CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » СOOLтура

Дизайнерська сукня для Діви Марії

часопис CREDO — Fri, 03 Feb 2012 05:23:11 +0000

У французькому Ліоні до 25 березня 2012 року діятиме виставка «одягу» Діви Марії з тулузького храму Нотр-Дам де ла-Дорад. Історичні вбрання уславленої французької «Чорної Мадонни» представляє Музей тканин.

Нову «сукню для Діви Марії» парафія замовила 2008 року. Тулузькі вірні здивували весь світ, звернувшись із пропозицією про нове вбрання для Мадонни до найвідоміших дизайнерів. Зокрема, у списку тих, кому пропонували цю роботу, були Крістіан Лакруа, Жан-Шарль де Кастельбажак, Пако Рабан, Соні Рікель, а також італійські модні доми Gucci, Prada i Valentino. На пропозицію відгукнулися Крістіан Лакруа і Жан-Шарль де Кастельбажак. Серед коментарів щодо цієї ситуації є, наприклад, таке: «Цікаво, що Лакруа – єдиний із модельєрів, хто не є содомітом, і з 1974 року живе зі своєю єдиною дружиною Франсуазою Розентіль». Або таке: «Видно, Церква не боїться того, що “диявол носить Prada”» (натяк на відомий фільм і книжку). Так, Церква не боїться – вона запрошує людей світу культури зробити щось добре для Бога і Його Матері.

Базиліка Нотр-Дам де ла-Дорад, тобто «Богородиці Позолоченої», розташована в Тулузі на одній із набережних Гаронни. Її назва походить від латинського deauro і пов’язана з позолоченими мозаїками храму, збудованого на місці колишнього капища Аполлона. Тулузька «Чорна Мадонна» – одна з багатьох у світі, знаних під таким іменем. Як і чимало інших «чорних» (тобто темного кольору) статуй і зображень Діви Марії, тулузька славиться як покровителька врожаїв, вагітних жінок і породілль. Одна з версій каже, що дерев’яні статуї давніх століть часто були покриті спеціальним лаком проти жучків, який з часом робив дерево темним. Звісно, це ніяк не пояснює «темношкірості» всіх знаних у світі Чорних Мадонн.

Представлену статую, як каже легенда, ще в ІІ ст.н.е. виловили в озері «мисливці за тулузьким золотом», викраденого галлами зі святилища в Дельфах. Як образ Богоматері, ця скульптура вшановується з 415 року.

За матеріалами: id2sorties.com

Чому мене переслідуєш?

часопис CREDO — Wed, 25 Jan 2012 04:37:04 +0000

«Навернення св. Павла»
Бартоломе Естебан Мурільйо

Музей Прадо, Мадрид

Савло з Тарсу щойно впав на землю. Проте на його обличчі ми не знайдемо ні болю, ні жаху. Це обличчя містика, натхненного. Савло вслухується у слова Ісуса.

Савло з Тарсу був переслідувачем християн. Він саме їхав у Дамаск, щоб знищити християнську спільноту, яка там виникла. Дорогою, як читаємо у Діяннях Апостолів, «зненацька засяяло навкруг нього світло з неба, і він, упавши на землю, почув голос, що говорив до нього: «Савле, Савле, чого мене переслідуєш?» (Ді 9, 2-5). У цей момент він навернувся і з того часу, вже як Павло, став ревним апостолом Господа.

Дуже переконливо зображені взаємини Павла та Ісуса, Який йому об’являється. Христос з’являється з хрестом у руці та раною в боці, що підсилює Його слова. Зрештою Мурільйо зважився написати ці слова латиною на іконі: «Saule, Saule, quid me persequeris…»

Відразу помітно, що Павло вирішив прийняти благодать навернення. Про це свідчать широко розгорнуті та піднесені догори руки. У цьому жесті немає навіть слідів опору чи відмови.

Хоча це було приватне об’явлення, Ісуса бачили також члени свити Павла. Проте вони зовсім інакше реагують на побачене. Вони нажахані, закриваються.

Навернення св. Павла сталося опівдні. Проте тло ікони Мурільйо занурене у морок ночі. Все тому, що митець хотів створити контраст між світлом, яке сходить з неба, та темним тлом. Темрява також частково приховує обличчя солдат Павла. Це означає, що благодать навернення на них не поширюється.

Довідка

Бартоломе Естебан Мурільйо (Bartolomé Esteban Murillo) – іспанський художник доби бароко, католик, співзасновник севільської академії малярства. Малював релігійні картини, іноді портрети. Багато його картин зараз знаходяться у музеях по усьому світі.

Gość Niedzielny

«Червоні образи»

часопис CREDO — Mon, 16 Jan 2012 12:39:42 +0000

У четвер у львівській галереї ICONART відкривається виставка найбільшої колекції гуцульських ікон на склі Івана Гречка під назвою «Червоні образи».

У другій половині 18 ст. у гірських районах Центрально-Східної Європи народні майстри почали малювати ікони на склі. У 19 ст. це мистецтво досягло розквіту в Богемії, Сілезії, Моравії, Словаччині, Румунії і в нас у Галичині передусім на Гуцульщині.

У збірці Івана Гречка іконам на склі належить головне місце. Це пристрасть колекціонера. І можна зрозуміти чому.

Гуцульські ікони вирізняє особлива палітра, в основі якої яскраве червоне тло. З точки зору стилю – це т.зв. naive art з його спрощеністю, площинністю, безпосередністю і винятковою виразністю образів. В іконографії тут багато західних латинських елементів, крізь які проступає візантійська основа і фантасмагорії фольклору.

В мерехтінні яскравих барв, зірок і квітів ми бачимо Богородицю, яка годує Дитя грудьми або ж простирає мафорій над вірними, щоб захистити; і Святого Юрія на коні, який пронизує змія списом, здобуваючи перемогу; св. Варвару з чашею в руці, яка закликає до Причастя; Пророка Іллю на розмальованій колісниці, якою правлять янголи, возносячи наш погляд на Небо; і бідного Лазаря, якому пси лижуть рани на тлі бенкету багача – це нагадування, що страждання в цьому світі є шляхом до спасіння.

Споглядаючи ці образи ми потрапляємо у втрачений світ автентичних гуцульських хат і церков. Завдяки подвижницькій діяльності Івана Гречка частка цього світу була врятована і сьогодні промовляє до нас.

Виставку колекції ікон на склі «Червоні образи» можна відвідати з 19 січня до 15 лютого у Галереї сучасного сакрального мистецтва «ICONART» за адресою: м. Львів, вул. Вірменська 26, з 12 до 19 год. щоденно, крім понеділка.

Назар Козак

«Говорити з людьми зрозумілою їм мовою»

часопис CREDO — Sat, 14 Jan 2012 07:20:22 +0000

Сталося (у Москві) щось таке дивне: книжка, написана двома католиками, вийшла на перші позиції у списку продажів. Уже другий місяць поспіль відбуваються презентації в Москві та Санкт-Петербурзі. Один з авторів розповідає про книжку і роздає автографи, а другий тільки розповідає, бо він на презентаціях присутній… по скайпу.

Книжку «Польоти сонечка» написали разом (так само по скайпу) московська тележурналістка Ольга Бакушинська та її духівник і друг, нині душпастир аж у Канаді, о.Едуард Шатов. Оскільки о.Едуард далеко, Ольга їздить по презентаціях і дає інтерв’ю. Одне з них не вийшло в ефір з певних неекуменічних причин. Однак залишилась його розшифровка (перша частина/друга частина), якою CREDO було дозволено скористуватися. Деякі моменти українського буття нічим не відрізняються від поглядів москвичів.

Отже, процитую трохи розмову «справжнього живого католика» (так Ольгу представили в запису для радіо) і керівника Редакційної ради порталу «Правкнига.ру» Георгія Гупало.

– Почнемо з найпростішого і, мабуть, банального запитання: про що книжка?

