CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » Церква

Сікстинська капела – хор Папи

часопис CREDO — Mon, 09 Apr 2012 05:57:23 +0000

Є у Ватикані такі місця, куди навіть сановних гостей не впускають. А ось звичайні хлопчаки туди входять запросто. Йдеться, наприклад, про Вестіарій – історичне приміщення, пов’язане з іменами великих композиторів та співаків. У хлопчиків з папського хору там ноти і вбрання, нічим не простіше від шат священнослужителів.

Трохи історії

Не всі знають, що у центрі Вічного Міста, просто за базилікою св.Андреа делла Валле, розташовується екстратериторіальна зона Святого Престолу – Папська музична Сікстинська капела.

При її витоках стоїть римська Schola Cantorum, створена у перші століття для супроводу богослужінь римських пап. Головними етапами формування Папської музичної капели вважаються понтифікати Григорія Великого (Папа з 590 р.) і Боніфація VIII (1294 р.). Schola Cantorum припинила своє існування в авіньйонський період і відродилася за Папи Григорія ХІ (1370 р.). Назвою капела зобов’язана Папі Сіксту IV (1471-1484): від його часів колектив став персональним хором Папи Римського. Але й не тільки: капела зветься Сікстинською, бо співала від самого початку в однойменній каплиці.

Хор Сікстинської капели складається з 19 чоловічих і 30 дитячих голосів (хор хлопчиків, який зветься «Pueri cantores», інколи співає окремо, або ж мовчить, коли лунає григоріанський спів, традиційно виконуваний чоловічими голосами). Для дорослих співаків Сікстинська капела є місцем постійної роботи, тому їхній склад змінюється рідко, коли хтось іде на пенсію або вирішує змінити місце роботи.

Хор хлопчиків Сікстинської капели з’явився у VI ст. з волі Папи Григорія Великого. Але тільки 1956 року, за маестро Доменіко Бертолуччі, «Pueri cantores» офіційно стали частиною Папської Сікстинської капели: доти їх лише запрошували на богослужіння в допомогу дорослому хору.

Школа

Отже, у 1950-ті розпочалося нове життя: для хору заснували спеціальну школу Schola puerorum. Ця унікальна школа, хоч і визнана державою, безпосередньо підпорядковується Святому Престолу. В Європі існує лише кілька таких шкіл для дитячих церковних хорів. Щоправда, римська школа не є інтернатом: аби в ній навчатися, треба принаймні на час навчання перебратись до Рима.

Вступити до цієї школи непросто: треба пройти кілька прослуховувань та співбесід, і з тисяч кандидатів щороку відбирають лише близько 10. Хлопчики ходять до школи Сікстинської капели п’ять років: два останніх класи початкової школи і трирічний цикл середньої. Офіційно вони стають членами хору в п’ятому класі, на другому році навчання, і співають, доки голос не починає ламатися. Коли настає час мутацій, хлопчики продовжують навчатися у школі, відвідують усі музичні заняття, крім вокальних, а в хорі виконують функції асистентів (слідкують за молодшими, за партитурами, допомагають на великих богослужіннях тощо). До речі, саме з цієї школи вийшов безсмертний Альберто Сорді, як і знаний нині актор і режисер Джіджі Проєтті. Дехто з випускників школи став рок-музикантом, а дехто – священиком.

Героїчний спів

Відбір хлопчиків починається у 8-9 років, і далеко не всі з них мають досвід уроків музики. Педагоги капели воліють мати справу з «чистими», не поставленими голосами, з якими ще ніхто не працював. Справа в тому, що з перших століть існування Сікстинська капела розвивала власну вокальну школу. Ця традиція пояснюється насамперед місією капели: на відміну від багатьох церковних хорів, які працюють у студіях звукозапису і гастролюють з концертами, покликанням хору Сікстинської капели є літургійне служіння, і головним простором цього служіння в наші дні є собор св.Петра. Його акустика вимагає специфічних звукових прийомів, які не надаються для інших хорів та шкіл.

А крім складнощів акустики, є ще й вимога особливої фізичної підготовки учасників хору. Фізкультура є одним із головних предметів у школі Сікстинської капели. Уявіть 9-річного хлопчика, який мусить відстояти тригодинну нічну Великодню Службу Божу, а перед нею – ще двогодинну репетицію. О третій ранку він лягає спати, а о сьомій уже має їхати на ранкову Месу, на ті самі дві години репетиції і дві години богослужіння.

Щоправда, такі завантажені дні бувають нечасто. Хоча хористи мають бути «завжди готові»: наприклад, якщо несподівано помирає ватиканський кардинал, то дітей терміново викликають на жалобну св.Месу – просто з уроків або з канікул.

Насичений день юних співаків розпочинається о 8-й ранку і закінчується не раніше половини п’ятої по обіді. Загальноосвітні предмети чергуються з музичними: заняття з вокалу, сольфеджіо, фортепіано (деякі також вчаться грати на органі), історія і теорія музики. Знання дітьми церковної музики дивовижні і вразять будь-якого фахівця.

У школі особливу увагу приділяють мистецтвознавству і… математиці. На переконання викладачів, математика – невід’ємний елемент музичного генія.

Деталі

Коли хор співає в Сікстинській капелі (каплиці), то незрозуміло – чи то капелу було збудовано для хору, чи хор створений для цього приміщення. Звучання ідеальне – шкода, що колектив може порадувати тільки Папу і його найближчих родичів та співпрацівників. Наприклад, під час традиційного різдвяного концерту, на який Бенедикт XVI приходить із видимим задоволенням. Минулого року концерт відбувся у Клементинській залі, і разом із Папою його слухали монс.Георг Рацінгер і дві монахині з Memores Domini.

Щоразу після різдвяного концерту Папа вручає дітям подарунковий набір. А там – цукерки: «Ведмедики», «Білочки», «Червоні Шапочки», виготовлені в Україні та Росії. Дрібниця, але приємно. Тим більше що в Сікстинській капелі не обійшлося без слов’ян: зараз у ній співає син російських католиків, а кілька років тому свою кар’єру в хорі завершив православний хлопчик, син російського священика.

Справа хористів – не просто співати, а служити співом Святому Престолу. Між іншим, вони навіть присягу складають – у п’ятому класі, на свято св.Цецилії, в базиліці її імені. На цю урочистість Папа відряджає свого делегата, кардинала. На ній неодмінно присутні відомі музиканти, а також представники влади міста Рима.

На початку травня хор Сікстинської капели відправиться в Лондон, на спільну репетицію – адже наприкінці червня вперше в історії хор Вестмінстерського абатства співатиме на Папському богослужінні разом із хором Сікстинської капели! Цікаво, хто з них проголошуватиме «Tu es Petrus»?

Зараз діти готуються до поїздки. Але вони більше переймаються не знанням англійської та хорошими манерами (а раптом їх запросить на обід англійська королева?…), а тим, чи відбудеться спільний футбольний матч.

Ольга Сакун, catherine

Фото: cappellamusicalepontificia.va

Папа: «Свічка світить згоряючи »

часопис CREDO — Sun, 08 Apr 2012 00:52:11 +0000

Фото: EPA/Serena Cremaschi

Проповідь Папи під час Пасхальної Вігілії, 7 квітня 2012

Великдень є святом нового творіння. Ісус воскрес і вже більше на помре. Він відчинив двері до нового життя, яке не знає ні хвороби, ні смерті. Він сам прийняв людину у Бога. «Тіло й кров посісти Божого Царства не можуть», сказав Павло в Першому Посланні до Коринтян (15,50).

Християнський автор Тертуліан у ІІІ столітті мав сміливість написати з огляду на Воскресіння Христа і наше воскресіння: «Утіштеся, тіло і кров, через Христа ви отримали місце в небі і в Царстві Божому» (ССL II 994). Для людини відкрився новий вимір. Творіння стало більшим і просторішим.

Пасха є святом нового творіння, але саме тому в цей день Церква спочатку починає зі старого творіння, щоб ми навчилися правильно розуміти нове. Тому на початку Літургії Слова у Великодню ніч стоїть історія сотворення світу. З літургією цього дня пов’язані дві важливі речі. По-перше: творіння представляється як ціле, і феномен часу належить до нього. Сім днів – це образ цілісності, яка розвивається в часі. Вони підпорядковані сьомому дню, дню свободи всіх створінь для Бога і одне для одного. Отже, творіння спрямоване на перебування разом Бога і створіння; воно існує, щоби було місце для відповіді на Божу велич, зустріч любові і свободи. По-друге: у Великодню ніч Церква чує з історії сотворення передусім перше речення: «І сказав Бог: Хай станеться світло!» (Бут 1,3). Символічно, що історія сотворення починається із сотворення світла. Сонце і Місяць створені аж на четвертий день. Історія сотворення називає їх світилами, які Бог умістив на тверді небесній. Тим історія сотворення свідомо відняла у них божественний характер, якого надають їм великі релігії. Ні, це не боги. Це світила, які сотворив єдиний Бог. Але їм передує світло, через яке Божа велич відображається в суті буття творіння.

Що хоче цим сказати нам історія сотворення? Світло дає життя. Воно дає можливість для зустрічі. Воно дає можливість для спілкування. Воно дає можливість пізнання, доступу до дійсності, до істини. А даючи можливість для пізнання, воно дає можливість для свободи і поступу. Зло ховається. Тому світло є вираженням добра, яке є ясністю і творить ясність. Це – день, коли ми можемо діяти. Те, що Бог сотворив світло, означає: Бог сотворив світ як місце для пізнання і для істини, як місце для зустрічі і для свободи, як місце для добра і для любові. Матерія світу є доброю, саме буття є добрим. І зло не походить із створеного Богом буття, воно існує через заперечення. Зло це слово «Ні».

На Пасху, вранці першого дня тижня Бог знову сказав: «Хай станеться світло!» Цьому передувала ніч на Оливній горі. Сонячне затемнення страстей і смерті Ісуса, ніч гробу. Але знову настав перший день – сотворення починається спочатку. «Хай станеться світло!», каже Бог, «І сталося світло». Ісус встає із гробу. Життя сильніше за смерть. Добро сильніше за зло. Любов сильніша за ненависть. Правда сильніша за брехню. Темрява минулого дня розвіюється в ту мить, коли Ісус повстає із гробу і сам стає чистим світлом Бога. Але це стосується не тільки Його і не тільки темряви тих днів. З воскресінням Ісуса заново твориться і саме світло. Він притягує нас усіх до нового життя воскресіння і перемагає всяку темряву. Він є новим Божим днем для всіх нас.

Але як же це станеться? Як станеться, що це не залишиться тільки словами, а стане дійсністю, в яку всі ми включимося. Через таїнство хрещення і визнання віри Господь проклав місток до нас, по якому до нас приходить новий день. У хрещенні Господь каже тим, яких він приймає: Fiat lux- хай станеться світло. Новий Божий день- день життя, яке не знищити, приходить також і до нас. Христос бере тебе за руку. Відтепер він триматиме тебе і так ти підеш у світло, у істинне життя. Тому в стародавній Церкві хрещення називали Photismos – осяянням.

Яким чином? Справді загрозливою темрявою для людини є те, що вона може бачити і дослідити відчутні матеріальні речі, але не бачить, куди йде і звідки взявся світ. Куди йде наше власне життя. Що є добрим, а що – злим. Темрява Бога і темрява цінностей – ось що є справжньою загрозою для нашого існування і для світу взагалі. Якщо в темряві залишаються Бог і цінності, розрізнення добра і зла, то всі інші осяяння, які дають нам змогу осягнути неймовірні можливості, стають не поступом, а загрозою для нас у світі. Сьогодні ми можемо так яскраво освітити наші міста, що меркнуть зірки на небі. Хіба це не образ проблеми нашої освіченості. Ми можемо нечувано багато в сфері матеріальних речей, але не можемо розрізнити того, що виходить за їх межі, Бога і добра. Тому віра, що показує нам Боже світло, справжню просвіту, є появою Божого світла в нашому житті, розплющенням наших очей для справжнього світла.

Любі друзі, в кінці я би хотів висловити ще одну думку про світло і осяяння. У великодню ніч, ніч нового творіння, Церква представляє собою таємницю світла в одному дуже особливому і покірному символі: великодній свічці. Це світло, яке живиться жертвою. Свічка світить згоряючи. Вона дає світло, віддаючи саму себе. Так вона в дивовижний спосіб представляє таємницю Христа, який віддає себе і дарує нам таке яскраве світло. По-друге, згадаймо, що світло свічки – це вогонь. Вогонь є силою творіння світу, силою перетворення. Вогонь дає тепло. І в цьому теж проявляється таємниця Христа. Христос це світло, вогонь, полум’я, що спалює зло і так перетворює світ і нас самих. «Хто близько до мене, той близько до вогню», – кажуть слова Ісуса, які нам передав Оріген. А цей вогонь є одночасно теплом, не холодним світлом, а світлом, в якому до нас приходять Божі тепло доброта.

Великий гімн Exsultet, який диякон співає на початку великодньої літургії, натякає нам на ще одну думку. Він нагадує, що цей витвір – свічку, ми завдячуємо передусім праці бджіл. Так співпрацює усе творіння. Творіння у свічці стає носієм світла. Але, на думку Отців Церкви, за цим ховається ще один натяк на Церкву. Співпраця живої спільноти вірних у Церкві є схожою до роботи бджіл. Вона будує спільноту світла. Так ми можемо побачити у свічці заклик до нас самих і до нашої взаємодії в спільноті Церкви, яка живе, щоби світло Христа світило у світі.

Просімо Господа у цю годину, щоби Він дав нам пізнати радість свого світла, і просімо Його, щоби ми самі стали носіями його світла, щоби сяйво лику Христового через Церкву увійшло в світ (LG 1). Амінь

Бенедикт XVI

catholic-media.org

Таїнство сповіді (примирення)

часопис CREDO — Sat, 25 Feb 2012 13:15:46 +0000

Сповідь, таїнство покаяння – згідно оновленої літургії цього таїнства – називають також таїнством примирення. Таким чином Церква хоче підкреслити єднання – тобто відновлення зв’язку людини з Богом, яке відбувається під час цього таїнства; тому що в результаті покаяння ми повинні полюбити Бога і повністю йому довіритися (Павло VI).

Для більшості з нас сповідь – приватна справа, і тому вона піддається різним небезпекам: звиканню, рутині, формалізму. Ми не можемо розглядати святу сповідь як одну з багатьох духовних вправ. Це таїнство, знак, даний через самого Христа, за допомогою якого Бог дійсно спілкується з людиною. Таїнство примирення – це дорога до Отця, визначена через самого Ісуса. Тому дорога ця вимагає від нас чутливого серця, сповненого віри.

1. Підготовка до Таїнства примирення

На дорозі людини до зрілої віри дуже часто виявляється відсутність глибокого розуміння таїнства покаяння. Можливо, найбільша увага уділяється сповіді під час підготовки дитини до першого святого Причастя. Проте, дитина в 9-10 років не в змозі осягнути всю таємницю, яка здійснюється під час виконання обрядів. Багато хто на цьому етапі зупиняється.

Таїнство покаяння, як, втім, і решта істин віри, потребують постійного нагадування про себе на всіх послідовних етапах розвитку особистості людини: у дитинстві, в підлітковому віці, в юності, в зрілі роки. Якщо про значення цього таїнства не нагадується людині на всіх послідовних етапах розвитку його особистості, то, вийшовши з дитячого віку, вона перестає практикувати його, вважаючи приналежністю цього періоду свого життя, або сповідається інфантильно, як дитина.

Кожна нова ситуація, нові життєві умови, нові обов’язки, нові труднощі, нові проблеми і спокуси, нові гріхи вимагають нового підходу до таїнства покаяння. У новій життєвій ситуації людина повинна ніби наново відкрити для себе важливість і значення святої сповіді, яка може стати найбільшою допомогою в духовному зростанні людини і стимул-реакцією її внутрішнього розвитку.

2. Що таке Таїнство примирення

Перш за все ми повинні усвідомити небезпеку підходу до таїнства покаяння з точки зору категорій права. Юридичний підхід до сповіді – це часте явище.

Таїнство покаяння, перш за все, не є дією, завдяки якій ми можемо позбутися почуття провини, скинути вантаж гріхів, очистити совість і, таким чином, досягти бажаної чистоти душі. Сповідь – це також і не виправлення зроблених помилок, аби бути “в порядку” перед Богом.

Що ж тоді таке таїнство примирення? Це, перш за все, особиста зустріч милосердного Бога з грішником, що просить вибачення. Скидання вантажу гріхів, позбавлення від почуття провини, чиста совість не є плодом лише наших зусиль (усвідомлення гріхів, жаль про них, рішучості виправитися). Ті, хто приступає до таїнства покаяння, отримують від милосердя Божого прощення образи, яку нанесли Богові і одночасно досягають примирення з Церквою. Нашою людською дією в таїнстві покаяння є відкритість на Боже милосердя.

3. Формально-правовий підхід до сповіді

При формальному підході до таїнства примирення Бог сприймається перш за все як Законодавець і Справедливий Суддя, який за добро нагороджує, а за зло карає (Катехизм Католицької Церкви). Це дуже спрощений образ Бога, схожий на судового засідателя в трибуналі, де царює не милосердя, а вірність закону. При чисто формальному підході до сповіді людина розглядається як істота, підпорядкована закону, який її зобов’язав і по якому вона відчитується перед Богом-суддею. В світлі закону гріх – це свідоме і добровільне порушення заповіді Божої або церковної, яке вимагає виправлення. Тоді основою зв’язку між Богом і людиною є закон, а також винагорода або покарання, що визначаються цим законом.

При правовому підході таїнство покаяння сприймається, перш за все, як суд, де грішник є підсудним, а священик – суддею, що заміняє Господа Бога.

