Ці роздуми були написані для семінару із соціології релігії, на основі статті ігумена Веніамина (Новіка) РПЦ (Санкт-Петербург) «Типи хворіб релігійного мислення», а також на основі мого із ним листування протягом 2002 року.
В роздумах, що передували написанню даного ессею, я намагався осмислити наступне питання, яким чином релігія (в нашому випадку Християнство) повинно реалізуватись в житті українського суспільства? На якому етапі ця реалізація перебуває на сьогодні, і як би воно мало б виглядати в ідеалі, відповідно до Євангелія Ісуса Христа?
Розпочну своє бачення ситуації (звичайно я претендую тільки на суб’єктивну думку) з одного із епізодів історії прийняття Християнства в Київській Русі. Подія ця вже достатньо проаналізована в масі історичної літератури, але мені в очі завжди впадав один вельми цікавий факт. В «Повісті временних літ» літописець Нестор, в часі опису процесу хрищення киян, наводить факт того, як дерев’яного ідола – Перуна, волочили до Дніпра, а народ йшов поруч і бив ідола палицями... З першого погляду ця подія не є чимось екстра-цікавим. Але... Кого били ці люди?
Якщо вони й справді прийняли Ісуса Христа Господом, тоді цей ідол мав би бути для них просто кавалком дерева, натомість він був для них «реальністю». Наші предки не навертались в «істинну віру в істинного Бога», вони просто змінили одного бога на іншого, не забуваючи «першого». Про це може свідчити розповсюдження серед сучасних людей вірувань в різних «лєших», забобонність та решта «екзотичних» штучок.
Іншим історичним фактом, який прямо таки є пов’язаний із попереднім, є відвідини руськими послами храму Святої Софії в Константинополі. Знову ж таки літописець описує, що не знали вони де перебувають «на землі чи на небі». Безперечно, читаючи описи цього величного собору, можна собі уявити ту красу, яка так захопила русичів. Із цього історичного факту, а також аналізуючи ставлення багатьох наших сучасників до краси внутрішнього інтер’єру храмів (килими, рушнички і різні «моргаючі і мигаючі Богородиці»), можна зробити висновок, що християнство на Русі було сприйняте великою мірою естетично «через красу богослужіння...» (ця краса може сприяти втраті первинних, вищих цінностей і зосередження на вторинному, на обрядах); звідси і ритуалізм і магічний тип свідомості, підвищена цікавість до всякого роду освячених предметів і «предметиків», і до детальної дріб’язковості ритуальних дій.
Але читач може поставити справедливе запитання, яким чином дані факти впливають сьогодні на життя українського соціуму?
Справа в тому, що християнство в Україні не було засвоєне в його дієвій формі, релігія сприймається, як щось, що не стосується повсякденного життя. Життя суспільства, спільнот (окрім спільнот віруючих, і то не завжди) залишається секуляризованим. «Блаженні гнані за правду» (Мт. 5.10), в Україні залишилось не почутим. Але ж правда не є поняттям, яке розповсюджується виключно на церковну сферу. За неї можна бути гнаним і в житті - «поза церквою».
Останні слова я не дарма взяв в лапки. Християнство, за словами о. Олександра Меня, є відкритим до світу, будь-яка езотерика, закритість, є сектантством і чужим для християнства. Наша віра має пронизувати всі ділянки життя, і всі заповіді є дійсними в кожну хвилину, тобто - «поза церквою» теж!
Натомість «чомусь зникає дух євангельського відчуття правди...» - пише ігумен Веніамін, - «...витворюється якийсь дуже полегшений тип релігійності, віруючі стають соціально безвідповідальними, розуміють віру виключно внутрішньо, і майже не застосовують євангельські принципи в повсякденному житті, байдужі до соціальної несправедливості, безвольно, в дусі фаталізму списують все на «волю Божу», інфантильно очікуючи чудес з неба».
Християнство не займає в житті українського суспільства, того місця яке б мало займати. Навпаки, те місце яке воно займає, в Україні дуже часто намагається зайняти політика, але під видом релігії. Однак цей процес же мав би бути прямо протилежним.
Ще наприкінці 30-х років минулого століття протоієрей Михайло Чельцов (був розстріляний більшовиками в 1930 р.) писав: «Дивним здається просочення політики християнством, тому що ми відвикли від християнського життя, для нас християнство саме по собі, а життя саме по собі. Християнство навіть інколи мислиться якби певним комфортом, потрібним тільки для попів і монахів...» і далі: «Християнство вище від всього земного, але не поза ним; воно ні в що не втручається, але й не попускає бути чомусь нехристиянському; воно не займається політиканством, але вимагає християнської політики; воно не знає ніякої політики, але надає їй спрямування, просвітлення і суд всякій політиці; воно не розділяє на партії, але намагається всі партії об’єднати в справі спільного служіння народу, воно таким чином само не «обмирщається» але мирське, земне просочує Божественним... тільки так ставлячись до земного, і людських відносин Християнство може служити справі Царства Божого в душах людей і взагалі на землі».
