CREDO - католицький суспільно-релігійний часопис » Блог єп. Леона Дубравського

Найважливіше в світі відбувається тихо

часопис CREDO — Sat, 24 Dec 2011 05:14:14 +0000

Зовсім скоро Різдво. Ввечері усі підуть на Пастирку, а перед нею сядуть вдома за стіл, щоб помолитись у сімейному колі, поділитися оплатком, спожити куті, а потім поспівати колядок.

Пам’ятаю, як у дитинстві ми переживали Святий вечір вдома з батьками. Ми так чекали цього вечора! Відчувалась святкова атмосфера. Пам’ятаю, як приносили сіно, стелили його на стіл, зверху – скатертину, а під стіно нам, дітям, ставили маленькі подарунки від Дитятка Ісуса. Жили небагато, тому і подарунки були символічними, але відчувався дух Різдва. Коли заходило сонце, сідали за стіл, молилися разом, ділилися оплатком, і батьки нам розказували історію народження Ісуса А далі бралась товста книжка з колядками і ми вже з вечора колядували. То був вечір спілкування.

Зараз стараюсь заохотити людей проводити Святий вечір в найближчому родинному колі. Заохочую всіх людей на час Різдвяний свят вимикати телевізор, адже він перешкоджає спілкуванню. Колись зайшовши до одного будинку, запитав в діток хто для них найбільший авторитет в домі, то мені показали на телевізор. А авторитетом має бути батько. Якщо батько буде авторитетом, то і Бог буде авторитетом. Хочу вернути в сім’ї авторитет батьків.

Різдво – це родинне свято. Думаю, що то є найкращий час для розповіді дітям історії народження Ісуса, саме тут в дітей виникає безліч питань і їм можна усе пояснити. Адже багато діток задають різні питання: «Хто такий Йосип?», «Звідки взялись ангели в небі?». Коли ділимося оплатком, то маємо величезну можливість перепросити своїх рідних, сказати, що на душі, бо дуже часто в повсякденному житті не маємо часу вибачитись чи просто щиро побажати щастя. Коли ми ділимось оплатком, то приймаємо людей такими, як вони є, цим самим відкриваємо двері для Христа.

Вігілія — це Вифлеєм. Небо над Вифлеємом відкрилося у ніч народження нашого Спаса, відкрилося для кожного з нас. Ми мусимо навчитися творити атмосферу Святого вечора і атмосферу Різдва. Святвечір потрібно проводити у родинному колі і без гучних забав, алкоголю і м’яса, адже Різдвяна ніч – Тиха ніч, а найважливіше у світі відбувається тихо.

Молитися за заступництвом Йоана Павла ІІ легко

часопис CREDO — Sat, 07 May 2011 08:21:53 +0000

Коли ми летіли на беатифікацію Йоана Павла ІІ, святкова атмосфера відчувалася уже в салоні літака. З нами добиралося багато паломників. А коли ми дісталися Риму – то люди були повсюди: різних віросповідань та національностей. Я бачив мусульман і євреїв, і тішився, що у нас такий Папа був – він мав авторитет у всього світу.

На беатифікаційній урочистості ми сиділи трохи далі. Ближче до вівтаря були кардинали і лише вони відправляли Службу з Папою. А ми ж, усі єпископи та священики, брали співучасть у Літургії і приймали Причастя, як і всі люди на площі.

Ця урочистість була дуже особливою. Коли Папа прочитав молитву і оголосив Йоана Павла ІІ блаженним, всі плакали і не соромились сліз. Але не було ніякої істерики. Все спокійно і з великою пошаною. Під час Служби люди не розмахували прапорами та транспарантами, не викрикували нічого, а просто молилися. З якою вірою паломники дивилися на реліквії Папи! Це треба було бачити. А нам дозволили підійти ближче до труни і трохи там помолитися. За заступництвом Йоана Павла ІІ легко молитися – я ж його бачив і торкався. Він жив і помирав на очах у всього світу. Тому він нам близький, рідний.

Вперше Йоана Павла ІІ я побачив у Литві, коли ще був священиком. Тоді навіть поцілував його перстень. Пізніше у Польщу часто їздив на зустрічі з ним. А коли став єпископом, то складав Святішому Отцю візит ad limina. Найбільше запам’ятався його погляд. Бо, що Папа казав, інколи важко згадати – коли стоїш у черзі і тільки думаєш про те, щоб встигнути поцілувати перстень, все якось перемішано в голові виходить. Але погляд Йоана Павла ІІ забути неможливо. Складалося враження, що існує тільки він і ти – так він вмів проникнути поглядом у серце.

