CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » Читанка до кави

Миряни без духовенства

часопис CREDO — Wed, 19 Oct 2011 21:23:53 +0000

«Ти як з ксьондзом говориш? Він тобі слово, ти йому – десять! … Це велика честь, коли ксьондз на тебе крикнув! Он Хоміцький бабів палицею міг потягнути, якщо виступали багато, і правильно».

Моя бабуся вважає, що ми, молоді, недостатньо поважаємо духовенство.

І це не тому, що вона раніше не бачила священиків. Якраз в її хаті вони зазвичай і переховувалися в часи переслідувань. У нас вдома відправлялися Служби, досі зберігся вівтар та деяке літургійне начиння, а нещодавно знайшли реліквії.

Моя бабуся не читала документів ІІ Ватиканського Собору і не вчила Канонічне право. Вона і так знає, що миряни в Церкві необхідні. Хто ж, як не миряни (ще до Собору), добивалися повернення храмів, створювали парафіяльні двадцятки, катехизували?

Але вона дуже добре пам’ятає часи, коли вірні самі молилися у храмі, а замість пресвітера на вівтарі лежав орнат. Сьогодні те саме відбувається, наприклад, у Франції – там просто немає священичих покликань. Чи не тому, що миряни перестали цінувати духовенство?

CREDO № 2 (124), 2011

Інші матеріали цього номера:

Церква – це …

Кілька слів про приховане

Бути чи мати?

Велике навернення

Сім’я не знала, що у них знаходяться святі мощі

Про меншість, яка веде

Парафіяни роблять усе

Церковний працівник

Не Божий відбвір

Не Божий відбір

часопис CREDO — Tue, 18 Oct 2011 04:02:18 +0000

Якось моя мама зайшла в православну капличку, щоб замовити молитву за своїх дітей. Літня жіночка прискіпливо подивилась на неї і запитала:

- Діти – православні чи католики?

– Католики, – не задумуючись, відповіла мама.

– За католиків не молимось, – як відрубала та.

– А за померлих? Православних? – знітилась мама

– За православних – так, давайте список, – відповіла «приймальниця». І трохи згодом, перевіряючи кожне ім’я, додала безапеляційно:

– Ага, Станіслав – польське ім’я, його викреслюю.

Ще через півгодини я вислуховувала мамине обурення таким своєрідним поділом:
– Що ж це виходить, щоб попросити про молитву, мені потрібно оббігати всі церкви? – не заспокоювалась вона… Адже в католиків усе по-іншому. Я ж ходила з вами до храму і там ніхто не дивувався, що хрещусь я не так, і ніхто не запитував, коли ти замовляла молитву за наших померлих, чи вони католики.

І я не без задоволення відмітила для себе, як мама чи не вперше схвалила мій вибір. Адже тільки мій батько був католиком, а мама – православна. І коли я почала ходити до римо-католицької церкви, її ставлення до мого рішення було трохи іншим. І така мене взяла гордість за нашу католицьку терпимість до інших християнських течій, що аж стало лячно. Бо від гордині до поділу на тих, за кого варто молитись, а за кого ні – зовсім малюсінький крок.

CREDO № 2 (124), 2011

Парафіяни роблять усе

Церковний працівник

Церковний працівник

часопис CREDO — Fri, 14 Oct 2011 04:27:54 +0000

Декілька років тому я працювала в одній церковній організації. Начальником був священик. Розумний Божий чоловік. І він, як й усяке начальство, регулярно роздавав нам «наганяї». Слушні, звичайно. Та якось він сказав: «Ви ж пам’ятайте, в якій організації працюєте! Як ви повинні себе поводити!»

І мене це неабияк обурило. Бо для мене немає значення місце праці. Я вважаю, що оскільки я християнка, то скрізь і завжди маю нею бути: і якщо працюю в церкві, і якщо торгую на базарі капцями, і якщо вдома готую борщ.

Якщо Ісус мене не мотивує до доброї поведінки, то й приналежність до Церкви чи церковної організації нічого не дасть.

Знаєте, я не свята і Божа (хто мене знає, підтвердить). Просто не терплю лицемірства, якого немало серед віруючого люду. Не хочу бути в церкві одною, а вдома, чи серед невіруючих друзів – іншою.

Колись я жила у Вінниці. По роботі доводилося поштою розсилати багато друкованої продукції. Мене завжди обслуговувала одна симпатична молода дівчина. Я дивувалася, з яким терпінням вона робила свою справу. І з великою пошаною до клієнтів. Вона не дратувалася, навіть коли була велика черга і наш нахабний народ, який завжди кудись поспішає, дозволяв собі грубощі. Вона навіть після вередливого клієнта з достойною увагою і привітною усмішкою брала від мене численні пакунки для пересилки. Згодом я дізналася, що та дівчина – християнка…

CREDO № 2 (124), 2011

Парафіяни роблять усе

Сім’я – це весело!

часопис CREDO — Mon, 14 Mar 2011 16:48:38 +0000

Виношуючи в голові задум цих рядків, я вирішила запитати коханого, що б він радив про нас написати. А у відповідь почула: «Напиши, що сім’я – це весело!» Усміхнуло.