У цій моделі немає місця любові і милосердю Бога, але задано відношення людини-творіння до Бога-творця, а також морально-правова відповідальність перед Ним.

Формальний підхід до гріха і таїнства покаяння, перш за все, акцентується на заборонах і приписах, що містяться в заповідях, отже заповіді сприймаються як норми, що обмежують людську свободу. Хто став представляти зло як порушення наказу, правила, той опір наказу сприйматиме як акт звільнення .

Правовий похід до гріха і таїнства покаяння виникає від розуміння закону Божого і церковного як деякої незалежної дійсності, що походить, правда, від Бога, безпосередньо або опосередковано, але який сприймається на одному рівні з Ним самим.

4. Особовий підхід

«Можна сказати, що в гріх і в рятівну роль таїнства покаяння ми починаємо вірити в той момент, коли починаємо вірити в любов, а також в істину, що любов – це Особа» (А.Сковронек).

При особовому підході до гріха і таїнства покаяння Бог сприймається, перш за все, як Особа, а точніше, як єдність трьох осіб: Отця, Сина і Духа Святого, зв’язаних між собою взаємною любов’ю. “Бог є любов” (1 Ів 4, 16) – це визнання Йоана не є визначенням Бога, але розкриває найважливішу рису Бога – Його любов.

При особовому підході до гріха і таїнства покаяння людина розглядається як особа – єство, створене від любові і призначене для любові. Отже, зв’язок людини з Богом – це любов. Людина покликана до того, аби приєднатися до повноти любові Святої Трійці: «Коли хтось мене любить, то й слово моє берегтиме, і злюбить його мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло» (Ів 14, 23).

При особовому підході гріх розуміється, перш за все, як розрив або порушення синівської прив’язаності, яку сам Бог встановив між Собою і людиною. Наше усвідомлення гріха прямо залежить від діалогу з Богом як з Особою. Чим глибший цей діалог, тим повнішим є усвідомлення гріха. Тоді сповідь є знаком, через який людина-грішник дає знати про своє навернення до Бога, приймає Його любов, аби знайти здатність жити далі в тісному зв’язку з Ним.

5. Підхід правовий і підхід особовий до Таїнства примирення

Характеристика цих двох підходів до гріха і таїнства покаяння не має на меті зіставлення їх один одному. Ми не можемо стверджувати, що правовий підхід помилковий, а лише особовий підхід є істинним. Йдеться про відповідні пріоритети. Правовий підхід, перш за все, фокусує погляд людини на власній провині і на можливості загладити її; особовий же підхід більше уваги приділяє погляду Бога на грішника і дароване йому примирення в Ісусові Христові.

Особовий підхід повинен розумітися як основний і першочерговий, а правовий підхід – як додатковий. Ісус не відкриває нам Бога перш за все як Законодавця і Суддю, але як прощаючого Батька, який з розкритими обіймами приймає грішника, що повернувся. Ретельний аналіз і глибока молитовна медитація над притчею про блудного сина можуть бути хорошими ліками для тих, хто, зосереджуючись на юридичному підході до гріха і таїнства покаяння, не може позбавитися від паралізуючого страху перед Богом як Суддею.

Особовий підхід до гріха і таїнства покаяння при збереженні правових рамок, встановлених Церквою, пред’являє нам значно серйознішу вимогу, ніж чисто правовий підхід. У особистісному трактуванні сповіді йдеться не лише про певні обрядові дії, що виконуються нехай навіть щиро і захоплено, але про з’єднання в новому фундаментальному акті рішення деформованої через гріх реальності.

Юридичний підхід до гріха і таїнства покаяння дуже сильно укорінявся в свідомості віруючих.

Ознакою такого правового підходу є питання, яке часто встає перед віруючими, наприклад: ” Прошу, отче, відповісти мені… чи гріх це?” У питанні, сформульованому таким чином, йдеться не про стан совісті, але про існування відповідного закону, церковного припису, навіть випадкове порушення якого вважається гріхом. Про юридичне трактування гріха і сповіді свідчить зізнання в недобровільних і навіть неусвідомлених порушеннях церковних приписів, наприклад: “їв м’ясо в п’ятницю, але я забув, що це п’ятниця; не був в неділю на Службі Божій, але я дуже погано себе почував”. Гріхи людини при такому підході обмежуються подібними порушеннями приписів і заповідей.

Готуючись до сповіді, вона не випробовує свою совість, а шукає порушення або факти невиконання наказів або заборон.

«Психологічні дослідження показують, що мотивування совісті, а також весь образ Бога в свідомості багатьох християн просочений духом залу судових засідань. Юридичний формалізм необхідно відслідковувати у всьому контексті релігійного відношення. Якщо він панує у відносинах між людиною і Богом, то отруює їх» (А.Сковронек).

При особовому розумінні таїнства покаяння перш за все враховується позиція серця. Йдеться вже не лише про фактичне порушення закону, але про прагнення і мотивації, про життєву позицію і звички, недоліки і схильність до зла. Зовнішнє порушення правил і церковних приписів при особовому підході завжди розглядатиметься в контексті позиції серця, тому що будь-який гріх бере початок в людському серці. При особовому підході першим гріхом людини завжди буде вважатися слабкість віри або просто невірство, побудова свого життя навколо себе – егоцентризм, життя “безбожне”, без Бога.

«Я повинен мати огляд всіх моїх мотивацій, а не лише концентрувати увагу на моїх усвідомлених, помилкових рішеннях, я повинен чітко усвідомити всі принципи, що лежать в основі моєї поведінки, виявити життєві звички, різні сторони мого характеру – лише тоді зрозумієш, що багато що волає до кардинальних змін, і тільки тоді відчуєш себе здатним зробити цю роботу над собою» (А.Сковронек).

Тому також у випробуванні совісті важливо встановити не лише фактичне порушення заповідей, але і мотивації: чому? Безневинні з вигляду гріхи можуть бути вираженням повної байдужості людини до Бога і життя лише для себе. З іншого боку, тяжкі з першого погляду гріхи можуть бути більшою мірою вираженням людській безпорадності і горя або навіть хвороби, ніж морального зла.

У іспиті совісті перед таїнством покаяння необхідно проаналізувати свої звички, різні сторони свого характеру, які можуть бути джерелом більшості людських гріхів. Звички і характер не звільняють нас від відповідальності за нашу поведінку. У людини є характер, але вона – особа. Можна ще додати: людина як духовна особа має характер і має свободу у відношенні до свого характеру. Ми можемо мати безліч старих звичок і важкий характер, але в нашій свободі ми є неустанно підтримувані через милість, яка закликає нас перемогти власну матеріальність для того, щоб постигнути правду свого буття.

Умовами доброї сповіді є наступні 5 : іспит совісті , жаль за вчинені гріхи , постанова поправи , визнання гріхів перед священиком, відбута покута.

Milites Christi Imperatoris

Формування канону Нового Завіту як богословський аргумент у полеміці з протестантами

часопис CREDO — Mon, 06 Feb 2012 11:06:33 +0000

Католицька Церква ось вже не одну сотню років з часу протестантської Реформації регулярно зазнає критики з боку протестантів, які звинувачують католиків у відступах від апостольського вчення, зафіксованого в Письмі Нового Завіту. Зіставляючи прочитане в Євангеліях і апостольських посланнях із вченням і практикою сучасної Католицької Церкви, протестанти констатують численні відмінності, відступи і додатки. Їх вердикт суворий: католики не є справжніми послідовниками Ісуса Христа. Використовуючи як основну богословську парадигму принцип Sola Scriptura, діти Реформації відкинули авторитет Церкви і відчули себе компетентними засновувати нові церкви, які спираються на Біблію як на єдиний зразок і критерій церковної практики та віровчення. У цій статті ми спробуємо показати, що процес канонізації Писань Нового Завіту є сам по собі сильним богословським аргументом, здатним похитнути впевненість протестантів у правильності їхньої критики католицької Традиції.

Протестантське пояснення складання канону Нового Завіту

Оскільки протестантизм — явище різноманітне і невпорядковане, представляти його позицію з того чи іншого богословського питання можна тільки за деяким застереженням. У нашому випадку ми обмежимося поданням позиції так званого євангелічного протестантизму — найбільш поширеної в Україні протестантського течії, представниками якого є такі деномінації як баптисти, євангелісти та п’ятидесятники.

Авторитет Ісуса Христа

Одним з найважливіших критеріїв канонічності творів апостольського століття протестанти вважають авторитетність висловів Ісуса Христа, які ці книжки містять. Вислови Божественного Вчителя передавалися як усно, так і письмово, і чотири канонічні Євангелія, на думку протестантів, авторитетні саме в силу слів Христа, які містяться в них. Інші Євангелія були визнані неканонічними або через наявність в них сумнівних висловів, приналежність яких Ісусові була спірною і не відповідала усній традиції, або тому, що вони не були широко відомі і поширені в основних помісних церквах, що побічно свідчило про неапостольське авторство. «Характерна риса апокрифів — підробка. Підроблений є автор книги, підроблені ідеї, іноді підроблений навіть стиль автора» [Олег Козырев. Формирование канона Нового Завета. // AMEN №2, 2005, с. 20]

Апостольський авторитет

Численні протестантські автори часто підкреслюють апостольське авторство як головне, що відрізняє неканонічну книгу від канонічної. Протестанти вважають, що будь-який твір духовного змісту повинен автоматично включатися в канон просто в силу апостольського авторитету. «Критерій формування канону новозавітних книг був таким самим, як при відборі книг Старого Завіту. Це давнина, авторитет і схожість з однією або двома іншими книгами. [...] Іншим важливим критерієм стала наявність апостольського авторства або його відсутність» [Рональд Янгблад. Как у нас появилась Библия. // Канон священного Писания. СПб. 1993].

Неапостольське авторство Євангелій від Марка і Луки протестантів не бентежить, тому що ці твори, на думку протестантів, авторитетні через наявність в них слів Самого Ісуса Христа. Недолік цього критерію полягає в нездатності пояснити, чому такі апокрифічні твори, як Євангеліє від Томи, апокаліпсис Петра і їм подібні, що носять, здавалося б, імена апостолів, в канон все ж включені не були. Також не зрозуміло, з якої причини в корпус Священного Писання увійшли послання апостола Павла, адже формально Павло не був одним з безпосередніх учнів Ісуса.

Поширеність книг

Третім ключовим чинником канонічності протестанти називають поширеність книг по всій території розселення християн. Поширеність свідчила про те, що ці твори використовуються у богослужіннях, себто правильні і авторитетні книги передавалися християнами від громади до громади в рамках процесу заснування нових церков. «У II-III століттях з’явилися перші переклади Писання іншими мовами. Наявність перекладів свідчить про те, що ці книги використовувалися в практиці ранньої церкви» [Олег Козырев. Формирование канона Нового Завета. // AMEN №2, 2005, с. 19].

Принцип богонатхненності

Четвертим, більш універсальним фактором, що дозволяє відрізнити канонічне писання від неканонічного, є богонатхненність тексту. Якщо автор писав свій твір під проводом Духа Святого, значить написане ним можна вважати Словом Божим, вважають протестанти. Однак яким є критерій богонатхненності? Хто і на основі чого може визначити наявність богонатхненності в тому чи іншому тексті? Протестантські богослови усвідомлюють суб’єктивність цього критерію: «Хоча богонатхненність є самоочевидною умовою канонізації тексту, ми не зустрічаємо прикладів, коли богонатхненність використовувалася би як вирішальний критерій розрізнення, згідно з яким всі тексти, що є доктринально коректними, оголошувалися би позбавленими богонатхненності» [K. Stendahl. The Apocalypse of John and the Epistles of Paul in the Muratorian Fragment, op. cit., p. 243].

Божественне провидіння

Але все ж таки найголовнішою причиною, що вплинула на формування новозавітного канону, протестанти називають волю Божу: «Вчені, ведені Божественним Провидінням, у другій половині IV століття встановили межі канону Нового Завіту» [Рональд Янгблад. Как у нас появилась Библия. // Канон священного Писания. СПб. 1993]. Тільки ця причина, на відміну від перерахованих вище, може узгодити всі складові процесу канонізації книг і виправдати довіру протестантів як до сучасного канону Нового Завіту загалом, так і до тексту книг, що входять до нього.

Причини невизнання ролі Католицької Церкви

Не бажаючи визнавати в процесі канонізації писань Нового Завіту ключову роль Церкви як Тіла Христового, яке сили пекельні не переможуть (Мт 16:18), протестанти висувають які завгодно критерії та причини відбору канонічних книг, крім самої головної — авторитету Церкви. Тому зрозумілі виповнені розчаруванням слова протестантського біблеїста Річарда В. Гаффіна: «Ясно, що Церкви так і не вдалося встановити критерій. Більш того, видно, що спроби наполягати на одному з критеріїв приречені на невдачу» [Ричард В. Гаффин. Новый Завет: знаем ли мы наверняка? // Канон священного Писания, с. 11. СПб. 1993].

Визнавши, що критерієм канонічності писань Нового Завіту є сама Церква, «стовп і утвердження істини» (1Тим 3:15), протестанти змушені були б визнати і всі інші католицькі практики та доктрини як такими, що мають право на життя в силу тієї ж самої причини — рецепції Церквою.

Церква — її думка, її авторитет і повноваження представляти Христа на землі — ось є відсутня ланка в протестантському поясненні процесу канонізації книг Нового Завіту. Припустивши, що саме Церква повноважна і відповідальна «в’язати і вирішувати» (Мт 16:19; 18:18) на землі з питань канону, ми отримуємо найбільш послідовний критерій, який пояснює всі протестантські нестикування.

«У Переданні Церква пізнає повний канон Священних Книг, і Святе Письмо в ній розуміється глибше і безперервно стає дієвим. Так Бог, що говорив в давнину, невпинно розмовляє з Нареченою Свого улюбленого Сина, і Святий Дух, що через нього живий голос Євангелія звучить в Церкві, а завдяки неї — у світі, вводить віруючих в повноту істини і рясно вселяє в них слово Христове». [Догматична конституція про божественне Об’явлення Dei Verbum, 8].

На закінчення слід зазначити, що в середовищі протестантів вже стало чути голоси тих богословів, які піддають принцип Sola Scriptura справедливій критиці.

«Пізнай Літургію». Символіка Тайної Вечері

часопис CREDO — Tue, 03 Jan 2012 10:04:33 +0000

В Євангелії від Йоана говориться про те, як сприймав Ісус цей урочистий момент, він цікавіший, ніж опис конкретних дій, хоча і вони є не менш важливими.

Вечеря розпочалася обрядом єврейського свята, що відбувалося раз на рік. Кожна дія була пам’ятною і мала своє значення. Хліб і вино, перші плоди землі, вони самі по собі мають яскраву символіку, оскільки за їх допомогою ми виражаємо вдячність Творцеві. Однак на Пасхальній Вечері вони мали інше значення. Прісний хліб без дріжджів символізував вихід і визволення єврейського народу з єгипетської неволі, нагадував євреям манну в пустині і перший збір урожаю, завдяки якому вони могли замісити перший хліб, дійшовши до обіцяної землі. Чаша благословення означала радість від приналежності до вибраного народу, з якого повинен був прийти Месія, – це був тост для Яхве. Вино є символом надії, що здійсниться обітниця визволення.

Пасхальний агнець був знаком і пам’яткою про те, що сам Бог наказав Мойсеєві звершувати цей обряд, щоб врятувати вибраний народ. Євреї ніколи не забували перехід Господній в ту страшну ніч, коли їхній народ був визволений від тиранії фараона і вижив завдяки визволенню Яхве.

Тому єврейський обряд був дуже точним у дотриманні столітніх традицій, і про них жоден справжній єврей не міг забути. Вже сама приналежність до вибраного народу була гордістю цих людей.

Уявімо собі, як Ісус провів той вечір зі своїми учнями. Як вже говорилося, для апостолів це була чергова Пасха, яку вони хотіли провести з Учителем. А для Ісуса це була єдина Пасха, оскільки саме під час цієї вечері Він мав виявити, що весь цей стародавній обряд, навіть будучи таким величним, є нічим іншим, як поясненням дійсності, про яку ніхто аж до цієї хвилини не міг здогадатися. Кожна з цих ознак, будучи настільки величною, виникла для того, щоб пояснити, що Ісус хотів сказати і зробити на останній Вечері. Причина Пасхи була в руках Ісуса, тобто Він сам був цією причиною.

Таким чином, єврейська вечеря була закінчена назавжди.

Ісус несподівано додав кілька слів, що супроводжувалися звичайними діями – для їхньої чіткості і для їхніх намірів, що назавжди покрили давні традиції закону Мойсея.

Євангеліє про це розповідає так:

«І коли настав час, Він сів при столі й апостоли з Ним. І Він сказав їм: Я дуже забажав спожити з вами цю пасху, перш ніж страждатиму; кажу вам, що вже не буду споживати її, аж поки вона не сповниться в Божому Царстві. Взявши чашу та віддавши подяку, Він сказав: Візьміть її і поділіть між собою. Кажу вам, що не питиму відтепер з плоду виноградного, аж доки не прийде Царство Боже. І взявши хліб та віддавши подяку, переломив і дав їм, кажучи: Це тіло Моє, яке за вас віддається; це робіть на спомин про Мене. Так само й чашу по вечері, кажучи: Ця чаша – Новий Заповіт у Моїй крові, яка за вас проливається» (Лк 22, 14-20).

У цей момент Ісус надає остаточного сенсу історії Бога з людиною, як про це сказано в Біблії.

Якби в цей час там були присутні найбільш достойні особистості, про яких йдеться на сторінках Святого Письма, то всі вони без винятку зрозуміли б це запрошення і те, що жили для того, щоб Ісус міг промовити ці слова, тримаючи в руках хліб та вино і даючи його своїм учням. Ця остання Вечеря з апостолами є ключем до пояснення історії любові Бога.