Подекуди ми вже так закадили, «заєлеєлели» і обклали свічками Христа, що нам Його вже й не видно. Євангеліє так і залишилось на наших землях незрозумілим, і ми ризикуємо втратити Християнство, як життєвий принцип, назавжди…
І тут вже й Патріарший Собор в Києві не допоможе…
Отож які, перспективи?
На мою думку необхідно пам’ятати, що Церква – це Боголюдське Таїнство, і в ній постійно діє Дух Святий, котрий веде Її. Щодо нашого з Вами «сектору справи», то необхідно наново перечитати Євангеліє і знову переосмислити ту Благу Вість, яку воно несе.
Єпископ Діоклійський Калліст, в своїх творах постійно наголошує, що християнин не має права мовчати, коли хтось є позбавлений тих свобод і прав котрі цінує християнство, а в нашій країні позбавленими часто є дуже великі групи людей.
Мабуть, це і є те на чому сучасний християнин повинен зосередитись, окрім молитви, про яку забувати йому не можливо ніколи.
Підтримати CREDO
Середня оцінка: 4.67, Проголосувало: 21
Loading ...
хмм... актуальненько!!! Аналогічне враження!!!
чомусь одразу на думку спали роздуми В. Стуса: "Думаю про 1000-ліття християнства на Україні. Гадаю, що було зроблено першу помилку – візантійсько-московський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західній дух, спертий деспотичним візантійським православ'ям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстости духу, двоїстости, що витворила згодом комплекс лицемірства. Здається, що пасеїстичний дух православ'я тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу – призвів до жіночости духу, як атрибуту нашої духовности. Залізна дисципліна татаро-монголів запліднила російський дух, додавши йому агресивности й пірамідальности будови. Український дух так і не зміг виламатися з-під тяжкого каменя пасеїстичноі віри. Може, це одна з причин нашої національної трагедії. Не люблю християнства. Ні.Можливо, важило і те, що величезна брила духовного християнства впала на заюну душу, на її ще не зміцнілі плечі. В кожному разі жертвою православ'я ми є найбільшою. Вийти з-під його східніх чар ми так і не змогли. Це знищило нашу вітальну, життєву енергію."
Не погоджуюсь зі Стусом
Стус може й загостро сказав :) але його роздуми частково дають відповідь не питання - чому і саме в такому стані перебуває християнство на україні! Природа така.. от і все :)
Не погоджусь тепер з Вами. Ви вказуєте на хибність візантійської традиції "в самій природі". В своїй статті я вказував на часткову хибність її інтерпритації і практикування. Це різні речі. Їх необхідно розрізняти.
я ж не про обряд, а про тих "котрі" ото християнство так консумують :)
Ну такі "котрі" Вам зустрінуться в будь якому "обряді" тут ні дочого слова Стуса. В яких він говорить про "першу помилку – візантійсько-московський обряд".
ну в такому випадку слова Стуса мені ближчі... не гнівайтесь
Я не гніваюсь, але це ображає почуття мільйонів людей в Україні, які ідентифікують себе із візантійською традицією: православних і греко-католиків. Це дуже суттєва образа.
Юрію: Так как мы убеждены, что досточтимое и древнее Предание Восточных Церквей есть неотъемлемая часть наследия Церкви Христовой, первое, что необходимо католикам - ознакомиться с этим Преданием, духовно им обогощаться и содействовать - в меру возможностей каждого – созиданию единства. Наши братья и сестры, католики восточных обрядов, хорошо сознают, что они, вместе с православными братьями и сестрами, суть живые носители этого Предания. Необходимо, чтобы и чада Католической Церкви латинской традиции могли во всей полноте познать это сокровище и разделить с Папой его горячее желание возвращения Церкви и миру полного выражения вселенскости Церкви, которая раскрывается не в какой-либо одной, а во множестве различных традиций, и уж тем более не в противостоянии общин; так чтобы мы все могли в радости ощутить полноту «Богооткровенного и нераздельного достоянии Вселенской Церкви»2, сохраняющегося и преумножающегося как в жизни Церквей Востока, так и в жизни Церквей Запада. Папа Іван Павло ІІ Апостольське послання "ORIENTALE LUMEN", 1995 року
мне что-то не клеится перва часть статьи о истории к домыслам автора о теперешней ситуации, может это чисто мое наблюдение, но я так и не понл какой "реальный стан" и темболее не увидел в статье "бажаный".
Автору: всьо то воно правда :) тілько Папа говорив про бажаний стан, а Стус про реальний :)
Юрію, східна традиція це даність яка вже є, про який бажаний стан говорить Папа? Що Ви вибачте на слові "плетете"?
Наші предки до християнства вже мали розвинуте духовне життя. Про це свідчать такі слова як Бог, Господь, дух, душа, пекло, рай тощо. Які слова до мови нашої принесло християнство? Ну єпископ, протоієрей, пономар, архієрей, ангел-архангел, херувим-серафим?.. Більшість з тих слів так і не прижилися у мові, а значить і у народі. Кожен сприймає чужого стільки, якільки готовий прийняти.