– Про християнство. Не скажу, що вона про католицизм. Її написали двоє католиків, і писали ми про свій досвід. Але все-таки мені здається, що це книжка про християнство, про духовний шлях, який відбуває християнин, ідучи до Церкви, про те, що його там зустріне, які питання перед ним постануть. Мене здивувало, що були дуже хороші відгуки від людей, які називають себе атеїстами або агностиками. І тоді ми зрозуміли: ті проблеми, що ми їх порушували, ті рішення, що ми їх давали зі свого боку, цікаві будь-якій людині, не лише воцерковленій, не лише християнинові. По суті, Бог ставить перед нами одні й ті ж самі питання, незалежно від того, віримо ми в Нього чи ні.

– Ми звикли, що є церковний книжковий світ, і є мирський. Ці два світи і два ринки ніяк не перетинаються. Те, що популярне і розкуповується десятками тисяч примірників у церковних крамницях, геть не продається у світських книгарнях. А тепер ось ваша книжка. Чому раптом християнські книжки стали користуватися популярністю?

– Ми замислювалися над цим, я і о.Едуард. Нам здається, що вельми часто християнська література промовляє до читача незрозумілою йому мовою. Вона говорить правильні речі, але зрозумілі тільки воцерковленій людині, яка вже пройшла певний шлях, розмовляла з досвідченим духівником. Тоді людина починає розуміти термінологію, суть такої літератури. А якщо вона цього шляху не пройшла… Як на мене, з такими людьми варто розмовляти більш зрозумілою для них мовою – так, як ми розмовляємо на побутовому рівні, як би ми говорили при відвертій особистій зустрічі.

До речі, в процесі написання цієї книжки я відкрила для себе багато нового саме у християнському розумінні. Можливість обговорити складні питання просто і з гумором. Ми навіть анекдоти розповідали… А потім уже, коли людина вивчить на простому побутовому рівні такі речі (і при цьому вони не відштовхнуть її своєю складністю, напучуваннями), то вже зможе забратися до якихось серйозніших справ. Ми їх не заперечуємо – ані в православ’ї, ані в католицизмі. Але, гадаю, спершу людину потрібно підготувати. Ми маємо відчуття, що багато людей тягнуться до віри, але при цьому вони не знають, як до неї підступитися, і часто думають, що як вони стануть віруючими, ходитимуть до храму, то їхнє життя зміниться на гірше, на них будуть тиснути, перед ними поставлять багато нерозв’язних задач і правил… що зараз вони живуть добре, а житимуть погано.

– Я з Вами повністю згоден. Це проблема, яка стоїть зараз перед усіма, хто хоч би трохи в темі. Що видавати? Як розмовляти з сучасними людьми? Святі отці будуть актуальні ще сотні років, але це як антикваріат… Але ж коли людина тільки-но приходить до храму, їй потрібно сказати кілька простих слів. А в нас такої літератури немає, точніше – її вкрай мало. Чи мова, чи форма подачі підштовхнули вас до такої книжки?

– Гадаю, також щирість мала значення. Ми не побоялися поставити незручні питання. Нещодавно мені написав католицький священик із Мінська: він спеціально відрядив когось до Москви по десять примірників нашої книжки: «Я даватиму людям її читати, тому що часто мої парафіяни бояться про таке запитувати мене особисто. Нехай вони зрозуміють, що запитувати – можна, і що такі питання мучать не лише їх».

Обмежені обсягом книжки, ми вибирали найгостріші – на наш погляд – питання, зокрема: як виховувати дітей, якщо хтось із батьків воцерковлений, а дитина в певний момент відходить від Церкви, бо приятелі не сприяють тому, щоб вона жила церковним життям. Або: як поводитися, коли людина воцерковлена (тобто вже з певними обов’язками) зустрічається з кимось таким, хто абсолютно не розуміє, чому «до весілля – не можна».

Отак ми поступово йшли за питаннями, які цікавлять людей тут і тепер. У тому числі – розповідали і про власний досвід, якщо такий був, і про досвід нашого воцерковлення. За відгуками, саме це виявилося найцікавішим. Дехто казав, що навіть плакав.

– Дуже цікавою була оцінка з боку православних людей. Хочу процитувати: «Наше уявлення про католиків найчастіше базується на радянських фільмах і бородатих анекдотах, а католицькі храми більшість називає костьолами. Скористатися можливістю і зазирнути в паралельний світ віри було дуже цікаво». Ви радієте такому теплому прийому з боку православних?

– Ми страшенно хвилювалися з цього приводу. Все-таки наша книжка виходила російською мовою в православній країні… Ми чекали доволі байдужої реакції. І були щасливо здивовані. Ми не збиралися протиставляти католицизм православ’ю.

Можу навести приклад. Частенько на катехизу до католицького храму (а щоби стати католиком, потрібна річна підготовка) приходять люди, і на запитання: «Чому ви хочете стати католиком?» відповідають: «Мені не подобається православ’я». З досвіду відомо – така людина не затримається також і в Католицькій Церкві. Ставши католиком, вона побачить ті ж самі проблеми, які від неї наразі приховані. Зіткнеться з тим же самим і скаже – «О, ні». І, як я написала в одному з розділів книжки, – можна податися до протестантів, у них є різноманітні підходи. Але це те, що називається «назло мамі вуха відморожу»… З такої людини не вийшло православного, і католик із неї буде ніякий. Ми дуже хотіли показати саме спільність проблем і цілей. Перед християнством наших часів стоять одні й ті ж самі виклики. Якщо будемо сваритися, битися, звинувачувати одне одного, – нас з’їдять поодинці.

– Давайте повернемося до назви книжки.

– Ми хотіли назвати її «Тепле і холодне», бо книжка має двох авторів, і вони різні. Але видавництво вирішило, що це погана назва. Зрештою, було запропоновано «Польоти сонечка». Ми подумали – а чого би й ні? Сонечко – «божа корівка», вона Божа. Нам стали дарувати різні сонечка, і ми подумали: нехай це стане символом нашої творчої співдружності…

– Я так і знав, що Вам не все відомо. В англомовних країнах сонечко зветься ladybug або lady-beetle. Так ось, слово lady має на увазі Богородицю. Тож «Божа корівка» в англомовних католицьких країнах називається «комашкою Матері Божої».

– Це ж треба! Так приємно, що Ви мені це розповіли… Вийшло випадково, але як же гарно!

– Ну а ще про сонечок – вони дуже корисні комахи. Вони поїдають тлю, і якби цього не відбувалося, в багатьох місцевостях тля пожерла б сади, городи й ліси. Отож, винищувач тлі – теж дуже красивий образ. Ми часто обростаємо тлею, і наші стосунки з католиками, наші погляди, наші упередження вже «мохом поросли». Там розплодилося стільки тлі, яку тепер потрібно якомога швидше з’їсти, щоб ми побачили, як багато нас об’єднує. А об’єднує нас найголовніше – Христос.

– Безумовно.

– Якщо ми це зрозуміємо, то що нам завадить разом боротися зі злом? Дивіться: нинішній світ такий секулярний, такий антихристиянський. Більшість люду зараховують себе до православних, не знаючи навіть підстав християнства.

– У книжці ми говоримо також і про це. До храму часто приходять, вибачте на слові, як до якогось язичницького капища. В разі проблем треба «піти поставити свічку». Кому? Навіщо? Що людині дасть ця свічка? Запитайте – і вам не дадуть відповіді. На жаль, є таке язичництво, яке називає себе православ’ям, таке народне вірування, доволі дивне, яке дозволяє піти і до ворожки, і до храму свічку поставити, і ще щось таке зробити, і паску посвятити на Великдень. Людина приходить до церкви раз на рік. Ні, двічі – ще водичку на Хрещення взяти. І що вона потім з цією водичкою робить? Кропить щось і чекає якоїсь магії. Людина не Бога зустрічає – вона хоче бачити чаклуна, який вирішить її проблеми.