Це і є Євхаристія – таємниця життя від створення до наших днів, і спочатку аж до кінця віків, коли Бог збере всіх. Євхаристія – це Ісус, що є доповненням даної історії у вигляді хліба. Створення є ніби однією великою Пасхою: «Кажу вам, що вже не буду споживати її, аж поки вона не сповниться в Божому Царстві» (Лк 22, 16).

Історичні факти, спогади, пророцтва – все скероване в напрямку цих слів, що мають велике значення, бо пояснюють, як хліб перемінився в Тіло Ісуса, видане за нас, і кров, що за нас була пролита. Ісус доручив своїм учням повторювати дані жести і слова на згадку про Нього, аж доки він не повернеться.

Між цими словами і Його приходом перебуваємо ми, тому розповідь про це знаходиться в цій книзі і робить нас співучасниками Його діянь. Ми є свідками та дійовими особами, коли були ними апостоли. Отже, ця вечеря незакінчена – ми в ній беремо участь з повною вірою. Леонардо да Вінчі мав би зобразити все людство, зібране на спогляданні навколо цього столу і розширити вікна горниці, щоб решта створінь могла її побачити. В такому значенні знаменита картина «Таємна Вечеря» була б більш символічною, ніж є насправді.

Уривок з книги «Євхаристія – безкінечне свято» АВТОР, Католицький Медіа-Центр

Католицька Церква України та світу у 2011 році

часопис CREDO — Sat, 31 Dec 2011 18:02:58 +0000

Пропонуємо до Вашої уваги підсумок головних подій в житті Католицької Церкви за 2011 рік.

Січень

2011 рік розпочався неочікуваною новиною. 14 січня Ватикан оголосив про беатифікацію Івана Павла ІІ.

Отець Федеріко Ломбарді, прес-секретар Апостольського Престолу, зазначив: «Папа підтвердив дату беатифікації 1 травня цього року. Це відбудеться у Неділю Божого Милосердя, у важливу дату його життя і зустрічі з Богом».

За останні тижні 2010 року експерти і лікарі Конгрегації в справах канонізації святих підтвердили, що зцілення французької монахині Марії Сімони П’єр не може бути пояснено науково. Папа підтвердив чудо.

У січні Бенедикт XVI провідав хворих дітей у римській лікарні Джемеллі. Він пояснив їм значення Різдва і благословив центр догляду за дітьми з проблемами хребта. День пізніше він охрестив 21 дитину ватиканських працівників. Обряд хрещення відбувся у Сикстинській Капелі.

Лютий

У лютому Ватикан оприлюднив нові статистичні дані щодо Церкви. Відповідно до даних Центрального Офісу Статистики, у 2009 році було висвячено 809 священиків, що відповідає 1,8% зростанню за останні 10 років. Континент з найбільшим зростанням кількості покликань – Африка.

Бенедикт XVI прийняв президента Росії Дмітрія Медвєдєва у Ватикані. Це була їх перша зустріч після встановлення повних дипломатичних стосунків між Росією і Ватиканом. Ще декілька місяців до цієї зустрічі обидві країни мали лише «постійних представників», а не повноцінних послів.

В цьому місяці 68-річний кардинал Жан-Луї Торан був призначений Кардиналом Протодияконом, тобто саме він проголосить фразу “Habemus Papam” у випадку обрання Папи конклавом.

Кардинал Торан також відповідальний за міжрелігійний діалог Ватикану, зокрема, з мусульманським світом.

Крім того, у лютому 80-ту річницю відзначало Радіо Ватикан. З нагоди річниці, святкування розпочали у Ватиканському музеї відкриттям виставки про найпам’ятніші події 2010 року.

Березень

У березні Папа приймав чилійського президента Себастьяна Пінеру. В часі зустрічі Папа розпитував про стан здоров’я гірників, які протягом більш як двох місяців перебували 2000 футів під землею.

Потім Папа зустрівся з директором Світової Продовольчої Програми ООН. Більша частина розмови була присвячена гуманітарній кризі того часу у Лівії.

В березні у віці 42 роки був убитий єдиний міністр-католик в уряді Пакистану. Шабхаз Бхатті відповідав за релігійні меншини країни. Йому декілька разів погрожували після того, як він пробував сприяти відміні місцевого закону про богохульство, який приводить до смертельних покарань для всіх, хто образить іслам чи пророка Магомета.

У березні кардинал Марк Квелле представив другий том Папської книги «Ісус з Назарету», яка містить роздуми про Страсті, Смерть і Воскресіння Христа. Книга була надрукована накладом 1,2 мільйони копій сімома мовами.

У часі приготування до Великодня Папа і кардинали Римської Курії переживали час духовної віднови. Отець-кармеліт Франсуа-Марі Летель був відповідальним за проповіді і медитацію. Спільне переживання реколекцій було однією з найбільших подій року у Ватикані.

Отець Франсуа-Марі Летель розповів: «Ми представили ці духовні вправи як приготування до великої події року – беатифікації Йоана Павла ІІ».

У кінці місяця Папа відвідав Печери Адріана біля Риму, де німецька армія у 1944 році розстріляла 335 мирних жителів. В часі цього історичного візиту Папу супроводжував Головний Рабин Риму.

«Те, що сталось тут 24 березня 1944 року, було тяжким злочином проти Бога, бо це навмисне насильство людини проти людини», – сказав Папа.

В кінці березня Папа освятив нову парафію св.Корбініана у районі Інфернетто у південній частині Риму. Парафія названа на честь покровителя рідного міста Папи у Німеччині як дар Риму для німецьких єпископів.

Квітень

На початку квітня Папа зустрівся зі Святославом Шевчуком, новим Верховним Архиєпископом УГКЦ. Це найбільша зі Східних Церков у співпричасті з Римом, яка налічує близько 6,5 мільйонів вірних.

Під час загальної аудієнції 6 квітня Папа висловив стурбованість щодо військових дій, які цього часу зростали у силі у Лівії на Березі Слонової Кості: «Насилля і ненависть – завжди пропаща справа! Тому я звертаюсь з новим і сердечним закликом до всіх сторін з метою почати процес примирення і діалогу, щоб уникнути нового кровопролиття».

16 квітня Папі виповнилося 84 роки і він отримав численні повідомлення від вірян із найкращими побажаннями.

Ватикан святкував наближення Страсного Тижня, у Вербну Неділю відбулась процесія на Площі св. Петра. Традиційно перед Великоднем Папа обмив ноги 12-ом священикам на спомин оригінального акту Ісуса Христа.

Цього ж тижня Бенедикт XVI став першим Папою, котрий відповідав на питання в прямому ефірі телебачення. Перше питання було від семирічної японської дівчинки. Багато її друзів загинули або пропали безвісті після японського землетрусу. Дівчинка запитала Папу, як Бог може допустити страждання дітей.

«Ми не маємо відповіді, але знаємо, що Ісус страждав точно так, як ви, тому що теж був невинним. Правдивий Бог, Котрий прийшов у життя в Ісусі Христі, є з нами. Навіть у часі суму, коли ми не маємо всіх відповідей, Бог на нашій стороні, і це нам допомагає», – відповів Бенедикт XVI.

У п’ятницю Страсного тижня Папа взяв участь у Хресній Дорозі в Колізеї, на згадку про дванадцять зупинок Ісуса, коли Він ніс хрест.

Травень

Травень розпочався беатифікацією Йоана Павла ІІ. Пам’ятники блаженному та його фотографії були розміщені по всьому місту Рим.

Першим заходом було молитовне чування у Цирку Максімус. Тут 200 тисяч осіб мали нагоду послухати свідчення папського секретаря Станіслава Дзівіша, колишнього прес-секретаря Ватикану Йоахима Наварро Вальса, а також сестри Марі Сімон П’єр, яка чудесно зцілилась за посередництвом Йоана Павла ІІ.

Численні паломники провели ніч безпосередньо навпроти Ватикану напередодні церемонії 1 травня.

Під час беатифікаційної Літургії Бенедикт XVI проголосив: «З нашої апостольської влади ми визнаємо, що Преподобний Слуга Божий Йоан Павло II, Папа, буде називатися відтепер блаженним».

Для церемонії труну Йоана Павла ІІ ексгумували і розмістили у базиліці св. Петра. Труна з тілом залишалася у базиліці до ночі, і нескінченна черга паломників приходила до неї помолитись.

Беатифікація стала також нагодою для Ватикану провести першу конференцію блогерів-католиків. Вони приїхали зі всього світу з численними ідеями та концепціями для побудови міцніших стосунків.

Також Папа поїхав до Венеції, де відбув тур містом на гондолі і зустрівся з місцевими церковними єрархами.
Цей місяць став історичним для Бенедикта XVI ще і тому, що він став першим папою, який здійснив телефонний дзвінок у космос. Папа говорив з групою астронавтів Міжнародної Космічної Станції.

У травні був вбитий Усама бен Ладен. Офіційно з цього приводу у Ватикані заявили, що навіть зважаючи на те, що він представляв насильство, католики не повинні святкувати вбивство жодної людини.

Також у травні було оголошено, що італієць Джованні Анжело Беччю став Заступником Держсекретаря Ватикану, що рівнозначно місцю №3 у єрархії.

Червень

Папа розпочав червень важливим державним візитом лідера Палестинської Автономії Махмуда Аббаса. Під час зустрічі Папа висловив думку про те, що Палестина має законне право стати державою.

Папа відбув дводенний візит до Хорватії. Це був 19 закордонний візит в часі його понтифікату. Основною темою візиту було відзначення національної зустрічі родин у столиці Загреб.

«Ваше щоденне завдання допомагати новому поколінню в його формації у вірі, у передподружній підготовці і підтримці сімей є фундаментальним шляхом для віднови Церкви та виробничих потужностей країни», – сказав Папа.

Після повернення до Риму Папа взяв участь у процесії Тіла Христового. Після Літургії у базиліці св. Івана Латеранського процесія пройшла вулицями Вічного Міста.

Ватикан запустив власний інформаційний сервіс на сайті news.va. Це зробив сам Папа дотиком до iPad, яким Папа також написав свій перший твіт про запуск.

29 червня Церква святкувала день святих Петра і Павла. Ця подія мала особливе значення, оскільки співпала з 60-ою річницею священства Бенедикта XVI.

З цієї нагоди він сказав: «Це час подяки: дякую Господеві за дружбу, яку він дарував мені і яку хоче дарувати всім нам. Дякую людям, які мене формували і супроводжували».

Цього року Папа прийняв 40 новопризначених архиєпископів за останній рік. Кожному з них він вручив паліум. Це білий вовняний шарф з шістьма чорними хрестами, які символізують єдність кожного єпископа з Папою.

Папа закінчив червень врученням богословської Нагороди Ратцінгера іспанському священику Герману Цістеціану. Цю премію прирівнюють до «Нобеля» серед нагород своєї галузі.

Липень-серпень

Минуле літо у Ватикані було багатим на події. У липні відбулись незаконні свячення кількох китайських єпископів. Уряд Китаю підтримав Церкву і заявив, що там можуть вибирати і висвячувати єпископів на свій розсуд. Це, звичайно, створило напруження у відносинах між Католицькою Церквою та Китаєм, хоча деякі законні єпископи стверджували, що уряд їх примусив взяти участь у цих незаконних церемоніях.

Потому Папа вирушив до Кастель Гандольфо, щоб почати там свою літню відпустку. Кожного року Святіший Отець відпочиває у невеличкому італійському місті, щоб уникнути сильної спеки.

У середині серпня Папа їздив до Мадриду на Всесвітні Дні Молоді 2011 року. Там його вітали понад 1 млн. 300 тисяч молодих людей.

Впродовж цих кількох днів Папа закликав молодь не соромитися своєї релігії. Мабуть, найбільш пам’ятною церемонією була та, яку перервали проливні дощі.

«Дякую Вам за радість і підтримку. Ваша міць сильніша, ніж дощ. Дякую Вам. Господь посилає нам своє благословення з дощем. І до того ж, ви будете служити прикладом»,– говорив Бенедикт XVI до присутньої молоді.

Папа оголосив, що наступний Всесвітній День Молоді відбудеться у Бразилії 2013 року. Його гаслом буде «Ідіть і навчіть всі народи».

Вересень

У вересні цього року Ватикан написав лист до уряду Ірландії, в якому відповів на звинувачення у серії сексуальних зловживань за участю представників Католицької Церкви. Ця справа почалася ще у липні, коли підготовлений урядом звіт по ірландській єпархії Клойн показав, що єпископи не дотримувались встановлених правил та не повідомили про близько 40 випадків зловживань в період між 1996 та 2009 роками.

Тоді прем’єр-міністр Ірландії виступив у парламенті із гострою промовою стосовно цієї справи. Він зачитав лист, датований 1997 роком, який надіслав єпископам новий нунцій, висловлюючи сумніви Конгрегації клиру стосовно пропозиції примушувати єпископів звітувати про випадки сексуальних зловживань.

У громісткій відповіді представники Ватикану зазначили, що нунцій намагався обережно не допустити до того, щоб добрі наміри привели до зміни канонічних процесів. У відповіді також зазначено, що на той час ірландський парламент не приймав рішення про обов’язкову необхідність звітувати про випадки зловживань.

У свою чергу, уряд Ірландії не відкинув своїх сумнівів, але висловив надію на віднову діалогу з Ватиканом.

Трохи пізніше цього місяця Папа відвідав свою рідну країну – Німеччину. Там він виголосив 17 промов, в тому числі у парламенті, де закликав законодавців чинити те, що правильне, а не популярне.

«В житті сучасного політика-демократа питання про те, що є істинним законам, що по-справжньому є справедливим і може стати законом, не так очевидне. У тому, що стосується фундаментальних антропологічних питань, не дуже легко побачити, що є справедливим. У питаннях, як розпізнати добро і таким чином служити закону, ніколи не було легко знайти відповіді, і сьогодні такі питання стали набагато важчими» – зазначив Бенедикт XVI у зверненні до німецьких депутатів.

Під час цього візиту Папа також відвідав августиніанський монастир, де навчався Мартін Лютер до того, як очолив Протестантську Реформацію. На знак християнської єдності, Понтифік зустрівся із лютеранами і закликав їх боротися проти секуляризації.

Цього місяця Ватикан також запропонував лефевристам повернутися до Лона Католицької Церкви. 14 вересня на руки лефевристського єрарха Бернарда Фелле був переданий текст «Доктринальної преамбули», в якому зазначені умови приєднання групи традиціоналістів. Пізніше, в грудні, єпископ Фелле публічно відкинув пропозицію Ватикану.

Жовтень

Цей місяць відзначився візитом Папи до італійського містечка Асизі. Там на знак миру зібралися релігійні лідери з усього світу. Під час хвилини мовчання усі вони присягнули релігійній толерантності та більше ніколи не використовувати релігію як інструмент насилля.

«Ні» насильству! «Ні» війні! «Ні» тероризму! Нехай кожна релігія в ім’я Бога приносить світові Справедливість і Мир, Прощення і Життя, а також Любов,– говорив Папа Бенедикт.

Серед релігійних лідерів були також Варфоломій І, головний лідер Православної Церкви, Роуен Вільямс, англіканський примас, принц Йорданії та головний рабин Риму. Ця зустріч була вже третьою такого типу. Першу організував у 1986 році Іван Павло ІІ.

Раніше цього ж місяця у Ватикані скромною церемонією вітали на посту нового губернатора – Архиєпископа Джованні Бертелло та нового Секретаря Ватиканського Губернаторства, Джузеппе Шякка. Губернаторство відповідає за громадське управління Держави-Міста Ватикан, включаючи готівку, поштові послуги, поліцію, а також управління музеями.

В середині жовтня Папа відкрито засудив смертельні напади, які забрали життя близько 25-ти християн-коптів у столиці Єгипту. Окрім того 200 осіб отримали поранення.

Святіший Отець сказав: «Я глибоко засмучений випадками насильства, що були скоєні в Каїрі минулої неділі.

Приєднуюсь до горя сімей жертв та всього єгипетського народу, що страждає внаслідок спроб підірвати мирне співіснування між своїми спільнотами, що, навпаки, важливо зберігати, особливо в цей перехідний період.»

Також у жовтні, у світлі економічної кризи, Ватикан висловив пропозицію для нового підходу до світових фінансових ринків. У цій пропозиції під назвою «Реформування міжнародної фінансової системи» пропонується створити глобальний орган, який би стежив за тим, чи усі учасники ринку дотримуються встановлених правил.

«Для того, щоб захистити глобальне благо, необхідною є швидка міжнародна координація між Державами. Наприклад, у справах глобального забруднення чи фінансової стабільності. Необхідно є краща міжнародна координація, швидше реагування та правдиве уявлення» – вважає римський економіст Леонардо Беккеті.

Цей документ не є частиною папського Вчительського Уряду, а лише шляхом покращення переговорів між різними країнами та установами з метою полегшення негативних наслідків економічної кризи.

Листопад

У листопаді Католицька Церква молиться за померлих. Саме тому на початку місяця Папа Бенедикт XVI відвідав крипту під базилікою Св. Петра, де поховані його попередники і помолився за них.

Папа також зустрівся із делегацією Ради Глав релігій Ізраїлю, до якої входять представники ісламу, юдаїзму та християнства. Під час цієї зустрічі обговорювалось те, що релігії можуть зробити для миру в цьому регіоні.

«В наші тривожні часи, діалог між різними релігіями стає дедалі важливішим для творення клімату взаємного розуміння та пошани, яка приводить до дружби та повної довіри один до одного».

