Частина перша
Лімінальність як феномен греко-католицизму
Унікальність українського греко-католицизму полягає в тому, що він на церковному рівні сприймається маргінальним у відношенні одразу до двох центрів імперської могутності: Риму і Москви. Для представників Римо-католицької церкви, греко-католики є «неповноцінними католиками»; для представників православія, уніяти – «неповноцінні православні». «Потеряли Православие, не стали католиками», так прокоментував «трагедію уніятства» американський православний богослов Александр Шмеман (Дневники, 1973-1983).
Український греко-католицизм – це Церква аутсайдерів католицизму і православія одночасно. За умови стабільності релігійних центрів, до церкви-аутсайдера ставляться як до невдахи: на неї не зважають, сприймають як ракову пухлину на тілі міжцерковного екуменічного діалогу, котру необхідно видалити. «Апостольський Римський Престіл під впливом і властю урядовців Римської Курії, може і в доброму намірі, взяв в 1970-х роках політичний курс, який спричинив болючий удар для нашої Церкви в Україні, а ще більше для тієї частини нашої Церкви і Народу, що залишились у вільному світі. Увесь християнський світ є свідком, що наші постійні перестороги і покірні арґументи, які ми перекладали Папі Павлу VI, не брано до уваги.
Тому й сьогодні, коли стало відомими таємні документи про контакти між Апостольською Римською Столицею і Московською Патріярхією, документи, що мають характер присуду смерти для Української Церкви, а разом з тим упокорююче вдаряють в саму Вселенську Христову Церкву, оглавлену Наступником св. Апостола Петра, ще раз благаю, наказую і заповітую тобі, моє Духовне стадо: «Браття, як діти світла ходіть... І не беріть участи в безплідних ділах тьми, але радше осуджуйте їх, бо що вони творять, соромно є й говорити...(Еф 5, 8-11)», писатиме у «Завіщанні» патріярх Йосип (Сліпий).
Всілякі зусилля Української греко-католицької церкви піти традиційним шляхом та виробити еклезіальну модель, яка б їй забезпечувала пов’язаність одночасно з кількома традиціями (наприклад: ідея Київської Церкви та потрійного сопричастя церков України 1), залишаються безуспішними. На міжцерковному рівні надалі ніхто не рахується з тим, що УГКЦ є найбільшою з-поміж Східних католицьких церков.
Лімінальність, як «перехід від одного стану системи в інший, що частково передбачає стадію деструктивності, втрату визначеності» – це постійний стан українського греко-католицизму. З точки зору осмислення та смислотворення він вважається найбільш складним для еклезіологічно-теологічної рефлексії. Адже неуспішність, незакоріненість, невписаність у жодну із «великих церковно-ієрархічних систем» при одночасній неможливості греко-католицизму повноцінно зреалізуватися, виштовхує його на периферію.
Виявляється, з точки зору «лімінального дискурсу» це вже й не так погано. Греко-католицизм, як дисидент, як своєрідний alter ego могутніх релігійно-церковних центрів нагромаджує критичну масу переосмислення, орієнтовану не у зовнішній простір соціальної експансії, а у внутрішній духовий простір особистості, екзистенційний простір буття як такого. Це надає йому великі можливості для свободи дії у порівнянні з тими, хто «вписаний», повноцінно «реалізований» у церковних імперсько-ієрархічних системах.
Неможливість зреалізувати себе hic et nunc (тут і тепер) формує своєрідну стилістику протесту, заперечення: якщо греко-католики не вкладаються в рамки жодної з традиційних церковно-ієрархічних матриць, і їм постійно вказують на місце у передпокої, то необхідно створити власне середовище, де вони зможуть себе комфортно почувати та повноцінно зреалізуватися. Ситуація нечіткості й невизначеності стимулює пошук нового фундаменту. Мова йде не про творення сектантських угрупувань на кшталт «секти Догнала» (www.community.org.ua) та секти «Вірний останок» (www.faithful-remnant.org.ua), мова йде про створення умов для нових, вільних та спонтанних форм релігійно-філософського дискурсу, що набуває характеристик субкультури в рамцях традиційного українського греко-католицизму без претензій на визнання з боку офіційних ієрархічних структур.
Чи бути українській «теології визволення»?
«Теологія визволення» (далі «ТВ») переважно асоціюється з країнами Латинської Америки. Поштовхом для виникнення цього напрямку богословської думки став синод римо-католицьких єпископів Латинської Америки, що відбувся у 1968 у Меделльїні (Колумбія). Резолюція синоду в ім’я «єпископів Третього світу» розкритикувала існуючий політичний та соціяльно-економічний лад ліберального капіталізму як «соціяльний гріх», що сприяє творенню суспільних «структур гріха» - структур несправедливих, антихристиянських, що руйнують особистість, принижують гідність людини на рівні соціальному та національному. Як такий термін «теологія визволення» з’явився дещо пізніше, в опублікованій у 1972 р. одноіменній праці перуанського теолога Ґуставо Ґуттьєреза (Gustavo Gutierrez).