Людина може скільки завгодно називати себе християнином і не бути ним. Ми прекрасно бачимо, чим це завершилось в Америці і Західній Європі, де Церкву доводиться фактично підносити з руїн. Наприклад, у Квебеку, де живе о.Едуард, якщо священик з’являється у колоратці – підкреслюю, не в сутані, а в колоратці, – його одразу ж записують у консервативні мракобіси. Боюся, це результат не тільки поганої якості народу. Народ не може бути поганої якості… Це наслідок помилок Церкви. І зараз, коли я бачу, як Православна Церква, по суті, часто скоює ті ж самі помилки, що їх припускалася в деяких країнах Католицька Церква, то це може викликати внутрішній спротив.

– Не «може викликати», а вже викликає. Причому зараз і у нас, і у вас іде значний відтік віруючих.

– Так, у радянські роки інтелігенція дуже цікавилася Церквою, багато хто прийшов до Церкви саме в той час, навчив своїх дітей. Чому тепер такий відтік? Раніше все це було закрите, люди жили своїми уявленнями про Церкву, а тепер вони побачили лицемірство – таке ж саме у нас, як і у вас. У Росії Католицька Церква – вельми таємнича штука, але є католицькі країни, де вона настільки ж само відкрита для оцінювання, як і Православна – тут. Люди бачать невідповідність того, хто що говорить і як він чинить. І йдеться не лише про ієрархів, а й про пересічних віруючих. Ми, до речі, це обговорюємо з о.Едуардом – коли людина називає себе православним віруючим, а при цьому каже, що він націоналіст, сталініст і комуніст. І каже, що за віру православну вб’є кого завгодно. Хоч смійся, хоч плач. Хіба це не може викликати відторгнення?

Уривок із книжки «Політ сонечка»: з розділу «Батюшки й дівчата»

…Священики доглянуті, напрасовані, в них немає бороди, зате є манікюр. Крім того, вони ввічливі й доброзичливі. Догралися, отці мої! Може, в Європі це і прийнятне, а в Росії охайний і ввічливий мужчина – це ексклюзив. І лізуть дівчата на католицьких священиків, як миші на буфет із харчами…

…Ось вона приходить у храм, і в неї прокидаються глибокі почуття до такого ввічливого… Причому вона знає про таку деталь, як целібат. І якщо вона вважає, що у відповідь на її зізнання він скаже «Я також вас кохаю», то в неї погано з головою і її треба побоюватися. В нього немає варіантів відповіді, бо свій вибір він уже зробив. В принципі, він завжди має відповісти: «Я вірний Церкві». Вочевидь, саме ця вірність і примушує дівчат хвилюватися і докладати старань. А поясни мені, який сенс битися головою об зачинені двері?..

…Це така жіноча психологічна особливість: що менше жінку ми кохаємо… У звичайному житті дівчата зазвичай обережніші, якщо їм не по 15 років. Адже навіть повні дурепи знають, коли вони подобаються чоловікові, а коли ні. А священик – немовби якась «хмарина у штанях», яка не підпорядковується звичним чоловічо-жіночим законам…

…Не знаю. Видно, це таки особливість російського суспільства. Ввічливість і повага до жінки в ньому сприймаються як знаки уваги!

…Та й не повинна дівчина подавати себе, немов на тарілочці…

…Очевидно, вони думають: «Оскільки він в сутані, то він не знає, як це правило діє. Католицький священик – трохи ідіот». Дівчата, він не ідіот, і він знає! Священик, як і будь-який інший мужчина, не звертає уваги на ваші знаки не тому, що він такий тупий, а тому, що це – його «ні».

«October Baby» – фільм, який лікує душі

часопис CREDO — Fri, 04 Nov 2011 12:41:24 +0000

«Цей фільм зцілив частину моєї душі», – так описує свою реакцію на нову кінострічку, що виходить на екрани Америки, Келлі Клінгер, колишня бек-вокалістка у Брітні Спірс. Свого часу жінка зробила два аборти, а нині належить до захисників життя.

Повнометражний фільм братів Джона й Енді Ервінів частково постав на основі реальної історії Джанни Єссен – жінки, яка пережила власний аборт. Героїня кінорозповіді – Ханна, яку грає Рейчел Гендрікс. У пошуках своєї біологічної матері вона відкриває жахливу правду про себе: про те, що вона народилася в процесі аборту. На думку Келлі Клінгер, яка представляє християнську антиабортну організацію «Silent No More Awareness», цей образ правильно показує людину, яка пройшла через велетенську травму на самому початку життя. Хоч цей досвід і не зберігся в її пам’яті, однак він справляє свій вплив на її ставлення до близьких та світу, – відзначає рецензентка.

Попри те, що головна героїня фільму не може відшукати свою біологічну матір, вона вирішує за порадою священика написати на поштівці слова пробачення, адресовані її матері і водночас невдалій вбивці. «Як жінка, що зробила аборт, я справді вірю, що ця сцена у фільмі вилікувала часточку моєї душі. Мені сниться, що я чую: «Прощаю тебе». Може, якогось дня…» – пише Клінгер, навернена прихильниця абортів, нині – матір двох дітей.

Фільм вийшов у прокат у кінотеатрах штатів Міссісіпі, Алабами і Теннесі.

За матеріалами: wiara.pl

У Львові відкриється виставка Олександра Антонюка «На дорозі в Еммаус»

часопис CREDO — Tue, 27 Sep 2011 13:49:24 +0000

У галереї сучасного сакрального мистецтва «ICONART» 30 вересня о 17.00 відкривається виставка Олександра Антонюка «На дорозі в Еммаус».

У живописі Антонюка гармонійно поєдналося індивідуальне розуміння християнської та глибоке усвідомлення юдейської традицій. Відтак тексти Старого Завіту перетворюються на образи, з котрих формується розуміння художником вістки християнства.

Живописна манера Олександра Антонюка виразно індивідуальна – ні навчання на факультеті образотворчого мистецтва Прикарпатського університету ім. Стефаника, ані досвід життя у Берліні (де відбулось декілька персональних виставок художника) не вплинули ґрунтовно на творчу мову Антонюка – його живопис це свідчення особистісного пошуку, в котрому художник залишається сам на сам з дуже непростими темами.

Розвиваючи у своїй творчості теми християнства та юдаїзму, Олександр Антонюк не покликається на ту чи іншу традицію сакрального мистецтва, але намагається витворити власну візуальну мову, котрою «перекладає» і коментує сакральні тексти. Ці полотна доволі далекі від «візантизму», «неоґотики» чи народної ікони.

Живопис Антонюка – це безпосередній досвід читача сакральних текстів, котрий саме з текстів черпає натхнення до витворення власних візуальних образів. Можливо, саме тому в його полотнах так часто трапляються шрифтові композиції – сторінки священних книг світяться крізь зображення. Самотужки вивчаючи іврит, художник переносить цей досвід також у живопис. Така творчість, представивши знані, усталені образи у зовсім іншому світлі, виводить людину з узвичаєного стереотипу думання, дозволяє побачити давно відомі істини у зовсім новому світлі.

Релігійний живопис Антонюка далекий від церковного мистецтва, – тут немає промовистого покликання на традицію, немає доступної для всіх візуальної мови. Натомість тут присутня інтимна розмова про найдорожче. Майже сповідь, незавершена історія власного шляху і власного пошуку. Саме звідси й назва виставки: „На дорозі в Еммаус“ – згадка про євангельську історію, про учнів, що подорожували разом з воскреслим Христом, однак довго не могли впізнати Його.

Виставку Олександра Антонюка «На дорозі в Еммаус» ожна відвідати з 30 вересня до 23 жовтня у галереї сучасного сакрального мистецтва «ICONART» за адресою: м. Львів, вул. Вірменська 26, з 12 до 19 год. щоденно, крім понеділка.

Маркіян Філевич

«Пізнання тепла» Петра Гуменюка

часопис CREDO — Fri, 19 Aug 2011 12:28:22 +0000

За кілька днів, 23 серпня, у галереї сучасного сакрального мистецтва «ICONART» у Львові відкриється виставка Петра Гуменюка «Пізнання тепла». Петро Гуменюк відомий у Львові не лише з творів, представлених на численних виставках, але також як художник театру ім. Л. Курбаса. Виставка «Пізнання тепла» представляє творчість Петра Гуменюка у ділянці сакрального мистецтва — іконопис, станковий живопис та графіка.