Цього місяця у Ватикані також провели важливу зустріч із експертами у сфері дослідження стовбурових клітин дорослих. Папа зазначив, що підтримує їх дослідження через те, що вони підтримують життя і показують хороші результати.

В середині листопада Папа вдруге поїхав до Африки. Цього разу він відвідав Бенін – країну, яка є зразком миру та демократії на Африканському континенті. Саме там Святіший Отець підписав свій перший офіційний документ стосовно Африки під назвою Апостольське Повчання «Africae Мunus». Цей документ є підсумком Синоду для Африки, що завершився у 2009 році. У своєму Повчанні Папа порушив тему СНІДу, використання презервативів, корупції та економічного розвитку.

Однією із найбільш зворушливих була зустріч із Місіонерами Милосердної Любові, що дбають про тисячі покинутих дітей. Бенедикт XVI зустрівся із деякими з них, навчаючи їх як молитись і розповідаючи про молитву на вервиці.

Повернувшись до Риму, Папа прийняв на аудієнції прем’єр-міністра Лівану Наджиба Мікаті, котрий офіційно запросив Понтифіка відвідати Ліван наступного року. Папа молиться за мирне співіснування християн та мусульман у цій країні, і сказав, що його турбує релігійна свобода в регіоні Близького Сходу.

Листопад завершився важливою зміною для англомовних католиків – в останню неділю місяця був запроваджений новий переклад Місалу, котрий є більш відповідним до тексту оригіналу. Попередній переклад використовували впродовж 41-го року.

Грудень

На початку грудня у базиліці Св. Петра Папа Бенедикт XVI відправив Службу Божу іспанською мовою на відзначення 200-ліття незалежності Латинської Америки.

Під час цієї урочистості Святіший Отець оголосив про свій намір відвідати Мексику і Кубу весною 2012 року.
«Я планую здійснити апостольську подорож до Мексики і Куби напередодні Великодня»,– зазначив Папа.

В грудні до Ватикану прибув вражаючий подарунок від України. На Площу Св. Петра привезли ялинку вагою близько 5 тон та висотою близько 30 метрів. Під час церемонії відкриття на Площі звучали українські колядки і маленькому хлопчикові надали честь запалити вогні на ялинці для Папи.

«Для нас ця подія на Площі Св. Петра є дуже важливою, оскільки Україна символізує єдність і мир. А це – фундаментальні цінності, які Церква проголошує світові ще від народження Ісуса»,– наголосив Верховний Архиєпископ УГКЦ Святослав Шевчук.

За кілька днів до Різдва Папа відвідав римську в’язницю Ребіббія. Там він зустрівся із 300 в’язнів. Після цього ув’язнені мали змогу поставити Папі запитання і отримати на них відповіді.

Федеріко запитав: «Ви – Папа для усіх нас. Прошу Вас подбайте про те, щоб нас не позбавили гідності та свободи. Чому вважається, що бути ув’язненим означає бути відкиненим назавжди?»

Омар: «Хочу попросити Вас дозволити у наших терпіннях і терпіннях наших сімей триматися за Вас як за електричний провід, з допомогою якого ми спілкуємося з нашим Господом. Я Вас люблю.»

«Ув’язнені є людьми, які, незважаючи на вчинений злочин, заслуговують на повагу та гідність»,– наголосив Святіший Отець.

Цей момент був одним із найбільш пропам’ятних у 2011 році. Для Папи, котрий затримувався, щоб поговорити із багатьма ув’язненими, він мав особливе значення.

За матеріалами: Католицький Оглядач

Відео: Romereports /

Скеля

«Пізнай Літургію». Вступні обряди Євхаристії

часопис CREDO — Fri, 23 Dec 2011 10:09:13 +0000

Євхаристія, що нині відправляється в усіх католицьких храмах латинського обряду, складається з чотирьох частин . Це Літургія Згромадження (Вступні обряди), Літургія Божого Слова, Євхаристійна Літургія та Літургія Розіслання (Обряди закінчення).

Євхаристійна Літургія і Літургія Божого Слова – головні складові частини Меси. Вони є ніби двома постійними елементами Божественної Трапези, на яку Господь запрошує своїх вірних: столом Божого Слова і столом Причастя Тіла і Крові Христа. У свою чергу кожна частина Євхаристійної Літургії також містить у собі окремі складові елементи. Розглянемо їх.

І. Літургія Згромадження (Вступні обряди)

Сама назва підкреслює, що її мета – зібрати вірних, які прийшли на Божу Службу в одну спільноту, головою якої є сам Христос, адже сам Він, в невидимий спосіб, через єпископа або священика, що діє в Його Особі, очолює Євхаристію.

Процесія

Зазвичай Літургія згромадження починається з процесії, в якій ідуть до вівтаря лектори, міністранти, священики, що відправлятимуть Літургію. Процесійний хід замикає головний служитель. Учасники процесії несуть Євангеліє, що кладеться на вівтар, та хрест і свічки, які ставляться у визначених місцях біля вівтаря. Мета процесії – нагадати вірним, що життя християнина – це не стояння на місці, а невпинний рух, постійне паломництво до головної мети – до вічного життя в Царстві Небесного Отця згідно зі словами апостола Павла: “Адже наше життя – на небесах, звідки й очікуємо Спасителя, Господа Ісуса Христа” (Флп 3, 20).

Спів на вхід

Хід процесії супроводжується співом на вхід, який виконує хор або кантор разом із вірними: поперемінним (тобто антифонним способом) або одночасним. Спів на вхід має на меті поглибити єдність вірних, зібраних на Службі, скерувавши їхні думки на Ісуса Христа, який приходить у їхнє згромадження, щоб підкреслити те, що є особливим у даний літургійний день. Спів на вхід можна порівняти з прелюдією великої увертюри, якою є Служба; він є коротким введенням у дух літургійного періоду або зазначенням специфіки даної Євхаристії.

Привітання вівтаря

Після закінчення процесії головуючий та інші священики цілують вівтар. Цим жестом вони вітають Ісуса Христа, присутнього на вівтарі, висловлюючи Йому шану від імені громади вірних. Знаком присутності Ісуса Христа в Літургії є також окадження вівтаря і привівтарного хреста, причому це знак із подвійним значенням. З одного боку, на присутність Господа як на вівтарі, так і в громаді вірних вказують приємні пахощі кадила. З його запахом св. апостол Павло у Другому посланні до коринтян порівнював пізнання Христа: “Бог через нас на кожному місці виливає аромат свого знання. Бо ми для Бога – пахощі Христові” (2Кор 2, 14-15). З іншого боку, символом присутності Христа є видимий для ока дим кадила: як дим, що підноситься вгору, до Престолу Небесного Отця підноситься молитва Ісуса, до якої вірні приєднують свої молитви (пор. Одкр 8, 3-4). Під час окадження продовжується спів на вхід.

Хресне знамення

Після закінчення співу головуючий і зібрані вірні роблять хресне знамення: цей знак нагадує, що єдиним джерелом, єдиним шляхом до спасіння є Хрест Ісуса Христа. Чинячи хресне знамення на початку Літургії, вірянин немовби повертається до таїнства Хрещення, коли був занурений у пасхальну тайну Христа, що здійснюється під час цієї Літургії.

Привітання згромадження священиком

Далі головуючий звертається до вірних зі словами привітання. Привітання між людьми є загальнолюдським елементом культури спілкування – ним людина висловлює пошану і добрі побажання іншій особі. Воно єднає людей між собою. Привітання згромадження священиком має глибший сенс: воно єднає вірних з Ісусом Христом, в Ім’я якого священик виконує всі літургійні дії. Символом цього єднання є широко розведені руки головуючого під час привітання, якими він немовби намагається обійняти згромаджених.
Головуючий звертається до вірних зі словами: “Мир вам”. Це означає визнання вірних Христовою Церквою, в якій присутній живий Бог. Вірні в усіх випадках відповідають: “І з духом твоїм”. Цей словесний зворот запозичено з єврейської мови, мовою оригіналу він означає: “І з тобою також”. Цими словами спільнота підтверджує, що бачить в у головуючому – єпископі або священику – того, хто отримав дар Божого Духа для того, щоб проводити Літургію, і віддає себе під його керівництво. Таким чином, слова привітання є знаком таємниці згромадженої Церкви.

Акт покаяння

До столу Пресвятої Євхаристії не можна приступити, якщо душа забруднена гріхами. Коли є важкі гріхи на серці, християнин зобов’язаний приступити до таїнства Покаяння (Примирення), визнавши Богу та Церкві свої гріхи на сповіді. Натомість несмертельні гріхи вірний може визнати на початку кожної Євхаристії в акті покаяння.
Його можна розділити на чотири частини. Спочатку головуючий закликає вірних визнати свою грішність. Потім настає коротка пауза, під час якої кожен може зробити короткий іспит совісті: пригадати вчинені гріхи. Далі вірні промовляють слова загальної сповіді. Завершує акт покути проханням про пробачення, що його висловлює головуючий. Воно є одночасно прощенням, але тільки від неважких гріхів.

«Киріє, елейсон»

Далі в перебігу Літургії згромаджена Церква, члени якої визнали себе грішниками й отримали пробачення в акті покаяння, вітає свого Господа. Для того, щоб висловити це привітання, служить молитовний зворот “Киріє, елейсон”. Ця грецька формула збереглась у первісній формі в латинській Літургії, і в перекладі означає: “Господи, помилуй”. Її словами Церква звертається до Ісуса Христа як до Головного Ведучого, який фактично править Літургію, а вірні у ній благають Господа (“Киріос” – грецькою значить пан, володар, Господь) про милосердя, про те, щоб Він вів їх до Небесного Отця.

«Слава во вишніх Богу»

Це старовинний церковний гімн “Слава во вишніх Богу” (латинською “Gloria in excelsis Deo”), яким Церква, згромаджена в Святому Дусі, прославляє і благає Бога Отця і Агнця. Його ще називають “ангельським гімном”, оскільки перші його слова взяті з гімну, який співали ангели в ніч Різдва Христового, як про це розповідає євангеліст Лука (Лк 2,14). Крім співу ангелів, гімн містить в собі слова прославлення Бога і звернення до Ісуса Христа – ці слова є своєрідним смисловим продовженням звернення “Киріє, елейсон”. Вони ніби підсилюють прославлення Бога, єдиного у Святій Трійці, і звернені до Нього прохання.

Колекта

Літургію Згромадження завершує молитва згромадження – колекта. Саме латинське слово “колекта” означає молитви, зібрані в одне ціле, її перебіг такий. Заклик головуючого “Молімося”, хвилина мовчання, необхідна для усвідомлення собі присутності Бога серед згромадження й індивідуальної молитви вірних і головуючого, текст молитви, зверненої від імені згромадження до Бога або Ісуса Христа, зміст якої вірні підтверджують вигуком “Амінь”. Оскільки після цієї молитви розпочинається наступна частина Євхаристії – Літургія Слова – колекта допомагає вірним приготуватись до прийняття Слова Божого. В той же час за її допомогою виражається характер даної Літургії, підкреслюється якийсь особливий аспект тайни. І, нарешті, за посередництвом слів, головуючого вірні звертаються з проханнями до Бога через Ісуса Христа у Святому Дусі. Можна сказати, що колекта збирає в одне ціле все, що до цього моменту відбувалось під час євхаристійної відправи.

Уривок з книги «Євхаристія – безкінечне свято», Католицький Медіа-Центр

Про богослужіння і життя: вчений-єзуїт згадує про 46 років у Римі

часопис CREDO — Mon, 19 Dec 2011 17:25:05 +0000

У вітальні єзуїта о.Роберта Тафта мереживні серветки на столах слугують гармонійним доповненням до його сірого светра і дерев’яного ціпка: перед нами витончений відставний професор. Однак відомою є його крилата фраза, часто повторювана його учнями: «Є дві речі, які не пасує робити самому: богослужіння і секс».

Відомий у світі вчений дав інтерв’ю 13 грудня, напередодні свого повернення до США після 46 років перебування в Римі.

“ «Є дві речі, які не пасує робити самому: богослужіння і секс»

Учні та друзі з запалом підхоплюють сказане ним, а аспіранти літньої школи Університету Нотр-Дам навіть опублікували кілька років тому збірник його висловлювань.

«Усе це повністю спонтанно. Зовсім не так, ніби я сиджу в своїй кімнаті перед заняттями й гадаю – а що б це такого сьогодні загнути. Це просто стається», – каже він.

Роберт Тафт, який сказав, що «досяг вершини» у вивченні візантійського богослуження, офіційно полишив посаду професора Папського Східного інституту в Римі ще 2002 року. Він намірився перебратися в єзуїтський Дім пристарілих у Вестоні (Массачусетс) одразу після Різдва, де 9 січня відсвяткує своє 80-річчя.

Маючи на рахунку понад 800 виданих наукових праць, народжений у Род-Айленді й висвячений на священика за візантійським обрядом 1963 року, він донині працює над великим дослідницьким проектом: закінчує шостий, останній, том історії Літургії св.Йоана Золотоустого, яку правлять і католики, і православні.

За його власними словами, він тимчасово призупинив роботу над дослідженням, а уповільнення в роботі пояснює тим, що його сили слабшають, і він більше часу присвячує молитві.

«Однією з переваг старіння є те, що візантійська літургія окреслює як “страшний суд Христовий”, перед яким тобі доведеться стати: він вселяє в тебе страх Божий і спонукає більше молитися, – каже він. – Це вже справило свій вплив на моє духовне життя».

Крім викладацької діяльності, о.Роберт Тафт упродовж десятиліть справляв обов’язки консультанта у Ватикані й написав понад 90 доповідей, проектів та експертних висновків на тему Східних Церков.

«Краще бути частиною процесу, аніж стояти осторонь і критикувати; хоча я також і критикую, – визнає він. – Моя позиція така, що краще вже я напишу, аніж це зробить якийсь невіглас».

“ «Літургія – це дійство, в якому немає глядачів. Усі є виконавцями ролей»

Отець Тафт присвятив літургії ціле своє життя: він править те ж саме богослужіння, вивченню якого присвятив себе, молиться й допомагає іншим молитися.

«Я пишу про літургію, аби люди могли краще її пізнати і краще її звершувати», – пояснює він.

Безсумнівно, каже о.Роберт, католики східного обряду сьогодні набагато більше знають про власну літургійну традицію, аніж це було до ІІ Ватиканського Собору: це видно з того, як вони поводиться під час богослужіння. Хоча становище не ідеальне у світі загалом, відзначив він, наводячи як приклад спільноти візантійського обряду в Росії, де хор перебрав на себе чи не всі голоси Народу Божого, а вірні зведені до рівня глядачів.

«Літургія – це дійство, в якому немає глядачів. Усі є виконавцями ролей», – каже він.

Щодо поширеної думки, що Тридентська меса у латинському обряді нібито ближча за духом до візантійського розуміння таїнства, ніж сучасні Меси народними мовами, о.Тафт каже: «Дурниці!»

«Слова молитви призначені не для Бога. Бог уже знає весь зміст літургії, – заявляє він. – Мова існує для нас, і якщо ви не розумієте мови – байдуже, латини або вашої рідної, – то це ваші власні клопоти».

На думку о.Тафта, який віддав довгі роки вивченню кожного слова й елементу літургії, таємницю осягають завдяки знанню та розумінню. Він також сказав, що люди не мають рації, вважаючи Тридентську месу ближчою до «католицької традиції».

«Тридентська реформа внесла не менші зміни в літургію, яка існувала раніше, ніж це, своєю чергою, зробив ІІ Ватиканський Собор», – пояснює він.

Отець Тафт – цілком по стороні мирян, втомлених винаходами та інноваціями, що їх деякі ініціативні священики привносять у богослужіння. Але він не звинувачує в усьому ІІ Ватиканський Собор, останню сесію якого він застав у Римі, прибувши 1965 року на заняття.

Церковна влада «так заморозила літургію з часів Тридентського Собору до самого ІІ Ватиканського, що коли вона прочинила дверцята холодильника, все попливло. Не ІІ Ватиканський Собор викликав зловживання – то була реакція на століття закам’янілості в богослужінні», – каже він.

«Що ІІ Ватиканський Собор і зробив, то це повернення літургії тому, кому вона насправді належить: Народу Божому», – до якого входить також і духовенство, але не тільки воно саме, стверджує о.Тафт.

“ «Бути католицьким священиком – чудова річ. Це справді так. Якщо він не повний покидьок, то люди потурбуються про священика»

Він роздав сотні книжок, готуючись до переїзду, але не свої літургійні книги, оскільки, як він каже, це йому потрібно для молитви.

Дім священиків-пенсіонерів у Вестоні «надає повне обслуговування» і має окремі помешкання для тих отців, які можуть жити самостійно, і кімнати обслуги для тих, «хто потребує опіки». На першому поверсі є медпункт «і каплиця, в якій вас відспівають, а неподалік – цвинтар. Усе під руками», – жартує о.Тафт. «Ми всі там опинимося зрештою, і уникати цього – дурниця й незрілість, на моє переконання», – каже він.

Постання обличчям в обличчя з невідворотним, звичайно, заохочує до певних роздумів про минуле.

«Бути католицьким священиком – чудова річ. Це справді так, – каже о.Тафт. – Якщо він не повний покидьок, то люди потурбуються про священика».

Маючи майже 80 років життя, цей єзуїт вважає, що ключ до щастя – намагатися допомагати іншим: «Оце і все».

«І тоді ви виглядаєте щасливою людиною!»

Сінді Вуден, CNS / Catholic News Service

Переживав, чи витримаю, чи не сподобається якась дівчина

часопис CREDO — Tue, 13 Dec 2011 05:13:43 +0000

Отець Андрій Камінський з Ордену Проповідників уже 27 років служить священиком. Значну частину життя він провів в Україні, працюючи для українських католиків.