Одразу після одруження ми з чоловіком ніяк не переймалися тим, що тепер ми – це не «ми», а «сім’я». Бо що таке сім’я? Просто технічний термін, а те, що сталося з нами – це було злиття в одне ціле нашого часу, сил, здібностей, поглядів, смаків, характерів. Слово «сім’я» звучало і сприймалося статично, як щось остаточне, щось, що відбирає молодечу свободу, накладає зобов’язання. (Може, саме тому багатьом молодим людям так важко зважитися на одруження?) Те, що після одруження сталося з нами, а навіть не сталося, а постійно відбувається – це дуже динамічна вибухова суміш, яка постійно кипить і збагачується новими інгредієнтами. І, безперечно, одним з визначень сім’ї у нашому випадку могло б бути щось таке: сім’я – це постійна пригода і місце, де двом закоханим дійсно весело. Нічого дивного, що Бог перебуває у Святій Трійці, адже гуртом – веселіше! А з іншого боку, коли сім’я стає місцем присутності Бога, – там просто не може забракнути радості.

CREDO №1 (123) 2011

Інші матеріали цього числа:

Передсмак раю

Великі історії маленьких людей

Подружжя – місце зустрічі з коханою особою і Богом

Із сім’ї в сім’ю

Вона чекає відвертості, Він потребує дистанції

Ми просили Бога про благодать мати дітей

Що вам найбільше подобається у вашій дружині/вашому чоловікові? (бліц-опитування)

У мене вдома живе ангел

Дорогою до Єрусалима

Українське Різдво з-за океану

Кавове щастя

Якби я народилася в іншій сім’ї

часопис CREDO — Mon, 14 Mar 2011 16:47:10 +0000

Якби я не народилася у віруючій католицькій сім’ї, не знаю, чи прийшла б колись до Церкви. А, може, я б і не вчилася у Богословському інституті і не працювала в католицькому журналі.

Якби я була охрещена в іншому обряді, то вже не змогла б стати римо-католичкою.
Якби я виросла в іншій родині, я б не знала, як це на Святвечір ділитися оплатком чи досипати під час Великодньої резурекції на хорах після нічного чування. Мамі не треба було б перешивати свою весільну сукню на процесійні платтячка для нас із сестрою, і ніхто б не навчив мене молитися (якось я цілу ніч молилася літанії, щоб отримати четвірку на шкільній контрольній, а потім, коли таки була четвірка, картала себе, чого не молилася про п’ятірку).

Я б не знала, що це таке ходити з прабабусею молитися під катедру, щоби нам її віддали, а потім у перший день відкриття собору приймати там Перше Причастя.
Подарунки я б отримувала на Новий рік, а не на Різдво, а дитячі спогади зимових свят були б пов’язані з Дідом Морозом, а не з шопкою, колядками і храмом, наповненим людьми. Я б і не здогадувалася, яким смачним буває желе, якщо його їсти після закінчення посту, і як цікаво пізно вночі після Пастирки кататися з батьками на санчатах біля Кам’янецької фортеці.

Якби я народилася в іншій сім’ї, то сьогодні була б іншою людиною.

CREDO №1 (123) 2011

Кавове щастя

часопис CREDO — Mon, 14 Mar 2011 16:45:01 +0000

Уранці прокидаюсь від запаху кави. Напевно, немає у світі нічого, що могло б мене розбудити, крім п’янкого аромату кави.

Це означає, що чоловік уже прокинувся, заглянув в кімнати дітей і варить каву.

Прокидаються діти, спочатку наймолодша Юля напівсонно заповзає у наше ліжко. Через кілька хвилин, потираючи оченята, які все ще не хочуть відкриватися, зі словами «доброго ранку, мамо» з іншого боку присувається середній Мирося. А за ним уже тупоче найстарший Ярик, і всі починають активно зсуватись до купки, звільняючи для нього місце. І останнім до нас повертається тато. У ліжку уже не поворухнутись, але всі ще міцніше пригортаються одне до одного, «щоб папочка з нами ліг».

У такі хвилини я заплющую очі і повторюю: «Нічого не прошу у тебе Боже, тільки дозволь мені так прокидатися кожного ранку». У такі хвилини нічого більше не існує, крім цього маленького острівця любові.

І хоча протягом дня хтось, може, не зрозуміє мене, когось, можливо, ображу я, може нам не проплатять кошти, діти принесуть двійку чи навіть незадовільну поведінку, бо не працювали на уроці, а Юля щось знову загубить, та відчуття вранішнього щастя з гіркуватим присмаком свіжозвареної кави залишиться на весь день.

CREDO №1 (123) 2011

Сім’я – це весело!

Якби я народилася в іншій сім’ї

Милосердя

часопис CREDO — Sun, 09 Jan 2011 09:09:24 +0000

Щоразу, як заходить мова про милосердя, я пригадую Наталю. Колись ми з нею працювали разом у кафе: я відразу після школи підробляла барменом, а вона уже зі стажем кухаря готувала на кухні.

Вона навчила мене легко відмивати чашки, що потемніли від кави або чаю – їх просто потрібно потерти засобом для чищення каструль. Проте зазвичай спілкувалися ми мало. Здебільшого лише про те, що стосується роботи. Але якось (вже навіть не пригадаю за яких обставин) я розповіла їй про Коронку до Божого Милосердя і подарувала розарій. Потім часто бачила, як вона о третій годині (якщо не було голодних клієнтів) молилася до Милосердного Ісуса.

А ще їй дуже подобалися слова із Заповіту Матері Терези. Я їх навіть роздрукувала та повісила на стіні. На них багато хто з відвідувачів звертав увагу, коли чекав на замовлення.

Пізніше (я уже давно працювала на іншій роботі) мені розповіли, що Наталя почала сильно випивати, а кафе перетворилося у генделик, де продавали «палену» горілку.