На відміну від теології північно-американської та західно-європейської, котра опирається на раціональні критерії думки і розвивається в академічному середовищі, «ТВ» застосовує інший методологічний підхід, прагнучи бачити богословську думку діяльною в житті конкретного суспільства, держави, народу, етносу. Для неї характерне загострене почуття справедливості та увага до людей вбогих і страждаючих. Відповідно, середовищем формування думки «ТВ» стає не університетська катедра, а конкретна релігійна громада, парафія. Представники «ТВ» скоса поглядають на колег – теологів із «розвинутих країн», що пишуть свої «грубезні трактати», сидячи у затишних кабінетах, а проблематику їм визначають грантодавці. Їхня богословська думка, вважають представники «ТВ», є абсолютно непридатною для країн Третього світу.
Найрадикальніші представники «ТВ» прагнули віднайти модель співіснування теології та ідеї революції. Вони знайшла своє формальне опертя в соціальній енцикліці папи Павла VI Populorum progressio (Розвиток народів, 1967). Проте, такий підхід може викликати профанацію богословської думки та християнства загалом, адже головна заповідь любові християнства може перерости у «головну заповідь ненависті» революціонера. З цієї причини представники «ТВ» небезпідставно зазнавали постійної критики з боку Ватикану, а особливо з боку чинного папи Бенедикта XVI.
З іншого боку, країни Третього світу, що становлять джерело поповнення дешевої робочої сили та сировини для т.зв. «найбільш індустріально розвинутих країн», завжди становитимуть потенційне тло для виникнення тих чи інших форм «Теології визволення». Священики в цих країнах завше стоятимуть перед складним екзистенційним вибором «або-або»: або бути на боці місцевих олігархів, освячувати їхні вілли, офіси, позашляховики, дякувати повсякчас за маленькі подачки на ремонт і побудову церкви, переконувати своїх вірян, що «всяка влада від Бога» та просити їх підтримати на виборах «місцевого кримінального авторитета»; або приєднатися до руху опору. В певному сенсі «калашніков» в руках священика означає його духовну поразку – втрату віри у дієвість Слова Божого. Але, що робити коли твоїх парафіян щоночі тероризують озброєні бандити, змушують до співпраці з наркомафією, погрожуючи повбивати всіх рідних у разі відмови, як це було і є в країнах Латинської Америки? Далі переконувати їх, що «всяка влада від Бога», чи розділити їхню участь?
На поставлене редактором часопису Київська Русь Дмитром Стусом запитання «Наскільки моральною з точки зору Церкви є підтримка партизанської війни взагалі?», о. Рафаїл Турконяк (відомий український богослов, лауреат Шевченківської премії за переклад «Острозької Бібілії») відповів: «Проблема є в тому, що Церква не є окремо існуючою організацією. Церква – це частина народу. Якщо народ воює, мій обов’язок з цим народом співпрацювати. І в тому – суть». «Вас цікавить, чому багато греко-католицьких священослужителів пішло в УПА? – запитує о. Рафаїл. – Дуже просто: вояки повстанської армії були їхніми парафіянами, і за них треба було дбати. За це багато священиків заплатили своїм життям». «Для мене все надзвичайно просто, – продовжує далі о. Рафаїл, – це була оборона свого народу. Коли на мою землю приходять чужі люди, які всьо забирають і ламають звичайний уклад життя, хто сміє сказати, що я не маю права на оборону? Так, я знаю, що у християнській доктрині є про те, що треба наставити ще й праву щоку. Але ніде не сказано, що треба підставити ще й третю, четверту...» (Інтерв’ю опубліковане у часописі Київська Русь, у числі під назвою «Тлуmutсh», книга 11).
Наприкінці жовтня 2009 Ірина Фаріон у львівському Палаці мистецтв виголосила доповідь «Степан Бандера – практик, теоретик, містик націоналістичного руху», котру приурочила 100-й річниці від дня народження провідника ОУН-революційна. Опираючись на збірник праць останнього «Перспективи української революції» (Дрогобич, 1998), Фаріон запропонувала цілком несподівану світоглядну концепцію Бандери, що опирається на такі чотири основні концепти: Бог, Душа, Духовість, Ідея. Вперше про Ст. Бандеру заговорили у контексті релігійно-філософському, адже всі чотири концепти, посередньо чи безпосередньо стосуються релігійного життя. «Свідомість, що з нами Бог – це найпевніша і найбільша поміч для нас усіх, зокрема для всіх борців і страдників українського визвольного змагання», цитує Бандеру Ірина Фаріон. Спроба в контексті «Перспектив української революції» Ст. Бандери поставити на перше місце концепт Бога нагадує латиноамериканські пошуки синергії ідеї революції та християнства.