З 9 по 11 грудня о. Андрій провів парафіяльні реколекції у санктуарії Божого Милосердя у Вінниці, а 12 грудня – день зосередження для духовенства та богопосвячених осіб Вінницького деканату РКЦ.

Вінницьким парафіянам священик розповідав про покликання Мойсея, а CREDO розказав про своє покликання.

Коли я був на другому курсі інституту, почав замислюватися про своє подальше життя. Я розумів, що хочу мати віруючу сім’ю, в якій міг би проповідувати Христа. З часом дійшов до думки, що це необов’язково має бути сім’я як така – це може бути орден; і одразу ж подумав про домініканців. Мій батько багато про них говорив. Часто розповідав, що наприкінці війни німці забрали храм, монастир, але зрештою віддали маленьку капличку біля монастиря, тож домініканці змогли повернутись. І мій дідусь прийняв їх до себе. Деякий час брати-проповідники жили у нас удома.

Мій дідусь дуже хотів, щоб один із його синів став домініканцем. Але доля склалася так, що жоден із синів не став монахом, проте онук вирішив піти до братів-домініканців.

Напевно велику роль зіграв мій перший священик – той, який допоміг мені прийняти Перше Причастя… Під час навчання в семінарії зустрів іншого священика, який справив на мене наступне велике враження, допоміг знайти «своє місце». Вже як орденському священикові мені сильно допомогали мої брати, які не були священиками. Що мене в них вразило – це їхнє «до кінця віддати Господу»… Потім ще були інші зустрічі зі священиками, які мені багато в чому допомогали. То були літні люди: о.Існард, о.Калікст, о.Йоан, о.Зигмунд – пастирі, чиє життя було для мене дуже важливе.

Священство – це моє місце . Звичайно, не завжди все чудово, інколи трапляються кризи. Але я просто серцем відчуваю, що це «моє». Розумію, що це покликання саме по собі становить мою життєву нагороду, бо я можу щодня допомагати людям, які цього потребують.

“ Господь мені сказав: «Сам ти нічого не зробиш, проте якщо Я буду з тобою – ти зможеш»

Доки я не склав довічні обітниці – дуже переймався, чи витримаю, чи не сподобається мені з часом якась дівчина. Ці переживання були надзвичайно сильні. В мені тривала велика внутрішня боротьба. І коли ця боротьба дійшла до критичної точки, Господь мені сказав: «Сам ти нічого не зробиш, проте якщо Я буду з тобою – ти зможеш». Це був внутрішній голос, до якого я тоді прислухався. Тепер я в цьому вже впевнився. Звичайно, бувають сумніви, питання та спокуси, – але це лише питання, а не рішення покинути священство.

Католики України та Польщі дуже відрізняються. Більшість українців не виховуються у католицьких сім’ях, і перед ними стоїть вибір: наприклад, залишитись запеклим атеїстом чи піти шляхом віри. Натомість у Польщі велика частина населення вже приходить на світ у віруючих родинах, і такі люди навіть не бачать потреби щось вирішувати. Вони вважають: якщо тато з мамою ходили до церкви, значить, вони теж мають так робити. Чимало поляків пропускають у своєму житті дуже важливий момент: коли вони свідомо вирішують бути віруючими.

Також дуже відрізняються парафіяльні спільноти. В Україні парафія – це немовби сім’я. А в Польщі люди можуть сьогодні піти до одного храму, завтра – до іншого. Вони не знають один одного.

“ В житті інколи буває важко, але ніколи настільки, щоб я сказав: «Ну все, досить»

Бути католиком у Ялті – нелегко. Курортний статус міста впливає на життя всіх його мешканців. Ритм життя дещо інший. Протягом року людям немає де заробити грошей. Переважно влітку всі здають своє житло туристам, а самі живуть деінде, навіть на дачі. Тому по неділях улітку вони не завжди бувають на Месі. Також, думаю, на молодь сильно впливає те, що вони бачать, як багаті люди приїжджають і розкидаються грошима. Для них це велика спокуса.

Постійний контакт із людьми інколи втомлює. Але я відпочину і знову працюватиму для Бога. Я навіть більше люблю індивідуальні розмови, ніж багатолюдні. В житті інколи буває важко, але ніколи настільки, щоб я сказав: «Ну все, досить».

Довідка

о.Андрій Камінський ОР – настоятель Дому домініканців у Ялті.

Народився в Польщі. Має українські корені – прабабуся була українкою.

1984 року був висвячений на священика.

Вперше в Україну о.Андрій приїхав 1997 року. Вісім років був Генеральним вікарієм домініканців у Росії та Україні. Був ректором Інституту св.Томи Аквінського та директором видавництва «Кайрос». Потім повернувся до Польщі, але три роки тому знову приїхав в Україну, після чого два роки служив у Чорткові на Тернопільщині, рік у Києві, і вже три місяці працює в Ялті.

Католицька Церква про вихід із світової фінансової кризи

часопис CREDO — Sat, 10 Dec 2011 15:22:56 +0000

Ілюстрація: europa.eu

Святіший Отець і Апостольська Столиця з великою увагою слідкують за світовою фінансовою кризою, – запевняє кардинал Петер Кодво Аппіа Турксон, префект Папської ради «Iustitia et Pax» (Справедливість і мир). Найкращим доказом цього є факт, що через вибух кризи у США восени 2008 року було затримано оприлюднення енцикліки Бенедикта XVI «Caritas in veritate».

З огляду на цю затримку енцикліка побачила світ аж у липні 2009 року. Святіший Отець бо вирішив представити в ній сучасне суспільне вчення Церкви, допасоване до викликів глобалізованого світу в добу кризи. Він закликав відновлювати економіку і вказав на її головний гріх, що полягає в її відокремленості від моральних критеріїв. Папа сформулював постулат заміни вузько сприйнятої «логіки ринку» – логікою дару та глобальної солідарності.

Важлива енцикліка

Вказівки Папи були уважно прочитані політиками, економістами та підприємцями. – «Caritas in veritate» це світло, що пробивається крізь темні хмари світу, зануреного в кризу, – визнав попередній французький міністр праці, громадських зв’язків, сім’ї, солідарності та міст Ксав’є Дарко (2009-2010). Він підкреслив, що Папа пропонує в цій енцикліці «новаторське рішення» виходу з кризи. Воно вимагає поновного визначення того, чим є «розвиток», таким чином, щоб його не розуміли виключно як «постійне економічне зростання». Отже, Церква пропонує «інтегральний розвиток», який розпочинається від установлення нових міжлюдських зв’язків, будованих на дарі, безкорисливості та діленні благами, – пояснює Дарко.

Тодішній – на момент оприлюднення документа – міністр праці Франції підкреслив, що, всупереч гадкам, причини недостатнього розвитку мають не так «технічну» природу, як радше виникають із браку братерства між людьми. Тому Папа закликає всіх усвідомити, що люди становлять одну родину, а це тягне за собою, зокрема, відмову від гедоністичного споживацтва та відхід від розуміння ринку як засобу панування над іншими. Такі дії вимагають морального поступу, який стає «умовою виживання» людства.

На думку п.Дарко, енцикліка Бенедикта XVI не є «абстрактною медитацією». Рідко коли папи настільки близько підходили до реальності, щоби проаналізувати її болячки, а крім цього – і запропонувати, з прагматизмом та вдумливістю, найвідповідніші ліки. Аби лиш це звернення було почуте! – такі побажання французького політика.

“ Папа у своїй енцикліці більше має що сказати світові на тему економічної кризи, аніж члени «Великої Вісімки»

Коментатор італійської щоденної газети «La Repubblica» Марко Де Чекко навіть написав, що Папа у своїй енцикліці більше має що сказати світові на тему економічної кризи, аніж члени «Великої Вісімки». Зустріч керівників держав та урядів восьми найбагатших країн світу збіглася з оприлюдненням цієї енцикліки. Зіставляючи її з заключним документом G8, Де Чекко сказав, що енцикліка вельми радикально заявляє протест проти «моделі розвитку, прийнятої світовим капіталізмом кількадесят років тому». А між тим, «лідери, зібрані на засіданні, справляли таке враження, ніби вважають цю модель цінною і вартою продовження, хоча й після певної модифікації та глибоких реформ».

Французький кардинал Андре Вен-Труа зауважив, що енцикліка Бенедикта XVI не містить «переліку рішень» для світової економічної та фінансової кризи, як і для наслідків глобалізації, а заохочує «провести моральну оцінку». – Остаточним критерієм суспільних проектів є служіння людині. То не людина служить суспільним проектам, – вказав ієрарх. Своєю чергою, німецький кардинал Пауль Йозеф Кордес зазначив, що енцикліка закликає насамперед до переміни самої людини: Папа закликає до морального оновлення, а через це до зміни виду сучасних суспільств.

“ Італійський економіст Етторе Готті Тедескі навіть написав, що за енцикліку «Caritas in veritate» Папа має отримати Нобелівську премію в галузі економіки

На думку о.прелата Петра Мазуркевича, генерального секретаря Комісії католицьких єпископських конференцій Європи (COMECE), Папа говорить про антропологічну помилку, яка лежить в підставі світової кризи. В сучасній політиці, економіці та різних сферах суспільного життя втрачене розуміння того, ким за своєю суттю є людина. А наслідки цього завжди згубні. На сторінках енцикліки Папа доводить, що коли прийнято неправильне бачення людської особи, то навіть у намаганнях якомога краще відповісти на потреби так сприйнятої людини, пропоновано неправильні рішення. На запитання, чи він не вважає, що Бенедикт XVI бачить набагато більше негативних моментів ліберальної економіки, ніж його попередник, – о.прелат відповів: суспільна енцикліка Йоана Павла ІІ «Centesimus annus» була написана в момент падіння централізованого управління економікою. На полі бою тоді залишилася економіка вільного ринку. Сьогодні ж, коли ми маємо справу виключно з економікою вільного ринку в її неоліберальній версії, очевидно, що й ця неоліберальна економіка щоразу більше зазнає поразки. І саме про це говорить Папа.

Італійський економіст Етторе Готті Тедескі навіть написав, що за енцикліку «Caritas in veritate» Папа має отримати Нобелівську премію в галузі економіки. На його переконання, ніхто так, як Бенедикт XVI, не пояснив, що належить зробити для економіки: застосовувати її закони, а не оминати їх.

Керівні кадри – на реколекції

Невдовзі після виходу енцикліки Готті Тедескі, вже як префект ватиканського Інституту релігійних справ, популярно званого «ватиканським банком», кілька разів публікував на сторінках «L’Osservatore Romano» глибокі аналітичні статті щодо причин кризи. Її корені, на думку професора, мають етичну природу, оскільки «економіка, відділена від етики, озброєна моральною самодостатністю, опинилася в руках тих, хто перетворює її механізми на засоби влади, в тому числі й політичної». Ці люди «мають у своєму розпорядженні вишукані знаряддя, однак вони не досить зрілі ані досить мудрі, щоб думати про спільне благо».

“ Аби розв’язати сучасну кризу, керівний клас має повернутися до практики реколекцій

Однак політики не бажають визнати справжні причини кризи. Вони програли на всіх фронтах: спершу випустили з рук економіку, втратили контроль над боргами, над створенням робочих місць, а тепер уже три роки як намагаються рятувати систему наївним оптимізмом. Аби ситуація перестала бути хворою, необхідно, щоб керівництво світовими фінансами віднайшло сенс буття. Економіка – це лише одне зі знарядь, так само як і фінанси. Самі по собі вони ані добрі, ані злі. Все залежить від того, як їх використовують. Глибоко нігілістична культура заразила Європу за останні 20 років. Ідеться про майже всі країни західного світу. Така культура витворила систему повної відірваності від важливих істин, що визначають ужиток знарядь. Внаслідок цього знаряддя набули моральної автономності, стаючи метою, а не засобом. Папа Бенедикт XVI говорить про це на початку своєї енцикліки «Caritas in veritate». Він робить висновок, що коли справи йдуть кепсько, то потрібно змінити людину, а не знаряддя. Йдеться про те, щоб людина стала спроможною використовувати ці знаряддя задля спільного блага, задля самої людини. Тому, аби розв’язати сучасну кризу, керівний клас має повернутися до практики реколекцій. І це не жарт. Завдяки реколекціям людина наново віднаходить сенс життя, діяльності, вчиться відрізняти цілі від засобів. Вона відкриває, що головною метою є людина та спільне благо.

Керівникам держав бракує почуття відповідальності, – такою є наступна думка Готті Тедескі. Сьогоднішня криза, вважає він, є наслідком занедбань на Заході, в тому числі і його політиками, які не докладали зусиль до розвитку економіки. Вони не рахувалися з тим, що для того, аби економіка могла розвиватися, має також розвиватися й суспільство. «Ми обмежили плідність і гадали заступити її зростанням спожитку в кредит. Аби нині конкретно протиставитися кризі, варто було б проголосити довгий період затягування поясів. Таким чином можна було б відбудувати фундамент економіки. Вочевидь таке рішення не було би популярним. Тому [політики] займаються оманою, аби оживити споживацтво, замість того щоб відбудовувати основи економіки, до яких належить, наприклад, ощадливість», – стверджує проф.Готті Тедескі.

“ Тільки період ощадливості може бути ключем повернення до періоду зростання

Він визнає обов’язковим, щоб представники великих світових економік перестали «шукати індивідуальних рішень, які суперечать одне одному». Потрібна справжня зустріч відповідальних, докладне представлення справ, аби почати нарешті дискутувати про правила виходу до покращення. А над усе потрібно досягнути згоди стосовно факту, що тільки період ощадливості може бути ключем повернення до періоду зростання, – така пропозиція «папського банкіра». Він представляє як постулат, щоб сім’ї – однак без посередництва банків – погодилися призначити частину своїх заощаджень («скажімо, десять відсотків») для допомоги малим підприємствам. Готті Тедескі певен, що таке рішення викликало би зростання трудової зайнятості, ба навіть могло би притягнути закордонний капітал. Натомість він є противником того, щоб держави занедбували стратегічні галузі економіки; на його думку, це має
бути використано «як реальна гарантія під заборгованість, щоб вона була менш обтяжлива і більш приваблива для міжнародних покупців».

Всесвітній нагляд за фінансами

Надзвичайно сильно пролунав голос Папської ради «Iustitia et Pax», коли у жовтні 2011 року вона оприлюднила ноту «Про реформу міжнародної фінансової системи в перспективі публічної влади з універсальними компетенціями». Автори 17-сторінкового документа підкреслили, що до теперішньої кризи призвели «егоїзм і колективна жадібність», а також «економічний лібералізм, позбавлений правил і контролю». Неприпустимою визнано ситуацію, коли одні країни розвиваються за рахунок інших.

Валютні й фінансові транзакції, базовані насамперед на спекуляції, названо шкодою, якої зазнає реальна економіка, зокрема в економічно слабших країнах. Автори документа закликали до радикального перегляду цього становища відповідно до принципу: «Ринки знову мають служити людині».

Хоча й застерігаючи, що вона не надає жодних конкретних розв’язань кризи, оскільки це не її завдання, Папська рада, однак, запропонувала кілька шляхів покращення нинішнього становища. Зокрема – впровадити податок на фінансові транзакції, який можна буде використовувати для допомоги країнам, найбільш зачепленим кризою. Крім цього, радиться провести рекапіталізацію банків, в тому числі й за публічні фінанси, але таким чином, щоб це сприяло розвиткові реальної економіки.

Однак найважливішою пропозицією Папської ради є створення міжнародного органу або ж «механізму», який би виконував функцію глобального монетарного контролю, згідного з логікою Бреттон-Вудської валютної системи 1944 року, завдяки якій постав Міжнародний валютний фонд. Оскільки МВФ більше не може гарантувати стабільності світових фінансів, потрібна нова влада (звичайно, за участі країн, що розвиваються), яка б координувала й пильнувала систему зміни курсів. З точки зору Апостольської Столиці, першим кроком до створення такого «механізму» був би «спільний кодекс елементарних принципів», а метою – створення чогось на кшталт Всесвітнього центрального банку, що діяв би під егідою ООН, або принаймні чогось згідного з її засадами.

“ Першим і найважливішим антикризовим фактором є любов

На думку представників Апостольського Престолу, завершується «вестфальський» порядок світу – епоха, в яку держави кооперувалися між собою, але «не бачили необхідності своєї міцної єдності заради спільного блага всіх народів». Нинішні покоління мають знати, що існує нова світова динаміка досягнення універсального спільного блага, – читаємо в згаданому документі. Тоді справа дійде до поступового перенесення частини національних законів на регіональні або глобальні власті. Метою буде держава закону на наднаціональному рівні, «більш зближена всесвітня спільнота». «Віруючі, й не лише вони, мають напружити свою уяву на цій дорозі», – заохочує Папська рада й підсумовує, що «дух будівництва вавилонської вежі був учора. Тепер промовляє Дух П’ятидесятниці, дух єдиної людської родини».

Не можна постійно жити в кредит

У схожому дусі висловилися європейські єпископи. «Європейська криза, що її ми зараз переживаємо, не є просто кризою управління ані кризою розподілу доходів. Це справжня системна криза», – каже кардинал Андре Вен-Труа. Голова Конференції єпископату Франції підкреслив, що неможливо безконечно жити в кредит. Нагромадження дефіциту і боргів обтяжує інвестування в майбутнє і кладе на плечі молодого покоління «тягар, який неможливо нести». Тому доконче потрібно змінити спосіб життя, тобто прийняти «більш раціональне та врівноважене споживання».