Одного разу я проходила повз кафешку, вона вийшла і сказала, що загубила подарований розарій. Попросила ще один. Я принесла.

Вона померла від алкоголю… У народі кажуть – «згоріла»…

… Кожного разу, коли потрібно до блиску начистити посуд, я згадую в молитві про її душу. І щоразу, як заходить мова про милосердя, я пригадую Наталю.

Немає що вдягнути і немає куди повісити

часопис CREDO — Sat, 08 Jan 2011 09:06:46 +0000

Років п’ять я жила з подружкою, з якою ми постійно кочували з квартири на квартиру. Воно, можливо, навіть і цікаво, якби не доводилося щоразу вантажити і розвантажувати наші пожитки. А назбиралося їх чимало. Відомо, що жінки мають дві проблеми: немає що вдягнути і немає куди повісити. «Що ж із цим робити?» – бідкалась моя подружка. На що одна дівчинина відповіла: «Позбуватися».

Порада була дуже раціональною, і ми взялися до ревізії нашого барахла, керуючись правилом «Ліквідувати речі, які більше року не носилися».

- Таню, а що, цю кофтинку ти вже не вдягатимеш? – я з інтересом розглядала те, що моя колежанка вилучала із свого гардеробу. – То можна я візьму собі? О, дякую!

А подружка у свою чергу вподобала те, що я збиралася усунути із шафи. Таким чином, лахів у нас не дуже і зменшилося. Успіху ми досягли лише після повторної ревізії, яка включала тестове запитання «Я точно це буду носити?»

Кілька чималих торб з цілком придатного для вживання одягу та взуття ми винесли і гарно розклали біля смітника. Бо, чесно кажучи, просто не було можливості доперти їх до церкви. Та й не кожен бомж із нашого мікрорайону піде до Божого дому у центрі Києва. А от вранішні рейди смітників вони роблять регулярно.

Минуло чотири роки… Я заміжня. Мій чоловік теж вважає, що проблему «Немає куди повісити» треба вирішувати елементарною ревізією сили-силенної лахів, від яких розпирає шафу, а завидющо-загребуща натура думає: «Що вдягнути на найближче свято»…

Жебрачка на Різдво

часопис CREDO — Mon, 03 Jan 2011 16:56:37 +0000

Настя вважала себе зразковою християнкою: щонеділі ходила до церкви та виконувала заповіді, «ангажувалася» (що з католицького сленгу перекладається, як «брала активну участь») у житті парафії та співала в хорі. З людьми намагалася не сваритися (коли хтось критикував, тримала дулю в кишені, а обличчя висловлювало лише повагу) та завжди приходила на допомогу потребуючим (зайвий добрий вчинок нікому не завадить). В Адвент навіть не їла солодкого і ходила на Рорати.

Аби піднести свій духовний рівень, вирішила перед Різдвом зробити вчинки милосердя. Своїх грошей не вистачало, тому запропонувала у спільноті скинутись на подарунки для дітей-сиріт або на різдвяну вечерю для жебраків. Спільнота ніяк не могла визначитися, що обрати, отож, взялися за дві справи одразу.

Щодо подарунків дітям – все вирішили швидко (іграшки, розмальовки, фломастери), а про вечерю треба було подумати (які страви готувати, кому подавати, де все організувати).

— Що будемо готувати на вечерю? — запитала Вірка (вискочка, яка робила вигляд, що «ангажується» ще більше) і запропонувала своє меню: кутя, вареники з капустою, оселедець під шубою та рибний суп.

— Ні, на різдвяній вечері не можна подавати страви з майонезом – піст, – обурилася Настя і подумала: «Це була моя ідея на славу Божу, а вона тут розкомандувалася», – Крім того, вареники краще робити з вишнями.

— Немає заборони на майонез, це лише традиція, а вареники з капустою ситніші.

— Ти просто ще недозріла у вірі, – виклала свій найвагоміший аргумент Настя, але, щоб не продовжувати суперечку, запропонувала компроміс: два види вареників та рибу з овочами.

Підготовка тривала. Усі отримували задоволення від того, що роблять добру справу, у спільноті панував різдвяний настрій. І все було б бути чудово, якби не «шеф-диктатор».

Вона раптом зрозуміла, що сама була жебрачкою

У сирітський будинок Настя не поїхала, бо на роботі треба було терміново здати звіт. А на різдвяне частування для жебраків прийшла, коли свято закінчилося і всі вже мили посуд.

Спільнота була задоволена і окрилена зробленою справою. Усі жартували та згадували подію.

«Я все придумала, перемила гору посуду, завдяки мені порадували дітей та нагодували бідних. А вся слава їм. А я що – прибиральниця?» – думала дівчина.

Мало того, Вірку всі хвалили за те, що навчила гостей співати у два голоси колядку «У Вифлеємі весела новина». «Теж мені зірка жебраків!», – злилася Настя.

— Можна взяти ще вареників з собою, – запитала якась бабуся, що раптом з’явилася у дверях, – і салату в торбу? А, може, ще й кутя лишилася?

— Ну не знаю… Вже нічого немає. Хіба що супу трохи.

— Спаси Господи. Най тебе Пречиста оберігає і най щастя тобі буде.
— Дякую, – сказала Настя.

Вона раптом зрозуміла, що сама була жебрачкою і щойно отримала милостиню.

Дружба за цукерки

часопис CREDO — Tue, 20 Jul 2010 20:06:12 +0000

Мала Марійка дуже хотіла мати багато друзів.

