Вона мріяла гратися з ними в «Морє волнуєтся раз», у хованки та квача або просто порпатись разом у сусідському піску, який дядько Степан висипав перед будинком, щоб нарешті добудувати хату. Веселіше було би разом рвати конюшину для кролів або розповідати страшні таємниці, сховавшись десь у чужій кукурудзі. А в дитсадку можна було би разом не спати, разом не їсти кашу або знову ж гратись (що ж іще дітям робити?).

Якось вона віддала свій новорічний подарунок від Діда Мороза найгарнішій і найулюбленішій серед вихователів дівчинці. Та понесла з дитсадка два пакунки, не сказавши навіть «дякую», а Марійку вдома насварили. А вона ще завжди роздавала усім свої цукерки.

- Ми – друзі? Я тобі канфєту дала!

- А я твою канфєту вже з’їла.

Навіть у нашому корумпованому суспільстві неможливо здобути прихильність за хабар. Як же це тоді вдається політикам? Може тому, що голосують дорослі, а не діти?

або

Ніколи не думала, що Летичів так далеко

Бажання піти у паломництво до Летичева з Кам’янця-Подільського я плекала довгих два роки. І ось нарешті цього року все склалося якнайкраще і я пішла вперше. Збиралася і готувалася до паломництва довго: старанно підбирала зручний одяг і взуття, діставала друзів, які неодноразово йшли, різними запитаннями про паломництво.

Нарешті 1 липня! Прибігла на сьому ранку на Службу Божу у Кафедральний собор свв. ап. Петра і Павла, адже одразу виходимо на Летичів. Все! Нарешті вийшли. В очах – радість, на обличчі – усмішка, а попереду – дорога.

Перший день був би не таким важким, якщо б у мене було трошки більше розуму

Усі дружно за отцем Олександром Коцюром повторюємо: «Ми — сімнадцяте паломництво з Кам’янця-Подільського до Летичева!», – і кричимо, що настрій в нас «Ха-ха!». За весь час паломництва ми ще не один десяток разів повторимо це. Сонце палить нестерпно вже зранку, день обіцяє бути довгим і спекотним. Йдемо, йдемо… Навколо багато людей, нас порахували і, отже, нас не просто багато, а саме 380, це не враховуючи священиків і монахинь, яких теж багато. Ще є бажання і співати, і молитися. І ось перша зупинка. Ще так все легко і просто, що навіть не задумуюсь, що попереду ще кілометрів 30.

Знову в дорогу. Вже з першого дня розуміємо, що організація і дисципліна – на дуже високому рівні завдяки службі порядку, а особливо завдяки директору паломництва о. Роману Пархомцеву. Виходимо з подружками з надією, що і надалі буде так легко йти… Але тут в усе вмішується сонце і спека стає нестерпною. Вже не хочеться йти, не хочеться нічого… Але ще є запал і бажання самопожертви, тому я вирішую до наступної зупинки не просто не їсти, але і не пити. Але ми пропускаємо одну зупинку і наступна аж через 10 км. Нарешті зупинка. Ноги болять вже нестерпно і ось він, перший мозоль! Заради фото для матеріалу після зупинки сідаю в машину обслуговування на пару хвилин, щоб зробити кілька фото колони, і втрачаю свідомість… Роблю висновок — пити треба обов’язково! І ось вже обід. І далі в дорогу. Також в усіх є можливість піти до сповіді і на духовну розмову, адже в паломництві йшло 9 священиків.

Загалом перший день був би не таким важким, якщо б у мене було трошки більше розуму. Попереду видніється с. Стара Гута – місце першого нічлігу. Всіх дівчат розбирають по хатах, хлопці йдуть розбивати намети. В голові крутяться думки про те, щоб помитися, поїсти і лягти спати, але головна: «Дякую Тобі, Боже, що створив мене дівчиною!»

Всі танцюють і веселяться, а я шкутильгаю поруч

Моментально заснули і моментально настав ранок. Приходимо на місце збору, не встигаємо поставити сумки, як чуємо голос отця Руслана Кармаліти і його улюблене «Форму-є-мо колону!» І разом з піснею «Знову в дорогу» рушаємо. Ранок розпочинається з молитви, але молитися не хочеться зовсім. Змушую себе хоч послухати, якщо вже не співати. Йдемо далі, а я на зупинку чекаю, як на звільнення. Але йти легше – сонце не пече зовсім.

Кілька зупинок і уже с. Тинна – місце, де буде відпустова Меса і обід. Відчуваю себе грішницею, яка не любить Бога, бо зразу хочеться їсти, а не йти на Месу. Але переборюю себе. Одразу після Служби з дівчатами біжимо за обідом, бо раптом не вистачить. Усім всього вистачило — сидимо щасливі. Знову про себе нагадує мозоль, йду до медичної служби, вони мені його проколюють. Ну от і все – ходити не можу. Розумію, що просто занадто себе жалію. Роблять оголошення, що має співати гурт «Тавор» і тихо ненавиджу свої мозолі – всі танцюють і веселяться, а я шкутильгаю поруч, роблячи фото. Нема справедливості!

І знову ж таки вирушаємо. Але раптом справедливість з’являється і мені дозволяють кілька хвилин проїхатися, щоб зробити ще фото, ось воно щастя. Але ці хвилини минають швидко і треба йти далі…

До нічлігу дорога здавалася невимовно довгою, хоча і були зупинки, і йти було не так далеко, якихось 15 кілометрів. Доходимо до нічлігу. І от цей переломний вечір: вже не хочеться нічого, хочеться йти додому, назад в Кам’янець, хочеться спати і комусь віддати свої ноги, які вже всі у ранах, хочеться просто здатись. Але ось в такий момент згадалось ЧОМУ я йду до Летичівської Богородиці. І, прокинувшись зранку, знаходжу сили йти далі, а ще додаткові отримую на ранковій Месі…

Команда священиків з семінаристами проти команди паломників. Ги-ги… Виграли паломники

Вже весь день йду і молюся, слухаю усі-усі конференції, співаю усе, а о.Олександр, який веде паломництво, допомагає своїми жартами, які завжди влучні і смішні, а найголовніше – добрі і додають наснаги йти далі. Починаю вдумуватися у слова пісень і чути голос музичної служби. Вони співають і грають просто прекрасно, а пісні справді глибокі. І під їх спів починаю помічати красу своєї рідної землі, України. Усі ці поля і ліси, долини і річки переконують, що Бог мене любить і що Він є! За цим усім обід настає швидко, дуже швидко ми доходимо до с. Солобковець! А після обіду одразу йдемо на стадіон дивитися футбольний матч. Команда священиків з семінаристами проти команди паломників». Ги-ги… Виграли паломники. А далі якісь команди грають між собою.

В цей час дехто з паломників разом з о. Лаврентієм Жезіцьким, який грає на баяні, співають народні пісні, а інші танцюють, а ще інші – обливаються водою. І як результат – частина паломників виходить з Солобковець мокрими-премокрими, і я в тому числі. До нічлігу теж доходимо швидше, день якийсь найлегший. Знову раптово надходить ранок і треба йти на Месу, проскакує бажання поспати довше і не йти на Месу, але Бог кличе і, переборовши лінь, прибігаю до Нього.