Для релігійно-філософської інтерпретації у Ірини Фаріон були досить вагомі підстави. «Степан народився у родині греко-католицького священика Андрія Бандери і Мирослави Глодзинської – доньки священика. Батько не відділяв релігійних переконань від національних, а тому в пору Першої світової війни пішов добровольцем до Української Галицької Армії польовим капеланом», зазначає науковець.
Додатково підсилює запропоновану Фаріон інтерпритацію інформація про те, що Постуляційний центр беатифікації та канонізації святих УГКЦ завершує збір документів у справі проголошення блаженним о. Андрія Бандери. Очевидно, що Церква ніколи не порушує питання про зачислення когось до лику блаженних чи святих за патріотичні, а тим паче політичні погляди. Навпаки, політичні погляди можуть лише зашкодити процесові. Під тим оглядом Постуляційний центр поставив перед собою надзвичайно складне завдання, хоч володіє достатньою кількістю матеріалу для порушення питання про беатифікацію, який збережено завдяки старанням митрополита Андрея Шептицького. Він ретельно збирав всі матеріали про о. Андрія Бандеру, чию душпастирську діяльність високо цінував.
Чітка, патріотична позиція самого митрополита Андрея в часи ІІ Світової війни становить чи не головну перешкоду на шляху його беатифікації. Віряни УГКЦ очікували, що його довершить папа Іван Павло ІІ під час пастирських відвідин України у 2001 році. Однак досі лунають вигадані історії про те, що митрополит Андрей підтримував Гітлера та благословляв діяльність каральних загонів і т.д. Розвінчуванню цих стереотипів польський режисер Ґжеґож Лінковський присвятив фільм «Невигідний». Вже сама назва багато говорить про намір авторів фільму. Режисер намагається відповісти на запитання «Для кого саме митрополит Андрей невигідний?», а у розслідуванні детективної справи йому допомагає греко-католицький священик з Любліна Степан Батрух. Тож не випадково фільм починається від пояснення різниці між націоналізмом (у польському розумінні цього слова) і патріотизмом.
Позиція Шептицького інтерпретується як незгода з приниженням українців, як протест проти нехтування їхньою гідністю. «Чи у випадку інших націй це називалося б націоналізмом? Звичайно ні. Чому ж тоді так є у випадку українців?», запитує журналістка з Варшави Анна Коженьовська-Бігун.
В багатьох аспектах сьогоднішня Україна нагадує країни Латинської Америки. Після тривалих експериментів над українським суспільством політичні сили втратили довір’я, що створило великі проблеми виборчому процесі президента і надає можливість несподіваної переорієнтації політичної структури України від ліберально-демократичної в напрямку право-радикальної. Не диво, що виникають пошуки моделі синергії між «перспективою української революції» та релігійно-філософським її тлумаченням, спроби творення чогось на кшталт «теології визволення по-українськи».
«Rадикальна Gотика» або sursum corda underground
Термін «ґотика» передовсім означає стиль в архітектурі і мистецтві середньовіччя. В сучасному розумінні «ґотика» більш відома яко молодіжний субкультурний напрямок в рок-музиці та літературний жанр, для котрого характерна похмура, інфернальна естетика, інспірована химерами ґотичних храмів, відьомськими шабашами середньовіччя, вампірами та иншими потворними створіннями і духами в стилі Гоголівського Вія.
«Радикальна ґотика» (скорочено «RG») є цілком новий напрям, нова субкультура – своєрідний God’s underground в середовищі українського греко-католицизму, що не має нічого спільного з молодіжною субкультурою «ґотів» та літературним жанром. Саме з метою відмежування, для означення цілковитої нетотожності із згаданими напрямками додається прикметник «радикальна», що означає: радикальне спрямування в бік консервативних християнських традицій; повернення в сучасне секулярне суспільство середньовічного релігійно-філософського світосприйняття, котре, власне кажучи, й було справжнім натхненником для ґотичного стилю в архітектурі і мистецтві Західної Европи.
Головна специфіка «RG» полягає в тому, що вона вибудовує світогляд на творах українських літераторів й публіцистів, котрі гуртувались довкола редаґованого Дмитром Донцовим «Літературно-наукового вісника» (1922-1932) та «Вісника» (1933-1939). Мова йде про відомих українських письменників та громадських діячів міжвоєнного періоду Олену Телігу, Олега Ольжича, Уласа Самчука, Євгена Маланюка (на фото) Юрія Липу та Юрія Клена (Освальда Бурґгарда) та ін. 2 Трійця останніх враз із Д. Донцовим, як творці історіософських та культуролоґічних концепцій, забезпечили релігійно-філософські основи для сучасної «RG».