Особисте осмислення християнства простежується у творчості художника ще з 80-х років, коли художник працював у реставраційних майстернях Національного музею у Львові. Реставрації давніх ікон Петро Гуменюк присвятив десять років свого життя. Осмислення ікони у цей період відбувалось під впливом визначного мистецтвознавця Віри Іларіонівни Свенціцької. Саме вона відкрила для Петра Гуменюка красу народної ікони.

Наступним поворотним пунктом в сакральній творчості П. Гуменюка стала праця над іконостасом для греко-католицької церкви Богородиці Троєручиці української громади Талінна. Художнику вдалось створити іконостас достосований до середньовічної архітектури, таким чином у мурах романського храму виникло неповторне середовище візантійського літургійного простору. Фотографії цього проекту можна оглянути на виставці.

Сакральному мистецтву Гуменюка властива виразна позаконфесійність — його твори не стверджують якоїсь однієї християнської традиції, а радше сягають основного — Христа. Використовуючи як східну, так і західну іконографію, Гуменюк не відчуває себе обмеженим нею — християнська традиція минулого для нього це добре підґрунтя для власного роздуму та власного пошуку.

У своїх сакральних творах Петро Гуменюк концентрується передусім на темах трагічних, як от «Несіння хреста» чи «Поцілунок Юди». Ймовірно такий вибір продиктований не лише особистісним сприйняттям та переживанням християнства, але також витвореною власною експресивною візуальною мовою. Серед класиків модернізму ХХ ст. Гуменюку найближчі Ернст Кірхнер та Макс Бекман, глибоку спорідненість можна побачити також з живописом Хаїма Сутіна та графікою Тадеуша Кулісєвіча. Серед львівських графіків – Володимир Лобода та Іван Остафійчук. Дошукуючись паралелей у львівському живописі, варто згадати живопис Андрія Гуменюка, брата художника. Обидвох Гуменюків об’єднує не лише близька манера живопису, але також глибоке осмислення і переживання представлених побутових тем в епічному світлі.

У живописі, а також в іконописі Петра Гуменюка відчувається його попередній досвід художника-графіка — дуже виразна форма набирає глибшого звучання за рахунок незвичного кольору. Часто це глухий і напружений колір. Зокрема в живописі художника рідко можна побачити виразний відкритий колір, набагато частіше це колір тіні, котрий передвіщає драму.

Саме тому так важливо було представити на виставці не лише останні живописні та іконописні твори Петра Гуменюка, але й також показати витоки цього мистецтва — їх знаходимо саме у ранній графіці митця. Дуже часто це не «класичні» теми християнської іконографії. Їх сакральний зміст ховається за позірно побутовим сюжетом. Ці графічні твори можна трактувати на різних рівнях — сакральному, локальному, побутовому.

Творчість Петра Гуменюка багатогранна — часто несподівана, часто заворожуюча. Його зацікавлення охоплюють театральний простір, церковне мистецтво і станкову графіку. Галерея «ICONART» особливо рада представити на цій виставці бодай одну ділянку творчих пошуків цього глибокого та вдумливого митця.

Виставку Петра Гуменюка «Пізнання тепла» можна відвідати з 23 серпня до 25 вересня у галереї сучасного сакрального мистецтва «ICONART» за адресою м. Львів, вул. Вірменська 26, з 12 до 19 год. щоденно, крім понеділка.

Маркіян Філевич

«Знищений буде останній ворог – смерть». «Гаррі Поттер» як притча про людину постмодерну

часопис CREDO — Wed, 13 Jul 2011 12:39:32 +0000

В день виходу на екрани Італії останнього фільму «Гаррі Поттер» ватиканська газета «Оссерваторе Романо» розмістила низку рецензій. У першій з них остання серія кіноепопеї названа «тривожною і жорстокою». Заключне зіткнення між силами добра і зла доходить до останньої краплі крові, і атмосфера в цьому фільмі «занадто похмура», пише автор рецензії Гаетано Валліні.

Про магічні ігри дітей-чарівників вже ніхто не пам’ятає. Юні учні Хогвартса виросли, а завчені заклинання служать їм тепер тільки для того, щоб не впасти перед прокляттям Волдеморта і врятувати світ від його планів. У війну залучені всі: люди і маги, дракони і змії, велетні, пожирачі смерті і дементори. В останньому фільмі з серії «Гаррі Поттер» настає момент зведення рахунків між магом в круглих окулярах, що вже виріс, і Лордом Волдемортом, уособленням зла, який прагне безсмертя за будь-яку ціну.

Для тих, хто вже прочитав всі романи Роулінг, чергова екранізація, як завжди, буде неминучим випробуванням на точність і вірність тексту. Однак, зауважує критик, у кіно – свої правила, і вірність написаному тексту ще не означає привабливість. У цьому можна було переконатися в минулій серії: «Гаррі Поттер і дари смерті» виявився не на висоті попередніх фільмів, мабуть, тому, що його творці побажали розділити книгу на два фільми, швидше за все, з комерційних міркувань. Попередній епізод створював враження незавершеності. Критичні відгуки начебто благотворно вплинули на режисера Девіда Йейтса. Починаючи з тривалості: це – найкоротша з усіх восьми серій. А якість, безсумнівно, від цього тільки виграє, завдяки вдало знятим епізодам, добре прорахованим спецефектам, якісному монтажу, не втрачається ритм і напруженість.

Похмурість атмосфери в останній серії досягає своєї межі, і Хогвартс перетворюється на нагромадження задимлених руїн. Цей факт напевно сподобається далеко не всім – подібна реакція вже спостерігалася після минулого фільму, особливо серед юних глядачів. І якщо раніше смерть була рідкісною подією, можна сказати, інцидентом, то тут вона стає головною дійовою особою. Кров тече рікою, багато хто вмирає: чарівники, які вже більш-менш виросли, викладачі. Можливо, саме цей жорстокий поворот стане причиною неприйняття останньої серії, в усякому разі для певної частини публіки.

Що стосується змісту, то останній розділ розкриває всі карти, показуючи відсутні частинки історії і зриваючи маску з персонажів, позиція яких між добром і злом була досі двозначною, починаючи з професора Снегга. І перш за все в ній підтверджується: немає жодних сумнівів в тому, на чию сторону вставати. Весь Хогвартс встає на сторону Гаррі Поттера. В епопеї зло ніколи не приваблювало, і навіть при зведенні рахунків лукавий не здавався привабливим. І, як і колись, на першому місці – непорушні цінності, такі як дружба і самопожертва. Юні чарівники виросли разом з читачем, глядачем і самими акторами, і сьогодні всі вони розуміють, що магія – це лише привід, засіб у боротьбі з абсурдним прагненням безсмертя.

В іншій рецензії «Оссерваторе Романо» її автор Антоніо Каррьєра підбиває своєрідний підсумок «кар’єрі» Гаррі Поттера. На його думку, остання серія кіноепопеї буде відповіддю на питання про те, як оцінювати Гаррі Поттера та його історію і чи зводити її в ранг якоїсь «притчі» про людину постмодерну. В останньому фільмі, як і в попередніх, ставиться питання про смерть і вічне життя згідно Гаррі Поттера і його противника. Лорд Волдеморт не уособлює собою диявола. Він уособлює собою лише те, до чого приходить людина, що робила у своєму житті один за іншим помилковий вибір, віддаючи перевагу злу, а не добру, і не бажаючи зрозуміти, що сила любові перевершує його власну силу.