Маниківці нас зустрічають усмішками і танцями

«Знову в дорогу!» лунає з гучномовців. Попереду день дороги. І сьогодні знаходяться сили. На все-все, а особливо на молитву. Найцікавіше, що вже не тіло і втома керують мною, а я керую усім. Але з’являється нова проблема — комарі, які мене страшенно люблять. До Маниковець, де в нас був нічліг, доходжу скусана. Але в цей день була найкраща конференція! Пастор Володимир розповідав нам про наркозалежність: настільки доступно, а деколи строго і дуже правдиво, що, як на мене, мали задуматись усі!

Маниківці нас зустрічають усмішками і танцями. Також гурт «Сіон» заспівав декілька своїх пісень. Вони класні! Паломники хором скандують: «Сіон — молодці!». Ще трошки танцюємо і йдемо спати, адже завтра попереду близько 45 км і дуже ранній підйом!

Прокинувшись зранку (ну не зовсім зранку, а ще вночі, бо як-не-як – лише четверта), розумію, що попереду довга дорога і ставлю собі постанову пройти усе пішки! Через хвилину згадую — мені сьогодні 20! Приходимо до місця зустрічі і з усіх сторін посипалися вітання і посмішки. Життя прекрасне! І впевненість, що я все зможу, зростає. Але вже в Деражні я підвертаю ліву ногу, одночасно щось стріляє в правому коліні. Так болить, що навіть еластичний бинт не допомагає, але я ще намагаюсь ходити і посміхатись. Та в один момент стає просто неможливо не просто стояти, а навіть сидіти, і їду. Поки їду, ненавиджу себе за самовпевненість і за те, що йшла, вже не покладаючись на Бога. Але як тільки стає трошки легше, прошу зупинити машину посеред поля і майже за кілометр від колони шкутильгаю ще з декількома унікалами за усіма. Нарешті відпочинок і я доганяю усіх, а всіх під кінець паломництва – близько 500.

Заходжу, стаю на коліна, сльози ллються рікою і ллється молитва

Останній ривок до Летичева. І ось вже Санктуарій Летичівської Богородиці…. Заходжу, стаю на коліна, сльози ллються рікою і ллється молитва, і дякую за усе, що пережила: за фізичні проблеми, за прекрасні умови, в яких ми ночували, і за людей, які нас приймали, за можливість молитви, за людей які поруч, за те, що дійшла. І встаю з колін з впевненістю, що Марія допоможе мені у тому, про що я так Її просила, і з упевненістю, що наступного року, я піду обов’язково, щоб ще раз зрозуміти, що Бог мене любить такою, якою створив!

P.S. Дякую організаторам паломництва за можливість дійти до Марії, людям, що приймали нас, — за дах над головою і їжу, а паломникам, які йшли поруч, — за посмішки.

Як вже повідомлялося, крім паломників з Кам’янця-Подільського, до Летичева прийшла також група з Томашполя та паломник з Бурштина.

У відпустових урочистостях взяло участь близько 7 тис. вірян.

фото: Олеся Чижевська, о. Олександр Просянюк

Суб’єктивний погляд, опертий на чужих та власних спостереженнях

Українці за кордоном швидко асимілюються і приймають тамтешні правила поведінки (у цьому є плюси та мінуси), але, коли вони тільки сходять з літака, потяга, автобуса, корабля чи іншого засобу пересування на чужу землю, то ще деякий час залишаються нашими-рідними і дуже виділяються з загальної маси. То ж якщо ви тільки прибули за кордон і не маєте там нікого близького, або вже давно там живете, але знаєте, як важко буває на початку, і хочете чимось допомогти своїм співвітчизникам, можете їх легко побачити у натовпі чужих облич. Словом,

За якими ознаками можна впізнати новоприбулого українського заробітчанина за кордоном:

Чорні пластикові пакети BOSS. Не прапор і не герб, а ці пакети, що заполонили всю країну, стали символом нації за кордоном. Фірма мала б платити солідний податок в державну скарбницю за розкручування бренду по всьому світі. Пакети витіснили з ринку навіть популярні «кравчучки» та сумки в клітинку.

Велика кількість блискіток в одязі, аж очі розбігаються. Кілька разів доводилось чути від українок-заробітчанок, що жінки за кордоном «вдягаються, як бомжихи». Зате наші красуні можуть і на «чорну» роботу вдягнутись так, що всі навколо будуть задивлятися. Основне правило: не треба зручно, головне – гарно.

«Пацики і сємки». Ніде правди діти, наші співвітчизники (можливо, братні народи також) полюбляють йти по вулиці і плюватись зернятами, не слідкуючи за траєкторією польоту шкарлупи. А що? Воно ж маленьке – його не видно. Проте українця (особливо за кордоном), що плюється на всі боки, видно за кілометр.

Благо, запаси нелущених зернят швидко закінчуються (разом з домашнім салом, ковбасою та іншими припасами) і доводиться ставати все більше схожим на «сіру масу» культурних іноземців.

Ігнорування смітників. У творче об’єднання «До смітника не донесу» входить немала кількість українців. Під ноги летять не лише лушпиння від зернят, але й більш важкі предмети. Але це лише на початку, доки не довелось зіткнутись з реальністю: шаленими штрафами за невинно кинутий папірчик з мосту в річку. Правоохоронці не переймуться емоційними розповідями про те, що «він так гарно кружляв, як літачок, а потім плив, немов кораблик». Сплативши штраф, доводиться покидати улюблене об’єднання.

Надмір косметики. За кордоном жінки не малюються так як в серіалах «Беверлі Гіллз» чи «Район Мелроуз». Так там фарбуються лише наші співвітчизниці. Хоча теж, до пори-до часу.

За якими ознаками можна впізнати заробітчанина-християнина:

Ми можемо ходити з пакетами BOSS або з торбинками від Gucci, відрізнятись найрізноманітнішими стилями в одязі, бути багатими чи бідними, холериками чи флегматиками, більш святими чи тільки починати дорогу до святості, слухати рок, попсу, альтернативу чи класику… Одне у нас схоже – ми разом «сидимо на чемоданах», бо всі ми тут на заробітках, а Вітчизна наша в Небі.

Після того, як втекла Коза-Дереза з хати зайчика, вирішила щастя в світі шукати. До господаря вертатись не було можливості – там її чекало жорстоке покарання за побрехеньки та розбиту дідову сім’ю. Із звірами в лісі теж залишатись не могла – довелось би жити з соромом, що якийсь там рак-неборак її вигнав і налякав. Усі мешканці лісу бачили, як вона бігла, підстрибуючи на трьох ногах (четверта пекла від укусу), і блеяла на все своє козяче горло аж до хрипоти. Куди податись Кізоньці? Найкращий вихід – піти у світ шукати щастя.

Чула вона колись про особливе стадо кіз, що живе відособлено далеко в горах. «Там повинно бути добре, – подумала Коза-Дереза, – самотність, медитація, прагнення до вищого, до самовдосконалення і жодного козла поблизу – саме те, що треба.» Вирішила податись туди, аби відновити внутрішній спокій після отриманої психологічної травми від діда, що мало її не зарізав, і диких звірів, які насміхались з неї, коли вона тікала з лісу. Коза вважала себе натурою витонченою, піднесеною, покликаною до особливого життя. В обителі Дереза знайшла таких, як вона – з особливим покликанням. Спочатку їй це подобалось. Але згодом наша зірка почала виявляти незадоволення: вона ж єдина й неповторна, а мусить терпіти поруч купу вискочок, ще й слухатись найстаршу козу.