Живучи в екзистенційному напруженні «лімінального дискурсу» міжвоєнного періоду, вони мали загострене відчуття присутності зла не як абстрактно-філософського «браку добра», а зла конкретного, воплоченого у реальних історичних подіях та географічних координатах, зла як «нечистої сили». «Ми знаємо, що Бог «дав невидимий меч своєму сину, Ісусу з Назарету. І поклав з того часу Ісус мечем границі між богами», і зчинив «великий розбрат між богами і між людьми, надвоє розділивши царство Духа, на чисту і нечисту половину усе життя людське перерубавши. Порушилась гармонія всесвітня на небі й на землі. Не видно краю тій боротьбі, що перейшла на землю з неба, від богів на люди» – навчала нас ще Л. Українка в словах, що так нагадують 12-ту главу Апокаліпсиса. А хто їх розуміє, ті слова, той збагне, що боротьба між Чистим і Нечистим почалася в царстві духа. Йде вона не за границі і системи, а між старою християнською цивілізацією Заходу і силами диявола, що на неї готують останній наступ. Не за території і програми, а за душу людини, створеної по образу подобі Божій», писатиме Д. Донцов в праці із символічною назвою За яку революцію (1957).
Для Евгена Маланюка існування нечистих сил, Сатани та Мефісто, з яких кпинив «вік освіти і демократії», називаючи їх вигадками «народної темноти» чи Гете, у прогресивнім (поступовім) і «світлім» ХХ ст. стає «найбільш дійсною дійсністю» (Нотатники, 1936-1968). «Це не оперовий Мефісто, чи Князь Тьми (адже ж він «Lucifer»), – зазначає Маланюк, – це малпа, це – актор, це – «ерзац». Говорячи термінологією постмодерну – це «симулякр» (simulacrum), що буквально означає: «образ», «подібність», «туманне уявлення», «схожість», «вдавання», «симуляція». Жиль Дельоз (Gilles Deleuze) у контексті платонічної філософії вказує на відмінність, яка існує між двома видами (eidolon): істинними «копіями» (eikones), що узаконені їхньою внутрішньою подібністю до Ідеї; та фальшивими «симулякрами» (phantasmata), які ухиляються від порядку, запровадженого Ідеями, «проте досягають тих самих результатів через хитрість або шахрайство». Отже, «симулякр» – це не проста протилежність «ікони», а щось «більш досконале та запаморочливе», «досконалий двійник», «ангел світла» («Lucifer»). Його обман такий досконалий, що неможливо визначити «самозванця» (софіста, сатану, Люцифера), відокремивши його від «реальности» (Сократа, Бога, Христа). «Найзгубніше в S. 3, в Антихристі – те, що він удає Христа, що він є Лже-Христос»; тому «графоманові – Бог простить, імітаторові – ніколи», вважає Маланюк.
На запитання «Де ж вихід?» Маланюк відповідає коротко «Ґотика». Звідси виникає основна проблема України, проблема релігійна: «жертва – від землі до неба – ґотика, перетята Візантією і Монголами». Саме тут Маланюк вбачає «величну задачу греко-католицизму», котрий, на його думку, має знову навчити українців «рости д’горі».
Маланюк був добре обізнаний із проблемами, що їх переживала УГКЦ у міжвоєнному періоді, в тому числі йому було добре відомо про суперечки між двома таборами т. зв. «восточників» і «латинників». Перші гуртувалися довкола митрополита Андрея Шептицького і вбачали майбутнє греко-католицизму у цілковитому очищенню обряду від латинських запозичень. Другі були на боці єпископа Станіславського Григорія Хомишина (у 2001 році папа Іван-Павло ІІ проголосив його блаженним) і виступали за тісніше поєднання греко-католиків із римо-католиками, в тому числі за запровадження примусового целібату для греко-католицького духовенства. Маланюк не готовий стати на бік жодного з них, і вдаючись до готичних символів-метафор, пропонує ширше бачення проблеми: «Хто знає, як переоцінить історія Хомишина (поминаючи всі «але», що були зв’язані з його національною природою...). «Копула» Шептицького мала допіру увінчати стрільчастість Храму, що його мали й могли збудувати Хомишини».
Не приховує Маланюк своїх захоплень від ґотичної архітектури, в якій шукає прихистку від всюдисущого зла: «Чорні хвилі поглинають держави, країни, міста. Ще села світяться свічечкою молитви й тиші. В цім морі зла церква – єдиний корабель. Реґенсбурґзький Дом – ґотичний гімн одуховленого каменю – побідно змагається з бурунами і пливе по морю тьми: єдиний рятунок, єдиний ковчег Ноя, єдине щось живе в хиткій непевності текучого зла». Згодом, перебравшись на еміґрацію до Нью-Йорка, Маланюк продовжує свої архітектурні спостереження. Він дає не зовнішню оцінку естетичних характеристик, а розглядає церковну архітектуру точки зору внутрішнього духовного наповнення, вміння протистояти злу.
