним поворотним пунктом в сакральній творчості П. Гуменюка стала праця над іконостасом для греко-католицької церкви Богородиці Троєручиці української громади Талінна. Художнику вдалось створити іконостас достосований до середньовічної архітектури, таким чином у мурах романського храму виникло неповторне середовище візантійського літургійного простору. Фотографії цього проекту можна оглянути на виставці.

Сакральному мистецтву Гуменюка властива виразна позаконфесійність — його твори не стверджують якоїсь однієї християнської традиції, а радше сягають основного — Христа. Використовуючи як східну, так і західну іконографію, Гуменюк не відчуває себе обмеженим нею — християнська традиція минулого для нього це добре підґрунтя для власного роздуму та власного пошуку.

У своїх сакральних творах Петро Гуменюк концентрується передусім на темах трагічних, як от «Несіння хреста» чи «Поцілунок Юди». Ймовірно такий вибір продиктований не лише особистісним сприйняттям та переживанням християнства, але також витвореною власною експресивною візуальною мовою. Серед класиків модернізму ХХ ст. Гуменюку найближчі Ернст Кірхнер та Макс Бекман, глибоку спорідненість можна побачити також з живописом Хаїма Сутіна та графікою Тадеуша Кулісєвіча. Серед львівських графіків – Володимир Лобода та Іван Остафійчук. Дошукуючись паралелей у львівському живописі, варто згадати живопис Андрія Гуменюка, брата художника. Обидвох Гуменюків об’єднує не лише близька манера живопису, але також глибоке осмислення і переживання представлених побутових тем в епічному світлі.

У живописі, а також в іконописі Петра Гуменюка відчувається його попередній досвід художника-графіка — дуже виразна форма набирає глибшого звучання за рахунок незвичного кольору. Часто це глухий і напружений колір. Зокрема в живописі художника рідко можна побачити виразний відкритий колір, набагато частіше це колір тіні, котрий передвіщає драму.

Саме тому так важливо було представити на виставці не лише останні живописні та іконописні твори Петра Гуменюка, але й також показати витоки цього мистецтва — їх знаходимо саме у ранній графіці митця. Дуже часто це не «класичні» теми християнської іконографії. Їх сакральний зміст ховається за позірно побутовим сюжетом. Ці графічні твори можна трактувати на різних рівнях — сакральному, локальному, побутовому.

Творчість Петра Гуменюка багатогранна — часто несподівана, часто заворожуюча. Його зацікавлення охоплюють театральний простір, церковне мистецтво і станкову графіку. Галерея «ICONART» особливо рада представити на цій виставці бодай одну ділянку творчих пошуків цього глибокого та вдумливого митця.

Виставку Петра Гуменюка «Пізнання тепла» можна відвідати з 23 серпня до 25 вересня у галереї сучасного сакрального мистецтва «ICONART» за адресою м. Львів, вул. Вірменська 26, з 12 до 19 год. щоденно, крім понеділка.

Маркіян Філевич