Вона мріяла гратися з ними в «Морє волнуєтся раз», у хованки та квача або просто порпатись разом у сусідському піску, який дядько Степан висипав перед будинком, щоб нарешті добудувати хату. Веселіше було би разом рвати конюшину для кролів або розповідати страшні таємниці, сховавшись десь у чужій кукурудзі. А в дитсадку можна було би разом не спати, разом не їсти кашу або знову ж гратись (що ж іще дітям робити?).

Якось вона віддала свій новорічний подарунок від Діда Мороза найгарнішій і найулюбленішій серед вихователів дівчинці. Та понесла з дитсадка два пакунки, не сказавши навіть «дякую», а Марійку вдома насварили. А вона ще завжди роздавала усім свої цукерки.

- Ми – друзі? Я тобі канфєту дала!

- А я твою канфєту вже з’їла.

Навіть у нашому корумпованому суспільстві неможливо здобути прихильність за хабар. Як же це тоді вдається політикам? Може тому, що голосують дорослі, а не діти?

Як я добиралася до Летичева пішки

часопис CREDO — Wed, 07 Jul 2010 18:23:12 +0000

або

Ніколи не думала, що Летичів так далеко

Бажання піти у паломництво до Летичева з Кам’янця-Подільського я плекала довгих два роки. І ось нарешті цього року все склалося якнайкраще і я пішла вперше. Збиралася і готувалася до паломництва довго: старанно підбирала зручний одяг і взуття, діставала друзів, які неодноразово йшли, різними запитаннями про паломництво.

Нарешті 1 липня! Прибігла на сьому ранку на Службу Божу у Кафедральний собор свв. ап. Петра і Павла, адже одразу виходимо на Летичів. Все! Нарешті вийшли. В очах – радість, на обличчі – усмішка, а попереду – дорога.

Перший день був би не таким важким, якщо б у мене було трошки більше розуму

Усі дружно за отцем Олександром Коцюром повторюємо: «Ми — сімнадцяте паломництво з Кам’янця-Подільського до Летичева!», – і кричимо, що настрій в нас «Ха-ха!». За весь час паломництва ми ще не один десяток разів повторимо це. Сонце палить нестерпно вже зранку, день обіцяє бути довгим і спекотним. Йдемо, йдемо… Навколо багато людей, нас порахували і, отже, нас не просто багато, а саме 380, це не враховуючи священиків і монахинь, яких теж багато. Ще є бажання і співати, і молитися. І ось перша зупинка. Ще так все легко і просто, що навіть не задумуюсь, що попереду ще кілометрів 30.

Знову в дорогу. Вже з першого дня розуміємо, що організація і дисципліна – на дуже високому рівні завдяки службі порядку, а особливо завдяки директору паломництва о. Роману Пархомцеву. Виходимо з подружками з надією, що і надалі буде так легко йти… Але тут в усе вмішується сонце і спека стає нестерпною. Вже не хочеться йти, не хочеться нічого… Але ще є запал і бажання самопожертви, тому я вирішую до наступної зупинки не просто не їсти, але і не пити. Але ми пропускаємо одну зупинку і наступна аж через 10 км. Нарешті зупинка. Ноги болять вже нестерпно і ось він, перший мозоль! Заради фото для матеріалу після зупинки сідаю в машину обслуговування на пару хвилин, щоб зробити кілька фото колони, і втрачаю свідомість… Роблю висновок — пити треба обов’язково! І ось вже обід. І далі в дорогу. Також в усіх є можливість піти до сповіді і на духовну розмову, адже в паломництві йшло 9 священиків.

Загалом перший день був би не таким важким, якщо б у мене було трошки більше розуму. Попереду видніється с. Стара Гута – місце першого нічлігу. Всіх дівчат розбирають по хатах, хлопці йдуть розбивати намети. В голові крутяться думки про те, щоб помитися, поїсти і лягти спати, але головна: «Дякую Тобі, Боже, що створив мене дівчиною!»

Всі танцюють і веселяться, а я шкутильгаю поруч

Моментально заснули і моментально настав ранок. Приходимо на місце збору, не встигаємо поставити сумки, як чуємо голос отця Руслана Кармаліти і його улюблене «Форму-є-мо колону!» І разом з піснею «Знову в дорогу» рушаємо. Ранок розпочинається з молитви, але молитися не хочеться зовсім. Змушую себе хоч послухати, якщо вже не співати. Йдемо далі, а я на зупинку чекаю, як на звільнення. Але йти легше – сонце не пече зовсім.

Кілька зупинок і уже с. Тинна – місце, де буде відпустова Меса і обід. Відчуваю себе грішницею, яка не любить Бога, бо зразу хочеться їсти, а не йти на Месу. Але переборюю себе. Одразу після Служби з дівчатами біжимо за обідом, бо раптом не вистачить. Усім всього вистачило — сидимо щасливі. Знову про себе нагадує мозоль, йду до медичної служби, вони мені його проколюють. Ну от і все – ходити не можу. Розумію, що просто занадто себе жалію. Роблять оголошення, що має співати гурт «Тавор» і тихо ненавиджу свої мозолі – всі танцюють і веселяться, а я шкутильгаю поруч, роблячи фото. Нема справедливості!