«Не зрозуміли вони моєї тендітної душі, мого багатого внутрішнього світу, – думала Коза, – скачуть тут одна поперед одну, а на мене уваги не звертають. Піду я далі в світ шукати щастя.»

Вирішила Коза вдало разок заміж сходити – треба ж якось життя влаштовувати. Знайшла собі пристойного козла. Причесалась, прилизалась, дзвіночками перед кавалером помахала, зачарувала його своєю вродою та співом. Відгуляли весілля. Коза й тут від самого початку спробувала гнути свою лінію: яка ж то вона бідна-нещасна, нічого не їла-не пила, почестей належних не отримала… Влаштовувала істерики, билась рогами об стінку, мекала так, що чули всі сусіди, а чоловік через якийсь час перестав на це зважати. Козел – він і в Африці козел – знайшов собі іншу козу, та й поготів.

Почала Дереза заливати своє горе бражкою, яку знаходила у калюжах неподалік місцевого спиртзаводу. Цілими днями блеяла на галявині. Тільки спілкуватися ніхто з нею не хотів, бо залежалась, засмерділась, здичавіла, почала на всіх з рогами кидатись. Товаришувала лише з білкою. Та й те не справжньою, а уявною. Найбільше Коза-Дереза любила скаржитись білці на свою нещасну долю та життя, яке минуло непомітно, але нічого доброго не принесло: «Я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!»

Секс

Целібат римо-католицьких священиків – немов червона ганчірка для секуляризованого суспільства, яке повірило у міф, нібито секс – це така ж потреба, як їжа та вода. Тому й закидають отцям, ніби вони щодня змінюють коханок, отже й не одружуються, аби не пов’язувати себе з одною. Священикам східного обряду, які все життя живуть з однією дружиною, теж добре перепадає: мало хто вірить, що та жінка в них одна.

Але й всередині Церкви є люди, які переконані у подвійному житті отців. Більше того, вірять, що так їм велів Бог.

- Для ксьондза Таїнство хрещення – велика радість, – розповідала мені одна побожна бабуся з вервицею в руках, – адже тоді, коли він охрестить дитину, має право піти один раз до жінки.

- Бабцю, що ви таке кажете? Наші священики живуть у целібаті. Якщо священик піде до жінки, то чинить гріх.

- Ніякий це йому не гріх – після хрещення раз можна. І він це знає, і біскуп це знає. Вони тільки людям нічого не кажуть, щоб не шокувати.

Ця бабуся – ще не найгірший екземпляр, бо вона хоч і помиляється, проте з щирого серця вірить і не бажає пастирям зла.

Але історія знає і таких молільників, що ховались з фотоапаратами під будинком у священика (деякі навіть лягали на могили церковного кладовища, щоб їх не помітили), заглядали вночі через вікна, доводили до сказу постійними слідкуваннями, підслуховуваннями, перевірками. Усі вони – жертви першого стереотипу.

У них на обліку кожна дівчина/жінка, що приходить до отця на сповідь або духовну розмову, та кожна посмішка/дружній жест/співчутливий погляд, адресований священиком протилежній статі.

2, 5, а навіть 10 чи 20 гривень, кинуті раз в тиждень на тацю, не завжди покривають видатки на утримання храму

Гроші

Католицька Церква – найбагатша організація у світі. Куди там всесвітнім комерційним гігантам до повних підвалів золота у Ватикані! Вам смішно? Тіштеся – значить ви ще маєте здоровий глузд і голову не заради зачіски на шиї носите. Але не всі цим можуть похвалитися. От, наприклад, нещодавно американська акторка Сара Сільвермен заявила у ток-шоу на всю країну, що вона знає, як подолати голод у світі – потрібно просто продати Ватикан. Щоправда, сама жіночка небідна, але жодного центу на потреби голодуючих не перерахувала.

Та що вже казати про розбещених зірок, які працюють проти Церкви. Багато простого люду переконано, що католицьке духовенство жирує, обдирає бідних-нещасних-наївних людей, хабарництво у Церкві процвітає, а священики тільки тим і займаються, що міняють автівки, мобілки, укомплектовують новинками техніки будинки та витрачають зайві гроші на свої забаганки.

Жертви другого стереотипу не задумувались над тим, що 2, 5, а навіть 10 чи 20 гривень, кинуті раз в тиждень на тацю, не завжди покривають видатки на утримання храму.

Проте заздрісна українська натура лихим оком дивиться на автомобіль священика (у мене ж нема!), яким він приїхав у доїздну парафію відправити Месу. І неважливо, що витративши 50 грн. на бензин, священик отримає 4 грн. на інтенцію (як пощастить – то 20).

Лицемірство

Якось у нас гостювали автостопники з Вологди (РФ). Люди, зовсім далекі від будь-якої релігії, розповідали, що дорога в Україні у них чомусь пов’язана з визнавцями різних віросповідань, які сплітають один про одного всілякі речі.

Розказували історії почуті дорогою. Одна з них про нас, римо-католиків. Нібито всі ксьондзи працюють за гроші. Крім того, їх набирають за оголошеннями в газеті: мовляв, на постійно роботу потрібен священик, зарплата висока, робота непильна, музичний слух та голос – обов’язкові. І якби мандрівників випадково не занесло до нас на нічліг, так би й повернулись вони додому з переконанням, що католицькі священики в Україні – то щось на кшталт розповсюджувачів Ейвона чи Оріфлейма: хочеш заробляти – ввійди в нашу спільноту, повір у чудодійні можливості косметичних засобів (або служб та молитов), а тепер це всім продай.

Жертви третього стереотипу навряд чи знають, наскільки приємно мало не щотижня відправляти похорон, постійно проводжати в останню путь помираючих, мати справу з найтемнішими сторонами людської душі, слухати під час сповіді «яка я добра, а от моя сусідка/свекруха/невістка/ – то справжня єхидна», бути жилеткою для сліз/психологом/порадником, бачити людське горе/розпач/страх і не втратити при цьому ні віру, ні надію, ні бажання щось робити.

А кому потрібна така робота, якщо вона не випливає з віри, любові та бажання служити?

Як мене, так і моїх колег по нещастю (студентів) завжди дивує, як людина, здавалося б, високоінтеліґентна, із певними моральними й християнськими принципами, (які не проминає виставити на показ), може отак-от відверто дерти гроші.

Зазвичай все відбувається так: як тільки наближається сесія, пан викладач, ачи викладачка сповіщає, що іспит, який насувається, вам, (тупакам і неукам) в жодному разі не вдасться скласти на позитивну оцінку, якщо ви (тупаки і неуки) не придбаєте за чисто символічну суму підсумок усієї його (чи її) роботи – геніальну монографію, посібник, збірник матеріалів, де містяться відповіді на всі питання, що включені до іспиту. Понуривши голову, ви тягнетеся до студентської картки, до кишені (своєї чи батьківської), позичаєте в заможного одногрупника й слухняно йдете купувати книгу, при цьому тішитеся, що відбулися «малою кров’ю».

Бувають випадки, коли пан викладач прямо каже, що йому потрібно видавати власну працю, а ви просто зобов’язані стати спонсором його майбутньої книги. Сума тоді збільшується, проте зменшується відчуття того, що тебе надули – як не як проспонсорував пана викладача.

Частенько трапляється іще й така ситуація. Ніяково переминаючись з ноги на ногу, ти нервово запитуєш, мовляв, може домовимося якось… пан викладач наказує витягти телефони (там може бути вмонтований диктофон), покласти перед ним на стіл, а тоді починає переговори.