Волдеморт може стати уособленням кожного з нас. У біблійній перспективі це можна описати так: духовний вимір є невід’ємним для людини, а не просто її «частиною». Здійснюючи вбивства, Волдеморт погодився, щоб його душа розділилася, сховавши її частки. Нездатний любити, Волдеморт знищив свою цілісність, спровокувавши тим самим необмежене диявольське панування над собою. Це – образ людини постмодерну, яка, ставлячи себе в центр Всесвіту, думає, що може розпоряджатися собою як їй завгодно. Забувши про те, що він – створіння Творця, він впевнений, що може заперечувати душу і спокійно жити без неї. За людиною зовні сильною і впевненою у собі ховається божевільний страх смерті, що штовхає його на шалену гонку за безсмертям.

У восьмому фільмі Альбус Дамблдор каже Гаррі Поттеру: «Справжній господар смерті не намагається втекти від неї. Він приймає смерть як належне і розуміє, що в світі живих є речі набагато страшніші, ніж смерть». Цей урок Дамблдора – відлуння слів святого апостола Павла в Посланні до Коринтян, висічених на могилі батьків Поттера: «Знищений буде останній ворог – смерть». Іншими словами, вічне життя досягається через смерть, а не втечею від неї. І хоча Гаррі Поттер не позиціонує себе християнином, він закликає Вольдеморта «переглянути своє життя, покаятися, визнати верховенство любові над будь-якою річчю, щоб не приректи себе на вічні муки. На жаль, ці заклики марні: Волдеморт не вірить в «ці дурниці». Він створив себе на свій образ і відповідає тільки перед самим собою. А справжня мудрість походить від малих, від чистих серцем, подібних Гаррі Поттеру, готовому померти за друзів.

Ще один урок, який можна зробити з епопеї, – це впевненість, що світ можна змінити. Гаррі та його друзі доводять, що зло перемогти можливо, можливо відновити мир. Не влада, не успіх і не легке життя ведуть до істинної радості. До неї ведуть дружба, самовіддача, жертва і прийняття істини, не створеної на образ людини.

Радио Ватикан

«There Be Dragons» («Там живуть дракони»)

часопис CREDO — Thu, 24 Mar 2011 16:56:09 +0000

Невідомі землі люди з давніх давен вважали землями, де живуть дракони… Але справжні дракони живуть в нас: це ті життєві вибори, які ми робимо залежно від мети нашого особистого життя. На жаль, ми здебільшого, не розуміємо серйозності наслідків таких драконів.

Фільм режисера Роланда Джоффе (відомий за фільмом «Місія») – це історія часів Громадянської Війни в Іспанії. Історія життя двох друзів, Хосемарія Ескріва (якого зіграв Чарлі Кокс) і Маноло Торрес (якого зіграв Уес Бентлі). Вони – друзі дитинства, яких розділили політичні потрясіння довоєнної Іспанії, і які опиняються на різних сторонах, коли починається війна. Обравши мир, Хосемарія стає священиком і бореться за розповсюдження миру і любові, заснувавши організацію Опус Деі (Боже Діло). Маноло ж обирає війну і стає шпигуном фашистів. В одного зіграв цинізм і гординя, а інший зміг почути голос Бога і піти за Ним, не знаючи і не страхаючись того, куди цей Голос веде.

Цей фільм є історією святості, і у той самий час, прикладом того, що людина завжди має шанс навернутися до Бога, головне – це вміти вчасно відкинути гординю і сказати «Так».

У фільмі простими словами буквально у декількох фразах пояснюється суть самої організації «Все для всіх»: стати усім для всіх, для кожного. Зараз Opus Dei присутня у 64 країнах світу. А починав Хосемарія з нічого. У фільмі, коли молодий священик Хосемарія приходить до єпископа, щоб отримати благословення на діяльність організації, єпископ його спитав: «Добре, Хосемарія, і скільки ж вас вже у цій організації?». Хосемарія із захопленням відповідає: «Нас… троє!» Все велике починається з малого.

Важливо відразу зазначити «There Be Dragons» – це не біографія святого Хосемарії Ескріва, адже деякі факти і герої абсолютно вигадані, хоча стрижень самої історії тримається на реальних подіях. Цей фільм скоріше про пошук правди, пошук цінностей, і про вибір дороги святості з усіма її складностями, болем, стражданням і викликами.

Не можу у цьому контексті не згадати Дена Брауна, тому скажу: шановні, хто прийняв за істину казки цього автора (який «чув дзвін, але не мав і найменшої гадки, де він»), подивіться фільм і побачите Святість простої Людини, яка започаткувала Велику справу.

Не стану аналізувати сам фільм з точки зору кіномистецтва – не бачу в цьому сенсу (залишу для любителів перебирати по кісточках кожен кадр). Після перегляду фільму на закритій презентації у Римі, зрозуміла, що для мене найголовнішим у ному є його message, який перекриває незначні недоліки фільму. І цей message – заклик прагнути святості і не втрачати надії на Боже Провидіння.

Більшість фільмів, які зараз виходять, це аморальність і пропагування спотворених «цінностей». «There Be Dragons» – це рідкість, адже фільм принесе християнські цінності на екрани цілого світу.

Довідка

Режисер Фільму: Roland Joffé.

Ролі виконували: Wes Bentley (Вес Бентлі), Dougray Scott (Дугрей Скотт), Unax Ugalde, Ольга Куриленко (Olga Kurylenko) та інші.

Офіційний сайт фільму: dragonsresources.com

Початок показів: 25 березня – Іспанія, 6 травня – США.

Трейлери

Фото із фільма

Споглядання Бога по-івано-франківськи

часопис CREDO — Mon, 21 Feb 2011 14:29:12 +0000

У приміщенні Маріїнської дружини у Львові 18 лютого завершилась виставка трьох художників Підкарпатської школи живопису з Івано-Франківська: Михайла Тимчука, Владислава Симчича і Юрія Писаря під назвою «Сакрал».

Молоді художники просто зібрали роботи, об’єднані сакральною тематикою, та привезли їх до Львова. Це три різні, часами незвичні, способи споглядання Бога. На стінах висіли ангели, церкви, єрусалимські перехожі, святі і звичайні люди.

Незвичність виставки полягає в тому, що особливої концепції в її основу не клалося. Та й для самих авторів, очевидно, тема сакрального – це лише одна з. Проте у підборі робіт не відчувалось ані хаотичності, ані випадковості. Усі праці є результатом особистого пережиття авторами Бога, Його величі, краси, незбагненної дії. Тому роботи вийшли доволі особистими, дуже різними і фрагментарно схожими.

Ось, наприклад, деякі картини Юрія Писаря, на перший погляд, не пов’язані ані із сакральним, ані з християнством взагалі. На полотнах «Двоє» чи «Світло любові» автор помістив закоханих, які горнуться один до одного. Це ніби один момент з їхнього життя, але водночас від робіт віє вічністю. Юрій пояснює, що тут йдеться про любов, яка є відображенням небесного. Це дарунок Бога, тому ця любов є чимось сакральним.

«Скрипаль», Юрій Писар

Поруч із втопленим у світлі «Серафимом» висить «Скрипаль». Схоже, що це момент найбільш натхненної гри митця. Художник каже, що скрипаль особливо причетний до сфери духовного. Він творить музику, віддаючи у всесвіт емоції, які він отримав під час натхнення. А натхнення – це уже Божа справа. На полотні скрипаль ніби розкриває свої сакральні крила музики.

Доволі цікавим є полотно «Троє», яке чомусь одразу хочеться назвати Тройцею. Автор навмисне так його не називав, оскільки в роботі не збережена іконічна традиція. Тому тут радше можна віднайти три сутності: віру, надію, любов. «Віра посередині. – пояснює автор. – Надія зліва, а любов справа. Надія з вірою більш близькі. А от любов трішки окремо. Вона більш самодостатня, в спокої, бо розуміє, що все буде добре. І коли вони разом – то це потужна енергетика. Саме тому на полотні вибух червоного з жовтим».