Двічі Йоан Павло ІІ запрошував мене на обід. Він завжди цікавився Україною, Церквою в Україні, покликаннями. І я його просив молитися за нас. А тепер молюся за його заступництвом за всю дієцезію Кам’янець-Подільську, за єпископа Яна, який зараз дуже хворіє – Папа теж був хворий, він знає, що таке страждати, і я вірю, що він допоможе єпископу Яну. Прошу заступництва блаженного Йоана Павла ІІ за всіх священиків і монахинь, за нашу семінарію, за всіх людей, які приходять до мене зі своїми проблемами, за Україну, владу, за Президента.

Позавчора ми у Вінниці вперше молилися Літанію до блаженного Йоана Павла ІІ. Її потрібно молитися щодня. Бог дасть нам через Папу багато благодатей. Він – як той євангельський сіяч – усе своє життя жив для Бога і сіяв зерно добра, а тепер ми вживаємо ці плоди, які зійшли.

Паломництво

часопис CREDO — Tue, 29 Jun 2010 18:12:44 +0000

Паломництво – це час, коли людина задумується над власним життям. Особливо молоді люди можуть задуматись як реалізувати свої таланти та місію у сучасному світі.

Я з радістю у серці пригадую своє перше паломництво у 80-тих роках, коли я був настоятелем у Хмільнику. Ми вирушили до Матері Божої з Хмільника до Вінниці з подякою за те, що у Скаржинцях віддали храм. Це був час переслідувань, і влада довго не давала нам дозволу на паломництво. В подорож ми вийшли дуже рано, щоб менше людей в місті бачили процесію, але ми мали відвагу.

Друге моє паломництво було до Бердичева. Під час нього ми освятили хрест при дорозі в Уланові. Пам’ятаю, що з нами йшов православний священик. Ми йшли селами, молячись та співаючи. Розпочинати паломництва нам тоді допомагали польські священики.

Людина в паломництві бере участь і тілом, і душею. Кожен, хто йде до місця призначення, для чогось жертвує. А коли подорожуючі ночують в наметах, то це схоже на те, як вибраний народ ходив по пустелі за Мойсеєм.

Я думаю також, що наш приклад в паломництві може показати іншим шлях до Бога. Я виразно пам’ятаю випадок з паломництва в Литві. Протягом всієї подорожі міліціонер йшов з нами, бо його роботою було дбати про безпеку. Він бачив як ми молились, співали, брали участь в Євхаристії. Після закінчення паломництва цей міліціонер зайшов до закристії і сказав: «Я хочу стати християнином, що для цього треба зробити?»

Я бачу, з яким захопленням та радістю паломники вирушають та йдуть в дорогу. Я хотів би, щоб жертва паломників була противагою матеріалізованому світу, в який вони нестимуть добро.

_________________________________________________________

УВАГА!
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.

Ми заряджаємось від святих, як від акумулятора

часопис CREDO — Tue, 13 Apr 2010 06:00:02 +0000

Жодна подія не проходить безслідно. Я ще з молодості пам’ятаю, як переживав різні акції в Церкві. Я для себе також відкрив постать св. Максиміліана Кольбе. Коли зустрічаєшся з такою людиною, як святий, відчуваєш якусь близькість. Мені св. Максиміліан пригадвся, як приймає дві корони від Богородиці, як в камері смерті, як віддає життя за іншу людину. Цей святий казав: «Я тут працюю однією рукою, а в небі працюватиму двома.»

Святі не тільки складали руки та молились, але не закопали дар Божий і помножили його на 100%. Ми вчимося як бути жертовними, себе віддавати — пожертвувати людині час та терпіння, допомогти.

Людям близькі такі святі як Джанна Беретта Молла, Максиміліан Кольбе. Коли на них дивишся, то хочеш наслідувати, уподібнюватись. Це великий дар від Бога, Який до нас промовляє через цього святого.