Іще досить поширені випадки, коли студента зобов’язують придбати товари першого вжитку для кафедри – папір для принтера, фарбу, каву, коньяк тощо.

Найгірший же випадок, коли на останніх парах пан викладач каже просто «в очі», що хто не здасть певну грошову пожертву в його особисту кишеню, той іспит просто – напросто провалить. За таких обставин сума досить значна. Ходять страхітливі чутки про 800 грн. за залік. Наразі їх іще не підтвердили, але й не спростували.

Щоправда, трапляються й клінічні випадки, коли викладачі виставляють студентам списки необхідних їм речей – золоті вироби, якісь шикарні алкогольні напої…

Звісно, що хабарі, то не завжди справа рук самих лише викладачів, досить часто, студенти, які не годні або не бажають вчитися з різних причин, ладні викласти кругленьку (чи й не дуже) суму, аби лиш збутися тих страхітливих безсонних ночей за конспектами й моторошних хвилин перед столом із розкладеними догори дриґом білетами. Адже можеш витягти один з тих трьох невивчених питань, а ще гірше, якщо вони випадуть в одному білеті!!!

Але напевно в житті кожного студента є принаймні одна невеличка драма, коли після трьох діб зубріння він приходить на іспит з розширеною від знань головою, натомість його засипають абсолютно нереальними питаннями з однієї відомої причини…

Гостроти відчуттям додає брак тих грошей, оскільки вчишся «на платному», квартиру знімаєш, капці позичені в одної подруги, а спідниця – в іншої, шампунь жебраєш в сусідки й вже давно забула, що то таке нормальне здорове харчування… а тут треба іще знайти кілька сотень на злощасний іспит, а якщо таких, «платних» іспитів за сесію випаде два, а то й більше….
Особливо ж, як мене, так і моїх колег по нещастю (студентів) завжди дивує, як людина, здавалося б, високоінтеліґентна із певними моральними й християнськими принципами, (які не проминає виставити на показ), може отак-от відверто дерти гроші й при цьому вважати тебе істотою нижчою за неї.

Звісно, що я дивлюся на це з позиції студентів, але визнаю, що не всі викладачі однакові, так само, як не однакові студенти. І хто більше винен, визначити важко. Звісно, що страждають все одно більше студенти, морально чи матеріально, бо ж викладачі не несуть жодних, так би мовити, витрат. Але головна причина цього «неподобства» гадаю в системі освіти. Не варто вдаватися в тонкощі, проте, все ж вона далека від досконалої й, на жаль, ніякі введення псевдо-болонської системи тут не зарадять, має насамперед змінитися ментальність, яка формувалася не один рік.

Студентка

- Все, отче, більше гріхів не пам’ятаю. Прошу про науку, покуту і прощення гріхів

- Споживала м’ясо в п’ятницю й сварилася з чоловіком – ото й всі гріхи за місяць? Ти ж викладаєш, так? А під час сесії не брала хабарів зі студентів?

- Ну як… брала трошки… але лише з відстаючих… та вони самі пропонували! Вони ж лайдаки вчитися не хочуть, а оцінку давай їм! Та й тицяють гроші! Зараз студенти знаєте які!? Багатші за викладачів! Щодня у них нові туфлі! В університет на власному авто приїздять! То ж самі давали, я й брала…

- Лиш самі давали? А ти не вимагала?

- Ну як… та бувало… в мене ж, знаєте, діти… й ремонт давно не роблений… он у людей євроремонти, а в мене тогорічні шпалери… то й брала… ну й сказала, щоб за залік по 100 гривень склалися. Хіба ж то багато?

- Кажеш, що лиш з багатих брала?

- Та яке? Студенти як студенти… хіба я кому в гаманець заглядала? Я ж теж маю за щось жити. Отче, ви ж знаєте, криза надворі… як я брати не буду? Та хіба ж я чогось надзвичайного вимагаю? Я знаю, а воно – ні! Я знаєте скільки на свою освіту грошей витратила!? А воно й не вчиться й ходить штани протирає! Я ж зайвого нічого не беру! Я лиш за працю свою!

Насправді, це байка. Але, хто зна…

Трагікомедія з елементами екшену: минулорічні враження про паломництво до Бердичева

Заява на відпустку підписана, сандалики 38-го розміру куплені, спальник та каримат запаковані. Залишилось перебрати гардеробчик та запастись консервами. Це ж не жарт, шість днів на голодному пайку!

Вокзал, скупі батьківські сльози і от нарешті ми з колежанкою в автобусі. Нічний рейс, нічне прибуття, досип на вокзалі у спальниках. Пригоди розпочинаються.

Перший же ранок вітає рясним дощем, періщить так, що покроплення свяченою водою перед вирушенням у паломництво не стільки відчулося, скільки узрілося. За пів дня зробили тільки дві зупинки і то все більше фізіологічного характеру – Че/Же: наліво та направо. Якийсь дуже оптимістичний отець заохочує відкривати пісенники сакраментальною фразою: «Хто не співає, то й лох», – нехай і лох, зате в рукава не капає і пісенник цілий. Так і рухалися до кінця дня: дві колони, чоловік по двісті в кожній, зупинки виключно за вимогою, мегафонний оптимізм. Під вечір враження не зовсім приємні: ноги гудуть, одяг мокрий, шлунок не подає жодних проявів життя, ще й до всього, ночуємо в шкільних коридорах, де майже немає вільних місць. Невже й спати доведеться навстоячки?… А ще казали, що перший день самий легкий! Що ж буде далі?! Увечері, блукаючи коридорами школи у пошуках вільного куточку на нічліг, перетнулася зі знайомою і виявилося, що «завдяки» дощу паломницькі колони вимушено пішли довшим шляхом і замість 22 кілометрів пройшли чи не всі 50! Від серця зразу якось відлягло, раптово знайшлися місця в кінці коридорчика. Може це і не гігієнічно, та не естетично, але ми з колежанкою так і позаповзали в свої спальники, не миючись (тут саме місце оді вологим серветкам, от до чого техніка дійшла!).

Зранку прокинулися від надривного голосу в мегафоні, який сповіщав, що за 20 хвилин закінчуються сніданок та завантаження речей на машину. До вантажівки стояла черга. Виявилось, єдиний євротуалет до самого Бердичева. Гріх не скористатися нагодою. Поки вистояли в черзі, поки насолодились цим благом цивілізації, в нашій групі майже закінчився сніданок. Залишився холодний чай та декілька скибочок хліба. Наші ж харчі вже успішно «відплили» до наступного привалу.