Десь таких же «Трьох» можна відшукати і серед робіт Михайла Тимчука. Це полотно так і називається «Ті, що у вірі, надії і любові». Тут три постаті, схожі на молодих дівчат чи то ангелів з німбами на голові, внизу картини зливаються в одне. Автор також пояснює, що він не писав ікон. Усі виставлені ним праці намальовані спеціально для виставки. Це особисті пережиття сюжетів різних біблійних історій, як от «Благовіщення», «В’їзд в Єрусалим», «Первісток-Спаситель» (сцена Різдва Христового). Це скоріше імпровізація, спосіб індивідуального піднесення того, про що говориться в Святому Письмі, результат пошуку людини, як митця і як віруючого.

«Ті, що у вірі, надії і любові», Михайло Тимчук

Досить цікавою і не схожою на інші є праця Михайла Тимчука «Небесна домівка». Сюди автор помістив кілька епізодів: ангела, який у темряві роздумує; момент Благовіщення, як момент великої радості; силуети, які проходять через чорні двері; химерних птахів. Незвичним є те, що у «Небесній домівці» є темна постать. Автор каже, що вона не є чимось негативним. Це просто спостерігач, споглядач, якого ви не бачите, але він є. Очевидно, відчитати написане не так просто. Та й сам автор не прагне усього пояснювати. «Мені подобається, коли люди самі дивляться і відчитують», – каже Михайло.

«Небесна домівка», Михайло Тимчук

Третій автор Владислав Симчич – наймолодший. Тому його роботи є радше триванням пошуків. Він шукає і настільки хоче знайти, що його це дуже бентежить. В результаті весь процес вишукування виходить дуже емоційним, експресивним. У нього майже не видно чіткого образу, але часто є вибух кольорів, іноді їх дике поєднання, що часто не милують, а дратують.

Наприклад, «Молитва мусульманина» – це суцільна абстракція. Але тут присутнє світло і духовна суть, відчутна через енергетику роботи. Є також більш сформавані образи: «Між скель» (постать ангела), «Святий», «У вічній святості». Остання є, схоже, продовженням теми «Трьох». Проте тут уже більш зрозуміло, що йде мова не просто про сутності, але, власне, про Трійцю.

«Молитва мусульманина», Владислав Симчич

«Святий», Владислав Симчич

«У вічній святості», Владислав Симчич

Цікаво, що художники не відчувають себе суто традиційними християнами. «Віра для мене, – ділиться Михайло Тимчук, – це не просто традиційно йти до церкви і кожного дня молитися. Я можу їхати в маршрутці і відчути Бога. І це буде моїм з Ним спілкуванням».

Починаючи з літа, художники працюють разом. Їх об’єднала спільна амбітність в мистецькому плані. Юрій Писар каже, що причиною є бажання відродити Підкарпатську школу живопису. В Івано-Франківську зараз дуже пасивне мистецьке життя. Виставки відбуваються завдяки приїжджим художникам, а місцеві художники більш пасивні. Тому попереду ще багато роботи.

«Щоденник сільського священика. Сумна історія»

часопис CREDO — Thu, 30 Dec 2010 16:24:44 +0000

Днями я мала можливість побачити досить незвичайний фільм. Незвичайний для наших днів. Стрічка під назвою «Щоденник сільського священика» була знята рівно шістдесят років назад у Франції за однойменним романом Жоржа Бернаноса. Особисто мене кіно заінтригувало назвою і своїм похилим віком. Не шкодую, що все ж таки знайшла час і бажання його переглянути.

Зовсім молодий хлопець, католицький священик, закінчивши семінарію потрапляє до маленького містечка на служіння. Там він один, інший священик знаходиться лише в сусідній місцевості. Парафіян трохи є, але в житті Церкви беруть не надто активну участь. Він – досить серйозна людина для своїх років: живе в убогості, чистоті тіла і душі. Досить багато часу роздумує про Бога і себе, як Його слугу. Всі свої думки і події він записує в щоденник.

У цьому фільмі дуже мало сюжетних епізодів, але багато глибоких, філософських відкриттів у внутрішньому світі людини. Для декого кіно може здатись дуже нудним і розтягнутим, але, мабуть, для тих, хто шукає крутих пригод і спец ефектів. У фільмі знімались не професійні актори, використовувався живий звук. А чорно-білі кольори взагалі залишають багато місця для власної фантазії. Насправді ж там можна побачити одну з людських історій існування на цій землі.

Молодий священик – чиста і невинна душа – прагне з усіх сил служити людям і рятувати їхні душі. Але його надмірна доброта і відсутність суворості лише викликають надмірну неповагу з боку жителів. До цього всього ще й додається його дуже тяжкий стан здоров’я. В отця серйозні проблеми зі шлунком, він не в змозі харчуватись жодною їжею, вона йому спричиняє жахливі болі всередині. Єдине, що йому підходить – це розмочений черствий хліб у вині, через що всі парафіяни, навіть діти, вважають його алкоголіком. Але він не бачить в цьому нічого поганого, думаючи, що це Тіло і Кров Христа.

Постійні фізичні і моральні страждання змушують хлопця мріяти про смерть. Він радіє за тих, хто йде з цього світу раніше нього і бажає опинитись на їхньому місці. Його хвороба прогресує і він змушений їхати в лікарню на обстеження. По дорозі священик знайомиться з молодим військовим і той надихає його на думки, що молодість благословенна і сповнена ризику. Його огортає, як ніколи, бажання жити. Але зовсім молода людина, щойно після відчуття неймовірної радості, виходить від лікаря з діагнозом-вироком на ті часи – «рак шлунку». Священик зовсім зневірений, відчуває відразу до молитви і замість Церкви йде до бару. Згодом, зібравшись з силами, він збирається повернутись у свою парафію і там дожити своє життя. Але це йому так і не вдасться. Через кілька днів він помре. Зі стражданнями в тілі, вірою в серці і розарієм в руках він з покірністю приймає смерть зі словами на устах : «Що з того? Все-благодать». Він відійшов, зневажений усіма.

Можливо, цей фільм буде корисно переглянути людям, які замислюються над сенсом свого існування, над сенсом страждань і покори.

Жанр: драма

Режисер: Робер Брессон

У головних ролях: Клод Лейдю,Жан Ривейр

Тривалість: 115 хв.

Країна: Франція

Рік: 1950

Нагороди:

1950 – Премія Луї Деллюка

1951 – Венеціанський кінофестиваль:

Кращий іноземний фільм

Премія італійських критиків

Премія ОСІС

Номінація на «Золотого лева»

1952 – приз гільдії французьких кінокритиків

1954 – номінація на премію BAFTA в категорії «кращий іноземний актор».

«Хроніки Нарнії: Підкорювач зорі». От і казочці кінець

часопис CREDO — Fri, 17 Dec 2010 15:31:01 +0000

Непоганий «Міст у Терабітію» чітко показав – героями нам судилося бути лише в дитинстві. І то не завжди – нерідко дорослішання наздоганяє швидше, а разом з ним приходить крах ілюзій. Здавалося, перший фільм «нарнійської» саги доводив зворотнє – чудеса трапляються, в них потрібно тільки вірити. І навіть коли замість королів з шафи випала четвірка підлітків, всі розуміли – повернення в казкову країну не за горами.

Проте вже в «Принці Каспіані» акценти змінилися. І хоча після безрадісної англійської рутини юні Певенсі знову опинилися у володіннях Аслана, подорож мала іншу мету. Пітер, Сюзен, Едмунд і Люсі вже не могли залишитися в Нарнії назавжди – від них вимагалося лише виконання конкретного завдання. І добровільно піти – причому старші брат і сестра знали, що назавжди.

Друга екранізація саги Клайва Стейплза Льюїса, незважаючи на значні спецефекти, показала неважний касовий результат. Головна причина – цього разу «битва бобра з ослом» була відверто притягнута за вуха, як і епічний фінал, в якому лев, що розмовляє перетворився на «чортенятко з табакерки». Тому Майклу Ептіду, який замінив Ендрю Адамсона в режисерському кріслі, слід було рішуче змінити акценти.