Під час перегринації мощей св. Максиміліана Марії Кольбе в різних парафіях – чи то в Кам’янці-Подільському, чи в Мурафі люди слухали, сприймали це та переймалися. В Мурафі було до 3000 людей – і маленьких дітей, і молоді, і старших. Також на чуванні в Кам’янці було багато людей. Люди перейнялись цим і прийшли – адже мають у серці прагнення «Тебе, мій Господи, прагне душа моя». Я і сам заряджаюсь, як акумулятор, коли бачу як люди переживають якусь подію. Я вважаю, що добро розмножується від таких акцій Я думаю, що пізніше ми поїдемо із цими реліквіями по інших парафіях і молитимемося. Я завжди думаю над тим, як «запалити вогонь» в людей у серці. Адже ми маємо підходити вогню любові як Мойсей.

Мене також вражає байдужість деяких людей до таких дійств: от щось відбувається, ми людей запрошуємо, а вони краще залишаться вдома і будуть сидіти перед телевізором.

Ми заряджаємось від святих, як від акумулятора. Я відчуваю, що стаю новою людиною, починаю по-новому думати, жити. Потрібно просити Господа стати іншим, бо тут відбувається нова євангелізація.

_________________________________________________________

Сім’я важливіша за гроші

часопис CREDO — Wed, 10 Feb 2010 13:41:10 +0000

Пам’ятаю подію, яка відбулась зі мною приблизно 3 роки тому. Коли я вийшов із конфесіоналу, то до мене підійшла дівчинка років 12-13. Її мама перебувала на заробітках за кордоном. Ця дівчинка сказала мені: «Отче, я не грошей хочу, а мами. Я вже забула, як вона виглядає.»

Світ помішався — надає перше місце грошам, а не людині. Але ж мамона не розв’язує проблем, а тільки їх створює. Ми здобуваємо матеріальне, але втрачаємо духовне.
Інколи батьки не розуміють, що дитина – це скарб. Раніше люди були різні, але задовольнялись тим, що мали — було розуміння, допомога. І краще мати 200-500 гривень, але бути з дитиною, аніж далеко від неї. Можна жити на 100 гривень, а можна і на 1000 гривень — колись було менше грошей у людей, але родина жила разом. Жінка і дитина — це дар для чоловіка і вони мають радіти один одним. Батьки краще знають, що потрібно дітям. Бо мудрий батько не купить цукерки дитині, але залишить її без хліба. Маленькі діти не розуміються на грошах, їм треба дати щось важливіше. Родина — це дар для держави: якщо родина хворіє, то й держава хвора.

Від чого ми маємо рятувати державу? Від економічної кризи? Потрібно шукати відповіді у Святому Письмі. Але чомусь люди не живуть Святим Письмом. І лише хто живе Святим Письмом, той має рацію, бо Господь має різні способи.

Я думаю, що хтось стоїть за всіма тими процесами, які розвалюють сім’ю, родину та державу. Але якщо Бог на першому місці, то все на своєму. В теперішній час зросло споживацьке ставлення до життя. І саме ті, хто приїжджають з-за кордону, мають втрачену віру, родину, державу. І що їм це дало?

Ми не раз одягаємо штани через голову. Які цінності ми поставили на 1 місце? Світ має настільки величезний вплив, що християнам важко протистояти. Але ж Ісус пообіцяв, що «…ворота пекла не переможуть…» Церкву Христову.

Я розумію, що зараз так важко жити. Але прошу заробітчан, які покинули свої сім’ї заради грошей, повернутись додому, до родини, до нормального життя. Бо якщо ми не послухаємо голосу сумління, то матимемо проблеми. Правда нас визволить, але ми мусимо її прийняти, бо це не солодка цукерочка.

_________________________________________________________

Хто покликаний, той має радість

часопис CREDO — Wed, 06 Jan 2010 16:21:02 +0000

Цей світ не може існувати без духівника та священика. Священик – це посередник між небом та землею, між Богом та людьми. Адже Ісус сказав: «Кому відпустите гріхи – відпустяться, а кому затримаєте – затримаються». Усі ми приходимо визнавати свої гріхи перед Богом.

Роботу священика не порівняти з роботою мера, начальника адміністрації чи столяра. Хто покликаний, той має радість у «винограднику Господа», має нагоду працювати в ньому.