І знову ж таки вирушаємо. Але раптом справедливість з’являється і мені дозволяють кілька хвилин проїхатися, щоб зробити ще фото, ось воно щастя. Але ці хвилини минають швидко і треба йти далі…

До нічлігу дорога здавалася невимовно довгою, хоча і були зупинки, і йти було не так далеко, якихось 15 кілометрів. Доходимо до нічлігу. І от цей переломний вечір: вже не хочеться нічого, хочеться йти додому, назад в Кам’янець, хочеться спати і комусь віддати свої ноги, які вже всі у ранах, хочеться просто здатись. Але ось в такий момент згадалось ЧОМУ я йду до Летичівської Богородиці. І, прокинувшись зранку, знаходжу сили йти далі, а ще додаткові отримую на ранковій Месі…

Команда священиків з семінаристами проти команди паломників. Ги-ги… Виграли паломники

Вже весь день йду і молюся, слухаю усі-усі конференції, співаю усе, а о.Олександр, який веде паломництво, допомагає своїми жартами, які завжди влучні і смішні, а найголовніше – добрі і додають наснаги йти далі. Починаю вдумуватися у слова пісень і чути голос музичної служби. Вони співають і грають просто прекрасно, а пісні справді глибокі. І під їх спів починаю помічати красу своєї рідної землі, України. Усі ці поля і ліси, долини і річки переконують, що Бог мене любить і що Він є! За цим усім обід настає швидко, дуже швидко ми доходимо до с. Солобковець! А після обіду одразу йдемо на стадіон дивитися футбольний матч. Команда священиків з семінаристами проти команди паломників». Ги-ги… Виграли паломники. А далі якісь команди грають між собою.

В цей час дехто з паломників разом з о. Лаврентієм Жезіцьким, який грає на баяні, співають народні пісні, а інші танцюють, а ще інші – обливаються водою. І як результат – частина паломників виходить з Солобковець мокрими-премокрими, і я в тому числі. До нічлігу теж доходимо швидше, день якийсь найлегший. Знову раптово надходить ранок і треба йти на Месу, проскакує бажання поспати довше і не йти на Месу, але Бог кличе і, переборовши лінь, прибігаю до Нього.

Маниківці нас зустрічають усмішками і танцями

«Знову в дорогу!» лунає з гучномовців. Попереду день дороги. І сьогодні знаходяться сили. На все-все, а особливо на молитву. Найцікавіше, що вже не тіло і втома керують мною, а я керую усім. Але з’являється нова проблема — комарі, які мене страшенно люблять. До Маниковець, де в нас був нічліг, доходжу скусана. Але в цей день була найкраща конференція! Пастор Володимир розповідав нам про наркозалежність: настільки доступно, а деколи строго і дуже правдиво, що, як на мене, мали задуматись усі!

Маниківці нас зустрічають усмішками і танцями. Також гурт «Сіон» заспівав декілька своїх пісень. Вони класні! Паломники хором скандують: «Сіон — молодці!». Ще трошки танцюємо і йдемо спати, адже завтра попереду близько 45 км і дуже ранній підйом!

Прокинувшись зранку (ну не зовсім зранку, а ще вночі, бо як-не-як – лише четверта), розумію, що попереду довга дорога і ставлю собі постанову пройти усе пішки! Через хвилину згадую — мені сьогодні 20! Приходимо до місця зустрічі і з усіх сторін посипалися вітання і посмішки. Життя прекрасне! І впевненість, що я все зможу, зростає. Але вже в Деражні я підвертаю ліву ногу, одночасно щось стріляє в правому коліні. Так болить, що навіть еластичний бинт не допомагає, але я ще намагаюсь ходити і посміхатись. Та в один момент стає просто неможливо не просто стояти, а навіть сидіти, і їду. Поки їду, ненавиджу себе за самовпевненість і за те, що йшла, вже не покладаючись на Бога. Але як тільки стає трошки легше, прошу зупинити машину посеред поля і майже за кілометр від колони шкутильгаю ще з декількома унікалами за усіма. Нарешті відпочинок і я доганяю усіх, а всіх під кінець паломництва – близько 500.

Заходжу, стаю на коліна, сльози ллються рікою і ллється молитва

Останній ривок до Летичева. І ось вже Санктуарій Летичівської Богородиці…. Заходжу, стаю на коліна, сльози ллються рікою і ллється молитва, і дякую за усе, що пережила: за фізичні проблеми, за прекрасні умови, в яких ми ночували, і за людей, які нас приймали, за можливість молитви, за людей які поруч, за те, що дійшла. І встаю з колін з впевненістю, що Марія допоможе мені у тому, про що я так Її просила, і з упевненістю, що наступного року, я піду обов’язково, щоб ще раз зрозуміти, що Бог мене любить такою, якою створив!

P.S. Дякую організаторам паломництва за можливість дійти до Марії, людям, що приймали нас, — за дах над головою і їжу, а паломникам, які йшли поруч, — за посмішки.

Як вже повідомлялося, крім паломників з Кам’янця-Подільського, до Летичева прийшла також група з Томашполя та паломник з Бурштина.

У відпустових урочистостях взяло участь близько 7 тис. вірян.