Знову в дорогу! Знову дощ! Але вже не така злива, як першого дня. Вже можна дістати пісенник та хоча б робити вигляд, що співаєш, – чомусь не хочеться бути лохом, навіть жартома. За кілька годин до обіду наші колони обігнала польова кухня. Ми ледь не збожеволіли від радості! Ноги самі понесли вперед! Є на світі Бог! Буде нам щастя в цьому житті, а саме – гарячий обід. Вечір другого дня майорів різними несподіванками. Місцем нічного притулку стало приміщення на зразок місцевого спортзалу, такий собі витвір архітектурного мистецтва, без вікон і майже без дверей, і як виявилось, усі 400 чоловік мають бачити свої сни саме там. Надзвичайні враження від стійких запахів шкарпеток та інших витворів легкої промисловості, гул розмов, перевдягання в спальнику, та це вже потім. А спочатку ми з подружкою розділилися: одна побігла до спортзалу займати місця, інша пішла копирсатися в купці з речами, потім, пам`ятаючи про ранішній гастрономічний облом, ми просто таки погнались за вечерею. Взяли свої порції, зручненько влаштувалися на трибунах стадіону та й стали насолоджуватись життям, воно ж бо прекрасне! За якийсь час повз нас почали проходити паломники: всі якісь чисті, вмиті, здебільшого з помитими головами. Ми дивувались, та продовжували свою вечерю «а-ля романтик». Знову ж таки, перетнувшись зі знайомою, довідалися, що це було єдине місце до самого Бердичева, де була можливість вимитись теплою водою. Так, не хлібом єдиним все ж таки… Помившись холодною водою та вологими серветками, дізналися, чому так нестерпно болять ноги – мозолі! У колежанки цілий розсип маленьких, у мене – один, водянистий, розміром з голубине яйце, ще й на самісінькій п`яті. Довелось звертатися за медичною допомогою. Доволі приємна на вигляд паняночка спочатку поцікавилася, чи вимила я ноги перед ти як до неї звернутися, потім довго оглядала мою стопу і нарешті видала свій вердикт: «Треба проколювати, нагинайтесь і витягуйте назад ногу, інакше я не зможу нічого вдіяти.» Гадаю, не треба розказувати, як подружка, та й всі навколо надривали животи в реготі – такого, мабуть, в паломницьких історіях ще не було. Після всього, з гордо піднятою головою та почуттям власної гідності, я у супроводі колежанки пішла на перегляд футболу. Так-так, це не маячня! Отці-організатори грали проти мирян-паломників. І що видумаєте? Вперше за всі роки миряни виграли у священиків!

Третій день став переломним: і у фізичному аспекті, і у моральному, та й погода почала налагоджуватись. А від четверга все пішло як по маслу. І вже прислуховуєшся не до відчуттів у ногах, а до конференції, і вставати вранці не так важко, і сонце, хоч і припікає, та все ж краще дощу. І починаєш розуміти, люди добрі, то ж Бог мене любить! Ще в понеділок хотілось запакуватись у супроводжувальну машину і їхати в ній до самого Бердичева, ще мить назад здавалося, що більше не зробиш ні кроку! А отямлюєшся і ти вже в Бердичеві, а тебе вже кроплять свяченою водою, що змішується з твоїми сльозами радості: так, я змогла, я дійшла, Господи, дякую за Твою любов!

Це поки єдине моє паломництво до Бердичева з Хмельницького. На жаль. Але тепер я точно знаю: не людина йде в паломництво, а Бог та Матір Божа кличуть до себе. Варто прислухатися. Це прекрасний час та слушна нагода ще раз переконатися – Бог є Любов!

Дзвенить будильник. Та хто ж його буде слухати! Журналіст перевертається на інший бік та солодко посапує собі й надалі. Аж тут зривається — наснилося, що спізнився на власний похорон. На годиннику —за вісімнадцять хвилин десята ранку. Аааааааа!!! Через вісімнадцять хвилин брифінг у мера, а кавою ще й не пахне. В торбину скидаються ручки, блокноти, диктофони, фотоапарати, зубочистки й по дорозі з кухні у ванну випивається несмачна кава. Через десять хвилин журналіст чекає на маршрутку й через п’ятнадцять – він уже на місці. В мить, коли він заходить до прес-центру, на хвильку відчуває себе мером, адже усі погляди, навіть уже згаданого міського голови звернені до нього, до журналіста. Йому дозволено бути не причесаним та неохайно вдягненим, адже підбірка його новин, що вийдуть в друк завтрашнім номером, будуть кращими.

Той же самий ранок, проте вже у іншого журналіста може виглядати й так:

Дзвенить будильник. Сьома ранку. Журналіст підіймається та йде готувати каву. Сьогодні на десяту ранку в нього відповідальне інтерв’ю. Потрібно як слід підготуватися. Хоча, між нами кажучи, журналіст уже готовий бездоганно – цілий тиждень він знайомиться з біографією героя свого інтерв’ю, гортає досьє, спілкується із спільними знайомими, наводить довідки. Журналіст доводить свій вранішній туалет до педантично-ідеального: світлий костюм, біла сорочка, чисто виголене обличчя, акуратна зачіска. Він іще читає кілька ранкових Інтернет-газет, тоді вимикає комп’ютер, кладе до дипломата диктофон, дві ручки про всяк випадок, крім елегантної чорнильної, що стирчить в нього з кишені піджака, блокнот і рушає на зустріч.

А ще той самий ранок виглядає так:

Журналіст прокидається від безперестанного вереску аськи, який означає, що хтось настирливого його, журналіста, домагається. Піднімає заспану голову з клавіатури улюбленого ноутбука. Знову заснув у редакції. О десятій ранку здача матеріалів, а з місця події він учора прийшов буквально опівночі. Добре, що вчора встиг записати по «гарячих слідах» свій матеріал. Відкриває папку з документами, а там НІЧОГО! Забув зберегти! Ой леле! До здачі матеріалів дві години. Журналіст йде до туалету вмиватися. Добре, що в наплічнику завжди є зубна щітка. Наспіх робить собі каву в пластиковому стаканчику. Дістає пошкрябаний, проте улюблений диктофончик, який пройшов з ним «крим і рим» й поринає в роботу. Матеріал готовий. Щоправда, не на десяту, а на десяту тридцять. Але ж редактор – не диктатор. Він розуміє. Він знає. Сам же в цій самій каші вариться.

Зовсім іншим є ранок журналіста християнського часопису…

Щойно вставши з ліжка, він падає навколішки й просить Святого Духа зіслати на нього натхнення, осяяння, інсайт, творчу інтуїцію та інших помічників у нелегкій справі творення. Обіцяє за те бути чемним й милосердним, а також любити всіх ближніх, навіть прискіпливого коректора, який перекреслює увесь журналістський твір червоною пастою. Учора ввечері журналіст писав про правильне поводження християнина в громадському транспорті. Сьогодні вранці він ще раз перечитав власний опус й вдоволено посміхнувся. Але час на роботу! Чекаємо маршрутку… Ось, вільне місце, та до нього уже прямує бабця з клунком! «Швидше! Швидше! Ці пенсіонери й так безкоштовно їздять, ще й місця усі займають! А я ж оплачую проїзд, тому маю повне право сидіти!» – Так-так! Журналіст-християнин, хоча й дозволяє собі «вчити побожності» інших парафіян – така ж сама людина, із своїми проблемами, вадами й гріхами.

Взагалі-то, ранок журналіста може бути найрізноманітнішим, й, зазвичай, один на інший не подібний. Проте в ранках кожного журналіста є ключові речі й явища – це кава, диктофон, блокнот та Інтернет. А ще у журналістів є негласне гасло: «Життя не завжди таке паскудне, як видається вранці».

Генрі Форд, засновник «Ford Motor Company» відкрито висловлював свої антисемітські погляди. Якось до Форда в гості з Голівуду завітали декілька продюсерів-євреїв і попередили, що як не припинить говорити таке на публіку, то в кожному десятому фільмі позитивний герой розбиватиметься на “Форді”. Генрі зрозумів, що це рівнозначно краху його бізнесу, адже фільми мають надзвичайно великий вплив на глядачів, тому перестав казати недобре про євреїв.