Я колись почув таку історію, яку і досі пам’ятаю:

«Їхали в потязі в одному купе двоє чоловіків: один — старший та заможний, а інший — молодий та невеликого статку. По дорозі потяг зупинився на одному пероні і через вікно вони побачили священика. Старший сказав: «Вже ХХ століття на вулиці, кому вони потрібні? Все розвивається, а ми ще у релігію граємось!» А молодий чоловік відповів: «Якби не священик і Десять заповідей, то мене ніщо б не втримало Вас обікрасти, вбити і тут залишити.» Старший чоловік задумався і нічого не сказав у відповідь.»

Пам’ятаю настоятеля своєї парафії о. Станіслава Щипту, в якому я бачив святого Йона Віаннея. Я спостерігав за ним: як він молиться, сповідає. Для мене о. Станіслав був живою «п’ятою Євангелією» і саме він допоміг мені зростати у вірі. Добрий приклад священика в парафії спонукає юнаків вступати до семінарії.

Навчання в семінарії триває 8 років, за цей час молода людина переосмислює багато чого у своєму житті. Буває, що з 15–ти кліриків священиками стають лише 3.

Священиків своєї дієцезії я заохочую більше часу проводити в сповідальниці, більше часу приділяти душпастирській роботі.

Ісус каже: «Не ви мене вибрали, але Я вас вибрав, щоб ви йшли і плід щедро приносили.»

Недаремно цей рік проголошений Роком Священства. Папа це відчуває і хоче показати, яка важлива роль священика, якого не приймають, у сучасному світі.

Священик важливий для людей не лише за життя, але й після смерті.

Мені якось розповідали, як на відкриття святині у Новгороді запросили архиєпископа Тадеуша Кондрусєвіча. Після богослужіння до нього підійшли люди і запитали: «Ваше Преосвященство, чи могли б Ви поїхати із нами на кладовище?». Він погодився. І там люди показали йому могилу: «Ось тут похований священик. Ми не знаємо як його звати і хто він такий, але 60 років підряд ми тут молимося.»

Ми повинні задумуватись, яку місію має священик і для чого він потрібен?

Я завжди вислуховую людей, які приходять до мене. Бо священик – це лікар, який лікує душу. Я і досі пам’ятаю один випадок із своєї душпастирської діяльності. Одного разу я приїхав в село, щоб посповідати та вділити Єлеопомазання перед смертю. Туди також приїхала швидка допомога. Лікар сказав до мене: «Отче, Ви йдіть першим, після Вас нам буде легше лікувати.»

_________________________________________________________

Колядки

часопис CREDO — Thu, 17 Dec 2009 17:25:19 +0000

Різдвяний період — це період народження Ісуса Христа, період колядок, який приносить радість. Час Різдва — це коли людина радіє зі змін. Мені хочеться, щоб люди навчилися переживати радість. Це інший дух — добра, милосердя, любові. Це допомагає подолати клопоти та пережити проблеми і турботи. Мені б хотілось, щоб ми, християни, навчились заряджати людей доброю енергією.

Колядки мають у собі щось надзвичайне, чого не мають інші пісні. Думаю, вони позитивно впливають на людину і допомагають переносити різні труднощі. Під час співу є нагода задуматись про те, що близько пов’язане із Богом, те, для чого Він прийшов на землю.

Любов до колядок привилась мені батьками і в Церкві ще з дитинства. Ми із батьками та друзями в різдвяний період в храмі постійно співали колядки. Я цим перейнявся і пам’ятаю ці співи з дитинства. Міг вдома зібрати до 50-ти чоловік молоді, щоб поспівати. Ми щосуботи та щонеділі після вечірні збирались в когось вдома і співали колядки. А також робили в парафії концерти колядок. В нас був свій молодіжний гурт, хоч це не було таким, як сучасні. Це був дуже веселий час – зима, сніжки, ліплення снігової баби.

Різдвяний час — є також часом атмосфери, коли люди збираються разом. Я пам’ятаю, що в нас було бідно, але дух був багатий.

Атмосфера колядок і Божого народження вчить людину жити Божими правдами. Мені б хотілося, щоб Різдво впливало на формування родини і кожної людини. Ті оселі, де глибоко переживають це свято, відрізняються від інших.

На якій із парафій я б не був, намагаюсь після святої Меси співати колядки із вірними і бачу, що людям це подобається. Я заохочую їх співати після Меси, хочу, щоб люди бо навчились любити пісні, що прославляють новонародженого Ісуса. Я люблю, щоб люди мали пісенники, бо так значно легше. Добре було б, щоб в кожному домі були пісенники із колядками та мешканці співали їх у родинному колі. Моїми найулюбленішими колядками є «Тиха ніч», «Бог ся рождає», «Три царі» та багато інших.

