Василь Шульгін (1878 – 1976) – російський монархіст, лідер фракції націоналістів у ІV Державній думі, народився й дістав освіту в Києві (університет, право). До кінця життя згадував залюбки Україну, але тільки як Малоросію, таку собі милу О-країну Росії. До кінця життя співав хвалу Російській імперії, в 1922-му – році створення СРСР з розумінням справи написав: «Интернационал минет, а границы останутся».

Про позицію Шульгіна в боротьбі з українством в Україні пише Іван Дзюба в VІІ розділі своєї праці «Інтернаціоналізм чи русифікація». Минуло 42 роки від її першої публікації, але немає нині більш актуальної книжки, ніж ця. Хоча в 1998 році з нагоди перевидання книжки Іван Дзюба з надією написав: про «лихо давнє й сьогочасне»: щоб ми спільними зусиллями його позбулися».

Не позбулися, хоча минуло ще 12 літ. У канцелярії Президента України включно з її кримською філією спілкуються російською мовою, тільки для легковірних, тих простовірів, яких так легко обдурити, для їхнього окозамилювання вживають українську, в цьому здається вже ніхто не сумнівається. Міністерський голова розмовляє російською, в уряді переважає російська. Новообраний голова соціалістів і міністр економіки Василь Цушко пригрозив, що почне вивчати українську, якщо, звичайно, можна вірити його нещодавній заяві. Міністр освіти і науки України пообіцяв (цього разу то може бути правда) підготувати новий підручник української історії з російською допомогою (українським фахівцям не довіряє). В українському радіо-ефірі переважає російська, подібний стан і на телебаченні. Використовуючи спортивну термінологію, на українському книжковому ринку рахунок нині 1 : 9 на користь книжки російської, тобто книжки мовою національної меншини.

Перелік втрат позицій української мови під тиском «дружньої допомоги» можна продовжити: НЕдублювання фільмів, формування фонду бібліотек без української книжки, спілкування російською в українських школах... Втрачається мова, а з нею нівелюється, втрачає національну ідентичність культура, віра, традиції, побут, вся система національних цінностей.

Але ж це вже було! Була вже в українській історії «інтернаціональна» допомога – від анафеми на праці Івана Могили (1690 р.), виголошеної Собором Російської православної церкви, до нищення українських книгозбірень військом Брусилова на Буковині й в Галичині в 1914 р. Невже тому вже й не жахаємось дій нинішнього уряду чи столичної мерії – як блискавично зрадили свого Мазепу заради чужого попа, зрадили знову, востаннє 7 липня 2010 року. Яка короткозорість: «інтернаціональний» піп піде, Мазепа ж залишиться.

Давайте знову уважно перечитаємо Івана Дзюбу. «Інтернаціоналізм чи русифікація» – далі буде ?

Підтримати CREDO

Будь ласка, проголосуйте за цю статю:
Середня оцінка: 4.33, Проголосувало: 12
Loading ... Loading ...