фото: Олеся Чижевська, о. Олександр Просянюк

Ознаки заробітчанства

часопис CREDO — Thu, 29 Apr 2010 16:00:38 +0000

Суб’єктивний погляд, опертий на чужих та власних спостереженнях

Українці за кордоном швидко асимілюються і приймають тамтешні правила поведінки (у цьому є плюси та мінуси), але, коли вони тільки сходять з літака, потяга, автобуса, корабля чи іншого засобу пересування на чужу землю, то ще деякий час залишаються нашими-рідними і дуже виділяються з загальної маси. То ж якщо ви тільки прибули за кордон і не маєте там нікого близького, або вже давно там живете, але знаєте, як важко буває на початку, і хочете чимось допомогти своїм співвітчизникам, можете їх легко побачити у натовпі чужих облич. Словом,

За якими ознаками можна впізнати новоприбулого українського заробітчанина за кордоном:

Чорні пластикові пакети BOSS. Не прапор і не герб, а ці пакети, що заполонили всю країну, стали символом нації за кордоном. Фірма мала б платити солідний податок в державну скарбницю за розкручування бренду по всьому світі. Пакети витіснили з ринку навіть популярні «кравчучки» та сумки в клітинку.

Велика кількість блискіток в одязі, аж очі розбігаються. Кілька разів доводилось чути від українок-заробітчанок, що жінки за кордоном «вдягаються, як бомжихи». Зате наші красуні можуть і на «чорну» роботу вдягнутись так, що всі навколо будуть задивлятися. Основне правило: не треба зручно, головне – гарно.

«Пацики і сємки». Ніде правди діти, наші співвітчизники (можливо, братні народи також) полюбляють йти по вулиці і плюватись зернятами, не слідкуючи за траєкторією польоту шкарлупи. А що? Воно ж маленьке – його не видно. Проте українця (особливо за кордоном), що плюється на всі боки, видно за кілометр.

Благо, запаси нелущених зернят швидко закінчуються (разом з домашнім салом, ковбасою та іншими припасами) і доводиться ставати все більше схожим на «сіру масу» культурних іноземців.

Ігнорування смітників. У творче об’єднання «До смітника не донесу» входить немала кількість українців. Під ноги летять не лише лушпиння від зернят, але й більш важкі предмети. Але це лише на початку, доки не довелось зіткнутись з реальністю: шаленими штрафами за невинно кинутий папірчик з мосту в річку. Правоохоронці не переймуться емоційними розповідями про те, що «він так гарно кружляв, як літачок, а потім плив, немов кораблик». Сплативши штраф, доводиться покидати улюблене об’єднання.

Надмір косметики. За кордоном жінки не малюються так як в серіалах «Беверлі Гіллз» чи «Район Мелроуз». Так там фарбуються лише наші співвітчизниці. Хоча теж, до пори-до часу.

За якими ознаками можна впізнати заробітчанина-християнина:

Ми можемо ходити з пакетами BOSS або з торбинками від Gucci, відрізнятись найрізноманітнішими стилями в одязі, бути багатими чи бідними, холериками чи флегматиками, більш святими чи тільки починати дорогу до святості, слухати рок, попсу, альтернативу чи класику… Одне у нас схоже – ми разом «сидимо на чемоданах», бо всі ми тут на заробітках, а Вітчизна наша в Небі.

Еміграція у деградацію

часопис CREDO — Fri, 23 Apr 2010 19:53:30 +0000

Або продовження казочки про Козу-Дерезу

Після того, як втекла Коза-Дереза з хати зайчика, вирішила щастя в світі шукати. До господаря вертатись не було можливості – там її чекало жорстоке покарання за побрехеньки та розбиту дідову сім’ю. Із звірами в лісі теж залишатись не могла – довелось би жити з соромом, що якийсь там рак-неборак її вигнав і налякав. Усі мешканці лісу бачили, як вона бігла, підстрибуючи на трьох ногах (четверта пекла від укусу), і блеяла на все своє козяче горло аж до хрипоти. Куди податись Кізоньці? Найкращий вихід – піти у світ шукати щастя.

Чула вона колись про особливе стадо кіз, що живе відособлено далеко в горах. «Там повинно бути добре, – подумала Коза-Дереза, – самотність, медитація, прагнення до вищого, до самовдосконалення і жодного козла поблизу – саме те, що треба.» Вирішила податись туди, аби відновити внутрішній спокій після отриманої психологічної травми від діда, що мало її не зарізав, і диких звірів, які насміхались з неї, коли вона тікала з лісу. Коза вважала себе натурою витонченою, піднесеною, покликаною до особливого життя. В обителі Дереза знайшла таких, як вона – з особливим покликанням. Спочатку їй це подобалось. Але згодом наша зірка почала виявляти незадоволення: вона ж єдина й неповторна, а мусить терпіти поруч купу вискочок, ще й слухатись найстаршу козу.

«Не зрозуміли вони моєї тендітної душі, мого багатого внутрішнього світу, – думала Коза, – скачуть тут одна поперед одну, а на мене уваги не звертають. Піду я далі в світ шукати щастя.»

Вирішила Коза вдало разок заміж сходити – треба ж якось життя влаштовувати. Знайшла собі пристойного козла. Причесалась, прилизалась, дзвіночками перед кавалером помахала, зачарувала його своєю вродою та співом. Відгуляли весілля. Коза й тут від самого початку спробувала гнути свою лінію: яка ж то вона бідна-нещасна, нічого не їла-не пила, почестей належних не отримала… Влаштовувала істерики, билась рогами об стінку, мекала так, що чули всі сусіди, а чоловік через якийсь час перестав на це зважати. Козел – він і в Африці козел – знайшов собі іншу козу, та й поготів.

Почала Дереза заливати своє горе бражкою, яку знаходила у калюжах неподалік місцевого спиртзаводу. Цілими днями блеяла на галявині. Тільки спілкуватися ніхто з нею не хотів, бо залежалась, засмерділась, здичавіла, почала на всіх з рогами кидатись. Товаришувала лише з білкою. Та й те не справжньою, а уявною. Найбільше Коза-Дереза любила скаржитись білці на свою нещасну долю та життя, яке минуло непомітно, але нічого доброго не принесло: «Я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!»