Кризою – в тому числі сфери євро – зайнялася Комісія католицьких єпископських конференцій Європи (COMECE). Її голова, єпископ Адріанус Герман ван Луйн із Голландії, зауважив, що євро – не тільки спільна валюта 17 держав-членів ЄС, але й «один із найважливіших символів успіху процесу інтеграції» в Європі. Серед найважливіших цінностей цього процесу голландський єпископ назвав солідарність, яку виявляють до потребуючих, коли постає необхідність. Комюніке жовтневого пленарного засідання СОМЕСЕ містить заклик до Європейського Союзу та його громадян: утриматися від взаємних дорікань та спільно прийняти на себе відповідальність за знайдення виходу з кризи. Єпископи закликають європейське керівництво прийняти «довготривалу перспективу» задля подолання кризи.

На зібранні СОМЕСЕ професор Ланс Бовенберг з університету Тільбурга назвав любов, милість і розпізнання як три речі, що їх може запропонувати Церква спільноті Європи, аби боротися з сучасною кризою. Першим і найважливішим антикризовим фактором є любов. «Тоді як люди залишилися самотні й перелякані, бо ринки й уряди їх зрадили», – пояснив голландський економіст.

На його думку, другим важливим антикризовим фактором, характерним для Церкви, є відмова від осуду заради виявлення милості. Країни та люди перед лицем кризи шукають винних у тому, що сталося, і дорікають одні одним. «А тут треба полишити шукання жертовного козла і подивитися на інших як на дітей Божих, навіть якщо вони припустилися помилок», – сказав викладач Тільбурзького університету. Своєю чергою, третій антикризовий духовний чинник – привести самого себе та інших до розуміння, що ця ситуація може нас чогось навчити.

Бовенберг вказав також на три економічні «лікарські засоби» проти кризи європейських фінансів. Першим із них має бути скорочення боргів Греції взамін за глибоку реорганізацію економіки цієї країни. Другим цілющим засобом голландський економіст вважає дофінансування банків, але за умови зміни їх дотеперішнього механізму дії. Останнім же засобом від кризи мало б бути відновлення рівноваги між північчю та півднем Європи. «Я вперше в житті чув виступ фахівця у галузі економіки, який говорив про любов», – так це прокоментував англійський єпископ Вільям Кенні в інтерв’ю для італійської агенції SIR.

“ Криза є нагодою до загального навернення народу

Єпископи СОМЕСЕ прийняли заяву стосовно суспільної ринкової економіки – ідеї, введеної Лісабонською угодою в Договір про Євросоюз. Документ під назвою «Європейська спільнота солідарності та відповідальності» буде опублікований кількома мовами на початку січня 2012 року.

Часто в обговоренні кризи слово беруть португальські єпископи. Вони критикують залежність політичної влади від «диктатури капіталу» та «неясних ігор» в економічній сфері. Звертають увагу, що підпорядкування такого штибу обмежує свободу демократичного вибору і, загалом беручи, б’є по найслабших суспільних верствах. «Якщо існують “податкові раї”, то мають також існувати й “пекла бідності та несправедливості”, які потрібно ліквідувати», – сказав Генеральний секретар Конференції єпископів Португалії о.Мануель Моружан SI. Він пояснив, що Церква не збирається нікого звинувачувати персонально, а прагне єдино лише звернути увагу на часто безособові явища ігор поміж політичною та економічною сферами, наслідки чого відчувають усі.

Кардинал Жозе да Круз Полікарпу з Лісабона звертає увагу, що засоби, використовувані задля виправлення кризового стану, можуть навіть викликати його поглиблення. Це стосується зокрема найслабших і найубогіших членів суспільства. Тому Патріарх Лісабона закликає, щоби пов’язані з кризою обмеження було рівномірно покладено на всі суспільні групи. Голова португальського єпископату підкреслив, що завдання єпископів – не давати конкретні вирішення, а проголошувати основоположні цінності, які в цій сфері належить ушановувати.

Водночас він звернувся до португальського суспільства з проханням терпляче зносити наслідки кризи та підтримувати урядові реформи. «Настав час для зусиль і зречень заради національних інтересів. У боротьбі з кризою ми повинні відкинути приватні інтереси, оскільки серйозної загрози зазнає спільне благо. Я знаю, що кошт реалізації реформ високий і це може викликати суспільне невдоволення; але ми мусимо відбудувати важке фінансове становище нашої країни», – сказав архиєпископ Лісабона.

У найбільше зачепленій кризою Греції архиєпископ Афінський Ніколаос Фосколос підкреслює, що тамтешні політики мусять повністю змінити свою ментальність, вони потребують навернення. На його думку, криза є нагодою до загального навернення народу. «Впродовж 30 років наші політики трудилися задля власної кишені, а не для народу. Потрібно поцікавитися людьми, оскільки нині в Греції панує суспільна несправедливість. Небагато хто користується спільними благами, а багато страждають. Коли 1981 року в Грецію повернулася демократія і правління прийняла соціалістична партія, люди пов’язували великі надії з цією зміною. Але вона призвела до руйнації країни. Було чимало слів, але небагато зроблено», – сказав він у розмові з КАІ. Крім того, «за останні 30 років поширилася помилкова ментальність, і нове покоління зросло в переконанні, що їм належить багато грошей без праці». Таку позицію займають нині багато молодих людей, зітхає архиєпископ.

Християнські цінності – порятунок від кризи?

Суспільна рада при Познанському архиєпископі вказала, що найважливіші причини кризи – це заперечення християнських цінностей, релятивізація прав людини та легковаження метою демократії. Сам познанський митрополит написав, що «безпосередня причина нинішньої економічної кризи лежить насамперед по стороні людей, які прагнуть за будь-яку ціну втриматися при владі, а також по стороні безвідповідальних урядів та інституцій деяких країн, які легковажать економічними принципами й правами громадян». Він відзначив, що «постійне відкидання християнських цінностей у євроамериканських культурних колах, що виросли з християнства,… викликало цивілізаційний землетрус, який полягає у втраті морального чуття в різних сферах суспільного та економічного життя». Вираженням цього є безоглядне прагнення отримати максимальний зиск, відкидаючи будь-які універсальні моральні принципи.

“ Церква має що сказати економіці

Єзуїт, о.Матеуш Бігєль, вважає, що «християнський канон суспільних принципів» є фундаментом рентабельної економіки та ліками від світової кризи. – Економіка, будована на християнських принципах, стала б рентабельною на макрорівні, і вона все ще залишається теоретичною пропозицією для світу, – каже священик. Він пояснює свою думку: «Християнський підхід до господарювання поєднує етику з ефективністю дій на полі економіки». Певні вихідні принципи економіки цілком співвідносяться між собою в межах такого підходу – наприклад, обов’язок праці, яка є підставою для належної зарплати; принцип суспільної справедливості або преференція на користь убогих. «Дещо огрублено це можна визнати за постулат прогресивного податку», – каже о.Бігєль. Він підкреслює: економіка, базована на християнських засадах, має таку конститутивну особистість, як першість етики над законом, що, своєю чергою, постулює правильно тлумачену в суспільному контексті громадянську свободу: економічну, релігійну, однаково як в індивідуальному, так і в колективному вимірі.

Префект Конгрегації у справах католицького виховання кардинал Зенон Грохолевський ствердив: те, що Церква має що сказати економіці, було виражене словами Йоана Павла ІІ: «Відчиніть двері Христові!» – Відкрийтеся на етичні цінності, відкрийтеся насамперед на вимір любові й правди, на пошану гідності людини! Отже, немає нічого дивного, що нинішній Папа обрав собі за гасло нещодавньої подорожі до Німеччини мотто «Де є Бог, там є майбутнє». Вочевидь, це має значення також і для економіки.

Gość Niedzielny

Смертна кара у вченні Церкви

часопис CREDO — Tue, 29 Nov 2011 18:20:48 +0000

Церква захищає кожне людське життя і завжди вважає його святим і недоторканим, це стосується і тих осіб, які приречені на смерть.

Особливим прихильником скасування смертної кари був Іван Павло II. Прихильники смертної кари стверджують, що “це не акт помсти, але справедливості”. Противники смертної кари будують свої аргументи на глибокому переконанні, що кожне людське життя – святе, навіть якщо людина не є святою. Іншим мотивом є незворотність цього покарання і відсутність достатнього часу для навернення і покаяння. Важливим для противників смертної кари є можливість помилки в рішенні суду.

Прихильники смертної кари наголошують на обов’язку держави забезпечити порядок в суспільстві, тоді як противники наголошують на гідності людини-злочинця. Прихильники, наголошуючи на обов’язку держави підтримувати порядок і безпеку громадян, стверджують, що громадськість має право в певних ситуаціях застосовувати смертну кару.

Іншим аргументом на користь застосування смертної кари є те, що вона підтверджує непорушність основних принципів правосуддя. У цьому випадку, як кажуть її прихильники, злочинці самі позбавляють себе права на життя. Застосування пропорційного покарання відновлює порушений злочинами усталений морально-правовий порядок.

Одним з авторів філософсько-богословських аргументів на користь смертної кари вважається середньовічний богослов св. Тома Аквінський. Його аргумент пов’язаний з основним принципом суспільного життя, яким є спільне благо. Святий Тома вважає, що кожна людська істота є частиною цілого суспільства і має йому служити. Інакше, коли вона загрожує порядку і загальному благу, як стверджував св. Тома, втрачає свою гідність і дає громадськості право на її ліквідацію.

Противники смертної кари, не баналізуючи зла, яке сприяє кожному серйозному злочину, намагаються показати, що суспільству не загрожує існування злочинців, але їхні дії. Отже вони закликають до усунення причин злочинів, а не ліквідації злочинців.

Дослідження криміналістів, що провели в країнах, де існує смертна кара, не підтвердили аргументів виховного аспекту його застосування. Кількість злочинів не зменшилася, так само, як не зросла там, де скасували смертну кару.

Противники смертної кари підривають аргумент її прихильників, що це компенсація за скоєне зло і повернення до усталеного морально-правового порядку. Смерть вбивці не може спокутувати наприклад вбивства, тому що це не повертає життя жертві, або – через застосування насильства щодо вбивці – не зупинить зла, ані не поверне морально-правового порядку в суспільстві.

Важко погодитися з аргументацією прихильників смертної кари, згідно з якою людина втрачає свою гідність, відповідно до скоєного злочину, і таким чином дає державі право вбити себе. Навіть найсерйозніші злочини не заперечують людської гідності – кажуть аболіціоністи, тому що вона є невід’ємною складовою людського життя.

Церква захищає кожне людське життя і завжди вважає його святим і недоторканними. Для християнина єдиним Владикою життя і смерті є Бог. Тому Церква також стає на захист приречених на смерть.

Особливим прихильником скасування смертної кари був Іван Павло II, який неодноразово закликав до повного скасування смертної кари. Особисто закликав у десятках випадків в США, Гватемалі і Руанді про зупинення виконання вироків.

На потребу скасування смертної кари окремим державам звернув увагу постійний спостерігач Святого Престолу при міжнародних організаціях у Відні, прелат Домінік Резау. Він говорив, зокрема, 4 квітня 2000 року на форумі Організації Безпеки і Співробітництва в Європі (ОБСЄ), тема якого: «Права людини і нелюдське покарання».

Резау нагадав промову проти смертної кари архиєпископа Жана-Луї Торана з ватиканського Державного секретаріату і постійного спостерігача Святого Престолу при ООН в Нью-Йорку Архиєпископа Ренато Мартіно. Також звернув увагу на неодноразові звернення Івана Павла II про скасування цієї санкції і пропозицію Папи, щоб з нагоди Великого Ювілею 2000 року “в усьому світі дійшли до міжнародного консенсусу щодо скасування смертної кари”.

Після оголошення енцикліки “Evangelium Vitae” у Катехизмі Католицької Церкви змінили третину пункту 2266, що стосується смертної кари. У первинному варіанті йшлося про “законне право і обов’язок” правового уряду для того, щоб здійснити відповідні заходи покарання, серед яких і смертна кара. Сьогодні Катехизм говорить так: “зважаючи на можливості держави ефективно покарати злочин і знешкодити того, хто вчинив його, не позбавляючи його остаточно можливість покаяння, випадки крайньої потреби ліквідації злочинця є дуже рідкісні і, можливо, більше не відбуваються взагалі”. Першою і основною причиною такого становища є цілковите визнання того, що кожне людське життя є святе, навіть якщо людина не є святою. Іншим мотивом є незворотність смертної кари, а також насильницьке позбавлення життя, якому не залишається достатньо часу для навернення і покаяння. І нарешті, існує значна можливість помилки в судовому рішенні й той факт, що навіть при найбільш “гуманному” і автоматизованому способі виконання вироку, однак, це робить хтось і сам стає вбивцею.

У листопаді 1998 року Папа Іван Павло II закликав, щоб принаймні ювілейного 2000 року не проводили жодних смертних вироків, а 2001 року ще раз наголосив, що в сучасних суспільствах смертна кара не є потрібною і має бути повністю скасована.

У статті “Іван Павло II про смертну кару”, опублікованій у Нижньосілезькому Католицькому Листі “Нове життя” з вересня 2006 року о. Пьотр Нітецкі з Папського факультету теології у Вроцлаві написав, що “позиція Івана Павла II щодо смертної кари розглядається у світлі всієї папської науки про місію Церкви, що є виразно негативною”.

“Святіший Отець підтвердив традиційне вчення Церкви про глибоко аморальний характер безпосереднього, навмисного, здійсненого вільним способом вбивства кожної” безневинної” істоти (EV 57). У своєму вченні він іде далі, критикуючи позбавлення життя нападника, який не є істотою “невинною”, – аргументував у своїм тексті о. Нітецкі.

“Підіймаючи при цьому всю традицію вчення Церкви у цій сфері, Святіший Отець виступає тут на захист кожного життя людини як основного принципу гуманізму, який в християнстві досягає глибокої мотивації. Папа таким чином представляє фундаментальний принцип поваги життя над дискусійною тезою про позитивний вплив постанови судового рішення і виконання смертної кари для забезпечення громадського порядку”, – писав о. Нітецкі.

Як далі стверджує о. Нітецкі “позиція Святого Отця випливає не тільки з цього, що – як показано в цьому дослідженні – не має чіткого зв’язку між постановою судового рішення і виконанням смертної кари та зростанням або зниженням злочинів. Передусім треба базуватися на Божественному Одкровенні, що захист життя людини завжди є універсальним правом, з якого не може бути ніяких винятків”.

Як вже стверджував 2001 року з нагоди передвиборчих дебатів про смертну кару видатний фахівець з етики, єзуїт о. Тадеуш Сліпко, всупереч думці багатьох виборців і кандидатів до парламенту, Католицька Церква не сформулювала в цьому питанні вчення ex cathedra.

У дослідженні “Смертна кара з богословського та філософського погляду” о. Сліпко зазначає, що в дискусії прихильників і противників смертної кари доходить дуже часто до надмірного спрощення і змішування понять.

“Це правда, що Святіший Отець Іван Павло II неодноразово просив про скасування смертної кари для засуджених. Свою позицію про правильність або неправильність цієї кари найповніше виразив в енцикліці “Evangelium vitae”. Папа закликав до того, щоб покарання не сягало максимального виміру за винятком випадків крайньої потреби, коли вже немає жодних інших способів захисту суспільства від злочинця. Він також зазначив, що сьогодні завдяки щораз кращої організації кримінально-виконавчої системи “такі випадки дуже рідкісні і, можливо, не стаються взагалі”, – написав о. Сліпко.

Католицький Оглядач

Католицька Церква у світських ЗМІ

часопис CREDO — Wed, 23 Nov 2011 13:06:05 +0000

У цьому матеріалі проаналізовані публікації про Католицьку Церкву онлайн-ресурсів – загальноукраїнських інформаційних агенцій, новинних сайтів, електронних версій всеукраїнських і регіональних друкованих видань, телеканалів і радіостанцій за першу половину листопада.

Чимало інформаційних приводів створила Українська Греко-Католицька Церква, не в останню чергу завдяки активності її лідерів – Блаженнішого Святослава (Шевчука), що 8 листопада провів інтернет-конференцію на порталі Точка.нет, та Любомира Гузара, який 1 листопада побував в ефірі 5 каналу. ЗМІ звернули увагу як на внутрішні події в Церкві, так і на її заяви щодо ситуації в країні. Чимало видань («Український тиждень», Zaxid.net, «Коментарі») повідомили про створення нових митрополій, «Zaxid.net» написав про засідання керівників комісій і відділів УГКЦ, що відбулося у Львові 1 листопада.

Зверталися єрархи й до питання міжцерковного діалогу. На думку владики Любомира (Гузара), об’єднання залежить тільки від бажання віруючих (УНІАН-релігії). 8 листопада предстоятель УГКЦ Патріарх Святослав (Шевчук) заявив (УНІАН, «Главком», «Подробности»), що він досі не отримав позитивної відповіді на пропозицію зустрічі з главою Російської Православної Церкви. Причому ТСН наголошує, що Патріарх Кирило ігнорує главу УГКЦ, а «Український тиждень» акцентує на тому, що глава РПЦ його уникає. 10 листопада видання подає коментар експерта, директора РІСУ Тараса Антошевського, про те, що «РПЦ не знає, як розмовляти з УГКЦ». А вже 11 листопада ЗМІ (УНІАН-релігії, Корреспондент.net, «Фокус», «Українська правда», «Український тиждень», «Подробости») цитують думку Патріарха Кирила щодо налагодження діалогу між українськими православними і греко-католиками.