У результаті «Підкорювач зорі» хоча і не стрибнув вище за «Лева, чаклунки і чарівної шафи», але все ж таки став гідним фіналом трилогії. Зрозуміло, без мінусів не обійшлося – тато з донькою, які безперервно страждають «токмо волею пославшей мя жены», неабияк втомлюють. Як і мрії Люсі про красу сестри – особливо прикро за Пітера, який лише завдяки їм потрапив на кілька секунд у кадр. Епізод з гномами занадто дитячий, а олюднена зірка хоч і ефектна, але вторинна після «Зоряного пилу» і досить невміло пришита до сюжету.

Зате тепер персонажі не виглядають картонними суперменами на тлі чергового Головного Лиходія. Він фактично відсутній – у зачуханних работоргівців нічого особистого, тільки бізнес. Харизматична Біла Відьма, що забезпечила половину успіху першого фільму, тепер лише еротична фантазія Едмунда, який часом явно шкодує, що свого часу не вибрав іншу сторону. Зелений туман, чорний острів і морське чудо-юдо – не більш ніж втілення страхів і фобій самих героїв. Разом із золотим джерелом вони нагадують – темряву у першу чергу треба здолати всередині себе.

Каспіан залишився «мудрим і справедливим правителем», але бездоганність, яка так дратувала, пішла. Як правильно помітив суворий лорд Дрініан, накази короля теж можуть бути неправильними і привести до загибелі. Молодші Певенсі змирилися, що вони лише підмога, якій належить залишити сцену. Аслан остаточно самоусунувся – Бог з гривою вже не займає чиюсь сторону. Люди самі роблять вибір, чи варто проходити крізь водний кордон – він тільки нагадує їм, що дитинство скінчилося.

Добре вийшов шибеникуватий кузен Юстас, який ще не знає, що стане спадкоємцем четвірки. Від розбещеного тінейджера, який краде цукерки – до задумливого «не хлопчика, але чоловіка», який внутрішньою силою здолав зелений туман. Забавні пікіровки з Ріпічіпом на початку – і прощання справжніх бойових побратимів в кінці. Не менше віриш його зворушливій «драконівській» іпостасі – сльозам біля багаття, польотів з хвостатим другом на голові і грандіозно-відчайдушній сутичці зі змієм.

Скромні збори третьої частини ставлять під сумнів черговий сіквел, але навіть якщо його знімуть – це буде вже зовсім інша історія. Трилогія отримала своє красиве і логічне завершення – в ньому знайшлася їжа і для очей, і для душі. На щастя, чудеса можливі – але на жаль, реальне життя неминуче.

Moygorod.Sumy.ua

Репер Кедр на Лівані (подкаст)

часопис CREDO — Tue, 14 Dec 2010 15:36:28 +0000

Передача на Радіо Марія «По нотах» за 2010.09.08.

Ведучі: Іванецький Сергій і Андрій Колодич.

Гість студії репер Кедр на Лівані.

Самотність, як віднайдення присутності

часопис CREDO — Mon, 06 Dec 2010 09:48:53 +0000

Ось так абстрактно і доволі точно можна описати виставку «Самотність–присутність». Уже кілька тижнів вона триває у львівському Центрі міської історії Центрально-Східної Європи. Для когось це привід оцінити цікаві мистецькі техніки, а для інших – місце для семигодинних роздумів. Малюючи невидиму самотність, автори своїми роботами роздумують над самотністю людини, самотністю Бога, самотністю людини і Бога укупі.

Ідея бере своє коріння з реколекцій для митців, організованих в Маняві Фундацією сучасного сакрального мистецтва Symbolum Sacrum і католицьким рухом «Дім серця». Тут, балансуючи між темами любові та страждання, відбувались пошуки чогось, що давало б людям надію. І цим виявилась самотність. Мар’яна Кавінська, куратор виставки каже, що митці, яких запросили, пояснюють самотність як великий шанс для пошуку і віднайдення себе, інших, Бога. З цього усе і почалось.

Митці, запрошені тією ж фундацією Symbolum Sacrum та «Домом серця» (його засновник о. Т`єрі де Русі полюбляє пояснювати християнські цінності через сучасне образотворче мистецтво) понад рік з часу манявських реколекцій роздумували над темою самотності і готували виставку, яку відкрили 5 листопада. Вона об’єднала в собі мистецтво, документальну фотографію і різні тексти. Ці роботи пропонують два способи пізнання чи то своєрідного пошуку присутності: «уява і сумнів» та «лабораторія і факт».

Лабораторною роботою зайнявся ужгородський митець Руслан Тремба. Він розміщує в залах ряд слідів, відбитків чиєїсь ноги на опісля закам’янілій землі. Це «Хресна хода». Автор відходить від наголосу на стояннях, подіях і зосереджується на своєрідному задокументовуванні факту присутності людини через слід, який вона залишила, коли йшла.

Руслан Тремба. Кров, фрагмент, 2010 р

Цей потяг до фактичності наповнює усі роботи Руслана, де кожен може побачити щось на 100% чітке і визначене. Схоже не те, що автор дивиться на об’єкт під мікроскопом. Наприклад, у проекті з 8 картин «Кров» він максимально наближується до місця, де з тіла Ісуса на хресті починає витікати кров. Цим автор наче підказує, що ми не можемо до кінця побачити, а, отже, пізнати в повноті таємницю розп’яття. Проте через погляд на автентичний момент нам точно може відкритись частинка цієї таємниці. Наприклад, факт проливання крові. Отже, ми можемо бути впевнені в її існуванні.

Руслан Тремба також уприсутнив на виставці Юду. Юда є прикладом того, що відокремлення від людей і від Бога несе в собі самотність у негативному її прояві, як смуток, породжений відчуттям відкинутості. Повішаний білий скелет, обрамлений чорними дошками, що десь натякають на небезпеку повної ізоляції. «Ми можемо пережити справжню самотність, тільки перебуваючи поруч з людьми» – роздумує Мар’яна Кавінська.

Наталя Сацик. Ангел, 2010 р.

Зовсім іншим є підхід православної авторки Наталки Сацик. Вона навпаки максимально віддаляється від об’єкта (чи об’єктів), щоб глянути на дійсність здалека. Зображення загальне, не зовсім чітке і ось тут є спонука до застосовування уяви, а, можливо, навіть і сумніву. Авториня весь час шукає. Перш за все, вона шукає обличчя. Це видно на серії з 10 невеликих картин. На перший погляд – суцільна мацьканина. Але на деяких з полотен з’являються чіткі, і не дуже, обличчя. Втім в реальному житті віднайти, побачити обличчя ближнього, а через нього – і своє, ніколи не було легко. Знову ж таки – це той пошук, який з’являється як результат усамітнення.

Олена Смага. Самотність в Христі, 2010 р.

Олена Смага. Молитва в Гетсиманському саду, 2010 р.

Забувши про гру із відстанню, ще одна авториня, Олена Смага, віднаходить в цілковитій, на перший погляд, самотності невидиме співбуття. Обличчя, які вона малює, займають майже всю площину полотна. І в жодному разі вони не є самі, а зливаються з постатями, які поруч. Оленка не бачить людину цілковито самотньою. Навіть Христа на «Молитві про чашу» підтримує ангел. Тут Христос нагадує нам про людську слабкість. Або ж поруч в залі висить «Самотність у Христі», де постать Павла неможливо відрізнити від постаті Христа. Вони змішані, злиті, не здатні до роз’єднання.

«З християнського погляду можемо казати, що чогось такого, як самотність нема, бо всі ми діти Божі, – говорить пані Мар’яна, – Але з іншого боку в християнській традиції існує велике заохочення самотності: самотність Христа у молитві на Оливковій горі, самотність як аскетизм отців-пустельників чи монахів. Звісно, митцями, які її оспівують, самотність не переживається лише як щастя, але також і як складність порозуміння чи навіть, як виклик. Якщо його приймаєш, то він дає багато можливостей: знайти себе, знайти Бога, знайти іншу людину».

Надя Лауріот-Прево. Пані Юля, триптих, 2010 р.