Секс, гроші, лицемірство

часопис CREDO — Fri, 22 Jan 2010 16:16:42 +0000

Найбільш поширені стереотипи про священиків

Секс

Целібат римо-католицьких священиків – немов червона ганчірка для секуляризованого суспільства, яке повірило у міф, нібито секс – це така ж потреба, як їжа та вода. Тому й закидають отцям, ніби вони щодня змінюють коханок, отже й не одружуються, аби не пов’язувати себе з одною. Священикам східного обряду, які все життя живуть з однією дружиною, теж добре перепадає: мало хто вірить, що та жінка в них одна.

Але й всередині Церкви є люди, які переконані у подвійному житті отців. Більше того, вірять, що так їм велів Бог.

- Для ксьондза Таїнство хрещення – велика радість, – розповідала мені одна побожна бабуся з вервицею в руках, – адже тоді, коли він охрестить дитину, має право піти один раз до жінки.

- Бабцю, що ви таке кажете? Наші священики живуть у целібаті. Якщо священик піде до жінки, то чинить гріх.

- Ніякий це йому не гріх – після хрещення раз можна. І він це знає, і біскуп це знає. Вони тільки людям нічого не кажуть, щоб не шокувати.

Ця бабуся – ще не найгірший екземпляр, бо вона хоч і помиляється, проте з щирого серця вірить і не бажає пастирям зла.

Але історія знає і таких молільників, що ховались з фотоапаратами під будинком у священика (деякі навіть лягали на могили церковного кладовища, щоб їх не помітили), заглядали вночі через вікна, доводили до сказу постійними слідкуваннями, підслуховуваннями, перевірками. Усі вони – жертви першого стереотипу.

У них на обліку кожна дівчина/жінка, що приходить до отця на сповідь або духовну розмову, та кожна посмішка/дружній жест/співчутливий погляд, адресований священиком протилежній статі.

2, 5, а навіть 10 чи 20 гривень, кинуті раз в тиждень на тацю, не завжди покривають видатки на утримання храму

Гроші

Католицька Церква – найбагатша організація у світі. Куди там всесвітнім комерційним гігантам до повних підвалів золота у Ватикані! Вам смішно? Тіштеся – значить ви ще маєте здоровий глузд і голову не заради зачіски на шиї носите. Але не всі цим можуть похвалитися. От, наприклад, нещодавно американська акторка Сара Сільвермен заявила у ток-шоу на всю країну, що вона знає, як подолати голод у світі – потрібно просто продати Ватикан. Щоправда, сама жіночка небідна, але жодного центу на потреби голодуючих не перерахувала.

Та що вже казати про розбещених зірок, які працюють проти Церкви. Багато простого люду переконано, що католицьке духовенство жирує, обдирає бідних-нещасних-наївних людей, хабарництво у Церкві процвітає, а священики тільки тим і займаються, що міняють автівки, мобілки, укомплектовують новинками техніки будинки та витрачають зайві гроші на свої забаганки.

Жертви другого стереотипу не задумувались над тим, що 2, 5, а навіть 10 чи 20 гривень, кинуті раз в тиждень на тацю, не завжди покривають видатки на утримання храму.

Проте заздрісна українська натура лихим оком дивиться на автомобіль священика (у мене ж нема!), яким він приїхав у доїздну парафію відправити Месу. І неважливо, що витративши 50 грн. на бензин, священик отримає 4 грн. на інтенцію (як пощастить – то 20).

Лицемірство

Якось у нас гостювали автостопники з Вологди (РФ). Люди, зовсім далекі від будь-якої релігії, розповідали, що дорога в Україні у них чомусь пов’язана з визнавцями різних віросповідань, які сплітають один про одного всілякі речі.

Розказували історії почуті дорогою. Одна з них про нас, римо-католиків. Нібито всі ксьондзи працюють за гроші. Крім того, їх набирають за оголошеннями в газеті: мовляв, на постійно роботу потрібен священик, зарплата висока, робота непильна, музичний слух та голос – обов’язкові. І якби мандрівників випадково не занесло до нас на нічліг, так би й повернулись вони додому з переконанням, що католицькі священики в Україні – то щось на кшталт розповсюджувачів Ейвона чи Оріфлейма: хочеш заробляти – ввійди в нашу спільноту, повір у чудодійні можливості косметичних засобів (або служб та молитов), а тепер це всім продай.

Жертви третього стереотипу навряд чи знають, наскільки приємно мало не щотижня відправляти похорон, постійно проводжати в останню путь помираючих, мати справу з найтемнішими сторонами людської душі, слухати під час сповіді «яка я добра, а от моя сусідка/свекруха/невістка/ – то справжня єхидна», бути жилеткою для сліз/психологом/порадником, бачити людське горе/розпач/страх і не втратити при цьому ні віру, ні надію, ні бажання щось робити.

А кому потрібна така робота, якщо вона не випливає з віри, любові та бажання служити?

Не знаннями єдиними…

часопис CREDO — Mon, 17 Aug 2009 14:04:03 +0000

Як мене, так і моїх колег по нещастю (студентів) завжди дивує, як людина, здавалося б, високоінтеліґентна, із певними моральними й християнськими принципами, (які не проминає виставити на показ), може отак-от відверто дерти гроші.