Дедалі частіше лідери УГКЦ вдаються до критики влади. Так, після ефіру архиєпископа Любомира (Гузара) на 5 каналі чимало ЗМІ (5 канал, УНІАН, «Українська правда», «Главком», «Фокус», «Подробности», Zaxid.net) поширили його заяву про те, що чинна влада робить помилку, переслідуючи опозицію. «Український тиждень» також нагадує слова владики Гузара про те, що влада боїться Церкви й хотіла б її контролювати. А Zaxid.net акцентує на тому, що суспільство має шукати героїв, які об’єднуватимуть країну. У свою чергу нинішній Глава УГКЦ Святослав (Шевчук) 8 листопада під час інтернет-конференції наголосив, що Президент України не відповів на жодне звернення Синоду УГКЦ (УНІАН, Zaxid.net, «Kyiv Post», «Коментарі», «Подробности»). Також під час візиту до США в інтерв’ю філадельфійській радіостанції предстоятель УГКЦ повідомив, що Віктор Янукович відверто декларує свою прихильність до Української Православної Церкви Московського патріархату. Цю тезу 14 листопада поширили УНІАН , «Українська правда», «Главком», ТСН, «Український тиждень».

Висвітлюється і доброчинна діяльність Українського католицького університету («Україна молода»), УГКЦ («Подробности», «Коментарі», «День») тощо.

Як і у жовтні, увагу ЗМІ привернули майнові конфлікти Церкви і місцевих громад. Zaxid.net пише про локальні львівські протистояння, які ще тривають (навколо храму Марії Магдалини, монастиря Кармеліток босих) або ж уже вирішились (про переселення книгосховища з храму Єзуїтів і http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?sogodni_u_lvovi_osvyatyat_kostel_yezuyitiv&objectId=1240483 святині). «Коментарі» повідомляють, що процес вивезення книг має бути завершений до 1 грудня, а відновлення богослужінь у церкві, за словами УНІАН-релігії, планується з 6 грудня.

Радіо Свобода і BBC 14 листопада повідомили, що цього року на Різдво у Ватикані встановлять ялинку з Закарпаття. Варто зауважити, що інші українські світські ЗМІ активно повідомляли про це ще у жовтні. З Ватиканом пов’язана ще одна новина, яку поширили українські ЗМІ 3-го листопада: «Українська правда» та «Український тиждень» повідомили, що Ватикан розсекретив архівні документи про Голодомор в Україні.

Аналізуючи матеріали світських ЗМІ, присвячені релігійному життю України, можемо зробити висновок, що основні теми, які цікавлять засоби масової інформації, це стосунки Церкви з владою та майнові конфлікти з громадою. Засоби масової інформації не часто звертаються і до висвітлення просвітницької і благодійницької діяльності Церкви. Найактивніше про релігійне життя в Україні пишуть такі світські ЗМІ як УНІАН, «Сегодня», «Коментарі», «Zaxid.net» та «Український тиждень».

Витяг з Моніторингу висвітлення світськими виданнями найбільш резонансних подій релігійного життя України за період 1-15 листопада 2011 року

Марина Довженко, РІСУ

Кільканадцять грамів чуда

часопис CREDO — Tue, 08 Nov 2011 05:22:27 +0000

Те, що сталося в Орв’єто чи Ланчано, є класичним… чудом про чудо.

Чудом є сама Євхаристія. Безмежний, всемогутній, страшний, чиє ім’я Ізраїль не зважувався вимовляти, – сховався в малій облаточці. Це велика таємниця віри. Час від часу, однак, стаються надзвичайні ситуації, в яких Господь Бог, вказуючи недовіркам на хліб і вино, представляється: «Я є». Консекровані Гостії кровоточать, перемінюються в людське тіло, вино стає людською кров’ю, облатки проявляють надприродну стійкість перед впливом часу. Такі явища відбулися, зокрема, в Орв’єто (1263), Сієні (1330) і Мацераті (1356).

Наука перед цими явищами безпорадна. Євхаристійні чуда (упродовж століть визнано їх понад 130) стаються, бо всі ми хворіємо на таку недугу, як коротка пам’ять. Ми страждаємо від духовної амнезії, а отже, краплі крові, які сочаться з облатки, або волокна людського серцевого м’яза, на який перемінилася Гостія, роблять так, що ми пригадуємо про найбільше чудо світу: Всемогутній знаходиться на відстані простягненої руки.

“ Коли священик виповів слова: «Це є Тіло Моє…» – тишу розірвав жахливий крик: «Він тут!!! Він вас годує!»

Багато разів екзорцисти запевняли мене, що демони не мають сумнівів у тому, яка з гостій консекрована. До кінця життя пам’ятатиму ричання, яке почув кілька місяців тому в одному з сілезьких храмів. Власне кажучи, йшла св.Меса з молитвою зцілення. У церкві яблуку було ніде впасти. У ризниці спільнота молилася над біснуватим. Про це не знав ніхто з віруючих. До хвилини Вознесення дарів… Коли священик виповів слова: «Це є Тіло Моє…» – тишу розірвав жахливий крик: «Він тут!!! Він вас годує!»

Люди пробудилися з летаргії.

Оторопів і здивувався

Старовинний оборонний вал, яким їздили ще римські солдати, залиті сонцем кам’яниці. Ланчано впродовж століть не сходить з вуст усього католицького світу. В хроніці 1636 року читаємо: «Близько 750 року в монастирі святого Василія жив учений монах, який добре розумівся на науках світу, але був байдужий до справ Божих, і тому не надто сильний був у своїй вірі. Переслідували його сумніви, чи у консекрованій Гостії насправді присутній Христос, і чи консекроване вино насправді є Його Кров’ю. Однак він постійно молився до Бога, аби Господь усунув цю невіру з його серця. Надприродна благодать не полишила його, оскільки Бог, Отець милосердя і всякої Потіхи, зволив піднести його з глибин темряви і дати йому ту ж саму благодать, якої вділив невірному апостолові Томі. Одного ранку під час св.Меси, як той монах вимовив слова переісточення, його сумніви ще сильніше посилилися, більше ніж будь-коли. Завдяки благодаті, що викликає неймовірний подив, побачив він хліб переміненим у Тіло і вино – переміненим у Кров. Монах оторопів і здивувався цій надзвичайній події так, що перебував немовби в екстазі досить довгий час, а потім його здивування змінилося духовним щастям, яке переповнило його душу. Він обернув своє обличчя, вмите сльозами, і вигукнув до згромаджених: О щасливі друзі, яким наш блаженний Господь явив себе у цьому Пресвятому Таїнстві, аби себе об’явити перед вами й перед моєю власною недовірою! Підійдіть сюди, браття, і погляньте на нашого Бога, Який до нас прибув. Ось – Тіло і Кров нашого возлюбленого Христа!»

“ Тіло і застигла Кров збереглися донині

Чудо було підтверджене Церквою 17 лютого 1574 року; зробив це єпископ Родріґес Ґаспере. Тіло і застигла Кров збереглися донині. За корпусом релікварія бачимо кільце з людського тіла, діаметром 55 мм, яке оточує порожній простір, що його дванадцять століть тому заповнювала гостія, і п’ять шматочків крові, яка згорнулася, загальною вагою 15,85 г. Наприкінці минулого століття, 1970 року, реліквію піддали ретельним науковим дослідженням. Професор Одоарто Лінолі, фахівець у хімії, клінічній мікроскопії, анатомії та гістопатології, а також його співпрацівник Руджеро Бертеллі дійшли такого висновку: «Ми маємо справу з правим і лівим передсердями людського серця. Це м’яз, на якому не знайдено ніяких слідів засобів муміфікації. У келиху лежать згустки крові, у її нормальному хімічному складі, групи АВ – рідкісної в Європі, набагато частішої в Палестині».

Боже «Здрастуй»

– Отче, я знайшла поза храмом викинуту гостію, – до священика Алехандро Песета з церкви Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі підбігла схвильована жінка. То був вечір 18 серпня 1996 року. Гостія була настільки брудна, що священик не зміг її спожити. Вклав її в посудину з водою і замкнув у Дарохранительниці. Яким же був його подив, коли він помітив, що за тиждень облатка перемінилася в криваву субстанцію!

“ Серце жило у той момент, коли з нього взяли зріз. Лейкоцити проникли у м’язову тканину, що свідчить про те, що серце страждало

Він подзвонив до кардинала Хорхе Бергольйо, а той порадив зробити професійні фотознімки. На них було видно, що Гостія перемінилася в скривавлене тіло і значно збільшилась у розмірах. Справу тримали в таємниці, а Гостія спокійно лежала в Дарохранительниці. 1999 року її переслали вченим із Нью-Йорка. Аби не полегшувати їм праці, походження цього шматочка плоті їм не розкривали. Кардіолог і судовий патологоанатом доктор Фредерік Суґібе ствердив: «Це часточка серцевого м’яза лівого передсердя. Вона перебуває у стані запалення, в ній багато лейкоцитів. Це вказує на факт, що серце жило у той момент, коли з нього взяли зріз. Більше того, ці лейкоцити проникли у м’язову тканину, що свідчить про те, що серце страждало. За інших умов лейкоцити розпалися б через кілька хвилин».

Коли йому розповіли, звідки походить зріз, учений був вражений: «Яким чином консекрована Гостія могла перемінити свій характер і стати людським тілом і кров’ю – для науки залишиться нерозв’язною таємницею, яка повністю перевищує її компетенцію».

Навпомацки

– Євхаристійні чудеса є важливими подіями, – підсумовує с.Рафаела, клариска від Вічної Адорації. – Зрештою, навіть урочистість Божого Тіла є наслідком того, що Господь підтвердив свою присутність у відчутний спосіб, а з Гостії, яку священик тримав у руках, почала сочитися кров. Однак, на мою думку, для Бога важливішою є наша віра, наша сліпа довіра. Що ж залишається нам, сірим, малим людям? – запевнення Ісуса: «Щасливі ті, які не бачивши увірували», і віра в те, що у церкві отут за рогом вулиці вино перемінюється в життєдайну Кров Агнця. Коли 3 листопада 1974 року кардинал Войтила відвідав Ланчано, він провів ніч у поклонінні цій чудесній реліквії. Виїжджаючи з розпеченого сонцем містечка, записав у пам’ятній книзі: «Вчини, щоб ми в Тебе більше вірили, на Тебе більше покладали надію і сильніше Тебе любили». Він, як завжди, влучив у десятку.

Мартін Якімовіч, Gość Niedzielny

Переклад: CREDO

Що у жовтні про Католицьку Церкву писали українські ЗМІ?

часопис CREDO — Mon, 07 Nov 2011 15:39:49 +0000

У цьому матеріалі проаналізовані публікації онлайн-ресурсів – загальноукраїнських інформаційних агенцій, новинних сайтів, електронних версій всеукраїнських і регіональних друкованих видань, телеканалів і радіостанцій.

Позиція УГКЦ

Протягом місяця Глава УГКЦ Патріарх Святослав (Шевчук) та інші представники Церкви неодноразово висловлювали свою думку з приводу політичної ситуації в країні. ЗМІ подавали цю інформацію виважено, спираючись, зокрема, на матеріали прес-конференції голови Церкви, що відбулася 5 жовтня.

На цій прес-конференції йшлося про лист до Віктора Януковича, в якому єпископи УГКЦ подякували за визнання рівності всіх конфесій, але висловили стурбованість станом судочинства в Україні, непоміркованістю у ставленні до іммігрантів, мовним питанням тощо. УНІАН, «Захід.нет» і «Київ Пост» назвали позицію єпископів жорсткою, а «УНІАН-релігії» пішов далі, публікуючи матеріал о. Ореста-Дмитра Вільчинського, який охарактеризував позицію єпископів як заклик до повстання проти режиму Януковича. Втім, така позиція є дещо суб’єктивною, а матеріал – власною думкою автора. Владкиа Святослав також представив стратегію розвитку Церкви, наголосивши на планах залучити до катехизації за 2-3 роки вдвічі більше дітей та молоді.

Критичні зауваження владики Святослава стосувались і процесу створення єдиної Помісної Церкви в Україні. «Єдина Помісна Церква не може бути політичним проектом, реалізованим за ініціативою того чи іншого політика», — інформує 12 жовтня «УНІАН-релігії» з посиланням на газету «Факти». 14 жовтня він висловився і щодо судових процесів над Тимошенко і Луценком: «Сьогоднішній стан судочинства в Україні – одна з найглибших реальних виразок нашої держави». Окремо він додав, що суд над Тимошенко – це тільки верхівка айсберга і нагода звернути увагу на судові процеси, де влада орієнтована на обвинувачувальний вирок, нищить тисячі людей. Про це повідомили УНІАН, «Захід.нет» та «Український тиждень». Це можна пояснити тим, що «Захід.нет» орієнтується на читача з Західної України, на теренах якої традиційно популярна й авторитетна саме УГКЦ, тож немає нічого дивного, що заяви Церкви цікавлять переважну більшість людей. Що ж до УНІАН, то це ресурс дуже уважний до релігійних проблем, про що свідчить хоча б наявність окремого підсайту, присвяченого релігійному життю України. На шпальтах «Українського тижня» інформація про критику головою УГКЦ системи судочинства в Україні з’явилася в колонці журналіста Павла Береста. На додачу він вказує на разючу різницю в поведінці УГКЦ, яка не боїться вказувати владі на її вади і виразки, і УПЦ (МП), що «не оцінює дії влади й судів, якщо вони не пов’язані безпосередньо з релігійною справою». Слід зауважити, що інформацію про те, що представники УПЦ КП і УАПЦ також засудили вирок Тимошенко, ЗМІ майже не поширювали.

Майнові конфлікти

Увагу ЗМІ привернув також земельний конфлікт у Криму – 20 жовтня сайт «УНІАН-релігії» подав матеріал про те, що Українська народна партія вимагає від міської влади Севастополя передати місцевій римо-католицькій громаді приміщення колишнього костьолу великомученика Климента, в якому зараз розташований кінотеатр. Було наголошено на тому, що партія вважає необхідним виділити земельні ділянки під будівництво храмів УГКЦ та УПЦ КП, але ані думки міської влади, ані представників релігійних громад подано не було. Чи може політична риторика в таких питаннях сприйматись як деяка заангажованість ресурсу чи прихована політична реклама – це питання, над яким варто замислитись. Можливо, такий матеріал став наслідком заяви міністра оборони Росії про прийняття рішення відбудувати Володимирський собор у Севастополі, опублікованої 19 жовтня на сайті «Українські новини». У матеріалі зазначається, що кошти на проект вже виділені Міністерством оборони Росії і громадськими організаціями. Вочевидь, національні сили в Україні бачать в цьому загрозу і зі свого боку намагаються посилити позиції інших Церков. Але, в будь-якому випадку, таке втручання влади в церковне життя є, з одного боку порушенням Конституції, а з іншого боку – реаліями нашого життя.

Непростим є становище Римо-Католицької Церкви в Одесі. 12 жовтня «Коментарі» подали коментар єпископа Броніслава Бернацького про потребу відстоювання території Кафедрального собору.

Найбільш резонансним стало протистояння між представниками влади і місцевих віруючих у Тернополі. Нагадаємо, ще 5 років тому на території парку Національного відродження було побудовано каплицю. Це будівництво міська рада визнала незаконним і на сесії прийняла рішення про її демонтаж, яке зустріло спротив вірян і призвело врешті-решт до масової бійки. ЗМІ відреагували на цю подію дуже по-різному. Журналіст Світлана Мичко в матеріалі «України молодої» назвала людей, які побудували каплицю, «релігійними загарбниками», наголосивши, що ті не належать до жодної з конфесій, зареєстрованих в Україні, та є сектантами. Автор стверджувала, що, «прикриваючись начебто чудесною з’явою в тому місці самої Богородиці і маніпулюючи релігійним менталітетом місцевого населення, члени об’єднання «праведних католиків», яке не визнала жодна із зареєстрованих на Тернопільщині конфесій, поступово звели там чималу будівлю та добротний паркан, відтак почали поводитися у громадському місці так, ніби це їхня приватна територія». Процес знесення каплиці журналіст описала як «скандальне шоу». Також автор процитувала главу Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ владику Василія, який кваліфікував діяльність групи «праведних католиків» як сектантську. Така безапеляційна позиція автора не врівноважується навіть визнанням, що деякі тернополяни все ж були обурені методами дій правоохоронців.

Натомість видання «Сегодня» вдалося до надто емоційного опису руйнування каплиці і опосередковано підтримало тих, хто виступив проти її демонтажу. Видання залишилося вірним собі й перевело конфлікт у політичну площину — наприкінці матеріалу було зауважено, що за фондом «Скринька милосердя», який 5 років тому побудував каплицю, стоять люди, які не поділили щось із нинішньою тернопільською владою – ВО «Свобода». Також було наголошено, що греко-католицькі церковники вважають їх розкольниками, бо ті, прикриваючись УГКЦ, збирали пожертви. Републікує цей матеріал і сайт «Коментарі».

У Львові Церква також має майнові претензії до міської влади. «Захід.нет» 7 жовтня подав вимогу римо-католицької громади міста повернути їм костел Св. Марії Магдалини, який зараз виконує функції органного залу. Схоже, подібні заяви викликані іншим подібним прецедентом у Львові. Як повідомили чимало ЗМІ («Захід.нет», «Коментарі» та інші), церква Петра і Павла, в якій дотепер розміщувалось книгосховище наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника, повернеться греко-католицькій громаді, і вже 6 грудня тут відбудеться перше богослужіння. На вирішення справи з мертвої точки вплинуло виділення приміщення під книгосховище, яке обійшлось державі, як зауважили 19 жовтня «Коментарі», в 1,815 млн гривень.