Але ще більшу силу, ніж кількагодинне кіно, має серіал. У ньому ми місяцями стежимо за життям за героїв, переживаючи за них та навіть ототожнюючи себе з ними.

А ви не помітили, що деякі кіноісторії живуть на ТБ роками, мандруючи з одного каналу на інший? Особливо ті, що розраховані на підліткову аудиторію. Що ж пропагують серіали, зокрема ті, що циклічно повертаються на наші телеканали?

Серіал «Беверлі Гіллз» я пам’ятаю ще з шкільних років, а він і досі йде: тільки на одному каналі закінчується, одразу ж починається на іншому. І так увесь час по колу. Уже невідомо в який раз я постійно спостерігаю, як серіальні красуні одна поперед одною добиваються уваги Ділона, як дружньо фліртують Андреа з Брендоном, як католичка Донна вирішує втратити цноту, а потім (коли вже втратила), як розповідає про це своїй «старомодній нерозуміючій» мамі у лікарняній каплиці. Гроші, шикарне життя, красиві люди, безтурботність — ось такий він «Беверлі Гіллз».

«Район Мелроуз» дуже схожий на Беверлі Гіллз», що дещо підріс. Грошима там вже менше розкидаються (це псує ефект, але наближає до реальності), проте живуть мелроузці не менш цікаво. Будинок з великим басейном і веселими квартирантами, в якому постійно вирують події: любовні багатокутники, видовищні скандали зі спецефектами, любов, ненависть та дружба. Щоправда, дружба міцно переплетена з інтимом (до закінчення серіалу всі встигають побувати в ліжку один одного), але що ви хотіли: це ж «сучасні люди», вони «не закомплексовані», тому сплять з ким, коли і де захочеться. А який там є хороший чоловік «не тієї орієнтації»! Він просто наче золотий, не те що всі інші особи чоловічої статі: Мет добрий, справедливий, щирий та постійно страждає через те, що «не такий як всі». Суперпозитивні геї — це окрема фішка американських стрічок. Багато ви бачили фільмів, де негативні герої — гомосексуалісти?

Кіноісторія «Усі жінки відьми» трохи рідше за дві попередніх, але теж часто повторює прогулянку різними каналами. Тут вирують справжні пристрасті: боротьба добра зі злом, темряви зі світлом, янголів з демонами. А героїні, добрі відьми — надзвичайні дівчата: і красуні, і розумниці. І це не важливо, що одна вийшла заміж за янгола, якого за статусом зобов’язує целібат, інша — за демона (теж янгол, тільки з протилежного табору), а третій сестричці шлюб давала жінка-священик. А як же інакше? Мусить же серіал якось довести свою толерантність сучасність та, вибачте за слово, негомофобність. І якщо немає позитивних героїв-гомосексуалістів, то хоча би феміністкам догодити. Добре, що хоч янгола «блакитним» не зробили. Низький вам за це уклін та подяка, творці серіалу.

Старійшини (це головні, які живуть на небі) не завжди мають рацію і деколи розуміють, що відьми з самого початку все робили правильно, і навіть визнають свої помилки, а любов в кінці-кінців перемагає зло. Також ні янголи, ні старійшини, ні відьми-сестрички не переймаються такою «дрібничкою», як сексуальна стриманість. І що вже після цього казати нам, безкрилим грішним глядачам по той бік екрану?

Варто додати, що усі ці серіали позначені зеленим кружечком, спеціальним графічним символом внизу екрану, який означає, що передача або фільм призначена для дітей, тому що майже не має в собі сцен, які могли б негативно вплинути на несформовану психіку дитини чи підлітка.

Авжеж, ці фільми вчать життя. Дають, так би мовити, життєві уроки, що не можна бути «гомофобами» (казати, що гомосексуалізм — то збочення і гріх), «старомодними святенниками» (вважати секс до шлюбу злом) та «зацикленими на штампі в паспорті» (можна і так пожити разом, а при перших негараздах без проблем перескочити у інше ліжко).

Моя бабуся двома словами характеризує усі сучасні фільми: «Голі стріляються». Не знаю чи вона має рацію (адже фільми бувають різні), але коли я дивлюсь, здавалось би, нормальну стрічку, їй постійно щастить зайти в кімнату під час сцени, коли на екрані крупним планом як не перше, то друге. І йди доведи їй після цього, що фільм взагалі-то порядний, з глибоким змістом та життєвою мудрістю.

А може має рацію бабуся — може й нема там жодної мудрості, лише голі та стріляються?

Великдень! Найбільше християнське свято! І… найбільше в році генеральне прибирання, друге в році після Різдвяних свят за кількістю викинутих коштів та зіпсованих продуктів готування та, як завжди, перед кожною важливою подією – традиційне нервування через катастрофічне невстигання.

Підготовка до свята починається ще у Вербну Неділю. Одразу після урочистої Служби з посвяченими гілочками у руках завбачливі господарі йдуть куди? Звичайно ж, – на базар. Адже треба накупити продуктів: м’яса, щоб в духовці запекти, яєць, щоб писанки чи крашанки зробити, ковбаски домашньої, щоб в кошик покласти, огірочка свіженького обов’язково, щоб порізати до святкового столу, ну і ще чогось, на що грошей вистачить. Добре хоч, що на нашу католицьку Пасху ціни на продукти ще не так підскочили, як на православну, – тішаться подумки господині. Бо ж усім відомо, що на кожен празник у нас «святкові знижки»: продукти продають втридорога, якщо і не в чотири.

Понеділок. Починається великий тиждень великого прибирання. Треба помити вікна у цілому будинку, вичистити усі килими, підфарбувати, де облізло, підремонтувати, де щось трісло — навести в оселі чистоту і порядок, адже Великдень на носі. Щодня після роботи, незважаючи на втому, ударно виконуємо план і мріємо, коли вже ці свята благополучно перейдуть.

Великий Четвер. У народі називається ще Чистим. Дочищаємо квартири. Себе приводимо до ладу. Згадуємо, що треба ж нарешті посповідатися. Але стільки роботи — все не вистачає часу.

Страсна П’ятниця. Починаємо готуватися до святкового столу. Заливати холодці, запікати м’ясо. Цей день посту особливо важко пережити. Стільки смаколиків пахне в кухні, а їсти не можна майже нічого!
Під час літургії адорації хреста перебираємо в голові святкове меню і згадуємо, що забулося, а що не встиглося.

Субота. День тиші. Не можна кричати, сваритись, голосно сміятись, грюкати дверима — тісто на паску підходить. При будь-якому голосному звуку воно може впасти і зіпсувати свято, тож всі ходять на пальчиках і розмовляють пошепки.
Яке щастя, що хоч сьогодні на роботі вихідний. Ще кілька останніх штрихів і можна починати святкувати. Добре було б встигнути до костелу на Пасхальну Вігілію — після неї вже можна розговлятися, а інакше — доведеться чекати до ранку.

Неділя Воскресіння Господнього. Б’ють дзвони. Лунає «Алілуя». Але після скаженого тижня хочеться одного — додому спати.
Розмова перед ранішньою резурекційною Месою:

— Чому у тебе такі червоні невиспані очі? Чувала цілу ніч біля Гробу Господнього?

— Та ні, всю ніч готувала святковий сніданок. Зараз ледве на ногах стою. Швидше би Служба ся скінчила.