На виставці також представлені фотографії, зроблені волонтерами «Дому серця» у Львові, Берліні, Нью-Йорку та волонтерами львівського центру духовної підтримки осіб з особливими потребами «Емаус». Вони також зосереджені на моментах усамітнення людей, що дає змогу заглибитись у їх насичений і неординарний світ. У залах постійно чути розмови із записаних на камеру відвідин членами «Дому серця» стареньких бабусь. Багато з них вже померли.

Як каже Мар’яна Кавінська, «мистецтво не треба пояснювати. Воно не є про щось, але воно просто є». Справді. Навіть своєю присутністю, воно говорить про присутність людей, які його творили. Тому нам залишається знайти час, щоб на нього дивитися.

У Львові роботи перебуватимуть до 15 січня, а потім поїдуть до Одеси, Харкова, Херсону, Києва, Донецька. Під час виставки організатори проводять багато заходів, які можна побачити тут .

«Rorate coeli» (подкаст)

часопис CREDO — Tue, 30 Nov 2010 12:14:57 +0000

Адвентовий спів «Rorate coeli» у семінарійній каплиці в Кальварії Зебжидовській (Польща).

Грає і веде спів о. Вікторин Криса, духовний отець семінарії.

«Секс, якого не знаєте» – відгуки читачів

часопис CREDO — Fri, 03 Sep 2010 09:11:57 +0000

Анонс книги «Секс, якого не знаєте» о. Ксаверія Кнотца спровокував жваву дискусію серед інтернет-користувачів, зокрема і на сайті CREDO. Найбільше обурення викликало те, що монах «посмів» написати про секс.

Пропонуємо вашій увазі відгуки людей, які уже тримали книгу в руках, прочитали її та склали свою думку, опираючись на змісті, а не на стереотипах.

Світлана Бабинська, дружина, мама, християнка:

«Я рада, що ця книжка з’явилася українською, і тепер доступна нашому читачеві. Особливо, що її зможуть мати до своїх послуг люди, які ходять до церкви. Бо на сьогоднішній день, на жаль, є дуже мало пастирів, які можуть дати вірянам добрі поради щодо сексуальних стосунків. І складається враження, що сексу в Церкві немає, як і не було його в Радянському Союзі.

Мені сподобалося, що автор говорить відверто і називає речі своїми іменами, а не завуальовує предмет розмови у поняття переносного значення. І водночас він чітко показує, що секс у подружжі має глибокий божественний вимір. Це робить книгу практичним посібником у повсякденному житті і в прямуванні до Неба.

Варто відзначити, що про секс не тільки не говорять душпастирі, про нього дуже рідко розмовляє і саме подружжя. От візьми і здогадайся, як то себе поводити із своїм милим (а комусь із милою), коли в сімї таке «партизанство». А по прочитанню книги, виникає бажання переглянути своє ставлення до певних речей у своїй інтимній сфері. Ушляхетнити. Більше цінувати і розвивати цей дар, даний Богом.

Раджу цю книгу всім, хто готується до подружжя. Раджу прочитати її кожному священику. Раджу читати її подружнім парам, незалежно від вашого подружнього стажу. Ніколи не пізно оживити свої стосунки з чоловіком чи дружиною.»

Брат Роман Поп OFMCap, лікар-педіатр, католицький священик, магістр-ліценцій теології (спеціалізація Біоетика), аспірант кафедри біоетики при Папському Католицькому Університеті ім. Йоана Павла II у Кракові, редактор українсько- та російськомовної версій сайту Шанс на зустріч:

«Як про таке говорити в Церкві?» «Що про це може знати священик, тим більше монах?» Або «Взагалі, – що Церкві та священикам до сексу?»

Появу подібних запитань в коментарях на інтернет-порталах спровокувала книжка «Секс, якого не знаєте». Підґрунтя такого сприйняття – помилкове й радикальне розмежування світського та духовного. Це відлуння отого картезіанського дуалістичного роздвоєння людини на res extensa та res cogitans – чогось матеріального, конкретного, вимірювального науково і чогось невизначеного, мало конкретного, духовного («яке невідомо, чи існує взагалі»). У світлі такого мислення духовенство повинно займатися своїм – отим «мало кому потрібним» духовним і не втручатися у сферу «експертів».

Вибачте, будь ласка! Як взагалі може викликати подив порушення Церквою чи її представниками теми сексу? Адже це Бог автор сексуальності. Сексуальність – його прекрасний і чистий дар людині, яка є вершиною творіння. Отож, чи не богослови першими повинні порушувати питання життя людини в усіх її сферах? Саме їхнє безпосереднє завдання – представляти персоналістичне і цілісне розуміння антропології.

Цьому й присвятив свою книжку о. Ксаверій – священик з «багаторічним стажем», який вислухав не одну подружню пару. Він з виразною компетентністю говорить про красу подружньої духовності в найінтимнішій сфері, якою є сексуальність. Пропонує подружжю по-новому подивитися на статеві відносини. Показує можливість і пропонує сприймати статевий акт як акт святий, як час зустрічі з Богом і коханою людиною. Варто підкреслити, що книжка не про «секс для всіх і вся, завжди і всюди», а про інтимні відносини в подружжі, де вони чисті і святі, якщо не зранені гріхом.

Автор представляє подружній акт як зустріч – не тільки між особами, які люблять одне одного, але й між ними та Богом. Секс, якого не знаєте є чудовою допомогою в навчанні говорити про сексуальне пожиття з любов’ю, відкрито, з пошаною, з повагою до інтимності, з турботою про створення міцної й тривалої подружньої єдності. Ідеться про розвиток прекрасної культури сексуального пожиття, про відкривання святості подружнього акту і вирішення труднощів, з якими стикається подружжя на цьому шляху. Подружній акт представляється як молитва, у якій подружжя, єднаючись, зустрічається, співпрацює і поєднується з Богом.

Варто звернути увагу на те, що «Секс, якого не знаєте» – не повна назва книжки. Продовження звучить так: «Для подружніх пар, які люблять Бога». Християни, які у своєму подружжі відкривають духовний вимір взаємної близькості в подружньому акті, підходять до нього радісно і з надією. Виключно тілесно-емоційна насолода, яку прагне осягнути подружжя в інтимній близькості, не вичерпує радості, яку Бог для них приготував. Не вичерпує її й переживання психологічної близькості, яке не є остаточним мірилом внутрішнього єднання подружжя. Парам, які завдяки вірі досвідчують присутність Бога в подружньому акті, відома незмірна духовна радість, викликана вірою в присутність поміж ними Святого Духа.

Автор книжки доступно і конкретно висвітлює труднощі, проблеми та радощі подружнього життя, доповнює це знаннями зі сфери медицини, сексології, психології і, звичайно ж, теології, послуговуючись при цьому простою й образною мовою. Варто підкреслити, що автору вдалося утримати дуже важливу рівновагу: з одного боку, популярний характер книги не примітивізував порушеної проблематики, а з іншого, богословський вимір надмірно її не «одухотворив», роблячи нецікавою для ширшого кола читачів.

Книжка – приклад того, як Церква може і повинна обговорювати справи, про які багато, але наскільки ж брутально, говорить світ. Автор у світлі думки Церкви аналізує проблеми моральної кваліфікації вчинків людини в інтимній сфері. Виразно доносить читачеві позицію Церкви, яка показує запропонований Богом шлях до освячення в подружньому покликанні. На цьому шляху, як «історична особа», людина покликана прямувати до святості. Саме такі позиції конче необхідні для усунення різних упереджень і стереотипів, пов’язаних з помилковими та некомпетентними поглядами на вчення Католицької Церкви.

P.S. Насамкінець хотілося б апелювати до коментаторів на Інтернет-порталах. Насправді, критична оцінка – чудова річ, яка свідчить про те, що людина мислить і має свою позицію. Єдине прохання, щоб перед тим як коментувати, спершу прочитати саме джерело. Будь ласка, ніколи не будуймо і не опираймо своєї позиції на уявах чи стереотипах.»