Зазвичай все відбувається так: як тільки наближається сесія, пан викладач, ачи викладачка сповіщає, що іспит, який насувається, вам, (тупакам і неукам) в жодному разі не вдасться скласти на позитивну оцінку, якщо ви (тупаки і неуки) не придбаєте за чисто символічну суму підсумок усієї його (чи її) роботи – геніальну монографію, посібник, збірник матеріалів, де містяться відповіді на всі питання, що включені до іспиту. Понуривши голову, ви тягнетеся до студентської картки, до кишені (своєї чи батьківської), позичаєте в заможного одногрупника й слухняно йдете купувати книгу, при цьому тішитеся, що відбулися «малою кров’ю».

Бувають випадки, коли пан викладач прямо каже, що йому потрібно видавати власну працю, а ви просто зобов’язані стати спонсором його майбутньої книги. Сума тоді збільшується, проте зменшується відчуття того, що тебе надули – як не як проспонсорував пана викладача.

Частенько трапляється іще й така ситуація. Ніяково переминаючись з ноги на ногу, ти нервово запитуєш, мовляв, може домовимося якось… пан викладач наказує витягти телефони (там може бути вмонтований диктофон), покласти перед ним на стіл, а тоді починає переговори.

Іще досить поширені випадки, коли студента зобов’язують придбати товари першого вжитку для кафедри – папір для принтера, фарбу, каву, коньяк тощо.

Найгірший же випадок, коли на останніх парах пан викладач каже просто «в очі», що хто не здасть певну грошову пожертву в його особисту кишеню, той іспит просто – напросто провалить. За таких обставин сума досить значна. Ходять страхітливі чутки про 800 грн. за залік. Наразі їх іще не підтвердили, але й не спростували.

Щоправда, трапляються й клінічні випадки, коли викладачі виставляють студентам списки необхідних їм речей – золоті вироби, якісь шикарні алкогольні напої…

Звісно, що хабарі, то не завжди справа рук самих лише викладачів, досить часто, студенти, які не годні або не бажають вчитися з різних причин, ладні викласти кругленьку (чи й не дуже) суму, аби лиш збутися тих страхітливих безсонних ночей за конспектами й моторошних хвилин перед столом із розкладеними догори дриґом білетами. Адже можеш витягти один з тих трьох невивчених питань, а ще гірше, якщо вони випадуть в одному білеті!!!

Але напевно в житті кожного студента є принаймні одна невеличка драма, коли після трьох діб зубріння він приходить на іспит з розширеною від знань головою, натомість його засипають абсолютно нереальними питаннями з однієї відомої причини…

Гостроти відчуттям додає брак тих грошей, оскільки вчишся «на платному», квартиру знімаєш, капці позичені в одної подруги, а спідниця – в іншої, шампунь жебраєш в сусідки й вже давно забула, що то таке нормальне здорове харчування… а тут треба іще знайти кілька сотень на злощасний іспит, а якщо таких, «платних» іспитів за сесію випаде два, а то й більше….
Особливо ж, як мене, так і моїх колег по нещастю (студентів) завжди дивує, як людина, здавалося б, високоінтеліґентна із певними моральними й християнськими принципами, (які не проминає виставити на показ), може отак-от відверто дерти гроші й при цьому вважати тебе істотою нижчою за неї.

Звісно, що я дивлюся на це з позиції студентів, але визнаю, що не всі викладачі однакові, так само, як не однакові студенти. І хто більше винен, визначити важко. Звісно, що страждають все одно більше студенти, морально чи матеріально, бо ж викладачі не несуть жодних, так би мовити, витрат. Але головна причина цього «неподобства» гадаю в системі освіти. Не варто вдаватися в тонкощі, проте, все ж вона далека від досконалої й, на жаль, ніякі введення псевдо-болонської системи тут не зарадять, має насамперед змінитися ментальність, яка формувалася не один рік.

Студентка

Сповідь…

часопис CREDO — Fri, 14 Aug 2009 12:26:12 +0000

- Все, отче, більше гріхів не пам’ятаю. Прошу про науку, покуту і прощення гріхів

- Споживала м’ясо в п’ятницю й сварилася з чоловіком – ото й всі гріхи за місяць? Ти ж викладаєш, так? А під час сесії не брала хабарів зі студентів?

- Ну як… брала трошки… але лише з відстаючих… та вони самі пропонували! Вони ж лайдаки вчитися не хочуть, а оцінку давай їм! Та й тицяють гроші! Зараз студенти знаєте які!? Багатші за викладачів! Щодня у них нові туфлі! В університет на власному авто приїздять! То ж самі давали, я й брала…

- Лиш самі давали? А ти не вимагала?

- Ну як… та бувало… в мене ж, знаєте, діти… й ремонт давно не роблений… он у людей євроремонти, а в мене тогорічні шпалери… то й брала… ну й сказала, щоб за залік по 100 гривень склалися. Хіба ж то багато?

- Кажеш, що лиш з багатих брала?

- Та яке? Студенти як студенти… хіба я кому в гаманець заглядала? Я ж теж маю за щось жити. Отче, ви ж знаєте, криза надворі… як я брати не буду? Та хіба ж я чогось надзвичайного вимагаю? Я знаю, а воно – ні! Я знаєте скільки на свою освіту грошей витратила!? А воно й не вчиться й ходить штани протирає! Я ж зайвого нічого не беру! Я лиш за працю свою!

Насправді, це байка. Але, хто зна…