Ґотична Нью-Йоркська катедра св. Патрика «є не лише навпроти Рокфеллер-Сентер, але й проти нього. Вона протистоїть Мамоні, Матерії, проминаючим «кесарям» і всілякому лже-духові». Тим часом англіканська церква (св. Трійці) «власне не «протистоїть» (напр. славнозвісному Уол-стрітові, що є поруч), але, сказати б, «стоїть поруч», «співіснує» в системі, де Богове й Кесареве не противляться собі, а співживуть з собою традиційно й побутово». Це створює відчуття, що «між Церквою і Небом стоїть якась перешкода, якесь «средостініє», як це називає наша геніально точна церковна мова. Є якийсь елемент «побутовості», такий прикметний для православ’я і такий невластивий для католицтва». Це «тінь кесаря, що віддавна лягла і на православ’я, і на англіканство». «Думаю, що саме в цьому коріниться виразна нехіть до Риму всіх інших християнських Церков і «церков», – підсумовує Маланюк, – І в цім же полягає могутність католицького Риму, більша озброєність його проти сатани».
Далі буде
Примітки:
[1] Див.: «Синодальне послання з нагоди 20-ліття легалізації УГКЦ, 65-ліття з дня смерті Митрополита Андрея (Шептицького) та 25-ліття з дня смерті Патріарха Йосифа (Сліпого)» дане у Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, 8 грудня 2009 A.D.
[2] Більшість згаданих письменників зараховують до т.зв «празької школи», хоч найновіші дослідження відкидають існування останньої і пов’язують це з бажанням ліберальних кіл дистанціювати коло українських письменників від особистості Дм. Донцова. Див.: СВАРНИК, Галина, «Чи існувала «празька школа» української літератури?»: Українські проблеми, Київ, 1995, ч. 2, 87-97.
[3] Як зазначають коментатори літерою «S», згідно з середньовічною традицією, Маланюк позначав Сатану. Підтримати CREDO
Середня оцінка: 3.27, Проголосувало: 11
Loading ...
До автора: Тема цікава, але стаття дуже величезна і наповненна термінами, багато з яких ні мені, ні, як я підозрюю, рядовому Українцю незрозумілі. Додайте коротке резюме, так би мовити - до чого хилите. Позаяк, такого нема - тож доводиться виривати з контексту, а це в свою чергу, може призвести до неправильного розуміння того що мав на меті донести автор. Ось, наприклад: Я не погоджуюсь, з вашим твердженням, що ніби УГКЦ якась неповноцінна церква, що для мене, римо-католика, - греко-католики, є якимись обділеними недокатоликами. Взагалі ця заява сіє ворожість, і особливо страшно що "устами" священника. Мені особисто Греко-католики видаються універсальною Церквою що ввібрала у себе східну традицію + мудрість заходу. Тут радше, я сам недокатолик (у розумінні вселенський) аніж представники УГКЦ. ... І кілька слів про політику, п.Фаріон, у всій своїй красі показала себе у дитячому садку, тому я взагалі б уникав її постаті, як з рештою не переношу і п. Герман, на "шпальтах" цього інет-видання... ...
Не можу зрозуміти суті цієї статі! "Між рядками" не люблю читати а тим паче висловлюватися. Потрібно вчитися від Ісуса Христа і Його Євангелії! Це Він має бути Метою нашого життя і нашого служіння! Філософічний погляд на Месію перешкодив фарисеям прийняти і увірувати в Ісуса Христа. Філософія не може бути визначальною силою а лише служницею Євангелія, Доброї Новини. Вдивляйтеся в Ісуса Христа і вчітся від Нього, - якщо хочите бути Його учнями. Не шукайте виних і цінуйте в собі те, що має найбільшу цінність - Ви є дітьми Божими! Не місце і не закоренілість в якісь земній системі, традиції, обряді іт.д. дає спасіння, а лише закоренілість в Ісусі Христі дає спасіння! Це в Ньому ми маємо спасіння! Єдність, це не "однаковість" в молитві і обрядах! Єдність, "багатограність" яка випливає від Одного, і тогож Святого Духа, який "мовою" зрозумілою для кожного покоління, місця проголошує Добру Новину. Єдність з Наступником Петра, якого сам Господь настановив, є виразом нашої Єдності з Тим, хто нас Повчає і Освячує. Хай Вам Бог благословить і дасть Мир в серце.
стаття дуже сподобалась - автору респект! але дійсно її величина робить її практично не можливою до "перетравлення". напевно писалася не для кредо)) якщо б можна було якось її адоптувати... хоча не факт, що завтра я її не доосмислю до кінця))))
Друзі стаття написана не для цього часопису просто, тому вона здається вам заскладною...
Стаття не писалась для цього чаоспису, тому вона й видається вам заскладною.