Пригадується історія про Марту та Марію. Одна порається по господарству, а інша проводить час біля ніг Ісуса. Так, ми дійсно схильні бути Мартами, та Марії все ж більше пощастило.

Увага! Тест. Поставте біля кожного підпункту «+», якщо його зміст збігається з вашим життям, та «-», якщо — ні. Підрахуйте скільки плюсів, а скільки мінусів. Якщо більше плюсів —  ви Марта, якщо ж більше «-» – ви Марія.

«Коли ж вони були в дорозі, він увійшов в одне село, і якась жінка, Марта на ім’я, прийняла його в хату. Була ж у неї сестра, що звалася Марія; ця, сівши в ногах Господа, слухала його слова. Марта ж клопоталась усякою прислугою. Наблизившись, каже: «Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя лишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені допомогла.» Озвався Господь до неї і промовив: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься у неї.»;
Луки 10, 38-42

Підслухані міркування побожної модниці

Весна. Прийшов час перевдягатись у сукні та легкі кофтинки. Але ж зимові свята не минули безслідно. Січень пройшов у святкуванні Різдва та Нового року (за всіма стилями), а в лютому довелось пережити чотири (!) дні народження, та ще й Валентинів день. Тепер моя толерантність, інкультурація та дружелюбність вилазять боком. Ні, гірше: вони лізуть усіма боками. Що ж робити? Змінювати гардероб, починати бігати , записатись у басейн (спортзал, на аеробіку), звикати до «нового іміджу»? Ідея! Днями розпочався піст, а у мене ще й досі нема жодної постанови. Зараз щось придумаємо, поєднаємо приємне із корисним.

Такс… З чого б це почати? Не їсти м’яса відпадає – цим нехай православні займаються (разом з відмовою від молока, яєць та навіть риби), а ми – просунута конфесія, тож треба придумати щось цікавіше і більше нам властиве. Може відмовитись від солодкого? А що? Все життя на всі пости – це найперша постанова. Ще колись на катехезі до Першого Причастя казали, що потрібно «складати жертви з відмови від цукерок». Сорок днів (ну, вже трохи менше) без смаколиків – і знову, як в тій рекламі, влазиш в улюблену сукню. Ні, дзеркало каже, що самим солодким тут не обійтись.

Може не їсти після 18.00? Але де ж тут піст? Це вже буде яскраво виражена дієта. Можна сісти (себто, перейти) виключно на ананаси. Хоча навряд чи в мене вистачить сили волі (грошей та здоров’я) місяць вживати лише їх. Крім того, в піст треба від чогось відмовлятись, а не балувати (чи мучити) себе екзотичними фруктами. Придумала! Відмовлюсь від мучного: булочок, печива та хліба. А може ліпше навпаки: сісти на воду і хліб. Так-так. Хліб і вода – найсерйозніший і найдієвіший піст. Заодно можна випросити в Бога якусь інтенцію. А також зекономити гроші на новий шалик. Так теж не піде. Від хліба поправляються. Толку тоді буде з мого посту! Потрібно його чимось замінити. Наприклад, піст не на хлібі і воді, а на гречці та зеленому чаєві або на воді з рисом, або на овочах і фруктах, або… Ні, все таки, це непоєднувані речі: дієта і піст.

Руки нервово шуршали по дні сумки, яку важко назвати маленькою і “жіночою, перевертаючи все, що звечора так старанно і охайно складала.

Шукала ключі, себто, один-єдиний ключик у величезній в’язці різноманітних брелоків. Поглянула на годинник. Спізнююсь. І вже ніяке чудо не допоможе мені прийти вчасно на роботу до 9.00. Та нічого. Начальника в суботні ранки в офісі не часто “намалюєш”. Приходить близько полудня. Але біжу… Ні – лечу…Та не встигла вийти на вулицю, як під ногами захлюпало. Я глипнула донизу. Так, стою в калюжі. Мої начищені до блиску чобітки рясненько покрились брудними краплями. Зціпивши зуби, я ледве не закричала. Різко висмикнувши парасолю з сумки, розкрила її, захищаючи ретельно вичесане волосся. Та сильний вітер збурив його і окремі прядки поприлипали до обличчя, стерши блиск на губах. Лечу далі. Болотяні ріки подолати вдало не змогла, тому вгрузла “по-вуха”. І тут вигуків невдоволення вже не втримала. Двоє чоловіків, що мирно спілкувались один з одним за кілька метрів, озирнулись на мій голос і хотіли було посміхнутись або ж запропонувати допомогу, та мій льодяний погляд змусив їх передумати і відвернутись, засоромившись в тому, що стали свідками моєї невдачі. Я проплила попри них і холодно привіталась. Та вони, певна річ, зрозуміли, що моє “доброго ранку” навряд чи відповідало внутрішньому і реальному бажанню. Маршрутка на щастя приїхала одразу. Всілась перед вікном, не звертаючи уваги на попутчиків, половина яких, до речі, була моїми сусідами. Ні тобі “Доброго ранку”, ні “Здрасссці”. Просто вп’ялилась у вікно. Та совість раптом підказала, що невиховано не вітатись до знайомих, та ще й до “палко коханих” сусідів. Тож зробила першу спробу посміхнутись, аби хоч трохи загладити провину. Але не вдалось, судячи з реакції жіночки, що сиділа навпроти. Видно, мій вираз обличчя нагадав посмішку дівчинки, якій дуже туго заплели кіски. Та ризикнула вдруге. На цей раз спроба виявилась вдалішою, природнішою. Нарешті, моя зупинка! Розрахувавшись і мило подякувавши, я постаралась поважно вийти з маршрутки. Але моя широка спідниця витерла східці транспорту і вся грязюка залишилась на ній. Ох як же я гримнула дверима. Тоді водій відчув та почув мою злість і “гарний” настрій. “Нічого. Ще трохи і добіжу до роботи. А там відмиюсь, відчищусь і все буде добре!” – заспокоювала я себе. Та це не дуже допомагало. Раптом мій погляд впав на жінку, що сиділа на східцях магазину мобільних телефонів. Вона просила милостиню. Підійшовши ближче, я помітила, що вона – каліка. Я підійшла до неї і простягнула купюру. Та чомусь захотілось не просто кинути гроші до її мищини, а дати прямо в руки. Жебрачка підняла свій погляд і…посміхнулась. Вона ПОСМІХНУЛАСЬ! Не дивлячись на вологий, сильний вітер, мокрий сніг і холодні бетонні східці, на своє каліцтво і відсутність даху над головою. Це була щира посмішка. Та вона вразила мене до глибини душі. Я посміхнулась у відповідь і зраділа щирості зі свого боку. Так і пішла далі по тротуару, не звертаючи увагу на свої заляпані черевики, збурене, волосся, брудну спідницю, що ще кілька хвилин тому здавалось найглобальнішими проблемами у світі. Мій “безнадійно зіпсований” настрій піднявся за мить від посмішки звичайної жінки–жебрачки.

Радикальні християни, люди не від світу цього – такі слова давно вже не про нас. Всередині нашої Церкви з’явилась нова, дуже зручна релігія: феншуйно-забобонно-астрологічне християнство. Особливості та зацікавлення цієї категорії віруючих варіюються від віку та вподобань конкретного вірянина.