Ось, наприклад, в Летичеві зародився фестиваль колядок. Ідея була у мене вже давно. Одного разу я запропонував о. Адаму Пшивуському, настоятелю парафії проводити його в санктуарії і він сказав: «Немає проблем». Туди можуть приїхати всі бажаючі із різних парафій дієцезії і також запрошені гості. Бо усіх є так багато, що дійство затягується до 3-х годин.

Більше колядок, звичайно, я знаю польською, оскільки співав їх з дитинства. Хоч українських колядок знаю менше і доводиться співати із книжкою, але дуже їх люблю. Я мовою не перебираю. Коли був у Херсоні, то співали німецькою, а в Керчі – по-італійськи.

Мені дуже подобаються слова Папи Йоана Павла ІІ: «Бажаю, щоб усі, у всьому світі співали колядки, роздумуючи над тим, про що в них йдеться, про їхній зміст, і щоб знаходили в них правду про любов Бога, який для нас став людиною.»

_________________________________________________________

Молитва не змінює світ, а змінює людину

часопис CREDO — Thu, 29 Oct 2009 17:50:30 +0000

Молитва в моєму житті — це наче духовні легені, бо під час неї я відчуваю присутність Бога.

Кожен свій день я розпочинаю від знаку хреста та благословення світу і дієцезії на весь день. Потім відправляю Хресну дорогу, де в кожному стоянні маю різні інтенції — за дієцезію, священиків, родини, молодь. Потім йду до храму, де молюсь в намірах священиків, особливо в цей Рік священства. В храмі молюсь молитвами на бревіарії, потім спільно із вірними о 7.30 – розарій. О 8.00 годині відправляю разом із священиками Євхаристію, а після цього приступаю до виконання обов’язків. Протягом дня о 12 годині згадую померлих в молитві «Ангел Господній», а о 15 годині працівники курії збираються в каплиці на Коронку до Божого Милосердя. Закінчую день Вечірнею та Комплетою із Літургії годин.

Намагаюсь постійно молитись перед Пресвятими Дарами, але часто доводиться в дорозі. І тому під час подорожі я стараюсь нічого не пропускати. Також протягом дня приходять різні люди — а тому я молюсь і з ними, і за них.

Благодать молитви дає Бог, бо це нелегка праця. Апостоли просили Ісуса: «Господи, навчи нас молитися». Молитви можна навчитися. Наприклад, я ж не вмію шити, вишивати, але можу навчитися, якщо захочу. Та існує інша сторона — навчитися то можна, але людина має відповісти собі на запитання: «Для чого це мені?». Для справжньої молитви важливими є віра, надія та любов — і тоді молитва має стимул і вагу.

Оточуючі відчувають молимось ми чи ні. І я зрозумів, що моя особиста молитва багато значить — приносить світло і мені, і іншим. Кожній людині потрібне таке спілкування, бо саме через молитву вона приєднується до свого джерела.

А тому, я благаю, заохочую до молитви усіх вірних. Адже, як казав св. Августин: «Молитва не змінює світ, а змінює людину. А людина змінює світ!»

Я особисто відчуваю силу молитви у своєму житті. І коли щось не так у молитві, то немає гармонії навкруги. Наприклад, якщо я маю якісь проблеми, то стаю перед Ісусом на коліна і кажу йому це все — тоді приходить благодать і спокій. Приходжу до Бога також тоді, коли якась незрозуміла роздратованість і чим більше із Ним спілкуюсь, тим більша любов і тепло починає панувати у серці. Існує таке прислів’я, що «з пустого і Соломон не наллє» Бо лише набравши в Бога, можу щось дати. Адже, коли людина починає день із Богом, то все — мозок, серце і душа — звучить, як чудова мелодія. Приємно спілкуватись із людиною, яка «налаштована», наче інструмент, на Господа Бога. І тому я намагаюсь не занедбувати молитву хіба що температура 40.