З перших ж рядків, де автор намагається показати сприйняття УГКЦ, не погоджуююся з вашою думкою. Бо бачу інші реалії: коли римо-католицькі єпископи приїзджають до нас в Україну, то дивуються з обряду та віри людей, прагнуть знову нас відвідати, багато для себе відкривають. І взагалі, недоречним є порівняння двох обрядів, бо немає тих критерій за якими можна було б здійнити його. Те, що обєднує нас - це Христос та Його намісник. І це є найголовнішим, бо таким чином сповнюється заповіт Ісуса Христа.
Уляно, мені здається , що Ви не до кінця зрозуміли думку автора. Він не порівнює обрядів. Він говорить про "місце" УГКЦ поміж двома ієрірхічними парадигмами і намагається знайти вихід із складної ситуації, як можна таке незручне становище перетворити в позитивну унікальність - це справді перша в своєму роді спроба останніх років. А в решті Ви праві.
Чи віднесли б ви цей твір до готики? Друге вшестя з Армагеддону Ще раз ангели Марно плакали, Марно тішились в пеклі чорти. Білий коню мій, Переляканий, Чом ти далі не хочеш нести? Чорна кров тобі Під уздечку вже, Вишиванка моя у крові… Білий коню мій, Хто те жниво жне? Хто конає у тернях в рові? Позліталися Круки-ворони, - Та невже ж це по душу мою? Білий коню мій! Перескочимо! Нині будем з тобою в раю!
Так, процитована Вами поезія належить до "готики", як інфернального, літературного жанру.
Чекаю на продовження.
Згоден, стаття надто складна для формату CREDO. Порушені в ній питання торкаються царини соціології релігії та культурології. З цієї перспективи дослідження таких феноменів як Бандера, Фаріон, "теологія визволення" є неминучим і завжди складним, як для аналізу, так і для сприйняття. Але хтось це мусить робити, в тому числі священик. Не розпалення ворожнечі, а передовсім бажання збагнути себе, долю свого народу, Церкви на перехресті культур під дещо нетрадиційним кутом зору. Розумію, що дехто звик чути від священика лише єлейні слова, який діалогує з легким храпом вірян... Як на вашу думку, варто писати такі статті? Чи мій аналіз, хоч і складний, проблематичний має право на існування? Чи може не варто цим займатися?
Отець, Ваші аргументи нагадують колись популярну пісеньку зі словами: "Я хорошая, а ты меня не любишь". УГКЦ, як і всім іншим, у тому числі РКЦ і УПЦ, одне треба на цій планеті робити - людей до Бога вести, а не за місце під сонцем боротися. Церква - це ми, а не ієрархічні структури, згадайте про нас, будь ласка. Є, що робити на нашій землі - покажіть невіруючим красу християнства, покажіть страждаючим сенс життя, покажіть щасливим, що щастя - дар Божий і буде вам велика і сильна Церква, з якою не можна не рахуватися.
Цілком згідна!
Автор: « Згоден, стаття надто складна для формату CREDO". - Мо, журнал запростий для статті? Але читачі різні трапляються. Мені Ваші матеріали переважно подобаються. Прошу продовжувати.
Валентину Першому: "Мо, журнал запростий для статті? Але читачі різні трапляються". З цими аргументами прошу звертатись до редакторів наших католицьких часописів. Адже мене постійно просять писати "по-прощє", бо народ не хоче купувати наших часописів і єпископи скоса поглядають, коли в часописі щось інше, окрім повідомлення про черговий празник в парафії. За підтримку велике спасибі! Вона дуже важлива!
І мене часто "просять" писати простіше, бо те не цікаве нашим читачам. А я кажу, що серед них і розумні трапляються. Ги. Інтернет ще тим добрий, що ніхто не править тебе і не редагує на власний копил. Тепер усі ЗМІї працюють на пониження інтелекту нації, примітивізується усе і опошлюється. P.S/ Г.С. дуже зраділа, коли я повідомив їй про Ваші публікації і посилання на її роботу, бо вона вас знає, але ніколи не читала.
Миколаєві: Можливо вам допоможе мій коментар на коментар о.Юрія Козловського: http://www.risu.org.ua/ua/index/blog/~gaudi/36020/
Валентину Першому: Чи не могли б Ви уточнити, хто саме ховається під ініціалами "Г.С"? Якщо це конфіденційно, напишіть на ohirnyk@hotmail.com
Наталії: Маса так звикла до адораційно-заколисувальної риторики, і як тільки з'являється матеріал що спонукає до аналізу, критики, самооцінки (не цинізму!), народ вірний волає "ану покажи!..) МИ ДОСТАТНЬО ВЖЕ ВСЕ ВИСТАВИЛИ НАПОКАЗ, А ВІД ЦЬОГО ЛИШЕ ВТРАЧАЄМО: ВІД ІНТЕЛЕКТУ ДО ДУХОВОСТІ.. ХРИСТИЯНСТВО НЕ ЗОВНІШНЄ - ДАРУЙТЕ, НЕ ПЕРЕНОСІТЬ ФОТОМОДЕЛЬНУ ПЛИТКІСТЬ У РЕЦЕПТИ ДЛЯ ВСІХ І НА ВСЕ... P.S. КРИТИКА - ҐІМНАСТИКА УМА - ВПРАВЛЯЙМОСЯ ЧАСТІШЕ!
