Закрити
  • Паломництво_до Ватикану з українським єпископатом

  • Друга світова: впритул

    В умовах чергового витка клепання міфів про Другу Світову Війну, який запровадили наші північні сусіди і наша нова влада, цю справу живо підхопила, різні видання стали друкувати статті-спогади очевидців подій цієї війни.

    Жива історія, і цим нікого не здивуєш, яскраво різниться з тією міфологією, яка полилась з екранів наших телевізорів. З найбільш цікавого, що прочитав нещодавно, запам’яталась стаття Сергія Грабовського «Міф «отечества»» в «Українському тижні» про те, звідки на теренах країни рад з’явилось своє, особливе означення для Другої світової – «отєчєствєнная». А також стаття Ярослава Грицака про легендарну фотографію підняття радянського прапора над Райхстагом, яка водночас стала речовим доказом мародерства, яким займалась Червона армія в Західній Європі.

    Неможливо оминути й сьогоднішнє Звернення глави УГКЦ до всіх людей доброї волі, в якому він пригадує, що Друга світова війна розпочалась ще задовго до 1941 року, а саме постанням на Європейському континенті двох тоталітарних режимів – гітлерівського і сталінського. «Спорідненість цих тоталітарних режимів виявилася у тому, що вони у 1939 році дивним чином «подружилися», поклавши початок війні, яка в 1945 році, завдяки жертовності синів і дочок багатьох народів із різних континентів, закінчилася цілковитою поразкою гітлеризму», говорить у своєму Зверненні Блаженніший Любомир (Гузар).

    Друга світова війна розпочалась у 1939 році для різних країн по-різному: хтось нападав, хтось оборонявся, хтось відразу капітулював. Феномен регіону (як і країн колишнього «соцтабору»), де я народився й виріс, полягає в тому, що для нас війна не закінчилась у 1945 році… Про це говорить Блаженіший Любомир, коли підкреслює: «… хоча ми тішимося упродовж 65 років, що виграли війну, немає відчуття того, що наслідком цієї перемоги став справді глибокий і тривалий мир, бо майже вся друга половина XX століття для нашого українського народу, як і для інших сусідніх народів, була періодом нового протистояння і жорстоких випробувань».

    В моїй родині, як і в багатьох родинах моїх знайомих і друзів, діди і їх брати воювали часом в різних арміях тієї війни. Про декого з тих, хто воював в УПА, я навіть сьогодні нічого не знаю, бо рідня ніколи не знала навіть того, за яких обставин вони загинули і де. Ті, хто зумів втекти на Захід, ще побачили незалежну Україну і померли досить недавно. Однак, мій дідусь по татовій лінії, має унікальний досвід тієї війни – спочатку він, ще учнем швейного училища, вступив до лав повстанців. А після одного з вишколів в Карпатах він приїхав в рідне село, де його забрали в Червону Армію (про цей епізод я, на жаль, не дізнався в нього докладно, коли він був ще живий). І в лавах радянської армії він дійшов до Берліну. Навіть мав якийсь орден, чи щось таке. Коли повернувся додому і після кількох років життя за нових політичних умов, сказав моєму батькові «Я воював не за ту армію…». Вже після війни, його рідний молодший брат Микола, студент Чернівецького університету, загримів в табори за «антирадянську» діяльність… За часів незалежності дідусь ходив на різні заходи, і до «упівців» та й не цурався своїх радянських медалей.

    Близько року тому я записав кількагодинну розмову зі своєю бабцею, теж по татовій лінії, яка була свідком тих подій і дуже живо пам’ятає передвоєнний час, як то кажуть «за польщІ», Друга світова застала її в Коломиї, де вона лікувала травмоване в школі око. Протягом всієї розмови, бабця постійно повторювала вже з притаманною стареньким людям дитячою інтонацією: «Толя, та нас ніхто не любив…». Її батька намагались розстріляти як мінімум чотири рази – перші поляки, під час обшуку на наявність української преси ще до війни, а далі «рускі» з «фашистами» поперемінно в часи своїх окупацій.

    Але найбільше мене глибоко вразила одна історія, свідком якої вона стала на власному подвір’ї. Оскільки в прадіда була доволі велика хата (село Тишківці, Городенківського району), в якій до війни він утримував магазин, то на час окупації – спочатку німецької, а потім радянської – там зупинялись офіцери. Всю сім’ю (а в бабці, якщо добре пам’ятаю було семеро братів і сестер) заганяли в стодолу (місце, де зберігається сіно для тварин), а самі селились в будинку. Так от, коли фронт посунувся далі на Захід в село приїхала жінка, коханка (так говорили люди) якогось із високих чинів Радянської армії. За нею привезли купу всяких речей, особливо бабці запам’яталось радіо, дуже гарне – німецьке. Жінка вбиралась в дуже гарні сукні, також явно не радянського виробництва. Весь день вона просиджувала на ганку і бавилась зі своїм псом. Наскільки я зрозумів – це був великий чорний дог (в оригіналі моя бабця описує його як «теньгого чорного пса, як теля»). Вона кидала йому палку, а той приносив. По подвір’ю часом вештались солдати, які виконували її захцянки. Одного разу вона натравила пса на одного із фронтовиків. Задля забави. Пес звалив його з ніг. Солдат, підвівшись, у відповідь сказав їй «Ти – б…ть!»… Жінка, довго не думаючи дістала пістолет і застрелила його на очах у моєї бабці і ще двох вояків. Потім вона сказала іншим солдатам його кудись подіти… Після чого по закутках його спіслуживці ледь не зі сльозами на очах говорили: «Він пройшов скільки боїв і так загинув… Як це так?…».

    Отакою впритул побачила цю війну моя бабця. Це не міфи, де у бій ідуть одні доблесні старики і так далі. Я впевнений, таких історії є сотні тисяч, і колись вони таки випливуть на поверхню. Якщо б ті, хто сьогодні закликає не фальсифікувати історію, відкрив всьому світу свої потаємні архіви, то я переконаний, що святкування 65 річниці перемоги одного тоталітаризму над іншим довелось би святкувати з опущеними прапорами. Та в молитві за всіх жертв Другої Світової війни, до чого закликав Блаженніший Любомир.

    Блог Анатолія Бабинського, РІСУ

    CREDO
    При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на CREDO обов'язкове.


    Будь ласка, проголосуйте за цю статтю:
    Середня оцінка: 4.59, Проголосувало: 29
    Loading ... Loading ...
    Теґи:,

    CREDO — сайт і часопис для читачів, які хочуть жити свідомою вірою. Якщо Вам подобається те, що ми робимо, долучайтеся до збору коштів для праці редакції. Ми цінуємо кожен внесок!
    Сподобався матеріал? Підтримайте нас фінансово
    Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами ПриватБанку: 4149 4378 0435 5293
    Слідкуйте за оновленнями CREDO в улюбленій соцмережі!
    Ми є в Фейсбуці, ВК та Твіттері.
    Підпишіться на розсилку
    А тут можна замовити наші футболки
    Поділитись:

    Читайте також

    Думки, висловлені користувачами сайту в коментарях, не відображають позицію редакції.
    Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію.

    Система Orphus