Прикладом в молитві для мене є насамперед Папа Йоан Павло ІІ. Одного разу мені пощастило бути із ним в каплиці. І я мав нагоду спостерігати як довго він розмовляв із Богом, а це свідчить про близькість. Також прикладом є Леон Великий, св. Максиміліан Марія Кольбе, св. Франциск Асизький, Ян Марія Віаней та Мати Тереза. В дитинстві прикладом молитви були для мене батьки, яких я часто бачив на колінах.

Під час задушних днів, які тривають з 1 по 8 листопада, я кожного дня відвідую кладовище, чи то проїжджаючи повз, чи то в місті. І хочу зауважити, що молитва за померлих має велику вартість. Молитися за душі в чистилищі — то благородна річ. Пам’ятаю, як одного разу прийшов до мене маленький хлопчик. Він виховувався в багатодітній сім’ї і через матеріальну неспроможність його прогодувати, батьки віддали до інтернату. Під час задушних днів він дає мені 5 рублів (а на той час це мало вартість) і просить відправити Месу за померлу бабусю. Я тоді запитав: «Сину, а де ти взяв?» А він відповів: «Мені давали по 20–30 копійок і так я назбирав. А тепер хочу дати ці гроші за бабусю, яка привила мені віру та навчила молитись. Вона колись мене просила, щоб я завжди пам’ятав про її душу.» Я його поцілував і сказав: «Сину, яка щаслива твоя бабуся!»

_________________________________________________________

Бог дасть діти — Бог дасть і на діти

часопис CREDO — Wed, 07 Oct 2009 18:32:28 +0000

Я виріс у нелегкий післявоєнний час. Булочки тоді видавали дітям лише до 7 років, ми їли чорні вареники. Батьки мої працювали допізна. Та попри все, вони розуміли, що потрібно берегти сім’ю. Тато садив нас із сестрою на коліна і розповідав про Мойсея та інших біблійних героїв. Він хоч не був писемною людиною, але знав українську, російську та польську мови.

Батько і мати розуміли, що такі часи минуть, а в дітях потрібно залишити зерно віри. Як написано в Біблії: «Небо і земля проминуть, та слова мої не проминуть». Мої батьки не лише говорили слова, а показали нам приклад молитви, розуміння, спілкування та теплих взаємостосунків. Я все це виніс з дому.

Хоч в ті часи все навкруги говорило, що «Бога немає», віру в Бога публічно висміювали, говорили, що це «опіум для народу», але саме авторитет батьків показав нам Бога.

Ми ходили до храму 10 км пішки, що було не так то й легко, а мати несла яйця, сметану, сир на продаж. За ті гроші вона купувала нам одяг та взуття і несла це все назад додому. Ми в сім’ї часто бачили батька на колінах, як він молився.

Сьогодні інститут сім’ї нищиться. Потрібно цьому якось протидіяти. Я доручив отцю Ярославу Гонсьореку (смт. Гвардійське на Хмельниччині) спонукати в парафіях Кам’янець-Подільської дієцезії до поширення спільноти «Домашня Церква». На мою думку, це сприятиме духовній єдності подружжя як з Богом, так і між собою.

Інколи кажуть, що я тисну на сім’ю, заохочуючи народжувати більше дітей. Але нас в сім’ї було п’ятеро, тому я вважаю, що одна дитина дуже нещасна, а навіть – «інвалід» в сім’ї. Часто батьки намагаються замінити дитині братиків і сестричок різними іграшками, котами та собаками. Та це все штучне і суперечить людській природі. Бо коли сім’я має кілька дітей, то вони вчаться любити один одного, вчаться спілкуванню. Тому я заохочую народжувати п’яту, шосту і т.д. дитину, бо це багатство держави. Я впевнений в одному: Бог дасть діти — Бог дасть і на діти.

Адже це сам Бог створив сім’ю. У ХІІІ стоянні Хресної дороги я завжди молюся: «Навчи нас, Господи, інвестувати в людину». Часто кажуть, що на дітей немає грошей. А я думаю, що люди, які багатіють, змінюються до гіршого. Якщо ми не живемо згідно заповідей, то це автоматично обертається проти нас, тобто – не виконуючи Божі заповіді, ми самі себе караємо. Я помітив, що коли буває важко матеріально, тоді духовний стан міцнішає. Але коли людина духовно слабка, то втрачає здатність розрізняти добро і зло, оцінювати події та те, що діється навколо неї.

Мати родину — це хрест, а хто бере хрест — йде за Ісусом Христом.

_________________________________________________________