Нормальні “пацани і дівчонки”

Олег, водій-далекобійник відчув на власній шкірі всі тяготи далекої дороги. Як побожний католик, він знає, що автомобіль має бути освячений, а про добру дорогу молитись треба до святого Христофора. Але Олег пішов ще далі: він обклеїв салон машини образками Ісуса, Марії та всіх святих разом з плакатами не повністю вдягнених (чи не повністю роздягнених) жінок. Тепер в будь-якій ситуації (залежно від потреби) є на чому спинити погляд і до кого звернутися. На слизькій трасі можна з молитвою благально піднести очі до іконки, а щоб не заснути у довгій дорозі – варто лиш подивитись на плакати. Завдяки цьому, тьху-тьху-тьху, водій жодного разу не потрапляв у серйозну аварію.

“Християнські амулети” сьогодні користуються популярністю у всіх. Християни носять медальйони вперемішку з оберегами, хрестики – з підковами. І при цьому почувають себе добре!

Олена з дитинства ходить до костелу і пишається своєю приналежністю до найбільшої у світі Церкви. Олена – дуже гарна дівчина і постійно страждає від “недоброго ока”, тому купила собі медальйончик святого Бенедикта, щоб оберігав від всього зла. А коханий (ще поки невіруючий, та вона сподівається, що після шлюбу він навернеться) подарував дівчині на день народження золотий кулончик скорпіона – її знак Зодіаку. Спочатку Оленка зраділа прикрасі, а потім задумалась: як же вона, католичка, буде носити на одному ланцюжку освячений медальйон із зображенням святого та знак Зодіаку. Але проблема швидко вирішилась – красуня почепила кулон на браслет: і святий Бенедикт не образиться, і коханому буде приємно!

Християни по феншую

В селах та малих містах і досі думають, що фен-шуй сьогодні в моді. Отже, аби йти у ногу з часом (себто, по фен-шую), потрібно вміти правильно облаштовувати домівки, робити покупки, спілкуватись, дихати і жити! Головне – знати правила. Наприклад, фен-шуй квартири залежить від її орієнтації (не сексуальної, а по сторонах світу), кольору інтер’єру (тут вже не до особистих смаків), оточуючого ландшафту та ще купи всього іншого. Тоді нарешті прийде щастя!

Ірина – теж людина і теж дуже хоче щастя! А все ніяк не може вирватись із злиднів! Але тепер вона знає, що робити, аби жити стало краще. Подруга, що захоплюється всякими модними фішками (ви б подивились яка у неї хата!), порадила купити червоний гаманець, мовляв, він гроші буде притягувати. Іра гаманець купила і поклала у нього ще іконку Божої Матері, аби берегла кровні від розтрат та крадіжок. Коли гаманець притягне гроші, буде страшно їх втратити, тоді Богородиця прийде на допомогу!

А вдома, знову ж за порадою подружки, Ірина змінила інтер’єр. Тепер образи зі святими, згідно правил фен-шую, висять на стінах у червоних рамках з привабливими китайськими китичками. Дія ікони таким чином підсилюється фен-шуєм!

Ворожба “по-католіцкому”

Баба Ганя щодня ходить до костелу, знає напам’ять всі польські літанії і підспівує бек-вокалом ксьондзу на Службі молитву консекрації. Баба Ганя – авторитет в парафії, вона має рецепти на будь-які негаразди. Коли треба – яйце викачає, і не просто, як якісь непобожні бабки-ворожки, а з молитвами і піснеспівами. Якщо когось вчепились “вроки”, то у неї знову ж є метод – “скидання вогнем” разом з шептанням молитов.

Отець-вікарій на проповіді щось там розпинався про гріховність таких практик. Але баба Ганя на нього не ображається – він ж іще молодий, мало життя бачив, а їй єпископ Ольшанський людей лікувати дозволив (твердження дуже сумнівне, та перевірити його вже неможливо), то ж вона свято переконана, що робить все “по-католіцкому”. Онучку, що ніяк не годна вийти заміж, бабка теж вчить своїх секретів: “Виходь вночі на вулицю, дивись на зорі і кажи: “Три зориці, три мої сестриці, дайте мені щастя і долю, і доброго чоловіка”, – а після цих слів молись “Отче наш” і “Радуйся, Маріє” – будеш щаслива,” – розказує бабуся дівчині. Бо ж від всього серця бажає внучці щастя! Адже Бог без допомоги зірок не подужає влаштувати онуччине життя.

Кажуть, нині насильна українізація. Нещасні громадяни бідкаються, що їм не дають спокійно жити і вільно висловлюватись, а змушують спілкуватись українською. Звичайно, ми за свободу слова, совісті та всього іншого, і за толерантність до бідолах, яким забракло здібностей вивчити мову. Тому нехай живе суржик!

— Прівєт, як діла?!

— Нічо, вроді нормально. — Звичайний діалог не суспільних маргіналів, а більшості пересічних людей. Подільський суржик (пора вже вводити таке поняття) процвітає на наших теренах і потихенько добиває українську мову.

Сьогодні кавалери, коли хочуть закадрити симпатичну кралю, зазвичай повторюють одноголосно як папуги: «Дєвушка, а можна з вами познакомитись?», – І це ще велике щастя, якщо звертаються настільки толерантно, а не: «Дєтка, давай потусим сьодні ноччю». – Отже, доводиться бігом хапати з руками і ногами хлопця, який вміє хоча б так говорити, і тішитись, що пощастило в жізні, ой, вибачте, – в житті.

— Га?

— Не гакай, правильно казати — шо.

— Найправильніше буде щЬо, — такий лінгвістичний диспут «знавців слова» доводиться чути мало не на кожному кроці.

Переїзди у маршрутках — теж прекрасна можливість поповнити свій суржикословниковий запас (треба ж вчитись розмовляти як всі нормальні люди): «Женщіна, передайте, пожалуста, гроші… Водітєль, зупиніться мені на остановці… Ану подвінься, дай пройти…»

І коли серед цього різноголосся прорізається чийсь чемний голосок: «Перепрошую, дозвольте пройти», – усі суржикомовні витріщають очі й кривлять брови: «Ото вже вискочка, буде нас вчити як треба говорити»…

Нехай живе суржик!

— Без російського мата неможливо висловитись про нинішнє життя, політику та економіку, – стверджують різні псевдопатріоти, що всіх судять по собі.

Але може варто хоча б спробувати? Є один добрий, давно перевірений спосіб: можна замінити улюблений матюк на якесь слово або словосполучення.

Зустрілись дві давніх подруги:

— Як у тебе справи?

— Добре, вийшла заміж за олігарха.

— Нічого собі!

— Їздили разом у відпустку на Канари.

— Нічого собі!

— І купили будинок та кожному по автівці!

— Нічого собі!

Сьогодні ж, зважаючи на віяння часу, модно замінювати мат на інше, більш актуальне слово.

Здибались два бізнесмени:

— Привіт. Як поживаєш?

— Криза.

— Як робота?

— Криза.

— Як особисте життя?

— Криза…

Я б посперечалася, що, знаючи українську мову, можна переговорити найматюкливішого русофіла. І наші слова не замінять у радіо чи телебаченні на зневажливе пі-пі-пі. Ризикнемо? Уявіть все, що ви думаєте, про нашу політеліту:

— Щоб тих політиків качка копнула! Ввели Україну на середину моста і кинули напризволяще, хай йому грець! Адивинотись, які статки собі понаживали, обкрадаючи чесний народ! Щоб їм всім добро було!

І жодного піпікання!