Шановні користувачі, відтепер ви можете коментувати не лише статтю, а й інші коментарі, для цього потрібно натиснути на "Відповідь". А також ви можете додати свої аватарки. Для цього потрібно ось тут http://ru.gravatar.com/ завантажити свою аватарку, вона буде відображатися у нас на сайті http://www.credo-ua.org/
Толку з тої аватарки - як така мала...
Нічого, твоя досить симпатично виглядає %)
Дякую))
головне розгледіти можна :)
Думаю так))
Я, римо-католик, ніколи не вважав греко-католиків "недокатоликами". Більше того – визнаю заслуги УГКЦ перед народом, як Церкви як принесла чи не найбільше жертв заради того, щоб у нашій країні зберіглась віра у Христа (незалежно в якому обряді). А що стосується "теології визволення" то, на мій хлопський розум, в її підвалинах лежить основане на матеріалістичному світогляді переконання, що головною перешкодою на шляху до щастя людини є існуючі суспільні структури. І тому головне завдання – їх змінити. На життя людей суспільні структури дійсно впливають, але не вони роблять людину щасливою чи не щасливою. І скільки їх не змінюй, мирним шляхом чи за допомогою АКМ, серце людини залишиться зраненим первородним гріхом – а саме тут, в серці, причина всіх нещасть людини, усього зла, що існує в суспільстві. І усунути її може тільки Добра Новина. Тому, нехай краще нічого подібного "теології визволення" в Україні не виникає ні в якій Церкві, а усі Церкви роблять те, що заповідав Господь Христос своїм учням:іде у світ проголошуючи Євангеліє і несучи людям мир Воскреслого Христа. Що ж стосується екстремальних моментів у житті суспільства - Ви самі пишете про священиків що пішли в загони УПА. Їм для цього не було потрібна ні "теологія визволення", ні будь-яке інше теолого-філософське обгрунтування. Їм достатньо було знати, що в цих загонах є їхні парафіяни, і усвідомлювати, що вони і далі потребують їхньої опіки. А щодо "влади від Бога" – наскільки мені відомо католицьке соціальне вчення не заперечує права народів на боротьбу проти тиранічної влади, проти тих, хто захопив владу незаконним шляхом, а тим більше – проти іноземних загарбників. І, в тому числі, якщо інші засоби не діють, озброєним шляхом. Але ж це не є завданням Церкви.
Так, але католицькі капелани були не лише в УПА, але й в АК, інших мілітарних та парамілітарних структурах наших ворогів. Ось де проблема, яка потребує для свого вирішення "теології визволення".
Проблема - у гріховності людини. Люди не можуть жити без насилля, народи не можуть жити без війни. Так, "католицькі капелани були не лише в УПА, але й в АК, інших мілітарних та парамілітарних структурах наших ворогів". І це цілком природно. Кожен священик має обовязки перед власною нації і повинен їх виконувати в т.ч. й на війні. Дуже часто християнським, зокрема католицьким, народам доводилось протистояти одне одному - це трагізм нашого буття. Що ж до "теології визволення", то її не бажано вживати з огляду на те, що "ТВ" значною мірою асоціюється безбожним комунізмом (як відомо було дві течії прихильників "ТВ" помірковані - які хотіли просто підтримати народ, та радикали, які по-справжньому сприймали догми марксизму). Що ж до ролі УГКЦ в нац.визвольному русі раджу почитати Василя Іванишина "Українська Церква і процес національного відродження"
Дякую за пораду, але ТВ, як гадаю, може орієнтуватися не лише на ліворадикальні течії, але й на інші. Те, що у когось це асоціюється з одним чи другим, не має ставати на перешкоді боротьби церкви за соціальне та національне визволення. Соціальна і національна справедливість - це ті два крила, які тримають рівновагу у суспільстві, не дають йому падати, дозволяють вистоювати та втримувати висоту і швидкість польоту у різноманітних протиборствах і катаклізмах.