Церква vs Хеловін

Резонанс викликала і заява голови Запорізької єпархії УПЦ (МП), який звернувся до влади з проханням перешкодити святкуванню Хеловіна в запорізьких навчальних закладах. «Українські новини», «Український тиждень», УНІАН, «Сегодня», ТСН, «Коментарі» републікують заяву архієпископа Луки, який наголошує на руйнівній дії цього свята на свідомість дітей. «Кореспондент» робить цікаве порівняння цієї заяви з висловленим раніше протестом УПЦ КП щодо святкування Міжнародного жіночого дня 8 березня в перший тиждень Великого посту. Цікаво, що намагалися врівноважити тему, подаючи опозиційну думку, тільки «Коментарі». 31 жовтня видання розмістило розмову з експертом, в якій задалося питанням, чи справді святкування Хеловіна несе небезпеку православній традиції. Експерт вважає, що «насправді жодна з православних і протестантських церков, що мають який-небудь вплив в Україні, не бореться з Хеловіном. Бо реальна боротьба передбачає як мінімум те, що повинні були б бути масові звернення усіх єпархій до вірян, мала б бути заява, обов’язкова для проповідей усіх священників. До того ж, коли у цьому є потреба, православна Церква організовує хресні ходи, проводить якість інші заходи. Тож нинішні заяви щодо Хеловіну – не більше, ніж порожні слова.»

Вшанування пам’яті Івана Павла ІІ

Майже всі ЗМІ звернулись до теми віддання шани Папі Римському Івану Павлу ІІ. Як повідомлялося, відтепер у Сумах і Одесі будуть зберігати мощі Папи Римського, а 22 жовтня, в день пам’яті понтифіка, в Житомирі було встановлено пам’ятник коштом католицької спільноти і місцевої громади. Попри загальний позитивний тон повідомлень, деякі сайти проводили досить несподівані паралелі. У матеріалі про відкриття пам’ятника «Фокус» наголошує: «Ранее сообщалось, что в Луганске намерены установить памятник российской императрице Екатерине ІІ». Чи можуть подібні акценти свідчити про те, що вшанування пам’яті Папи Римського мусить бути врівноважене рівноцінною подією з «російського світу»? І що це — позиція конкретного журналіста чи редакції? Відповіддю на це питання може стати публікація від 18 жовтня, в якій повідомляється про заклик Митрополита Одеського Агафангела боротися за державний статус російської мови.

Витяг з Моніторингу висвітлення світськими виданнями найрезонансніших подій у жовтні 2011 року

Марина Довженко,РІСУ

Переображення слова

часопис CREDO — Sat, 22 Oct 2011 05:07:23 +0000

Кардинал Ів Конгар найбільше допоміг очищенню слова «мирянин»

Християнство змінило так багато чого в людській культурі… Сама ідея, скажімо, прав жінки або – тим більше – прав дитини не з’явилась би у свідомості ніякого суспільства, якби не культ Богородиці та Дитятка Ісус, а також зміни у ставленні до жінки й дитини. Таке цінне для нас слово «спільнота, спільність» – койнонія – мало відтінок значення «брудне, бо спільне». А щодо мирян, то це ще цікавіша історія.

Дослідження етимології слова «мирянин» провели після ІІ Ватиканського Собору Ж.де ла Потері та Дж.Ферро. Отже, на думку цих дослідників, необхідно розрізняти два слова: laikos i laos. Друге слово вживалося в елліністичних джерелах і означало «солдатів, не командирів», «піхоту, на відміну від моряків», «сільське населення». Слово laos багато разів (близько 2000) зустрічається у Старому Завіті, і 141 раз – у Новому. В Септуагінті воно має значення «народ, присвячений Богові», «народ Ягве», або й «народ» загалом. У Новому Завіті воно означає «вибраний народ – Ізраїль» або застосовується як визначення Церкви, Народу Божого (чи місцевої Церкви як конкретної спільноти).

Натомість слово laikos (латиною laicus) має негативний відтінок. Воно відоме мовознавцям із папірусів, які походять ще з ІІІ століття до Христа, але у Святому Письмі не вживається – ні у Старому, ні в Новому Завіті. І можна зрозуміти, чому!

Наприклад, на папірусі зі Стасбурга (колекція Райнера), який походить приблизно з 260 р. до н.е., це слово вжито у значенні «селюки, негідники», «недостойний чоловік», «негідна жінка» – як протиставлення людям шляхетного походження та вихованої поведінки. Цей відтінок слова laikos не був чужий ранньому християнству. Наприклад, зустрічається воно у Климента Римського, Климента Александрійського, Орігена. У Климента Римського воно стоїть у виразі «людина низького походження». На думку Ферро, це слово ніколи не означало нічого доброго: «негідний» або й «неосвічений».

Новий Завіт не знає слова «мирянин»

Крім того, майже в усіх словниках слово laik є протиставленням до визначень осіб духовних, а вирази «зісвіччення – лаїцизація», «мирське життя», «мирська поведінка» показують, що цей відтінок існує надалі. Ідея відділення Церкви від держави, яка панувала у світі з XVIII століття, вельми цьому посприяла.

Однак у сучасній «християнській мові», якщо можна так сказати, слово «мирянин», «лаїк» набуло зовсім іншого звучання. Як ото буває зі словами, воно змінило своє забарвлення, і сьогодні аж ніяк не можна робити якісь висновки про місце мирян у Церкві, виходячи з його етимології.

Найбільше допоміг очищенню цього слова, мабуть, кардинал Ів Конгар. У своєму опрацюванні про історію духовності мирян (Laicat; у: Dictionnaire de spiritualité, Paris 1976) він провів огляд, починаючи з Нового Завіту. І, думаю, багатьом сучасним мирянам, активним і діяльним синам та донькам Католицької Церкви, буде цікаво дізнатися, що Новий Завіт… не знає слова «мирянин». У цих текстах згадуються «брати», «учні», «стадо»… «святі».

Розвиток терміну «мирянин» ішов століттями; парадоксальним чином, унаслідок антиклерикальних настроїв та революцій це слово знову набуло подвійного значення: як не-монах і не-священик у Церкві, а також як людина взагалі з-поза Церкви («мирська»). Особисто я вбачаю в цьому відлуння того, що Бог, Який сам є Слово і створив світ словом, – бореться за слова в нашому світі. Бо коли західні суспільства масовано зісвіччилися, то в лоні Церкви виникли рухи та спільноти, чиєю метою було виховання віруючих мирян, справжніх «святих Господніх».

Бо слово, з погляду віри, ніколи не буває самим лише звуком.

Чудеса підтверджують присутність Бога в Євхаристії

часопис CREDO — Mon, 10 Oct 2011 04:03:13 +0000

Переміна Гостії в людське тіло, а месального вина – в людську кров, багаторічні євхаристійні пости, левітації та чудесні зцілення… Історія Церкви знає понад 130 чудес, пов’язаних із Євхаристією. Вони стаються у хвилини сумніву в істинній присутності Христа у Пресвятому Таїнстві, під час спроб профанації, а також як винагорода за віру й любов.

Тіло і Кров

Першим євхаристійним чудом вважається переміна Гостії та вина у шматочок людського тіла і кров, яка сталася у VIII ст. в монастирі Ланчано, в італійській провінції К’єті над Адріатичним морем.

“ Гостія стала живою плоттю, а вино – людською кров’ю

У тамтешньому монастирі отців-василіан одного зі священиків мучили сумніви щодо присутності Христа під видами хліба й вина. Напали на нього ці сумніви також під час св.Меси, яку він служив. І тоді, щойно він закінчив вимовляти слова консекрації, Гостія стала живою плоттю, а вино – людською кров’ю. Монах розповів про це своїм співбратам. Звістка рознеслася навкруги. Було зроблено спеціальний релікварій, у якому Тіло і Кров зберігаються до сьогодні. Кров скипілася в п’ять грудочок, а Тіло залишилося без змін. Ретельне дослідження чудесної Євхаристії було проведене 1970 року. Дослідники заявили, що Тіло є шматочком людського серця, без будь-яких слідів консервації, а Кров відноситься до І групи (АВ).

Підтверджені випадки євхаристійних чудес походять головно з Італії, де в період від 1000 до 1772 року зафіксовано 16 таких подій. До найславетніших із них належать: чудо у Трані (1000 рік), Феррарі (28 березня 1171), Алатрі (1228), Флоренції (30 грудня 1230 і 24 березня 1595), Больсені (1264), Оффіді (1273), Мацераті (25 квітня 1356), Турині (6 червня 1453), Асті (25 липня 1535 і 10 травня 1718), Сієні (14 серпня 1730) і Сан П’єтро а Патьєрно (27 січня 1772). Описання цих чудес можна знайти у книжці «Євхаристійні чудеса», яку написала Джоан Керол Круз (авторка кількох книжок релігійної тематики, зокрема про чудеса та святих; кармелітська терціарка, матір п’ятьох дітей). Одне з таких нещодавніх чудес зафіксовано 1984 року у Ватикані, під час уділення Святого Причастя блаж.Йоаном Павлом ІІ. Це сталося в його приватній каплиці, де він причащав групу паломників з Азії. Коли Причастя приймала одна кореянка, Гостія стала шматочком тіла. Святіший Отець у глибокому мовчанні благословив цю жінку і продовжив причащати вірних.

“ Чуда відбувалися також і коли Пресвяті Дари було профановано

Чуда видимої переміни ставалися, аби зміцнити віру в істинну присутність Христа під час консекрації. Відбувалися вони також і коли Пресвяті Дари було профановано. Одна жінка в Аугсбурзі вирішила мати Гостію у себе вдома; це було 1194 року. Вона прийняла Причастя, але не проковтнула його, а загорнула в хусточку й віднесла до дому. Минули роки, й замучена совістю жінка сказала священикові правду. Той же, відкривши саморобний релікварій, побачив, що Гостія стала шматочком Тіла.

“ Коли молода дівчина сховала Гостію, аби передати її ворожці, щоб та виготовила любовний напій… коли одна заміжня жінка збиралася виготовити з Гостії «ліки» проти невірності свого чоловіка…

Таке само чудо сталося століттям пізніше в Італії, коли молода дівчина сховала Гостію, аби передати її ворожці, щоб та виготовила любовний напій. Ще одне чудо сталося, коли одна заміжня жінка збиралася виготовити з Гостії «ліки» проти невірності свого чоловіка.

Крім цього, також і профанація, скоєна ненавмисно, з недбальства або бездумності самих священиків, не раз ставала приводом видимої переміни Пресвятого Таїнства. В італійській Сієні 1330 року одного священика покликали до хворого. Він із поспіху вклав Гостію не в спеціальну посудину, а поміж сторінок Бревіарію. Довкола неї на сторінках книги з’явилися сліди крові. Одна зі сторінок цього Бревіарію збереглася донині.

Євхаристія має цілющу міць. Один домініканець, о.Франциск Лерм, про якого до наших часів дійшло небагато відомостей, поволі втрачав зір із плином років, аж доки не осліп повністю. В молитві він виблагав чудо й отримував дар зору саме на час, потрібний йому, щоб відслужити св.Месу.

Інколи в Гостії люди бачили постать дитини або молодого чоловіка. Таке чудо сталося в Польщі за часів поділу, в місцевості Дубна (нині це територія України). 1867 року під час 40-денного молебню, коли було виставлено Пресвяті Дари, вірні несподівано побачили ясні промені, які «вистрілювали» з Гостії. Незабаром усередині Гостії виникла постать Спасителя. Це чудо тривало до кінця молебню, і його бачили всі, зібрані у храмі.

Найдосконаліша пожива

Історія Церкви знає також чуда, звані євхаристійними постами. Люди, які це переживають, їжі не приймають взагалі, інколи довгі роки, і єдиною їхньою поживою є Святе Причастя.

Один із перших прикладів євхаристійного посту, щодо якого збереглися документи, стосується французької сільської дівчини Альпаїс, яка жила на початку ХІІІ століття. Після численних тяжких хвороб дівчина була паралізована, а її єдиною поживою залишалося щоденне Причастя. До неї прибувало чимало паломників, також і князівського роду, а Церква офіційно дослідила і визнала це чудо. По смерті Альпаїс була беатифікована.

“ він прожив 20 років, не потребуючи ні їжі, ні пиття, лиш приймав Святе Причастя раз на місяць

Багато задокументована також історія св.Миколая з Флюе у Швейцарії (кінець XV ст.). Він походив із сільської родини, як солдат брав участь у чотирьох воєнних кампаніях. Повернувшись додому, оженився і став батьком десятьох дітей. Як минуло чверть століття, жінка погодилася, щоб він розпочав пустельницьке життя у долині неподалік. Там, знаний як брат Клаус, він прожив 20 років, не потребуючи ні їжі, ні пиття. Єдино лиш приймав Святе Причастя – раз на місяць.

У наші часи відома французька містичка, Марта Робен, прожила кількадесят років, живлячись самою лише Євхаристією. Вона народилася 1902 року, а померла 1991-го. Усе життя прожила в своєму рідному селі Шатонеф-де-Галор поблизу Ліону. З дитинства була побожна й лагідна. У 16-річному віці захворіла на запалення мозку. 15 жовтня 1925 року актом довіри цілковито віддала своє життя Богові. Від 1926 року була паралізована, а від 1928 року не могла ні спати, ні що-небудь ковтати, тож нічого не їла й не пила. Упродовж 51 року її єдиною поживою, раз на тиждень, була Євхаристія. 2 жовтня 1930 року Марта Робен отримала стигмати – знаки Страстей Господніх: на стопах, долонях, на боці й на чолі. Щотижня переживала страждання Христові у своїй душі та в тілі. В липні 1942 року втратила зір.

“ Кожне християнське життя є Месою, а кожна душа на цьому світі є «Гостією»

Лежачи паралізована більш ніж півстоліття, вона постійно жертвувала себе Богові. Казала, що «кожне життя є дорогою через Голготу, і кожна душа – Гетсиманським садом; там кожній людині доводиться в тиші пити келих свого життя. Кожне християнське життя є Месою, а кожна душа на цьому світі є «Гостією». (…) Гостія вашої Меси – то ви самі; ви, тобто все, чим ви є, що маєте, що робите».

Марта Робен зіграла надзвичайно важливу роль у новітній історії французької Церкви. Вона була духовним керівником багатьох відомих людей, лідерів нових католицьких спільнот, що поставали в цій країні.

Безпосередньо за її натхненням виникли «Вогнища Любові» (Foyers de Charité). Перше Вогнище заклав на прохання Марти Робен її майбутній сповідник о.Жорж Фіне (1898-1990) з Ліону. Нині вони діють у 40 країнах. З-посеред 75 центрів «Вогнища» лише 14 діють у Франції.

Євхаристійний піст

Євхаристійний піст пов’язаний з відсутністю апетиту, небажанням або й відразою до їжі. В дуже тяжкій формі його переживала св.Катерина Сієнська. З розповідей її сповідника виникає, що попри старання нормально їсти, свята не могла себе примусити. Шлунок нічого не перетравлював, і все прийняте всередину поверталося назад, навіть вода.

Євхаристійний піст пізнали також і люди ХХ століття – наприклад, Александріна да Коста (пом. 1955 р.) і Тереза Нойман (пом. 1962 р.)

Причастя з рук Господа

Святі, які з різних причин були позбавлені на певний час можливості приступати до Причастя, отримували благодать приймати його в чудесний спосіб. Одним з таких був св.Станіслав Костка (пом. 1568 р.). У той час, коли юнак готувався вступити в Товариство Ісуса, він захворів і був змушений затриматися в однієї лютеранської родини. Господарі не погодилися привести до нього священика з Причастям. Костка гаряче молився до св.Варвари, покровительки таїнства сповіді і Святого Причастя в годину смерті. Свята явилася йому в супроводі ангела і принесла Євхаристію.

“ В день її смерті сталося чудо, і Гостія повисла над головою дівчинки

Домініканські перекази оповідають про подібне чудо, яке сталося з наймолодшою святою цього Ордену, 11-річною Імельдою. Був 1333 рік. Імельда вже рік належала до Ордену. Її прийняли з усім можливим спротивом, і з огляду на молодий вік не допускали до Причастя. Імельда дуже страждала, бачачи щодня, як інші домініканки приймають Євхаристію. В день її смерті сталося чудо, і Гостія повисла над головою дівчинки. Монахині, які були свідками цієї події, повідомили про це священика, який відправляв св.Месу. Він підійшов до дівчинки, узяв Гостію, яка перебувала в повітрі над нею, і подав Імельді. Молодесенька домініканка померла через хвилину після прийняття Причастя.

Дар сліз

Деякі святі отримали також дар сліз за свої гріхи або через страждання Ісуса Христа. Під час Євхаристії вони плакали на прославу Бога і для спокутування за гріхи. Найбільш знана з-посеред них – св.Клара (пом. 1253р.). Інший святий, Фелікс із Канталіче (пом. 1587р.) так сильно плакав під час св.Меси, що не міг рецитувати месальних молитов.

Окрім дару сліз, за їхню надзвичайну любов до Христа у Євхаристії святі бували винагороджені сяючими німбами, вогнистим відблиском, екстазами. Такі чудеса спостерігалися, зокрема, в житті св.Ігнатія Лойоли, засновника Товариства Ісусового.

“ Екстази, що їх переживали святі, споглядаючи Пресвяті Дари, інколи супроводжувалися левітацією

Екстази, що їх переживали святі, споглядаючи Пресвяті Дари, інколи супроводжувалися левітацією, тобто піднесенням у повітря. Святий Йосиф із Купертіно (пом. 1663р.), чиї майже щоденні левітації мають численні документальні підтвердження, проголошений покровителем тих, хто подорожує повітрям. Дар левітації збуджує подив, але й страх – інколи також і страх за життя святого. Самі левітатори зазвичай згадують це явище як лагідне зринання вгору. Лише св.Тереза Авільська зізналася, що її власні левітації викликали також і в ній самій острах перед надзвичайною силою і міццю Бога, Який «не задовольняється, притягуючи до себе самі тільки душі, але прагне також і тіла».

КАІ

Переклад: CREDO