"ТВ" - це лише одна з тем статті, якої опублікована перша частина. Про "ТВ" в Україні нічого не знаємо. Так, це правда, що "ТВ" опирається на марксистський аналіз суспільної ситуації. З цієї причини "ТВ" є абсолютно неприйнятною на наших теренах. Але проблеми, які висунула "ТВ" ігнорувати не маємо права, тим більше, що тепер вже цілком зрозуміло всім: Україна - колоніальна (навіть не пост-колоніальна) країна і нас розглядають як сировину для заселення Російсько-Китайського кордону. Крім цього, багато критиків ТВ, опинившись в колоніальних умовах Латинської Америки, змінили свої думки. Допоки не буде опубліковано в Україні принаймні головний твір Ґуставо Ґуттєреса "Теологія визволення", доти не можна робити остаточних висновків. Ще раз наголошую ТВ - це не головна тема статті.
Статус греко-католицьких парафій вирішують представники РКЦ І РПЦ МП, а в греко-католиків нічого не питають, навіть не кличуть представників. Ви приватно можете вважати все, що завгодно, але реалії свідчать про інше. Див.:http://www.risu.org.ua/ua/index/all_news/world_news/36034/.
Щось схоже на те, як москалі та ляхи Богданових козаків не пустили на трактати у Вільно.
Дякую за матеріал. Глибоко-аналітично розкриваєте місце УГКЦ на тлі Риму та Москви. Погоджуюсь із цією інтерпретацією, позаяк УГКЦ, на мою думку, є "невигідною Церквою" в усіх аспектах для вищезгаданих конфесій. Це стосується як духовно-еклезіального погляду на людину та її свободу, так і богословсько-інтелектуального підгрунтя, котре наша Церква успадкувала, мабуть,не лише дякуючи достойному духовному проводу та формації, а також нелегкому досвіду переслідування. Думаю, що серед інших ці два фактори створюють певні незручності для обидвох Церков. Тому "Догналівське угруповання", на жаль, є вигідним на сьогодні моментом для обидвох Церков, позаяк робить свою справу розколу всередині УГКЦ. Щодо цього питання вартувало б проливати світло правди не переконаннями, а доступним поясненням та аргументаією. Мене також, як і Вас болить ця тема, тому емоції тут присутні, але, думаю, що єдність у любові та мирі, а це дуже просто: "Любити -це бажати добра іншому". Можливо висловлюсь надто критично, але, на жаль, багато священиків навіть на місцевому рівні не здатні цього ще збагнути, про верхівку нічого й казати. Це погляд знизу. Ще раз дякую.
Вдячний за коментар! З точки зору геополітичної взаємодія РКЦ і РПЦ МП є цілком зрозуміла: є сфера інтересів, в таких випадках шукають можливість співпраці із сильнішим, слабих ігнорують. Але геополітика - це справа цього світу. А закон Євангелія каже стати на бік слабшого. Невже для того, аби з тобою провадили діалог обов'язково треба бути агресивним як "моспаріархія". Тоді треба поставити під знак питання екуменічний діалог як такий. Справді, греко-католики у дуже непростій ситуації. Попри все ми маємо за будь-яку ціну зберегти єдність із Вселенським престолом і орієнтацію на західну цивілізацію. Це дуже добре розумів Е. Маланюк, особливо щодо переваг Католицької церкви і її сили у протистоянні злу. Якщо інші не хочуть жити за Євангелієм - це не значить, що цього не повинні робити ми. Якщо Західна Європа відмовляється від християнських цінностей - ми, греко-католики дуже радо їх візьмемо і збережемо. Приємно відзначити, що портал CREDO дуже активний. На порталі religion.in.ua та risu.org.ua лише по-одному коментарю. Дякую о.Миколі!
До речі, є вже друга частина статті: http://www.religion.in.ua/main/analitica/4848-greko-katolicizm-yak-subkultura-perspektivi-teologiyi-vizvolennya-chi-apokalipsis-radikalnoyi-gotiki.html
Прочитав другу частину. Цікаво. Мабуть, деякі терміни варто було б розкрити, подати у примітках чи дужках. Цікаво, як тепер кажуть "креативно", але "пазли", хоч і добре підігнані, не створюють яскравої і виразної цілісної картини ні сьогодення, ні, тим паче, майбутнього. Стаття заслуговує на розлогу дискусію за участю інтелектуалів такого рівня, про який ідеться при згадуванні імен та цитуванні їхніх висловлювань. Авторові честь за намагання глибоко пірнути та високо піднятися, щоб осягнути минуле, теперішнє та заглянути у майбутнє. Він намагається бути оптимістом, згадуючи "Новий Єрусалим", але маргінез може й залишитися маргінезом та зникнути, як позникали інші маргінальні явища чи структури. Відродження і переродження може не відбутися, а реальністю є й перспектива виродження. Симптомів цього можна знайти сьогодні значно більше, ніж про це сказано в тих, хто обгрунтовував досі неминучість апокаліпсису.
Дякую! Справді для дискусій простору багато. На порталі CREDO опубліковано і другу частину статті. http://www.credo-ua.org/2010/06/27509/ Але в розділі "найпопулярніші статті" відкривається лише її перша частина.